Реферат на тему:
Філософія марксизму
1. Становлення і розвиток марксизму
Марксистська філософія переживає важкі часи. Глибина і неорди-нарність
рішення філософських проблем: проблеми людини, суспільства,
взаємовідносин людини і природи, гносеології та інших – на протязі
більше 150 років час від часу викликали дискусії і критику з боку
багатьох філософських шкіл. У сучасних умовах створилась парадоксальна
ситуація: марксизм, з панівної ідеології у світовій системі соціалізму,
з розвалом її і розпадом СРСР опинився поваленим і відкинутим владними
структурами. Міркуючи над ситуацією, що склалася, важливо пам’ятати:
марксистська філософія створилась за певних історичних умов. І тому
ставитись до неї належить виважено, як до будь-якої теорії, якій
властиві і позитивне, і історичні обмеженості. Захвалювання її, так само
як і осудження, однаково некоректно, ненауково. Філософію марксизму (як
і будь-яку іншу) неправомірно ототожнювати з політичними поглядами і
діями її прихильників. Аналізувати її належить, керуючись
методологічними принципами об’єктивності й історизму. Правильно оцінити
марксистську філософію навряд чи можливо, якщо не враховувати, по-перше,
історичних умов її виникнення; по-друге, важливіших проблем, які
поставила і вирішила; по-третє, історичний шлях, який пройшла
марксистська філософія, і зміни, що сталися на її шляху; по-четверте,
долю марксистської філософії в сучасних умовах.
В 40-х роках XIX ст., коли капіталізм укоренився як суспільний лад у
найрозвинені ших країнах Європи (Англія, Франція, Бельгія) і в США, а в
ряді інших (Німеччина, Австрія, Італія) переживав ранню стадію розвитку,
виникає і марксизм. Тоді суспільство почало набувати дедалі більш
суспільного, міжнародного характеру, чітко виявилася тенденція
становлення суспільства як цілісної системи. Але це не привело до
злагоди в суспільстві. Капіталістичні суспільні віносини викликали зміни
у соціальній структурі суспільства, загострили суперечності між
соціальними спільностями, класами. В 30-40-х роках XIX ст. повстання
робітників Англії, Франції, Німеччини показали, що буржуазний лад, його
держава не дали народним масам ні соціальної справедливості, ні
соціально-політичної рівності, ні свободи, ні братерства. Приватна
власність, в якій буржуазні теоретики вбачали гаранта чудового життя і
пов’язували її з самою суттю та природою людини, з побудовою
справедливого людського суспільства, не виправдала сподівань. Навпаки –
проблеми власності загострились, проблема людини стала предметом нових
філософських роздумів. Кінець XVIII – початок XIX ст. ознаменовані
революцією у природознавстві. Відкриття закону збереження і перетворення
енергії (Юліус Майєр та ін.), створення теорії клітинної будови живих
організмів (Теодор Шванн, Маттіас Шлейден), еволюційна теорія (Чарльз
Дарвін), космогонічна теорія (Іммануїл Кант, П’єр Лаплас) розкрили
зв’язки між тваринним, рослинним світом і неорганічною природою,
склалася нова картина світу, де здійснюється неперервний процес
розвитку. Природознавчі відкриття суперечили традиційній картині світу,
за якою нежива і жива природа та людське суспільство (людина) поставали
як три самостійні царства. Назріла потреба подолати розрив. Тенденції
взаємозв’язку економічної, соціальної, політичної та духовної сфер життя
суспільства, наукові відкриття, взаємодія людини з природою викликали
пильну увагу вчених: соціологів, філософів, економістів, біологів.
Появляються наукові праці, покликані задовольнити потребу суспільства у
з’ясуванні суспільних і людських стосунків, зв’язків. В Англії
формуються теорії і концепції Уільяма Петті, Адама Сміта, Давіда Рікардо
з проблем політичної економії, що розкривають виникнення і розвиток
капіталістичного суспільства, безмежність ринкового виробництва,
обґрунтовують теорію трудової вартості, змалювавши «економічну анатомію
класів». Швейцарський економіст Жан Сисмонді, проаналізувавши вади
капіталізму, зробив висновок про неминучість економічних криз
капіталізму, висловив сумнів у міцності, ефективності капіталізму,
започаткувавши різноманітні напрямки утопічного соціалізму.
Просвітницькі ідеї французьких матеріалістів XVIII ст. про людину та
суспільство вливаються безпосередньо у соціалістичні і комуністичні
утопічні вчення Гракха Бабефа, Анрі Сен-Сімона і Шарля Фур’є, які
формулювали теоретичні «соціалістичні моделі» суспільства майбутнього.
Одним з перших Анрі Сен-Сімон висловив думку, що в основі будь-якої
політики лежить економіка, яка в майбутньому поглине політику: політичне
керування людьми мусить перетворитися на розпорядження речами і
керівництво процесами виробництва. Шарль Фур’є обґрунтував періодизацію
історичного процесу (дикість, патріархат, варварство, цивілізація),
критикував буржуазний суспільний лад з його суперечностями, що гостро
виявилися в боротьбі соціальних станів, класів в кінці XVII ст.,
висловив ідеї майбутнього суспільства, де немає протилежностей і
суперечностей між містом і селом, між розумовою і фізичною працею.
Погляди Шарля Фур’є справили великий вплив на видатних французьких
істориків Франсуа Гізо, Огюстена Тьєррі, Огюста Міньє, які обґрунтували
роль інтересу лю дей як джерела і рушія історичної творчості. Відтоді
осмисленню ак туальних проблем буржуазного суспільства чимало сприяла
німецька класична філософія, особливо діалектика, вчення про людину
Імма- нуїла Канта, Людвіга Фейєрбаха та суспільство Георга Гегеля. Такі
історичні умови виникнення марксизму.
2. Проблеми людини, суспільства в філософії марксизму
Життя і діяльність Карла Маркса (1818-1883 рр.) і Фрідріха Енгельса
(1820- 1895рр.) співпали з періодом перетворення капіта лізму в зрілу
суспільну систему, з посилен ням революційного руху робітників і
активізацією теоретичної сус пільної думки в Європі. Початок теоретичної
діяльності Карла Мар кса зв’язаний з лівим крилом «молодогегельянців» –
послідовників Георга Гегеля, твори якого («Науку логіки», «Філософію
духу», «Фі лософію права», «Філософію історії» та ін.) ретельно вивчав.
Закін чивши Берлінський університет, де наполегливо вивчав філософію
права та філософію, захистив в Єнському університеті докторську
дисертацію: «Відмінність між натурфілософією Демокріта і натурфілософією
Епікура» (1841), Карл Маркс заявив про себе як революційнийдемократ.
