Проблема методу наукового дослідження в філософії ХVII ст. (реферат)

Реферат на тему:

Проблема методу наукового дослідження

в філософії ХVII ст.

ПЛАН

Особливості вчення Ф.Бекона

Раціоналізм Р.Декарта. Основні правила дедуктивного методу

Пізнавальний процес і вчення про свободу Б.Спінози

Вступ

Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має
утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову
революцію XVI—XVII ст., становлення експериментального природознаства.
Вона утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною
ідеологію, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи
духовні надбання епохи Відродження. Найсуттєвішою особливістю філософії
Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв’язок з
проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний
засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської
гідності, свободи і щастя.

Методологія (від гр. methodos — шлях дослідження, пізнання та гр. logos
— вчення, тобто вчення про метод:

1) вчення про методи пізнання та перетворення дійсності;

2) сукупність прийомів дослідження, які застосовуються в певній галузі
знань.

Становлення методології як зрілого і всебічного вчення про принципи,
методи і прийоми пізнання відбулось у філософії Нового часу в XVII—XVIII
ст. в зв’язку з бурхливим розвитком науки. Відтоді розробка наукової
методології стає центром теоретичної думки. Ф.Бекон обґрунтовує метод
індукції, Р.Декарт, Б.Спіноза та Г.В.Лейбніц — метод дедукції. При цьому
слід мати на увазі, що сучасна класифікація методів і прийомів пізнання
враховує як своєрідність, так і зв’язок різних методів: конкретних наук,
загальнонаукових, емпіричного пізнання, загальнофілософських.

1. Особливості вчення Ф.Бекона

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та
обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою
проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. На
цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки:
емпіризм та раціоналізм.

Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з
чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в
чуттєвому досвіді суб’єкта. Раціональне пізнання, розум не привносить
ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєво
сенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового
знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної
інтуїції, а чуттєвосенситивне пізнання лише підштовхує розум до
діяльності.

Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а
основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність,
необхідність, суттєвість [3, c.208].

Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626),
який основні свої ідеї висловив у працях “Новий органон” (1620) і “Про
гідність та примноження наук” (1623). Головне завдання філософії Ф.Бекон
визначає як пізнання природи і оволодіння її силами, а для цього
необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до
істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини,
максимально збільшуючи її ефективність. Проте для сприйняття нового
методу необхідна значна підготовча робота, яка б ліквідувала причини, що
затримують пізнавальний прогрес. Новий метод може зустріти на своєму
шляху багато перешкод, хибних уявлень, забобонів, які, наче примари,
відволікають пізнання від істини.» На думку Бекона, існує чотири види
помилкових суджень, “примар”, від яких слід звільнитися перед тим, як
починати пізнання. До першого виду помилок, які він називає “примарами
Роду”, належать ті, що пов’язані з недосконалістю людського розуму та
органів чуття людини. Вони укорінені в самій людській природі. Під
впливом цих “примар” людина розглядає природу аналогічно зі своїми
специфічними рисами, антропологізує її. Вони є вродженими, тому
позбутися їх практично неможливо. Одначе усвідомлення небезпеки цих
суб’єктивних перешкод у пізнавальній діяльності і дослідницька
дисципліна можуть послабити їхній вплив. Другим видом помилок є “примари
Печери”, зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням,
звичками, що примушують людину спостерігати природу ніби із своєї
печери. “Примари Печери”, як і “примари Роду”, є проявом суб’єктивного
ставлення людини до природи. Ці “примари” можна подолати шляхом
колективного досвіду, врівноваженістю та неупередженістю в судженнях [1,
c.89].

Набагато більшу небезпеку становить третій вид помилок “примари Площі”,
що проникають у пізнання разом зі словами та іменами. Вони породжуються
спілкуванням людей і зумовлені вживанням застарілих понять, суджень,
слів. Четверте джерело помилок — “примари Театру”, що породжуються
сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, традиційні
філософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують театральні
дійства. Щоб очистити пізнання від цих примар, треба, на думку Бекона,
виходити дише з досвіду і безпосереднього вивчення природи, бути
вільним, самостійним у своїх твердженнях та висновках, незалежним від
авторитетів, бо істина є дочкою часу, а не авторитетів.

Метою пізнання, підкреслює Бекон, є збагачення життя справжніми
відкриттями і влада людини над силами природи; об’єктом пізнання є
природа, а основними методами — індукція та експеримент.

Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання,
Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно спекулятивної
методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за
допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання.

Перший — це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з
самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму.

Другий шлях — шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить
пізнання до нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки —
шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину — мед,
так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою
раціональних методів у наукову істину.

