Реферат на тему:
“Найвизначніші постаті вітчизняної культури”
Українська земля багата на обдарованих людей. Є чимало серед них
всесвітньовідомих постатей, про яких знають не тільки в Україні, але й
далеко за її межами.
Виділяти найвизначніших завжди важко, тому мої погляди будуть чисто
субєктивними, але, я гадаю, більшість погодиться з тим, щоб зарахувати
Григорія Сковороду, Тараса Григоровича Шевченка та Івана Франка до
когорти найсамобутніших, найобдарованіших представників української
кульутри.
***
Ім’я українського філософа і поета-байкаря Григорія Савича Сковороди
(1722 – 1794) займає дуже високий рейтинг серед імен знаменитих
філософів. Його філософська система не тільки оригінальна, але і досить
сучасна, особливо цікавим видається його вчення про людину та її місце
на цьому світі.
Яким же був шлях цього мудреця до філософії? Яку спадщину залишив нам?
Шлях Г. С. Сковороди в філософію був довгим. З прожитих 72-х років він
віддав філософській роботі лише останні 25 років свого життя. Тільки в
70-80-х роках XVIII ст. він почав створювати свої філософські діалоги,
трактати, притчі і, мандруючи по Україні, став проповідувати своє
філософське вчення. А шлях майже в 50 років був тільки підготовкою до
цієї мандрівки в образі “старця” – бродячого філософа-наставника.
Особливість творчої поведінки Григорія Сковороди (яка потім відбилася і
на характері його філософського вчення) полягала в тому, що при
негативному відношенні до світу, що грузнув в користолюбстві, він обрав
таку позитивну форму боротьби зі злом, при якій центр тягаря з області
критики політичних відносин в суспільстві був переміщений в сферу
освіти, культури та моралі.
Причому його власний образ життя повністю співпадав з тим вченням, яке
він сам проповідував.
Що стосується вчення про людину, то Сковорода прославляє людину “малих
бажань” і обмежені матеріальні потреби. Вже в байках звучить один з
його головних філософських принципів. Його суть складається у визнанні
законними і природними тільки тих потреб і прагнень людини, які
відповідають природній, а не соціальній відмінності людей.
Формально філософська система Сковороди укладається в один рядок. Основа
цієї системи полягає в існуванні “двох натур” і “трьох світів”.
Розшифровка існування “двох натур” слідує безпосередньо з трактату “Про
Бога”: “…Весь світ складається з двох натур: одна – видима, друга –
невидима. Видима натура зветься твар, а невидима – Бог. … у
стародавніх [людей] Бог звався “розум всесвітній”. Йому в них були різні
імена: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна
та ін. А в християн найвідоміші йому імена такі: дух, Господь, цар,
отець, розум, істина. … Що ж до видимої натури, то їй також не одне
ім’я, наприклад: речовина чи матерія, земля, плоть, тінь та ін. …”.
Питання про Бога, який складає першооснову усього сущого – “вищу всіх
причин причину”, внутрішню причину розвитку всього світу, є одним з
основних питань в філософській системі Сковороди.
Розберемо тепер, що ж переховується під існуванням “трьох світів”,
кожний з яких також володіє двома натурами – видимою і невидимою.
Першим і головним світом у Сковороди є весь Всесвіт – макрокосм.
Макрокосм включає в себе все народжене в цьому великому світі,
складеному з паралельних незліченних світів. У цьому світі немає ні
початку, ні кінця – він вічний і безмежний. Метою пізнання цього світу є
не опис окремих предметів, а розкриття їх невидимої натури – збагнення
їх внутрішнього значення, бо через внутрішню суть окремих речей можна
осягнути “таємні пружини розвитку всього Всесвіту”. При цьому Сковорода
вважає, що внутрішня невидима суть речей завжди пов’язана з видимою
через зовнішню форму, яка визначається мірою, ритмом, симетрією,
пропорцією.
Другим з “трьох світів” є малий світ – мікрокосм – світ людини.
