Реферат на тему:
Поняття “історія” у філософії історії?
Часом складається враження, що широкі кола професійних істориків менше
переймаються дискусіями відносно того, що є історія, аніж філософи. Для
повсякденної дослідницької роботи з документами, пам’ятками, з
встановленням достовірності фактів, та ще й при відпрацьованих методах
історичного аналізу й синтезу достатньо буває розуміння історії як
спеціальної пізнавальної діяльності по відтворенню минулих подій, або як
готового результату такого пізнання. Однак те, що може бути інтуїтивно
ясно для історика-початківця, вимальовується далеко не тривіальною
проблемою для досвідченого вченого, який вдається до панорамного
зображення історичної дійсності. Такий учений рано чи пізно звертається
до масштабних методологічних питань своєї науки і наближається до рівня
філософії історії. Зустрічним напрямком рухається той філософ, якого
професійно цікавлять усякі види пізнавальної діяльності людей, який, до
того ж, сам намагається побудувати концептуальну модель соціальної
реальності у її часовому вимірі. У точці сходження думок видатних
істориків і філософів завжди виникає цікавий і обопільно корисний обмін
ідеями щодо суті історії, поглиблюються філософсько-історичні знання.
Щоб пересвідчитись у тому, як все виглядає не просто на шляху до
узгодженого розуміння самого виразу “історія”, звернемось до прикладів.
Відомий англійський історик і філософ історії Робін Коллінгвуд
(1889-1943) вважав, що історія є специфічною формою думки, предмет якої
– дії людей у минулому, а, якщо бути більш точним, історик, на відміну
від природознавця, взагалі не займається подіями як такими, його
цікавлять тільки ті події, що являють собою зовнішній вираз думки і лише
до тої міри, до якої вони виражають думки.1 (1Див.: Коллингвуд Р. Дж.
Идея истории. Автобиография. М., 1980. С. 207.) Історик ніколи не може
прогнозувати майбутнє, він завжди закінчує теперішнім, оскільки має
справу тільки з тим, що відбулося. З того, як Коллінгвуд розуміє історію
виходить, що історія і філософія в чомусь співпадають, бо теперішній
стан думок (що завжди цікавить філософа) є кінцевим результатом руху
попередніх за часом думок, які були основою людських діянь, що вже мали
місце (а це завжди цікавить історика). Коллінгвуд у своїх висновках
наближається до Гегеля, адже у нього, як і в Гегеля, історія щоразу
завершується у теперішньому.
За позицією Коллінгвуда вгадується доволі переконлива аналогія. Скажімо,
кожен з нас у будь-який час власного життя може замислитись над питанням
“Хто є Я ?”. Йдеться про “Я” теперішнє, у такому-то віці, при такій-то
професії, такому-то комплексі думок, знань, емоцій. Вочевидь “Я”
теперішнє є результатом пережитого, продуманого й вивченого в минулому.
Воно все в “Мені”, всі “Мої” роки спресовані в моєму сучасному “Я”, за
кожним моїм минулим вчинком стояли мої раціональні цілі, розумно
обґрунтовані прагнення. Як історик свого власного “Я”, я виступаю
автобіографом, автором свого життєпису, який відтворює моє життя –
результат власного творення. Виходить, що іншої свідомості, крім
історичної, ані в житті окремої людини, ані в житті суспільства й не
буває. Безпам’ятний індивід є немислимим у якості розумної істоти, а
пам’ять, що є згустком минулого досвіду, в змістовному плані й складає
моє “Я” теперішнє. Суспільство є історичним настільки, наскільки воно є
свідомим відносно своєї минувшини. І в цьому місці доречно навести слова
німецького філософа Карла Ясперса (1883-1969) про те, що “ми живемо у
великій традиції історичного знання”.1 (1Ясперс К. Истоки истории и ее
цель//Ясперс К. Смысл и назначение истории. М., 1991. С. 271.) З таким
напрямком думок збігаються й міркування Х. Ортеги-і-Гассета, коли він
говорить, що людина є те, що з нею відбулося, що вона зробила; минуле
знаходиться не десь там, у своєму часі, а тут, в мені, минуле – це я,
моє життя, а історія – це систематична наука про радикальну реальність,
якою є моє (й суспільства, додамо ми вслід, – О.К.) життя.2
(2Ортега-и-Гассет Х. История как система//Вопросы философии. 1996. №6.
С. 97-99.)
Однак, як і будь-яка аналогія, наша аналогія між індивідом і
суспільством є обмеженою, особливо у прогностичному аспекті, тому що
відносно власного життєвого шляху прогнози більш вірогідні, ніж стосовно
розвитку суспільства. Онєгінський (О.С.Пушкін) “дядя самых честных
правил” у своєму маєтку “лет сорок с ключницей бранился, в окно смотрел
и мух давил”. За традиційного устрою не важко прогнозувати спосіб життя
такого “дяді” аж до самого його смертного часу. З історією суспільства
складніше: більше детермінант і більше невизначеності буде впродовж тих
же сорока років.
