.

Людина та її буття як предмет філософського осмислення (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 12279
Скачать документ

Реферат на тему

Людина та її буття як предмет філософського осмислення

План

1. Співвідношення понять
“людина-індивід-особа-особистість-індивідуальність”. Вихідні цінності
людського буття.

2. Проблема смерті та безсмертя людини у філософсько-світоглядному
окресленні.

Література

1. Співвідношення понять
“людина-індивід-особа-особистість-індивідуальність” . Вихідні цінності
людського буття.

Перегляд найважливіших характеристик, сутнісних сил і проявів людини
ніби підсумовується співвідношенням понять “людина – індивід – особа –
особистість – індивідуальність”, що характеризують її якісні прояви.
Порядок слідування цих понять невипадковий: з одного боку, він відбиває
рух думки від загального до конкретного (поняття “людини” в цьому ряду є
найзагальніше, поняття “індивідуальність” — найконкретніше); з іншого
боку, цей порядок вказує на спрямованість, кінцеві орієнтири людського
самовдосконалення. Поняття людини, як звичайно, уживають у трьох
основних значеннях: 1) вид живих істот, що займає певне місце в ієрархії
(сукупності) живих організмів (Homo sapiens); 2) людині – це особлива —
розумна істота, що має принципові відмінності від усіх інших живих
істот; 3) Характеристика того, наскільки людина є людиною; у даному
випадку поняття “людини” позначає ступінь відповідності певної
конкретної людини нашим уявленням про сутність людини (у таких випадках
ми кажемо: “оце справжня людина”, або просто: “оце людина!”).

Поняттям “індивід” позначають одиничного представника роду і стоїть у
ряді таких понять: рід – вид – індивід. Індивід постає перед нами у
своєрідній діалектиці одиничного та загального: як представник роду,
індивід є носієм якихось важливих рис, притаманних родові загалом, але
ці риси представлені в індивіді неповторним і унікальним чином, далеко
не у всій родовій повноті та яскравості. Тобто в кожному конкретному
індивіді представлені далеко не всі можливі прояви родових якостей
людини. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі
характеристики роду на індивіда, як і навпаки. Таку діалектику
одиничного та загального в індивіді часто позначають висловами: “типовий
індивід”, “дуже своєрідний індивід” і т.ін.

Поняття “особи” характеризує насамперед певні реальні властивості
людського індивіда. Тому поза індивідом особи немає. Але це не означає,
що риси індивіда і є рисами особи; такі характеристики індивіда, як
зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, на особу
переносити безглуздо. Як звичайно, до поняття особи включають три
найважливіші моменти. В першому значенні особа – це суб’єкт та об’єкт
соціальних стосунків, тобто той, від кого продукуються соціальні дії та
до кого вони спрямовані; за цією характеристикою особа постає у певних
соціальних ролях (наприклад, керівним, сумлінний працівник, енергійний
підприємець та ін.), постає представником певних соціальних верств
(особа лицаря, селянина та ін.). За цією характеристикою у більшості
розвинених країн існують досить чітко визначають на юридичному рівні,
кого і коли можна вважати повноцінною особою, наприклад, за ознакою
повноліття, можливості виконання всіх основних соціальних повноважень та
ін. По-друге, особа характеризується через особливий, неповторний
внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями,
ідеалами, ерудицією, цінностями. В даному випадку можна вести розмову
про “сіреньку” особу, видатну особу, непересічну особу, моральну,
принципову особу, особу інтелектуально заглиблену, примітивну та ін.
Нарешті, по-третє, особа постає перед нами як людська “самість”, вісь,
центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей;
наявність у особи такої “самості” (дечого такого, що робить особу самою
собою) дозволяє характеризувати її як сформовану, або розвинену, або
досконалу, або духовну особу.

Оскільки особа постає як певна якість людського індивіда, то на неї
поширюється окреслена раніше діалектика одиничного та загального, тобто
кожна особа постає унікальною та неповторною у своїх характеристиках і
виявленнях, але водночас вона постає також представником людської особи
взагалі, особи як такої, особи як родової характеристики людини. Якщо
людська особа усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та
переваги, вона стає людською особистістю — самодіяльною соціальною та
інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того,
що внаслідок унікальності та неповторності особи існує дещо таке, що
може виконати лише вона (бо більше такої особи немає, не було й не буде)
і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис
індивідуальності.