Звернемося до трактату під назвою “Симфонія, названа книга АСХАНЬ, про
пізнання самого себе”. У цьому трактаті від імені одного з дійових осіб
– “Друга” – задається питання з подальшою на нього відповіддю: “…А що ж
таке людина? Що б воно не було: чи діло, чи дія, чи слово – все те
марнота, якщо воно не отримало свого здійснення в самій людині. …вся
оця різновида плоть, уся незмірна незліченність і видимість сходиться в
людині і пожирається в людині. …”.
Отже, згідно з представленнями Сковороди, все, що здійснюється в світі –
макрокосмі, знаходить своє завершення в людині – мікрокосмі. З позицій
вчення Сковороди можливості пізнання світу людиною нічим не обмежені.
Прагнення людини до пізнання ототожнюється з прагненням людини до Бога
без посередників, бо Богом є сама природа, а людина – її витвір, –
пізнаючи Бога – пізнає самого себе. У цьому значенні Сковорода заперечує
агностицизм – вчення про непізнаваність світу.
У філософському вченні про сама важлива для сучасності є теза про щастя
людини і людства загалом. У Сковороди щастя людини не зв’язується з все
більш повнішим задовольнянням її потреб.
У Сковороди розуміння щастя має більш глибоке коріння. Суть щастя він
зв’язує з образом життя самої людини. Найбільш повно ця суть
розкривається через вислів Сократа: “…Інший живе для того, щоб їсти, а я
– їм для того, щоб жити. …” – яким Сковорода відкриває свій трактат під
назвою “Ікона Алкивіадська”. Своїм розумінням щастя Сковорода як би
захищає людську “природу” від примітивного її зведення до споживання і
користі. Сам він обрав такий образ життя, який з його слів допомагав
йому “не жити краще”, а “бути краще”. Прагнення “бути краще” він
зв’язував з поняттям “чистої совісті”: “краще годину чесно жити, чим
поганить цілий день”.
Найбільшої глибини теза про щастя досягає на тому моменті, коли
Сковорода визначає саму суть “чесного життя” і “чистої совісті”.
Виявляється ця суть розкривається через трудову діяльність людини. У
Сковороди не всяка праця веде до чесного життя і чистої совісті. У нього
праця – це не обов’язок, не борг, не примушення (як суспільство вважає
сьогодні), а, навпаки, вільний потяг людини. Процес праці розглядається
як насолода і відчуття щастя навіть незалежно від його результатів.
Такій праці Сковорода дає визначення “споріднена”. Розділення людей, що
займаються “спорідненою” і “неспорідненою” працею – це і є сама глибока
думка, на яку можна спиратися при розв’язанні сучасних проблем людства.
Думка про те, що щастя людини полягає в праці, і що вона зробила мавпу
людиною, відвідувала багатьох філософів і раніше. Але визначення праці з
позицій джерела свободи і щастя, або джерела страждання і нещастя людей
зустрічається досить рідко. У Сковороди вперше ця тема визначилася як
головна і в літературних творах, і в філософських трактатах. Вся його
творчість виходить з розуміння того, що людство може об’єднати тільки
праця з суспільною користю і особистим щастям – “споріднена” праця.
Праця ж “неспоріднена” – джерело деградації і людини, і людського
суспільства.
Філософська спадщина Г. С. Сковороди багатогранна. Вона охоплює самі
різноманітні аспекти людського життя: науку, релігію, культуру,
мистецтво. Можна однозначно стверджувати, що всі грані філософії
Сковороди спираються на загальний центральний стержень, що розглядає
проблему природи людини і її призначення. Цей стержень включає в себе і
сам образ Сковороди, що підтвердив практикою життя силу свого вчення.
Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.)
1814р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії.
Його батьки, що були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта,
незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки.
Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837р. З
тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші “Причинна” і “Нудно мені,
тяжко — що маю робити” (належність останнього Шевченкові не можна
вважати остаточно доведеною). Пробудженню поетичного таланту Шевченка
сприяло, очевидно, знайомство його з творами українських поетів
(Котляревського і романтиків). Кілька своїх поезій Шевченко у 1838р.
віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але
ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840р. з’являється перша збірка
Шевченка — “Кобзар”.
Це була подія величезного значення не тільки в історії української
літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча
“Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”,
“Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “До Основ’яненка”, “Іван Підкова”,
“Тарасова ніч”), вони засвідчили, що в українське письменство прийшов
поет великого обдаровання. Враження, яке справили “Кобзар” і твори,
надруковані в “Ластівці”, підсилилося, коли 1841р. вийшла історична
поема Шевченка “Гайдамаки” (написана у 1839 — 1841 рр.). Поема
присвячена Коліївщині — антифеодальному повстанню 1768р. на
Правобережній Україні проти польської шляхти. Вона пройнята пафосом
визвольної боротьби, містить алюзії, що допомагали читачеві усвідомити
її сучасний соціально-політичний підтекст. Не випадково в умовах
революційної ситуації в Росії “Гайдамаки” опубліковано 1861р. в
російському перекладі в журналі “Современник”.
Критичні відгуки на “Кобзар” і “Гайдамаків” були, за окремими винятками,
позитивними. Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка,
хоча деякі з консервативних журналів докоряли поетові, що він пише
українською мовою (“Сын Отечества”, “Библиотека для чтения”). Особливо
прихильною була рецензія на “Кобзар” у журналі “Отечественные записки”,
критичним відділом якого керував В. Бєлінський.
Навчаючись у Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну
освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усвідомлює своє
поетичне покликання. 1841р. він пише російською мовою віршовану
історичну трагедію “Никита Гайдай”, з якої зберігся лише уривок. Згодом
він переробив її у драму “Невеста” (зберігся фрагмент “Песня караульного
у тюрьмы”). 1842р. пише драматизовану соціально-побутову поему
російською мовою “Слепая”. Того ж року створює історичну поему “Гамалія”
(вийшла окремою книжкою 1844р.). Кінцем лютого 1843р. датована
історико-побутова драма “Назар Стодоля” (написана російською мовою,
відома лише в українському перекладі). У 1844 — 1845 рр. її поставив
аматорський гурток при Медико-хірургічній академії в Петербурзі.
1844р. вийшло друге видання “Кобзаря”. Усі ці твори належать до раннього
періоду творчості Шевченка, коли він усвідомлював себе як “мужицький
поет” і поет-патріот.
Новий період творчості Шевченка охоплює роки 1843 — 1847 (до арешту) і
пов’язаний з двома його подорожами на Україну. За назвою збірки
автографів “Три літа” (яка включає поезії 1843 — 1845 рр.) ці роки життя
й творчості поета названо періодом “трьох літ”. До цього ж періоду
фактично належать і твори, написані у 1846 — 1847 рр. (до арешту).
Весною 1845р. Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв звання
некласного художника повертається на Україну. Знову багато подорожує
(Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь, Поділля), виконує доручення
Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює
архітектурні й історичні пам’ятки, портрети й краєвиди. З жовтня по
грудень 1845р. поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише один
за одним твори “Єретик”, “Сліпий”, “Наймичка”, “Кавказ”, “І мертвим, і
живим…”, “Холодний яр”, “Як умру, то поховайте” (“Заповіт”) та ін. Усі
свої поезії 1843 — 1845 рр. (крім поеми “Тризна”) він переписує в
альбом, якому дає назву “Три літа”. 1846р. створює балади “Лілея” і
“Русалка”, а 1847р. (до арешту) — поему “Осика”. Тоді ж він задумує нове
видання “Кобзаря”, куди мали увійти його твори 1843 — 1847 рр.
легального змісту. До цього видання пише у березні 1847р. передмову, в
якій викладає свою естетичну програму, закликає письменників до глибшого
пізнання народу й різко критикує поверховий етнографізм і
псевдонародність. Видання це не було здійснене через арешт поета.
