Контрольна робота

на тему:

Фактори та умовами грунтотворення. Елементарні ґрунтові процеси та
загальна схема ґрунтотворення. Жива фаза грунту, еколого-географічне
розповсюдження мікроорганізмів у грунтах

1. Фактори та умовами грунтотворення.

Загальні положення

Під факторами та умовами грунтотворення розуміються зовнішні по
відношенню до ґрунту компоненти природного середовища, під дією і за І
участю яких формується ґрунтовий покрив земної поверхні.

Фактори грунтотворення — це об’єкти навколишнього середовища (клімат,
організми), які безпосередньо діють на материнські гірські породи. До
умов грунтотворення належать географічне розташування місцевості, рельєф
та ін. Географічне розташування місцевості впливає на інтенсивність
грунтотворення через зміну клімату, ; рельєф — через перерозподіл
атмосферних опадів, тепла на поверхні землі, час — через нагромадження
кількісних змін факторів.

Початок вченню про фактори та умови грунтотворення поклав В.В.Докучаев.
Ним було встановлено, що формування ґрунтового покриву пов’язано з
фізико-географічним середовищем та історією його розвитку. Він дав
визначення поняття ґрунтів як поверхневих мінерально-органічних
утворень, які мають власне походження і є результатом сукупної дії: 1)
материнської гірської породи; 2) живих та відмерлих організмів; 3)
клімату; 4) рельєфу місцевості; 5) віку країни. В.В.Докучаев все це
виразив за допомогою формули.

Г=ДГП,ОД,Р)-В

Г — ґрунт,

ГП — гірські породи,

О — організми,

К — клімат,

Р — рельєф,

В — вік

Поряд із названими п’ятьма природними факторами та умовами
грунтотворення виділяється ще шостий — виробнича діяльність людини, яка
має як прямий, так і опосередкований вплив на грунтотворення і ґрунтовий
покрив. Комбінації факторів та умов Грунтотворення на земній кулі
сформували багато типів ґрунтів.

У 1899 році В.В.Докучаев опублікував наукову працю «К учению о зонах
природы», в якій сформулював взаємозв’язки і співвідношення між
факторами ґрунтотворення — всі фактори рівнозначні і незамінні. Водночас
він допускав можливість існування провідного фактору ґрунтотворення у
визначених умовах.

Після В.В.Докучаева намітилися різні підходи до оцінки ролі факторів у
процесах ґрунтотворення. Наприклад, К.Д. Глінка серед факторів
ґрунтотворення виділяв провідну роль клімату і рослинності. Хоча
формування найродючіших ґрунтів тайгово-лісової зони (рендзин) він
пояснював впливом переваги материнських порід. С.О.Захаров (1928)
поділяв усі фактори на активні та пасивні. До активних він відносив
біосферу, атмосферу і гідросферу, а до пасивних — материнську породу і
рельєф місцевості.

У кінці 30-х років XX ст. серед ґрунтознавців почалася дискусія про
головний, або провідний, фактор педогенезу. В.Р.Вільямс, зокрема,
віддавав перевагу біологічному факторові.

2. Елементарні ґрунтові процеси та загальна схема ґрунтотворення

Усі фактори ґрунтотворення тісно взаємопов’язані, діють сумісно,
зумовлюючи спрямованість й інтенсивність цього процесу.

Ґрунтотворення (педогенез) — складний комплекс взаємозв’язаних і
взаємозумовлених хімічних, фізичних, біологічних явищ і процесів
перетворення та переміщення речовин й енергії в межах ґрунтового
профілю.

Ґрунтотворення починається з моменту поселення живих організмів на
скельних породах, або на продуктах їх вивітрювання та перевідкладення.
Первинний ґрунтотворний процес, по суті, збігається з вивітрюванням, а в
подальшому ці процеси розділяються в просторі та часі. Синтез і розклад
органічних і мінеральних сполук, їх вимивання та акумуляція, надходження
та витрачання вологи й тепла називають первинними складовими
ґрунтотворення.

