.

Шпаргалки з філософії

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
7 161906
Скачать документ

Шпаргалки з філософії

1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії.

Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської
цивілізації на початку VІ ст.. до н.е. в Стародавній Індії,
Стародавньому Китаї та Греції. Передумови виникнення філософії були
такі:

1. стрибок у розвитку виробничих сил переходу від бронзи до заліза;

2. поява товарно-грошових відносин;

3. виникнення держави;

4. зростання опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних;

5. розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу.

Філософія Стародавньої Індії має ряд особливостей, які визначаються
специфікою розвитку суспільних відносин цих держав, і насамперед,
кастовий устрій в Індії, який сприяв збереженню традиційних
релігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших філософських течій.

Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «даршанах».
Існували даршани астиків і даршани нестиків. Ці даршани проповідували
різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед.
«Веда» — це збірник текстів на честь богів. Одним з найдавніших
ідеалістичних учень був брахманізм. Його прихильник вважали, що світ
складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу «брахмана», що
не має ні початку, ні кіш З точки зору представників цієї школи слід
розрізняти душу і тіло. Тіло — це зовнішня оболонка душі. Душа вічна, б
смертна.

Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у
VI—V ст. до н. є. і стало однією з найпопулярніших релігій разом з
християнством та ісламом.

З точки зору буддизму, світ — це єдиний потік матеріальних і духовних
елементів — «дхарм».

Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу
речей та вчення про шляхи її пізнання.

Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить
вчення про дхарми. За вченням буддистів, дхарми проникають в усі явища
психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду
спалахуючи і згасаючи. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці
між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці.
Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього
світу.

На закінчення викладу староіндійської філософії, нагадаємо її основні
особливості:

Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.

Своєрідність ставлення до Вед.

Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.

Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.

Народження логіки.

Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

2. Основні філософські школи Стародавнього Китаю.

Становлення філософської думки в Стародавньому Китаї спостерігається вже
у VІІ ст.. до н.е. Сама зміна традиційних общинних суспільних відносин
на основі економічного прогресу, поява грошей, суб’єктивної реальності
створили умови для розвитку філософії.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і
зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення
видатного мислителя Конфуція (551—479 рр. до н. є.), яке дістало назву
конфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність
самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне
вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її
етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Характерною рисою
вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення
перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини,
благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих
моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція
є поняття «жень» — гуманність.

«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до
старших за віком або вищих за соціальним становищем. Особливе місце у
вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. З
точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та
знатність залежать від неба. «Небо» — це прабатько світу і найвища
духовна сила, що визначає суть природи та людини.

Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм.
Засновником даосизму вважається Яао-цзи (VI—V ст. до н. є.). Даосизм
наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу.
Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і
безформне, воно – основа всього сущого.

Життя природи і людини підпорядковане всезагальному закону „дао”. Згідно
з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку,
перетворюється на свою протилежність. Даоси вчили беззастережної
підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону „дао”,
неможливості діяти всупереч „дао”. Виходячи з космоцентричної концепції
взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія сповідувала захист
природи, висувала принцип невтручання у її розвиток, наслідування її
законів.

Отже, у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка
була тісно пов’язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання
природи і соціальним управлінням. Хоча ця філософія була мало системна і
в ній проявився слабкий зв’язок навіть з тими науками, які існували тоді
в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є
широкомасштабним явищем.

3. Основні риси і етапи розвитку античної філософії.

Становлення філософі Стародавньої Греці відбувалося в VІ – V ст. до н.е.
Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним
уявленням наївно-стихійний філософський світогляд. Філософія в Елладі
виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення, що
почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників.
Зв’язок з виробництвом, бурхливий розвиток якого був пов’язаний
насамперед з застосуванням заліза, розвиток товарно-грошових відносин,
зростання культури, соціальне протистояння і перехід від авторитарних
аристократичних форм державного управління до тиранічних, а через них до
демократичних – все це сприяло становленню і розвитку особливої
філософії.

Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку
виділяють три основні періоди.

Перший — період ранньогрецької філософії — охоплює епоху від виникнення
філософського мислення на початку VI ст. до н.е. до часів Сократа
(кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду називають досократиками.
До них належать такі філософи, як Фалес, Анаксимен, Анаксимандр,
Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський.

Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим
слід назвати Сократа. До них належать також софісти Протагор, Горгій.
Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з
космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів,
представниками цього періоду є Платон, Аристотель, Демокріт, а також
послідовники Сократа— кіренаїки, мегарики і кіники.

Третій період історії античної філософії пов’язаний з епохою еллінізму і
Римської імперії. Він починається приблизно з кінця IV ст. до н. є. і
закінчується V—VI ст. н. є. Філософія елліністично-римської епохи існує
у вигляді кількох основних філософських напрямів. Це епікурейці(
засновник Епіку), скептики (Піррон), стоїки( Цицерон, Сенека, Епітет).

4. Антична філософія: космоцентризм.

Протягом VІ-І століть до нашої ери в Греції відбувався бурхливий розквіт
культури й філософії. За цей період були створені нове неміфологічне
мислення, нова картина світу, центральним елементом якої стало вчення
про космос. Космос охоплює Землю, людину, небесні світила й сам небесний
звід. Він замкнутий, має сферичну форму й у ньому відбувається постійний
круговорот – все виникає, тече й змінюється. Із чого виникає, до чого
вертається ніхто не знає. Одні грецькі філософи (натурфілософи)
уважають, що основою речей є почуттєво сприймані елементи кисень,
вогонь, вода, земля й певна речовина – апейрон; інші (піфагорійці)
бачили її в математичних атомах; треті (елеати) убачали основу миру в
єдиному, незримому бутті; четверті вважали такою основою (Демокрит)
неподільні атоми; п’яті (школа Платона) – земна куля лише тінь,
результат втілення царства чистої думки.

Для ранніх натурфілософів характерна особливого роду стихійна діалектика
мислення. Вони розглядають космос як ціле, яке безупинно змінюється, у
якому незмінна першооснова з’являється в різних формах. Особливо яскраво
представлена діалектика в Геракліта, відповідно до якого все суще треба
мислити як рухливу єдність і боротьбу протилежностей.

Згідно Парменіду, буття – це те, що можна пізнати тільки розумом, а не
за допомогою органів почуттів.

Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все
відбувається з води й у воду ж звертається. Цей природний початок
виявляється єдиною основою всіх речей, носієм всіх змін і перетворень.
Спадкоємець Фалеса Анаксимандр убачав першооснову не в якій або
конкретній речовині, а в першоречовині – апейроні. Інший давньогрецький
філософ Анаксимен думав, що першоосновою всього є повітря.

Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим
самим звільняла людей від міфологічного страху перед таємничими,
надприродними силами. Демокрит учив, що мир не створений богами, а існує
вічно, що в ньому все рухається й перетворюється з одного стану в інше
завдяки з’єднанню й роз’єднанню атомів.

У боротьбі з матеріалістичним світоглядом формувався філософський
ідеалізм. Родоначальником послідовної філософської системи об’єктивного
ідеалізму був Платон. Відповідно до навчання Платона, лише мир ідей
являє собою щире буття, а конкретні речі – це щось середнє між буттям і
небуттям, вони тільки тіні ідей.

Будучи з як матеріалістичної, так і ідеалістичної лінії у філософії,
античність створила й перші спроби їхнього застосування в межах єдиної
філософської системи. Однієї з вершин філософської думки Древньої Греції
щодо цього є утвори Аристотеля. Виходячи з визнання об’єктивного
існування матерії, Аристотель уважав її вічною. Матерія не може
виникнути з нічого, говорив він, не може також збільшитися або
зменшитися у своїй кількості.

Антична філософія, у якій утримувалися прототипи всіх основних видів
світогляду, що розроблялися в усі наступні століття, – це велика
творчість людського духу, і тому вона ніколи не втратить свого високого
значення в очах мислячого людства.

5. „Лінія Платона” і „лінія Демокрита” в філософії античності.

Основними представниками класичного періоду є філософи Демокріт і
Платон. Платон відомий як творець першої послідовної системи ідеалізму,
яка дістала назву лінії Платона. А Демокріт – як творець першої
послідовної системи матеріалізму (лінія Демокріта).

Платон перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних
поняттях (ідеях). Відповідно до вчення про ідеї, світ чуттєвих речей не
є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні,
то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві
речі зобов’язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає
ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов
простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх
причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас
ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.
Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, “ейдос”, — фактично
об’єктивоване поняття.

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як
абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як
добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея
добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика.
Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як
Бог-творець —- особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея
добра увінчує піраміду ідей Платона.

Іншого погляду про походження світу дотримувався Демокріт. Він є
основоположником матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні
проблеми буття він проголошує наявність двох начал: атомів і пустоти.
Пустота існує, вміщуючи в себе різні предмети, а може існувати й без
них, самостійно. Кількість атомів нескінченна, нескінченна і пустота.
Звідси вічність сущого у просторі і часі. Демокріт перший з мислителів
вводить поняття причини. У Демокріта головним було питання „з огляду на
що” виникають усі речі. Він стверджує, що ніщо не виникає без причини.
Причинність у нього обумовлена коливальним рухом атомів і зіткненням їх.

6. „Наївний матеріалізм” філософів мілетської школи.

Початковою точкою розвитку Античної філософії був філософський
матеріалізм. Матеріалізм в Античній філософії розвивали Емпедокл,
Анаксагор, Левкіп, Демокрит, Епікур. З’являється багато матеріалістичних
філософських вчень. Детермінізм – вчення, згідно якого все в світі
відбувається за визначеною причиною, тобто, все в світі обумовлено.
Плюралізм – філософське вчення, яке розглядає в основі буття декілька
незалежних начал.

Давньогрецький мислитель Фалес із Милета висловив ідею, що все
відбувається з води й у воду ж звертається. Цей природний початок
виявляється єдиною основою всіх речей, носієм всіх змін і перетворень.
Хоча ідея Фалеса про “першосущності” представляється нам тепер наївної,
але з історичної точки зору вона майже революційна, тому що в положенні
“усе з води” була дана “відставка олімпійським богам”, тобто в
остаточному підсумку – міфологічному мисленню, і прокладений шлях до
природного пояснення з. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр убачав
першооснову не в якій або конкретній речовині, а в першоречовині –
апейроні (що значить “безмежне”). Інший давньогрецький філософ Анаксимен
думав, що першоосновою всього є повітря. Великим діалектиком античного
миру є Геракліт. Все існуюче, учив він, постійно переходить із одного
стану в інше: “все тече, усе змінюється”. Виникнення й зникнення, життя
й смерть, народження й загибель – буття й небуття – зв’язані між собою,
вони обумовлюють і переходять друг у друга. Геракліт же розумів, що
поточна ріка, “змінюючись, спочиває”. Відповідно до його поглядів,
перехід явища з одного стану в інше відбувається через боротьбу
протилежностей, що він називав вічним “загальним логосом”, тобто єдиним,
загальним для всього існування законом. Геракліт учив, що мир, єдиний із
усього, не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є й буде
вічно живим вогнем, що закономірно запалюється й закономірно гаснучим.
Діалектика З, що враховує обидві сторони явища – і його мінливість і
його незмінна природа, не була адекватно сприйнята сучасниками й
піддавалася вже в античності найрізноманітнішій критиці.

Антична філософія, у якій утримувалися прототипи всіх основних видів
світогляду, що розроблялися в усі наступні століття, – це велика
творчість людського духу, і тому вона ніколи не втратить свого високого
значення в очах мислячого людства.

7. Стихійна діалектика (Геракліт)

Глибоке розуміння проблеми протилежностей, їхньої єдності та боротьби,
ми знаходимо в творчості іншого видатного мислителя стародавньої Греції
– Геракліта.

Геракліт – творець античної діалектики, оригінальний і яскравий філософ.
Вчення Геракліта стало одним з величних досягнень древньогрецької
культури. Напрямок, яким він очолював в античній філософії, відіграв
важливу роль в подальшому розвитку надбань мілетської школи і
діалектичного погляду на світ речей і явищ. Філософ виступив на захист
своїх попередників (Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена), їх уявлення про
матеріальні начала всього існуючого, проти ідеалістичних та
антидіалектичних вчень Піфагора і елеатів – Парменіда, Зенона.

Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, який
лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий
ніколи не згасає. “Світ, єдиний із всього, не створений ніким із богів і
ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно
запалюється і закономірно згасає”. Це просто блискучий виклад початків
стихійної діалектики.

Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух,
зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.

Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі
речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких
судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”;
“неможливо двічі ввійти в одну і ту ж річку” в один і той же час
стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода”.

Глибокі загадки висловлює Геракліт стосовно протилежностей, їх
взаємозв’язків, переходів одна в одну. Він один з перших обґрунтував
думку про те, що сама гармонія є єдністю протилежностей і висміював тих,
хто цього не розумів. Протилежності, за Гераклітом, їх взаємодія,
внутрішньо притаманні всім речам світу. Кожна річ – це єдність
протилежностей.

Необхідність взаємодії, боротьби протилежностей Геракліт називав
“загальним логосом”. Цей “логос” “існує вічно”, “все здійснюється за цим
логосом”. Це фактично була догадка філософа про всезагальність
протилежностей про сутність самого джерела руху, котрий здійснюється
через взаємодію протилежностей і їхню боротьбу.

Підсумовуючи вищевикладене, можна виділити у філософському вченні
Геракліта три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення
розкриття сутності діалектики та її розуміння:

1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість,
взаємопереходу.

2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі
притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.

3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.

8. Софісти

Аналізуючи другийо, класичний, період історії філософії Греції, варто
звернути увагу на вчення софістів.

Софісти — це старогрецькі філософи середини V— IV ст. до н. е. Протагор,
Горгій. Слово «софіст» означає мудрий, а з середини V ст. так називають
учителів красномовства Характерною рисою вчення софістів є релятивізм,
який заперечує наявність будь-якого об’єктивного, а значить, й істинного
змісту в людських знаннях.

Основна проблема, що її вирішують софісти, — – це реальність сущого.
Вирішення цієї проблеми, за Протагором, зводиться до такого твердження:
«Є. тільки світ думки, світу сущого не існує».

Софісти повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору, якою б
абсурдною вона не була. Основою такого навчання було уявлення про
відсутність абсолютної істини і об’єктивних цінностей. Відносність
понять добра і зла приводило до таких тверджень: «Хвороба — зло для
хворого і благо — для лікаря»; «Смерть — зло для померлого, а для
могильників — благо».

Софістами була започаткована тенденція «повороту до людини. Протагор був
звинувачений в нечестивості, оскільки його твір починався словами: «Про
богів я не можу знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні того,
який вони мають вигляд». Філософ Трасимах вважав, що боги не звертають
уваги на людей. Феодор Кірейський заперечував існування богів.

У період розквіту грецької демократії важливу соціальну функцію
виконували риторика та софістика; зміст та призначення останньої
розкривається Протагором у міфі про створення людини. Людина була
створена безпорадною і вела дикий спосіб життя подібно до тварин. Потім,
завдяки Прометею, вона придбала вогонь та ряд корисних умінь. Однак ці
надбання хоча і полегшили життя людини, але не дали змоги для її
порятунку. Люди вороже ставилися один до одного, що не давало їм змоги
об’єднатись. І тоді бог Зевс відкрив людям Сором і Правду, котрі
започаткували основи порядку серед людей, але щоб підтримувати цей
порядок, потрібно оволодіти політичним мистецтвом, якому може навчити
софістика.

9. Етика Сократа.

Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ. Сократ –
перший афінський філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки
своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало
втіленням його вчення.

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається
насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний
антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і
метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними
девізами: „Пізнай самого себе”, і „Я знаю, що нічого не знаю”.

При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався
методом, який він називав майевтикою. Ціль майевтики – всебічне
обговорення будь-якого предмету, визначення( дефініція) поняття. Сократ
першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і
користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув
увагу на те, що якщо нема поняття. то немає і знання.

Отже, метод Сократа переслідував досягнення понятійного знання. Це
досягнення відбувалось за допомогою індукції( наведення), сходження від
одиничного до загального. Головне для Сократа – процес пошуку понять.

Переконання Сократа в існування об’єктивної істини приводить його до
висновку, що існують об’єктивні моральноі норми, що відмінність між
добром і злом не відносна, а абсолютна.

Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати
світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому
основне завдання філософії.

10.Ідеальна держава Платона

Якщо Демокріт відомий як творець першої послідовної системи матеріалізму
(лінія Демокріта), то Платон виступив у ролі творця першої послідовної
системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платона. Він перший визначив
філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях( ідеях),
заснував свою школу в Афінах – Академію.

Оригінальні думки у Платона у трактуванні такого явища, як держава.
Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний
зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву
„ідеальна держава Платона”.

Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види
державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній
нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній
нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю
душі. Розумній частині душі, чеснота якої у мудрості, має відповідати
стан правителів-філософів; шалений частині, чеснота якої в мужності, –
стан воїнів( стражів); низовинній, хтивій частині душі – стан землеробів
і ремісників. Отже, в ідеальній державі існує три групи громадян, три
стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх
правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива
послушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава
найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі
займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Розглядаючи форми державност, Платон визначає дві „правильні” з них –
монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо остання
дотримується законів, 4 неправильні – беззаконну демократію, теократію,
олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у
діалозі „Держава”. За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона
– це поліс. Його поліс – це „правління кращих”(аристократія).

Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути
узурпатором, а має діяти на благо суспільства, і керувати нею повинні
чесні і кваліфіковані люди.

11. Аристотель як систематизатор античної філософії і логіки.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) др.-греч. філософ і вчений
енциклопедист. Провідний філософ класичного періоду, який у своїх
поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Створив свою філософську
школу – Лікей (згодом її назвали школою перипатетиків “прогулянка”).
Навчався у Платона, вихованець Макидонського.

