.

Філософія — світоглядне знання (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 4315
Скачать документ

Реферат на тему:

Філософія — світоглядне знання

Філософія завжди відігравала важливу роль у житті людини, визначенні її
статусу, формуванні світогляду, виробленні життєвої стратегії. Значення
філософії значно збільшилося у XX столітті, яке не має собі рівних за
масштабами й ґрунтовністю перетворень. Ця наука відіграватиме ще більшу
роль у XXI столітті, яке й далі роздирають глобальні проблеми. В їх
осмисленні й вирішенні філософії належить першорядне місце. Тому XXI
століття стане століттям філософії.

Розвиваючись стрімкими темпами, суспільство сьогодні часто змінює уклад
свого життя. Ці зміни зачіпають усі сфери життя та діяльності як
суспільства, так і кожної людини зокрема. І хоч би якими різними були
інтереси та цілі людей, на перше місце все ж має вийти те, що об’єднує
їх (спільна доля, загальнолюдські цінності та ідеали). Все це має бути
добре осмислене й зайняти чільне місце, стати керівництвом до дії при
плануванні майбутнього. Кожен повинен зробити свій внесок у розв’язання
сучасних глобальних проблем. Для цього необхідно виявляти, розвивати й
реалізовувати свої здібності.

Процес становлення й розвитку нашої держави потребує підготовки
висококваліфікованих фахівців, які в будь-якій сфері життя могли б
виявити неабиякі знання, здібності, таланти. Тому кожному з нас
необхідно розумно ставитися до розв’язання нагальних проблем, керуватися
виваженими, конкретними й обґрунтованими рішеннями, вміти терпимо
ставитися до позиції іншого.

Проте потрібно знати, що здатність до ефективного раціонального мислення
не з’являється сама собою. Для цього необхідна велика й копітка робота з
освоєння знань, які нагромадило людство, і насамперед досягнень
філософської культури. Без їх освоєння особа користуватиметься лише
буденним мисленням, уявленнями, які не проникають у суть речей, а
охоплюють їх лише поверхово. Такий спосіб мислення не дасть їй змоги
правильно сформувати свої життєві позиції, ідеали, цінності. Шлях до
розумного мислення лежить лише через опанування філософії, яка допомагає
сягнути глибин людського буття з його складністю й суперечностями.
Філософія передбачає й критичне ставлення до дійсності, і насамперед до
того, що відживає. Ця наука займається пошуком нового в самій
реальності, її суперечностях, напрямах та способах розвитку. Вона
спрямовує свій пошук у русло перетворення реальності, практики, яка є
засобом розв’язання філософських проблем і виявом могутності людського
розуму.

Автори посібника поставили перед собою мету допомогти тим, хто вивчає
філософію, в доступній формі сформувати уявлення про її проблематику,
засоби й методи, поняття й категорії, що допомогло б самостійно
орієнтуватися в проблемах сучасності.

Автори не дають готових істин, а показують різні підходи до вирішення
тих чи інших питань і запрошують читача до участі в їх розв’язанні. Вони
виходять з того, що, беручи в цьому участь, читач сам навчиться розумно
мислити. Саме тому зроблено спробу формувати філософське (розумне)
мислення — уміння оперувати поняттями, висувати й обґрунтовувати нові
думки, критикувати хибні судження, відділяти суттєве від другорядного,
розкривати взаємозв’язки між явищами, виявляти й аналізувати протиріччя,
бачити все в постійній зміні та розвитку.

У вирішенні цих питань ставиться акцент на:

• науковості й об’єктивності, усуненні зайвих ідеологічних моментів;

• відкритості до світової філософської думки, відмови від духу
конфронтації, заміні його духом діалогу, осмисленні й засвоєнні
найкращого, що міститься в цій думці;

• посиленні проблемного характеру навчання, вдосконаленні логічної
структури курсу;

• стимулюванні самостійного мислення студентів; відмові від нав’язування
якихось “істин в останній інстанції”.

Все це дасть змогу зробити належний аналіз тих змін, які відбуваються в
нашому суспільстві й світі загалом.

У другій частині навчального посібника розглядаються основні проблеми
власне філософії — проблеми буття та його різновиди; проблеми розвитку
природи, людини, її свідомості; можливості, форми і методи пізнання
світу.

У посібнику наскрізною є думка про те, що жодна з філософських
концепцій, у тому числі й марксистська, не може претендувати на
абсолютну істину. Філософський монізм і монополізм тут не збігаються.
Основою, яка може об’єднати всі напрями в філософії, можуть бути лише
загальнолюдські цінності. Саме вони визначають, наскільки та чи інша
філософська система, школа відповідають насущним проблемам сучасності.