Приїжджає до Бонна з намірами зайняти посаду приват- доцента
університету. Але через посилення реакційності урядової по літики у
галузі освіти його академічним намірам не судилося здій снитися. Карл
Маркс стає на шлях журналістики, з якою зв’язує мрію про реалізацію на
практиці ідей своєї дисертації. Перші публіка ції у «Рейнській газеті» –
«Замітки про новітню пруську цензуру» та «Дебати про свободу преси»
(1842) – показали його по-філософсько му мислячим теоретиком, захисником
інтересів трудящих. Карл Маркс стає її головним редактором (1842-1843),
перетворює газету в орган революційної демократії. Дебати в ландтазі
Рейнської провінції з питань про крадіжку лісу мозельськими селянами,
про свободу торгівлі спонукали Карла Маркса до поглиблених занять
економічними, пра вовими та філософськими питаннями. Першим кроком став
критич ний аналіз гегелівської «Філософії права». Цьому передувало озна
йомлення Карла Маркса з творами Людвіга Фейєрбаха «Сутність
християнства» (1841) та «Попередні тези до реформи філософії» (1842), в
яких критично аналізувалася ідеалістична філософія Георга Гегеля. Це
визначило подальшу долю: Карл Маркс стає матеріалістом. Під сумком
роздумів Карла Маркса над гегелівською філософією права став так і не
завершений і не опублікований твір «До критики геге лівської філософії
права» (1843). Провідною ідеєю твору є матері алізм. Маркс робить
висновок: не держава визначає громадянське суспільство, як стверджував
Гегель, а, навпаки, громадянське суспільство визначає державу.
Переїхавши з Німеччини до революційного Парижу (1843), Карл Маркс стає
редактором «Німецько-французького щорічника», окреслює методологічні
основи щорічника: знайти шлях до нового світу за допомогою критики
старого світу. Теоретичною основою методології став рукопис «До критики
гегелівської філософії права», хоча в ньому ще не було визначено сили,
покликаної розвінчати несправедливий суспільний лад. Відповідь на
питання Карл Маркс дає у статті «До критики гегелівської філософії
права. Вступ» (1844). Людина, говориться в ній, не якась абстрактна
істота, що існує десь поза світом. Людина – це світ людини, держава,
суспільство. І щоб звільнити всі життєві сили людини, як суспільної
істоти, треба ліквідувати будь-яке відчуження – релігійне і світське,
теоретичне і практичне. Критика релігії, як відчуженого образу
дійсності, закінчена. Тепер критика неба перетворюється на критику
землі, критика релігії – на критику права, критика теології – на критику
політики. Суть критики полягає в тому, щоб висвітлити практичні
завдання, тобто такі, які може вирішити лише практика. Критична теорія
мусить переконати широкі маси людей. Пропаганда передової філософської
свідомості полягає в тому, щоб стала філософською свідомістю кожної
людини, виражала б її інтереси, торкалася б її серця, її почуттів і
перетворилась у переконання кожного. Ключ до успіху нової філософії, на
думку Карла Маркса, в її гуманізмі, у відображенні нею інтересів кожного
робітника і всього робітничого класу, у єдності філософської теорії з
практикою пролетарського руху. Голова звільнення людини – філософія, її
серце – пролетаріат. Зброя критики не може, звичайно, замінити критики
зброєю, матеріальна сила повинна бути повалена матеріальною ж силою; але
й теорія становиться матеріальною силою, як тільки оволодіває масами.
Подібно до того, як філософія знаходить у пролетаріаті свою матеріальну
зброю, так і пролетаріат знаходить у філософії свою духовну зброю. Так
Карл Маркс здійснює у «Німецько-французькому щорічнику» програмний
принцип: за допомогою критики старого світу знайти новий світ.
Сподвижник і сучасник Карла Маркса соціаліст Фрідріх Енгельс, який
прожив декілька років у найрозвиненішій у тогочасному світі країні
Англії, уже обізнаний з масовим робітничим рухом, англійською
соціалістичною літературою, з політичною економією Адама Сміта, Давіда
Рікардо. У перших творах «Нариси до критики політичної економії» та
«Становище робітничого класу в Англії» (1844-1845) -правильно оцінює
глибину і значення промислового перевороту в Англії, що зумовив повний
переворот у громадянському суспільстві. Твори Фрідріха Енгельса відкрили
Марксові політичну економію – ту сферу знання, що вважав необхідною для
формування нового світогля-ду. Наукова критика Фрідріхом Енгельсом
класичної англійської політичної економії з позицій пролетаріату
визначила і наукові інтереси Карла Маркса. Праці Карла Маркса
«Економічно-філософські Рукописи 1844 року», «Злиденність філософії»
(1847), а також написана разом з Фрідріхом Енгельсом «Німецька
ідеологія» (1845-1846) свідчать про те, яку велику роль відіграв
історичний досвід Англії у формуванні їх філософських поглядів, зокрема
діалектико-матеріалістичного методу. Особливо важливим для формування
філософії марксизму став 1844 р. – початок тісного співробітництва Карла
Маркса і Фрідріха Енгельса. Тоді Карл Маркс створює
«Економічно-філософські рукописи», що вперше мовою оригіналу
опубліковані в 30-х роках XX ст. Тут Карл Маркс розглядає центральні
проблеми політичної економії не лише як вчений-економіст, але й як
філософ і соціолог, історик і політик, теоретик і практик одночасно.
Такими проблемами стали заробітна плата і класова боротьба, приватна
власність і проблеми відчуження, суть людини і суспільства. Безумовно,
основною проблемою є проблема відчуженої праці, аспекти якої
аналізуються з позицій гуманізму. Праця, матеріальне виробництво, пише
Маркс, родове життя людини, ця специфічна відмінність людини від тварини
не дана від природи, а виникає і розвивається протягом всієї людської
історії. Відчуження праці приводить до появи приватної власності:
відчужується від робітника продукт його праці, відчужується сам процес
його праці, праця перетворюється в засіб для підтримання життя, а отже,
відчужується сама суть, родове життя працівника. Отже, для утвердження
свободи людини необхідно подолати, насамперед, відчуження людської
праці. Це – програмна ідея творчості Карла Маркса, яку розвивав у
наступних творах, особливо в «Капіталі». Разом Карл Маркс і Фрідріх
Енгельс розробляють вчення про людину, суспільство, світ, вчення, що
стало революційним переворотом у філософії. Від безпосередніх
попередників Карл Маркс і Фрідріх Енгельс сприйняли важливі ідеї:
гуманізм, матеріалізм, діалектику, побудову майбутнього справедливого,
гуманного суспільства.
