Шпаргалки з філософії

1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії.

Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської
цивілізації на початку VІ ст.. до н.е. в Стародавній Індії,
Стародавньому Китаї та Греції. Передумови виникнення філософії були
такі:

1. стрибок у розвитку виробничих сил переходу від бронзи до заліза;

2. поява товарно-грошових відносин;

3. виникнення держави;

4. зростання опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних;

5. розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу.

Філософія Стародавньої Індії має ряд особливостей, які визначаються
специфікою розвитку суспільних відносин цих держав, і насамперед,
кастовий устрій в Індії, який сприяв збереженню традиційних
релігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших філософських течій.

Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «даршанах».
Існували даршани астиків і даршани нестиків. Ці даршани проповідували
різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед.
«Веда» — це збірник текстів на честь богів. Одним з найдавніших
ідеалістичних учень був брахманізм. Його прихильник вважали, що світ
складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу «брахмана», що
не має ні початку, ні кіш З точки зору представників цієї школи слід
розрізняти душу і тіло. Тіло — це зовнішня оболонка душі. Душа вічна, б
смертна.

Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у
VI—V ст. до н. є. і стало однією з найпопулярніших релігій разом з
християнством та ісламом.

З точки зору буддизму, світ — це єдиний потік матеріальних і духовних
елементів — «дхарм».

Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу
речей та вчення про шляхи її пізнання.

Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить
вчення про дхарми. За вченням буддистів, дхарми проникають в усі явища
психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду
спалахуючи і згасаючи. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці
між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці.
Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього
світу.

На закінчення викладу староіндійської філософії, нагадаємо її основні
особливості:

Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.

Своєрідність ставлення до Вед.

Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.

Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.

Народження логіки.

Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

2. Основні філософські школи Стародавнього Китаю.

Становлення філософської думки в Стародавньому Китаї спостерігається вже
у VІІ ст.. до н.е. Сама зміна традиційних общинних суспільних відносин
на основі економічного прогресу, поява грошей, суб’єктивної реальності
створили умови для розвитку філософії.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і
зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення
видатного мислителя Конфуція (551—479 рр. до н. є.), яке дістало назву
конфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність
самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне
вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її
етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Характерною рисою
вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення
перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини,
благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих
моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція
є поняття «жень» — гуманність.

«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до
старших за віком або вищих за соціальним становищем. Особливе місце у
вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. З
точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та
знатність залежать від неба. «Небо» — це прабатько світу і найвища
духовна сила, що визначає суть природи та людини.

Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм.
Засновником даосизму вважається Яао-цзи (VI—V ст. до н. є.). Даосизм
наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу.
Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і
безформне, воно – основа всього сущого.

Життя природи і людини підпорядковане всезагальному закону „дао”. Згідно
з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку,
перетворюється на свою протилежність. Даоси вчили беззастережної
підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону „дао”,
неможливості діяти всупереч „дао”. Виходячи з космоцентричної концепції
взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія сповідувала захист
природи, висувала принцип невтручання у її розвиток, наслідування її
законів.

Отже, у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка
була тісно пов’язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання
природи і соціальним управлінням. Хоча ця філософія була мало системна і
в ній проявився слабкий зв’язок навіть з тими науками, які існували тоді
в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є
широкомасштабним явищем.

3. Основні риси і етапи розвитку античної філософії.

Становлення філософі Стародавньої Греці відбувалося в VІ – V ст. до н.е.
Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним
уявленням наївно-стихійний філософський світогляд. Філософія в Елладі
виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення, що
почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників.
Зв’язок з виробництвом, бурхливий розвиток якого був пов’язаний
насамперед з застосуванням заліза, розвиток товарно-грошових відносин,
зростання культури, соціальне протистояння і перехід від авторитарних
аристократичних форм державного управління до тиранічних, а через них до
демократичних – все це сприяло становленню і розвитку особливої
філософії.

Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку
виділяють три основні періоди.

Перший — період ранньогрецької філософії — охоплює епоху від виникнення
філософського мислення на початку VI ст. до н.е. до часів Сократа
(кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду називають досократиками.
До них належать такі філософи, як Фалес, Анаксимен, Анаксимандр,
Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський.

Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим
слід назвати Сократа. До них належать також софісти Протагор, Горгій.
Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з
космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів,
представниками цього періоду є Платон, Аристотель, Демокріт, а також
послідовники Сократа— кіренаїки, мегарики і кіники.

Третій період історії античної філософії пов’язаний з епохою еллінізму і
Римської імперії. Він починається приблизно з кінця IV ст. до н. є. і
закінчується V—VI ст. н. є. Філософія елліністично-римської епохи існує
у вигляді кількох основних філософських напрямів. Це епікурейці(
засновник Епіку), скептики (Піррон), стоїки( Цицерон, Сенека, Епітет).

4. Антична філософія: космоцентризм.

Протягом VІ-І століть до нашої ери в Греції відбувався бурхливий розквіт
культури й філософії. За цей період були створені нове неміфологічне
мислення, нова картина світу, центральним елементом якої стало вчення
про космос. Космос охоплює Землю, людину, небесні світила й сам небесний
звід. Він замкнутий, має сферичну форму й у ньому відбувається постійний
круговорот — все виникає, тече й змінюється. Із чого виникає, до чого
вертається ніхто не знає. Одні грецькі філософи (натурфілософи)
уважають, що основою речей є почуттєво сприймані елементи кисень,
вогонь, вода, земля й певна речовина — апейрон; інші (піфагорійці)
бачили її в математичних атомах; треті (елеати) убачали основу миру в
єдиному, незримому бутті; четверті вважали такою основою (Демокрит)
неподільні атоми; п’яті (школа Платона) — земна куля лише тінь,
результат втілення царства чистої думки.

Для ранніх натурфілософів характерна особливого роду стихійна діалектика
мислення. Вони розглядають космос як ціле, яке безупинно змінюється, у
якому незмінна першооснова з’являється в різних формах. Особливо яскраво
представлена діалектика в Геракліта, відповідно до якого все суще треба
мислити як рухливу єдність і боротьбу протилежностей.

Згідно Парменіду, буття — це те, що можна пізнати тільки розумом, а не
за допомогою органів почуттів.

Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все
відбувається з води й у воду ж звертається. Цей природний початок
виявляється єдиною основою всіх речей, носієм всіх змін і перетворень.
Спадкоємець Фалеса Анаксимандр убачав першооснову не в якій або
конкретній речовині, а в першоречовині — апейроні. Інший давньогрецький
філософ Анаксимен думав, що першоосновою всього є повітря.

Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим
самим звільняла людей від міфологічного страху перед таємничими,
надприродними силами. Демокрит учив, що мир не створений богами, а існує
вічно, що в ньому все рухається й перетворюється з одного стану в інше
завдяки з’єднанню й роз’єднанню атомів.

У боротьбі з матеріалістичним світоглядом формувався філософський
ідеалізм. Родоначальником послідовної філософської системи об’єктивного
ідеалізму був Платон. Відповідно до навчання Платона, лише мир ідей
являє собою щире буття, а конкретні речі — це щось середнє між буттям і
небуттям, вони тільки тіні ідей.

Будучи з як матеріалістичної, так і ідеалістичної лінії у філософії,
античність створила й перші спроби їхнього застосування в межах єдиної
філософської системи. Однієї з вершин філософської думки Древньої Греції
щодо цього є утвори Аристотеля. Виходячи з визнання об’єктивного
існування матерії, Аристотель уважав її вічною. Матерія не може
виникнути з нічого, говорив він, не може також збільшитися або
зменшитися у своїй кількості.

Антична філософія, у якій утримувалися прототипи всіх основних видів
світогляду, що розроблялися в усі наступні століття, — це велика
творчість людського духу, і тому вона ніколи не втратить свого високого
значення в очах мислячого людства.

5. „Лінія Платона” і „лінія Демокрита” в філософії античності.

Основними представниками класичного періоду є філософи Демокріт і
Платон. Платон відомий як творець першої послідовної системи ідеалізму,
яка дістала назву лінії Платона. А Демокріт – як творець першої
послідовної системи матеріалізму (лінія Демокріта).

Платон перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних
поняттях (ідеях). Відповідно до вчення про ідеї, світ чуттєвих речей не
є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні,
то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві
речі зобов’язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає
ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов
простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх
причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас
ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.
Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, «ейдос», — фактично
об’єктивоване поняття.

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як
абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як
добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея
добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика.
Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як
Бог-творець —- особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея
добра увінчує піраміду ідей Платона.

Іншого погляду про походження світу дотримувався Демокріт. Він є
основоположником матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні
проблеми буття він проголошує наявність двох начал: атомів і пустоти.
Пустота існує, вміщуючи в себе різні предмети, а може існувати й без
них, самостійно. Кількість атомів нескінченна, нескінченна і пустота.
Звідси вічність сущого у просторі і часі. Демокріт перший з мислителів
вводить поняття причини. У Демокріта головним було питання „з огляду на
що” виникають усі речі. Він стверджує, що ніщо не виникає без причини.
Причинність у нього обумовлена коливальним рухом атомів і зіткненням їх.

6. „Наївний матеріалізм” філософів мілетської школи.

Початковою точкою розвитку Античної філософії був філософський
матеріалізм. Матеріалізм в Античній філософії розвивали Емпедокл,
Анаксагор, Левкіп, Демокрит, Епікур. З’являється багато матеріалістичних
філософських вчень. Детермінізм – вчення, згідно якого все в світі
відбувається за визначеною причиною, тобто, все в світі обумовлено.
Плюралізм – філософське вчення, яке розглядає в основі буття декілька
незалежних начал.

Давньогрецький мислитель Фалес із Милета висловив ідею, що все
відбувається з води й у воду ж звертається. Цей природний початок
виявляється єдиною основою всіх речей, носієм всіх змін і перетворень.
Хоча ідея Фалеса про «першосущності» представляється нам тепер наївної,
але з історичної точки зору вона майже революційна, тому що в положенні
«усе з води» була дана «відставка олімпійським богам», тобто в
остаточному підсумку — міфологічному мисленню, і прокладений шлях до
природного пояснення з. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр убачав
першооснову не в якій або конкретній речовині, а в першоречовині —
апейроні (що значить «безмежне»). Інший давньогрецький філософ Анаксимен
думав, що першоосновою всього є повітря. Великим діалектиком античного
миру є Геракліт. Все існуюче, учив він, постійно переходить із одного
стану в інше: «все тече, усе змінюється». Виникнення й зникнення, життя
й смерть, народження й загибель — буття й небуття — зв’язані між собою,
вони обумовлюють і переходять друг у друга. Геракліт же розумів, що
поточна ріка, «змінюючись, спочиває». Відповідно до його поглядів,
перехід явища з одного стану в інше відбувається через боротьбу
протилежностей, що він називав вічним «загальним логосом», тобто єдиним,
загальним для всього існування законом. Геракліт учив, що мир, єдиний із
усього, не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є й буде
вічно живим вогнем, що закономірно запалюється й закономірно гаснучим.
Діалектика З, що враховує обидві сторони явища — і його мінливість і
його незмінна природа, не була адекватно сприйнята сучасниками й
піддавалася вже в античності найрізноманітнішій критиці.

Антична філософія, у якій утримувалися прототипи всіх основних видів
світогляду, що розроблялися в усі наступні століття, — це велика
творчість людського духу, і тому вона ніколи не втратить свого високого
значення в очах мислячого людства.

7. Стихійна діалектика (Геракліт)

Глибоке розуміння проблеми протилежностей, їхньої єдності та боротьби,
ми знаходимо в творчості іншого видатного мислителя стародавньої Греції
– Геракліта.

Геракліт – творець античної діалектики, оригінальний і яскравий філософ.
Вчення Геракліта стало одним з величних досягнень древньогрецької
культури. Напрямок, яким він очолював в античній філософії, відіграв
важливу роль в подальшому розвитку надбань мілетської школи і
діалектичного погляду на світ речей і явищ. Філософ виступив на захист
своїх попередників (Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена), їх уявлення про
матеріальні начала всього існуючого, проти ідеалістичних та
антидіалектичних вчень Піфагора і елеатів – Парменіда, Зенона.

Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, який
лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий
ніколи не згасає. “Світ, єдиний із всього, не створений ніким із богів і
ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно
запалюється і закономірно згасає”. Це просто блискучий виклад початків
стихійної діалектики.

Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух,
зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.

Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі
речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких
судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”;
“неможливо двічі ввійти в одну і ту ж річку” в один і той же час
стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода”.

Глибокі загадки висловлює Геракліт стосовно протилежностей, їх
взаємозв’язків, переходів одна в одну. Він один з перших обґрунтував
думку про те, що сама гармонія є єдністю протилежностей і висміював тих,
хто цього не розумів. Протилежності, за Гераклітом, їх взаємодія,
внутрішньо притаманні всім речам світу. Кожна річ – це єдність
протилежностей.

Необхідність взаємодії, боротьби протилежностей Геракліт називав
“загальним логосом”. Цей “логос” “існує вічно”, “все здійснюється за цим
логосом”. Це фактично була догадка філософа про всезагальність
протилежностей про сутність самого джерела руху, котрий здійснюється
через взаємодію протилежностей і їхню боротьбу.

Підсумовуючи вищевикладене, можна виділити у філософському вченні
Геракліта три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення
розкриття сутності діалектики та її розуміння:

1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість,
взаємопереходу.

2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі
притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.

3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.

8. Софісти

Аналізуючи другийо, класичний, період історії філософії Греції, варто
звернути увагу на вчення софістів.

Софісти — це старогрецькі філософи середини V— IV ст. до н. е. Протагор,
Горгій. Слово «софіст» означає мудрий, а з середини V ст. так називають
учителів красномовства Характерною рисою вчення софістів є релятивізм,
який заперечує наявність будь-якого об’єктивного, а значить, й істинного
змісту в людських знаннях.

Основна проблема, що її вирішують софісти, — — це реальність сущого.
Вирішення цієї проблеми, за Протагором, зводиться до такого твердження:
«Є. тільки світ думки, світу сущого не існує».

Софісти повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору, якою б
абсурдною вона не була. Основою такого навчання було уявлення про
відсутність абсолютної істини і об’єктивних цінностей. Відносність
понять добра і зла приводило до таких тверджень: «Хвороба — зло для
хворого і благо — для лікаря»; «Смерть — зло для померлого, а для
могильників — благо».

Софістами була започаткована тенденція «повороту до людини. Протагор був
звинувачений в нечестивості, оскільки його твір починався словами: «Про
богів я не можу знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні того,
який вони мають вигляд». Філософ Трасимах вважав, що боги не звертають
уваги на людей. Феодор Кірейський заперечував існування богів.

У період розквіту грецької демократії важливу соціальну функцію
виконували риторика та софістика; зміст та призначення останньої
розкривається Протагором у міфі про створення людини. Людина була
створена безпорадною і вела дикий спосіб життя подібно до тварин. Потім,
завдяки Прометею, вона придбала вогонь та ряд корисних умінь. Однак ці
надбання хоча і полегшили життя людини, але не дали змоги для її
порятунку. Люди вороже ставилися один до одного, що не давало їм змоги
об’єднатись. І тоді бог Зевс відкрив людям Сором і Правду, котрі
започаткували основи порядку серед людей, але щоб підтримувати цей
порядок, потрібно оволодіти політичним мистецтвом, якому може навчити
софістика.

9. Етика Сократа.

Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ. Сократ –
перший афінський філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки
своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало
втіленням його вчення.

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається
насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний
антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і
метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними
девізами: „Пізнай самого себе”, і „Я знаю, що нічого не знаю”.

При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався
методом, який він називав майевтикою. Ціль майевтики – всебічне
обговорення будь-якого предмету, визначення( дефініція) поняття. Сократ
першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і
користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув
увагу на те, що якщо нема поняття. то немає і знання.

Отже, метод Сократа переслідував досягнення понятійного знання. Це
досягнення відбувалось за допомогою індукції( наведення), сходження від
одиничного до загального. Головне для Сократа – процес пошуку понять.

Переконання Сократа в існування об’єктивної істини приводить його до
висновку, що існують об’єктивні моральноі норми, що відмінність між
добром і злом не відносна, а абсолютна.

Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати
світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому
основне завдання філософії.

10.Ідеальна держава Платона

Якщо Демокріт відомий як творець першої послідовної системи матеріалізму
(лінія Демокріта), то Платон виступив у ролі творця першої послідовної
системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платона. Він перший визначив
філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях( ідеях),
заснував свою школу в Афінах – Академію.

Оригінальні думки у Платона у трактуванні такого явища, як держава.
Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний
зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву
„ідеальна держава Платона”.

Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види
державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній
нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній
нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю
душі. Розумній частині душі, чеснота якої у мудрості, має відповідати
стан правителів-філософів; шалений частині, чеснота якої в мужності, —
стан воїнів( стражів); низовинній, хтивій частині душі – стан землеробів
і ремісників. Отже, в ідеальній державі існує три групи громадян, три
стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх
правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива
послушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава
найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі
займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Розглядаючи форми державност, Платон визначає дві „правильні” з них –
монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо остання
дотримується законів, 4 неправильні – беззаконну демократію, теократію,
олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у
діалозі „Держава”. За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона
– це поліс. Його поліс – це „правління кращих”(аристократія).

Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути
узурпатором, а має діяти на благо суспільства, і керувати нею повинні
чесні і кваліфіковані люди.

11. Аристотель як систематизатор античної філософії і логіки.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) др.-греч. філософ і вчений
енциклопедист. Провідний філософ класичного періоду, який у своїх
поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Створив свою філософську
школу – Лікей (згодом її назвали школою перипатетиків “прогулянка”).
Навчався у Платона, вихованець Макидонського.

Вчення про буття. Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя
Платона. Критика ця мала принциповий характар; «Платон мені друг, але
-істина дорожча» Арістотель — критик теорії ідей. З його точки зору суще
не може існувати окремо від речей.Буття у нього існує як єдність матерії
та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість,для того, щоб із
можливості виникло щось дійсне матерія повинна мати форму, яка
паретворює її на актуальне суще. Наприклад якщо ми візьмемо мідну кулю,
то матерією для неї буде мідь, а формою — кулеподібність; по відношенню
до живої істоти матерією в її тілесний склад, а формою — душа, котра
забезпечує єдність і цілісність всіх її тілесних частин, Форма за
Арістотелем, є активний,тоді як матерїя — пасивна. Матерія подільна до
нескінченності, форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою сутністю
Арістотель вважав чисту /очищену, звільнену від матерії форму.
Врешті-решт Арістотель здіснюе відрив матерії від форми. Звільнена від
матерії форма — це вічний двигун. котрий служить джерелом руху і життя,
космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії
Арістотеля. Саме через те, що Арістотель брав за першооснову форму, а не
матерію, теологи середньовіччя дссятками століть залучали його до
фундаторів богослов»я /поряд з Платоном/, оскільки безтілесна форма
Арістотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього
бога.

Вчення про пізнання. Знати, за Аристотелем, значить знати загальне, бо
воно є першоначалом за своїм буттям. Аристотель вивчає 10 основних
категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан,
володіння, дія, страждання.

Аристотель – засновник формальної логіки. Він визначав три основні
закони логіки:

Закон тотожності.

Закон усунення протиріччя.

Закон виключеного третього.

Вчення про людину та суспільство. За Аристотелем проблеми людини вивчає
практична філософія, яка складається з двох частин – етики та політики.
Аристотель – засновник етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо
людини – щастя. Щасливою людину робить добродійність (арете). Чим вище
арете, тим повніше щастя. Аристотель визначає два види чеснот: етичні
(як середина між людськими вадами) та інтелектуальні.

Людина – це суспільна тварина, яка наділена дішею та політичною
свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета
полісу – щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих
аристократів. Аристотель вважав природним відношення “раб – господар”,
але рабами повинні бути не елліни, а варвари.

12. Етика стоїків.

Наприкінці IV ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи
— Зенон з Кітіону (бл. 336—264 рр. до н. є.). Ця школа була логічним
продовженням школи софістів, але мала свої особливості. Подальший розлад
суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії висунули перед
філософами завдання створення більш жорстких норм морально-етичного
виховання громадян у суспільстві. Замість теорії «вільного поводження»,
досягнення повсякденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було
розробити основи раціональної етики, побудованої на принципах дотримання
розумних потреб. Звичайно, що така теорія має велику цінність у
сьогоденних умовах. Замість колективних форм відповідальності людей має
місце індивідуалізація людини, піднесення її відповідальності за свої
дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає
героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і
аскетизм. У світі панує невблаганна необхідність (фаталізм), вчать
стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від
усього, що діється у зовнішньому світі, природі. І мудрець, і невіглас
підкоряються необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного ж —
волочить». Мудрість дозволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для
цього, згідно з ученням стоїків, слід виробити в собі чотири чесноти:
розсудливість, невибагливість, невблаганність, мужність і таким чином
можна виробити ідеальний спосіб ставлення до світу — апатію (відсутність
переживань, безпристрасність, загальне блаженство). В плані наявних на
той час соціальних негараздів слід розглядати появу такого напряму в
філософії, як скептицизм. Засновником скептицизму був Піррон (бл.
360—270 рр. до н. є.). За переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним,
ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а
людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує
неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу.
Основним принципом етики стоїків є усвідомлення пануючої в світі
необхідності і підкорення їй, не втрачаючи при цьому почуття власної
гідності. Цей принцип має різні форми вираження: жити в злагоді із
природою; жити доброчесно; жити розумно. Стоїки проповідують
відчуженість від пристрастей і зовнішніх благ як умову внутрішньої
моральної свободи. «Краще гідно вмерти, ніж не гідно жити» (Сенека).

13. Основні риси філософії Середньовіччя.

Слід відзначити, що по рівню розвитку філософії, культури в цілому
середньовікова філософія була кроком назад у порівнянні з античністю.
Хоча падіння Римської імперії, перехід від рабовладіння до феодальних
суспільних відносин, було прогресивним явищем в історії розвитку
суспільства. феодальний лад відкривав простір для подальшого прогресу у
розвитку виробництва, науки, техніки, ремесел, культури, політичних та
соціальних відносин.

На межі двох епох – античної і середньовікової – сформувався новий
світогляд – виникло християнство, яке мало домінуючий вплив на духовне
життя усіх європейських країн. Середньовічна філософія існувала
переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоретична проблематика
цього періоду концентрувалась навколо поняття Бога, а любов до мудрості
реалізувалась як течія богословської .думки. Звідси її функціональне
визначення Фомою Аквінськнм; «Філософія — наймичка богослов’я».
Середньовічна філософія включає три етапи : — апологетика/ Оріген,
Тертулліан та ін-, / 2-4 ст. н-е./.

— патристика/ Августін, Амвросій, Ієронім та ін. / 5-8 ст. н.е./.

— схоластика / 9-15 ст. н.е./. Починається середньовічна філософія з
періоду так званої апологетики — захисту права християнства на існування
в умовах панування античної філософії.

Які ж риси притаманні філософії Середньовіччя, чим вона відрізняється
від античної філософії?

Коротко, ці риси можна звести до наступних:

1. Засилля в усіх сферах життя релігії;( Вперше в історії людства
середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а
не природну і тілесну істоту.На перший план релігійного світогляду
виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як
зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між
тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець
божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина —
створіння, в якому “сидить” диявол.Одним з найбільших надбань
релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя,
одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в
людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс
життя). 2. Схоластика як спосіб філософствування;

3. Теоцентризм;(Це означає, що активне творче начало як би щезає з
природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істинним буттям
володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є
джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра.
Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну
інформацію, вона потребує власних духовних зусиль).

4. Геоцентризм;

5. Переважання ідеалістичних напрямків у філософії;

6. Слабкі паростки матеріалізму.

14. Апологетика: примат віри.

Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої
“апологетики” (апологія — захист). Представники апологетики виступали із
критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали
християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт
Тертулліан, який проголосив думку про несумісність філософії і
християнського віровчення, розуму, знання і віри.

Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття:
“Вірую, бо це — абсурдне”. Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як
може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у
ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке
суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості
здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за
сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і
те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними
братами. «Абсурдність» християнства виявилась рятівною для людства, яке
опинилося у критичній соціальній ситуації.

Крім того, Тертулліанове “вірую, бо це — абсурдне” — це відкриття і
визнання “надрозумової реальності”, яка пізнається не розумом, а вищою
інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є
істини, які не можуть бути висловлені і обгрунтовані логічними засобами,
засобами розуму.

Пропаганда та захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами
церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією
меншості населення Римської імперії. Але наприкінці III на початку IV
ст. християнство стає державною релігією у Римській імперії. Тепер треба
було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати і роз’яснити
віруючим його догми. В першу чергу це торкалося найскладнішої догми про
Трійцю, про триєдність божественної сутності. Найвидатніші з цих
ідеологів віри були пізніше названі “отцями християнської церкви”. Серед
них виділяються Василій Великий, Григорій Нісський, Августин Блаженний.
Період, у який вони діяли і творили, названий періодом патристики (від
лат. “патер” — батько).

15. Патристика: віра для розуміння. Філософія Середньовіччя не тільки
започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику —
патристику. Патристика — загальна назва напряму, заснованого так званими
отцями церкви. В теології патристика є частиною догматики чи патрології,
з якою вона здебільшого ототожнюється. В історії філософії це поняття
використовується для позначення християнських теологічних та
філософських вчень I-VIII ст.ст., коли й представники — Тертуліан,
Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську
доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної
влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З III ст.
патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми
світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обгрунтування
християнського віровчення. Спочатку патристика відстоювала догмати
християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала
несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією
гностицизму). Починаючи з III ст., патристика намагається пристосувати
філософію неоплатонізму для обгрунтування принципів пізнання Бога.
Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та
креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та
трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він
створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Людина
патристикою тлумачиться як споганена «першородним гріхом» Божа істота, а
її тіло — як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання
шляху до Бога.

16. Схоластика: проблема універсалій(номіналізм та реалізм)

Схоластика (від грецького “схола” — школа) — це специфічна система
середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в
монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну
філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ
християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття
Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно
вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об’єктом людського
пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі.
Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. З
виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин
свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.). Однією із центральних проблем схоластичної
філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності
з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна
філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом,
і реалізмом.

Номіналізм (від лат. номен — ім’я, назва) — напрям, який вважав, що
реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки
назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот,
У.Оккам. Реалізм – це вчення, згідно з яким об’єктивна реальність
(буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Реалізм
(Сігер Брабантський, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та ін.)
продовжує лінію Платона. За твердженням реалістів, загальні поняття
(універсал») існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ
сутностей, котрий існує до конкретної речі, поза нею та являється її
причиною (Проявом своєрідності підходу реалістів до розв’язання
філософських проблем є запропоновані Ф. Аквінським докази існування
Бога, викладені ним в праці, яка має бути законспектована студентами в
ході підготовки до семінарських занять). Раніше існує, наприклад, ідея
людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди.
Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська
форма суперечки щодо характеру реальності “Святої Трійці”, а у
філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального
і одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну
об’єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого
світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої
реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до
визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності. Номіналізм
(П’єр Абеляр, Дунс Скотт, Уільям Оккам та ін.) — відроджує
аристотелівську орієнтацію на світ одиничних об’єктів, справжніми є лише
ті речі, які чуттєво сприймаються, а універсалії не мають реального
існування; вони лише загальні поняття, імена речей, їхні назви.
Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію
заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для
основної догми християнської церкви.

17. Томізм та проблема гармонії віри з розумом.

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський
(1225-1274 рр.), який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Його
філософські погляди отримали назву томізм. Найвідомішим його твором є
“Сума теології”.

За часів Аквінського значно зросла роль наукового і філософського
пізнання. Тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення
розуму і науки. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала
можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою.

Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки
полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання
об’єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера
дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже,
предметом філософії є “істини розуму”, предметом теології — “істини
Одкровення”.

Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності.
Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому.
Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об’єктом
теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути
принципової суперечності між Одкровенням і розумом, між теорією і вірою.
Водночас не всі “істини Одкровення” можна довести раціонально. Та це не
ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини
«надрозумні», але не «протирозумні».

Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості,
настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є “служниця
теології”. Функції філософії як “служниці релігії” полягають у тому, що
вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати
християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці
догми і зміцнити віру людини.

Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п’ять
доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:

1. Оскільки все в світі рухається, то має бути “першодвигун”, або
“першопоштовх” руху — Бог.

2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування.
Першопричиною усього є Бог.

3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність —
Бог.

4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати
абсолютне мірило досконалості — Бог.

18. Основні риси філософії Відродження. Філософія Відродження ./15-16
ст. н.е../ — це посередня ланка між середньовічною схоластикою і
науково-філософським мисленням нового часу. За своїм змістом вона є
подвійною і супереч-ливою. На відміну від офіційної (так .званої
університетської) священної науки середньовіччя виникають і поширюються
не священні, а світські, людські (для всіх людей, а не тільки для
вибраних) знання. Для багатьох країн Західної Європи XV століття було
переломним у їх розвитку. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної
системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували
феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і
вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Ці зміни
були пов’язані насамперед з процесом секуляризації (звільнення
світського життя від релігії та церковних інститутів) і відбувалися
спочатку досить повільно і по-різному протікали у різних країнах Європи.
Першою країною, в якій почав розвиватися капіталізм на рубежі XV – XVI
століть, була Італія. Пріоритет останньої в цьому відношенні і обумовив
її видатну роль в подальшому розвитку культури, науки, мистецтва,
філософії в епоху, котра отримала в історії назву – Відродження. 

У філософії відбувається зміна у її предметності. Поряд з вивченням
природи, природних явищ, в центр вивчення ставиться людина, особистість,
її творчість, гідність, свобода. Цей новий напрямок одержав назву
гуманізму (від лат. humanus – людяний).

У філософії відроджується античний матеріалізм і стихійна діалектика;
відбувається гостра критика схоластики, софістики, релігії; створюється
нова картина світу на основі геліоцентризму – заперечення геоцентричної
системи Птоломея. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному
християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної
культури, а тому несе в собі ще й такі риси, які не були притаманні
античності. Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження
була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей.
Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження – це
епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було
природно-космічне життя, а в середні віки – Бог і священна ідея
спасіння, то в епоху Відродження – людина. Тому філософське мислення
цього періоду називають антропоцентристським.

На розвиток філософії в цей період значний вплив мав відомий італійський
філософ, теолог, географ, механік, астроном і математик, кардинал
римської церкви – Микола Кузанський (1401 – 1464). Основні риси
філософії епохи Відродження. На завершення розгляду проблем філософії
епохи Відродження, як підсумок, слід з’ясувати її основні риси. Ними є:

1. Гуманізм;

2. Геліоцентризм;

3. Критика схоластики;

4. Відродження античної діалектики;

5. Пантеїзм;

6. Повернення до матеріалізму;

7. Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу
до буржуазних суспільних відносин.

19.Діалектика доби відродження(М.Кузанський). В
епоху відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Але в
розумінні природи, як і в тлумаченні людини у цей період, філософія має
свою особливість. Ця особливість полягає у тому, що природа тлумачеться
пантеїстично. В перекладі з грецької мови «пантеїзм» означає «всебожжя».
Християнський бог свій трансцендентальний, надприродний характер, він
неначебто зливається з природою, а остання тим самим обожнюється і
набуває рис, які не були притаманні їй в античності. Зростання
промисловості, торгівлі, мореплавства військової справи, тобто розвиток
матеріального в-ва, обумовило розвиток техніки, природознавства,
математики, механіки. Все це вимагало звільнення розуму від схоластики і
повороту від суто логічної проблематики до природничо-наукового пізнання
світу і людини. Виразниками цієї тенденції були найвизначніші мислителі
епохи Відродження, спільним пафосом якої стала ідея гуманізму. Одним з
характерних представників ренесансної філософії цього спрямування був
Микола Кузанський (1401 – 1464 рр). Аналіз його вчення дає змогу
особливо яскраво побачити різницю між старогрецькою трактовкою буття і
трактовкою буття в епоху Відродження. Микола Кузанський, як і більшість
філософів його часу, орієнтувався на традицію неоплатонізму. Однак при
цьому він переосмислював вчення неоплатоників, починаючи з ценрального
для них поняття «єдиного». У Платона і у неоплатоників, як ми знаємо,
єдине характеризується через протилежність «іншому», неєдиному. Цю точку
зору поділяли піфагорійці та елеати, які протиставляли єдине
множинності, границю – безмежності. Кузанець, який поділяв принципи
християнського монізму, заперечує античний дуалізм і заявляє, що
«єдиному ніщо ен протилежне». А звідси він робить характерний висновок:
«все є все» – формула, яка звучить пантеїстично і безпосередньо передує
пантеїзму Жордано Бруно (1548 – 1600 рр). Ця формула неприйнятна для
християнського теїзму, який принципово відрізняє творіння («все» від
творця («єдиного»), але, що не менш важливо, вона відрізняється і від
концепції неоплатоників, які ніколи не ототожнювали «єдине» з «усім».
Ось тут і проявляється новий підхід до проблем онтології. З твердження,
що єдине не має протилежності, Кузанець робить висновок, що єдине
тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність – це те, більшим
від чого ніщо не може бути. Тому Кузанець називає її «максимумом», єдине
ж – «мінімумом». Отже, Микола Кузанський відкрив принцип збігу
протилежностей максимуму і мінімуму. Отже, єдність протилежностей є
найважливішим методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що
робить його одним з родоначальників новоєвропейської діалектики.

20. Філософія Реформації ( М. Лютер, Ж. Кальвін)

Ренесансні гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції з
боку офіційних представників католицької церкви. Ситуація різко
змінюється після того, як у XVI ст. Відродження обертається феноменом
Реформації.

М. Лютер {1483—1548 рр.) піддав критиці офіційну католицьку доктрину.
Його позиція виходила з ідей містичного пантеїзму Майстера Екхарта,
августиніансько-платонічних уподобань та ренесансного критицизму Еразма
Роттердамського. М. Лютер закликав повернутися до первісної
«чистоти» християнського вчення, відкинути всі пізніші нашарування у
вигляді папських бул і декретів. Висуваючи тезу про загальне
«священство», він робив непотрібним духовенство, пропонуючи «прямий»,
індивідуальний шлях кожного віруючого до Бога. М. Лютер наполягає на
ірраціональному характері релігійного знання, роблячи тим самим
принципово неправомірною будь-яку спробу «світської» його критики. Він
переклав Біблію німецькою мовою, зробивши тим самим її зміст ближчим і
зрозумілішим для основної маси віруючих німців. Реформа М. Лютера
позбавила церкву політичного панування, підпорядкувала її світській
владі.

Ж. Кальвін (1509—1564 рр.) був автором іншого, більш радикального
варіанта Реформації. Від лютеранства кальвінізм відрізнявся більш
категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Як вчив Ж. Кальвін, Христос
своєю жертвою на хресті обрав до спасіння не все людство, а лише якусь
його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні.
Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок
ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вважати
себе кожний.

Реформація за своїм ідейним змістом була типово ренесансним феноменом.
Водночас вона істотно відрізняється від гуманістичної традиції
Відродження репресивними заходами Контрреформації. Лютеранський монізм у
своєму запереченні автономії людської істоти, п свободи збігається з
натуралістичним монізмом пізнього Відродження, який так само заперечує
автономію людського єства. Недаремно своє продовження лютеранський
монізм, який утверджував існування одного Бога і божественної природи,
знаходить у німецькому ідеалістичному монізмі XIX ст., а натуралістичний
монізм — у матеріалістичному механіцизмі світогляду Нового часу.

