.

Парадигми осягнення історії. Філософія історії: предмет і напрямки (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2248
Скачать документ

ПАРАДИГМИ ОСЯГНЕННЯ ІСТОРІЇ

        Історія вчить лише тих, хто її вивчає В.Й.Ключевський

Осягнення особливостей історичного процесу в його єдності та
невичерпному розмаїтті є основоположним завданням філософії історії.
Його реалізація передбачає з’ясування низки складних проблем: початку,
спрямованості, сенсу і кінця історії, співвідношення універсального і
локального, конкретно-історичного і архетипного, центру та периферії,
класичних та некласичних соціокультурних форм, типового й унікального в
світовій історії тощо.

Філософія історії: предмет і напрямки

Термін “філософія історії” запровадив Вольтер (зокрема, одна з його
історичних праць, датована 1765 p., має назву “Філософія історії”).
Проте слід застерегти, що реальне формування філософії історії як певної
галузі людських знань започатковується задовго до виникнення
відповідного терміну — ще у стародавньому суспільстві.

Початковими всезагальними історіями, що містили у поетичній формі
комплекс найрізноманітніших знань і уявлень про розвиток суспільства,
були, як зазначав ще Джамбатіста Віко, міфології, а першими
мислителями-поетами, які створювали їх, поставали, за його ж словами,
стародавні народи. Однак міфологічна історія дуже специфічна, оскільки
тут час стоїть. Відповідно до поділу часу на міфічний (сакральний) та
історичний (профанний) зміни в суспільстві, що відбуваються в часі
профанному, історичному, проекціюються в час міфічний і редукуються до
здійснених у ньому одноразових актів першотворення. Міфічний час при
цьому постає як нерухомий, як віковічний. Водночас він є універсальним
першоджерелом не тільки інваріантних прообразів, а й магічних діючих
духовних сил, що актуалізуються через ритуали інсценізації подій
міфічної епохи і слугують засобом підтримки раз і назавжди встановленого
порядку не тільки в природі, а й у суспільстві.

Лише з руйнуванням міфологічного світогляду, час, по-перше, зрушує з
мертвої точки, по-друге, суб’єктом і носієм філософських уявлень про
історію стає вже не тільки і не стільки народ в цілому, а й окрема
особа. Звичайно, останньою обставиною певною мірою зумовлено те, що рух
історичного часу тлумачиться неоднозначно: або як вічне повернення чи як
висхідна лінія поступальних суспільних змін, або ж, навпаки, як нисхідна
лінія змін регресивних.

Відповідно до цього ще в стародавньому суспільстві формуються три
найважливіші напрями лінійної філософії історії: прогресистський,
регресистський і циклічний. Всі ці напрями збереглись і не втратили
значення основних донині. Водночас варто наголосити, що в двадцятому
столітті поряд з цими напрямками, які репрезентують лінійну філософію
історії, виникає й принципово відмінна, нелінійна філософія історії.
Однак докладніший її розгляд доречно здійснювати після аналізу перших
трьох напрямків.

У міру формування “авторської” філософії історії та її основних
напрямків дедалі чіткіше виокремлюється її предмет. Предмет філософії
історії, незалежно від того, про який з її напрямків ідеться, становить
суспільство в його темпоральних (часових) модифікаціях і трансформаціях.
У цьому плані у філософії історії багато спільного з історичною наукою.
Але є й істотні відмінності. По-перше, історію цікавлять переважно
локалізовані в просторі та часі суспільні події, процеси, явища, тоді як
філософію історії — масштабні цілісні соціокультурні формоутворення.
По-друге, історію приваблює передусім подієвий, хронологічний шар
перебігу змін у різних регіонах планети на різних відтинках часу,
філософію ж історії — глибинні тенденції та закономірності цих змін.
Гіпертрофуючи саме цю обставину, І.Г.Гердер свого часу дійшов навіть
висновку, що саме філософія історії є справжньою історією людства, поза
якою всі зовнішні світові події видаються привидами чи жахливою
потворою, сукупністю уламків, вічних започаткувань без завершення і
незрозумілих викрутів долі.

Наведеними рисами філософія історії досить чітко розмежовується зі
спеціальними галузями історичної науки. Далеко не так чітко — з цариною
загальної історії. Однак і між загально-історичною та
філософсько-історичною теоріями пролягає своєрідний вододіл. Будучи якщо
не тотожними, то досить близькими за гранично високим ступенем
узагальнення, філософія історії та загальна історія помітно різняться за
своїми підходами. Загальноісторична теорія, як і кожна інша наукова
теорія, прагне осягнути свій предмет за суто об’єктивним підходом,
елімінувати щонайменші суб’єктивні погляди на факти. Філософія ж історії
— в цьому її принципове ставлення до науки, — навпаки, фокусує увагу не
на чистому об’єкті як .такому, а саме на різноманітних виявах
взаємовідношення, взаємозв’язку об’єкта і суб’єкта: через дихотомію чи
то природи й історії, чи історії людства загалом та окремого суспільства
або ж суспільства і особи. Завдяки цьому визначається, охоплюється і
розглядається вельми широке коло ієрархізованих смисложиттєвих проблем —
від питання про долю людства й сенс історії до загадки сенсу буття
окремої людини.

У всіх трьох вищезгаданих напрямках філософії історії це коло проблем
ставиться і розглядається. Але в кожному з них — по-різному, відповідно
до орієнтації його за вектором історичного часу і оцінки темпоральних
змін.