Поняття індивідуальності може викликати (і викликає) асоціації з
індивідуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави. Справді,
індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без
виділення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої
зосережденості. Але це не означає і не передбачає людської самоізоляції.
Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність, індивідуальність усвідомлює і
свою повну ідентичність з іншими людьми: адже зрозуміти свою
унікальність можна лише у порівнянні із іншими людьми та лише за умови
переконаності у тому, що всі інші люди є люди, але в чомусь – не такі.
Мірою відповідальності людської індивідуальності стає вселюдськість,
усвідомлення своїх життєвих здійснень як загальнолюдських або як
здійснень, які щось змінюють у стані людства в певному змістовому
значенні: коли чогось досягає якась окрема індивідуальність, то це
демонструє можливості людства або людини, як родової істоти.

Для людської індивідуальності (як і для будь-якої людини) велике
значення мають ціннісні орієнтири. Поняття цінностей позначає не стани
чи властивості речей самих по собі (або в контексті реальних предметних
співвідношень), а їх якісні прояви щодо людини. Цінність — це значущість
чогось для людини. Звідси випливає, що поняття цінностей у певному сенсі
протистоїть поняттю знання; людина може знати, що певна річ нічого не
варта в аспекті її предметних співвідношень, але для неї може бути
надзвичайно цінною як спогад, родинна реліквія та ін. (згадаймо, як
Тарас Бульба загинув, не побажавши залишати ворогам своєї люльки).
Цінність постає як цілісний, інтегральний мотив діяльності та
характеристика людських вчинків у тому сенсі, що вчинок вказує на те, що
для певної людини постає її справжніми цінностями. З одного боку, це
тому, що людина досить часто не може раціональними аргументами довести,
чому певні речі (або стосунки) є для неї цінностями. З іншого боку,
реальні ситуації життя (особливо так звані “критичні ситуації”) досить
часто можуть виявити, навіть несподівано для самої людини, її справжні,
глибинні ціннісні орієнтації, які можуть не збігатися із свідомими
уявленнями про них. Хоча цінності мають індивідуалізований характер, до
найголовніших людських цінностей можна впевнено віднести:

• насамперед найвищу цінність — саме людське життя; визнання життя
людини найвищою цінністю постає вихідним принципом сучасного гуманізму
(людина – завжди мета, але не засіб);

• із такого визнання органічно випливає у значенні другої за важливістю
цінності право людини на вибір життєвого призначення. Це означає, що
перше право розпорядитися життям належить самій людині;

• якщо це так, то наступною цінністю для людини є свобода.

Проблема свободи давно хвилює філософів. Чи має людина свободу? Чи може
вона бути самовладною у своїх вчинках? Навряд чи слід переконувати
когось у надзвичайній важливості цих питань. Під свободою загалом
розуміють наявність у людини можливостей для максимального
самовиявлення. У цьому розумінні свобода протистоїть межі, обмеженню. На
перший погляд, свобода і є відсутністю опору, спротиву діям людини,
відсутністю обмежень. Але насправді це не так, по-перше, тому що
відсутність меж, обмежень була б повною невизначеністю, тобто нереальною
для людини ситуацією, а по-друге, безмежність зробила б невизначеними і
неможливими будь-які оцінки, у тому числі – оцінки й самої свободи як
свободи; тут свобода постає у своїх негативних проявах. Свобода є радше
подолання меж, розширенням меж, а не їх відсутністю. Тобто свобода не
виключає необхідності. До філософських ідей Б.Спінози відносять
визначення свободи як пізнаної необхідності. Як бачимо, тут враховується
зв’язок свободи з межами. Але пізнати і навіть визнати певну
необхідність ще не означає здобути свободу, хоча пізнання необхідності є
дійсною умовою свободи. Отже, свободи немає поза необхідністю, але
перебування в межах необхідності також не дає нам свободи. Свобода, крім
того, передбачає можливість змінити необхідність, по-іншому її
упорядкувати або спрямувати. Буквально вся культурна та виробнича
діяльність людини пов’язана з використанням певних природних
необхідностей через їх зміну. Дії людини, яка не звертає уваги на
необхідність, стають не свободою, а сваволею, яка, врешті, може мати
згубні наслідки для людини, суспільства, культури. У цьому сенсі свобода
протистоїть сліпому невпорядкованому рухові. Розглянуті аспекти свободи
дають можливість виділити основні позиції у підходах до неї: волюнтаризм
– наполягання на необмежених можливостях людських дій, на їх залежності
виключно від бажання та волі; фаталізм – заперечення будь-якої свободи,
віра в те, що все в людському житті наперед та однозначно визначено;
детермінізм – визнання внутрішнього зв’язку свободи із необхідністю;
оказіоналізм – заперечення можливості існування реальних зв’язків нашої
свободи волі із обставинами життя, визнання таких зв’язків виключно
випадковими.