Узагальнюючи і критично-творчо аналізуючи проблеми людини і
суспільства, Карл Маркс і Фрідріх Енгельс формують повністю нову
концепцію людини, суспільства, світу. Новизна концепції полягає в тому,
що, по-перше, теорія людини виростає з світського, не-релігійного
світорозуміння, як його невід’ємна частина, що справляє зворотний вплив,
стимулюючи дальший розвиток світського світорозуміння. Буття світу і
людини з її духовністю та свободою вичерпує все суще. Немає нічого
надприродного. Людина не лише актор, але й автор своєї історичної і
світової драми, корені якої сягають в історію праці. По-друге, в теорії
людини докорінно переосмислені основи людської суб’єктивності. Попередня
філософія основою людини вважала ідеальну якість (свідомість), і якщо
матеріаліст Людвіг Фейєр-бах уявляв її у вигляді споглядання, а Іммануїл
Кант, Георг Гегель та інші – у вигляді чисто духовної активності, світ
поставав у вигляді об’єкта, продукту суб’єктивності, духу, то в
концепціях Карла Маркса і Фрідріха Енгельса основу людини, її
суб’єктивність становить предметно-чуттєва, природоперетворююча
матеріально-виробнича практична діяльність. Вперше практика охоплюється
філософським розумінням людини та суспільства, стає наріжним каменем у
творенні матеріалістичної теорії історичного процесу. Практика – не що
інше, як процес життєдіяльності людини, процес суспільного виробництва і
відтворення людини, зв’язує людину з об’єктивним світом, стає
універсальним способом опосередкування взаємодії людини з природою та
іншими людьми. Практикою задовольняються всі людські потреби – і в
матеріальних благах, і в засобах зв’язку, і в свідомості як суто
людському засобі орієнтування в світі. З виникненням опосередкування
трудовою діяльністю зв’язку людини з природою дослідники відкривають
соціальність як справжнє людське начало. Аналізуючи практику, Карл Маркс
і Фрідріх Енгельс логічно прямують до нового розуміння суті людини як
сукупності суспільних відносин. Це – найважливіший момент нового вчення
про людину. Матеріально-виробнича діяльність завжди здійснюється у
суспільстві і за допомогою суспільства. В процесі трудової діяльності
людина вступає у суспільні відносини з іншими людьми. В суспільних
відносинах людина формує свою суть, що стає не природною, а соціальною
суттю. Суспільні відносини мають історичний характер: змінюються під
впливом об’єктивних законів життєдіяльності людей, насамперед, їх
матеріально-практичної, трудової діяльності. Виробничі відносини людей –
основа суспільства і людини, а людина як їх суб’єкт і носій стає і
творцем суспільства, і його продуктом. Людина – суспільно-виробнича
істота. Як суб’єкт діяльності людина – суспільна (а не біологічна лише)
істота. У єдності сутнісного і суб’єктивного визначення людина –
предметно-соціально-діяльнісна істота. Цим виражено
історико-матеріалістичне розуміння основи буття людини. Свідомість,
духовність розуміються Карлом Марксом як вторинне визначення людини.
Духовність – необхідна властивість людського існування. В історії
суспільства діють люди, обдаровані свідомістю, розважливо чи під впливом
пристрастей, прагнуть до певної мети. Тут ніщо не робиться без свідомого
наміру чи бажаної мети. Але хід історії підкоряється внутрішнім
загальним законам. Зіткнення численних окремих прагнень і дій приводить
в історії до стану, повністю аналогічного тому, який панує в позбавленій
свідомості природі. В масштабах буття світу суб’єктивність вторинна, не
субстанціальна. Вчення про практичну трудову діяльність по-новому
висвітило діяльність як спосіб суспільного буття людини. Людина – це
багатомірний світ, що формується на основі предметно-почуттєвої
діяльності, охоплюючи суспільство і олюднену природу. Матеріалістичне
переосмислення суб’єкта і суті людини – ключ до філософського
переосмислення світу, всього сущого. Для попередників Маркса людина –
продукт природи; природа сприймалась лише як об’єкт людського
споглядання, а людина, як споглядаюча істота. Філософія марксизму
сприймає ідею важливості природи у житті людини, але природа перестає
бути лише колискою людини: неперервно змінюється людиною у процесі її
трудової діяльності. Змінюючи природу за її законами, реалізуючи в ній
мету, потреби та здатності, людина історіоризує, суб’єктивує природу,
залучаючи її до свого світу. І вся історія людства – процес неперервної
зміни природи людиною, у тому числі своєї власної природи. Природа не
якийсь чужий людині об’єкт, а суб’єктивований об’єкт, розкрита книга
людської історії, наочна картина сутнісних сил суспільної людини. Доки
існують люди, стосунки з природою та між собою – дві нероздільних
сторони єдиного процесу: гармонізація відносин – суспільний прогрес
природи, суспільства. Природа необхідна для нормальної життєдіяльності
людини. Діалектичне, історико-матеріалістичне розуміння світу Карла
Маркса і Фрідріха Енгельса створювалось у процесі осмислення досягнень
природознавства XIX ст. Карл Маркс і Фрідріх Енгельс показали, що,
по-перше, світ складається не з готових, закінчених предметів, а
становить сукупність процесів, де предмети, що здаються незмінними, так
само як і їх смислові відбитки, поняття, перебувають у неперервній
зміні: то виникають, то зникають. Поступальний розвиток, за всієї уявної
випадковості і всупереч тимчасовим відливам, торує собі шлях. По-друге,
між процесами природи в окремих її сферах і між окремими сферами існує
зв’язок. Природа – зв’язане ціле. По-третє, у взаємодіях сліпих
несвідомих сил природи виявляються її загальні закони. По-четверте,
суспільство – своєрідна частина природи, світу. Спосіб існування
суспільства є трудова діяльність людини. Світ єдиний і неподільний.
Теорія людини органічно пов’язана з теорією суспільства. Суспільство –
не сукупність людей, а система суспільних відносин, що складаються в
процесі трудової діяльності людей. В центрі суспільства –
діяльнісно-творча людина в суспільних відносинах. В історії розвитку
праці філософія марксизму побачила ключ до розуміння всієї історії
суспільства, а тому з самого початку звертається переважно до
робітників, трудівників, творців суспільного багатства. Які б не були
суспільні рухи людей, зрештою, ведуться задля економічного визволення.
Основа суспільства – матеріальне виробництво. В матеріальному
виробництві люди вступають у певні виробничі відносини, відповідні
продуктивним силам. Продуктивні сили разом з виробничими відносинами
утворюють спосіб виробництва, який визначає політичну, соціальну,
духовну сфери життя суспільства. Природно, суспільство постало у вигляді
цілісної системи суспільних відносин, що саморозвивається, де
матеріальні (економічні) відносини визначають всі інші суспільні
відносини – політичні, соціальні, сімейно-побутові, духовні. Матеріальне
життя суспільства – суспільне буття, що визначає суспільну свідомість.