Єдність і багатоманітність історії

Питання про єдність світової історії, розмаїття її утворень має характер
основоположного для філософського осягнення історії.

Відповідь на нього передбачає вирішення цілого ряду проблем, пов’язаних
з діалектикою загального та особливого в історичному процесі,
співвідношенням у ньому конкретно-історичного та загальнолюдського. А це
вимагає в свою чергу дослідження проблеми спрямованості історичного
розвитку людства, виявлення природи соціально-історичного закону, форм,
етапів та критеріїв суспільного прогресу, а також гуманістичного змісту
історії. Проблема єдності та багатоманітності історичного процесу,
періодизації та структурування його форм була і є однією з наріжних для
тієї галузі знань, що має назву філософії історії. Одним з перших
дослідників, який чи не найповніше охопив коло проблем, що стосуються
співвідношення єдності й розмаїття в історичному процесі, був
італійський філософ Джамбатіста Віко (1660-1744). В його трактаті
“Засади нової науки про загальну природу нації”, який був опублікований
1725 p., проаналізовано життєдіяльність соціальних організмів у їхній
еволюції від племінного побуту до Нового часу.

Запропонований Віко метод дослідження суспільства шляхом розгляду
духовної культури народів став згодом панівним у філософії історії. Його
концепція є прообразом майбутніх теорій циклічності в розвитку культур і
цивілізацій. На відміну від класичного підходу епохи Просвітництва, Віко
розглядає динаміку суспільно-ідеалістичної сутності натуралізму,
оскільки географічне середовище (клімат, рельєф, рослинний та тваринний
світ і т.д.) бачиться лише в зв’язку з історичним процесом. Згідно з
ідеями натуралізму, географічне середовище поширювало свій безпосередній
вплив лише на момент формування особливого духовного складу народу
(структур та змісту суспільної свідомості), тоді як реально діючою
причиною історичного розвитку в усій його складності та багатоманітності
визнавався саме “дух народу”, що формувався під впливом природного
середовища.

У вирішенні проблеми структуралізації світової історії, періодизації
етапів еволюції людського суспільства натуралізм досить часто відходив
від принципу історизму (в контексті регіоналізму) і скочувався на
позиції утопізму. Тенденція до пошуку ідеального суспільного ладу або
“золотого віку” переважала у багатьох його представників.

І хоча натуралізм як самостійний теоретичний напрямок втратив
перспективу, він був необхідним як концептуальне доповнення до
об’єктивно ідеалістичної філософії історії. Адже у багатьох
соціально-філософських вченнях, і насамперед у І.Канта та Г.Гегеля, ідеї
натуралізму були необхідним підґрунтям для пояснення регіональних
відмінностей єдиного людства, що розвивається як поетапне становлення
“загального начала”.

Сам же прогрес він пов’язує з поняттям ступеня розвитку народного начала
в культурі, а народні звичаї і моральні настанови вважає реальним
проявом “суспільної природи” людини.

У той же час в концепції Віко відсутній принцип історизму в
інтерпретації еволюції людського суспільства. Життєдіяльність кожної
конкретної спільності трактується ним аналогічно з античною ідеєю про
світовий кругообіг, що охоплює як необхідні стадії моменти виникнення,
розквіту та загибелі. В цьому плані всі соціальні організми і культури в
світовій історії, за переконанням Віко, рівноцінні, оскільки не мають
ніякої історичної перспективи. Кожну культуру та її прояв очікує
неминуча смерть.

Філософія історії XVIII — першої половини XIX ст. в поясненні
закономірностей суспільного розвитку зовні орієнтувалась на дві
методологічні установки. Однією з них був натуралізм у формі
географічного детермінізму (Ш.Монтеск’є, Г.Гердер та ін.), або ж у формі
ідеалістичного натуралізму (К.А.Гельвецій, Ж.-Ж.Русо). Друга
методологічна орієнтація, започаткована ще Дж.Віко, є характерною w”
об’єктивного ідеалізму (наприклад І.Кант, Г.Гегель).

Натуралістичний підхід у філософії історії, який досяг теоретичної
вершини у вченні англійського філософа Т.Бокля, при всій його
багатоманітності орієнтувався на вивчення впливу природно-кліматичних
факторів розвитку людського суспільства. Неповторність історичних подій,
історичної ролі та долі народів пояснювались насамперед відмінністю
природного середовища їхнього проживання.

На сучасному етапі розвитку світової соціально-філософської думки
поступово утверджується таке розуміння історії, яке умовно можна
означити як монадне. Його характерною рисою є тлумачення
всесвітньо-історичного процесу як єдності. Але єдності такої, що в свою
чергу утворюється множиною великих історичних індивідів. Отже, монадне
розуміння історії, враховуючи і реалізуючи можливості узагальнюючого
(формаційного) та індивідуалізуючого (цивілізаційного) підходів до
вивчення історичного процесу, водночас уникає однобічності кожного з
них, оскільки не розглядає їх у протиставленні, а виходить з їхньої
глибинної єдності, взаємодоповнюваності. Завдяки цьому уможливлюється
з’ясування автентичного змісту основоположних категорій —
“суспільно-економічна формація” і “цивілізація” — кожного з даних двох
підходів та інтервалу їхньої продуктивної застосовності.

Формаційний підхід грунтується на моністичному, універсалістському
розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний
лінійно-поступальний природно-історичний процес послідовної зміни
суспільно-економічних формацій.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019