РЕФЕРАТ
на тему:
Моральна філософія Фоми Аквінського
Фома Аквінський (1225-1274) є визначним представником середньовічної
філософії та теології. Завдяки Аквінському довершене теологічне
католицьке віровчення та здійснена систематизація схоластики. Створив
філософську працю “Сумма теології”. Уперше поєднав філософію з
християнською вірою та використав її для розвитку теології. Беручи за
основу філософію Аристотеля він вважав і переконував представників
церкви що це є духовна опора релігії і самого віровчення. Він спробував
осягнути істинну яка перебувала у лоні католицького віровчення.
Прийшовши до висновку що не все підвладне розуму він чітко розрізняє
істини розумні і стини над розумні. Філософія і теологія отримують у
нього свій самостійний статус, свої завдання та цілі. Це є спроба
прокласти міст між світською науковою філософією і божеською мудрістю
(релігією). Істини розуму та над розумні істини мають найвищу основу у
бутті Бога, який і є їх спільним джерелом твердить Аквінський.
Стверджуючи існування Бога, розкриває абсолютну сутність як першопричини
буття і отримує абсолютну істину. Між релігією та філософією усуваються
бар’єри і відкривається духовна близькість. Істина Об’явлення як і
істина розуму, мають єдине спільне джерело – Бога. Істина, людина яку
отримує шляхом Божої благодаті не заперечує істини відкритої природним
шляхом розумом. Коли розум має істинні принципи і правильні висновки він
не суперечить змістові віри. Теологія у Аквінського отримує статус вищої
священної науки у ній усі істини отримані завдання світу “Об’явлення”.
Божій премудрості, а тому є неомильним, абсолютним і найвищим.
Спрямувавши свою діяльність на боротьбу з авероїзмом, заперечуючи
дуалізм віри та розуму і стверджуючи їх єдність, гармонійне узгодження,
Фома Аквінський (1226-1274) дає класичне для теології визначення ряду
схоластичних проблем, які століттями хвилювали мислителів.
Всупереч вченню авероїстів про подвійну форму істини, Фома стверджує, що
суперечність між двома положеннями завжди означає, що одне з них хибне.
А через те, що в божественному одкровенні не може бути нічого хибного,
то з існування суперечності випливає, що помиляється розум, а не віра,
філософія, а не богослов’я.
Філософія і релігія, згідно з вченням Фоми, мають ряд загальних
положень. Положення ці відкриваються як розумом, так і вірою. В тих
випадках, коли є можливість вибору, ліпше розуміти, ніж просто вірити.
На цьому грунтується існування істин розуму (“природного богослов’я”).
“Природне богослов’я” — найвищий рівень розвитку філософії. Однак слід
завжди пам’ятати, стверджує Фома, що безпосереднє пізнання надприродного
неможливе, бо наші можливості обмежені чуттєвістю і розумом, який на неї
спирається (тобто природними можливостями). Саме тому він вважає
неправомірним “онтологічний аргумент” Ансельма Кентерберійсь-кого.
Натомість Фома висуває свої п’ять доведень буття Божого. Всі вони мають
не прямий, а опосередкований характер.
У першому доведенні стверджується: “Все, що рухається, має причиною
свого руху щось інше”, тобто саморух предметів неможливий, що потребує
від нас віри в першодвигун, або в Бога. Друге доведення виходить з
арістотеліського поняття “продуктивної причини”. Так само, як і в
першому доказі, міркування доводиться до висновку про існування
первинної “продз-ктивної причини”, якою і є Бог. Третє доведення
виходить з ідеї неможливості допущення випадкового характеру світу.
Оскільки світ існує, повинна бути причина, але причин без причин не
буває, отже повинна бути абсолютно необхідна причина, якою може бути
лише надприродне — Бог. Четверте доведення апелює до факту існування у
світі різних ступенів тих або інших якостей. Але в такому разі повинно
існувати якесь абсолютне мірило, щодо якого ці різні ступені набувають
визначеності як одне. Таким абсолютнім мірилом (найвищим і абсолютним
ступенем будь-яких якостей) може бути лише Бог. П’яте доведення виходить
з арістотелівського розуміння причиновості як обов’язково
цілеспрямованої. Але якщо світ причинове обумовлений, то він і
цілеспрямований, отже має бути той, хто цілеспрямо-вує існування світу.
