.

Шпаргалки з філософії

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 78834
Скачать документ

Шпаргалки з філософії

1. Предмет релігієзнавство, його місце в системі філософського знання

Релігія — це складне соціальне і духовне явище, корені якого виходять з
глибинних теренів суспільної історії. Соціальна природа та риси релігії
вказують на її зв’язок з розвитком суспільства — певної самовідтворюючої
системи, де один елемент пов’язаний з іншим. Процеси прогресивних змін
або занепаду духовних цінностей в цілому всього суспільства неодмінно
позначаються і на історичній еволюції релігійних вчень, зміст яких
становить основу релігійних вірувань. Звідси виникає необхідність
комплексного вивчення релігійних вчень з врахуванням їхнього
догматичного змісту й тих суспільних факторів, що обумовлюють історичні
особливості виникнення і функціонування тих чи інших релігійних ідей. У
релігієзнавстві виділяються два важливі напрями, або розділи, —
теоретичний та історичний. Теоретичне релігієзнавство складається з
філософських, соціологічних і психологічних аспектів. Історичне
релігієзнавство вивчає історію виникнення і еволюції окремих релігій та
релігійних вірувань у їхньому взаємозв’язку, акцентує увагу на
послідовності розвитку релігійних культів. Обидва напрями складають
цілісну систему наукового дослідження релігії. Однак теоретичні й
історичні питання релігієзнавства мають власну специфіку і повністю не
зливаються, не ототожнюються. Така точка зору відображає об’єктивні
процеси інтеграції та диференціації наукових знань про соціальну
сутність релігії та її функції. Таким чином, одним з предметів
релігієзнавчої теорії виступають релігійні вчення — складова частина
релігійного комплексу. Підкреслимо: релігієзнавство і релігійні теорії
за своїм змістом не можуть повністю збігатися. Релігієзнавство — це
галузь науки, що досліджує феномен релігії, а релігійні вчення належать
до системи богослов’я (теології), де теоретично обґрунтовуються
релігійні цінності. На відміну від атеїстичних поглядів релігієзнавство
вивчає релігійні явища як складний комплекс соціально-історичних,
філософських і психологічних проблем. Тому необхідно звернути увагу на
конкретні галузі релігієзнавчої науки. Ядром теоретичного
релігієзнавства виступає “філософія релігії”. Під останньою розуміється
філософське пояснення релігії. В сучасній філософській думці існують два
напрями обгрунтування філософії релігії: ідеалістичний (релігія
визначається як центральне суспільне явище, в релігійній свідомості
відображається зміст потойбічних, надприродних факторів) і
матеріалістичний (релігія є суспільно-історичним продуктом з її
внутрішніми закономірностями розвитку). Від ідеалістичної філософії слід
відрізняти релігійну філософію. З цієї причини неможливо ототожнювати
філософію релігії, яка, наприклад, випливає з корінних принципів
філософського ідеалізму (об’єктивного чи суб’єктивного), з конкретною
формою релігійної філософії. Сучасна релігійна філософія представляє
сукупність різних напрямів і течій, які розвиваються у християнстві,
ісламі, буддизмі та інших розвинутих релігійних системах. Безумовно,
релігійна філософія у будь-якій формі виступає специфічним різновидом
ідеалізму. Однак вона спирається не на теоретичні постулати
філософське-ідеалістичних систем, а на вихідні принципи віровчення
конкретної релігії. Між раціональними філософськими постулатами і
релігійними, містифікованими принципами віровчення існують досить значні
розбіжності, які не слід ігнорувати. Релігійна філософія з теологічних
позицій також вирішує певні суспільно-політичні й соціальні проблеми,
прагне вплинути на практичну сферу релігійності віруючих. Таким чином, у
концептуальному відношенні необхідно відділяти філософію релігії від
релігійної філософії, а також від самої теологічної доктрини, на яку
спирається релігійне-філософська система. Філософія релігії локалізує
предмет вивчення релігії. Остання виступає об’єктом філософського знання
насамперед як соціальне явище. Досліджується не тільки механізм
виникнення релігії, а й процес її відображення у свідомості людини,
особливості формування релігійних понять, символів і духовних цінностей.
При цьому об’єктом філософського вивчення є не тільки сама релігія, а й
те соціальне та природне середовище, що впливає на процес формування
релігійних вірувань.

2. Поняття релігія.

Уже впродовж багатьох тисячоліть розвивається така надзвичайно складна
форма людської культури, як релігія. Саме вона стала однією з найперших
світоглядних систем, що дала людям певну сукупність поглядів на
довколишній світ, місце людини в ньому, розуміння та оцінку довколишньої
дійсності. Іншим, протилежним, світоглядом людини був атеїзм. Релігія
визначила специфічний підхід до предметів та явищ зовнішнього світу,
вплив на всі боки життя людини, а також на формування її духовних потреб
у конкретному суспільстві. «Релігія»- це слово латинського походження,
що означає святиня, пошана, богобоязливість або предмет культу. Лише в
епоху Відродження з’являється термін «релігія», він набув широкого
універсального вжитку в європейських культурі, і ним стали
послуговуватися для характеристики релігійних явищ незалежно від їх
конфесійних особливостей. Релігія є певним світоглядом, світорозумінням,
світовідчуттям, а також відповідною до них практикою людей, в основі
яких лежить віра в існування трансцендентної абсолютної сили, яка в
зрілих релігіях називається Богом. Релігія з певним степенем
необхідності містить чотири основні частини; релігійна віру, віровчення,
культ і організацію. Релігійна віра є основою будь-якої релігійної
системи. Вона є певною світоглядною та психологічною настановою на
беззаперечне визнання існування надприродного світу, особливостей
матеріального світу та подій повсякденного життя, які є наслідком дії з
боку надприродного, без їх раціонального доведення. Однією з її важливих
ознак є психологічна готовність, дотримуватись в реальному житті норм і
вимог біблійних істин, незважаючи на жодні сумніви. Особливістю
релігійної віри стає її спосіб організації індивідуального спілкування з
Богом, власної відповідальності за отримання істини через Божу
благодать, визнання парадоксу, який лежить в основі релігійної віри: «Я
вірю, тому що це абсурдно»Квінт Терту ліан. Релігійна віра передбачає
довіру до Бога як першопричини й першооснови світу, як головної сили,
яка визначає всі події у світі, як найвищого керівника всіх людей на
землі на шляху до Царства Небесного через індивідуальне покаяння й земне
страждання. Богословська інтерпретація релігійної віри акцентує увагу на
тому, що вона є найвищим виявом людської свідомості, найвищою моральною
цінністю, яка є значущою за розум людини. Віра буває не тільки
релігійною, але й нерелігійною. Головна відмінність між ними полягає в
тому, що релігійна віра має у своїй безапеляційне твердження про
існування у світі надприродного, а для нерелігійного віри таке
твердження неприпустиме. Ще однією складовою релігії є віровчення. Це –
систематизований і конкретизований зміст релігійної віри, зафіксований у
догматах, визначених істинними раз і назавжди. І світових релігіях
положення про віровчення відображене у Святому Письмі, Біблії, у Корані.
Виявом ставленням віруючого до предмета віра можуть бути його зовнішня
діяльність та вчинки, які називаються культом. Культ є третім головним
компонентом релігії. Культ – це сукупність релігійних дій, за допомогою
яких віруюча людина має можливість містичним способом спілкуватися з
Богом. Зміст культової діяльності визначається уявленням про
надприродне, йог функціонування у світі, характером ставлення людини до
Бога й Бога до людини.. релігійний культ покликаний виконувати два
головних завдання: він формує та визначає специфіку спілкування з Богом
і дає можливість відчути зворотний зв’язок з ним? Культова діяльність
постійно підтримує комплекс релігійних почуттів та емоційного оформлення
релігійної віри. Загалом реалізація на практиці цих двох завдань є
зовнішнім виявом релігійної віри. Чи не найважливіше місце в релігійному
культі належить молитвам. Молитва – це словесне звертання до Бога з
проханням надати певні блага, отримати його заступництво й захист від
злих сил. Молитви поділяють на хвалебні, вдячні прохальні. Релігійна
організація – це об’єднання віруючих у межах однієї релігійної конфесії
на чолі зі священнослужителем. Найвідомішим різновидами релігійних
організацій є церква, секта, деномінація, хоча не абияке значення мають
і інші організації, передусім монастирі. Духовні навчальні заклади.
Найпершим етапом формування релігійних організацій є релігійна група,
нечисленна за кількістю людей, головним завданням якої є спільна молитва
або виконання релігійних обрядів. Наступним етапом розвитку релігійної
організації є релігійна община, характерними рисами якої є добровільне
членство, високий рівень участі в культових обрядах, відсутність
централізованого керівництва.. Деномінація – в релігієзнавстві цим
поняттям визначають релігійну організацію як перехідну ланку між сектою
й церквою. Церква – об’єднання віруючих на ґрунті спільних догматичних
уявлень, обрядів і канонічних принципів. Секта – це релігійна
організація яка виникає як опозиційний релігійний рух щодо тих чи тих
релігійних напрямів.

4. Багатоманітність релігій та їх класифікація.

Усвідомлення внутрішньої спорідненості розрізнених об’єктів, релігійних
систем, дає змогу ререлігієзнавцям об’єднувати їх у класи. Процес
класифікації є першим кроком у розвитку релігієзнавства як науки, що дає
підстави звести суперечливі емпіричні дані до єдиної теоретичної
системи. Нажаль, сьогодні жоден з відомих нині підходів до класифікації
релігій не є загальновизнаним, позаяк поряд з деякими перевагами всі
вони мають певні недоліки. Наявність багатьох схем класифікацій релігії
пояснюється складністю, багатоманітністю й динамічністю розвитку
релігійний систем, а також різноманітними критеріями їх класифікації, що
відображують ті чи ті сторони релігії як процесу. Так, система
класифікації може залежати від показників чисельності послідовників
певної релігії; від форми поширення релігійного комплексу; основою
системи класифікації можуть бути принципи взаємодії між державою та
релігією, ступінь рівня організації церковного життя, і, зрештою,
система класифікації віддзеркалює політеїзм або монотеїзм. У вітчизняній
релігієзнавчій літературі вже звичним стало посилання на класифікаційну
схему релігій, яка має географічні ознаки: релігії Близького Сходу –
іудаїзм, християнство, іслам, зороастризм, язичницькі культи античності;
релігій Далекого Сходу –конфуціанство, даосизм, синтоїзм, махаона,
буддизм: релігії Індії – ранній буддизм, індуїзм, джайнізм, сикхізм;
племені культи народів Чорної Африки; релігії Америки – вірування та
обряди американських індіанців; релігійні системи Океанії; класичні
системи Стародавньої Греції та риму. Сьогодні особливо популярними є
такі схеми класифікації релігії, які у своїй основі поєднують
географічні та етнографічні принципи з урахуванням історичних етапів
розвитку релігійних систем.ще можна поділити: ранні вірування. Головними
формами первісних віруваньє фетишизм, тотемізм, анімізм, магія,
шаманізм, рільничі культури; етнонаціональні релігії, до яких належать
релігії одного етносу, народу, нації держави – індуїзм, джайнізм,
конфуціанство, даосизм, зороастризм, іудаїзм; світові релігії, до яких
належать буддизм, християнство та іслам; новітні релігійні течії,
Міжнародне товариство свідомості Кришни, Бахаї, Церква Христа, велике
Біле Братство, Церва саєнтології, сатанізм, неязичницькі культи.

5. Ранні релігійні вірування.

Свої погляди щодо ідей про надприродне люди викладали в повір’ях,
міфах, в я ких зберігалася й передавалась інформація, що утверджувала
моральні норми, соціально значимі цінності. У межах міфологічного
комплексу майже в усіх народів світу виникає система форм первісних
вірувань, до яких належать фетишизм, тотемізм, анімізм, магія й
шаманізм. Фетишизм : на ранніх стадіях первісного суспільства виник
фетишизм. Він стає формою поклоніння матеріальним предметам
довколишнього світу – фетишам, яким надавалися надприродні чарівні
властивості. В центрі віри у фетиш лежить ідея про те, що будь-який
матеріальний предмет довколишнього світу може отримати самостійне
існування з притаманними йому людськими почуттями й прагненнями. З
огляду на це фетиш може виявити надприродну активність і позитивно або
негативно вплинути на перебіг подій у матеріальному світі. Що є
результатом його індивідуального «волевиявлення.» Фетишем міг стати
будь-який предмет матеріального світу або частинка будь-якого предмета –
об’єкта, якому вже поклонялися первісні люди. Поклоніння фетишам
відбувалося у різних формах: від принесення їм жертви до спроби
заподіяння предмету шкоди з метою примусити фетиш виконати адресоване
йому прохання. У більш зрілих релігійних системах фетишизм зберігся у
формі поклоніння ідолам – матеріальним сакральним предметам, яким
надавалися риси певного божества й водночас вважалося що вони є місцем
його перебування. Сьогодні найвідомішими залишками фетишизму є віра в
талісман або амулети. Тотемізм. Однією з найдавніших форм релігійних
вірувань був тотемізм, він стає специфічною вірою первісної людини в її
надприродний зв’язок із тваринами й рослинами, в яких вона знаходить
відповідь на питання про своє походження. Тотемізм є віра в тотемного
предка, який сприймався людьми первісного суспільства як реальна істота,
що була предком сім’ї, роду, племені. Вважалося що цей першопредок
реально існував у світі людей і був гарантом позитивних змін і подій в
їхньому житті. Віра в тотем – це не віра в конкретну тварину або
рослину, а віра в певну силу, якою володіє тотем та яка лише проживає в
цих істотах, не змішуючись з іншими. Ця сила не залежить від тілесного
місцеперебування, спершу вона існує в тотемі, а потім передається людині
і є завжди живою, сучасною, та незмінною. Загалом тотеми більше
оберігали. Ніж прагматично використовували й поїдали. Оберігалися тотеми
через систему табу – за борону вживати в їжу ту чи іншу тварину або
рослину. Тотемізм став віддзеркаленням свідомості людей первісного
суспільства, їх спроб пізнання природи, рослинного, тваринного світу,
суперечливих людських відносин на ґрунті кровноспорідненої сім’ї, що
переносилися на довколишній світ. Зрештою тотемізм став не лише системою
вірувань, а набув характеристик першого соціального інституту, що
визначив поведінку й учинки людей. А також специфічно організовував
взаємодію між людьми та навколишнім світом.. Тотем виконував
найважливіші соціальні функції, які стали основою формування та розвитку
людської цивілізації загалом. в умовах формування родового устрою
тотемні вірування втрачають свою домінуючу роль, вони переростають у
антропоморфні культи природи, стихії, тварин, але тотемізм так чи інакше
ввійшов як елемент культу майже в усі відомі релігійні системи. Анімізм
Релігійні вірування первісного суспільства були дуже різноманітні.
Однією з най триваліших форм таких вірувань був анімізм – віра в душі й
духів. Анімізм виник як уявлення про існування нематеріальних явищ та
істот, які існують незалежно від людини, тварин або рослин. Автором
терміна «анімізм» був англійський учений-етнограф Е.Тайлор., він вважав
що анімізм виникає як відповідь на запитання, чим відрізняється мертва
людина від живої. У початкових формах анімістичного світосприйняття душа
людини уявлялась як надлегке, надтонке й невідчутне тіло, яке можна було
побачити тільки за певних умов: уві сні, віддзеркалення у воді,, як тінь
від сонця. На ранніх етапах ще не було уявлень про безтілесну душу. З
уявленням про безсмертя душі виникає вчення про потойбічне життя.
Розвиток уявлень про душу, можливість її існування після того як вона
покине тіло, спричинило формування культу предків. Всі найважливіші
події, що відбувалися в роді, племені, безпосередньо були пов’язані з
душами померлих предків. Анімістичні вірування в своєму розвитку
створили два основних релігійних догмати: перший – про духів, а другий –
про душу яка здатна існувати самостійно поза своїм тілом. Згодом у
своєму найвищому розвитку анімізм передбачив втручання з боку богів і
підкорення їм духів, душ і майбутнього життя, що було оформлено
практичним культом поклоніння богові. Магія. У первісних релігійних
віруваннях домінуюче значення мала магія. Наші предки вважали, що перш
ніж розпочати будь-яку діяльність або зробити якийсь вчинок, необхідно
забезпечити собі їх позитивний результат. Інакше кажучи змусити добрих
або злих духів які існували поряд з людиною, діяти згідно з інтересами
людини. Магію викликає дія «двох законів» у процесі розвитку людської
свідомості. Перший дістав назву «закон подібності» – тобто подібне
викликає подібне. Другий закон – «закон зараження»,тобто предмети
матеріального світу, які перебувають у причинно-наслідкових зв’язках,
можуть відтворювати на відстані таку саму причинно-наслідкову дію. Д.Дж.
Фрезер пропонує виділити два основних види магії – гомеопатичну та
контагізовану. Магія насамперед є елементом розвитку свідомості людини,
який проходить три етапи: магічний, релігійний, науковий. Малиновський
запропонував свою класифікацію магічних обрядів, до якої належали
продуктивна, деструктивна та застережна магія. Існують такі варіанти
класифікації магічних дій, обрядів, церемоній: 1)за степенем
складності(індивідуальну магічну дію, індивідуальний або груповий
магічний обряд, колективну магічну церемонію)»)за типологічними
властивостями(контактну магію, імітативну магію) Традиційно
рілігієзнавці поділяють магію на шість різновидів за її призначенням:
чорна магія, військова магія, любовна магія, лікувальна магія,
промислова магія, метрологічна магія. Магічні дії, обряди, церемонії
тією чи іншою мірою були характерні всім формам первісних вірувань як
елемент їх культової діяльності. Головний елемент релігійного культу –
молитва, яка із самого початку була формою магічного закликання, але з
плином часу перетворилася на засіб спілкування з Богом. Особливим
елементом релігійних культів первісних вірувань був обряд
жертвоприношення., обряд очищення, який символізує магічну дію захисту
від зла з боку «брудних» деструктивних духів. Ранні релігійні вірування
від початку були спробою практично-духовного освоєння людиною
суперечливого світу. Але в процесі історичного розвитку вони зазнали
радикальних трансформацій, які все глибше розділяли світ на реальний і
нереальний, що зумовило формування зрілих теїстичних вірувань у культ.

6. Релігія Стародавнього Єгипту.

Давньоєгипетська релігія формувалась як система політеїстичних вірувань
і культів, що були характерні для народів давнього Єгипту в VІ-VІтис. До
н.е. Хронологія розділяє історію давньоєгипетської цивілізації на
Давнє(2900-2040рр. до н.е.),Середнє(2040-1537рр.дон.е.) та Нове
царство(1537-715рр до н.е.)Завершує історію Давнього Єгипту Пізня доба.
Релігія цієї цивілізації склалась як система політеїстичних вірувань і
культів в епоху первісного суспільства. У кожній області були свої
специфічні об’єкти релігійного поклоніння. Основною рисою цього етапу
було поклоніння природі. Відомо, що Єгиптяни поклонялися більш як 10
різновидам рослин і майже 100 різновидам тварин. У процесі історичного
розвитку певної трансформації зазнав світ єгипетських богів і вірувань.
Спершу тут домінували солярні культи. У період Нового царства
найпопулярнішим бів бог сонця Ра, який згодом злився з богом-творцем
Амоном і став називатися Амон-Ра. Надзвичайно шанованою в давніх єгиптян
була богиня Маат, яка стала символом космічного й морального порядку,
істини та справедливості. Не менш знаною була богиня родючості та
кохання Хатор, її атрибутом був музичний інструмент сіср, зображення
якого носили як амулет, що оберігав людей від злих духів. У процесі
розвитку рабовласницького ладу створювалися перші групи богів у вигляді
тріад на чолі з головним богом-деміургом. Незважаючи на різноманітність
і своєрідність давньоєгипетських релігійних вірувань, можна виокремити
їхню спільну домінуючу характеристику: це розвинутий культ мертвих,
тобто віра в загробне життя як продовження земного, але тільки в могилі.
Єгиптяни вважали, що померла людина потрапляє до царства смерті(царство
заходу), де на неї чекає нове життя. Згідно з цим культом головною
умовою продовження життя після смерті було збереження тіла померлої
людини, а також забезпечення померлого, насамперед фараона, спеціальним
помешканням – гробницею. Саме тому живі повинні були піклуватися про
харчування померлого, приносячи до місця поховання дари й пожертвування.
Згодом виникають уявлення про те, що душа людини після смерті може
залишити тіло й прийти у людський світ, здійвшись у небо, а потім знову
потрапити до царства мертвих. На можливість існування людини в
потойбічному житті впливає єдність душі і тіла. Крім частини душі «ба» у
людини була ще «ка»- життєва сила.. згідно з давньоєгипетською
міфологією повелитель потойбічного світу Осі ріс був богом мертвих,
їхнім суддею. З культом поклоніння богові мертвих Осірісу тісно
пов’язана ідея воскресіння фараона. Осі ріс уособлював життєдайні сили
природи й був водночас богом рослинного світу. Як рослина він щороку
помирав, а потім зримо відроджувався для нового життя. Вважалося, що
навіть у його мертвому тілі була завжди присутня життєдайна сила.
Величезну роль у релігійному житті Давнього Єгипту відігравали жерці.
Найвпливовішими були жерці двох головних храмів Єгипту – Мемфіського на
чолі з богом Птахом і Геліопольського на чолі з богом
РаРелігійно-міфологічна культура Давнього Єгипту знайшла відображення у
геніальних архітектурах проектах – пірамідах, храмових комплексах,
шедеврах літератури й мистецтва. У давньоєгипетських храмах і поблизу
них стояли високо естетичні скульптурні зображення богів, які
сприймались як реальне місцеперебування. Не менш вражаючим були мастаби,
піраміди, склепи в скелях. Вважалося, що головним досягненням у розвитку
релігійно міфологічної системи давнього Єгипту стала ідея про потойбічну
відплату за праведне або неправедне життя людей. У подальшому люди стали
опікуватися не ззбереженням тіла в гробниці, а підготовкою душі до
потойбічного суду. Завдяки цій релігійній моделі виникає нова моральна
цінність – відповідальність за свої вчинки й відносини з іншими людьми.
У 521р. до н.е. після завоювання Давнього Єгипту персами, а потім у
322р. до н.е. Олександром Македонським, давньоєгипетська релігія почала
занепадати, її поступово витіснили елліністичні культи, а згодом
християнство і мусульманство.

7. Релігія Стародавніх греків.

Древні греки були діяльним, енергійним народом, не боявшимся пізнавати
реальний світ , хоча він і був населений ворожими людині істотами , що
вселяли в нього страх.

У своїх пошуках захисту від страшних стихійних сил греки подібно всім
древнім народам, пройшли через фетишизм – віру в натхненність мертвої
природи (каменів, дерева, металу), що потім зберігся в поклонінні
прекрасним статуям, що зображували їхніх численних богів. Але греки
досить рано перейшли до антропоморфізму, створивши своїх богів по образі
і подобі людей, при цьому наділивши їх неодмінними і неминущими якостями
– красою, умінням приймати будь-який образ і, саме головне, безсмертям.
Давньогрецькі боги були в усьому подібні людям: добрі, великодушні і
милостиві, але в той же час мстиві і підступні. Людське життя неминуче
кінчалося смертю, боги ж були безсмертні і не знали границь у виконанні
своїх бажань, але все рівно вище богів була доля – Мойры – приречення,
змінити яке не міг ніхто з них . Таким чином, греки, навіть у долі
безсмертних богів убачали їхню подібність з долями смертних людей.

Боги і герої грецького мифотворчества були живими і повнокровними
істотами , безпосередньо спілкувавшимися з простими смертними, що
вступили з ними, у любовні союзи , що допомагали своїм улюбленцям і
обранцям. І древні греки бачили в богах істоти, у яких усе, властиве
людині, виявлялося в більш грандіозному і піднесеному виді . Безумовно,
це допомагало грекам через богів краще зрозуміти себе, осмислити власні
спдівання і вчинки, гідним образом оцінити свої сили. Так, герой
“Одиссеи”, переслідуваний люттю могутнього бога морів Посейдона,
чіпляється з останніх сил за рятівні скелі, виявляючи мужність і волю,
що він здатний протиставити стихіям, що розбушувалися по волі богів, щоб
вийти переможцем. Древні греки безпосередньо сприймали всі життєві
перипетії, і тому і герої їхніх сказань виявляють ту ж безпосередність у
розчаруваннях і радостях. Вони простодушні, шляхетні й одночасно
жорстокі до ворогів. Це – відображення реального життя і реальних
людських характерів древніх часів. Життя богів і героїв насичене
подвигами, перемогами і стражданнями. Горює Афродіта, що втратила гаряче
улюбленого прекрасного Адоніса; мучається Деметра, у якої похмурий Аид
викрав улюблену дочку Персефону. Нескінченні і нестерпні страждання
Прометея, прикутого до вершини скелі і Зевса, що мучиться орлом, за те,
що він викрав божественний вогонь з Олімпу для людей. Кам’яніє від горя
Ниоба, у якої загинули всі її діти, убиті стрілами Аполлона й Артеміди.
Почуття відповідальності перед самим собою за свої вчинки, почуття боргу
стосовно близького і до батьківщини, характерні для грецьких міфів,
одержали подальший розвиток у давньоримських легендах.

8. Релігія стародавніх римлян.

Релігійні представлення римлян, що, власне кажучи виявляли собою суміш
різних італийских племен, що склалися шляхом завоювання і союзних
договорів, містили у своїй основі ті ж вихідні дані, що й у греків, –
страх перед незрозумілим явищем природи, стихійними лихами і преклоніння
перед виробляючими силами землі ( італійські хлібороби почитали небо ,
як джерело світла і тепла, і землю, як подательку всіляких благ і символ
родючості). Для древнього римлянина, існувало ще одне божество – сімейне
і державне вогнище, центр домашнього і громадського життя. Римляне
навіть не потрудилися скласти які-небудь цікаві історії про своїх богів
– у кожного з них була тільки визначена сфера діяльності, але власне
кажучи, ці всі божества були безликі. Що молиться приносив їм жертви,
боги повинні були робити йому ту милість, на яку він розраховував. Для
простого смертного не могло бути і мови про спілкування з божеством.
Звичайно, италийские боги виявляли свою волю польотом птахів, ударами
блискавок, таємничими голосами, що виходять із глибини священного гаю, з
темряви храму або печери. І римлянин, що молиться, на відміну від грека,
що вільно споглядав статую божества, стояв, накривши голову частиною
плаща. Робив він це не тільки для того, щоб зосередиться на молитві, але
і для того ненароком не побачити бога, що призивається їм . Благаючи
бога за всіма правилами про милості, просячи його про полегкість і
бажаючи, щоб бог почув його благанням, римлянин жахнувся б, раптово
зустрівши поглядом це божество.

Поклоніння численним богам, що керують майже що кожним кроком
римлянина, складалося головним чином у строго запропонованих звичаями
жертвоприношениях, моліннях і в суворих очисних обрядах. У римській
релігії з’єдналися боги всіх племен, що ввійшли до складу римської
держави, але до більш тісних контактів із грецькими містами в римлян і
представлення не було про тієї насичений яскравими і повнокровними
образами міфології, що мали греки. Ні про яке вільне спілкування з
богами для римлянина не могло бути і мови . Їх можна було тільки просити
про що-небудь. Якщо один бог не відгукується на прохання, то римлянин
звертався до іншого, оскільки них була безліч , зв’язаних з різними
моментами його життя і діяльності.

Для того щоб римський хлібороб міг належним образом розібратися у всім
цьому , у Римській державі були складені так називані Индигитамента –
списки офіційно затверджених молитовних формул, що містять імена всіх
тих богів, яких випливало призивати при всяких подіях людського життя.
Ці списки були складені римськими жрецами до проникнення грецької
міфології в строгу й абстрактну релігію римлян і тому цікаві. Вони дають
картину чисто италийских вірувань. За словами римського письменника
Марка Порци Вони дають картину чисто италийских вірувань. За словами
римського письменника Марка Порція Варрона (1в. до н.е. ), Рим у плині
170 років обходився біс статуй богів, а древня богиня Весту, і після
спорудження статуй у храмах богів, “не дозволяла” ставити статую в її
святилище , а уособлювати лише священним вогнем. У міру того, як
значення і влада Римської держави зростали, у Рим “рушили” безліч
чужоземних божеств, що досить легко приживалися в цьому величезному
місті. Римляне вважали , що, переселивши богів завойованих ними народів
до себе і віддавши їм належні почесті, Рим уникне їхнього гніву.

Свершено особливу роль римської релігії зіграли эльтруски – дивний і
загадковий народ, чия писемність дотепер не розшифрована, чиї пам’ятники
представляють зовсім особливий світ , дотепер не розгаданий ученими. У
релігії эльтрусков величезне місце приділялося магічним обрядам,
гаданнями тлумаченням різні знамень, ниспосылаемых богами.

Оскільки эльтрусское світогляд з його надзвичайним захопленням
питаннями загробного життя було досконале чужо римлянам з їх формальним
і розважливим підходом до релігійних питань, то вони запозичали в
эльтрусков лише науку про пророкування, гадання і знамення, як найбільш
практичну і имеющую прикладне значення, частина їхніх релігійних
представлень . Цю науку эльтрусских жрецов – гаруспиков (гадателей по
нутрощам жертовних тварин, особливо по печінці ) римляне ввели у свої
релігійні церемонії. Але в особливо важливих випадках у Рим
запрошувалися эльтрусские фахівці.

Рим, сприйнявши грецьку міфологію і перетворивши неї в греко-римську,
зробив людству величезну послугу. Справа в тім , що більшість геніальних
добутків грецьких скульпторів дійшло до нашого часу лише в римських
копіях, за малим виключенням . І якщо зараз наші сучасники можуть судити
про чудове мистецтво греків, то за це вони повинні бути вдячні римлянам.

9. ведичні релігії Стародавньої Індії

У ІІ тис. до н.е. на території сучасної Індії виникли перші релігійні
системи, які віддзеркалювали міфологію індоаріїв, що вторглися на
індійські землі Головною характеристикою тогочасного суспільства була
його роздробленість релігійної інтерпретації. Так виникла одна з перших
спроб пояснення причинно-наслідкових зв’язків у суспільному житті
Давньої Індії. , що дістала назву Ведична релігія(ведизм). Відомо, що
ведизм ґрунтується на 4 релігійних збірниках священних текстах:
Рігведі,Самаведі,Яджурведі та Атхарваведі. Крім того, священим текстами
для ведичної релігії були письмово зафіксовані богословські трактати
Брахмани. У них зафіксовано правила ритуалу жертвоприношення. Ведична
релігія була політеїстичною й налічувало понад три тисячі богинь і
богів. За формою боги й богині Давньої Індії були антропоморфними, вони
конфліктували із зовнішнім злом і демонами, які загрожували людині. У
цей час бог Брагма посідає в пантеоні богів вельми скромне місце – він
лише спостерігає за дотримання норм жертвоприношення. Культ ведичної
релігії був нескладний. Головна ідея обрядів полягала в правильному
офіру ванні у формі вживання священого напою соми або принесенні богам у
дар рослини, тварини, людей. Матеріальний світ у ведичній релігії був
створений Брахманом. Тому на меді І тисячоліття до н.е. в індії стали
поклонятися Брамі, що зумовило трансформацію релігійний комплекс, який
став називатися брахманізмом. Брахманізм пояснив поділ давньоіндійського
суспільства на касти Саме в цей час склався новий пантеон богів, де
важливі місця посіли кастові боги, головним серед них був бог Брагма, а
також не менш шановані боги Вішну та Шива. У цей період остаточною
виокремилася каста своєрідної релігійної аристократії брахманів. Не менш
характерними для цього часу є поширення принципів аскетизму. Панівними
стають ідеї реінкарнації та досягнення головної мети, яка стоїть перед
кожною людиною, – звільнення від нескінченних змін свого існування в
матеріальній формі. Головними етнічними релігіями Індії є індуїзм і
джайнізм. Індуїзм виник у VІ-ІVст. До н.е як певна релігійна опозиція
буддизму. В основу вчення індуїзму покладено релігійно-філософської ідеї
брахманізму. Індуїзм не є чіткою означеною релігійною системою зі сталою
догматикою, обрядовістю, церковною організацією. Він є конгломератом
брагматських догматів, ритуалів та обрядів, в якому цементуючою основою
є елементами ведизму, наприклад поклонінням Гангу, тваринам, духам
померлих предків. Загалиними положеннями для послідовників індуїзму є
визнання вед священними книгами, учення про сансару – подорожування душі
з одного тіла в інше згідно із законом карми. Цей закон реалізується в
повсякденному житті послідовників індуїзму дотримання або недотримання
кастових вимог. Серед релігійно-філософських уявлень індуїзму найбільшою
значення набувають поняття «атман» і «брагман» вони повсякчас
суперечать, перебувають у постійній боротьбі із зовнішнім матеріальним
світом. Згідно з цим положенням мета життя послідовника індуїзму –
звільнення від матеріальної залежності, що призводить до страждання, а
також поєднання зі світовою душею – брахманом, що досягається шляхом
виконання дхарми. Пантеон богів у індуїзмі очолює триєдиний бог
Тримурті, перевага надавалася богам Вішну й Шиві. Шанувальники Вішну й
Шиви утворюють два головних напрямів в індуїзмі – вішнуїзм і шиваїзм.
Джайнізм виник в Індії в VІст. До н.е. як певна релігійна опозиція
брахманізму, що освячував варновий і кастовий устрій. Послідовники
джайнізму поклонялися 24пророкам, останній з яких і був засновником
релігії джайнізму – Махавіра. Згідно з власними ученням Махавіра вважав
себе людиною, що самостійно перемогла карму й знайшла шлях до спасіння
від страждання в матеріальному житті, а отже, може запропонувати цей
шлях іншим. Послідовники її вчення повинні жити праведним життям, це
звільнить їх від Санжари й дасть змогу досягти стану нірвани, чого не
було у брахманізмі. Ця позиція робила його близьким до буддизму. В
основі культу джайнізму лежать 5істин: не вбий, не бреши, не кради, не
прив’язуйся до предметів матеріального світу й будь цнотливим. Водночас
джайнізм зберіг елементи брахманізму, віру в реінкарнацію душі, учення
про карму та періодичну появу пророків, однак він відкидає ідеї про
святість Вед і брахманські обряди. Головними обрядами джайністи вважають
поклоніння Махавірі як богу, спільні читання текстів, публічні покаяння.
Зазначимо, що в Давній Індії віра в існування божественного абсолюту
Тримурті та ідея перевтілення душі визначили головні та найістотніші
особливості духовної культури Індії як у минулому, так і сьогодні.
Найвідомішим елементом цієї культури став принцип ахімси – абсолютне не
завдавання зла, болю живим істотам на землі. Ця релігійна засада
віддзеркалює ідею єдності та близькості всіх живих створінь на землі,
невіддільності людини від живої та неживої природи. Оскільки все живе
страждає, принцип ахімси передбачає необхідність захищати його,
реалізовувати ідеї миру та активного не насильства.

10.Індуїзм.

