Реферат на тему:
Філософська думка Стародавньої Русі
Аналіз становлення філософії немислимий без залучення різних джерел
культури Київської Русі. Одним з найглибших джерел філософських ідей є
народна культура слов’ян. Свідомість стародавніх русичів дофеодального
періоду пройшла шлях від відокремлення ідеальних моментів у вигляді
тотемів, інших елементів міфологічного первісного світогляду до чітко
сформульованих у билинному епосі світоглядно-етичних та естетичних
поглядів. Другим джерелом філософського мислення є писемні пам’ятки, що
сягають першої половини X ст. У пам’ятках стародавньоруської культури
чітко виражено філософські проблеми – «Діалектика» Іоана Дамаскіна,
творіння Діонісія Ареопагіта. Безпосередньо наближені до філософської
літератури і містять роздуми про світ та людину – «Слово про Закон та
Благодать», «Молитви Данила Заточника», «Повесть временных лет», тексти
ділової писемності, юридичні акти. Грамоти на бересті містять
глибокодумні сентенції тощо. Трете джерело – вчення
ранньогохристиянства, що внесло у Київську Русь історіософські проблеми
і надало культурі новизни. Шанобливе ставлення до Слова, прагнення
розгадати таємничий зміст Слова обумовили книжковий характер культури
Київської Русі, а тлумачників книжкової мудрості стали називати
книжниками. Четверте джерело філософських ідей – творіння архітектури та
мистецтва, створені з позицій певного світогляду. З запровадженням
християнства Київська Русь приєдналася до світової культури: античної,
візантійської філософської культури. Основою світогляду східних слов’ян
світова культура стала переплавлятися на самобутню києворуську культуру,
зокрема філософську культуру. Сформувалася традиція філософської думки в
Україні, що визначає специфіку філософського мислення українського
народу.
Взаємодія різних культур, християнського та народного світорозуміння
стала основою плюралізму світогляду вітчизняної філо софії, її
поліфонічного звучання, розмаїття підходів до реалізації проблем. У
філософії Київської Русі відповідно з українською духовною традицією
склався своєрідний тип мислення, тип філософствування, позбавлений
абстрактного, відірваного від життя теоретизування. Логічна філософська
освіченість, вишуканий гносеологізм, категоріальна системотворчість не
стали характерними для філософствування в Україні. Суб’єкт пізнання
мислить себе як факт всередині буття, переживає світ як власну долю і
пізнає світ через пізнання власного сенсу життя. Звідси
-екзистенціально-антропологічний характер українського філософствування.
Філософом вважався книжник, який умів здобувати з книжного знання істину
про сенс людського існування і користувався істиною у власному житті.
Філософія мала практичне, моральне спрямування.
У філософії Київської Русі широко застосовується сократгвсь-кий
(морально-практичний) метод, а також платонівський метод
художньо-образного філософствування. Арістотелівський же аналітичний
метод не знайшов поширення.
Важливіші онтологічні і гносеологічні проблеми відображені у творчості
філософів Київської Русі. Уявлення про людину, її місце у світі, сенс
її буття, життя та смерті, тема врятування людини і людства, побудови
досконалого світу – свободи і благодаті, що протиставляється світу
закону, необхідності, поневолення, – це основні проблеми, що йдуть від
«Слова о законе и благодати» київського митрополита Ілларіона. Проблеми
етизовані: до чого б не звертався стародавньоруський мислитель,
розглядав його крізь призму світового конфлікту Добра і Зла. Київський
митрополит Ілларіон -один з перших стародавньоруських мислителів, що
чітко передає своє розуміння історії: по-перше, історія країни –
результат діяння княжої влади, що йде від Бога; по-друге, історія
кожного князівства включається в історію Землі Руської; по-третє, русичі
репрезентують єдину спільність слов’ян, яку необхідно зміцнювати;
по-четверте,історія слов’ян – частина загальної історії християнства.
Патріот своєї землі Ілларіон утверджує ідею рівноправності і політичної
самостійності держави і народу серед цивілізованих народів, зазначає, що
сенс світової історії полягає в переході іудейської релігії, обмеженої
життям одного народу, до християнської релігії — всесвітнього
світогляду; відкидає ідею богообраності іудейського народу і проголошує
рівноправність усіх народів у християнській вірі, закликає пізнати
божественну істину – тайну людського буття. Коли Володимир замислив
ввести християнство на Русі, в його серці «засяяв Розум». Це –
кордоцентризм. Але в філософії Київської Русі спостерігається пошук не
тільки трансцендентних істин. У «Поучений» Володимира Мономаха дітям
осмислюється духовний світ людини. Володимир Мономах закликає дітей
творити Добро, не забувати вбогих, допомагати бідним. І головне –
закликає князів руських помиритися в ім’я єдиної землі Руської. Людина
схильна до Добра.
Для розуміння києворуської мудрості важливо враховувати те, як русичі
визначали філософію. Візантійський мислитель Іоан Дамаскін (VII-VIII
стст.) дає шість визначень філософії. Перше. Філософія є пізнання сущого
і його природи. Друге. Філософія — пізнання видимих і невидимих речей.