21. Натурфілософія доби Відродження.

15-16 ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою
Відродження, Ренесансу. Цей термін вживається на означення періоду
Відродження античної культури під впливом суттєвих перемін с соц-екон.
та духовно-мц житті Зах.Європи. Філософія Відродження не відмовляється
також і від філософії Аристотеля, але оригінальної, очищеної від
середньовічних напластувань, а то й спотворень. Прибічники аристотелізму
прагнули розвивати його матеріалістичні тенденції, запозичивши багато що
у натурфілософів, стихійних діалектів та етичних вчень епікурейської
школи і стоїцизму. Та особливий вплив мала східна, зокрема, арабська
філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція, а також
наукові досягнення арабів у галузі природознавства, що поширювались в
Зах.Європі в 12-13 ст. Поряд з цим передумовами розвиткові своєрідної
філософії Відродження сприяли також і великі відкриття та винаходи, які
були зроблені на той час. Потреба розвитку нових галузей промисловості
спричиняла якісно новий поступ у природознавстві – астрономії, механіці,
географії та ін.науках. Філософія Відродження ставила і прагнула
вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення
цього періоду прийнято називати антропоцентричним, у центрі уваги якого
була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на
природно-космічному житті, а в середині віку в основу брався Бог та
пов’язана з ним ідея спасіння. Звідси – характерна риса епохи
Відродження: орієнтація на мистецтво. Відродження – епоха
художньо-естетична. Справжній світоглядний переворот епохи Відродження
проявився в поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473-1543) та
Джордано Бруно (1548-1600). Геліоцентрична теорія створена і
обгрунтована Коперніком. Повністю заперечувала середньовічні теологічні
уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово
нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.
Д.Бруно розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності
Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму,
“розсередивши” Бога в усій природі. Він вважав, що природа і Бог є в
речах. Д.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало
період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і
не знищується, не може знищуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт
нерухомий, але і його просторі рухаються лише тіла, які є складовими
частками Всесвіту.

22. Основні риси філософії Нового часу. Доба Нового часу — основа
становлення нового філософського напряму — раціоналізму. З ХУІ ст. по
ХІХ ст в Європі закладаються підвалини раціоналістичної (класичної
філософії) в основі якої лежить розум та впевненість в його
всесильності. Необхідність появи раціоналістичної філософії — це
заперечення релігійної віри як засобу пізнання дійсності, заперечення
феодальної ідеології, як засобу осмислення світобудови та
життєдіяльності людини. У кiнцi ХУ1-ХУП ст.у Захiднiй Європi настає
епоха раннiх буржуазних революцiй. Буржуазiя була зацiкавлена в розвитку
продуктивних сил суспiльства, а отже, в розвитку науки i технiки.
Філософія Нового часу-це філософія короткого (XVII — ХУШ ст.), але
насиченого глибокими ідеями та видатними іменами періоду європейської
філософії. На протязі цього періоду відбулись істотні зміни в баченні
проблемного поля філософії. Схематично їх можна окреслити так —
філософія Нового часу зосереджена на вияві та осмисленні умов можливості
зміни статусу людини в світі, тобто перетворення її на володаря,
господаря, майстра буття. Філософія Нового часу, завдяки рішучій
діяльності її видатних творців, остаточно підірвала вплив на суспільне
життя реакційної церковно-феодальної ідеології, розчистила шлях для
встановлення нових буржуазних відносин, сприяла подальшому розвитку
матеріалістичного світорозуміння.

Основні риси філософії Нового часу (ХVІІ – ХVІІІ ст.). На завершення
теми, слід визначити основні риси, що притаманні філософії Нового часу.
Ними є, принаймні, такі основні риси:

1. Зв’язок з наукою. Критика схоластики;

2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів
дослідження;

3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і
дедукції.

4. Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу;

5. Розробка вчення про людину і її невід’ємні права;

6. Просвітництво;

7. Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та
природне походження.

23. Емпірична філософія Ф.Бекона.

Ф.Бекон (1561-1626 ) – родоначальник нової форми англ. матеріалізму і
всієї тогочасної експерементальної науки. Саме він сформував поняття
матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей; матерія, за
Беконом, перебуває у русі під яким він розумів активну внутрішню силу,
“напругу” матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав
рівноправними властивостями матерії, що ставило його та ін. філософів
перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином абсолютний спокій
перетворюється на рух і навпаки.

Бекон,будучи засновником методологічного рівня наукового
пізнання,виступає проти схоластичної методології,вузького емпіризму.Свою
позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення 3 можливих
шляхів пізнання: *шлях павука,тобто спроба людського розуму виводити
істини з самого себе;*шлях мурахи-однобічний емпіризм-пізнання і
нагромадження голих фактів;*шлях бджоли-справ-жній шлях науки,як бджола
переробляє нектар у мед,так і справжній науковець перетворює емпі-ричні
факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

Бекон обґрунтував в теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу
він виводить пріоритет індуктивного методу і фактично стає його
фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового
пізнання: отримання загальних положень, загального значення про світ
шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей.
Бекон визначив також систему “ідолів”, тобто видимих і невидимих
перешкод в процесі пізнання істини.

В його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання.
Його знаменитий афоризм “Знання – сила” виражає ідею високої ролі
експерементальної науки, яка приносить людині практичну користь.

Б. не заперечував існування Бога. Він вважав, що Бог створив світ, але в
подальший час перестав втручатися в його справи. Отже, він визнавав
існування двох істин: божественної і світської.

У поясненні природи суспільства Б. був ідеалістом і виступав прибічником
абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових
прошарків суспільства того часу. Головною роботою Б. є “Новий Органон”
(1620рр.).

24. Що таке «Новий Органон» і «Нова Атлантида» у Ф. Бекона.

Англійський мислитель Френсіс Бекон є на думку сучасних науковців,
одним з основоположників нового, матеріалістичного, світогляду. Його
філософські погляди характеризуються майже повним відривом від вірувань
у залежність людини та її поведінки від надприродних сил та сутностей. У
своїх головних творах «Новий Органон», «Про переваги та умноження наук»,
«Нова Атлантида», філософ не ідеалізував людину, не вважав її ідеалом та
вінцем творіння, а тлумачив як особливий вид живих істот. Бекон,
насамперед намагався визначити провідні ознаки моральнісної поведінки і
зрештою прийшов до висновку, що такими є, насамперед, примат загального
блага над благом індивідуальним і діяльного життя над споглядальним. Як
підкреслюють сучасні науковці, Бекон був одним з піонерів розробки так
званої «природної», а не, так би мовити, релігіогенної моралі. У своїх
працях він аналізував етику без посилань на християнські уявлення.
Мислитель, розвиваючи погляди філософів Ренесансу, вважав, що на
становлення індивідуальності та моральності визначним чином впливає
рівень освіти, виховання та місце проживання. При цьому Бекон у якості
синоніму поняття «індивідуальність» та його аналізу застосовує власну
термінологію: «особливий кут зору», «печера», «ідоли» тощо. Щодо вибору
звичайною людиною того або іншого виду поведінки, у тому числі,
девіантного, Бекон був переконаний, що на нього суттєво впливають такі
чинники (так звані «ідоли») :

— «ідоли печери» — суб’єктивні симпатії, антипатії та стереотипи
конкретної людини;

— «ідоли театру» – некритично засвоєні, хибні опінії інших людей, які
призводять людину з слабко розвиненими моральнісними та вольовими
якостями до девіацій.

25. Раціоналізм і дуалізм філософських поглядів Р.Декарта.

Видатний мислитель Франції ХVІІ ст. – Рене Декарт – один з
основоположників науки і філософії нового часу.

Р. Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і родоначальник
філософського раціоналізму. Рене Декарт (1596 – 1650) – філософ,
математик, фізик, механік, фізіолог, народився в родині французького
дворянина. Р.Декарт – один з творців вищої математики; аналітичної
геометрії; сформулював ряд законів механіки, зокрема загальний закон дії
і протидії, закон збереження кількості руху при ударі непружних тіл; у
фізіології один з перших описав рефлекторний акт тощо.

Основні філософські праці Декарта: “Розміркування про метод” (1637),
“Роздуми про першу філософію” (1641), “Начала філософії” (1644).

Основна риса філософського світогляду Декарта – дуалізм. Дуалізм Декарта
виявлявся у його вченні про так звані субстанції.

З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним
тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це – протяжна
субстанція, реальне тіло.

З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, “мислячу
субстанцію”, котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав
два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його
двоїстість, дуалізм. Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав
раціоналізм і дедукцію. В теорії пізнання Декарт виступив як реформатор,
автор нового наукового методу пізнання – дедукції, котра означає
виведення пошукових істин на основі інших істин, що вже відомі і
встановлені. Це щось на зразок математики, коли конкретне знання
отримують на основі деяких загальних принципів, постулатів і аксіом.

Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:

Перше правило – не визнавати істинним нічого, окрім того, що з
очевидністю пізнається, що не підлягає сумніву.

Цей сумнів не є переконанням в непізнаванності світу, а являє собою лише
засіб для знаходження найпершого достовірного начала. Цим є знамените
положення Декарта: “cogito ergo sum” – “мислю, отже існую”.

Друге правило – розподіляти кожне утруднення, яке виникає в процесі
пізнання на стільки частин, наскільки це можливо для їх кращого
розв’язання.

Третє правило – мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з
предметів найбільш простих і тих, що легко пізнаються, щоб перейти від
доведеного до ще не доведеного.

Четверте правило – необхідно в процесі дослідження складати якомога
повні огляди фактів, систем, гіпотез, предметів, їх властивостей – того,
що вивчається, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено.

На думку Декарта, дотримання цих правил – гарантія того, що достовірні
начала філософії будуть знайдені.

Однак, і це слід підкреслити, дотримання цих правил не є ще гарантією
достовірного пізнання. В історії філософії ми маємо безліч фактів, коли
філософи про одні і ті ж речі висловлювали різні, навіть протилежні
судження. Згадаймо, для прикладу, уявлення античних філософів про
першоначала буття, філософії.

Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази
яких є обманливими. Єдиними, найдостовірнішим засобом пізнання, його
критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція. Він
був засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання,
згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не
емпіричний досвід, а розум (від лат ratio – розум, rutionalis –
розумний). Раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його
загальність і необхідність, Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці
ознаки не даються у досвіді і його узагальненні, а взяті з самого
розуму, його ідей, котрі природжені йому. Це, безумовно, безпідставна
точка зору. Бо вона заперечує пізнання в його єдності з чуттєвим
досвідом, практикою.

Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом
знань є чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього світу на її органи
відчуттів.

Філософські погляди Декарта, його наукові здобутки, мали значний вплив
на подальший розвиток науки і філософії.

Раціоналізм Декарта, як однобічне розуміння логічного характеру
математичного знання, не став загальновизнаним напрямком у світовій
філософії. Він мав як прихильників, так і супротивників.

Одним з перших, хто піддав змістовній критиці раціоналізм Декарта, його
вчення про “природженість ідей”, був Джон Локк.

26. Соціально – філософська концепція Т. Гоббса.

Перед мислителями Нового часу гостро постала проблема методу,
розв’язанню якої присвятили свої праці батьки-фундатори філософії Нового
часу – англієць Ф.Бекон та француз Р.Декарт. Ці мислителі розробляли її
не тільки в гносеологічному, а й у широкому гуманітарному контексті. Це
вивело їх на цікаві філософські узагальнення, що значною мірою сприяло
формуванню соціально-філософських концепцій теоретиків пізнішого
періоду, особливо Т.Гоббса, Дж.Локка та Б.Спінози. Універсальну
концепцію “порядку” представив знаменитий англійський філософ Томас
Гоббс (1588 – 1679). Славу та визнання Т.Гоббсу приніс написаний у
Парижі й виданий у Лондоні 1651 році знаменитий «Левіафан, або Матерія,
форма та влада. держави церковної та громадянської». До речі, це саме
дослідження принесло йому й безліч неприємностей. У суперечливих
політичних перипетіях «Левіафан» викликав до себе різноспрямоване
ставлення: від захоплення та підтримки одними політичними силами до
засудження й навіть спалення іншими. Час, як відомо, всьому віддає
належне. «Левіафан» Т.Гоббса сьогодні розглядають як одну з перших
фундаментальних праць, на ідеях якої грунтувалися і з якої виходили
концепції «громадянського суспільства» та «правової держави». «Левіафан»
– це міфічне біблійне страховисько, іменем якого Гоббс назвав «державу»,
підкреслюючи тим самим всесилля цієї соціальної інституції – своєрідного
«земного Бога», що повністю підпорядковує собі як окрему людину, так і
цілий народ. Держава, на думку філософа, має земне (природне), а не
божественне походження, її необхідність зумовлена природою людини,
потребою жити суспільно за наявності різноспрямованих егоїстичним
інтересів, потреб, пристрастей, властивостей та сил кожного окремого
індивіда. Людина, вважав Т.Гоббс, посідає проміжне місце між природою та
суспільством. Усі люди від природи є рівними. Проте різниця у вихованні
та «тілесній будові» породжує в них неоднакові прагнення. Це, у свою
чергу, викликає суперництво, ворожість у Громадянську війну Т.Гоббс
розглядав як «хворобу держави», за якою слідують шаленство, розклад,
занепад. Філософ звеличував цінність громадянського миру й засуджував
революції та бунтівні заколоти як руйнівні чинники соціальності. Т.Гоббс
був переконаний, що вся влада в державі має належати правителю – і
законодавча, і виконавча, і судова, і зовнішньополітична. Будь-який
поділ влади, на думку філософа, неминуче призводить до непорозумінь,
суперечок та громадянської війни. Дехто з філософів вважає
соціально-філософську (державобу-дівничу) концепцію Т.Гоббса якщо не
тоталітарною (диктаторською), то принаймні недемократичною. На мою
думку, Т.Гоббс не тяжів до тоталітаризму. Він намагався зберегти
традицію й водночас відшукати в ній місце для нових політичних явищ та
процесів, зокрема для рівності, суверенітету громадянина тощо.

27. Натуралістичний пантеїзм Б. Спінози. Значний внесок у подалання
дуалізму Декарта зробив Б.Спіноза (1632- 1667 р.р.). З точки зору
Спінози, світ — це нескінчена природа, матеріальна субстанція (від лат.
– сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза
вживає не буквально, воно є своєрідним теологічним прикриттям
матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самою себе і має
безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, її властива ідея збереження.
Субстанція – це те, що не потребує для свого існування чогось іншого –
Бога, духу, і т.п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його
філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку його
наукової філософії. Велике значення для подальшого розвитку філософії
мало вчення пантеїзму Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від
природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична
думка про те, що пізнання світу іде не через пізнання Бога, а через
пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов’я, а до
наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції,
Спіноза стояв на позиції гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає
наявність мислення усієї матерії, в тому числі й не живої. Такої
ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз і деякі дослідники
природи, зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де
Шарден.

28. Монадологія В. Лейбніца.

Ядром філософської концепції Лейбніца є вчення про «монади» —
монадологія. Монада розглядається як проста неподільна духовна
субстанція буття. Спираючись на відомі з античної філософії докази,
Лейбніц заперечує можливість існування єдиної субстанції, про яку вчив
Спіноза. Лейбніц стверджує, що поняття єдиної субстанції заперечує
можливість існування руху, мінливості буття. Тому він звертається до
нескінченної множини субстанцій — монад. Монада — самодостатня одиниця
буття, здатна до активності, саморуху, діяльності. Монада — це проста
субстанція. Складна субстанція завжди залежна від простих, а тому
складне утворення взагалі не можна визнати субстанцією. Тому монади не
змінюються під впливом інших монад, кожна з них є самодостатньою, а отже
становить собою самодостатній світ, непорушну гармонію, яка є
найсильнішою у світі. Як найдовершеніші гармонійні утворення, монади і
між собою мають єдине відношення — «гармонію». У випадку, коли в світі
існує дві однакових монади, слід визнати, що вони будуть тотожними.
Таким чином, монади різняться за своїми якостями. Монади мають три
головні різновиди за ступенем свого розвитку. Нижча форма
характеризується «перцепцією» (духовно пасивною здатністю сприйняття).
Вищі монади здатні мати чуття та чіткі уявлення. Їх Лейбніц називає
«монадами-душами». Монади найвищого ступеня здатні до «аперцепції»
(свідомості) і їх називають «монадами-духами». Монади не мають
просторових (фізичних) властивостей, тому вони чуттєво не дані. Їх дано
лише розумові. Чуттєво дані тіла є комбінаціями монад, які вирізняються
тим, з яких монад вони складаються. Людина уособлює собою таку
сукупність монад, у якій провідну роль відіграють монади, що здатні
усвідомлювати. Об’єднання монад є невипадковим, воно визначене
«завбаченою гармонією», яка виявляє себе у самозміні монад узгоджено з
іншими монадами. Причини зміни монад можуть бути зовнішніми та
внутрішніми. Кожна з монад утримує в собі як минуле, так і майбутнє.
Завбачена гармонія дає змогу стати наявними усім якостям, які маються в
кожній з монад у невиявленій формі. Процес пізнання, таким чином,
Лейбніц розглядає як розвиток здатності до створення та усвідомлення
ідей. Він заперечує існування вроджених ідей, людина з народження має
лише деякі вроджені принципи (інстинкти). Чуттєве пізнання ним
розглядається як нижча ступінь раціонального пізнання. Відомий вираз
«Немає нічого в розумі, що не пройшло раніше через чуття» Лейбніц
доповнює положенням — «крім витворів самого розуму». Розум відкриває
суттєве, необхідне, а чуття — випадкове, емпіричне. Тому і істини
бувають різними: емпіричні — істини факту; розумові — істини теорії. До
істин розуму Лейбніц відносить головні положення математики та логіки.
Математику і логіку Лейбніц розглядає як головні науки розуму, які
повідомляють людині про світ, не даний чуттєво. Це науки про «усі
можливі світи» (на відміну від філософії, яка визначається ним як наука
про цей дійсний світ).

29. Британське просвітництво (Дж. Локк).

Просвітництво – культурно — історичний термін (вперше використаний
Вольтером і Гердером), що відбиває певну епоху розвитку людства,
сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного
прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій 14-15
ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним
прагненням просвітників було знайти, завдяки діяльності людського
розуму, природні принципи суспільного життя. Вважається, що
Просвітництво було започатковано в Англії під впливом філософських ідей
Д. Локка., який створив вчення про державу, владу і право.

Джон Локк (1632 – 1704) – видатний англійський філософ,
природодослідник, матеріаліст. Локк став першим філософом, котрий став
на шлях ретельного аналізу і систематизації пізнавальних можливостей
людини, його судження, висловлені з цього приводу, не втратили своєї
актуальності і в наш час.

Основними філософськими працями Д.Локка є: “Досліди про закони природи”
(1662 – 1664); “Два трактати про державне управління” (1679); “Досвід
про людське розуміння” (1690); “Думки про виховання” (1693) та інші.

Локк спробував в противагу Декарту створити емпіричну (дослідну)
методологію пізнання. Для нього не було проблеми стосовно того, звідки
беруться знання, де їх джерело. Локк був засновником емпіричної
філософії. Емпіризм (від грец. empeiria – досвід) – філософське вчення,
що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує
значення логічного аналізу — теоретичних узагальнень. Емпіризм виводить
загальний і необхідний характер знань не з мислення, а з досвіду.

Локк доводив, що всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають
внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів людини.
Дж.Локк відкинув вчення Декарта про природженість ідей. Якби ідеї у
людей були б природженими, то тоді вони б мали однакові погляди на все,
мали б однакові ідеї. Однак цього ми не спостерігаємо, зауважує філософ.
Це тому, що такі ідеї просто не існують.

Єдиним джерелом усіх ідей Локк оголосив відчуття людини. Ідеї, набуті на
основі відчуттів, лише матеріал для знання, котрий є первинним. Без
нього ніяке знання, ніякі ідеї – неможливі.

Дж. Локк – автор сенсуалістичної теорії пізнання (від лат. sensus –
відчуття). Сенсуалізм – філософське вчення, що визнає єдиним джерелом
пізнання відчуття..

Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні
та вторинні якості речей. Первинні якості їх є об’єктивними, такими, що
від людини, її відчуттів не залежать. Первинними якостями є рух, спокій,
маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір, фігура,
кожного тіла тощо. Вторинні якості – суб’єктивні, тобто такі, що
залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів
відчуття, а саме: тепло тощо. Такий підхід до з’ясування відмінностей
первинних і вторинних якостей речей, це, безумовно, серйозний аргумент
на користь матеріалістичної теорії пізнання.

Дж. Локк є видатним теоретиком в галузі вчення про державу, державну
владу і право.

Держава, на думку Дж. Локка природного, а не божественного походження,
так само як і влада короля. Людство народжене вільним і наділено від
природи свободою, а влада короля “була дана йому волею мас”. Державу
створюють люди для того, щоб запобігти війні між ними. Це – “головна
причина того, що люди утворюють суспільство (державу), відмовляючись від
“природного стану” Держава виникає там, де вільні люди відмовляються від
природного права на самозахист, від права особистого покарання
насильників і надають це право суспільству в цілому. Причина переходу
від природного стану людей до утворення держави – це ненадійність,
негарантованість їх існування у природному стані.

Людина, на думку Локка, має три невід’ємних права: право на життя, право
на свободу і право на власність, набуту особистою працею. Приватна
власність за Локком, це результат безпосередньої трудової діяльності
людини.

Мета держави – збереження свободи і власності. Держава не повинна бути
свавільною. Її завдання – видавати закони, карати порушників права,
захищати громадян від зовнішніх посягань.

Дж. Локк вимагав чіткого розподілу законодавчої та виконавчої влади.
Законодавча влада повинна приймати закони. Виконавча влада повинна
організовувати їх виконання.

Законодавча влада, прийнявши закони, немає потреби в подальших нарадах,
зборах і т.п. Виконавча влада, навпаки, має потребу в постійно діючих
органах, щоб виконувати ці закони.

Такі погляди Дж. Локка мали прогресивне значення. В них виявлялися
прагнення філософа пристосувати уявлення про державу, державний устрій
до тієї політичної форми правління, котра була встановлена в Англії в
результаті буржуазної революції 1688 року.

Філософські та соціально-політичні ідеї Дж. Локка мали сильний вплив на
подальший розвиток світової філософії, англійського просвітництва,
спрямованого проти схоластики, на користь науки, емпіричного, дослідного
знання – проти ідеології феодального суспільства.

30. Французьке просвітництво (Ж.-Ж. Руссо, Волбтер).

Просвітництво-культурно-історичний термін, (вперше використали Вольтер і
Герде), що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає
в широкому використанні розуму для сус-пільного прогресу. Просвітництво
є продовженням гуманістичних тенденцій 14-15ст.,але відрізняється
більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників
було знайти шляхом діяльності людського розуму природні принципи
суспільного життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі
наявні форми і відношення людей в сфері права, моралі, економіки,
політики. Під впливом просвітництва розпочались реформи в деяких країнах
східної Європи, які сприяли створенню і розбудові громадянського
суспільства.

Французьке просвітництво порушує проблему вдосконалення суспільства
шляхом реформ. Велике значення мали твори Монтеск’є(1689-1755),зокрема
його “Перські листи” та “Дух законів”, де методом порівняльного аналізу
описує типи державного устрою. Загалом Монтеск’є висував ідею
величезного географічного фактору (територія, клімат, родючість землі…)
в розвитку суспільства. Але він не заперечував ролі способу життя,
способу виробництва. Проголосив ідею загального миру.

Вольтер(1694-1778)в своїх творах “Кандід”, ”Філософський словник” та ін.
висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він боровся
проти церкви, релігійної нетерпимості, фанатизму, деспотії. Вольтер
вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час мислитель
визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого
“освіченого монарха”, тобто вченого, розумного царя чи імператора, але
на схилві свого життя схилився до того, що найкращим державним устроєм є
республіка. Він залишився переконаним в неминучості суспільного
прогресу.

Ж-Ж.Руссо (1712-1778) написав праці “Про суспільний договір”, ”Еміль,
або про виховання” та інші, де торкається питань розвитку цивілізації,
держави, моралі. Критика ним наявних порядків відрізнялась яскравістю
стилю і разючою силою слова. Взагалі Руссо помітно схиляється до
насолоди і насолоди і намагається уникнути страждань. Цивілізація,
твердить він, псує людину, погіршує її природні якості саме завдяки
своїй раціоналізованості, поміркованості. Поділ праці, який має
величезне значення для прогресу, не тільки благо ,але й зло, оскільки
людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми
відчуження людини в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на чуття
людини, звертався до її щирого серця. В цьому він вбачав можливість
збереження і розвитку справді людяних відносин у суспільстві. Він рішуче
виступає проти соціальної нерівності, вимагає свободи і забезпечення
повноти юридичних прав.

31. Агностицизм філософії І. Канта

Фундатором німецької класичної філософії був Кант. Його теоретична
діяльність поділяється на періоди. Перший період закінчується 60-ми
роками XVIII ст. У цей час Кант займався переважно природничими
проблемами серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про
виникнення Сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній
формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою
історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період у
філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70-х років починається другий, так званий «критичний» » період, коли у
філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм.
Основні твори цього періоду: „Критика чистого розуму”, „Пролегомени”,
„Критика практичного розуму”.

У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим
відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з
попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому,
що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта.
Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої
пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант,
потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це
буз великий поворот філософії до людини.

Вчення Канта про пізнання спирається на його концепцію про створення
суджень. Знання завжди виявляють себе у формі судження, в якій думкою
фіксується відношення чи зв’язок між поняттями — суб’єктом і предикатом
судження. Існують два різновиди такого зв’язку. В одних судженнях
предикат не дає нового знання про предмет порівняно із знанням, яке
фіксоване у понятті «суб’єкт». Такі судження Кант називає
«аналітичними». У других — зв’язок між суб’єктом і предикатом не
випливає з розгляду поняття «суб’єкт», а предикат об’єднується із
суб’єктом. Такі судження Кант назвав «синтетичними». У свою чергу
синтетичні судження поділяються на два класи: в одному зв’язок предиката
і суб’єкта мислиться відповідно до даних досвіду (такі судження
називаються «апостеріорними»), у другому зв’язок мислиться як незалежний
від досвіду, передуючий досвідові (такі судження називаються
«апріорними»).Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі»,
явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини, „речі в
собі” стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір—час)
та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність
та ін.), тобто таким формам, ;і мають поза досвідне походження. Наступна
сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при
цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених
протиріччях — так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що
таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез,
що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати.
У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до
розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна
умова розвитку знання.

У філософії Канта поєднані матеріалізм(визнання об’єктивного існування
«речей у собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і
розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об’єктивної дійсності).
Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.

Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні
форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення
«предметів самих по собі». Тим самим обґрунтовується теза про можливість
пізнання «речей для нас» та неможливість пізнання «речей в собі», що
стає основою нової форми агностицизму.

32. Етичні погляди І. Канта. «Категоричний імператив».

Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі
етики. В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у
своїй теорії пізнання.

Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву
мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає
самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять
«людина» і «особистість». Відомий Кант і як творець вчення про
надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль.
Він створив учення про так званий категоричний імператив (закон,
повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки.
Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в
сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

Так, що стосується проблеми необхідного та вільного в діяльності людей,
то він вважав, що дана суперечність — уявна: людина діє необхідно в
одному відношенні, вільно — в іншому. Людина діє з необхідністю,
оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ
природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом
з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до
світу духовного. І в цій якості людина — вільна. Моральний закон, який
дається лише розумові, це «категоричний імператив», закон, який
потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального
життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного.

У разі, коли дії збігаються з моральним законом, здійснюються людиною на
підставі власної схильності, їх не можна назвати моральними. Дія людини
буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги
до морального закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на
емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і
результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою
моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі
явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять,
як «свобода», «безсмертя», «Бог», пояснюється вірою в уявний світ, даний
тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ).
Трансцендентність уявного світу буде існувати завжди, бо людина не
здатна своїм розумом вийти за межі антиномічності загальних і необхідних
понять.

В естетиці він зводить прекрасне до «незацікавленого» задоволення. В
етиці Кант проголошує самоцінність кожного індивіда як особистості.
Прогресивним було також вчення Канта про необхідність вічного миру.
Засобом до встановлення миру він вважав розвиток міжнародної торгівлі та
взаємовигідне спілкування різних держав.

33. Антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха.

Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став Л. Фейєрбах, його
сучасник, учень, який, однак, не став послідовником свого вчителя.

З Л. Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму.
У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не й творена і є причиною
самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія — це
хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу,
як це робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її
існування. Такі думки Фейєрбаха — це ніби справжній матеріалізм і
атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В
розумінні природи Фейєрбах — матеріаліст, а в розумінні історії людства
— ідеаліст.

Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами
форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той час,
Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу
Бога буде панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму
Фейєрбаха були притаманні такі риси, як метафізичність, механіцизм, він
мав споглядальний характер. У центрі філософії Фейєрбаха стояла людина,
тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але
людину він розумів однобоко, тільки як частину природи, як біологічну
істоту, яка повністю залежить від природи, «панує» над природою «шляхом
покори її», в той час як її слід розглядати як єдність біологічного і
соціокультурного.

Фейєрбах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її
минулого та сучасності, ролі в суспільстві і ставлення до релігії. За
Фейербахом, у світі починається нова епоха — пост-християнська. Релігія
відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна
філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не має
стати простим чи негативним (в гегелівському розумінні) запереченням
релігії. «Якщо філософія повинна замінити релігію, — стверджує Фейєрбах,
— то, залишаючись філософією, вона має стати релігією, вона повинна
включити в себе — у відповідній формі — те, що становить сутність
релігії, повинна включити переваги релігії Нова філософія повинна стати
несхожою і на стару християнську релігію, і на стару «шкільну»
філософію, хоча й потрібно зберегти краще з них обидвох. Уточнюючи свої
уявлення, Фейєрбах називає нову філософію — «релігію» антропологією,
«філософією майбутнього». Водночас сам Фейєрбах бачив сутнісні
відмінності між філософією та релігією і вказував на них. У релігії
сильний бік — її світоглядна ефективність, її близькість до «серця»
людини, її емоцій, глибинних особистісних структур (при цьому релігію
Фейєрбах вважає родовою ознакою людини — адже в тварин релігії немає). З
іншого боку, гегелівська філософія з ії абсолютизацією мислення,
раціонального пізнання виявляється, за Фейербахом, раціоналізованою
формою теології. Філософія — це неначе «сенс» у релігії. Вона також
виростає з сутнісних аспектів людської свідомості. І те, й інше повинна
об’єднати у собі «філософія майбутнього», але у цьому об’єднанні мають
зникнути, усунутися слабкі сторони і філософії, і релігії.

Слабкість філософії, за Фейєрбахом, — в її відірваності від «серця»,
манірній віддаленості від світу, теоретичному егоїзмі. Це й повинно бути
усунене при злитті філософії та релігії, а тому філософія повинна
перетворитись у практичну філософію (цей мотив був характерним для
усього молодогегельянства).

Фейєрбахівські уявлення про Людину були отримані шляхом критичного
перетлумачення християнських ідей. Фейєрбах віддав чи приписав Людині
лише ті якості («предикати»), які релігія приписувала Богу. На його
думку, Бог — це відчужена та об’єктивована сутність людини (або, інакше
кажучи, Бог є деяким символічно закодованим зображенням суто людських
властивостей та якостей). Саме в тому, що боги утворені за образом та
подобою людей, і корениться, за Фейєрбахом, сенс та цінність релігійної
свідомості, основа її дійовості в історії

34.а Позитивізм і неопозитивізм

Історія позитивізму має три періоди розвитку.

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г.
Спенсер, О. Михайловський. Згідно з вченням Конта, філософія не є наукою
із власним об’єктом, що якісно відрізняється від об’єктів конкретних
наук. Філософія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є
узагальненою класифікацією всіх наук. Позитивізм як філософський
напрямок заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як
результат окремих конкретних наук

Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

-пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

— вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними
науками (кожна наука сама собі філософія);

— у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би
суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

Ці та інші положення були викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної
філософії». Його ідеї виявилися співзвучними з ідеями англійських
філософів Джона Стюарта Мілля (1806—1873) та Герберта Спенсера
(1820—1903)(10-томник «Синтетична філософія»).

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими
представниками були: австрійський фізик Е. Мах, нім. філософ Р.
Авенаріус, франц. математик Ж. А. Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт
релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про
те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи,
знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань.
Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Третя форма — неопозитивізм, який має два різновиди: логічний позитивізм
і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів,
повинна бути логіка наук, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний
синтаксис мові Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики.
Це напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усі
соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського
спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер Л.
Вітгенштейн та ін.

Сучасний позитивізм — це постпозитивізм І. Лакатоша Т. Кука, П.
Фейєрабенда. Він висуває так звану методологію дослідницьких програм,
ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту
науки.

35а. Екзистенціалізм

Екзистенціалізм виник на початку XX ст. в Німеччині, Франції, Італії,
набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції.
Біля джерел цієї філософії був С. К’єркегор (1813—1855 рр.), який першим
сформулював поняття «екзистенція», — «внутрішнє» буття, що поступово
переходить у зовнішнє , а серед російських філософів — М. О. Бердяєв
(1884—1948 рр.). Значно вплинули на формування та розвиток
екзистенціалізму також «філософія життя » і особливо феноменологія
німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859—1938). Основна ідея
феноменології — неможливість взаємного зведення і в той же час
нерозривність свідомості і людського буття, особистості і предметного
світу, психофізичної природи, соціуму, духовної культури — згодом
трансформувалась у теорію екзистенціалізму.

Існування особистості є абсолютно ірраціональним процесом і не може бути
осягнуте розумом та раціональним пізнанням. К’єркегор висуває концепцію
«екзистенціальної» (особистісної) істини, змальовує осягнення істини як
результат зіткнення протилежних «життєвих позицій на противагу
жорстокій однозначності раціоналістичного «безособового» тлумачення
істини

Екзистенціалізм є філософським вираженням глибоких потрясінь, які
спіткали західну цивілізацію в XX ст. Його прибічники вважають, що
катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість,
кінцевість будь-якого людського існування. Самим глибинним знанням про
природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної
смертності й недосконалості. В центрі уваги екзистенціалістів були
питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини
до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, моралі, мистецтва цікавили їх
лише настільки, наскільки вони стосувались названих питань. Основними
проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія
буття, гуманізм, історія західноєвропейської цивілізації, проблема
свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського
існування.

Основною категорією екзистенціалізму є категорія існування, або
екзистенція, що ототожнюється з суб’єктивними переживаннями людини,
оголошується первинною щодо Буття, а буття суспільства вторинним.
Дійсність — це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана,
зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є
конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє
людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній
світ індивіда, його свободу.

Жити як усі — значить втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідси
пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр,
Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до
асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів
моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати
моральним чи аморальним.