Розрізняють такі протилежно спрямовані процеси, що протікають одночасно
і взаємопов’язано, в результаті яких із гірської породи утворюється нове
самостійне природне тіло — ґрунт: 1) розклад мінералів гірських порід,
утворення нових мінералів, а також елементів живлення рослин у доступних
формах; 2) утворення органічної речовини, її розклад, синтез нових
органо-мінеральних сполук у процесі гуміфікації та їх руйнування,
акумуляція та вивільнення елементів зольного й азотного живлення рослин;
3) взаємодія органічних і мінеральних речовин з утворенням
органо-мінеральних сполук різного ступеня рухомості; 4) переміщення та
осадження в товщі ґрунту мінеральних, органічних та органо-мінеральних
продуктів ґрунтотворення; 5) надходження та втрати вологи і тепла. їх
називають елементарними ґрунтовими процесами (ЕГП), концепція яких
розроблена І.П.Герасимовим. Під ними розуміється сукупність
взаємопов’язаних біологічних, хімічних та фізичних явищ, що протікають у
ґрунті та формують його генетичний профіль із характерним набором
ґрунтових горизонтів, складом і властивостями. О.А. Роде називає їх
ґрунтовими макропроцесами, на відміну від мікропроцесів, що охоплюють
ізольовані частини ґрунтового профілю. Концепція ЕГП являє собою спробу,
з одного боку, розчленувати глобальний ґрунтотворний процес на
універсальні складові, а з іншого — об’єднати уявлення про велику
різноманітність мікропроцесів. Кожен генетичний тип ґрунту (ГТГ)
характеризується визначеним, тільки йому властивим сполученням ЕГП, хоча
окремі ЕГП можуть і повинні зустрічатися (в різних сполученнях) у різних
ГТГ.

Елементарні ґрунтові процеси — це горизонтотворні та профілетворні
процеси, що відрізняє їх від загальних ґрунтотворних процесів.

Виділяють сім груп елементарних ґрунтових процесів.
Біогенно-акумулятивні ЕГП (підстилкоутворення, торфоутворення,
гумусоутворення, дерновий процес) протікають у ґрунті під безпосереднім
впливом живих організмів або продуктів їх життєдіяльності,
супроводжуються утворенням біогенних органогенно-акумулятивних
поверхневих генетичних горизонтів. Гідрогенно-акумулятивні ЕГП -зв’язані
з минулим або сучасним впливом ґрунтових вод на ґрунтотворення. До них
належать засолення, загіпсування, карбонатизація, орудніння, окремніння,
олуго-віння, кольматаж та інші. Метаморфічні ЕГП — це група процесів
трансформації породотворних мінералів на місці, без
елювіально-ілювіального перерозподілу компонентів у профілі. їх
відносять до процесів внутрішньо-ґрунтового вивітрювання. До ґрунтових
вони належать тільки в межах профілю. Найпоширеніші сіалітиза-ція,
монтморилонітизація, фералітизація, ферсіалітизація, озалізнення,
оглеєння, оструктурювання тощо.

Група процесів, пов’язаних із руйнуванням або перетворенням ґрунтового
матеріалу в специфічному елювіальному горизонті з виносом із нього
продуктів руйнування, або трансформацією мінеральної частини ґрунту
низхідними або боковими токами води, називається елювіальними ЕГП.
Наслідком цього є збіднення елювіального горизонту півтораоксидами,
обмінними основами, мулом і відносне збагачення кремнеземом. Відомо
кілька процесів, результатом проходження яких є формування елювіальних
горизонтів: опідзолення, знемулювання (лесиваж), псевдоопідзолення,
псевдооглеєння, осолодіння, елювіально-глеєвий процес та інші. Одночасно
з елювіальними проходять й ілювіально-акумулятивні ЕГП, у випадку, коли
елювіювання не виходить за межі ґрунтового профілю. При цьому
відбуваються процеси акумуляції речовин у середній частині профілю,
трансформація і закріплення винесених з елювіального горизонту сполук.
До них відносять глинисто-ілювіальний процес, гумусово-ілювіальний,
залізисто-ілювіальний, алюмо-гумусово-ілювіальний,
залізисто-гумусово-ілювіальний та інші.

До педотурбаційних ЕГП належить змішана група процесів механічного
перемішування ґрунтової маси під впливом різних природних і
антропогенних факторів і сил (самомульчування, розтріскування,
кріотурбація, біотурбація, вітровальна педотурбація, агротурбація,
пучіння і таке інше). Група процесів, що ведуть до руйнування та
знищення ґрунту як природного тіла, називаються деструктивними ЕГП. Це
ерозія, дефляція, зсування, захоронения тощо.

У процесі ґрунтотворення кожен ґрунт проходить низку послідовних стадій
(рис. 1), спрямованість, тривалість та інтенсивність яких зумовлюється
комплексом факторів ґрунтотворення та їх еволюцією в конкретній точці
земної поверхні.

