Реферат на тему:
Становлення й еволюція уявлень про матерію. Філософське поняття матерії.
Як уже зазначалось, категорія буття, будучи гранично абстрактною, за
ознаками існування охоплює найрізноманітніші предмети, процеси та явища
матеріального й духовного світу. У своїй сукупності вони утворюють світ.
Основні форми буття (природа, суспільство, мислення), процеси, події,
явища, які існують у межах цих форм, об’єднані спільною основою.
Ідея єдності світу знайшла своє відображення у філософській категорії
“субстанція” (від лат. substantia — те, що лежить в основі). У ній
фіксується внутрішня єдність речей, явищ, подій, процесів, через них
вона й сама проявляється. Проте субстанцію розуміють по-різному,
оскільки її можна визнавати як матеріальне або духовне начало.
Філософія, яка визнає першоосновою світу єдину субстанцію, називають
моністичною (від грецьк. monos — один, єдиний). Монізм може бути
матеріалістичним (Геракліт, Демокрит, Спіноза, Фейербах та інші) або
ідеалістичним (Платон, Берклі, Гегель). Можливе й дуалістичне (від лат.
dualis — двоїстий) трактування цього питання, згідно з яким в основі
світу водночас лежать два начала (матеріальне й ідеальне). Такою,
наприклад, була позиція Р. Декарта.
Марксистська філософія розглядає світ з позицій матеріалістичного
монізму, визнає і доводить його матеріальну єдність. Свідомість же
виступає не як субстанція всього сущого, а як особлива властивість
матерії, притаманна лише її вищим формам організації. Рух, простір, час,
структурність виступають атрибутивними характеристиками матерії, без
яких матерія не існує і які без неї теж неможливі. Світ, в якому ми
живемо, є матеріальним. Він складається з різних предметів, процесів,
які то з’являються, то зникають, перетворюючись одне в інше. Вони
відбиваються нашою свідомістю, існуючи незалежно від неї. Кожен предмет
є частиною матеріального світу, а всі вони у своїй багатоманітності,
включаючи і їхні зв’язки, становлять матеріальну єдність.
У домарксистському матеріалізмі матерію часто розуміли як щось існуюче
поряд з речами (праматерія, тілесність), з якої виникають і в якій
зникають усі речі. Наукова філософія, розглядаючи матерію як субстанцію,
зазначає багатоманітність і нескінченність матеріального світу. Матерія
існує лише в багатоманітності конкретних речей і через них.
Становлення наукових і філософських уявлень про світ пройшло важкий і
суперечливий шлях. У Стародавніх Індії та Китаї, наприклад, існував
погляд, згідно з яким основу всього сущого становлять кілька
“елементів”, або “стихій”: земля, вода, повітря, дерева, метал тощо.
Досягненням китайських філософів того часу було те, що вони дійшли
думки, що всі об’єкти матеріального світу мають єдину основу
(субстанцію) і позначили її категорією “ці”. І хоча вони ще не знали, що
вона собою являє, все ж це було важливим припущенням того, що основу
світу становить субстанція, яка розвивається за своїми закономірностями
(дао).
Філософи старогрецької стихійно-матеріалістичної Мілетсь-кої школи теж
обґрунтовували думку про те, що в основі світу лежить щось одне: або
вода (Фалес) або повітря (Анаксимен), або апейрон (Анаксимандр). Апейрон
мислився як щось “безмежне”, як матеріальне першоначало, з якого виникає
вся різноманітність речей. Геракліт за першооснову всього сущого брав
вогонь, який, на його думку, перебуває в постійному русі, хоча й
підпорядковується в своїх змінах логосу (певній закономірності).
Наступний крок у розвитку уявлень про матерію був зроблений Демокритом і
його послідовниками — Епікуром та Лукрецієм Каром. Вони розуміли матерію
як сукупність величезної кількості атомів (неподільних частинок), які
постійно рухаються в порожнечі. Ця сукупність утворює речі й цілі світи,
які існують доти, поки атоми, з яких вони складаються, не роз’єднаються.
У XVII-XVIII століттях вчення про неподільні атоми було сприйнято й
розвинено метафізичним матеріалізмом, хоча й не всі його поділяли.