Весною 1846р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М.
Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем та іншими членами таємного
Кирило-Мефодіївського товариства (засноване в грудні 1845 — січні 1846
рр.) і вступає в цю організацію. Його твори періоду “трьох літ” мали
безперечний вплив на програмні документи товариства. У березні 1847р.
товариство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5
квітня 1847р., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства
ув’язнили в казематі III відділу.
Революційні твори з відібраного при арешті альбому “Три літа” стали
головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до
Кирило-Мефодіївського товариства не була доведена). “За створення
підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів” його призначено рядовим до
Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав: “Під
найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Були заборонені й
Шевченкові книжки.
У 1848р. на клопотання Шевченкових друзів його включили як художника до
складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З жовтня
1848р. до травня 1849р. експедиція зимувала на острові Косарал. Під час
зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня
експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня
повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. За проханням Бутакова
Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції, де він
написав 12 поезій. Там потоваришував з польськими засланцями (зокрема, з
Бр. Залеським) та штабс-капітаном К. Герном, який попередив Шевченка про
наступний обшук і допоміг зберегти “Малу книжку”.
У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах.
Він пише соціально-побутові поеми (“Княжна”, “Марина”, “Москалева
криниця”, “Якби тобі довелося…”, “Петрусь” та ін.), історичні поеми й
вірші (“Чернець”, “Іржавець”, “Заступила чорна хмара”, “У неділеньку у
святую” та ін.), вірші й поеми сатиричного змісту (“П. С.”, “Царі”), хоч
у ці роки свідомо стримує свій темперамент політичного сатирика. Та
головний набуток його творчості 1847 — 1850 рр. — лірика. Лірика й
особистого плану, і рольова, в якій чільне місце займають вірші в
народнопісенному дусі. За ідейно-художніми якостями і значенням в
літературному процесі лірика Шевченка цього періоду — етап не тільки в
його творчому розвитку, а й в українській поезії взагалі. Реалістичним
психологізмом, відтворенням “діалектики душі”, природністю поетичного
вислову вона випереджала літературну добу й створювала грунт для
дальшого піднесення української поезії наприкінці XIX ст. (І. Франко,
Леся Українка).
Значення “невільницької” поезії Шевченка в історії української
літератури обумовлене також тим, що в роки 1847 — 1850, коли після
розгрому Кирило-Мефодіївського товариства художнє слово на Східній
Україні майже замовкло, він був чи не одноосібною активнодіючою силою
українського літературного процесу. Слід проте врахувати, що Шевченкова
поезія періоду заслання могла реально впливати на розвиток літератури
вже після смерті автора, коли більшу частину тих творів було
опубліковано в “Кобзарі” 1867р.
У кінці березня 1858р. Шевченко приїхав до Петербурга.
Літературно-мистецька громадськість столиці гаряче зустріла поета. В
останні роки життя він бере діяльну участь у громадському житті,
виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного
фонду, допомагає недільним школам на Україні (складає й видає для них
“Букварь южнорусский”), зустрічається з М. Чернишевським, В. і М.
Курочкіними, М. Михайловим, І. Тургенєвим, Я. Полонським, М. Щербиною,
А. Майковим, М. Лєсковим та ін., з діячами польського визвольного руху —
3. Сераковським, Е. Желіговським, Я. Станевичем, Й. Огризком та ін. У ці
ж роки спілкується з українськими літераторами Петербурга — Марком
Вовчком, М. Костомаровим, П. Кулішем, Д. Каменецьким, В. Білозерським,
Д. Мордовцевим та ін., бере участь у виданні альманаху “Хата” та
підготовці до видання журналу “Основа”. Проте для Шевченка були
неприйнятними буржуазно-ліберальні погляди Куліша і Костомарова
(особливо на селянське питання). Справжня ідейна й особиста дружба
встановилася між Шевченком і Марком Вовчком, якій він присвятив вірш
“Марку Вовчку”.