1. Стадія початкового (або первинного) ґрунтотворення на скельних
гірських породах має назву первинного ґрунтотворення. Вона досить довга,
оскільки властивості ґрунтового тіла, характерні для зрілого ґрунту, ще
не сформувалися. Мала потужність субстрату, який охоплює ґрунтотворення.
Повільно йде акумуляція елементів ґрунтової родючості. Профіль дуже
слабко диференціюється на генетичні горизонти.

Рис. 1. Стадії ґрунтотворення:

1-початкове ґрунтотворення; 2-розвиток грунту; 3-клімаксний стан І;
4-еволюція ґрунту по шляху А або Б; 5-клімаксний стан II (А або Б);
6-нова еволюція ґрунту по шляху В,Г,Д або Е; 7- клімаксний стан III
(В,Г,Д або Е)

2. Стадія розвитку ґрунту змінює початкове ґрунтотворення. Вона протікає
з наростаючою інтенсивністю, аж до формування зрілого ґрунту з
характерним профілем і комплексом властивостей.

3. Стадія рівноваги, або клімаксу, протягом якої підтримується динамічна
рівновага ґрунту з середовищем, тобто з існуючим комплексом факторів
ґрунтотворення.

4. На певному етапі стадія рівноваги змінюється еволюцією ґрунту.
Еволюція ґрунту може йти у різних напрямках: шляхом нарощування
потужності ґрунту або шляхом її зменшення; шляхом засолення ґрунту або
його розсолення; шляхом деґрадації ґрунтової родючості або підвищення її
рівня.

Розвиток і еволюція ґрунтів і ґрунтового покриву в цілому на земній
поверхні протікає не випадково, а у відповідності із загальною історією
ландшафту. Вона визначається глобальними геологічними процесами (тобто
кліматичними, тектонічними та морфоструктурними).

В.А. Ковда — прихильник єдиної еволюційної ланки ґрунтів, які утворилися
на водно-акумулятивних рівнинах. Він виділив стадії еволюції ґрунтів, що
послідовно змінюються: гідроакумулятивна, гідроморфна, мезогідроморфна,
палеогід-роморфна, протерогідроморфна, неоавтоморфна.

3. Жива фаза грунту, еколого-географічне розповсюдження мікроорганізмів
у грунтах

Ґрунт населяють багато рослинних і тваринних організмів, різних за
розмірами, з неоднаковою активністю. Вони беруть участь у генезисі та
еволюції ґрунту як фактори біологічного вивітрювання та гумусоутворення,
а також у мобілізації поживних речовин, значною мірою зумовлюючи
формування родючості ґрунту.

Організми, що заселяють ґрунт, поділяються на макро- та мікроорганізми і
включають як тваринні, так і рослинні види.

Макроорганізми представлені макрофауною і макрофлорою. Найбільш
розповсюджені з макрофауни — гризуни, комахоїдні, комахи, двопарноногі,
рівноногі, кліщі, черевоногі, молюски, багатоніжки, павуки та кільчасті
черви. Життєвий цикл або значна його частина багатьох представників
макрофауни проходить у ґрунті. Вони сприяють перемішуванню ґрунту,
підтриманню грудкуватої структури, аерації та дренованості ґрунту. Вони
можуть впливати також на хімічні перетворення, що проходять у ґрунті
безпосередньо в результаті власних процесів травлення, або побічно —
знищуючи бактерій, грибів, найпростіших і т.п. Після відмирання вони є
джерелом органічної речовини ґрунтів.

Одними з організмів, що беруть найактивнішу участь у процесах
ґрунтоутворення, є дощові черви. Ч. Дарвін вперше припустив можливість
створення ними гумусу. Він вважав, що весь поверхневий шар ґрунту за
багато років неодноразово проходив і ще не раз пройде через
шлунково-кишковий тракт червів. Існує думка, що головну роль у створенні
зернистої структури чорноземів відіграли саме дощові черви.

У різних кліматичних зонах кількість дощових червів у ґрунті різна (від
кількох сотень до мільйона і більше). Загальна біомаса їх — 30-500
кг/га. Дощові черви віддають перевагу вологим ґрунтам, із високим
вмістом органічної речовини та кальцію. Більша чисельність їх, як
правило, у важких за гранскладом ґрунтах, з нейтральною або слабокислою
реакцією. їх чисельність, активність та видовий склад сильно змінюється
під впливом реакції середовища та інших факторів.

