Реферат на тему:

Гідромеліорація. Осушення. Зрошення

До гідромеліорації належать осушувальні і зрошувальні меліорації. В
деяких випадках вони доповнюють одна одну. Гідромеліорація суттєво
змінює елементи водного балансу, особливо випаровування та річковий
стік.

Осушення. Сучасні осушувальні меліорації являють собою заходи зі
зволоження і зрошення земель. Оцінка впливу осушення на водний баланс та
режим річок має сторічну історію (від початку великомасштабного осушення
на Поліссі) і донині зберігає своє актуальне значення.

Важливим фактором сучасного стану річок України, а часто-густо і їх
фактичної загибелі, є меліоративні роботи. Вони проводяться по всій
території України і наслідки їх видно в усіх регіонах.

Осушувальні роботи на території України почали проводити ще в
дореволюційний час. Перші канали були прокладені на Поліссі та в окремих
районах Прикарпаття і Закарпаття. Наприклад, Замисловицький канал, який
давав змогу осушити до 10 тис. га боліт, споруджувався в період роботи
Західної експедиції по осушенню боліт Полісся (1873-1898 рр.). Проте у
наступні роки (1899-1908 рр.) меліоративні роботи проводились у
незначних розмірах. Тільки з 1909 р. осушенню боліт та заболочених
земель почали приділяти більше уваги; роботи здійснювали земства та
комісії із землеустрою (в басейнах Трубіжу, Супою, Оржиці). Всього перед
революцією налічувалося 454 тис. га земель з осушувальною мережею. Але
використовували їх без належного контролю і догляду, тому вони знову
заболочувались.

Загальна площа боліт, заболочених і перезволожених земель на Україні
становить 6,57 млн. га, з них осушено 3,1 млн. га (1988 р.). Переважна
частина земельно-болотного фонду (61%) зосереджена в поліських областях
(Волинська, Житомирська, Рівненська, Львівська, Чернігівська області).
На лісостепову групу (Вінницька, Київська, Полтавська, Сумська,
Тернопільська, Хмельницька і Черкаська області) припадає близько 19%
цього фонду. Значні площі заболочених земель в Івано-Франківській,
Закарпатській та Чернівецькій областях.

Найбільшими системами, які відповідають сучасному науково-технічному
рівню і забезпечують двостороннє (осушення-зволоження) регулювання
водного режиму на меліоративних землях, є Ірпінська (8,2 тис. га),
Трубізька (37,6), Верхньоприп’ятська (25,1), Латорицька (12,7),
Георгіївська (54), Кортеліська (3,6), Желдецька (14,7) та Замисловицька
система (16,1 тис. га).

З проведенням широкомасштабних меліоративних робіт малі річки зазнали
сильного швидкоплинного впливу, що зумовило реконструкцію сталої
природної системи. Так, на Поліссі, особливо в прип’ятській його
частині, де ці процеси проходили найбільш концентровано, найвиразніше
проявилися “несподівані” наслідки забруднень і меліорації. Тому,
аналізуючи негативні зміни, що відбуваються в результаті проведення
меліоративних робіт на українських річках, пропонуючи рекомендації щодо
їх охорони, ми спираємося саме на зону Прип’ятського Полісся як еталонну
ділянку, оскільки все те, що сталося тут, тією чи іншою мірою спіткало й
решту малих річок рівнинної частини України.

Ще недавно, близько двох десятиріч тому, Прип’ятське Полісся
характеризувалось низинним рельєфом, великою кількістю боліт,
заболочених та перезволожених земель, густою мережею повноводних річок,
густою лісистістю території та дрібною структурністю
сільськогосподарських угідь. Полісся було збалансованою екологічною
системою, де кожне екологічне угруповання займало чи займає своє місце,
відіграючи свою роль як у корисній продуктивності, так і в самоочищенні
водойм усього регіону в цілому. Район характеризувався багатством
природних ресурсів, високою рибопродуктивністю, розвитком значної
водно-болотної мисливської фауни, корисними безхребетними, заплавними
сіножатями і, що особливо важливо, величезними запасами чистої води, яка
забезпечувала потреби даного регіону і підтримувала водність самого
Дніпра.