Індуїзм, як древньогрецька релігія склалася на базі давнього брахмаїзму,
точніше як підсумок суперництва, як результат його перемоги і виник
індуїзм. Основи індуїзму походять від вед та пов‘язаних з ними легенд та
текстів. Більшість ведичних богів ввійшли в минуле і тільки незначна їх
частина, головним чином завдяки згадуванню в міфах і легендах,
збереглася у людській пам‘яті. Тому не дивно, що у спрощеному і
переробленому індуїзмі на перший план увійшли нові божества, точніше
нові іпостаті тих самих давно відомих державних богів, які набули нового
життя в релігійній системі індуїзму. Ці боги були ближчими і
зрозумілішими людям, їх інакше і шанували. Кривава ведична жертва була
витіснена богослужінням без жертв хоч теза убивство заради бога – це
вбивство остаточно не знята ще досі. Найважливішими з численних богів
вважають трьох (тримурті) – Брахму, Шіву і Вішну. Як правило в системі
індуїзму поділили між собою повні, властиві верховному богові функції:
творчу, руйнівну, охоронну, хоча нерідко вони збігаються. Кожен з цієї
трійці має власні обличчя, характер і сферу дії. Першим з трійці
вважають Брахму, основна функція якого – це творець Він створив світ у
багатоманітні жирового і минущого, тобто протилежне тому, чого прагнули
індійські релігії (досягнення мокші, нірвани, розчинене у вічному:
Єдиному). Брахма як обов‘язковий і перший член триметрі був необхідний,
без нього нічого не було б , але заслуги його перед світом живого, перед
людьми, перед індійцем вважалася не дуже значними, а інших функцій у
цього бога не було. Брахмі присвячували одинокі храми, а у повсякденних
обрядах, як правило про нього не згадують. Більшість індуїстів
розподілилися на шіваїстів і вішнуїстів, які віддають відповідно
перевагу відповідно Шиві або Вішну. Шіва дуже суперечливий. Головною
його функцією вважають руйнівну (бог смерті, розорення й зміни), що
частково пов‘язане з тим, що шіва – покровитель аскетів, які прагнуть
такого розорення й змін, що веде начебто до злиття з Вічністю, з
Абсолютом. Проте фактично в культі Шіви на перший план ввійшов творчий
момент: культ життєвої сили і чоловічого начала став основним в
індуїзмі. Культ лінгама – чоловічого творчого начала – найпопулярніший.
Бичок – Нанді – атрибут Шіви – символізує силу і животворчість потенції
Шіви. До Шіви, що символізує його лінгаму, звертаються спраглі
потомства, у його храм ходяться бездітні жінки, які чекають від його
сили реального втілення їхніх мрій. Культ Ками – мистецтво любові, тісно
пов‘язаний з культом Шіви і Шахті, Вішну. Якщо культ Шіви був в Індії
завжди був тісно пов‘язаний з шахті та Камою, то культ третього члена
триметрі Вішну мав інший характер. Вішну м‘який, несуперечливий, його
основна функція – збереження. Він простий, максимально близький людям,
особливо схильний до емоційного сприйняття, саме такі переважають сере
вішнуїстів. На численних зображеннях чотирикутний Вішну звичайно сидить
на тисячоголовому драконі, що пливе або на троні у вигляді білого
лотоса. Жерцями індуїзму, носіями основного релігійного культу,
ритуального обряду, етики, естетики, форм соціального укладу і побуту
були частини брахманських каст. З їх числа обиралися радники і
чиновники, вони диктували народу норми життя, які зводилися головним
чином до швидкого збереження ієрархії каст і дотримання норм поведінки в
середині касти. Брахмани були домашніми жерцями в багатих, перед усім в
самих брахманських сім‘ях. З їх числа виходили найавторитетніші
релігійні учителі-гуру, які повчали молоде покоління мудрості індуїзму,
однак найголовнішою брахманською функцією брахманів як найвищого в Індії
шару суспільства було задоволення релігійних потреб населення У середині
І тис. до н. е. У вішнуїзмі окреслилась тенденція до монотеїзму, що
похитнуло авторитет нижчих богів. В наслідок цього рух бхакті, ідея
якого полягає в особливій любові до бога, у внутрішній релігійності, яка
потребує старанного дотримання ритуальних вимог, що характерно для
іудаїзму проголошувалась рівність усіх віруючих перед Богом, до нього
можна було звертатися без жерців і жертвоприношень. Рух бхакті активно
поширився XII – XVIIст. У XІVст. Було створено священну книгу
Бхатіратнавалі. Виникали й інші сектантські рухи. Так у ХІІ ст.
релігійний діяч Романуджа (помер у 1137р.) започаткував секту
шрівайшнавів, яка дотримувалась бхактійських принципів. Вона існує досі.
Від вішнуїзму лишилася ще одна впливова течія – кришнаїзм, який шанує
Вішну в образі обожнюваного героя народного епосу Кришни. Вішнуїзм
відіграв важливу роль у розвитку індійської народної думки, майже тисячу
років намагався поєднати брахманізм з релігійною традицією доведених
культів. Тому його за самостійність називають бхаватизмом.

11. Буддизм.

Буддизм – найдавніша з трьох світових релігій. Ця релігійна система
зародилася в Індії у VІст. До н.е. в її північній частині – у
рабовласницькій державі Магадана. Панівною тогочасною релігією був
брахманізм – культ привілейованих каст і класів. Однак з розвитком
суспільства чисельність нижчих каст зростала, що зумовлювало потребу
мати рівні можливості в подоланні страждання в матеріальному світі,
активізувало пошуки нової релігійної системи, яка відбивала б інтереси
найширших вестів населення Давньої Індії. Буддизм виявився привабливим у
суспільстві, де панувала кастова структура, позаяк він оголосив рівність
людини в нещасті й у такий спосіб зрівняв усіх людей. Засновником
буддизму вважають реальну історичну особу Сіддхартху Гаутаму Будду
Шак’ямуні. Першу проповідь Будда проголосив у парку Ришіпатана біля
Ванараси для п’ятьох колишніх товаришів-аскетів. У подальшому Будда
сорок років ходив долиною Гангу, проповідуючи своє вчення. Основним
текстом буддизму є Трипі така(«Три кошики закону»), складена учнями
Будди й записана в 80-х роках до н.е. Вона складається з 3 частин:
«Віная-пітака», «Сутта-пітака», «Абхідхарма-пітака». Основи
буддистського віровчення викладено Буддою в першій бенарській
проповіді. Насамперед це вчення про «Чотири шляхетні істини» та
«Шляхетний восьми степеневий шлях» який веде до подолання зла й
страждання у світі. Шлях до пізнання істини, який пропонує Будда,
називається середнім. Він дійсно ніби знаходиться посередині між
водійською релігією, традиціями брахманізму та вчення, яке пропонують
матеріалісти. Серединний шлях. Обраний Буддою, пролягає між протилежними
позиціями – добром і злом.. Однією з найважливіших ідей буддизму є ідея
Калачакри; вона орієнтує на те, що людина й всесвіт перебувають у
єдності. Містична частина калачакри відображує наявність астрологічних
знань, що відповідають на питання про еволюцію світу й людини в ньому.
Світ є нескінченним поєднанням дхарм, елементарних частин, які є
результатом вибуху життєвої енергії. Психологічно страждання людини є
постійним переживанням неспокійного буття. Страждання, а разом з ним
задоволення, визнають результат нових перероджень. Якщо не змінити
характер переживань, то людина не зможе вийти з кола перероджень.
Позитивні вчинки на рівні повсякденного життя складають карму.
Досягненню нірвани заважають ілюзії особи, її сумніви, упередження,
тілесні насолоди, ненависть, прив’язаність до землі, гордість,
пихатість, невігластво Людина – це комплекс, який поєднує потік життя й
смерті. Нірвана – це стан абсолютного спокою, проникнення в сутність
речей, ліквідація гріховності й повна незалежність від довколишнього
світу. Саме в стані нірвани, абсолютного спокою можна пізнати абсолютну
істину. Медитація – розумова дія, спрямована на те, щоб привести психіку
в стан поглибленого зосередження. Медитація слугувала головній меті –
отриманню просвітлення та нірвани. Найбільшого розвитку медитація набула
в буддійській практиці йоги. Людина згідно з ідеями буддизму повинна
здійснювати свою Дхарму, яка зазичай пов’язана з виконанням оральних
обов’язків. Розвиток буддизму був складний і суперечливий, його
положення багато разів переробляли й трансформували відповідно до
соціальних умов. Звідси наявність великої кількості різноманітних
напрямів та окремих течій буддизму. На початку нашої ери існувало 2 його
головних напрями – тхераваду та махаони, а з Vст. Н.е. вони знову
поділилися на низку течій. Основна різниця між цими напрямами полягає в
тому, що тхераваду провідує «вузький» шлях, а махаона – «широкий» шлях
порятунку. Тхераваду стверджує, що досягнути нірвани може лише незначна
частина людей – ченці. Махаона – північний буддизм, шлях. Що припускає
спасіння мирян, а не тільки ченців, якщо вони дотримуватимуться
заповідей буддизму, духовного саморозвитку, молитимуться і не
нехтуватимуть допомогою ченців. На початку нашої ери в махаяні зявився
новий напрям – ваджраяна, або тантризм. Особливого значення в ньому
набуло вшанування гуру(духовного наставника). Специфікою ваджаряни є
розроблена система езотеричної практики, що пропонує її адептам
оригінальний спосіб отримання нірвани. В основі віровчення ваджаряни
лежить ідея людини як мікрокосмосу, та уявлення про чоловічу й жіночу
статеву енергетику, трансформація яких згідно з тантризмом приводить до
розширення свідомості й просвітлення. Особливою характеристикою
ваджаряни є величезна кількість релігійних організацій, в основі яких
лежать окремі вчення великих йогів і вчителів мудрості. Ламаїзм є одним
з найпоширеніших напрямів буддизму, який сформувався на Тибеті в VІст.
Н.е. в результаті проникнення на його територію махаони та тантризму, а
також їх поєднання з релігією тибетців бон-то. Ламаїсти вважають, що
крім поклоніння загально буддійським цінностями, необхідно зробити їх
складовими елементами душі віруючої людини. Шлях до цього лежить у
реалізації «трьох практик» – вищої моральності, вищого медитативного
зосередження та вищої мудрості. у Китаї буддизм адаптується до місцевих
релігійних систем, і розвивається в синтетичній формі з даосизмом, що,
зрештою, дає поштовх до виникнення нового релігійного напряму
чань-буддизму. Особливості віровчення чань-буддизму відбивають віру в
можливість містичного споглядання на основі особливої медитативної
практики водночас специфічними рисами чань-буддизму стали певна
контрпропозиція щодо офіційних релігійних систем, духовних авторитетів,
релігійних догм, театралізованості й штучності життя; гіпертрофована
спрямованість на індивідуальну свободу, на над індивідуальне існування в
«драматичному» повсякденному житті. Дзен-буддизм бере початок з
чань-буддизму в VІІст н.е. Першим провідником дзен-буддизму вважають
буддистського монаха Єйсая, який після перебування в Китаї заснував у
Японії школу Риндзай. Засадничними положеннями дзен-буддизму є принцип
буддизму, але, на відміну від його класичних форм, він оригінально
інтерпретує питання про співвідношення «земного» й «божого» світів.
Послідовники дзену вважають, що земний і потойбічний світи нероздільні.
Для послідовників дзен-буддизму характерним є ігнорування проблем
довколишнього світу. Голвним завданням адепта стає індивідуальне злиття
з божеством через стан саторі. Нині вчення буддизму знаходить величезну
кількість послідовників про що свідчить більш як 400млн буддистів-мирян
і 1 млн монахів і монахинь.

12. Баптизм

Баптизм є найчисленнішою протестантською організацією. Баптизм(хрещу
воду) виник у ЧVІІст. В Голландії в середовищі протестантів-емігрантів.
Поява перших громад баптистів датується 1609р. ранні баптиські
організації були поділені на дві течії: загальні та часткові баптисти.
Загальні баптисти вважали, що смерть Ісуса Христа повністю спокутувала
гріхи всіх людей(а не тільки богообраних), а часткові баптисти поділяли
кальнівістські погляди, згідно з якими мала місце ідея визначеності
наперед долі тих віруючих, які мали шанс спасіння. Трохи згодом
викристалізувалися головні ідеї. Які визначали характерні особливості
баптизму. У баптизмі членами церкви вважають лише віруючих, які ніби
стали «ще раз народжені» через свідоме хрещення водою в зрілому віці. Це
випливає з такої тези: водне хрещення має бути поєднане зі зрілою
релігійною вірою й свободою власного вибору, які може мати лише доросла
людина. На відміну від інших протестантських течій, обряд хрещення в
баптизмі не є початком приєднання до баптиської віри, а логічним
завершенням зрілості баптиста. Для баптиського віровчення характерними є
такі догматичні положення: абсолютний авторитет святого
Письма(Біблії);орієнтація на принципи свободи совісті(баптисти першими в
історії сучасної цивілізації висунули вимогу релігійної свободи,
віротерпимості, відокремлення церкви від держави);баптисти повинні
здійснювати активну місіонерську діяльність, яка в повсякденному житті
реалізується в тому, що кожний віруючий баптист має «завойовувати» світ
для Ісуса Христа. Кожний з баптистів повинен привести в громаду
щонайменше одну нову особу, цей процес отримав назву євангелізація.
Послідовники баптизму використовують принципи колективізму, тобто
вважають, що вміння жити в колективі є відображенням майбутнього життя в
колективі царства небесного. Як і всі протестантські церкви, баптисти
відмовилися від поклоніння хресту та іконам, хрещення новонароджених.
Вони відзначають лише двунадесятні свята, пов’язані з ім’ям Христа, а
також специфічні, притаманні лише їм свята – день Жнив і день Єдності.
Основний обряд баптизму, як зазначалось, є водне хрещення віруючої
людини, яка вже пройшла певне випробування в баптиській громаді. Не менш
значущим для баптистів є обряд хлібопереломлення, який повинен постійно
нагадувати віруючим про останню вечерю Ісуса Христа з апостолам(цей
обряд виконується в першу неділю кожного місяця) Під час
хлібопереломлення баптисти їдять хліб і запивають його вином з чащі,
завершеється воно «поцілуй ним обрядом». Принципи колективізму в
баптиських організаціях виявляється в їх спільних діях підчас вирішення
значущих проблем у житті окремої віруючої людини й громади
загалом(допомога хворим,малозабезпечвиним….) Нині баптизм поширений в
усіх країнах світу, кількість його прихильників сягає 80млн осіб. У
1905р. було створено Всесвітню раду євангельських християн
баптистів(ЄХБ), штаб-квартира якої знаходиться у Вашингтоні. Громади ЄХБ
є і в Україні

13. Конфуціанство.

У ІІІ-ІІтис.до н.е. в басейні річок Хуанху та Янцзи сформувалися великі
рабовласницькі держави. Народам, які їх населяли, були характерні
анімістичні культи – вони поклонялися духам природий духам померлих
предків. Головним об’єктом поклоніння стає дух неба Шан-Ді. У давньому
Китаї не було сформовано класичних релігійних систем, не було
священнослужителів, церковних організацій та храмових комплексів. Вони
приносили жертв та адресували свої молитви духам поме6рлих і природі. У
VІст. До н.е. формується конфуціанство. Назва цього релігійного напряму
пов’язана з іменем його засновника Кун-Цзи, його робота вміщувала велику
кількість філософських і релігійних настанов, які мали знати всі
освічені жителі. Центральною ідеєю конфуціанської ідеології став пошук
адекватних відносин між Богом Неба й правителем-імператором на землі
Вану. Вважалося, що Небо було невичерпним джерелом благодаті-магічної
сили Де, завдяки чому правитель Ван міг упорядкувати та керувати
суспільством, гарантувати жителям «Піднебесся»захист від хаосу та
щасливе життя. Конфуцій розвиває думку, що Де може бути реалізована в
житті не тільки правителем Китаю, а й більшістю активного населення,
тобто кожна людина несе індивідуальну відповідальність за стан справ в
«Піднебессі». Де в трактуванні Конфуція набуває рис релігійно-етичних
принципів та означає гідність і доброчинність, що їх дарує людям
Небо.Кофуцій визнавав першопричиною світу Небо, що прямує шляхом Дао, а
людина також має йти шляхом, визначеним Небом, а отже і Дао, зберігаючи
та акумулюючи енергію Де. Конфуціо трактував Дао як закон діяльності
окремої людини, що робить її відповідальною за свої вчинки й думки.
Еталоном цієї людини, Конфуцій вважав «благородного мужа». Згідно з
ученням Конфуція, у суспільстві реалізується головна засада Жень,
дарована людям Небом. Для засвоєння цього важливого принципу людина має
дотримуватись ритуалу як норми суспільної поведінки, традицій минулого,
діяти згідно зі своїми соціальним статусом. Конфуцій неодноразово
повторював, що правитель має бути правителем, підлеглий-підлеглим тощо.
Інакше кажучи, у світі немає нічого нового, і людина лише продовжує
розпочате раніше. У суспільних відносинах люди повинні відновлювати в
собі почуття синівської вдячності батькові, який є гарантом
безконфліктного існування людей на землі. Принцип синівської вдячності,
шанобливого ставлення до старших підноситься до рівня державної
моралі(культ Сяо)з метою уникнення конфліктів і насильства у
суспільстві.З часом конфуціанство було трансформовано в релігійний
комплекс. Особа Конфуція набувала статусу божества, якому послідовники
конфуціанства поклонялися у кожній родині,а головним об’єктом поклоніння
став власне Конфуцій. Конфуціанство посіло домінуюче місце в Давньому
Китаї в Іст.до н.е. Зміцненню його позицій сприяло поєднання з ученням
про космічні сили Інь і Ян. У наступний період історії Давнього Китаю
конфуціанство проходить складний і суперечливий період свого розвитку,
який характеризується обстоюванням своїх позицій у конкурентній боротьбі
з буддизмом і даосизмом. Але й сьогодні конфуціанство залишається
основою духовної культури Китаю.у різний час релігія конфуціанства
поширилась у сусідніх країнах- Японіх,Кореї,В’Єтнамі.

14. Даосизм

Не менш значущою релігією Давнього Китаю був даосизм, який належав до
так званої «тріади вчень», що стала основою розвитку всієї духовної
культури Китаю. Засновником даосизму вважають давньокитайського
мислителя Лао-Цзи. За легендою, лао-Цзи на кордоні залишив рукопис
обсягом у п’ять тисяч знаків, який згодом дістав назву
«Дао-Де-Цзин»(книга про Дао та шляхи його досягнення)у цьому рукопису
автор коротко виклав власні філософські погляди на світ. Свою релігійну
філософію Лао-Цзи ґрунтує на 3 основних поняттях:»Дао»,«Де»,«У-вей»

«Дао»- це шлях усіх речей, предметів навколишнього світу. Даоські
мудреці, акцентуючи увагу на значенні Дао, вважали, що людина залежить
від землі, земля – від неба, небо- від Дпо, а Дао – від самого себе. Дао
неможливо визначити словесно, йому не можна дати конкретне ім’я, бо воно
саме є першопричиною, що дає ім’я всім предметам довколишнього світу.
Дао присутнє в будь-якій точці матеріального оточення, усе починається з
Дао й повертається до Дао, воно є головним законом буття, визначає його
розвиток і видозміну. «Де»-відзеркалює творчі потенції Дао, можливість
формувати предмети матеріального світу. Мудра людина повинна була
коритися закону Дао. Підкорення означало звільнення її від власного
егоїзму через покору природі та єднання з Дао. Орієнтація на єднання з
Дао вказувала на важливу релігійно-філософську ідею даосизму:
матеріальний світ був відносним так само, як життя та смерть на землі. А
отже можно було сподіватися на безсмертя. «У-вей»(принцип
бездіяльності). Він означав відмову від будь-якої діяльності, що може
завдати шкоди природі та об’єктивному причинно-наслідковому зв’язку в
ній. Що менше змін провокує людина своєю активністю, то краще для
існування та розвитку Дао на практиці реалізація принципу У-вей – це
активність, спрямована на щонайбільшу гармонію послідовника даосизму з
соціальним і довколишнім світом.Наприкінці І тис до н.е. поняття «Дао»,
«Де», «У-вей» отримали релігійно-містичну інтерпретацію, вони почали
сприйматися як своєрідні релігійні догми. Виконання яких повинно було
принести людині реальне спасіння від страждання в матеріальному світі й
давало змогу досягти абсолютної гармонії із зовнішнім світом. При цьому
самого Лао-Цзи обожнювали. З його вчення пов’язували складну ієрархію
богів і демонів, містичну модель подолання суперечностей матеріального
світу задля отримання безсмертя. Пантеон даоських богів очолює трійця
шан Ді, Дао-Цзи та творець світу пань-Гу. Даоським култом керували жерці
або ченці. Даосизм остаточно набув форми релігії в Vст.н.е, коли в ньому
виникли численні секти, течії, учення окремих аскетів,
релігійно-філософські інтерпретації. Головними генераторами
релігійно-філософських знань були даоські вчителі мудрості. Вони
пропонували своїм послідовникам оптимальні моделі досягнення
внутрішнього щастя, поєднання з потоком над свідомого Дао й досягнення
особистого безсмертя. Філософія і релігія даосизму надають вадливого
значення ідеям безсмертя. Розробляється теоретичні аргументи на користь
можливості подолання смерті. Даоські мудреці говорили про те, що кожна
людина після народження отримує певну кількість енергії, яку вона з
необхідністю витрачає за життя – від народження до смерті, але її можна
додатково компенсувати тією, яка є в природі, повітрі, їжі. Людина
повинна боротися за чистоту тіла й душі, повинна економити енергію.
Конкретна практика даосизму, спрямована на отримання безсмертя,
складалася з 3 основних положень: керування тілом, керування диханням і
керування серцем. Даосизм не мав священних текстів. Книга «Дао Де Цзин»
була конгломератором даоських філософських сентенцій, релігійних
принципів та ідей, формул алхімії, астрологічних і математичних знаків,
що відображали наукову і ненаукову сфери пізнання довколишнього
світу.Сьогодні даоські знання є відображенням не тільки релігії
даосизму, але й конкретним засобом, що дає змогу людям підтримувати й
розвивати фізичне та духовне здоров’я, вести повноцінний здоровий спосіб
життя. Використовуючи розроблені даоськими ченцями дихальні вправи Циган
і комплексні вправи Тайцзинцюань.

15. Релігійні уявлення стародавніх слов’ян До 988 р. засобом задоволення
духовних потреб східних слов’ян було язичництво, у засаді якого лежало
обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством у
язичницькому пантеоні вважався Перун – бог грому і блискавки. До сонму
важливих божеств належали також Даждьбог і Сварог – боги повітря й
сонця, дарителі земних благ, Велес – бог худоби, Стрибог – бог вітру,
загадкова богиня Мокош та інші. Закономірно, що серед землеробського
люду поширеним був також культ богів родючості – Рода та Рожаниці. Крім
того, об’єктами поклоніння вважалися сотні духів річок, лісів та
предків: мавки, русалки, лісовики, водяники, домовики, дідухи та інші
міфічні істоти. Поклоніння язичницьким богам часто виражалось у
жертвуванні їм тварин, а подекуди й людей. У здійсненні цих релігійних
обрядів головна роль належала жерцям як виконавцям волі богів,
зберігачам таїнств віри. Таких людей називали волхвами, відунами,
кудесниками, чародіями. Жертви богам приносилися у спеціальних місцях –
капищах, де стояли вирізьблені з дерева або каменю статуї богів – кумири
або ідоли. Наприклад, за часів Володимира Великого статуя Перуна була
дерев’яною з срібною головою та золотими вусами. Головне капище Києва
знаходилось на Старокиївській горі, неподалік від княжого двору. Жерці
під страхом смерті мали підтримувати перед кумиром головного бога вічний
вогонь. Релігійні свята давніх слов’ян супроводжувались різними
“ігрищами” – іграми, танцями під пісні і музику, іноді з рядженими.
Ігрища були невід’ємною частиною богослужіння язичників. Їх починали, як
правило, після жертвоприношень. Також важливим елементом язичницьких
богослужінь були трапези – ритуальне спільне прийняття їжї учасниками
релігійних дійств. Відголосками давніх язичницьких трапез були пишні
князівські бенкети вже в християнський період.Взагалі всі визначні події
в природі та житті людини й суспільства відзначались у давніх русичів
певними обрядами. Їх можна умовно розділити на цикли сімейних,
календарних та трудових обрядів. Наприклад, сімейні обряди та ритуали в
образно-символічній формі відзначали певні етапи в житті людини та
найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення
сім’ї, народження дитини, її повноліття, смерть когось із членів сім’ї і
т.д. Основні елементи цього циклу – родильні, весільні та поховальні й
поминальні обряди. Сімейні обряди та ритуали тісно стикалися з магічними
заходами, котрі мали забезпечити сім’ї та окремій людині щастя,
багатство та плодючість, захистити її від злих сил. Так само древні
слов’яни дуже почитали душі предків, думаючи що вони знаходяться десь у
середнім небі “аере” – “Ирье” і очевидно, сприяють усім небесним
операціям (дощ, туман, сніг) на благо нащадкам, що залишилися. Коли в
дні поминовения предків їх запрошували на святкову трапезу, те “діди”
представлялися літаючими по повітрю. Готові ж продукти – каша і хліб
испокон століть були ритуальною їжею й обов’язковою частиною
жертвоприносини таким божествам родючості, як рожаницы. Існували
спеціальні види каші, що мали тільки ритуальне призначення: “кутя”,
“коливо” (із пшеничних зерен). Варилася кутя в горщику й у горщику ж чи
в мисці подавалася на святковий чи стіл відносилася на цвинтар у
“домовину” при поминовении померлих. Малися будинку мертвих, як місце
спілкування з доброзичливими предками. У багатьох обрядах жителі селища
залишали свої сімейні хоромини і брали участь в обще сільській
ритуальній дії. Частина цих обрядів проводилася усередині селища, але
більшість їх, цілком ймовірно , улаштовувалася за околицею на пагорбах,
у “кладазей” многочестных чи між декількома селищами. Не можна виключити
і тривалого побутування древніх, виниклих ще в скифо-сколотский час,
загальплемінних святилищ на священних горах. Релігійне молитовне
відношення до сил природи зафіксовано багатьма давньоруськими джерелами,
що дуже гудили церковники у своїх повчаннях чи пояснюючи не знанням
істиною чи віри підступ диявола, що “овы спокуси у тварину веровати й у
сонце ж і огнь і в джерела ж і в древо і в ины різні речі…”. И так
більш точно зафіксованим місцем щорічних молінь були високі пагорби,
гори, що піднімали, що моляться над рівнем звичайного життя і як що б
наближали їхній до небесних повителям світу, чи породіллям Роду.
“Червоні гірки”, “червоні пагорби”, де проводилися оліїсті спалювання
опудал зими, обряд заклинання весни, зустріч Лади і Лели, катання яєць
на Фоміній тижня (яка і називалася ” червоною гіркою”) були ймовірно
біля кожного села. У рівнинах місцях, де не було помітних височин,
селяни відзначали на лугах перші весняні таловини, де раніш всего
починав таїти сніг, і там проводили обряд зустрічі весни. Священні гори
часто носять найменування “Лисих” чи “Дівочих” . виникає припущення що
перша назва могла бути зв’язана з тим чи іншим чоловічим божеством, з
богинею – дівою являвшейся далекої предшествиницей християнській
богородиці, діви Марією. Часто на лисих горах були виявлені ідоли
оголеного чоловічого божества. Про такі гори нерідко ходили слухи про
обитании на них відьом.

16. Іудаїзм.

Важливе місце в релігійних культурах давніх цивілізацій посідав іудаїзм,
що виник у ІІтис.до н.е. на ґрунті пантеїстичних вірувань кочових племен
Аравійського півострова. Сьогодні є всі підстави вважати, що ця релігія
була однією з передумов виникнення християнства. Династії перших
єврейських царів мали у своїй основі спробу відтворення культу Ягве.
Згодом ранньоєврейська релігія трансформувалася в загальнодержавний
культ, а потім у класичний монотеїстичний культ єдиного бога. Який
створив увесь довколишній світ і продовжує керувати ним. У ХІст. До
.н.е. сформовано єдине іудео-ізраїльське царство зі столицею в
Єрусалимі. Головним джерелом віровчення іудаїзму стає Біблія(Старий
Заповіт) перші п’ять книг Старого Заповіту складають зміст
Тори(п’ятикнижжя) у них зафіксовані біблійні історії про розуміння
людиною навколишнього світу та його ставлення до самої людини, а також
основні релігійні норми й вимоги поклоніння Богу Ягве. Авторство цих
книг іудейська традиція приписує пророку Моіскю. До П’ятикнижжя входять
книги Берешит(Буття), Шамот(Вихід), Вайнкра(Левіт), Бемідбар(Числа),
Дебарім(Второзаконня). Загалом у Торі вперше розповідається про потоп,
зруйнування Содома і Гомори, наводяться перекази про Бога Ягве, про
отримання Мойсеєм Десяти Заповідей. Послідовники іудаїзму вважають, що
Тора написана Мойсеєм безпосереднє зі слів Бога Ягве. Тексти Тори
переконують читача вірити тільки в Бога Ягве й доводять особливу місію,
богообраність єврейського народу. Письмово Тору було зафіксовано лише в
444р.до н.е. Цей період історичний період називають біблійним, від
тривав до ІІст.н.е. Наступний період розвитку іудаїзму називається
раббинсько-талмудичний. Для нього характерним є завершення другого
першоджерела іудаїзму – Талмуду. Структурно Талмуду поділяється на
Мішну(повторення)та Гемару(завершення). У Мішні закладено коментраі до
Старого Заповіту, вона складається з 63 трактатів, скомпонованих у
63розділи. Гемара – це збірник тлумачень до трактатів Мішни. Із самого
початку, тому, на відміну від Старого Заповіту, він називається усним
законом. Адаптуючи положення Біблії до певних конкретно-історичних умов,
талмудисти розробили силу-силенну правил, норм і вимог, розрахованих на
підтревдження тези про «богообраність» євреїв. Власне, догматика Талмуду
є основою ортодоксального іудаїзму. Крім цього, Талмуд містить величезну
кількість аналітичних знань про іудейський культ, догматику, мораль,
релігійні настанови, елементарні знання про математику, географію,
притчі та прислів’я, історичні матеріали тощо. Але головним досягненням
Талмуду є ідеї про існування потойбічного світу. Посмертне відплату й
воскресіння з мертвих. Поряд зв Старим Заповітом і Талмудом в іудейській
релігії велике місце посідає кльтова діяльність. В якій важливу роль
відіграють молитва та обряди ті іудейські свята(Шабат,Песах) В епоху
Середньовіччя і іудаїзмі виникло містичне знання Каббали, в якому
елементи іудаїзму симбіотично переплелися з ідеями сектантських
організацій християнства, ісламу та греко-арабською філософською
містикою. Важливу інтегруючу роль в іудаїзмі відігравали рабини(це
керівники іудейських громад, організованих у синагогах). Мірою
розселення євреїв по світу функцію релігійних центрів виконували
синагоги(молитовий дім і громада віруючих)у ЧVІІІст. в Польщі та Україні
виникла відома релігійна течія іудаїзму хасидизм. Незважаючи на
величезну кількість історичних колізій у розвитку іудаїзму, ця релігія
виявила великі можливості адаптації до політичних і культурних
особливостей тих країн, де проживали євреї в діаспорі. Це основна
причина того, що іудаїзм упродовж багатьох тисяч свого існування набув
різних історичних форм, що віддзеркалювало основну потребу єврейського
народу мати власну релігію на чолі з єдиним Богом Ягве – гарантом їх
щасливого майбутнього.

17. Виникнення та ранній період християнства, його догматика.

Християнство виникло в І ст. н.е. на території Римської імперії. З
невеликих розрізнених римо-іудейських християнських громад в ІV ст..
н.е. воно розрослося у величезну релігійну течію, яка посіла панівне
становище спершу в Римі, а потім на Близькому Сході, а згодом і в усій
Європі. Відомо, що виникнення й поширення ранньохристиянських громад
проходило в умовах гострої загальної кризи античної цивілізації й
насамперед кризи духовної культури, що призводило до різко негативного,
навіть образливого ставлення до іновірців, язичників. Близьким до
християнського світогляду були ідеї гностиків. Для гностицизму
характерним було протиставлення у світі добра і зла, акцент на
богообраності людини, пропагування містичного богопізнання. Особливу
роль у формуванні догматики християнства відіграв такий філософський
напрям, як стоїцизм. Стоїки відродили вчення Герокліта про вогонь як
космічну першопричину, інтерпретували його в контексті теології,
провіденціоналізму, фаталізму. Ядром християнського віровчення вважають
його догмати – незаперечні істини, що пройшли перевірку часом і були
неодноразово підтвердженні найвищим церковними інстанціями. Релігійні
догмати вважають вічними й незмінними, бо вони є результатом
Божественного одкровення. Догматичні основи християнства пройшли
тривалий шлях, вони були затвердженні після попереднього відбору й
отримали назву «Символи віри» наступні Вселенські Собори доповнили
Символ віри догматами про єдність божої та людської сутності Ісуса
Христа, обов’язковість поклоніння іконам тощо. В узагальненому вигляді
Символ фіксує найголовніші християнські догмати: віру в існування
єдиного всемогутнього Бога, який є творцем усього сущого й який керує
всім; віру в першородний гріх, який скоїли Адам та Єва; віру в Ісуса
Христа, який добровільно приніс себе в жертву заради людей, був
розіп’ятий на хресті, на третій день воскрес, а через 40днів вознісся на
небо. Ісус прийде на землю знову, щоб судити людей – живих і мертвих, а
також установити Вічне царство на землі й на небі; віру в безсмертя
душі, в існування пекла й раю, де душі померлих перебувають до Страшного
Суду, і нарешті, віру в заснування Ісусом Христом єдиної соборної
апостольської церкви, у межах якої здійснюється спасіння людини Божою
благодаттю, та віру у вічне життя та воскресіння мертвих.

18. Православ’я, його догматика.

Православ’я означає «права віра», або «віра, яка правильно прославляє
Бога». Джерелами православного вчення вважається тільки Біблія і Святий
Переказ. Православні християни вірять у положення Символу віри. На
відміну від католиків, православна церква не вважає за потрібне
проголошувати нові догмати. Православ’я визнає триєдинство Бога, творця
та управителя світу, вірить в існування потойбічного світу, посмертне
воз’єднання та спасенну місію Ісуса Христа. Але, на відміну від
католиків, православні не визнають філіокве, тобто вони вважають, що Син
Божий народився від Бога-Отця, а Святий Дух виходить від Бога-Отця.
Специфіка православ’я як окремого напряму у християнстві виявляється в
певних відмінностях ставлення православних і католиків до Святого
Переказу. У православ’ї Святий Переказ має складну структуру, до нього
входять віровчення й правила перших Вселенських Соборів, а також частина
рішень деяких помісних соборів, пророчі послання отців церкви, культові
традиції та релігійна практика.. святий Переказ фіксує догмати про
триєдинство Бога, поклоніння Богородиці та Богоявлення Ісуса Христа; в
основі культу православних лежить сім християнських таїнств, але
процедура їх справляння має певну специфіку. Найвищим духовним
сановником у православ’ї є патріарх. Цей титул надається головній особі
в автокефальній помісній православній церкві. Після поділу християнства
в 1054р. титул патріарха закріпився за ієрархами східної церкви.
Православне духовенство поділяється на чорне та біле. Представниками
чорного духовенства є патріарх, митрополит, архієпископ, єпископ тощо.
Біле духовенство має такі сани: протопресвітер, протоієрей, священик,
протидиякон і диякон. Важливим елементом релігійного культу в
православ’ї є чернецтво. Чернець усе своє життя має спрямувати на
досягнення єдності з Богом. В історії православ’я монастирі були
містичним місцем, де реально існувала християнська доброчинність,
панували високий рівень релігійної освіченості, висока культура
духовності. Кожний чернець у повсякденному житті мав бути зразком
християнина. Як і в християнстві загалом, основою культової діяльності в
православній церкві є молитви, які вважають «їжею душі». Не менш
значущим є культ святих, поклоніння святим особам, тобто які за життя
були істинними носіями християнських цінностей. Згідно з ученням церкви
святі – це люди, які мали християнські доброчинності, що дали їм
можливість після смерті творити чудеса на землі. Послідовники
православ’я вірять, що святі є посередниками між Богом і людьми.
Поклоніння святим у православному віровченні має й таку форму, як
поклоніння мощам, які вважають безпосереднім джерелом чудо творення. На
честь святих були написані православні твори, які отримали назву
«Житіє», малювались ікони, присвячувалися служби в церкві, святкувалися
церковні свята. Майже кожен день у християнському календарі присвячений
тому чи іншому святому, а в церкві проголошуються молитви на їх честь.
Одним з найважливіших елементів православного культу є поклоніння
хресту. Хрест став символом православної віри. Згідно з
східнохристиянським віровченням хрест символізує мученицьку смерть Ісуса
Христа, а також дає надію на воскресіння після смерті. Хрестами
увінчують храми, їх носять на тілі під час богослужіння та молитви
віруючі та священнослужителі імітують хрест руками, тобто хрестяться. У
православ’ї також поклоняються іконам. Невід’ємною частиною
православного культу є пости й свята. Найшановнішим святом і православ’ї
є Пасха. Центральне місце в реалізації православного культу посідає
храм. Богослужіння можна проводити тільки в церкві усі храми
зорієнтовано із заходу на схід. Загалом послідовник православ’я у своєму
житті має виконувати такі вимоги: він повинен відзначити недільні та
святкові дні, відвідувати церкву й брати участь у богослужінні,
дотримуватися встановлених церквою постів, один раз на рік сповідуватися
й причащатися, не брати участі в шлюбних церемоніях у дні, заборонені
церквою. Православ’я має ще низку відмінностей. Так православна церква
не має єдиного світового адміністративного центру, а є децентралізованою
системою автокефальних церков. Сьогодні в православ’ї існую 15
самостійних церков.

19.Католицизм, його догматика.