Третє. Філософія є міркування про смерть природну і довільну (свідомий
аскетизм). Четверте. Філософія е порівняння з Богом (вічності,
безкінечності, абсолютному буттю). П’яте. Філософія є мистецтво
мистецтв, цариця знання, початок всякого мистецтва. Шосте. Філософія є
любов до мудрості, а оскільки істинною мудрістю є Бог, тому любов до
Бога і є справжньою філософією.
В історії української філософської культури любомудріє, софійне
розуміння знання стає домінуючим, полісемантичне. Носій софійного знання
виявляє екзистенціальну ментальність києворуської філософії. Митрополит
із русичів Климент Смолянич відзначає в Іпатії-вському літописі: філософ
здатний і інших навчити праведному життю, і власним щоденним буттям
втілює в життя пізнану ним вищу філософську істину. Проблема істини –
головна в «Посланий пресвитеру Фоме» Климента Смолянича, який вважає, що
істина вже сформульована і проголошена у Святому Писанні. До того ж у
Київській Русі християнський світогляд досить зміцнів. І можна, не
боячись, звертатися до еллінської і культурної спадщини. Розглянувши
морально-онтологічну проблему відносин Людина-Бог, Климентій Смолятич
викладає свою гносеологію: весь світ – це книга, що містить у собі
премудрість Божу. І людина покликана прочитати її для здобуття істини
праведного життя.
У творі «Притча о человеческой душе и теле» Кирило Туровський захищає
ідею єдності Київської Русі і, як філософ, осмислює пізнання як
тлумачення тексту (герменевтика, екзегенеза), що містить божественну
істину. Текстом стає весь світ. Людина і світ – це мікро-та макрокосмос.
Вустами Бога Кирило Туровський проголошує ідею Боголюдини: увесь задум
Божого творіння підкорений єдиній меті: служінню Людині. Бог поставив на
службу Людині не лише земний світ. Сам акт олюднення Бога свідчить про
Божу службу Людині, про Боже людинолюбство. Кирило Туровський –
оригінальний мислитель, глибокий філософ-гуманіст, який поставив у центр
філософського світогляду Людину, ідею єдності її душі і тіла.
Проблема Людини, особистості – найважливіша у судженнях великого
мислителя Данила Заточника. Його «Моление» – видатний твір, натхненний
гімн Розуму і Мудрості. Вперше у філософській думці Данило Заточник
утверджує цінність мислячої особи не за її належність до вищого стану, а
за її особисті якості. «Моление» -глибоко оригінальний твір, що розриває
типовий середньовічний горизонт знеосібленості і демонструє високий
рівень самосвідомості особи. «Моление» – це сміх крізь сльози. Данило
Заточник дозволяє сміятися багато над чим, але тільки не над Мудрістю і
не над Розумом – справжнім багатством людини. І все-таки вбачає головне
надбання людини не в розумі, а в Серці. Серце – центр фізичного,
душевного і духовного життя людини. А опора серцю – Мудрість і Краса.
Мудрість передбачає втілення знання істини в практику власного життя.
«Моление» розкриває мудрість як життєвий досвід і практичний розум.
«Моление» – одне з вищих досягнень філософської культури Київської Русі.
Особливе місце в історії філософської думки України належить «Слову о
полку Игореве» (XII ст.), це зустріч-діалог двох світоглядів, двох
культур – язичницької та візантійсько-християнської, які
взаємо-пронизують одна одну, створюють варіант Середньовічної
світоглядно-філософської сукупності основних положень і принципів, що
лежать в основі тієї або іншої теорії – східноєвропейської. Згодом
сукупність основних положень і принципів змінить панівну візантійську –
східноримською системою. Східноєвропейська (києворуська) слов’янська
культура, як гілка середньовікової філософсько-споглядальної думки, веде
безпосередній культурний діалог з західною (західноєвропейською)
філософією. Філософське осмислення «Слова о полку Игореве» розкриває
існування слов’янського (язичницького) світогляду і тюркської,
скандинавської міфології, а також християнської (східновізантійської) і
північно-східної ідеології (з центром У Володимиро-Суздальській землі),
що почала тоді формуватися. Історія Київської Русі – це історія її
князівств. Червоною ниткою у «Слові» проходить думка про єдність
Київської Русі. Порушення єдності згубно для Русі. «Слово» дорікає
Великому князю Володимиро-Суз-дальському Всеволоду – Велике Гніздо за
сепаратизм. Та все ж Київська Русь розпалась на дві гілки, де поступово
сформувалася й ментальна відмінність: в центральній залишився
поляно-руський (український) менталітет, а на периферійній
Володимиро-Суздальській землі – інший, північно-східнослов’янський, на
основі якого сформувався російський, а потім – великоросійський
менталітет. Внутрішні чвари послабили державу Київська Русь і стали
однією з причин її падіння під ударами татаро-монгольських завойовників.
У становленні і розвитку філософської думки Київської Русі основною
проблемою є проблема буття людини, її батьківщини у контексті буття всіх
інших народів і світу. Боротьба проти руйнівних сил людського буття
спирається на морально-боже-ственну основу і здобуває форми конфлікту
між Добром і Злом. Досвід моральності, практичного філософствування,
надбаний в умовах Київської Русі, став фундаментом дальшого розвитку
філософської думки.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