¤

¦

JAEK:MzNeeeeeeee*eeeeeeeeeeEeee

у вигляді кореневих решток є необхідною умовою як для підтримання
запасів гумусу, так і для живлення мікроорганізмів. Крім того, корені
вищих рослин порушують рівновагу ґрунтових розчинів, засвоюючи з них
розчинні сполуки, а також вибірково вилучаючи поживні речовини з
допомогою кислот, що концентруються на їх поверхні. Завдяки кореневим
виділенням вищих рослин стимулюється розвиток мікрофлори, що знаходиться
в ризосфері. Роль вищих рослин у процесах ґрунтотворення розглядалась у
підрозділах 10.5 та 13.1.

Значну роль у педогенезі відіграє мікрофауна, зокрема найпростіші та
ґрунтові нематоди.

Найпростіші — найбільш просто організовані тваринні форми. Вони
складаються з однієї великої клітини. В ґрунті знайдено майже 250 видів
найпростіших. У 1 г ґрунту може налічуватися 0,5-1 млн. джгутикових,
100-500 тис. амеб, 800-1000-війчастих. Біомаса найпростіших складає
100-300 кг/га. Основні фактори, що регулюють розподіл найпростіших у
ґрунті, — аерація та джерела поживних речовин. Вони зосереджені
переважно в поверхневому шарі ґрунту й зростання чисельності
спостерігається весною та восени. Найпростіші можуть знищувати
фітопатогенні бактерії, сприяючи омолодженню складу популяцій важливих у
функціональному відношенні груп мікроорганізмів і підтримуванню їх в
активному стані.

Нематоди — поширені в більшості ґрунтів. їх чисельність досягає кількох
мільярдів на 1 га. За способом живлення нематоди поділяються на три
групи: 1) нематоди, які живляться органічними речовинами, що
розкладаються; 2) нематоди, які живляться іншими нематодами,
мікроорганізмами, найпростішими, рослинами, бактеріями тощо; 3)
нематоди, які проникають у корені вищих рослин і проводять там частину
свого життєвого циклу. Найпоширеніші в ґрунті — представники першої
групи, які сприяють розкладанню органічних речовин, їх перемішуванню з
мінеральною частиною ґрунту і поліпшенню аерації ґрунту.

Мікрофлора ґрунту складається з організмів, які можна поділити на три
великі групи у відповідності з розміром та ступенем подібності й
розмістити по низхідній у такому порядку: водорості, гриби та бактерії.

Водорості — розповсюджені переважно в поверхневих шарах ґрунту. Вони
здебільшого містять хлорофіл, здатні фотосинтезувати і продукувати
первинну органічну речовину. Більшість ґрунтових водоростей —
мікроскопічні організми, але, на відміну від інших мікроорганізмів,
скупчення водоростей легко помітити неозброєним оком при їх рясному
розвитку в ґрунті. Особливо інтенсивно розвиваються водорості на
польових ґрунтах, до посіву і після збирання врожаю
сільськогосподарських рослин. При цьому відбувається позеленіння ґрунту,
що одержало назву «цвітіння». Частіше цвітіння грунту буває навесні і
восени при сполученні сприятливих умов вологості, температури,
освітленості й елементів живлення. Цвітіння ґрунту вважається в народі
прикметою гарного врожаю. У цей період на 1 см2 поверхні ґрунту може
розвиватися до 40 млн. клітин, а їх біомаса сягає 1,5 т/га. Після
відмирання ця біомасса надходить у біологічний кругообіг і
використовується іншими мікроорганізмами і через них — вищими рослинами.

Водорості виявляються у всіх ґрунтах, в т.ч. у ґрунтах пустель і
напівпустель. Чисельність і біомаса водоростей варіює в одному і тому ж
ґрунті в залежності від вологості, сольового режиму й умов освітлення.
Кількість клітин в 1 м2 грунту складає від 5 тис. до 1,5 млн, сягаючи
максимальних значень на ґрунтах, не зайнятих суцільним покривом вищих
рослин, наприклад на паруючому полі, по стерні, в кірковому солончаку,
на такирі. їхня біомаса в шарі 0-10 см сягає іноді сотень кг/га. Річна
продукція ґрунтових водоростей у різних ґрунтах коливається від 50 до
1500 кг/га.

Функції водоростей у ґрунтах визначаються насамперед їхньою належністю
до фотоавтотрофної групи організмів — первинних продуцентів органічної
речовини. Продуктивність водоростей у наземних біогеоценозах, природно,
незрівнянно менша, ніж вищих рослин, однак їхня біомаса мінлива, вона
швидко накопичується при сприятливих умовах і легко мінералізується, а
також служить харчовою базою для безхребетних тварин.

