Реферат на тему:
“Поняття душі у філософії Арістотеля і сучасність”
Середньовічні мислителі з особливою увагою поставилися до вчення
Аристотеля про душ, викладена в однойменному трактаті. Аристотель
починає з того, що душу є не тільки в людини. Її мають також рослини і
тварини. Рослинна душа, по Аристотелеві, має здатність росту, харчування
і розмноження. Тваринна душа відрізняється тим, що має почуття. Душу
людини є розумна душа.
Особливої уваги заслуговує вчення Арістотеля про душу. Він вважає, що
душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне
тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного
тіла Арістотель називає душею. Арістотель розрізняє три види душі. Два з
них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати
без матерії. Третя метафізична.
Через вчення про душу Арістотель оригінальне говорить про пізнання.
Нагадаємо, що за Арістотелем третій вид душі — розумна душа, яка
притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне.
Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у той же час споглядали і
через уяву, зауважує Арістотель. А це означає, що реальне пізнання
неможливе без чуттєвого рівня пізнання. Людина пізнає загальне тільки за
допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття,
а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану
потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції
в стан акту, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і
активний. А активний розум — це Бог. Таким чином, у Арістотеля перемагає
раціоналістична лінія: знання існує ще до процесу пізнання.
Інша важлива властивість душі, по Аристотелеві, її безтілесність. Він
послідовно й аргуметування відстоює те, що душу не може бути тілом, тому
що вона є, як виражається Аристотель, зміст і форма. Причому душу як
форма живого тіла не є зовнішньою формою, це внутрішня форма живого
тіла, що Аристотель називає ентелехією. Водночасс заперечуючи
піфагорійцям і своєму вчителю Платонові, Аристотель наполягає на тому,
що душа невіддільна від тіла, а тому неможливо переселення душ. Особливо
це стосується рослинних і тваринною душ. Що стосується душі людини, то
про її безсмертя Аристотель дозволяв собі різні судження, що породило
суперечки серед його послідовників у середнього століття й епоху
Відродження.
Філософія Арістотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше,
античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в
історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця
філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала
визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливо уявити
європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.
В своєму трактаті “Про душу” Арістотель визначає душу в системі понять
своєї метафізики: “Слід вважати душу суттєвою формою фізичного тіла, яке
має життя в потенції, а субстанція як форма є ентелехія. Душа, таким
чином, є перша ентелехія фізичного тіла, яка потенційно має життя”. Всі
речі – сплав матерії й форми, матерія – це потенція, в той час як форма
– це ентелехія, або акт. Душа як „ентелехія тіла” складає форму, яка
рухає матерію, змінює й формує її. Найнижчий род душі – душа рослинна,
яка, будучи обмеженою здатностями харчування й відтворення, належна
рослинам. У тварин сюди долучається душа, яка відчуває, яка разом з тим
здатна мати бажання, а частково й рухатися. На сам кінець, у людини до
всього цього долучається розум.
Душа, за Арістотелем, потребує особливого піклування й удосконалення.
Він розвиває вчення про моральнісність як про “похвально здобуту якість
душі”. Душа етично доброчесна в тій мірі, в якій практичний розум
оволодіває афектами. Доброчесність – це “порив до прекрасного, поєднаний
із міркуванням”. Чесноти розумної частини душі здобуваються шляхом
навчання, а етичні – шляхом виховання. До доброчесності слід віднести,
по-перше, вибір правильних засобів і, по-друге, слідування добропорядній
меті – правильному предмету бажання.
Арістотель розрізнює першу й другу філософії. Перша філософія, або
метафізика, належить до всього того, що перебуває над природою. Фізика,
або природа, складає другу філософію. Природа не співпадає з сущим,
оскільки суще стоїть вище за природу. Предмет першої філософії – “суще
як таке”. Вона вивчає в цілому причини й начала всього сущого.
Арістотель називає ці причини вищими, а начала першими.
Розглядаючи “суще як таке” в аспекті його причин, Арістотель виділяє
чотири першоначала чи вищі причини: форму, матерію, початок руху
(причину руху) й мету. Ці чотири начала визначаються виходячи із більш
загальних понять можливості й дійсності, двох основих станів сущого.
Матерія й початок руху виражають поняття можливості, а форма й мета —
поняття дійсності.
Бог Арістотеля – філософський Бог. Арістотель не пантеїст, у нього Бог
не розчиняється в природі. І хоча Арістотель говорить про Бога, що “Бог
– жива істота” і що життя, безперечно, належне йому, але під життям Бога
Арістотель розуміє виключно діяльність його розуму – божественне
мислення. Власне кажучи, сам Бог і є чистий діяльний розум,
самодостатнє, саме на собі замкнене мислення. Бог Арістотеля –
“першодвигун”, “остання форма”. У “першодвигуні” дійсність співпадає з
можливістю, тому він недвижимий, однак сам є джерелом усякої зміни,
виникнення й знищення.
За Арістотелем, рух взагалі є „актуалізація того, що в потенції вже
існує”. Один з чотирьох видів руху (які розуміються як зміна в широкому
смислі) передбачає прагнення предметів до досягнення “природного місця”
– “ентелехії”, до повноти здійснення. Причиною всезагального руху
виступає “першодвигун”, який, за поясненням Арістотеля, приводить у рух
все інше так, як рухає, наприклад, предмет любові людину, яка любить. На
цьому тяжінні, спрямованості, базується ідея ієрархічно (за ступенями
досконалості) побудованого світу в Арістотеля.
Арістотель залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна
розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні,
біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі.
Дітищем Арістотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена
великим вченим у ряді його творів, які об’єднані під спільною назвою
“Органон” (“Знаряддя”). Головною ж його філософською працею є
“Метафізика”. При цьому слід пам’ятати, що в часи Арістотеля слова
“метафізика” ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить
систематизатор творів Арістотеля — Андронік Родоський, який, опрацювавши
рукописи Арістотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з
філософії. Звідси “те, що після фізики”, тобто “метафізика”.
Філософія у Арістотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання.
Він розрізняє “першу” і “другу” філософії. Фізика для Арістотеля все ще
філософія, але “друга”. Предметом “першої” філософії є не природа, а те,
що існує за нею. “Перша філософія, за Арістотелем, — наука “найбільш
Божа” у подвійному розумінні: поперше, володіє нею скоріше Бог, ніж
людина; подруге, її предметом є “божественні предмети”. Тому Арістотель
свою філософію називає теологією, вченням про Бога.
Література:
1.Аристотель, Соч. в 4-х томах, Изд-во “Мысль”, М., 1981
2. Аристотель, “Этика”, Изд-во АСТ, М., 2002
3.Д. Антисери и Дж. Реале, “Западная философия от истоков до наших
дней”, Изд-во “Пневма”, СПб, 2001
PAGE
PAGE 5
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