Наголошується, що філософія — це особлива галузь знань. її особливий
статус проявляється в своєрідному стилі. Вона впливає не лише на
інтелект, а й на емоції людини, на весь спектр її духовних здібностей,
має свої способи обґрунтування й доказовості.

Для того щоб осягнути філософські проблеми, студентам потрібно опанувати
необхідні першоджерела, систематично готуватись до семінарських занять,
дискусій тощо.

Філософія (від грецьк. fileo — люблю і shofia — мудрість) — це
загальносвітоглядна теорія. Об’єктом її пізнання є взаємовідношення
людини і світу, причому людина і світ розглядаються у своїх
найзагальніших (гранично загальних) і найсуттєвіших характеристиках.
Предметом філософії є відношення “мислення — буття”. Філософія є
одночасно й системою знань (тобто впорядкованою і цілісною їх
сукупністю), і пошуком вирішення корінних світоглядних питань, бо вони
невичерпні й остаточно відповісти на них неможливо. На це вказує й саме
слово “філософія” — не просто “мудрість” як завершене, “готове” знання,
а “любов до мудрості”, постійне прагнення до цілковитого розуміння
сутності світу і сутності самої людини.

Множинність філософського знання характеризує його як світоглядне
знання. Що ж таке світогляд? Світогляд — це система гранично
узагальнених поглядів на світ і місце в ньому людини, на ставлення
людини до навколишньої дійсності й самої себе. Зумовлені цими поглядами
життєві позиції людей, їх переконання, принципи пізнання й діяльності,
ціннісні орієнтації та ідеали теж належать до світогляду. Все це не
просто знання, а й оцінювання людиною світу й самої себе.

Ціннісний характер світоглядного знання зумовлений поєднанням у ньому
інтелектуально-розумового компоненту з чуттєво-емоційним. Це свідчить
про наявність у його змісті постійних спонук до дій, що й надає його
формі характеру життєвої програми, а самому світоглядному знанню — рис
знання-пере-конання. Світогляд — це своєрідна інтегративна цілісність
знання і цінностей, розуму й чуття, інтелекту й дій, критичного сумніву
й свідомої переконаності. Інтегральний характер світогляду передбачає
його структурну складність, наявність у ньому різноманітних рівнів,
з-поміж яких насамперед вирізняються емоційно-психологічний
(світовідчуття) та пізнавально-інтелектуальний (світорозуміння) рівні.
Іноді ще виокремлюють такий рівень, як світосприйняття, до якого
зараховують досвід формування пізнавальних уявлень про світ з
використанням наочних образів1.

Можна сказати, що світогляд — це загалом систематизований комплекс
уявлень, оцінок, установок, що забезпечують цілісне бачення та осягнення
світу й місця в ньому людини з її життєвими позиціями, програмами, які
сприяють її активним діям. Цим самим світогляд інтегрує пізнавальну,
ціннісну та спонукально-діяльнісну установки людини.

Усі ці функції світогляд здійснює на різноманітних рівнях щодо ступеня
загальності (світогляд особистості, груповий, класовий, національний, а
також професійний тощо) або ступеня історичного розвитку (античний,
середньовічний та ін.) чи ступеня теоретичної зрілості
(стихійно-повсякденний, життєвий, філософсько-теоретичний).

Світогляд не зводиться до сукупності готових, раз і назавжди даних істин
(догм). Він перебуває в постійному процесі вдосконалення. Теоретичною
основою для цього є визнання діалектичного взаємозв’язку абсолютної та
відносної істин. Наслідками визнання абсолютної істини мають бути
впевненість у принциповій можливості пізнання світу, а відносної —
постійні сумніви, пошуки, праця над удосконаленням свого світогляду й
терпимість у ставленні до інших.

Як форма світогляду філософія відрізняється від інших його типів —
міфології та релігії (докладно див. про це у підрозд. 1.2). Вона має
спільні риси з наукою: в одних філософських вченнях вони більше
виражені, в інших — менше. Водночас філософія як особливе явище духовної
культури відрізняється від спеціальних наук.

Спільною з наукою рисою є її пізнавальна установка (прагнення до
пізнання істини), теоретична форма знання. Це виявляється в оперуванні
загальними поняттями, категоріями, прагненні довести свої положення,
раціональну аргументацію, звертанні переважно до розуму, а не до уяви
(як міфологія) й не до віри (як релігія).