У сьогоднішніх розмовах про свободу важливо вміти проводити її
диференціацію за певними видами та проявами. Як звичайно, розрізняють
такі види свободи. Зовнішня свобода: можливість змінювати обставини
життя практично, реально. Внутрішня свобода: вміння зберігати розкутість
та сміливість думки за будь-яких обставин життя. Свобода дії: коли
людина не заблокована фізично у здійсненні певних операцій. Свобода
волі: визнання того, що сама людина є вихідним пунктом у внутрішньому
ставленні до будь-чого і здатна сама виробляти таке ставлення, обирати
його, керувати ним. Негативний характер свободи (або негативна свобода):
“свобода від чогось” (від нагляду, обмежень, скерувань, примусу та ін.).
Вірогідний характер свободи: можливість вибору з певних варіантів;
вірогідну свободу інколи схильні ототожнювати із свободою як такою або й
навіть вважати вирішальною ознакою свободи. В цьому сенсі інколи кажуть,
що свобода є там, де існує можливість вибору. Проте, далеко не кожний
вибір, якщо він реально можливий, виводить нас на свободу; наприклад,
коли нам пропонують вибір між ситуаціями, що носять однаково примусовий
характер, або, коли пропонують обрати спосіб нашої страти, то вибір є, а
свободи немає. Отже, вірогідна свобода містить момент свободи –
можливість здійснити певну дію – дію вибору, проте це не є та свобода,
яка може вести до розширення наших можливостей. Вірогідна свобода не
обов’язково збільшує (або породжує) свободу. Позитивно-творчий характер
свободи: уміння оцінити ситуацію, усвідомити її внутрішні необхідності,
знайти “відмички” до її розв’язання та змінити її. Отже, можемо зробити
висновок: свобода — це передусім не те, що надано людині (хоч зовсім
вилучати цей момент із життя не можна, бо людина початково перебуває в
становищі “можливості свободи” внаслідок своєї біологічної
незапрограмованості), а те, що людина здобуває своєю думкою, волею та
дією.

До людських цінностей відносять також моральні (добро, сумління
мужність), естетичні (краса, гармонія), соціокультурні та ін.

2. Проблема смерті та безсмертя людини у філософсько-світоглядному
окресленні

Одним із могутніх, можна сказати, майже абсолютних обмежень для людини
постає смерть. Вона лякає людину (і це природно), здається всемогутньою,
але, як і в питанні про свободу, важливо зрозуміти: межі життя надають
йому певного змістовного наповнення. Лише при намаганні зрозуміти смерть
не тільки у негативному плані, окреслюється і таємниця безсмертя. Людина
тому і є людиною, що смертна, і прагне безсмертя, бо знає, що смертна.
Конечність надає людському існуванню сенсу, оскільки робить людське
життя визначеним, завершеним. Не можна сказати, щоби невизначена за
часом тривалість була зовсім позбавлена сенсу, але в своїй реальності
людина у багатьох відношеннях постає кінцевою, обмеженою. Для неї
питання про безмежність постає, як ми це вже бачили при розгляді
проблеми свободи, не в плані відсутності будь-яких меж, а в плані
існування можливостей для їх подолання та розширення. Якби ми були
безсмертні, то могли б спокійно відкладати кожен свій вчинок на
безмежний час. Але перед обличчям смерті як абсолютного й неминучого
кінця, як межі наших можливостей, ми зобов’язані максимально використати
відведений нам час, не втратити жодної можливості наповнити життя сенсом
і змістом. У підвалинах сенсу людського існування лежить принцип
незворотності, він накладає на людину відповідальність за свою долю,
робить цю відповідальність неповторною.