Водорості впливають на кисневий режим ґрунтів, нагромадження в них азоту
і структурний стан. Ґрунтові водорості можуть бути біоіндикаторами
процесів, що протікають у ґрунті, газового і сольового режимів,
забруднення ґрунтів продуктами промислової діяльності людини

Водорості, як і всі еукаріоти, не здатні зв’язувати молекулярний азот.
Тільки синьозелені водорості, чи ціанобактерії, належать до
азотфіксуючих мікроорганізмів — прокаріотів. Джерелами азоту при рості
водоростей, як і для вищих рослин, у ґрунті є амонійні і нітратні
сполуки. В цьому відношенні водорості виступають конкурентами рослин за
доступні форми азоту. Однак розвиток водоростей у ґрунті ранньою весною
чи пізньою осінню після збирання врожаю може сприяти тимчасовому
закріпленню (іммобілізації) розчинних сполук азоту і запобіганню їхнього
вимивання з ґрунту.

У ґрунті виявляються представники далеко не всіх відомих груп
водоростей. Загальна кількість видів водоростей, знайдених у грунтах,
наближається до 2000. Флористична особливість угруповання ґрунтових
водоростей — досить висока видова розмаїтість жовто-зелених (приблизно
10 % від загальної кількості видів), тоді як у водних середовищах їх
частка не перевищує 2 %. Серед ґрунтових водоростей приблизно порівну і
найбільшою кількістю видів представлені зелені і синьо-зелені (близько
500 видів кожного відділу), далі йдуть діатомові (близько 300 видів) і
жовто-зелені (більше 150) і дуже мало евгленових і пірофітових. Із
червоних водоростей геобіонтів відомий усього один вид.

Залежно від умов, водорості можуть вести спосіб життя, подібний до вищих
рослин (на світлі, у верхніх шарах ґрунту) або до менш організованих
форм (у більш глибоких шарах ґрунту, без доступу кисню), як, наприклад,
гриби.

На відміну від водоростей, у грибів відсутній хлорофіл, вони облігатно
гетеротрофні організми. Ці організми складають окреме царство, до якого
входять еукаріоти з відносно простою організацією — від одноклітинних до
нитчастих, міце-ліальних, що розмножуються спорами. Розростаючись на
поверхні чи в глибині субстрату, гриби стикаються з ним клітинною
оболонкою, через яку вони виділяють у зовнішнє середовище ферменти і
поглинають поживні речовини абсорбтивним шляхом. Такий тип взаємодії із
субстратом визначає положення грибів як деструкторів органічних речовин
у екосистемах. Ґрунтові гриби представляють найбільшу екологічну групу,
що бере участь у мінералізації органічних залишків рослин і тварин та в
утворенні ґрунтового гумусу.

Основна вегетативна структура грибів — гіфа; сукупність гіф утворює
міцелій, чи грибницю. Гіфи мають ниткоподібну будову і здатні обплітати
ґрунтові частинки, створюючи умови для біогенного структуроутворення.

Гриби синтезують і виділяють у зовнішнє середовище різноманітні
гідролітичні ферменти, що розкладають будь-які органічні субстрати аж до
лігніну. Завдяки цим здібностям вони виконують функцію деструкторів в
аеробній зоні За добу гриби розкладають у 2-7 разів більше органічної
речовини, ніж споживають. Цим вони відрізняються від консументів. Є
екологічні групи грибів, що спеціалізуються по субстратах.

Багато ґрунтових грибів утворюють темнозабарвлений міцелій за рахунок
синтезу й акумуляції в гіфах меланіноподібних (чорних) пігментів. Після
відмирання і лізису міцелію ці речовини накопичуються в грунті в складі
ґрунтового гумусу. Гриби в процесі метаболізму утворюють і виділяють у
середовище багато органічних кислот, що сприяють розчиненню
важкодоступних фосфатів і впливають на живлення рослин фосфором та
іншими елементами, що вилучаються з мінералів. Ґрунтові гриби здатні
здійснювати процес гетеротрофної нітрифікації, що має значення в кислих
лісових грунтах, де автотрофна нітрифікація відсутня. Гри-би-хижаки
знищують шкідливих нематод і амеб і являють перспективу для розробки
біологічних методів боротьби зі шкідниками кореневих систем рослин.