У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної
думки, поширеним у всьому світі. Провідними представниками цієї духовної
течії є: в Німеччині — Мартін Хайдеегер , Карл Ясперс; у Франції —
Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Габріель Марсель; в Іспанії — Хосе
Ортега-і-Гассет; в Італії — Нікколо Аббаньяно; а також Леопольд Сенеор в
Сенегалі, засновник оригінального екзистенціалістського вчення,
поширеного в Екваторіальній Африці і на островах Карибського моря.
Послідовники екзистенціалізму є також у США (У.Баррет), в Японії
(Нісіда, Васудзі), в арабських країнах (Абд-аль-Рах-ман Бадаві, Таїб
Тізіні, Камаль Юсеф аль-Хадж) та ін.

36а. Герменевтика

З одного боку, герменевтика — це теорія розуміння, вчення про розуміння
та інтерпретацію документів, що містять у собі смислові зв’язки, вчення
про передумови і засоби такого розуміння. В такому вигляді вона була
розроблена в рамках історико-філологічної науки XVIII ст., хоч корінням
своїм сягає сивої давнини. Отже, герменевтикою називають мистецтво і
теорію тлумачення текстів. Основні засади її були закладені
Шлейєрмахером і Дільтеєм. Дільтей розвивав герменевтику як методологічну
основу гуманітарного знання.

Головна операція у герменевтиці — розуміння. Процес розуміння являє
собою комплексну і методологічну проблему, яка досліджується
герменевтикою з різних боків:

семантичного;

логічного;

психологічного;

гносеологічного;

соціологічного;

математичної теорії прийняття рішень

На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, враховується ще
намір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних і
суб’єктивно-психологічних факторів. Герменевтика, можна сказати, вперше
виявила співвідношення частини і цілого в процесі розуміння. Напрям,
мету і методи герменевтичного аналізу слід оцінювати позитивно, бо
суб’єктивно-психологічних факторів дуже часто недостатньо для
адекватного розуміння змісту того чи іншого тексту, адже один суб’єкт
інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення різних методів для
аналізу текстів уможливлює більш повне розуміння їх змісту.

Мова оголошується «творчою і виробничою силою», оскільки текст є
«об’єктивною самостійністю» стосовно будь-якого суб’єкта, включаючи
автора та інтерпретатора. Він (текст) піднімається до рангу
герменевтичної автономії.

Якщо говорити про герменевтику в цілому як про філософську концепцію,
слід підкреслити ті позитивні моменти, які вона внесла до скарбниці
філософської думки:

1) відтворюється ідея цілісності культури, філософії, суспільства тощо;

2) дається метод аналізу культурних явищ;

3) визначається поворот до загальнолюдських цінностей.

З іншого боку, герменевтика розглядається як течія сучасної філософії,
основними представниками якої є X. -Г. Гадамер , К.Апель, П.Рікьор.

Вихідним пунктом герменевтики як філософської течії є онтологічний
характер герменевтичного кола, яке виражає специфічну рису процесу
розуміння, пов’язану з його циклічним характером. Ця ідея є центральною
у філософському вченні Гадамера.

За Гадамером, герменевтика є філософією «тлумачення»: від тлумачення
текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому.
Він не зводить герменевтику до розробки методології розуміння текстів, а
визначає її як філософію розуміння. Предметом розуміння, на думку
Гадамера, є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний зміст,
з осмисленням якого пов’язаний даний текст.

Філософська герменевтика значною мірою є продуктом XX ст. Сучасна
філософія, відображаючи складний, динамічний, суперечливий, але єдиний
світ, підійшла до необхідності нового погляду на проблеми співвідношення
загальнолюдського і національного, суспільного і індивідуального,
загального і особливого у суспільному розвитку.

34. Релігійна філософія. Неотомізм.

Неотомізм одна з найавторитетніших течій у філософії, офіційна
філософська доктрина Ватикану. Провідні представники цього напрямку:
Е.Жільсон, Ж.Марітен — у Франції; Е.Корет– в Австрії; Ю.М.Бохенський –
у Швейцарії; Ф.Ван-Станберген – у Бельгії; К.Войтила– у Польщі.
Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського,
центральним принципом якого є принцип гармонії віри та розуму; поєднуючи
його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Руссерля,
Хайдеггера, Ясперса.

Фома Аквінський (1125/26 –- 1274 рр.) – один з найвидатніших
представників середньовічної філософії. Як і його вчитель, Фома
Аквінський намагався обґрунтувати основні принципи християнської
теології, спираючись на вчення Арістотеля. При цьому вчення Арістотеля
було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з
догматами церкви.

Послідовники цього вчення розглядають його через призму сучасності,
намагаються довести, що доктрині, яку вони захищають, притаманні
універсальні можливості піднестися над полярністю матеріалізму та
ідеалізму.

Розум людини, на думку неотомістів, неспроможний пізнати сутність явищ,
але вони не заперечують його існування. Віра і розум пребувають у
гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють
одне одного. Вони не антиподи, це два джерела одного потоку, два шляхи,
що ведуть до однієї цілі (Бога). Розум людини обмежений, йому не все
підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом. Знання, здобуті і за
допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра
розширює можливості розуму. Виступає при цьому єдиним критерієм
істинності. Раціональне знання – це форма віри, і в цьому плані
філософія мусить бути прислужницею релігії.

Неотомісти розрізняють два джерела пізнання – природний розум (науку) і
божественне одкровення (віру як непохитну впевненість у тому, що Бог
відкрив людині через слово і то, що мовлене Богом є істинним).

Філософське вчення неотомізму втілене системою різноманітних
філософських дисциплін: метафізики, гносеології, натурфілософії та ін.
Ядром є метафізика (загальна та прикладна), яка детально розглядає
співвідношення Бога і створеного ним буття. Загальна метафізика
поділяється на онтологію (вчення про буття взагалі) та природну теологію
(філософське вчення про Бога); прикладна метафізика – це філософське
вчення про світ та людину.

Центральну для неотомізму антропологічну проблематику розробляли Е.Корет
та К.Ранер. Людину неотомізм розуміє як складну духовно-матеріальну
субстанцію (єдність душі і тіла). Особа в неотомізмі універсальною метою
і смислом свого існування має споглядання божественного блага. Прагнучи
до блага, вона набуває інтелектуальних, моральних та теологічних чеснот,
на становлення яких і має бути орієнтоване суспільне життя.

Історичний процес, за неотомізмом, підкоряється божественному
провидінню. Проте його представники визнають також і фундаментальну
цінність «мирської» історії, наявність у ній внутрішньої мети,
пов’язаної з удосконаленням людства, культури. Корет, пояснюючи сутність
культурно-історичної творчості, стверджує, що у «відкритості» і
«трансцендуванні», самопіднесенні людини до Бога народжується історія.

Неотомізм, як і релігійна філософія в цілому, дедалі ширше залучає до
своєї доктрини проблеми суспільства, людини, науки. Це одна із
специфічних рис оновлення релігійної думки.

Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості
існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продуктом
творчої діяльності Бога та об’єктом його управління. Неотомістична
концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття і буття,
створене Богом. Абсолютне буття – Бог. Він створив усе із нічого.

35 Психоаналіз та неофрейдизм.

Психоаналіз застосовується у ф-ії для пояснення особистісних ,
культурних та соціальних феноменів.

Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослідження
природи людини: 1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу,
смислу людської поведінки; 2) аналізу впливу культурного та соціального
середовища на формування психічного життя людини та її психічних
реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури
особистості. Аналізуючи та оцінюючи людську діяльність, Фрейд повсякчас
натикався на такі характеристики поведінки людини, які неможливо було
пояснити особливостями її свідомого ставлення до дійсності та до самої
себе. Теорія З.Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою
психоаналітичної системи.

Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення
про лібідо. З.Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два
інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексуальний інстинкт, лібідо,
і став центральною ланкою психоаналізу. Лібідо— це психічна енергія, яка
лежить в основі всіх сексуальних проявів індивіда, сила, що кількісно
змінюється і якою можна вимірювати всі процеси та перетворення в сфері
сексуального збудження. Психічна енергія інтерпретується 3.Фрейдом як
енергія лібідо. Інстинктивний імпульс може бути:

розрядженим у дію,

витісненим назад у несвідоме,

енергія сексуальних потягів відхиляється від прямої мети і
спрямовується до несексуал. (соц.) цілей (сублімація).

З точки зору вчення про лібідо процес психічного розвитку людини є за
своєю суттю біологічно детермінованим процесом перетворень її
сексуального інстинкту.

У праці „Я і Воно” Фрейд розгортає структурну концепцію психіки,
виділяючи в ній 3 сфери: „Воно, „Я” та „Над-Я”. Під «Воно» Фрейд розуміє
найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетично
первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу
задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство.
Вимоги «Воно» мають задовольнятися «Я».»Я», як вважав Фрейд, — це сфера
свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за
принципом реальності. «Я» прагне зробити «Воно» прийнятним для світу і
привести світ у відповідність до бажань «Воно». Особливого значення
3.Фрейд надавав «Над-Я», яке є джерелом моральних та релігійних
почуттів. Якщо «Воно» зумовлене генетично, «Я» — індивідуальним
досвідом, то «Над-Я» є результатом впливу інших людей. «Над-Я» — це
внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки
суспільства. Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду
на природу психічного.

Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається
тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного
закону. За такого підходу індивідуальний розвиток людини відтворює
основні стадії розвитку людського роду. Перехід дитини від одного віку
до іншого повторює ті основні етапи, які в своєму розвитку пройшло
людство.

Психіка, за Фрейдом, — це засіб взаємозв’язку всіх епох. А
соціокультурні стереотипи поведінки визначаються сімейно-сексуальними
відносинами. При цьому буття людини тлумачиться як постійна боротьба між
Еросом (інст. Життя) і Танатосом (інст. Смерті). Фрейд заперечує
соціокультурні закономірності. Він вважає, що культура грунтується на
відмові від задоволення бажань несвідомого, а релігію він вважав
загальнолюдським нав’язливим неврозом , формою масового божевілля.

Вражений крахом культурних цінностей та насильницькою смертю тисяч
людей в роки 1 світ. війни, Фрейд підкреслює трагічність існування
людини в суспільстві, він вважає , що суспільство розвивається
неправильно.

Неофрейдизм виник в 30-х роках 20 ст. Осн. увага дослідження
соціально-філософ. проблем. Представлений багатьма течіями.

Індивідуальна психологія Адлера психічна хвороба є результатом
неусвідомленого потягу до переваги, яке збільшується почуттям неповно
вартості (тілесний недолік), Адлер не погоджувався з Фрейдом щодо
перебільшення ролі сексуальності і несвідомого у поведінці людей, він
акцентував увагу на ролі соц. чинників.

Сексуально-економічна теорія Райха Р. Вважав фрейдизм і марксизм
взаємодоповнюючими, він намагався на основі психоаналізу інтерпретувати
взаємовідносини між ек. базисом та ідеологією.

Фромм — осн. представник неофрейдизму, вірний основним положенням
психоаналізу, був переконаний, що критерієм соц. розвитку є самопочуття
людини, психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою
ситуацією. Згідно з концепцією Фромма, не соц. структура суспільства
формує потреби людини, а навпаки. Ф. виділив такі типи соц. хар-рів:
експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий, рецептивний.

37. Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін..

Вивчення закону взаємного переходу кількісних і якісних змін необхідно
починати з визначення таких понять, як якість, кількість, міра.

Якість — це внутрішня визначеність предметів і явищ. Якість взагалі є
тотожна з буттям визначеність. Щось, завдяки своїй якості, є тим, чим
воно є і, втрачаючи свою якість, воно перестає бути тим, чим воно є
(Гегель). Якість виявляє себе через властивість.

Кількість — це зовнішня визначеність предмета, яка вже не є тотожною з
буттям. Чистим кількісним виразом є число, яке практично не пов’язане з
якістю. Незважаючи на це, кількість і якість між собою взаємопов’язані,
гармонійно поєднані. Єдність кількості і якості виражається в категорії
міри. Будь-який предмет, явище, процес мають свою міру, тобто
якісно-кількісну визначеність. Міра — це межа кількісних змін, в рамках
якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як
сукупності корінних його властивостей. Порушення міри предмета веде до
переходу в інше. Стара якість зникає, а нова виникає. Разом з тим
виникає і нова міра. Так відбувається розвиток всього сущого.

Перехід від одного якісного стану до іншого відбувається завдяки певним
кількісним змінам. До певної міри кількісні зміни не ведуть до
виникнення нової якості. Кількісні міри припиняються, коли міра вичерпує
себе і виникає нова якість.

Перехід від кількісних змін до нових якісних відбувається завдяки
стрибкам. Стрибки розрізняють за:

— характером;

— змістом;

— формою їхнього прояву та ін.

Характер стрибка зумовлюється специфікою розвитку предмета. За масштабом
стрибки можуть бути довгими і короткими, охоплювати цілі епохи і
незначні історичні періоди. За змістом — це перехід одного якісного
стану предмета до іншого. За формою прояву стрибки можуть бути швидкими
(типу вибуху) та повільними. Основний зміст цього закону полягає в тому,
що перехід від однієї якості предмета до іншої здійснюється не стихійно,
а закономірно в межах своєї міри. Визначивши таку міру, можна
передбачити характер стрибка, його тип і відповідно зреагувати на нього.

Форми якісних змін залежать від: 1) характеру внутрішніх суперечностей,
які притаманні даному процесу і є джерелом його розвитку; 2) умов
розвитку того чи іншого процесу. Один і той процес, маючи в основі
однакові суперечності, може відбуватися у різних формах — і разово, і
поступово.

Таким чином, закон взаємного переходу кількісних змін у якісні
конкретизується через ряд категорій (якість, кількість, властивість,
міра, стрибок), котрі дають цілісне уявлення про його зміст як
загального закону розвитку. Даний закон розкриває внутрішній механізм
переходу до нової якості у будь-якій сфері об’єктивної дійсності,
відповідаючи на запитання, як, яким чином відбувається розвиток і рух
всього сущого.

36. Філософія Київської Русі

Якісно нового змісту набуває філософська думка у Київській Русі.
Становлення філософії Русі відбувалось у процесі розв’язання
суперечностей між слов’янським міфологічним світоглядом та
християнством. Суттєвий вплив на розвиток Київської Русі здійснило
хрещення Русі у 988 р. Ця історична подія привела до того, що через
Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія,
християнська література, завдяки чому Русь познайомилася з досягненнями
культури, філософії давньоєвропейських народів. Але здобутки античної
філософії проникали в культуру Русі через християнських авторів і в
християнській «обробці». Внаслідок цього філософія сприймається русичами
як частина теології, яка підпорядкована теології.

Християнство було відоме лише вузькому колу духовної еліти суспільства.
Основна маса населення Русі продовжувала вірити у традиційних
язичницьких богів Це призвело до того, що філософія Київської Русі на
перших порах свого розвитку мала перш за все просвітницький характер, її
основне завдання вбачалося в тому, щоб роз’яснювати народу основні
положення християнства і християнської філософії. Саме тому давньоруські
автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді
послань, проповідей, звертань тощо.

Світоглядна культура Русі акцентує увагу на таких важливих проблемах,
як протистояння духу і природи, душі і тіла, духовного і тілесного, Бога
і Диявола та інших. При цьому в центр названої піраміди проблем
ставиться людина в етико-моральному світлі, її почуття і розуміння
світу. Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її
буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення,
співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична проблематика.
Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського
віровчення яскраво демонструють літописи та твори
церковно-богословського характеру: проповіді, повчання та ін.

Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започаткував
митрополит Іларіон, який у 1051 р. написав вже згадуваний твір «Слово
про закон і благодать», в якому осмислюється історія людства, вказується
на її цілісний характер, розглядаються проблеми сенсу людського життя,
свободи людини у світі на основі християнських догматів.

Філософія Київської Русі охоплює період з ХІ ст. — ХІV ст. Найбільш
ранньою оригінальною пам’яткою цієї доби слід вважати «Слово про закон і
благодать» Іларіона. Закінчується цей період в середині ХІV ст., із
втратою незалежності Галицько-Волинським князівством, культура якого
безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі. Впродовж цього періоду
філософія існувала як сукупність філософських ідей, які структурували
світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурно
творчості. Тобто філософія ще не виділилась у відносно самостійну сферу
теоретичного освоєння світу.

Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі ХІІ
ст. є Кирило єпископ Туровський. Творчість Кирила безпосередньо
пов’язана з грецькою культурою, перш за все з візантійською, а через неї
— і з античною спадщиною. Кирило Туровський обґрунтовує позицію
християнського антропоцентризму, згідно якої кожна людина, як праведник,
так і грішник, є предметом Божої уваги. Виходячи з такої позиції, Кирило
обґрунтовує співвідношення тіла і душі, яка є однією з центральних у
творчості мислителя.

Розглядаючи історію давньоруської філософії, не можна обійти і її
гносеологічні проблеми. Серед них значне місце займає проблема значення
серця в пізнанні і житті людини. Підкреслюючи роль розуму, давньоруські
мислителі не заперечували і значення почуттів та волі в пізнавальній
діяльності людини, вищою метою якої є досягнення спілкування, злиття з
божественною істиною. Серце є центром, завдяки якому людина приєднується
до вищого, сакрального світу. Серце — як та ланка, яка зводить воєдино
розум, почуття і волю людини. Саме виокремлення ролі серця суттєво
вплинуло на подальший розвиток української філософської думки, однією з
своєрідних рис якої стало зосередження уваги на розробці “філософії
серця”, перш за все у творчості К.Транквіліона-Ставровецького,
Г.Сковороди, П.Юркевича.

У філософії як складової культури періоду Київської Русі відображаються
переважно дві суперечності давньоруського суспільства: боротьба трудящих
проти соціального гноблення та міжусобиці в панівному класі суспільства
Ці теорії соціального примирення звернені передусім до сфери моралі,
адже виховання кожної людини в дусі принципів любові, милосердя і
терпіння має привести до мирного і дружнього соціального життя (мабуть,
це звучить актуально й для сьогодення в Україні).

У розвиток соціально-філософської думки цього періоду значний внесок
зробили численні “Патерики”, особливо знаменитий “Києво-Печерський
патерик”, в яких формується етичний ідеал української культури.. Саме в
цей період зростає інтерес до окремої особистості, до особливостей її
внутрішнього світу та своєрідності життєвого шляху. Проблема добра і зла
поєднується з проблемою святості і гріховності людини, з поняттям плоті
і душі, тіла і духу.

За часів Київської Русі виникають перші спроби осмислення історії та її
сенсу, долі та призначення батьківщини, ролі християнства в історії,
співвідношення необхідності (тобто “закону”) та свободи (“благодаті”).

38. Філософське вчення Г.С.Сковороди.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794рр.) — видатний філософ, поет,
просвітитель-гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській
академії. Сковорода вважав найважливішою з усіх наук науку про людину та
її щастя. Роздуми Г.Сковороди мають релігійно-філософський характер,
вони спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов,
віру, щастя, смерть та ін. Філософ шукає відповідь на питання, ким є
людина, який зміст її життя, основні грані людської діяльності.

Г.Сковорода закликав почати філософське освоєння світу з простого:
пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини.
Поділяючи світ на істинне та тлінне, Сковорода віддає перевагу Вічності,
Богу. Людина не може існувати у світі поза єдністю віри і любові.

Але є й інший аспект проблеми. Любов та віра дають змогу людині вийти за
межі свого тлінного звичайного «Я». Новим у Г.Сковороди є те, що він
вказує на необхідність пізнання природи людини у таких її виявах як
віра, надія і любов. Антиподами любові та віри у Г.Сковороди є поняття
суму, туги, нудьги, страху. Вони роблять душу людини приреченою на
розслаблення, позбавляють її здоров’я.

На ґрунті об’єднання любові та віри у пізнанні людиною самої себе
складається категорія «щастя». Щастя міститься в нас самих, осягаючи
себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо
людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від
самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі от
римують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством,
почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування,
роблять величезну помилку. Вони отримують не щастя, а його привид, мни й
у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г.Сковорода своїм цілісним
життям підтверджує, що заклик «Пізнай себе» — це не тільки вираження
необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка основного шляху
цього пізнання. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що
царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього
голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для
суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний
спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з
внутрішньою схильністю.

Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Щастя є простим і за
змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода
проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм),
вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою.

Людина як мікрокосм містить у собі два начала — тлінне і нетлінне, які
поєднуються: у тлінному відображається нетлінне. Над тлінним стоїть дух.
До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного
значення для людини. Філософ вважає, що плоть іде слідом за всіма рухами
мислі. Мисль, думка — це головна точка, тому її Сковорода часто називає
серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не
визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода.

65. Історичний матеріалізм як соц філософія марксизму.

Істор. Матеріалізм(матеріалістичне розуміння історії)_ складник
марксизму; теорія розвитку і пізнання суспільства. Основні ідеї,
висунуті Марксом, Енгельсом, Леніним виходять з визнання первинності
матеріального життя Суспільства-суспільного життя по відношенню до суп.
свідомості: з ідеї про те, що люди самі творять свою історію, а спонук.
Мотиви їхньої діяльності визначаються матеріальними умовами суп.
Виробництва; виділяє вироб. Відношення як економ. Структуру, базис
суспільства, визначальну надбудову; розглядає історію як закономірний
прир-істор. Процес розвитку і зміни суп-істор. Формацій, в результаті
якого затверджується комунізм.

39. «Філософія серця» Григорія Сковороди

Сковорода — видатний філософ поет, просвітитель-гуманіст, який
здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Його філософські твори
можна поділити на чотири цикли. До першого належить праця «Наркіс.
Розглагол о том: Узнай себе» та інші, де мислитель стверджує, що людина
невіддільна від природи, спільна з нею за своєю натурою, а тому пізнання
людини є водночас і пізнанням природи. Другий цикл («Дружня розмова про
душевний світ») подає вчення про людину, щастя і мораль. У центрі циклу
стоїть принцип так званої «спорідненої» («сродної») праці, найповнішого
розкриття здібностей людини. В третьому циклі («Ікона Алківіадська» та
ін.») Сковорода узагальнює думки про духовний світ (світ символів),
загальний ідеал життя. Четвертий цикл («Сварка архістратига Михайла з
Сатаною про те, чи легко бути благим») визначає те, з чим повинна
боротися справжня людина. Останній твір Сковороди — «Діалог. Ім’я йому —
Потоп зміїний» формулює основну доктрину про три світи: «макрокосм» —
Всесвіт, «мікрокосм» — людину та світ символів — Біблію, а також вчення
про дві натури. Кожен світ складається з двох натур: «видимої» і
«невидимої».

За Сковородою, Бог і природа — єдине ціле. Це дві натури одного
Всесвіту. Матеріальне змінюється, людина сприймає його органами
відчуттів. Сама по собі фізична натура — «мертва стихія», вона
піддається руйнуванню і переходить з одного стану в інший Таким чином,
Сковорода близько підходить до поняття про незнищуваність матерії,
неперервність її руху. Визнаючи мінливість зовнішньої природи, мислитель
утверджував ідею вічності внутрішньої натури, яку ототожнював з Богом як
початком і причиною, що визначає закономірність розвитку всього сущого.
Тут в дусі неоплатонізму розкрито співвідношення духовного і
матеріального.

Вивчення праць Сковороди дає розуміння того, що в центрі його світогляду
перебуває людина, її духовний світ, її щастя. Хто хоче бути щасливим,
той насамперед повинен пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність,
свою духовність, або своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може
обрати відповідно до своєї природи сферу діяльності, отже, не може бути
щасливою. Власна ж природа людини не вибирається, вона — від а. Отже, у
кожної людини своя природа, яку не можна змінити, її можна лише пізнати
і обрати такий життєвий шлях, який співзвучний її серцю, тобто
внутрішньому духовному світу. Звідси вчення Сковороди про «сродну»
працю, його інтерес до вчення тих Філософів, у яких етика має велике
значення.

«Філософія серця», вчення про «сродну» працю, безумовно, мали дещо уто
пічний характер у період поневолення українсько-козацтва, приниження
гідності людини, яка перебувала у повній залежності від пана. Годі й
думати про те, що проста людина вільно обирала рід професійних занять,
які приносили б їй радість, задоволення і натхнення. Кріпацтво і
«сродна» праця несумісні. Сковорода бачив, що у суспільстві панують
гноблення людини, несправедливість, що керівною, рушійною силою людських
вчинків є матеріальний інтерес, гонитва за наживою. Цінять : того, хто
живе за правдою і совістю, а того, хто обдурює, займається шахрайством,
як кажуть, «вміє жити». Але саме ці ідеї Сковороди розкривають гуманізм
його поглядів, непересічний й характер, їх життєву силу і значення для
сьогодення. Треба звернути увагу на ставлення Сковороди до Біблії, так
званого світу символів. Вивчення цього аспекту творчої спадщини великого
українського мислителя додає нових елементів в оцінку його життєвого
шляху і поглядів.

40. Філософські ідеї Т.Г.Шевченка.

Після Г.Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського
духу у творчості Т.Г.Шевченка — видатного українського поета, художника,
мислителя, революційного демократа, творчість якого має величезне
значення для становлення і розвитку духовності українського народу. Ця
філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалась
на національній ідеї українського народу, його ментальності.

Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого
ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає
шевченківська філософія пробудження людської гідності, сили протесту і
бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин — лицар
народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем
рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований
передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених.
Філософський подвиг Т.Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає
в тому, що він зумів серед мертвої тиші, ненависті, підозри, загальної
заціпенілості, посіяти надію. Життя цієї надії починається з оспівування
свободи. Шевченко показує, що нездоланність людського духу виявляється і
в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи,
бунтівний голос покривджених соціальних низів. Вінець Шевченкової
творчості — уславлення свободи, першої й неодмінної передумови людського
поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших книг належить «Кобзар».

У творах великого Кобзаря простежується еволюція його поглядів. Поетична
творчість Шевченка відображала думи і сподівання українського народу,
являла собою певною мірою прапор класової і національно-визвольної
боротьби. Кріпацтво і самодержавство він вважав основною причиною
соціальних і економічних проблем у Російській імперії. Протягом усього
свого життя він був непримиренним противником царизму, національного і
соціального гноблення, рішуче відстоював почуття національної гідності,
боровся за національну свободу. Поет високо цінував волелюбний дух
українського народу, уособленням якого вважав Запорізьку Січ. Ідея
свободи — центральна в його творчості.

Поезія Т.Шевченка багато чим зобов’язана фольклорній стихії, в якій
синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка
народної пісні, буйна уява народної міфології і надбання світової
культури. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз
проступає вселюдське, досвід минувшини мудро перегукується із
сьогоденням, із сучасним життям. Філософія Т.Шевченка невичерпна. Нові,
прийдешні покоління знаходитимуть у ній синтез народного і вселюдського
досвіду, як ми знаходимо в книгах древніх.

Оригінальні погляди Шевченка, що стосуються проблем соціального
прогресу, пов’язаного з прогресом техніки, промисловості. Філософські
погляди поета дуже складні. В центрі його уваги перебуває насамперед
людина, її багатий духовний світ, її свобода, щастя і доля. Елементи
матеріалізму переплітаються з ідеалізмом, звернення до бога — з критикою
релігії. Шевченко відіграв величезну роль у розвитку української
літератури і мистецтва, в поширенні революційно-демократичної ідеології
в Україні

41. «Філософія серця» П.Юркевича.

Відомим філософом другої половини 19 ст. був П. Юркевич, професор
Київської Духовної академії. У 1860 році він опублікував статтю «З науки
про людський дух», де виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М.
Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й
ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля.

У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа,
суть якої становить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить
божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не
головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич,
існує не причинний зв’язок, а лише ідеальний, «доцільний», в основі
якого лежить духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість
походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму
взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть
свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.

За вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами
чуття, він як філософ намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею
об’єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні.

Істина відкривається не тільки мисленням, а й «серцем», оскільки пошук
істини пов’язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому
процесі сходження до істини знання пов’язане з вірою, яка є більш
могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові,
говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі
сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням.

Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний
ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо,
пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне
життя людини.

42. І.Я.Франко про українську національну ідею.

Франка — класик української літератури, видатний мислитель, філософ,
соціолог. Здобув у Відні ступінь доктора філософії. Брав активну участь
у національно-визвольному русі на Галичині, був у складі керівництва
української радикальної партії, яка прагнула змінити спосіб виробництва
на колективних засадах власності, наданні землі селянству.

Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, свідомий
діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненість у пізнанні
навколишнього світу. Згідно з марксизмом він надавав великого значення
економічному фактору в суспільному розвитку, ролі народних мас як
рушійної сили історії.

І.Я.Франко перший в українській (і один з перших у європейській)
літературі всебічно розробляє тему праці і трудової моралі. Вже в
першому своєму філософському трактаті «Поезія і її становисько в наших
временах» Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти
гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І.Франко формулює
головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця
— добро. Праця у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і
вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.

Але жити лише для праці неможливо, вважає Франко. Крім праці є внутрішнє
благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний
час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до
надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчості постійно
виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і
природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книга і хліб.

Однак в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе
громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й
сенс людського покликання на землі.

Одна з основних філософських ідей І.Франка — думка про те, що найбільшою
цінністю на землі є не просто людина, а «правдивий живий чоловік». Така
людина — носій духу, а той дух є «вічний революціонер’1. Філософія
І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності людського духу.
«Дух, що тіло рве до бою», дух любові й справедливості, знання й
громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — це дух істинно
франківський, каменярський. В одному з найкращих філософських віршів
(«Веснянки»), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому,
що вона найдосконаліше своє творіння — людську душу — кидає «свиням під
ноги». Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує
собі «крила духовності», втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою песимізму
й збайдужіння.

Він був великим просвітителем-гуманістом українського народу, переклав
на українську мову частину творів К. Маркса і Ф. Енгельса, пропагував
вчення Ч. Дарвіна та його послідовника — матеріаліста Е. Геккеля. У
цілому погляди І. Франка можна розцінити як матеріалістичні. Це був
мислитель з енциклопедичною освіченістю, глибокий історик свого народу.

Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина
носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого
сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча
різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям
основу для їхньої єдності. Філософія Франка — це також заповідь любові
до Батьківщини й до людства. В цілому його філософія — це яскраве
втілення філософії українського духу початку XX ст., основи якої заклали
Г.Сковорода і Т.Шевченко.

43. Філософські погляди В.І.Вернадського.

Вернадський В. 1. (1863—1945). В історії світової і вітчизняної науки
йому належить особливе місце тому, що він поєднав у собі талант
мислителя з екстрасенсорними здібностями ясновидця, ґрунтовність
природничо-наукового аналізу з філософською рефлексією Всесвіту,
організаційну діяльність з громадською, наукову роботу з
навчально-виховною, любов до України з глобальністю думок «людини
планети Земля». Він був першим президентом Української Академії наук
(1918—1945), директором Радієвого інституту АН СРСР, першої в світі
біогеохімічної лабораторії, головою Комісії з вивчення продуктивних сил
Росії.

Разом з Е. Леруа і П. Тейяр де Шарденом проголосив необхідність
глибокого філософського аналізу діяльності людини, з’ясування ролі
розуму на Землі, надав поняттю «ноосфера» природничо-наукового,
біогеохімічного змісту. Зміст цього поняття він тлумачив по-різному: в
одному випадку, під ноосферою він мав па увазі біосферу, в другому —
сферу прояву наукової думки як планетарного явища, в третьому —
геологічну діяльність людини. За В. 1. Вернадським, існують кілька
етапів виникнення і розвитку ноосфери: перший з них — це передноосфера
(він відповідає природному її зародженню як геологічного явища), другий
етап характеризує процес її становлення і розвитку, третій етап фіксує
наступ «царства розуму людського», гомеостазного стану ноосфери як
системи. За філософським світоглядом він був позитивістом, відстоював
принципи філософського плюралізму. Він захищав свободу наукових
досліджень, вільний обмін науковою інформацією, співпрацю вчених усіх
країн. Традицією наукової школи В. І. Вернадського є новаторство, її
головною метою — пошук істини на благо людини і людства. В останньому
запису у своєму щоденнику він пов’язує невдачі радянської влади зі
зниженням її культурності, і насильством над людською особистістю, з
обмеженістю точки зору марксистів на проблеми розвитку суспільства.

44. Соціальне прогнозування.

Соціальне прогнозування охоплює всі сторони людської діяльності: науку і
техніку, продуктивні сили, виробничі відносини, демографічні процеси,
охорону здоров’я, народну освіту, житлове будівництво, літературу і
мистецтво, міжнародні відносини, освоєння земних надр, океану і
космічного простору тощо. Проблемами прогнозування, його теорією,
займається прогностика — це зовсім молода наука, що вивчає закони,
принципи і методи прогнозування, розробляє проблеми логіки і
класифікації різних типів прогностичних досліджень. Вона переживає ще
тільки становлення, але вже є важливим інструментом побудови наукових
альтернатив майбутнього.

Прогнозування є процесом отримання знань про майбутнє на ґрунті
спеціальних наукових методів. Соціальне прогнозування проводиться, як
правило, на основі міждисциплінарних досліджень, в процесі інтеграції
гуманітарного, технічного знання і природознавства. До основних методів
соціального прогнозування належать методи екстраполяції, метод
історичної аналогії, комп’ютерного моделювання, метод побудови сценарію
майбутнього і методи експертних оцінок.

Метод екстраполяції тенденцій базується на припущенні про безперервність
розвитку більшості процесів реального життя. Можна графічно чи
аналітичне продовжити криві зростання (спаду) і обчислити кількісні
характеристики майбутнього стану об’єкта прогнозування.

Експертні оцінки — науковий метод аналізу і дослідження складних
проблем, що не формалізуються на основі інтуїтивно-логічного підходу.
Його суть полягає у проведенні експертами (провідними спеціалістами в
різних галузях науки і техніки) аналізу проблеми з наступною
формалізованою обробкою результатів. Узагальнена думка експертів
приймається як найбільш вірогідне вирішення проблеми.

Метод моделювання побудований на вивченні не власне об’єктів пізнання, а
їхніх моделей. Результати дослідження переносяться з моделей на об’єкт.
Є кілька видів моделювання: предметне, фізичне, знакове (математичне,
логічне), імітаційне, комп’ютерне.

За своїми видами соціальні прогнози бувають пошуковими, нормативними,
аналітичними і застерігаючими.

Пошуковий прогноз — це прогноз, який, виходячи з тенденцій розвитку і
сучасного стану об’єкта прогнозування, визначає майбутній стан цього
об’єкта на заданий проміжок часу, при заданих початкових умовах. Такий
прогноз відповідає на запитання, у якому напрямі відбувається розвиток,
який найвірогідніший стан об’єкта прогнозування у визначений період
майбутнього.

Нормативний прогноз — це досягнення наперед заданих завдань і цілей
суспільства. Метою такого прогнозу є виявлення оптимальних шляхів
вирішення поставлених проблем, визначення можливих
організаційно-технічних заходів, орієнтовної вартості програм тощо.

Отже, синтез різних думок, точок зору спеціалістів дає можливість
висвітлити кожний досліджуваний об’єкт з різних боків і сформулювати
прогноз кожного соціально-економічного явища. Дослідити шляхи подальшого
розвитку людства, осмислити ознаки і риси нової цивілізації, яка ще
знаходиться в процесі формування, — це основне завдання соціального
прогнозування.

45. Глобальні проблеми сучасності та шляхи їх вирішення.