Католицизм є одним з трьох головних напрямів у християнстві. Як окрема
конфесія католицизм має низку особливостей у віровченні та структурі
релігійних організацій, що пов’язано з особливостями розвитку
західноєвропейських культури. Загалом першоджерелами своєї віри католики
вважають Святе Письмо, а також Святий Переказ, до якого додаються також
енцикліки й послання Пап. Першою догматичною особливістю католицизму,
яка відрізняє його від православ’я , є догмат про філіокве, який
визначає походження Святого Духу не тільки від Бога-Отця, але й від
Бога-Сина. Власне трактування цього догмату стало основною причиною
непорозуміння між католицизмом і православ’ям.. Другою догматичною
особливістю католицизму є наявність догмату про Чистилище. Згідно з
католицьким віровченням, душі померлих грішників, які не мали прощення
гріхів за життя, перед тим, як потрапити в пекло або в рай, отримають
очищення у вогні. Душі певний час перебувають у чистилищі й подальша їх
доля може бути поліпшена «добрими справами» близьких і рідних в пам’ять
про померлого. Під «добрими справами» католики розуміють молитви,
праведне життя, активну участь у богослужіннях, матеріальну підтримку
церкви. Концепція про «надлишкові заслуги» орієнтує віруючих на
діяльність у повсякденному житті, спрямовану на виконання християнських
обов’язків перед іншими людьми й церквою. Вважається, що всі «добрі
справи» збираються й містично поповнюють скарбницю католицької віри. З
огляду на те що католицька церква вважала себе уособленням містичного
тіла Ісуса Христа, вона самостійно могла розпоряджатися цією скарбницею,
тобто розподіляти її серед нужденних віруючих. Цього вчення також немає
в православній вірі. Особливістю католицького віровчення була теорія та
практика індульгенцій. Католицька церква виходила з того, що вона мала
великий «запас добрих справ», які можна не тільки продати бідним людям,
але й частково продати за гроші з благородною метою подолання людської
гріховності. У ХVІст. католицька церква заборонила продаж індульгенцій.
Католицьке віровчення характеризується особливо пристрасним поколінням
Богородиці, матері Ісуса Христа – Діві Марії, вона сприймалася
«пречистою» й «вічно незайманою», а на Вселенському соборі її було
офіційно визнано Богородицею. На відміну від православ’я, католицизм
проголошує догмати про непорочне зачаття самої Марії її матір’ю Анною, а
в 1950р. було затверджено догмат про тілесне вознесіння Богородиці на
небо.. Таким чином культ Марії Богородиці став на один рівень з
поклонінням самому Богу. Особливо значущим для католицизму став догмат
про непомильність і верховенство Папи Римського над усім християнським
світом. Цей догмат було прийнято на Першому ватиканському Соборі. Згідно
з рішенням цього собору Папа Римський виступає в питаннях віри з
«амвону», тобто як пастир усіх християн, що визначає його здатність бути
непомильним на всі часи. Католики розвивали своє віровчення, керуючись
так званим «принципом догматичного розвитку». Вони вважали за можливе
інтерпретувати біблійні істини згідно з вимогами практики культової
діяльності для кожного нового етапу історичного розвитку католицизму.
Тому після Сьомого Вселенського Собору католики продовжували самостійно
скликати Вселенські Собори, на яких аналізувалися й розвивалися засади
католицької догматики. Католицизм відрізнявся від інших християнських
напрямів і процесом богослужіння. У католицькій церкві люди сидять під
час богослужіння тощо. При оформленні інтер’єру католицького костелу
використовують скульптурні зображення, а в православ’ї домінуючою
окрасою храму є ікони. Проте домінуючою особливістю сучасного
католицизму є його організаційна будова, яка у своїй основі має єдину
організацію на чолі з Папою Римським. Він став абсолютним авторитетом і
керуючим справами католицької єпархії. Римські ієрархи створили окрему
оригінальну державу, яку очолює Папа Римський – Ватикан. Сьогодні
Ватикан всю свою діяльність спрямовує на розвиток і зміцнення
католицької віри у світі, виступає гарантом порятунку й отримання
Царства Небесного послідовниками католицизму. Поряд з цим католицька
церква виступає на захист прав людини, за забезпечення умов збереження
родинних цінностей, подальшу євангелізацію населення. Велику увагу
Ватикан приділяє проблемам війни та миру, особливого значення набуває
програма Ватикану в подоланні духовної кризи цивілізації шляхом
популяризації й розвитку цінностей християнської культури, утвердження
морального пріоритету католицької церкви в житті суспільства, гуманзіції
людських відносин й активної протидії бездуховності та моральному
занепаду сучасної цивілізації. Сьогодні католицизм став однією з
наймасовіших релігійних конфесій чисельністю понад 1 млрд.
послідовників. Він домінує щонайменше в п’ятдесяти країнах світу.
Географічно католицизм найбільш поширений в Америці та країнах Західної
Європи, значна кількість його громад є на Африканському та Азійському
континентах.

20. Реформація та виникнення протестантизму.

Виникнення третього напряму в християнстві – протестантизму – зумовлено
розколом, який стався всередині католицької церкви під впливом
Реформації. Відомо, що Реформація була наслідком глибокої кризи
католицизму й показником того, що попереднє феодальне суспільство не
могло досягти соціальної мети – подолати надмірну гріховність і
підготувати їх до приходу Царства небесного. Кризу католицизму зумовили
такі явища, як надмірне обожнення Папи Римського, численні зловживання
духовенством своїм становищем, компрометаційна діяльність інквізиції,
претензійність католицького духовенства відпускати будь-які гріхи,
продаж індульгенцій, складна культова діяльність церкви, деморалізація
серед віруючих, підтримання ідеї»благочестивої омани». Безпосередньо
Реформація розпочалася в Німеччині та Швейцарії, а головним її
натхненником та організатором став М.Лютер – автор відомих «95 тез»,
адресованих керівництву католицької церкви. У результаті «критичної
перевірки» догматів тогочасного католицизму протестанти визнали істинним
лише два таїнства із семи(хрещення та покарання), було відмінено пости й
більшість церковних свят. Але найголовнішим було те, що протестантизм
зосередив увагу на індивідуальній відповідальності за власний порятунок
перед Богом. Так почалася викристалізовуватись одна з головних ідей
протестантизму – так зване «узагальнене священство». Протестанти
вважали, що існує загальна Благодать Божа, яку людина отримує одразу
після хрещення, тому миряни й духовенство є рівними в своєму ставленні
до Бога і Бога до людини. Церква стає союзом братів і сестер, а не
ієрархічною структурою керуючих і підлеглих, кожна віруюча людина може
сама мати власне спілкування з Богом ці має право на проповідь Божих
істин. Ще одним важливим принципом протестантизму стала ідея «мирського
аскетизму, яка також кардинально вплинула на культ і повсякденне життя
віруючих. Протестанти вважали, що католицька церква створила
неправомірну модель можливого порятунку через хибно трактовані поняття
«терпіння та «добрі справи». Інакше кажучи, католицизм пропонував
порятунок не через віру, а через зовнішню поведінку. Теоретики
реформації такій лицемірній позиції протиставили модель релігійної
поведінки, що орієнтувала не на механічне накопичення «добрих справ», а
на такій спосіб життя, що веде до «щиросердного спокутування гріхів
власною вірою» Принципи мирського аскетизму орієнтував протестантів на
необхідність жити таким життям, яке у повсякденних формах було б
логічним продовженням служіння Богу й сприяло порятунку душі. Засадничою
ідеєю протестантизму стала також ідея «дешевої церкви». Теоретики
протестантизму говорили про те, що життя людини є наслідком визначеності
насамперед з боку Бога, а ставлення кожної людини до Бога є приватною
справою. Віруюча людина має особисті гріхи й несе за це власну
відповідальність. Тому для її порятунку не потрібно жодного посередника,
на роль якого претендує католицька церква. Таке критичне ставлення до
церкви привело до того, що протестантизм ліквідував покоління іконам в
християнському культі, відмовився від інших обрядів і церемоній. У
протестантських молитовних будинках залишилися голі стіни й кафедра для
проповідника. Богослужіння було зведено до молитви, проповіді, спільного
співу псалмів і читання Біблії. Водночас було відкинуто культ ченців,
поклоніння мощам, реліквіям. Теоретичною засадою критики протестантизмом
атрибутів католицького культу була концепція переосмислення взаємодії
матеріальних предметів зі Святим Духом. Католицька церква визнавала, що
в деяких предметах культ існує Божий Дух. На противагу цьому протестанти
створили концепцію згідно з якою всі культові предмети поділялися на
священні й не священні. Священний предмет не можна продати або купити
або ж забрати. Протестанти вважали, що предмет набуває священного і
сакрального значення лише під час його взаємодії з віруючою людиною,
саме ця мить індивідуальної віри у святість предмета робить його
священним. А це означає, що коли віра відсутня, то предмет втрачає
святість. Епоха Реформації й поява протестантизму – це період
загострення міжрелігійних конфліктів, формування в європейській
правовій культурі принципів свободи совісті, віротерпимості, інших
політичних подій. Протестантизм у політичному сенсі дав змогу по-новому
переосмислити принципи взаємодії держави та церковних організацій,
відкинути реакційний теократизм, звільнитися від консервативної релігії
та церкви. Церква ставала лише інститутом держави. Не зважаючи на те що
згодом протестантизм розколовся на безліч громад і сект, можна умовно
говорити про два етапи його історичного розвитку: ранній протестантизм
Хвіст., коли було сформовано його основні напрями, – лютеранство,
кальвінізм, англіканство: і другий – пізній, або після реформаційний
напрям, до якого належать методисти, баптисти, квакери, мормони,
адвентисти, свідки Єгови, п’ятидесятники.

21. Християнська церква в Київській Русі.

У X ст. за князювання Володимира Великого (980—1015) завершилося
об’єднання східнослов’янських земель в єдину державу — Київську Русь.
Водночас він зробив спробу створити централізовану загальнослов’янську
релігію, зібравши язичницьких ідолів деяких племен у Києві поблизу
князівського палацу. Володимир хотів, аби новий пантеон богів дав змогу
язичникам усвідомити себе підданими єдиної великої держави, а не лише
членами маленьких родоплемінних громад. Очолити цей пантеон мав Перун —
ідол зі срібною головою й золотими вусами. Проте такий штучно
централізований культ так і не вкорінився.

Тому виникла потреба в монотеїстичній релігії, яка сприяла б побудові
міцної централізованої держави. Саме тому Володимир прийняв рішення про
запровадження на Київській Русі християнства, яке не мало жодних ідейних
і культових зв’язків з язичництвом. Історія довела, що утвердження
християнства на Русі було історичним і логічним, але використання
насильницьких методів його поширення стало причиною багатовікового
конфлікту між християнством та язичництвом аж до сьогоднішнього дня.

Офіційний акт проголошенні християнства державною релігією Київської
Русі відбувся згідно з літописними свідченнями 14 серпня 988 р. За
наказом князя Володимира киян хрестили в м. Києві у річці Почайні.
Напередодні князь наказав знищити пантеон язичницьких богів (який, до
речі, він сам і запровадив).

Після хрещення Київської Русі Церква стала підпорядковуватися
Константинопольському патріарху. ВІН призначав митрополита, який
зазвичай був греком і представляв інтереси Візантії.

Офіційне хрещення Київської Русі призвело до двовір’я. Неприродність
різкої зміни релігійного життя викликала серед пересічних людей певний
супротив християнству. Тому вони водночас сповідували і християнство, і
язичництво. Християнство охоплювало особисті виміри життя (давало
відповідь на питання про сенс життя тощо), а язичництво віддзеркалювало
потреби повсякденної господарської діяльності. Двовір’я було не тільки
періодом гострої 5оротьби двох релігійних систем, але й часом взаємних
конструктивних впливів. Відомо, що християнські храми будувалися на
місцях язичницьких капищ, Різдво Христове пов’язувалося з язичницьким
святом Коляди (звідси різдвяні колядки), свято Івана Хрестителя – з
язичницьким святом Купала тощо.

22.Уніатська (греко-католицька) церква

На території України перші громади греко-католиків з’явилися наприкінці
XVI – у першій половині XVII після Брестської(1596) та Ужгородської
(1649) церковних уній. Об’єктивною передумовою до церковної унії стала
Люблінська політична унія (1569). Після реального запровадження
Брестської та Ужгородської уній виникло нове поле міжрелігійних
суперечностей, головною причиною яких стало використання насильства як
методу залучення пересічних віруючих до греко-католицизму.

Та, незважаючи на це, греко-католицизм поширювався в Західній Білорусі,
Західному Поділлі, Галичині, Волині, Київщині. Унія та її громади діяли
на Закарпатті, у Сх. Словаччині, землях Угорщини та Румунії, де жили
українці.

Варто зауважити, що греко-католицизм не був самостійною релігійною
течією, а лише певною формою релігійної організації, створеною римською
курією, православними ієрархами, політичними діячами держав-учасниць.

Особливого значення греко-католицизм набув у Зх. Україні. На цих
територіях греко-католицька церква сприяла збереженню національної
свідомості українців, розвитку мови, книгодрукування, захищала
національну культуру, розвивала освіту. На східних територіях вплив
греко-католицизму був короткочасний і менш позитивний.

Після входження України до складу Російської імперії на територіях, які
відійшли від Речі Посполитої, греко-католицька церква припинила своє
існування. Після другого і третього поділу Польщі та приєднання до
складу Росії Правобережної України, Зх. Волині та Білорусії вплив
уніатства значно знизився. Уніатська церква залишилась лише в Галичині.

Піднесення УГКЦ в Галичині сприяло зростанню національної свідомості
галицьких українців наприкінці XIX — на початку XX ст., але водночас і
регіоналізації греко-католицизму, який як історично всеукраїнське
об’єднання нині видається як суто галицька (західноукраїнська) конфесія.

Після Другої світової війни та приєднання Галичини та Закарпаття до СРСР
радянська влада ліквідувала тут уніатство, значна частина
греко-католицького духовенства зазнала репресій.

Ідею офіційної ліквідації уніатства обстоювала й провокувала державна
влада. Вона грубо втручалась у церковне життя греко-католиків.

УГКЦ продовжувала існувати за межами СРСР та інших соціалістичних країн,
а також у місцях заслання прихильників уніатства — в Сибіру та
Казахстані.

З 1989 р. у зв’язку з лібералізацією політичного життя в СРСР почалося
бурхливе відродження УГКЦ в Україні.

Нині внутрішнє життя Української греко-католицької церкви визначається
статусом церкви, зареєстрованим Радою у справах релігій при Кабінеті
Міністрів України (1991 р.). УГКЦ очолює єпископ-кардинал, який стоїть
також на чолі Синоду церкви, на засідання якого викликають усіх
єпископів. Греко-католицька церква перебуває під юрисдикцією римської
курії та керується Ватиканською Конгрегацією східних церков. Синод УГКЦ
створив важливу для її діяльності патріаршу курію.

23.Іслам, його догматика та особливості сучасного етапу розвитку.

Іслам є однією з наймолодших світових релігій. Іслам (від араб. –
„покірність”, „віддання себе Богу”) має також іншу назву –
мусульманство. Цей релігійний напрям зародився серед арабських племен
Західної Аравії в період відходу в минуле давніх цивілізацій та
зростання торговельних культурних центрів. Віровчення в ісламі викладене
в головній та „священній книзі” мусульман – Корані й Суні. Щоб зрозуміти
цю релігію, виокремимо основні догмати ісламу:

віра в єдиного Бога Аллаха, який є творцем „неба й землі”, а також
усього того, що знаходиться на них. Аллах є абсолютним володарем
людської долі над людьми;

віра в ангелів, які виконують веління Аллаха, оберігають рай і пекло;

віра в Коран як богоодкровення через пророка Мухаммеда;

віра в пророцтва Мухаммеда;

віра у визначеність наперед долі людини Богом Аллахом;

віра в кінець світу та загробне життя й практику воскресіння після
смерті.

Нині іслам за кількістю послідовників є другою (після християнства)
світовою релігією. За приблизними підрахунками, кількість мусульман у
світі становить від 800 млн до 1 млрд чоловік. Вони проживають більш як
у 120 країнах. У 28 країнах іслам є державною релігією (Єгипет, Іран,
Ірак, Кувейт, Марокко.

Піднесення економічного й політичного розвитку арабських країн у 70-х
роках XX ст. дає підстави говорити про феномен ісламського
«відродження». Його характерними рисами є подальший симбіотичний союз
ісламу й політики, ісламу й націоналізму, ісламу й культури.
Узагальнюючими лозунгами сьогодні є лозунги захисту ісламської культури
від західної цивілізації, протиставлення західній культурі ісламської
справедливості, ісламської винятковості.

Останнім часом посилилася діяльність ісламських фундаменталістів, їх
крайні прояви вийшли за межі Іраку, Ірану, Лівану, Єгипту, Афганістану,
Алжиру, Франції тощо. Сьогодні вони вже кваліфікуються як тероризм, від
якого потерпають майже всі великі держави західної цивілізації (від США
до Європи).

У сучасному світі з’явилися міжнародні ісламські організації, наприклад,
Всесвітній ісламський конгрес (ВІК), який має статус консультативної
організації в ООН, філії ВІК працюють сьогодні в 60 країнах світу.

У 60-х роках в Мецці було засновано Всесвітню ісламську лігу. Очолює цю
ортодоксальну організацію установча рада на чолі з генеральним
секретарем. Ліга має також консультативний статус в ООН. Знаною є
діяльність Ісламської конференції, до складу якої входить 46 держав.

24.Протестантизм.

Виникнення третього напряму в християнстві – протестантизму – зумовлено
розколом, який стався всередині церкви під впливом Реформації( ХVІ ст..)

Відомо, що Реформація була наслідком глибокої кризи католицизму й
показником того, що попереднє феодальне суспільство не могло досягти
соціальної мети — подолати надмірну гріховність людей і підготувати їх
до приходу Царства Небесного.

Реформацію ідейно оформили Лютер, Цвінглі, Кальвін і Мюнцер. Вони
вважали за необхідне подолати офіційні католицькі «фальсифікації» вчення
про Ісуса Христа та відновити «істинне християнство» й «церкву
апостольських часів».

Безпосередньо Реформація розпочалася в Німеччині та Швейцарії, а
головним її натхненником та організатором став М. Лютер. А узагальненою
формулою протестантизму стає вислів Мартіна Лютера «тільки Віра, тільки
Письмо, тільки Милосердя Боже».

У результаті «критичної перевірки» догматів тогочасного католицизму
протестанти визнали істинними лише два таїнства із семи (хрещення та
покаяння), було відмінено пости й більшість церковних свят. Але
найголовнішим було те, що протестантизм зосередив увагу на
індивідуальній відповідальності за власний порятунок перед Богом (без
залучення церкви та духовенства). Так почала викристалізовуватись одна з
головних ідей протестантизму — так зване «узагальнене священство».
Протестанти вважали, що існує загальна Благодать Божа, яку людина
отримує одразу після хрещення, тому миряни й духовенство є рівними в
своєму ставленні до Бога і Бога до людини.

Засадничою ідеєю протестантизму стала також ідея «дешевої церкви».
Теоретики протестантизму говорили про те, що життя людини є наслідком
визначенності наперед з боку Бога, а ставлення кожної людини до Бога є
приватною справою. Віруюча людина має особисті гріхи й несе за це власну
відповідальність. Тому для її порятунку не потрібно жодного посередника,
на роль якого претендує католицька церква.

Протестанти вважали, що предмет набуває священного і сакрального
значення лише під час його взаємодії з віруючою людиною, саме ця мить
індивідуальної віри у святість предмета робить його священним. А це
означає, що коли віра відсутня, то предмет втрачає святість.

Протестантизм у політичному сенсі дав змогу по-новому переосмислити
принципи взаємодії держави та церковних організацій, відкинути
реакційний теократизм, звільнитися від консервативної релігії та церкви.
Церква ставала лише інститутом держави.

Незважаючи на те що згодом протестантизм розколовся на безліч громад і
сект, можна умовно говорити про два етапи його історичного розвитку:
ранній протестантизм XVI ст., коли було сформовано його основні напрями,
— лютеранство, кальвінізм, англіканство; і другий — пізній, або
післяреформаційний напрям, до якого належать методисти, баптисти,
квакери, мормони, адвентисти, свідки Єгови, п’ятидесятники тощо.

25. Свобода совісті у сучасній Україні

В сучасному світі досить актуальною є проблема свободи совісті, яка має
теоретичний і практичний аспекти. Зміст категорії “свобода совісті” — це
право громадян сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої,
відправляти релігійні культи або додержуватися гуманістичного
світогляду. Свобода совісті є одним із конкретних проявів свободи людини
в суспільстві.

Її ядром слід вважати совість. Совість — це вираз моральної
самосвідомості особи, її моральна самооцінка.

Свобода совісті тісно пов’язана зі становищем релігії і церкви в
суспільстві, співвідношенням релігійних чинників з державою та її
політичними інституціями.

Згідно з Конституцією України, свобода совісті — це право на свободу
світогляду і віросповідання, свободу сповідувати будь-яку релігію або не
сповідувати ніякої.

У нашій країні законодавче закріплюються такі умови для здійснення
свободи совісті:

1. Політико-правові — в обмеженні можливостей церкви втручатися у
державні справи; для цього церква відокремлюється від держави;
здійснюється певна секуляризація державно-правових відносин та народної
освіти; юридичне забезпечується право сповідати будь-яку релігію або не
сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або вести гуманістичну
пропаганду.

2. Ідеологічні — в доступності масам освіти, науки, культури; у
забезпеченні права особи на всебічний розвиток.

В українській державі свобода совісті є конституційним принципом, нормою
державного права: кожному громадянину надано право і забезпечена
можливість вільно визначати своє ставлення до релігії, тобто сповідати
будь-яку релігію чи бути вільно-мислячим. Свобода совісті оберігається
цивільним, кримінальним, адміністративним та сімейним правом; питання,
що стосується забезпечення свободи совісті, вміщено в законах про працю,
народну освіту, інших законодавчих актах.

В нашій країні діє Закон “Про свободу совісті та релігійні організації”
від 23 квітня 1991 р. з наступними доповненнями й внесеннями. Цей закон
та інші законодавчі акти, видані відповідно до нього, складають
законодавство України про свободу совісті та релігійні організації.

26. Новітні релігійні течії.

Сучасні неорелігії є доволі неоднорідним явищем за своїм походженням,
характером і формами діяльності та організації. Тому на сьогодні існує
безліч схем їх класифікації.

Все різноманіття новітніх релігійних течій і містичних груп можна умовно
поділити на сім груп.

1) Неохристиянські, до яких належать релігійні культи, в основі яких
лежить християнське віровчення. До таких неохристиянських об’єднань
належать Діти Бога, мормони, харизмати, Церква Ісуса Христа тощо.
Неохристиянські культи вшановують Ісуса Христа, але його розуміння
кардинально відрізняється від християнських догматів.

2) Релігійні організації орієнталістського спрямування. До них належать
такі організації, в основі яких лежать буддистські вчення, індуїзм,
джайнізм тощо. Спільною для них є модель їхньої сучасної містичної
інтерпретації з метою активізації в людині Божої сутності. Вони
репрезентовані Міжнародним товариством свідомості Кришни, Агні Йогою,
тантризмом. Головною особливістю їх віровчення є те, що східні
ортодоксальні догмати відходять на другий план, а на перше місце
виступає модель індивідуального порятунку, знання індивідуальної істини.

3) Неоязичництво. Характеризується політеїзмом і відродженням
пантеїстичних традицій. В Україні неоязичницькі організації представлені
РУН Вірою — Рідна Українська Національна віра, рицарями Сонячного
ордену.

4) Синтетичні (штучно створені) релігії, або інтегративні культи. До
цієї групи належать віровчення, в основі яких лежать догмати, культи
світових релігій, спираючись на які, створюються специфічні культові
дійства й не менш специфічні релігійні організації. Вони проголошують
своє вчення універсальною релігією для всіх людей. До таких громад
належать Церква об’єднання, Велике Біле Братство, Всесвітня віра бахаї.

5) Саєнтологічні — учення, які репрезентують спробу поєднати в собі
науку й релігію, сучасну містику та досягнення науково-технічної
революції. До таких учень належать Церква саєнтології, «Вчення розуму»,
різноманітні космічні релігії тощо.

6) Сатанізм. Репрезентується сатанинськими групами, які абсолютизують
значення зла в реальному житті, поклоняються йому, шукають способи
культової взаємодії з ним через форми сучасної містики. Сатанинські
культи зазвичай проникнуті індивідуалізмом, прагматизмом, культом
насильства та агресії. До таких груп належать Церква сатани, Чорне
Братство та ін.

7) Езотеричні об’єднання представлені насамперед езотеричними традиціями
різних епох у поєднанні із сучасною містикою. Головна мета езотеричних
об’єднань — створення власних моделей поєднання особи з надприродним
світом. До езотеричних учень належать учення Олени Блаватської, подружжя
Реріхів, Наука розуму.

27.Зороастризм.

У X—VII ст. до н. є. на території Давнього Ірану виникла одна з
найцікавіших релігійних систем — зороастризм . Засновником цієї релігії
називають пророка Заратуштру (VII—VI ст. до н. є.).

Основою віровчення зороастризму є концепція про постійну боротьбу двох
протилежних сил (богів), які є водночас першопричиною світу й уособлюють
добро та зло, світло та темряву, життя й смерть. Добро, світло, життя
пов’язані з богом Ахурамаздою. Усе, що втілює зло, темряву й смерть,
пов’язане з богом Анхра-Майнью (Ариман). Ці боги добровільно поєднали
себе з добром і злом.

Відповідно до вчення зороастризму перший період розвитку життя на землі
отримав назву ера Творіння. Після нього настає другий етап, який
називається ера Змішування. Цей етап віддзеркалює наступ сил зла (злого
духу) на матеріальний світ. Тимчасова перемога Зла в цій боротьбі
породжує моральні вади й духовну озлобленість.

Заратуштра пророкує, що в майбутньому знову переможе добро, з’являться
позитивні божества, світ стане досконалим, гармонійним, позбавленим
насильства. Прогнозований період отримав назву ера Поділу.

Однією з головних ідей зороастризму є ідея про добру людину, яка своєю
активністю може сприяти якнайшвидшій перемозі добра. А людина, яка стане
на бік зла, буде покарана. Щоб добро перемогло, людина повинна вести
високоморальне життя. Для зороастризму такі категорії моралі, як
чесність, вірність, ставали конкретними релігійними цінностями.

Особливістю культу зороастризму була п’ятикратна молитва, якій
передувало обов’язкове очищення тіла (перед молитвою віруючий
обов’язково повинен помитися, одягнути чистий одяг тощо). Послідовники
зороастризму відзначали релігійні свята, наприклад, свято Середини літа,
свято Середини весни. На них збиралися бідні й багаті. Це були дні
примирення й злагоди.

Ще однією особливістю культу зороастризму було вшановування вогню, який
віруючі сприймали як «силу, що очищує». Тому надзвичайно важливим було
свято Поклоніння вогню (святкування Нового року).

Великого значення в зороастризмі набули храмові комплекси. Ранній
зороастризм обмежувався поклонінням богу високо в горах у спеціально
відведених для цього місцях, але вже в VII ст. до н. є. стали
споруджувати зороастрійські храми.

Згодом зороастризм став панівною релігією в інших країнах. Однак з часу
завоювання арабами Ірану ця релігія втратила свої позиції. У VІІ – Х
ст.. зороастризм поширився на території Індії. Сьогодні послідовники
цієї релігії зазвичай є прихильниками парсизму. Загалом зороастризм
справив неабиякий вплив на інші релігійні системи світу, наприклад, на
іудаїзм, християнство

28.Проблема класифікації релігій.

Усвідомлення внутрішньої спорідненості розрізнених об’єктів, у нашому
випадку релігійних систем, дає змогу релігієзнавцям об’єднувати їх у
класи. Процес класифікації є першим кроком у розвитку релігієзнавства як
науки, що дає підстави звести суперечливі емпіричні дані до єдиної
теоретичної системи. На жаль, сьогодні жоден з відомих нині підходів до
класифікації релігії не є загальновизнаним, позаяк поряд з деякими
перевагами всі вони мають певні недоліки.

Наявність багатьох схем класифікації релігії пояснюється складністю,
багатоманітністю й динамічністю розвитку релігійних систем, а також
різноманітними критеріями їх класифікації, що відображують ті чи ті
сторони релігії як процесу. Так, система класифікації може залежати від
показників чисельності послідовників певної релігії; від форми поширення
релігійного комплексу; основою системи класифікації можуть бути принципи
взаємодії між державою та релігією, ступінь рівня організації церковного
життя і, зрештою, система класифікації віддзеркалює політеїзм або
монотеїзм тощо.

У вітчизняній релігієзнавчій літературі вже звичним стало посилання на
класифікаційну схему релігій, яка має географічні ознаки. Наприклад:

^ релігії близького Сходу — іудаїзм, християнство, іслам, зороастризм,
язичницькі культи античності;

^ релігії Далекого Сходу — конфуціанство, даосизм, синтоїзм, махаяна,
буддизм;

^ релігії Індії — ранній буддизм, індуїзм, джайнізм, сикхізм;

^ племенні культи народів Чорної Африки;

^ релігії Америки — вірування та обряди американських індіанців;

^ релігійні системи Океанії;

^ класичні системи Стародавньої Греції та Риму.

Сьогодні особливо популярними є такі схеми класифікації релігії, які у
своїй основі поєднують географічні та етнографічні принципи з
урахуванням історичних етапів розвитку релігійних систем. Нижче наведена
схема класифікації релігій:

1. Ранні вірування (родоплемінні, первісні). Головними формами первісних
вірувань є фетишизм, тотемізм, анімізм, магія, шаманізм, рільничі
культи.

2. Етнонаціональні релігії, до яких належать релігії одного етносу,
народу, нації, держави, — індуїзм, джайнізм, конфуціанство, даосизм,
зороастризм, іудаїзм тощо.

3. Світові релігії, до яких належать буддизм, християнство (православ’я,
католицизм, протестантизм) та іслам.

4. Новітні релігійні течії (неокульти), наприклад, Міжнародне товариство
свідомості Кришни, Церква Христа, Велике Біле братство, сатанізм,
неоязичницькі культи тощо..

29. Язичництво.

Україна є батьківщиною однієї з найдавніших землеробських цивілізацій. У
III тис. до н. є. в долинах Дністра, Бугу, Пруту з’явилися поселення
трипільської культури. Саме тоді виникли дохристиянські релігійні
вірування, які отримали назву язичництво (від слова «язики» — народи).
Таким чином, язичництво має кількатисячолітню історію, набагато давнішу
за історію християнства.

Давньослов’янське язичництво містило в собі: релігію племен і народів
найдавнішої доби, яких зазвичай вважають предками слов’ян як в
етнічному, так і в культурно-історичному плані; релігію
східнослов’янських племен Київської Русі, що була поширена до прийняття
християнства як офіційної релігії; народно-побутову релігійність, що
існувала впродовж останнього тисячоліття поряд з офіційним
християнством.

Характерною особливістю тогочасного язичництва були родові культи
предків. Язичники обожнювали предмети й сили природи, поклонялися
деревам, кущам, річкам, струмкам, озерам тощо. Родовий язичницький
пантеон складався з бога Перуна — бога грому та блискавки, покровителя
військового ремесла та княжої дружини. У деяких племенах головним богом
був Сварог, бог неба й небесних світил, покровитель ковальства та
ремесел. Не менш популярними були Дажбог — бог сонця, Велес — бог
достатку й скотарства, Ярило — бог кохання та родючості.

Невід’ємним елементом язичницьких вірувань були культові об’єкти. Боги
персоніфікувалися з ідолами, яких установлювали на спеціальних місцях —
мольбищах. Ідолам приносили жертви, на їхню честь організовували
врочисті церемонії зі співами, хороводами, ритуальними танцями. Велику
роль у реалізації магічних обрядів, ритуалів і церемоній відігравали
жерці-волхви, які крім релігійних функцій виконували і суто практичні,
наприклад, лікували людей. Але загалом релігійної (церкви) в язичництві
не було, позаяк не було єдиного віровчення й сталого культу.

У X ст. за князювання Володимира Великого завершилося об’єднання
східнослов’янських земель в єдину державу — Київську Русь. Водночас він
зробив спробу створити централізовану загальнослов’янську релігію,
зібравши язичницьких ідолів деяких племен у Києві поблизу князівського
палацу. Проте такий штучно централізований культ так і не вкорінився.

Тому виникла потреба в монотеїстичній релігії, яка сприяла б побудові
міцної централізованої держави. Саме тому Володимир прийняв рішення про
запровадження на Київській Русі християнства, яке не мало жодних ідейних
і культових зв’язків з язичництвом. Історія довела, що утвердження
християнства на Русі було історичним і логічним, але використання
насильницьких методів його поширення стало причиною багатовікового
конфлікту між християнством та язичництвом аж до сьогоднішнього дня.

30. Екуменізм в сучасному світі.

Екуменізм (походить від грецького “ойкумена” – “всесвіт”) виник і
утвердився як особливий напрямок розвитку богословської думки у
християнстві у ХХ столітті. Різні люди по-різному розуміють слово
екуменізм. Власне екуменізм означає рух за зближення та об’єднання
релігійних традицій. Але одні вважають, що екуменізм стосується тільки
християнського світу, інші – всі світові релігії.

Головна ідея екуменістичного богослов”я – ідея єдності християнства.
Основою зближення екуменісти бачать спільність християнської спадщини,
те, що єднає, а не розділяє Церкви, а реальне подолання відчуженості між
християнами – у поєднанні зусиль як у сфері соціального служіння, так і
в розвитку діалогу, метою якого є вивчення й аналіз тих богословських
положень, що є спільними або призвели до відчуження.

Сучасний екуменізм, попри всю свою конфесіональну багатобарвність, бере
свої початки у протестантських ініціативах на початку ХХ століття, які
саме й привели до зародження нового богослов”я єдності.

Метою сучасного екуменічного процесу є прагнення відновити спілкування у
Таїнствах між роз”єднаними сьогодні християнськими Церквами, того
спілкування, яким були позначені стосунки між християнськими спільнотами
у перших віках їхнього спілкування.

Але, не зважаючи на таку ніби благородну мету, противників екуменізму
серед християн було і залишається набагато більше, ніж прибічників або
тих, хто співчуває цій ідеї. Противники екуменізму стверджують, що
“перегородки в Церкві”(конфесіональні) – “це стіни, що розділюють”. З
іншого боку православні християни не стверджують, що тільки в їхній
конфесії можливе спасіння та повнота єднання зі Святим Духом. Це
підтверджується тим, що Православна Церква приймає інших християн, не
перехрещуючи ]х, а членів деяких – навіть у їхньому ієрархічному сані,
тобто католицький священик, який перейшов у Православ’я, не
позбавляється сану, а стає православним священиком.

1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії.

Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської
цивілізації на початку VІ ст.. до н.е. в Стародавній Індії,
Стародавньому Китаї та Греції. Передумови виникнення філософії були
такі:

1. стрибок у розвитку виробничих сил переходу від бронзи до заліза;

2. поява товарно-грошових відносин;

3. виникнення держави;

4. зростання опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних;

5. розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу.

Філософія Стародавньої Індії має ряд особливостей, які визначаються
специфікою розвитку суспільних відносин цих держав, і насамперед,
кастовий устрій в Індії, який сприяв збереженню традиційних
релігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших філософських течій.

Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «даршанах».
Існували даршани астиків і даршани нестиків. Ці даршани проповідували
різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед.
«Веда» — це збірник текстів на честь богів. Одним з найдавніших
ідеалістичних учень був брахманізм. Його прихильник вважали, що світ
складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу «брахмана», що
не має ні початку, ні кіш З точки зору представників цієї школи слід
розрізняти душу і тіло. Тіло — це зовнішня оболонка душі. Душа вічна, б
смертна.

Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у
VI—V ст. до н. є. і стало однією з найпопулярніших релігій разом з
християнством та ісламом.

З точки зору буддизму, світ — це єдиний потік матеріальних і духовних
елементів — «дхарм».

Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу
речей та вчення про шляхи її пізнання.

Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить
вчення про дхарми. За вченням буддистів, дхарми проникають в усі явища
психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду
спалахуючи і згасаючи. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці
між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці.
Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього
світу.

На закінчення викладу староіндійської філософії, нагадаємо її основні
особливості:

Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.

Своєрідність ставлення до Вед.

Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.

Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.

Народження логіки.

Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

2. Основні філософські школи Стародавнього Китаю.

Становлення філософської думки в Стародавньому Китаї спостерігається вже
у VІІ ст.. до н.е. Сама зміна традиційних общинних суспільних відносин
на основі економічного прогресу, поява грошей, суб’єктивної реальності
створили умови для розвитку філософії.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і
зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення
видатного мислителя Конфуція (551—479 рр. до н. є.), яке дістало назву
конфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність
самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне
вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її
етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Характерною рисою
вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення
перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини,
благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих
моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція
є поняття «жень» — гуманність.

«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до
старших за віком або вищих за соціальним становищем. Особливе місце у
вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. З
точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та
знатність залежать від неба. «Небо» — це прабатько світу і найвища
духовна сила, що визначає суть природи та людини.

Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм.
Засновником даосизму вважається Яао-цзи (VI—V ст. до н. є.). Даосизм
наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу.
Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і
безформне, воно – основа всього сущого.

Життя природи і людини підпорядковане всезагальному закону „дао”. Згідно
з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку,
перетворюється на свою протилежність. Даоси вчили беззастережної
підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону „дао”,
неможливості діяти всупереч „дао”. Виходячи з космоцентричної концепції
взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія сповідувала захист
природи, висувала принцип невтручання у її розвиток, наслідування її
законів.

Отже, у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка
була тісно пов’язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання
природи і соціальним управлінням. Хоча ця філософія була мало системна і
в ній проявився слабкий зв’язок навіть з тими науками, які існували тоді
в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є
широкомасштабним явищем.

3. Основні риси і етапи розвитку античної філософії.

Становлення філософі Стародавньої Греці відбувалося в VІ – V ст. до н.е.
Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним
уявленням наївно-стихійний філософський світогляд. Філософія в Елладі
виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення, що
почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників.
Зв’язок з виробництвом, бурхливий розвиток якого був пов’язаний
насамперед з застосуванням заліза, розвиток товарно-грошових відносин,
зростання культури, соціальне протистояння і перехід від авторитарних
аристократичних форм державного управління до тиранічних, а через них до
демократичних – все це сприяло становленню і розвитку особливої
філософії.

Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку
виділяють три основні періоди.

Перший — період ранньогрецької філософії — охоплює епоху від виникнення
філософського мислення на початку VI ст. до н.е. до часів Сократа
(кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду називають досократиками.
До них належать такі філософи, як Фалес, Анаксимен, Анаксимандр,
Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський.

Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим
слід назвати Сократа. До них належать також софісти Протагор, Горгій.
Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з
космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів,
представниками цього періоду є Платон, Аристотель, Демокріт, а також
послідовники Сократа— кіренаїки, мегарики і кіники.

Третій період історії античної філософії пов’язаний з епохою еллінізму і
Римської імперії. Він починається приблизно з кінця IV ст. до н. є. і
закінчується V—VI ст. н. є. Філософія елліністично-римської епохи існує
у вигляді кількох основних філософських напрямів. Це епікурейці(
засновник Епіку), скептики (Піррон), стоїки( Цицерон, Сенека, Епітет).

4. Антична філософія: космоцентризм.

Протягом VІ-І століть до нашої ери в Греції відбувався бурхливий розквіт
культури й філософії. За цей період були створені нове неміфологічне
мислення, нова картина світу, центральним елементом якої стало вчення
про космос. Космос охоплює Землю, людину, небесні світила й сам небесний
звід. Він замкнутий, має сферичну форму й у ньому відбувається постійний
круговорот – все виникає, тече й змінюється. Із чого виникає, до чого
вертається ніхто не знає. Одні грецькі філософи (натурфілософи)
уважають, що основою речей є почуттєво сприймані елементи кисень,
вогонь, вода, земля й певна речовина – апейрон; інші (піфагорійці)
бачили її в математичних атомах; треті (елеати) убачали основу миру в
єдиному, незримому бутті; четверті вважали такою основою (Демокрит)
неподільні атоми; п’яті (школа Платона) – земна куля лише тінь,
результат втілення царства чистої думки.

Для ранніх натурфілософів характерна особливого роду стихійна діалектика
мислення. Вони розглядають космос як ціле, яке безупинно змінюється, у
якому незмінна першооснова з’являється в різних формах. Особливо яскраво
представлена діалектика в Геракліта, відповідно до якого все суще треба
мислити як рухливу єдність і боротьбу протилежностей.

Згідно Парменіду, буття – це те, що можна пізнати тільки розумом, а не
за допомогою органів почуттів.

Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все
відбувається з води й у воду ж звертається. Цей природний початок
виявляється єдиною основою всіх речей, носієм всіх змін і перетворень.
Спадкоємець Фалеса Анаксимандр убачав першооснову не в якій або
конкретній речовині, а в першоречовині – апейроні. Інший давньогрецький
філософ Анаксимен думав, що першоосновою всього є повітря.

Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим
самим звільняла людей від міфологічного страху перед таємничими,
надприродними силами. Демокрит учив, що мир не створений богами, а існує
вічно, що в ньому все рухається й перетворюється з одного стану в інше
завдяки з’єднанню й роз’єднанню атомів.

У боротьбі з матеріалістичним світоглядом формувався філософський
ідеалізм. Родоначальником послідовної філософської системи об’єктивного
ідеалізму був Платон. Відповідно до навчання Платона, лише мир ідей
являє собою щире буття, а конкретні речі – це щось середнє між буттям і
небуттям, вони тільки тіні ідей.

Будучи з як матеріалістичної, так і ідеалістичної лінії у філософії,
античність створила й перші спроби їхнього застосування в межах єдиної
філософської системи. Однієї з вершин філософської думки Древньої Греції
щодо цього є утвори Аристотеля. Виходячи з визнання об’єктивного
існування матерії, Аристотель уважав її вічною. Матерія не може
виникнути з нічого, говорив він, не може також збільшитися або
зменшитися у своїй кількості.

Антична філософія, у якій утримувалися прототипи всіх основних видів
світогляду, що розроблялися в усі наступні століття, – це велика
творчість людського духу, і тому вона ніколи не втратить свого високого
значення в очах мислячого людства.

5. „Лінія Платона” і „лінія Демокрита” в філософії античності.

Основними представниками класичного періоду є філософи Демокріт і
Платон. Платон відомий як творець першої послідовної системи ідеалізму,
яка дістала назву лінії Платона. А Демокріт – як творець першої
послідовної системи матеріалізму (лінія Демокріта).

Платон перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних
поняттях (ідеях). Відповідно до вчення про ідеї, світ чуттєвих речей не
є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні,
то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві
речі зобов’язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає
ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов
простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх
причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас
ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.
Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, “ейдос”, — фактично
об’єктивоване поняття.

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як
абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як
добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея
добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика.
Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як
Бог-творець —- особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея
добра увінчує піраміду ідей Платона.

Іншого погляду про походження світу дотримувався Демокріт. Він є
основоположником матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні
проблеми буття він проголошує наявність двох начал: атомів і пустоти.
Пустота існує, вміщуючи в себе різні предмети, а може існувати й без
них, самостійно. Кількість атомів нескінченна, нескінченна і пустота.
Звідси вічність сущого у просторі і часі. Демокріт перший з мислителів
вводить поняття причини. У Демокріта головним було питання „з огляду на
що” виникають усі речі. Він стверджує, що ніщо не виникає без причини.
Причинність у нього обумовлена коливальним рухом атомів і зіткненням їх.

6. „Наївний матеріалізм” філософів мілетської школи.

Початковою точкою розвитку Античної філософії був філософський
матеріалізм. Матеріалізм в Античній філософії розвивали Емпедокл,
Анаксагор, Левкіп, Демокрит, Епікур. З’являється багато матеріалістичних
філософських вчень. Детермінізм – вчення, згідно якого все в світі
відбувається за визначеною причиною, тобто, все в світі обумовлено.
Плюралізм – філософське вчення, яке розглядає в основі буття декілька
незалежних начал.

Давньогрецький мислитель Фалес із Милета висловив ідею, що все
відбувається з води й у воду ж звертається. Цей природний початок
виявляється єдиною основою всіх речей, носієм всіх змін і перетворень.
Хоча ідея Фалеса про “першосущності” представляється нам тепер наївної,
але з історичної точки зору вона майже революційна, тому що в положенні
“усе з води” була дана “відставка олімпійським богам”, тобто в
остаточному підсумку – міфологічному мисленню, і прокладений шлях до
природного пояснення з. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр убачав
першооснову не в якій або конкретній речовині, а в першоречовині –
апейроні (що значить “безмежне”). Інший давньогрецький філософ Анаксимен
думав, що першоосновою всього є повітря. Великим діалектиком античного
миру є Геракліт. Все існуюче, учив він, постійно переходить із одного
стану в інше: “все тече, усе змінюється”. Виникнення й зникнення, життя
й смерть, народження й загибель – буття й небуття – зв’язані між собою,
вони обумовлюють і переходять друг у друга. Геракліт же розумів, що
поточна ріка, “змінюючись, спочиває”. Відповідно до його поглядів,
перехід явища з одного стану в інше відбувається через боротьбу
протилежностей, що він називав вічним “загальним логосом”, тобто єдиним,
загальним для всього існування законом. Геракліт учив, що мир, єдиний із
усього, не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є й буде
вічно живим вогнем, що закономірно запалюється й закономірно гаснучим.
Діалектика З, що враховує обидві сторони явища – і його мінливість і
його незмінна природа, не була адекватно сприйнята сучасниками й
піддавалася вже в античності найрізноманітнішій критиці.

Антична філософія, у якій утримувалися прототипи всіх основних видів
світогляду, що розроблялися в усі наступні століття, – це велика
творчість людського духу, і тому вона ніколи не втратить свого високого
значення в очах мислячого людства.

7. Стихійна діалектика (Геракліт)

Глибоке розуміння проблеми протилежностей, їхньої єдності та боротьби,
ми знаходимо в творчості іншого видатного мислителя стародавньої Греції
– Геракліта.

Геракліт – творець античної діалектики, оригінальний і яскравий філософ.
Вчення Геракліта стало одним з величних досягнень древньогрецької
культури. Напрямок, яким він очолював в античній філософії, відіграв
важливу роль в подальшому розвитку надбань мілетської школи і
діалектичного погляду на світ речей і явищ. Філософ виступив на захист
своїх попередників (Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена), їх уявлення про
матеріальні начала всього існуючого, проти ідеалістичних та
антидіалектичних вчень Піфагора і елеатів – Парменіда, Зенона.

Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, який
лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий
ніколи не згасає. “Світ, єдиний із всього, не створений ніким із богів і
ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно
запалюється і закономірно згасає”. Це просто блискучий виклад початків
стихійної діалектики.

Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух,
зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.

Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі
речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких
судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”;
“неможливо двічі ввійти в одну і ту ж річку” в один і той же час
стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода”.

Глибокі загадки висловлює Геракліт стосовно протилежностей, їх
взаємозв’язків, переходів одна в одну. Він один з перших обґрунтував
думку про те, що сама гармонія є єдністю протилежностей і висміював тих,
хто цього не розумів. Протилежності, за Гераклітом, їх взаємодія,
внутрішньо притаманні всім речам світу. Кожна річ – це єдність
протилежностей.

Необхідність взаємодії, боротьби протилежностей Геракліт називав
“загальним логосом”. Цей “логос” “існує вічно”, “все здійснюється за цим
логосом”. Це фактично була догадка філософа про всезагальність
протилежностей про сутність самого джерела руху, котрий здійснюється
через взаємодію протилежностей і їхню боротьбу.

Підсумовуючи вищевикладене, можна виділити у філософському вченні
Геракліта три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення
розкриття сутності діалектики та її розуміння:

1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість,
взаємопереходу.

2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі
притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.

3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.

8. Софісти

Аналізуючи другийо, класичний, період історії філософії Греції, варто
звернути увагу на вчення софістів.

Софісти — це старогрецькі філософи середини V— IV ст. до н. е. Протагор,
Горгій. Слово «софіст» означає мудрий, а з середини V ст. так називають
учителів красномовства Характерною рисою вчення софістів є релятивізм,
який заперечує наявність будь-якого об’єктивного, а значить, й істинного
змісту в людських знаннях.

Основна проблема, що її вирішують софісти, — – це реальність сущого.
Вирішення цієї проблеми, за Протагором, зводиться до такого твердження:
«Є. тільки світ думки, світу сущого не існує».

Софісти повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору, якою б
абсурдною вона не була. Основою такого навчання було уявлення про
відсутність абсолютної істини і об’єктивних цінностей. Відносність
понять добра і зла приводило до таких тверджень: «Хвороба — зло для
хворого і благо — для лікаря»; «Смерть — зло для померлого, а для
могильників — благо».

Софістами була започаткована тенденція «повороту до людини. Протагор був
звинувачений в нечестивості, оскільки його твір починався словами: «Про
богів я не можу знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні того,
який вони мають вигляд». Філософ Трасимах вважав, що боги не звертають
уваги на людей. Феодор Кірейський заперечував існування богів.

У період розквіту грецької демократії важливу соціальну функцію
виконували риторика та софістика; зміст та призначення останньої
розкривається Протагором у міфі про створення людини. Людина була
створена безпорадною і вела дикий спосіб життя подібно до тварин. Потім,
завдяки Прометею, вона придбала вогонь та ряд корисних умінь. Однак ці
надбання хоча і полегшили життя людини, але не дали змоги для її
порятунку. Люди вороже ставилися один до одного, що не давало їм змоги
об’єднатись. І тоді бог Зевс відкрив людям Сором і Правду, котрі
започаткували основи порядку серед людей, але щоб підтримувати цей
порядок, потрібно оволодіти політичним мистецтвом, якому може навчити
софістика.

9. Етика Сократа.

Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ. Сократ –
перший афінський філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки
своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало
втіленням його вчення.

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається
насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний
антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і
метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними
девізами: „Пізнай самого себе”, і „Я знаю, що нічого не знаю”.

При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався
методом, який він називав майевтикою. Ціль майевтики – всебічне
обговорення будь-якого предмету, визначення( дефініція) поняття. Сократ
першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і
користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув
увагу на те, що якщо нема поняття. то немає і знання.

Отже, метод Сократа переслідував досягнення понятійного знання. Це
досягнення відбувалось за допомогою індукції( наведення), сходження від
одиничного до загального. Головне для Сократа – процес пошуку понять.

Переконання Сократа в існування об’єктивної істини приводить його до
висновку, що існують об’єктивні моральноі норми, що відмінність між
добром і злом не відносна, а абсолютна.

Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати
світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому
основне завдання філософії.

10.Ідеальна держава Платона

Якщо Демокріт відомий як творець першої послідовної системи матеріалізму
(лінія Демокріта), то Платон виступив у ролі творця першої послідовної
системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платона. Він перший визначив
філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях( ідеях),
заснував свою школу в Афінах – Академію.

Оригінальні думки у Платона у трактуванні такого явища, як держава.
Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний
зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву
„ідеальна держава Платона”.

Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види
державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній
нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній
нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю
душі. Розумній частині душі, чеснота якої у мудрості, має відповідати
стан правителів-філософів; шалений частині, чеснота якої в мужності, –
стан воїнів( стражів); низовинній, хтивій частині душі – стан землеробів
і ремісників. Отже, в ідеальній державі існує три групи громадян, три
стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх
правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива
послушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава
найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі
займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Розглядаючи форми державност, Платон визначає дві „правильні” з них –
монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо остання
дотримується законів, 4 неправильні – беззаконну демократію, теократію,
олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у
діалозі „Держава”. За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона
– це поліс. Його поліс – це „правління кращих”(аристократія).

Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути
узурпатором, а має діяти на благо суспільства, і керувати нею повинні
чесні і кваліфіковані люди.

11. Аристотель як систематизатор античної філософії і логіки.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) др.-греч. філософ і вчений
енциклопедист. Провідний філософ класичного періоду, який у своїх
поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Створив свою філософську
школу – Лікей (згодом її назвали школою перипатетиків “прогулянка”).
Навчався у Платона, вихованець Макидонського.

Вчення про буття. Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя
Платона. Критика ця мала принциповий характар; “Платон мені друг, але
-істина дорожча” Арістотель – критик теорії ідей. З його точки зору суще
не може існувати окремо від речей.Буття у нього існує як єдність матерії
та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість,для того, щоб із
можливості виникло щось дійсне матерія повинна мати форму, яка
паретворює її на актуальне суще. Наприклад якщо ми візьмемо мідну кулю,
то матерією для неї буде мідь, а формою – кулеподібність; по відношенню
до живої істоти матерією в її тілесний склад, а формою – душа, котра
забезпечує єдність і цілісність всіх її тілесних частин, Форма за
Арістотелем, є активний,тоді як матерїя – пасивна. Матерія подільна до
нескінченності, форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою сутністю
Арістотель вважав чисту /очищену, звільнену від матерії форму.
Врешті-решт Арістотель здіснюе відрив матерії від форми. Звільнена від
матерії форма – це вічний двигун. котрий служить джерелом руху і життя,
космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії
Арістотеля. Саме через те, що Арістотель брав за першооснову форму, а не
матерію, теологи середньовіччя дссятками століть залучали його до
фундаторів богослов”я /поряд з Платоном/, оскільки безтілесна форма
Арістотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього
бога.

Вчення про пізнання. Знати, за Аристотелем, значить знати загальне, бо
воно є першоначалом за своїм буттям. Аристотель вивчає 10 основних
категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан,
володіння, дія, страждання.

Аристотель – засновник формальної логіки. Він визначав три основні
закони логіки:

Закон тотожності.

Закон усунення протиріччя.

Закон виключеного третього.

Вчення про людину та суспільство. За Аристотелем проблеми людини вивчає
практична філософія, яка складається з двох частин – етики та політики.
Аристотель – засновник етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо
людини – щастя. Щасливою людину робить добродійність (арете). Чим вище
арете, тим повніше щастя. Аристотель визначає два види чеснот: етичні
(як середина між людськими вадами) та інтелектуальні.

Людина – це суспільна тварина, яка наділена дішею та політичною
свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета
полісу – щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих
аристократів. Аристотель вважав природним відношення “раб – господар”,
але рабами повинні бути не елліни, а варвари.

12. Етика стоїків.

Наприкінці IV ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи
— Зенон з Кітіону (бл. 336—264 рр. до н. є.). Ця школа була логічним
продовженням школи софістів, але мала свої особливості. Подальший розлад
суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії висунули перед
філософами завдання створення більш жорстких норм морально-етичного
виховання громадян у суспільстві. Замість теорії «вільного поводження»,
досягнення повсякденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було
розробити основи раціональної етики, побудованої на принципах дотримання
розумних потреб. Звичайно, що така теорія має велику цінність у
сьогоденних умовах. Замість колективних форм відповідальності людей має
місце індивідуалізація людини, піднесення її відповідальності за свої
дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає
героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і
аскетизм. У світі панує невблаганна необхідність (фаталізм), вчать
стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від
усього, що діється у зовнішньому світі, природі. І мудрець, і невіглас
підкоряються необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного ж —
волочить». Мудрість дозволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для
цього, згідно з ученням стоїків, слід виробити в собі чотири чесноти:
розсудливість, невибагливість, невблаганність, мужність і таким чином
можна виробити ідеальний спосіб ставлення до світу — апатію (відсутність
переживань, безпристрасність, загальне блаженство). В плані наявних на
той час соціальних негараздів слід розглядати появу такого напряму в
філософії, як скептицизм. Засновником скептицизму був Піррон (бл.
360—270 рр. до н. є.). За переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним,
ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а
людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує
неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу.
Основним принципом етики стоїків є усвідомлення пануючої в світі
необхідності і підкорення їй, не втрачаючи при цьому почуття власної
гідності. Цей принцип має різні форми вираження: жити в злагоді із
природою; жити доброчесно; жити розумно. Стоїки проповідують
відчуженість від пристрастей і зовнішніх благ як умову внутрішньої
моральної свободи. “Краще гідно вмерти, ніж не гідно жити” (Сенека).

13. Основні риси філософії Середньовіччя.

Слід відзначити, що по рівню розвитку філософії, культури в цілому
середньовікова філософія була кроком назад у порівнянні з античністю.
Хоча падіння Римської імперії, перехід від рабовладіння до феодальних
суспільних відносин, було прогресивним явищем в історії розвитку
суспільства. феодальний лад відкривав простір для подальшого прогресу у
розвитку виробництва, науки, техніки, ремесел, культури, політичних та
соціальних відносин.

На межі двох епох – античної і середньовікової – сформувався новий
світогляд – виникло християнство, яке мало домінуючий вплив на духовне
життя усіх європейських країн. Середньовічна філософія існувала
переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоретична проблематика
цього періоду концентрувалась навколо поняття Бога, а любов до мудрості
реалізувалась як течія богословської .думки. Звідси її функціональне
визначення Фомою Аквінськнм; “Філософія – наймичка богослов’я”.
Середньовічна філософія включає три етапи : – апологетика/ Оріген,
Тертулліан та ін-, / 2-4 ст. н-е./.

– патристика/ Августін, Амвросій, Ієронім та ін. / 5-8 ст. н.е./.

– схоластика / 9-15 ст. н.е./. Починається середньовічна філософія з
періоду так званої апологетики – захисту права християнства на існування
в умовах панування античної філософії.

Які ж риси притаманні філософії Середньовіччя, чим вона відрізняється
від античної філософії?

Коротко, ці риси можна звести до наступних:

1. Засилля в усіх сферах життя релігії;( Вперше в історії людства
середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а
не природну і тілесну істоту.На перший план релігійного світогляду
виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як
зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між
тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець
божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина —
створіння, в якому “сидить” диявол.Одним з найбільших надбань
релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя,
одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в
людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс
життя). 2. Схоластика як спосіб філософствування;

3. Теоцентризм;(Це означає, що активне творче начало як би щезає з
природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істинним буттям
володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є
джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра.
Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну
інформацію, вона потребує власних духовних зусиль).

4. Геоцентризм;

5. Переважання ідеалістичних напрямків у філософії;

6. Слабкі паростки матеріалізму.

14. Апологетика: примат віри.

Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої
“апологетики” (апологія — захист). Представники апологетики виступали із
критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали
християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт
Тертулліан, який проголосив думку про несумісність філософії і
християнського віровчення, розуму, знання і віри.

Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття:
“Вірую, бо це — абсурдне”. Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як
може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у
ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке
суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості
здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за
сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і
те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними
братами. “Абсурдність” християнства виявилась рятівною для людства, яке
опинилося у критичній соціальній ситуації.

Крім того, Тертулліанове “вірую, бо це — абсурдне” — це відкриття і
визнання “надрозумової реальності”, яка пізнається не розумом, а вищою
інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є
істини, які не можуть бути висловлені і обгрунтовані логічними засобами,
засобами розуму.

Пропаганда та захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами
церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією
меншості населення Римської імперії. Але наприкінці III на початку IV
ст. християнство стає державною релігією у Римській імперії. Тепер треба
було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати і роз’яснити
віруючим його догми. В першу чергу це торкалося найскладнішої догми про
Трійцю, про триєдність божественної сутності. Найвидатніші з цих
ідеологів віри були пізніше названі “отцями християнської церкви”. Серед
них виділяються Василій Великий, Григорій Нісський, Августин Блаженний.
Період, у який вони діяли і творили, названий періодом патристики (від
лат. “патер” — батько).

15. Патристика: віра для розуміння. Філософія Середньовіччя не тільки
започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику —
патристику. Патристика — загальна назва напряму, заснованого так званими
отцями церкви. В теології патристика є частиною догматики чи патрології,
з якою вона здебільшого ототожнюється. В історії філософії це поняття
використовується для позначення християнських теологічних та
філософських вчень I-VIII ст.ст., коли й представники — Тертуліан,
Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську
доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної
влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З III ст.
патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми
світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обгрунтування
християнського віровчення. Спочатку патристика відстоювала догмати
християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала
несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією
гностицизму). Починаючи з III ст., патристика намагається пристосувати
філософію неоплатонізму для обгрунтування принципів пізнання Бога.
Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та
креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та
трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він
створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Людина
патристикою тлумачиться як споганена “першородним гріхом” Божа істота, а
її тіло — як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання
шляху до Бога.

16. Схоластика: проблема універсалій(номіналізм та реалізм)

Схоластика (від грецького “схола” — школа) — це специфічна система
середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в
монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну
філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ
християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття
Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно
вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об’єктом людського
пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі.
Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. З
виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин
свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.). Однією із центральних проблем схоластичної
філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності
з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна
філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом,
і реалізмом.

Номіналізм (від лат. номен — ім’я, назва) — напрям, який вважав, що
реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки
назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот,
У.Оккам. Реалізм – це вчення, згідно з яким об’єктивна реальність
(буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Реалізм
(Сігер Брабантський, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та ін.)
продовжує лінію Платона. За твердженням реалістів, загальні поняття
(універсал”) існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ
сутностей, котрий існує до конкретної речі, поза нею та являється її
причиною (Проявом своєрідності підходу реалістів до розв’язання
філософських проблем є запропоновані Ф. Аквінським докази існування
Бога, викладені ним в праці, яка має бути законспектована студентами в
ході підготовки до семінарських занять). Раніше існує, наприклад, ідея
людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди.
Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська
форма суперечки щодо характеру реальності “Святої Трійці”, а у
філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального
і одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну
об’єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого
світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої
реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до
визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності. Номіналізм
(П’єр Абеляр, Дунс Скотт, Уільям Оккам та ін.) – відроджує
аристотелівську орієнтацію на світ одиничних об’єктів, справжніми є лише
ті речі, які чуттєво сприймаються, а універсалії не мають реального
існування; вони лише загальні поняття, імена речей, їхні назви.
Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію
заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для
основної догми християнської церкви.

17. Томізм та проблема гармонії віри з розумом.

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський
(1225-1274 рр.), який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Його
філософські погляди отримали назву томізм. Найвідомішим його твором є
“Сума теології”.

За часів Аквінського значно зросла роль наукового і філософського
пізнання. Тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення
розуму і науки. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала
можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою.

Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки
полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання
об’єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера
дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже,
предметом філософії є “істини розуму”, предметом теології — “істини
Одкровення”.

Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності.
Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому.
Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об’єктом
теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути
принципової суперечності між Одкровенням і розумом, між теорією і вірою.
Водночас не всі “істини Одкровення” можна довести раціонально. Та це не
ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини
“надрозумні”, але не “протирозумні”.

Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості,
настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є “служниця
теології”. Функції філософії як “служниці релігії” полягають у тому, що
вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати
християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці
догми і зміцнити віру людини.

Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п’ять
доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:

1. Оскільки все в світі рухається, то має бути “першодвигун”, або
“першопоштовх” руху — Бог.

2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування.
Першопричиною усього є Бог.

3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність —
Бог.

4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати
абсолютне мірило досконалості — Бог.

18. Основні риси філософії Відродження. Філософія Відродження ./15-16
ст. н.е../ – це посередня ланка між середньовічною схоластикою і
науково-філософським мисленням нового часу. За своїм змістом вона є
подвійною і супереч-ливою. На відміну від офіційної (так .званої
університетської) священної науки середньовіччя виникають і поширюються
не священні, а світські, людські (для всіх людей, а не тільки для
вибраних) знання. Для багатьох країн Західної Європи XV століття було
переломним у їх розвитку. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної
системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували
феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і
вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Ці зміни
були пов’язані насамперед з процесом секуляризації (звільнення
світського життя від релігії та церковних інститутів) і відбувалися
спочатку досить повільно і по-різному протікали у різних країнах Європи.
Першою країною, в якій почав розвиватися капіталізм на рубежі XV – XVI
століть, була Італія. Пріоритет останньої в цьому відношенні і обумовив
її видатну роль в подальшому розвитку культури, науки, мистецтва,
філософії в епоху, котра отримала в історії назву – Відродження. 

У філософії відбувається зміна у її предметності. Поряд з вивченням
природи, природних явищ, в центр вивчення ставиться людина, особистість,
її творчість, гідність, свобода. Цей новий напрямок одержав назву
гуманізму (від лат. humanus – людяний).

У філософії відроджується античний матеріалізм і стихійна діалектика;
відбувається гостра критика схоластики, софістики, релігії; створюється
нова картина світу на основі геліоцентризму – заперечення геоцентричної
системи Птоломея. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному
християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної
культури, а тому несе в собі ще й такі риси, які не були притаманні
античності. Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження
була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей.
Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження – це
епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було
природно-космічне життя, а в середні віки – Бог і священна ідея
спасіння, то в епоху Відродження – людина. Тому філософське мислення
цього періоду називають антропоцентристським.

На розвиток філософії в цей період значний вплив мав відомий італійський
філософ, теолог, географ, механік, астроном і математик, кардинал
римської церкви – Микола Кузанський (1401 – 1464). Основні риси
філософії епохи Відродження. На завершення розгляду проблем філософії
епохи Відродження, як підсумок, слід з’ясувати її основні риси. Ними є:

1. Гуманізм;

2. Геліоцентризм;

3. Критика схоластики;

4. Відродження античної діалектики;

5. Пантеїзм;

6. Повернення до матеріалізму;

7. Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу
до буржуазних суспільних відносин.

19.Діалектика доби відродження(М.Кузанський). В
епоху відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Але в
розумінні природи, як і в тлумаченні людини у цей період, філософія має
свою особливість. Ця особливість полягає у тому, що природа тлумачеться
пантеїстично. В перекладі з грецької мови «пантеїзм» означає «всебожжя».
Християнський бог свій трансцендентальний, надприродний характер, він
неначебто зливається з природою, а остання тим самим обожнюється і
набуває рис, які не були притаманні їй в античності. Зростання
промисловості, торгівлі, мореплавства військової справи, тобто розвиток
матеріального в-ва, обумовило розвиток техніки, природознавства,
математики, механіки. Все це вимагало звільнення розуму від схоластики і
повороту від суто логічної проблематики до природничо-наукового пізнання
світу і людини. Виразниками цієї тенденції були найвизначніші мислителі
епохи Відродження, спільним пафосом якої стала ідея гуманізму. Одним з
характерних представників ренесансної філософії цього спрямування був
Микола Кузанський (1401 – 1464 рр). Аналіз його вчення дає змогу
особливо яскраво побачити різницю між старогрецькою трактовкою буття і
трактовкою буття в епоху Відродження. Микола Кузанський, як і більшість
філософів його часу, орієнтувався на традицію неоплатонізму. Однак при
цьому він переосмислював вчення неоплатоників, починаючи з ценрального
для них поняття «єдиного». У Платона і у неоплатоників, як ми знаємо,
єдине характеризується через протилежність «іншому», неєдиному. Цю точку
зору поділяли піфагорійці та елеати, які протиставляли єдине
множинності, границю – безмежності. Кузанець, який поділяв принципи
християнського монізму, заперечує античний дуалізм і заявляє, що
«єдиному ніщо ен протилежне». А звідси він робить характерний висновок:
«все є все» – формула, яка звучить пантеїстично і безпосередньо передує
пантеїзму Жордано Бруно (1548 – 1600 рр). Ця формула неприйнятна для
християнського теїзму, який принципово відрізняє творіння («все» від
творця («єдиного»), але, що не менш важливо, вона відрізняється і від
концепції неоплатоників, які ніколи не ототожнювали «єдине» з «усім».
Ось тут і проявляється новий підхід до проблем онтології. З твердження,
що єдине не має протилежності, Кузанець робить висновок, що єдине
тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність – це те, більшим
від чого ніщо не може бути. Тому Кузанець називає її «максимумом», єдине
ж – «мінімумом». Отже, Микола Кузанський відкрив принцип збігу
протилежностей максимуму і мінімуму. Отже, єдність протилежностей є
найважливішим методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що
робить його одним з родоначальників новоєвропейської діалектики.

20. Філософія Реформації ( М. Лютер, Ж. Кальвін)

Ренесансні гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції з
боку офіційних представників католицької церкви. Ситуація різко
змінюється після того, як у XVI ст. Відродження обертається феноменом
Реформації.

М. Лютер {1483—1548 рр.) піддав критиці офіційну католицьку доктрину.
Його позиція виходила з ідей містичного пантеїзму Майстера Екхарта,
августиніансько-платонічних уподобань та ренесансного критицизму Еразма
Роттердамського. М. Лютер закликав повернутися до первісної
«чистоти» християнського вчення, відкинути всі пізніші нашарування у
вигляді папських бул і декретів. Висуваючи тезу про загальне
«священство», він робив непотрібним духовенство, пропонуючи «прямий»,
індивідуальний шлях кожного віруючого до Бога. М. Лютер наполягає на
ірраціональному характері релігійного знання, роблячи тим самим
принципово неправомірною будь-яку спробу «світської» його критики. Він
переклав Біблію німецькою мовою, зробивши тим самим її зміст ближчим і
зрозумілішим для основної маси віруючих німців. Реформа М. Лютера
позбавила церкву політичного панування, підпорядкувала її світській
владі.

Ж. Кальвін (1509—1564 рр.) був автором іншого, більш радикального
варіанта Реформації. Від лютеранства кальвінізм відрізнявся більш
категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Як вчив Ж. Кальвін, Христос
своєю жертвою на хресті обрав до спасіння не все людство, а лише якусь
його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні.
Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок
ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вважати
себе кожний.

Реформація за своїм ідейним змістом була типово ренесансним феноменом.
Водночас вона істотно відрізняється від гуманістичної традиції
Відродження репресивними заходами Контрреформації. Лютеранський монізм у
своєму запереченні автономії людської істоти, п свободи збігається з
натуралістичним монізмом пізнього Відродження, який так само заперечує
автономію людського єства. Недаремно своє продовження лютеранський
монізм, який утверджував існування одного Бога і божественної природи,
знаходить у німецькому ідеалістичному монізмі XIX ст., а натуралістичний
монізм — у матеріалістичному механіцизмі світогляду Нового часу.

21. Натурфілософія доби Відродження.

15-16 ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою
Відродження, Ренесансу. Цей термін вживається на означення періоду
Відродження античної культури під впливом суттєвих перемін с соц-екон.
та духовно-мц житті Зах.Європи. Філософія Відродження не відмовляється
також і від філософії Аристотеля, але оригінальної, очищеної від
середньовічних напластувань, а то й спотворень. Прибічники аристотелізму
прагнули розвивати його матеріалістичні тенденції, запозичивши багато що
у натурфілософів, стихійних діалектів та етичних вчень епікурейської
школи і стоїцизму. Та особливий вплив мала східна, зокрема, арабська
філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція, а також
наукові досягнення арабів у галузі природознавства, що поширювались в
Зах.Європі в 12-13 ст. Поряд з цим передумовами розвиткові своєрідної
філософії Відродження сприяли також і великі відкриття та винаходи, які
були зроблені на той час. Потреба розвитку нових галузей промисловості
спричиняла якісно новий поступ у природознавстві – астрономії, механіці,
географії та ін.науках. Філософія Відродження ставила і прагнула
вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення
цього періоду прийнято називати антропоцентричним, у центрі уваги якого
була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на
природно-космічному житті, а в середині віку в основу брався Бог та
пов’язана з ним ідея спасіння. Звідси – характерна риса епохи
Відродження: орієнтація на мистецтво. Відродження – епоха
художньо-естетична. Справжній світоглядний переворот епохи Відродження
проявився в поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473-1543) та
Джордано Бруно (1548-1600). Геліоцентрична теорія створена і
обгрунтована Коперніком. Повністю заперечувала середньовічні теологічні
уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово
нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.
Д.Бруно розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності
Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму,
“розсередивши” Бога в усій природі. Він вважав, що природа і Бог є в
речах. Д.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало
період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і
не знищується, не може знищуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт
нерухомий, але і його просторі рухаються лише тіла, які є складовими
частками Всесвіту.

22. Основні риси філософії Нового часу. Доба Нового часу – основа
становлення нового філософського напряму – раціоналізму. З ХУІ ст. по
ХІХ ст в Європі закладаються підвалини раціоналістичної (класичної
філософії) в основі якої лежить розум та впевненість в його
всесильності. Необхідність появи раціоналістичної філософії – це
заперечення релігійної віри як засобу пізнання дійсності, заперечення
феодальної ідеології, як засобу осмислення світобудови та
життєдіяльності людини. У кiнцi ХУ1-ХУП ст.у Захiднiй Європi настає
епоха раннiх буржуазних революцiй. Буржуазiя була зацiкавлена в розвитку
продуктивних сил суспiльства, а отже, в розвитку науки i технiки.
Філософія Нового часу-це філософія короткого (XVII – ХУШ ст.), але
насиченого глибокими ідеями та видатними іменами періоду європейської
філософії. На протязі цього періоду відбулись істотні зміни в баченні
проблемного поля філософії. Схематично їх можна окреслити так –
філософія Нового часу зосереджена на вияві та осмисленні умов можливості
зміни статусу людини в світі, тобто перетворення її на володаря,
господаря, майстра буття. Філософія Нового часу, завдяки рішучій
діяльності її видатних творців, остаточно підірвала вплив на суспільне
життя реакційної церковно-феодальної ідеології, розчистила шлях для
встановлення нових буржуазних відносин, сприяла подальшому розвитку
матеріалістичного світорозуміння.

Основні риси філософії Нового часу (ХVІІ – ХVІІІ ст.). На завершення
теми, слід визначити основні риси, що притаманні філософії Нового часу.
Ними є, принаймні, такі основні риси:

1. Зв’язок з наукою. Критика схоластики;

2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів
дослідження;

3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і
дедукції.

4. Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу;

5. Розробка вчення про людину і її невід’ємні права;

6. Просвітництво;

7. Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та
природне походження.

23. Емпірична філософія Ф.Бекона.

Ф.Бекон (1561-1626 ) – родоначальник нової форми англ. матеріалізму і
всієї тогочасної експерементальної науки. Саме він сформував поняття
матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей; матерія, за
Беконом, перебуває у русі під яким він розумів активну внутрішню силу,
“напругу” матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав
рівноправними властивостями матерії, що ставило його та ін. філософів
перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином абсолютний спокій
перетворюється на рух і навпаки.

Бекон,будучи засновником методологічного рівня наукового
пізнання,виступає проти схоластичної методології,вузького емпіризму.Свою
позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення 3 можливих
шляхів пізнання: *шлях павука,тобто спроба людського розуму виводити
істини з самого себе;*шлях мурахи-однобічний емпіризм-пізнання і
нагромадження голих фактів;*шлях бджоли-справ-жній шлях науки,як бджола
переробляє нектар у мед,так і справжній науковець перетворює емпі-ричні
факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

Бекон обґрунтував в теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу
він виводить пріоритет індуктивного методу і фактично стає його
фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового
пізнання: отримання загальних положень, загального значення про світ
шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей.
Бекон визначив також систему “ідолів”, тобто видимих і невидимих
перешкод в процесі пізнання істини.

В його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання.
Його знаменитий афоризм “Знання – сила” виражає ідею високої ролі
експерементальної науки, яка приносить людині практичну користь.

Б. не заперечував існування Бога. Він вважав, що Бог створив світ, але в
подальший час перестав втручатися в його справи. Отже, він визнавав
існування двох істин: божественної і світської.

У поясненні природи суспільства Б. був ідеалістом і виступав прибічником
абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових
прошарків суспільства того часу. Головною роботою Б. є “Новий Органон”
(1620рр.).

24. Що таке «Новий Органон» і «Нова Атлантида» у Ф. Бекона.

1/4

o

>

c

?a??III?????aa¬¬¬ 

`„?gde’a

&

>

@

?