Найчисленнішими в ґрунтах є представники пліснявих грибів і
базидіоміцетів. Зокрема, останні в лісових ґрунтах викликають утворення
мікоризи. Гриби можуть жити в умовах часткового анаеробіозису, однак
аеробні умови стимулюють їх розвиток. Чисельність грибів у поверхневому
шарі ґрунту може складати від 2-10 тис. до 1-3 млн. на 1 г ґрунту, а
біомаса — 1000 — 1500 кг/га і більше.

Бактерії в окультурених ґрунтах переважають всіх інших організмів як за
чисельністю, так і за різноманітністю. Розміри їх близькі до розмірів
колоїдних частинок. Кількість бактерій в ґрунті змінюється від 0,3 до 95
млн. і може сягати навіть 4 млрд. в 1 г ґрунту. У високородючих ґрунтах
їх біомаса сягає 500 кг/га і більше. Ці мікроорганізми —
багатофункціональні, вони беруть участь у всіх циклах перетворення
хімічних елементів. Залежно від функціональних та фізіологічних
особливостей виділяють бактерії, що розкладають вуглецевмісні сполуки,
азотфік-сатори, амоніфікатори, нітрифікатори, денітрифікатори,
фосфат-мобілізатори, залізобактерії, сіркобактерії, галобактерії,
метаногени і т.ін.

Особливу групу серед бактерій складають актиноміцети. Це міцеліальні
бактерії різного ступеня морфологічної диференціації, але подібні між
собою за біохімічними показниками. Міцелій актиноміцетів дуже тонкий —
менше 1,5 мкм у діаметрі. При рості на щільних поживних середовищах
міцелій проникає в субстрат (субстратний міцелій), а частина
розвивається над субстратом (повітряний міцелій). Виділено кілька груп
актиноміцетів, серед яких найбільш важлива роль у ґрунтотворенні
належить нокардіям (беруть участь у мінералізації органічних речовин у
ґрунтах на пізніх стадіях сукцесії, розкладають складні сполуки, в тому
числі й молекули гумінових кислот) і стрептоміцети (найпоширеніші
ґрунтові актиноміцети, що розкладають вуглеводи та виділяють у ґрунт
антибіотики).

Чисельність цих організмів в 1 г ґрунту змінюється від сотень тисяч до
мільйонів, а біомаса їх може складати 700 кг/га. Вони добре розвиваються
в не дуже кислих і не дуже вологих ґрунтах, збагачених органічними
речовинами. Більшість із них є аеробними організмами.

Бактерії бувають гетеротрофними і автотрофними. Гетеротрофи
використовують енергію та вуглець, що містяться в складних органічних
сполуках. Автотрофи використовують енергію, що виділяється при окисненні
мінеральних речовин, добуваючи вуглець із вуглекислого газу, азот — із
мінеральних сполук. До автотрофів належать нітрифікуючі, водневі, сірко-
та залізобактерії. Бактерії відрізняються між собою за реакцією на умови
навколишнього середовища. Тому природа, активність і чисельність
бактерій різних типів залежать одночасно від наявності поживних речовин
та ґрунтових умов.

Температурні умови, що складаються у грунті суттєво впливають на
чисельність мікроорганізмів та мікробіологічні процеси у ньому. Слабкий
мікробіологічний розклад органічної речовини розпочинається при
температурі 0 °С. Однак відомі випадки бактеріального розкладу при — 5
°С. Для різних ґрунтових сапрофагів верхня межа оптимальної температури
складає 15-30 °С, для мікроорганізмів -35 °С.

Мікроорганізми порівняно з ґрунтовими тваринами влітку можуть
переробляти органічні рештки за умов досить низької вологості. Вони
здатні проявляти активність при вологості ґрунту, що наближається до
максимальної гігроскопічності і здатні засвоювати вологу, яка
малодоступна вищим рослинам. Оптимальна вологість для більшості
мікроорганізмів — 60-80 % від ПВ. Актиноміцети досить добре розвиваються
при низькій вологості (20 % від ПВ).

Отже, головними екологічними факторами, що визначають природу та
кількість живих організмів у ґрунтах, є органічні рештки, температура та
вологість ґрунту. Ці ж фактори визначають і географічне розповсюдження
мікроорганізмів у ґрунтах. У регіонах із більш сприятливими
ґрунтово-кліматичними умовами ґрунти, що містять більше органічних
речовин, більш заселені живими організмами.

Використана література

Панас Р.М. «Рекультивація земель». Вища освіта України. Новий світ –
2000, 2007.

Похожие записи