Отже, якщо підсумовувати вищезгадане, то існує переконання, що історія є
певною формою думки стосовно тих думок попередніх поколінь, які
віднайшли зовнішній вираз у подіях, тобто опредметнились. При цьому
історія збагачує досвід людства і завжди залишається актуальною, живе в
нас. “Навіть не знаючи, ким ми збираємось бути, – зауважував Х.
Ортега-і-Гассет, – ми знаємо, ким ми бути не збираємось. Ми живемо,
озираючись на минуле”.3 (3Ортега-и-Гассет Х. История как
система//Вопросы философии. 1996. №6. С. 97.) За такої позиції, історія
є не просто наукою й не стільки наукою, скільки формою самосвідомості
людства в умовах перебування його в часі, а окремі люди (вчені-історики)
можуть тільки більш-менш вдало допомагати людству відрефлектувати власну
історичну самосвідомість.
Звичайно, вказаним не вичерпуються напрямки міркувань стосовно “історії”
у філософії історії та й у філософії взагалі.1 (1Глибокі розвідки з
приводу оповідального характеру історії, часу в історії і конструювання
історичного часу дав у одному з основних своїх творів сучасний
французький філософ Поль Рікьор (1913 р.н.): див. Рикёр П. Время и
рассказ. Т.1. Интрига и исторический рассказ. М.; СПб. 1998.) Численні
історичні й філософські школи висувають різні аргументи на користь своїх
переконань. Змістовна сторона “історії” складена ними не тільки з
загальновідомих або нових фактів, а й зі способу їх упорядкування та
інтерпретації. Філософія історії більше цікавиться саме способами
пізнання минулого, категорійними засобами зображення плинної соціальної
реальності. Продуктивним шляхом до підвищення ефективності
філософсько-історичних студій є узгодження їх з соціально-філософськими
ідеями, що задають фундаментальні моделі аналізу суспільства. Виходячи з
цієї думки, зауважимо, що зміст історії складає лінія фактів, які
стосуються зміни типів соціальності, зміни видів і форм (йдеться про
суспільні відносини) діяльності людей, тобто субстанційних елементів
соціальної реальності. Без такого важливого методологічного принципу
історична наука, говорячи словами німецького філософа й історика Ернста
Трьольча (1865-1923), “як знання про події минулого нікому не
потрібна”.2 (2 Трёльч Эрнст. Историзм и его проблемы. М., 1994. С.620.)
Література:
Блок М. Апология истории или ремесло историка. М.,1973.
Вико Дж. Основания новой науки об общей природе наций.
Москва-Киев, 1994.
Габермас Ю. Про суб’єкта історії. Деякі міркування щодо хибних
альтернатив//Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія.
К., 1999. С. 346-354.
Гегель Г.В.Ф. Философия истории. СПб., 1993.
Гемпель К.Г. Функция общих законов в истории//Вопросы философии. 1998.
№10. С.88-97.
Гердер И.Г. Идеи к философии истории человечества. М., 1977.
Зильберман Д.Б. Традиция как коммуникация: трансляция ценностей,
письменность//Вопросы философии. 1996. №4. С. 72-105.
Зиммель Г. Проблема исторического времени. Проблемы философии истории. К
вопросу о философии истории//Зиммель Г. Избранное. Т. 1. Философия
культуры. М., 1996. С. 517-537.
Коллингвуд Р.Дж. Идея истории. Автобиография. М., 1980. С.
5-320.
Мудрагей Н.С. Философия истории Дж. Вико//Вопросы философии. 1996. №1.
С.101-109.
Ортега-и-Гассет Х. История как система//Вопросы философии. 1996. №6. С.
78-103.
Панарин А.С. Смысл истории//Вопросы философии. 1999. №9.
С.3-21.
Поппер К. Нищета историцизма//Вопросы философии. 1992. №8. С. 49-79;
№9. С. 22-48; №10, с. 29-58.
Рикёр П. Время и рассказ. Т.1. Интрига и исторический рассказ. М.; СПб.
1998.
Риккерт Г. Философия истории//Риккерт Г. Науки о природе и науки о
культуре. М.,1998. С.130-204.
Тойнби А. Дж. Постижение истории. М., 1991.
Трёльч Э. Историзм и его проблемы. М.,1994.
Философия истории. Антология. М., 1995.
Фихте И.Г. Основные черты современной эпохи//Фихте И.Г. Сочинения в двух
томах. Т. 2. СПб., 1993. С. 359-617.
Фукуяма Ф. Конец истории? //Вопросы философии. 1990. №3.
С.134-148.
Хантингтон С. Столкновение цивилизаций?//Философская и социологическая
мысль. 1996. №1-2. С.9-29.
Хантінгтон С. Захід: унікальність versus універсалізм//Філософська
думка. 1999, №1-2. С.82-100.
Хвостова К.В. История: проблемы познания//Вопросы философии. 1997. №4.
С.61-71.
Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1. Гештальт
и действительность. М., 1993; 2. Всемирно-исторические перспективы.
М.,1998.
Эйзенштадт Ш. Революция и преобразование обществ. Сравнительное изучение
цивилизаций. М., 1999.
Ясперс К. Истоки истории и ее цель//Ясперс К. Смысл и назначение
истории. М., 1991. С.28-286.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