Таке визначення матеріального життя суспільства -новий підхід до
розуміння суспільства. Певна річ, не ідеї чи видатні особи рухають
суспільства. Джерелом розвитку суспільства є його внутрішні
суперечності. Суперечності взаємодії і продуктивних сил і виробничих
відносин рухають увесь соціальний організм. Продуктивні сили під впливом
потреб та інтересів людей невпинно розвиваються. Між застарілими
виробничими відносинами та оновленими продуктивними силами виникають
суперечності. Розв’язання суперечностей у способі виробництва шляхом
удосконалення (або відкидання) старих та встановлення нових виробничих
відносин веде до розвитку матері-
ального виробництва. Під його впливом змінюється вся система суспільства
– соціально-класова структура, політична система, духовне життя соціуму.
Зміни відбуваються мирно, у формі реформ. Але якщо переходу
перешкоджають попередні панівні класи, то між ними і новими класами
виникають конфлікти, які, як правило, розв’язуються соціальною
революцією. В ході соціальної революції ліквідується старий суспільний
лад і утверджується новий лад суспільства. Тут вирішальну роль
відіграють народні маси. Народ – рушійна сила історії. Філософія
марксизму визначила конкретно-історичний етап суспільства як суспільну
формацію, її основні елементи: спосіб виробництва, економічна база і
надбудова. Вся історія людства – природничо-історичний процес зміни
суспільних формацій і суспільних відносин. Вся історія людства з
виникненням приватної власності, держави -стає історією боротьби
соціальних станів, соціальних класів, де встановлюються ринкові
відносини. Основні класи капіталістичного суспільства – буржуазія і
пролетаріат. Пролетаріат – найреволюційні-ший клас, інтереси якого
об’єктивно співпадають з інтересами всіх трудящих. Історична місія
пролетаріату полягає в тому, що в боротьбі з буржуазією установлює
демократичні відносини, соціальну справедливість і гуманізм. Завоювавши
політичну владу, робітничий клас використовує її для побудови
справедливого, гуманного суспільства, де скасована експлуатація людини
людиною, створені умови для дійсно справжнього людського життя. Єдність
теорії і практики здатна забезпечити успіх революційного перетворення
світу. Це – нова теорія суспільства, заснована на новому розумінні ролі
і місця людини в процесі суспільного розвитку. Матеріалістичне розуміння
історії, розуміння людини несумісні з гегелівською діалектикою. Якщо
Гегель розробив діалектику для аналізу процесу мислення Світового духу,
то Маркс вперше з позицій матеріалізму творчо переосмислив гегелівську
діалектику і розробив матеріалістичне вчення про розвиток як
діалектичний метод дослідження світу. Якщо для Геге-ля процес мислення є
самостійний суб’єкт, ідея, творець дійсного, то у Маркса ідеальне, ідея
е лише моментом матеріального, що пересаджене у людську голову і
перетворене в ній. У філософії марксизму діють два принципи пізнання:
принцип матеріалізму і принцип діалектики.
3. Еволюція філософії марксизму: західні і східноєвропейські концепції
Філософія марксизму почала поширюватися в країнах Європи ще за життя
Карла Мар кса. Проте на Заході філософія марксизму не стала цілісним
вченням. Чому філософія марксизму різноманітне відтворювалася
західноєвропейськими мислителями? Справа в тому, що філософія марксизму,
по-перше, розвивалась під впливом різних конкретно-історичних умов,
наукових відкрить, теоретично-критичного досвіду. По-друге, філософія
марксизму (особливо соціальна філософія) не позбавлена помилок та
історичних обмежень (помилки у визначенні живучості капіталізму,
термінів соціальної революції тощо). Основоположники марксизму розуміли
відносність оцінок і поглядів і попереджали, що все світорозуміння
Маркса – це не догма, а метод, що дає не готові знання, а основні
положення для подальшого розвитку і метод для дослідження. По-третє,
філософія марксизму відрізняється від учень його послідовників. Уже
філософія марксиста Фрідріха Енгельса не тотожна філософії Карла Маркса
в пізнанні діалектики природи, суспільства, людину світу. Ще більш
відрізняється філософія марксизму в розумінні Йосифа Діцгена, Карла
Каутського, Франца Мерінга, Поля Лафарга, Антоніо Лабріоли, які
репрезентували західні її концепції й теорії, від філософських поглядів
Георгія Плеханова, Володимира Леніна, Миколи Бердяєва, Миколи Бухаріна,
Йосифа Сталіна та багатьох інших. Нерідко розбіжності такі великі, що
створюється прірва між достовірним марксизмом і тим, що пропагується. Ще
Маркс, ознайомившись з марксизмом у Франції, сказав Полю Лафаргу: «Ясно
одне, що сам я не марксист». Фрідріх Енгельс побачив у російському
марксизмові «скам’янілу догму», тексти з Нового заповіту. По-четверте,
ще менш подібності з достовірним марксизмом у марксизмові його
пропагандистів, інтерпретаторів, популяризаторів (Ав-густ Бебель, Едуард
Бернштейн та ін.). Разюча відмінність існує між філософією Карла Маркса
і тим її виглядом, якого їй надавали ті, хто «запроваджував» теорію в
життя. Різко видозмінювалась філософія марксизму у спробах
«застосування» її в житті. Кожний політик по-своєму розуміє марксизм і
по-своєму його розвиває. І це, як правило, не відступ від марксизму, а
спосіб його корегування. Філософія марксизму, як і марксизм, сприйнята
неоднозначне: і позитивно, і критично негативно.
Західні концепції марксизму
Видатний соціал-демократичний філософ Йосиф Діцген (1828-1888 pp.)
самостійно відкрив матеріалістичну діалектику, розробив теорію пізнання,
підкреслював, що свідомість – ідеальний продукт матерії, яка вічно існує
і рухається, що носій свідомості -мозок, частина світового цілого.
Зміст свідомості – суспільне і природне буття. Пізнання здійснюється у
чуттєвій та абстрактній формах: пізнання – процес руху від відносної
істини до абсолютної. Відкидаючи кантівський агностицизм, Йосиф Діцген
учив, що пізнання здійснюється в почуттєвих формах, які є образами
овнішнього світу, перевіряються досвідом, відстоював соціалістичні принципи суспільного устрою.
Активний пропагандист марксизму Карл Каутський (1854-1938 pp.), інтерпретуючи вчення Маркса, допустив ряд
перекручень суті марксизму. У творах «Економічне вчення Карла Маркса»
(1887р.), «Томас Мор і його утопія» (1887 р.), «Шлях до влади» (1909 р.)