¬

gde’a

`„?gde’a

иянські уявлення. Мислитель, розвиваючи погляди філософів Ренесансу,
вважав, що на становлення індивідуальності та моральності визначним
чином впливає рівень освіти, виховання та місце проживання. При цьому
Бекон у якості синоніму поняття “індивідуальність” та його аналізу
застосовує власну термінологію: “особливий кут зору”, “печера”, “ідоли”
тощо. Щодо вибору звичайною людиною того або іншого виду поведінки, у
тому числі, девіантного, Бекон був переконаний, що на нього суттєво
впливають такі чинники (так звані “ідоли”) :

– “ідоли печери” – суб’єктивні симпатії, антипатії та стереотипи
конкретної людини;

– “ідоли театру” – некритично засвоєні, хибні опінії інших людей, які
призводять людину з слабко розвиненими моральнісними та вольовими
якостями до девіацій.

25. Раціоналізм і дуалізм філософських поглядів Р.Декарта.

Видатний мислитель Франції ХVІІ ст. – Рене Декарт – один з
основоположників науки і філософії нового часу.

Р. Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і родоначальник
філософського раціоналізму. Рене Декарт (1596 – 1650) – філософ,
математик, фізик, механік, фізіолог, народився в родині французького
дворянина. Р.Декарт – один з творців вищої математики; аналітичної
геометрії; сформулював ряд законів механіки, зокрема загальний закон дії
і протидії, закон збереження кількості руху при ударі непружних тіл; у
фізіології один з перших описав рефлекторний акт тощо.

Основні філософські праці Декарта: “Розміркування про метод” (1637),
“Роздуми про першу філософію” (1641), “Начала філософії” (1644).

Основна риса філософського світогляду Декарта – дуалізм. Дуалізм Декарта
виявлявся у його вченні про так звані субстанції.

З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним
тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це – протяжна
субстанція, реальне тіло.

З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, “мислячу
субстанцію”, котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав
два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його
двоїстість, дуалізм. Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав
раціоналізм і дедукцію. В теорії пізнання Декарт виступив як реформатор,
автор нового наукового методу пізнання – дедукції, котра означає
виведення пошукових істин на основі інших істин, що вже відомі і
встановлені. Це щось на зразок математики, коли конкретне знання
отримують на основі деяких загальних принципів, постулатів і аксіом.

Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:

Перше правило – не визнавати істинним нічого, окрім того, що з
очевидністю пізнається, що не підлягає сумніву.

Цей сумнів не є переконанням в непізнаванності світу, а являє собою лише
засіб для знаходження найпершого достовірного начала. Цим є знамените
положення Декарта: “cogito ergo sum” – “мислю, отже існую”.

Друге правило – розподіляти кожне утруднення, яке виникає в процесі
пізнання на стільки частин, наскільки це можливо для їх кращого
розв’язання.

Третє правило – мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з
предметів найбільш простих і тих, що легко пізнаються, щоб перейти від
доведеного до ще не доведеного.

Четверте правило – необхідно в процесі дослідження складати якомога
повні огляди фактів, систем, гіпотез, предметів, їх властивостей – того,
що вивчається, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено.

На думку Декарта, дотримання цих правил – гарантія того, що достовірні
начала філософії будуть знайдені.

Однак, і це слід підкреслити, дотримання цих правил не є ще гарантією
достовірного пізнання. В історії філософії ми маємо безліч фактів, коли
філософи про одні і ті ж речі висловлювали різні, навіть протилежні
судження. Згадаймо, для прикладу, уявлення античних філософів про
першоначала буття, філософії.

Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази
яких є обманливими. Єдиними, найдостовірнішим засобом пізнання, його
критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція. Він
був засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання,
згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не
емпіричний досвід, а розум (від лат ratio – розум, rutionalis –
розумний). Раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його
загальність і необхідність, Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці
ознаки не даються у досвіді і його узагальненні, а взяті з самого
розуму, його ідей, котрі природжені йому. Це, безумовно, безпідставна
точка зору. Бо вона заперечує пізнання в його єдності з чуттєвим
досвідом, практикою.

Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом
знань є чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього світу на її органи
відчуттів.

Філософські погляди Декарта, його наукові здобутки, мали значний вплив
на подальший розвиток науки і філософії.

Раціоналізм Декарта, як однобічне розуміння логічного характеру
математичного знання, не став загальновизнаним напрямком у світовій
філософії. Він мав як прихильників, так і супротивників.

Одним з перших, хто піддав змістовній критиці раціоналізм Декарта, його
вчення про “природженість ідей”, був Джон Локк.

26. Соціально – філософська концепція Т. Гоббса.

Перед мислителями Нового часу гостро постала проблема методу,
розв’язанню якої присвятили свої праці батьки-фундатори філософії Нового
часу – англієць Ф.Бекон та француз Р.Декарт. Ці мислителі розробляли її
не тільки в гносеологічному, а й у широкому гуманітарному контексті. Це
вивело їх на цікаві філософські узагальнення, що значною мірою сприяло
формуванню соціально-філософських концепцій теоретиків пізнішого
періоду, особливо Т.Гоббса, Дж.Локка та Б.Спінози. Універсальну
концепцію “порядку” представив знаменитий англійський філософ Томас
Гоббс (1588 – 1679). Славу та визнання Т.Гоббсу приніс написаний у
Парижі й виданий у Лондоні 1651 році знаменитий «Левіафан, або Матерія,
форма та влада. держави церковної та громадянської». До речі, це саме
дослідження принесло йому й безліч неприємностей. У суперечливих
політичних перипетіях «Левіафан» викликав до себе різноспрямоване
ставлення: від захоплення та підтримки одними політичними силами до
засудження й навіть спалення іншими. Час, як відомо, всьому віддає
належне. «Левіафан» Т.Гоббса сьогодні розглядають як одну з перших
фундаментальних праць, на ідеях якої грунтувалися і з якої виходили
концепції «громадянського суспільства» та «правової держави». «Левіафан»
– це міфічне біблійне страховисько, іменем якого Гоббс назвав «державу»,
підкреслюючи тим самим всесилля цієї соціальної інституції – своєрідного
«земного Бога», що повністю підпорядковує собі як окрему людину, так і
цілий народ. Держава, на думку філософа, має земне (природне), а не
божественне походження, її необхідність зумовлена природою людини,
потребою жити суспільно за наявності різноспрямованих егоїстичним
інтересів, потреб, пристрастей, властивостей та сил кожного окремого
індивіда. Людина, вважав Т.Гоббс, посідає проміжне місце між природою та
суспільством. Усі люди від природи є рівними. Проте різниця у вихованні
та «тілесній будові» породжує в них неоднакові прагнення. Це, у свою
чергу, викликає суперництво, ворожість у Громадянську війну Т.Гоббс
розглядав як «хворобу держави», за якою слідують шаленство, розклад,
занепад. Філософ звеличував цінність громадянського миру й засуджував
революції та бунтівні заколоти як руйнівні чинники соціальності. Т.Гоббс
був переконаний, що вся влада в державі має належати правителю – і
законодавча, і виконавча, і судова, і зовнішньополітична. Будь-який
поділ влади, на думку філософа, неминуче призводить до непорозумінь,
суперечок та громадянської війни. Дехто з філософів вважає
соціально-філософську (державобу-дівничу) концепцію Т.Гоббса якщо не
тоталітарною (диктаторською), то принаймні недемократичною. На мою
думку, Т.Гоббс не тяжів до тоталітаризму. Він намагався зберегти
традицію й водночас відшукати в ній місце для нових політичних явищ та
процесів, зокрема для рівності, суверенітету громадянина тощо.

27. Натуралістичний пантеїзм Б. Спінози. Значний внесок у подалання
дуалізму Декарта зробив Б.Спіноза (1632- 1667 р.р.). З точки зору
Спінози, світ – це нескінчена природа, матеріальна субстанція (від лат.
– сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза
вживає не буквально, воно є своєрідним теологічним прикриттям
матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самою себе і має
безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, її властива ідея збереження.
Субстанція – це те, що не потребує для свого існування чогось іншого –
Бога, духу, і т.п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його
філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку його
наукової філософії. Велике значення для подальшого розвитку філософії
мало вчення пантеїзму Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від
природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична
думка про те, що пізнання світу іде не через пізнання Бога, а через
пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов’я, а до
наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції,
Спіноза стояв на позиції гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає
наявність мислення усієї матерії, в тому числі й не живої. Такої
ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз і деякі дослідники
природи, зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де
Шарден.

28. Монадологія В. Лейбніца.

Ядром філософської концепції Лейбніца є вчення про “монади” —
монадологія. Монада розглядається як проста неподільна духовна
субстанція буття. Спираючись на відомі з античної філософії докази,
Лейбніц заперечує можливість існування єдиної субстанції, про яку вчив
Спіноза. Лейбніц стверджує, що поняття єдиної субстанції заперечує
можливість існування руху, мінливості буття. Тому він звертається до
нескінченної множини субстанцій — монад. Монада — самодостатня одиниця
буття, здатна до активності, саморуху, діяльності. Монада — це проста
субстанція. Складна субстанція завжди залежна від простих, а тому
складне утворення взагалі не можна визнати субстанцією. Тому монади не
змінюються під впливом інших монад, кожна з них є самодостатньою, а отже
становить собою самодостатній світ, непорушну гармонію, яка є
найсильнішою у світі. Як найдовершеніші гармонійні утворення, монади і
між собою мають єдине відношення — “гармонію”. У випадку, коли в світі
існує дві однакових монади, слід визнати, що вони будуть тотожними.
Таким чином, монади різняться за своїми якостями. Монади мають три
головні різновиди за ступенем свого розвитку. Нижча форма
характеризується “перцепцією” (духовно пасивною здатністю сприйняття).
Вищі монади здатні мати чуття та чіткі уявлення. Їх Лейбніц називає
“монадами-душами”. Монади найвищого ступеня здатні до “аперцепції”
(свідомості) і їх називають “монадами-духами”. Монади не мають
просторових (фізичних) властивостей, тому вони чуттєво не дані. Їх дано
лише розумові. Чуттєво дані тіла є комбінаціями монад, які вирізняються
тим, з яких монад вони складаються. Людина уособлює собою таку
сукупність монад, у якій провідну роль відіграють монади, що здатні
усвідомлювати. Об’єднання монад є невипадковим, воно визначене
“завбаченою гармонією”, яка виявляє себе у самозміні монад узгоджено з
іншими монадами. Причини зміни монад можуть бути зовнішніми та
внутрішніми. Кожна з монад утримує в собі як минуле, так і майбутнє.
Завбачена гармонія дає змогу стати наявними усім якостям, які маються в
кожній з монад у невиявленій формі. Процес пізнання, таким чином,
Лейбніц розглядає як розвиток здатності до створення та усвідомлення
ідей. Він заперечує існування вроджених ідей, людина з народження має
лише деякі вроджені принципи (інстинкти). Чуттєве пізнання ним
розглядається як нижча ступінь раціонального пізнання. Відомий вираз
“Немає нічого в розумі, що не пройшло раніше через чуття” Лейбніц
доповнює положенням — “крім витворів самого розуму”. Розум відкриває
суттєве, необхідне, а чуття — випадкове, емпіричне. Тому і істини
бувають різними: емпіричні — істини факту; розумові — істини теорії. До
істин розуму Лейбніц відносить головні положення математики та логіки.
Математику і логіку Лейбніц розглядає як головні науки розуму, які
повідомляють людині про світ, не даний чуттєво. Це науки про “усі
можливі світи” (на відміну від філософії, яка визначається ним як наука
про цей дійсний світ).

29. Британське просвітництво (Дж. Локк).

Просвітництво – культурно – історичний термін (вперше використаний
Вольтером і Гердером), що відбиває певну епоху розвитку людства,
сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного
прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій 14-15
ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним
прагненням просвітників було знайти, завдяки діяльності людського
розуму, природні принципи суспільного життя. Вважається, що
Просвітництво було започатковано в Англії під впливом філософських ідей
Д. Локка., який створив вчення про державу, владу і право.

Джон Локк (1632 – 1704) – видатний англійський філософ,
природодослідник, матеріаліст. Локк став першим філософом, котрий став
на шлях ретельного аналізу і систематизації пізнавальних можливостей
людини, його судження, висловлені з цього приводу, не втратили своєї
актуальності і в наш час.

Основними філософськими працями Д.Локка є: “Досліди про закони природи”
(1662 – 1664); “Два трактати про державне управління” (1679); “Досвід
про людське розуміння” (1690); “Думки про виховання” (1693) та інші.

Локк спробував в противагу Декарту створити емпіричну (дослідну)
методологію пізнання. Для нього не було проблеми стосовно того, звідки
беруться знання, де їх джерело. Локк був засновником емпіричної
філософії. Емпіризм (від грец. empeiria – досвід) – філософське вчення,
що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує
значення логічного аналізу – теоретичних узагальнень. Емпіризм виводить
загальний і необхідний характер знань не з мислення, а з досвіду.

Локк доводив, що всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають
внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів людини.
Дж.Локк відкинув вчення Декарта про природженість ідей. Якби ідеї у
людей були б природженими, то тоді вони б мали однакові погляди на все,
мали б однакові ідеї. Однак цього ми не спостерігаємо, зауважує філософ.
Це тому, що такі ідеї просто не існують.

Єдиним джерелом усіх ідей Локк оголосив відчуття людини. Ідеї, набуті на
основі відчуттів, лише матеріал для знання, котрий є первинним. Без
нього ніяке знання, ніякі ідеї – неможливі.

Дж. Локк – автор сенсуалістичної теорії пізнання (від лат. sensus –
відчуття). Сенсуалізм – філософське вчення, що визнає єдиним джерелом
пізнання відчуття..

Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні
та вторинні якості речей. Первинні якості їх є об’єктивними, такими, що
від людини, її відчуттів не залежать. Первинними якостями є рух, спокій,
маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір, фігура,
кожного тіла тощо. Вторинні якості – суб’єктивні, тобто такі, що
залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів
відчуття, а саме: тепло тощо. Такий підхід до з’ясування відмінностей
первинних і вторинних якостей речей, це, безумовно, серйозний аргумент
на користь матеріалістичної теорії пізнання.

Дж. Локк є видатним теоретиком в галузі вчення про державу, державну
владу і право.

Держава, на думку Дж. Локка природного, а не божественного походження,
так само як і влада короля. Людство народжене вільним і наділено від
природи свободою, а влада короля “була дана йому волею мас”. Державу
створюють люди для того, щоб запобігти війні між ними. Це – “головна
причина того, що люди утворюють суспільство (державу), відмовляючись від
“природного стану” Держава виникає там, де вільні люди відмовляються від
природного права на самозахист, від права особистого покарання
насильників і надають це право суспільству в цілому. Причина переходу
від природного стану людей до утворення держави – це ненадійність,
негарантованість їх існування у природному стані.

Людина, на думку Локка, має три невід’ємних права: право на життя, право
на свободу і право на власність, набуту особистою працею. Приватна
власність за Локком, це результат безпосередньої трудової діяльності
людини.

Мета держави – збереження свободи і власності. Держава не повинна бути
свавільною. Її завдання – видавати закони, карати порушників права,
захищати громадян від зовнішніх посягань.

Дж. Локк вимагав чіткого розподілу законодавчої та виконавчої влади.
Законодавча влада повинна приймати закони. Виконавча влада повинна
організовувати їх виконання.

Законодавча влада, прийнявши закони, немає потреби в подальших нарадах,
зборах і т.п. Виконавча влада, навпаки, має потребу в постійно діючих
органах, щоб виконувати ці закони.

Такі погляди Дж. Локка мали прогресивне значення. В них виявлялися
прагнення філософа пристосувати уявлення про державу, державний устрій
до тієї політичної форми правління, котра була встановлена в Англії в
результаті буржуазної революції 1688 року.

Філософські та соціально-політичні ідеї Дж. Локка мали сильний вплив на
подальший розвиток світової філософії, англійського просвітництва,
спрямованого проти схоластики, на користь науки, емпіричного, дослідного
знання – проти ідеології феодального суспільства.

30. Французьке просвітництво (Ж.-Ж. Руссо, Волбтер).

Просвітництво-культурно-історичний термін, (вперше використали Вольтер і
Герде), що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає
в широкому використанні розуму для сус-пільного прогресу. Просвітництво
є продовженням гуманістичних тенденцій 14-15ст.,але відрізняється
більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників
було знайти шляхом діяльності людського розуму природні принципи
суспільного життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі
наявні форми і відношення людей в сфері права, моралі, економіки,
політики. Під впливом просвітництва розпочались реформи в деяких країнах
східної Європи, які сприяли створенню і розбудові громадянського
суспільства.

Французьке просвітництво порушує проблему вдосконалення суспільства
шляхом реформ. Велике значення мали твори Монтеск’є(1689-1755),зокрема
його “Перські листи” та “Дух законів”, де методом порівняльного аналізу
описує типи державного устрою. Загалом Монтеск’є висував ідею
величезного географічного фактору (територія, клімат, родючість землі…)
в розвитку суспільства. Але він не заперечував ролі способу життя,
способу виробництва. Проголосив ідею загального миру.

Вольтер(1694-1778)в своїх творах “Кандід”, ”Філософський словник” та ін.
висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він боровся
проти церкви, релігійної нетерпимості, фанатизму, деспотії. Вольтер
вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час мислитель
визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого
“освіченого монарха”, тобто вченого, розумного царя чи імператора, але
на схилві свого життя схилився до того, що найкращим державним устроєм є
республіка. Він залишився переконаним в неминучості суспільного
прогресу.

Ж-Ж.Руссо (1712-1778) написав праці “Про суспільний договір”, ”Еміль,
або про виховання” та інші, де торкається питань розвитку цивілізації,
держави, моралі. Критика ним наявних порядків відрізнялась яскравістю
стилю і разючою силою слова. Взагалі Руссо помітно схиляється до
насолоди і насолоди і намагається уникнути страждань. Цивілізація,
твердить він, псує людину, погіршує її природні якості саме завдяки
своїй раціоналізованості, поміркованості. Поділ праці, який має
величезне значення для прогресу, не тільки благо ,але й зло, оскільки
людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми
відчуження людини в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на чуття
людини, звертався до її щирого серця. В цьому він вбачав можливість
збереження і розвитку справді людяних відносин у суспільстві. Він рішуче
виступає проти соціальної нерівності, вимагає свободи і забезпечення
повноти юридичних прав.

35. Агностицизм філософії І. Канта

Фундатором німецької класичної філософії був Кант. Його теоретична
діяльність поділяється на періоди. Перший період закінчується 60-ми
роками XVIII ст. У цей час Кант займався переважно природничими
проблемами серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про
виникнення Сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній
формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою
історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період у
філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70-х років починається другий, так званий «критичний» » період, коли у
філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм.
Основні твори цього періоду: „Критика чистого розуму”, „Пролегомени”,
„Критика практичного розуму”.

У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим
відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з
попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому,
що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта.
Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої
пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант,
потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це
буз великий поворот філософії до людини.

Вчення Канта про пізнання спирається на його концепцію про створення
суджень. Знання завжди виявляють себе у формі судження, в якій думкою
фіксується відношення чи зв’язок між поняттями — суб’єктом і предикатом
судження. Існують два різновиди такого зв’язку. В одних судженнях
предикат не дає нового знання про предмет порівняно із знанням, яке
фіксоване у понятті “суб’єкт”. Такі судження Кант називає
“аналітичними”. У других — зв’язок між суб’єктом і предикатом не
випливає з розгляду поняття “суб’єкт”, а предикат об’єднується із
суб’єктом. Такі судження Кант назвав “синтетичними”. У свою чергу
синтетичні судження поділяються на два класи: в одному зв’язок предиката
і суб’єкта мислиться відповідно до даних досвіду (такі судження
називаються “апостеріорними”), у другому зв’язок мислиться як незалежний
від досвіду, передуючий досвідові (такі судження називаються
“апріорними”).Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі»,
явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини, „речі в
собі” стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір—час)
та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність
та ін.), тобто таким формам, ;і мають поза досвідне походження. Наступна
сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при
цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених
протиріччях — так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що
таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез,
що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати.
У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до
розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна
умова розвитку знання.

У філософії Канта поєднані матеріалізм(визнання об’єктивного існування
«речей у собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і
розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об’єктивної дійсності).
Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.

Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні
форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення
“предметів самих по собі”. Тим самим обґрунтовується теза про можливість
пізнання “речей для нас” та неможливість пізнання “речей в собі”, що
стає основою нової форми агностицизму.

36. Етичні погляди І. Канта. “Категоричний імператив”.

Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі
етики. В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у
своїй теорії пізнання.

Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву
мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає
самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять
«людина» і «особистість». Відомий Кант і як творець вчення про
надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль.
Він створив учення про так званий категоричний імператив (закон,
повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки.
Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в
сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

Так, що стосується проблеми необхідного та вільного в діяльності людей,
то він вважав, що дана суперечність — уявна: людина діє необхідно в
одному відношенні, вільно — в іншому. Людина діє з необхідністю,
оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ
природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом
з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до
світу духовного. І в цій якості людина — вільна. Моральний закон, який
дається лише розумові, це “категоричний імператив”, закон, який
потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального
життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного.

У разі, коли дії збігаються з моральним законом, здійснюються людиною на
підставі власної схильності, їх не можна назвати моральними. Дія людини
буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги
до морального закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на
емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і
результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою
моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі
явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять,
як “свобода”, “безсмертя”, “Бог”, пояснюється вірою в уявний світ, даний
тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ).
Трансцендентність уявного світу буде існувати завжди, бо людина не
здатна своїм розумом вийти за межі антиномічності загальних і необхідних
понять.

В естетиці він зводить прекрасне до “незацікавленого” задоволення. В
етиці Кант проголошує самоцінність кожного індивіда як особистості.
Прогресивним було також вчення Канта про необхідність вічного миру.
Засобом до встановлення миру він вважав розвиток міжнародної торгівлі та
взаємовигідне спілкування різних держав.

37. Антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха.

Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став Л. Фейєрбах, його
сучасник, учень, який, однак, не став послідовником свого вчителя.

З Л. Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму.
У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не й творена і є причиною
самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія — це
хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу,
як це робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її
існування. Такі думки Фейєрбаха — це ніби справжній матеріалізм і
атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В
розумінні природи Фейєрбах — матеріаліст, а в розумінні історії людства
— ідеаліст.

Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами
форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той час,
Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу
Бога буде панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму
Фейєрбаха були притаманні такі риси, як метафізичність, механіцизм, він
мав споглядальний характер. У центрі філософії Фейєрбаха стояла людина,
тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але
людину він розумів однобоко, тільки як частину природи, як біологічну
істоту, яка повністю залежить від природи, «панує» над природою «шляхом
покори її», в той час як її слід розглядати як єдність біологічного і
соціокультурного.

Фейєрбах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її
минулого та сучасності, ролі в суспільстві і ставлення до релігії. За
Фейербахом, у світі починається нова епоха — пост-християнська. Релігія
відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна
філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не має
стати простим чи негативним (в гегелівському розумінні) запереченням
релігії. “Якщо філософія повинна замінити релігію, — стверджує Фейєрбах,
— то, залишаючись філософією, вона має стати релігією, вона повинна
включити в себе — у відповідній формі — те, що становить сутність
релігії, повинна включити переваги релігії Нова філософія повинна стати
несхожою і на стару християнську релігію, і на стару “шкільну”
філософію, хоча й потрібно зберегти краще з них обидвох. Уточнюючи свої
уявлення, Фейєрбах називає нову філософію — “релігію” антропологією,
“філософією майбутнього”. Водночас сам Фейєрбах бачив сутнісні
відмінності між філософією та релігією і вказував на них. У релігії
сильний бік — її світоглядна ефективність, її близькість до “серця”
людини, її емоцій, глибинних особистісних структур (при цьому релігію
Фейєрбах вважає родовою ознакою людини — адже в тварин релігії немає). З
іншого боку, гегелівська філософія з ії абсолютизацією мислення,
раціонального пізнання виявляється, за Фейербахом, раціоналізованою
формою теології. Філософія — це неначе “сенс” у релігії. Вона також
виростає з сутнісних аспектів людської свідомості. І те, й інше повинна
об’єднати у собі “філософія майбутнього”, але у цьому об’єднанні мають
зникнути, усунутися слабкі сторони і філософії, і релігії.

Слабкість філософії, за Фейєрбахом, — в її відірваності від “серця”,
манірній віддаленості від світу, теоретичному егоїзмі. Це й повинно бути
усунене при злитті філософії та релігії, а тому філософія повинна
перетворитись у практичну філософію (цей мотив був характерним для
усього молодогегельянства).

Фейєрбахівські уявлення про Людину були отримані шляхом критичного
перетлумачення християнських ідей. Фейєрбах віддав чи приписав Людині
лише ті якості (“предикати”), які релігія приписувала Богу. На його
думку, Бог — це відчужена та об’єктивована сутність людини (або, інакше
кажучи, Бог є деяким символічно закодованим зображенням суто людських
властивостей та якостей). Саме в тому, що боги утворені за образом та
подобою людей, і корениться, за Фейєрбахом, сенс та цінність релігійної
свідомості, основа її дійовості в історії

44. Позитивізм і неопозитивізм

Історія позитивізму має три періоди розвитку.

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г.
Спенсер, О. Михайловський. Згідно з вченням Конта, філософія не є наукою
із власним об’єктом, що якісно відрізняється від об’єктів конкретних
наук. Філософія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є
узагальненою класифікацією всіх наук. Позитивізм як філософський
напрямок заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як
результат окремих конкретних наук

Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними
науками (кожна наука сама собі філософія);

у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би
суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

Ці та інші положення були викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної
філософії». Його ідеї виявилися співзвучними з ідеями англійських
філософів Джона Стюарта Мілля (1806—1873) та Герберта Спенсера
(1820—1903)(10-томник «Синтетична філософія»).

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими
представниками були: австрійський фізик Е. Мах, нім. філософ Р.
Авенаріус, франц. математик Ж. А. Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт
релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про
те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи,
знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань.
Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Третя форма – неопозитивізм, який має два різновиди: логічний позитивізм
і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів,
повинна бути логіка наук, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний
синтаксис мові Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики.
Це напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усі
соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського
спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер Л.
Вітгенштейн та ін.

Сучасний позитивізм — це постпозитивізм І. Лакатоша Т. Кука, П.
Фейєрабенда. Він висуває так звану методологію дослідницьких програм,
ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту
науки.

45. Екзистенціалізм

Екзистенціалізм виник на початку XX ст. в Німеччині, Франції, Італії,
набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції.
Біля джерел цієї філософії був С. К’єркегор (1813—1855 рр.), який першим
сформулював поняття “екзистенція”, — “внутрішнє” буття, що поступово
переходить у зовнішнє , а серед російських філософів — М. О. Бердяєв
(1884—1948 рр.). Значно вплинули на формування та розвиток
екзистенціалізму також “філософія життя ” і особливо феноменологія
німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859—1938). Основна ідея
феноменології — неможливість взаємного зведення і в той же час
нерозривність свідомості і людського буття, особистості і предметного
світу, психофізичної природи, соціуму, духовної культури — згодом
трансформувалась у теорію екзистенціалізму.

Існування особистості є абсолютно ірраціональним процесом і не може бути
осягнуте розумом та раціональним пізнанням. К’єркегор висуває концепцію
“екзистенціальної” (особистісної) істини, змальовує осягнення істини як
результат зіткнення протилежних “життєвих позицій на противагу
жорстокій однозначності раціоналістичного “безособового” тлумачення
істини

Екзистенціалізм є філософським вираженням глибоких потрясінь, які
спіткали західну цивілізацію в XX ст. Його прибічники вважають, що
катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість,
кінцевість будь-якого людського існування. Самим глибинним знанням про
природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної
смертності й недосконалості. В центрі уваги екзистенціалістів були
питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини
до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, моралі, мистецтва цікавили їх
лише настільки, наскільки вони стосувались названих питань. Основними
проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія
буття, гуманізм, історія західноєвропейської цивілізації, проблема
свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського
існування.

Основною категорією екзистенціалізму є категорія існування, або
екзистенція, що ототожнюється з суб’єктивними переживаннями людини,
оголошується первинною щодо Буття, а буття суспільства вторинним.
Дійсність — це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана,
зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є
конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє
людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній
світ індивіда, його свободу.

Жити як усі — значить втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідси
пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр,
Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до
асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів
моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати
моральним чи аморальним.

У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної
думки, поширеним у всьому світі. Провідними представниками цієї духовної
течії є: в Німеччині — Мартін Хайдеегер , Карл Ясперс; у Франції —
Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Габріель Марсель; в Іспанії — Хосе
Ортега-і-Гассет; в Італії — Нікколо Аббаньяно; а також Леопольд Сенеор в
Сенегалі, засновник оригінального екзистенціалістського вчення,
поширеного в Екваторіальній Африці і на островах Карибського моря.
Послідовники екзистенціалізму є також у США (У.Баррет), в Японії
(Нісіда, Васудзі), в арабських країнах (Абд-аль-Рах-ман Бадаві, Таїб
Тізіні, Камаль Юсеф аль-Хадж) та ін.

46. Герменевтика

З одного боку, герменевтика — це теорія розуміння, вчення про розуміння
та інтерпретацію документів, що містять у собі смислові зв’язки, вчення
про передумови і засоби такого розуміння. В такому вигляді вона була
розроблена в рамках історико-філологічної науки XVIII ст., хоч корінням
своїм сягає сивої давнини. Отже, герменевтикою називають мистецтво і
теорію тлумачення текстів. Основні засади її були закладені
Шлейєрмахером і Дільтеєм. Дільтей розвивав герменевтику як методологічну
основу гуманітарного знання.

Головна операція у герменевтиці — розуміння. Процес розуміння являє
собою комплексну і методологічну проблему, яка досліджується
герменевтикою з різних боків:

семантичного;

логічного;

психологічного;

гносеологічного;

соціологічного;

математичної теорії прийняття рішень

На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, враховується ще
намір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних і
суб’єктивно-психологічних факторів. Герменевтика, можна сказати, вперше
виявила співвідношення частини і цілого в процесі розуміння. Напрям,
мету і методи герменевтичного аналізу слід оцінювати позитивно, бо
суб’єктивно-психологічних факторів дуже часто недостатньо для
адекватного розуміння змісту того чи іншого тексту, адже один суб’єкт
інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення різних методів для
аналізу текстів уможливлює більш повне розуміння їх змісту.

Мова оголошується «творчою і виробничою силою», оскільки текст є
«об’єктивною самостійністю» стосовно будь-якого суб’єкта, включаючи
автора та інтерпретатора. Він (текст) піднімається до рангу
герменевтичної автономії.

Якщо говорити про герменевтику в цілому як про філософську концепцію,
слід підкреслити ті позитивні моменти, які вона внесла до скарбниці
філософської думки:

1) відтворюється ідея цілісності культури, філософії, суспільства тощо;

2) дається метод аналізу культурних явищ;

3) визначається поворот до загальнолюдських цінностей.

З іншого боку, герменевтика розглядається як течія сучасної філософії,
основними представниками якої є X. -Г. Гадамер , К.Апель, П.Рікьор.

Вихідним пунктом герменевтики як філософської течії є онтологічний
характер герменевтичного кола, яке виражає специфічну рису процесу
розуміння, пов’язану з його циклічним характером. Ця ідея є центральною
у філософському вченні Гадамера.

За Гадамером, герменевтика є філософією “тлумачення”: від тлумачення
текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому.
Він не зводить герменевтику до розробки методології розуміння текстів, а
визначає її як філософію розуміння. Предметом розуміння, на думку
Гадамера, є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний зміст,
з осмисленням якого пов’язаний даний текст.

Філософська герменевтика значною мірою є продуктом XX ст. Сучасна
філософія, відображаючи складний, динамічний, суперечливий, але єдиний
світ, підійшла до необхідності нового погляду на проблеми співвідношення
загальнолюдського і національного, суспільного і індивідуального,
загального і особливого у суспільному розвитку.

47. Релігійна філософія. Неотомізм.

Неотомізм одна з найавторитетніших течій у філософії, офіційна
філософська доктрина Ватикану. Провідні представники цього напрямку:
Е.Жільсон, Ж.Марітен – у Франції; Е.Корет– в Австрії; Ю.М.Бохенський –
у Швейцарії; Ф.Ван-Станберген – у Бельгії; К.Войтила– у Польщі.
Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського,
центральним принципом якого є принцип гармонії віри та розуму; поєднуючи
його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Руссерля,
Хайдеггера, Ясперса.

Фома Аквінський (1125/26 –- 1274 рр.) – один з найвидатніших
представників середньовічної філософії. Як і його вчитель, Фома
Аквінський намагався обґрунтувати основні принципи християнської
теології, спираючись на вчення Арістотеля. При цьому вчення Арістотеля
було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з
догматами церкви.

Послідовники цього вчення розглядають його через призму сучасності,
намагаються довести, що доктрині, яку вони захищають, притаманні
універсальні можливості піднестися над полярністю матеріалізму та
ідеалізму.

Розум людини, на думку неотомістів, неспроможний пізнати сутність явищ,
але вони не заперечують його існування. Віра і розум пребувають у
гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють
одне одного. Вони не антиподи, це два джерела одного потоку, два шляхи,
що ведуть до однієї цілі (Бога). Розум людини обмежений, йому не все
підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом. Знання, здобуті і за
допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра
розширює можливості розуму. Виступає при цьому єдиним критерієм
істинності. Раціональне знання – це форма віри, і в цьому плані
філософія мусить бути прислужницею релігії.

Неотомісти розрізняють два джерела пізнання – природний розум (науку) і
божественне одкровення (віру як непохитну впевненість у тому, що Бог
відкрив людині через слово і то, що мовлене Богом є істинним).

Філософське вчення неотомізму втілене системою різноманітних
філософських дисциплін: метафізики, гносеології, натурфілософії та ін.
Ядром є метафізика (загальна та прикладна), яка детально розглядає
співвідношення Бога і створеного ним буття. Загальна метафізика
поділяється на онтологію (вчення про буття взагалі) та природну теологію
(філософське вчення про Бога); прикладна метафізика – це філософське
вчення про світ та людину.

Центральну для неотомізму антропологічну проблематику розробляли Е.Корет
та К.Ранер. Людину неотомізм розуміє як складну духовно-матеріальну
субстанцію (єдність душі і тіла). Особа в неотомізмі універсальною метою
і смислом свого існування має споглядання божественного блага. Прагнучи
до блага, вона набуває інтелектуальних, моральних та теологічних чеснот,
на становлення яких і має бути орієнтоване суспільне життя.

Історичний процес, за неотомізмом, підкоряється божественному
провидінню. Проте його представники визнають також і фундаментальну
цінність “мирської” історії, наявність у ній внутрішньої мети,
пов’язаної з удосконаленням людства, культури. Корет, пояснюючи сутність
культурно-історичної творчості, стверджує, що у “відкритості” і
“трансцендуванні”, самопіднесенні людини до Бога народжується історія.

Неотомізм, як і релігійна філософія в цілому, дедалі ширше залучає до
своєї доктрини проблеми суспільства, людини, науки. Це одна із
специфічних рис оновлення релігійної думки.

Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості
існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продуктом
творчої діяльності Бога та об’єктом його управління. Неотомістична
концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття і буття,
створене Богом. Абсолютне буття – Бог. Він створив усе із нічого.

48 Психоаналіз та неофрейдизм.

Психоаналіз застосовується у ф-ії для пояснення особистісних ,
культурних та соціальних феноменів.

Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослідження
природи людини: 1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу,
смислу людської поведінки; 2) аналізу впливу культурного та соціального
середовища на формування психічного життя людини та її психічних
реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури
особистості. Аналізуючи та оцінюючи людську діяльність, Фрейд повсякчас
натикався на такі характеристики поведінки людини, які неможливо було
пояснити особливостями її свідомого ставлення до дійсності та до самої
себе. Теорія З.Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою
психоаналітичної системи.

Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення
про лібідо. З.Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два
інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексуальний інстинкт, лібідо,
і став центральною ланкою психоаналізу. Лібідо— це психічна енергія, яка
лежить в основі всіх сексуальних проявів індивіда, сила, що кількісно
змінюється і якою можна вимірювати всі процеси та перетворення в сфері
сексуального збудження. Психічна енергія інтерпретується 3.Фрейдом як
енергія лібідо. Інстинктивний імпульс може бути:

розрядженим у дію,

витісненим назад у несвідоме,

енергія сексуальних потягів відхиляється від прямої мети і
спрямовується до несексуал. (соц.) цілей (сублімація).

З точки зору вчення про лібідо процес психічного розвитку людини є за
своєю суттю біологічно детермінованим процесом перетворень її
сексуального інстинкту.

У праці „Я і Воно” Фрейд розгортає структурну концепцію психіки,
виділяючи в ній 3 сфери: „Воно, „Я” та „Над-Я”. Під “Воно” Фрейд розуміє
найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетично
первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу
задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство.
Вимоги “Воно” мають задовольнятися “Я”.”Я”, як вважав Фрейд, — це сфера
свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за
принципом реальності. “Я” прагне зробити “Воно” прийнятним для світу і
привести світ у відповідність до бажань “Воно”. Особливого значення
3.Фрейд надавав “Над-Я”, яке є джерелом моральних та релігійних
почуттів. Якщо “Воно” зумовлене генетично, “Я” — індивідуальним
досвідом, то “Над-Я” є результатом впливу інших людей. “Над-Я” — це
внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки
суспільства. Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду
на природу психічного.

Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається
тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного
закону. За такого підходу індивідуальний розвиток людини відтворює
основні стадії розвитку людського роду. Перехід дитини від одного віку
до іншого повторює ті основні етапи, які в своєму розвитку пройшло
людство.

Психіка, за Фрейдом, – це засіб взаємозв’язку всіх епох. А
соціокультурні стереотипи поведінки визначаються сімейно-сексуальними
відносинами. При цьому буття людини тлумачиться як постійна боротьба між
Еросом (інст. Життя) і Танатосом (інст. Смерті). Фрейд заперечує
соціокультурні закономірності. Він вважає, що культура грунтується на
відмові від задоволення бажань несвідомого, а релігію він вважав
загальнолюдським нав’язливим неврозом , формою масового божевілля.

Вражений крахом культурних цінностей та насильницькою смертю тисяч
людей в роки 1 світ. війни, Фрейд підкреслює трагічність існування
людини в суспільстві, він вважає , що суспільство розвивається
неправильно.

Неофрейдизм виник в 30-х роках 20 ст. Осн. увага дослідження
соціально-філософ. проблем. Представлений багатьма течіями.

Індивідуальна психологія Адлера психічна хвороба є результатом
неусвідомленого потягу до переваги, яке збільшується почуттям неповно
вартості (тілесний недолік), Адлер не погоджувався з Фрейдом щодо
перебільшення ролі сексуальності і несвідомого у поведінці людей, він
акцентував увагу на ролі соц. чинників.

Сексуально-економічна теорія Райха Р. Вважав фрейдизм і марксизм
взаємодоповнюючими, він намагався на основі психоаналізу інтерпретувати
взаємовідносини між ек. базисом та ідеологією.

Фромм – осн. представник неофрейдизму, вірний основним положенням
психоаналізу, був переконаний, що критерієм соц. розвитку є самопочуття
людини, психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою
ситуацією. Згідно з концепцією Фромма, не соц. структура суспільства
формує потреби людини, а навпаки. Ф. виділив такі типи соц. хар-рів:
експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий, рецептивний.

51. Філософія Київської Русі

Якісно нового змісту набуває філософська думка у Київській Русі.
Становлення філософії Русі відбувалось у процесі розв’язання
суперечностей між слов’янським міфологічним світоглядом та
християнством. Суттєвий вплив на розвиток Київської Русі здійснило
хрещення Русі у 988 р. Ця історична подія привела до того, що через
Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія,
християнська література, завдяки чому Русь познайомилася з досягненнями
культури, філософії давньоєвропейських народів. Але здобутки античної
філософії проникали в культуру Русі через християнських авторів і в
християнській “обробці”. Внаслідок цього філософія сприймається русичами
як частина теології, яка підпорядкована теології.

Християнство було відоме лише вузькому колу духовної еліти суспільства.
Основна маса населення Русі продовжувала вірити у традиційних
язичницьких богів Це призвело до того, що філософія Київської Русі на
перших порах свого розвитку мала перш за все просвітницький характер, її
основне завдання вбачалося в тому, щоб роз’яснювати народу основні
положення християнства і християнської філософії. Саме тому давньоруські
автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді
послань, проповідей, звертань тощо.

Світоглядна культура Русі акцентує увагу на таких важливих проблемах,
як протистояння духу і природи, душі і тіла, духовного і тілесного, Бога
і Диявола та інших. При цьому в центр названої піраміди проблем
ставиться людина в етико-моральному світлі, її почуття і розуміння
світу. Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її
буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення,
співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична проблематика.
Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського
віровчення яскраво демонструють літописи та твори
церковно-богословського характеру: проповіді, повчання та ін.

Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започаткував
митрополит Іларіон, який у 1051 р. написав вже згадуваний твір “Слово
про закон і благодать”, в якому осмислюється історія людства, вказується
на її цілісний характер, розглядаються проблеми сенсу людського життя,
свободи людини у світі на основі християнських догматів.

Філософія Київської Русі охоплює період з ХІ ст. – ХІV ст. Найбільш
ранньою оригінальною пам’яткою цієї доби слід вважати “Слово про закон і
благодать” Іларіона. Закінчується цей період в середині ХІV ст., із
втратою незалежності Галицько-Волинським князівством, культура якого
безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі. Впродовж цього періоду
філософія існувала як сукупність філософських ідей, які структурували
світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурно
творчості. Тобто філософія ще не виділилась у відносно самостійну сферу
теоретичного освоєння світу.

Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі ХІІ
ст. є Кирило єпископ Туровський. Творчість Кирила безпосередньо
пов’язана з грецькою культурою, перш за все з візантійською, а через неї
– і з античною спадщиною. Кирило Туровський обґрунтовує позицію
християнського антропоцентризму, згідно якої кожна людина, як праведник,
так і грішник, є предметом Божої уваги. Виходячи з такої позиції, Кирило
обґрунтовує співвідношення тіла і душі, яка є однією з центральних у
творчості мислителя.

Розглядаючи історію давньоруської філософії, не можна обійти і її
гносеологічні проблеми. Серед них значне місце займає проблема значення
серця в пізнанні і житті людини. Підкреслюючи роль розуму, давньоруські
мислителі не заперечували і значення почуттів та волі в пізнавальній
діяльності людини, вищою метою якої є досягнення спілкування, злиття з
божественною істиною. Серце є центром, завдяки якому людина приєднується
до вищого, сакрального світу. Серце – як та ланка, яка зводить воєдино
розум, почуття і волю людини. Саме виокремлення ролі серця суттєво
вплинуло на подальший розвиток української філософської думки, однією з
своєрідних рис якої стало зосередження уваги на розробці “філософії
серця”, перш за все у творчості К.Транквіліона-Ставровецького,
Г.Сковороди, П.Юркевича.

У філософії як складової культури періоду Київської Русі відображаються
переважно дві суперечності давньоруського суспільства: боротьба трудящих
проти соціального гноблення та міжусобиці в панівному класі суспільства
Ці теорії соціального примирення звернені передусім до сфери моралі,
адже виховання кожної людини в дусі принципів любові, милосердя і
терпіння має привести до мирного і дружнього соціального життя (мабуть,
це звучить актуально й для сьогодення в Україні).

У розвиток соціально-філософської думки цього періоду значний внесок
зробили численні “Патерики”, особливо знаменитий “Києво-Печерський
патерик”, в яких формується етичний ідеал української культури.. Саме в
цей період зростає інтерес до окремої особистості, до особливостей її
внутрішнього світу та своєрідності життєвого шляху. Проблема добра і зла
поєднується з проблемою святості і гріховності людини, з поняттям плоті
і душі, тіла і духу.

За часів Київської Русі виникають перші спроби осмислення історії та її
сенсу, долі та призначення батьківщини, ролі християнства в історії,
співвідношення необхідності (тобто “закону”) та свободи (“благодаті”).

52. Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін..

Вивчення закону взаємного переходу кількісних і якісних змін необхідно
починати з визначення таких понять, як якість, кількість, міра.

Якість — це внутрішня визначеність предметів і явищ. Якість взагалі є
тотожна з буттям визначеність. Щось, завдяки своїй якості, є тим, чим
воно є і, втрачаючи свою якість, воно перестає бути тим, чим воно є
(Гегель). Якість виявляє себе через властивість.

Кількість — це зовнішня визначеність предмета, яка вже не є тотожною з
буттям. Чистим кількісним виразом є число, яке практично не пов’язане з
якістю. Незважаючи на це, кількість і якість між собою взаємопов’язані,
гармонійно поєднані. Єдність кількості і якості виражається в категорії
міри. Будь-який предмет, явище, процес мають свою міру, тобто
якісно-кількісну визначеність. Міра — це межа кількісних змін, в рамках
якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як
сукупності корінних його властивостей. Порушення міри предмета веде до
переходу в інше. Стара якість зникає, а нова виникає. Разом з тим
виникає і нова міра. Так відбувається розвиток всього сущого.

Перехід від одного якісного стану до іншого відбувається завдяки певним
кількісним змінам. До певної міри кількісні зміни не ведуть до
виникнення нової якості. Кількісні міри припиняються, коли міра вичерпує
себе і виникає нова якість.

Перехід від кількісних змін до нових якісних відбувається завдяки
стрибкам. Стрибки розрізняють за:

— характером;

— змістом;

— формою їхнього прояву та ін.

Характер стрибка зумовлюється специфікою розвитку предмета. За масштабом
стрибки можуть бути довгими і короткими, охоплювати цілі епохи і
незначні історичні періоди. За змістом — це перехід одного якісного
стану предмета до іншого. За формою прояву стрибки можуть бути швидкими
(типу вибуху) та повільними. Основний зміст цього закону полягає в тому,
що перехід від однієї якості предмета до іншої здійснюється не стихійно,
а закономірно в межах своєї міри. Визначивши таку міру, можна
передбачити характер стрибка, його тип і відповідно зреагувати на нього.

Форми якісних змін залежать від: 1) характеру внутрішніх суперечностей,
які притаманні даному процесу і є джерелом його розвитку; 2) умов
розвитку того чи іншого процесу. Один і той процес, маючи в основі
однакові суперечності, може відбуватися у різних формах — і разово, і
поступово.

Таким чином, закон взаємного переходу кількісних змін у якісні
конкретизується через ряд категорій (якість, кількість, властивість,
міра, стрибок), котрі дають цілісне уявлення про його зміст як
загального закону розвитку. Даний закон розкриває внутрішній механізм
переходу до нової якості у будь-якій сфері об’єктивної дійсності,
відповідаючи на запитання, як, яким чином відбувається розвиток і рух
всього сущого.

53. Філософське вчення Г.С.Сковороди.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794рр.) — видатний філософ, поет,
просвітитель-гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській
академії. Сковорода вважав найважливішою з усіх наук науку про людину та
її щастя. Роздуми Г.Сковороди мають релігійно-філософський характер,
вони спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов,
віру, щастя, смерть та ін. Філософ шукає відповідь на питання, ким є
людина, який зміст її життя, основні грані людської діяльності.

Г.Сковорода закликав почати філософське освоєння світу з простого:
пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини.
Поділяючи світ на істинне та тлінне, Сковорода віддає перевагу Вічності,
Богу. Людина не може існувати у світі поза єдністю віри і любові.

Але є й інший аспект проблеми. Любов та віра дають змогу людині вийти за
межі свого тлінного звичайного “Я”. Новим у Г.Сковороди є те, що він
вказує на необхідність пізнання природи людини у таких її виявах як
віра, надія і любов. Антиподами любові та віри у Г.Сковороди є поняття
суму, туги, нудьги, страху. Вони роблять душу людини приреченою на
розслаблення, позбавляють її здоров’я.

На ґрунті об’єднання любові та віри у пізнанні людиною самої себе
складається категорія “щастя”. Щастя міститься в нас самих, осягаючи
себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо
людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від
самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі от
римують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством,
почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування,
роблять величезну помилку. Вони отримують не щастя, а його привид, мни й
у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г.Сковорода своїм цілісним
життям підтверджує, що заклик “Пізнай себе” — це не тільки вираження
необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка основного шляху
цього пізнання. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що
царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього
голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для
суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний
спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з
внутрішньою схильністю.

Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Щастя є простим і за
змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода
проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм),
вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою.

Людина як мікрокосм містить у собі два начала — тлінне і нетлінне, які
поєднуються: у тлінному відображається нетлінне. Над тлінним стоїть дух.
До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного
значення для людини. Філософ вважає, що плоть іде слідом за всіма рухами
мислі. Мисль, думка — це головна точка, тому її Сковорода часто називає
серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не
визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода.

54. «Філософія серця» Григорія Сковороди

Сковорода — видатний філософ поет, просвітитель-гуманіст, який
здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Його філософські твори
можна поділити на чотири цикли. До першого належить праця «Наркіс.
Розглагол о том: Узнай себе» та інші, де мислитель стверджує, що людина
невіддільна від природи, спільна з нею за своєю натурою, а тому пізнання
людини є водночас і пізнанням природи. Другий цикл («Дружня розмова про
душевний світ») подає вчення про людину, щастя і мораль. У центрі циклу
стоїть принцип так званої «спорідненої» («сродної») праці, найповнішого
розкриття здібностей людини. В третьому циклі («Ікона Алківіадська» та
ін.») Сковорода узагальнює думки про духовний світ (світ символів),
загальний ідеал життя. Четвертий цикл («Сварка архістратига Михайла з
Сатаною про те, чи легко бути благим») визначає те, з чим повинна
боротися справжня людина. Останній твір Сковороди — «Діалог. Ім’я йому —
Потоп зміїний» формулює основну доктрину про три світи: «макрокосм» —
Всесвіт, «мікрокосм» — людину та світ символів — Біблію, а також вчення
про дві натури. Кожен світ складається з двох натур: «видимої» і
«невидимої».

За Сковородою, Бог і природа — єдине ціле. Це дві натури одного
Всесвіту. Матеріальне змінюється, людина сприймає його органами
відчуттів. Сама по собі фізична натура — «мертва стихія», вона
піддається руйнуванню і переходить з одного стану в інший Таким чином,
Сковорода близько підходить до поняття про незнищуваність матерії,
неперервність її руху. Визнаючи мінливість зовнішньої природи, мислитель
утверджував ідею вічності внутрішньої натури, яку ототожнював з Богом як
початком і причиною, що визначає закономірність розвитку всього сущого.
Тут в дусі неоплатонізму розкрито співвідношення духовного і
матеріального.

Вивчення праць Сковороди дає розуміння того, що в центрі його світогляду
перебуває людина, її духовний світ, її щастя. Хто хоче бути щасливим,
той насамперед повинен пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність,
свою духовність, або своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може
обрати відповідно до своєї природи сферу діяльності, отже, не може бути
щасливою. Власна ж природа людини не вибирається, вона — від а. Отже, у
кожної людини своя природа, яку не можна змінити, її можна лише пізнати
і обрати такий життєвий шлях, який співзвучний її серцю, тобто
внутрішньому духовному світу. Звідси вчення Сковороди про «сродну»
працю, його інтерес до вчення тих Філософів, у яких етика має велике
значення.

«Філософія серця», вчення про «сродну» працю, безумовно, мали дещо уто
пічний характер у період поневолення українсько-козацтва, приниження
гідності людини, яка перебувала у повній залежності від пана. Годі й
думати про те, що проста людина вільно обирала рід професійних занять,
які приносили б їй радість, задоволення і натхнення. Кріпацтво і
«сродна» праця несумісні. Сковорода бачив, що у суспільстві панують
гноблення людини, несправедливість, що керівною, рушійною силою людських
вчинків є матеріальний інтерес, гонитва за наживою. Цінять : того, хто
живе за правдою і совістю, а того, хто обдурює, займається шахрайством,
як кажуть, «вміє жити». Але саме ці ідеї Сковороди розкривають гуманізм
його поглядів, непересічний й характер, їх життєву силу і значення для
сьогодення. Треба звернути увагу на ставлення Сковороди до Біблії, так
званого світу символів. Вивчення цього аспекту творчої спадщини великого
українського мислителя додає нових елементів в оцінку його життєвого
шляху і поглядів.

55. Філософські ідеї Т.Г.Шевченка.

Після Г.Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського
духу у творчості Т.Г.Шевченка – видатного українського поета, художника,
мислителя, революційного демократа, творчість якого має величезне
значення для становлення і розвитку духовності українського народу. Ця
філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалась
на національній ідеї українського народу, його ментальності.

Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого
ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає
шевченківська філософія пробудження людської гідності, сили протесту і
бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин — лицар
народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем
рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований
передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених.
Філософський подвиг Т.Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає
в тому, що він зумів серед мертвої тиші, ненависті, підозри, загальної
заціпенілості, посіяти надію. Життя цієї надії починається з оспівування
свободи. Шевченко показує, що нездоланність людського духу виявляється і
в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи,
бунтівний голос покривджених соціальних низів. Вінець Шевченкової
творчості — уславлення свободи, першої й неодмінної передумови людського
поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших книг належить “Кобзар”.

У творах великого Кобзаря простежується еволюція його поглядів. Поетична
творчість Шевченка відображала думи і сподівання українського народу,
являла собою певною мірою прапор класової і національно-визвольної
боротьби. Кріпацтво і самодержавство він вважав основною причиною
соціальних і економічних проблем у Російській імперії. Протягом усього
свого життя він був непримиренним противником царизму, національного і
соціального гноблення, рішуче відстоював почуття національної гідності,
боровся за національну свободу. Поет високо цінував волелюбний дух
українського народу, уособленням якого вважав Запорізьку Січ. Ідея
свободи — центральна в його творчості.

Поезія Т.Шевченка багато чим зобов’язана фольклорній стихії, в якій
синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка
народної пісні, буйна уява народної міфології і надбання світової
культури. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз
проступає вселюдське, досвід минувшини мудро перегукується із
сьогоденням, із сучасним життям. Філософія Т.Шевченка невичерпна. Нові,
прийдешні покоління знаходитимуть у ній синтез народного і вселюдського
досвіду, як ми знаходимо в книгах древніх.

Оригінальні погляди Шевченка, що стосуються проблем соціального
прогресу, пов’язаного з прогресом техніки, промисловості. Філософські
погляди поета дуже складні. В центрі його уваги перебуває насамперед
людина, її багатий духовний світ, її свобода, щастя і доля. Елементи
матеріалізму переплітаються з ідеалізмом, звернення до бога — з критикою
релігії. Шевченко відіграв величезну роль у розвитку української
літератури і мистецтва, в поширенні революційно-демократичної ідеології
в Україні

56. “Філософія серця” П.Юркевича.

Відомим філософом другої половини 19 ст. був П. Юркевич, професор
Київської Духовної академії. У 1860 році він опублікував статтю «З науки
про людський дух», де виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М.
Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й
ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля.

У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа,
суть якої становить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить
божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не
головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич,
існує не причинний зв’язок, а лише ідеальний, «доцільний», в основі
якого лежить духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість
походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму
взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть
свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.

За вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами
чуття, він як філософ намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею
об’єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні.

Істина відкривається не тільки мисленням, а й “серцем”, оскільки пошук
істини пов’язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому
процесі сходження до істини знання пов’язане з вірою, яка є більш
могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові,
говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі
сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням.

Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний
ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо,
пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне
життя людини.

57. І.Я.Франко про українську національну ідею.

Франка — класик української літератури, видатний мислитель, філософ,
соціолог. Здобув у Відні ступінь доктора філософії. Брав активну участь
у національно-визвольному русі на Галичині, був у складі керівництва
української радикальної партії, яка прагнула змінити спосіб виробництва
на колективних засадах власності, наданні землі селянству.

Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, свідомий
діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненість у пізнанні
навколишнього світу. Згідно з марксизмом він надавав великого значення
економічному фактору в суспільному розвитку, ролі народних мас як
рушійної сили історії.

І.Я.Франко перший в українській (і один з перших у європейській)
літературі всебічно розробляє тему праці і трудової моралі. Вже в
першому своєму філософському трактаті “Поезія і її становисько в наших
временах” Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти
гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І.Франко формулює
головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця
— добро. Праця у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і
вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.

Але жити лише для праці неможливо, вважає Франко. Крім праці є внутрішнє
благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний
час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до
надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчості постійно
виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і
природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книга і хліб.

Однак в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе
громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й
сенс людського покликання на землі.

Одна з основних філософських ідей І.Франка — думка про те, що найбільшою
цінністю на землі є не просто людина, а “правдивий живий чоловік”. Така
людина — носій духу, а той дух є “вічний революціонер’1. Філософія
І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності людського духу.
“Дух, що тіло рве до бою”, дух любові й справедливості, знання й
громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — це дух істинно
франківський, каменярський. В одному з найкращих філософських віршів
(“Веснянки”), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому,
що вона найдосконаліше своє творіння — людську душу — кидає “свиням під
ноги”. Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує
собі “крила духовності”, втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою песимізму
й збайдужіння.

Він був великим просвітителем-гуманістом українського народу, переклав
на українську мову частину творів К. Маркса і Ф. Енгельса, пропагував
вчення Ч. Дарвіна та його послідовника — матеріаліста Е. Геккеля. У
цілому погляди І. Франка можна розцінити як матеріалістичні. Це був
мислитель з енциклопедичною освіченістю, глибокий історик свого народу.

Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина
носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого
сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча
різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям
основу для їхньої єдності. Філософія Франка — це також заповідь любові
до Батьківщини й до людства. В цілому його філософія — це яскраве
втілення філософії українського духу початку XX ст., основи якої заклали
Г.Сковорода і Т.Шевченко.

58. Філософські погляди В.І.Вернадського.

Вернадський В. 1. (1863—1945). В історії світової і вітчизняної науки
йому належить особливе місце тому, що він поєднав у собі талант
мислителя з екстрасенсорними здібностями ясновидця, ґрунтовність
природничо-наукового аналізу з філософською рефлексією Всесвіту,
організаційну діяльність з громадською, наукову роботу з
навчально-виховною, любов до України з глобальністю думок «людини
планети Земля». Він був першим президентом Української Академії наук
(1918—1945), директором Радієвого інституту АН СРСР, першої в світі
біогеохімічної лабораторії, головою Комісії з вивчення продуктивних сил
Росії.

Разом з Е. Леруа і П. Тейяр де Шарденом проголосив необхідність
глибокого філософського аналізу діяльності людини, з’ясування ролі
розуму на Землі, надав поняттю «ноосфера» природничо-наукового,
біогеохімічного змісту. Зміст цього поняття він тлумачив по-різному: в
одному випадку, під ноосферою він мав па увазі біосферу, в другому —
сферу прояву наукової думки як планетарного явища, в третьому —
геологічну діяльність людини. За В. 1. Вернадським, існують кілька
етапів виникнення і розвитку ноосфери: перший з них — це передноосфера
(він відповідає природному її зародженню як геологічного явища), другий
етап характеризує процес її становлення і розвитку, третій етап фіксує
наступ «царства розуму людського», гомеостазного стану ноосфери як
системи. За філософським світоглядом він був позитивістом, відстоював
принципи філософського плюралізму. Він захищав свободу наукових
досліджень, вільний обмін науковою інформацією, співпрацю вчених усіх
країн. Традицією наукової школи В. І. Вернадського є новаторство, її
головною метою — пошук істини на благо людини і людства. В останньому
запису у своєму щоденнику він пов’язує невдачі радянської влади зі
зниженням її культурності, і насильством над людською особистістю, з
обмеженістю точки зору марксистів на проблеми розвитку суспільства.

59. Соціальне прогнозування.

Соціальне прогнозування охоплює всі сторони людської діяльності: науку і
техніку, продуктивні сили, виробничі відносини, демографічні процеси,
охорону здоров’я, народну освіту, житлове будівництво, літературу і
мистецтво, міжнародні відносини, освоєння земних надр, океану і
космічного простору тощо. Проблемами прогнозування, його теорією,
займається прогностика — це зовсім молода наука, що вивчає закони,
принципи і методи прогнозування, розробляє проблеми логіки і
класифікації різних типів прогностичних досліджень. Вона переживає ще
тільки становлення, але вже є важливим інструментом побудови наукових
альтернатив майбутнього.

Прогнозування є процесом отримання знань про майбутнє на ґрунті
спеціальних наукових методів. Соціальне прогнозування проводиться, як
правило, на основі міждисциплінарних досліджень, в процесі інтеграції
гуманітарного, технічного знання і природознавства. До основних методів
соціального прогнозування належать методи екстраполяції, метод
історичної аналогії, комп’ютерного моделювання, метод побудови сценарію
майбутнього і методи експертних оцінок.

Метод екстраполяції тенденцій базується на припущенні про безперервність
розвитку більшості процесів реального життя. Можна графічно чи
аналітичне продовжити криві зростання (спаду) і обчислити кількісні
характеристики майбутнього стану об’єкта прогнозування.

Експертні оцінки — науковий метод аналізу і дослідження складних
проблем, що не формалізуються на основі інтуїтивно-логічного підходу.
Його суть полягає у проведенні експертами (провідними спеціалістами в
різних галузях науки і техніки) аналізу проблеми з наступною
формалізованою обробкою результатів. Узагальнена думка експертів
приймається як найбільш вірогідне вирішення проблеми.

Метод моделювання побудований на вивченні не власне об’єктів пізнання, а
їхніх моделей. Результати дослідження переносяться з моделей на об’єкт.
Є кілька видів моделювання: предметне, фізичне, знакове (математичне,
логічне), імітаційне, комп’ютерне.

За своїми видами соціальні прогнози бувають пошуковими, нормативними,
аналітичними і застерігаючими.

Пошуковий прогноз — це прогноз, який, виходячи з тенденцій розвитку і
сучасного стану об’єкта прогнозування, визначає майбутній стан цього
об’єкта на заданий проміжок часу, при заданих початкових умовах. Такий
прогноз відповідає на запитання, у якому напрямі відбувається розвиток,
який найвірогідніший стан об’єкта прогнозування у визначений період
майбутнього.

Нормативний прогноз — це досягнення наперед заданих завдань і цілей
суспільства. Метою такого прогнозу є виявлення оптимальних шляхів
вирішення поставлених проблем, визначення можливих
організаційно-технічних заходів, орієнтовної вартості програм тощо.

Отже, синтез різних думок, точок зору спеціалістів дає можливість
висвітлити кожний досліджуваний об’єкт з різних боків і сформулювати
прогноз кожного соціально-економічного явища. Дослідити шляхи подальшого
розвитку людства, осмислити ознаки і риси нової цивілізації, яка ще
знаходиться в процесі формування, – це основне завдання соціального
прогнозування.

60. Глобальні проблеми сучасності та шляхи їх вирішення.

Сучасна цивілізація знаходиться в критичному періоді свого розвитку.
Становлення глобальної цивілізації стикається з протиріччями, що
обумовлені внутрішніми суперечностями техногенної цивілізації,
нерівномірністю економічного, технічного, політичного, культурного
розвитку людства. Основні чинники техногенної цивілізації – неухильне
економічне зростання, науково-технічний прогрес – виявили свої негативні
наслідки. Наприкінці ХХ століття загострилися проблеми, які набули
загальнопланетарного значення і котрі загрожують самому існуванню
людства, – так звані глобальні проблеми, які загострилися на стільки, що
без них неможливо нині скласти реалістичне уявлення про сучасні
тенденції суспільного розвитку, про майбутнє людства. Виходячи з
основних хар-к глобальних проблем – динамічного характеру та їх
складності – можна припустити, що спільні зусилля держав не обов’язково
швидко призведуть до повного вирішення їх.

Наприклад – проблема виживання людства в умовах розвитку принципово
нового типу військової техніки і нагромадження знищення. Сучасна
науково-технічна революція призвела до небаченого стрибку у розвитку
засобів руйнування і військової справи, в результаті якого людина стала
фізично здатна знищити все живе на нашій планеті. Вже накопичених
арсеналів, як вважають вчені, достатньо для того, щоб знищити 58
мільярдів людей, або в 11,5 разів більше, ніж живе людей на Землі

Крім військової загрози, дуже важливою є проблема глобальної екологічної
кризи і пов’язані з нею сировинні, енергетичні, економічні проблеми.
Постійна хімізація життя людей в наш час є достатнім приводом для
хвилювання. “З продуктами харчування, медикаментами, забрудненим
повітрям різноманітні речовини, шкідливі для людини, потрапляють в її
організм. Це не тільки погано впливає на стан здоров’я людей, але й дуже
негативно діє на фізичну повноцінність майбутніх поколінь.

Важливими глобальними проблемами також є – загроза демографічної кризи,
проблема збереження особистості як біосоціальної істоти в умовах
деформуючого впливу техногенної цивілізації та її масової культури,
зростаючих процесів відчуження (накопичення шкідливих мутацій,
інформаційні перевантаження, стреси, наркоманія, маніпуляція свідомістю
тощо).

Гострота глобальних проблем залежить не лише від того, що непередбачені
екологічні та соціально-економічні наслідки глибоко впливають на всі
боки життя сучасної людини. Істотним є й те, що ці проблеми настільки
взаємопов’язані, що практично неможливо добитися успіху у вирішенні
однієї з них, ігноруючи або приділяючи недостатню увагу іншим. Крім
того, однобічний підхід до вирішення глобальних проблем може призвести
до тяжких наслідків, які негативно позначаються на перспективах розвитку
усього людства.

Вирішення глобальних проблем можливе лише зусиллями світового
співтовариства. Навіть найбільш могутня держава не в змозі вирішити
самостійно загальнолюдські проблеми. Для їх подолання потрібно спільне
використання економічних, інтелектуальних, науково-технічних і
культурних ресурсів всього людства. Необхідні також політична воля
урядів і народів різних країн, широке розповсюдження у світі нового
політичного мислення. На теперішній час різні країни по-різному
ставляться до вирішення глобальних проблем: одні ігнорують ці проблеми,
інші витрачають великі кошти на їх подолання. Деякі вчені вважають, що
людство має вибирати між матеріальним прогресом і продовженням життя на
Землі.

1.Предмет логіки, логічна культура мислення

Логіка-це наука, яка вивчає мислення людини. Сутність мислення
осягається в межах ряду наук – філософії, психології, фізіології вищої
нервової діяльності, кібернетики тощо. У такій частині філософії, як
гносеологія (теорія пізнання), формуються наступні важливі положення про
мислення:

1)Мислення і свідомість взагалі є функцією мозку і відображають процеси
та явища об’єктивного світу. У структуру свідомості людини входить
сукупність її знань про різні предмети, їх властивості і відношення;
знання являють собою ідеальне відображення в мозку людини будь-яких
об’єктів; це відображення здійснюється за допомогою відчуттів,
сприйнять, уявлень, пам’яті, мислення.

2)На відміну від безпосередніх форм відображення дійсності (їх називають
чуттєвим пізнанням) мислення є опосередкованим і узагальненим
відображенням дійсності і здійснюється в логічних формах понять,
суджень, умовиводів.

3)За допомогою мислення осягають такі сторони реального світу, які не
можуть бути розкриті за допомогою тільки чуттєвих форм відображення
дійсності, – відчуттів, сприйнять, уявлень.

4)Критерієм істинності наших знань про дійсність є практика. Поряд з
цими узагальненими критеріями виступають інші: естетичний – краса,
прагматичний – корисність, етичний критерій морального імперативу,
логічний – логічної суперечності.

5)Мислення не може існувати без мови, поза мовою. Без вираження думки у
звукових, письмових, або інших знаках, символах її неможливо передати, а
отже, довідатись про її існування. Всі науки, користуючись засобами
природної мови, застосовуючи водночас засоби штучної мови.

У сучасній формальній логіці широко використовується формалізована мова.
Однак з цього не випливає, що формальна логіка(ФЛ) – це наука про
формальні мови, а не про мислення. У мисленні ФЛ вивчає логічні форми й
формально-логічні закони побудови думки.

2. Основні історичні етапи розвитку логіки.

1й етап. Перший (традиційний) етап.4 ст. до н.е. – друга половина 19 ст.
Засновник – Аристотель. Розвивається традиційна (аристотелівська)
логіка. Аристотель вперше виділив логіку в самостійну науку. Логіку він
назвав аналітикою і дав загальний аналіз відкритого ним поняття
силогізму як особливої форми умовиводу. Аристотель розкрив також
сутність доведення, прийомів доведення і поділу, визначив різницю між
науковим і ненауковим знанням, виклав 3 основні закони ФЛ: закон
тотожності, закон несуперечності, закон виключення третього. Пізніше ФЛ
розроблялася стоїками, вони займалися головним чином умовиводами.

2й етап.Другий (сучасний) етап. Друга половина 19 ст. до нашого часу.
Засновник – Г. Лейбніц. Сучасна логіка:

1.Перший підетап другого етапу: Класична логіка (логіка висловлювань,
логіка предикатів). Б. Рассел, А. Уайтхед

2.Другий підетап другого етапу: Некласична логіка (алетична логіка,
епістимічна, деонтична, темпоральна, логіка дії, логіка імператив і .д.)
К.Твардовський. А.Марков, Г.Х. фон Врігг

Створена Лейбніцом штучна мова була прототипом сучасних формалізованих
мов логіки. Лейбніц створив загальний метод, за допомогою якого всі
істини можна було звести до певного виду, обчислення, сформулював закон
достатньої підстави, оригінальне вчення про гіпотезу.

В обох розділах ФЛ почали застосовуватись методи логічних обчислень.
Проникнення мат. методів в індуктивну логіку приводить до її модифікації
в логіку імовірнісну, предметом якої стає вже вивчення методів оцінки
істинності гіпотез.

3. Аристотель як фундатор формальної логіки.

Аристотель(Ар.) вперше виділив логіку в самостійну науку. Логіку він
назвав аналітикою і дав загальний аналіз відкритого ним поняття
силогізму як особливої форми умовиводу. Аристотель розкрив також
сутність доведення, прийомів доведення і поділу, визначив різницю між
науковим і ненауковим знанням, виклав 3 основні закони ФЛ: закон
тотожності, закон несуперечності, закон виключення третього. Логічні
твори Аристотеля: «Аналітики I i II», «Топіка», «Категорії» і т.д. Ар. У
своїх творах основну увагу звертав на дослідження силогізму.

4.Поняття, їх види.

П – одна з форм мислення, за допомогою якої пізнають сутність явищ,
процесів, узагальнюють їх істотні ознаки. У П. предмети та явища
дійсності відображаються в узагальненій абстрактній формі. Елементами
змісту понять виступають істотні для того чи іншого класу предметів чи
явищ їх загальні риси, властивості, перетворені в голові людини, тобто
такі, що одержали ідеальну мислену форму існування.

У змісті понять можуть мислитися або ознаки однієї категорії речей, або
ознаки предметів інших категорій, наприклад категорій речі, властивості,
відношення, часу, простору і т.д. Залежно від цього, а також від ступеня
загальності поняття поділяються на такі види:

1. Реєструючи(р) й нереєструючі(нр). Основою цього поділу є наявність
або відсутність у побічній частині змісту поняття таких ознак, які
відповідають на питання: «де?», «коли?», «якого роду індивідуум». Якщо у
змісті поняття є ознаки, що відповідають на названі питання, то вони
назив. р , а в зворотному випадку – нр.

2.Пусті(п) і непусті(нп) поняття. П. назив. поняття, яким не відповідає
жоден предмет в предметній області.

3.Конкретні (к) і абстрактні поняття (а). К – це поняття про конкретні
предмети(машина, людина, тварина,…),а А – про властивості предметів
(мужнісь, хоробрість, світлість, темрява…)

4.Абсолютні (аб) і відносні(в) поняття. Аб. поняття виражає повний,
незалежний від інших предметів зміст. В. поняття має ту ознаку, що
фіксує відношення одного предмета до іншого.

5.Позитивні(пз) і негативні(нг) поняття. Пз. – це таке поняття, яке
сформоване в результаті узагальнених наявних ознак. У нг. поняттях
узагальнення проводиться при відсутності ознак, мислиться не заперечення
ознак співвідносного пз. поняття, а тільки відмінність видової ознаки
першого від видової ознаки другого за наявності однієї родової ознаки у
двох понять.

5.Правило оберненого співвідношення між змістом і обсягом понять:

Зміст поняття становлять усійого елементи, які можуть бути виділені у
вигляді окремих понять. Обсяг поняття – це всі інші поняття, для яких
воно служить ознакою, головною їх частиною. Обсяг поняття А схематично
можна подати так: Aa, Ab. Ac, Ad, Ae… За цією схемою, наприклад, поняття
A («людина») буде родовимвідносн понять Aa(«росіянин»), Ab(«українець»),
Ac(«англієць») та ін.

Обсягом поняття іноді наз. множину предметів які мисляться за допомогою
даного поняття. Але це некоректно, оскільки логіка вивчає відношення між
поняттями, а не предметами. Таким чином, якщо визначається наявність
обсягу поняття А, то це означає, що має визнаватись наявність понять,
для кожного з яких воно є частиною змісту, відсутність їх ознчаї
відсутність і самого поняття А, бо без обсягу поняття бути не може.

З цього випливає, що між обсягом і змістом існує тае співвідношення:
якщо зміст поняття А знаходиться в змісті поняття В, то це останнє
знаходиться в обсязі першого, і навпаки, якщо поняття В міститься в
обсязі поняття В, то останнє становить частину змісту першого. Тобто
зміст і обсяг поняття перебувають в оберненому відношенні. У цьому суть
закону оберненого відношення між обсягом і змістом понять.

6.Відношення між поняттями

У відношеннях між поняттями насамперед розрізняють порівнянні і
непорівнянні поняття.

Порівнянними наз. поняття, що мають певні спільні ознаки, які дають
змогу зіставляти ці поняття. Наприклад, «менеджмент» і «маркетинг».
Названі поняття належать до одного і того самого роду діяльності –
управління.

Непорівнянними наз. поняття, які не мають спільних ознак, а тому
порівнювати такі поняття неможливо. Наприклад, «банк» і «тролейбус».