Влітку 1859р. Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кирилівці з братами
й сестрою. Мав намір оселитися на Україні. Шукав ділянку, щоб збудувати
хату. Та 13 липня біля с. Прохорівка його заарештували. Звільнили через
місяць і запропонували виїхати до Петербурга.
У ці роки Шевченко багато працював як художник, майже цілком присвятивши
себе мистецтву офорта, багато в чому збагативши його художньо-технічні
засоби (1860р. Рада Академії мистецтв надала йому звання академіка
гравірування). До активної поетичної творчості Шевченко повернувся не
відразу: 1858р. у Петербурзі написав лише два вірші, 1859р. — 11 і
велику поему “Марія”, а 1860р. — 32. Ще 1858р. почав клопотатися про
дозвіл на друкування творів (після повернення з заслання окремі його
поезії з’являються в російських журналах, переважно без підпису автора).
Сподівався видати зібрання творів у двох томах, де другий том включив би
твори, написані після арешту 1847р., однак домігся дозволу цензури лише
на перевидання давніх своїх поезій. У січні 1860р. під назвою “Кобзар”
вийшла збірка, яка складалася з 17 написаних до заслання поезій (з них
тільки цикл “Давидові псалми” повністю опубліковано вперше). Того ж року
вийшов “Кобзарь” Тараса Шевченка в переводе русских поэтов”. А 1859р. у
Лейпцігу видано (без участі поета) збірку “Новые стихотворения Пушкина и
Шевченки”, де вперше надруковано шість нелегальних поезій Шевченка,
зокрема “Кавказ” і “Заповіт”. Видання “Кобзаря” 1860р. було сприйнято
передовою громадськістю як визначна літературно-суспільна подія
загальноросійського значення (рецензії М. Добролюбова, М. Михайлова, Д.
Мордовцева та ін.).
Заслання підірвало здоров’я Шевченка. На початку 1861р. він тяжко
захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш —
“Чи не покинуть нам, небого”. У похороні поета брав участь чи не весь
літературно-мистецький Петербург (зокрема, М. Некрасов, М. Михайлов,
Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін, М. Лесков, М. Костомаров, В.
Білозерський, П. Куліш, Г. Честахівський). Похований був на Смоленському
кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли
його прах на Україну і поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі біля
Канева.
Смерть Шевченка в розквіті творчих сил була величезною втратою не тільки
для української літератури, а для всього вітчизняного письменства і
визвольного руху. Та його поезія жила, діяла, поширювалася в списках і
російських та закордонних виданнях (празьке видання “Кобзаря” 1876р.
включало більшість позацензурних творів поета). З 60-х рр. XIX ст.
з’являються перші закордонні праці про його життя і творчість та
переклади творів різними мовами світу. Шевченкова поезія і після смерті
поета залишається могутнім чинником українського літературного процесу.
Важко переоцінити також роль Шевченкової спадщини в розвитку не тільки
естетичної, а й соціальної і національної свідомості українського
народу. Творчість Шевченка стала новим етапом у розвитку естетичного
мислення українського народу. Вона визначила на десятиліття вперед
дальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози і
драматургії), прискорила український літературний процес. Шевченко, ім’я
якого стоїть в одному ряду з іменами Пушкіна, Лєрмонтова, Байрона,
Міцкевича, підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших
літератур світу.
Великий вплив мала творчість Шевченка на літератури слов’янських народів
(болгарського, чеського, польського та ін.), що був виразно помітним уже
в другій половині XIX ст. Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку
української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування,
розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ’яненко,
поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і
збагативши виражальні можливості українського художнього слова.
Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856р. у підгірському виселку
Нагуєвичі Дрогобицького повіту в родині сільського коваля.
