Реферат на тему
Проблема пізнання у філософії
План
1. Проблема істини в пізнанні. Істина та якісні характеристики знання.
2. Методи і форми наукового пізнання.
3. Людина і пізнання. Істина і правда.
Література1. Проблема істини в пізнанні. Істина та якісні
характеристики знання
Із самого початку усвідомлення пізнавальної проблематики перед людьми
постало питання: якщо ми сприймаємо дійсність через певні наші образи,
уявлення, поняття, то якою мірою можемо бути впевнені в їх надійності?
Зазначене питання постає у гносеології як питання про істину пізнання.
Найпоширенішим є тлумачення істини як відповідності знань та уявлень
дійсності. Але таке тлумачення не витримує серйозної критики. Так,
людський інтелект у процесі пізнання створює так звані “ідеальні
об’єкти” (“ідеальне коло” в геометрії, “ідеальний газ” у фізиці та ін.),
але реально нічого ідеального не існує. Далі: в процес пізнання ми
залучаємо свої прагнення, уподобання, інтереси, ідеали, переконання,
проте всі дані інтелектуальні утворення не можна привести у порівняння
із якимись речами чи явищами дійсності. Пізнаючи об’єкт, ми
розчленовуємо його на предмети різних наук та напрямів пізнання. Але
реально об’єкт єдиний. Чому відповідають наші предметні “зрізи” певного
об’єкта? На це запитання навряд чи існує якась переконлива відповідь.
Далі: теоретичне (абстрактне) пізнання неможливе без використання слів і
термінів. Їх правильне вживання часто стає запорукою правильного
розуміння процесів і результатів мислення. Але давно відомо, що
остаточно визначити якийсь термін неможливо хоча б тому, що всі слова
мови становлять систему без однозначно окреслених меж. Отже, концепція
істини як відповідності знань реальності суттєво спрощує реалії
пізнання.
Спробою обминути згадані складнощі була конвенціональна концепція
істини: істиною слід вважати те, що більшість людей погоджується
визнавати таким (у науці або й повсякденному житті). В науці з давніх
часів існує переконання, що істиною можна вважати логічну
несуперечливість наукової теорії. Доповнює ці погляди прагматичне
тлумачення істини як ступеня корисності, ефективності, практичної
виправданості знання. Але всі ці концепції істини мають свої досить
помітні недоліки.
Так, очевидно, що питання про істину не можна вирішувати більшістю
поданих за неї голосів (навіть, поданих фахівцями), так само, як і
корисністю. Тому врешті-решт у сучасній гносеології авторитетнішою
постає регулятивна концепція істини, згідно з якою знання розглядаються
в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що
забезпечують оптимальність наших взаємодій зі світом. При тому
враховують, що для забезпечення наших оптимальних стосунків із
природною, суспільною та інтелектуальною реальністю нам потрібні як
відчуття, абстрактні конструкції, так і досвід, експерименти, практика.
У такому разі істина постає як інтелектуальна багаторівнева діяльність,
унаслідок якої ми отримуємо надійні засоби та інструменти нашого
життєвого самоздійснення.
Отже, істина постає не як щось застигле, вічне, незмінне, а як процес
функціонування інтелектуального складника суспільно-історичного життя. У
цьому процесі наявні чуттєва, раціонально-логічна та досвідно-практична
складові частини. Тому й ознаки істини на різних рівнях її
функціонування можуть бути різні: чуття засвідчує нам фактичність
існування або неіснування будь-чого; мислення фіксує суттєві та
необхідні зв’язки, характеристики, риси реальності; практика та досвід
окреслюють умови та межі застосування розумових конструкцій. Відзначимо
найважливіше в понятті істини. Насамперед істина — це якісна
характеристика людських інтелектуальних побудов, а не реальності. Але,
крім того, істина — це не картина реальності в людському розумінні, а
складне процесуальне розумове утворення, яке дає змогу констатувати
наявне, виявляти суттєве та пересвідчуватись у можливостях знання.
Істина постає суттєвим поглибленням нашого сприйняття дійсності і
водночас усвідомленням самого нашого пізнавального досвіду, тобто в
кінцевому підсумку істина — це належне в пізнанні, гносеологічний ідеал
пізнання, те, чого ми прагнемо, бо врешті-решт, коли ми ставимо питання
про поняття істини, то воно передбачає завершену повноту наших знань.
Але це поняття, як і будь-яке еталонне, ідеальне утворення свідомості,
виконує функцію оцінки, виявлення ступеню наближення реального до
еталонного, належного. В дійсності ж ні ідеального, ні еталонно
завершеного не існує, а існують часткові, фрагментарні елементи можливої
чи бажаної повноти. Тому істина наявна в реальному пізнанні, інакше ми
були б неспроможні оцінювати знання, проте вона наявна тут у вигляді
лише окремих елементів, частинок нашого максимального наближення до
оптимальних взаємодій із світом через інтелектуальне відтворення
дійсності, багатоаспектне в усій її повноті та складності. Але дійсності
не самої по собі, не відстороненої від людини, а дійсності як царини
людської життєдіяльності.
Істину як багатогранний інтелектуальний процес нелегко збагнути у всій
повноті, тому нерідкісними, а, скоріше, типовими, постають однобічні
підходи до неї, які можуть виливатись:
• у позицію догматизму — перебільшення значення сталого, незмінного
елемента в пізнанні, прагнення вважати здобуті знання абсолютною
істиною;
• у позицію релятивізму — перебільшення значення мінливості знань,
проголошення усіх знань відносними;
• у позицію утилітаризму — зведення до рангу істини тих знань, які на
даний момент виявились виправданими і корисними;
– у позицію нормативного ставлення до істини – істина недосяжна, проте
важливим є не її отримання, а лише рух до неї.
Усі ці реальні ознаки істини (сталий елемент пізнання, його мінливість,
практична виправданість, нормативна спрямованість до ідеальної повноти)
входить у зміст наших знань. Залежно від їх конкретних складників,
особливостей побудови та обґрунтування знання якісно характеризуються як
очевидні, вірогідні, достовірні, правдиві, правильні та істинні. В
останньому випадку йдеться насамперед про наукові знання.
Очевидність характеризує максимально повне співпадіння ментальних
засобів та утворень із тим, що входить в людське сприйняття або
розуміння. Як правило, очевидність супроводжується відсутністю найменших
сумнівів щодо точності знання. Достовірність засвідчує наявність у
певних знання тих чи інших (чуттєвих, логічних, смислових, об’єктивних
чи суб’єктивних) ознак істинності. Вірогідність стосується оцінки знань
на міру їх виправданості, коли немає точних свідчень про їх помилковість
або про достовірність. Правильні знання – це знання, що відповідають
усталеним нормам або правилам їх вибудовування та використання.
Правдивість, як характеристику знання, окреслимо спеціально в останньому
підрозділі даної теми.
В негативному плані якість знання оцінюється через поняття: а)
заблудження – коли знання сприймаються як достовірні, достатньо повні,
хоча мають такий ступінь неповноти, який реально виводить їх за межі
достовірності; заблудження – це не навмисне, а мимовільно невиправдане
відношення до якості знання; б) помилки – коли порушується правильність
у змісті, формі або функціонуванні знання; в) хиби (хибності) – коли
знання свідомо перекручуються, але подаються як істинні чи достовірні
(щоправда, в логіці існує свій, спеціальний та більш чіткий критерій
хибності).
У науці істинність знань визначають максимальним ступенем їх
відповідності критеріям та нормам науковості. На першому плані тут
фігурують: а) підтвердження фактами; б) підтвердження експериментальними
перевірками; в) узгодженість із принципами наукової теорії; г)
коректність і точність застосування термінології; д) логічна та
концептуальна несуперечливість.
2. Методи і форми наукового пізнання.
Весь хід нашого розгляду пізнавальної проблематики привів до
необхідності докладніше з’ясувати суттєві особливості наукового
пізнання, адже не має сумніву, що наукове пізнання сьогодні є
найрезультативнішим і найавторитетнішим. Ми досить часто, обговорюючи
якісь складні питання, посилаємося на науку, чекаємо саме від неї або
рішучих підтверджень деяких суджень і позицій, або безсумнівних їх
спростувань.