Відмінність філософії від спеціальних наук полягає в тому, що кожна з
них досліджує якийсь фрагмент дійсності, окрему галузь явищ. Філософія
ж, як було сказано, розглядає найбільш загальні питання світорозуміння,
її предмет — не окремі явища, а світ в цілому (не в розумінні простої
суми всіх речей, а в розумінні їх загального зв’язку, загальних законів
буття в розвитку).

Кожна окрема наука прагне розглядати свій предмет цілком об’єктивно,
таким, яким він є сам по собі, усуваючи момент суб’єктивності. Філософія
ж не тільки не усуває суб’єктивності, а для неї відношення “людина —
світ”, “суб’єкт — об’єкт” саме й є її головною проблемою.

Філософія ставить і намагається вирішити найзагальніші (а тому й
найглибші, найсуттєвіші) питання світорозуміння. Проте для їх
остаточного вирішення ніколи не вистачає емпіричного (досвідного)
матеріалу. Крім того, філософія виражає не тільки світорозуміння, а й
певне світоставлення; вона спрямована не тільки на осягнення об’єктивної
істини, а й на формування системи цінностей, визначення того, що має для
людини найважливіше значення. Внаслідок цього на змісті, характері
філософських поглядів, пошуків і висновків позначаються й особливості
різних історичних епох, цивілізацій з їх певними “ментальностями”
(способами мислення), специфічними рисами світорозуміння й
життєсприйняття. Оскільки філософія як духовне явище є формою суспільної
свідомості, вона несе на собі відбиток історичного й життєвого досвіду,
позицій різних національних і соціальних спільнот і груп. На неї впливає
сила традицій, вона взаємодіє з різноманітними формами духовного життя.

Сукупність усіх цих обставин зумовлює те, що у філософії можливі
принципово різні позиції, різні, в тому числі й альтернативні, відповіді
на докорінні питання світогляду. Це свідчить про те, що їй властивий
плюралізм (множинність) учень і типів філософствування. Філософське
знання за своєю природою діалогічне, воно потребує повної свободи
обговорення питань, вибору позицій. Жодне філософське вчення не повинно
претендувати на монопольне володіння істиною й нав’язуватись як
загальнообов’язкове.

Важливе питання “Що є істина?” має більш регулятивне значення, бо
спрямовує переважно на обговорення, філософський пошук. У конкретних
ситуаціях істина має бути встановлена однозначно. При дослідженні
“граничних” питань виявляється нескінченність, невичерпність,
багатогранність дійсності. Пізнаючи її, розум людини може вдаватися до
парадоксів, оскільки звичайні методи верифікації (перевірка досвідом) на
цьому рівні узагальнення “не спрацьовують”. Питання залишаються, а
відповідей немає. Виникає можливість вибору, відмінність і навіть
альтернативність позицій.

У процесі історичного розвитку в філософії сформувався ряд її проблем.
Це насамперед проблема буття, тобто того, що можна висловити про
будь-які речі, явища, систему відношення, процеси лише тому, що вони
справді існують, наявні у світі. Відповідно, виникла й така галузь
філософської думки, як онтологія (вчення про буття взагалі, про суще).
Оскільки ж є різні типи буття — природа, людина, суспільство, то
відповідно вирізняють філософію природи (раніше її називали
натурфілософією), філософію людини (філософську антропологію), філософію
суспільства (філософську соціологію).

Предметом філософського аналізу стали й різні види, аспекти ставлення
людини до дійсності: практичний, пізнавальний, ціннісний, зокрема
естетичний, морально-етичний. Відповідними філософськими розділами є
праксеологія (від грецьк. praxis — діло, діяння), гносеологія (gnosis —
знання), аксіологія (axios — цінний, достойний), а також естетика
(вчення про прекрасне в житті й мистецтві, про творчість за законами
краси), етика (вчення про моральність).

Усі перелічені проблеми групуються навколо центральної, вузлової
світоглядної проблеми — “людина і світ”. У цій формулі очевидне певне
протистояння: людина — це щось таке, що відрізняється від зовнішнього
світу, який її оточує і до якого вона належить. У чому полягає
відмінність людини, її суттєва специфіка? Насамперед у тому, що їй
притаманна свідомість, що вона наділена здатністю до самовизначення,
активної, цілеспрямованої діяльності. Вона є не просто річчю серед речей
чи істотою серед істот (тварин), а суб’єктом практичної діяльності,
пізнання, естетичного освоєння дійсності, морального ставлення передусім
до собі подібних. У всьому цьому проявляється духовність людини.