Вчився він у сільській школі, спочатку в Нагуєвичах, а потім у Ясениці
Сільній, у Губичах; з 1864 по 1867 рік — у Дрогобицькій школі василіян,
а далі у гімназії, яку закінчив 1875р.
Його батько, Яків Іванович, помер, коли І. Франкові було лише близько
одинадцяти років. Саме про смерть батька у 1871р. Франко написав свій
перший вірш. Вітчим добре поставився до свого пасинка і дав йому змогу
продовжувати навчання. Та невдовзі у молодого гімназиста померла і мати
(1872 року), яку він дуже любив і присвятив їй свої згадки у вірші
«Пісня і праця» (1883р.), у поемі «Гадки на межі» (1881p.).
І після смерті матері Івана Франка вітчим, одружившись вдруге, не змінив
свого ставлення до пасинка і допомагав йому продовжувати навчання. 26
липня 1875 року Іван Франко закінчує Дрогобицьку гімназію і одержує
атестат зрілості.
Вже з дитячих років «Кобзар» Т. Шевченка став його улюбленою книгою. В
гімназії Франко глибоко цікавиться і знайомиться з літературою
польською, німецькою, французькою, з латинськими класиками.
Влітку 1874 року І. Франко подорожує вперше самостійно по Підкарпаттю
(Лолин, Тур’я, Волосенки і т. д.) і робить фольклорні записи, а восени
1875 року вступає на філософський факультет Львівського університету.
Ще гімназистом він друкує свої перші літературні твори в студентському
університетському журналі у Львові «Друг». Вступивши до студентського
«Академічного гуртка», Франко став активним працівником і автором його
органу «Друг»: вміщує поезії, переклади, друкує першу велику повість
«Петрії і Довбущуки», з особливим запалом знайомиться з російською
революційно-демократичною літературою, друкує в «Друзі» (1877р.)
переклад роману М. Чернишевського «Что делать?», перекладає вірші
Пушкіна «Ворон к ворону летит» та «Русалка», що ввійшли в першу збірку
поезій «Баляди і росказы» (1876р.).
Доноси галицьких реакціонерів спричинилися до першого арешту І. Франка
та членів редакції журналу «Друг». Після звільнення з тюрми (він
просидів у тюрмі майже 8 місяців до суду, а засуджений був на 6 тижнів
арешту) І. Франко, що був до того «соціалістом по симпатії, як мужик»,
включається в соціалістичний і робітничий рух Галичини, стає на шлях
активної боротьби з австрійською монархією, з носіями соціального і
національного гніту в ній.
Разом з М. Павликом І. Франко починає видавати журнал «Громадський
друг», у якому друкує свої вірші «Товаришам із тюрми», нарис
«Патріотичні пориви», початок повісті «Boa constrictor». Коли ж поліція
конфіскувала журнал (після другого номера), назву журналу було змінено
на «Дзвін». Тут Франко друкує свій знаменитий програмний вірш «Каменярі»
та оповідання «Моя стріча з Олексою». Четвертий — останній номер журналу
вийшов під назвою «Молот». В ньому закінчив І. Франко друкування повісті
«Boa constrictor», сатиричний вірш «Дума про Наума Безумовича», свою
знамениту статтю «Література, її завдання і найважніші ціхи». Він
студіює праці К. Маркса і Ф. Енгельса, перекладає розділ «Капіталу» та
розділи з «Анти-Дюрінга» для видання їх окремими брошурами, пише
передмови до цих брошур.
В кінці 1878 року І. Франко став редактором органу друкарів «Praca» і
перетворює його на орган всіх робітників Львова. Він починає видавати
«Дрібну бібліотеку», пише для віденського «Слов’янського альманаха» ряд
новел, серед них «Муляра» для нової задуманої газети «Нова основа»,
«Борислав сміється», працює над перекладами «Німеччина» Г. Гейне,
«Фауст» Гете, «Каїн» Байрона і т. д., укладає «Катехізис економічного
соціалізму…»
У березні 1880 року І. Франко виїжджає в Коломийський повіт. В дорозі
письменника вдруге заарештовують у зв’язку з судовим процесом, що його
вів австрійський уряд проти селян в Коломиї. Три місяці просидів І.