`„7
?I” •?•0–?–6—I—”???o?V™oooooocoooocoooooooooooooo
* завдання емпіричного пізнання — фіксація, нагромадження та перше
опрацювання фактів. Тому і результатами емпіричного пізнання є факти та
певні форми їх зведення, такі як класифікації, типологія, тарифікація та
ін. Звернімо увагу на те, що факти — це не просто події або явища, що
відбуваються або відбувалися. Для науки далеко не все з такого може бути
фактом. Для того, щоб певне явище стало фактом, воно повинно бути
зафіксоване з допомогою певного інструментарію науки, описане науковою
термінологією. Звідси й форми емпіричного пізнання: описи, зведення,
протоколи. Особливе значення мають протоколи, бо вони є найпершими
фіксаціями фактів. У сучасному наукознавстві фігурує поняття
“протокольних суджень”, яке має досить часто вирішальне значення щодо
надійності фактів. Коли факти здобуті та певною мірою впорядковані,
виникає необхідність їх подальшого інтелектуального опрацювання. Тут на
перший план виходять деякі загальнологічні інтелектуальні процедури,
проте в науці вони також здійснюються чітко, ретельно контрольовано, із
застосуванням спеціальних операціональних засобів (наприклад, апарату
математичної логіки). Отже, тут фігурують методи: аналіз та синтез
(розкладання фактів на необхідну кількість елементарних складників,
дослідження останніх та подальше їх зведення у якісно ціле явище);
індукція та дедукція (рух думки від окремих фактів до узагальнених ідей,
висновків, та зворотний рух – від загальних ідей і принципів до
конкретних фактів); формалізація (виділення завдяки попереднім методам
однорідних, повторюваних елементів у сукупності фактів та подальше їх
символічне позначення з метою спрощення операцій із фактами або їх
складовими); ідеалізація (доведення параметрів певних фактів до гранично
можливих їх вимірів з метою вивчення певних якостей в їх найповніших та
виразніших виявленнях). Зазначені методи ми досить часто (іноді
стихійно) застосовуємо в повсякденному життєвому досвіді. У науці вони,
як було зазначено, мають чітке процедурне розроблення. Використання
ідеалізації та формалізації підводить до математичного опрацювання
фактів. Усі ці методи приводять до виникнення теоретичного рівня
наукового пізнання. Завдання наукових теорій — опис, окреслення певної
предметної сфери реальності через виявлення її суттєвих, необхідних,
важливих зв’язків, функцій, відношень. Тому теорія досить часто
починається з відкриття законів досліджуваної сфери.
Результатом теоретичного пізнання постають наукові теорії — система
раціонально-логічних тверджень, понять, принципів, законів, що віднесені
до певної сфери реальності. Як звичайно, наукові теорії будують за
принципом “піраміди”: угорі розміщені вихідні концептуальні принципи
науки, що фіксують її фундаментальні установки (наприклад: “закони
Всесвіту всюди однакові”, “Світ є впорядкованим, тобто має регулярність,
а не безладним”, “Все підлягає формалізації та математичному
обчисленню”, “Будь-що, що існує, можна уявити у формі системи” та ін.).
Далі йдуть принципи, що фіксують фундаментальні якісні характеристики
досліджуваної реальності, потім — теореми, закони, твердження, поняття,
фактичні дані. Отже, наукова теорія є найбільш розвиненою та досконалою
формою наукового пізнання. Щоб спростувати наукову теорію, недостатньо
мати факти, що їй суперечать; слід висунути нові гіпотези, аксіоми,
створити конкурентну теорію або суттєво змінити принципи наявної.
Теоретичне пізнання, як звичайно, відбувається у формах міркування,
інтелектуального споглядання, мисленого конструювання та мисленого
експериментування; всі вони спрямовані на побудову наукової теорії.
Найчастіше при цьому використовуються такі методи: а) аксіоматичний:
виділення вихідних співвідношень сфери пізнання та встановлення з їх
допомогою змісту зв’язків цієї сфери; б) теоретичного моделювання:
конструювання предметних якостей за допомогою математики, теорії систем
та ін.; в) гіпотетико-дедуктивний: формування гіпотез, що пояснюють
сукупність фактів, виведення з гіпотез часткових тверджень та їх
пояснення; г) сходження від абстрактного до конкретного: виділення
елементарних характеристик фактів та зведення їх в єдину систему
тверджень; д) поєднання історичного та логічного: досліджують історичний
процес певної сфери, виділяють у ньому необхідні зв’язки, які зводять в
єдину систему тверджень. Останнім часом у наукознавстві звертають увагу
на важливу роль експериментально-практичної бази науки, де створюють
інженерні забезпечення наукових досліджень, прилади, провадять
експериментальні випробовування наукових положень.