Людина знає про існування смерті, але водночас у ній живе прагнення
безсмертя, яке свідчить про те, що не лише смерть, а й безсмертя постає
реальним моментом і чинником людського життя. Це значить, що людське
життя набуває завершеності та сенсу через смерть, але ця завершеність
передбачає існування зв’язків, що виводять це ж обмежене життя за його
власні межі, у певну неперервність та тривалість вищого та ширшого
плану. Іншими словами, окреме життя набуває значущості лише тому, що
існують інші життя, що із смертю окремої людини не зникає людство, а в
разі останньої події – не зникає та лінія всесвітніх зв’язків, у межах
яких життя стало можливим та здійснилося, і т. ін. Наведене міркування
змушує нас розглядати смерть та безсмертя у органічній єдності, і, окрім
того, розглядати їх на різних рівнях та в різних проявах.

(

(

постає як припинення усіх припинень, як остаточне припинення нашого
життя у певних його якостях.

По-друге, навіть біологічно ми стикаємося не лише зі смертю, а й з
моментами безсмертя, оскільки ми майже безсмертні генетично (гени не
зникають доти, доки існує даний вид живих істот), частково безсмертні у
своїх дітях, а частково – взагалі у всякому живому, органічному процесі.
Сьогодні існує цілком виправдана науково версія про те, що органічні
сполуки в тому чи іншому вигляді пронизують собою весь Всесвіт, і, якщо
припустити, що в їх початкових формах потенційно існують можливості
розвинутись у складні форми, то можна прийти до висновку, що життя у
Всесвіті не зникає, а, отже, і ми, як живі істоти, не можемо ніколи
зникнути остаточно.

Проте, ми чудово розуміємо, що такого роду безсмертя нас може тішити
мало, оскільки нас не стільки хвилює питання про живе як таке, скільки
про своє особисте, індивідуальне життя, тобто для нас питання про
безсмертя звучить у варіанті запитання Л.Толстого: “А чи залишиться щось
у світі після припинення мого фізичного існування?”. Тому, по-третє,
питання про смерть та безсмертя обертається для нас питанням про природу
та долю в нашому єстві того, що перевершує фізичне. Тобто, йдеться про
безсмертя душі. В традиціях християнства (як і більшості інших релігій)
розрізняють душу та дух: духом називають частку вищої, божественної
сутності, що нам дарована ще при створенні людини, і що, звичайно, є
принципово безсмертною. Душа ж постає тою сутністю, що з’єднує дух та
тіло: за формою вона споріднена тілесному, а за суттю – духу. Тому, коли
ведуть розмову про душу, то, звичайно, йдеться про людину, а спасіння
душі в такому випадку постає саме як спасіння індивідуальної сутності.
Дух же, як це випливає із його трактування, принципово не може бути ні
знищеним, ні здеформованим. В історії людства відомі різні варіанти
тлумачення питання про долю людської душі: атеїзм, матеріалізм та
натуралізм, як правило, не визнавали і не визнають ні душі, ні
можливості її існування поза конкретним тілом. Різного роду релігії,
навпаки, наполягають на безсмерті душі та неминучості її певної відплати
за наміри та вчинки після припинення фізичного існування певної людини.
Нарешті, існують концепції перевтілення душі, згідно яким вона є
безсмертною, але реально може діяти лише у з’єднанні із тілом, тому
після смерті останнього відроджується в іншому тілі, несучи із собою всю
інформацію про попередні життя і спокутуючи їхні провини. Як свідчать
численні опитування громадської думки, більшість людей у розвинених,
цивілізованих країнах вірить у те, що душа не вмирає разом із тілом, а
тому вірить і у те, що вчинене у земному житті буде позначатися на її
подальшій долі. Слід сказати, що у концепції безсмертя душі та
посмертному відродженні людини не так вже й багато фантастичного;
принаймні, сьогодні, коли генна інженерія впритул підійшла до здійснення
клонування живих організмів, ця концепція взагалі набуває досить
конкретних окреслень. Ще на початку ХХ ст. був поширеним погляд, згідно
якому ті атоми, з яких складається тіло якоїсь людини, не зникають, але
й не втрачають “пам’яті” про колишню до нього приналежність, а тому
відродження можливе. Сучасна інформатика вже сьогодні має можливості
зберігати невизначено тривалий час інформаційний еквівалент певної
особистості; хто знає, можливо це є одна із перспектив реального
досягнення особистісного безсмертя? Можливо, згодом цей інформаційний
еквівалент особистості можна буде “прищеплювати” конкретним людям
(особливо – нащадкам).

