Реферат на тему:
Завдання науки етики
Вище ми вже згадували характерний вислів: «не читайте мені мораль!»
Викладання етики — не читання моралі й не має на меті спонукати когось
до добра та порядності. Хоча в коло його завдань безперечно входить
формування певних засад моральної культури, котрі могли б допомогти
тому, хто справді прагне добра, краще усвідомлювати проблеми, які в
цьому зв’язку виникають. Проте передусім етика є наукою, і завдання, які
вона розв’язує, варто осмислювати, виходячи саме з цього. Відомо, що в
структурі наукового знання звичайно виділяють два рівні — емпіричний і
теоретичний, яким відповідають специфічні форми пізнавальних завдань та
діяльності. Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об’єкт і
спирається на дані спостережень та експериментів. Логічна обробка
дослідних даних здійснюється на цьому рівні переважно в межах їх
узагальнення, зіставлення, класифікації й має на меті відкриття певних
емпіричних закономірностей, вироблення вихідних абстракцій та
класифікаційних схем, що уможливлюють упорядкування нагромадженого
матеріалу. Своєю чергою, теоретичний рівень передбачає самостійну
діяльність, спрямовану на вдосконалення і розвиток поняттєвого апарату
науки; дослідження тут має на меті розкриття сутності явищ, які
пізнаються, і втілення цієї сутності у відповідних концепціях, системах
наукових понять. Разом із тим розвиток наукового знання на певному етапі
приводить до формування ідей та концептуальних систем, орієнтованих
безпосередньо на практичне втілення, на перетворення самої реальності
відповідно до результатів нашого пізнання. Тут ми маємо справу вже з
практично-прикладним рівнем організації наукового знання і відповідними
завданнями, які на цьому рівні вирішуються. Природно, що завдання етики,
як і інших наук, також відображують специфічні вимоги перелічених трьох
рівнів будови й організації знання. При цьому на рівні емпіричному
головними завданнями виступають виокремлення фактів, що стосуються
морального життя людини й суспільства, їх збирання та опис, їх первинна
будуть можливості власного нашого морального, життєвого й культурного
вибору. Наведемо лише два з багатьох можливих прикладів, що розкривають
дивовижну часом взаємодоповнюваність моральних цінностей різних культур,
іноді дуже віддалених одна від одної. Відомо, зокрема, що європейська
цивілізація останніх століть — це насамперед цивілізація діяльності,
цивілізація практичного підкорення світу. Являючи собою небачений доти
приклад матеріального вторгнення людини в навколишній світ, ця
цивілізація і в морально-духовній галузі орієнтувалася передусім на
цінність діяльності, саме нею вимірювала сенс життя і гідність людини.
«Людина є те, що вона робить», — коротко сформулював суть подібного
погляду на людину Г. В. Ф. Гегель. А ще до нього гетевський доктор Фауст
зухвало перефразовує перший рядок Євангелії від Івана: замість «було в
почині Слово!» він ставить: «була в почині Дія!» Недарма Освальд
Шпенглер охрестить даний тип культури «фаустівським». (Не зайве
нагадати, що саме після того, як Фауст таким чином «переклав» св. Івана,
Мефістофель і з’явився перед ним у своєму справжньому вигляді…) Але
попри всі здобутки діяльнісної цивілізації, яка, сформувавшись у Європі,
згодом розпочала свою світову експансію, — вже принаймні з кінця XIX ст.
дедалі рельєфніше стали проступати й її тіньові сторони. Виявилося, що
безмежна активність з боку людини й людства, беззастережна ставка на
себе і власну діяльність приховують небезпеку, яка зростає в міру
посилення реальної людської могутності, і врешті-решт ставлять людину і
світ, у котрому вона живе, на межу катастрофи. Ось тут занепокоєні
нащадки Фауста й почали усвідомлювати справжнє значення того факту, що
на Далекому Сході ще мало не три тисячоліття тому була поширена цілісна
філософія та етика недіяння (увей). Сутність цієї філософії чітко
висловлено, зокрема, в давньокитайському трактаті «Дао де цзін»; в не
менш відомій індійській «Бхагавадгіті» слідом за «йогою діяння» йде
«йога утримання від дії»… Можна припустити, що цей мотив
протиставлення діяльності й недіяння — один з істотних чинників, які
зумовили неухильно зростаючий протягом XX ст. інтерес західної
інтелігенції до культури й філософії Сходу.
Інший приклад. Відомо, яку роль відігравали в розвитку духовної культури
християнського світу феномени усвідомленої провини, совісті, каяття,
сповіді. Проте цілком несподіваний погляд на взаємозв’язок усіх цих
феноменів і на їх культуротворчу функцію став можливим тоді, коли
американська дослідниця Р. Бенедікт на японському матеріалі описала
альтернативний спосіб організації моральної культури, що ґрунтується не
на принципі усвідомленої провини, а на принципі сорому; згодом було
висловлено думку, що до таких «культур сорому» належало б, між іншими,
віднести й культуру античної Греції. Із сказаного, звісно, не випливає,
що нині ми обов’язково маємо замінити культ діяння на культ недіяння або
ж сумління — на почуття сорому. Але обравши один шлях і йдучи ним, не
слід забувати про існування інших. Таким чином, історія моралі, історія
світової етичної думки і в сьогоднішній нашій культурі здатні набувати
безпосередньо життєвого значення. Щодо власне теоретичних завдань етики,
то вони, як і в будь-якої іншої науки, зводяться до поняттєвого
відтворення, сутнісного осмислення й обґрунтування її предмета — моралі
як такої. Вкажемо в цьому зв’язку на два завдання суто теоретичного
характеру, особливо актуальні для сучасної вітчизняної етики.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