Отже, наш екскурс у методологію наукового пізнання свідчить про те, що
сучасна наука постає дуже насиченою та різноманітною, а водночас – і
складною, за арсеналом тих засобів, які вона застосовує з метою
підвищення достовірності та ефективності людських знань.
3. Людина і пізнання. Істина і правда
Розгляд суттєвих аспектів пізнання дав нам змогу пересвідчитись:
пізнання є органічною складовою частиною людської життєдіяльності.
Завдяки пізнанню людина дістає можливість ставитися до дійсності
свідомо, зі знанням, оцінювати її, розуміти та збільшувати свої життєві
можливості. Але акцентування лише позитивної сторони пізнання було б
проявом однобічного підходу до нього. Із глибин історії до нас дійшло
свідчення зовсім іншого його тлумачення: “Я віддався моїм серцем, щоб
спізнати мудрість, спізнати глупоту і безумство, і я довідався, що й це
гонитва за вітром, бо у великій мудрості — велика журба. Хто додає
знання, додає страждання” (Біблія, Проп., І, 17—18).
Бачення знання і пізнання у негативному аспекті засвідчено також
давньогрецькими міфами (зокрема про царя Едіпа) та відомою ренесансною
легендою про доктора Фауста. Французький філософ А. Берґсон пояснював
негативні аспекти пізнання його обмеженістю, фрагментарністю, тим, що
знання розтинає суцільність буття і тому неминуче його механізує,
убиваючи життєвість. Спираючись на виділені основні змістові акценти в
понятті пізнання (підрозділ 13.1), ми можемо додати, що негативні
аспекти пізнання пов’язані також із бажанням з його допомогою володіти
реальністю, використовувати пізнане виключно з утилітарними, проте –
частковими та обмеженими цілями і намірами. Саме останні моменти дають
змогу зрозуміти, чому успіхи пізнання призвели до жахливої сучасної
економічної кризи, чому потужним прискорювачем пізнавальної діяльності
впродовж останніх століть були військові потреби і розробки в галузі
створення зброї масового знищення людей.
Урахування як позитивних, так і негативних проявів пізнання підводить до
думки, що його не можна відривати від цілості людини, що пізнає. Знання
може мати суто інформативний характер, характер зовнішньої обізнаності і
не зачіпати глибинних інтересів людини. Таке знання легко перетворюється
на засіб діяльності і навіть на товар. Але, крім того, знання може бути
органічним глибинам людської особистості, внутрішньо, іманентно
зрозумілим людині через те, що воно здобуте шляхом “поту і крові”. У
такому варіанті знання постає пов’язаним із намаганням досягти через
пізнання найважливішого для людини: самопізнання, вищих життєвих сенсів,
життєвого щастя та душевної рівноваги. Таке знання ми вже не можемо
протиставляти ні людині, ні суцільності буття.
Сучасні дослідження наукового пізнання доводять, що і в науці позиція
дослідника, його уподобання, світоглядні принципи і навіть темперамент
можуть суттєво впливати на результати його пізнавальних дій. У зв’язку з
цим поряд із поняттям істини в оцінці пізнання використовується ще й
поняття правди. За загальним визначенням, правда — це істина, поєднана з
життєвою позицією людини, пошуком, досвідом, здобутками та втратами.
Якщо істина як ідеал науки передбачає відсторонене, об’єктивне
окреслення того, що є, і таким, яким воно є, то правда синтетична,
завжди чиясь, а не абстрактна. Правду не можна вилучити з реалій життя,
з усієї гами людських почуттів, прагнень, страждань та сподівань. Тому
мистецьке пізнання, як і творчість узагалі, ми оцінюємо не за допомогою
поняття істини, а через правду, бо дійсність тут пoстає в окресленнях
людського ставлення до неї.
Отже, правда характеризує знання і пізнання як людську, цілісну,
особистісну позицію щодо світу і буття.
Література
1. Голдстейн М. й Голдстейн И.Ф. Как мы познаем.—М., 1984.
2. Демидов В. Как мы видим то, что видим.—М., 1987.
3. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук.—Розд. 8. -Львів,
1995.
4. Петрушенко В. Епістемологія як філософська теорія знання. – Львів,
2000.
5. Полани М. Личностное знание.—М., 1985.
5. Рассел Б. Человеческое познание.— К., 1997.
6. Франк С.Л. Предмет знання. Душа человека.—СПб., 1995.
7. Чудинов З.М. Природа научной истины.—М., 1977.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