Вчення про буття. Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя
Платона. Критика ця мала принциповий характар; “Платон мені друг, але
-істина дорожча” Арістотель – критик теорії ідей. З його точки зору суще
не може існувати окремо від речей.Буття у нього існує як єдність матерії
та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість,для того, щоб із
можливості виникло щось дійсне матерія повинна мати форму, яка
паретворює її на актуальне суще. Наприклад якщо ми візьмемо мідну кулю,
то матерією для неї буде мідь, а формою – кулеподібність; по відношенню
до живої істоти матерією в її тілесний склад, а формою – душа, котра
забезпечує єдність і цілісність всіх її тілесних частин, Форма за
Арістотелем, є активний,тоді як матерїя – пасивна. Матерія подільна до
нескінченності, форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою сутністю
Арістотель вважав чисту /очищену, звільнену від матерії форму.
Врешті-решт Арістотель здіснюе відрив матерії від форми. Звільнена від
матерії форма – це вічний двигун. котрий служить джерелом руху і життя,
космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії
Арістотеля. Саме через те, що Арістотель брав за першооснову форму, а не
матерію, теологи середньовіччя дссятками століть залучали його до
фундаторів богослов”я /поряд з Платоном/, оскільки безтілесна форма
Арістотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього
бога.

Вчення про пізнання. Знати, за Аристотелем, значить знати загальне, бо
воно є першоначалом за своїм буттям. Аристотель вивчає 10 основних
категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан,
володіння, дія, страждання.

Аристотель – засновник формальної логіки. Він визначав три основні
закони логіки:

Закон тотожності.

Закон усунення протиріччя.

Закон виключеного третього.

Вчення про людину та суспільство. За Аристотелем проблеми людини вивчає
практична філософія, яка складається з двох частин – етики та політики.
Аристотель – засновник етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо
людини – щастя. Щасливою людину робить добродійність (арете). Чим вище
арете, тим повніше щастя. Аристотель визначає два види чеснот: етичні
(як середина між людськими вадами) та інтелектуальні.

Людина – це суспільна тварина, яка наділена дішею та політичною
свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета
полісу – щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих
аристократів. Аристотель вважав природним відношення “раб – господар”,
але рабами повинні бути не елліни, а варвари.

12. Етика стоїків.

Наприкінці IV ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи
— Зенон з Кітіону (бл. 336—264 рр. до н. є.). Ця школа була логічним
продовженням школи софістів, але мала свої особливості. Подальший розлад
суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії висунули перед
філософами завдання створення більш жорстких норм морально-етичного
виховання громадян у суспільстві. Замість теорії «вільного поводження»,
досягнення повсякденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було
розробити основи раціональної етики, побудованої на принципах дотримання
розумних потреб. Звичайно, що така теорія має велику цінність у
сьогоденних умовах. Замість колективних форм відповідальності людей має
місце індивідуалізація людини, піднесення її відповідальності за свої
дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає
героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і
аскетизм. У світі панує невблаганна необхідність (фаталізм), вчать
стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від
усього, що діється у зовнішньому світі, природі. І мудрець, і невіглас
підкоряються необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного ж —
волочить». Мудрість дозволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для
цього, згідно з ученням стоїків, слід виробити в собі чотири чесноти:
розсудливість, невибагливість, невблаганність, мужність і таким чином
можна виробити ідеальний спосіб ставлення до світу — апатію (відсутність
переживань, безпристрасність, загальне блаженство). В плані наявних на
той час соціальних негараздів слід розглядати появу такого напряму в
філософії, як скептицизм. Засновником скептицизму був Піррон (бл.
360—270 рр. до н. є.). За переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним,
ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а
людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує
неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу.
Основним принципом етики стоїків є усвідомлення пануючої в світі
необхідності і підкорення їй, не втрачаючи при цьому почуття власної
гідності. Цей принцип має різні форми вираження: жити в злагоді із
природою; жити доброчесно; жити розумно. Стоїки проповідують
відчуженість від пристрастей і зовнішніх благ як умову внутрішньої
моральної свободи. “Краще гідно вмерти, ніж не гідно жити” (Сенека).

13. Основні риси філософії Середньовіччя.

Слід відзначити, що по рівню розвитку філософії, культури в цілому
середньовікова філософія була кроком назад у порівнянні з античністю.
Хоча падіння Римської імперії, перехід від рабовладіння до феодальних
суспільних відносин, було прогресивним явищем в історії розвитку
суспільства. феодальний лад відкривав простір для подальшого прогресу у
розвитку виробництва, науки, техніки, ремесел, культури, політичних та
соціальних відносин.

На межі двох епох – античної і середньовікової – сформувався новий
світогляд – виникло християнство, яке мало домінуючий вплив на духовне
життя усіх європейських країн. Середньовічна філософія існувала
переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоретична проблематика
цього періоду концентрувалась навколо поняття Бога, а любов до мудрості
реалізувалась як течія богословської .думки. Звідси її функціональне
визначення Фомою Аквінськнм; “Філософія – наймичка богослов’я”.
Середньовічна філософія включає три етапи : – апологетика/ Оріген,
Тертулліан та ін-, / 2-4 ст. н-е./.

– патристика/ Августін, Амвросій, Ієронім та ін. / 5-8 ст. н.е./.

– схоластика / 9-15 ст. н.е./. Починається середньовічна філософія з
періоду так званої апологетики – захисту права християнства на існування
в умовах панування античної філософії.

Які ж риси притаманні філософії Середньовіччя, чим вона відрізняється
від античної філософії?

Коротко, ці риси можна звести до наступних:

1. Засилля в усіх сферах життя релігії;( Вперше в історії людства
середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а
не природну і тілесну істоту.На перший план релігійного світогляду
виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як
зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між
тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець
божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина —
створіння, в якому “сидить” диявол.Одним з найбільших надбань
релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя,
одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в
людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс
життя). 2. Схоластика як спосіб філософствування;

3. Теоцентризм;(Це означає, що активне творче начало як би щезає з
природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істинним буттям
володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є
джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра.
Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну
інформацію, вона потребує власних духовних зусиль).

4. Геоцентризм;

5. Переважання ідеалістичних напрямків у філософії;

6. Слабкі паростки матеріалізму.

14. Апологетика: примат віри.

Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої
“апологетики” (апологія — захист). Представники апологетики виступали із
критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали
християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт
Тертулліан, який проголосив думку про несумісність філософії і
християнського віровчення, розуму, знання і віри.

Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття:
“Вірую, бо це — абсурдне”. Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як
може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у
ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке
суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості
здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за
сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і
те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними
братами. “Абсурдність” християнства виявилась рятівною для людства, яке
опинилося у критичній соціальній ситуації.

Крім того, Тертулліанове “вірую, бо це — абсурдне” — це відкриття і
визнання “надрозумової реальності”, яка пізнається не розумом, а вищою
інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є
істини, які не можуть бути висловлені і обгрунтовані логічними засобами,
засобами розуму.

Пропаганда та захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами
церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією
меншості населення Римської імперії. Але наприкінці III на початку IV
ст. християнство стає державною релігією у Римській імперії. Тепер треба
було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати і роз’яснити
віруючим його догми. В першу чергу це торкалося найскладнішої догми про
Трійцю, про триєдність божественної сутності. Найвидатніші з цих
ідеологів віри були пізніше названі “отцями християнської церкви”. Серед
них виділяються Василій Великий, Григорій Нісський, Августин Блаженний.
Період, у який вони діяли і творили, названий періодом патристики (від
лат. “патер” — батько).

15. Патристика: віра для розуміння. Філософія Середньовіччя не тільки
започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику —
патристику. Патристика — загальна назва напряму, заснованого так званими
отцями церкви. В теології патристика є частиною догматики чи патрології,
з якою вона здебільшого ототожнюється. В історії філософії це поняття
використовується для позначення християнських теологічних та
філософських вчень I-VIII ст.ст., коли й представники — Тертуліан,
Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську
доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної
влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З III ст.
патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми
світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обгрунтування
християнського віровчення. Спочатку патристика відстоювала догмати
християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала
несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією
гностицизму). Починаючи з III ст., патристика намагається пристосувати
філософію неоплатонізму для обгрунтування принципів пізнання Бога.
Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та
креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та
трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він
створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Людина
патристикою тлумачиться як споганена “першородним гріхом” Божа істота, а
її тіло — як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання
шляху до Бога.

16. Схоластика: проблема універсалій(номіналізм та реалізм)

Схоластика (від грецького “схола” — школа) — це специфічна система
середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в
монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну
філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ
християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття
Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно
вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об’єктом людського
пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі.
Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. З
виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин
свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.). Однією із центральних проблем схоластичної
філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності
з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна
філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом,
і реалізмом.

Номіналізм (від лат. номен — ім’я, назва) — напрям, який вважав, що
реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки
назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот,
У.Оккам. Реалізм – це вчення, згідно з яким об’єктивна реальність
(буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Реалізм
(Сігер Брабантський, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та ін.)
продовжує лінію Платона. За твердженням реалістів, загальні поняття
(універсал”) існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ
сутностей, котрий існує до конкретної речі, поза нею та являється її
причиною (Проявом своєрідності підходу реалістів до розв’язання
філософських проблем є запропоновані Ф. Аквінським докази існування
Бога, викладені ним в праці, яка має бути законспектована студентами в
ході підготовки до семінарських занять). Раніше існує, наприклад, ідея
людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди.
Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська
форма суперечки щодо характеру реальності “Святої Трійці”, а у
філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального
і одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну
об’єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого
світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої
реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до
визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності. Номіналізм
(П’єр Абеляр, Дунс Скотт, Уільям Оккам та ін.) – відроджує
аристотелівську орієнтацію на світ одиничних об’єктів, справжніми є лише
ті речі, які чуттєво сприймаються, а універсалії не мають реального
існування; вони лише загальні поняття, імена речей, їхні назви.
Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію
заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для
основної догми християнської церкви.

17. Томізм та проблема гармонії віри з розумом.

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський
(1225-1274 рр.), який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Його
філософські погляди отримали назву томізм. Найвідомішим його твором є
“Сума теології”.

За часів Аквінського значно зросла роль наукового і філософського
пізнання. Тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення
розуму і науки. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала
можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою.

Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки
полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання
об’єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера
дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже,
предметом філософії є “істини розуму”, предметом теології — “істини
Одкровення”.

Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності.
Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому.
Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об’єктом
теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути
принципової суперечності між Одкровенням і розумом, між теорією і вірою.
Водночас не всі “істини Одкровення” можна довести раціонально. Та це не
ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини
“надрозумні”, але не “протирозумні”.

Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості,
настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є “служниця
теології”. Функції філософії як “служниці релігії” полягають у тому, що
вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати
християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці
догми і зміцнити віру людини.

Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п’ять
доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:

1. Оскільки все в світі рухається, то має бути “першодвигун”, або
“першопоштовх” руху — Бог.

2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування.
Першопричиною усього є Бог.

3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність —
Бог.

4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати
абсолютне мірило досконалості — Бог.

18. Основні риси філософії Відродження. Філософія Відродження ./15-16
ст. н.е../ – це посередня ланка між середньовічною схоластикою і
науково-філософським мисленням нового часу. За своїм змістом вона є
подвійною і супереч-ливою. На відміну від офіційної (так .званої
університетської) священної науки середньовіччя виникають і поширюються
не священні, а світські, людські (для всіх людей, а не тільки для
вибраних) знання. Для багатьох країн Західної Європи XV століття було
переломним у їх розвитку. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної
системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували
феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і
вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Ці зміни
були пов’язані насамперед з процесом секуляризації (звільнення
світського життя від релігії та церковних інститутів) і відбувалися
спочатку досить повільно і по-різному протікали у різних країнах Європи.
Першою країною, в якій почав розвиватися капіталізм на рубежі XV – XVI
століть, була Італія. Пріоритет останньої в цьому відношенні і обумовив
її видатну роль в подальшому розвитку культури, науки, мистецтва,
філософії в епоху, котра отримала в історії назву – Відродження. 

У філософії відбувається зміна у її предметності. Поряд з вивченням
природи, природних явищ, в центр вивчення ставиться людина, особистість,
її творчість, гідність, свобода. Цей новий напрямок одержав назву
гуманізму (від лат. humanus – людяний).

У філософії відроджується античний матеріалізм і стихійна діалектика;
відбувається гостра критика схоластики, софістики, релігії; створюється
нова картина світу на основі геліоцентризму – заперечення геоцентричної
системи Птоломея. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному
християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної
культури, а тому несе в собі ще й такі риси, які не були притаманні
античності. Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження
була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей.
Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження – це
епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було
природно-космічне життя, а в середні віки – Бог і священна ідея
спасіння, то в епоху Відродження – людина. Тому філософське мислення
цього періоду називають антропоцентристським.

На розвиток філософії в цей період значний вплив мав відомий італійський
філософ, теолог, географ, механік, астроном і математик, кардинал
римської церкви – Микола Кузанський (1401 – 1464). Основні риси
філософії епохи Відродження. На завершення розгляду проблем філософії
епохи Відродження, як підсумок, слід з’ясувати її основні риси. Ними є:

1. Гуманізм;

2. Геліоцентризм;

3. Критика схоластики;

4. Відродження античної діалектики;

5. Пантеїзм;

6. Повернення до матеріалізму;

7. Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу
до буржуазних суспільних відносин.

19.Діалектика доби відродження(М.Кузанський). В
епоху відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Але в
розумінні природи, як і в тлумаченні людини у цей період, філософія має
свою особливість. Ця особливість полягає у тому, що природа тлумачеться
пантеїстично. В перекладі з грецької мови «пантеїзм» означає «всебожжя».
Християнський бог свій трансцендентальний, надприродний характер, він
неначебто зливається з природою, а остання тим самим обожнюється і
набуває рис, які не були притаманні їй в античності. Зростання
промисловості, торгівлі, мореплавства військової справи, тобто розвиток
матеріального в-ва, обумовило розвиток техніки, природознавства,
математики, механіки. Все це вимагало звільнення розуму від схоластики і
повороту від суто логічної проблематики до природничо-наукового пізнання
світу і людини. Виразниками цієї тенденції були найвизначніші мислителі
епохи Відродження, спільним пафосом якої стала ідея гуманізму. Одним з
характерних представників ренесансної філософії цього спрямування був
Микола Кузанський (1401 – 1464 рр). Аналіз його вчення дає змогу
особливо яскраво побачити різницю між старогрецькою трактовкою буття і
трактовкою буття в епоху Відродження. Микола Кузанський, як і більшість
філософів його часу, орієнтувався на традицію неоплатонізму. Однак при
цьому він переосмислював вчення неоплатоників, починаючи з ценрального
для них поняття «єдиного». У Платона і у неоплатоників, як ми знаємо,
єдине характеризується через протилежність «іншому», неєдиному. Цю точку
зору поділяли піфагорійці та елеати, які протиставляли єдине
множинності, границю – безмежності. Кузанець, який поділяв принципи
християнського монізму, заперечує античний дуалізм і заявляє, що
«єдиному ніщо ен протилежне». А звідси він робить характерний висновок:
«все є все» – формула, яка звучить пантеїстично і безпосередньо передує
пантеїзму Жордано Бруно (1548 – 1600 рр). Ця формула неприйнятна для
християнського теїзму, який принципово відрізняє творіння («все» від
творця («єдиного»), але, що не менш важливо, вона відрізняється і від
концепції неоплатоників, які ніколи не ототожнювали «єдине» з «усім».
Ось тут і проявляється новий підхід до проблем онтології. З твердження,
що єдине не має протилежності, Кузанець робить висновок, що єдине
тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність – це те, більшим
від чого ніщо не може бути. Тому Кузанець називає її «максимумом», єдине
ж – «мінімумом». Отже, Микола Кузанський відкрив принцип збігу
протилежностей максимуму і мінімуму. Отже, єдність протилежностей є
найважливішим методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що
робить його одним з родоначальників новоєвропейської діалектики.

20. Філософія Реформації ( М. Лютер, Ж. Кальвін)

Ренесансні гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції з
боку офіційних представників католицької церкви. Ситуація різко
змінюється після того, як у XVI ст. Відродження обертається феноменом
Реформації.

М. Лютер {1483—1548 рр.) піддав критиці офіційну католицьку доктрину.
Його позиція виходила з ідей містичного пантеїзму Майстера Екхарта,
августиніансько-платонічних уподобань та ренесансного критицизму Еразма
Роттердамського. М. Лютер закликав повернутися до первісної
«чистоти» християнського вчення, відкинути всі пізніші нашарування у
вигляді папських бул і декретів. Висуваючи тезу про загальне
«священство», він робив непотрібним духовенство, пропонуючи «прямий»,
індивідуальний шлях кожного віруючого до Бога. М. Лютер наполягає на
ірраціональному характері релігійного знання, роблячи тим самим
принципово неправомірною будь-яку спробу «світської» його критики. Він
переклав Біблію німецькою мовою, зробивши тим самим її зміст ближчим і
зрозумілішим для основної маси віруючих німців. Реформа М. Лютера
позбавила церкву політичного панування, підпорядкувала її світській
владі.

Ж. Кальвін (1509—1564 рр.) був автором іншого, більш радикального
варіанта Реформації. Від лютеранства кальвінізм відрізнявся більш
категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Як вчив Ж. Кальвін, Христос
своєю жертвою на хресті обрав до спасіння не все людство, а лише якусь
його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні.
Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок
ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вважати
себе кожний.

Реформація за своїм ідейним змістом була типово ренесансним феноменом.
Водночас вона істотно відрізняється від гуманістичної традиції
Відродження репресивними заходами Контрреформації. Лютеранський монізм у
своєму запереченні автономії людської істоти, п свободи збігається з
натуралістичним монізмом пізнього Відродження, який так само заперечує
автономію людського єства. Недаремно своє продовження лютеранський
монізм, який утверджував існування одного Бога і божественної природи,
знаходить у німецькому ідеалістичному монізмі XIX ст., а натуралістичний
монізм — у матеріалістичному механіцизмі світогляду Нового часу.

21. Натурфілософія доби Відродження.