та інших популярно викладає економічне вчення Маркса, розглядає
соціально-економічне вчення як систему, де історичний матеріалізм –
основа економічного аналізу, розкриває зміст марксистського розуміння
ролі особи та народних мас в історії, підкреслює заслуги Карла Маркса у
з’ясуванні рушійних сил соціальної революції, класової боротьби, у
розробці наукової концепції суспільного розвитку. Разом з тим у програмі
Карл Каутський, на відміну від Карла Маркса, вважає: економічний
розвиток, як неминучий закон природи, приведе до перемоги соціалізму,
приведе, навіть якщо пролетаріат і не відчує прихильності до соціалізму;
мислитель не надає належного значення діалектиці суб’єктивного і
об’єктивного, свободі і необхідності. Акцент на природному переході до
соціалізму особливо чітко визначено у статті «Соціал-демократичний
катехізис». Після її оприлюднення уявлення про вирішальну роль розвитку
розцінені як відступ від марксизму у визначенні ролі робітничого класу в
соціальній революції У полеміці з Едуардом Берн-штейном про державу та
революцію Карл Каутський пропонував дати можливість майбутньому
розв’язати проблему диктатури пролетаріату, а в листі до Георгія
Плеханова зізнавався у тому, що не все розуміє в марксизмі: «можна бути
в якомусь розумінні неоканті-анцем і визнавати історичну й економічну
доктрину марксизму». На зламі ХІХ-ХХ століть таке розуміння марксизму
переважало. Один з захисників марксизму від неокантіанства Франц Мерінг
(1848-1919 рр.) у статті «Про історичний матеріалізм» та інших розкриває
зміст матеріалістичного розуміння історії. Аналізуючи матеріалізм як
наукову теорію і метод наукового дослідження, вважає головним твердження
про визначальну роль способу виробництва матеріальних благ і залежність
надбудовних сфер від економічних відносин, вчення про закономірності
історичного процесу, про класову боротьбу як рушійну силу
антагоністичних формацій. Франц Мерінг наполягав на необхідності
творчого підходу до методу Маркса, вважаючи, що ним не ставилась мета
створення єдиної картини світу, а революційний переворот, здійснений
Марксом, пов’язував лише з матеріалістичним розумінням історії, надаючи
значення діалектичному мисленню. Талановиті захисники і пропагандисти
філософії марксизму Поль Лафарг (1842-1911 рр.), Антонів Лабріола
(1843-1904 рр.), відстоюючи матеріалізм і діалектику Маркса, піддавали
критиці ідеалізм, агностицизм і плоский еволюціонізм Канта. В марксизмі
Лабріола знайшов духовну зброю для практичної діяльності, вважав, що
матеріалістичне розуміння суспільства – загальне керівництво в
дослідженні суспільства. Неоднозначне розуміння філософії Маркса його
послідовниками свідчило про формування плюралізму усередині філософії:
класичний марксизм, ленінський марксизм, – марксизм російського
меншовизму, сталінський марксизм, неомарксизм тощо; дедалі більше
поширення марксизму і дедалі більше зростає увага до марксизму з боку
його опонентів. Західні концепції і теорії еволюції марксизму
характеризуються тим, що марксистська філософія розглядається як наукова
теорія, що дає відповіді на багато питань суспільного життя завдяки
матеріалістичному розумінню історії та діалектики; філософія марксизму
визнавалась обмеженою, як будь-яка теорія не дає однозначних рецептів,
рішень, їй властиві суперечності. Тому до філософії марксизму слід
ставитись, як до всякої іншої серйозної наукової теорії; філософія
марксизму потребує розвитку, очищення від застарілих положень. Лише тоді
теорія марксизму може стати методом пізнання і перетворення світу. Інше
ставлення до філософії марксизму характерне для соціал-демократичної
течії Росії.
Прогресивні російські мислителі Павло Анненков, Микола Михайловський
та інші сприйняли вчення марксизму про суспільство спрощено: як
«економічний матеріалізм». Подолати таке розуміння марксизму намагається
Микола Зібер, підкреслюючи його діалектичний характер. Але лише з
Георгія Плеханова (1856-1918 рр.) починається якісно новий етап в
історії російської соціально-філософської думки, що зв’язав її з
західноєвропейською культурою. Тривала еміграція у Швейцарії дозволила
Георгію Плеханову глибоко вивчити марксизм, перекласти російською мовою
«Маніфест Комуністичної партії», «Злиденність філософії», «Людвіг
Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії» та ін. У творах «Про
матеріалістичне розуміння історії», «До питання про розвиток
моністичного погляду на історію» та інших Георгій Плеханов досліджує і
розвиває матеріалістичне розуміння історії, діалектику свободи та
необхідності, доводить застосовність категорій діалектики до аналізу
розвитку капіталізму в Росії. Підкреслюючи, що економічна еволюція
приведе до політичної революції, Георгій Плеханов розвиває ідеї історії
філософської та суспільної думки, матеріалістичної діалектики, піддає
критиці ідеологію народництва, легального марксизму, економізму,
опортунізму Едуарда Бернштейна, ревізіонізму, богошукання та
богобудівництва в Росії, неокантіанства, позитивізму. Діалектичний та
історичний матеріалізм вважається фундаментом наукового соціалізму, так
що без революційної теорії немає революційного руху. Такою теорією
Плеханов вважає марксизм. Матеріалістичне розуміння історії, сприйняте
Георгієм Плехановим, сприяло розробці ним політичної ідеології, права,
релігії, моралі, мистецтва, філософії, що дає підстави говорити про
нього як про мислителя європейського масштабу. Одним з найталановитіших
пропагандистів і послідовників філософії марксизму є Володимир Ілліч
Ленін (1870-1924 рр.), який вивчав праці Маркса, Енгельса, філософію
Гегеля, Фейєрбаха. Уже першими творами Володимир Ленін виступив як
послідовний марксист, з позицій матеріалістичного розуміння історії
критикував філософію народництва, показував значення революційного
перевороту, здійсненого Марксом і Енгельсом у філософії, підкреслював їх
заслуги, особливо у створенні наукової соціології, аналізував
найважливіші категорії соціальної філософії – суспільно-економічна
формація, спосіб виробництва, матеріальні та ідеологічні відносини тощо,
розкривав значення діалектики, історичних закономірностей, ролі народних
мас, класів і особи в історії. Віддаючи належне теорії Маркса, що
націлила класову боротьбу пролетаріату на завоювання політичної влади і
організацію соціалістичного суспільства, Володимир Ленін пише, що не
вважає теорію Маркса як щось закінчене і недоторкане, а навпаки, вважає,
що закладено лише наріжні камені науки про суспільство, людину, про
перетворення світу, вказує, що для російських соціалістів особливо
необхідна самостійна розробка теорії Маркса, тому що теорія дає лише
загальні керівні положення, які застосовуються, зокрема, до Англії
інакше, аніж до Франції, до Франції інакше, аніж до Німеччини, до
Німеччини інакше, аніж до Росії. Ця заява, співзвучна з західними
концепціями марксизму, свідчила про творчий підхід Володимира Леніна до
марксизму з урахуванням соціальних реалій і специфіки російської
дійсності. Поглиблюючи вчення Маркса, зосереджується на проблемах
•соціальної революції, класової боротьби і диктатури пролетаріату, ролі
суб’єктивного фактора, особливо революційної теорії і робітничої
політичної партії, історичній боротьбі за перетворення існуючого,
створення гуманного, справедливого суспільства. Володимир Ленін пішов
далі Маркса: узагальнюючи небачений в історії досвід створення
суспільних відносин, нового суспільного ладу, дає філософське
обґрунтування моделі гуманного, справедливого суспільства, поклавши в її
основу «більш високий тип суспільної організації праці порівняно з
капіталізмом». На початку соціальних перетворень намічалось введення
самоуправління, відмова від товарних відносин, тобто воєнний комунізм,
заснований на примусовій праці, насильстві. Невдачі штурмового переходу
до соціальне справедливого, гуманного суспільства привели до глибокої
економічної й політичної кризи, і Володимир Ленін докорінно переглядає
модель гуманного, соціально-справедливого суспільства, пропонує нову
економічну політику. Головне питання: економічний союз робітників з
селянством, торгівля з селянством на основі твердого податку. Приватник
допускався до дрібної промисловості і торгівлі. Визнавалась кооперація і
збереження різних соціальних спільностей, верств і класів. І головне:
введення державного регулювання комерційних і підприємницьких відносин.