Висока самоочисна здатність і велика біологічна продуктивність поліських
річок забезпечувалися сприятливим гідрологічним режимом. Поволі текучі
поліські річки з широкими луговими чи заболоченими долинами вміщали
величезні маси вод, рівень яких підтримувався, з одного боку,
розташованими в басейні болотами, з іншого – структурою самих річок,
коли звичайними були повноводні плеса (глибини 3-4 м і більше), в яких
затримували воду нешвидкі перепади. Тому поліські річки, часто при таких
же загальнорічних витратах, як і тепер, були повноводними і у
відповідності з сезонними гідрографами віддавали свою воду Прип’яті.

З іншого боку, сприятливий гідробіологічний стан водойм забезпечував
значний розвиток флори і фауни. Налічувалося кілька тисяч видів тварин і
рослин, більшість з яких брала активну участь у процесах самоочищення.
Лучна, лучно-болотна і прибережна рослинність, що розвивалася в
неокультурених долинах, була чудовим перехоплювачем усього комплексу
поверхневого змиву, не допускаючи потрапляння теригенного матеріалу в
річки. До цього слід додати і домінування в донних відкладах чистих і
слабозамулених пісків (до 87% площі основного русла), в умовах течії
найбільш сприятливих для процесів самоочищення.

В наш час річки та інші водойми Прип’ятського Полісся зазнали сильного,
швидкого за часом, інколи катастрофічного для значної маси гідробіонтів
впливу, пов’язаного з меліорацією всього регіону. Різко знизилася
самоочисна здатність річок.

В цілому, не торкаючись ефективності сільського господарства на
меліорованих плакорах, необхідно відмітити, що екологічна ситуація на
Поліссі різко погіршилася. Це виявляється в таких факторах:

корінна перебудова гідрологічного режиму річок;

зменшення водності річок, їх обміління;

посилення ерозійних процесів;

загальне зниження рівня ґрунтових вод, висихання долин і заплав та
припинення їх ролі як перехоплювачів пестицидів, органіки, забруднень та
іншого теригенного матеріалу;

втрата болотами і заболоченими лісовими масивами акумулятивних і
водорегулюючих властивостей;

різке погіршення якості вод;

зменшення корисної біопродуктивності;

зміни і збіднення поліської флори і фауни;

стресовий вплив меліорації на всю екосистему Прип’ятського Полісся.

Починаючи з розгляду питання про докорінну перебудову гідрологічного
стану, необхідно зазначити, що більшість річок цього регіону в наш час
не має нічого спільного з колишнім уявленням про поліські річки.
Більшість їх (Лань, Цна, Бобрик, Стохід, Тур’я, Льва, Ірпінь, Ірша,
Брагинка, Здвиж та ін.) штучно каналізовані і спрямлені, долини
висушені, берегова рослинність відсутня, немає вже ні плесів, ні
перекатів. Тепер – це прямі канали з штучно насипаними по обох берегах
валами ґрунту, які опускаються під гострим зрізом (майже 45°). Тепер
вода в цих каналах не затримується, швидко стікаючи в основні річки:
глибини їх незначні (15-20 см). Там же, де річка і не була спрямлена,
але протікає по осушеній долині чи водозбору, вона сама “каналізує”
себе.

З осушенням боліт і заплавних водойм різко знизився рівень вод і на
водозборі. Адже за останні роки річки в заплавах прорили собі нові
вузькі жолобоподібні заглиблення від 1 до 3 м. Щез постійний зв’язок
річки з долиною, зменшилися плеса, річки сильно обміліли. Під час дощів
та в період танення снігу вони перетворюються на бурхливі потоки, які
розмивають відклади долини.