15-16 ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою
Відродження, Ренесансу. Цей термін вживається на означення періоду
Відродження античної культури під впливом суттєвих перемін с соц-екон.
та духовно-мц житті Зах.Європи. Філософія Відродження не відмовляється
також і від філософії Аристотеля, але оригінальної, очищеної від
середньовічних напластувань, а то й спотворень. Прибічники аристотелізму
прагнули розвивати його матеріалістичні тенденції, запозичивши багато що
у натурфілософів, стихійних діалектів та етичних вчень епікурейської
школи і стоїцизму. Та особливий вплив мала східна, зокрема, арабська
філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція, а також
наукові досягнення арабів у галузі природознавства, що поширювались в
Зах.Європі в 12-13 ст. Поряд з цим передумовами розвиткові своєрідної
філософії Відродження сприяли також і великі відкриття та винаходи, які
були зроблені на той час. Потреба розвитку нових галузей промисловості
спричиняла якісно новий поступ у природознавстві – астрономії, механіці,
географії та ін.науках. Філософія Відродження ставила і прагнула
вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення
цього періоду прийнято називати антропоцентричним, у центрі уваги якого
була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на
природно-космічному житті, а в середині віку в основу брався Бог та
пов’язана з ним ідея спасіння. Звідси – характерна риса епохи
Відродження: орієнтація на мистецтво. Відродження – епоха
художньо-естетична. Справжній світоглядний переворот епохи Відродження
проявився в поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473-1543) та
Джордано Бруно (1548-1600). Геліоцентрична теорія створена і
обгрунтована Коперніком. Повністю заперечувала середньовічні теологічні
уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово
нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.
Д.Бруно розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності
Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму,
“розсередивши” Бога в усій природі. Він вважав, що природа і Бог є в
речах. Д.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало
період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і
не знищується, не може знищуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт
нерухомий, але і його просторі рухаються лише тіла, які є складовими
частками Всесвіту.

22. Основні риси філософії Нового часу. Доба Нового часу – основа
становлення нового філософського напряму – раціоналізму. З ХУІ ст. по
ХІХ ст в Європі закладаються підвалини раціоналістичної (класичної
філософії) в основі якої лежить розум та впевненість в його
всесильності. Необхідність появи раціоналістичної філософії – це
заперечення релігійної віри як засобу пізнання дійсності, заперечення
феодальної ідеології, як засобу осмислення світобудови та
життєдіяльності людини. У кiнцi ХУ1-ХУП ст.у Захiднiй Європi настає
епоха раннiх буржуазних революцiй. Буржуазiя була зацiкавлена в розвитку
продуктивних сил суспiльства, а отже, в розвитку науки i технiки.
Філософія Нового часу-це філософія короткого (XVII – ХУШ ст.), але
насиченого глибокими ідеями та видатними іменами періоду європейської
філософії. На протязі цього періоду відбулись істотні зміни в баченні
проблемного поля філософії. Схематично їх можна окреслити так –
філософія Нового часу зосереджена на вияві та осмисленні умов можливості
зміни статусу людини в світі, тобто перетворення її на володаря,
господаря, майстра буття. Філософія Нового часу, завдяки рішучій
діяльності її видатних творців, остаточно підірвала вплив на суспільне
життя реакційної церковно-феодальної ідеології, розчистила шлях для
встановлення нових буржуазних відносин, сприяла подальшому розвитку
матеріалістичного світорозуміння.

Основні риси філософії Нового часу (ХVІІ – ХVІІІ ст.). На завершення
теми, слід визначити основні риси, що притаманні філософії Нового часу.
Ними є, принаймні, такі основні риси:

1. Зв’язок з наукою. Критика схоластики;

2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів
дослідження;

3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і
дедукції.

4. Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу;

5. Розробка вчення про людину і її невід’ємні права;

6. Просвітництво;

7. Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та
природне походження.

23. Емпірична філософія Ф.Бекона.

Ф.Бекон (1561-1626 ) – родоначальник нової форми англ. матеріалізму і
всієї тогочасної експерементальної науки. Саме він сформував поняття
матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей; матерія, за
Беконом, перебуває у русі під яким він розумів активну внутрішню силу,
“напругу” матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав
рівноправними властивостями матерії, що ставило його та ін. філософів
перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином абсолютний спокій
перетворюється на рух і навпаки.

Бекон,будучи засновником методологічного рівня наукового
пізнання,виступає проти схоластичної методології,вузького емпіризму.Свою
позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення 3 можливих
шляхів пізнання: *шлях павука,тобто спроба людського розуму виводити
істини з самого себе;*шлях мурахи-однобічний емпіризм-пізнання і
нагромадження голих фактів;*шлях бджоли-справ-жній шлях науки,як бджола
переробляє нектар у мед,так і справжній науковець перетворює емпі-ричні
факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

Бекон обґрунтував в теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу
він виводить пріоритет індуктивного методу і фактично стає його
фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового
пізнання: отримання загальних положень, загального значення про світ
шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей.
Бекон визначив також систему “ідолів”, тобто видимих і невидимих
перешкод в процесі пізнання істини.

В його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання.
Його знаменитий афоризм “Знання – сила” виражає ідею високої ролі
експерементальної науки, яка приносить людині практичну користь.

Б. не заперечував існування Бога. Він вважав, що Бог створив світ, але в
подальший час перестав втручатися в його справи. Отже, він визнавав
існування двох істин: божественної і світської.

У поясненні природи суспільства Б. був ідеалістом і виступав прибічником
абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових
прошарків суспільства того часу. Головною роботою Б. є “Новий Органон”
(1620рр.).

24. Що таке «Новий Органон» і «Нова Атлантида» у Ф. Бекона.

Англійський мислитель Френсіс Бекон є на думку сучасних науковців,
одним з основоположників нового, матеріалістичного, світогляду. Його
філософські погляди характеризуються майже повним відривом від вірувань
у залежність людини та її поведінки від надприродних сил та сутностей. У
своїх головних творах “Новий Органон”, “Про переваги та умноження наук”,
“Нова Атлантида”, філософ не ідеалізував людину, не вважав її ідеалом та
вінцем творіння, а тлумачив як особливий вид живих істот. Бекон,
насамперед намагався визначити провідні ознаки моральнісної поведінки і
зрештою прийшов до висновку, що такими є, насамперед, примат загального
блага над благом індивідуальним і діяльного життя над споглядальним. Як
підкреслюють сучасні науковці, Бекон був одним з піонерів розробки так
званої “природної”, а не, так би мовити, релігіогенної моралі. У своїх
працях він аналізував етику без посилань на християнські уявлення.
Мислитель, розвиваючи погляди філософів Ренесансу, вважав, що на
становлення індивідуальності та моральності визначним чином впливає
рівень освіти, виховання та місце проживання. При цьому Бекон у якості
синоніму поняття “індивідуальність” та його аналізу застосовує власну
термінологію: “особливий кут зору”, “печера”, “ідоли” тощо. Щодо вибору
звичайною людиною того або іншого виду поведінки, у тому числі,
девіантного, Бекон був переконаний, що на нього суттєво впливають такі
чинники (так звані “ідоли”) :

– “ідоли печери” – суб’єктивні симпатії, антипатії та стереотипи
конкретної людини;

– “ідоли театру” – некритично засвоєні, хибні опінії інших людей, які
призводять людину з слабко розвиненими моральнісними та вольовими
якостями до девіацій.

25. Раціоналізм і дуалізм філософських поглядів Р.Декарта.

Видатний мислитель Франції ХVІІ ст. – Рене Декарт – один з
основоположників науки і філософії нового часу.

Р. Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і родоначальник
філософського раціоналізму. Рене Декарт (1596 – 1650) – філософ,
математик, фізик, механік, фізіолог, народився в родині французького
дворянина. Р.Декарт – один з творців вищої математики; аналітичної
геометрії; сформулював ряд законів механіки, зокрема загальний закон дії
і протидії, закон збереження кількості руху при ударі непружних тіл; у
фізіології один з перших описав рефлекторний акт тощо.

Основні філософські праці Декарта: “Розміркування про метод” (1637),
“Роздуми про першу філософію” (1641), “Начала філософії” (1644).

Основна риса філософського світогляду Декарта – дуалізм. Дуалізм Декарта
виявлявся у його вченні про так звані субстанції.

З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним
тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це – протяжна
субстанція, реальне тіло.

З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, “мислячу
субстанцію”, котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав
два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його
двоїстість, дуалізм. Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав
раціоналізм і дедукцію. В теорії пізнання Декарт виступив як реформатор,
автор нового наукового методу пізнання – дедукції, котра означає
виведення пошукових істин на основі інших істин, що вже відомі і
встановлені. Це щось на зразок математики, коли конкретне знання
отримують на основі деяких загальних принципів, постулатів і аксіом.

Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:

Перше правило – не визнавати істинним нічого, окрім того, що з
очевидністю пізнається, що не підлягає сумніву.

Цей сумнів не є переконанням в непізнаванності світу, а являє собою лише
засіб для знаходження найпершого достовірного начала. Цим є знамените
положення Декарта: “cogito ergo sum” – “мислю, отже існую”.

Друге правило – розподіляти кожне утруднення, яке виникає в процесі
пізнання на стільки частин, наскільки це можливо для їх кращого
розв’язання.

Третє правило – мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з
предметів найбільш простих і тих, що легко пізнаються, щоб перейти від
доведеного до ще не доведеного.

Четверте правило – необхідно в процесі дослідження складати якомога
повні огляди фактів, систем, гіпотез, предметів, їх властивостей – того,
що вивчається, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено.

На думку Декарта, дотримання цих правил – гарантія того, що достовірні
начала філософії будуть знайдені.

Однак, і це слід підкреслити, дотримання цих правил не є ще гарантією
достовірного пізнання. В історії філософії ми маємо безліч фактів, коли
філософи про одні і ті ж речі висловлювали різні, навіть протилежні
судження. Згадаймо, для прикладу, уявлення античних філософів про
першоначала буття, філософії.

Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази
яких є обманливими. Єдиними, найдостовірнішим засобом пізнання, його
критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція. Він
був засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання,
згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не
емпіричний досвід, а розум (від лат ratio – розум, rutionalis –
розумний). Раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його
загальність і необхідність, Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці
ознаки не даються у досвіді і його узагальненні, а взяті з самого
розуму, його ідей, котрі природжені йому. Це, безумовно, безпідставна
точка зору. Бо вона заперечує пізнання в його єдності з чуттєвим
досвідом, практикою.

Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом
знань є чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього світу на її органи
відчуттів.

Філософські погляди Декарта, його наукові здобутки, мали значний вплив
на подальший розвиток науки і філософії.

Раціоналізм Декарта, як однобічне розуміння логічного характеру
математичного знання, не став загальновизнаним напрямком у світовій
філософії. Він мав як прихильників, так і супротивників.

Одним з перших, хто піддав змістовній критиці раціоналізм Декарта, його
вчення про “природженість ідей”, був Джон Локк.

26. Соціально – філософська концепція Т. Гоббса.

Перед мислителями Нового часу гостро постала проблема методу,
розв’язанню якої присвятили свої праці батьки-фундатори філософії Нового
часу – англієць Ф.Бекон та француз Р.Декарт. Ці мислителі розробляли її
не тільки в гносеологічному, а й у широкому гуманітарному контексті. Це
вивело їх на цікаві філософські узагальнення, що значною мірою сприяло
формуванню соціально-філософських концепцій теоретиків пізнішого
періоду, особливо Т.Гоббса, Дж.Локка та Б.Спінози. Універсальну
концепцію “порядку” представив знаменитий англійський філософ Томас
Гоббс (1588 – 1679). Славу та визнання Т.Гоббсу приніс написаний у
Парижі й виданий у Лондоні 1651 році знаменитий «Левіафан, або Матерія,
форма та влада. держави церковної та громадянської». До речі, це саме
дослідження принесло йому й безліч неприємностей. У суперечливих
політичних перипетіях «Левіафан» викликав до себе різноспрямоване
ставлення: від захоплення та підтримки одними політичними силами до
засудження й навіть спалення іншими. Час, як відомо, всьому віддає
належне. «Левіафан» Т.Гоббса сьогодні розглядають як одну з перших
фундаментальних праць, на ідеях якої грунтувалися і з якої виходили
концепції «громадянського суспільства» та «правової держави». «Левіафан»
– це міфічне біблійне страховисько, іменем якого Гоббс назвав «державу»,
підкреслюючи тим самим всесилля цієї соціальної інституції – своєрідного
«земного Бога», що повністю підпорядковує собі як окрему людину, так і
цілий народ. Держава, на думку філософа, має земне (природне), а не
божественне походження, її необхідність зумовлена природою людини,
потребою жити суспільно за наявності різноспрямованих егоїстичним
інтересів, потреб, пристрастей, властивостей та сил кожного окремого
індивіда. Людина, вважав Т.Гоббс, посідає проміжне місце між природою та
суспільством. Усі люди від природи є рівними. Проте різниця у вихованні
та «тілесній будові» породжує в них неоднакові прагнення. Це, у свою
чергу, викликає суперництво, ворожість у Громадянську війну Т.Гоббс
розглядав як «хворобу держави», за якою слідують шаленство, розклад,
занепад. Філософ звеличував цінність громадянського миру й засуджував
революції та бунтівні заколоти як руйнівні чинники соціальності. Т.Гоббс
був переконаний, що вся влада в державі має належати правителю – і
законодавча, і виконавча, і судова, і зовнішньополітична. Будь-який
поділ влади, на думку філософа, неминуче призводить до непорозумінь,
суперечок та громадянської війни. Дехто з філософів вважає
соціально-філософську (державобу-дівничу) концепцію Т.Гоббса якщо не
тоталітарною (диктаторською), то принаймні недемократичною. На мою
думку, Т.Гоббс не тяжів до тоталітаризму. Він намагався зберегти
традицію й водночас відшукати в ній місце для нових політичних явищ та
процесів, зокрема для рівності, суверенітету громадянина тощо.

27. Натуралістичний пантеїзм Б. Спінози. Значний внесок у подалання
дуалізму Декарта зробив Б.Спіноза (1632- 1667 р.р.). З точки зору
Спінози, світ – це нескінчена природа, матеріальна субстанція (від лат.
– сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза
вживає не буквально, воно є своєрідним теологічним прикриттям
матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самою себе і має
безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, її властива ідея збереження.
Субстанція – це те, що не потребує для свого існування чогось іншого –
Бога, духу, і т.п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його
філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку його
наукової філософії. Велике значення для подальшого розвитку філософії
мало вчення пантеїзму Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від
природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична
думка про те, що пізнання світу іде не через пізнання Бога, а через
пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов’я, а до
наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції,
Спіноза стояв на позиції гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає
наявність мислення усієї матерії, в тому числі й не живої. Такої
ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз і деякі дослідники
природи, зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де
Шарден.

28. Монадологія В. Лейбніца.

Ядром філософської концепції Лейбніца є вчення про “монади” —
монадологія. Монада розглядається як проста неподільна духовна
субстанція буття. Спираючись на відомі з античної філософії докази,
Лейбніц заперечує можливість існування єдиної субстанції, про яку вчив
Спіноза. Лейбніц стверджує, що поняття єдиної субстанції заперечує
можливість існування руху, мінливості буття. Тому він звертається до
нескінченної множини субстанцій — монад. Монада — самодостатня одиниця
буття, здатна до активності, саморуху, діяльності. Монада — це проста
субстанція. Складна субстанція завжди залежна від простих, а тому
складне утворення взагалі не можна визнати субстанцією. Тому монади не
змінюються під впливом інших монад, кожна з них є самодостатньою, а отже
становить собою самодостатній світ, непорушну гармонію, яка є
найсильнішою у світі. Як найдовершеніші гармонійні утворення, монади і
між собою мають єдине відношення — “гармонію”. У випадку, коли в світі
існує дві однакових монади, слід визнати, що вони будуть тотожними.
Таким чином, монади різняться за своїми якостями. Монади мають три
головні різновиди за ступенем свого розвитку. Нижча форма
характеризується “перцепцією” (духовно пасивною здатністю сприйняття).
Вищі монади здатні мати чуття та чіткі уявлення. Їх Лейбніц називає
“монадами-душами”. Монади найвищого ступеня здатні до “аперцепції”
(свідомості) і їх називають “монадами-духами”. Монади не мають
просторових (фізичних) властивостей, тому вони чуттєво не дані. Їх дано
лише розумові. Чуттєво дані тіла є комбінаціями монад, які вирізняються
тим, з яких монад вони складаються. Людина уособлює собою таку
сукупність монад, у якій провідну роль відіграють монади, що здатні
усвідомлювати. Об’єднання монад є невипадковим, воно визначене
“завбаченою гармонією”, яка виявляє себе у самозміні монад узгоджено з
іншими монадами. Причини зміни монад можуть бути зовнішніми та
внутрішніми. Кожна з монад утримує в собі як минуле, так і майбутнє.
Завбачена гармонія дає змогу стати наявними усім якостям, які маються в
кожній з монад у невиявленій формі. Процес пізнання, таким чином,
Лейбніц розглядає як розвиток здатності до створення та усвідомлення
ідей. Він заперечує існування вроджених ідей, людина з народження має
лише деякі вроджені принципи (інстинкти). Чуттєве пізнання ним
розглядається як нижча ступінь раціонального пізнання. Відомий вираз
“Немає нічого в розумі, що не пройшло раніше через чуття” Лейбніц
доповнює положенням — “крім витворів самого розуму”. Розум відкриває
суттєве, необхідне, а чуття — випадкове, емпіричне. Тому і істини
бувають різними: емпіричні — істини факту; розумові — істини теорії. До
істин розуму Лейбніц відносить головні положення математики та логіки.
Математику і логіку Лейбніц розглядає як головні науки розуму, які
повідомляють людині про світ, не даний чуттєво. Це науки про “усі
можливі світи” (на відміну від філософії, яка визначається ним як наука
про цей дійсний світ).

29. Британське просвітництво (Дж. Локк).

Просвітництво – культурно – історичний термін (вперше використаний
Вольтером і Гердером), що відбиває певну епоху розвитку людства,
сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного
прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій 14-15
ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним
прагненням просвітників було знайти, завдяки діяльності людського
розуму, природні принципи суспільного життя. Вважається, що
Просвітництво було започатковано в Англії під впливом філософських ідей
Д. Локка., який створив вчення про державу, владу і право.

Джон Локк (1632 – 1704) – видатний англійський філософ,
природодослідник, матеріаліст. Локк став першим філософом, котрий став
на шлях ретельного аналізу і систематизації пізнавальних можливостей
людини, його судження, висловлені з цього приводу, не втратили своєї
актуальності і в наш час.

Основними філософськими працями Д.Локка є: “Досліди про закони природи”
(1662 – 1664); “Два трактати про державне управління” (1679); “Досвід
про людське розуміння” (1690); “Думки про виховання” (1693) та інші.

Локк спробував в противагу Декарту створити емпіричну (дослідну)
методологію пізнання. Для нього не було проблеми стосовно того, звідки
беруться знання, де їх джерело. Локк був засновником емпіричної
філософії. Емпіризм (від грец. empeiria – досвід) – філософське вчення,
що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує
значення логічного аналізу – теоретичних узагальнень. Емпіризм виводить
загальний і необхідний характер знань не з мислення, а з досвіду.

Локк доводив, що всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають
внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів людини.
Дж.Локк відкинув вчення Декарта про природженість ідей. Якби ідеї у
людей були б природженими, то тоді вони б мали однакові погляди на все,
мали б однакові ідеї. Однак цього ми не спостерігаємо, зауважує філософ.
Це тому, що такі ідеї просто не існують.

Єдиним джерелом усіх ідей Локк оголосив відчуття людини. Ідеї, набуті на
основі відчуттів, лише матеріал для знання, котрий є первинним. Без
нього ніяке знання, ніякі ідеї – неможливі.

Дж. Локк – автор сенсуалістичної теорії пізнання (від лат. sensus –
відчуття). Сенсуалізм – філософське вчення, що визнає єдиним джерелом
пізнання відчуття..

Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні
та вторинні якості речей. Первинні якості їх є об’єктивними, такими, що
від людини, її відчуттів не залежать. Первинними якостями є рух, спокій,
маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір, фігура,
кожного тіла тощо. Вторинні якості – суб’єктивні, тобто такі, що
залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів
відчуття, а саме: тепло тощо. Такий підхід до з’ясування відмінностей
первинних і вторинних якостей речей, це, безумовно, серйозний аргумент
на користь матеріалістичної теорії пізнання.

Дж. Локк є видатним теоретиком в галузі вчення про державу, державну
владу і право.

Держава, на думку Дж. Локка природного, а не божественного походження,
так само як і влада короля. Людство народжене вільним і наділено від
природи свободою, а влада короля “була дана йому волею мас”. Державу
створюють люди для того, щоб запобігти війні між ними. Це – “головна
причина того, що люди утворюють суспільство (державу), відмовляючись від
“природного стану” Держава виникає там, де вільні люди відмовляються від
природного права на самозахист, від права особистого покарання
насильників і надають це право суспільству в цілому. Причина переходу
від природного стану людей до утворення держави – це ненадійність,
негарантованість їх існування у природному стані.

Людина, на думку Локка, має три невід’ємних права: право на життя, право
на свободу і право на власність, набуту особистою працею. Приватна
власність за Локком, це результат безпосередньої трудової діяльності
людини.

Мета держави – збереження свободи і власності. Держава не повинна бути
свавільною. Її завдання – видавати закони, карати порушників права,
захищати громадян від зовнішніх посягань.

Дж. Локк вимагав чіткого розподілу законодавчої та виконавчої влади.
Законодавча влада повинна приймати закони. Виконавча влада повинна
організовувати їх виконання.

Законодавча влада, прийнявши закони, немає потреби в подальших нарадах,
зборах і т.п. Виконавча влада, навпаки, має потребу в постійно діючих
органах, щоб виконувати ці закони.

Такі погляди Дж. Локка мали прогресивне значення. В них виявлялися
прагнення філософа пристосувати уявлення про державу, державний устрій
до тієї політичної форми правління, котра була встановлена в Англії в
результаті буржуазної революції 1688 року.

Філософські та соціально-політичні ідеї Дж. Локка мали сильний вплив на
подальший розвиток світової філософії, англійського просвітництва,
спрямованого проти схоластики, на користь науки, емпіричного, дослідного
знання – проти ідеології феодального суспільства.

30. Французьке просвітництво (Ж.-Ж. Руссо, Волбтер).

Просвітництво-культурно-історичний термін, (вперше використали Вольтер і
Герде), що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає
в широкому використанні розуму для сус-пільного прогресу. Просвітництво
є продовженням гуманістичних тенденцій 14-15ст.,але відрізняється
більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників
було знайти шляхом діяльності людського розуму природні принципи
суспільного життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі
наявні форми і відношення людей в сфері права, моралі, економіки,
політики. Під впливом просвітництва розпочались реформи в деяких країнах
східної Європи, які сприяли створенню і розбудові громадянського
суспільства.

Французьке просвітництво порушує проблему вдосконалення суспільства
шляхом реформ. Велике значення мали твори Монтеск’є(1689-1755),зокрема
його “Перські листи” та “Дух законів”, де методом порівняльного аналізу
описує типи державного устрою. Загалом Монтеск’є висував ідею
величезного географічного фактору (територія, клімат, родючість землі…)
в розвитку суспільства. Але він не заперечував ролі способу життя,
способу виробництва. Проголосив ідею загального миру.

Вольтер(1694-1778)в своїх творах “Кандід”, ”Філософський словник” та ін.
висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він боровся
проти церкви, релігійної нетерпимості, фанатизму, деспотії. Вольтер
вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час мислитель
визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого
“освіченого монарха”, тобто вченого, розумного царя чи імператора, але
на схилві свого життя схилився до того, що найкращим державним устроєм є
республіка. Він залишився переконаним в неминучості суспільного
прогресу.

Ж-Ж.Руссо (1712-1778) написав праці “Про суспільний договір”, ”Еміль,
або про виховання” та інші, де торкається питань розвитку цивілізації,
держави, моралі. Критика ним наявних порядків відрізнялась яскравістю
стилю і разючою силою слова. Взагалі Руссо помітно схиляється до
насолоди і насолоди і намагається уникнути страждань. Цивілізація,
твердить він, псує людину, погіршує її природні якості саме завдяки
своїй раціоналізованості, поміркованості. Поділ праці, який має
величезне значення для прогресу, не тільки благо ,але й зло, оскільки
людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми
відчуження людини в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на чуття
людини, звертався до її щирого серця. В цьому він вбачав можливість
збереження і розвитку справді людяних відносин у суспільстві. Він рішуче
виступає проти соціальної нерівності, вимагає свободи і забезпечення
повноти юридичних прав.

31. Агностицизм філософії І. Канта

Фундатором німецької класичної філософії був Кант. Його теоретична
діяльність поділяється на періоди. Перший період закінчується 60-ми
роками XVIII ст. У цей час Кант займався переважно природничими
проблемами серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про
виникнення Сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній
формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою
історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період у
філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70-х років починається другий, так званий «критичний» » період, коли у
філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм.
Основні твори цього періоду: „Критика чистого розуму”, „Пролегомени”,
„Критика практичного розуму”.

У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим
відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з
попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому,
що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта.
Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої
пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант,
потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це
буз великий поворот філософії до людини.

Вчення Канта про пізнання спирається на його концепцію про створення
суджень. Знання завжди виявляють себе у формі судження, в якій думкою
фіксується відношення чи зв’язок між поняттями — суб’єктом і предикатом
судження. Існують два різновиди такого зв’язку. В одних судженнях
предикат не дає нового знання про предмет порівняно із знанням, яке
фіксоване у понятті “суб’єкт”. Такі судження Кант називає
“аналітичними”. У других — зв’язок між суб’єктом і предикатом не
випливає з розгляду поняття “суб’єкт”, а предикат об’єднується із
суб’єктом. Такі судження Кант назвав “синтетичними”. У свою чергу
синтетичні судження поділяються на два класи: в одному зв’язок предиката
і суб’єкта мислиться відповідно до даних досвіду (такі судження
називаються “апостеріорними”), у другому зв’язок мислиться як незалежний
від досвіду, передуючий досвідові (такі судження називаються
“апріорними”).Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі»,
явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини, „речі в
собі” стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір—час)
та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність
та ін.), тобто таким формам, ;і мають поза досвідне походження. Наступна
сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при
цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених
протиріччях — так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що
таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез,
що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати.
У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до
розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна
умова розвитку знання.

У філософії Канта поєднані матеріалізм(визнання об’єктивного існування
«речей у собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і
розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об’єктивної дійсності).
Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.

Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні
форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення
“предметів самих по собі”. Тим самим обґрунтовується теза про можливість
пізнання “речей для нас” та неможливість пізнання “речей в собі”, що
стає основою нової форми агностицизму.

32. Етичні погляди І. Канта. “Категоричний імператив”.

Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі
етики. В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у
своїй теорії пізнання.

Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву
мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає
самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять
«людина» і «особистість». Відомий Кант і як творець вчення про
надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль.
Він створив учення про так званий категоричний імператив (закон,
повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки.
Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в
сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

Так, що стосується проблеми необхідного та вільного в діяльності людей,
то він вважав, що дана суперечність — уявна: людина діє необхідно в
одному відношенні, вільно — в іншому. Людина діє з необхідністю,
оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ
природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом
з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до
світу духовного. І в цій якості людина — вільна. Моральний закон, який
дається лише розумові, це “категоричний імператив”, закон, який
потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального
життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного.

У разі, коли дії збігаються з моральним законом, здійснюються людиною на
підставі власної схильності, їх не можна назвати моральними. Дія людини
буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги
до морального закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на
емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і
результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою
моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі
явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять,
як “свобода”, “безсмертя”, “Бог”, пояснюється вірою в уявний світ, даний
тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ).
Трансцендентність уявного світу буде існувати завжди, бо людина не
здатна своїм розумом вийти за межі антиномічності загальних і необхідних
понять.

В естетиці він зводить прекрасне до “незацікавленого” задоволення. В
етиці Кант проголошує самоцінність кожного індивіда як особистості.
Прогресивним було також вчення Канта про необхідність вічного миру.
Засобом до встановлення миру він вважав розвиток міжнародної торгівлі та
взаємовигідне спілкування різних держав.

33. Антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха.

Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став Л. Фейєрбах, його
сучасник, учень, який, однак, не став послідовником свого вчителя.

З Л. Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму.
У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не й творена і є причиною
самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія — це
хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу,
як це робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її
існування. Такі думки Фейєрбаха — це ніби справжній матеріалізм і
атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В
розумінні природи Фейєрбах — матеріаліст, а в розумінні історії людства
— ідеаліст.

Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами
форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той час,
Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу
Бога буде панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму
Фейєрбаха були притаманні такі риси, як метафізичність, механіцизм, він
мав споглядальний характер. У центрі філософії Фейєрбаха стояла людина,
тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але
людину він розумів однобоко, тільки як частину природи, як біологічну
істоту, яка повністю залежить від природи, «панує» над природою «шляхом
покори її», в той час як її слід розглядати як єдність біологічного і
соціокультурного.

Фейєрбах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її
минулого та сучасності, ролі в суспільстві і ставлення до релігії. За
Фейербахом, у світі починається нова епоха — пост-християнська. Релігія
відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна
філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не має
стати простим чи негативним (в гегелівському розумінні) запереченням
релігії. “Якщо філософія повинна замінити релігію, — стверджує Фейєрбах,
— то, залишаючись філософією, вона має стати релігією, вона повинна
включити в себе — у відповідній формі — те, що становить сутність
релігії, повинна включити переваги релігії Нова філософія повинна стати
несхожою і на стару християнську релігію, і на стару “шкільну”
філософію, хоча й потрібно зберегти краще з них обидвох. Уточнюючи свої
уявлення, Фейєрбах називає нову філософію — “релігію” антропологією,
“філософією майбутнього”. Водночас сам Фейєрбах бачив сутнісні
відмінності між філософією та релігією і вказував на них. У релігії
сильний бік — її світоглядна ефективність, її близькість до “серця”
людини, її емоцій, глибинних особистісних структур (при цьому релігію
Фейєрбах вважає родовою ознакою людини — адже в тварин релігії немає). З
іншого боку, гегелівська філософія з ії абсолютизацією мислення,
раціонального пізнання виявляється, за Фейербахом, раціоналізованою
формою теології. Філософія — це неначе “сенс” у релігії. Вона також
виростає з сутнісних аспектів людської свідомості. І те, й інше повинна
об’єднати у собі “філософія майбутнього”, але у цьому об’єднанні мають
зникнути, усунутися слабкі сторони і філософії, і релігії.

Слабкість філософії, за Фейєрбахом, — в її відірваності від “серця”,
манірній віддаленості від світу, теоретичному егоїзмі. Це й повинно бути
усунене при злитті філософії та релігії, а тому філософія повинна
перетворитись у практичну філософію (цей мотив був характерним для
усього молодогегельянства).

Фейєрбахівські уявлення про Людину були отримані шляхом критичного
перетлумачення християнських ідей. Фейєрбах віддав чи приписав Людині
лише ті якості (“предикати”), які релігія приписувала Богу. На його
думку, Бог — це відчужена та об’єктивована сутність людини (або, інакше
кажучи, Бог є деяким символічно закодованим зображенням суто людських
властивостей та якостей). Саме в тому, що боги утворені за образом та
подобою людей, і корениться, за Фейєрбахом, сенс та цінність релігійної
свідомості, основа її дійовості в історії

34.а Позитивізм і неопозитивізм

Історія позитивізму має три періоди розвитку.

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г.
Спенсер, О. Михайловський. Згідно з вченням Конта, філософія не є наукою
із власним об’єктом, що якісно відрізняється від об’єктів конкретних
наук. Філософія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є
узагальненою класифікацією всіх наук. Позитивізм як філософський
напрямок заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як
результат окремих конкретних наук

Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

-пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

– вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними
науками (кожна наука сама собі філософія);

– у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би
суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

Ці та інші положення були викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної
філософії». Його ідеї виявилися співзвучними з ідеями англійських
філософів Джона Стюарта Мілля (1806—1873) та Герберта Спенсера
(1820—1903)(10-томник «Синтетична філософія»).

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими
представниками були: австрійський фізик Е. Мах, нім. філософ Р.
Авенаріус, франц. математик Ж. А. Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт
релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про
те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи,
знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань.
Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Третя форма – неопозитивізм, який має два різновиди: логічний позитивізм
і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів,
повинна бути логіка наук, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний
синтаксис мові Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики.
Це напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усі
соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського
спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер Л.
Вітгенштейн та ін.

Сучасний позитивізм — це постпозитивізм І. Лакатоша Т. Кука, П.
Фейєрабенда. Він висуває так звану методологію дослідницьких програм,
ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту
науки.

35а. Екзистенціалізм

Екзистенціалізм виник на початку XX ст. в Німеччині, Франції, Італії,
набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції.
Біля джерел цієї філософії був С. К’єркегор (1813—1855 рр.), який першим
сформулював поняття “екзистенція”, — “внутрішнє” буття, що поступово
переходить у зовнішнє , а серед російських філософів — М. О. Бердяєв
(1884—1948 рр.). Значно вплинули на формування та розвиток
екзистенціалізму також “філософія життя ” і особливо феноменологія
німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859—1938). Основна ідея
феноменології — неможливість взаємного зведення і в той же час
нерозривність свідомості і людського буття, особистості і предметного
світу, психофізичної природи, соціуму, духовної культури — згодом
трансформувалась у теорію екзистенціалізму.

Існування особистості є абсолютно ірраціональним процесом і не може бути
осягнуте розумом та раціональним пізнанням. К’єркегор висуває концепцію
“екзистенціальної” (особистісної) істини, змальовує осягнення істини як
результат зіткнення протилежних “життєвих позицій на противагу
жорстокій однозначності раціоналістичного “безособового” тлумачення
істини

Екзистенціалізм є філософським вираженням глибоких потрясінь, які
спіткали західну цивілізацію в XX ст. Його прибічники вважають, що
катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість,
кінцевість будь-якого людського існування. Самим глибинним знанням про
природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної
смертності й недосконалості. В центрі уваги екзистенціалістів були
питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини
до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, моралі, мистецтва цікавили їх
лише настільки, наскільки вони стосувались названих питань. Основними
проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія
буття, гуманізм, історія західноєвропейської цивілізації, проблема
свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського
існування.

Основною категорією екзистенціалізму є категорія існування, або
екзистенція, що ототожнюється з суб’єктивними переживаннями людини,
оголошується первинною щодо Буття, а буття суспільства вторинним.
Дійсність — це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана,
зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є
конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє
людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній
світ індивіда, його свободу.

Жити як усі — значить втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідси
пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр,
Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до
асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів
моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати
моральним чи аморальним.

У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної
думки, поширеним у всьому світі. Провідними представниками цієї духовної
течії є: в Німеччині — Мартін Хайдеегер , Карл Ясперс; у Франції —
Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Габріель Марсель; в Іспанії — Хосе
Ортега-і-Гассет; в Італії — Нікколо Аббаньяно; а також Леопольд Сенеор в
Сенегалі, засновник оригінального екзистенціалістського вчення,
поширеного в Екваторіальній Африці і на островах Карибського моря.
Послідовники екзистенціалізму є також у США (У.Баррет), в Японії
(Нісіда, Васудзі), в арабських країнах (Абд-аль-Рах-ман Бадаві, Таїб
Тізіні, Камаль Юсеф аль-Хадж) та ін.

36а. Герменевтика

З одного боку, герменевтика — це теорія розуміння, вчення про розуміння
та інтерпретацію документів, що містять у собі смислові зв’язки, вчення
про передумови і засоби такого розуміння. В такому вигляді вона була
розроблена в рамках історико-філологічної науки XVIII ст., хоч корінням
своїм сягає сивої давнини. Отже, герменевтикою називають мистецтво і
теорію тлумачення текстів. Основні засади її були закладені
Шлейєрмахером і Дільтеєм. Дільтей розвивав герменевтику як методологічну
основу гуманітарного знання.

Головна операція у герменевтиці — розуміння. Процес розуміння являє
собою комплексну і методологічну проблему, яка досліджується
герменевтикою з різних боків:

семантичного;

логічного;

психологічного;

гносеологічного;

соціологічного;

математичної теорії прийняття рішень

На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, враховується ще
намір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних і
суб’єктивно-психологічних факторів. Герменевтика, можна сказати, вперше
виявила співвідношення частини і цілого в процесі розуміння. Напрям,
мету і методи герменевтичного аналізу слід оцінювати позитивно, бо
суб’єктивно-психологічних факторів дуже часто недостатньо для
адекватного розуміння змісту того чи іншого тексту, адже один суб’єкт
інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення різних методів для
аналізу текстів уможливлює більш повне розуміння їх змісту.

Мова оголошується «творчою і виробничою силою», оскільки текст є
«об’єктивною самостійністю» стосовно будь-якого суб’єкта, включаючи
автора та інтерпретатора. Він (текст) піднімається до рангу
герменевтичної автономії.

Якщо говорити про герменевтику в цілому як про філософську концепцію,
слід підкреслити ті позитивні моменти, які вона внесла до скарбниці
філософської думки:

1) відтворюється ідея цілісності культури, філософії, суспільства тощо;

2) дається метод аналізу культурних явищ;

3) визначається поворот до загальнолюдських цінностей.

З іншого боку, герменевтика розглядається як течія сучасної філософії,
основними представниками якої є X. -Г. Гадамер , К.Апель, П.Рікьор.

Вихідним пунктом герменевтики як філософської течії є онтологічний
характер герменевтичного кола, яке виражає специфічну рису процесу
розуміння, пов’язану з його циклічним характером. Ця ідея є центральною
у філософському вченні Гадамера.

За Гадамером, герменевтика є філософією “тлумачення”: від тлумачення
текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому.
Він не зводить герменевтику до розробки методології розуміння текстів, а
визначає її як філософію розуміння. Предметом розуміння, на думку
Гадамера, є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний зміст,
з осмисленням якого пов’язаний даний текст.

Філософська герменевтика значною мірою є продуктом XX ст. Сучасна
філософія, відображаючи складний, динамічний, суперечливий, але єдиний
світ, підійшла до необхідності нового погляду на проблеми співвідношення
загальнолюдського і національного, суспільного і індивідуального,
загального і особливого у суспільному розвитку.

34. Релігійна філософія. Неотомізм.

Неотомізм одна з найавторитетніших течій у філософії, офіційна
філософська доктрина Ватикану. Провідні представники цього напрямку:
Е.Жільсон, Ж.Марітен – у Франції; Е.Корет– в Австрії; Ю.М.Бохенський –
у Швейцарії; Ф.Ван-Станберген – у Бельгії; К.Войтила– у Польщі.
Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського,
центральним принципом якого є принцип гармонії віри та розуму; поєднуючи
його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Руссерля,
Хайдеггера, Ясперса.

Фома Аквінський (1125/26 –- 1274 рр.) – один з найвидатніших
представників середньовічної філософії. Як і його вчитель, Фома
Аквінський намагався обґрунтувати основні принципи християнської
теології, спираючись на вчення Арістотеля. При цьому вчення Арістотеля
було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з
догматами церкви.

Послідовники цього вчення розглядають його через призму сучасності,
намагаються довести, що доктрині, яку вони захищають, притаманні
універсальні можливості піднестися над полярністю матеріалізму та
ідеалізму.

Розум людини, на думку неотомістів, неспроможний пізнати сутність явищ,
але вони не заперечують його існування. Віра і розум пребувають у
гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють
одне одного. Вони не антиподи, це два джерела одного потоку, два шляхи,
що ведуть до однієї цілі (Бога). Розум людини обмежений, йому не все
підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом. Знання, здобуті і за
допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра
розширює можливості розуму. Виступає при цьому єдиним критерієм
істинності. Раціональне знання – це форма віри, і в цьому плані
філософія мусить бути прислужницею релігії.

Неотомісти розрізняють два джерела пізнання – природний розум (науку) і
божественне одкровення (віру як непохитну впевненість у тому, що Бог
відкрив людині через слово і то, що мовлене Богом є істинним).

Філософське вчення неотомізму втілене системою різноманітних
філософських дисциплін: метафізики, гносеології, натурфілософії та ін.
Ядром є метафізика (загальна та прикладна), яка детально розглядає
співвідношення Бога і створеного ним буття. Загальна метафізика
поділяється на онтологію (вчення про буття взагалі) та природну теологію
(філософське вчення про Бога); прикладна метафізика – це філософське
вчення про світ та людину.

Центральну для неотомізму антропологічну проблематику розробляли Е.Корет
та К.Ранер. Людину неотомізм розуміє як складну духовно-матеріальну
субстанцію (єдність душі і тіла). Особа в неотомізмі універсальною метою
і смислом свого існування має споглядання божественного блага. Прагнучи
до блага, вона набуває інтелектуальних, моральних та теологічних чеснот,
на становлення яких і має бути орієнтоване суспільне життя.

Історичний процес, за неотомізмом, підкоряється божественному
провидінню. Проте його представники визнають також і фундаментальну
цінність “мирської” історії, наявність у ній внутрішньої мети,
пов’язаної з удосконаленням людства, культури. Корет, пояснюючи сутність
культурно-історичної творчості, стверджує, що у “відкритості” і
“трансцендуванні”, самопіднесенні людини до Бога народжується історія.

Неотомізм, як і релігійна філософія в цілому, дедалі ширше залучає до
своєї доктрини проблеми суспільства, людини, науки. Це одна із
специфічних рис оновлення релігійної думки.

Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості
існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продуктом
творчої діяльності Бога та об’єктом його управління. Неотомістична
концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття і буття,
створене Богом. Абсолютне буття – Бог. Він створив усе із нічого.

35 Психоаналіз та неофрейдизм.

Психоаналіз застосовується у ф-ії для пояснення особистісних ,
культурних та соціальних феноменів.

Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослідження
природи людини: 1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу,
смислу людської поведінки; 2) аналізу впливу культурного та соціального
середовища на формування психічного життя людини та її психічних
реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури
особистості. Аналізуючи та оцінюючи людську діяльність, Фрейд повсякчас
натикався на такі характеристики поведінки людини, які неможливо було
пояснити особливостями її свідомого ставлення до дійсності та до самої
себе. Теорія З.Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою
психоаналітичної системи.

Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення
про лібідо. З.Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два
інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексуальний інстинкт, лібідо,
і став центральною ланкою психоаналізу. Лібідо— це психічна енергія, яка
лежить в основі всіх сексуальних проявів індивіда, сила, що кількісно
змінюється і якою можна вимірювати всі процеси та перетворення в сфері
сексуального збудження. Психічна енергія інтерпретується 3.Фрейдом як
енергія лібідо. Інстинктивний імпульс може бути:

розрядженим у дію,

витісненим назад у несвідоме,

енергія сексуальних потягів відхиляється від прямої мети і
спрямовується до несексуал. (соц.) цілей (сублімація).

З точки зору вчення про лібідо процес психічного розвитку людини є за
своєю суттю біологічно детермінованим процесом перетворень її
сексуального інстинкту.

У праці „Я і Воно” Фрейд розгортає структурну концепцію психіки,
виділяючи в ній 3 сфери: „Воно, „Я” та „Над-Я”. Під “Воно” Фрейд розуміє
найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетично
первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу
задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство.
Вимоги “Воно” мають задовольнятися “Я”.”Я”, як вважав Фрейд, — це сфера
свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за
принципом реальності. “Я” прагне зробити “Воно” прийнятним для світу і
привести світ у відповідність до бажань “Воно”. Особливого значення
3.Фрейд надавав “Над-Я”, яке є джерелом моральних та релігійних
почуттів. Якщо “Воно” зумовлене генетично, “Я” — індивідуальним
досвідом, то “Над-Я” є результатом впливу інших людей. “Над-Я” — це
внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки
суспільства. Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду
на природу психічного.

Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається
тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного
закону. За такого підходу індивідуальний розвиток людини відтворює
основні стадії розвитку людського роду. Перехід дитини від одного віку
до іншого повторює ті основні етапи, які в своєму розвитку пройшло
людство.

Психіка, за Фрейдом, – це засіб взаємозв’язку всіх епох. А
соціокультурні стереотипи поведінки визначаються сімейно-сексуальними
відносинами. При цьому буття людини тлумачиться як постійна боротьба між
Еросом (інст. Життя) і Танатосом (інст. Смерті). Фрейд заперечує
соціокультурні закономірності. Він вважає, що культура грунтується на
відмові від задоволення бажань несвідомого, а релігію він вважав
загальнолюдським нав’язливим неврозом , формою масового божевілля.

Вражений крахом культурних цінностей та насильницькою смертю тисяч
людей в роки 1 світ. війни, Фрейд підкреслює трагічність існування
людини в суспільстві, він вважає , що суспільство розвивається
неправильно.

Неофрейдизм виник в 30-х роках 20 ст. Осн. увага дослідження
соціально-філософ. проблем. Представлений багатьма течіями.

Індивідуальна психологія Адлера психічна хвороба є результатом
неусвідомленого потягу до переваги, яке збільшується почуттям неповно
вартості (тілесний недолік), Адлер не погоджувався з Фрейдом щодо
перебільшення ролі сексуальності і несвідомого у поведінці людей, він
акцентував увагу на ролі соц. чинників.

Сексуально-економічна теорія Райха Р. Вважав фрейдизм і марксизм
взаємодоповнюючими, він намагався на основі психоаналізу інтерпретувати
взаємовідносини між ек. базисом та ідеологією.

Фромм – осн. представник неофрейдизму, вірний основним положенням
психоаналізу, був переконаний, що критерієм соц. розвитку є самопочуття
людини, психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою
ситуацією. Згідно з концепцією Фромма, не соц. структура суспільства
формує потреби людини, а навпаки. Ф. виділив такі типи соц. хар-рів:
експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий, рецептивний.

37. Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін..

Вивчення закону взаємного переходу кількісних і якісних змін необхідно
починати з визначення таких понять, як якість, кількість, міра.

Якість — це внутрішня визначеність предметів і явищ. Якість взагалі є
тотожна з буттям визначеність. Щось, завдяки своїй якості, є тим, чим
воно є і, втрачаючи свою якість, воно перестає бути тим, чим воно є
(Гегель). Якість виявляє себе через властивість.

Кількість — це зовнішня визначеність предмета, яка вже не є тотожною з
буттям. Чистим кількісним виразом є число, яке практично не пов’язане з
якістю. Незважаючи на це, кількість і якість між собою взаємопов’язані,
гармонійно поєднані. Єдність кількості і якості виражається в категорії
міри. Будь-який предмет, явище, процес мають свою міру, тобто
якісно-кількісну визначеність. Міра — це межа кількісних змін, в рамках
якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як
сукупності корінних його властивостей. Порушення міри предмета веде до
переходу в інше. Стара якість зникає, а нова виникає. Разом з тим
виникає і нова міра. Так відбувається розвиток всього сущого.

Перехід від одного якісного стану до іншого відбувається завдяки певним
кількісним змінам. До певної міри кількісні зміни не ведуть до
виникнення нової якості. Кількісні міри припиняються, коли міра вичерпує
себе і виникає нова якість.

Перехід від кількісних змін до нових якісних відбувається завдяки
стрибкам. Стрибки розрізняють за:

— характером;

— змістом;

— формою їхнього прояву та ін.

Характер стрибка зумовлюється специфікою розвитку предмета. За масштабом
стрибки можуть бути довгими і короткими, охоплювати цілі епохи і
незначні історичні періоди. За змістом — це перехід одного якісного
стану предмета до іншого. За формою прояву стрибки можуть бути швидкими
(типу вибуху) та повільними. Основний зміст цього закону полягає в тому,
що перехід від однієї якості предмета до іншої здійснюється не стихійно,
а закономірно в межах своєї міри. Визначивши таку міру, можна
передбачити характер стрибка, його тип і відповідно зреагувати на нього.

Форми якісних змін залежать від: 1) характеру внутрішніх суперечностей,
які притаманні даному процесу і є джерелом його розвитку; 2) умов
розвитку того чи іншого процесу. Один і той процес, маючи в основі
однакові суперечності, може відбуватися у різних формах — і разово, і
поступово.

Таким чином, закон взаємного переходу кількісних змін у якісні
конкретизується через ряд категорій (якість, кількість, властивість,
міра, стрибок), котрі дають цілісне уявлення про його зміст як
загального закону розвитку. Даний закон розкриває внутрішній механізм
переходу до нової якості у будь-якій сфері об’єктивної дійсності,
відповідаючи на запитання, як, яким чином відбувається розвиток і рух
всього сущого.

36. Філософія Київської Русі

Якісно нового змісту набуває філософська думка у Київській Русі.
Становлення філософії Русі відбувалось у процесі розв’язання
суперечностей між слов’янським міфологічним світоглядом та
християнством. Суттєвий вплив на розвиток Київської Русі здійснило
хрещення Русі у 988 р. Ця історична подія привела до того, що через
Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія,
християнська література, завдяки чому Русь познайомилася з досягненнями
культури, філософії давньоєвропейських народів. Але здобутки античної
філософії проникали в культуру Русі через християнських авторів і в
християнській “обробці”. Внаслідок цього філософія сприймається русичами
як частина теології, яка підпорядкована теології.

Християнство було відоме лише вузькому колу духовної еліти суспільства.
Основна маса населення Русі продовжувала вірити у традиційних
язичницьких богів Це призвело до того, що філософія Київської Русі на
перших порах свого розвитку мала перш за все просвітницький характер, її
основне завдання вбачалося в тому, щоб роз’яснювати народу основні
положення християнства і християнської філософії. Саме тому давньоруські
автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді
послань, проповідей, звертань тощо.

Світоглядна культура Русі акцентує увагу на таких важливих проблемах,
як протистояння духу і природи, душі і тіла, духовного і тілесного, Бога
і Диявола та інших. При цьому в центр названої піраміди проблем
ставиться людина в етико-моральному світлі, її почуття і розуміння
світу. Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її
буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення,
співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична проблематика.
Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського
віровчення яскраво демонструють літописи та твори
церковно-богословського характеру: проповіді, повчання та ін.

Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започаткував
митрополит Іларіон, який у 1051 р. написав вже згадуваний твір “Слово
про закон і благодать”, в якому осмислюється історія людства, вказується
на її цілісний характер, розглядаються проблеми сенсу людського життя,
свободи людини у світі на основі християнських догматів.

Філософія Київської Русі охоплює період з ХІ ст. – ХІV ст. Найбільш
ранньою оригінальною пам’яткою цієї доби слід вважати “Слово про закон і
благодать” Іларіона. Закінчується цей період в середині ХІV ст., із
втратою незалежності Галицько-Волинським князівством, культура якого
безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі. Впродовж цього періоду
філософія існувала як сукупність філософських ідей, які структурували
світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурно
творчості. Тобто філософія ще не виділилась у відносно самостійну сферу
теоретичного освоєння світу.

Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі ХІІ
ст. є Кирило єпископ Туровський. Творчість Кирила безпосередньо
пов’язана з грецькою культурою, перш за все з візантійською, а через неї
– і з античною спадщиною. Кирило Туровський обґрунтовує позицію
християнського антропоцентризму, згідно якої кожна людина, як праведник,
так і грішник, є предметом Божої уваги. Виходячи з такої позиції, Кирило
обґрунтовує співвідношення тіла і душі, яка є однією з центральних у
творчості мислителя.

Розглядаючи історію давньоруської філософії, не можна обійти і її
гносеологічні проблеми. Серед них значне місце займає проблема значення
серця в пізнанні і житті людини. Підкреслюючи роль розуму, давньоруські
мислителі не заперечували і значення почуттів та волі в пізнавальній
діяльності людини, вищою метою якої є досягнення спілкування, злиття з
божественною істиною. Серце є центром, завдяки якому людина приєднується
до вищого, сакрального світу. Серце – як та ланка, яка зводить воєдино
розум, почуття і волю людини. Саме виокремлення ролі серця суттєво
вплинуло на подальший розвиток української філософської думки, однією з
своєрідних рис якої стало зосередження уваги на розробці “філософії
серця”, перш за все у творчості К.Транквіліона-Ставровецького,
Г.Сковороди, П.Юркевича.

У філософії як складової культури періоду Київської Русі відображаються
переважно дві суперечності давньоруського суспільства: боротьба трудящих
проти соціального гноблення та міжусобиці в панівному класі суспільства
Ці теорії соціального примирення звернені передусім до сфери моралі,
адже виховання кожної людини в дусі принципів любові, милосердя і
терпіння має привести до мирного і дружнього соціального життя (мабуть,
це звучить актуально й для сьогодення в Україні).

У розвиток соціально-філософської думки цього періоду значний внесок
зробили численні “Патерики”, особливо знаменитий “Києво-Печерський
патерик”, в яких формується етичний ідеал української культури.. Саме в
цей період зростає інтерес до окремої особистості, до особливостей її
внутрішнього світу та своєрідності життєвого шляху. Проблема добра і зла
поєднується з проблемою святості і гріховності людини, з поняттям плоті
і душі, тіла і духу.

За часів Київської Русі виникають перші спроби осмислення історії та її
сенсу, долі та призначення батьківщини, ролі християнства в історії,
співвідношення необхідності (тобто “закону”) та свободи (“благодаті”).

38. Філософське вчення Г.С.Сковороди.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794рр.) — видатний філософ, поет,
просвітитель-гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській
академії. Сковорода вважав найважливішою з усіх наук науку про людину та
її щастя. Роздуми Г.Сковороди мають релігійно-філософський характер,
вони спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов,
віру, щастя, смерть та ін. Філософ шукає відповідь на питання, ким є
людина, який зміст її життя, основні грані людської діяльності.

Г.Сковорода закликав почати філософське освоєння світу з простого:
пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини.
Поділяючи світ на істинне та тлінне, Сковорода віддає перевагу Вічності,
Богу. Людина не може існувати у світі поза єдністю віри і любові.

Але є й інший аспект проблеми. Любов та віра дають змогу людині вийти за
межі свого тлінного звичайного “Я”. Новим у Г.Сковороди є те, що він
вказує на необхідність пізнання природи людини у таких її виявах як
віра, надія і любов. Антиподами любові та віри у Г.Сковороди є поняття
суму, туги, нудьги, страху. Вони роблять душу людини приреченою на
розслаблення, позбавляють її здоров’я.