Метод, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів,
окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є методом наукової
індукції. Саме його Бекон вважає справжнім методом наукового пізнання
природи.

Основна тенденція вчення Роджера Бекона об’єктивно антицерковна і
антисхоластична. Особливо це видно з визначення предмета філософії:
через пізнання творіння пізнати творця. Творіння — це об’єктивний світ.
Пізнавши творіння (природу), філософія допоможе пізнати творця (Бога).
Увесь цей процес у Роджера Бекона одягнутий у богословський “одяг” як
намагання не принизити ролі Бога. Кінцевою метою вивчення філософії, за
Роджером Беконом, має бути творець. Між наукою і вірою немає різниці.

Роджер Бекон обґрунтовує необхідність експериментальних наук. І тут він
виступає як мислитель нового плану, який пориває зі схоластичною
вченістю. Бекона не можна назвати ортодоксальним богословом. Він до
певної міри вільнодумець.

Роджер Бекон вважає, що характерною рисою людини має бути
віротерпимість. Християнство не найдосконаліша релігія. Всі інші релігії
не гірші. Це і є підтвердженням його вільнодумства [2, c.75].

Схвальні відгуки про античну культуру, мораль відрізняють Роджера Бекона
від багатьох тогочасних філософів. Бекон глибоко поважає античну
спадщину, стає провісником майбутнього гуманізму. Засуджує хрестові
походи. Робить критичні зауваження на адресу керівників християнської
церкви [1, c.118].

Особливість філософії Бекона проявилася у його ставленні до центральної
проблеми філософії середньовіччя — проблеми універсалів

У розв’язанні цієї проблеми Бекон дотримується номіналістичної лінії,
але не крайнього порядку. Він був концептуалістичним номіналістом (як
Абеляр), тобто вважав, що істинно реальними є лише індивідуальні речі.

Бекон дотримується точки зору про безконечну подільність матерії. В
цьому він противник античного атомізму.

Будучи ділимими до безконечності, частинки матерії зберігають її якості.
Природою теплових явищ є рух частинок.

Роджер Бекон поіншому, ніж схоласти, вирішує проблеми форми. Схоласти
вважали форму первинною щодо матерії. Бекон виступає за єдність матерії
і форми.

Беконом введене поняття “експериментальна наука”. На його думку,
експериментальна наука — вихідний момент, необхідна передумова, без якої
не може бути знання.

2. Раціоналізм Р.Декарта.

Основні правила дедуктивного методу

Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку був
французький філософ Рене Декарт, латинізоване ім’я — Ренатус Картезіус
(1596—1650). Основні погляди викладені у працях: “Міркування про метод”
(1637), “Роздуми про першу філософію” (1641), “Начала філософії” (1644),
“Пристрасті душі” (1649).

Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя
прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної
дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має
підпорядковуватись раціонально математичному мисленню.

Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох
правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання —
визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна
вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не
потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай
усе сумніву!

У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних
явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти,
доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає
“дотримуватись певного порядку мислення”, який полягає в тому, щоб
починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово
сходити до складніших і важчих [3, c.57].

Таке сходження, за Декартом, є процесом опосередкованого дедуктивного
виведення, що спирається на інтуїцію. Отже, засадними елементами
раціоналістичного методу Декарта є дедукція та інтуїція. Четверте
правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та
ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку,
детального огляду всіх ланок. Розум, озброєний дедуктивним методом,
здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта,
перешкод у послідовному сходженні до істини.

Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності
доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної
інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже
ні з чого не виводяться, а є самоочевидними. Ці вихідні самоочевидні
положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми
математики, зокрема геометрії.

Шукаючи такі самоочевидні вихідні інтуїції, що не викликають ніякого
сумніву, Декарт доходить висновку, що в основі їх лежить положення: “Я
мислю”. Неможливо заперечувати положення “Я мислю”, бо заперечення,
сумнів теж є проявом мислення. Саме положенню “Я мислю” притаманні
ясність та самоочевидність. Далі Декарт робить другий крок: “Мислю, отже
існую ” (“Cogito ergo sum”). Тобто від здатності мислити переходить до
суб’єкта, істоти, яка мислить. Декарт вважає, що людина від народження
має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання. Їх слід
уяснити і з допомогою раціоналістично дедуктивного методу вивести на
їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей Декарт відносить:
ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксіоми
математики, наприклад, “якщо до рівних величин додати рівні, то отримані
результати будуть рівними між собою” і т.д.. Ці ідеї Декарт розглядає як
втілення природного світла розуму [1, c.191].