На рівні філософського мислення проблема “людина і світ” постає як
питання про відношення свідомості до буття, духу до матерії. В
марксистській філософській традиції це питання розглядається насамперед
в онтолого-гносеологічному плані: що є первинним й що вторинним,
похідним? Чи може людина пізнати світ? (докладно про це див. у підрозд.
1.3).

Але цим питанням проблема “людина і світ” не вичерпується, а
альтернативна (антиномія) “матеріалізм — ідеалізм” не має такого
абсолютного характеру, який їй іноді приписують. В загальносвітоглядному
і смисложиттєвому плані не менше значення, ніж онтолого-гносеологічна,
має аксіологічна проблема — проблема цінності, сенсу самої людини і
всього, що для неї є значущим. І тут зберігаються протилежності між тими
нормами світогляду, які визнають абсолютну цінність людини (й окремої
особи), і тими, які такої цінності не визнають або вважають її лише
відносною. На відміну від інших антиноміи, між цими протилежними
позиціями компроміс неможливий, їх примирення виключається. Людяність і
нелюдяність, гуманізм і антигуманізм, моральність і аморальність, у
найзагальнішому значенні — добро і зло; тут необхідний однозначний
вибір, принцип діалогізму й толерантності стає незастосовним.

Питання виникнення філософії пов’язане зі становленням світогляду, його
розвитком та ступенями зрілості. Відомо, що ще в сиву давнину людина
почала осмислювати свої дії щодо природи та інших людей, бачила різницю
між світом існуючим і бажаним. Люди не хотіли голодувати, помирати, тому
й діяли, щоб вижити. Виробляли програми таких дій, які б сприяли їх
виживанню, наближенню існуючого світу до бажаного. Та не всі з цих дій
були ефективними, не всі вели до успіху. Тому людина

почала приписувати природі певні риси, створювати програми, які б
запобігли гніву природи, викликали її доброзичливе ставлення до себе. В
результаті виникла міфологія.

Міфічний тип світогляду ґрунтувався на уособленні та оду-шевленні сил
природи, приписуванні їм людських рис. Він відображав і закріплював
досвід людей первісного суспільства. У міфології не було чіткого
розмежування людини й середовища, природного й надприродного, думок та
емоцій. Це було недиференційоване, цілісне світорозуміння. Будучи
орієнтованою на подолання фундаментальних суперечностей людського
існування, міфологія сприяла гармонізації індивіда, суспільства й
природи, пояснювала зв’язок між минулим, сучасним і майбутнім; формувала
колективні уявлення соціальних спільнот про певну систему цінностей,
норм поведінки; забезпечувала духовну єдність поколінь, емоційно-вольову
життєздатність людей. У її надрах зародились елементи моралі, релігії,
філософії, мистецтва, науки.

Релігія як тип світогляду виростає з міфології і зберігає її в собі як
свій власний елемент. Основою міфології та релігії є уособлення,
уподібнення зовнішнього світу людині, перенесення в нього людських
властивостей. Відмінність релігії від міфології полягає не в тому, що
міф визнає панування природи над людиною (в міфологічній свідомості
природа ще не відокремлена від людини), а релігія визнає панування Бога.
Природа — це реальність, а Бог — продукт людської уяви. Реальне
панування природи і соціальних процесів над людьми, відбиваючись у їхній
колективній свідомості, породжує уявлення про панування богів і над
природою, і над людиною. До того ж саме уявлення про богів, а тим паче
про єдиного Бога, порівняно пізнього походження. Релігія виникає саме
тоді, коли в свідомості людей надприродне починає відокремлюватись від
природного, тобто коли відбувається роздвоєння світу на природний і
надприродний (на ранніх ступенях еволюції міфологічного світогляду
такого роздвоєння ще не було).

Лише з появою уявлень про богів як надприродних істот, які мають ознаки
особистості, — творців і володарів світу — формується й система дій,
покликаних впливати на богів, установлювати з ними “практичні”
відносини. На місці первісних магічних культів (а певною мірою
переосмислюючи їх) виникають характерні для релігії хвалебні й
умилостивлюючі культи. Про ці останні можна сказати, що релігія
рекомендує молитися. Молитва — це перенесення на богів (Бога) тих
відносин, які склалися в людському суспільстві після розпаду
первіснообщинного ладу.

Та на зміну міфічним, релігійним, розпливчастим уявленням мали прийти
сухі й точні поняття, які могли б показати, як одне явище виникає з
іншого, породжує його.