На ґрунті об’єднання любові та віри у пізнанні людиною самої себе
складається категорія “щастя”. Щастя міститься в нас самих, осягаючи
себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо
людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від
самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі от
римують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством,
почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування,
роблять величезну помилку. Вони отримують не щастя, а його привид, мни й
у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г.Сковорода своїм цілісним
життям підтверджує, що заклик “Пізнай себе” — це не тільки вираження
необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка основного шляху
цього пізнання. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що
царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього
голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для
суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний
спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з
внутрішньою схильністю.

Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Щастя є простим і за
змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода
проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм),
вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою.

Людина як мікрокосм містить у собі два начала — тлінне і нетлінне, які
поєднуються: у тлінному відображається нетлінне. Над тлінним стоїть дух.
До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного
значення для людини. Філософ вважає, що плоть іде слідом за всіма рухами
мислі. Мисль, думка — це головна точка, тому її Сковорода часто називає
серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не
визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода.

65. Історичний матеріалізм як соц філософія марксизму.

Істор. Матеріалізм(матеріалістичне розуміння історії)_ складник
марксизму; теорія розвитку і пізнання суспільства. Основні ідеї,
висунуті Марксом, Енгельсом, Леніним виходять з визнання первинності
матеріального життя Суспільства-суспільного життя по відношенню до суп.
свідомості: з ідеї про те, що люди самі творять свою історію, а спонук.
Мотиви їхньої діяльності визначаються матеріальними умовами суп.
Виробництва; виділяє вироб. Відношення як економ. Структуру, базис
суспільства, визначальну надбудову; розглядає історію як закономірний
прир-істор. Процес розвитку і зміни суп-істор. Формацій, в результаті
якого затверджується комунізм.

39. «Філософія серця» Григорія Сковороди

Сковорода — видатний філософ поет, просвітитель-гуманіст, який
здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Його філософські твори
можна поділити на чотири цикли. До першого належить праця «Наркіс.
Розглагол о том: Узнай себе» та інші, де мислитель стверджує, що людина
невіддільна від природи, спільна з нею за своєю натурою, а тому пізнання
людини є водночас і пізнанням природи. Другий цикл («Дружня розмова про
душевний світ») подає вчення про людину, щастя і мораль. У центрі циклу
стоїть принцип так званої «спорідненої» («сродної») праці, найповнішого
розкриття здібностей людини. В третьому циклі («Ікона Алківіадська» та
ін.») Сковорода узагальнює думки про духовний світ (світ символів),
загальний ідеал життя. Четвертий цикл («Сварка архістратига Михайла з
Сатаною про те, чи легко бути благим») визначає те, з чим повинна
боротися справжня людина. Останній твір Сковороди — «Діалог. Ім’я йому —
Потоп зміїний» формулює основну доктрину про три світи: «макрокосм» —
Всесвіт, «мікрокосм» — людину та світ символів — Біблію, а також вчення
про дві натури. Кожен світ складається з двох натур: «видимої» і
«невидимої».

За Сковородою, Бог і природа — єдине ціле. Це дві натури одного
Всесвіту. Матеріальне змінюється, людина сприймає його органами
відчуттів. Сама по собі фізична натура — «мертва стихія», вона
піддається руйнуванню і переходить з одного стану в інший Таким чином,
Сковорода близько підходить до поняття про незнищуваність матерії,
неперервність її руху. Визнаючи мінливість зовнішньої природи, мислитель
утверджував ідею вічності внутрішньої натури, яку ототожнював з Богом як
початком і причиною, що визначає закономірність розвитку всього сущого.
Тут в дусі неоплатонізму розкрито співвідношення духовного і
матеріального.

Вивчення праць Сковороди дає розуміння того, що в центрі його світогляду
перебуває людина, її духовний світ, її щастя. Хто хоче бути щасливим,
той насамперед повинен пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність,
свою духовність, або своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може
обрати відповідно до своєї природи сферу діяльності, отже, не може бути
щасливою. Власна ж природа людини не вибирається, вона — від а. Отже, у
кожної людини своя природа, яку не можна змінити, її можна лише пізнати
і обрати такий життєвий шлях, який співзвучний її серцю, тобто
внутрішньому духовному світу. Звідси вчення Сковороди про «сродну»
працю, його інтерес до вчення тих Філософів, у яких етика має велике
значення.

«Філософія серця», вчення про «сродну» працю, безумовно, мали дещо уто
пічний характер у період поневолення українсько-козацтва, приниження
гідності людини, яка перебувала у повній залежності від пана. Годі й
думати про те, що проста людина вільно обирала рід професійних занять,
які приносили б їй радість, задоволення і натхнення. Кріпацтво і
«сродна» праця несумісні. Сковорода бачив, що у суспільстві панують
гноблення людини, несправедливість, що керівною, рушійною силою людських
вчинків є матеріальний інтерес, гонитва за наживою. Цінять : того, хто
живе за правдою і совістю, а того, хто обдурює, займається шахрайством,
як кажуть, «вміє жити». Але саме ці ідеї Сковороди розкривають гуманізм
його поглядів, непересічний й характер, їх життєву силу і значення для
сьогодення. Треба звернути увагу на ставлення Сковороди до Біблії, так
званого світу символів. Вивчення цього аспекту творчої спадщини великого
українського мислителя додає нових елементів в оцінку його життєвого
шляху і поглядів.

40. Філософські ідеї Т.Г.Шевченка.

Після Г.Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського
духу у творчості Т.Г.Шевченка – видатного українського поета, художника,
мислителя, революційного демократа, творчість якого має величезне
значення для становлення і розвитку духовності українського народу. Ця
філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалась
на національній ідеї українського народу, його ментальності.

Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого
ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає
шевченківська філософія пробудження людської гідності, сили протесту і
бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин — лицар
народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем
рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований
передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених.
Філософський подвиг Т.Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає
в тому, що він зумів серед мертвої тиші, ненависті, підозри, загальної
заціпенілості, посіяти надію. Життя цієї надії починається з оспівування
свободи. Шевченко показує, що нездоланність людського духу виявляється і
в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи,
бунтівний голос покривджених соціальних низів. Вінець Шевченкової
творчості — уславлення свободи, першої й неодмінної передумови людського
поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших книг належить “Кобзар”.

У творах великого Кобзаря простежується еволюція його поглядів. Поетична
творчість Шевченка відображала думи і сподівання українського народу,
являла собою певною мірою прапор класової і національно-визвольної
боротьби. Кріпацтво і самодержавство він вважав основною причиною
соціальних і економічних проблем у Російській імперії. Протягом усього
свого життя він був непримиренним противником царизму, національного і
соціального гноблення, рішуче відстоював почуття національної гідності,
боровся за національну свободу. Поет високо цінував волелюбний дух
українського народу, уособленням якого вважав Запорізьку Січ. Ідея
свободи — центральна в його творчості.

Поезія Т.Шевченка багато чим зобов’язана фольклорній стихії, в якій
синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка
народної пісні, буйна уява народної міфології і надбання світової
культури. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз
проступає вселюдське, досвід минувшини мудро перегукується із
сьогоденням, із сучасним життям. Філософія Т.Шевченка невичерпна. Нові,
прийдешні покоління знаходитимуть у ній синтез народного і вселюдського
досвіду, як ми знаходимо в книгах древніх.

Оригінальні погляди Шевченка, що стосуються проблем соціального
прогресу, пов’язаного з прогресом техніки, промисловості. Філософські
погляди поета дуже складні. В центрі його уваги перебуває насамперед
людина, її багатий духовний світ, її свобода, щастя і доля. Елементи
матеріалізму переплітаються з ідеалізмом, звернення до бога — з критикою
релігії. Шевченко відіграв величезну роль у розвитку української
літератури і мистецтва, в поширенні революційно-демократичної ідеології
в Україні

41. “Філософія серця” П.Юркевича.

Відомим філософом другої половини 19 ст. був П. Юркевич, професор
Київської Духовної академії. У 1860 році він опублікував статтю «З науки
про людський дух», де виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М.
Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й
ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля.

У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа,
суть якої становить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить
божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не
головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич,
існує не причинний зв’язок, а лише ідеальний, «доцільний», в основі
якого лежить духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість
походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму
взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть
свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.

За вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами
чуття, він як філософ намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею
об’єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні.

Істина відкривається не тільки мисленням, а й “серцем”, оскільки пошук
істини пов’язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому
процесі сходження до істини знання пов’язане з вірою, яка є більш
могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові,
говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі
сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням.

Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний
ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо,
пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне
життя людини.

42. І.Я.Франко про українську національну ідею.

Франка — класик української літератури, видатний мислитель, філософ,
соціолог. Здобув у Відні ступінь доктора філософії. Брав активну участь
у національно-визвольному русі на Галичині, був у складі керівництва
української радикальної партії, яка прагнула змінити спосіб виробництва
на колективних засадах власності, наданні землі селянству.

Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, свідомий
діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненість у пізнанні
навколишнього світу. Згідно з марксизмом він надавав великого значення
економічному фактору в суспільному розвитку, ролі народних мас як
рушійної сили історії.

І.Я.Франко перший в українській (і один з перших у європейській)
літературі всебічно розробляє тему праці і трудової моралі. Вже в
першому своєму філософському трактаті “Поезія і її становисько в наших
временах” Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти
гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І.Франко формулює
головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця
— добро. Праця у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і
вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.

Але жити лише для праці неможливо, вважає Франко. Крім праці є внутрішнє
благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний
час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до
надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчості постійно
виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і
природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книга і хліб.

Однак в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе
громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й
сенс людського покликання на землі.

Одна з основних філософських ідей І.Франка — думка про те, що найбільшою
цінністю на землі є не просто людина, а “правдивий живий чоловік”. Така
людина — носій духу, а той дух є “вічний революціонер’1. Філософія
І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності людського духу.
“Дух, що тіло рве до бою”, дух любові й справедливості, знання й
громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — це дух істинно
франківський, каменярський. В одному з найкращих філософських віршів
(“Веснянки”), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому,
що вона найдосконаліше своє творіння — людську душу — кидає “свиням під
ноги”. Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує
собі “крила духовності”, втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою песимізму
й збайдужіння.

Він був великим просвітителем-гуманістом українського народу, переклав
на українську мову частину творів К. Маркса і Ф. Енгельса, пропагував
вчення Ч. Дарвіна та його послідовника — матеріаліста Е. Геккеля. У
цілому погляди І. Франка можна розцінити як матеріалістичні. Це був
мислитель з енциклопедичною освіченістю, глибокий історик свого народу.

Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина
носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого
сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча
різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям
основу для їхньої єдності. Філософія Франка — це також заповідь любові
до Батьківщини й до людства. В цілому його філософія — це яскраве
втілення філософії українського духу початку XX ст., основи якої заклали
Г.Сковорода і Т.Шевченко.

43. Філософські погляди В.І.Вернадського.

Вернадський В. 1. (1863—1945). В історії світової і вітчизняної науки
йому належить особливе місце тому, що він поєднав у собі талант
мислителя з екстрасенсорними здібностями ясновидця, ґрунтовність
природничо-наукового аналізу з філософською рефлексією Всесвіту,
організаційну діяльність з громадською, наукову роботу з
навчально-виховною, любов до України з глобальністю думок «людини
планети Земля». Він був першим президентом Української Академії наук
(1918—1945), директором Радієвого інституту АН СРСР, першої в світі
біогеохімічної лабораторії, головою Комісії з вивчення продуктивних сил
Росії.

Разом з Е. Леруа і П. Тейяр де Шарденом проголосив необхідність
глибокого філософського аналізу діяльності людини, з’ясування ролі
розуму на Землі, надав поняттю «ноосфера» природничо-наукового,
біогеохімічного змісту. Зміст цього поняття він тлумачив по-різному: в
одному випадку, під ноосферою він мав па увазі біосферу, в другому —
сферу прояву наукової думки як планетарного явища, в третьому —
геологічну діяльність людини. За В. 1. Вернадським, існують кілька
етапів виникнення і розвитку ноосфери: перший з них — це передноосфера
(він відповідає природному її зародженню як геологічного явища), другий
етап характеризує процес її становлення і розвитку, третій етап фіксує
наступ «царства розуму людського», гомеостазного стану ноосфери як
системи. За філософським світоглядом він був позитивістом, відстоював
принципи філософського плюралізму. Він захищав свободу наукових
досліджень, вільний обмін науковою інформацією, співпрацю вчених усіх
країн. Традицією наукової школи В. І. Вернадського є новаторство, її
головною метою — пошук істини на благо людини і людства. В останньому
запису у своєму щоденнику він пов’язує невдачі радянської влади зі
зниженням її культурності, і насильством над людською особистістю, з
обмеженістю точки зору марксистів на проблеми розвитку суспільства.

44. Соціальне прогнозування.

Соціальне прогнозування охоплює всі сторони людської діяльності: науку і
техніку, продуктивні сили, виробничі відносини, демографічні процеси,
охорону здоров’я, народну освіту, житлове будівництво, літературу і
мистецтво, міжнародні відносини, освоєння земних надр, океану і
космічного простору тощо. Проблемами прогнозування, його теорією,
займається прогностика — це зовсім молода наука, що вивчає закони,
принципи і методи прогнозування, розробляє проблеми логіки і
класифікації різних типів прогностичних досліджень. Вона переживає ще
тільки становлення, але вже є важливим інструментом побудови наукових
альтернатив майбутнього.

Прогнозування є процесом отримання знань про майбутнє на ґрунті
спеціальних наукових методів. Соціальне прогнозування проводиться, як
правило, на основі міждисциплінарних досліджень, в процесі інтеграції
гуманітарного, технічного знання і природознавства. До основних методів
соціального прогнозування належать методи екстраполяції, метод
історичної аналогії, комп’ютерного моделювання, метод побудови сценарію
майбутнього і методи експертних оцінок.

Метод екстраполяції тенденцій базується на припущенні про безперервність
розвитку більшості процесів реального життя. Можна графічно чи
аналітичне продовжити криві зростання (спаду) і обчислити кількісні
характеристики майбутнього стану об’єкта прогнозування.

Експертні оцінки — науковий метод аналізу і дослідження складних
проблем, що не формалізуються на основі інтуїтивно-логічного підходу.
Його суть полягає у проведенні експертами (провідними спеціалістами в
різних галузях науки і техніки) аналізу проблеми з наступною
формалізованою обробкою результатів. Узагальнена думка експертів
приймається як найбільш вірогідне вирішення проблеми.

Метод моделювання побудований на вивченні не власне об’єктів пізнання, а
їхніх моделей. Результати дослідження переносяться з моделей на об’єкт.
Є кілька видів моделювання: предметне, фізичне, знакове (математичне,
логічне), імітаційне, комп’ютерне.

За своїми видами соціальні прогнози бувають пошуковими, нормативними,
аналітичними і застерігаючими.

Пошуковий прогноз — це прогноз, який, виходячи з тенденцій розвитку і
сучасного стану об’єкта прогнозування, визначає майбутній стан цього
об’єкта на заданий проміжок часу, при заданих початкових умовах. Такий
прогноз відповідає на запитання, у якому напрямі відбувається розвиток,
який найвірогідніший стан об’єкта прогнозування у визначений період
майбутнього.

Нормативний прогноз — це досягнення наперед заданих завдань і цілей
суспільства. Метою такого прогнозу є виявлення оптимальних шляхів
вирішення поставлених проблем, визначення можливих
організаційно-технічних заходів, орієнтовної вартості програм тощо.

Отже, синтез різних думок, точок зору спеціалістів дає можливість
висвітлити кожний досліджуваний об’єкт з різних боків і сформулювати
прогноз кожного соціально-економічного явища. Дослідити шляхи подальшого
розвитку людства, осмислити ознаки і риси нової цивілізації, яка ще
знаходиться в процесі формування, – це основне завдання соціального
прогнозування.

45. Глобальні проблеми сучасності та шляхи їх вирішення.

Сучасна цивілізація знаходиться в критичному періоді свого розвитку.
Становлення глобальної цивілізації стикається з протиріччями, що
обумовлені внутрішніми суперечностями техногенної цивілізації,
нерівномірністю економічного, технічного, політичного, культурного
розвитку людства. Основні чинники техногенної цивілізації – неухильне
економічне зростання, науково-технічний прогрес – виявили свої негативні
наслідки. Наприкінці ХХ століття загострилися проблеми, які набули
загальнопланетарного значення і котрі загрожують самому існуванню
людства, – так звані глобальні проблеми, які загострилися на стільки, що
без них неможливо нині скласти реалістичне уявлення про сучасні
тенденції суспільного розвитку, про майбутнє людства. Виходячи з
основних хар-к глобальних проблем – динамічного характеру та їх
складності – можна припустити, що спільні зусилля держав не обов’язково
швидко призведуть до повного вирішення їх.

Наприклад – проблема виживання людства в умовах розвитку принципово
нового типу військової техніки і нагромадження знищення. Сучасна
науково-технічна революція призвела до небаченого стрибку у розвитку
засобів руйнування і військової справи, в результаті якого людина стала
фізично здатна знищити все живе на нашій планеті. Вже накопичених
арсеналів, як вважають вчені, достатньо для того, щоб знищити 58
мільярдів людей, або в 11,5 разів більше, ніж живе людей на Землі

Крім військової загрози, дуже важливою є проблема глобальної екологічної
кризи і пов’язані з нею сировинні, енергетичні, економічні проблеми.
Постійна хімізація життя людей в наш час є достатнім приводом для
хвилювання. “З продуктами харчування, медикаментами, забрудненим
повітрям різноманітні речовини, шкідливі для людини, потрапляють в її
організм. Це не тільки погано впливає на стан здоров’я людей, але й дуже
негативно діє на фізичну повноцінність майбутніх поколінь.

Важливими глобальними проблемами також є – загроза демографічної кризи,
проблема збереження особистості як біосоціальної істоти в умовах
деформуючого впливу техногенної цивілізації та її масової культури,
зростаючих процесів відчуження (накопичення шкідливих мутацій,
інформаційні перевантаження, стреси, наркоманія, маніпуляція свідомістю
тощо).

Гострота глобальних проблем залежить не лише від того, що непередбачені
екологічні та соціально-економічні наслідки глибоко впливають на всі
боки життя сучасної людини. Істотним є й те, що ці проблеми настільки
взаємопов’язані, що практично неможливо добитися успіху у вирішенні
однієї з них, ігноруючи або приділяючи недостатню увагу іншим. Крім
того, однобічний підхід до вирішення глобальних проблем може призвести
до тяжких наслідків, які негативно позначаються на перспективах розвитку
усього людства.