Думка про комерційну і підприємницьку функції раніш не згадувалась у
книгах з наукового соціалізму. Нове, сказане Володимиром Леніним, не
зрозуміли його прихильники. Однією з особливостей існування філософії
марксизму є боротьба за її чистоту, завдяки чому досягла всесвітнього
тріумфу. Але тут і Джерело її трагедії: плодотворна творчість,
збагачувана марксистами Заходу, Плехановим, Леніним, поступово стала
прерогативою окремих лідерів російського марксизму. Плюралізм
виганяється з філософії марксизму, а сама теорія дедалі більше
перетворювалась в набір Догм, цитат, коментаторство, опинившись
ізольованою від світової філософської думки. Така особливість марксизму
характерна для діяльності Йосифа Сталіна (1879-1953 рр.) ~ особи
неординарної і суперечливої. Після смерті Леніна, оголосивши себе
захисником ленінізму, Сталін вигнав з суспільствознавства інакомислення,
вислав за межі СРСР видатніших вітчизняних філософів, знищив чи придушив
як «ворогів народу» всіх опозиціонерів, добився абсолютної влади над
народом. За таких умов філософська творчість нерідко зводилася до
переказу і коментування примітивних уявлень про закони, категорії і риси
діалектики, до звеличування всього радянського і заперечення буржуазної
культури. У ставленні до західної культури склалася певна традиція.
«Російський комунізм» побачив у марксизмі лише найрадикальнішу форму
заперечення європейської, буржуазної цивілізації. Після смерті Сталіна
почалось оновлення духовної атмосфери в країні: досліджується класична
філософська спадщина, відроджується історія філософії, розробляються
проблеми логіки, етики, соціального життя тощо. Але процес
переосмислення понять філософії проходить у гострій боротьбі з
догматизмом і тиском офіційної політики й ідеології. Інстанції вимагали
від філософських публікацій відповідності догматично витлумаченому
марксизму і захищали «розвинутий соціалізм». Філософії відводилась
функція обґрунтування і коментування рішень партійно-державного
керівництва. Публікації огульно критикували сучасну західну філософію,
особливо гілки «неортодоксально-го» марксизму. В 30-40-і роки XX ст.
філософське переосмислення, що не відповідало реаліям, викликало
занепокоєння західноєвропейських марксистів, зверталась увага на
спрощеність тлумачень і розуміння діалектичного матеріалізму. Уже в
50-60-х роках XX ст. італійський філософ Гальвано Делла Вольне доводить
необхідність розроблення методів філософського знання для подолання
методологічної слабкості діалектичного матеріалізму. Англійські
аналітичні марксисти прагнуть удосконалювати марксистську теорію
суспільства, занепокоєні тим, що «невпевнені успіхи соціалізму і
сумнівний крах капіталізму» кидають виклик класичному марксизму. В 70-ті
роки в Італії і Франції оприлюднюються марксистські твори, що критично
оцінили сталінізм, «зрілий соціалізм», запропонували назвати сформоване
в СРСР суспільство перехідним періодом від капіталізму до соціалізму.
Французький марксист Луї Альтюсер закликає обернути кризу марксизму на
користь самому марксизму. Англійський філософ Мо-ріс Корнфорт розпочинає
серйозний перегляд усталених поглядів на філософію марксизму.
Югославські філософи Славко Стоянович і Ге-орг Петрович та інші піддали
критиці так зване соціалістичне суспільство в Югославії та СРСР і
марксизм, створили теорію постмарксиз-му, співзвучну зі справжньою
філософією Маркса. На противагу діючій тривалий період догматичній
версії марксизму, на Заході сформувались творчі, ті, що обстоюють
принцип сумніву, гілки марксизму, що ставлять центральною ідею
гуманізму, соціальної справедливості. Щоб не склалося хибне враження про
стан марксистської філософії в СРСР, підкреслимо: її розвиток ніколи не
припинявся. Що ж стосується періоду після 50-х років, то проблеми
діалектики, логіки і теорії пізнання розробляють Боніфатій Кедров і
Павло Копнін, проблеми ідеального, єдності абстрактного та конкретного –
Евальд Ільєнков, проблеми свідомості – Сергій Рубін-штейн та Мераб
Мамардашвілі, соціальну філософію переосмислює Юрій Левада, проблему
людини – Борис Ананьєв, Іван Фролов та багато інших видатних сучасних
філософів.
Доля марксизму в Україні
Ще в 60-ті роки XIX ст. ідеї марксизму широко розповсюдились в Україні.
Один з ви датних популяризаторів вчення професор політичної економії
Київського університету Микола Іванович Зібер (1844-1888 рр.) публікує
задовго до видання «Капіталу» Маркса статтю «Теорія вартості і капіталу
Давіда Рікардо». Високо відгукнувся про Миколу Зібера сам Маркс,
зазначивши, що теорія вартості, грошей і капіталу в її основних рисах –
необхідний дальший розвиток вчення Сміта, Рікардо. Пізніше Микола Зібер
зустрічався з Карлом Марксом та Фрідріхом Енгельсом. У статтях
«Економічна теорія Маркса», «Діалектика в її застосуванні до науки» та
інших пояснює зміст діалектичного методу Маркса, протилежного
ідеалістичній діалектиці Гегеля. Книга «Давід Рікардо і Карл Маркс», за
словами Вацлава Воровського, стала посібником, за яким навчались у кінці
80-х – початку 90-х років XIX ст. Микола Зібер успішно застосовував
теорію Маркса до аналізу суспільного життя, доводячи неспроможність
економічного вчення і волюнтаризм народників, неминучість капіталізму в
Росії. Послідовник демократичного способу перетворення суспільства на
«кооперативний лад», Микола Зібер вважав неминучим розвиток капіталізму,
але не пов’язував грядущі перетворення ні з історичною місією
пролетаріату, ні з диктатурою пролетаріату, а підкреслював, що
робітничий клас не сам створює своє становище, не сам його й змінює.