По-четверте, незрівнянно повніше індивідуальне існування увічнюється у
творіннях культури, де творець проявляється з усіма особливостями свого
мислення, почуттів, світосприйняття, темпераменту, переплетіння
свідомого та несвідомого та ін. На сьогодні саме культурно-історичний
процес розвитку людства здатний виводити людину вже за її земного життя
за межі свого індивідуального та конкретно-історичного існування і
включати у діалог із особистостями минулого, передавати естафету людям
майбутнього. Але слід пам’ятати, що й тут безсмертя має місце лише у
союзі із смертним, тобто культура вимагає належного до себе ставлення,
ретельного її зберігання, а, окрім того, вона насправді зберігає лише
гідне історії. Не рідкісними в історії культури є випадки, коли
вшановані в певних суспільствах “метри” в подальшому розвитку або
взагалі зникали з горизонту культурно-історичного процесу, або лишалися
на ньому у якості повчальних зразків псевдокультури.

Окрім цього можна назвати ще й такі виявлення безсмертя:

• історичне, яке внаслідок незворотності минулого робить унікальним те
місце, що його займає кожна людина в історичному процесі життя;

• соціальне, що постає як реальність впливу життя людини на думки і
вчинки своїх сучасників і прийдешніх поколінь.

Отже, людина є єдністю вічного і тлінного, скінченого і нескінченного.
Як жива істота людина не може не жахатися смерті, не відчувати страху
перед нею, проте реальне осмислення феномену людини дозволяє
стверджувати, що смерть не постає для людини явищем виключно негативним.
Ще давньогрецький філософ Епікур у свій час стверджував, що людина
повинна дякувати богам за те, що нікому не надано насильно утримати її в
цьому житті. Відомо й те, якої величі набуває в людській духовності
феномен людської самопожертви, особливо тоді, коли він здійснюється
заради інших людей. Смерть надає людським вчинкам та прагненням певного
завершення, а, значить, реальної міри; вона, далі, постає каталізатором
(прискорювачем) людського самоздійснення; вона зводить людську
відповідальність на рівень вирішального життєвого чинника; вона,
осмислена у єдності із безсмертям, стає засадою людської моральності.
Тому ми повинні належним чином оцінити римський девіз: “Пам’ятай
(завжди) про смерть!”, а також твердження багатьох філософів про те, що
життя слід розглядати як підготовку до гідної смерті. Як же тоді, при
визнанні позитивного впливу смерті на життя людини, ми повинні
розглядати безсмертя? Напевне, знову-таки – у його зв’язках зі смертю.
Людина причетна і до смерті, і до вічності; останнє засвідчує саме той
момент, який ми вже відзначали неодноразово: життя (і буття) людини не
можна звести до життя її організму. Прагнення безсмертя, боротьба за
нього постає показником того, наскільки людина спромоглася фактор своєї
причетності до вищого і вічного реалізувати в практичному плані,
наскільки вона засвоїла природне, в тому числі – і в собі.