Вирішення глобальних проблем можливе лише зусиллями світового
співтовариства. Навіть найбільш могутня держава не в змозі вирішити
самостійно загальнолюдські проблеми. Для їх подолання потрібно спільне
використання економічних, інтелектуальних, науково-технічних і
культурних ресурсів всього людства. Необхідні також політична воля
урядів і народів різних країн, широке розповсюдження у світі нового
політичного мислення. На теперішній час різні країни по-різному
ставляться до вирішення глобальних проблем: одні ігнорують ці проблеми,
інші витрачають великі кошти на їх подолання. Деякі вчені вважають, що
людство має вибирати між матеріальним прогресом і продовженням життя на
Землі.

46. Філософія як світогляд

Свiтогляд – це система уявлень людини про світ, мiсце людини у cвіті,
вiдношення людини до свiтy та до самої себе. Світогляд мiстить знання,
переконання, цiнностi, iдеали, органiзованi у єдину систему, у центрi
якої завжди перебувають уявлення людини про себе. Фiлософiя є
теоретичною формою ставлення людини до cвiту. Порiвняно з наукою її
особливiсть поля гає в тому, що вона дає змогу об’єктивно, в теоретичнiй
формi осмислити світ як світ людини, розглянути мiсце i становище людини
у світi, її смисложиттєві проблеми. Фiлософський свiтогляд дає змогу
виробити таке бачення свiтy, яке водночас є i суб’єктивним i
теоретичним, а отже, i досягти людинi гapмонії з собою, зi cвоїм
баченням cвiтy й самим світом. 3 цим пов’язанi такi особливостi
фiлософiї, як i те, що вона, будучи за формою дiяльностi наукою, не є
наукою за своїми функцiями та значенням для людини. У фiлософiї, на
вiдмiну вiд iнших наук, не iснyє єдиних, загальновизнаних теорiй.
Образно кажучи, фiлософiй є стiльки, скiльки фiлософiв, проте icнyє
единий теоретичний апарат, уявлення про предмет, завдання, функцiї, якi
постiйно перебувають у процесi становлення й осмислення.

47. Історичні типи світогляду

Свiтогляд – це система уявлень людини про світ, мiсце людини у cвіті,
вiдношення людини до свiтy та до самої себе. Світогляд мiстить знання,
переконання, цiнностi, iдеали, органiзованi у єдину систему, у центрi
якої завжди перебувають уявлення людини про себе. За способом розумiння
людиною свого мiсця світі можна виділити кілька основних тишв
світогляду:

1.Міфологічний – це результат практично-духовної дiяльностi людини. У
мiфологiчному свiтоглядi людина не вiдокремлює себе вiд речей природного
світу, а окрема людина не вiдокремлює себе вiд суспiльства в цiлому. В
мiфологiчному свiтоглядi не існує чiткоi” межi мiж мисленням та
мовленням, свiдомiстю та рез.льнiстю, предметом та думкою про предмет.

2.Науковuй свiтогляд є теоретичною формою ставлення до світу. Cвіт у
ньому об’єктивно розглядається таким яким він є незалежно вiд людини, а
людина вбачається в ньому тiльки частиною світу – природи чи
суспiльства. Теоретичне ставлення до світу дало змогу людинi поставити
закони природи собi на службу i створити комфортний світ цивiлiзацiї.

3.Мистецтво є практично-духовною дiяльнiстю. Мистецький свiтогляд дає
суб’єктивний образ свiтy, в якому художник досягає rapмонії зi cвітом
тому навіть сучасне художне бачення свiту близьке до мiфологiчного.

4.Релiгiйний свiтогляд чiтко подiляє світ та людину, природнє та
надприроднє, земне та потойбiчне. Люди на, створена за образом та
подобою Бога, займае головне, центральне мiсце у створеному Богом світі.
У релiгiйному свiтоглядi, через вipy в потойбiчне, надприродне
Божественне начало, людина виробляє власне ставлення до свiтy, надає
йому смислової завершеностi i таким чином досягає rapмонії з ним.

5. Фiлософiя є теоретичною формою ставлення людини до cвiту. Порiвняно з
наукою її особливiсть поля гає в тому, що вона дає змогу об’єктивно, в
теоретичнiй формi осмислити світ як світ людини, розглянути мiсце i
становище людини у світi, її смисложиттєві проблеми.

48. Проблема визначення предмету філософії

Заслуга Сократа полягає в тому, що він показав, що предмет філософiї
вимагає осмислення самого способу його пiзнання. Тому в мipy того, як
oкpeмi науки, що входили ранiше до складу філософiї, виробляли свiй,
вiдмiнний вiд філософського, метод пiзнання, вони вiдгалужувались вiд
фiлософiї. Наприкiнці 18 ст. нiмецький фiлософ І. Кант окреслив предмет
філософiї такими запитаннями: що я можу знати? Що я повинен робити? Чого
я смiю сподiватись?Для того щоб вiдповiсти на цi запитання, мало знати,
що таке світ i що таке людина. Тому фiлософiя вивчає не тiльки сутність
речей, cвimy, людини сам спoci6 їхнього iснування. Фiлософська
дисциплiна, що вивчає буття у вcix його аспектах, називається онтологією
(вiд грецького ontos – суще та Iogoc – вчення).

Предметом філософiї є загальнi, граничнi засади людського мислення,
пiзнання, буття людини у свiтi. Таке розумiння предмета мислення
зумовлює особливостi філософського мислення, якi вiдмежовують фiлософiю
як вiд буденoгo, так i вiд природничо-наукового мислення.

49. Основні функції філософії. (2)

До функцій філософського пізнання належать світоглядна, онтологічна,
гносеологічна, методологічна, ціннісна та праксеологічна.

Онтологія – вчення про Буття, його сутність, форми, фундаментальні
принципи та категорії.

Праксеологічний вимір філософського знання пов’язаний з аналізом і
узагальненням своєрідності взаємовідносин людей і природи, окремих людей
і суспільства в цілому, практики наукових спостережень, експериментів.

Методологічна – спосіб організації практичного і теоретичного освоєння
дійсності, який обумовлено закономірностями відповідного об’єкта,
сукупність правил, прийомів пізнання і перетворення дійсності.

Аксіологія – вчення про цінності, філософська теорія загальнозначущих
принципів, які визначають вибір людьми напряму їхньої діяльності,
характер їхніх вчинків.

50. Поняття буття, проблеми його філософського осмислення.

Буття – філософське поняття, яке позначає існуючий незалежно від
сві-домості об’єктивний світ, матерію. Найбільш загальне і абстрактне
поня-ття, яке позначає існування що-небудь взагалі.

В основи філософії багатьох мисли-телів, як минулого, так і сучасного
покладені системотворчі поняття, до їх числа належить і буття.
Філософський смисл поняття буття тісно пов’язаний з поняттями: небут-тя,
існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості,
кіль-кості, міри та іншими категоріями. Питання про те, як все існує,
яке його буття, розглядається в онтоло-гії. Онтологія – це вчення про
суще, про першооснови буття: система най-загальніших понять буття, за
допомогою яких здійснюється осягне-ння дійсності.Існує два заперечення
доцільності введення в філос. категорії буття:

– категорія буття не говорить нічо-го про конкретні ознаки речей і тому
її слід вилучити з розгляду;

– поняття буття визначається через поняття існування і повторює його, то
і в цьому випадку вона теж непотрібна.

Очевидна необгрунтованість цих точок зору. Буття – це категорія, яка
призначена для того, щоб фіксувати всезагальні зв’язки світу, а не
кон-кретні ознаки речей. Філ.категорія буття включає в себе не тільки
вка-зівку на існування, але й фіксує більш складний комплексний зміст
цього іс-нування.

Розрізняються основні форми буття:

1) буття речей (тіл), процесів, які ще поділяються на: буття речей,
про-цесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і
процесів, виро-блений людиною;2) буття людини, яке поділяється на буття
людини у світі речей і спе-цифічне людське буття;

3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і
об’єктивне (позаіндивідуальне) ду-ховне;4) буття соціального, яке
поділя-ється на індивідуальне (буття окремої людини в сусп. та в
істор.процесі) і суспільне буття.Головні сфери буття – природі,
сус-пільство, свідомість та розмаїття явищ, подій, процесів, які входять
у ці сфери, об’єднанні певною загаль-ною основою.

51. Поняття матерії.

Матерія – це філософська категорія д. позначення об”єктивної реальності,
яка відображається органами відчуття людини але існує незалежно від них.
Матерії, у чистому вигляді формі якоїсь “праматерії” не існує. У світі
існують лише конкретні матер. утворення. У категорії матерії ця безліч
утворень об”єктивної реальності зведена до однієї спільної властивості
існувати незалежно від людських чуттів і від відображення у людської
свідомості. Філ. поняття матерії відображає не якусь певну частину чи
форм об”єктивної реальності, а світ у цілому в будь-яких його проявах.
Тому не можна ототожнювати матерію з будь-яким речовинним субстратом.
Категорія матерії, має вагоме методологічне і світоглядне значення
світоглядна роль цієї категорії полягає в тому, що воно охоплює не лише
ті об”єкти, які вже пізнанні науково, а і ті, які будуть відкриті у
майбутньому. І хоча ті потенційні об”єкти будуть мати принципово нові
властивості, все ж вони будуть матеріальні, оскільки існуватимуть
реально, поза людським відчуттям. Методологічна функція поняття матерія
виявляється у тому, що воно застерігає проти пошуку першоматерії як
останньої і не змінної суті об”єктивного світу.

Оскільки матерія є абсолютною завжди існує в конкретних формах,
внаслідок чого рух проявляється через конкретні форми матерії. В основу
виділення форм руху покладенні такі основні принципи:

а) субстратний, що пов”язує певну форму руху і з специфічним матер.
носієм

б) функціональний, у відповідності з яким форма руху повинна мати свої
власні закономірності, відмінні від закономірностей інших форм руху.
Найпоширенішими формами руху є: гравітаційний, механічний, тепловий,
електро-магнітний, хімічний, геологічний, біологічний. Їх взаємозв”язок
виявляється в тому, що одна форма руху при певних умовах переходить в
іншу, окрім того, вищі форми руху виникають на основі нижчих і включають
їх у себе знятому виді.

52. Рух, основні його форми і властивості

Рух – це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає
в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух –
це будь-яка зміна, будь – яка взаємодія матеріальних об’єктів, зміна їх
станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому
рух вважається абсолютним, на той час як спокій – відносним: спокій – це
лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно
Землі, рухається відносно Сонця.

Рух виявляється у багатьох формах. В процесі розвитку матерії
з’являються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості
форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу,
його структурну організацію. У зв’язку з цим можна сказати, що кожному
рівню організації матерії( нежива природа, жива природа, суспільство)
притаманна своя, властива лише їй, багатоманітність руху. Кількість форм
руху безкінечна, рух невичерпний за своєю багатоманітністю, як і
матерія.

Джерело руху – сама матерія. Матерії притаманна здатність до
саморуху. Рух матерії – це процес взаємодії різних протилежностей, які є
причиною зміни конкретних якісних станів.

53. Свідомость, як вища форма відображення дійсності

Свідомість – найвища, притаманна тільки людям і зв`язана з мовою функція
мозгу, яка полягає в узагаль-ненному і цілеспрямованому відображенні
длійсності, в попередній уявній побудові дій і передбачанні іх
резуль-татів, в розумному регулюванні і самоконтролю поведі-нки людини.
Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної
діяльності.

Головними ознаками свідомості є відображення сіту, відношення
цілепокладання, управління. Свідомість як відображення відтворює
насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття.
Специ-фіка свідомості як відношення полягає з ії націленості на буття,
на пізнання, освоєння того, що лежить поза сві-домістю, на розкриття
його сутності. Водночас об`єктом розгляду свідомості може бути вона сама
й ії носії, тобто свідомість пов`язана з самосвідомістю.

Основними елементами свідомості, які перебувають в діалектичному
взаємозв`язку, це: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції,
воля. Розвиток свідомо-сті – це насамперед збагачення ії новим знанням
про кавколишній світ і про саму людину. Пізнання речей має різний
рівень, глибину проникнення в об`єкт і ступінь явності розуміння. Звідси
повсякденне, наукове, філо-софське, естетичне і релігійне усвідомлення
світу, а та-кож чуттєвий і раціональний рівні свідомості

54. Вихідні принципи пізнання

Принцип об’єктивності – визнання об’єктивного існування дійсності, як
об’єкта пізнання, її незалежн від свідомості та волі суб’єкта

Принцип пізнаванності – пізнання людини в принципі немає меж, людські
знання в принципі здатні давати адекватне відображення дійсності.

Принцип активного творчого відображення – процес пізнавання – це
цілеспрямоване творче відображення дійсності в свідомості людини.
Пізнання виявляє об’єктивний зміст реальності як діалектичної єдності
дійсності і можливості, відображаючи не тільки дійсно існуючи предмети
та явища, а й усі їхні можливі модифікації.

Принцип діалектики – визнання необхідності застосування до пізнання
основних принципів, законів, категорій діалектики.

Принцип практики – визнання суспільно – історичн предметно – чуттєвої
діяльності людини, як основну, рушійну силу, мету пізнання та критерієм
істинни.

Принцип історизму – вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому
історичному виникненні і становленні.

Принцип конкретності істини – абстрактної істини не може бути – вона
завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в
конкретних умовах місця та часу.

55.Чуттєве пізнання, його

форми

Чуттєве пізнання – вид наукового пізнання.

Його форми:

Відчуття: відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок
їхнього впливу на органи чуття людини; це ті канали, які зв’язують
суб’єкт із зовнішнім світом. Відчуттям можна пізнати тільки одиничні
предмети.

Сприймання: чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в
сукупності притаманних їм властивостей при дії їх на органи чуття
людини; це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, виконує
пізнавальну та регулятивну фун-ї.

Уявлення: чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює
властивості дійсності за відбитими в пам’яті слідами предметів, що
раніше сприймалися суб’єктом. В уявленні можна відтворити образ
предмета, який відсутній, але ми його вже бачили.

Чуттєве відображення –джерело будь-якого знання про дійсність. Виділення
чуттєвого пізнання як початкового етапу пізнання має сенс лише тоді,
коли вирішується питання про джерело наших знань про дійсність.

56.Логічне пізнання, його форми.

Інтуїція завжди виступає елементом логічного пізнання, адже вона
об’єднує весь ланцюг доведення в цілісність і є необхідним елементом
осмислення і розуміння.

Розуміння: процес і результат духовно-практичного та пізнавального
освоєння дійсності, коли зовн. Об’єкти залучаються до осмислення
людської діяльності, виступають її предметним змістом.

Пояснення: розкриття сутності предметів та явищ шляхом з’ясування причин
їхнього виникнення та існування, наявності законів їхнього функ-ня та
розвитку.

Мислення: процес активного, цілеспрямованого, узагальненого,
опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і
вирішення проблем у логічних формах.

57. Істина як процес

Істина – правильне відображення суб”єктом об”активної дійсності,
підтверджене практикою. Основна проблема – як можна встановити
відповідність одержаних знань реальним об”єктам, які постійно
розвиваються.

Характеристики:

об’єктивність,

абсолютність;

відносність;

конкретність;

перевірка практикою

Кожна істина є суб’єктивною за формою і об’єктивною за своїм змістом.

Абсолютна істина – утримує в собі повне і всебічне знання про сутність
предметів, явищ і не може бути спростована.

Відносна істина – в основному вірне відображене явище дійсності, але в
процесі розвитку науки, практики уточнюється, конкретизується,
поглиблюється.

58.Критерії істини

Критерієм істини має бути практика. Вона різноманітна – від
повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона
є основою пізнання, його рушійною силою. Практика історично
розвивається, а тому виступає і як абсолютний і як відносний критерій.

Форма практики – міра засвоєння предмета:

наукова;

соц-політична;

виробнича.

Інші критерії: логічний, прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний,
конвенціальний, екзистенціальний, інтуїтивний.

59. Інтуїція, її різновиди.

Інтуїція- здатність безпосереднього осягнення істини, така форма
пізнання, коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не
усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб’єкт отримує нове об’єктивно
істинне знання про дійсність. Це кульмінаційний момент творчого процесу,
коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у
відокремленому стані, об’єднуються в єдину систему.

Основні характеристики:

-безпосередність; -несподіваність;

– неусвідомленість шляхів одержання нового знання.

Це явище не раптове, а закономірне, залежне від повноти логічного
аналізу проблеми. Шляхом інтуїції здійснюється перехід від поступових
кількісних змін у з’ясуванні і осмисленні пізнавальної проблеми до
результативного її вирішення. Інтуїтивне відкриття не є безпосереднім
знанням, воно досягається в сфері підсвідомої психічної діяльності.

60. Емпіричні і теоретичні методи пізнання

Емпіричний – це такий рівень знання, зміст якого в основному, одержано з
досвіду, підданого деякій раціональній обробці, тобто сформульованого
певною мовою. Характерною особливістю цього рівня є те, що він включає в
себе контакт дослідника з предметом з допомогою органів відчуттів або
приладів, що їх доповнюють, дає знання зовнішніх, видимих зв’язків між
явищами. Вершиною емпіричного знання є фіксація повторення явищ без
пояснення причин. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти й
співвідношення, дані спостережень, показання приладів, записані в
протокол, зведені в таблицю чи подані графічно.

Теоретичне пізнання включає систему понять, суджень, абстракцій,
часткові й загальні теорії. Перевага теоретичного пізнання полягає в
тому, що воно дає розуміння суті загального закону і може передбачити
майбутнє. Емпіричне пізнання може випереджати теоретичне, а
теоретичне-емпіричне. Суперечності між ними вирішуються практикою, яка є
основою пізнання і критерієм істини.

61. Основні поняття і завдання праксеології

Праксеологія(грецьк.-дійовий)- область соціологічних досліджень, яка
вивчає методику розгляду різних дій або сукупності дій. Заснув.
Президентом Польщі т. Контрабинським і є одним із методів суч. Соціолог.
Досліджень. Праксеологія вивчає взаємодію індивіда і колективу у процесі
виробництва. Пракс-я – направлення розвитку, для якого характерний
перехід від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш. Поняття
Пракс-ї протилежне поняттю регрес.