Порівнянні поняття бувають сумісними абу несумісними. Сумісними наз.
поняття, обсяги яких повністю або частково збігаються. Існує три види
відношень за сумісністю: рівнозначність (тотожність), перетин
(перехресність, частковий збіг обсягів) і підпорядкування
(субординація). Відношення між обсягами понять зображуються за допомогою
колових схем, або діаграм Ейлера, кіл Ейлера, де кожне коло позначає
обсяг поняття.

Поняття, обсяги яких не збігаються ні повністю, ні частково, називаються
несумісними. Існують три види несумісності: співпідпорядкування
(координація), протилежність (контрарність) і
суперечність(контрадикторність). У відношенні співпідпорядкування
знаходяться два або більше видових понять, підпорядкованих родовому і
які між собою не перетинаюься. Поняття, що містять взаємовиключаючі
(несумісні) ознаки, наз протилежними (контрарними). Відношення
суперечності – це таке відношення між поняттями, коли одне з них містить
ознаку, яку інше поняття заперечує, не замінюючи заперечувану ознаку
іншою. Поняття, що перебувають у такому відношенні, наз. суперечними,
або контрадикторними.

7.Правила визначення понять

Визначенням, або дефініцією, наз. логічна операція, що розкриває зміст
поняття. Наприклад: «Холдингова компанія – це компанія, яка володіє
контрольними пакетами акцій інших компаній». Поняття, зміст якого
визначається, наз. визначуваним поняттям, а поняття, за допомогою якого
розкривається зміст визначуваного поняття, визначаючим поняттям.

Якщо у визначенні розкривається тільки назва поняття, то воно наз.
номінальним. Якщо ж у визначенні розкрив істотні ознаки предмета, то
воно наз реальним.

8.Операція доповнення поняття

Логічна операція, що розкриває обсяг поняття, наз поділом поняття(П).П.
обсяг якого розкрив, наз діленим П. Ознака, за якою здійснюється поділ,
наз основою поділу, а поняття одержані в результаті поділу, – членами
поділу. Залежно від кількості членів поділу розрізняють поділ
двочленний, тричленний і багаточленний. Серед двочленного поділу
виділяють дихотомію, що являє собою поділ обсягу діленого поняття С на
два суперечних поняття –А і не-А: швидкий –нешвидкий, збитковий
–незбитковий.

Операція доповнення понять. Ця операція над поняттями, коли шляхом
заперечення вихідного поняття утворюють нове поняття А’ (не-А), обсяг
якого в сумі з обсягом поняття А становить цілісність, яка дорівнює
одиниці (А + А’=1).

Формула доповнення: 1-А= А’

9.Поділ понять (дихотомічний) і за видовою ознакою.

Логічна операція, що розкриває обсяг поняття, наз поділом поняття(П).П.
обсяг якого розкрив, наз діленим П. Ознака, за якою здійснюється поділ,
наз основою поділу, а поняття одержані в результаті поділу, – членами
поділу. Залежно від кількості членів поділу розрізняють поділ
двочленний, тричленний і багаточленний. Серед двочленного поділу
виділяють дихотомію, що являє собою поділ обсягу діленого поняття С на
два суперечних поняття –А і не-А: швидкий –нешвидкий, збитковий –не
збитковий.

Особливим видом поділу є класифікація. Від звичайного поділу
класифікація відрізняється тим, що в ній поділ здійснюється за істотною,
корінною ознакою, а члени поділу займають постійне і чітко фіксоване
місце.

10. Правила поділу понять.

Логічна операція, що розкриває обсяг поняття, наз поділом поняття(П).П.
обсяг якого розкрив, наз діленим П. Ознака, за якою здійснюється поділ,
наз основою поділу, а поняття одержані в результаті поділу, – членами
поділу. Залежно від кількості членів поділу розрізняють поділ
двочленний, тричленний і багаточленний. Серед двочленного поділу
виділяють дихотомію, що являє собою поділ обсягу діленого поняття С на
два суперечних поняття –А і не-А: швидкий –нешвидкий, збитковий –не
збитковий.

Особливим видом поділу є класифікація. Від звичайного поділу
класифікація відрізняється тим, що в ній поділ здійснюється за істотною,
корінною ознакою, а члени поділу займають постійне і чітко фіксоване
місце.

Операція додавання понять. Ця опер над обсягами понять, сутність якої
полягає в об’єднанні 2х або кількох множин, що становлять обсяги
вихідних понять водну множину.

Операція множення понять: Це операція над поняттями, суть якої полягає в
утворенні нового поняття, обсягом якого є елементи, спільні для вихідних
понять.

Віднімання понять. Це операція над поняттями, суть якої полягає в
утворенні нового поняття, елементи якого не входять до поняття, яке
віднімається.

Операція доповнення понять. Ця операція над поняттями, коли шляхом
заперечення вихідного поняття утворюють нове поняття А’ (не-А), обсяг
якого в сумі з обсягом поняття А становить цілісність, яка дорівнює
одиниці (А + А’=1).

Формула доповнення: 1-А= А’

11. Способи і правила визначення понять.

Визначенням, або дефініцією, наз. логічна операція, що розкриває зміст
поняття. Наприклад: «Холдингова компанія – це компанія, яка володіє
контрольними пакетами акцій інших компаній». Поняття, зміст якого
визначається, наз. визначуваним поняттям, а поняття, за допомогою якого
розкривається зміст визначуваного поняття, визначаючим поняттям.

Якщо у визначенні розкривається тільки назва поняття, то воно наз.
номінальним. Якщо ж у визначенні розкрив істотні ознаки предмета, то
воно наз реальним.

12. Прості судження та їх види.

Судження – це форма мислення, у якій щось стверджується чи заперечується
в існуванні предметів або виражається зв’язок між предметом та його
властивостями чи відношення між предметами. Судження бувають прості та
складні. У простих С пов’язані два поняття – суб’єкт S і предикат Р за
допомогою зв’язки є чи не є. У складних С пов’язані два і більше простих
С за допомогою логічних сполучників кон’юнкції, виключаючої і
невиключаючої диз’юнкції, імплікації і еквівалентності.

Прості С поділяються на:

1)Екзистенціальні (С існування), у яких вираж сам факт існування
предмета, що відобр в думці: а-а

2)Відносні С, у яких роль предмета, що вираж відношення між двома іншими
елементами С, виконують інші поняття: a R b,або R(a,b)

3)Атрибутивні С, у яких ствердж або запереч певні властивості, що
належать предмету: S є P, S не є P. Ці С наз ще категоричними.

С наз загальними, частковими, одиничними залежно від того, чи мова іде
про весь клас предметів, його частину чи про один предмет у суб’єкті.

13. Атрибутивні судження, їх класифікація.

Судження – це форма мислення, у якій щось стверджується чи заперечується
в існуванні предметів або виражається зв’язок між предметом та його
властивостями чи відношення між предметами.Атрибутивні С, у яких ствердж
або запереч певні властивості, що належать предмету: S є P, S не є P. Ці
С наз ще категоричними. Атрибутивні С є видом простих С.

Атрибутивні С:

1.Загальностверджувальне (ASP) наз таке судження, яке за кількістю є
загалним, а за якістю стверджувальним

2.Частковостверджуване (ISP) наз таке атрибут судження. Яе за кількістю
є частковим, а за якістю стверджувальним

3.Загальнозаперечувальні (ESP) наз атриб судження, яке за кількістю є
загальним, а за якістю заперечувальне

4.Частковозаперечувальне (OSP) наз таке судження часткове за кількість і
заперечувальне за якістю

14.Правила логічного квадрату.

Логічні відношення між судженнями можна подати у формі «логічного
квадрата».

Розподіленим наз таке поняття (термін), яке в даному С взято в його
повному обсязі. Нерозподіленим наз таке поняття (термін), яке взято
частково, не в його повному обсязі.

У загальноствердних С (А) поняття на місці суб’єкта (S) повинні бути
розподіленими, а на місці предиката (Р) можуть бути і розподіленими, і
нерозподіленими.

У загальнозаперечних судженнях (Е) поняття на місці суб’єкта (S) та
предиката (Р) завжди є розподіленими.

У частковоствердних судженнях (І) поняття на місці суб’єкта (S) завжди
нерозподілені, а на місці предиката (Р) можуть бути розподіленими, але,
як правило, є також нерозподіленими.

У частковозаперечних С (О) поняття на місці суб’єкта (S) завжди є
нерозподіленим, а на місці предиката (Р) – завжди розподіленим.

15.Складні судження, їх види.

Скл.судження утвор. шляхом поєднання між собою простих суджень за
допомогою логічних сполучників(конюкції,виключаючої і виключаючої
дизюнкції,імплікації та еквівалентності).

Види:

1.Єднальні(конюктивні)судження-це такі судж,якіутворені з двох судженьза
допомогою сполучника «і» (або «та»)

2.Розділові (дизюктивні) :

А) виключаючо-розділові ВРС(строга дизюнкція) – такі судж, які
утворюються з будь-яких двох інших суджень за допомогою логічного
сполучника «або…або». Зміст полягає в поєднанні несумісних суджень.ВРС
істинні,коли 2част хибні,або коли 1-хибна,а 2-істинна.

Б)невиключно-розділові НВРС(нестрога дизюнкція)- утворюється з
будь-яких двох суджень за допом сполучника «або»,що припускає сумісність
суджень.НВРС істинне: 2компоненти істинні, або коли 1-хибне,а 2-істине.
НВРС хибне, коли є хибними обидва компоненти.

3.Умовні(імплікативні) утвор з будь-яких 2ох інших судж за допомогою
логічного сполучника «якщо…, то…».Умовне судж хибн, коли основа
істинна, а наслідок – хибний, і істинне в усіх інших випадках.

4.Судження еквівалентності утв з будь-яких 2ох інших суджень за
допомогою логічного сполучника «тоді і тільки тоді,
коли…».Істинне,коли обидва складові судження є істинними або коли вони
обидва є хибні, і хибне в усіх ішших випадках.

16.Види суджень за якістю та кількістю.

За кількістю:

1.Одиничним -наз таке судження, в якому предмет (S) виступає одиничним
поняттям

2.Загальним -наз таке атрибутне судження, в якому субєктом є загальне
поняття

3.Частковим -наз таке судж, в якому субєкт представляє частину класу
досліджуваних предметів.

За якістю:

1.Загальностверджувальне (ASP) наз таке судження, яке за кількістю є
загалним, а за якістю стверджувальним

2.Частковостверджуване (ISP) наз таке атрибут судження. Яе за кількістю
є частковим, а за якістю стверджувальним

3.Загальнозаперечувальні (ESP) наз атриб судження, яке за кількістю є
загальним, а за якістю заперечувальне

4.Частковозаперечувальне (OSP) наз таке судження часткове за кількість і
заперечувальне за якістю

17.Модальні судження

Види:

1.Алетичні включають такі модальності : «нобхідно», «можливо»,
«випадково» та їх модифікації

2.Епістемічні вкл до свого складу «знаю», «вірю», «вважаю», «доведено»,
«відомо», «спростовано».

3.Темпоральні вкл такі оцінки змісту, в яких необхідні уточнення з
використанням часових характеристик «було/буде так, що»,
«раніше/пізніше», «завжди було/буде так, що», «одночасно»

4.Деонтичні характеризують наявність або відсутність в судж певних норм
за допомогою таких модальностей: «обовязково/необовязково»,
«дозволено/недозволено», «заборонено/незаборонено»

18.Основні закони логіки

Закон мислення – це результат відображеня необхідних істотних, сталих,
багаторазово повторюваних звязків між думками, вираженими логічними
засобами.

Закон тотожності: обсяг і зміст понять(суджень) повинні бути строго
визначеними і залишатися нзміними у прцесі логічних міркувань (а=а; а(а;
а ( а)

Закон несуперечності: у прцесі міркування по який-небудь предмет не можа
одночасно стверджувати і заперечувати що-небудь в одному і тому самому
відношенні (а(а)

Закон виключеного третього: з 2ох суперечних суджень одне повинно бути
істинним, друге-хибним, третього бути не може (а-а)

Закон достатньої підстави: всяка істинна думка повинна бути достатньо
обгрунтованою(за допомогою вихідних положень, припущень, відомих законів
і правил, практичного досвіду)

19.Умовиводи, їх види

Умовивід – це форми мисленя, у якій з одного чи кількох істинних суджнь
на основі певних павил виводи виводять нове судження.Структура:
засновок, висновок, логічний звязок між засновками та висновками.
Умовивід буде правильним, якщо в ньому виконуюються основні закони
логіки.

Види:

1.Дедуктивний умовивід – це умовивід, у якому висновок зроблено
обовязково із засновків, яі виражають знання достатньо великого ступеня
загальності і які самі є знанням меншого степеня загальності.

А) Безпосередні умовиводи наз дедуктивні умовиводи, які виводять з
одного засновку.

Б) Категоричний силогізм – вид дедуктивного умовиводу, в якому з 2ох
категоричних суджень, звязаних середнім терміном (М), при додержані
правил обовязково випливає висновок

2.Індуктивний умовиводи – це опосередковані умовиводи у яких з одиничних
суджень – засновків – виводять часткое або й загальне судження –
висновок.

А)повна індукція – різновид індуктивного умовиводу, в якому на підставі
знання про належність певної ознак кожному предметові класу робиться
висновок про належність цієї ознаки всім предметам цього класу

Б)неповна індукція- індуктивний умовивд, в якому висново про весь клас
предметів робиться на підставі знання тільки деяких предметів цього
класу.

3.Умовиводи за аналогією – цетрадуктивний умовивід, у якому на підставі
подібності предметів в одих ознак робиться висновок про їхню подібність
в інших ознаках.

А)проста аналогія-на підставі подібності предметів за одними
якими-небудь ознаками облять висновок про їх подібність в інших ознак.

Б) строга аналогія-грунтується на знанні залежності ознак предметів, що
порівнюються

В)нестрога – в ній робиться висновок без знання про звязок подібних
ознак.

20. Безпосередні умовиводи (БУ)

БУ наз дедуктивні умовиводи, які виводять з одного засновку:

1)Перетворення – вид БУ, в якому змінюється якість засновків без зміни
їх кількості

2)Оберненням – наз такий БУ, в якому у висновку субєктом стає предикат,
а предикатом – субєкт. Бувають прості (без обмежень)-утв тоді, коли S і
P іабо розподілені, або нерозподілені; з обмеженнями- коли
субєкт-розподілениий, а предикат-нерозподілений, і навпаки.

3)Протистпвлення предикату – такий БУ, у якому в новому судженні
субєктом виступає поняття, яке суперечить предикату вихідного судження,
а предикатом є субєкт вихідного прложення, причому звязка змінюється на
протилежну

4)Умовивід за логічним квадратом

21.Категоричний силогізм (КС)

КС- вид дедуктивного умовиводу, в якому з 2ох категоричних суджень,
звязаних середнім терміном (М), при додержані правил обовязково випливає
висновок.У складі :два засновки і два висновки.

Терміни – це поняття, що входять до силогізму. Більший засновок має в
собі більший за розміром термін і навпаки.В основі висновку в КС лежить
аксіома силогізму-все що стверджується або заперечується стосовно виду,
належить до даного роду.

Модусами КС наз його різновиди, що відрізняються один від одного якісною
і кількісною хар-кою засновків, що входять до нього, і висновком.

Ентимемою наз скорочений КС, в якому пропущений один із засновків або
висновок.

Епіхейрема-складноскорочений силогізм, до складу якого входять два
засновки, принаймі один з них є ентимемою.

22.Основні фігури категоричного силогізму

Фігурами КС наз форми силогізму, які розрізняються за положеннями
середнього терміна М у засновках. Розрізняють:

1фігура: більший засновок повинен бути загальним, а
менший-стверджувальним

2фігура:більший засновок є загальним, а один із засновків і
висновок-заперечними

3фігура:менший засновок повинен бути ствердним, а висновок –частковим

4фігура:загальностверлних висновків не дає; якщо більший засновок
ствердний, тоді менший повинен бути загальним.

Якщо один із засновків заперечний,то більший повинн бути загальним

23.Модуси категоричного силогізму

КС- вид дедуктивного умовиводу, в якому з 2ох категоричних суджень,
звязаних середнім терміном (М), при додержані правил обовязково випливає
висновок.У складі :два засновки і два висновки.

Терміни – це поняття, що входять до силогізму. Більший засновок має в
собі більший за розміром термін і навпаки.В основі висновку в КС лежить
аксіома силогізму-все що стверджується або заперечується стосовно виду,
належить до даного роду.

Модусами КС наз його різновиди, що відрізняються один від одного
якісною і кількісною хар-кою засновків, що входять до нього, і
висновком. У чотирьох фігурах правильних млдусів 19.

24.Умовно-категоричний силогізм

КС- вид дедуктивного умовиводу, в якому з 2ох категоричних суджень,
звязаних середнім терміном (М), при додержані правил обовязково
випливає висновок.У складі :два засновки і два висновки.

Терміни – це поняття, що входять до силогізму. Більший засновок має в
собі більший за розміром термін і навпаки.В основі висновку в КС лежить
аксіома силогізму-все що стверджується або заперечується стосовно виду,
належить до даного роду.

Види умовно-категоричного силогізму:

1)стверджуючий модус А(В,А / В

2)заперечуючий модус А(В,не-В/не-А

25.Розділово-категоричний силогізм

КС- вид дедуктивного умовиводу, в якому з 2ох категоричних суджень,
звязаних середнім терміном (М), при додержані правил обовязково
випливає висновок.У складі :два засновки і два висновки.

Терміни – це поняття, що входять до силогізму. Більший засновок має в
собі більший за розміром термін і навпаки.В основі висновку в КС лежить
аксіома силогізму-все що стверджується або заперечується стосовно виду,
належить до даного роду.

Види розділово-категоричного силогізму:

1)стверджуючо-заперечуючий модус (більший засновок-завжди строга
дизюнкція) А-В/В

2)заперечуючо-стверджувальний модус (більший засновок – як строга, так і
нестрога крнюкція)

26.Полісилгізми

Полісилгізмом наз два або декілька простих КС, повязаних один з одним
так, що втсновок одногоє засновкомдля іншого:

1.Прогресивний полісилогізм-висновок попереднього силогізму стає більшим
засновком наступного силогіму.

Прогресивний сорит можна отримати з прогрествного полісилогізму шляхом
послідовного вилучення висновків передуючих силогізмів і більших
наступних засновків.

2.Регресивний полісилогізм-висновок перелуючого силогізму стає меншим
засновком наступного силогізму

Регресивний сорит можна отримати з регресивного полісилогізму шляхом
послідовного вилучення висновків передуючих силогізмів і менших
засновків,що випливають з них.

27.Індуктивні умовиводи

Умовивід – це форми мисленя, у якій з одного чи кількох істинних суджнь
на основі певних павил виводи виводять нове судження.Структура:
засновок, висновок, логічний звязок між засновками та висновками.
Умовивід буде правильним, якщо в ньому виконуюються основні закони
логіки.

Індуктивний умовиводи – це опосередковані умовиводи у яких з одиничних
суджень – засновків – виводять часткое або й загальне судження –
висновок.

А)повна індукція – різновид індуктивного умовиводу, в якому на
підставі знання про належність певної ознак кожному предметові класу
робиться висновок про належність цієї ознаки всім предметам цього класу

Б)неповна індукція- індуктивний умовивд, в якому висново про весь
клас предметів робиться на підставі знання тільки деяких предметів цього
класу.

28.Аналогія, її різновиди

Умовивід – це форми мисленя, у якій з одного чи кількох істинних суджнь
на основі певних павил виводи виводять нове судження.Структура:
засновок, висновок, логічний звязок між засновками та висновками.
Умовивід буде правильним, якщо в ньому виконуюються основні закони
логіки.

Умовиводи за аналогією – це традуктивний умовивід, у якому на підставі
подібності предметів в одих ознак робиться висновок про їхню подібність
в інших ознаках.

А)проста аналогія-на підставі подібності предметів за одними
якими-небудь ознаками облять висновок про їх подібність в інших ознак.

Б) строга аналогія-грунтується на знанні залежності ознак предметів, що
порівнюються

В)нестрога – в ній робиться висновок без знання про звязок подібних
ознак.

29.Доведення і спростування

Доведення – це сукупність логічних засобів обгрунтовання істинності
будь-якого судження за допомогою інших істинних і повязаних з ним
суджень. Структура:

-теза(судження, істинність якого треба довести),

-аргументи-істинні судження, якими користуються при доведенні
тези-вірогідні одиничні акти,визначення, аксіоми та постулати, раніше
доведенні закони науки та теореми

-демонстрація-спосіб логічного звязку між тезою та аргументом, який веде
до всьтановлення бажаної істини: прямим-доведення, в якому з відомих
передумов за встановленими правилами безпосередньо слідує теза, тобто
істинність тези безпосередньо обгрунтовується наявними аргументами;
непрямим – доведення,у якому потрібно довести хибність антитези і на цій
основі зробити висновок про істинність тези.

Спростування-логічна операція,спрямована на зруйнування доведення шляхом
встановлення хибності або нобгрунтованості висунутої тези. Аргументами
судж наз судження, за доп якихспростовується теза:

-пряме і непряме спростування тези(спростування фактами, встановленя
хибності наслідків, спростування тези через доведення антитези)

-критика аргументів- доведення хибності абонеспроможності

-виявлння неспрможності демонстрації – виявлення помилок у фолрмі самого
доведення

30. Мислення і мова

Мислення не може існувати без мови, поза мовою. Без вираження думки у
звукових, письмових, або інших знаках, символах її неможливо передати, а
отже, довідатись про її існування. Всі науки, користуючись засобами
природної мови, застосовуючи водночас засоби штучної мови.

У сучасній формальній логіці широко використовується формалізована мова.
Однак з цього не випливає, що формальна логіка(ФЛ) – це наука про
формальні мови, а не про мислення. У мисленні ФЛ вивчає логічні форми й
формально-логічні закони побудови думки.

1. Філософія як світогляд

Свiтогляд – це система уявлень людини про світ, мiсце людини у cвіті,
вiдношення людини до свiтy та до самої себе. Світогляд мiстить знання,
переконання, цiнностi, iдеали, органiзованi у єдину систему, у центрi
якої завжди перебувають уявлення людини про себе. Фiлософiя є
теоретичною формою ставлення людини до cвiту. Порiвняно з наукою її
особливiсть поля гає в тому, що вона дає змогу об’єктивно, в теоретичнiй
формi осмислити світ як світ людини, розглянути мiсце i становище людини
у світi, її смисложиттєві проблеми. Фiлософський свiтогляд дає змогу
виробити таке бачення свiтy, яке водночас є i суб’єктивним i
теоретичним, а отже, i досягти людинi гapмонії з собою, зi cвоїм
баченням cвiтy й самим світом. 3 цим пов’язанi такi особливостi
фiлософiї, як i те, що вона, будучи за формою дiяльностi наукою, не є
наукою за своїми функцiями та значенням для людини. У фiлософiї, на
вiдмiну вiд iнших наук, не iснyє єдиних, загальновизнаних теорiй.
Образно кажучи, фiлософiй є стiльки, скiльки фiлософiв, проте icнyє
единий теоретичний апарат, уявлення про предмет, завдання, функцiї, якi
постiйно перебувають у процесi становлення й осмислення.

2. Історичні типи світогляду

Свiтогляд – це система уявлень людини про світ, мiсце людини у cвіті,
вiдношення людини до свiтy та до самої себе. Світогляд мiстить знання,
переконання, цiнностi, iдеали, органiзованi у єдину систему, у центрi
якої завжди перебувають уявлення людини про себе. За способом розумiння
людиною свого мiсця світі можна виділити кілька основних тишв
світогляду:

1.Міфологічний – це результат практично-духовної дiяльностi людини. У
мiфологiчному свiтоглядi людина не вiдокремлює себе вiд речей природного
світу, а окрема людина не вiдокремлює себе вiд суспiльства в цiлому. В
мiфологiчному свiтоглядi не існує чiткоi” межi мiж мисленням та
мовленням, свiдомiстю та рез.льнiстю, предметом та думкою про предмет.

2.Науковuй свiтогляд є теоретичною формою ставлення до світу. Cвіт у
ньому об’єктивно розглядається таким яким він є незалежно вiд людини, а
людина вбачається в ньому тiльки частиною світу – природи чи
суспiльства. Теоретичне ставлення до світу дало змогу людинi поставити
закони природи собi на службу i створити комфортний світ цивiлiзацiї.

3.Мистецтво є практично-духовною дiяльнiстю. Мистецький свiтогляд дає
суб’єктивний образ свiтy, в якому художник досягає rapмонії зi cвітом
тому навіть сучасне художне бачення свiту близьке до мiфологiчного.

4.Релiгiйний свiтогляд чiтко подiляє світ та людину, природнє та
надприроднє, земне та потойбiчне. Люди на, створена за образом та
подобою Бога, займае головне, центральне мiсце у створеному Богом світі.
У релiгiйному свiтоглядi, через вipy в потойбiчне, надприродне
Божественне начало, людина виробляє власне ставлення до свiтy, надає
йому смислової завершеностi i таким чином досягає rapмонії з ним.

5. Фiлософiя є теоретичною формою ставлення людини до cвiту. Порiвняно з
наукою її особливiсть поля гає в тому, що вона дає змогу об’єктивно, в
теоретичнiй формi осмислити світ як світ людини, розглянути мiсце i
становище людини у світi, її смисложиттєві проблеми.

3. Проблема визначення предмету філософії

Заслуга Сократа полягає в тому, що він показав, що предмет філософiї
вимагає осмислення самого способу його пiзнання. Тому в мipy того, як
oкpeмi науки, що входили ранiше до складу філософiї, виробляли свiй,
вiдмiнний вiд філософського, метод пiзнання, вони вiдгалужувались вiд
фiлософiї. Наприкiнці 18 ст. нiмецький фiлософ І. Кант окреслив предмет
філософiї такими запитаннями: що я можу знати? Що я повинен робити? Чого
я смiю сподiватись?Для того щоб вiдповiсти на цi запитання, мало знати,
що таке світ i що таке людина. Тому фiлософiя вивчає не тiльки сутність
речей, cвimy, людини сам спoci6 їхнього iснування. Фiлософська
дисциплiна, що вивчає буття у вcix його аспектах, називається онтологією
(вiд грецького ontos – суще та Iogoc – вчення).

Предметом філософiї є загальнi, граничнi засади людського мислення,
пiзнання, буття людини у свiтi. Таке розумiння предмета мислення
зумовлює особливостi філософського мислення, якi вiдмежовують фiлософiю
як вiд буденoгo, так i вiд природничо-наукового мислення.

5. Основні функції філософії. (2)

До функцій філософського пізнання належать світоглядна, онтологічна,
гносеологічна, методологічна, ціннісна та праксеологічна.

Онтологія – вчення про Буття, його сутність, форми, фундаментальні
принципи та категорії.

Праксеологічний вимір філософського знання пов’язаний з аналізом і
узагальненням своєрідності взаємовідносин людей і природи, окремих людей
і суспільства в цілому, практики наукових спостережень, експериментів.

Методологічна – спосіб організації практичного і теоретичного освоєння
дійсності, який обумовлено закономірностями відповідного об’єкта,
сукупність правил, прийомів пізнання і перетворення дійсності.

Аксіологія – вчення про цінності, філософська теорія загальнозначущих
принципів, які визначають вибір людьми напряму їхньої діяльності,
характер їхніх вчинків.

6. Поняття буття, проблеми його філософського осмислення.

Буття – філософське поняття, яке позначає існуючий незалежно від
сві-домості об’єктивний світ, матерію. Найбільш загальне і абстрактне
поня-ття, яке позначає існування що-небудь взагалі.

В основи філософії багатьох мисли-телів, як минулого, так і сучасного
покладені системотворчі поняття, до їх числа належить і буття.
Філософський смисл поняття буття тісно пов’язаний з поняттями: небут-тя,
існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості,
кіль-кості, міри та іншими категоріями. Питання про те, як все існує,
яке його буття, розглядається в онтоло-гії. Онтологія – це вчення про
суще, про першооснови буття: система най-загальніших понять буття, за
допомогою яких здійснюється осягне-ння дійсності.Існує два заперечення
доцільності введення в філос. категорії буття:

– категорія буття не говорить нічо-го про конкретні ознаки речей і тому
її слід вилучити з розгляду;

– поняття буття визначається через поняття існування і повторює його, то
і в цьому випадку вона теж непотрібна.

Очевидна необгрунтованість цих точок зору. Буття – це категорія, яка
призначена для того, щоб фіксувати всезагальні зв’язки світу, а не
кон-кретні ознаки речей. Філ.категорія буття включає в себе не тільки
вка-зівку на існування, але й фіксує більш складний комплексний зміст
цього іс-нування.

Розрізняються основні форми буття:

1) буття речей (тіл), процесів, які ще поділяються на: буття речей,
про-цесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і
процесів, виро-блений людиною;2) буття людини, яке поділяється на буття
людини у світі речей і спе-цифічне людське буття;

3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і
об’єктивне (позаіндивідуальне) ду-ховне;4) буття соціального, яке
поділя-ється на індивідуальне (буття окремої людини в сусп. та в
істор.процесі) і суспільне буття.Головні сфери буття – природі,
сус-пільство, свідомість та розмаїття явищ, подій, процесів, які входять
у ці сфери, об’єднанні певною загаль-ною основою.

7. Поняття матерії.

Матерія – це філософська категорія д. позначення об”єктивної реальності,
яка відображається органами відчуття людини але існує незалежно від них.
Матерії, у чистому вигляді формі якоїсь “праматерії” не існує. У світі
існують лише конкретні матер. утворення. У категорії матерії ця безліч
утворень об”єктивної реальності зведена до однієї спільної властивості
існувати незалежно від людських чуттів і від відображення у людської
свідомості. Філ. поняття матерії відображає не якусь певну частину чи
форм об”єктивної реальності, а світ у цілому в будь-яких його проявах.
Тому не можна ототожнювати матерію з будь-яким речовинним субстратом.
Категорія матерії, має вагоме методологічне і світоглядне значення
світоглядна роль цієї категорії полягає в тому, що воно охоплює не лише
ті об”єкти, які вже пізнанні науково, а і ті, які будуть відкриті у
майбутньому. І хоча ті потенційні об”єкти будуть мати принципово нові
властивості, все ж вони будуть матеріальні, оскільки існуватимуть
реально, поза людським відчуттям. Методологічна функція поняття матерія
виявляється у тому, що воно застерігає проти пошуку першоматерії як
останньої і не змінної суті об”єктивного світу.

Оскільки матерія є абсолютною завжди існує в конкретних формах,
внаслідок чого рух проявляється через конкретні форми матерії. В основу
виділення форм руху покладенні такі основні принципи:

а) субстратний, що пов”язує певну форму руху і з специфічним матер.
носієм

б) функціональний, у відповідності з яким форма руху повинна мати свої
власні закономірності, відмінні від закономірностей інших форм руху.
Найпоширенішими формами руху є: гравітаційний, механічний, тепловий,
електро-магнітний, хімічний, геологічний, біологічний. Їх взаємозв”язок
виявляється в тому, що одна форма руху при певних умовах переходить в
іншу, окрім того, вищі форми руху виникають на основі нижчих і включають
їх у себе знятому виді.

8. Рух, основні його форми і властивості

Рух – це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає
в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух –
це будь-яка зміна, будь – яка взаємодія матеріальних об’єктів, зміна їх
станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому
рух вважається абсолютним, на той час як спокій – відносним: спокій – це
лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно
Землі, рухається відносно Сонця.

Рух виявляється у багатьох формах. В процесі розвитку матерії
з’являються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості
форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу,
його структурну організацію. У зв’язку з цим можна сказати, що кожному
рівню організації матерії( нежива природа, жива природа, суспільство)
притаманна своя, властива лише їй, багатоманітність руху. Кількість форм
руху безкінечна, рух невичерпний за своєю багатоманітністю, як і
матерія.

Джерело руху – сама матерія. Матерії притаманна здатність до
саморуху. Рух матерії – це процес взаємодії різних протилежностей, які є
причиною зміни конкретних якісних станів.

9. Свідомость, як вища форма відображення дійсності

Свідомість – найвища, притаманна тільки людям і зв`язана з мовою функція
мозгу, яка полягає в узагаль-ненному і цілеспрямованому відображенні
длійсності, в попередній уявній побудові дій і передбачанні іх
резуль-татів, в розумному регулюванні і самоконтролю поведі-нки людини.
Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної
діяльності.

Головними ознаками свідомості є відображення сіту, відношення
цілепокладання, управління. Свідомість як відображення відтворює
насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття.
Специ-фіка свідомості як відношення полягає з ії націленості на буття,
на пізнання, освоєння того, що лежить поза сві-домістю, на розкриття
його сутності. Водночас об`єктом розгляду свідомості може бути вона сама
й ії носії, тобто свідомість пов`язана з самосвідомістю.

Основними елементами свідомості, які перебувають в діалектичному
взаємозв`язку, це: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції,
воля. Розвиток свідомо-сті – це насамперед збагачення ії новим знанням
про кавколишній світ і про саму людину. Пізнання речей має різний
рівень, глибину проникнення в об`єкт і ступінь явності розуміння. Звідси
повсякденне, наукове, філо-софське, естетичне і релігійне усвідомлення
світу, а та-кож чуттєвий і раціональний рівні свідомості

10. Вихідні принципи пізнання

Принцип об’єктивності – визнання об’єктивного існування дійсності, як
об’єкта пізнання, її незалежн від свідомості та волі суб’єкта

Принцип пізнаванності – пізнання людини в принципі немає меж, людські
знання в принципі здатні давати адекватне відображення дійсності.

Принцип активного творчого відображення – процес пізнавання – це
цілеспрямоване творче відображення дійсності в свідомості людини.
Пізнання виявляє об’єктивний зміст реальності як діалектичної єдності
дійсності і можливості, відображаючи не тільки дійсно існуючи предмети
та явища, а й усі їхні можливі модифікації.

Принцип діалектики – визнання необхідності застосування до пізнання
основних принципів, законів, категорій діалектики.

Принцип практики – визнання суспільно – історичн предметно – чуттєвої
діяльності людини, як основну, рушійну силу, мету пізнання та критерієм
істинни.

Принцип історизму – вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому
історичному виникненні і становленні.

Принцип конкретності істини – абстрактної істини не може бути – вона
завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в
конкретних умовах місця та часу.

11.Чуттєве пізнання, його

форми

Чуттєве пізнання – вид наукового пізнання.

Його форми:

Відчуття: відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок
їхнього впливу на органи чуття людини; це ті канали, які зв’язують
суб’єкт із зовнішнім світом. Відчуттям можна пізнати тільки одиничні
предмети.

Сприймання: чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в
сукупності притаманних їм властивостей при дії їх на органи чуття
людини; це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, виконує
пізнавальну та регулятивну фун-ї.

Уявлення: чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює
властивості дійсності за відбитими в пам’яті слідами предметів, що
раніше сприймалися суб’єктом. В уявленні можна відтворити образ
предмета, який відсутній, але ми його вже бачили.

Чуттєве відображення –джерело будь-якого знання про дійсність. Виділення
чуттєвого пізнання як початкового етапу пізнання має сенс лише тоді,
коли вирішується питання про джерело наших знань про дійсність.

12.Логічне пізнання, його форми.

Інтуїція завжди виступає елементом логічного пізнання, адже вона
об’єднує весь ланцюг доведення в цілісність і є необхідним елементом
осмислення і розуміння.

Розуміння: процес і результат духовно-практичного та пізнавального
освоєння дійсності, коли зовн. Об’єкти залучаються до осмислення
людської діяльності, виступають її предметним змістом.

Пояснення: розкриття сутності предметів та явищ шляхом з’ясування причин
їхнього виникнення та існування, наявності законів їхнього функ-ня та
розвитку.

Мислення: процес активного, цілеспрямованого, узагальненого,
опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і
вирішення проблем у логічних формах.

13. Істина як процес

Істина – правильне відображення суб”єктом об”активної дійсності,
підтверджене практикою. Основна проблема – як можна встановити
відповідність одержаних знань реальним об”єктам, які постійно
розвиваються.

Характеристики:

об’єктивність,

абсолютність;

відносність;

конкретність;

перевірка практикою

Кожна істина є суб’єктивною за формою і об’єктивною за своїм змістом.

Абсолютна істина – утримує в собі повне і всебічне знання про сутність
предметів, явищ і не може бути спростована.

Відносна істина – в основному вірне відображене явище дійсності, але в
процесі розвитку науки, практики уточнюється, конкретизується,
поглиблюється.

14.Критерії істини

Критерієм істини має бути практика. Вона різноманітна – від
повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона
є основою пізнання, його рушійною силою. Практика історично
розвивається, а тому виступає і як абсолютний і як відносний критерій.

Форма практики – міра засвоєння предмета:

наукова;

соц-політична;

виробнича.

Інші критерії: логічний, прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний,
конвенціальний, екзистенціальний, інтуїтивний.

15. Інтуїція, її різновиди.

Інтуїція- здатність безпосереднього осягнення істини, така форма
пізнання, коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не
усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб’єкт отримує нове об’єктивно
істинне знання про дійсність. Це кульмінаційний момент творчого процесу,
коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у
відокремленому стані, об’єднуються в єдину систему.

Основні характеристики:

-безпосередність; -несподіваність;

– неусвідомленість шляхів одержання нового знання.