Матеріалісти розглядали матерію як субстанцію, якій притаманна низка
абсолютних (незмінних) властивостей: протяжтстъ, непроникність,
інертність, незмінність маси тощо. Беручи за основу положення
ньютонівської класичної фізики, вони доводили, що матерія рухається в
просторі й часі, котрі обмежені певними параметрами. Матерія як
об’єктивна реальність ототожнювалася з речовиною. Форми руху зводилися
до найпростішої (механічної). Проте вже в той період висували глибокі
діалектичні гіпотези. Так, Дж. Толанд (1670-1722), французькі
матеріалісти XVIII ст. визнавали рух іманентним (внутрішньо притаманним)
матерії.
У XIX столітті низку великих відкриттів підготував перехід до
діалектико-матеріалістичного світогляду. Серед них закон збереження й
перетворення енергії (М. В. Ломоносов), еволюційне вчення Ч. Дарвіна,
відкриття клітини як елементарної структурної одиниці живих організмів.
Сюди потрібно додати й періодичний закон Д. І. Менделєєва, досягнення
геології, палеонтології, антропології та інших наук. І хоча в середині
XIX століття К. Маркс і Ф. Енгельс створили діалектичний матеріалізм, в
який було включене нове розуміння матерії і руху, все ж метафізичні й
механістичні погляди на матерію, рух простір і час залишалися панівними
аж до кінця XIX століття. Здавалося, що картину світу в основному
з’ясовано, однак насправді це було не так.
Наприкінці XIX століття були здійснені великі відкриття, які знаменували
собою революцію в природознавстві: виявлено явище радіоактивності,
встановлено подільність атома, відкрито електрон, а пізніше й інші
елементарні частинки, яким притаманні раніше невідомі властивості;
запроваджено поняття поля як особливого “неречовинного” виду матерії, що
не має маси спокою; відкрито взаємозв’язок маси й енергії, створено
теорію відносності, квантову механіку та ін. “Абсолютні” властивості
матерії виявилися відносними. Особливості елементарних частинок, їх рух
неможливо було адекватно передати у вигляді звичних для фізиків наочних
моделей, хоч і можна було описати математичними засобами.
Нові відкриття показали обмеженість метафізичних і механістичних уявлень
про матерію. Проте деякі фізики і філософи так і не змогли перейти на
шлях діалектичного мислення та світорозуміння. Вони зробили висновки в
контексті суб’єктивного ідеалізму: матерії як об’єктивної реальності не
існує, є лише сукупність чуттєвих даних, “фактів досвіду”, показання
приладів, які певним чином описуються, впорядковуються за допомогою
математичних рівнянь тощо. Це призвело до “кризи у фізиці”, котра, за
словами В. І. Леніна, полягала в запереченні матерії як об’єктивної
реальності, яка (матерія) дана нам у відчуттях, включаючи й “сприймання”
показань приладів.
Суб’єктивно-ідеалістичні висновки, зроблені на основі найважливіших
відкриттів природодослідників того часу, мали глибокі гносеологічні
корені. За висловом В. І. Леніна, це математизація фізики, особливо тих
її розділів, де йдеться про об’єкти, недоступні нашим відчуттям,
руйнування старих уявлень, яке внаслідок незнання діалектики закономірно
призвело до релятивізму. Нові форми суб’єктивного ідеалізму, виникнення
яких пояснюється складністю й труднощами наукового пізнання, мали також
і соціально-класові корені. Представники суб’єктивного ідеалізму
(ідеалізму в цілому) як ідеологи панівних класів були зацікавлені в
пропаганді й поширенні ідеалістичних ідей у суспільстві.
Філософське поняття матерії
В. І. Ленін кваліфікував радикальні зміни в науці, що розпочалися
наприкінці XIX століття, як новітню революцію в природознавстві, а
пізнавальну ситуацію, що спричинила ідеалістичні висновки, як “кризу у
фізиці”. Він піддав критиці філософські школи, які з ненаукових позицій
оцінювали ці події, осмислив і узагальнив революцію в природознавстві з
позицій матеріалізму та діалектики, вказав шляхи подолання “кризи у
фізиці” — заміну метафізичного матеріалізму діалектичним.
У цьому зв’язку В. І. Ленін дав таке узагальнююче визначення матерії:
“Матерія є філософська категорія для означення об’єктивної реальності,
яка дана людині у її відчуттях, яка копіюється, фотографується,
відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них”. Або
інакше: “Матерія є об’єктивна реальність, яка дана нам у відчуттях”. Це
визначення безпосередньо стосується революції у фізиці. В ньому є певні
особливості:
• Визначити, що таке матерія взагалі можна лише встановивши її
відношення до чогось нематеріального, яким є свідомість. Тому матерія
визначена по відношенню до свідомості через відношення матеріального й
ідеального.
• В цьому визначенні немає вказівок на конкретні види, властивості
матерії. Вони відносні, не обмежені жорсткими “перепонами”. Матерія
невичерпна, вона постійно змінюється, розвивається. Незмінним,
абсолютним при цьому залишається лише об’єктивне існування матерії щодо
породженої нею свідомості: все повніше, глибше, точніше відображення
невичерпної матерії у свідомості, яка постійно розвивається. Філософське
визначення матерії, таким чином, пов’язане з ленінською ідеєю про
невичерпність матерії. Воно може бути повною мірою зрозумілим лише в
контексті всього філософського аналізу цього питання.
• У гносеологічному плані філософське визначення матерії необхідно
відрізняти від конкретно-наукових знань про будову й властивості
матерії, тобто від тих знань, які в своїй сукупності становлять наукову
картину світу. У своєму історичному розвитку ці знання становлять ряд
відносних істин, які дедалі повніше й точніше відображають світ, але
ніколи його не вичерпують.
Для конкретно-наукового пізнання філософське визначення матерії є
загальнотеоретичною, світоглядною основою, методологічним орієнтиром.
Воно свідчить про нескінченний шлях пізнання світу, застерігає від
абсолютизації будь-яких наукових положень, законів, які можуть мати
широку сферу дій, але не є найзагальнішими у філософському розумінні. Це
визначення орієнтує на щораз нові відкриття. Проте основою всього того,
що може бути відкрите, є все та ж матерія, об’єктивна реальність у
невідомих раніше модифікаціях, і будь-який відкритий її новий стан,
властивість не можуть бути так чи інакше не пов’язаними з тими станами і
властивостями матерії, які вже відомі, а в остаточному — із тими, які ми
безпосередньо сприймаємо.
• Філософське визначення матерії є прикладом матеріалістичного монізму,
на якому ґрунтується принцип матеріальної єдності світу.
Протилежність матерії й свідомості має абсолютне значення лише в межах
основного питання філософії; поза ним ця протилежність має відносний
характер, оскільки свідомість — не самостійна сутність, а властивість
матерії, її породження, і за своїм змістом є її відображенням. Принцип
матеріалістичного монізму спрямований проти дуалізму, який поділяє світ
на дві самостійні “субстанції”, та поглядів, які “дроблять” світ на
багатоманітність таких “субстанцій”.
Людина зі своєю свідомістю — частина єдиного, хоч і нескінченно
багатоманітного світу. І все ж матерію і свідомість треба розглядати як
єдність протилежностей. Вони протилежні за способом існування (як
об’єктивна і суб’єктивна реальність), а їх єдність полягає в тому, що
свідомість не існує без матерії, оскільки матерія потенційно містить у
собі можливість виникнення свідомості. Основою цієї єдності є матерія,
яка саморозвивається й “відображається сама в собі”.
Філософське визначення матерії виключає різні форми ідеалізму й
агностицизму. Те, що нам дане у відчуттях, це — об’єктивна реальність,
матерія, а не відчуття саме по собі чи “досвід” (в
суб’єктивно-ідеалістичному значенні). Матерію ми сприймаємо, і вона не
відчужена від нас “річ у собі” (І. Кант). Вона відображається в наших
відчуттях, які виникають у процесі безпосереднього контакту рецепторів
організму (теж матеріальна система) з предметами, що існують окремо від
нас, а також у сприйняттях, думках, теоріях, які формуються на основі
практики.
Філософське поняття матерії охоплює не лише природу, а й
об’єктивно-реальні сторони суспільного життя.