62. Сутність людини, сенс її життя.

Під поняттям „людина” розуміємо суп. Істоту, в діяльності якої
виявляються суттєві характеристики найвищого якісного рівня
матеріального світу – сусп. буття.

Основні ідеї, які треба враховувати при створенні цілісної філософської
концепції людини:

людину слід розглядати з позиції єдності об’єктивного і суб’єктивного,
скінченого і нескінченного. Призначення людини прагнення до єдності,
гармонії.

Субстратні рівні(природне, суспільне, внутрішній.духовний світ) не слід
протиставляти.

Природне в людині не зводиться лише до біологічного, а має в собі
безконечність космосу.

Як розумна істота людина є відповідальною не лише за свою долю, а й за
долю світу.

Сенс життя людини полягає в реалізації потреб суспільства та власного
покликання. Визначення сенсу життя пов’язане з розумінням мети життя як
уявного чи очікуваного результату. Сенс життя притаманний життю з самого
початку. Сенс створюється самою людиною, залежить від розуміння життя,
має індивідуальний хар-ер.

Сенс життя – світоглядне філос-ке поняття, яке містить сукупність
уявлень про сутність людини, цілі існування, цінності.

63. Проблема свободи і відповідальності людини

Невід’ємним атрибутом людини є свобода волі, тобто людина в будь-якій
ситуації може діяти або не діяти. Від народження людині дана лише
свобода стати чи не стати людиною. Свобода волі людини має 2
виміри-негативний і позитивний. Негативний полягає в тому, що людина
може сказати „ні”. Будучи істотою вільною, людина не зобов’язана бути
розумною і може сказати „ні” тільки тому, що має на це право.

Позитивний вимір передбачає осмисленість дії. Осмислюючи себе, своє
становище в світі та суспільстві, людина може не тільки відмовитись від
чогось, вона може спрямувати свої дії на досягнення якоїсь позитивної
якості, на створення чогось.

Атрибутом свободи людини є відповідальність. Людина завжди відповідає за
свої вчинки, навіть відмова від чогось теж вчинок. Поняття свободи та
відповідальності у різних вимірах передбачають 2 різних характеристики
людини-її здатність бути собою та особистістю. Особа і особистість
людини передбачають свободу волі. Відмінність між ними існує через
відповідальність, яку вони передбачають. Особа-це людина, наділена
негативною свободою, оскільки на неї поширюється принцип моральної
відповідальності, згідно з яким людина не відповідає за ті вчинки, які
вона не усвідомлює. Тобто, тільки знаючи, що таке добро і зло людина
здатна на хороші та погані вчинки.

64. Філософська антропологія

4

AE

|

eeeUAAAA??¬¬¬ ¬   

`„?gdy§

&

oeUeUeUeUeUeUeUeooooooooooUeUeUeee

gdy§

X f ¦

?

[email protected]?

?

 

phyеном людської спільноти. Людина вцілому, безвідносно до світу та
суспільства, є предметом вивчення філософської антропології. Наукові
теорії, які намагались розв’язати проблему сутності людини, можна умовно
розподілити на 2 напрями:

– біологічні теорії;

– теорії соціологічні.

Перші виходять з розуміння людини як частини природи і намагаються дати
визначення людині як біологічному видові.

Другий вид теорій теорії соціологічні. Вони намагаються звести сутність
людини до її належності до соціальної структури суспільства, виходячи з
уявлення про те, що людина є частиною суспільства.(теорія Маркса)

Обидва види теорій мають спільну рису – вони намагаються зрозуміти
людину як частину чогось – природи чи суспільства.(вперше – в
античності)

Началами людини є тіло і душа. Тіло – чуттєве видиме в людині, її
фізична основа. Душа – те, що робить тіло живим, спонукає його рухатись,
відчувати задоволення і страждати. Життя людини відбувається в 2
площинах – матеріальній і духовній. Людина, будучи фізичною істотою,
живе згідно з законами матеріального світу.

Дух є осередком мислення та дії людини. Також виділяють 2 духовні
потенції людини-розум і волю.

66. Роль народонаселення і природних умов в роз-ку суспільства

Поряд iз природним середовищєм значною мiрою природним фактором розвитку
суспiльства є народонаселения, постiйне вiдтворення людей. Цю сторону
природи людини вивчає наука демографiя. Вона дослiджyє динамiку
чисельностi населения, мiграцiю, сiм’ю, її склад i розвиток,
народжуванiсть, cмертність, зайнятiсть, пропорцiї складу населення за
вiковими, статевими та iншими ознаками, вступ до шлюбу i розлучения
тощо.Об’єкт дослiдження демографії – демографiчна система, до складу
якої входять люди i демографiчнi вiдносини. Демографiчнi вiдносини, у
свою чергу, – це тi вiдносини, в якi вступають люди у багатогранному
процесi вiдтворення населения. Це суто робоче поняття. Воно означає
створення ciм’ї, народження, мiграцiю, шлюбнi вiдносини, взаємовiдносини
мiж поколiниями тощо.Фiлософське бачення цiєї системи сукупностi
вiдносин полягає у тому, що демографiчна система, по-перше, внутрiшньо
спрямована на самозбереження, самовiдтворения, i, по-друге, це –
цiлicнiсть, динамiчна система, яка змiнюється з icторичним розвитком
суспiльства.Найважливiший показник стану народонаселення –
народжуванiсть.Дослiдниками суспiльства, економicтами, соцiологами,
полiтиками часто використовується поняття демографiчна сuтуацiя. Це
насамперед стан таких демографiчних процесiв, як народжуванicть i
cмертність,вступ до шлюбу i розлучення (шлюбнicть), склад i розмiщення
населения на певнiй територiї у вiдповiдний перiод часу
тощо.Демографiчна полiтика – система спецiальних заходiв, спрямованих на
досягнення у майбутньому бажаного для суспiльства типу аборiвня
вiдтворення населения. Найбiльш вiдчутно можна впливати надинамiку
вiдтворення населення i на демографiчну ситуацiю черезрегулювання або
через вплив з боку держави на piвень народжуваностi.Важливою
характеристикою демографічної системи є якiсний стан
населення.Насамперед, це стан здоров’я (фiзичного, генетичного), oсвітa,
квалiфiкацiя населення тощо. А тому оптимальний тип вiдтворення
населення забезпечується за допомогою демографiчної полiтики,
спрямованої на розширене вiдтворення не тiльки з точки зору кiлькicних
показникiв, а й якiсних характеристик.Найгoловнiший показник якiсноro
стану населення – стан здоров’я.

67. Формаційна теорія суспільного розвитку(К.Маркс)

Для iсторико-фiлософського вивчення процесу розвитку суспiльства К.
Марксом була введена така важлива категорiя, як сусniльно-економiчна
формацiя (СЕФ). Вона виражае тип суспiльствa,щохарактеризуєтьсясвоїм
способомвиробництва i вiдповiдними йому виробничими вiдносинами.
Суспiльству вiдомi такі типи формацiй: первiсний i рабовласницький лад,
феодалiзм, капіталізм, комунiзм (перша стадiя – соцiалiзм),
постiндустрiальнi країни i посткомунiстичний лад (головним чином для
країн СНД). Основними структурними елементами СЕФ є базис та надбудова,
а також надбазовi та надбудовнi елементи – нацiя, мова,культура, побут,
сiм’я та iн.

Базисом називається сукупнiсть ycix виробничих вiдносин, що складаються
в суспiльствi. Можна дотримуватися й iншого визначення: базис є
сукупнiсть наявних у суспiльствi економiчних укладiв. Надбудова – це
вiдображення базисних вiдносин в iдеалiзованiй формi.

1Вона існує для захисту базису i складається з трьох елементів:

.сукупностi iдей, теорiй;

2. наявностi вiдповiдних iнститутiв та органiзацiй, якi культивують цi
iдеї,тeopiї (центральною серед них є держава);

3. наявностi iдеологiчної спрямованостi – забезпечення функцiонування
панiвного ладу. Мiж базисом та надбудовою існує дiалектичний зв’язок, в
якому провiдне мiсцепосiдає базис. Для правильного розумiння
життєдiяльностi суспiльства велике значення має його соцiальна
структура. Це сукупнiсть соцiальних спiльностей, класiв, нацiй,
соцiальних груп, прошаркiв тощо. Кожна з цих спiльностей має свої
об’єктивнi й суб’єктивнi чинники утворення та функцiонування

68. Цивілізаційні моделі розвитку суспільства

Кожна цивілізація, на думку Тойнбі, проходить на своєму життєвому шляху
наступні стадії:

Стадія зародження – генезис. Цивілізація може виникнути або в результаті
мутації примітивного суспільства або на руїнах “материнської”
цивілізації.

За стадією генезису має місце стадія зростання, на якій цивілізація
розвивається в повноцінну соціальну структуру. Під час зростання
цивілізацію постійно підстерігає небезпека переходу в стадію надламу,
що, як правило, (але не обов’язково) змінюється стадією розпаду.
Розпавшись, цивілізація або зникає з обличчя Землі (єгипетська
цивілізація, цивілізація інків) або дає життя новим цивілізаціям
(еллінська цивілізація, що породила через всесвітню церкву західне і
православне християнство).

Слід звернути увагу, що в цьому життєвому циклі немає тієї фатальної
зумовленості розвитку, яка присутня у циклі цивілізації, запропонованому
Освальдом Шпенглером. Якщо у Шпенглера цивілізація – це живий організм,
котрий проходить стадії зростання, “дозрівання”, занепаду і, нарешті,
розпаду, то Тойнбі відходить від трактування цивілізації, як певної
неподільної сутності, вважаючи що “суспільство не є і не може бути нічим
іншим, окрім як посередником, за допомогою якого окремі люди взаємодіють
між собою. Особистості, а не суспільства створюють людську історію».

Така інтерпретація суспільства дозволяє відповісти на питання про
зумовленість розвитку: якщо всі індивіди, котрі складають дане
суспільство, зможуть перебороти надлам у душі, то й суспільство в цілому
зможе перебороти цю стадію. “Надлами цивілізацій не можуть бути
результатом повторюваних чи поступальних дій тих сил, котрі знаходяться
поза людським контролем”. Звідси можна констатувати, що Тойнбі відкидає
ідею фаталізму в процесі розвитку цивілізації, визначаючи можливість
свободи вибору конкретної людини.

Наступною важливою проблемою, котру прагне проаналізувати А.Тойнбі у
межах своєї цивілізаційної концепції є проблема пошуку рушійної сили в
розвитку цивілізацій.

У пошуках своєрідного першопринципу цивілізаційного розвитку Тойнбі
приходить до концепції Виклику-і-Відповіді. . Не знайшовши
детермінованих, “неживих” причин зародження і розвитку цивілізацій,
Тойнбі пропонує у якості основи світопорядкукатегорію протиріччя.
Остання розуміється навіть глибше – конституюючись у якості основного
рушійного механізму історії. Аргументацію такого вибору Тойнбі презентує
через аналіз міфу про спокусу тварини Божої Дияволом і наступним
перетворенням у дещо іншу якість. На першому етапі Диявол (Виклик)
виводить систему з рівноважного і пасивного стану Інь у збуджений і
активний стан Янь. Відповіддю на виклик повинно бути або зростання –
“перехід у більш високу і складнішу структуру”, або смерть (програш).
Зійшовши на нову ступінь, система знову виводиться з рівноваги і так до
безкінечності, поки на черговий виклик не надійде адекватної відповіді.
Виклики можуть бути як зовнішніми (стимули, необхідні для генезису
цивілізації) так і внутрішніми (творчий порив генія, розвиток науки).
Причому системі потрібна лише первинна наявність зовнішніх стимулів, які
потім, у міру розвитку системи перетворюються у внутрішні виклики. Саме
таке динамічне, прогресуюче протиріччя і є запорукою розвитку
цивілізації та індивідів як її складових.

Деякі з викликів можуть отримувати гідні відповіді, у той час як інші
можуть залишитися і без відповіді. Якщо суворість виклику буде
підсилюватися до нескінченності, чи гарантується тим самим нескінченне
збільшення енергії, вкладеної у відповідь на існуючий виклик? Тойнбі
стверджує, що найбільш стимулюючий вплив справляє виклик середньої сили.
Слабкий виклик не може змусити систему перейти на якісно новий рівень, у
той час як надмірно сильний виклик може просто її зруйнувати.

Система Тойнбі характеризується як антропоцентрична в тому сенсі, що у
ній суспільству місце “простору дії”, але не носія творчої сили. Тому і
“виклики” призначаються насамперед людям. Тут Тойнбі певною мірою
погоджується з позицією французького філософа Анрі Бергсона: “Ми не
віримо в “несвідомий” фактор Історії, так звані “великі підземні плини
думки”, на які часто посилаються, можливо лише тому, що великі маси
людей виявилися захопленими чимось одним, особистістю, висунутою з
загального натовпу. Немає потреби повторювати, що соціальний прогрес
обумовлюється насамперед духовним середовищем суспільства. Якісний
стрибок має місце лише тоді, коли суспільство зважується на експеримент.
Це, в свою чергу, означає, що суспільство або піддалося переконанню, або
було виведено з рівноваги кимсь.”

Однак більшість членів суспільства є інертною, пасивною і нездатною дати
гідну відповідь на вимоги долі. Щоб набути такої можливості суспільство
потребує наявності, Особистостей, “надлюдей”. Лише вони здатні дати
відповідь, повести за собою всіх іншихТойнбі вказує, що ними можуть бути
як окремі люди (Ісус, Мухаммед, Будда) так і соціальні групи (англійські
нонконформісти). У будь-якому випадку суспільство розколюється на дві
взаємодіючі частини: на творчу, іманентно вододіючу конструктивним
потенціалом меншість і основну інертну масу.

Тойнбі стверджує про існування такого механізму взаємодії між творчою та
інертною частинами суспільства як “мимесис” – соціальне наслідування.
Мимесис з’являється в людини задовго до вступу суспільства у фазу
розвитку. Його можна спостерігати й у суспільствах з примітивним укладом
і в розвитих цивілізаціях. Однак дія мимесису в цих двох випадках прямо
протилежна: якщо в примітивних суспільствах мимесис, виражаючись у
звичаях і наслідуванні старійшинам, спрямований у минуле і є гарантом
стабільності суспільства, то при вступі суспільства на шлях цивілізації
мимесис в основному спрямований на творчу меншість, будучи в такий
спосіб сполучною ланкою між активними і пасивними його членами. Отже,
для успішної відповіді на виклик необхідна наявність у суспільстві
наступних факторів:

– у суспільстві повинні бути наявні люди, здатні зрозуміти виклик і дати
на нього відповідь;

– більшість повинна бути готовою до прийняття даної відповіді. Іншими
словами, вона повинна “дозріти” для відповіді

69. Сутність духовного життя суспільства,суспільна свідомість.

Духовне життя суспiльства – це надзвичайно широке поняття, що включає в
себе багатогранні процеси, явища, пов’язанi з духовною сферою
життєдiяльностi людей; сукупнiсть iдей, поглядiв, почуттiв, уявлень
людей, процес їx виробництва, розповсюдження, перетворення суспiльних,
iндивiдуальних iдей у внутрiшнiй cвіт людини. Духовне життя суспiльства
охоплює світ iдеального (сукупнiсть iдей, поглядiв, гiпотез, теорiй)
разом з його носiями – соцiальними суб’єктами – iндивiдами, народами,
етносами. Основу духовного життя становить духовний світ людини – її
духовнi цінності свiтогляднi орієнтації: Разом зтим, духовний світ
окремої людини, iндивiдуальностi неможливий поза духовним життям
суспiльства. Тому духовне житгя – це завжди дiалектична єднiсть
iндивiдуальногo i суспiльного, яке функцiонує як
iндивiдуально-суспiльне. вiдуально-суспiльне.

Суспiльна свiдомicть є сукупнicтю iдеальних форм (понять, суджень,
поглядiв, почуттiв, iдей, уявлень, теорiй), якi охоплюють i вiдтворюють
суспiльне буття, вони виробленi людством у процесi освоєння природи i
соціальної історії. Суспiльна cвідомість не тiльки вiдображає суспiльне
буття, а й творить його, здiйснюючи випереджаючу, прогностичну функцiю
щодо суспiльного буття.

Випереджаюча роль суспiльної cвідомості саме i проявляється в Ії
соцiальнiй активностi. Вона пов’язана головним чином з
науково-теоретичним piвнем вiдображения дiйсностi, глибоким
усвiдомленням суб’єктом вiдповiдальностi за прогрес суспiльства.

70. Поняття суспільної свідомості, її структура

Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень,
поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють
суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і
соціальної історії. Важливими елементами структури суспільної свідомості
виступають суспільна психологія та ідеологія. Суспільна психологія являє
собою сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій,
звичаїв, що виникають у людей під впливом безпосередніх умов їхньої
життєдіяльності через призму їхніх повсякденних інтересів. Суспільна
психологія виступає як безпосередня реакція на умови життя людини, є
першим ступенем чуттєвого сприйняття всієї багатогранності суспільного
буття. Діалектика розвитку суспільної свідомості полягає в суперечливому
переході суспільної психології в ідеологію, спонукаючи тим самим до
якісних змін у ній (суспільній свідомості). При всіх відмінностях між
соціальною психологією та ідеологією їхнє формування має здійснюватись в
органічній єдності, оскільки межа між ними дуже відносна і передбачає
взаємопроникнення їх одна в одну. Важливе місце в структурі суспільної
свідомості належить масовій свідомості.Масовій свідомості, на відміну
від побутової, все більше властиве засвоєння елементів
узагальнено-теоретичних уявлень про дійсність. Таким чином, масова
свідомість являє собою ідеологічно-психологічний феномен, сукупність
поглядів, уявлень, думок, настроїв, оцінок, норм, почуттів певної
соціальної групи, етнічної спільності, вироблених у процесі їхньої
діяльності. Передові ідеї, пов’язані з усвідомленням необхідності
підвищення соціальної активності людей на шляху до прискорення прогресу
суспільства, його свободи, гармонізації суспільних відносин, ще не
оволоділи повною мірою масовою свідомістю, не знайшли в ній достатнього
відо&