Змінився і характер донних відкладів. Чисті та слабозамулені піски
залишилися домінуючими лише на Прип’яті, в деяких північних її притоках
на нижній Уборті, збереглися в Тетереві, Желоні, Словечні, в інших же
місцях – мул, середньо- та сильнозамулені піски, торф, глина. Ці
відклади не сприяють самоочищенню, а, навпаки, поглинають кисень.
Характерно, що на нижній та середній Горині, де раніше було чисте піщане
дно, під час досліджень в останні роки чистих пісків уже не виявлено.

Зменшення водності річок полягає не тільки в перерозподілі посезонного
стоку, а й у скиданні вікових запасів вод. Осушені плакори менше
віддають води в річку, тому що самі тепер поглинають її більше,
заповнюючи підземні горизонти. Це інколи трохи посилює підземне живлення
крупніших річок, проте аж ніяк не компенсує поверхневого стоку.

Зниження рівня ґрунтових вод, базису ерозії річок призвело до незвичного
для Прип’ятського Полісся явища – ерозії ґрунтів, яка спостерігалася в
зонах височин, але практично ніколи не справляла ніякого відчутного
впливу на гідробіологічний режим водойм. Тепер же ерозія стала одним з
найуразливіших екологічних факторів. У наш час еродовані землі
становлять в басейнах річок: Стиру – 10,2%, Ікви – 24,4%, Горині –
21,3%, Случі – 12,0%, Хомори – 20%, Тетерева – 2,8%, Гуйви – 6,1%,
Ірпеня – 5,3%, Унави – 3,1%, Уборті – 2,1%.

До цього треба додати і значний, небувалий раніше розмив берегів
річками. Особливо сильно це виявляється в нижній течії Горині. Підмив
берегів іде настільки інтенсивно, що вода має надзвичайно велику
каламутність, що досягає часом 200 г/м3. Ці завислі речовини, осідаючи,
сильно замулюють дно, утворюють значні відклади мулу. В результаті зі
складу планктону та бентосу випадає значна частина фільтраторів, тобто
організмів, що беруть найбільшу участь у самоочищенні річок. Самі ж
мули, забираючи кисень на процеси гниття, ще більше погіршують стан
водойми.

Як уже зазначалося, Прип’ятське Полісся характеризувалось високим
стоянням ґрунтових вод завдяки значним болотним масивам. Приповерхневе
розташування ґрунтових вод відмічалося на всій площі басейну заболоченої
річки. Тому численні криниці були повноводними, відіграючи важливу роль
у водопостачанні сільського населення, водопої худоби та поливі.
Середньо- і значно зволожені луки заростали багатим, надзвичайно густим
лучно-болотним різнотрав’ям, що було основою багатих врожаїв сіна,
випасу худоби, місцем гніздування, розвитку та збереження корисної
фауни. Густі зарості заплави служили бар’єром для надходження в річки
складного комплексу теригенних стоків, у тому числі органіки,
отрутохімікатів та інших небажаних домішок.

Коли ж долини і водозбори було меліоровано й осушено, картина різко
змінилася. Як показали дослідження, в тих місцях, де стало менше боліт,
рівень ґрунтових вод, а отже, й базис ерозії річок, різко знизилися.
Невеличкі ж болота, що залишилися незайманими серед осушених масивів,
виявились нездатними підтримувати рівень ґрунтових вод, вони втрачають
вологу, висихають, під впливом пилових бур, які перевіюють торф, швидко
мінералізуються, як це сталося в долинах Ірпеня, Стоходу та інших річок.
Знижується рівень води по всій території меліорованої річки, про що
свідчить висихання раніше повноводних криниць.

Величезної шкоди сприятливому режимові річок завдає розорювання заплав,
особливо якщо воно поширюється до самого урізу води. По зораних та
осушених долинах і заплавах під час дощів і танення снігу тепер прямо в
річки потрапляє маса змитого матеріалу, що містить органіку, всілякі
отрути і пестициди.

Всі ці фактори призвели до різкого погіршення якості вод. Більшість їх
забруднено, подекуди вони вже непридатні для пиття, а в інших –
потребують термічної обробки перед вживанням.