З їх появою у формі натурфілософії з’явився матеріалізм. Причиною
виникнення натурфілософії було те, що природознавство тоді ще не було
виділене в окрему галузь, природа мислено не була розчленована. Проте
зароджувався новий спосіб мислення, згідно з яким філософія пояснювала
те, як одне явище випливало з іншого, одне знання — з іншого. Думка
заглиблювалась у сутність. З’явилось теоретичне мислення.

Перед людством постало триєдине завдання:

• осягнути й сприйняти світ таким, яким він є;

• пізнати людину (її внутрішній світ) такою, якою вона є;

• визначити місце людини в світі й на цій основі сформувати її цілі та
завдання.

Вирішення першого завдання спричинилося до появи природничих наук
(усередині філософії). Вирішення другого — до появи суспільних наук.
Вирішення третього — до визначення основної мети людини, обґрунтування
її ідеалів, оцінок, практичної й теоретичної діяльності. Останній блок
питань належав і належить філософії. Сюди ж зараховують ще й проблеми
методології та ін.

Уже в рабовласницькому суспільстві чітко окреслилася тенденція,
відповідно до якої предмет сприймали таким, яким він є, без усіляких
вигадок. У XVII ст. з’явилась тенденція, згідно з якою прагнули
“розкласти предмети по поличках” (створювалась “застигла” картина
світу). Проте існувала й протилежна тенденція, формувався діалектичний
метод дослідження. За його допомогою людська думка проникала “вглиб”
предмета. Річ розглядалася в її відношеннях і розвитку, з різних сторін
та граней. Удосконалювався його апарат: формувалися наукові та
філософські категорії. У межах філософії як “науки наук” паралельно з
філософськими виникали й розвивались наукові знання. Вони були єдиною
формою теоретичного осягнення дійсності, рухалися від емпіричного до
теоретичного рівня.

У XVII ст. почався процес виокремлення з філософії наукових знань, її
предмет змінився, хоч у своєму розвитку вона продовжувала перебувати в
постійному зв’язку з науковими знаннями. Процес впливу на науку з боку
філософії й навпаки завжди був плідним.

У процесі виникнення й розвитку філософія тлумачилась як знання,
позбавлене чуттєвої конкретності (знання про сутність, про загальне). Як
і наука, вона виражає свої знання в теоретичній формі, хоч і
відрізняється від неї. Відрізняється й від релігії, яка орієнтується на
непізнавальне осягнення сфери надприродного буття, фіксує його лише в
актах віри.

З появою філософії виникають “зацікавлені”, “небайдужі” знання. Тому
філософія як світогляд відрізняється від інших типів світогляду. Вона
реалізує світоглядну функцію на основі теоретичного ставлення до
дійсності, протиставляючи антропоморфізму міфології уявлення про світ як
про сферу дії об’єктивних неперсоніфікованих сил, а традиційності й
безпосередності міфу — свідомий пошук і вибір своїх відносин і тверджень
на основі особливих логічних і гносеологічних критеріїв. Теоретичне
ставлення до дійсності у філософії передбачає зіставлення суб’єкта й
об’єкта та з’ясування взаємовідношень між ними.

Список використаної літератури:

1. Алексеев П., Панин А, Философия: Учебник. — М., 1998.

2. Блинников Л. В. Великие философы. — М., 1998.

3. Введение в философию: Учеб. для вузов. В 2 ч. — М., 1989.

3. Вступ до філософії у конспектному вигляді. — К., 1995.

4. Вчитель і світогляд / За ред. С. П. Щерби. — Житомир, 1996.

5. Горак Г. І. Філософія: Курс лекцій. — К., 1997.

6. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях великих философов. —
М., 1979.

7. Давыдова Л. А. О мировоззренческой природе философского знания //
Вопр. философии. — 1988. — № 2.

8. Енгельс Ф. Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії //
Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 21.

9. Ильенков Э. В. Философия и культура. — М., 1991.

10. Кувакин В. А. Что такое философия? Сущность, закономерности развития
и принципы разработки. — М., 1989.

11. Ленін В. І. Філософські зошити. Повне зібрання творів — Т. 29.

12. Мамардашвили М. Как я понимаю философию? — М., 1990.

13. Нестеренко В. Г. Вступ до філософії і онтологія людини. — К., 1995.

14. Ойзерман Т. Н. Проблемы историко-философской науки. — 2-е изд. — М.,
1982.

15. Ортега-и-Гассет. Что такое философия? — М., 1991.

16. Сагатовский В. И. Вселенная философа. — М., 1972.

17. Туровский М., Туровская С. Предмет философии // Философские науки. —
1990. — № 5.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019