Це явище не раптове, а закономірне, залежне від повноти логічного
аналізу проблеми. Шляхом інтуїції здійснюється перехід від поступових
кількісних змін у з’ясуванні і осмисленні пізнавальної проблеми до
результативного її вирішення. Інтуїтивне відкриття не є безпосереднім
знанням, воно досягається в сфері підсвідомої психічної діяльності.

18-19. Емпіричні і теоретичні методи пізнання

Емпіричний – це такий рівень знання, зміст якого в основному, одержано з
досвіду, підданого деякій раціональній обробці, тобто сформульованого
певною мовою. Характерною особливістю цього рівня є те, що він включає в
себе контакт дослідника з предметом з допомогою органів відчуттів або
приладів, що їх доповнюють, дає знання зовнішніх, видимих зв’язків між
явищами. Вершиною емпіричного знання є фіксація повторення явищ без
пояснення причин. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти й
співвідношення, дані спостережень, показання приладів, записані в
протокол, зведені в таблицю чи подані графічно.

Теоретичне пізнання включає систему понять, суджень, абстракцій,
часткові й загальні теорії. Перевага теоретичного пізнання полягає в
тому, що воно дає розуміння суті загального закону і може передбачити
майбутнє. Емпіричне пізнання може випереджати теоретичне, а
теоретичне-емпіричне. Суперечності між ними вирішуються практикою, яка є
основою пізнання і критерієм істини.

21. Основні поняття і завдання праксеології

Праксеологія(грецьк.-дійовий)- область соціологічних досліджень, яка
вивчає методику розгляду різних дій або сукупності дій. Заснув.
Президентом Польщі т. Контрабинським і є одним із методів суч. Соціолог.
Досліджень. Праксеологія вивчає взаємодію індивіда і колективу у процесі
виробництва. Пракс-я – направлення розвитку, для якого характерний
перехід від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш. Поняття
Пракс-ї протилежне поняттю регрес.

22. Сутність людини, сенс її життя.

Під поняттям „людина” розуміємо суп. Істоту, в діяльності якої
виявляються суттєві характеристики найвищого якісного рівня
матеріального світу – сусп. буття.

Основні ідеї, які треба враховувати при створенні цілісної філософської
концепції людини:

людину слід розглядати з позиції єдності об’єктивного і суб’єктивного,
скінченого і нескінченного. Призначення людини прагнення до єдності,
гармонії.

Субстратні рівні(природне, суспільне, внутрішній.духовний світ) не слід
протиставляти.

Природне в людині не зводиться лише до біологічного, а має в собі
безконечність космосу.

Як розумна істота людина є відповідальною не лише за свою долю, а й за
долю світу.

Сенс життя людини полягає в реалізації потреб суспільства та власного
покликання. Визначення сенсу життя пов’язане з розумінням мети життя як
уявного чи очікуваного результату. Сенс життя притаманний життю з самого
початку. Сенс створюється самою людиною, залежить від розуміння життя,
має індивідуальний хар-ер.

Сенс життя – світоглядне філос-ке поняття, яке містить сукупність
уявлень про сутність людини, цілі існування, цінності.

23. Проблема свободи і відповідальності людини

Невід’ємним атрибутом людини є свобода волі, тобто людина в будь-якій
ситуації може діяти або не діяти. Від народження людині дана лише
свобода стати чи не стати людиною. Свобода волі людини має 2
виміри-негативний і позитивний. Негативний полягає в тому, що людина
може сказати „ні”. Будучи істотою вільною, людина не зобов’язана бути
розумною і може сказати „ні” тільки тому, що має на це право.

Позитивний вимір передбачає осмисленість дії. Осмислюючи себе, своє
становище в світі та суспільстві, людина може не тільки відмовитись від
чогось, вона може спрямувати свої дії на досягнення якоїсь позитивної
якості, на створення чогось.

Атрибутом свободи людини є відповідальність. Людина завжди відповідає за
свої вчинки, навіть відмова від чогось теж вчинок. Поняття свободи та
відповідальності у різних вимірах передбачають 2 різних характеристики
людини-її здатність бути собою та особистістю. Особа і особистість
людини передбачають свободу волі. Відмінність між ними існує через
відповідальність, яку вони передбачають. Особа-це людина, наділена
негативною свободою, оскільки на неї поширюється принцип моральної
відповідальності, згідно з яким людина не відповідає за ті вчинки, які
вона не усвідомлює. Тобто, тільки знаючи, що таке добро і зло людина
здатна на хороші та погані вчинки.

24. Філософська антропологія

– ідеаліст. Течія в зах-європ. Філософії 20 ст., заснована М. Шелером і
Х. Плеснером. Будучи абстракцією, це поняття має 2 реальні
втілення-окрема людина та людство вцілому. Людство скл. З окремих людей
і кожна людина є членом людської спільноти. Людина вцілому, безвідносно
до світу та суспільства, є предметом вивчення філософської антропології.
Наукові теорії, які намагались розв’язати проблему сутності людини,
можна умовно розподілити на 2 напрями:

– біологічні теорії;

– теорії соціологічні.

Перші виходять з розуміння людини як частини природи і намагаються дати
визначення людині як біологічному видові.

Другий вид теорій теорії соціологічні. Вони намагаються звести сутність
людини до її належності до соціальної структури суспільства, виходячи з
уявлення про те, що людина є частиною суспільства.(теорія Маркса)

Обидва види теорій мають спільну рису – вони намагаються зрозуміти
людину як частину чогось – природи чи суспільства.(вперше – в
античності)

Началами людини є тіло і душа. Тіло – чуттєве видиме в людині, її
фізична основа. Душа – те, що робить тіло живим, спонукає його рухатись,
відчувати задоволення і страждати. Життя людини відбувається в 2
площинах – матеріальній і духовній. Людина, будучи фізичною істотою,
живе згідно з законами матеріального світу.

Дух є осередком мислення та дії людини. Також виділяють 2 духовні
потенції людини-розум і волю.

30. Історичний матеріалізм як соц філософія марксизму.

Істор. Матеріалізм(матеріалістичне розуміння історії)_ складник
марксизму; теорія розвитку і пізнання суспільства. Основні ідеї,
висунуті Марксом, Енгельсом, Леніним виходять з визнання первинності
матеріального життя Суспільства-суспільного життя по відношенню до суп.
свідомості: з ідеї про те, що люди самі творять свою історію, а спонук.
Мотиви їхньої діяльності визначаються матеріальними умовами суп.
Виробництва; виділяє вироб. Відношення як економ. Структуру, базис
суспільства, визначальну надбудову; розглядає історію як закономірний
прир-істор. Процес розвитку і зміни суп-істор. Формацій, в результаті
якого затверджується комунізм.

№32 Роль народонаселення і природних умов в роз-ку суспільства

Поряд iз природним середовищєм значною мiрою природним фактором розвитку
суспiльства є народонаселения, постiйне вiдтворення людей. Цю сторону
природи людини вивчає наука демографiя. Вона дослiджyє динамiку
чисельностi населения, мiграцiю, сiм’ю, її склад i розвиток,
народжуванiсть, cмертність, зайнятiсть, пропорцiї складу населення за
вiковими, статевими та iншими ознаками, вступ до шлюбу i розлучения
тощо.Об’єкт дослiдження демографії – демографiчна система, до складу
якої входять люди i демографiчнi вiдносини. Демографiчнi вiдносини, у
свою чергу, – це тi вiдносини, в якi вступають люди у багатогранному
процесi вiдтворення населения. Це суто робоче поняття. Воно означає
створення ciм’ї, народження, мiграцiю, шлюбнi вiдносини, взаємовiдносини
мiж поколiниями тощо.Фiлософське бачення цiєї системи сукупностi
вiдносин полягає у тому, що демографiчна система, по-перше, внутрiшньо
спрямована на самозбереження, самовiдтворения, i, по-друге, це –
цiлicнiсть, динамiчна система, яка змiнюється з icторичним розвитком
суспiльства.Найважливiший показник стану народонаселення –
народжуванiсть.Дослiдниками суспiльства, економicтами, соцiологами,
полiтиками часто використовується поняття демографiчна сuтуацiя. Це
насамперед стан таких демографiчних процесiв, як народжуванicть i
cмертність,вступ до шлюбу i розлучення (шлюбнicть), склад i розмiщення
населения на певнiй територiї у вiдповiдний перiод часу
тощо.Демографiчна полiтика – система спецiальних заходiв, спрямованих на
досягнення у майбутньому бажаного для суспiльства типу аборiвня
вiдтворення населения. Найбiльш вiдчутно можна впливати надинамiку
вiдтворення населення i на демографiчну ситуацiю черезрегулювання або
через вплив з боку держави на piвень народжуваностi.Важливою
характеристикою демографічної системи є якiсний стан
населення.Насамперед, це стан здоров’я (фiзичного, генетичного), oсвітa,
квалiфiкацiя населення тощо. А тому оптимальний тип вiдтворення
населення забезпечується за допомогою демографiчної полiтики,
спрямованої на розширене вiдтворення не тiльки з точки зору кiлькicних
показникiв, а й якiсних характеристик.Найгoловнiший показник якiсноro
стану населення – стан здоров’я.

№33Формаційна теорія суспільного розвитку(К.Маркс)

Для iсторико-фiлософського вивчення процесу розвитку суспiльства К.
Марксом була введена така важлива категорiя, як сусniльно-економiчна
формацiя (СЕФ). Вона виражае тип суспiльствa,щохарактеризуєтьсясвоїм
способомвиробництва i вiдповiдними йому виробничими вiдносинами.
Суспiльству вiдомi такі типи формацiй: первiсний i рабовласницький лад,
феодалiзм, капіталізм, комунiзм (перша стадiя – соцiалiзм),
постiндустрiальнi країни i посткомунiстичний лад (головним чином для
країн СНД). Основними структурними елементами СЕФ є базис та надбудова,
а також надбазовi та надбудовнi елементи – нацiя, мова,культура, побут,
сiм’я та iн.

Базисом називається сукупнiсть ycix виробничих вiдносин, що складаються
в суспiльствi. Можна дотримуватися й iншого визначення: базис є
сукупнiсть наявних у суспiльствi економiчних укладiв. Надбудова – це
вiдображення базисних вiдносин в iдеалiзованiй формi.

1Вона існує для захисту базису i складається з трьох елементів:

.сукупностi iдей, теорiй;

2. наявностi вiдповiдних iнститутiв та органiзацiй, якi культивують цi
iдеї,тeopiї (центральною серед них є держава);

3. наявностi iдеологiчної спрямованостi – забезпечення функцiонування
панiвного ладу. Мiж базисом та надбудовою існує дiалектичний зв’язок, в
якому провiдне мiсцепосiдає базис. Для правильного розумiння
життєдiяльностi суспiльства велике значення має його соцiальна
структура. Це сукупнiсть соцiальних спiльностей, класiв, нацiй,
соцiальних груп, прошаркiв тощо. Кожна з цих спiльностей має свої
об’єктивнi й суб’єктивнi чинники утворення та функцiонування

34 Цивілізаційні моделі розвитку суспільства

Кожна цивілізація, на думку Тойнбі, проходить на своєму життєвому шляху
наступні стадії:

Стадія зародження – генезис. Цивілізація може виникнути або в результаті
мутації примітивного суспільства або на руїнах “материнської”
цивілізації.

За стадією генезису має місце стадія зростання, на якій цивілізація
розвивається в повноцінну соціальну структуру. Під час зростання
цивілізацію постійно підстерігає небезпека переходу в стадію надламу,
що, як правило, (але не обов’язково) змінюється стадією розпаду.
Розпавшись, цивілізація або зникає з обличчя Землі (єгипетська
цивілізація, цивілізація інків) або дає життя новим цивілізаціям
(еллінська цивілізація, що породила через всесвітню церкву західне і
православне християнство).

Слід звернути увагу, що в цьому життєвому циклі немає тієї фатальної
зумовленості розвитку, яка присутня у циклі цивілізації, запропонованому
Освальдом Шпенглером. Якщо у Шпенглера цивілізація – це живий організм,
котрий проходить стадії зростання, “дозрівання”, занепаду і, нарешті,
розпаду, то Тойнбі відходить від трактування цивілізації, як певної
неподільної сутності, вважаючи що “суспільство не є і не може бути нічим
іншим, окрім як посередником, за допомогою якого окремі люди взаємодіють
між собою. Особистості, а не суспільства створюють людську історію».

Така інтерпретація суспільства дозволяє відповісти на питання про
зумовленість розвитку: якщо всі індивіди, котрі складають дане
суспільство, зможуть перебороти надлам у душі, то й суспільство в цілому
зможе перебороти цю стадію. “Надлами цивілізацій не можуть бути
результатом повторюваних чи поступальних дій тих сил, котрі знаходяться
поза людським контролем”. Звідси можна констатувати, що Тойнбі відкидає
ідею фаталізму в процесі розвитку цивілізації, визначаючи можливість
свободи вибору конкретної людини.

Наступною важливою проблемою, котру прагне проаналізувати А.Тойнбі у
межах своєї цивілізаційної концепції є проблема пошуку рушійної сили в
розвитку цивілізацій.

У пошуках своєрідного першопринципу цивілізаційного розвитку Тойнбі
приходить до концепції Виклику-і-Відповіді. . Не знайшовши
детермінованих, “неживих” причин зародження і розвитку цивілізацій,
Тойнбі пропонує у якості основи світопорядкукатегорію протиріччя.
Остання розуміється навіть глибше – конституюючись у якості основного
рушійного механізму історії. Аргументацію такого вибору Тойнбі презентує
через аналіз міфу про спокусу тварини Божої Дияволом і наступним
перетворенням у дещо іншу якість. На першому етапі Диявол (Виклик)
виводить систему з рівноважного і пасивного стану Інь у збуджений і
активний стан Янь. Відповіддю на виклик повинно бути або зростання –
“перехід у більш високу і складнішу структуру”, або смерть (програш).
Зійшовши на нову ступінь, система знову виводиться з рівноваги і так до
безкінечності, поки на черговий виклик не надійде адекватної відповіді.
Виклики можуть бути як зовнішніми (стимули, необхідні для генезису
цивілізації) так і внутрішніми (творчий порив генія, розвиток науки).
Причому системі потрібна лише первинна наявність зовнішніх стимулів, які
потім, у міру розвитку системи перетворюються у внутрішні виклики. Саме
таке динамічне, прогресуюче протиріччя і є запорукою розвитку
цивілізації та індивідів як її складових.

Деякі з викликів можуть отримувати гідні відповіді, у той час як інші
можуть залишитися і без відповіді. Якщо суворість виклику буде
підсилюватися до нескінченності, чи гарантується тим самим нескінченне
збільшення енергії, вкладеної у відповідь на існуючий виклик? Тойнбі
стверджує, що найбільш стимулюючий вплив справляє виклик середньої сили.
Слабкий виклик не може змусити систему перейти на якісно новий рівень, у
той час як надмірно сильний виклик може просто її зруйнувати.

Система Тойнбі характеризується як антропоцентрична в тому сенсі, що у
ній суспільству місце “простору дії”, але не носія творчої сили. Тому і
“виклики” призначаються насамперед людям. Тут Тойнбі певною мірою
погоджується з позицією французького філософа Анрі Бергсона: “Ми не
віримо в “несвідомий” фактор Історії, так звані “великі підземні плини
думки”, на які часто посилаються, можливо лише тому, що великі маси
людей виявилися захопленими чимось одним, особистістю, висунутою з
загального натовпу. Немає потреби повторювати, що соціальний прогрес
обумовлюється насамперед духовним середовищем суспільства. Якісний
стрибок має місце лише тоді, коли суспільство зважується на експеримент.
Це, в свою чергу, означає, що суспільство або піддалося переконанню, або
було виведено з рівноваги кимсь.”

Однак більшість членів суспільства є інертною, пасивною і нездатною дати
гідну відповідь на вимоги долі. Щоб набути такої можливості суспільство
потребує наявності, Особистостей, “надлюдей”. Лише вони здатні дати
відповідь, повести за собою всіх іншихТойнбі вказує, що ними можуть бути
як окремі люди (Ісус, Мухаммед, Будда) так і соціальні групи (англійські
нонконформісти). У будь-якому випадку суспільство розколюється на дві
взаємодіючі частини: на творчу, іманентно вододіючу конструктивним
потенціалом меншість і основну інертну масу.

Тойнбі стверджує про існування такого механізму взаємодії між творчою та
інертною частинами суспільства як “мимесис” – соціальне наслідування.
Мимесис з’являється в людини задовго до вступу суспільства у фазу
розвитку. Його можна спостерігати й у суспільствах з примітивним укладом
і в розвитих цивілізаціях. Однак дія мимесису в цих двох випадках прямо
протилежна: якщо в примітивних суспільствах мимесис, виражаючись у
звичаях і наслідуванні старійшинам, спрямований у минуле і є гарантом
стабільності суспільства, то при вступі суспільства на шлях цивілізації
мимесис в основному спрямований на творчу меншість, будучи в такий
спосіб сполучною ланкою між активними і пасивними його членами. Отже,
для успішної відповіді на виклик необхідна наявність у суспільстві
наступних факторів:

– у суспільстві повинні бути наявні люди, здатні зрозуміти виклик і дати
на нього відповідь;

– більшість повинна бути готовою до прийняття даної відповіді. Іншими
словами, вона повинна “дозріти” для відповіді

35.Сутність духовного життя суспільства,суспільна свідомість.

Духовне життя суспiльства – це надзвичайно широке поняття, що включає в
себе багатогранні процеси, явища, пов’язанi з духовною сферою
життєдiяльностi людей; сукупнiсть iдей, поглядiв, почуттiв, уявлень
людей, процес їx виробництва, розповсюдження, перетворення суспiльних,
iндивiдуальних iдей у внутрiшнiй cвіт людини. Духовне життя суспiльства
охоплює світ iдеального (сукупнiсть iдей, поглядiв, гiпотез, теорiй)
разом з його носiями – соцiальними суб’єктами – iндивiдами, народами,
етносами. Основу духовного життя становить духовний світ людини – її
духовнi цінності свiтогляднi орієнтації: Разом зтим, духовний світ
окремої людини, iндивiдуальностi неможливий поза духовним життям
суспiльства. Тому духовне житгя – це завжди дiалектична єднiсть
iндивiдуальногo i суспiльного, яке функцiонує як
iндивiдуально-суспiльне. вiдуально-суспiльне.

Суспiльна свiдомicть є сукупнicтю iдеальних форм (понять, суджень,
поглядiв, почуттiв, iдей, уявлень, теорiй), якi охоплюють i вiдтворюють
суспiльне буття, вони виробленi людством у процесi освоєння природи i
соціальної історії. Суспiльна cвідомість не тiльки вiдображає суспiльне
буття, а й творить його, здiйснюючи випереджаючу, прогностичну функцiю
щодо суспiльного буття.

Випереджаюча роль суспiльної cвідомості саме i проявляється в Ії
соцiальнiй активностi. Вона пов’язана головним чином з
науково-теоретичним piвнем вiдображения дiйсностi, глибоким
усвiдомленням суб’єктом вiдповiдальностi за прогрес суспiльства.

№37 Поняття суспільної свідомості, її структура

Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень,
поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють
суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і
соціальної історії. Важливими елементами структури суспільної свідомості
виступають суспільна психологія та ідеологія. Суспільна психологія являє
собою сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій,
звичаїв, що виникають у людей під впливом безпосередніх умов їхньої
життєдіяльності через призму їхніх повсякденних інтересів. Суспільна
психологія виступає як безпосередня реакція на умови життя людини, є
першим ступенем чуттєвого сприйняття всієї багатогранності суспільного
буття. Діалектика розвитку суспільної свідомості полягає в суперечливому
переході суспільної психології в ідеологію, спонукаючи тим самим до
якісних змін у ній (суспільній свідомості). При всіх відмінностях між
соціальною психологією та ідеологією їхнє формування має здійснюватись в
органічній єдності, оскільки межа між ними дуже відносна і передбачає
взаємопроникнення їх одна в одну. Важливе місце в структурі суспільної
свідомості належить масовій свідомості.Масовій свідомості, на відміну
від побутової, все більше властиве засвоєння елементів
узагальнено-теоретичних уявлень про дійсність. Таким чином, масова
свідомість являє собою ідеологічно-психологічний феномен, сукупність
поглядів, уявлень, думок, настроїв, оцінок, норм, почуттів певної
соціальної групи, етнічної спільності, вироблених у процесі їхньої
діяльності. Передові ідеї, пов’язані з усвідомленням необхідності
підвищення соціальної активності людей на шляху до прискорення прогресу
суспільства, його свободи, гармонізації суспільних відносин, ще не
оволоділи повною мірою масовою свідомістю, не знайшли в ній достатнього
відображення. В цьому полягає суперечливий характер розвитку як масової
свідомості, так і суспільної свідомості в цілому.

40. Правова свідомість

Cуттєву роль у життєдiяльностi суспiльства вiдiграє правова cвiдомiсть,
яка являє собою сукупнiсть знань, поглядiв на юридичнi права та норми,
що регулюють поведiнку людей у суспiльствi. Право як система
загальнообов’язкових норм i правил поведiнки людей, що вираженi в
юридичних законах i вiдображають державну волю, встановлюють права та
обов’язки учасникiв правовiдносин, змiнюється разом з розвитком
суспiльства, держави, полiтики. Правова свiдомість тісно взаємопов’язана
з правовими нормами та законами увiдповiдностi з пануючими в суспiльствi
уявленнями про законнicть, порядок, справедливicть. Свiй змicт правова
свiдомiсть реалiзує насамперед в основних сферах життєдiяльностi
суспiльства – соцiально-економiчнiй та полiтичнiй, там, де i
вiдбувається процес формування правосвiдомостi, правової культури членiв
суспiльства.

Поведiнка, взаємовiдносини людей, як вiдомо, регулюються полiтичними,
моральними i правовими поглядами. Знання особистiстю своїх прав та
обов’язкiв дaє змогу

41.Хрuстuянська мораль i господарська дiяльнiсть.

Релiгiя як свiтогляд та iдеологiя є iстотною складовою части ною

світової культури, а отже, вона не може стояти осторонь вiд певного

трактування господарської i пiдприємницької дiяльностi людини,

яку за своєю традицiею опiкає, оберiгаючи її духовну чистоту.

До недавнього часу про позитивний вллив релiгiї на пiдприє

мницьку дiяльнiсть не могло 6ути й мови. Зараз же вiдбува

ється розгортання ринкових вiдносин, активiзацiя пiдприемницт

ва, слiд враховувати вci фактори впливу на люди ну – не тiльки

соцiально-полiтичнi, економiчнi, соцiально-психологiчнi, нацiо

нально-етнiчнi (ментальнi), а й релiгiйнi. Для цього треба зверну

тися до історії релiгiї та до iї моральних спрямувань.

43. Методологія, рівні методологічного знання.

Методологія не є суспільною наукою і має прошарків характер. Розрізняють
3 рівні методологічного знання. Найбільш загальний характер має
філософська методологія, що є першим рівнем методології. Її
альтернативні підходи – діалектика та метафізика. Другий рівень
методології – це загальнонауковий рівень методології, який включає у
себе елементи діалектики й метафізики. Для загальнонаукових методів
виділяють: індукція, дедукція, системний аналіз, синергетика, аналіз і
синтез тощо. Третій рівень методологічного знання – це методологія
конкретного предмета, наприклад, в мат. аналізі, теорії ймовірностей,
мікроекономіці. Причому слід зазначити, що всі види методологій
пов’язані, одне з одним. Метатеоретичною є загальнофілософська
методологія, яка пов’язана з світоглядними принципами.

45.Методології загальнонаукового рівня (системний аналіз, синергетика
тощо) (22)

Методологія не є суспільною наукою і має прошарків характер. Найбільш
загальний характер має філософська методологія. Її альтернативні
підходи – діалектика та метафізика. Для загальнонаукових методів
виділяють: індукція, дедукція, системний аналіз, синергетика тощо.

СИНЕРГЕТИКА (від греч. «син» – «со-», «спільно» і «ергос» – «дія»),
створений професором Штутгартського університету Германом Хакеном
міждисциплінарний напрям, який займається вивченням систем, що
складаються з багатьох підсистем різної природи (електронів, атомів,
молекул, кліток, нейронів, механічних елементів, органів тварин, людей,
транспортних засобів і т.д.), і виявленням того, яким чином взаємодія
таких підсистем приводить до виникнення просторових, тимчасових або
просторово-часових структур в макроскопічному масштабі.

Виникнення синергетики було неоднозначно сприйнято науковим
співтовариством. Одні говорили про нову парадигму в природознавстві,
соціальних і діалектика і метафізика. Загальнонаукова методологія, яка
включає у себе елементи діалектики й метафізики. Ця методологія об’єднує
такі методи, як гуманітарних науках на базі кооперації фундаментальних
наук і їх методів; інші не бачили в синергетиці нічого нового в
порівнянні з сучасною теорією нелінійних коливань і хвиль; треті
схилялися до думки, що синергетика всього лише об’єднуюче гасло і
нічого більш, і висловлювали подив з приводу хворого, на їх думку,
ажіотажу, викликаного новим напрямом. Системний аналіз, сукупність
методологічних засобів, використовуваних для підготовки і обґрунтування
рішень з складних проблем політичного, військового, соціального,
економічного, наукового і технічного характеру. Спирається на системний
підхід, а також на ряд математичних дисциплін і сучасних методів
управління. Основна процедура – побудова узагальненої моделі, що
відображає взаємозв’язки реальної ситуації; технічна основа системного
аналізу – обчислювальні машини і інформаційні системи. З 1950-х рр.
застосовується в економіці, сфері управління, при рішенні проблем
освоєння космосу і ін. Термін системний аналіз іноді уживається як
синонім системного підходу.

46.Парадигма ,стиль мислення , наукова картина світу.

Однією з найбільш актуальних проблем сучасного етапу розвитку науки є
питання про необхідність осмислення поряд з емпіричним та теоретичним
рівнями наукового пізнання ще одного відносно самостійного рівня – мета
теоретичного, який є передумовою самої теоретичної діяльності в науці. У
сучасній філософії такі спроби зустрічаються в методологічних концепціях
Т.Куна та І. Лакатоса. Т.Кун вводить поняття «парадигма», яке фіксує
існування особливого типу знання, що не виконує безпосередньо
пояснювальної функції, а є умовою певного виду теоретичної діяльності з
пояснення та систематизації емпіричного матеріалу. Аналогічний статус
має також поняття «дослідницька програма», яке вводить у методологію
науки І. Лакатос і яке є своєрідним мета теоретичним утворенням, що
містить набір вихідних ідей та методологічних установок, на які
спирається наукове пізнання на тому чи іншому етапі розвитку
суспільства. Великого поширення для визначення мета теоретичної та
науково-дослідницької діяльності набуло поняття «стиль мислення», яке за
змістом близьке до поняття «парадигма». Під стилем мислення розуміють
певний історично конкретний тип мислення, який, будучи загальним для
даної епохи, стійко виявляється у розвитку основних наукових напрямів та
обумовлює деякі стандартні уявлення в метамовних контекстах усіх
фундаментальних теорій свого часу. Під «картиною світу » розуміють
сукупність загальних уявлень про структуру того чи іншого фрагменту
об’єктивної реальності, що вивчається даною наукою і лежить в основі
теоретичної діяльності вданій науці. В понятті «стиль мислення»
фіксується сукупність уявлень про саму структуру пізнавальної
діяльності, про способи описування та пояснення явищ.

47.Основні принципи діалектики

Принципи діалектики – вихідні, об’єктивні за змістом ідеї
матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики,
категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу
розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності і виконують
методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед
матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного
монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину
матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а дух вторинний.
Наступний принцип – принцип єдності діалектики буття і діалектики
мислення. Це означає ,що матеріалістична діалектика визнає здатність
мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його
властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної
діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому.
Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв’язку
та загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв’язку явищ у
природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ,
на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності
ізольованих явищ. Визнання принципу загального розвитку означає не
тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і
мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як
саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. Узагальнюючи
можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності та боротьби
суперечностей, на принципи переходу кількісних явищ у якісні, та принцип
заперечення заперечення. Іноді до принципів включають також причинність,
цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні – це і принципи
відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики,
невичерпності властивостей матерії тощо.

49.Категорії діалектики

Такі поняття, як звязок, взаємодія, відношення, кількість, якість,
властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність,
антагонізм, заперечення у діалектиці є базовими і мають статус
категорій. Категорії – це універсальні форми мислення, форми
узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення
загальні властивості, риси і відношення предметів об’єктивної дійсності.
Для більш конкретного розуміння слід розкрити суть процесу
абстрагування. Абстрагування – це розумовий процес відхилення від одних
властивостей речей і концентрація уваги на інших. Найпростіший акт
абстрагування – розрізнення 2 речей. Якщо нам треба встановити
відмінність між ними, то ми не беремо до уваги те, що подібне. У
категоріях діалектики фіксується, відображається загальне в речах.
Категорії є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування. В них
фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Категорії діалектики
можуть бути застосовані у будь-якій сфері дійсності, оскільки вони
фіксують найзагальніше в усіх речах, явищах і процесах об’єктивного
світу. Категорії діалектики виробляються у процесі суспільно-історичної
практики людини і відображають об’єктивну дійсність у певних
конкретно-історичних умовах. Зі зміною умов вони змінюються. Вони
збагачуються. Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух,
розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість,
міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і
наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і
дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент.

48.Діалектика і її альтернативи

Діалектика як певна філософська концепція філософська методологія має
багато визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст. Я
поведу мову про три найважливіші виміри діалектики, а саме: про
діалектику як теорію розвитку, як логіку і теорію пізнання. Почнемо з
метафізики – антиподу діалектики як теорії розвитку. Термін «метафізика»
дослівно означає «після фізики». Метафізика – це вчення про надчуттєві,
недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу). В
значенні «анти діалектика» термін «метафізика» запровадив Гегель. З
розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась
діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності.
Метафізика і діалектика є протилежними за рядом важливих,
фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та змін;
розумінням зв’язку старого і нового; за стилем мислення. Альтернативами
діалектики є також софістика і електика. Софістика за багатьма своїми
ознаками наближається до метафізики. Софістика ґрунтується на
неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого
визначення, на змішувані суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях,
на використанні різних значень одного і того ж слова. Еклектика – це
алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на
випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих
відмінностей. Еклектика – це, образно кажучи, «мішанина», тому вона не є
ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом. До
альтернатив діалектики відносять також догматизм і релятивізм. Догматизм
– антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних
проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні
обставини часу. Релятивізм – теоретико-пізнавальна концепція, котра
виходить з однобічного з’ясування суті істини, перебільшення моменту її
відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання.
Релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання
і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм ґрунтується на
перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її
конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної
істини, відкидаючи момент її абсолютності.

51.Закон єдності і боротьби протилежностей в діалектиці.

Є основним із законів діалектики, який визначає внутрішнє джерело руху і
розвитку в природі, суспільстві та пізнанні. Причини руху і розвитку
криються у внутрішніх суперечностях, притаманних процесам і явищам
об`єктивної дійсності – боротьбі протилежностей. Кожний предмет, явище,
процес є суперечливою єдністю протилежностей, які взаємно переходять
одна в одну, перебувають в стані єдності й боротьби. Єдність, збіг
протилежностей означає, що вони взаємопороджують і взаємозумовлюють одна
одну, одна без одної не існують. Боротьба протилежностей означає, що
протилежності не лише взаємозумовлюють, а й взаємовиключають одна одну,
і ,взаємодіючи, стикаються між собою, вступають в взаємоборотьбу, яка
може набирати різних форм. Боротьба протилежностей веде з рештою до
розв`язання суперечностей, яка є переходом до нового якісного стану.
Боротьба протилежностей приводить до розвитку, під яким ми розуміємо
зміни, що пов`язані з оновленням системи, ії внутрішними структурами і
функціональними змінами, перетворення їх в дещо інше, нове, в напрямі
ускладнення.

Релігієзнавство

1. Предмет релігієзнавства, його місце в системі філософського
знання.

2. Поняття релігії.

3. Релігія як світогляд.

4 . Багатоманітність релігій та їх класифікація……..

5. Ранні релігійні вірування: анімізм, фетишизм, тотемізм, магія.

6. Релігія Стародавнього Єгипту.

7. Релігія стародавніх греків.

8. Релігія стародавніх римлян.

9. Ведичні релігії Стародавньої Індії.

10. Індуїзм.

11. Буддизм.

12. Баптизм.

13 Конфуціанство.

14. Даосизм.

15. Релігійні уявлення стародавніх слов’ян.

16. Іудаїзм

17. Виникнення та ранній період християнства, його догматика.

18. Православ’я, його догматика.

19. Католицизм, його догматика.

20. Реформація і виникнення протестантизму.

21. Християнська церква в Київській Русі.

22. Уніатська (греко-католицька) церква.

23. Іслам, його догматика та особливості сучасного етапу розвитку.

24. Протестантизм.

25. Свобода совісті у сучасній Україні.

26. Новітні релігійні течії.

27. Зороастризм.

28. Проблема класифікації релігії.

29. Язичництво.

30. ..Екуменізм в сучасному світі ,

Історія світової та української філософії

1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії.

2. Основні філософські школи Стародавнього Китаю.

3. Основні риси і етапи розвитку античної філософії.

4. Антична філософія: космоцентризм.

5. к Лінія Плато на” і “лінія Демокрита” в філософії античності.

6. “Наївний матеріалізм” філософів мілетської школи,

7. Стихійна діалектика (Геракліт).

8. Софісти.

9. Етика Сократа.

10. Ідеальна держава Платона.

11. Аристотель як систематизатор античної філософії і логіки.

12. Етика стоїків.

13. Основні риси філософії середньовіччя.

14. Апологетика: примат віри.

15. Патристика: віра для розуміння.

16. Схоластика: проблема універсалій (номіналізм і реалізм).

17. Томізм та проблема гармонії віри з розумом.

18. Основні риси філософії Відродження.

19. Діалектика доби Відродження (М Кубанський),

20. Філософія Реформації (М. Лютер, Ж. Кальвін).

21. Натурфілософія доби Відродження.

22. Основні риси філософії Нового часу.

23. Емпірична філософія Ф. Бекона.

24. Що таке “Новий органон” і “Нова Атлантида” у Ф. Бекона?

25. Раціоналізм і дуалізм філософських поглядів Р.Декарта.

26. Соціально-філософська концепція Т. Гоббса.

27. Натуралістичний пантеїзм Б. Спінози.

28. Монадологія В. Лейбніца.

29. Британське просвітництво (Дж. Локк).

30. Французьке просвітництво (Ж.-Ж. Русссг, Вольтер).

31. Метод і система філософії Гегеля.

32. Суб’єктивна діалектика Фіхте.

33. “Філософія тотожності” законів природи і мислення (Шеллінг).

34. Три великих філософських запитання І. Канта.

35. Агностицизм філософії І. Канта.

36. Етичні погляди І. Канта. “Категоричний імператив”.

37. Антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха.

38. Філософія історії Гегеля.

39. Громадянське суспільство і правова держава у філософії Гегеля.

40. Система філософії марксизму: діалектичний та історичний матеріалізм.

41. Система матеріалістичної діалектики: принципи, закони, категорії.

42. Марксизм про проблему відчуження і шляхи її подолання.

43. Класичний позитивізм.

44. Позитивізм.

45. Екзистенціалізм.

46. Герменевтика.

47. Неотомізм.

48. Фрейдизм і неофрейдизм.

49. Феноменологія Е. Гуссерля.

50. Соціальна філософія.

51. Філософія доби Київської Русі.

52. Філософські погляди Ф.Прокоповича.

53. Філософське вчення Г.С.Сковороди.

54. “Філософія серця” Г.С.Сковороди.

55. Філософські ідеї Т.Г.Шевченка.

56. “Філософія серця” П.Юркевича.

57. І.Я.Франко про українську національну ідею.

58; Філософські погляди В.І.Вернадського.

59. Консерватизм соціально-філософських поглядів В. Липинського.

60. Соціально-філософські погляди Д. Донцова.

Логіка

1. Предмет логіки, логічна культура мислення

2. Основні історичні етапи розвитку логіки.

3. Аристотель як фундатор формальної логіки.

4. Поняття, їх види.

5. Правило оберненого співвідношення між змістом і обсягом поняття.

6. Відношення між поняттями.

7 Правила визначення понять.

8. Операція доповнення поняття.

9. Поділ понять (дихотомічний і за видовою ознакою).

10. Правила поділу понять.

11. Способи і правила визначення понять.

12. Прості судження та їх види.

13. Атрибутивні судження, їх класифікація.

14. Правила логічного квадрату.

15. Складні судження, їх види.

16. Види суджень за якістю і кількістю.

17. Модальні судження.

18. Основні закони логіки.

19. Умовиводи, їх види.

20 Безпосередні умовиводи.

21. Категоричний силогізм.

22. Основні фігури категоричного силогізму.

23. Модуси категоричного силогізму.

24, Умовно-категоричний силогізм.

25. Розділово-категоричний силогізм

26. Полісилогізми.

27. Індуктивні умовиводи.

28. Аналогія, її різновиди.

29. Доведення спростування.

30. Мислення і мова.

Основи філософії

1. Філософія як світогляд.

2. Історичні типи світогляду.

3. Проблема визначення предмету філософії.

4.- Система філософії, її структурні складові.

5. Основні функції філософії.

6. Буття, його основні форми.

7. Матерія, основні форми її існування, види, властивості.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019