Сучасна цивілізація знаходиться в критичному періоді свого розвитку.
Становлення глобальної цивілізації стикається з протиріччями, що
обумовлені внутрішніми суперечностями техногенної цивілізації,
нерівномірністю економічного, технічного, політичного, культурного
розвитку людства. Основні чинники техногенної цивілізації — неухильне
економічне зростання, науково-технічний прогрес — виявили свої негативні
наслідки. Наприкінці ХХ століття загострилися проблеми, які набули
загальнопланетарного значення і котрі загрожують самому існуванню
людства, — так звані глобальні проблеми, які загострилися на стільки, що
без них неможливо нині скласти реалістичне уявлення про сучасні
тенденції суспільного розвитку, про майбутнє людства. Виходячи з
основних хар-к глобальних проблем – динамічного характеру та їх
складності – можна припустити, що спільні зусилля держав не обов’язково
швидко призведуть до повного вирішення їх.

Наприклад — проблема виживання людства в умовах розвитку принципово
нового типу військової техніки і нагромадження знищення. Сучасна
науково-технічна революція призвела до небаченого стрибку у розвитку
засобів руйнування і військової справи, в результаті якого людина стала
фізично здатна знищити все живе на нашій планеті. Вже накопичених
арсеналів, як вважають вчені, достатньо для того, щоб знищити 58
мільярдів людей, або в 11,5 разів більше, ніж живе людей на Землі

Крім військової загрози, дуже важливою є проблема глобальної екологічної
кризи і пов’язані з нею сировинні, енергетичні, економічні проблеми.
Постійна хімізація життя людей в наш час є достатнім приводом для
хвилювання. «З продуктами харчування, медикаментами, забрудненим
повітрям різноманітні речовини, шкідливі для людини, потрапляють в її
організм. Це не тільки погано впливає на стан здоров’я людей, але й дуже
негативно діє на фізичну повноцінність майбутніх поколінь.

Важливими глобальними проблемами також є — загроза демографічної кризи,
проблема збереження особистості як біосоціальної істоти в умовах
деформуючого впливу техногенної цивілізації та її масової культури,
зростаючих процесів відчуження (накопичення шкідливих мутацій,
інформаційні перевантаження, стреси, наркоманія, маніпуляція свідомістю
тощо).

Гострота глобальних проблем залежить не лише від того, що непередбачені
екологічні та соціально-економічні наслідки глибоко впливають на всі
боки життя сучасної людини. Істотним є й те, що ці проблеми настільки
взаємопов’язані, що практично неможливо добитися успіху у вирішенні
однієї з них, ігноруючи або приділяючи недостатню увагу іншим. Крім
того, однобічний підхід до вирішення глобальних проблем може призвести
до тяжких наслідків, які негативно позначаються на перспективах розвитку
усього людства.

Вирішення глобальних проблем можливе лише зусиллями світового
співтовариства. Навіть найбільш могутня держава не в змозі вирішити
самостійно загальнолюдські проблеми. Для їх подолання потрібно спільне
використання економічних, інтелектуальних, науково-технічних і
культурних ресурсів всього людства. Необхідні також політична воля
урядів і народів різних країн, широке розповсюдження у світі нового
політичного мислення. На теперішній час різні країни по-різному
ставляться до вирішення глобальних проблем: одні ігнорують ці проблеми,
інші витрачають великі кошти на їх подолання. Деякі вчені вважають, що
людство має вибирати між матеріальним прогресом і продовженням життя на
Землі.

46. Філософія як світогляд

Свiтогляд — це система уявлень людини про світ, мiсце людини у cвіті,
вiдношення людини до свiтy та до самої себе. Світогляд мiстить знання,
переконання, цiнностi, iдеали, органiзованi у єдину систему, у центрi
якої завжди перебувають уявлення людини про себе. Фiлософiя є
теоретичною формою ставлення людини до cвiту. Порiвняно з наукою її
особливiсть поля гає в тому, що вона дає змогу об’єктивно, в теоретичнiй
формi осмислити світ як світ людини, розглянути мiсце i становище людини
у світi, її смисложиттєві проблеми. Фiлософський свiтогляд дає змогу
виробити таке бачення свiтy, яке водночас є i суб’єктивним i
теоретичним, а отже, i досягти людинi гapмонії з собою, зi cвоїм
баченням cвiтy й самим світом. 3 цим пов’язанi такi особливостi
фiлософiї, як i те, що вона, будучи за формою дiяльностi наукою, не є
наукою за своїми функцiями та значенням для людини. У фiлософiї, на
вiдмiну вiд iнших наук, не iснyє єдиних, загальновизнаних теорiй.
Образно кажучи, фiлософiй є стiльки, скiльки фiлософiв, проте icнyє
единий теоретичний апарат, уявлення про предмет, завдання, функцiї, якi
постiйно перебувають у процесi становлення й осмислення.

47. Історичні типи світогляду

Свiтогляд — це система уявлень людини про світ, мiсце людини у cвіті,
вiдношення людини до свiтy та до самої себе. Світогляд мiстить знання,
переконання, цiнностi, iдеали, органiзованi у єдину систему, у центрi
якої завжди перебувають уявлення людини про себе. За способом розумiння
людиною свого мiсця світі можна виділити кілька основних тишв
світогляду:

1.Міфологічний — це результат практично-духовної дiяльностi людини. У
мiфологiчному свiтоглядi людина не вiдокремлює себе вiд речей природного
світу, а окрема людина не вiдокремлює себе вiд суспiльства в цiлому. В
мiфологiчному свiтоглядi не існує чiткоi» межi мiж мисленням та
мовленням, свiдомiстю та рез.льнiстю, предметом та думкою про предмет.

2.Науковuй свiтогляд є теоретичною формою ставлення до світу. Cвіт у
ньому об’єктивно розглядається таким яким він є незалежно вiд людини, а
людина вбачається в ньому тiльки частиною світу — природи чи
суспiльства. Теоретичне ставлення до світу дало змогу людинi поставити
закони природи собi на службу i створити комфортний світ цивiлiзацiї.

3.Мистецтво є практично-духовною дiяльнiстю. Мистецький свiтогляд дає
суб’єктивний образ свiтy, в якому художник досягає rapмонії зi cвітом
тому навіть сучасне художне бачення свiту близьке до мiфологiчного.

4.Релiгiйний свiтогляд чiтко подiляє світ та людину, природнє та
надприроднє, земне та потойбiчне. Люди на, створена за образом та
подобою Бога, займае головне, центральне мiсце у створеному Богом світі.
У релiгiйному свiтоглядi, через вipy в потойбiчне, надприродне
Божественне начало, людина виробляє власне ставлення до свiтy, надає
йому смислової завершеностi i таким чином досягає rapмонії з ним.

5. Фiлософiя є теоретичною формою ставлення людини до cвiту. Порiвняно з
наукою її особливiсть поля гає в тому, що вона дає змогу об’єктивно, в
теоретичнiй формi осмислити світ як світ людини, розглянути мiсце i
становище людини у світi, її смисложиттєві проблеми.

48. Проблема визначення предмету філософії

Заслуга Сократа полягає в тому, що він показав, що предмет філософiї
вимагає осмислення самого способу його пiзнання. Тому в мipy того, як
oкpeмi науки, що входили ранiше до складу філософiї, виробляли свiй,
вiдмiнний вiд філософського, метод пiзнання, вони вiдгалужувались вiд
фiлософiї. Наприкiнці 18 ст. нiмецький фiлософ І. Кант окреслив предмет
філософiї такими запитаннями: що я можу знати? Що я повинен робити? Чого
я смiю сподiватись?Для того щоб вiдповiсти на цi запитання, мало знати,
що таке світ i що таке людина. Тому фiлософiя вивчає не тiльки сутність
речей, cвimy, людини сам спoci6 їхнього iснування. Фiлософська
дисциплiна, що вивчає буття у вcix його аспектах, називається онтологією
(вiд грецького ontos — суще та Iogoc — вчення).

Предметом філософiї є загальнi, граничнi засади людського мислення,
пiзнання, буття людини у свiтi. Таке розумiння предмета мислення
зумовлює особливостi філософського мислення, якi вiдмежовують фiлософiю
як вiд буденoгo, так i вiд природничо-наукового мислення.

49. Основні функції філософії. (2)

До функцій філософського пізнання належать світоглядна, онтологічна,
гносеологічна, методологічна, ціннісна та праксеологічна.

Онтологія – вчення про Буття, його сутність, форми, фундаментальні
принципи та категорії.

Праксеологічний вимір філософського знання пов’язаний з аналізом і
узагальненням своєрідності взаємовідносин людей і природи, окремих людей
і суспільства в цілому, практики наукових спостережень, експериментів.

Методологічна – спосіб організації практичного і теоретичного освоєння
дійсності, який обумовлено закономірностями відповідного об’єкта,
сукупність правил, прийомів пізнання і перетворення дійсності.

Аксіологія – вчення про цінності, філософська теорія загальнозначущих
принципів, які визначають вибір людьми напряму їхньої діяльності,
характер їхніх вчинків.

50. Поняття буття, проблеми його філософського осмислення.

Буття – філософське поняття, яке позначає існуючий незалежно від
сві-домості об’єктивний світ, матерію. Найбільш загальне і абстрактне
поня-ття, яке позначає існування що-небудь взагалі.

В основи філософії багатьох мисли-телів, як минулого, так і сучасного
покладені системотворчі поняття, до їх числа належить і буття.
Філософський смисл поняття буття тісно пов’язаний з поняттями: небут-тя,
існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості,
кіль-кості, міри та іншими категоріями. Питання про те, як все існує,
яке його буття, розглядається в онтоло-гії. Онтологія – це вчення про
суще, про першооснови буття: система най-загальніших понять буття, за
допомогою яких здійснюється осягне-ння дійсності.Існує два заперечення
доцільності введення в філос. категорії буття:

— категорія буття не говорить нічо-го про конкретні ознаки речей і тому
її слід вилучити з розгляду;

— поняття буття визначається через поняття існування і повторює його, то
і в цьому випадку вона теж непотрібна.

Очевидна необгрунтованість цих точок зору. Буття – це категорія, яка
призначена для того, щоб фіксувати всезагальні зв’язки світу, а не
кон-кретні ознаки речей. Філ.категорія буття включає в себе не тільки
вка-зівку на існування, але й фіксує більш складний комплексний зміст
цього іс-нування.

Розрізняються основні форми буття:

1) буття речей (тіл), процесів, які ще поділяються на: буття речей,
про-цесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і
процесів, виро-блений людиною;2) буття людини, яке поділяється на буття
людини у світі речей і спе-цифічне людське буття;

3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і
об’єктивне (позаіндивідуальне) ду-ховне;4) буття соціального, яке
поділя-ється на індивідуальне (буття окремої людини в сусп. та в
істор.процесі) і суспільне буття.Головні сфери буття – природі,
сус-пільство, свідомість та розмаїття явищ, подій, процесів, які входять
у ці сфери, об’єднанні певною загаль-ною основою.

51. Поняття матерії.

Матерія – це філософська категорія д. позначення об”єктивної реальності,
яка відображається органами відчуття людини але існує незалежно від них.
Матерії, у чистому вигляді формі якоїсь “праматерії” не існує. У світі
існують лише конкретні матер. утворення. У категорії матерії ця безліч
утворень об”єктивної реальності зведена до однієї спільної властивості
існувати незалежно від людських чуттів і від відображення у людської
свідомості. Філ. поняття матерії відображає не якусь певну частину чи
форм об”єктивної реальності, а світ у цілому в будь-яких його проявах.
Тому не можна ототожнювати матерію з будь-яким речовинним субстратом.
Категорія матерії, має вагоме методологічне і світоглядне значення
світоглядна роль цієї категорії полягає в тому, що воно охоплює не лише
ті об”єкти, які вже пізнанні науково, а і ті, які будуть відкриті у
майбутньому. І хоча ті потенційні об”єкти будуть мати принципово нові
властивості, все ж вони будуть матеріальні, оскільки існуватимуть
реально, поза людським відчуттям. Методологічна функція поняття матерія
виявляється у тому, що воно застерігає проти пошуку першоматерії як
останньої і не змінної суті об”єктивного світу.

Оскільки матерія є абсолютною завжди існує в конкретних формах,
внаслідок чого рух проявляється через конкретні форми матерії. В основу
виділення форм руху покладенні такі основні принципи:

а) субстратний, що пов”язує певну форму руху і з специфічним матер.
носієм

б) функціональний, у відповідності з яким форма руху повинна мати свої
власні закономірності, відмінні від закономірностей інших форм руху.
Найпоширенішими формами руху є: гравітаційний, механічний, тепловий,
електро-магнітний, хімічний, геологічний, біологічний. Їх взаємозв”язок
виявляється в тому, що одна форма руху при певних умовах переходить в
іншу, окрім того, вищі форми руху виникають на основі нижчих і включають
їх у себе знятому виді.

52. Рух, основні його форми і властивості

Рух – це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає
в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух –
це будь-яка зміна, будь – яка взаємодія матеріальних об’єктів, зміна їх
станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому
рух вважається абсолютним, на той час як спокій – відносним: спокій – це
лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно
Землі, рухається відносно Сонця.

Рух виявляється у багатьох формах. В процесі розвитку матерії
з’являються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості
форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу,
його структурну організацію. У зв’язку з цим можна сказати, що кожному
рівню організації матерії( нежива природа, жива природа, суспільство)
притаманна своя, властива лише їй, багатоманітність руху. Кількість форм
руху безкінечна, рух невичерпний за своєю багатоманітністю, як і
матерія.

Джерело руху – сама матерія. Матерії притаманна здатність до
саморуху. Рух матерії – це процес взаємодії різних протилежностей, які є
причиною зміни конкретних якісних станів.

53. Свідомость, як вища форма відображення дійсності

Свідомість — найвища, притаманна тільки людям і зв`язана з мовою функція
мозгу, яка полягає в узагаль-ненному і цілеспрямованому відображенні
длійсності, в попередній уявній побудові дій і передбачанні іх
резуль-татів, в розумному регулюванні і самоконтролю поведі-нки людини.
Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної
діяльності.

Головними ознаками свідомості є відображення сіту, відношення
цілепокладання, управління. Свідомість як відображення відтворює
насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття.
Специ-фіка свідомості як відношення полягає з ії націленості на буття,
на пізнання, освоєння того, що лежить поза сві-домістю, на розкриття
його сутності. Водночас об`єктом розгляду свідомості може бути вона сама
й ії носії, тобто свідомість пов`язана з самосвідомістю.

Основними елементами свідомості, які перебувають в діалектичному
взаємозв`язку, це: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції,
воля. Розвиток свідомо-сті — це насамперед збагачення ії новим знанням
про кавколишній світ і про саму людину. Пізнання речей має різний
рівень, глибину проникнення в об`єкт і ступінь явності розуміння. Звідси
повсякденне, наукове, філо-софське, естетичне і релігійне усвідомлення
світу, а та-кож чуттєвий і раціональний рівні свідомості

54. Вихідні принципи пізнання

Принцип об’єктивності – визнання об’єктивного існування дійсності, як
об’єкта пізнання, її незалежн від свідомості та волі суб’єкта

Принцип пізнаванності – пізнання людини в принципі немає меж, людські
знання в принципі здатні давати адекватне відображення дійсності.

Принцип активного творчого відображення – процес пізнавання – це
цілеспрямоване творче відображення дійсності в свідомості людини.
Пізнання виявляє об’єктивний зміст реальності як діалектичної єдності
дійсності і можливості, відображаючи не тільки дійсно існуючи предмети
та явища, а й усі їхні можливі модифікації.

Принцип діалектики – визнання необхідності застосування до пізнання
основних принципів, законів, категорій діалектики.

Принцип практики – визнання суспільно – історичн предметно – чуттєвої
діяльності людини, як основну, рушійну силу, мету пізнання та критерієм
істинни.

Принцип історизму – вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому
історичному виникненні і становленні.

Принцип конкретності істини – абстрактної істини не може бути – вона
завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в
конкретних умовах місця та часу.

55.Чуттєве пізнання, його

форми

Чуттєве пізнання — вид наукового пізнання.

Його форми:

Відчуття: відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок
їхнього впливу на органи чуття людини; це ті канали, які зв’язують
суб’єкт із зовнішнім світом. Відчуттям можна пізнати тільки одиничні
предмети.

Сприймання: чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в
сукупності притаманних їм властивостей при дії їх на органи чуття
людини; це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, виконує
пізнавальну та регулятивну фун-ї.

Уявлення: чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює
властивості дійсності за відбитими в пам’яті слідами предметів, що
раніше сприймалися суб’єктом. В уявленні можна відтворити образ
предмета, який відсутній, але ми його вже бачили.

Чуттєве відображення –джерело будь-якого знання про дійсність. Виділення
чуттєвого пізнання як початкового етапу пізнання має сенс лише тоді,
коли вирішується питання про джерело наших знань про дійсність.

56.Логічне пізнання, його форми.

Інтуїція завжди виступає елементом логічного пізнання, адже вона
об’єднує весь ланцюг доведення в цілісність і є необхідним елементом
осмислення і розуміння.

Розуміння: процес і результат духовно-практичного та пізнавального
освоєння дійсності, коли зовн. Об’єкти залучаються до осмислення
людської діяльності, виступають її предметним змістом.

Пояснення: розкриття сутності предметів та явищ шляхом з’ясування причин
їхнього виникнення та існування, наявності законів їхнього функ-ня та
розвитку.

Мислення: процес активного, цілеспрямованого, узагальненого,
опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і
вирішення проблем у логічних формах.

57. Істина як процес

Істина – правильне відображення суб”єктом об”активної дійсності,
підтверджене практикою. Основна проблема – як можна встановити
відповідність одержаних знань реальним об”єктам, які постійно
розвиваються.

Характеристики:

об’єктивність,

абсолютність;

відносність;

конкретність;

перевірка практикою

Кожна істина є суб’єктивною за формою і об’єктивною за своїм змістом.

Абсолютна істина – утримує в собі повне і всебічне знання про сутність
предметів, явищ і не може бути спростована.

Відносна істина – в основному вірне відображене явище дійсності, але в
процесі розвитку науки, практики уточнюється, конкретизується,
поглиблюється.

58.Критерії істини

Критерієм істини має бути практика. Вона різноманітна – від
повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона
є основою пізнання, його рушійною силою. Практика історично
розвивається, а тому виступає і як абсолютний і як відносний критерій.

Форма практики – міра засвоєння предмета:

наукова;

соц-політична;

виробнича.

Інші критерії: логічний, прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний,
конвенціальний, екзистенціальний, інтуїтивний.

59. Інтуїція, її різновиди.

Інтуїція- здатність безпосереднього осягнення істини, така форма
пізнання, коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не
усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб’єкт отримує нове об’єктивно
істинне знання про дійсність. Це кульмінаційний момент творчого процесу,
коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у
відокремленому стані, об’єднуються в єдину систему.

Основні характеристики:

-безпосередність; -несподіваність;

— неусвідомленість шляхів одержання нового знання.

Це явище не раптове, а закономірне, залежне від повноти логічного
аналізу проблеми. Шляхом інтуїції здійснюється перехід від поступових
кількісних змін у з’ясуванні і осмисленні пізнавальної проблеми до
результативного її вирішення. Інтуїтивне відкриття не є безпосереднім
знанням, воно досягається в сфері підсвідомої психічної діяльності.

60. Емпіричні і теоретичні методи пізнання

Емпіричний – це такий рівень знання, зміст якого в основному, одержано з
досвіду, підданого деякій раціональній обробці, тобто сформульованого
певною мовою. Характерною особливістю цього рівня є те, що він включає в
себе контакт дослідника з предметом з допомогою органів відчуттів або
приладів, що їх доповнюють, дає знання зовнішніх, видимих зв’язків між
явищами. Вершиною емпіричного знання є фіксація повторення явищ без
пояснення причин. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти й
співвідношення, дані спостережень, показання приладів, записані в
протокол, зведені в таблицю чи подані графічно.

Теоретичне пізнання включає систему понять, суджень, абстракцій,
часткові й загальні теорії. Перевага теоретичного пізнання полягає в
тому, що воно дає розуміння суті загального закону і може передбачити
майбутнє. Емпіричне пізнання може випереджати теоретичне, а
теоретичне-емпіричне. Суперечності між ними вирішуються практикою, яка є
основою пізнання і критерієм істини.

61. Основні поняття і завдання праксеології

Праксеологія(грецьк.-дійовий)- область соціологічних досліджень, яка
вивчає методику розгляду різних дій або сукупності дій. Заснув.
Президентом Польщі т. Контрабинським і є одним із методів суч. Соціолог.
Досліджень. Праксеологія вивчає взаємодію індивіда і колективу у процесі
виробництва. Пракс-я — направлення розвитку, для якого характерний
перехід від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш. Поняття
Пракс-ї протилежне поняттю регрес.

62. Сутність людини, сенс її життя.

Під поняттям „людина” розуміємо суп. Істоту, в діяльності якої
виявляються суттєві характеристики найвищого якісного рівня
матеріального світу – сусп. буття.

Основні ідеї, які треба враховувати при створенні цілісної філософської
концепції людини:

людину слід розглядати з позиції єдності об’єктивного і суб’єктивного,
скінченого і нескінченного. Призначення людини прагнення до єдності,
гармонії.

Субстратні рівні(природне, суспільне, внутрішній.духовний світ) не слід
протиставляти.

Природне в людині не зводиться лише до біологічного, а має в собі
безконечність космосу.

Як розумна істота людина є відповідальною не лише за свою долю, а й за
долю світу.

Сенс життя людини полягає в реалізації потреб суспільства та власного
покликання. Визначення сенсу життя пов’язане з розумінням мети життя як
уявного чи очікуваного результату. Сенс життя притаманний життю з самого
початку. Сенс створюється самою людиною, залежить від розуміння життя,
має індивідуальний хар-ер.

Сенс життя – світоглядне філос-ке поняття, яке містить сукупність
уявлень про сутність людини, цілі існування, цінності.

63. Проблема свободи і відповідальності людини

Невід’ємним атрибутом людини є свобода волі, тобто людина в будь-якій
ситуації може діяти або не діяти. Від народження людині дана лише
свобода стати чи не стати людиною. Свобода волі людини має 2
виміри-негативний і позитивний. Негативний полягає в тому, що людина
може сказати „ні”. Будучи істотою вільною, людина не зобов’язана бути
розумною і може сказати „ні” тільки тому, що має на це право.

Позитивний вимір передбачає осмисленість дії. Осмислюючи себе, своє
становище в світі та суспільстві, людина може не тільки відмовитись від
чогось, вона може спрямувати свої дії на досягнення якоїсь позитивної
якості, на створення чогось.

Атрибутом свободи людини є відповідальність. Людина завжди відповідає за
свої вчинки, навіть відмова від чогось теж вчинок. Поняття свободи та
відповідальності у різних вимірах передбачають 2 різних характеристики
людини-її здатність бути собою та особистістю. Особа і особистість
людини передбачають свободу волі. Відмінність між ними існує через
відповідальність, яку вони передбачають. Особа-це людина, наділена
негативною свободою, оскільки на неї поширюється принцип моральної
відповідальності, згідно з яким людина не відповідає за ті вчинки, які
вона не усвідомлює. Тобто, тільки знаючи, що таке добро і зло людина
здатна на хороші та погані вчинки.

64. Філософська антропологія

4

AE

|

eeeUAAAA??¬¬¬ ¬   

`„?gdy§

&

oeUeUeUeUeUeUeUeooooooooooUeUeUeee

gdy§

X f ¦

?

h47w@?

?

 

phyеном людської спільноти. Людина вцілому, безвідносно до світу та
суспільства, є предметом вивчення філософської антропології. Наукові
теорії, які намагались розв’язати проблему сутності людини, можна умовно
розподілити на 2 напрями:

— біологічні теорії;

— теорії соціологічні.

Перші виходять з розуміння людини як частини природи і намагаються дати
визначення людині як біологічному видові.

Другий вид теорій теорії соціологічні. Вони намагаються звести сутність
людини до її належності до соціальної структури суспільства, виходячи з
уявлення про те, що людина є частиною суспільства.(теорія Маркса)

Обидва види теорій мають спільну рису – вони намагаються зрозуміти
людину як частину чогось – природи чи суспільства.(вперше – в
античності)

Началами людини є тіло і душа. Тіло – чуттєве видиме в людині, її
фізична основа. Душа – те, що робить тіло живим, спонукає його рухатись,
відчувати задоволення і страждати. Життя людини відбувається в 2
площинах – матеріальній і духовній. Людина, будучи фізичною істотою,
живе згідно з законами матеріального світу.

Дух є осередком мислення та дії людини. Також виділяють 2 духовні
потенції людини-розум і волю.

66. Роль народонаселення і природних умов в роз-ку суспільства

Поряд iз природним середовищєм значною мiрою природним фактором розвитку
суспiльства є народонаселения, постiйне вiдтворення людей. Цю сторону
природи людини вивчає наука демографiя. Вона дослiджyє динамiку
чисельностi населения, мiграцiю, сiм’ю, її склад i розвиток,
народжуванiсть, cмертність, зайнятiсть, пропорцiї складу населення за
вiковими, статевими та iншими ознаками, вступ до шлюбу i розлучения
тощо.Об’єкт дослiдження демографії — демографiчна система, до складу
якої входять люди i демографiчнi вiдносини. Демографiчнi вiдносини, у
свою чергу, — це тi вiдносини, в якi вступають люди у багатогранному
процесi вiдтворення населения. Це суто робоче поняття. Воно означає
створення ciм’ї, народження, мiграцiю, шлюбнi вiдносини, взаємовiдносини
мiж поколiниями тощо.Фiлософське бачення цiєї системи сукупностi
вiдносин полягає у тому, що демографiчна система, по-перше, внутрiшньо
спрямована на самозбереження, самовiдтворения, i, по-друге, це —
цiлicнiсть, динамiчна система, яка змiнюється з icторичним розвитком
суспiльства.Найважливiший показник стану народонаселення —
народжуванiсть.Дослiдниками суспiльства, економicтами, соцiологами,
полiтиками часто використовується поняття демографiчна сuтуацiя. Це
насамперед стан таких демографiчних процесiв, як народжуванicть i
cмертність,вступ до шлюбу i розлучення (шлюбнicть), склад i розмiщення
населения на певнiй територiї у вiдповiдний перiод часу
тощо.Демографiчна полiтика — система спецiальних заходiв, спрямованих на
досягнення у майбутньому бажаного для суспiльства типу аборiвня
вiдтворення населения. Найбiльш вiдчутно можна впливати надинамiку
вiдтворення населення i на демографiчну ситуацiю черезрегулювання або
через вплив з боку держави на piвень народжуваностi.Важливою
характеристикою демографічної системи є якiсний стан
населення.Насамперед, це стан здоров’я (фiзичного, генетичного), oсвітa,
квалiфiкацiя населення тощо. А тому оптимальний тип вiдтворення
населення забезпечується за допомогою демографiчної полiтики,
спрямованої на розширене вiдтворення не тiльки з точки зору кiлькicних
показникiв, а й якiсних характеристик.Найгoловнiший показник якiсноro
стану населення — стан здоров’я.

67. Формаційна теорія суспільного розвитку(К.Маркс)

Для iсторико-фiлософського вивчення процесу розвитку суспiльства К.
Марксом була введена така важлива категорiя, як сусniльно-економiчна
формацiя (СЕФ). Вона виражае тип суспiльствa,щохарактеризуєтьсясвоїм
способомвиробництва i вiдповiдними йому виробничими вiдносинами.
Суспiльству вiдомi такі типи формацiй: первiсний i рабовласницький лад,
феодалiзм, капіталізм, комунiзм (перша стадiя — соцiалiзм),
постiндустрiальнi країни i посткомунiстичний лад (головним чином для
країн СНД). Основними структурними елементами СЕФ є базис та надбудова,
а також надбазовi та надбудовнi елементи — нацiя, мова,культура, побут,
сiм’я та iн.

Базисом називається сукупнiсть ycix виробничих вiдносин, що складаються
в суспiльствi. Можна дотримуватися й iншого визначення: базис є
сукупнiсть наявних у суспiльствi економiчних укладiв. Надбудова — це
вiдображення базисних вiдносин в iдеалiзованiй формi.

1Вона існує для захисту базису i складається з трьох елементів:

.сукупностi iдей, теорiй;

2. наявностi вiдповiдних iнститутiв та органiзацiй, якi культивують цi
iдеї,тeopiї (центральною серед них є держава);

3. наявностi iдеологiчної спрямованостi — забезпечення функцiонування
панiвного ладу. Мiж базисом та надбудовою існує дiалектичний зв’язок, в
якому провiдне мiсцепосiдає базис. Для правильного розумiння
життєдiяльностi суспiльства велике значення має його соцiальна
структура. Це сукупнiсть соцiальних спiльностей, класiв, нацiй,
соцiальних груп, прошаркiв тощо. Кожна з цих спiльностей має свої
об’єктивнi й суб’єктивнi чинники утворення та функцiонування

68. Цивілізаційні моделі розвитку суспільства

Кожна цивілізація, на думку Тойнбі, проходить на своєму життєвому шляху
наступні стадії:

Стадія зародження — генезис. Цивілізація може виникнути або в результаті
мутації примітивного суспільства або на руїнах “материнської”
цивілізації.

За стадією генезису має місце стадія зростання, на якій цивілізація
розвивається в повноцінну соціальну структуру. Під час зростання
цивілізацію постійно підстерігає небезпека переходу в стадію надламу,
що, як правило, (але не обов’язково) змінюється стадією розпаду.
Розпавшись, цивілізація або зникає з обличчя Землі (єгипетська
цивілізація, цивілізація інків) або дає життя новим цивілізаціям
(еллінська цивілізація, що породила через всесвітню церкву західне і
православне християнство).

Слід звернути увагу, що в цьому життєвому циклі немає тієї фатальної
зумовленості розвитку, яка присутня у циклі цивілізації, запропонованому
Освальдом Шпенглером. Якщо у Шпенглера цивілізація — це живий організм,
котрий проходить стадії зростання, “дозрівання”, занепаду і, нарешті,
розпаду, то Тойнбі відходить від трактування цивілізації, як певної
неподільної сутності, вважаючи що “суспільство не є і не може бути нічим
іншим, окрім як посередником, за допомогою якого окремі люди взаємодіють
між собою. Особистості, а не суспільства створюють людську історію».

Така інтерпретація суспільства дозволяє відповісти на питання про
зумовленість розвитку: якщо всі індивіди, котрі складають дане
суспільство, зможуть перебороти надлам у душі, то й суспільство в цілому
зможе перебороти цю стадію. “Надлами цивілізацій не можуть бути
результатом повторюваних чи поступальних дій тих сил, котрі знаходяться
поза людським контролем”. Звідси можна констатувати, що Тойнбі відкидає
ідею фаталізму в процесі розвитку цивілізації, визначаючи можливість
свободи вибору конкретної людини.

Наступною важливою проблемою, котру прагне проаналізувати А.Тойнбі у
межах своєї цивілізаційної концепції є проблема пошуку рушійної сили в
розвитку цивілізацій.

У пошуках своєрідного першопринципу цивілізаційного розвитку Тойнбі
приходить до концепції Виклику-і-Відповіді. . Не знайшовши
детермінованих, “неживих” причин зародження і розвитку цивілізацій,
Тойнбі пропонує у якості основи світопорядкукатегорію протиріччя.
Остання розуміється навіть глибше — конституюючись у якості основного
рушійного механізму історії. Аргументацію такого вибору Тойнбі презентує
через аналіз міфу про спокусу тварини Божої Дияволом і наступним
перетворенням у дещо іншу якість. На першому етапі Диявол (Виклик)
виводить систему з рівноважного і пасивного стану Інь у збуджений і
активний стан Янь. Відповіддю на виклик повинно бути або зростання –
“перехід у більш високу і складнішу структуру”, або смерть (програш).
Зійшовши на нову ступінь, система знову виводиться з рівноваги і так до
безкінечності, поки на черговий виклик не надійде адекватної відповіді.
Виклики можуть бути як зовнішніми (стимули, необхідні для генезису
цивілізації) так і внутрішніми (творчий порив генія, розвиток науки).
Причому системі потрібна лише первинна наявність зовнішніх стимулів, які
потім, у міру розвитку системи перетворюються у внутрішні виклики. Саме
таке динамічне, прогресуюче протиріччя і є запорукою розвитку
цивілізації та індивідів як її складових.

Деякі з викликів можуть отримувати гідні відповіді, у той час як інші
можуть залишитися і без відповіді. Якщо суворість виклику буде
підсилюватися до нескінченності, чи гарантується тим самим нескінченне
збільшення енергії, вкладеної у відповідь на існуючий виклик? Тойнбі
стверджує, що найбільш стимулюючий вплив справляє виклик середньої сили.
Слабкий виклик не може змусити систему перейти на якісно новий рівень, у
той час як надмірно сильний виклик може просто її зруйнувати.

Система Тойнбі характеризується як антропоцентрична в тому сенсі, що у
ній суспільству місце “простору дії”, але не носія творчої сили. Тому і
“виклики” призначаються насамперед людям. Тут Тойнбі певною мірою
погоджується з позицією французького філософа Анрі Бергсона: “Ми не
віримо в “несвідомий” фактор Історії, так звані “великі підземні плини
думки”, на які часто посилаються, можливо лише тому, що великі маси
людей виявилися захопленими чимось одним, особистістю, висунутою з
загального натовпу. Немає потреби повторювати, що соціальний прогрес
обумовлюється насамперед духовним середовищем суспільства. Якісний
стрибок має місце лише тоді, коли суспільство зважується на експеримент.
Це, в свою чергу, означає, що суспільство або піддалося переконанню, або
було виведено з рівноваги кимсь.”

Однак більшість членів суспільства є інертною, пасивною і нездатною дати
гідну відповідь на вимоги долі. Щоб набути такої можливості суспільство
потребує наявності, Особистостей, “надлюдей”. Лише вони здатні дати
відповідь, повести за собою всіх іншихТойнбі вказує, що ними можуть бути
як окремі люди (Ісус, Мухаммед, Будда) так і соціальні групи (англійські
нонконформісти). У будь-якому випадку суспільство розколюється на дві
взаємодіючі частини: на творчу, іманентно вододіючу конструктивним
потенціалом меншість і основну інертну масу.

Тойнбі стверджує про існування такого механізму взаємодії між творчою та
інертною частинами суспільства як “мимесис” — соціальне наслідування.
Мимесис з’являється в людини задовго до вступу суспільства у фазу
розвитку. Його можна спостерігати й у суспільствах з примітивним укладом
і в розвитих цивілізаціях. Однак дія мимесису в цих двох випадках прямо
протилежна: якщо в примітивних суспільствах мимесис, виражаючись у
звичаях і наслідуванні старійшинам, спрямований у минуле і є гарантом
стабільності суспільства, то при вступі суспільства на шлях цивілізації
мимесис в основному спрямований на творчу меншість, будучи в такий
спосіб сполучною ланкою між активними і пасивними його членами. Отже,
для успішної відповіді на виклик необхідна наявність у суспільстві
наступних факторів:

— у суспільстві повинні бути наявні люди, здатні зрозуміти виклик і дати
на нього відповідь;

— більшість повинна бути готовою до прийняття даної відповіді. Іншими
словами, вона повинна “дозріти” для відповіді

69. Сутність духовного життя суспільства,суспільна свідомість.