У кінці ХХ ст. проблема смерті людини виявила себе у кількох нових
аспектах: це є проблеми клонування людини (відтворення генетичного
“двійника” людини), проблема “евтаназії” (“щасливої смерті”). Про
клонування вже згадувалось, а “евтаназія” пов”язана із питанням про те,
чи можна людині, що страшенно страждає від болю, проте точно доживає
останні дні, допомогти піти із життя безболісно? Як з’ясувалося, на це
питання не існує єдино можливої правильної відповіді; з одного боку,
якщо “евтаназію” узаконити, навряд чи хто дасть гарантію того, що її не
будуть використовувати зі злочинними намірами, з іншого боку, в разі її
узаконення зникнуть стимули пошуку інших шляхів боротьби із
передсмертним стражданням. У той же час не можна робити і тих, хто
страждає, бранцями прогресизму. Деякі країни сьогодні схильні узаконити
“евтаназію”, проте інші рішуче наполягають на її забороні. З
філософської точки зору важливо те, що через евтаназію проглядається
суттєвий момент, пов’язаний із усвідомленням смерті: дехто із філософів
вважає, що людину лякає не стільки сама смерть, якільки уявлення про
страждання, що її супроводжують. Кожна людина по досягненню приблизно
п’яти років знає, що вона смертна, розвинена, сформована людина знає й
те, що смерть не відокремлена від життя, а складає її необхідний момент,
але, попри все, ситуація виглядає дещо інакше, коли людина не просто про
все це знає, а знає останню, відміряну їй дистанцію життя. Врешті, якщо
ми визнаємо право людини розпорядитися власним життям, то, напевне,
повинні визнати і лише її право вирішувати питання про “евтаназію”. Все
інше – питання про соціальні, моральні, релігійні, сімейні наслідки
такого вирішення – вирішується суспільством в залежності від його стану
та рівню розвитку. Але останнє, як відомо, інколи може значно
перевершити право окремої людини.

Як бачимо, залежно від того, на якому рівні розглядають природу людини,
формуються ті чи інші уявлення про смертність, безсмертя і комплекс
пов’язаних з ними моральних проблем. З питанням про смерть та безсмертя
органічно пов’язане і питання про сенс людського існування. З
усвідомленням себе в якості особистості, а тим більше –
індивідуальності, людину починає хвилювати питання: чи є у процесі
людських народжень і смертей якийсь вищий сенс, ніж просто продовження
тваринного життя у зміні популяцій. Людина на деякий час може забути про
це питання, зануритись у щоденні турботи, віддатися справам —
громадським, особистим, професійним. Але повністю звільнитися від
питання про сенс життя вона не може, бо, власне, не вона ставить це
питання, а саме життя ставить його перед людиною (особливо – в ситуаціях
вибору) і змушує її відповідати на нього — і то не лише словами, а й
вчинками. Отже, знаходження сенсу буття — це питання не лише
самопізнання людини, а її самоздійснення.