Основна причина зниження якості річкових вод полягає в різкому
погіршенні їх самоочисної здатності. Порушились як фізико-хімічні, так і
біологічні механізми процесів самоочищення. У першому випадку це
спричинилося збільшенням кількості завислих речовин, що звичайно
осаджувалися при самоочищенні. Внаслідок меліоративних робіт їх вміст
дуже різко зріс. Біохімічна переробка розчинених речовин шляхом
окислення сполук також значно утруднилася. В каламутній воді пригнічені
основні продуценти кисню – водорості, а привношувані мули, торф тощо
викликають ще більший його дефіцит, гальмуючи тим самим процеси
самоочищення. Різко зменшився кількісний і якісний розвиток
гідробіонтів, що брали активну участь у цих процесах. З пригніченням, а
в деяких випадках і повним зниженням вищої водної рослинності
припиняється функціонування природного бар’єру, що обмежував теригенне
надходження забруднень.

Необхідно також спинитися на стресовому характері меліорації для біому
Полісся. Формування його проходило протягом кількох тисячоліть, а різкі
докорінні зміни – за останні десятиріччя. Утворену віками систему було
порушено, а багато гідробіонтів виявились непристосованими до цих змін і
загинули або звузили свої ареали.

Підсумовуючи сказане і розглядаючи процеси на Поліссі з боку екології,
доводиться констатувати таке. Широкомасштабні меліоративні роботи
порушили сталу рівновагу в екологічній системі. Фактори, що сприяли
інтенсивним самоочисним процесам, характерним раніше для Полісся, в наш
час або ліквідовані, або їх значення нівельоване новими процесами, що
посилили забруднення вод. Інтенсивна меліорація з глибоким дренажем,
спрямленням річкових русел і тому подібним призвела до швидкого осушення
заплавних лук, боліт і негативно вплинула на навколишні угіддя.
Відбулося різке порушення природних шляхів розвитку заплави – її
антропогенне руйнування. Тепер на заплавах створені великі поля
монокультур; дренажування та оранка ліквідували в багатьох місцях
високоцінні та перезволожені луки, повисихали численні заплавні водойми,
різко понизився рівень ґрунтових вод. Зміни виявилися згубними як для
екосистеми в цілому, так і для її складових, у тому числі й риб та всіх
видів тварин водно-болотного мисливського комплексу. В подальшому
меліоратори не лише на Поліссі, а й в інших районах України ні в якому
разі не повинні порушувати екологічну рівновагу, зобов’язані проводити
свої роботи з урахуванням її вимог. Для цього потрібно:

здійснювати меліорацію мозаїчно, не допускаючи створення великих
суцільних осушених площ. В тому випадку, коли чергуються осушені та
збережені болотні масиви, цілком можливо буде підтримувати рівень
ґрунтових вод на характерному для даного пункту горизонті і
стабілізувати біоценози в цих місцях;

заплави річок бажано не меліорувати, а використовувати під сінокоси та
місця випасу худоби. В тих випадках, коли заплава осушується, необхідно
зберігати вздовж русел річок незаймані лучно-болотні смуги;

спрямлення і каналізація річок мають бути заборонені;

уникати надмірної меліоративної діяльності, яка не знаходить на даний
момент виходу в сільськогосподарське виробництво;

обов’язково уздовж русел річок і по периферії боліт встановлювати
водоохоронні зони, де оранку і меліорацію слід категорично заборонити;

припинити оранку схилів річкових долин і боліт, щоб не допустити
розвитку ерозії і виносу теригенного матеріалу в річку;

зберігати заповідні території та ділянки річок з непорушеним природним
режимом, керуючись комплексом фізико-географічних і гідробіологічних
показників при їх виборі;

в боротьбі з евтрофуванням водойм, що відбувається під впливом як
меліоративних робіт, так і побутових забруднень, необхідно також вживати
заходів і проти останніх: побудувати водоочисні споруди в містах і
сільських населених пунктах, щоб запобігти надходженню
господарсько-побутових стоків у річки;

уникати зарегулювання малих річок водоймищами.