Духовне життя суспiльства — це надзвичайно широке поняття, що включає в
себе багатогранні процеси, явища, пов’язанi з духовною сферою
життєдiяльностi людей; сукупнiсть iдей, поглядiв, почуттiв, уявлень
людей, процес їx виробництва, розповсюдження, перетворення суспiльних,
iндивiдуальних iдей у внутрiшнiй cвіт людини. Духовне життя суспiльства
охоплює світ iдеального (сукупнiсть iдей, поглядiв, гiпотез, теорiй)
разом з його носiями — соцiальними суб’єктами — iндивiдами, народами,
етносами. Основу духовного життя становить духовний світ людини — її
духовнi цінності свiтогляднi орієнтації: Разом зтим, духовний світ
окремої людини, iндивiдуальностi неможливий поза духовним життям
суспiльства. Тому духовне житгя — це завжди дiалектична єднiсть
iндивiдуальногo i суспiльного, яке функцiонує як
iндивiдуально-суспiльне. вiдуально-суспiльне.

Суспiльна свiдомicть є сукупнicтю iдеальних форм (понять, суджень,
поглядiв, почуттiв, iдей, уявлень, теорiй), якi охоплюють i вiдтворюють
суспiльне буття, вони виробленi людством у процесi освоєння природи i
соціальної історії. Суспiльна cвідомість не тiльки вiдображає суспiльне
буття, а й творить його, здiйснюючи випереджаючу, прогностичну функцiю
щодо суспiльного буття.

Випереджаюча роль суспiльної cвідомості саме i проявляється в Ії
соцiальнiй активностi. Вона пов’язана головним чином з
науково-теоретичним piвнем вiдображения дiйсностi, глибоким
усвiдомленням суб’єктом вiдповiдальностi за прогрес суспiльства.

70. Поняття суспільної свідомості, її структура

Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень,
поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють
суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і
соціальної історії. Важливими елементами структури суспільної свідомості
виступають суспільна психологія та ідеологія. Суспільна психологія являє
собою сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій,
звичаїв, що виникають у людей під впливом безпосередніх умов їхньої
життєдіяльності через призму їхніх повсякденних інтересів. Суспільна
психологія виступає як безпосередня реакція на умови життя людини, є
першим ступенем чуттєвого сприйняття всієї багатогранності суспільного
буття. Діалектика розвитку суспільної свідомості полягає в суперечливому
переході суспільної психології в ідеологію, спонукаючи тим самим до
якісних змін у ній (суспільній свідомості). При всіх відмінностях між
соціальною психологією та ідеологією їхнє формування має здійснюватись в
органічній єдності, оскільки межа між ними дуже відносна і передбачає
взаємопроникнення їх одна в одну. Важливе місце в структурі суспільної
свідомості належить масовій свідомості.Масовій свідомості, на відміну
від побутової, все більше властиве засвоєння елементів
узагальнено-теоретичних уявлень про дійсність. Таким чином, масова
свідомість являє собою ідеологічно-психологічний феномен, сукупність
поглядів, уявлень, думок, настроїв, оцінок, норм, почуттів певної
соціальної групи, етнічної спільності, вироблених у процесі їхньої
діяльності. Передові ідеї, пов’язані з усвідомленням необхідності
підвищення соціальної активності людей на шляху до прискорення прогресу
суспільства, його свободи, гармонізації суспільних відносин, ще не
оволоділи повною мірою масовою свідомістю, не знайшли в ній достатнього
відображення. В цьому полягає суперечливий характер розвитку як масової
свідомості, так і суспільної свідомості в цілому.

71. Правова свідомість

Cуттєву роль у життєдiяльностi суспiльства вiдiграє правова cвiдомiсть,
яка являє собою сукупнiсть знань, поглядiв на юридичнi права та норми,
що регулюють поведiнку людей у суспiльствi. Право як система
загальнообов’язкових норм i правил поведiнки людей, що вираженi в
юридичних законах i вiдображають державну волю, встановлюють права та
обов’язки учасникiв правовiдносин, змiнюється разом з розвитком
суспiльства, держави, полiтики. Правова свiдомість тісно взаємопов’язана
з правовими нормами та законами увiдповiдностi з пануючими в суспiльствi
уявленнями про законнicть, порядок, справедливicть. Свiй змicт правова
свiдомiсть реалiзує насамперед в основних сферах життєдiяльностi
суспiльства — соцiально-економiчнiй та полiтичнiй, там, де i
вiдбувається процес формування правосвiдомостi, правової культури членiв
суспiльства.

Поведiнка, взаємовiдносини людей, як вiдомо, регулюються полiтичними,
моральними i правовими поглядами. Знання особистiстю своїх прав та
обов’язкiв дaє змогу

72. Хрuстuянська мораль i господарська дiяльнiсть.

Релiгiя як свiтогляд та iдеологiя є iстотною складовою части ною

світової культури, а отже, вона не може стояти осторонь вiд певного

трактування господарської i пiдприємницької дiяльностi людини,

яку за своєю традицiею опiкає, оберiгаючи її духовну чистоту.

До недавнього часу про позитивний вллив релiгiї на пiдприє

мницьку дiяльнiсть не могло 6ути й мови. Зараз же вiдбува

ється розгортання ринкових вiдносин, активiзацiя пiдприемницт

ва, слiд враховувати вci фактори впливу на люди ну — не тiльки

соцiально-полiтичнi, економiчнi, соцiально-психологiчнi, нацiо

нально-етнiчнi (ментальнi), а й релiгiйнi. Для цього треба зверну

тися до історії релiгiї та до iї моральних спрямувань.

73. Методологія, рівні методологічного знання.

Методологія не є суспільною наукою і має прошарків характер. Розрізняють
3 рівні методологічного знання. Найбільш загальний характер має
філософська методологія, що є першим рівнем методології. Її
альтернативні підходи – діалектика та метафізика. Другий рівень
методології – це загальнонауковий рівень методології, який включає у
себе елементи діалектики й метафізики. Для загальнонаукових методів
виділяють: індукція, дедукція, системний аналіз, синергетика, аналіз і
синтез тощо. Третій рівень методологічного знання – це методологія
конкретного предмета, наприклад, в мат. аналізі, теорії ймовірностей,
мікроекономіці. Причому слід зазначити, що всі види методологій
пов’язані, одне з одним. Метатеоретичною є загальнофілософська
методологія, яка пов’язана з світоглядними принципами.

74. Методології загальнонаукового рівня (системний аналіз, синергетика
тощо) (22)

Методологія не є суспільною наукою і має прошарків характер. Найбільш
загальний характер має філософська методологія. Її альтернативні
підходи – діалектика та метафізика. Для загальнонаукових методів
виділяють: індукція, дедукція, системний аналіз, синергетика тощо.

СИНЕРГЕТИКА (від греч. «син» — «со-», «спільно» і «ергос» — «дія»),
створений професором Штутгартського університету Германом Хакеном
міждисциплінарний напрям, який займається вивченням систем, що
складаються з багатьох підсистем різної природи (електронів, атомів,
молекул, кліток, нейронів, механічних елементів, органів тварин, людей,
транспортних засобів і т.д.), і виявленням того, яким чином взаємодія
таких підсистем приводить до виникнення просторових, тимчасових або
просторово-часових структур в макроскопічному масштабі.

Виникнення синергетики було неоднозначно сприйнято науковим
співтовариством. Одні говорили про нову парадигму в природознавстві,
соціальних і діалектика і метафізика. Загальнонаукова методологія, яка
включає у себе елементи діалектики й метафізики. Ця методологія об’єднує
такі методи, як гуманітарних науках на базі кооперації фундаментальних
наук і їх методів; інші не бачили в синергетиці нічого нового в
порівнянні з сучасною теорією нелінійних коливань і хвиль; треті
схилялися до думки, що синергетика всього лише об’єднуюче гасло і
нічого більш, і висловлювали подив з приводу хворого, на їх думку,
ажіотажу, викликаного новим напрямом. Системний аналіз, сукупність
методологічних засобів, використовуваних для підготовки і обґрунтування
рішень з складних проблем політичного, військового, соціального,
економічного, наукового і технічного характеру. Спирається на системний
підхід, а також на ряд математичних дисциплін і сучасних методів
управління. Основна процедура — побудова узагальненої моделі, що
відображає взаємозв’язки реальної ситуації; технічна основа системного
аналізу — обчислювальні машини і інформаційні системи. З 1950-х рр.
застосовується в економіці, сфері управління, при рішенні проблем
освоєння космосу і ін. Термін системний аналіз іноді уживається як
синонім системного підходу.

75. Парадигма ,стиль мислення , наукова картина світу.

Однією з найбільш актуальних проблем сучасного етапу розвитку науки є
питання про необхідність осмислення поряд з емпіричним та теоретичним
рівнями наукового пізнання ще одного відносно самостійного рівня – мета
теоретичного, який є передумовою самої теоретичної діяльності в науці. У
сучасній філософії такі спроби зустрічаються в методологічних концепціях
Т.Куна та І. Лакатоса. Т.Кун вводить поняття «парадигма», яке фіксує
існування особливого типу знання, що не виконує безпосередньо
пояснювальної функції, а є умовою певного виду теоретичної діяльності з
пояснення та систематизації емпіричного матеріалу. Аналогічний статус
має також поняття «дослідницька програма», яке вводить у методологію
науки І. Лакатос і яке є своєрідним мета теоретичним утворенням, що
містить набір вихідних ідей та методологічних установок, на які
спирається наукове пізнання на тому чи іншому етапі розвитку
суспільства. Великого поширення для визначення мета теоретичної та
науково-дослідницької діяльності набуло поняття «стиль мислення», яке за
змістом близьке до поняття «парадигма». Під стилем мислення розуміють
певний історично конкретний тип мислення, який, будучи загальним для
даної епохи, стійко виявляється у розвитку основних наукових напрямів та
обумовлює деякі стандартні уявлення в метамовних контекстах усіх
фундаментальних теорій свого часу. Під «картиною світу » розуміють
сукупність загальних уявлень про структуру того чи іншого фрагменту
об’єктивної реальності, що вивчається даною наукою і лежить в основі
теоретичної діяльності вданій науці. В понятті «стиль мислення»
фіксується сукупність уявлень про саму структуру пізнавальної
діяльності, про способи описування та пояснення явищ.

76. Основні принципи діалектики

Принципи діалектики — вихідні, об’єктивні за змістом ідеї
матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики,
категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу
розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності і виконують
методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед
матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного
монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину
матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а дух вторинний.
Наступний принцип – принцип єдності діалектики буття і діалектики
мислення. Це означає ,що матеріалістична діалектика визнає здатність
мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його
властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної
діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому.
Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв’язку
та загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв’язку явищ у
природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ,
на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності
ізольованих явищ. Визнання принципу загального розвитку означає не
тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і
мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як
саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. Узагальнюючи
можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності та боротьби
суперечностей, на принципи переходу кількісних явищ у якісні, та принцип
заперечення заперечення. Іноді до принципів включають також причинність,
цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні – це і принципи
відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики,
невичерпності властивостей матерії тощо.

77. Категорії діалектики

Такі поняття, як звязок, взаємодія, відношення, кількість, якість,
властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність,
антагонізм, заперечення у діалектиці є базовими і мають статус
категорій. Категорії – це універсальні форми мислення, форми
узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення
загальні властивості, риси і відношення предметів об’єктивної дійсності.
Для більш конкретного розуміння слід розкрити суть процесу
абстрагування. Абстрагування – це розумовий процес відхилення від одних
властивостей речей і концентрація уваги на інших. Найпростіший акт
абстрагування – розрізнення 2 речей. Якщо нам треба встановити
відмінність між ними, то ми не беремо до уваги те, що подібне. У
категоріях діалектики фіксується, відображається загальне в речах.
Категорії є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування. В них
фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Категорії діалектики
можуть бути застосовані у будь-якій сфері дійсності, оскільки вони
фіксують найзагальніше в усіх речах, явищах і процесах об’єктивного
світу. Категорії діалектики виробляються у процесі суспільно-історичної
практики людини і відображають об’єктивну дійсність у певних
конкретно-історичних умовах. Зі зміною умов вони змінюються. Вони
збагачуються. Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух,
розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість,
міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і
наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і
дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент.

78. Діалектика і її альтернативи

Діалектика як певна філософська концепція філософська методологія має
багато визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст. Я
поведу мову про три найважливіші виміри діалектики, а саме: про
діалектику як теорію розвитку, як логіку і теорію пізнання. Почнемо з
метафізики – антиподу діалектики як теорії розвитку. Термін «метафізика»
дослівно означає «після фізики». Метафізика – це вчення про надчуттєві,
недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу). В
значенні «анти діалектика» термін «метафізика» запровадив Гегель. З
розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась
діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності.
Метафізика і діалектика є протилежними за рядом важливих,
фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та змін;
розумінням зв’язку старого і нового; за стилем мислення. Альтернативами
діалектики є також софістика і електика. Софістика за багатьма своїми
ознаками наближається до метафізики. Софістика ґрунтується на
неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого
визначення, на змішувані суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях,
на використанні різних значень одного і того ж слова. Еклектика – це
алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на
випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих
відмінностей. Еклектика – це, образно кажучи, «мішанина», тому вона не є
ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом. До
альтернатив діалектики відносять також догматизм і релятивізм. Догматизм
– антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних
проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні
обставини часу. Релятивізм – теоретико-пізнавальна концепція, котра
виходить з однобічного з’ясування суті істини, перебільшення моменту її
відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання.
Релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання
і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм ґрунтується на
перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її
конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної
істини, відкидаючи момент її абсолютності.

79. Закон єдності і боротьби протилежностей в діалектиці.

Є основним із законів діалектики, який визначає внутрішнє джерело руху і
розвитку в природі, суспільстві та пізнанні. Причини руху і розвитку
криються у внутрішніх суперечностях, притаманних процесам і явищам
об`єктивної дійсності — боротьбі протилежностей. Кожний предмет, явище,
процес є суперечливою єдністю протилежностей, які взаємно переходять
одна в одну, перебувають в стані єдності й боротьби. Єдність, збіг
протилежностей означає, що вони взаємопороджують і взаємозумовлюють одна
одну, одна без одної не існують. Боротьба протилежностей означає, що
протилежності не лише взаємозумовлюють, а й взаємовиключають одна одну,
і ,взаємодіючи, стикаються між собою, вступають в взаємоборотьбу, яка
може набирати різних форм. Боротьба протилежностей веде з рештою до
розв`язання суперечностей, яка є переходом до нового якісного стану.
Боротьба протилежностей приводить до розвитку, під яким ми розуміємо
зміни, що пов`язані з оновленням системи, ії внутрішними структурами і
функціональними змінами, перетворення їх в дещо інше, нове, в напрямі
ускладнення.

80. Натурфілософія доби Відродження.

15-16 ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою
Відродження, Ренесансу. Цей термін вживається на означення періоду
Відродження античної культури під впливом суттєвих перемін с соц-екон.
та духовно-мц житті Зах.Європи. Філософія Відродження не відмовляється
також і від філософії Аристотеля, але оригінальної, очищеної від
середньовічних напластувань, а то й спотворень. Прибічники аристотелізму
прагнули розвивати його матеріалістичні тенденції, запозичивши багато що
у натурфілософів, стихійних діалектів та етичних вчень епікурейської
школи і стоїцизму. Та особливий вплив мала східна, зокрема, арабська
філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція, а також
наукові досягнення арабів у галузі природознавства, що поширювались в
Зах.Європі в 12-13 ст.

Поряд з цим передумовами розвиткові своєрідної філософії Відродження
сприяли також і великі відкриття та винаходи, які були зроблені на той
час. Потреба розвитку нових галузей промисловості спричиняла якісно
новий поступ у природознавстві – астрономії, механіці, географії та
ін.науках.

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські
проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати
антропоцентричним, у центрі уваги якого була людина, тоді як античність
зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в середині віку в
основу брався Бог та пов’язана з ним ідея спасіння. Звідси – характерна
риса епохи Відродження: орієнтація на мистецтво. Відродження – епоха
художньо-естетична.

Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився в поглядах
на світобудову Миколи Коперніка (1473-1543) та Джордано Бруно
(1548-1600). Геліоцентрична теорія створена і обгрунтована Коперніком.
Повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і
місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку
природознавства, зокрема фізики та астрономії. Д.Бруно розвиваючи
геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та
множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, “розсередивши”
Бога в усій природі. Він вважав, що природа і Бог є в речах. Д.Бруно
сформував основний принцип природознавства, що переживало період
становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не
знищується, не може знищуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт
нерухомий, але і його просторі рухаються лише тіла, які є складовими
частками Всесвіту.

81. Філософія французького матеріалізму.

Французький матеріалізм (фм) відрізняє одностайна матеріалістична
спрямованість в поглядах на природу. Природа являє собою сукупність
різних форм руху матеріальних часточок.

Згідно з Гольбахом (1723-1789) існує рух матеріальних мас (атомів).
Разом з тим філософи заперечують будь-чку роль Бога в існуванні і русі
матерії.

Французькі матеріалісти робили спробу розв’язати питання про походження
свідомості, спираючись на принцип загальної чуттєвості матерії
(гілозоїзму). Ж.Ламетрі (1709-1751) намагався показати процес
поступового переходу від тварин до людини, показати їх схожість і
відмінність. Людину відрізняє від тварини лише більша кількість потреб і
розум.

П.Гольбах у своїй праці “Система природи” послідовно розвинув основні
ідеї матеріалізму того часу. Він рішуче заперечує ідеї богослов’я,
виступає проти ідеалізму. В природі, яка зводиться до роду атомів, діють
механічні закони, що мають характер необхідності, отже, немає нічого
випадкового. Така позиція дістала назву механічного детермінізму,
оскільки закони руху і сам рух ототожнюється тільки з однією його формою
-–рухом механічним.

Отже, механізм неминуче призводить до метафізичних позицій, оскільки все
багатство руху зводиться і до переміщення часток речовини. Це –
спрощена, вузька картина світу. Але серед фр.матеріалістів Д.Дідро
(1713-1784) схиляється розглядати все як таке, що розвивається. Світ
безперервно зароджується і вмирає, він ніколи не стоїть на місці.

Французькі матеріалісти висунули ряд інших ідей щодо суспільства,
зокерма підкреслили роль людських потреб як могутнього джерела розвитку.
Загальні інтереси обумовлюють зв’язки між людьми. К.Гельвецій
(1715-1771) вказував на єдність особистих і громадських інтересів.
Людина – продукт, але разом і з тим і суб’єкт суспільних відносин, який
несе за них відповідальність. Вони також наголошували на тому, що за
допомогою розуму можна змінити людину. Єдиний можливий засіб поліпшення
суспільства і особливо моралі – просвітництво, виховання.

82. Філософія Фіхте і Шеллінга.

Фіхте Іоган Готліб (1762-1814). Спираючись на суб’єктивно-ідеалістичний
принцип тотожнос-ті буття і мислення, приписуючи здатність до руху
тільки духу, Фіхте характеризує процес цього саморозвитку у вигляді
проблем протилежностей, що знаходяться в єдності суб’єкта (Я) і об’єкта
(не Я). Взаємодія цих проитлежностей, вважає Фіхте, є джерелом розвитку,
завдяки якому розгортається все багатство, різноманітність світу. Із
системи Фіхте повністю випадає матеріальна дійсність. Але серед
суб’єктивно-ідеалістичних міркувань Фіхте дуже цінноюбула ідея про те,
що розвиток відбувається через взаємодію протилежностей, це був важливий
крок у розробці діалектичної ідеї про джерело розвитку.

Суб’єктивний ідеалізм Фіхте був нездатним пояснити явища природи та
суспільного життя, практичної діяльності людини. Спробою його критичного
осмислення стала так звана об’єктивно-ідеалістична філософія тотожності,
основоположником якої був Ф.Шеллінг (1775-1854). Цінним було те, що
виходячи з теорії тотожності, він наполягає на пріоритеті природи щодо
вічно існуючого протиріччя “Я і середовище”, показав діалектичний
розвиток єдиної природи й існування єдності живої і не живої природи.
Звичайно Ф.Шеллінг висунув плідну ідею про першооснову як принцип
вирішення всіх теоритичних ускладнень, але він не зміг дати відповіді на
багато питань, за ров’язання яких взявся Гегель.

83. Філософська думка укр.диаспори – Д.Чижевський, В.Липинський.

Укр.діаспора продовжує розвивати проблему людини і нації

В.Липинський (1882-1931) – визначний історик, соціолог, політик. Головні
ідеї полягали в тому, що без власної укр.держави не може бути
громадського життя. Філософський світогляд Липинського мав
активно-динамічний хар., для нього світогляд – це спосіб думання. Цілі:
вплинути на зміну пасивного способу думання, світогляду укр. провідної
верстви на активний, динамічний задля здійснення України. Також його
розумінню притаманний динамізм. За Липинським: Основа нації – народ, але
народ ніколи сам не править. Аристократія – провідна верства.
Інтелігенція – забезпечує можливість об’єднання аристократії з народом.

Д.Чижевський (1894-1977) – видатний укр. філософ, філолог. Цілі:
прагнення збагнути глибинні чинники духовної історії України. Сутність
його філософії має двобокий характер. З однієї сторони: — хар-р
співвідношення націй і людства, з другой: — співвідношення філософсь-ких
систем. Щодо укр. філософії, то складність з’ясування її національної
специфіки полягає в тому, що вона не належить до тих “обраних”, через
який здійснювався поступ історії всесвітньої філософії.

84. Закони взаємопереходу кількісних та якісних змін у діалектиці.

Одним з основних законів діалектики, що пояснює як, яким чином
відбуватися рух і розвиток. Цей загальний закон розвитку констатує, що
накопичення непомітних, поступових кількісних змін в певний для кожного
окремого процесу момент з необхідністю приводить до істотних якісних
змін, до стрибкоподібного переходу від старої якості до нового. Цей
закон має місце у всіх процесах розвитку природи, суспільства і
мислення. Кількісні і якісні зміни взаємопов’язані і обумовлюють один
одну: має місце не тільки перехід кількісних змін в якісні, але і
зворотний процес зміна кількісних характеристик внаслідок зміни якості
предметів і явищ. Кількісні і якісні зміни відносні. Одні і ті ж зміни
по відносини до одних властивостей (менш загальним) є по відношенню до
інших (більш загальним) кількісними. Будь-який процес розвитку
одночасно і перервний і безперервний. При цьому перерність виступає в
формі якісного стрибка, а безперервність в формі кількісної зміни.
Будучи найважливішим законом об’єктивного світу, цей закон є також і
найважливішим принципом пізнання світу і свідомого практичного
перетворення його. З зміною умов суспільного розвитку змінюються і форми
вияву законів діалектики.

85. Закон заперечення заперечення у діалектиці.

Закон заперечення заперечення відображає об’єктивний закономірний
зв’язок, спадкоємність між тим, що запер. і тим, що заперечеє. Першим
цей термін запровадив у філ. Гегель. Він є автором цього закону
діалектики, сформулювавши його як закон мислення, пізнання. Поняття, за
Гегелем, є єдністю буття і сутності. Сутність – заперечення буття.
Поняття – друге запереченя або заперечення заперечення. Буття – це те,
що є, що існує; сутність – це “зняте”, розкрите буття, тому воно є його
першим запереченням. Поняття – синтез того й іншого буття і сутності,
тому воно є другим запереченням або заперечення заперечення. Гегель
оперував цими поняттями тільки щодо логіки, прроцесу мислення. Справді,
Гегель використовував поняття заперечення заперечення насамперед як
категорії діалектичної логіки. Особливості закону випливають із
сутнісних, суперечливих елементів зв’язку старого і нового, їхньої
спадкоємності. Цей закон виявляється в повному своєму обсязі лише в
тому разі, коли відбувається повний цикл розвитку, коли мають місце три
ступені в процесі розв-ку. Одже особливостями даного закону є те, що він
здійснює свої оберти, коли є повний цикл. І нарешті, закон заперечення
заперечення дає теоретичне уявлення про поступальних характер розвитку.

Є три різні точки зору на цей закон: 1. Закон заперечення заперечення –
основний закон діалектики, і тому він має характер всезагальності, тобто
діє в різних сферах дійсності. 2. Так це закон діалектики. Але він не
має статусу всезагального, бо є речі, в розв. яких важко уявити друге
заперечення , або та кий закон не є всезаг., оскільки він проявляється
сише у процесах розв. по прогресу і не охоплює руху по регресу. 3. Даний
закон може бути тільки законом суб’єктивної діалектики, діалектичної
логіки, як у Гегеля.

Закон з.з., як і інші закони діалектики, є законом будь-якого розвитку,
будь-якого руху взагалі і не лише за прогресивно. лінією, а й за
регресивною

86. Категорії окремого та загального у філософії.

Категорії – це поняття, в яких і через які здійснюється філософське
мислення.

Одиничне – це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які
характеризуються відповідними просторовими і часовими межами,
відповідною визначеністю.

Загальне – це об’єктивно існуюча тотожність між предметами, речами
явищами, що власвива багатьом предметам, речам і явищам у рамках
конкретної якісної визначеності.

Відмінність між загальним і окремим відносна. Кожний предмет, річ, явище
являють собою єдність одиничного і загального в тому розумінні, що
будь-яка річ, предмет, явище і т.п. мають у собі неповторні,
індивідуальні ознаки, риси, властивості і загальні для всіх цих речей,
предметів і явищ.

На прикладі розглянемо як взаємопов’язані протилежності загального і
одиничного переходять одне в одне. Суспільне вир-во розвивається завдяки
тому, що до уречевленої праці невпинно приєднується праця жива,
безпосередня. Жива праця – це індивідуальна діяльність трудівника, а
уречевлена праця – результат спільної виробничої діяльності людей.
Виходить, що індивідуальне, одиничне постійно перетворюється в загальне.
З іншого боку, процес споживання продуктів праці виключно
індивідуальний, залежить від кількості і якості праці людини, її
професії, кваліфікації тощо. Це означає, що уречевлена праця переходить
із загального рівня на індивідуальний, одиничний, окремий.

Категорії окремого та загального це філософські категорії, що
виражають об’єктивні зв’язки світу, а також міри їх пізнання. Ці
категорії також формуються в ході розвитку практично-пізнавальної
діяльності. Кожний об’єкт з’являється перед людиною спочатку як щось
одиничне. Загальні ознаки, що виявляються у всіх без виключення
представників певного класу, розглядаються як загальні.

Розкриваючи об’єктивний зв’язок речей і явищ світу за допомогою
категорій одиничного і загального матеріалістична діалектика говорить,
що загальне втілює в себе все багатство індивідуального, окремого, що
одиничне не існує без загального, а останнє без одиничного, що у відомих
умовах одиничне не тільки пов’язане із загальним, але і переходить в
нього.

87. Категорії форми та змісту у філософії.

Філософські категорії, що відображають взаємозв’язок двох сторін:
природної і соціальної реальності певним чином впорядкованої сукупності
елементів і процесів, створюючих предмет і явища, тобто змісту, і
способи його існування і вираження цього змісту, його різних
модифікацій, тобто форма.

Взаємовідношення змісту і форми типовий випадок взаємовідношення
діалектичних протилежностей, що характеризують як єдністю змісту і
форми, так і протиріччями і конфліктами між ними.

Єдність змісту і форми відносна, перехідна, в ході розвитку неминуче
виникають конфлікти і протиріччя між ним. У результаті з’являється
невідповід-ність між змістом і формою, яке зрештою дозволяється
скиненням старою і виникненням нової форми. Виникнення, розвиток
подолання протиріч між змістом і формою, боротьба змісту і форми
важливий компонент діалектичної теорії розвитку.

Поняття форми в філософії Арістотеля мислилось і застосовувалось в
постійному співвідношенні з протилежним поняттям, яке означало те, що
підлягає оформленню, упорядкуванню. Арістотель “антиподом” форми мислив
матерію, Гегель – зміст. Форма, починаючи з Арістотеля, розумі-лась як
організуючий фактор буття. Оформленність протиставлялася безфор-меному
та пов’язувалась з організованістю, стійкістю, упорядкованостю.
Арістотелю форма уявлалась активною силою, яка організовує пасивну
матерію. За Арістоте-лям, буття стає доступним раціональному пізнанню,
тому що воно оформлене, організоване. Гегель також пов’язував з поняттям
форми визначеність предмета. Категорії форми і змісту були призначені у
Гегеля для осягнення різноманітності буття. Він обгрунтував нерозривний
діалектичний зв’язок форми і змісту. Думки Гегеля про діалектичну
єдність, взаємодію форми і змісту, о гнучкості, відносності цих понять
ввійшли і в навчання матеріалістичної діалектики. Під змістом розуміють
сукупність різних елементів та їх взаємодій, які визначають основний
тип, характер того чи іншого предмета, явища, процеса. Форма – принцип
упорядкованості, спосіб існуван- ня того чи іншого змісту. “Зміст” і
“форма” – поняття діалектичні. Вони виражають різні, лае нерозривно
пов’язані аспекти одного і того ж предмета: зміст оформлений, а форма
змістовна, як пояснував Гегель. Маркс и Енгельс після Гегеля мислили
форму не просто як щось зовнішне, поверхневе, але і як фактор
внутрішньої організації того чи іншого явища, процесу. Варіанти
динамічних співвідношень форми і змісту різноманітні.

88. Категорії явища та сутності у філософії.

Категорії – це гранично широкі філо-софські поняття, які виражають
універ-сальні характеристики та відношення, при-таманні всім без винятку
явищам мате-ріального і духовного світу.

Категорії явища і сутності це філософські категорії, що відображають
загальні необхідні сторони всіх об’єктів і процесів в світі. Суть
сукупності глибинних зв’язків, відносин і внутрішніх законів, що
визначають основні риси і тенденції розвитку матеріальної системи. Явище
конкретні події, властивості або процеси, що виражають зовнішні
сторони дійсності і представляючі форму вияви і виявлення деякої суті.

Категорії суті і явища завжди нерозривно пов’язані між собою.

Пізнання суті дає можливість віділити підмінний об’єктивний зміст явища
від його видимості, усунути елементи спотворення і суб’єктивності в
дослідженні.

У взаємодії суті і явища виявляється діалектика єдності і різноманіття.
Суть завжди більш стійка, ніж конкретне явище, але зрештою і суті всіх
систем і процесів в світі також змінюються відповідно до загальних
діалектичних законів розвитку матерії.

89. Проблема причинності, характер і види причинних зв’язків.

Причина — це явище, подія, процес і інш.

Слідство — явище процесу, події, якщо:

перше передує другому у часі;

друге є необхідною умовою, або основою виникнення, зміни або розвитку
другого, іншими словами якщо перше породжує друге.

Відносини між причиною і слідством називають причинно-слідчим зв’язком.

Види причинно-слідчих відносин:

Класифікація за внутрішнім змістом процесів спричинення; пов’язаний з
перенесенням матерії, енергії і інформацій. По ознаці обов’язкового
перенесення яких-небудь субстанціально-енергетичних якостей причинний
зв’язок відрізняється від інших, неенергетичних зв’язків.

Другий тип будується на основі способів вияву причинного зв’язку, які
поділяються на динамічні (однозначні) і статистичні (можливі).

Існують також різного роду гносеологічні класифікації, наприклад,
виділяють причини загальні, специфічні і головні: об’єктивні і
суб’єктивні, безпосередні і посередні, загальні, особливі і одиничні.

Класифікація по числу вступаючих в причинний зв’язок явищ: простої,
складові, однофакторні, многофакторні, системні, несистемні і інші.

90. Проблема сутності людини у філософії, людина як цілісність.

У процесі еволюції людина, її біологічна природа дедалі більше
збачачувалася соціальними компонентами, тому точніше буде говорити не
про “біологічну і соціальну”, а про “соціально-біологічну” природу
людини. Сутність людини соціальна.

Під поняттям “людина” розуміємо суспільну істоту, в діяльності якої
виявляються суттєві характеристики най-вищого якісного рівня
матеріального світу – суспільного буття.

Основні ідеї, які необхідно враховувати при створенні цілісної
філософської кон-цепції людини.

По-перше, людину слід розглядати не з точки зору абсолютного приману
об’єк-тивної чи суб’єктивної реальності , а з позиції єдності
об’єктивного і суб’єктивно-го, скінченного і нескінченного. Відповід-но
призначення людини – це прагнення до єдності, гармонії об’єктивного і
суб’єктив-ного, скінченного і нескінченного в собі і в світі.

По-друге, і субстратні рівні людини (природне, суспільне, внутрішній і
духовний світ) не слід протиставляти й абсолютизувати. Сутність людини
не в одному з них, а у суперечливому поєднанні обох, в постійній
гармонізації взаємо-впливів між цими рівнями, що і визначає характер
людської цінності

Ідеї принципової незавершеності людини, її відкритості світові, сутності
її саморозвитку, який перебуває мовби на межі природного, соціального і
духовного буття, були розвинуті в таких напрямах сучасної філософії, як
філософська антропологія (Шелер, Плеснер), і частково – в персоналізмі
(Бердяєв, Муньє, Рікер).

По-третє, кожен із цих рівнів слід розкривати більш глибоко. Природне в
людині не зводиться до безпосередньо біологічного, а має в собі
безконечність космосу. Для космізму (ідеї В.Соловьова, М.Федорова;
природничонаукові інтерпре-тації – К.Ціолоковського, О.Чижевського)
людина є космічною істотою. Соціальне не повинно зводитися лише до
наявних суспільних відносин, воно має включати в себе безконечність
культурно-історичної пам’яті. Внутрішній духовний світ слід розглядати
не просто як функцію зовнішніх умов, а й як особливу самостійну
реальність.

Розуміння людської сутності як єдності – біологічної, соціальної і
духовної – дозволяє відповісти на запитання, що означає “жити
по-людськи”. Не просто сито, не просто відповідально, не просто духовно
– а так, щоб фізична досконалість, соціальна зрілість і внутрішня
духовність постоійно взаємодоповнювали одна одну. Як розумна істота
людина є відповідальною не лише за свою долю, а й за долю світу.
Саморозвиток людської цілісності через реалізацію тенденцій саморозвитку
світу, через діалог своєї унікальності, свободи з світовою
універсальністю — ось у чому полягає вищий смисл життя людського.

91. Поняття практики у філософії.

Практика – це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює
світ. Людина як сусп-на, матеріальна істота, що наділена свідомістю,
змінює дійсний світ у трьох вимірах: 1. матеріально; 2. на певному
конкретно-історичному етапі розвитку сусп-ва та за допомогою і в межах
відповідних сусп. відносин; 3. свідомо. Поза цими моментами неможливе
людське перетворення світу, але кожний з них, узятий розрізненно не
вичерпують сутності практики, як філ. категорії. Саме свідомі, доцільні,
цілеспрямовані дії, що мають предметну, матеріальну визначеність, вкл. в
поняття “практика”.

Під прктикою рзуміється сукупна діяльність людства, весь його досвід в
процесі історичного розвитку. Практична діяльність має сусп. хар-ер і
виступає як цілісна система дії, є способом сусп. буття людини та
специфічною формою його самоутвердження у світі. Практика – це
матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини, яка
включає в себе освоєня та перетворення природних та соціальних об’єктів
і становить загальну основу, рушійну силу розв. людського сусп-ва і
пізнання; чуттєво-предметна форма життєдіяльності сусп.-розвинутої
людини з освоєння природної і соціальної дійсності, а також специфічний
спосіб відношення людини до світу та її буття в цьому світі. Практика є
людською чуттєвою діяльністю, предметною діяльністю, основною ознакою
котрої виступає безпосередня чуттєва зміна предмета під час взаємодії
людини і предмета природи. Категорія “практика” тісно пов’язана з такими
категоріями як “діяльність”, “праця”, “вир-во”.

92. Проблема пізнання в філософії.

Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в
свідомості людини, зумовлений сусп.-історичною практикою людства. Він є
предметом дослідження такого розділу філ., як теорія піднання. Теорія
пізнання (гносеологія) – це розділ філ., що вивчає природу пізнання,
закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості
та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення
знання до дійсності, закони його фунц-ня та умови й критерії його
істиності й достовірності. Вчення, що заперечує можливість достовірного
пізнання сутності дійсності наз. агностицизм. Агностицизм виявив важливу
проблему гносеології – що я можу знати? Справа в тому, що справді
людське пізнання як будь-який процес, що історично розв., на кожному
конкретному етапі свого розв. має обмежений, відносний хар. Агност.
абсолютизує цю відносність, стверджуючи, що людське пізнання в принципі
не спроможне проникнути в сутність явищ.

Проблема істини. Всі філ. напрями і школи в усі часи намагалися
сформулювати своє розуміння природи і сутності істини. Класичне
визначення істини дав Аристотель, визначивши істину, як відповідність
наших знань дійсності. Істина трактується як об’єктивна реальність, яка
існує незалежно від свідомості і сутнясть якої виявляється через явище.

Заблудження – це такий зміст людського пізнання, в якому дійсність
відтворюється неадекватно і який зумлвлений історичним рівнем розв-ку
суб’єкта та його місцем в сусп-ві. Заблудження б- це ненавмисне
спотворення дійсності в уявленнях суб’єкта.

Цінності – це специфічно сусп-ні визначення об’єктів, які виражають їхнє
позитивне чи негативне значення для людини і сусп-ва: добро чи зло,
прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т.д. Всі
різноманітні предмети людської діяльності, сусп. відносини і включені в
їхню сферу природні процеси можуть виступати “предметними цінностями”,
об’єктами цілісного відношення.

Оцінка – це сам процес і логічно втілений в оціночному судженні
наслідок, усвідомлення позитивної чи негативної значушості будь-яких
явищ природи, витворів праці, форма вир.-трудової діяльності,
сусп.-історичних подій, сусп.-політичних утворень, моральних вчинків,
творів мистецтва, здобутків піз-ня для задоволення людських потреб,
інтересів, цілей суб’єкта.

93. Наука як гносеологічний та соціальний феномен.

Наукове пізнання пов’язане з функціонуван-ням особливого соціального
інституту – науки. Наука – це не тільки система знань, а й діяльність,
підкорена виробництву знань. Наука є система понять про дійсність і має
на меті дослідження на основі певних методів пізнання об’єктивних
законів розвитку природи, суспіль-ства і мислення, для передбачення і
перетворення дійсності в інтересах суспільства, людини. Наука – це
одночасно і система знань, і їх духовне виробництво, і практична
діяльність на їх основі. Наука є складовою частиною культури людства, її
питома вага постійно зростає.

Наука виконує такі основні функції:

пізнавальну

культурно-світоглядну

функцію безпосередньої продуктивної сили

прогностичну

функцію духовного перевторення світу.

Наука має справу з особливим набором об’єктів реальності, які не можна
звести до об’єктів пов-сікденного досвіду. Для опису цих об’єктів н.
виробила спеціальну мову, а для безпосереднього впливу – створила
систему спеціальних знарядь (інструменти виміру, різні прилади тощо).

Наука формує специфічні способи обгрунтування істинності знань:
експерименталь-ний контроль за одержанням знань, виведення одних знань в
інших, правильність яких вже доведена.

За предметом дослідження науки поділяються на:

природничо-технічні (вивчають закони природи і способи їхнього
освоєння);

суспільні ( об’єктом тут виступають різні суспільні явища та їхні
закони);

гуманітарні (визначають саму людину, як соціальну особистість).

Предмет науки впливає на її методи, способи дослідження об’єкта. Так, в
природних науках одним із головних способів дослідження є експеримент, а
в суспільних – статистика.

В науці розрізняють емпірічний та теоретичний рівень.

У міру розвитку науки постійно розширюються можливості пізнання
дійсності. Тобто, чим вищий рівень розвитку науки, тим ширші можливості
для подальшого пізнання дійсності.

94. Проблема єдності чуттєвого та раціонального пізнання. Сенсуалізм та
раціоналізм.

Існує два основних типи пізнання:

— почуттєве пізнання з використанням органів почуттів, при якому у
людини виникає відчуття сприйняття матеріальних об’єктів;

Специфіка: факт об’єктивного перетворюється в факт свідомості

Характер: соціально-історичний;

Форми:

— відчуття (єдине джерело наших знань);

— факт свідомості (пізнання суб’єктивного образу);

— образ (ідеальна форма відображення предмета);

— сприйняття (цілісний образ матеріального предмета);

— уявлення;

— емоції;

— раціональне особлива, універсальна, необхідна, логічна система,
сукупність особливих правил, визначальна здатність осягати мир.

Основна форма: поняття

Специфіка: при раціональному пізнанні ми спираємося на вивчення
реальних, конкретних предметів як матеріальних об’єктів, але одночасно
йде пізнавальний процес.

У реальному пізнанні почуттєве і раціональне знаходиться в єдності і
взаємодії, виділяючись в двох типах діяльності:

— практична;

— теоретична, як особливий вигляд труда;

Сенсуалізм вчення в гносеологии, визнаючим відчуття єдиним джерелом
пізнання.

Сенсуалізм приводить до матеріалізму (відчуття виступає як відображення
об’єктивної реальності), або до суб’єктивного ідеалізму (відчуття
виступає як відображення суб’єктивного).

Раціоналізм відносна, стійка сукупність правил, норм, стандартів,
еталонів духовної і матеріальної діяльності, загальноприйнятих членами
даного суспільства.

95. Проблема соціального пізнання, його специфіка.

Пізнання – це такого роду функціону-вання свідомості, врезультаті якого
виникають нові знання.

У соціальному пізнанні людина має справу з результатом власної
діяльності, а значить і з самим собою. Будучи суб’єктом пізнання, людина
виявляється разом з тим і його об’єктом. У цьому значенні соціального
пізнання є суспільна самосвідомість людини, в ході якого вона відкриває
для себе і досліджує свою власну історично пізнавальну, суспільну суть.
У соціальному пізнанні все обертається в сфері людського: об’єкт — самі
люди, результати їх діяльності, суб’єкти пізнання також люди.

96. Загальнологічні методи пізнання.

Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в
свідомості людини, зумовлений сусп. практикою людства. Це ідеальна
духовна форма вивчення навколишнього світу.

Методи:

— теоретичний — виявлення системи узагальненого достовірного знання про
той або інший фрагмент дійсності. Складає духовне, уявне відображення і
відтворення навколишнього світу;

— практичний — специфічно свідома, почуттєво-предметна діяльність.

Практика — основа пізнання. Досвідний рівень пізнання виростає
безпосередньо з практики, зберігаючи з нею найтісніший зв’язок, який
виявляється в тому, що отримане таким шляхом знання є ніби безпосердньою
діяльною моделлю об’єкта.

Як логіко-дискурсивний, так і інтуітивний спосіб пізнавального осягнення
реальності спрямовані на розкриття чогось “прихованого” від
безпосерднього погляду, але розкриття здійснюються по-різному. Логічне
передбачення – є “аналітичним передбаченням”. Аналітичне передбачення –
високоефективний спосіб наукового пізнання. Логіка та інтуіція являють
собою лише різні моменти людського мислення. Логіка без інтуіції
прирікає мислення на беззмістовність. Інтуіція ж без логіки перетворює
мислення на «відображення безпосередньо даного. Інтуіція і логіка
виступають не просто як елементи людського мислення, а як
взаємопрони-каючі його моменти. Тому неправильно було б різко
розмежувати досвідне пізнання як сферу панування інтуіції: теоретичне
пізнання як сферу панування логіки. Доцільно говорити лише про
переважання інтуіції чи логіки у вказаних сферах.

97. Поняття суспільно-економічної формації, його місце в історії
філософії.

У сучасн. філ. співіснують два підходи до типології сус-ва, які частково
заперечують, але й доповнюють одне одного – формаційний і
цивілізаційний. Основною проблемою, на вирішення якої спрямовані ці
підходи є проблема логіки, певного порядку і спрямованості істор.
процесу. Формаційна теорія ґрунтується на розумінні сус-ва як соц.-ек.
цілісності, тобто вирішальна роль відводиться ек. фактору. Розробка
поняття другої сусп.-ек. формація належить Марксу. Саме він вперше
висунув ідею матеріалістичного розуміння історії, що значним чином
вплинуло на подальший розвиток соціологічної науки. Сусп-ек. формації –
це конкретно-істор. типи сус-ва, послідовні “сходинки” істор. еволюції,
що обумовлені певним способом вир-ва і специфічною формою виробничих
відносин, насамперед – формою відносин власності. Згідно з формаційним
підходом, спосіб вир-ва детермінує усю різноманітність сусп. відносин і
зв’язків. Основними елементами сусп.-ек. формації є базис та надбудова.

Суспільно-економ. формація розгля-дається як загальна характеристика
основних типів суспільства. Первісно-общинне, рабовласницьке, феодальне,
кап.-комуністичне сус-во, такі ступені розвитку соціуму. Світовий істор.
процес розуміється як лінійне сходження від однієї формації до другої.
Формаційних підхід, на який спирався Маркс в аналізі сус-ва, був
історично виправданий. Він належав періоду переходу від феодалізму до
кап. саме на даному етапі істор. об’єктивні соц.-ек., технологічні
процеси однозначно визначали функціонування і розвиток сус-ва. Сьогодні
формаційний підхід є недостатнім для пояснення істор. розвитку. Причому
хибним виявився не сам по собі цей підхід, а його абсолютизація,
догматичне ставлення до нього. По-перше, неправомірно стверджу-вати, що
на любому етапі істор. соц-ек. відносини детермінують сусп. життя в
цілому. По-друге, уявлення про єдину закономірність, лінійне сходження
від формації до формації не залишає місця для свободи людини, для вибору
альтернативних шляхів розвитку. Насправ-ді, бо, історія є проявом
творчої діяльн. людей, а процес творчості ніколи не можна абсолютно
передбачати. По-третє, реальна історія народів, сус-в, держав не
вкладається в тісні рамки формаційного розвитку по висхідній, при такій
спрощеній схемі втрачається своєрідність і самоцінність кожної культури
і цивілізації, вони виступають лише в якості передумов майбутнього
досконалого сус-ва. Отже, теорія формаційного розвитку сус-ва є
історично обмеженою. Вона була адекватна епосі, яка пройшла під знаком і
гаслом наукового і технічного прогресу (18-19 ст.) і відображає
об’єктивні тенденції саме цього періоду.

98. Суспільство як феномен, проблеми його осмислення у філософії.

Суспільство – надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно
постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм.

Зрозуміти суспільство як об’єктивний процес, пізнати закономірності його
функ-ціонування розвитку – це головне завдання соціальної філософії.

Головною детермінантою сусільного життя є спосіб виробництва
матеріальних благ. Поняття “ сфера суспільного життя” відбиває
різнопланові процеси, стосунки, цінності, інститути, фактори
(матеріальні і ідеальні, об’єктивні і суб’єктивні).

Доцільно виділити такі сфери соціального життя:

а) матеріальна – охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу,
обміну, споживання і ін.;

б) соціально-політична – соціальні і політичні стосунки людей у
суспільстві – національні, групові;

в) духовна – широкий комплкс ідей, поглядів, уявлень, весь спектр
виробництва свідомості;

г) культурно-побутова – охоплює вироб-ництво культурних цінностей,
передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім’ї, освіта,
виховання.

Суспільство – це реальні люди, які об’єднуються в соціальні групи,
нації, взаємодіють і конфліктують між собою, створюють і споживають
матеріальні та духовні блага, виховують дітей, винаходять нові форми
об’єднання та злагод. Суспільство існує об’єктивно, незалежно від
свідомсоті та волі людей, хоча вони є головними дійовими особами
соціально-історичного процесу.

Вирішальний чинник виникнення суспільства — це труд, це людська
діяльність в різних її видах, що створює і що об’єднує суспільство
(матеріально-виробнича діяльність). У процесі труда виникають суспільні
відносини. Їх відображення суспільна свідомість. Існування суспільства
зумовлює наявність прогресивної спрямованості. Матеріально-рушійна сила
суспільства має первинний і визначальний характер. Рух суспільства
класова боротьба.

Основні тенденції розвитку суспільства:

посилення ролі суспільного характеру діяльності людей;

вдосконалення суспільних відносин;

підвищення міри організованості.

Основний закон суспільства створення матеріальних благ на основі
поліпшення зроблених відносин і засобів виробництва, а основний закон
природи виживання найсильнішого.

99. Роль потреб, інтересів та ціннос-тей в житті людини та сустпільства.

Потреби – це фундаментальна риса, неповнорна суттєва характеристика. За
багатством потреб, за їхнім характером, способами їх формування та
реалізації можна значною мірою судити про рівень розвитку особистості.
Високо розвинута особистість – це насамперед особистість з багатством
розумних потреб, з високою культурою споживання. Потерби людей є
рушійною силою розвитку як суспільства, так і самої людини. Заради
потреби, власне, і здійснюється людська діяльність. Потреби становлять
джерело діяльності людей. Тому суспільство або соціальна група, діючи на
процес формування та задоволення потреб особистості, одержує можливість
спрямувати її життєві орієнтації та поведінку в той чи інший бік.
Людські потреби історично обумовлені, визначаються даним історичним
типом суспільних відносин, соціальним середови-щем, у якому живе
особистість, системою виховання даного сустпільства, а також
самовихованням цієї особистості. У процесі розвитку суспільства
відбуваються як якісні, так і кількісні зміни у системі потреб.
Задоволення потреб у певних умовах породжує нові потреби. Останні
додають нових, додаткових імпульсів розвитку мат. і дух. виробництва,
поклика-ного створювати цінності, необхідні для задоволення як старих,
так і нових потреб.

Потреби людини є основою її інтересів. Інтереси є рушійною силою
діяльності, поведінки і вчинків людей. Вони, говорив Гегель, рухають
народами. Справжні інтереси не завжди правдиво зображаються їх носіями.
Часто буває, що про інтерси одних говорять інші. У суспільстві має місце
складна взаємодія найрізноманіт-ніших, часто суперечливих інтересів.
Неодміною умовою успішності політики держави є врахування цієї
взаємодії, прогнозування її наслідків. Інтереси можна класифікувати: а)
за суб’єктами; б) за сферами суспільного життя; в) за значен-ням; г) за
тривалістю; д) за наявністю суперечностей і т.д.

На основі потреб та інтересів особистості надбудовуються, формуються її
уявлення про цінності. Категорія ціннос-ті вдображає соціальне і
культурне значен-ня мат. чи дух явищ, предметів для задово-лення потреб
людини. Цінність того чи іншого об’єкта конкертно-історична. Об’єкт може
бути цінним для однієї людини, нецінним для іншої. Цінності є
фундаментом формування і регулятивної функції ціннісних орієнтацій
особистості – складових частин її структури. Серед них – орієнтація на
самоствердження, самореалізацію, самодіяльність людини. Цінності в житті
суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяль-ності
суб’єктів. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість
людини. Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем
формуван-ня цінностей є культура. Суспільні ціннос-ті формуються
поступово, через відбір пеіних видів поведінки і досвіду людей.
Підсумком і метою тривалого прищеплю-вання ціннісних якостей є
формування людської психології, ментальності, способу життя членів у
потрібному, характерному для даного типу суспільства напрямі.

100. Проблема соціального прогреса та його критерії.

Суть соціального прогреса в його суперечності. З одного боку — прогрес
техніки, еволюція людини, вдосконалення форм експлуатації людини. З
іншого боку — прогрес техніки приводить до руйнування природи,
затвердження ідеалів гуманізму, пом’якшення вдач з розвитком цивілізації
привело до страшних воєн, злочинності, наркоманії.

Головний критерій — об’єктивність соціального прогреса (розвиток
продуктивних сил і самої людини).

економічний;

гуманістичний;

політичні течії;

ідейні течії (типи антагонестичнрої боротьби класів, пригноблення
народу, насильство, війни);

тип розвитку, коли рух уперед здійснюється при спільному зусиллі всіх
соціальних груп.

Свобода є продукт історичного розвитку. Свобода особистості — можливість
всебічного розвитку людини і вияви його здібностей, суттєвих сил і
людські якості

101. Проблема життя та смерті в філософії, життя як цінність.

Проблема життя — не досягаючи цілей в житті (родових, історичних),
залишаючись незадоволеним ситуацією чоловік в цьому значенні істота,
що постійно нереалізовується. Незадоволення породжує спонукальні
причини творчою діяльністю. Але не всяка людина реалізовується як
особистість. Саме тому задача кожної людини всебічно розвивати всі
свої здібності.

Проблема смерті — біологічні можливості людини обмежені. Тому людина,
продумано і осмислено приймаючи матеріалістичний світогляд робить важкий
крок в прийнятті цього факту, що вимагає особистої мужності і сили духа,
що в філософії називається стоїцизмом.

102. Поняття випадковості та необхідності, можливості та необхідності.

Необхідність і випадковість — філософські категорії, що виражають
відношення до основи (сутності) процеса його окремих форм (виявів).

Необхідність — є те, що обов’язково повинно статися в даних умовах,
однак в такій формі, яка залежить не тільки від сутності, що
відбувається, але і від чого склалися умови його вияву. Форма
необхідності може бути різною; по відношенню до основи процеса вона
виступає як випадковість. З одного боку всі явища виникають під дією
якоїсь причини, отже вони не могли не виникнути. З іншого боку, їх поява
залежить від нескінченного числа різноманітних умов, при яких дана
причина діє, їх поєднання, що непередбачається робить таке положення не
обов’язково випадковим.

Можливість і дійсність категорії, за допомогою яких відображається
розвиток матеріального світу. Категорія можливості фіксує об’єктивну
тенденцію розвитку існуючих явищ, наявність умов їх виникнення або, як
мінімум, відсутність обставин, перешкоджаючих цьому виникненню.
Категорія дійсність являє собою будь-який об’єкт, який вже існує як
реалізація деякої можливості. Перехід можливості в дійсність заснований
на причинному зв’язку явищ об’єктивного світу.

103. Філософія неотомізму – історія та проблема.

Неотомізм – філософська школа в католицизмі, що виходить з вчення Ф.
Аквінського и є сучасним етапом в розвитку томізму. З 1979 р. Н. отримав
офіційне визнання Ватікана.

104. Неотомізм

Головними представниками цього напряму є Мартіен, Жільсон, Бохенський.
Неотомізм відроджує і модернізує вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з
філософ. системами Канта, Шеллінга, Гегеля і т.д.

Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості
існування природи і сус-ва, водночас проголошуючи останні продуктом
творчої діяльності бога та об’єктом його управління.

Неатомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття,
і буття, створене богом. Абсолютне буття – бог. Розум людини –
неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його
існування. Віра і розум знаходяться в гармонійних відносинах, вони не
суперечать одне одному, вони доповнюють одне одне. Знання, що здобуті за
допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра
розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм
істинності. Раціональне знання – це форма віри, і в цьому плані
філософія мусить бути прислужницею релігії.

105. Ділектика, як метод філософії.

Філософія не обмежується постулатом єдності світу. Переконання в тому,
що світ у своїй основі є єдиним, — лише передумова послідовного
теоретичного світогляду.

Об’єктивна реальність виявляє себе в різноманітності зв’язків і
відношень, знаходиться у стані безперевної зміни й розвитку. Філософія і
має своїм завданням відобразити багатомірний склад буття у системі
чітких і гнучких понять і цим піднести відокремленні уявлення до рівня
раціонального, логічно доведеного знання. Це завдання вирішує
діалектика. Як учення про всебічні зв’язки, рух і розвиток вона уособлює
культуру теоретичного мислення, ступінь його самосвідомості, а також
його спрямова-ність, можливості та перспективи.

Етимологічно діалектика означає розмову, бесіду, обмін думками,
зіткнення зустрічних суджень, діалог. Однак діалектику не слід зводити
до мистецтва віртуозного оперування поняттями. З часів античності
(Сократ, Платон, Арістотель) діалектика поступово конституюється у
науково-теоретичний спосіб мислення, в методологію філософського
пізнання. Діалектика може бути визначена як сукупність суб’єктивно
усвідомлених, об’єктивно зумовлених і практично виправданих прийомів і
навичок пізнавальної і суспільно-перетворюючої діяльності людини.

Діалектика як сукупність прийомів і засобів пізнання, зрозуміло, не
володіє монополією на істину. Так само вона не дає наставницьких
директив та розпоряд-жень щодо розкриття таємниць світу і людини. Істина
для неї – не готовий результат, а завдання для суб’єкта пізнання. Вона
толерантна до будь-якого неупередженого погляду на реальність і є
зразком високоорганізованого, логічного, культурно розвиненого і
розкріпаченого мислення. У своїй цілісності вона є структурним
утворенням – органічною різноманітністю взаємопов’язаних понять, які у
своїй цілекупності дають відображен-ня сутністної побудови об’єктивної
реальності. Як і буль-яка система, вона має внутрішню субординацію,
власну ієрархію: приватні й переферійні поняття в ній підпорядковані
спільним і загальним основам. Діалектика поділяється на структурні
складові елементи різних гносеологічних і світоглядних функцій, значень,
рівнів і рангів, тобто на принципи, закони і категорії.

106.Філософія Стародавньої Греції.

Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500 –
2000 рр. до н.є.)

Основні особливості староіндійської філософії:

Головна особливість – в філософії Стародавньої Греції сформульовано ідею
активно-діяльної сутності: під якою розуміється єдність душі і тіла,
духовного і тілесного, свідомості і матерії.

Формування на базі міфологічно-релігіозного світогляду .

Своєрідність ставлення до Вед.

Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.

Змалювання духу, як безликого, бездіяльного явища.

Народження логіки.

Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

Веди – стародавні пам’ятки індійської літератури, написані віршами та
прозою.

Брахмани – своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких тлумачиться смисл
ритуалів.

Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед, трактати
релігіозно-філософського плану.

Принципи закладені у Ведах, Брахманах, Упанішадах, стали основою таких
світоглядів: брахманізм, бхагаватизм, буддизм, джайнізм.

Засновники цих світоглядних систем: Будда, Капіла, Джайміні, Готама та
інші залишили після себе Сутри – священне коротке керівництво до
звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя
і громадських обов’язків ( в них укладена суть їхніх вчень). Характерна
особливість стародавньоіндійського світу є те, що в ньому простежується
органічний процес переходу від міфологічно-релігійного до філософського.
“Даршан” в перекладі “філософія”. Школи філософії, які визнають
авторитет Вед – санкх’я, н’яя, йога, міманса; які не приймають
авторитету Вед – чарвака-локаята.

Йога – з’ясування питання про сутність душі та тіла, духовного та
тілесного, самовдосконалення душі тіла шляхом самопоглиблення людини у
свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і
переживання.

Санкх’я – світогляд базується на уяві, що в світі існують два
самостійних начала: пракріті (субстрактна першопричина) і пуруша -“Я”,
дух, свідомість. Вони вважають що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші та
пракріті.

Міманса – суперечник буддизму у вченні про сутність світу, рішуче
заперечує ідею нереальності, ілюзорності світу, миттєвості його
існування, пустоти або ідеальності його. Вони вважають світ вічним,
незмінним, він не має ні початку ні кінця, але окремі речі здатні
змінюватися, виникати і гинути. Вони розрізняють вічні, звукові
субстанції. Субстанція це основа всіх якостей , що існує у дев’яти
модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа, розум, час,
простір.

Н’яя – вершина староіндійської логіки та теорії пізнання. Існує чотири
види вірогідного пізнання:1) чуттєве сприйняття 2) логічний висновок 3)
порівняння 4) словесне засвідчення авторитетів.

Чарвака-локаята не вірить у життя після смерті, заперечує існування
Бога. Сенс людського існування — щастя.

107. Філософське вчення Платона.

/427-347рр.до н.е./ Виступив у ролі творця першої послідовної системи
ідеалізму,яка одержала назву-лініі Платона. Він перший визначив
філософію як науку,що будується на абстрактних поняттях. Навчався у
Кратіла та Сократа.Заснував свою школу в Афінах-Академію.Збереглася
значна частина творчої спадщини Платона,яка складає-ться з 31 діалогів
“Апогія Сократа”і 13 листів.

Вчення про буття. Основа платонівського розуміння буття грунтується на
ідеалістичному розв»язанні основного питання філософії. Первинним у
бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які носять назву —
універсалій. З точки зору Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі і
тому становлять буття у найбільш можливій повноті свого вияву. Що ж до
матерії, то вона являє собою «нульове буття», або небуття, ніщо. Ідея та
матерія активно співіснують; і взаємодіють. Результатом цієї взазмодії є
і речі «навколишнього чуттєвого змінного світу. Але речі навколишнього
світу не є чимось «чисто» матеріальним, бо «чиста» матерія це ніщо.
Ідеї, за Платоном, є не що інше, як речі, тільки позбавлені
просторово-часової обмеженості, очищені від матерії, увічнені і
досконалі.Речі повсякденного світу виступають у ролі чогось менш
досконалого і становлять копію якогось оригіналу,його «тінь». Цим
оригіналом є ідея.

Теорія пізнання. Згідно з вченням Платона процес пізнання являє собою
процес пригадування/по гр. «амнезис»/ душі.Такою здатністю наділена
тільки людська душа, яка до переселення в тіло існує в царстві ідей.
Вселяючись у тіло, душа забуває про те, що споглядала, але за певних
умов вона здатна пригадати забуте. Розглядаючи шлях пізнання, Платон
використовує притчу про печеру: «Люди перебувають ніби у підземному
помешканні, подібному до печери на стінах якої очі бачать гру тіней.
Змушені бачити усе життя лише тіні, не бачачи реальних предметів, люди
звикають, вва-жати ці тіні справжніми предметами. Тіні — це результат
сприймання світу почуттями. Пізнання ж істинної дійсності — світу ідей
можливе лише за допомогою розуму. Методами пізнання, з точки зору
Платона, є діалектика та математика. Діалектика як здатність ставити
запитання і давати відповіді на них. Математика /особливо
геомет-рія/,здатна вивести людину із світу почуттів та невизначеності у
світ ідеального сущого.

Людина та суспільство. Людина та суспільство у вченні Платона існують як
єдине ціле. Індивідуа-льна добродійність,суспільна справедливість — це
два основних полюси людського життя,котрі по-винні бути узгоджені між
собою. Звідси необхід-ність відповідного суспільного укладу буття, за
ідеал якого править узгодженість окремої людсь-кої добродійності з
державним ладом в цілому.

Розглядаючи форми державності,Платон визначає дві «правильні» — монархію
та аристократію, сюди відносить і демократю,якщо остання дотримується
законів; і чотири »неправильні» — беззаконну демо-кратію, тимократію,
олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у
діалозі «Держави». За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона
— це поліс. Його поліс — це «правління кращих» /аристократія/.

Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути
узурпатором, а має працювати на благо суспільства, і керувати нею
повинні чесні і кваліфіковані люди/філософи/. Саме в цьому напрямі йдуть
зараз дискусії про роль держави в суспільстві та її морально-професійний
склад.

112. Філософське вчення Ф.БЕКОНА.

Ф.Бекон(1561-1626)-родоначальник нової форми ангійського матеріалізму і
всієї тогочасної експе-риментальної науки.Саме він сформулював поняття
матерії як вираз природи і нескінченої сукупності речей.Матерія,за
Беконом перебуває у русі,під яким він розумів активну внутрішню
силу”напру-гу”матерії і назвав 19 видів руху.Рух і спокій Бекон вважав
рівноправними властивостями матерії.Ос-новні свої ідеї висловив у працях
“Новий органом” (1620)і “Про гідність та примноження наук”(1623).
Головне завдання філософії Бекон визначає як пізнання природи і
оволодіння її силами,а для цього треба розробити відповідний метод,який
би вів до істини,правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність
людини.Новий метод може зустріти на своєму шляху примари,забобони,ідоли,
які віволікають пізнання від істини.Він визначив систему примар.”Примари
Роду”,вони пов’язані з недосконалістю людського розуму і органів чуття.
“Примари Печери”зумовлені індивідуальними особ ливостями людини,вони є
суб’єктивне ставлення людини до природи.”Примари Площі”проникають у
пізння разом зі словами та іменами.”Примари Театру”пророджуються сліпою
вірою людей в авто ритети.Щоб очистити пізнання від примар треба бути
вільним і самостійним у своїх твердженнях та висновках,бо істина є
дочкою часу.Об’єктом пізна-ння у Бекона є природа,а методами-наукова
індук-ція та експеримент.

Бекон,будучи засновником методологічного рівня наукового
пізнання,виступає проти схоластичної методології,вузького емпіризму.Свою
позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення 3 можливих
шляхів пізнання: *шлях павука,тобто спроба людського розуму виводити
істини з самого себе;*шлях мурахи-однобічний емпіризм-пізнання і
нагромадження голих фактів;*шлях бджоли-справ-жній шлях науки,як бджола
переробляє нектар у мед,так і справжній науковець перетворює емпі-ричні
факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

Метод наукової індукції(сходження від одиничного до теоритичних
узагальнень)Бекон вважає справж-нім методом наукового пізнання
природи.Бекон обгрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму. З цього
принципу він виводить пріоритетність індуктивного методу і фактично стає
його фундато-ром.Бекон не заперечував існування Бога.Він виз-нав
існування двох істин:божественної і земної. У поясненні природи сусп-ва
Б.був ідеалістом,висту-пав прибічником абсолютної монархії.У його
тво-рах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання.Його
афоризм”Знання-сила”-виражає ідею високої ролі експериментальної
науки,яка дає людині практичну користь.

108. Філософія Арістотеля.

Арістотель/384- 322рр.до н.е./, — провідний філософ класичного періоду,
який займав проміжне місце між матеріалізмом та ідеалізмом та
ідеалізмом. Навчався у Платона в Академії, був вихователем ІЗ-річного
Олександра Македонського, створив свою філософську школу – Лікей

Вчення про буття. Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя
Платона. Критика ця мала принциповий характар; «Платон мені друг, але
-істина дорожча» Арістотель — критик теорії ідей. З його точки зору суще
не може існувати окремо від речей.Буття у нього існує як єдність матерії
та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість,для того, щоб із
можливості виникло щось дійсне матерія повинна мати форму, яка
паретворює її на актуальне суще. Наприклад якщо ми візьмемо мідну кулю,
то матерією для неї буде мідь, а формою — кулеподібність; по відношенню
до живої істоти матерією в її тілесний склад, а формою — душа, котра
забезпечує єдність і цілісність всіх її тілесних частин, Форма за
Арістотелем, є активний,тоді як матерїя — пасивна. Матерія подільна до
нескінченності, форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою сутністю
Арістотель вважав чисту /очищену, звільнену від матерії форму.
Врешті-решт Арістотель здіснюе відрив матерії від форми. Звільнена від
матерії форма — це вічний двигун. котрий служить джерелом руху і життя,
космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії
Арістотеля. Саме через те, що Арістотель брав за першооснову форму, а не
матерію, теологи середньовіччя дссятками століть залучали його до
фундаторів богослов»я /поряд з Платоном/, оскільки безтілесна форма
Арістотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього
бога.

Вчення про пізнання. Знати, за Арістотедем, — значить зиати загальне, бо
воно в першопочатком за своїм буттям. Універсали /категорії/
структурують хаос уявлень /чуттєву цілісність/ на елементи і роблять її
пізнаною. Арістотель визначає 10 основних категорій: сутність,
кількість, якість, відношення, місце, час, стан, обладнання, дія,
страждання.

Арістотель фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони
логіки-

І. Закон тотожності;

2. Закон усунення протиріччя;

3. Закон -вилучення третього.

Велич Арістотеля полягає і в тім, що він узагальнив — систематизував
класичну філософську спадщину. -Так перипатетиками /назва послідовників
Арїстотеля/ було систе-матизовано близько 200 наявших на той час
державних об’єднань- грецьких полісів. Узага-льнення науковоприродничих
знань дано Аріс-тотелем в трактатах «Фізика», «Метафізика» та ін. В
останньому вперше підкреслюється необхідність філософії дл конкретних
наук /метафізика — це філософія , яка існує понад фізикою/. У трактаті
Арістотеля «Про душу» закладені основи психології.

Вчення про людину та суспільство. За Арістотелем, проблемою людини
займається практична філософія, яка складається з двох частин — етики та
політики. Арістотель – фун-датор етики евдемонізму, згідно з якою
найвище благо людини — щастя /на відміну від етики гедонізму —
філософія, насолоди/. Щасливою людину робить добродійність арете/. Чим
вище арете, тим повніше щастя . Арістотелем визначаються два види
добродійності: етичні /як середина між людськими вадами; наприклад,
мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом/ та інтелектуальні.Людина
— це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю.
Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета полісу — щасливе
життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів.Арістотель
вважає природним відношення “раб-господар”, але рабами повинні бути не
елліни, а варвари.

109. Західноєвропейська середньовічна філософія. Боротьба реалізму та
номіналізму

1Тому, що єдиною реальн., що визначала собою все існуюче була не
природа, а Бог.

2 Серед. Філ-я ноила креаціоніський хар-р., від лат. творення. Основна
ідея це ідея творення світу Богом актом своєї волі.

3. Філ-я серед. Віків носила антропоцентричний хар-р. Антропологія – це
наука про походження та роз-к людини. Це кукупність поглядів, які
стверджують виключну роль людини серед інших творінь Бога.Середньовічна
філ-я була схоластичною та аналогетичною саме під такою назвою вона
війшла в філ-ю.Номіналізм з лат. – ім”я, найменування. Це таке філ-ке
вчення яке стверджує, що існують тільки окремі речі, а із назви імена
утворені, поняття придумані людьми і ніяких відображень властивостей
речей, предметів хоч ця течія несла на собі матер. Тендецію, але її
представники не розуміли, що загальні поняття відображають Властив-ті
об”єективно існуючих речей. Це була прогесивна течія тому що не Була
спроба обгрунтувати думку про зміст Загальних понять і свідомост
взагалі, бо вони є продуктом абстрагуючої діяльності нашого мозку. Окам,
Розцелін. Реалізм – від лат. реаліз-дійсний. Це направлення в серед.
Філ-ї представники якого вважали, що уніер. поняття існують реально і
передують існування конкретних речей. Предст. – Августин Блажений
(блажений через те, казав основне місце людини отримув. істинне знання,
бо інакше людина не буде отримув. Блаженство, Хома Аквінський.

110. Філософське вчення Фоми Аквінського.

Фома Аквінський (1125/26-1274рр) — один із найвидатніших представників
середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і
природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, ФА намагався
обгрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на
вчення Арістотеля. При цьому вчення Арістотеля було пристосоване таким
чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви.

Вчення про буття. Під буттям ФА розуміє християнського бога, який актом
своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору ФА
існує чотири рівні буття.

*Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди
відносяться неорганічі стихії та мінерали.

*На наступному рівні .перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину
речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Арістотель назвав
«рослинною душею» — це рослини.

*Третій рівень — тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить
в матерію.

*На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або
розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. В наслідок того, що
душа не пов»язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна
душа носить у ФА ім»я «самосудого». На відміну від неї, душі тварин не є
самосущим і гинуть разом з заги-беллю тіла. Велику увагу приділяв ФА
розуму. Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена
людина і тому вона здатна роз-різняти добро та зло. Практичний розум -це
воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує лодськими
вчинками і поведінкою.