У філософському підґрунті свого богослов’я Фома спирається головним
чином на Арістотеля. У вченні про буття (“метафізиці”) він стверджує, що
будь-яке буття — і існуюче в дійсності, і тільки можливе — може бути
лише буттям одиничних, окремих речей. Фома називає таке буття
субстанцією. Основні поняття вчення Фоми — поняття дійсності та
можливості. При цьому “матерія” — це “можливість” прийняти форму, а
форма є дійсність щодо матерії, що вже прийняла форму. Завдяки цьому
поділу, запозиченому в Арістотеля, Фомі вдається дати класичне для
схоластики вирішення проблеми універсали (завершити суперечку між
номіналізмом та реалізмом). Бог творить не універсалі’!’ чи
індивідуальні речі, а матерію та форми. З форм-образів можуть бути
створені як універсалі’!’, так і індивідуальні об’єкти в результаті
поєднання форми і матерії. Отже, немає значення, чи універсалів), чи
індивідуальний предмет вважаємо ми першим, бо вони витікають з
форм-образів, які творить лише Бог.
Згідно з Фомою матерія не може існувати окремо від форми, проте форма
може існувати окремо від матерії у вигляді образів. Це означає, що ніщо
матеріальне не може існувати незалежно від вищої форми чи Бога, а також
що Бог — істота чисто духовна. Тільки для тілесних речей природного
світу необхідне поєднання форми з матерією.
У 26 років Фома став магістром теології і викладав її в університетах
Парижа. На той час Фома розробив вже в загальних рисах свою систему
“покатоличеного” арістотелізму – томізму, як стали називати це вчення За
іменем автора. Фома визнає відмінність між філософією і теологією, але
вбачає її лише в методах досягнення результатів. Що ж до предмета, то
він відрізняється у філософії і теології лише частково. Фома визнає, що
деякі з догматів теології можуть бути доведені філософією / буття бога,
безсмертя людської душі тощо).
Більшість догматів проте, не підвладні філософським засобам доведення,
тому що вони “надрозумні”, тобто цілком раціональні з позиції
“божественного розуму” який набагато переважає людський розум.
Фома тлумачить людину як неповторну індивідуальну істоту, що знаходить
свій вияв у неповторності індивідуальної людської душі. Індивідуальність
ця зберігається в безсмертній душі і після смерті тіла.
“Повна” субстанція людини потребує єдності душі і тіла, так само як і їх
неповторності виявляє певну гуманістичну тенденцію в міркуваннях
“ангельського доктора”.
За Аквінським є 5 доведень буття божого:
“Все, що рухається, має причиною свого руху щось інше”- це перше
томістське “доведення” виходить із неможливості саморуху предмета, в
результаті чого утворюється довгий ряд причин, серед яких остання –
арістотелівський першодвигун, або бог.
Друге “доведення” виходить із арістотелівського поняття “продуктивної
причини”. Так само як і в першому “доведенні”, міркування доводиться до
існування первинної продуктивної причини”, яка і є богом. Третє
доведення виходить з ідеї неможливості допущення випадкового характеру
світу.
Оскільки світ існує, повинна існувати і якась абсолютна причина, якою
може бути лише бог. Четверте доведення апелює до факту існування у
світі різних ступенів якостей. Але ж мусить існувати і якесь абсолютне
мірило, що визначає ці ступені і цим мірилом є бог.
П‘яте доведення виходить з арістотельського розуміння причинності як
обов‘язково цілеспрямованої – Але якщо світ причинно зумовлений, то він
і цілеспрямований, отже, має бути той, хто цілеспрямовує існування
світу, тобто бог.
Фома Аквінський намагався поставити філософію на службу реглігії, між
знаннями і вірою, доводячи можливість гармонії між ними, а також
необхідність їх співіснування. Відповідно він розрізнив істини розуму і
одкровення.
Для нього це були найвищі істини, які недоступні свідомості і можуть
бути досягнені тільки через віру.
Таким чином Фома виступає з одного боку проти Тертуліана: ”Вірю тому, що
абсурдно” який відкидав значимість розуму у справах віри, з іншого боку
підтримує Абеляра, який доводив, що релігійні догми не мають суперечити
розуму. Критикуючи попередні світоглядні системи, Фома стверджував, що
світовий рух передбачає не першорушія, а цілеспрямованість у світі –
мету.
Фома – поміркований реаліст, він вважав, що загальні поняття первинні
щодо речей, виступав проти крайнього реалізму, який вів до пантеїзму.
Вся філософія Фоми була спрямована на збереження і зміцнення влади
католицької церкви.
За своїми поглядами Фома переконаний монархіст. Він вважав государя не
тільки правителем, а й творцем держави. Верховну волю папи, його владу
він розглядав як “Божу волю”, а самого папу як намісника бога.
Він рішуче виступав проти соціальної нерівності людей.
Вчення Фоми Аквінського дістало назву томізм. Дане вчення у формі
неотомізму і досі є офіційною католицькою доктриною.
На сучасному етапі розвитку філософії його вчення трансформувалось у
філософську течію “неотолізм”.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