Заперечував доцільність революційної боротьби, обстоював ідею мирного
переходу від капіталізму до соціалізму через державний тип власності.
Певну роль у поширенні марксизму в Україні відіграв магістр Харківського
університету Ілларіон Кауфман (1848-1916 рр.). У 1872 р. оприлюднив
рецензію на «Капітал», що згодом широко використав Карл Маркс для
відповіді критикам діалектичного методу. В 70-ті роки XIX ст. в Україні
ідеї марксизму активно пропагують Іван Фесенко (1846-1882рр.) і Павло
Грабовський (1864-1902 рр.) та інші просвітники, які пояснювали ідеї
Маркса й пов’язували з ними звільнення українського народу від
соціального і національного гноблення. Молодь, яка визнавала своїми
вчителями революційних демократів Миколу Чернишевського, Петра Лаврова,
Михайла Баку-ніна, часто-густо скептично ставилась до Маркса.
«Семидесятники» вибірково засвоювали положення економічної теорії
Маркса: марксизм сприймався через призму теорії селянського соціалізму.
З середини 70-х років XIX ст. в Україні ідеї марксизму проникають У
середовище робітників. У «Програмі галицьких соціалістів», «Програмі
галицької робітничої партії» широко використані ідеї «Маніфесту
Комуністичної партії», хоч під робітниками розумілись: найманий
поденник, челядь, фабричний робітник, інженер, літератор, а також
майстер-капіталіст. З 80-х років XIX ст. в Україні поширюються
марксистські ідеї серед революційної інтелігенції. Першою заявила про
розрив з народницькою ідеологією група «Визволення праці», що
започаткувала марксистський напрямок у філософській вітчизняній думці,
її прихильники в Києві, Одесі, Катеринославі, Харкові, Львові та інших
містах, об’єднані спільною ідеєю, підтримували тісні зв’язки, несли ідеї
марксизму в маси, завойовуючи уми робітників, селян та інтелігенції.
Революційні діячі Ювеналій Мельников, Анатолій Луначарський, Петро
Запорожець, Іван Франко, Борис Ейдельман звертались до вчення Маркса про
суспільство, людину, перетворення світу, відстоювали його і сприяли
розповсюдженню. У 80-90-ті роки XIX ст. філософія марксизму в Україні
стає теоретичною основою діяльності марксистських організацій Києва,
Харкова, Одеси, Катеринослава та ін. Особливе місце в марксистському
русі займає Іван Франко (1856-1916 рр.). Філософські погляди Івана
Франка неоднозначне визначаються в філософії. Безсумнівно, вплив
марксизму на формування його світогляду великий: вивчав «Капітал»,
перекладав українською мовою розділи і глави, використовував ідеї
марксизму для обґрунтування теорій і концепцій про створення народної
держави тощо. Соціально-філософські погляди Івана Франка
характеризуються оригінальністю, переконаністю, що «загальні закони
еволюції в органічній природі» лежать в основі розвитку людського
суспільства. Іван Франко аргументовано показує, що еволюція, яка триває
в суспільстві, – це суперечливий діалектичний процес, який поєднує в
собі і прогрес, і регрес. З виникненням держави і релігії виникає
політична влада, панування одних над іншими. Розподіл суспільства на
багатих і бідних приведе до формування тих суспільних сил, які його
усунуть. Капіталізм, поруч з неминущими цінностями (принципом свободи,
що має практичне значення для розвитку виробництва), приніс народам
матеріальне й духовне зубожіння. Буржуазія дала робітникам шматок
чорного хліба, потворність духу та тіла, проституцію і мовчання. На
зміну капіталізму прийде гуманне, справедливе суспільство. І ніхто не
нав’язуватиме правил життя – ні колективам, ні окремій особі. Це -вільна
федерація громад без держави й правителів. Таке суспільство будується
самими людьми за допомогою реформ і освіти. Вплив марксизму
простежується в творчості Лесі Українки (1871~1913 рр.), Михайла
Коцюбинського (1864-1913 рр.) та інших письменників. Філософію марксизму
критично сприйняли і представники київської гуманістичної школи Микола
Бердяев (1874-1948рр.) і| Лев Шварцман (1866-1938рр.). Обидва брали
участь у розповсюджен-ні марксистських ідей і обидва стали прихильниками
екзистенціаліз-; му. Але вплив марксизму назавжди залишив слід у
світогляді Миколи і Бердяєва: гуманістичні ідеали марксизму співзвучні з
світосприйманням. У марксизмі є елементи екзистенціальної філософії, що
викри-ває ілюзію і обман об’єктивації, яка людською активністю долає
світ об’єктивних речей. Тільки такий бік марксизму міг навіяти ентузіазм
і викликати революційну енергію. Економічна визначеність принижує
людину, звеличує її тільки віра в активність людини, віра, що спроможна
здійснити перетворення суспільства. Такими рисами в Росії кінця XIX –
початку XX ст. Микола Бердяєв наділяє критичний, реформаторський
напрямок марксизму, що уможливлював бути марксистом у сфері соціальній і
не бути матеріалістом. Марксизм перетворювався в метод соціального
пізнання. Як не парадоксально, але критичний марксизм, його
екзистенціальність і гуманізм став одним з аргументів несприйняття
діалектичного матеріалізму. Таке осмислення марксизму Миколою Бердяєвим
справило вплив на формування в XX ст. в Європі неомарксистських
філософських шкіл. Після Жовтневої революції перед філософами України
постало завдання: оволодіти теоретичною спадщиною Маркса, Енгельса,
Леніна як умовою філософського осмислення практики економічного,
соціально-політичного формування суспільства. Його стрижнем стають
дискусії в 20-30-х роках про суспільство, проблеми людини, особистість
тощо. На хід дискусій справлявся політичний тиск: вимагалось філософське
обґрунтування моделей соціалізму, спочатку ленінської, а потім
сталінської. На початку 20-х років філософія марксизму залишається
єдиною, до того ж офіційною державною ідеологією. Тоді ж створювалась
мережа вищих навчальних закладів, де філософія марксизму стала
обов’язковою для вивчення, готувались кадри філософів. Але відсутність у
вищих навчальних закладах філософських кадрів високої кваліфікації
стримувала наукові розробки проблем суспільства і людини. Давалася
взнаки гостра нестача фундаментальної філософської літератури. Поступово
формується філософський нігілізм. Філософія оголошується буржуазною.