Франко у тюрмі, після чого його було відправлено у супроводі поліцая до
Нагуєвичів і ще раз по дорозі посаджено у Дрогобицьку тюрму, що її
описав потім І. Франко в оповіданні «На дні».
Повернувшись після таких «мадрівок» до Львова, І. Франко бере участь у
робітничій газеті «Praca», пише соціалістичну програму «Чого хоче
Галицька робітницька громада». У газеті «Praca» латинськими буквами
опублікував І. Франко свій знаменитий вірш «Гімн» («Вічний
революціонер»).
У 1881р. І. Франко видає польською мовою брошуру «Про працю. Книжечка
для робітників». З цього ж року він починає видання журналу «Світ», у
якому від номера до номера друкує повість «Борислав сміється» (повість
так і не була закінчена в зв’язку із закриттям журналу), тут же друкує
свою відому статтю «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка».
У журналі «Світ» І. Франко друкує ряд своїх революційних поезій, що
ввійшли потім у збірку «З вершин і низин». Після припинення виходу
журналу «Світ» І. Франко змушений був заробляти на шматок хліба у «Ділі»
та в «Зорі» — народовських органах. B цей період І. Франко публікує в
журналі «Зоря» історичну повість «Захар Беркут», велику статтю «Іван
Сергійович Тургенєв».
Мріючи про видання власного журналу, письменник двічі виїжджає до Києва
(1885, 1886 pp.), щоб отримати від київської «Громади» матеріальну
допомогу. Та київські ліберали обіцяні гроші віддали «Зорі», а не
Франкові.
1893 року І. Франко видає друге, доповнене, видання збірки «З вершин і
низин».
1894 року, коли помер проф. О. Огоновський, І. Франко пробував посісти
кафедру української літератури у Львівському університеті. З великим
успіхом прочитав він пробну лекцію, але до кафедри його не було
допущено.
На останнє п’ятиріччя ХІХ ст. припадають три поетичних збірки І. Франка:
«Зів’яле листя» (1896р.), «Мій Ізмарагд» (1898р.) та «Із днів журби»
(1900р.).
В цей період І. Франко починає видавати журнал «Житє і слово» (журнал
виходив з 1894 по 1897 рік). В ньому вміщує письменник свої прозові і
поетичні та науково-публіцистичні твори, а також переклади. Так, у
журналі І. Франко опублікував свої повісті «Основи суспільності» та «Для
домашнього вогнища», драматичні твори «Учитель», «Сон князя Святослава»
та сатиричні оповідання «Чиста раса», «Опозиція», переклади з сербської
епічної поезії, переклад поеми М. Г. Чернишевського «Гімн діві неба» та
інші. Журнал «Житє і слово» знайшов широкий відгук у тодішній пресі. На
його появу відгукнулось і російське «Этнографическое обозрение». В цей
же період галичане тричі висували хлопського сина до австрійського
парламенту та галицького сейму (1895, 1897, 1898 pp.). Але кожного разу,
внаслідок різних виборчих махінацій, видатного письменника обрано не
було.
У ювілейний рік І. Франко видає збірку поезій «Мій Ізмарагд». На цей же
час припадає і написання ряду інших великих поетичних творів І. Франка,
зокрема поеми «Похорон» (1899р.).
В цей же період, за свідченням В. Бонч-Бруєвича, І. Франко зав’язує
листування з російськими соціал-демократами, посилає свої твори для
друкування в перекладах на російську мову в журнал «Жизнь», цікавиться
нелегальною марксистською літературою та нелегальними на той час творами
російських письменників. В той же час відомо, що І. Франко шкодував за
молоддю, що віддала своє життя боротьбі з царизмом, а не боротьбі за
національне визволення України.