Як звичайно, питання про сенс – це питання про існування у людини таких
життєвих цінностей, орієнтирів, ідеалів, принципів, під які вона може
підводити більшість ситуацій або вирішень, з якими стикається у житті.
Якщо певне конкретне явище узгоджується із названими провідними
життєвими орієнтирами, людина бачить у ньому сенс; якщо входить у
зв’язок із ними, проте за змістом їм суперечить, людина його не приймає,
відкидає, засуджує; якщо ж таке явище взагалі не стикується із життєвими
орієнтирами, воно постає для людини як безглузде, позбавлене сенсу.
Таким чином, питання про сенс передбачає наше вміння оцінювати реальні
події та явища власного життя, тобто вміння оперувати як стратегічними
життєвими цінностями, принципами та орієнтирами, так і знаннями про
життя, дійсність, людину. Звідси стає зрозумілим, що сенс – це виключно
людське явище. Коли людина вміє його вбачати у дійсності, ним оперувати,
вона йде попереду стихійних процесів життя, принаймні, претендує на те,
щоби взяти своє життя у своє свідоме вирішення та врегулювання. Ясно
також і те, що поза людиною з її життєвими прагненнями, інтересами,
жаданнями сенсу не існує, а тому стає зрозумілою філософська теза про
те, що саме людина наділяє дійсність сенсами, хоча сама ця дійсність
постає умовою і підставою для смислового відношення. В сенсі, тим більше
– сенсі життя, концентруються найперші людські цінності і прагнення, в
ньому людське життя постає сконцентрованим, цілісним. Ось чому
найпростішою відповіддю на питання про те, в чому полягає сенс життя,
може слугувати така: у тому, за що ви згідні віддати своє життя. Стає
також зрозумілою і теза одного кіногероя: знати відповідь на питання про
сенс життя, це всеодно, що знати дату своєї смерті. Тут ціна життя та
сенс ототожнюються, а смерть постає лише як остаточне засвідчення такої
ціни. Але, окрім цього, в даному вислові проблискує ще й такий момент:
поки життя триває, воно постає відкритим майбутньому, і, отже, лишається
можливість здійснення вчинків, що можуть подати все життя дещо в іншому
ракурсі. Звідси випливає досить поширена теза про те, що вищий сенс
людського життя полягає в пошуку та продукуванні сенсів; існують і
реальні взірці саме такої реалізації життя: наприклад, французький
художник ХХ ст. Пабло Пікассо на протязі свого життя кілька разів
докорінно змінював манеру своєї творчості, бажаючи випробувати себе в
інших стилях та напрямах мистецтва. Проте в останньому випадку виникає
питання про людську самість: чи вона змінюється? А якщо так, то чи існує
в такому випадку внутрішній “фокус” особистості? Дехто із філософів,
психологів, мислителів вважає, що самість змінити не можна, що в усіх
поворотах долі в людині завжди буде лишатися щось її, щось перше та
початкове, а дехто вважає, що в даному випадку саму зміну сенсів, потяг
до неї і постає виявленням самості. Напевне, зайвий категоризм у
вирішенні даного питання не виправданий; скоріше за все, в реальних
людських самовиявленнях можливе і те, і інше. Бо насправді сенсом
людського буття може постати майже все, з чим людина стикається у житті:
це можуть бути гроші та заможність, самопошук та самопізнання, подвиг
або чесне служіння, наукові відкриття та мистецька творчість,
благополуччя дітей та здоров’я інших людей, і т.д., і т. п. І в цьому,
зокрема, проявляється справжня невичерпність людини і справжнє диво
людського життя – його можна підпорядкувати певній меті і справді її
досягнути. Звичайно, далеко не кожна людина ставить та вирішує питання
про сенс свого життя, але реально воно все одно вписується у певний
образ людського самовиявлення. Тому можна виправдано стверджувати: якщо
ми самі не дбаємо про сенс свого життя та не реалізуємо його, то його за
нас буде реалізовано – чи-то стихією життя, чи-то іншими людьми.
Філософія ж однозначно наставляє нас на те, щоби ми були гідними
дарованого нам випадку нашого життя і розпорядилися ним належним чином,
тобто – із думкою про сенс, життєві вчинки, відповідальність, реалізацію
себе і своєї свободи.

Творчість і свобода надають сенсу видам людської діяльності і є
передумовами самореалізації особистості. Прагнення здійснити сенс життя
є основним мотивом людської поведінки, який не виводиться з інших
потреб, а навпаки—визначає їх. Він притаманний усім людям і є рушійною
силою розвитку особистості.

Література

1. Антология мировой философии.—Т.З.—М., 1971.

2. Аббаньяно Н. Зкзистенция как свобода // Вопросы философии. –
1992.-№8.

3. Бубер М. Проблема человека // Два образа веры.— М., 1995.

4. Монтень М. Опыты.-Кн.І й II.-М., 1979.

5. Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. – К., 1995.

5. О человеческом в человеке.— М., 1991.

6. Проблема человека в западной философии.— М., 1988.

7. Сартр Ж.-П. Зкзистенциализм — зто гуманизм // Сумерки богов. – М.,
1989.

8. Шелер М. Избранные произведения. — М., 1994.

9. Это человек: Антология.— М., 1995.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019