Слідом за москвичем Сергієм Мініним, який проголосив: «Науку на місток
наукового корабля – філософію за борт!», харківський професор Володимир
Рожіцин підтримує заклик «Філософію за борт!», заявляє, що це лозунг
сучасного революційного марксизму. Розпочата з ініціативи Иосифа Сталіна
боротьба проти механіцистів та ідеалістів в Україні відгукнулась
переслідуванням «механіста» Семена Семковського, хоч той і не був
механістом і нікого з них не захищав. Але як керівник кафедри філософії
Харківського інституту марксизму-ленінізму і філософсько-соціологічної
секції кафедри мар-ксизму-ленінізму Всеукраїнської Академії наук
професор Семен Сем-ковський мусив відразу ж включитися в дискусію. Проте
не зробив і за це поплатився. Тоді ж до ідеалістів зараховано Володимира
Юрин-ця – провідного філософа України, академіка, який у 1925 р. очолив
Інститут філософії, що входив до складу Всеукраїнської асоціації
марксистсько-ленінських інститутів. Досліджував проблеми історії
філософії марксизму, західноєвропейської філософії (фрейдизм,
феноменологію Гуссерля), соціології, соціальної філософії, естетики. У
кінці 20-х – початку 30-х років помітно підвищується рівень філософської
науки. Створюються фундаментальні філософські твори Володимира Юринця
(«Діалектичний матеріалізм»), Семена Семковського («Курс лекцій з
історичного матеріалізму»), Івана Булан-кіна, у тому числі підручники і
навчальні посібники. Та на початку 30-х років посилюються репресії, що
підривають розвиток філософської думки. Провідних співробітників
Українського інституту марксизму-ленінізму цинічно шельмують у пресі.
Так, професора Петра Демчука звинуватили в пропаганді фашизму в
філософії, буржуазно-ідеалістичними і націоналістичними оголошуються
погляди Володимира Юринця, а виступ Семена Семковського фальсифікується
як механістична ревізія філософії марксизму. Прикриваючись гаслом
очищення теорії марксизму, філософів звинуватили у втраті зв’язку з
політикою, з життям. Диктувалось показувати у філософських творах
зв’язок філософії з політикою, вклад Йосифа Сталіна в марксизм тощо.
Посилюється переслідування філософів. Співробітник Інституту філософії і
природознавства Микола Шовкопляс безпідставно звинуватив провідних
філософів Якова Білика, Петра Демчука, Євгена Гичака, Володимира Юринця
та інших, зарахував до контрреволюційної групи
меншовицько-троцькістсько-зінов’євських елементів Андрія Бервицького,
Романа Левика, Якова Блудова, Наума Біляр-чика та інших. Піддались
репресіям інші філософи, звинувачені в пропаганді ідей націоналізму та
троцькізму. Репресії проти викладачів вищих навчальних закладів тривали
і пізніше. Ось чому у 30-50-ті роки в Україні катастрофічне скоротилась
кількість серйозних філософських публікацій, пріоритет віддавався
працям, що вихваляли марксистську діяльність Йосифа Сталіна.
Марксистсько-ленінська освіта зводилась до засвоєння теоретичних
положень Йосифа Ста– ліна, до коментарів творів Володимира Леніна.
Смерть Сталіна, викриття культу особи відкрили можливості для
філософського відродження. В 60-70-ті роки опубліковано праці Володимира
Шинкарука, Марії Злотіної, Юхима Осічнюка, Василя Босенка, Ігоря Бичка
та інших українських філософів. Особлива роль у розвитку філософської
думки в Україні належить Павлові Васильовичу Копніну (1922-1971 рр.) –
завідуючому кафедрою філософії Київського політехнічного інституту,
Київського університету, а потім директорові Інституту філософії
Академії наук УРСР. В 60-ті роки майже в три рази зросла кількість
філософів у наукових та вищих навчальних закладах України. В Інституті
філософії Академії наук під керівництвом Павла Копніна сформувався
значний центр з розробки нових напрямків у філософії: в 60-70-ті роки
активно досліджуються логіко-гносеологічні та методологічні проблеми
наукового пізнання (Павло Копнін, Ігор Бичко, Євген Жаріков, Мирослав
Попович). Ці проблеми обговорювались на Всесоюзних симпозіумах з логіки
та методології науки, ініціатором і організатором яких виступав Павло
Копнін. В 70-80-х роках філософські дослідження в Україні зосереджені на
світоглядному змісті матеріалістичної діалектики в контексті людського
буття – історії, культури, цивілізації, а не в контексті
природознавства, як у 60-ті роки. Провідним центром дослідження став
Інститут філософії, очолюваний Володимиром Шинкаруком. З позицій
матеріалізму філософсько-світоглядно переосмислюються принципи, закони
та категорії діалектики, діалектика розглядається не тільки як форма
відображення, пізнання дійсності, а й форма суспільної самосвідомості
людини, наукової і буденної свідомості, спрямованої діяльності.
Антропоцентричний матеріалізм і гуманістичне розуміння діалектики
відображені в багатьох фундаментальних працях з філософії, опублікованих
у 70-80-ті роки («Єдність діалектики, логіки, теорії пізнання», «Людська
діяльність – пізнання – мистецтво» та ін.). Кінець XX ст. позначився
теоретичною і практичною кризою марксизму. Людству належить ще здійснити
філософське осмислення кризи та філософського досвіду марксистського
руху. В сучасних умовах у світі і в Україні знайдеться чимало тих, хто
відкидає марксизм, вбачає догматичне, що не виправдало надій, вчення, і
тих, хто почав серйозне, виважене філософське переосмислення. Марксизм
засновано на діалектиці і належить ставитись до нього діалектичне. Є
помилкові, застарілі положення, але є й неминущі цінності. Відомий
сучасний американський філософ Джеймс Лоулер зазначає, що справжній,
істинний марксизм належить розвивати, є можливості розвивати як
керівництво в подоланні сучасних проблем, що поглиблюються. Західний
суспільствознавець Джон Гелбрейт не менш категоричний: відверто кажучи,
вважаю Маркса надто видатною постаттю, щоб цілком віддати його
соціалістам і комуністам. Хто правий – вирішить історія.
ЛІТЕРАТУРА
Бердяев Н. А. Классический марксизм и марксизм русский // Истоки и смысл
русского коммунизма.— М., 1990.
Бердяев Н. А. Самопознание.— М., 1991.
Ильенков Э. В. Философия и культура.— М., 1991.
Маркс К. До критики політичної економії // Маркс К., Енгельс Ф. -Твори.
– Т.13. -С. 5-9.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