Зрошення

У 1930-1938 рр. у Криму були побудовані перші державні зрошувальні
системи – Тайганська, Альмінська, Бельбецька і Качинська. Всього до 1940
р. в республіці зрошувалось 89,7 тис. га земель – у 5,1 рази більше, ніж
у 1913 р., а в 1989 р. – вже 2523 тис. га. Хоча основним на Україні є
розвиток меліорації на базі зрошувальних масивів, розміщених на півдні
республіки, які використовують воду великих рік, певну роль у
нарощуванні обсягів сільськогосподарського виробництва відіграє і
розвиток малого зрошення. Близько 25% зрошуваних земель республіки
використовують водні ресурси малих річок.

Найбільші площі зрошуваних земель розміщені в Херсонській (435 тис. га),
Кримській (362), Дніпропетровській (248), Запорізькій (269), Одеській
(234) і Миколаївській (189 тис. га) областях, де сумарна площа зрошення
становить майже 70% загальної на Україні.

Зрошуване землеробство – один з основних водоспоживачів. Тут же
спостерігаються і найбільші безповоротні втрати води. Водоспоживання на
полив і додаткові витрати на випаровування характеризуються мінливістю
за роками. Вони визначаються цілим комплексом фізико-географічних
факторів, які обумовлюють, з одного боку, формування біологічного чи
фізичного випаровування, а з другого – кількість опадів, які певною
мірою компенсують наведені види водоспоживання.

Дослідження показали, що в середній за водністю рік зменшення за рахунок
зрошення стоку в Лісостепу становить 5%, а в Степу – понад 20%. Із
збільшенням посушливості року зростає безповоротне водоспоживання.
Можливості використання водних ресурсів для зрошення вже практично
вичерпані. Безповоротні втрати поверхневого стоку при існуючій
зрошуваній площі в маловодні роки перевищують природний стік річок.
Факторами, які супроводжуються впливом зрошувальних меліорацій на
природні компоненти річкового басейну, є також: якість поливної води і
її сумісність з ґрунтами; фільтраційні втрати у водоймах, каналах і при
поливах; навантаження поливної техніки на ґрунти, якість
дренажно-скидних вод у водоприймачі, підтоплення території.

Список використаної літератури:

Василевський Г.А. Водні багатства Карпат. – Ужгород: Карпати, 1973.

Водне господарство в Україні / За ред. А.В. Яцика, В.М. Хорєва. – К.:
Генеза, 2000.

Водний Кодекс України. Постанова ВР № 214/95 – ВР від 06.06.95

Географічна енциклопедія України: в 3-х т. / Відп. ред. О.М. Маринич. –
К., 1989, 1990, 2000.

Малі річки України: Довідник / А.В. Яцик, Л.Б. Бишовець, Є.О. Богатов та
ін.; за ред. А.В. Яцика. – К.: Урожай, 1991.

Методика з упорядкування водоохоронних зон річок України / Міністерство
екології та природних ресурсів України. – К.: УкрНДІВЕП, 1999.

Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в
Україні у 1999 році / Міністерство екології та природних ресурсів
України. – К., 2000.

Паламарчук М.М., Ревера О.З. Нове життя малих річок. – К.: Урожай, 1991.

Перехрест В.С., Чекушкина Т.А. Малим річкам – чистоту і повноводність. –
К.: Урожай, 1984.

Поліщук В.В. Малі річки України та їх охорона. – К.: Т-во “Знання” УРСР,
1988. (Сер. 8 “Нове в науці, техніці, виробництві”, № 14).

Природа Карпатського регіону України. – К.: ІНЕКО, 1999.

Річка Стугна: Сучасний стан. Перспективи на майбутнє. – К.: ІНЕКО, 1997.

Чубатий О.В. Гірські ліси – регулятори водного режиму. – Ужгород:
Карпати, 1984.

Фильчагов Л.П., Полищук В.В. Возрождение малых рек. – К.: Урожай, 1989.

Похожие записи