На початку 90-х років виходять збірка поезій «Із днів журби» (1900р.),
повість «Перехресні стежки» (1900р.) та інші.
З 1898 року у Львові починає виходити журнал «Літературно-науковий
вісник». І. Франко стає одним з найактивніших співробітників журналу,
фактично його робочим редактором і друкує тут свої літературознавчі
статті «Із секретів поетичної творчості», «Леся Українка» та інші.
На революцію 1905 року в Росії І. Франко відгукується своєю знаменитою
поемою «Мойсей», віршами із збірки «Semper tiro» (згадаймо хоч би вірш
«Конкістадори»), закликаючи «на все підле й гидке бистрії стріли
пускать» («Стріли», 1903р.).
В цей же час І. Франко пише статтю «Нова історія російської літератури»,
яка являє собою рецензію на книжку О. Брюкнера «Історія російської
літератури». Він виступає також з своєю знаменитою статтею «Ідеї» і
«ідеали» галицької москвофільської молодіжі», опублікованою в
«Літературно-науковому віснику», в якій викриває реакційність галицьких
москвофілів.
B 1904 році, влітку, І. Франко викладає історію української літератури
на «Наукових курсах» у Львові (вісімнадцятигодинний «Огляд української
літератури від найдавніших часів до кінця XIX віку»), цього ж року пише
статтю для російського словника Брокгауза і Єфрона «Южнорусская
литература». Різке протистояння встановлюється між Франком та
українськими націоналістами, особливо Грушевським.
В 1907 році І. Франко знову пробував посісти кафедру у Львівському
університеті, але на свою заяву не одержав навіть відповіді.
В 1906 році виходить його збірка поезій «Semper tiro», в 1907 році —
повість «Великий шум», в 1910 році — «Нарис історії українсько-руської
літератури до 1890p.». І. Франко пише і друкує статті про О. Герцена
(1911р.), О. Пушкіна (1914р.), Т. Шевченка і т. д.
В 1913 році розпочались ювілейні святкування сорокаліття літературної
діяльності письменника, готувалися до видання ювілейні збірники. Та
перша імперіалістична війна обірвала їх видання (збірник «Привіт Іванові
Франкові в сорокаліття його письменницької праці 1874 — 1916 pp.» вийшов
у Львові 1916p.).
Здоров’я письменника все гіршало. Він виїжджав на лікування в Карпати,
був у Києві, в Одесі (1913p.), коли йому ставало легше, знову гарячково
брався до роботи. Так, статтю про драму Пушкіна «Борис Годунов» І.
Франко написав 1914р., цього ж року написав статтю «Тарас Шевченко» та
поеми «Євшан-зілля», «Кончакова слава» і чимало поезій.
За весь час своєї діяльності І. Франко видав сім збірок поезій та цілий
ряд поем і величезну кількість перекладів з світової літератури. Чимало
його поетичних творів не друкувалися у збірках, а лише у періодичній
пресі або ж залишилися в рукописах.
У 1915 році здоров’я письменника різко погіршало. Весною 1916 року
хворий письменник переїхав до свого будинку у Львові. Тут він склав
заповіт 9 березня 1916 року, в якому всю свою рукописну спадщину і
бібліотеку просив передати Науковому Товариству імені Т. Г. Шевченка. 28
травня 1916 року Іван Якович Франко закрив навіки свої світлі стомлені
очі. 31 травня 1916 року труна з тілом Франка була тимчасово поставлена
в орендованому склепі. Лише через десять літ, 1926 року, останки
Франкові були перенесені на вічний спочинок у могилу на Личаківському
кладовищі. На могилі письменника був споруджений пам’ятник: висічену на
камені фігуру робітника-каменяра.
1964 року перед фронтоном Львівського університету імені Івана Франка
поставлено йому пам’ятник.
Використана література
Андріївський М.С. Григорій Сковорода очима сучасника. – К., 1999.
Філософський словник. – К., 2000.
Вчення про людину у Григорія Сковороди. – К., 1999.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