Вчення про людину. Це вчення ФА грунтується на уявленні про єдність душі
і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна, вона стримує свою
завер-шеність тільки через зв»язки з тілом. Особис-тість для ФА є
найблагороднішою у всій розумній природі. За ФА розум вищий від волі,
але любов до бога набагато важливіша за пізнання його.

111. Філософське вчення Р.Декарта

Р.Декарт(1596-1650рр.)-видатний французький
філософ,фізик,математик,засновник раціоналізму.Основні праці-“Роздуми
про метод”,”Метафізичні роздуми”,”Начала філософії”

В історії Нової філософії Декарт посідає особливе місце як творець
дуалістичного філософського вчення.Він побудував свою філософську
систему на основі визнання одночасного самостійного існування
свідомості і матерії,душі і тіла.Атрибутом духовної субстанції вважав
мислення,а матеріальної-протяжність.Людина ,за Декартом,це механізм
поєднання цих двох субстанцій.Проте цей дуалізм не вирішував проблему
пізнанняя світу.Тому Декарт ввів в свою теорію третю субстанцію –Бога
,який обумовив їхню єдність.Єдино правильний метод пізнання ,за
Декартом, є раціоналізм та дедукція.Раціоналізм включає в себе два
елементи:-уявленя про розум;-розуміння відмінності раціонального
пізнання від чуттєвого.Розробляє вчення ,згідно з яким вихідним поняттям
для дедукції всіх наукових знань повинні бути “вроджені ідеї”.Вони
приховані в глибині інтелекту і можуть бути усвідомлені інтуітивно.

113. Філософське вчення Б.Спінози.

З точки зору С. світ-це нескінченна природа, матеріальна
субстанція/лат.-сутність,основа/ яку він також називає Богом.Поняття Бог
С.вживає не буквально,воно є своєрідним теологічним прикриттям
матеріалізму.Субстанція,тобто мате-рія,є причиною самої себе,має безліч
властивос-тей.Вона вічна і незмінна,їй властива ідея
збере-ження.Субстанція-це те,що не потребує для свого існування чогось
іншого-бога,духу і т.п. поняття субстанції С.дуже цінним у його
філосо-фії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку наукової
філософії.

Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення дантеїзму
С. Згідно з ним бог не існує окремо від природи,а розчиняється в ній.З
цього логічно випливала атеїстична думка про те,що пізнання світу йде не
через пізнання ,а через пізнання самої природи.Тобто С.закликає не до
богослів’я, а до наукового пізнання світу.Виходячи з ідеї існування
єдиної субстанції,С.помидково стояв на позиціях вчен-ня,що допускає
наявність мислення у всієї мате-рії,в тому числі і неживої.Такої
ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз деякі дослід-ники природи.

117. Філософське вчення Феєрбаха (Ф).

З Ф.починається період нового злету,піднесення матеріалізму.В світі нема
нічого,крім природи,вона ніким не створена і є причиною самої
себе.Природа є також основою походження людини,а релігія це хибна
перекручена свідомість.Він не просто відки-дав релігію з порогу,як це
робили багато його попе-редників,а дав психологічний аналіз її
існування. Такі думки Ф.-це ніби справжній матеріалізм, атеїзм.Але його
філософія не була послідовно матеріалістичною.В розумінні природи
Ф.матеріа-ліст,а в розумінні історії людства-ідеаліст.

Великі зміни історії суспільства,вважав філософ, пояснюються змінами
форм релігії.Будучи глибо-ким критиком релігії,що існувала в той час,Ф.
На-магався створити свою нову релігію,в якій замість культа бога буде
панувати культ людини і любові, крім цього,матеріалізму Ф.були
притаманні такі риси як метафізичність,механіцизм,він мав споглядальний
хар-р.В центрі філософії Ф.стояла людина,тому його філософія була
антропологічною і глибоко гуманістичною.Але людину він розумів
однобоко,тільки як частину природи,як біологічну істоту,яка повністю
залежить від природи,”панує” над природою “шляхом покори її”,в той час
як людину слід розглядати як єдність біологічного і соціокультурного,”як
сукупність суспільних відносин”./К.Маркс/

114. Проблема людини у філософії Французського Просвітництва (ФП).

Просвітництво-культурно-історичний термін, /вперше використали Вольтер і
Гардер/,що відби-ває певну епоху розвитку людства,сутність якої полягає
в широкому використанні розуму для сус-пільного прогресу.Просвітництво є
продовженням гуманістичних тенденцій 14-15ст.,але відрізняєть-ся більшим
раціоналізмом і критичністю.Голов-ним прагненням просвітників було
знайти шляхом діяльності людського розуму прородні принципи суспільного
життя.З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і
відношення людей в сфері права,моралі,економіки,політики. Під впливом
просвітництва розпочались реформи в деяких країнах східної Європи,які
сприяли ство-ренню і розбудові громадянського суспільства.

ФП порушує проблему вдосконалення суспільства шляхом реформ.Велике
значення мали твори Монтеск’є(1689-1755),зокрема його “Перські листи”та
“Дух законів”,де методом порівняльного аналізу описує типи державного
устрою.Загалом Монтеск’є висував ідею величезного географіч-ного
фактору/територія,клімат,родючість землі…/ в розвитку суспільства.Але
він не заперечував ролі способу життя,способу виробництва.Проголосив
ідею загального миру.

Вольтер(1694-1778)в своїх творах “Кандід”,”Філо-софський словник”та
ін.висував ідеї,спрямовані проти феодалізму та кріпацтва,він боровся
проти церкви,релігійної нетерпимості,фанатизму,деспо-тії.вольтер вважав
неминучим поділ людей на багатих і бідних.Певний час мислитель визнавав
за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого “освіченого
монарха”,тобто вченого,розум ного царя чи імператора,але наприкінці
свого жит-тя схилився до того,що найкращим держ.устроєм є республіка.Він
залишився переконаним в немину-чості суспільного прогресу.

Ж-Ж.Руссо(1712-1778)написав праці “Про суспіль-ний договір”,”Еміль,або
про виховання” та інші,де торкається питань розвитку
цивілізації,держави, моралі.Критика ним наявних порядків відрізнялась
яскравістю стилю і разючою силою слова.Взагалі Руссо помітно схиляється
до насолоди і насолоди і намагається уникнути
страждань.Цивілізація,твер-дить він,псує людину,погіршує її природні
якості саме завдяки своїй раціоналізованості,поміркова-ності.Розподіл
праці,який має величезне значення для прогресу,не тільки благо,але й
зло,оскільки людина втрачає цілісність.Звідси вже крок до виз-нання
проблеми відчуження людини в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на
чуття людини,звер-тався до її щирого серця.В цьому він вбачав
мож-ливість збереження і розвитку справді людяних відносин у
суспільстві.Він рішуче виступає проти соціальної нерівності, вимагає
свободи і забезпе-чення повноти юридичних прав.

115. Філософське вчення Канта.

Імануїл Кант(1724-1804)-родоначальник німецької класичної філософії.Його
теоритична дія-ть поді-ляється на два періоди.1-закінується 60-роками
18ст.В цей час Кант займався переважно природ-ними проблемами,серед яких
найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення сонячної системи
з величезної газової туманності.В загаль-ній формі він стверджував
діалектичну думку про те,що природа має свою історію в часі,выдкидав
ыдею першопоштовху,тобто в цей період в філосо-фії Канта переважали
матеріалістичні позиції.

З 70рр.починається другий,так званий критичний період,коли в філософії
Канта ми знайдемо і дуа-лізм,і агностицизм,і ідеалізм.Основні твори
цього періоду: “Критика чистогоразума”/1781/, “Критика практического
разума”/1789/

В центрі філософії Канта стоїть проблема теорії пізнання.Він здійснив
перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта.Головне за
Кантом,не вивчення речей самих по собі,а дослідження самої пізнавальної
системи.Перш ніж пізнавати світ,пот-рібно пізнати своє
пізнання,втановити його межі і можливості.Це був великий поворот
філософії до людини.Він вважає,що людський розум пізнає в не “речі в
собі”,а явища речей,результат їхньої дії на органи чуття людини.”Речі в
собі”стають явищем завдяки апріорним формам споглядання/простір, час/ та
апріорним формам
мислення/якість,кіль-кість,причинність,реальність/,тобто таким формам,
які мають позадосвітне походження.Наступна схо-динка пізнання-це
розум,який,за Кантом,завершує мислення і при цьому,не створюючи нічого
ново-го,сам заплутується у невирішених протиріччях-в
т.з.”антиноміях”чистого розуму.Кант вважає,що таких антиномій чотири,але
вирішити їх неможли-во,оскільки кожну з тез,що складають антитомії,
можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про
антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки
даілектичної логіки,де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку
знання.

Кант багато написав про людину як частину природи,про людину як кінцеву
мету пізнання,а не як засіб для будь-яких цілей,тобто визнає
самоцін-ність людини.Кант ставив питання про співвідно-шення понять
людина і особистість.Відомий Кант і як творець вчення про
надісторичну,незалежну від умов життя,загальну для всіх людей мораль.
Він створив вчення про так званий категоричний
імператив/закон,повеління/,що існує в свідомості людей,і надає людині
свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон
для суспільства.

116. Філософське вчення Гегеля, супереч-ність між його методом та
системою.

/1770-1831рр./відомий філософ об’єктивного ідеалізму,який у рамках своєї
об’єктивно-ідеа-лістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію
діалектики.Він зробив спробу побуду-вати теоритичну систему, яка повинна
була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття.Основні
роботи: “Наука логіки”,”Філософія природи”,”Ф.духу”, ”Ф.права”.В коло
його інтересів входили всі сфери життя—природа,людина,її свобода,
закономірності суспільного життя,логіка… заслуга Г.полягала також в
тому,що він весь природний,історичний і духовний світ вперше подав у
вигляді процесу,тобто у вигляді руху, змін,в перетвореннях,в
розвитку.Але цей уні-версальний процес він відобразив
своєрідно-ідеалістично.Гегель вважав,що об’єктивно, незалежно від нас
існує абсолютний дух,як самостійна,універсальна,духовна субстанція
світу.Цей абсолютний Дух,абсолютна ідея чи розум,постійно
розвиваючись,на певному його етапі породжує,”відпускає з себе своє
інше”-природу,яка в свою чергу,розвиваючись, поро-джує “суб’єктивний
Дух”-людину,мистецтво, релігію і найвищий прояв цього
духу-філосо-фію.Обгрунтовуючи ідею розвитку,Г.сформу-лював основні
закони діалектики,довів,що істина є процесом.Розробляючи філософію
історії,Г.перший підкреслив,що основною проблемою вивчення соціального
буття люди-ни є вивчення діалектики суб’єктивності по-бажань кожної
окремої людини і об’єктивнос-ті,закономірності створюваної людьми
систе-ми суспільних відносин.Г.критикував розумін-ня свободи як
відсутність всіляких перепон. Сутність основного протиріччя філософії
Г.-протиріччя між діалектичним методом і ідеалістичною і в той же час
метафізичною системою,звернувши увагу при цьому на непослідовність його
діалектики.Вона була звернена в минуле і не поширювалась на пояснення
сучасного і майбутнього.Г.скрізь установив абсолютні межі розвитку:в
логіці такою межею є абсолютна істина,в природі-людский дух,в філософії
права-конституційна монархія,в історії філософії-філософська сис-тема
самого Гегеля.

Г. вважав,що розвиток історії завершується, досягши рівня Пруської
імперії,після того історія вже не розвивається в просторі і часі. Таким
чином,філос. Г.була консервативною, вона не давала перспектив для
необхідності появи нових формацій і через це класики марксизму назвали
її “кінцем німецької класичної філософії”.

118. К.Маркс про відчуження праці.

“Економічно-філософські рукописи 1844р.”-праця К.М.має величезне
значення для розу-міння гуманістичниї ідей і взагалі комплексу ідей
М.,що продовжують принципово нові підходи до розуміння людини та
суспільства. Базуючись на ідеалах Фіхте і Гегеля про ак-тивну діяльність
суб’єкта М.вперше висуває ідею діяльності як
матеріально-перетворюва-льної суспільної практики.Саме таким чином
розгортається погляд на людину як продукт саморозвитку природи і
суспільства,в основі якого лежить людська праця.Рукописи прой-няті
гуманістичними роздумами,аналізом глибинних причин дегуманізації
буржуазного суспільства.Ідея відчуження в суспільстві,де панує приватна
власність-головна в цій роботі М.Він доводить,що в основі будь-якого
відчу-ження лежить відчуження в матеріальній,еко-номічниій сфері.Це вже
протилежна гегелівсь-кій точка зору,оскільки вона носить
матеріа-лістичний характер.М.звинувачує приватну власність тому,що вона
кінець кінцем пород-жує всі форми відчуження.Тому він займає позицію
заперечення приватної власності, але не такого заперечення,коли замість
багатьох власників виникає один власник-держава, яка експлуатує і
поневолює людину.Маркс стверд-жує ідею про необхідність перетвороення
“приватної власності”у реальну власність кожного індивіда,а натомість-в
реальне “присвоєння людиною відчуженого багатс-тва”Йдеться про все
багатсво-матеріальне і духовне,тому людина вільного суспільства,де
ліквідовано відчуженість-це людина багата, багата різнобічними
потребами, інтелек-туально,морально і фізично розвинена.Тобто це
універсальна людина,яка живе в злагоді з суспільством і
природою.М.гостро критикує так званий “казармений комунізм”,який
уніфі-кує людину,спрощує її потреби,веде до зрівня-лівки,не дає умов для
всебічного розвитку особистості.

119. Ідеї матеріалізму та діалектики в роботах Ф.Енгельса.

Фрідріх Енгельс (1820 – 1895 рр.) – один із творців марксизму.

Критикуючи Л.Фейєрбаха за його негативне ставлення до діалектики
Г.Гегеля, Ф.Енгельс критично переосмислює її, повертає обличчям до
реальної матеріальної дійсності. Таким чином, матеріалізм стає
діалектичним, а діалектика – матеріалістичною. Таке поєднання дало свої
позитивні результати. В рамках конкретної філософської концепції виникла
можливість застосувати діалектику при аналізі не лише свідомості, а й
природи, економічних, соціальних, політичних та інших процесів, що
відбуваються в суспільстві, процесу пізнання. Безпосередніми
результатами такого застосування діалектики є праця Ф.Енгельса
“Діалектика природи”, багато інших. Поєднання матеріалізму і діалектики
знайшло відображення в терміні, який серед інших використовується як
назва цієї філософської теорії – діалектичний матеріалізм.

Матеріалізм і діалектика дозволили Ф.Енгельсу та К.Марксу відкрити
феномен повторюваності у суспільних процесах і тим самим довести, що й
суспільство, а не тільки природа, розвивається за певними законами,
виділити окремі етапи в його розвитку, які були названі
суспільно-економічними формаціями, по-новому оцінити роль народних мас
та окремих особистостей в історії, дати своє розуміння причин виникнення
і функціонування держави, соціальних класів, їхньої боротьби між собою,
показати еволюцію сім’ї та ін.

Великий вплив на формування філософських поглядів Ф.Енгельса справила
класична німецька філософія, особливо праці Г.Гегеля і Л.Фейєрбаха.
Німецька класика виступила теоретичною основою нового філософського
світобачення. К.Маркс і Ф.Енгельс критично сприйняли і застосували на
абсолютно нових засадах гегелівське вчення про діалектику як теорію
розвитку і філософський метод. По-новому трактується також філософські
ідеї Фейєрбаха. Зокрема щодо об’єктивності матерії, сутності людини,
критики релігії.

120. Філософські ідеї у працях Леніна.

Серед послідовників К. Маркса і Ф.Єнгельса особливе місце належить В.
Леніну 1870-1924.Філософські ідеї марксизму дістали в працях Леніна на
подальший розвиток . Ленін намагається максимально використати філософи
марксизм для створення теорії боротьби робочого класу . Динаміка
цікавить його у двох аспектах : як філософський метод, що відповідає
матеріалістичній філософії , і як метод що майже і повинен
використовуватись в політичній діяльності, , практиці боротьби з
царизмом.

Змістом діалектики за Леніним є розвиток , який виявляє себе через
взаємозв’язки , взаємодію , взаємопереходи явищ і процесів діяльності.
Згідно з його вченням діалектика виявляється у двох формах: об’єктивній
і суб’єктивній. Під об’єктивною діалектикою розуміється розвиток
діяльності , навколишнього світу в тому вигляді , як він відбувається
сам по собі ,незалежно від впливу людей. Суб’єктивна діалектика це по
суті , знання про цей розвиток.

Чільне місце у Ленінській філософії посідають питання теорії пізнання .
В своїй основній філософії посідають питання теорії пізнання. В своїй
основній філософській праця “Матеріалізм і емпіріокритицизм” 1908 р.
він обгрунтовує ідею , що в основі матерії лежить така властивість, як
відображення. Відображення – це атрибут матерії . У найзагальнішому
випадку можна розрізняти відображення на рівні неживої , живої природи і
на рівні свідомості суспільства. Пізнання світу за Леніним – це процес
відображення, відтворення властивостей об’єкта пізнання у свідомості
людини. Тому відображується висхідний, фундаментальний принцип теорії
пізнання , її ядро. З іншого боку Ленін трактує пізнання як складний,
суперечливий процес, що функціонує за законами діалектики. Ленін
формулює принцип єдності діалектики теорії пізнання та логіки призводить
думку, що діалектика водночас є теорією пізнання і логікою. Специфічне
місце в колі проблеми, які значили, свою розробку в ленінських роботах,
належить проблемі матерії. Ні Маркс ні Єнгельс не дали визначення цього
поняття. На думку Леніна визначальними характеристиками матерії є її
об’єктивність і здатність відображатись. З іншого боку Ленін намагався
розібратись яку роль в житті індивіда та суспільства відіграє
свідомість, суб’єктивний характер. У зв’язку із створенням Леніним
політичної партії ( мета – повалення царизму) проблема свідомості в його
роботах виступає як проблема взаємозв’язку суспільної психології та
ідеології. У ленінських роботах велика увага приділяється питанню
функціонування суспільства і практики революційних перетворень. Рушійну
силу суспільного розвитку Ленін слідом за Марксом та Єнгельсом бачить у
класовій боротьбі. Шлях подолання експлуатації робітників —
соціалістична революція і диктатура пролетаріату . У роботі “Великий
почин ” Ленін дає визначення класів. Серед широкого кола питань
суспільного розвитку, особливе місце належить і теорії соціальної
революції. Революція трактується ним як якісний стрибок, що забезпечує
перехід суспільства на новий ступінь свого розвитку і передбачає
кардинальну зміну форм та характерну власність на засоби виробництва,
соціального, політичного, духовного життя суспільства.

121. Філософська думка Київської Русі.

Основного розвитку філософська думка України набуває у Київській Русі.
Винекнення філософії Русі відбувалось у процесі розв’язання
суперечностей між слов’янським міфологічним світоглядом та
християнством. Київська русь – перша східнослов’янська держава, яка
розвитком своєї культури продемонструвала приклад закономірного переходу
від міфологічного до релігійного і від релігійного до філософського
рівня світогляду.

Філософська думка України розвивається як етико-моральне вирішення цілої
низки світоглядних проблем, як філософський дух морального спрямування.
Це спрямування було співзвучне християнській культурі, тому справедливим
є твердження про те, що філософія доби Київської Русі мала християнський
характер.

Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського
віровчення яскраво демонструють літописи та твори
церковно-богословського характеру:проповіді, повчання та ін.

На початку ХІІ ст. з’явилася “Повість временних літ” Нестора – одна із
пам’яток філософської думки. Філософське звучання мають “Слово про закон
і благодать” (митрополит Іларіон), “Посланіє” (Климент Смолятич),
“Златоуст” (Кирило Туровський) та ін. “Слово о полку Ігоревім” є не
тільки видатною пам’яткою літератури Київської Русі, а й джерелом
своєрідної філософської культури.

Отже, філософська думка Київської Русі мала християнський характер, у
ній переважала етична проблематика: філософська картина світу, пізнання,
людина, людські вчинки, суспільство розглядалось крізь призму вічного
конфлікту добра і зла. А в соціальній філософії домінували патріотичні
ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення і централізації держави для
відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти.

Із становленням феодального ладу християнський характер української
філософії змістився у бік утвердження патристичних і агіографічних ідей.
Проповідувалась зверхність віри над знанням, вищою метою пізнання
проголошувався Бог.

122. Філософські погляди Г.Сковороди.

Григорій Савич Сковорода (1722 – 1794) – видатний філософ, поет,
просветитель-гуманіст. Син бідного козака з Лівобережжя, він здобув
ос-віту в Київській Академії, працював викладачем у Переяслівському та
Харківському колегіумах. Проте во-рожість церковної влади до його
про-гресивних поглядів та педагогічних методів змусила Сковороду
розпоча-ти життя мандрівного філософа.

Його філософські твори можна поділити на 4 цикли:

I – праця “Наркіс. Разглагол о том: Узнай себе”.

II – до якого входять декілька робіт, зокрема “Дружня розмова про
душевний світ” 1775 р.

III – “Ікона Алківіадська” та інші.

IV – “Сварка архістратичи Ікхайла з Сатаною про те, чи легко бути
бла-гим”.

Мислителя хвилювали проблема соц.нерівності людей, пошуки шля-хів до
людського щастя. На його дум-ку, цей шлях лежить через самопіз-нання та
працю. Людина повинна займатися у житті тим, що найбільше відповідає її
нахилам, а для цього вона має бути незалежною, уникати визискування і
слави. Ці переконання зумовили викриття духовенства, старшини, всіх, хто
принижував і гнобив народ.

Філософська концепція Сковоро-ди грунтується на тезі про існування трьох
світів: макрокосму – всесвіту, який є вічним; мікрокосму – люди-ни;
“символічного” світу Біблії. Практичний досвід, який Сковорода вважав
джерелом усіх знань, привів до критики релігійних догматів; він піддав
сумніву окремі положення Біб-лії, хоча йшукав в ній духовне нача-ло.

Г.Сковорода – один з визначних гуманістів свого часу. Він був широ-ко
обізнаний з творами стародавніх і сучасних філософів. Гуманістичні
ідеали викладені в поетичних збірках “Сад божественных песней” та “Басні
Харковськія”, підручниках з поетики та етики.

Філософія “серця”, вчення про сродну працю, мала дещо утопічний
характер в час поневолення укр.ко-зацтва. Бо кріпацтво і “сродна” праця
не умісні. Сковорода бачив, що у сусп. панують пригноблення людини,
несправедливість, що керівною, ру-шійною силою людських вчинків є
матеріальний інтерес.

Гуманістичні, демократичні та просвітницькі ідеї Г.Сковороди вплинули на
розвиток передової філософії та сусп.-політ.думки України, а його
поетична спадщина заклала підвали-ни класичної української літератури.

123. І.Франко, М.Драгоманов, М.Грушевський про укр.ідею.

Величезної цінності вклад у розв. укр.філосоії др.пол. XIX-поч. XX ст.
зробили М.Драгоманов (1841-1895), І.Франко (1856-1916), М.Грушевсь-кий
(1866-1933) та Леся українка (1871-1913 рр.).

М.П.Драгоманов визнавав вел. роль філософіїв іст.процесі, як рез. дії
багатьох факторів і різних комбінацій сусп.сил. Він користувався
порів-няльно-істор.методом при розгляді соц.питань. Цей метод передбачав
врахування не тільки фактору часу, а й усіх тих сусп.умов, за яких
відбува-ється розвиток того або ін. явища.

Філ.-політологічна концпція Драгоманова полягає в тому, що укр. нація
повинна розбватися на ієрархії суверенітетів: особа-народ-держава.
Мислитель розвінчував тезу про по-діл народів на державні і недержавні.
Державність для укр.нації не само-ціль, а засіб самоутвердження і
ду-ховного відродження. Він був при-хильником волюційного, а не револ.
шляху побудови нової України.

Драгоманов заклав підвалини полі-тологічної науки і публіцистики в У.,
вивів укр.політ.дмку на євр.рівень. Його ідеї і сьогодні не втратили
цін-ності, особливо у питаннях станов-лення державності.

І.Я.Франко розробляє тему праці, трудової моралі у літ-рі, ставлячи в
центр своєї філософії людину. Голов-ний закон людяності у формуванні
Франка: неробство – зло, праця – доб-ро. Праця – єдине, що здатне
творити і вдосконалювати людську душу, все-ляти в неї почуття гідності і
правди. Але жити лише для праці неможливо, вважав Франко. У його
творчості по-стійно виступають дві взаємозалежні сили: це пісня і праця,
дух і матерія, книжка і хліб. Його філ.поглядам притамана
діалектико-матеріалістич-на оцінка.

Філ. Франка породжує досить важ-ливу і актуальну ідею: людина носить
вічність у своїй уяві, в ілюзіях і дум-ках, а тому в сфері духу панує
найдо-рожча різноманітність, яка робить людей несхожими, цікавими і дає
людям основу для єдності, братерства і любові.

Філ. Франка – це яскраве втілення філ. укр.духу початку ХХ ст.

Леся Українка в своїх працях розвивала діалектичний погляд на сусп.,
природні процеси. Поезія Л.Ук-раїнки має велике світоглядне значен-ня, а
також її роздуми над долею укр. нар. Письменниця закликала укр.
гро-мадкість збудитись від інертності, вважала необхідним розвивати
духовні сили народу, вивчати духовні скраби людства.

М.С.Грушевський – це був вче-ний, що мислив широкими
історико-філ.категоріями. Він розглядав народ як нац.індивід. Народ є
“єдиним геро-єм історії з його ідеалами, змаган-нями, боротьбою,
посміхами і помил-ками”. Селянська природа істотно визначає самобутність
історії укр.нар. Іст.праці Грушевського мають неаби-яке значення для
забудови укр.держа-ви і відродження самосвідомості на-роду в сучасний
період.

145. Феномен релігії, його осмислення в філософії.

Релігія-це форма суспільної свідомості, суть якої полягає у
фантастичному, спотвореному через уявлення про надприродне відображенні
тих сил, що панують над людьми в їх повсякденному житті. Специфічною
ознакою є віра в реальне існування надприродних осіб /бога, духа,чорта/
та можливість їхнього втручання в реальне життя.

Спроба пояснити сутність релігії мала місце ще в судженнях стародавніх
філософів. Для матеріалістів стародавнього світу основною філософською
проблемою, пов’язаною з релігією, була проблема з’ясування причин, що
спонукали людей створити в своїй уяві образи богів і повірити в їхню
всемогутність, в той час, як для ідеалістів головною проблемою було
філософське обгрунтування існування бога.

Серед матеріалістичних пояснень походження релігії слід виділити: *
”теорію страху”-безсилля людей перед явищами природи /Демокріт,
Спіноза/; * ”теорію обману”, своєкорисливість священослужителів і
утриманців влади /Вольтер,Дідро/; * теорію неосвіченості. Таким чином,
для матеріалістів головним у вивченні релігії було з’ясування причин її
існування, а для ідеалістів-визначення сутності надприродного і його
впливу на людину.

124. Філософські аогляди Т.Шевченка та його роль в становленні
української ідеї.

Т.Г.Шевченко (1814-26.02.1861) – видатний укр.поет, художник,
мисли-тель, революційний демократ, у твор-чості якого після Г.Сковороди
впер-ше з новою силою зазвучала філосо-фія укр.духу. Ця філософія
глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, грунтувалась на
національній ідеї укр.народу.

Поетична творчість Шевченка відо-юражає думи і сподівання укр.наро-ду.
Кріпацтво і самодержавство він вважав основною причиною соц. і екон.
проблем в Російській імперії. Протягом всього свого життя він був
непримиренним противником цариз-му, нац. і соц.гноблення, рішуче
від-стоював почуття нац.гідності, боров-ся за нац.свободу. Ідея свободи
– цен-тральна в його вторчості. Шевченко вважав Запорізьку Січ
уособленням вільного духу укр.народу.

Філософія Шевченка виростає на-самперед з конкретно-узагальненого
ставлення до любові, надії і віри.

Філ.подвиг Шевченка полягає в то-му, що він зумів серед мертвої тиші,
посіяти надію. Життя цієї надії почи-нається з оспівування свободи.
“Коб-зар” – найволелюбніша книга усіх ча-сів.

Філ.погляди поета дуже складні, в центрі уваги насамперед людина, її
багатий духовний світ, її свобода, щастя і доля.

Філ.характер творчості Шевченка відображає її народність, завдяки чо-му
виявляє себе оригінальність шев-ченківського бачення світу,
інтенсив-ність його світосприйняття.

В філософії Т.Шевченка крізь людський біль проступає вселюдське:
біблійна далеч історії мудро перегу-кується із сьогоденням, досвід
минув-шини – з сучасним життям і прагнен-ням світу. Елементи
матеріалізму пе-реплітаються з ідеалізмом, звернення до бога – з
критикою людини

Мистецько-поетичне розуміння співвідношення стихійного і законо-мірного
характерно для філософії Т. Шевченка. Його поезія зобов’язана
фольклорній стихії, в якій синтезува-лись в єдине ціле безпосередні
вра-ження життя і символіка нар.пісні, буйна уява нар.міфології і
надбання світової культури, скарби знань.

Т.Г.Шевченко відіграв величезну роль у розвитку укр.літ-ри і мистецт-ва,
в поширенні революційно-демократичної ідеології в Україні. Нові,
прийдешні покоління у філосо-фії поета знаходять і знаходитимуть синтез
народного і вселюдського дос-віду.

125. Проблема людини у філософських вченнях Соловйова (С) та Бердяєва
(Б).

В своїх філософських працях С(1853-1900) як пред ставник суб’єктивного
ідеалізму заснлвник так званої “філософії всеєдності”Головна його праця-
“Виправдання добра”Досить складна філософська система С складається з 3
частин:*вчення про мо-ральність,*про знання,*про красу.Прагнучи
поєд-нати в одне ціле філософію,науку і теологію,С нас-лідує ідеї
платонізму-“царство вічних ідей”яке є інше буття Бога.Природа є
породженням світової думи,результатом гріхопадіння,відходу від бога.
Людина пов’язана з двома світами-природнім і божественим,де з першого
вона вийшла,до друго-го прагне втіленням бога у людину є Христос.
Християнська релігія прагне до об’єднання світу в багатстві.Моральні
погляди цього філософа,тверд-ження,що стимулом до морального способу
життя є впевненість людини у розумовій підставі свого існування творити
добро.

Б(1874-1948)-представник київської філософської школи.Справив великий
вплив на розвиток філо-софії сучасного екзистенціаналізму та
переоналіз-му.Його праці-“Філософія вільного духу”,”Зміст творчості” та
деякі інші.Філософські праці Б базуються на визначені свободи,що є
головною цінностю,так і цінністю людини,її творчості.Сама творчість
вбачається Б як зміст свободи,прорив за межі повсякденного буття,у
невідоме.

Існує три ступені свободи:

*коли сама можливість свободи в існуванні “добут тєвої основи буття”
хаосу,що передує Богу і приро ді.В своїх творах Б створив космічну
систему творення в якій людина ніби приречена на роль творця.

*пов’язує з існуванням людини,її діяльністтю.Ос-новний зміст дія-ті
людини вбачається у творчості. Творчість вільна за своєю суттю.

*ступінь свободи-пов’язує з майбутнім людини.Ві-льне суспільство-це його
ідея.Вона збудована на Християнській ідеології і морлі,в всебічному
об’є-днанні.

Це вільне суспільство де не буде експлуатації.

126. Філософія неопозитивізму – історія та проблеми.

На початку 20ст.виникає і набуває поширення новий варіант
позитивістської філософії-“третій позитивізм” або “неопозитивізм”(Н)
розвинувся в руслі головного ідейно-теоритичного спрямування перших двух
етапів позитивізму.Проте шукаючи інших двух етапів позитивізму.Проте
шукаючи інших, більш відповідних для його функції спосо-бів інтеграції
реальності,ніж відчуття і переживан-ня,він звертається до мови.Рішучий
крок у цьому напрямку було зроблено австро-англійським філо-софом
Л.Вітченштейном(1889-1951)виходячи з постанов позитивізму він
звертається до ідеї “Ло-гічного атонізму” викладеної у працях
ангійського філософа Б.Рассела.Світ є сукупністю фактів,а не речей,а
факти у логічному просторі суть,світ.Між світом і сукупністю
висловлювань існує чітка від-повідальність.Новий момент який з’являється
у вченого,а потім набуває специфічного неопозити-вістського розвитку на
наступних етапах позитив. Філософії вичвляється у тлумаченні
висловлювань Більшість питань і висловлювань філософів випливає з
того,що найглибші проблеми насправді не є проблемами.Саме так перші
неопозитивійські групи розуміли своє завдання.На першому етапі розвитку
неопозитивізму(“логічного позитивізму). Неопозитивісти запропонували
попередньо пере-водити обрані для верифікації філософські тверд-ження з
форми загальності в форму одиночності і тільки після цього зіставляти їх
з фактами.Проте вже від самого початку,як тільки неопозитивісти
спробували застосувати верифікацію до конкрет-них філософських
тривожень,виявилась неможли-вість зведення загальних тверджень до
одиничних. Зазнавши невдачі в спробах знайти критерії оцінки
висловлювань шляхом верифікації,вони продов-жили пошуки в інших
напрямках.Ці пошуки привели до повороту що призводить неопозити-візм до
діючого його стану-симантичного,поза-тивісти відмовляються від розуміння
безпосеред-ньо даної реальності і переходять до розуміння реальності як
сукупності “значень”.

127. Філософія екзистенціалізму (Е) – історія та проблеми.

Засновником Е вважається нім.філософ Мартін Хайдер(1889-1976)який у
своїй книзі “Буття і час”(1927)сформував філ.вчення головним понят-тям
якого стала “екзистенція”-людське існування. А ідея “Нової
міфології”висунута нім.романтика-ми,ще в минулому столітті знайшла
продовження в філософії 20ст.Типовим її втіленням постала так звана
Ефілософія,яка стала единим з провідних філософських
напрямків20ст.головною формою сучасного філософського гуманізму.Одним з
пер-ших її представників був датський філософ Кєр-кегор.Ми сучасники,не
прийняли його Е позицію, і лише рос.філософи Бердяєв та Шварцман зуміли
відродити основні положення нім.вченого.Емігру-вавши до Франції Б і
Ш.надали значного поштовху в розвитку Е ідей,що значною мірою сприяло
виникненню класичного типу Е.філософії,або так званого Е.Він швидко стає
популярним у багатьох країнах світу.Так Л.Сенгор(1906)засновник так
званого “негритюду”оригінального Е.вчення,мав поширення в Африці і на
островах Карибського моря.Вбачаючи зростаючий процес людини в суч. світі
екзистенціаналісти знаходять його основне джерело в технічній
цивілізації,що спирається на науку.Хайдегер категорично заперечував на
цій підставі цінність наукового (в першу чергу природ
ничо-наукового)об’єктивного аналізу реальності. Відкидаючи об’єктивний
аналіз реальності Хайде-гер пропонує звернутися до Е.аналітики буття.
Хайдегер твердить,що людське існування завжди є буттям в світі і в той
же час “спів-буття”де людина невідділена від навколишніх речей,а тим
більше від інших людей.Він пропонує прислухатись до голосу з глибин
самої самості людини якій ніби є покликом землі і кров,покликом самої
долі.Другий вчений Сартр стверджує,що людина щодо своїх тімених класових
професійних характеристик по-дібна до інших
людей.Специфічність,неповтор-ність та унікальність людської особи
знаходить своє втілення в цілях,задумах,де вчений вбачає її постійну
надійність на майбутне.Людина постійно перебуває у ситуації вибору.Тому
Сортр робить висновок про свободу як універсальну хар-ристику людського
існування. Е.як бачимо висловлює претензії на роль філософії,що нібито
виражає найгостріші відтінки конкретного людського існу-вання з усіма
його труднощами.В Е.нерідко зву-чать трагічні мотиви.Недаремно
ірландський дос-лідник філософії Е. А.Асмер пише,що основне спрямування
цієї філософії предметом зображення що є Е.літератури не є людина в
нормальній ситуа-ції,а людина що потрапила в катастрофу.

128. Роль Києво-Могилянської академії у розвитку української філософії.

Петро Могила (1596-1647)провідний український релігійний діяч
17ст.Нащадок значного молдав-ського роду він отримав початкову освіту у
Львів-ській братській школі.Закінчив навчання у Парижі і повернувся на
Укр.У 1627р.він стає архімадри-том Києво-Печерської лаври,а з годом
митрополі-том Київським.У 1632р.проводить необхідні рефор ми у
православній церкві,культурних та учбових закладах.П.Могила заклав
підвалини Могилянсь-кої колегії,яка згодом стала важливим учбовим
закладом слов’янського світу.Академія давала різноманітні знання серед
яких значне місце відво-дилося філософії,що вперше виділилася з курсу
теологій як пізнання людини і природи на відміну від власної тоелогії як
пізнання бога.Тому на перший план філософських предметів висувається
проблема натурфілософії.З середини 18ст.спосте-рігається поворот з
філософської проблематики до етики.В лекціях Академії широко вводилися
погляди таких мислителів як Коперник,Галілей. Посилюється інтерес до
розумової праці,котра пов’язана з “землею”практичною дія-тю.Багато
викладачів Академії в лекіях використовували знання світової
науки,культури,вони прагнули об-межити вплив релігії на науку.Саме ці
установи визначають їх становлення до власної філософсь-кої
традиції.Частина вчених Академії вважала основою прогресу поширення
освіти політичних знань техніки та ремесла.Інші мислителі-захис-нини
інтересів ремісників та селян покладали надію на розвиток науки.Тому не
випадково в кін-ці 17ст.у К-М Академії читалися курси моральної
філософії,де людина розглядається як особливий “малий світ”,тобто
частина природи.Використову-ючи знання Заходу та Сходу вчені Академії
зосе-редилися на критиці філософських осн ов католи-цизму.Виходячи до
народу студенти Академії вис-тупали з піснями-інтермідіями.Так звані
мандрів-ники деяки несли волелюбний дух козацьких літо-писів другої
половини 17ст.

129. Філософське значення психоаналізу (П).

П-як одна з найважливіших течій20ст.виник в рамках психіатрії як шлях до
лікування нервозів. П в своїй початковій стадії не мав особливого
значення в філософських вченнях.Але з часом його теоритичні положення
стали застосовуватись у філософії як пояснення особистих соціальних та
культурних феноменів.П гінотез та теорії які пояс-нюють роль несвідомого
в житті людини треба ви-ділити три його
течії.1.лікувально-практичний,со-ціально-культурний
пізнавальний.Засновник П –Фрейд(1856-1939)Його погляди на П формувалися
під впливом природного-наукового матеріалізму. Фрейд розробив два
напрями дослідження приро-ди людини і розкриття психічних поривів
внут-рішнього світу та поведінки 2.вплив культурного та соціального
стану на формування психічного життя людини.У цих дослідженнях Фрейд
натикав ся на проблеми які неможливо було пояснити особ ливостями її
становленн до дійсності.Головним у П стало виявлення несвідомого,його
філософське тлумачення та осмислення.На дукмку Фрейда психика людини
роздвоюється на дві сфери-свідо-ме та несвідоме.Поділ психики на свідоме
і несві-дооме є основною передумовою П.Він дає змогу зрозуміти і піддати
науковому дослідженню важливі патологічні процеси душевного життя. Тобто
П має розглядати свідомість як якість психічного яке може приєднуватись
чи неприєд-нуватись до таких якостей.Створена Фрейдом теоритична система
психики про свідоме те нес-відоме стала основою психоаналітичної
системи. Лібідо-це психічна енергія,що кількісно зміню-ється і якою
можна вимірювати всі процеси та перетворення.Вчення про Лібідо є
подальшим розвитком енергетичного підходу до психики. Психика за думкою
Фрейда-це є засіб взаємозв’яз-ку всых епох.При цьому буття людини
розгля-дається як постійна боротьба між інстинктом життя та інстинктом
смерті.Зводячи людське життя до інстинктивних вчений заперечує
соціальнокультурні закономірно і вважає,що культура грунтується на
відмові від задоволення бажань несвідомого і існує за рахунок енергії
Лібідо.Досліджуючи походження та сутність куль-тури Фрейд дійшов до
висновку що таке явище як релігія слід вважати загальнолюдським
нав’язли-вим неврозом відповідним до дитячого неврозу в сукупності
неусвідомлених уявлень та почуттів. Це є форма масового
божевілля.Соціальні та пси-хологічні погляди вченого на мистецтво
психоло-гії,етнографії,і в цілому на духовне життя сусп-ва. Фрейд
показав,що рівень свідомості є невід’ємним від інших рівнів психічної
активності.Але розви-ток П в сучасному світі суперечливий.Проте мож-на
виділити деякі особливості сучасної психоана-літичної філософії:

*оріентація на виявлення основ людського буття елементів
техніки,поведінки особливості

*основним об’єктом досліджень є специфічна форма раельності-психічне,яке
має свою власну природу і підкоряється особливим законам розвитку.

130. Філосовські погляди Юркевича.

Відомим філософам другої половини 19ст.був Ю.(1827-1874)професор
Київ-ська духовної академії.У 1860р.він опу-блікував статтю”З науки про
людський дух”,де виступив проти матеріалізму. Ю.не задовольняла не
тільки матеріа-лістична,а й ідеалістична філософія, він критикує
діалектику Гегеля.У його фі-лософській системі провідною фігурою є
індивідуальна особа,суть якої стано-вить не розум,а серце.Оскільки в
основі світу лежить божественного мета, яку здійснюють люди,то вона може
бути пізнання не головою,а серцем.Між мозком і духовною дія-тю,вважав
Ю., існує не причинний зв’язок,а лише ідеальний,”доцільний”,в основі
якого лежить духовна суть.Ю.вважав немож-ливим,щоб свідомість походила з
мате-рії.Таким чином він активно виступає проти матеріалізму
взагалі,стверджую-чи,що останій неспроможний зрозуміти суть
свідомості,руху відтворити правильну картину світу.

Філософські погляди Ю.:можна охарак-ризувати як теологічний
ідеалізм.Біб-лію він вважав єдиним шляхом до знан-ня.Істину ми
маємо,пише філософ,в біб лійному вчені про серце,де зосержуєть-ся
духовне життя людини

131. Соц.-філ.погляди ідеологів Кирило-Мефодіївського Братства.

За всі роки свого існування україн-ці завжди визначались великою
демо-кратичністю і тому в січні 1846 в Ки-єві була створена таємна
антикріпос-ницька організація – це так зване Ки-рило-Мефодіївське
Братство. Його засновниками були М.Костомаров, В.Білозерський, П.Куліш.
В квітні до нього вступив Т.Шевченко. Вже тоді українці мріяли про
всеслав’ян-ську спілку вільних народів.

Своєю метою Братство ставило виз-волення слов’янських народів, в т.ч. і
укр., та утворення з них слов’янської федерації. Братчики марили, що
Київ буде центром цієї слов’янської федер. Для укр.життя, для політ.
розвитку укр.громадянства мав далеко більше значення той соц. і
пол.зміст, який братчики вкладали в цю слав’янську рамку, і ті підстави,
які вони вказува-ли в укр.минувщині для тих основ свободи, рівності й
народовластя, на котрих вони хотіли оперти новий лад України й всього
слов’янства.

Члени Братства відрізнялись за своїми поглядами, але одностайні бу-ли
щодо необхідності ліквідації крі-посництва, нац.визволення укр.нар.

Т.Шевченко був вороже настроє-ним до всього, що тяжіло на українсь-кім
народі. Він був готовим добива-тися повного, корінного знищення цього та
оновлення життя до самих підстав хоч би насильством, повстан-ням,
переворотом. Але більшість стояли за роботу культурну, через просвітні
товариства, поширення се-ред поміщиків свідомості потреби нар.освіти й
поліпшення селян.життя. На цім грунті виникали гарячі дебіти, завзяті
суперечки, в котрих вигладжу-валися найрізкіші протилежності й
намічалася спільна, середня програма політичної роботи.

Перейти до роботи Братство не встигло, бо було захоплено серед самого ще
свого творення. Братчиків похватали і позачиняли у в’язниці, а на
українців і наїхню літ-ру з того часу почали позирати лякливим оком.
Найтяжча кара впала на Шевченка: його віддано в солдати і вислано в
закаспійську пустиню, заборонивши писати й малювати.

Укр.рух притих. Але мислі К.-М. братчиків зоставили глибокий слід, вони
жили далі й будили політ. і соц. українську мисль. Від
Кирило-Мефо-діївського Братства веде свою історію весь новий
укр.політичний рух.

132. Герменевтика, як метод філософії.

Герменевтика (від грецького – роз’яснюю) – це мистецтво і теорія
тлумачення, яка має за мету виявити суть тексту, виходячи з його
об’єк-тивних (значення слів та їх історично обумовлені варіації) та
суб’єктивних (наміри авторів) основ.

Герменевтика виникає в період еллінізма в зв’язку з інтерпретацією та
дослідженням класичних текстів (Гомера) та розвивається у період
середньовіччя і епоху Відродження. в рамках розтлумачення священного
писання.

В XIX ст. починається розвиток так званого “вільної” герменевтики, тобто
не обмежений предметом, межою зміст тексту. Основоположни-ком став
Шлейєрмахер.

У Дільтея герменевтика перетво-рюється в специфічний метод наук про
духа.

У XX ст. герменевтика поступово оформлюється в одну з основних
методологічних процедур філософії. Герменевтика набуває функції
онтології.

У рамках Франкфуртської школи (Ю.Хабермас та ін.) Г. як “критика
ідеології” повинна розкрити на аналі-зі мови “засіб панування та
соціаль-ної влади”, сприяючи “виправданню відношень організованого
насильст-ва”. У Хабермаса, Лоренца та ін. Г. виступає одним із засобів
консоліда-ції різних течій сучасної буржіазної філософ: Г. покликана вже
не стільки “зрозуміти”, скільки вкласти у нього нові “інтерпретації”.

Заперечуючи філософію герменев-тики, марксизм-ленінізм вважає, що окремі
герменевтичні процедури можуть бути використані в історич-них, юридичних
та інших науках, які мають діло з аналізом об’єктивірова-них наслідком
свідомості діяльності людей.

133. Предмет та призначення філософії.

Філософія (від грецького – любов до мудрості) – це наука про
всеза-гальні закономірності, яким підкорені як буття (природа і сусп.),
так і мис-лення людини, процесс пізнання.

Термін “Ф.” вперше зустрічається у Піфагора; в якості особої науки її
вперше виділив Платон.

Ф. являється однією із форм сусп. свідомості, визначається в
остаточно-му підсумку екон.відносинами сусп.

Предметом філософії є виявлення найбільш загальних закономірностей розв.
світу, виражених в принципах, філ.законах та категоріях. Предметом ф. є
не тільки визначення наявного і минулого, але й можливого і
май-бутнього. Предмет ф. характер-изується своїм гуманістичним хар-ром,
бо в центрі його змісту перебу-ває людина.

Основним питанням ф. як особли-вої науки є проблема відношення мислення
до буття, свідомості до ма-терії.

Основне питання ф. дає можливість правильно орієнтуватись в
історико-філ. процесі, визначати сутність будь-якої філ.системи. Основне
питання ф. підкреслює, що всі явища світу умов-но поділяєються на дві
основні сфери – матеріальну і духовну. Вони утво-рюють єдність, якою
характеризуєть-ся усе, що існує в світі.

Питання про рух і розвиток – це важливе питання про те, в якому стані
знаходиться світ, чи розв. він і людська сутність. В залежності від
вирішення питання про рух і розви-ток виникають дві протилежні
кон-цепції- діалектика (вчення про розвиток) і метафізика (заперечує або
спотворює розвиток).

Основні функції філософії:

світоглядна;

іносеологічна;

методологічна;

логічна;

критична;

практично-перетворювальна та ін.

Ф. сприяє розвитку самосвідомості людини, розумінню місця і ролі
наукових відкриттів у системі загального розвитку людської к-ри, дає тим
самим масштаб для їх оцінки та зв’язку окремих ланок знання в єдності
світогляду.

139. Закон єдності та боротьби протилежностей в діалектиці.

Закон – це поняття, яке відображає необхідне істотне стійке і
повторюване відношення між матеріальним і духовними феноменами. Це
універсальний закон силу якого всім речам і явищам матеріального і
духовного світу властиві внутрішні суперечності, протилежні сторони і
тенденції, які знаходяться у взаємозв”язку і взаємозапереченні. Розвиток
за діалектикою відбувається не внаслідок втручання над природних сил, а
внаслідок внутр. саморуху всього існуючого. Цей саморух відбувається
тому що, в кожному предметі або явищі, є протиріччя і розділити їх
неможливо. Знищення протиріч призводить зупинки в розвитку. В кожному
об”єкті чи суб”єкті ці протиріччя дуже різноманітні. Ці протиріччя між
старим і новим, між тим що народжується і вмирає, між позитивним і
негативним, прогресивним і регресивним. Протиріччя існують в єдності.
Розвиток відбувається не інакше, як через роздвоєння на протилежні
сторони їх взаємодію і боротьбу. Спочатку відмінності не суттєві, не
значні. Поступово заглиблюються, загострюються, стають суттєвими,
переростають в суперечності, досягають кульмінації, а потім
розв”язуються і переходять в якісно новий стан. Будь-який процес
розвитку є виникнення, рух і розв”язання суперечностей. З розв”язанням
одних суперечностей виникають інші, які потім теж роз-ся. А в процесі їх
розв”язання виникають інші суперечності.

134. Поняятя світогляду, його функції та історичні типи.

Світогляд – система принципів, поглядів, цінностей, ідеалів і
переко-нань, які визначають направлення діяльності та відношення к
дійсності окремої людини, соціальної групи, класа або сусп в цілому.

Світогляд складається із елемен-тів, які належать усім формам сусп.
свідомості; велику роль у ньому відіграють філософські, наукові,
полі-тичні, моральні та естетичні погляди. В усіх антагоністичних сусп.
велику роль у формуванні світогляду віді-грає релігія. Філ.погляди та
переко-нання складають фундамент всій сис-теми світогляду: саме
філософія виконує функції свідомості, раці-онально-уявленого виявлення
та об-грунтування світоглядних настанов. Головним питанням світогляду є
основне питання філософії – це проб-лема відношення мислення до буття,
свідомості до матерії. В залежності від його вирішення розпізнають два
основних вида с.: матеріалістичний та ідеалістичний.

С. є відображенням сусп.буття. У класовому сусп. він виражає класо-вий
х-р, де пануючим являється світогляд пануючого класу. В соціалі-стичному
сусп. с. зберігає свою класову природу, проте с. робочого класу починає
вистуати як с. всього сусп., його науково-теоретичну і ідей-но-політичну
основу складає марк-сизм-ленінізм. В умовах соціалізму свідоме і
цілеспрямоване виховання комуністичного с. виступає як одне із головних
завдань діяльності комуніс-тичної партії та держави.

Для якісної хар-ки с. суттєва наявність у ньому не тільки знань. а й
переконань.

Важливу роль у с. психологічних, соціально-психологічних та емоцій-них
моментів обумовлено тим, що вони визначають риси хар-ра і настрою
людини, а в остаточному підсумку — готовність до дії, до бо-ротьби за
принципи свого с.

Власне переконання, зростаючі на основі знань, являються джерелом
активності особи, групи, класа. Тут с. стикається з мораллю.

Розрізняють типи світогляду:

— рівень знань – світогляд повсякден-ного досвіду, науковий світогляд;

— сфера життя – сусп.-політ., природ-но-науковий світогляд;

час виникнення – міфологія, релігія

135. Поняття природи, його філософське осмислення.

Поняття “природа” вживається у двох значеннях. У широкому розу-мінні
природа – синонім Всесвіту, охоплює і сусп., і навколишній світ у всій
багатоманітності своїх проявів. У вузькому розумінні природа – це
частина світу, яка протистоїть сусп. і взаємодіє з ним, це природне
явище, в якому живе суспільство.

Людина і сусп. не можуть існувати і розвиватися поза природою,
неза-лежно від неї.

Природа первинна. Нашій планеті кілька мільярдів років. На певному етапі
еволюції з’являється органічна матерія, біологічна форма руху. З
ви-никненням життя сформувалась час-тина планети Земля, яку називають
біосферою, тобто сфера взаємодії жи-вої і неживої матерії. Людина –
час-тина природи. Людина живе в межах тонкої оболонки Земл,
геогр.середо-вища. Географічне середовище – це та частина природи, яка
складає необ-хідну умову життя сусп., будучи за-лучена в процес
сусп.виробництва. Розрізняють природу натуральну (це природа з якою
людина не всту-пила в взаємодію) та “олюднену” природу, де особливо
виділяють ноосферу (це природа, яка зазнала змін в результаті людської
праці та розвивається під впливом людського розуму, науки).

Природа є необхідною умовою ма-теріального життя сусп. Єдність сусп. і
природи обумовлюється процесом матеріального виробництва. Природа
існувала і далі може існувати без сусп. А сусп. без природи існувати не
може.

Природа, людина і сусп. – специ-фічні частини матеріального світу.
Ф.Енгельс ц “Діалектиці природи” зазначав, що зовнішній світ є або
природа, або суспільство.

В процесі виробництва між сусп. і природою відбувається обмін
речови-ною, енергією і інформацією. Приро-да є також могутнім засобом
мораль-ного і естетичного розв. людини.

Існує не тільки фізичний, але й ду-ховний зв’язок людини з природою.
Його проявом є пізнавальне ставлен-ня, яке реалізується через природні
науки, оціночне ставлення, яке вира-жається з допомогою понять блага,
краси та ін. В сучасному світі людина змушена брати на себе
відповідаль-ність за збереження природи, якій во-на досить часто завдає
великої шкоди.

136. Поняття буття, проблеми його філософського осмислення.

Буття – філософське поняття, яке позначає існуючий незалежно від
сві-домості об’єктивний світ, матерію. Найбільш загальне і абстрактне
поня-ття, яке позначає існування що-небудь взагалі.

В основи філософії багатьох мисли-телів, як минулого, так і сучасного
покладені системотворчі поняття, до їх числа належить і буття.
Філософський смисл поняття буття тісно пов’язаний з поняттями: небут-тя,
існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості,
кіль-кості, міри та іншими категоріями. Питання про те, як все існує,
яке його буття, розглядається в онтоло-гії. Онтологія – це вчення про
суще, про першооснови буття: система най-загальніших понять буття, за
допомогою яких здійснюється осягне-ння дійсності.Існує два заперечення
доцільності введення в філос. категорії буття:

— категорія буття не говорить нічо-го про конкретні ознаки речей і тому
її слід вилучити з розгляду;

— поняття буття визначається через поняття існування і повторює його, то
і в цьому випадку вона теж непотрібна.

Очевидна необгрунтованість цих точок зору. Буття – це категорія, яка
призначена для того, щоб фіксувати всезагальні зв’язки світу, а не
кон-кретні ознаки речей. Філ.категорія буття включає в себе не тільки
вка-зівку на існування, але й фіксує більш складний комплексний зміст
цього іс-нування.

Розрізняються основні форми буття:

1) буття речей (тіл), процесів, які ще поділяються на: буття речей,
про-цесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і
процесів, виро-блений людиною;2) буття людини, яке поділяється на буття
людини у світі речей і спе-цифічне людське буття;

3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і
об’єктивне (позаіндивідуальне) ду-ховне;4) буття соціального, яке
поділя-ється на індивідуальне (буття окремої людини в сусп. та в
істор.процесі) і суспільне буття.Головні сфери буття – природі,
сус-пільство, свідомість та розмаїття явищ, подій, процесів, які входять
у ці сфери, об’єднанні певною загаль-ною основою.

137. Система діалектики: принципи, закони, категорії

Діалектика є таким способом розуміння світу, при якому дійсність
осмислюється як така, що знаходиться у постійній зміні, взаємозв’язках і
взаємозумовленості. Але варто пам’ятати, що діалектики є теорію не будь
яких змін, всякого руху, а лише однієї форми розвитку. У філ. думки
19-20 ст. переважає в цілому діалектичне розуміння людини світу, та
відношення між ними. Проте в значній частини філософії вчень діалектики
розглядається як така теорія розвитку дійсності і стиль мислення, яка
охоплює лише деякі окремі сфери світу, а не буття в цілому. При такому
підході діалек. виступає не як універсальний спосіб розуміння людини і
світу людського буття, а в якості лише часткового окремого елементу
світорозуміння, можливість застосування якою обмежено лише окремими
галузями буття. Серед таких благодійних застосування діалектичного
мислення виділяються такі:

сфера “екзистенції”, індивідуального людського існування, яке береться
виключно у своїй конечності, що розуміється як абсолютна унікальність
неповторність.

галузь істор. яка розуміється як специфічно-людське буття, повністю
відірване і незалежне від природи.

це сфера соціальності, яка витлумачується як сукупність відношень людини
до природи, але так що природа стає чимось невловимим і одночасно
простим відбитком соц. відносин.

це сфера міфу, який постає або як специфічно-люд. спосіб самопереживання
індивідуального буття, або ж як єдино можливий спосіб вияву
фундаментальної суперечності цього ж життя яке не осягається ні якими
раціональними засобами. Діалектика є певною теоретичною сис-мою і в
якості такої включає в себе певні принципи, закони і категорії.

Принципи – це загальні та універсальні основоположні ідеї, настанови,
критерії, які визначають смисл і роль всіх інших елементів у системі.
Принципи діалек. надають її змісту характеру єдиного цілого,
перетворюють закони і категорії діалектики в струнку систему.

У сучасних концепціях найбільш вагома роль належить принципу зв”язку і
принципи розвитку.

Принцип розвитку в загальному плані можна сформулювати так: якби не
поєднувалися в процесі якісних змін об”єктів прогресивні і регресивні
зміни, будь-який об”єкт обов”язково або сам проходить стадію
прогресивного розвитку або ж входить в іншу систему і в її складі
здійснює цей процес. У суспільному житті принцип розвитку виявляється як
принцип історизму. Завдяки цьому зазначений принцип став методологічною
основою для осмислення сучасного стану людства і визначення перспектив
його майбутнього.

Принцип взаємозв”язку і взаємозумовленості – світ є надзвичайно
багатоманітним. Кожний предмет має множину властивостей, які розкриває
через зв”язок і відношення до інших предметів. Отже кожний об”єкт
знаходиться у закономірному зв”язку з іншими і бере участь у взаємодії з
іншими об”єктами. Не існує об”єктів, які б існували поза будь-якими
зв”язками і взаємодією. Саме у врахуванні всебічного взаємозв”язку і
взаємодії об”єктів між собою і полягає одна із найсуттєвіших ознак
діалек. та зміст принципу зв”язку.

Діалектика має свої закони. Виділяється три основних закона діалектики:
закон єдності і боротьби протилежностей, закон взаємного переходу
кількісних і якісних змін і закон заперечення заперечення.

144. Людина, як індивід, індувідуальність, особа та особистість.

Під поняттям “індивід”,як правило розглядається людина,як біологічна
істота зі своїми природними даними без урахування її соціальних якостей.
“Індивідуальність” виражає людину в сукупності її біологічних та
соціальних особливостей, які якісно відрізняють її біологічних та
соціальних особливостей, які якісно відрізняють її від інших людей. В
умовах підготовки до ринку завдання освіти та виховання полягає у
всебічному розвитку індивідуальності, її сутнісних сил. Під “особою”,
“Особистістю” мається на увазі людина з певним урахуванням її соціальних
якостей /працелюбство, гуманізму…/ важливою якістю тут виступає
принциповість,висока відповідальність за свою справу. Негативними
соціальними рисами людини виступають конформізм /пристосовництво/,
кар’єризм, індивідуалізм /замкненість,протиставлення власних інтересів
суспільним/, соціальна пасивність, схильність до корумпованості,
безвідповідальність.

138. Поняття матерії. Місце матеріалізму в історії філософії.

Матерія – це філософська категорія д. позначення об”єктивної реальності,
яка відображається органами відчуття людини але існує незалежно від них.
Матерії, у чистому вигляді формі якоїсь “праматерії” не існує. У світі
існують лише конкретні матер. утворення. У категорії матерії ця безліч
утворень об”єктивної реальності зведена до однієї спільної властивості
існувати незалежно від людських чуттів і від відображення у людської
свідомості. Філ. поняття матерії відображає не якусь певну частину чи
форм об”єктивної реальності, а світ у цілому в будь-яких його проявах.
Тому не можна ототожнювати матерію з будь-яким речовинним субстратом.
Категорія матерії, має вагоме методологічне і світоглядне значення
світоглядна роль цієї категорії полягає в тому, що воно охоплює не лише
ті об”єкти, які вже пізнанні науково, а і ті, які будуть відкриті у
майбутньому. І хоча ті потенційні об”єкти будуть мати принципово нові
властивості, все ж вони будуть матеріальні, оскільки існуватимуть
реально, поза людським відчуттям. Методологічна функція поняття матерія
виявляється у тому, що воно застерігає проти пошуку першоматерії як
останньої і не змінної суті об”єктивного світу.

Оскільки матерія є абсолютною завжди існує в конкретних формах,
внаслідок чого рух проявляється через конкретні форми матерії. В основу
виділення форм руху покладенні такі основні принципи:

а) субстратний, що пов”язує певну форму руху і з специфічним матер.
носієм

б) функціональний, у відповідності з яким форма руху повинна мати свої
власні закономірності, відмінні від закономірностей інших форм руху.
Найпоширенішими формами руху є: гравітаційний, механічний, тепловий,
електро-магнітний, хімічний, геологічний, біологічний. Їх взаємозв”язок
виявляється в тому, що одна форма руху при певних умовах переходить в
іншу, окрім того, вищі форми руху виникають на основі нижчих і включають
їх у себе знятому виді.

140. Поняття свідомості, її структури та функції

Свідомість у широкому значенні цього слова е сферою люд. духовності, яка
включае в себе світ думок, світ почуттів і волю. Люд. е единою істотою
на Землі, якій притаманна свідомість, дух життя. Джерело свідомості
коріниться в особливостях люд. буття у світі. Люд. здійснюе свій зв”язок
зв світом в 3 формах- практичній, пізнавальній, і дух.- практичній.
Вона не просто пристосовуеться до навколишнього середовища, але й
активно перетворюе, освоюе світ і опановуе його закони. Таке активне
опанування світом як об”ектом відбуваеться в формі практ. діял. і
теоритичної, пізнавальної діял., засобом і вищою формою якоі е мислення.
Пізнавальна діял., і зокрема мислення, спрямовані на нейтральне,
об”ективне зображення люд. і світу. Проте люд.-ка дух. активність не
обмежуеться лише спрямованностю на об”ект, на реалність “поза себе”. Е і
інша форма ідеальної діял., яка спрямована саме на перебудову люд.-кої
душі. Це – дух – практична, ціннісна форма свідомості. Люд. свідомість
не можна ототжнювати тільки, зі знанням, з пізнанням, мисленням. За
своею сутністю свід. е здантістю люд. не лише пізнавати світ, але й
усвідомлювати його, наповнювати його сенсом у суб”ект. значенням,
співставляти своі знання з цілями власного існування, оцінювати світ
свого життя. Свід. е усвідомленням своіх вчинків, іх наслідків, вона
нерозривно пов”язана з совістю, з відновідальністю люд. за своі стосунки
зі світом природи і сітом людей. Отже, свід, з одного боку, е формою
об”ект відображення, формою пізнання дійсності, як незалежнох від
люд.-ких прагнень та інтересів. Результатом і метою свід. е як
пізнавальної діял. е отримання знань, об”ективної істини. З другого
боку, свід. містить в собі прояв. Суб”ективного відношення люд. до
дійсності як до світу свого життя, його оцінку, усвідомлення свого
знання і себе. Результатом і метою дух. –практичного, цінносного
відношення до світу е осягнення сенсу існуючого, міри відповідності
світу та його проявів люд.-ким інтересам та потребам, сенсу власного
життя. Якщо мислення, пізнавальна діял. потребуе здебільшого тільки
ясного вираження знання, дотримання логічних схем оперування ними, то
духовне ставлення до світу і його усвідомлення вимагае особистих зусиль,
власних роздумів і преживання істини. Дух. світ люд. – це не лише її
розум, мислення, але й почуття, емоційні стани, віра, воля, світогляд,
самосвідомість, що спираеться на сукупність ціннісних оріентірів і дух.
смислів. Свід. не дорівнюе мисленню та знанням, вона е одночасно і
переживанням, усвідомленням, оцінкою дійсності. Будь-який прояв
духовності відбивае в собі обидві форми дуального відношення до світу –
і пізнавальну і ціннісну.

141. Наукове пізнання, його специфіка, рівні та форми організації

Наук. Пізн – це цілеспрямований процес, який вирішуе чітко визначені
пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізн. У наук. пізн. в
діалект. Едності чуттево-сенсетивного та раціонального, головна роль
належить рац.мисленню. В наук. пізн. формуються і набувають
самостійності такі форми, та засоби, як:

Ідея — це форма наук. пізн., яка відображае зв”язки, закономірності,
дійсності і спрямована на її перетворення. Ідея не просто відображае
дійсність такою, як вона існуе такою, як вона існуе тут і тепер, але і
її можливий розвиток. Проблема – це форма і засіб наук. пізн., що е
едністю двох змістовних ел-тів: знання про незнання і передбачення
можливості наук. відкриття. Проблема е відображенням проблемної
ситуації, яка об”ективно виникає в процесі розвитку сус-ва, це
суб”ективна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображае
суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому знанні,
вона е одночасно засобом і методом пошуку нових знань. Гіпотеза – це
форма та засіб наук. пізн., за допомогою яких формуеться один з можливих
варіантів вирішення проблеми. Гіпотеза е засобом переходу від невідомого
до відомого, від незнання до знання. Гіп. існуе в контексті розвитку
науки для вирішення якоі-небудь конкретної проблеми або для усунення
суперечностей між теоріею та негативними даними експерементів шляхом
проведення перевірки. На основі цих трьох форм наук. пізн. формуеться
наук. концепія, що обгрунтовує основну ідею теорії. Концепція – це форма
та засіб наук. пізн., яка е способом розуміння,пояснення основної
теорії. Теорія – це найбільш адекватна форма наук. пізн., сис-ма
достовірних та конкретних знань про дійсність. Теорія на відміну від
гіпотези е знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена
практикою. Усі форми та засоби наук. пізн. – ідея, проблем, гіпотеза,
концепція, теорія діалектично взаемопов”язані , і взаемообумовлюють одна
одну. У наук. пізн. розрізняють 2 рівні: емпірічний та теоретичний. На
емпіричному рівні здійснюеться спостережння об”ектів, фіксуються факти,
проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та
закономірні зв”язки між окремими явищами. На теоретичному рівні об”ект
відображаеться з боку його внутр. зв”язків та закономірностей, які
осягаються шляхом раціональної обробки даних емпір. пізнання. Абстрактне
мислення е тут не лише формою вираження результатів пізнавальної
діяльності, а й засобом одержання нового знання.

142. Поняття істини, її абсолютність та відносність

Істина – це такий зміст знаннь, який відповідае об”ективній дійсності.
І. У пізнавальному лані е відповідністю здійсності, адекватним
відображае об”ект. реальності в свідомості людей. Успіх нашоі діяльності
залежить від якими знаннями користується людина . За Арістотеля істина
це судження відповідають дійсності, тобто правильна думка. Сутність
проблеми істини полягае в можливості отримання об”ективної істини, тобто
такого змісту нашого знання, який не залежить від людини і людства.
Іншими словами, це питання про те, чи мають наші знання об”ективний
зміст. Істинне знання завжди е знанням певного суб”екта-індивіда,
соціальної групи людства вцілому. Суб”ективна сторона істини не е чимось

таким, що лише заважае пізнанню об”ективного змісту. Істина як процес е
об”ективною за змістом, але суб”ективною за своею формою. Абсолютна
істина – це такий зміст і., який не заперечуеться цілковито подальшим
розвитком науки, а тільки збагачуеться, доповнюеться. Абсолютність
істини означае її стійкість, сталість, неспростовність. Будь-яке знання
містить в собі дещо таке, що знайдене на віки, що е безумовним –
безперечним надбанням людства. Відносна істина – це істина в основному
вірна і з розвитком науки стае все більш досконалою. Дагматизм — спосіб
мислення, що оперуе незмінними поняттями, формулами без врахування нових
відомостей практики і науки. Религіїзм – (лат. відносний) – ідеалістичне
вчення пр відносності, умовності і суб”ективності людського пізнання.
Істина завжди одна, але в одній істині е моменти абсолютні і відносні.
“Істина е процес сходження від істини відносної до
об”ективно-абсолютноі” (Гегель). “Вопрос об истине не решается
большинством голосов” (Демокрит). “Истина то, что общезначимо” (Дьюн).
Семантика – “Истина выраж. в языковой форме». Сучасна наука – “Критеріем
істини е суп.-історична практика”.

143. Поняття суспільної свідомості(СС), її структура.

СС-це велике надбання людства, важливий засіб для відображення світу та
його практичного освоєння. СС-особливий феномен,який існує не сам по
собі,а такий,який по своїй природі є результатом історичного
відображення суспільного буття в різних формах і на різних рівнях. СС
носить яскраво виражений соціальний хар-р.

Структура:

*за носіями: індивідуальна (свідомость,якою володіє кожен
індивід;хар-ризує різноманітністю, різнорівневістю, емоційною наснагою)
та суспільна (це результат інтеграції індивідуальної свідомісті,
доведення її до певного рівня, сталого, всезагального розуміння проблем.
Завдання освіти,виховної роботи-підвищувати рівень суспільної свідомості
шляхом підвищення індив.свід.)

*за глибиною відображення дійсності: буденна (виникає на базі
безпосереднього досвіду, без особливого втручання
науки,техніки.Належать: нар.фольклор, мова,та теоритична (відображає
реальність на вищому рівні за допомогою наукових понять, узагальнень,
логічних висновків.)

*за способом розповсюдження: соціальна психологія (вид свідомості,яка
поширюється через психологічні прояви)та соціальна ідеологія (має
науковий

*за формами відображення: політична свідомість (відображає
політ.ідеї,форми і методи управління державою,стосунки між класами,
соц.групами, націями, державами) право (сукупність поглядів людей, що
відображають їхню оцінку чинного права наявного суспільного і державного
ладу, а також відповідність дій і вчинків громадян нормам права),
морально-етична свідомість (форма регуляції поведінки людей в
суспільстві без примусу.Основний критерій-суспільний ідеал), естетична
свідомість (або культура-здатність відчувати і правильно оцінювати
предмети мистецтва), наука (форма відображення світу не у виді норм
поведінки або права в суспільстві,а відображення світу через поняття)
релігія (форма відображенння світу,її сутність і недолік у відображенні
нереальних явищ) та атеїстична свідомість (вчення яке заперечує
існування Бога), філософія (відображає світ у більш широкому діапазоні,
прогнозуючи і майбутне його існування)

Похожие записи