Філософське визначення матерії охоплює також всю систему категорій
матеріалістичної діалектики, які відображають найзагальніші форми буття,
закони його розвитку, котрі одночасно є й загальними формами пізнання, —
змістовими формами, які фіксують весь пізнавальний досвід людства.
Деякі вчені вважають, що ленінське визначення матерії небездоганне,
оскільки включає лише гносеологічний аспект проблеми, тому останніми
десятиріччями дедалі частіше пропонується доповнити його онтологічним
аспектом.
Необхідно визнати, що матерія як субстанція має свої атрибути (найбільш
притаманні їй властивості), наявність яких підтверджена всім
пізнавальним і практичним досвідом людства. Проте це не ті “невід’ємні”
і “незмінні” властивості, на які вказував метафізичний матеріалізм і які
насправді були лише чимось “особливим”, неправомірно абстрагованим у
“всезагальне”. Атрибути матерії — це властивості, котрі виражають
діалектичну сутність матерії і виступають як єдність певних
протилежностей: руху і спокою, простору й часу, взаємодії і відображення
(найвищим його проявом є свідомість, якій деякою мірою теж можна
приписати атрибутивність), безкінечності й конечності, безперервності й
перервності тощо.
У зв’язку з характеристикою найзагальніших властивостей матерії виникає
питання про системність як одну з її властивостей. Світ, який ми
пізнаємо, справді є ієрархічним рядом систем, кожна з яких є одночасно
елементом щодо системи вищого порядку. Прикладом може бути ряд:
елементарні частинки — атоми — молекули — макротіла — Земля — Сонячна
система — Галактика — Метагалактика. Такі ж системи існують і в живій
природі (клітина — організм — вид — популяція — біоценоз — біосфера),
включаючи й людське суспільство.
Крім тенденції до утворення матеріальних систем і підвищення рівня
організації матерії діє також протилежна тенденція — зниження цього
рівня, збільшення невпорядкованості, “хаотичності” (ентропії). Це
свідчить про те, що космос не становить собою картину розумної
впорядкованості й гармонії. У ньому співіснують елементи й тенденції як
упорядкованості, так і хаотичності.
Література
Аскин Я. Ф. Проблема времени. Ее философское истолкование. — М., 1966.
Ахундов М. Д. Концепции пространства и времени. — М., 1982.
Баращенков В. С. Кварки, протоны. Вселенная. — М., 1984.
Баженов Л. Б., Морозов Е. К, Слуцкий М. С. Философия естествознания. —
М., 1966.
Войтенко В. П. Время и часы как проблема теоретической биологии // Вопр.
философии. — 1985. — № 4.
Гейзенберг В. Шаги за горизонт. — М., 1972.
Диалектика в науках о природе и человеке: эволюция материи и ее
структурные уровни. — М., 1983.
Енгельс Ф. Діалектика природи // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 20.
Енгельс Ф. Анти-Дюрінг // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 20.
Кедров Б. М. Классификация наук. — М., 1985.
Ленін В. І. Матеріалізм і емпіріокритицизм. Повне зібрання творів. — Т.
18.
Ленін В. І. Філософські зошити. Повне зібрання творів. — Т. 29.
Ленін В. І. Карл Маркс. Повне зібрання творів. — Т. 26.
Лой А. Н. Социально-историческое содержание категорий “время” и
“пространство”. — К., 1978.
Мостепаненко А. М. Пространство и время в микро-, мега- и макромире. —
М., 1974.
Молчанов Ю. В. Четыре концепции времени в философии и физике. — М.,
1977.
209
Пространство и время. — К., 1984.
Розенталъ И. Л. Элементарные частицы и структура Вселенной. — М., 1984.
Сучкова Г. Г. Социальное время и проблема его освоения // Философские
науки. — 1988. — № 6.
Трубников Н. Н. Время человеческого бытия. — М., 1987.
Уитроу Дж. Структура и природа времени: Пер. з анг. — М., 1984.
Уитроу Дж. Естественная философия времени. — М., 1964.
Хайдеггер М. Время картины мира. Новая технократическая волна на Западе.
— М., 1980.
Чернин А. Д. Физика времени. — М., 1987.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