3. Пізнавальний процес і вчення про свободу Б.Спінози

Раціоналістичну методологію після Р.Декарта продовжує розвивати
нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632—1677) у працях: “Короткий
тракт про Бога, людину та її щастя”, “Трактат про вдосконалення розуму”,
“Богословськополітичний трактат” (1670), “Етика” (1677).

Можливість пізнання Спіноза обґрунтовує єдністю душі і тіла. Зовнішні
предмети, діючи на наше тіло, діють також і на душу, викликаючи в ній
певні враження, уявлення. Спіноза заперечує і критикує теорію вроджених
ідей Р.Декарта, проте визнає наявність у людей вроджених здібностей
здобувати знання; Завдання людини полягає в тому, щоб удосконалювати цю
природжену здатність до пізнання. Важливу роль тут відіграє науковий
метод.

Пошук методу наукового пізнання має, на думку Спінози, здійснюватись
через дослідження всіх можливих шляхів, якими людина добуває знання, і
вибір та удосконалення найкращого, найефективнішого з них. Він розрізняє
чотири способи надбання знань, що вичерпують, з його точки зору, всю
пізнавальну діяльність людини [2, c.105].

Перший полягає в отримані знань завдяки чуткам. Цей спосіб Спіноза
відкидає як непридатний і згадує про нього, щоб лише показати усі
можливі шляхи пізнання.

Другим способом є добування знань із безладного неупорядкованого
досвіду, що не визнається розумом і базується на випадкових
спостереженнях. Цей шлях дає змогу отримати лише неповні та поверхові
знання про одиничні речі. Таке пізнання не розкриває сутності речей.

За допомогою третього способу виводиться знання про сутність речей за
аналогією з іншими: це буває, коли ми за деяким наслідком знаходимо
причину або ж коли робимо висновок про окремий випадок, виходячи з більш
загального явища. Це знання потребує доведення. Воно, хоч і є науковим
знанням, проте не є достовірним.

Четвертий спосіб пізнання — це шлях, коли істина осягається розумом
безпосередньо, за допомогою інтелектуальної інтуїції. Речі тут
сприймаються виключно через їхню сутність, а знання про них є істинними,
відповідають сутності і не потребують ні доведення, ні перевірки.

Логічна дедукція та інтелектуальна інтуїція є у Спінози вищими видами
пізнавальной діяльності, завдяки яким осягаються сутнісні характеристики
дійсності. Чуттєвий же досвід може лише скеровувати нашу думку,
спрямовувати її шляхом сутності речей.

Свободу Спіноза розуміє як дію лише за необхідністю власної природи, без
будь-якого примусу зовні.

Свобода протиставляється не необхідності, а примусу. Сама ж необхідність
може бути як примусовою, так і вільною.

Природа в цілому як субстанція співрівна Богу, як причина самої себе
(causa sui) є свободою. Людина ж лише в тому випадку має свободу, коли
діє за необхідністю своєї власної природи, без примусу, коли навчається
підкоряти свої при-страсті розуму. А для цього необхідно пізнати свою
природу.

Свобода збігається з пізнанням необхідного в своїй природі. Свобода —
це пізнана необхідність [1, c.183].

Висновки

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на
природознавство, тісний зв’язок з проблемами методології наукового
пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального
оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя.

Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626),
який основні свої ідеї висловив у працях “Новий Органон” (1620) і “Про
гідність та примноження наук” (1623). Метою пізнання, підкреслює Бекон,
є збагачення життя справжніми відкриттями і влада людини над силами
природи; об’єктом пізнання є природа, а основними методами — індукція та
експеримент. Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового
пізнання, Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно спекулятивної
методології, так і проти вузького емпіризму.

Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку був французький
філософ Рене Декарт, Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне
значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на
принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як
передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально математичному
мисленню.

Раціоналістичну методологію після Р.Декарта продовжує розвивати
нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632—1677). Пошук методу
наукового пізнання має, на думку Спінози, здійснюватись через
дослідження всіх можливих шляхів, якими людина добуває знання, і вибір
та удосконалення найкращого, найефективнішого з них. Він розрізняє
чотири способи надбання знань, що вичерпують, з його точки зору, всю
пізнавальну діяльність людини.

Свободу Спіноза розуміє як дію лише за необхідністю власної природи, без
будь-якого примусу зовні. Свобода збігається з пізнанням необхідного в
своїй природі. Свобода — це пізнана необхідність.

Список використаної літератури

Надольний Я.І. Філософія. Підручник. – К., 2000.

Чанышев Е.В. Курс лекций по древней философии. — М., 1981. — С.4-364.

Філософська енциклопедія. – К., 1999.

PAGE

PAGE 11

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter