Підприємництво (реферат)

Підприємництво

Поняття підприємство є узагальнюючим, або збірним. Воно, по-перше,
визначає підприємства як суб’єкти господарського права стосовно всіх
форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види
підприємств). По-друге, дане поняття є загальногалузевим, тобто взагалі
визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні,
сільськогосподарські, торгові та інші підприємства.

Підприємництво – це самостійна ініціатива, систематична, на власний
ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню
послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Домінуюче місце серед суб’єктів господарського права належить такому
суб’єктові, як підприємство. Це зумовлено особливими економічними і
соціальними функціями підприємства в економічній системі а саме
функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у
продукції, роботах, послугах. Тому законодавчий інститут підприємства
або господарюючого суб’єкта є центральною частиною системи
господарського права України, його правовою основою.

Порядок створення діяльності, реорганізації та ліквідації окремих
організаційних форм підприємництва визначається відповідними
законодавчими актами України.

У разі, коли цей порядок спеціальним законодавством не встановлено,
підприємець своїм статутом.

Усі основні закони та інші нормативні акти господарського законодавства
приймаються, виходячи з економічного та правового становища
підприємства.

Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну
сукупність економічниїх, організаційних і юридичних ознак, за якими
кваліфікується як господарюючий суб’єкт права. За допомогою цих о ознак,
систематизованих статтею 1 Закон/ «Про підприємства в Україні»,
уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм
власності і галузей народного господарства.

Закон визначає, що підприємство є основною організаційною ланкою
народного господарства України. Ця організаційна ознака кваліфікує
підприємство) як організаційну форму господарської («бізнесової»)
організації, тобто організації, в якій власники засобів виробництва і
робочої сили об’єднують свої виробничі ресурси для здійснення
господарської діяльності з метою одержання прибутку. Визначення основна
ланка, з одного боку, відмежовує підприємство від інших організаційних
форм економічної діяльності (типу домашніх господарств, індивідуальних
промислів без створення підприємств, так званих тіньових структур тощо),
а з іншого, — від суб’єктів господарського права, які не належать до
основної ланки: об’єднань підприємств, фінансових посередницьких
інститутів, органів управління економікою.

Закон також визначає, що підприємство — це господарюючий суб’єкт. Суть
визначення господарюючий суб’єкт полягає в тому, що підприємство є
товаровиробником, трудовим колективом, який на професійній основі
(промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як
господарюючий суб’єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну
та комерційну діяльність. Термін господарюючий говорить, що підприємства
належать до комерційних, спрямованих на прибуток, організацій (на
відміну від неприбуткових організацій — релігійних, об’єднань громадян
тощо).

Підприємство є самостійним господарюючим суб’єктом. Самостійність у
прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов
діяльності підприємства як товаровиробника. Юридичний аспект даного
визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї
господарської діяльності «має право власної ініціативи приймати будь-які
рішення, що не суперечать законодавству України» (ст. 27 Закону «Про
підприємства в Україні»).

Нарешті, підприємство — це статутний господарюючий суб’єкт. Статут
підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативне
визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися
від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також
визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної
особи. Це один з найважливіших правових актів підприємства, тому стаття
9 Закону «Про підприємства в Україні» спеці-ально зазначає обов’язкові і
альтернативні пункти, які включаються до статуту підприємства.

Підприємство має необхідне для господарюючого суб’єкта майно — основні і
оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і
розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності або
повного господарського відання). Це майно юридичне відмежоване, як
правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством
як суб’єктом права. Основні і оборотні кошти знаходяться на самостійному
бухгалтерському балансі, гроші — на розрахунковому рахунку підприємства
в банку.

Підприємство є самостійним суб’єктом права. З одного боку, закон
визначає його компетенцію (права та обов’язки) як господарюючого
суб’єкта, з другого — зазначає, що підприємство є юридичною особою, яка
не має у своєму складі інших юридичних осіб (стаття 1 Закону «Про
підприємства в Україні»). Цим підприємство суттєво відрізняється від
об’єднань підприємств (господарських об’єднань), до складу яких входять
юридичні особи.

Як господарюючий суб’єкт з правами юридичної особи підприємство починає
діяти від дня його державної реєстрації.

Таким чином, підприємство — це самостійна господарська організація,
створена і зареєстрована у встановленому законом порядку для здійснення
господарської діяльності з метою задоволення суспільних потреб у товарі
(продукції, роботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на підставі
статуту, користується правами і виконує обов’язки щодо своєї діяльності,
є юридичною особою, має самостійний баланс, розрахунковий та інші
рахунки в банках.

Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як
організаційні форми, види і категорії підприємств. Кожне з них
вживається для класифікації підприємств за певними ознаками.

Організаційна (організаційно-правова) форма передбачає класифікацію
підприємств залежно від трьох форм власності, визначених ст. 2 Закону
«Про власність», та від способів розмежування в підприємствах окремих
форм власності і управління майном. Юридичне значення цього полягає в
урахуванні в законодавстві, тобто в Законі «Про підприємства в Україні»
і спеціальних законах, особливостей правового становища підприємств
окремих видів.

Загалом організаційна форма і вид визначають суб’єкта, який має право
присвоювати результати діяльності підприємства. З точки зору
організаційної форми підприємства ви значаються як державні, колективні,
приватні та підприємства двох і більше форм власності (змішані).

Державне підприємство являє собою організаційно-правову форму
підприємства, заснованого на державній власності. Визначення державне
вказує, що дане підприємство має особливості правового становища
порівняно з недержавними підприємствами. ЦІ особливості обумовлені
способом відмежування функцій власника від функцій управління майном в
державному підприємстві. Саме державне підприємство як майновий комплекс
є об’єктом права державної власності. Підприємству як (суб’єкту права це
майно належить на праві повного господарського відання. Дане право
вужче, ніж право власності. Обсяг його залежить від цільового
призначення відповідного майна. Державне підприємство володіє,
користується і розпоряджається цим майном, «вчиняючи щодо нього будь-які
дії, що гне суперечать закону та цілям діяльності підприємства», тобто
його статуту. Оскільки державне підприємство є суб’єктом права повного
господарського відання майном, а не (суб’єктом права власності, щодо
державних підприємств діє спеціальна категорія — правовий режим майна
державних підприємств (ст. 37 Закону «Про власність»). Вона означає, що
державні підприємства керуються спеціальними правилами заснування,
утворення їх майна при заснуванні, визначення цілей і предмета
діяльності (статути затверджують і контролюють уповноважені органи),
управління майном, розподілу прибутку тощо.

Видів колективних підприємств стільки ж, скільки суб’єктів права
колективної власності названо в статті 20 Закону «Про власність»:
колективні підприємства (наприклад, підприємство, приватизоване трудовим
колективом державного підприємства і не перетворене в інший вид;
колективне сільськогосподарське підприємство); акціонерне або інше
статутне господарське товариство (ст. ст. 25, 26 Закону «Про
власність»); виробничий кооператив (ст. 24 Закону «Про власність»);
підприємство громадської організації (наприклад, профспілкове — ст. 28
Закону «Про власність»); підприємство релігійної організації (ст. 29
Закону «Про власність»);

підприємство, створене господарським об’єднанням (ст. 27 Закону «Про
власність»).

Специфічним видом колективного підприємства є також орендне підприємство
(ст. 22 Закону «Про власність»).

Приватне підприємство — це організаційно-правова форма підприємства,
заснованого на приватній власності однієї і більше фізичних осіб.

Визначення приватне, крім форми власності, виражає головну особливість
правового становища підприємства цієї організаційної форми. Згідно із
законодавством України власник у даному разі водночас є і підприємцем,
тобто власність і управління майном у приватному підприємстві не
розмежовуються.

Відповідно до суб’єктів права приватної власності, визначених Законом
«Про власність», можна назвати три види приватних підприємств:

— індивідуальне приватне підприємство, засноване на приватній власності
і праці однієї фізичної особи (підприємство однієї особи);

— сімейне приватне підприємство, засноване на приватній власності та
праці громадян, що проживають спільно як члени однієї сім’ї (наприклад,
сімейним підприємством може бути селянське (фермерське) господарство);

— приватне підприємство з правом найму робочої сили засноване на
приватній власності окремого громадянина України, який використовує
найману працю.

Якщо приватне підприємство має не одного, а кількох власників
(наприклад, сімейне), його майно є спільною сумісною власністю. Інша,
тобто часткова спільна власність, повинна бути встановлена письмовою
угодою власників майна (ст. 18 Закону «Про власність»).

Спільне підприємство — це організаційна форма підприємства, заснованого
за законами України на базі об’єднання майна різних форм власності (так
звана змішана форма власності).’ Спільні підприємства, як правило, мають
форму господарських товариств, тобто є суб’єктами права колективної
власності.

Засновниками спільних підприємств можуть бути юридичні особи і громадяни
України, інших держав. Залежно від цього є два види спільних
підприємств: а) звичайні (національні) спільні підприємства; б) спільні
підприємства з іноземними інвестиціями.

Спільне підприємство з іноземними інвестиціями — це підприємство
будь-якої організаційно-правової форми, створене за законами України,
якщо в його статутному фонді протягом календарного року є кваліфікаційна
іноземна інвестиція (тобто іноземна інвестиція, що становить не менше 20
відсотків статутного капіталу і при цьому не може бути менше суми,
еквівалентної залежно від виду інвестиції 50 тисячам доларів США, 100
тисячам, 500 тисячам чи 1 млн. доларів США). Правове становище і
діяльність таких підприємств, крім Закону «Про підприємства в Україні»,
регулюється Декретом Кабінету міністрів України від 20 травня 1993 р.
«Про режим іноземного інвестування» та Законом України від 16 квітня
1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність».

Іноземне підприємство — це організаційно-правова форма підприємства з
місцезнаходженням в Україні, створеного як суб’єкт права згідно із
законодавством іноземної держави, майно якого повністю є у власності
іноземних громадян, юридичних осіб або держави.

Визначення іноземне (іноземна власність) означає, що підприємство
підпорядковується різним юрисдикціям. Порядок створення і внутрішньої
діяльності іноземного підприємства регулюється законодавством країни,
якій воно належить. Законодавство України не регулює цих відносин. Разом
з тим умови реєстрації та діяльності іноземного підприємства в Україні
регулюються українським законодавством, тобто на іноземні підприємства
загалом поширюється національний правовий режим господарської
діяльності.

Крім форм і видів законодавець застосовує для класифікації підприємств
поняття категорії (ст. 2 Закону «Про підприємства в Україні»).

Категорія означає техніко-економічну (не юридичну) класифікацію усіх
підприємств усіх організаційно-правових форм за кількістю працівників.
За цією ознакою розрізняються малі та інші (середні, великі)
підприємства.

Створення підприємства.

Термін створення являє собою правове поняття господарського права. Це
поняття включає врегульовані правом умови фактичного виникнення та
легітимації підприємства в статусі правового господарюючого суб’єкта,
суб’єкта права.

Виходячи з того, що в економіці України створюються і функціонують
підприємства різних організаційно-правових форм, господарське
законодавство визначає загальні і спеціальні умови їх створення.
Загальні умови поширюються на всі форми підприємств. Вони визначені
Законом «Про підприємства в Україні» (ст. 5), Законом «Про
підприємництво» (ст. 6) та Цивільним кодексом, який регулює загальні
умови створення юридичної особи, в тому числі — і підприємства.
Спеціальні умови створення підприємств визначені законами про їх окремі
види.

Як правове поняття створення включає визначення засновників, їх
засновницької компетенції, порядку діяльності щодо створення
підприємства. Засновником є особа, що має право створити у встановленому
порядку підприємство (організацію) як юридичну особу. За Законом «Про
власність» (ст. ст. 6, 33) і Законом «Про підприємства в Україні» (ст.
5) таким правом наділені безпосередньо власники засобів виробництва та
іншого майна та уповноважені власником (власниками) органи, тобто
фізичні і юридичні особи, що мають засновницьку право- і дієздатність.
Отже, тут діє загальний принцип, згідно з яким, засновниками
(співзасновниками) можуть бути «фізичні і юридичні особи, крім випадків,
передбачених законодавчими актами України».

Уповноважені органи, які можуть бути засновниками підприємств, визначає
власник. Щодо підприємств загальнодержавної власності — це підвідомчі
Кабінету міністрів України органи державної виконавчої влади, інші
центральні відомства. Вони приймають рішення про створення підприємств
державної власності, затверджують статути і контролюють їх дотримання,
укладають та розривають контракти з керівниками підприємств, контролюють
ефективність використання закріпленого за підприємствами майна, його
збереження Це загальне правило. В окремих випадках (наприклад, щодо
підприємств будівельного комплексу) зазначені функції і повноваження
Кабінет міністрів України делегує господарським об’єднанням:
коропораці-ям, концернам тощо. Щодо підприємств комунальної власності
уповноваженими органами з засновницькими правами є виконкоми обласних і
міських Рад, місцеві державні адміністрації та уповноважені ними органи.

Засновники реалізують засновницькі права шляхом обрання організаційної
форми підприємства; визначення цілей і предмета його діяльності;
прийняття рішення про його створення; затвердження в установленому
порядку статуту; передачі безоплатно на баланс підприємства основних
фондів та обігових коштів; формування органів управління, визначення у
статуті меж їх повноважень тощо.

Створення підприємства в юридичному розумінні являє собою затвердження
та одержання передбачених законом документів: рішення власника
(власників) або уповноваженого органу про створення підприємства,
статуту (якщо цього вимагає організаційна форма), посвідчення про
державну реєстрацію. При необхідності для новостворюваного підприємства
земельної ділянки сюди входять також документи на землекористування
(землеволодіння), визначені земельним законодавством України.

Дозвіл на користування створюваним підприємством земельною ділянкою, а
також іншими природними ресурсами видається за рішенням місцевої Ради
народних депутатів за місцезнаходженням підприємства в порядку,
встановленому Земельним кодексом України (ст. ст. 19, 21, 23, 32, 34 та
ін). Відмова у наданні земельної ділянки може бути оскаржена у
встановленому законом порядку.

Господарське законодавство регулює також способи створення підприємств.
Так, підприємство може бути створене згідно з рішенням одного або
кількох власників або уповноваженого ним органу.

Підприємство може створюватись внаслідок примусового поділу іншого
підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України.
Примусовий поділ підприємства здійснюється згідно з розпорядженням
антимонопольного комітету України, його територіальних управлінь.
Розпорядження про поділ підприємства-монополіста є обов’язковим для
власника (власників) або уповноваженого ним органу. Розпорядження про
примусовий поділ визначає строк створення нових підприємств, який не
може бути меншим 6 місяців.

Зміни вартості майна, внесеного як вклад, та додаткові внески
учасників не впливають на розмір їх частки у статутному фонді, вказаної
в установчих документах товариства, якщо інше не передбачено установчими
документами.

При розробці проектів установчих документів підприємств необхідно
керуватись також типовими нормативними актами. Щодо підприємств окремих
видів законодавець засто совує типові форми установчих документів.
Діють, зокрема, статути: Типовий статут державного підприємства Типовий
статут відкритого акціонерного товариства Статут закритого акціонерного
товариства, Статут товариства з обмеженою відповідальністю Статут
орендного підприємства. Крім того, фондом державного майна України
затверджено установчі договори: про створення товариства з обмеженою
відповідальністю, про створення закритого акціонерного товариства7 та
зразковий договір оренди.

Установчі документи повинні містити обов’язкові дані про підприємство,
без яких вони вважаються такими, що не відповідають вимогам
законодавства. Це такі дані:

— найменування (завод, фабрика, майстерня тощо) і вид підприємства;

— зазначення власника (склад засновників, учасників) та місцезнаходження
підприємства;

— предмет і цілі діяльності підприємства;

— юридичний статус підприємства. Це статті про юридичну особу
підприємства, про його майно, про самостійний баланс, розрахунковий,
валютний та інші рахунки в банках, про фірмову марку та товарний знак,
про печатку з найменуванням підприємства. Якщо підприємство має право
випускати цінні папери, то таке право теж відноситься до юридичного
статусу підприємства;

— про склад майна підприємства: перелік фондів (основні, оборотні, інше
майно, статутний фонд, резервний фонд, страховий фонд, інші фонди);
порядок утворення майна;

порядок розподілу прибутків та покриття витрат; порядок випуску акцій
(щодо акціонерного товариства). Якщо підприємство не є власником майна,
включається стаття про те, що майно закріплене за ним на праві повного
господарського відання;

— про перелік органів управління підприємства, порядок їх формування,
компетенцію;

— про контрольні органи — спостережну раду, ревізійну комісію;

— про порядок припинення діяльності підприємства:

підстави, орган, що приймає рішення про припинення; порядок створення і
роботи ліквідаційної комісії; умови розрахунків з бюджетом і
кредиторами; розподіл майна, що залишилося.

В установчих документах господарських товариств окремими статтями
визначається порядок внесення змін до статуту (вищим органом, за
рішенням 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах).

Законодавство визначає органи державної реєстрації підприємств. За
загальним правилом, це державні органи за місцезнаходженням підприємств,
а саме: а) виконкоми міських, районних у містах Рад народних депутатів;
б) районні, районні міст Києва і Севастополя державні адміністрації.

Законодавством визначені також органи, які здійснюють державну
реєстрацію окремих видів суб’єктів господарського права. Так,
господарські товариства, що займаються банківською діяльністю, реєструє
Національний банк України в порядку, визначеному Законом «Про банки і
банківську діяльність». Фондова біржа підлягає державній реєстрації
Кабінетом міністрів України

Для державної реєстрації реєструючому органу необхідно подати документи,
перелік яких визначено статтею б Закону «Про підприємства в Україні» та
статтею 8 Закону «Про підприємництво».

За наявності всіх документів реєстрація підприємства здійснюється у
строк не більше 5 робочих днів. Протягом цього часу реєструючий орган
зобов’язаний надати заявнику свідоцтво про державну реєстрацію
підприємства. Свідоцтво є юридичною підставою для відкриття підприємству
рахунків у банку за місцем його реєстрації або у будь-яких інших банках
за згодою сторін. Банк зобов’язаний відкрити рахунок і в триденний строк
повідомити про це податкову інспекцію.

Орган, який здійснює реєстрацію, зобов’язаний в 10-денний термін подати
відомості до відповідної податкової інспекції та органу державної
статистики. Ці органи встановлюють коди підприємств відповідно до
загального класифікатора галузей народного господарства Міністерства
статистики України.

У разі зміни форми власності, організаційної форми або назви
підприємства, воно підлягає перереєстрації, яка здійснюється у порядку,
встановленому для його реєстрації.

Відмова у державній реєстрації підприємства вважається законною лише з
двох підстав: внаслідок порушення встановленого законом порядку
створення підприємства; у випадку невідповідності установчих документів
вимогам законодавства.

Не допускається відмова в державній реєстрації підприємств з мотивів
його недоцільності.

Скасування державної реєстрації підприємства може бути добровільним (за
заявою підприємства) або примусовим (на підставі рішення суду,
арбітражного суду у випадках: а) визначення недійсними або такими, що
суперечать чинному законодавству, установчих документів; б) здійснення
діяльності, що суперечить установчим документам та чинному законодавству
України; в) у разі несвоєчасного повідомлення підприємством про зміну
свого місцезнаходження.

Скасування державної реєстрації підприємства припиняє підприємницьку
діяльність і є юридичною підставою для його ліквідації як господарюючого
правового суб’єкта. Статусу юридичної особи підприємство позбавляється
після здійснення всіх заходів щодо ліквідації його як суб’єкта
підприємницької діяльності.

Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності проводиться у
виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній,
районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації (далі – органи
державної реєстрації) за місцезнаходженням або місцем проживання даного
суб’єкта, якщо інше не передбачено законом.

Для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності –
юридичної особи подаються такі документи:

рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу
про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо
власників або уповноважених ними органів два і більше, таким рішенням є
установчий договір, а також протокол установчих зборів (конференції) у
випадках, передбачених законом;

статут, якщо це необхідно для створюваної організаційної форми
підприємництва;

реєстраційна картка встановленого зразка, яка є водночас заявою про
державну реєстрацію;

документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до
статутного фонду суб’єкта підприємницької діяльності в розмірі,
передбаченому законом;

документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.

Громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без
створення юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого
зразка, яка є водночас заявою про державну реєстрацію, копію довідки про
присвоєння ідентифікаційного номера фізичної особи – платника податків
та інших обов’язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати
за державну реєстрацію.

Місцезнаходженням суб’єкта підприємницької діяльності (юридичної особи)
на дату державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце
проживання одного із засновників) або місцезнаходження за іншою адресою,
що підтверджується договором оренди або іншим відповідним договором.

Органам державної реєстрації забороняється вимагати від суб’єктів
підприємницької діяльності додаткові документи, не передбачені цим
Законом.

Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності проводиться за
наявності всіх необхідних документів за заявочним принципом протягом не
більше п’яти робочих днів. Органи державної реєстрації зобов’язані
протягом цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєстру
суб’єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну
реєстрацію встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним кодом
(для юридичних осіб), який надається органам державної реєстрації
органами державної статистики, або ідентифікаційним номером фізичної
особи платника податків та інших обов’язкових платежів.

За порушення термінів реєстрації та вимогу подання для реєстрації
документів, не передбачених законом, посадові особи несуть
адміністративну відповідальність згідно із законодавством.

У п’ятиденний термін з дати реєстрації органи державної реєстрації
надсилають примірник реєстраційної картки з відміткою про державну
реєстрацію відповідному державному податковому органу і органу державної
статистики та подають відомості про державну реєстрацію суб’єкта
підприємницької діяльності до органів Фонду соціального страхування і
Пенсійного фонду України.

Свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності
та копію документа, що підтверджує взяття його на облік у державному
податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких
банках України та інших держав за вибором суб’єкта підприємницької
діяльності і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється
Національним банком України.

Повідомлення про відкриття або закриття рахунків у банках суб’єкт
підприємницької діяльності зобов’язаний надіслати державному податковому
органу, в якому він обліковується як платник податків і зборів
(обов’язкових платежів). Таке повідомлення протягом трьох робочих днів з
дня відкриття або закриття рахунку (включаючи день відкриття або
закриття) подається особисто або надсилається на адресу відповідного
державного податкового органу з повідомленням про вручення. Форма і
зміст повідомлення про відкриття або закриття рахунків у банках
встановлюється центральним податковим органом України.

У разі зміни назви, організаційно-правової форми суб’єкта
підприємницької діяльності, а також форми власності суб’єкти
підприємницької діяльності у місячний термін з моменту настання
зазначених змін зобов’язані подати документи для перереєстрації.

Перереєстрація суб’єкта підприємницької діяльності проводиться в
порядку, встановленому для його реєстрації.

У разі перереєстрації суб’єкта підприємницької діяльності, що
визначається правонаступником підприємства, приватизованого як цілісний
майновий комплекс, подається документ, який засвідчує право власності на
зазначений об’єкт.

Суб’єкт підприємницької діяльності має право відкривати свої філії
(відділення), представництва без створення юридичної особи. Відкриття
вказаних підрозділів не потребує їх державної реєстрації. Суб’єкт
підприємницької діяльності повідомляє про відкриття філії (відділення),
представництва орган державної реєстрації шляхом внесення додаткової
інформації в свою реєстраційну картку.

Відповідальність за відповідність чинному законодавству установчих
документів, що подаються для проведення реєстрації, несе власник
(власники) або уповноважені ним органи, які подають документи для
реєстрації суб’єкта підприємництва.

У разі зміни свого місцезнаходження суб’єкт підприємницької діяльності
в семиденний термін повинен повідомити про це орган державної
реєстрації.

Невиконання цієї вимоги дає право органам державної реєстрації
звернутися до суду (арбітражного суду) з позовом про скасування
державної реєстрації.

Скасування державної реєстрації здійснюється за заявою власника
(власників) або уповноважених ним (ними) органів чи за особистою заявою
підприємця-громадянина, а також на підставі рішення суду (арбітражного
суду) в разі:

визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих
документів;

здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та
законодавству України;

несвоєчасного повідомлення суб’єктом підприємницької діяльності про
зміну його назви, організаційної форми, форми власності та
місцезнаходження;

визнання суб’єкта підприємницької діяльності банкрутом (у випадках,
передбачених законодавством);

неподання протягом року до органів державної податкової служби
податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно з
законодавством.

Скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності
здійснюється органом державної реєстрації за наявності ліквідаційного
балансу, складеного і затвердженого згідно з законодавством, та інших
документів, що підтверджують проведення заходів щодо ліквідації суб’єкта
підприємницької діяльності як юридичної особи, перелік яких визначається
Кабінетом Міністрів України, шляхом виключення його з Реєстру суб’єктів
підприємницької діяльності.

Орган державної реєстрації в десятиденний термін повідомляє відповідні
державні податкові органи та органи державної статистики про скасування
державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.

Скасування державної реєстрації позбавляє суб’єкта підприємницької
діяльності статусу юридичної особи і є підставою для виключення його з
Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.

Відмову в державній реєстрації може бути оскаржено в судовому порядку.

За державну реєстрацію справляється плата, розмір якої встановлюється
Кабінетом Міністрів України.

Одержані кошти використовуються у порядку, що визначається Кабінетом
Міністрів України.

Законами України можуть бути встановлені спеціальні правила державної
реєстрації певних видів суб’єктів підприємницької діяльності.

Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності
затверджується Кабінетом Міністрів України.

Державна реєстрація підприємства здійснюється у виконавчому комітеті
районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів за
місцезнаходженням підприємства.

Дані про державну реєстрацію підприємства в десятиденний строк
виконкомом повідомляються Міністерству фінансів України і Держкомстату
України. Підприємство включається до державного реєстру України від дня
його реєстрації.

Для державної реєстрації підприємства виконавчому комітету відповідної
Ради народних депутатів подаються заява, рішення засновника про
створення, статут та інші документи за переліком, що визначається Радою
міністрів Української РСР.

У разі відсутності у малого підприємства на момент реєстрації власного
приміщення вона здійснюється за юридичною адресою одного з його
засновників.

Державна реєстрація підприємств здійснюється не пізніше 30 днів від дня
подачі заяви з доданням необхідних документів виконавчому комітету
відповідної Ради народних депутатів.

При зміні основних положень статуту або типу підприємства здійснюється
його перереєстрація. Перереєстрація підприємства здійснюється в порядку,
встановленому для його реєстрації.

Відмова в державній реєстрації підприємства може виникнути через
порушення встановленого цим Законом порядку створення підприємства, а
також у разі невідповідності установчих актів (документів) вимогам
законодавства. Відмова у державній реєстрації підприємства з мотивів
недоцільності його створення не допускається.

Якщо державну реєстрацію підприємства у встановлений строк не проведено
або в ній відмовлено з мотивів, які засновник підприємства вважає
необгрунтованими, він може звернутися до суду. Засновник має право
стягнути через суд збитки, завдані йому внаслідок незаконної відмови у
реєстрації.

За державну реєстрацію підприємства з нього справляється плата, розмір
якої визначається в порядку, встановленому Законом України “Про
підприємництво”.

Одержані кошти зараховуються на рахунок відповідної Ради народних
депутатів за місцем реєстрації підприємства.

Вільні грошові кошти підприємств повинні обов’язково зберігатися в
банку, причому підприємство самостійно обирає установу банку, в якому
зберігає гроші. Готівку, необхідну для забезпечення господарської
діяльності, підприємства зберігають у своїх касах. Частина грошових
коштів видається під звіт співробітникам підприємства для витрат, що
виникають у зв’язку з виконанням доручень адміністрації підприємства.
Розрахунки між підприємствами і організаціями здійснюються як правило
без участі готівки, шляхом перерахування коштів з рахунку в банку свого
підприємства на відповідні рахунки інших підприємств. Це виключає
використання в розрахунках готівки і пов’язаних з ними витрат на
охорону, – транспортування, але не виключає самої готівки з
розрахункових операцій. Розрахунки і платежі здійснюються як правило за
допомогою грошових коштів. По суті розрахунки готівкою нічим не
відрізняються від безготівкових перерахувань.

Кошти у валюті іноземних держав облічуються окремо по кожній валюті, але
в перерахуванні на національну валюту України. Необхідність такого
перерахування пов’язана з тим, що грошовий вимірювач у бухгалтерському
обліку виступає як узагальнюючий методичний прийом. Бухгалтерський
баланс всіх підприємств України складається тільки в одній валюті, тобто
у гривнях.

Іноземна валюта перераховується в національну валюту за поточним курсом
Національного банку України. При змінах валютних курсів до гривні
виникає курсова різниця як результат переоцінки в балансі грошових
коштів в іноземній валюті. Курсова різниця має бути відображена в обліку
відповідно до існуючого Положення.

Відповідно до Інструкції № 3 “Про відкриття банками рахунків у
національній та іноземній валюті”, затвердженої постановою правління
Національного банку України № 121 від 27. 05. 96 р. (із змінами і
доповненнями, внесеними постановами правління Національного банку
України. № 245 , від 23. 09. 96 р. і № ЗІ?» Ц 11. 12. 96 р.), банки
відкривають своїм клієнтам рахунки: розрахункові, поточні позикові,
депозитні, бюджетні й субрахунки (Баланс № 6 (130), 6. 02. 97 р.). Банки
відкриваючі рахунки зареєстрованим у визначеному чинним законодавством
порядку юридичним особам — суб’єктам підприємницької діяльності, іншим
організаціям і установам незалежно гід форм власності, фізичним особам
на умовах, викладених у вищезазначеній Інструкції, і в договорі на
відкриття і обслуговування банківського рахунку.

З розрахункового рахунку здійснюються операції, що забезпечують
комерційну й іншу діяльність підприємства (розрахунки за
товарно-матеріальні цінності з постачальниками і покупцями продукції
надані й одержані послуги;

одержання заробітної плати і сплата обов’язкових платежів по ній; сплата
платежів до бюджету і державних фондів;

операції, пов’язані з забезпеченням власних соціально-побутових потреб,
та інші відповідно до встановленої діяльності підприємства).

Проведення розрахункових операцій і видача коштів готівкою з
депозитного рахунку забороняється.

Відкриття рахунку з метою акумуляції коштів для виїзду на лікування за
кордоя здійснюється згідно з Положенням про порядок направлення громадян
на лікування за кордон, затвердженим постановою Кабінету Міністрів
України № 991 від 8. 12. 95 р.

Для відкриття розрахункових (поточних) рахунків підприємства подають
установам банків такі документи:

а) заяву про відкриття рахунку встановленого зразка. підписану
керівником і головним бухгалтером підприємства. Якщо у штаті немає
посади головного бухгалтера або іншої посадової особи, виконуючої
обов’язки головного бухгалтера, заява підписується тільки керівником;

б) копію свідоцтва про державну реєстрацію у органі державної виконавчої
влади, іншому органі, уповноваженому здійснювати державну реєстрацію,
завірену нотаріально або органом, що видав свідоцтво про державну
реєстрацію. Бюджетні установи і організації замість свідоцтва про
державну реєстрацію подають довідку про внесення до державного реєстру
звітних статистичних одиниць України;

в) копію рішення про створення, реорганізацію підприємства того органу,
якому надано таке право чинним законодавством, завірену нотаріально або
органом, що видав таке рішення;

г) копію належним чином зареєстрованого Статуту (Положення), завірену
нотаріально або реєструючим органом.

Установа банку, в якій відкриваються рахунки (субрахунки), ставить
відмітку про відкриття такого рахунку на тому примірнику Статуту, на
якому стоїть відмітка податкових органів про реєстрацію підприємства у
податкових органах, після чого цей примірник повертається власникові
рахунку;

д) картку із зразками підписів осіб, яким відповідно до чинного
законодавства або установчих документів підприємства надано право
розпоряджатися рахунком і право підпису розрахункових документів. До
картки включається також відтиск печатки підприємства.

Бюджетні рахунки відкриваються на підставі розпорядження відповідного
фінансового органу або органу Державного казначейства України з поданням
до установи банку картки із зразками підписів і відтиском печатки. Якщо
у цій установі банку відкрито розрахунковий або поточний рахунки
клієнта, подання картки не обов’язкове.

Копія рішення про створення не подається: організаціями орендарів,
орендними підприємствами, селянськими (фермерськими) господарствами,
приватними підприємствами, підприємствами (без створення юридичної
особи), установами і організаціями, що перебувають на державному
бюджеті.

Замість рішення про створення господарських товариств договірними
об’єднаннями, товарними біржами, друкованими органами масової інформації
(редакціями, видавництвами) установам банку подається нотаріально
засвідчена копія установчої угоди.

Колективні сільськогосподарські підприємства, товариства споживчої
кооперації, профспілкової організації, релігійні організації, (громади,
управління і центри, монастирі, братства, місіонерські товариства
(місії), духовні навчальні заклади) для відкриття рахунку подають, окрім
вищезазначених документів, копію протоколу або виписку з протоколу
загальних зборів про створення, засвідчені нотаріально.

Орендні підприємства крім вищезазначених документів подають копію
договору оренди, засвідчену нотаріально.

Статут для відкриття рахунків в установах банків не подається повним
товариством, селянськими (фермерськими) господарствами, підприємствами
(без створення юридичної особи), установами й організаціями, що
перебувають на державному бюджеті.

Для відкриття тимчасових розрахункових рахунків господарським
товариствам, у т. ч. банкам для зарахування коштів, що вносяться для
формування Статутного фонду, подається заява про відкриття рахунку.

При відкритті суброзрахункових рахунків для філій та інших відособлених
підрозділів підприємств до установи банку, в якому відкривається
суброзрахунковий рахунок, подаються такі документи:

а) заява про відкриття суброзрахункового рахунку встановленого зразка,
підписана керівником і головним бухгалтером підрозділу. За відсутності у
штаті посади головного бухгалтера або іншої посадової особи, виконуючої
обов’язки головного бухгалтера, заява підписується тільки керівником;

б) копія свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи у органі
державної виконавчої влади, іншому органі, уповноваженому здійснювати
державну реєстрацію, засвідчена нотаріально або органом, що видав
свідоцтво про державну реєстрацію;

в) копія рішення про створення відособленого підрозділу тим органом,
якому надане таке право чинним законодавством, засвідчена нотаріально
або органом, що прийняв таке рішення;

г) копія належним чином оформленого Положення про відособлений
підрозділ, засвідчена нотаріально або органом, що створив відособлений
підрозділ;

Установа банку, в якому відкривається суброзрахунковий рахунок,
проставляє відмітку про відкриття такого рахунку на тому примірнику
Положення про відособлений підрозділ, на якому стоїть відмітка
податкового органу про реєстрацію підрозділу як платника податків, після
чого цей примірник повертається власникові рахунку;

д) картка із зразками підписів посадових осіб відособленого підрозділу,
яким відповідно до чинного законодавства і відповідних документів
підприємства надано право розпорядження рахунком і підпису розрахункових
документів. Картка підписується керівником і головним бухгалтером
підприємства. Зразки підписів і повноваження посадових осіб
засвідчуються нотаріально;

ж) клопотання підприємства або відповідного органу приватизації перед
банком про відкриття суброзрахункового рахунку, підписане одним із
засновників, якому загальними зборами доручено оформлення документів з
організації товариства, та копію установчої угоди, засвідченої
нотаріально.

Після реєстрації господарських товариств та надання статусу юридичної
особи їм відкривається постійний розрахунковий рахунок, для відкриття
якого додатково подається заява про відкриття розрахункового рахунку,
один з примірників належним чином оформленого Статуту, копія свідоцтва
про державну реєстрацію, картка зразків підписів та відтиску печатки,
завірена нотаріально, заява (у разі необхідності) про надання дозволу
користування рахунком без печатки до її виготовлення.

Рахунки юридичним та фізичним особам-нерезидентам відкриваються в
порядку, передбаченому Національним банком України.

Для відкриття поточного рахунку представництву іноземного банку
подається заява про відкриття рахунку, свідоцтво про реєстрацію у
Національному банку України, Положення ‘про представництво іноземного
банку, погоджене з Національним банком України, легалізоване доручення
на виконання представницьких функцій тією чи іншою особою, картка із
зразками підписів і відтиском печатки.

При відкритті хоча б одного з рахунків, передбачених цими правилами,
банк зобов’язаний повідомити про це податкову інспекцію за місцем
реєстрації власника рахунку в триденний термін. Копія повідомлення
залишається у справі про відкриття рахунку.

З розрахункових рахунків в національній валют фізичних осіб — громадян
України за розпорядженням власника або за його дорученням здійснюються
відповідні операції.

Забороняється перерахування коштів на будь-які і рахунок фізичних
осіб-іноземців (нерезидентів).

Закривається розрахунковий рахунок фізичної особи на підставі його
заяви, у -разі смерті та в інших випадках, передбачених договором і
чинним законодавством..

Відкриваються також вкладні рахунки в іноземній валюті:

а) фізичним особам — громадянам України (без підтвердження джерел
походження коштів);

б) фізичним особам — іноземцям (резидентам) що одержали свідоцтво на
проживання в Україні (без підтердхення джерел походження коштів);

в) фізичним особам — іноземцям (нерезидентам), що проживають в Україні
згідно з відкритою візою терміном до 1 року (при наявності підтвердження
джерел походження коштів в іноземній валюті або при перерахуванн коштів
з розрахункового рахунку).

На вкладний рахунок в іноземній валюті фізичної особи — громадянина
України зараховуються:

— готівкова валюта;

— валюта, перерахована з власного розрахункового рахунку в іноземній
валюті в іншому уповноваженому банку України.

На вкладний рахунок в іноземній валюті фізичної особи — іноземця
(резидента або нерезидента) зараховується:

— готівкова валюта, зареєстрована митною службою у митній декларації при
в’їзді до України (у митній декларації робиться відмітка уповноваженого
банку України і до зарахування іноземної валюти на рахунок);

— валюта, перерахована з власного розрахункового або іншого вкладного
рахунку в іноземній валюті в іншому уповноваженому банку України.

Документальне забезпечення діяльності підприємства

Дотримання стандартів з діловодства у практичній роботі органів
управління та документування сприяє встановленню чіткого організаційно
технічного порядку, викоріненню бюрократизму й тяганини. Опанування
прийомів раціональної роботи з документами дає змогу скоротити час на їх
складання, оброблення й пошук, організувати чіткий контроль за
проходженням та ви конанням документів.

Інструкція з організації діловодства включає в себе правильність
складання, оформлення того чи іншого документу, класифікацію документів.
В ній наведені вимоги щодо оформлення кожного з їхніх елементів. На
основі чинних державних і міжнародних стандартів подано правила
складання та оформлення службових документів (у тому числі й листів до
іноземних ділових партнерів), договорів, контрактів, документів по
особовому складу, документів з грифом обмеження доступу тощо.

Контроль за виконанням документів та прийняттям рішень – невід’ємна
функція управління, необхідний елемент організації управлінської
діяльності та важлива складова частина діловодного процесу. Мета
контролю – сприяння своєчасному та правильному виконанню рішень, завдань
та доручень керівництва, забезпечення одержання інформації, необхідної
для оцінки діяльності підрозділів та виконавців. Першу групу контрольних
операцій виконують керівники всіх рангів, другу – документаційна служба
установи зі службою контролю виконання, яка входить до її складу.

Контроль за строками фактичного виконання (строковий контроль) всіх
категорій організаційно-розпорядчих документів зосереджуються
у документаційної служби установи і ведеться в канцелярії
співробітниками групи контролю, інспекції при керівникові, секретаріату,
відділу листів (скарг) громадян, у структурних підрозділах –
секретарями, інспекторами або особами, відповідальними за обробку
документів.

Головними функціями, які виконуються документаційною службою в процесі
контролю за строками виконання документів є: ведення
попереджувального (поточного) контролю та веденням наступного
(підсумкового) контролю.

Попереджувальний (поточний) контроль має активний управлінський вплив на
хід виконання документа та здійснення шляхом періодичної перевірки й
регулювання процесу виконання, сигналізування спеціалістам, керівництву
структурного підрозділу та установи про наближення строку закінчення та
необхідності завершення роботи з документом або дорученням.

Наступний (підсумковий) контроль проводиться документаційною службою
періодично (щотижневе, щомісячно, щоквартально). Це аналітичне
узагальнення виконавської дисципліни у структурних підрозділах. Підсумки
наступного контролю находять відображення у підсумкових кількісних та
спискових зведеннях стану виконання, які контролюються. Цей контроль в
обов’язковому поєднанні із контролем попереджувальним є ефективним
засобом підвищення дисципліни службовців, стимулюючим фактором росту
трудової активності їх. Ведення в установі тільки наступного контролю
виконання документів не допускається.

Посадова Інструкція – це нормативний документ, в якому визначено
функції, права та обов’язки працівника підприємства (організації,
установи).

На підставі посадової інструкції розробляють трудовий договір (трудовий
контракт) з працівником. Трудовий договір (трудовий контракт) і посадову
інструкцію використовують у разі виникнення конфліктних ситуацій між
работодавцем та працівником.

Посадову інструкцію розробляють інспектор відділу кадрів чи інший
спеціаліст, який відповідає за роботу з кадрами, погоджує з
юрисконсультом і подає на затвердження керівникові підприємства
(організації, установи). Всі зміни до посадової інструкції вносяться з
відповідного наказу (розпорядження) по підприємству (організації,
установі).

У посадовій інструкції обов’язково мають бути такі розділи:

1. Загальні положення (зазначають сферу діяльності працівника, порядок
заміщення працівника в разі його тимчасової відсутності, вимоги щодо
кваліфікаційної підготовки підлеглість працівника, коло посадових осіб,
які підпорядковуються даному працівникові. Наводиться також перелік
нормативних документів, якими працівник повинен керуватися в своїй
роботі).

2. Функція

3. Посадові обов’язки.

4.. Права.

5. Відповідальність

Як доповнення до основних розділів посадової інструкції може додаватися
розділ, в якому регулюються трудові відносини між посадовими особами
(визначається коло службових зв’язків, порядок подання звітної
інформації тощо).

Документ – це матеріальний об’єкт, що містить у зафіксованому вигляді
інформацію, оформлений у заведеному порядку і має відповідно до чинного
законодавства юридичну силу.

Документи класифікують за такими ознаками:

спосіб фіксації;

зміст;

назва;

вид;

складність;

місце складання;

термін виконання;

походження;

гласність;

юридична сила;

стадія виготовлення;

термін зберігання;

рід діяльності та ін.

Документи поділяються на службові та по особливому складу. До службових
доку менті в відносяться:

службові листи;

листи до іноземних ділових партнерів;

факси;

службові телеграми;

телефонограми;

протоколи;

витяги з протоколів;

звіти;

довідки;

доповідні записки;

пояснювальні записки;

акти;

накази;

витяги з наказів;

вказівки;

розпорядження;

договори;

договори з господарської діяльності;

трудові договори;

посадові інструкції.

Документи по особовому складу включають:

особові картки;

заяви;

накази по особовому складу;

характеристики;

автобіографії;

анкети,

виготовлення копій з особистих документів, оформлених на трафаретних
бланках;

доручення;

розписки;

особові справи,

трудові книжки;

витяг з трудової книжки.

Документообіг – рух документів в організації з моменту їх отримання або
утворення до завершення виконання або відправлення. Правильна
організація документу сприяє:

оперативному проходженню документів в апараті управління;

рівномірному навантаженню підрозділів та посадових осіб;

позитивному впливу на управлінський процес взагалі.

Рух документів в установах має впорядкований характер, тобто виконання
творчих операцій з документами (управлінською інформацією) повинно
забезпечуватися комплексом технічних та формально – логічних
(порівняльних) операцій з обліку документів і довідково – інформаційної
роботи, регулюванням розподілення документів між керівниками та
спеціалістами, контролем за розглядом, виконанням документів,
оперативним та архівним зберіганням їх.

Документообіг – потік документів, які циркулюють між пунктами обробки
інформації та пунктами технічної обробки документів.

Документообіг – це регламентована технологічна схема руху документів за
встановленими пунктами обробки для виконання необхідних творчих,
формально-логічних та технічних операції з документами.

По відношенню до апарату управління розрізняють потоки вхідних;

вихідних та внутрішніх документів До параметрів потоків, які
враховуються при організації документообігу належить:

напрям потоку, який визначається пунктами відправлення та призначення;

обсяг потоку, який визначається кількістю документів, які проходять за

одиницю часу;

структура потоку, яка визначається різновидом документів, авторством та

іншими ознаками класифікованого поділу;

режим потоку, який визначається періодом руху документів через пункти
обробки.

До документообігу ставлять ряд вимог, які обов’язкові для дотримання в
усіх установах:

прямоточність руху документів, проходження документів найкоротшим
шляхом;

вибірковість розподілу документів між керівниками та спеціалістами
відповідно до їх функціональних обов’язків;

зумовленість переміщення документів діловою необхідністю, виключення
непотрібних, дублюючих інструкцій та дій,

одноманітність маршруту руху та складу технологічних операцій для
масових категорій документів;

однократність виконання кожної операції;

паралельність виконання різних операцій.

При проектуванні документопотоку в установах складають схеми. Це
дозволяє встановити раціональні маршрути та етапи обробки документів,
уніфікувати шляхи руху, порядок обробки різних категорій та встановити
на цій підставі порядок роботи з документами в установах.

Схема документообігу розробляється документаційною службою та
погоджується з керівниками зацікавлених структурних підрозділів.
Затверджує схеми документообігу керівник документацшної служби або
установи. Схема може бути розроблена для всіх документів або для різних
їх категорій.

Реєстрація документів – фіксація факту створення або отримання документу
шляхом надання йому порядкового номеру та запису встановлених відомостей
про нього. Вона необхідна для обліку, контролю та пошуку документів,
придання йому юридичної сили.

В установі реєструють не всі, а найбільш важливі документи.

Обов’яаково реєструють:

документи, які надходять з вищестоящих органів та які направляються до
них;

листи та запити народних депутатів;

найважливіші внутрішні документи – накази, розпорядження, протоколи,
плани, звіти, доповідні та пояснювальні записки, довідки тощо;

звернення громадян;

договори,

найважливіше листування.

Частина документів, які створюються в установах та надходять до них, не
реєструються:

первинні документи бухгалтерського, матеріального, статистичного обліку
та звітності;

вітальні листи та телеграми,

проспекти, запрошення, прейскуранти;

норми затрат матеріалів;

малозначиме листування з адміністративно-господарських, кадрових та
інших питань;

програми, повістки дня, наряди, заявки,

документи, які надходять у копіях для відомостей;

більша частина документів, що не потребують виконання.

Документи реєструють в установі один раз. Якщо відомості про
документооборот необхідні структурним підрозділам, одночасно створюють
декілька реєстраційних карток, кожну з яких передають в структурний
підрозділ. Дчя реєстрації використовують єдині реєстраційні форми:
реєстраційну картку та журнали.

Вхідні документи реєструються в день надходження, вихідні та внутрішні в
день підписання.

В картці, яка складена на ініціативний вхідний документ, фіксують
короткий зміст, дату та індекс відповідного документа, посаду та
прізвище особи, яка підписала його. При відсутності письмової відповіді
вказують ким, колії і як про це повідомлений автор документа. Наведений
запис засвідчується підписом виконавця документа з вказівкою його
посади, ініціалів та прізвища.

У картці, яка складена на ініціативний вхідний документ, в грифі
вказують дат}’ отримання відповіді на нього, індекс та короткий зміст
листа автора, в ряді випадків – посада та прізвище особи, яка його
підписала. Якщо відповідний документ відсутній, записують коли і яке
рішення прийнято з розгляду питань. Запис засвідчується підписом
виконавця документа із вказанням його посади, прізвища та ініціалів.
Якщо в процесі виконання складався новий документ, вказують його дат}7
та індекс, посаду та прізвище особи, яка підписала, виконавець посвідчує
цей запис із зазначенням своєї посади, ініціалів та прізвища.

Справа – це сукупність документів або документи, які стосуються одного
питання чи діяльності й уміщення в окрему обкладинку.

Формування справи – це визначення незалежності документів до певної
справи та систематизація документів у середині справи.

Справи формують централізовано за місцем реєстрації документа у
канцелярії підприємства.

Правила формування справ такі:

у справу підшивають документи, роботу з якими закінчено;

у справу підшивають оригінали чи копії, завірені в установленому
порядку;

документи, що мають різні терміни зберігання, групують у різні справи;

документи з одного питання підшивають в одну справу (у кожній справі або
томі справи має бути не більше ніж 250 аркушів; може. бути кілька томів
однієї справи);

до справи вносять лише один примірник документа;

кожний документ, внесений до справи, має бути належним чином оформлений
(містити позначку про виконання документа й направлення його до справи);

як правило, до справи вносять документи одного календарного року
(навчального року, виборного періоду),

у справу не підшивають документи, що підлягають поверненню, а також
чернеток доку меш їв,

у середині справи документи розтошовують у хронологічній (номерній)
послідовності (документи, термін зберігання яких становить до 10 років
включно, можна розтошовувати у зворотній хронологічній послідовності).

Статут підприємства та інші засновницькі документи вміщують в окрему
справу.

Оформлення справ – це комплекс робіт з переплетення, нумерації сторінок,
складення завірюваного напису, внутрішнього опису документів (у
необхідних випадках), внесення необхідних уточнень до реквізитів
обкладинки (уточнення найменування організації, діловодного індексу та
заголовку, дати справ та ін.).

Оформлення справ починається з моменту їх заведення в діловодстві та
закінчується у процесі підготовки для передачі до відомчого архіву після
закінчення календарного року, в якому вони були заведені.

Оформлення справ проводиться працівниками служби діловодства організації
та структурних підрозділів, у веденні яких знаходяться заведення та
оформлення справ.

Всі документи, які сформовані у справи постійного та тимчасового (більше
10 років) зберігання та з особового складу, повинні підшиватися або
переплітатися. При підготовці документів до підшивки вилучаються
шпильки, скрепки та інші металеві предмети.

Документи повинні підшиватися таким чином, щоб забезпечити можливість
вільного прочитання тексту, дат, віз та резолюцій.

Після закінчення діловодного року передаються до архіву справи
постійного та тимчасового (більше 10 років) зберігання та з особливого
складу, які пройшли експертизу цінності, сформовані та оформлені
вщповщно до вимог державного стандарту.

Передача справ до відомчого архіву здійснюється, як правило, за
графіком-який складається завідувачем відомчим архівом (або особою, яка
відповідає за архів) та попередньо погодженим з керівником структурних
підрозділів, і затвердженим керівником установи.

Справи тимчасового (до 10 років включно) зберігання передачі де
відомчого архіву не підлягають і повинні зберігатися централізовано в
канцелярії секретаріаті чи іншій службі діловодства або в структурних
підрозділах. У виняткових випадках за рішенням керівника організації
вони можуть бути передан:

до відомчого архіву за описом або номенклатурою справ, що визначає
відомчий архів.

Правильність формування та оформлення справ, відповідність їх кількості
описів та номенклатурі справ перевіряються співробітниками архіву на
стаді підготовки справ до передачі у відомчий архів. При встановленні
недоліків ‘;

формуванні справ працівники структурних підрозділів зобов’язані їх
усунути.

Справи приймає завідувач відомчим архівом (спеціальний співробітник
архіву) або особа, яка відповідає за архів, у присутності працівника
структурного підрозділу, який їх здає.

При прийнятті особливо цінних справ перевіряється кількість аркушів у
справі.

КАДРОВА СЛУЖБА.

Відділ кадрів є самостійним структурним підрозділом апарату управління
і діє на підставі даного положення.

Відділ кадрів підпорядковується заступнику директора з кадрів та збуту у
методичному керівництві – кадровим службам. У своїй роботі
відділ кадрів керується постановами уряду, рішенням місцевих органів
влади і управління, відповідним нормам права, наказам міністерства та
керівника.

На відділ кадрів покладаються обов’язки, передбачені даним положенням.

Відділ кадрів має круглу печатку (із зазначенням своєї назви) і штамп.

Відділ кадрів здійснює такі функції:

Здійснює принцип підбору і розстановки кадрів за діловими якостями,
контроль за правильним використанням їх на роботі.

Проведення заходів щодо формування стабільного колективу, зниження
плинності персоналу і зміцнення трудової дисципліни.

Забезпечення підприємств персоналом необхідних спеціальностей, професій
відповідно до плану.

Складання перспективних і поточних планів потреби у персоналі і джерелах
його поповнення.

Організація і забезпечення підприємства персоналом.

Контроль за викрнанням персоналу відповідно до його професії,
спеціальності.

Контроль виконання трудового законодавства у підрозділах підприємства.
Начальник і персонал відділу кадрів несуть відповідальність за:

забезпечення підприємства персоналом;

стан облік та звітності, зберігання документів і ведення діловодства.

Посадова інструкція – це нормативний документ, в якому визначено
функції, права та обов’язки працівника підприємства (організації,
установи).

Розроблена й застосовується підсистема уніфікованих форм документів
щодо забезпечення кадрами органів державного управління, яка є складовою
уніфікованою системи організаційно-розпорядчої документації. Її розробка
спричинена створенням уніфікованих документаційних комплексів, придатних
для використання в автоматизованих системах управління (АСУ) ї умовах
застосування традиційних методів оброблення документів. Зазначену
підсистему рекомендовано для використання на всіх рівнях управління.

Розвиток електронно-обчислювальної техніки та впровадження
автоматизованих систем управління (АСУ) вимагає проведенім документів до
однорідності за формою та за послідовністю розміщення в них інформації.
Створення уніфікованих систем документації – одне з найважливіших
напрямів розробки (АСУ).

Діє біля 20 уніфікованих систем документації. Ознаки призначення та
склад уніфікованої системи документації встановлюється стандартами, які
видаються на кожну систему.

АСУ «Кадри» – це окрема діловодна операція з виробничої частини
організаційно-розпорядчих документів. Вона дозволяє зменшити час на
пошук, оформлення необхідних документів, звільнює працівників від
нетворчих операцій і падає їм можливості користуватися більш цінним,
достовірним, своєчасно отриманим та зручним для сприймання комплекс-ом
інформації.

Накази по особовому складу регламентують прийняття громадян на роботу.
переміщення працівників на інші посади, звільнення, надання різних
відпусток, заохочень, накладання стягнень та ін.

На підстав киданого наказу (розпорядження) про зачислення особи на
роботу працівник відділу кадрів (секретар-референт, технічний секретар)
заповнює документ первинного обліку – особову картку, робить відповідні
записи у трудовій книжці, формує особову справу; бухгалтерія відкриває
особовий рахунок.

Особова картка працівника є основним документом з обліку особового
складу на підприємстві.

Працівник при оформленні на роботу пише заяву про прийняття на роботу,
як правило, адресують керівнику підприємства.

Заява про прийняття на роботу після її розгляду азом з іншими
необхідними документами слугує підставою для видання наказу
(розпорядження) про зачислення особи на. роботу В разі відмови
заявникові його повідомляють про це усно чи -письмово.

При прийомі на роботу між працівником і власником підприємства
укладається трудовий договір, за яким працівник зобов’язується виконати
роботу, визначену цим договором, з підляганням внутрішньому трудовому
розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або
уповноважений ним орган зобов’язується виплачувати працівникові
заробітну плату і забезпечення умови праці, необхідні для виконання
роботи, передбачені законодавством про працю. колективний договір і
угодою сторін.

Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої
праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на
декількох підприємствах в установах, організаціях, якщо інше не
передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.

Особливою формою трудового договору є контракт, в тому строк його дії,
права, обов’язки і відповідальність сторін (тому числі матеріальна),
умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови
розірвання договору, в том)’ числі достроковно, можуть встановлюватися
угодою сторін.

Переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі,
організації, а також переведення на роботу на інше. підприємство разом з
підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою
працівника, за винятком випадків, передбачених у статтях 33 і 34 Кодексу
законів про працю України та в інших випадках, передбачених
законодавством.

Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника
переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше
робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості,
доручення роботи на іншому механізмі обумовленої трудовим договором.
Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати працівника
на роботу, протипоказану йому за станом здоров’я.

У зв’язку із змінами в організації виробництва і праці допускається
зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж
спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці –
систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або
скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і
найменування посад та інших -працівник повинен бути повідомлений не
пізніше ніж за два місяці.

Трудовий договір укладений на невизначений строк, а також строковий
трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути
розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках:

зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації,
реорганізації або перепрофілювання підприємства, установи, організації
скорочення чисельності або штату працівників;

виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконанню
роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров’я, які
перешкоджають продовженню даної роботи;

систематичне невиконання працівником без поважних причин обов’язків,
покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього
трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувались заходи
дисциплінарного чи громадського стягнення;

прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом
робочого дня) без поважних причин,

нез’явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд
внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по
вагітності і родах. За працівниками, які втрат чи працездатність у
зв’язку з трудовим каліцтвом або профілем захворюванням, місце роботи
(посади) зберігається до відновлення працездатності або встановлення
інвалідності;

поновлена на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу:

поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного
сп’яніння; вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного)
майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили; чи
постановою органу, до компетенції якого входить накладання грошового
стягнення або застосування заходів громадянського впливу. До працівників
підприємств установ, організацій можуть застосовуватись будь-які
заохочення, що містяться в затверджених трудовими колективами правилах
внутрішнього трудового розпорядку.

За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано
тільки один з таких заходів стягнення:

• догана;

• звільнення;

Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути
передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні
стягнення.

До групи кадрових документів належать накази по особовому складу, які
регламентують питання прийняття на роботу, переведення , звільнення,
надання різних відпусток, стягнення, заохочення і відрядження.

У порівнянні з наказами з основної діяльності, складання і оформлення
наказів по особовому складу має деякі особливості. У заголовку такого
наказу пишуть: «По особовому складу». Констатуюча частина може
опускатися. У ухвалювальній частині пункти розміщюють у певній
послідовності: призначення на посада, переведення, надання відпустки,
звільнення з займанної посади, зміна прізвища тощо. Накладання
дисциплінарних стягнень і оголошення заохочень і оформлюють, як правило,
окремим наказом.

За формою накази повинні бути однаковими. Це полегшує
використання їх з метою довідки. Кожний пункт наказу починається з
дієслова, що позначає дію (призначити, перевести, звільнити, оголосити
подяку і ін.) і пишеться великими літерами. Великими літерами також з
нового рядка зазначаються прізвище, ім’я і по-батькові особи, а потім
іде текст пункту. Наприкінці кожного пункту наказа зазначається підстава
для його складання Наказ вступає в силу з моменту його підписання.
Однак, окремі параграфи можуть мати свої терміни вступу в силу.
Наприклад, призначення працівника на посаду може бути виконане з 1
вересня, тоді як наказ підписано 28 серпня. Якщо терміни чому-небудь не
зазначені, то вони обчислюються з моменту підписання наказу.

У наказах про надання відпустки слід зазначити її вид (основний,
додатковий, наприклад за тривалість стажу роботи на одному підприємстві;

учбовий; у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, без збереження
заробітної плати, наприклад за сімейними обставинами тощо), загальну
кількість робочих днів, дату виходу у відпустку і повернення з неї, за
який період роботи надано відпустку.

При звільненні працівників обов’язково зазначають дату і мотивування
звільнення. Мотивування звільнення має бути викладене стильно і чітко у
відповідальності до діючого законодавства.

Начальник відділу кадрів зобов’язаний ознайомити зі змістом наказу
згаданих осіб, у чому вони розписуються в оригіналі.

У відповідності з діючим законодавством, громадянин, маючий право на
різні види пенсій, може отримувати тільки одну за його вибором.

Пенсійна справа оформляється при подачі таких документів:

1 Трудова книжка.

2. Заява.

3. Довідка про заробіток.

4. Документи про трудовий стаж.

Додатково предоставляють й інші необхідні документи

Довідка – документ інформаційного характеру, що описує і установлює
факти, події.

Довідки можуть бути службового і особистого характеру. Довідка
службового характеру складається на запит або на вказівку вищої
організації чи службової особи. Довідка, що й скеровано службовій особі
всередині установи, підписується укладанням, та, що скерована до вищої
організації – працівником установи.

Довідка, що скерована за межі установи, оформлюється на бланку і містить
у собі такі реквізита:

назву виду документу,

адресат,

дату,

місце укладання,

заголовок до тексту;

текст;

підпис.

Внутрішня довідка оформлюється на внутрішньому бланку або на чистих
аркушах.

Довідки особистого характеру оформлюються на бланках або на чистих
аркушах.

Довідки особистого характеру оформляються на бланках і мають такі
реквізити:

назву виду документа;

індекс;

дату;

текст;

підпис,

печатку

У відповідності з діючим законодавством, громадянин, маючий право на
різні види пенсій, може отримувати тільки одну за його вибором.

Пенсійна справа оформляється при подачі таких документів:

1. Трудова книжка.

2. Заява.

3. Довідка про заробіток.

4. Документи про трудовий стаж.

Додатково предоставляють й інші необхідні документи

Довідка – документ інформаційного характеру, що описує і установлює
факти, події.

Довідки можуть бути службового і особистого характеру. Довідка
службового характеру складається на запит або на вказівку вищої
організації чи службової особи. Довідка, що її скеровано службовій особі
всередині установи, підписується укладанням, та, що скерована до вищої
організації – працівником установи.

Довідка, що скерована за межі установи, оформлюється на бланку і містить
у собі такі реквізити:

назву виду документу,

адресат,

дату,

місце, укладання;

заголовок до тексту;

текст:

підпис.

Внутрішня довідка оформлюється на внутрішньому бланку або на чистих
аркушах.

Довідки особистого характеру оформлюються на бланках або на чистих
аркушах,

Довідки особистого характеру оформляються на бланках і мають такі
реквізити:

• назву виду документа;

• індекс;

• дату;

• текст;

• підпис;

• печатку.

У тексті зазначається назва установи, до якої надається довідка.
Доцільно починати текст довідки з подання у називному відмінку прізвища,
імені та по батькові особи, про яку подаються відомості. Не
рекомендовано вживати архаїчні звороти типу «цим повідомляємо», «дійсно
проживає», «дійсно працює».

Оскільки текст довідки особистого характеру типовий. треба користуватися
з трафаретних бланків, виготовлених друкарським способом, де від руки
заповнюються лише окремі частини реквізитів.

Особова справа – це сукупність документів, що містять найважливіші
відомості про працівника (студента). На кожного працівника підприємства
(установи, організації) у відділі кадрів (чи у відповідній службі)
формують особову справу. До неї заносять документи, що їх заповнює чи
складає працівник при вступі на роботу (заяву, особовий листок з обліку
кадрів чи анкету, автобіографію), копії документів про освіту, витяг з
наказу про зачислення на роботу та інші документи по особовому складу,
що стосуються даного працівника.

Всі ці документи підшивають в окрему папку, на обкладинці якої
зазначають к такій послідовності: назва підприємства (організації,
установи), «Відділ кадрів», «Особова справа .№_»; ім’я, по батькові,
прізвище працівника, на якого оформлено особову справу.

До особової справи мають входити такі документи (в порядку зазначення):

1. Опис документів, що зберігаються в особовій справі

2. Заява про прийняття на роботу.

3. Направлення чи рекомендація.

4. Анкета або особовий листок з обліку кадрів.

5. Автобіографія.

6. Копії документів про освіту (кваліфікацію).

7. Характеристика (якщо подралась під час прийняття на роботу).

8. Витяги з наказів (про прийняття на роботу, переміщення, звільнення).

9. Доповнення до особового листка з обліку кадрів.

ІО. Листок заохочень та стягнень.

11 .Довідки та інші документи, що стосуються даної особи.

Довідки про стан здоров’я, з місця проживання та інші документи, що
мають другорядний характер групують окремо. Не заносять до особових
справ також витяги з наказів про накладання дисциплінарних стягнень, про
заохочення, про зміну прізвища (ці записи роблять у доповненні до
особового листка з обліку кадрів та в доповненні до особової справи з
обліку заохочень та стягнень).

Особові справи зберігаються окремо від інших документів, у спеціальних
сейфах. Доступ до особових справ мають працівники, які визначені наказом
керівника

Особова справа ведеться на керуючих, службовців та матеріально
-відповідальних працівників.

Трудова книжка – це документ установленого зразка, в якому записані
відомості про стаж роботи, нагороди, заохочення кожного працівника.

Отже, це основний документ, який підтверджує трудову діяльність особи.

Трудові книжки ведуться на всіх працівників підприємств, установ і
організацій усіх форм власності, які пропрацювали на них понад 5 днів,
виключаючи осіб, які е співвласниками (власниками) підприємств,
сілянських (фермерських) господарств, а також позаштатних працівників за
умови, що вони підлягають державному соціальному страхуванню.

На осіб, які працюють за трудовим договором у підприємств, котрі не
мають прав юридичної особи, а також в окремих громадян по їх
обслуговуванню (як хатні робітники, доглядальники, водії, охоронці і
т.ін.), трудові книжки не ведуться. Їхня робота підтверджується довідкою
організації, з участю якої було укладено трудовий договір .між особою та
наймачем, а також довідкою про сплату внесків у фонд державного
соціального страхування.

На осіб, які працюють за сумісництвом, трудові книжки ведуться тільки за
місцем їхньої основної роботи.

Трудові книжки раніше встановленого зразка обмінові не підлягають.

Влаштовуючись на роботу, особа зобов’язана подавати трудову книжку,
оформлену в установленому порядку.

На підприємстві ведеться така документація щодо обліку бланків трудових
кііпжок і заповнення трудових книжок: книга обліку бланків трудових
книжок і вкладок до них, книга обліку руху трудових книжок і вкладок до
них.

У книзі обліку бланків трудових книжок вкладок до них фіксуються всі
операції, що пов’язані з одержанням і втрачанням бланків трудових книжок
і вкладок до них із зазначенням серії та номера кожного бланка. Книга
ведеться бухгалтерією підприємства.

Книга обліку руху трудових книжок і вкладок до них ведеться відділом
кадрів або іншим підрозділом підприємства, який здійснює прийняття і
звільнення працівників.

Особа, яка відповідає за ведення трудових книжок, щомісяця подає до
бухгалтерії звіт про наявність бланків трудових книжок і вкладок до них
і про суми, одержані за заповнені трудові книжки та вкладки до них,
разом з прибутковим ордером каси підприємства. На зіпсовані під час
заповнення бланки трудових книжок і вкладок до них складається акт.

Якщо трудову книжку працівника загублено підприємством внаслідок
стихійного лиха або з інших причин, працівникові видається дублікат
трудової книжки без стягнення її вартості.

Трудові книжки та дублікати, не одержані працівниками при звільненні,
зберігаються протягом двох років у відділі кадрів підприємства окремо
від трудових книжок працівників, які перебувають на роботі. Після цього
строку незатребовані трудові книжки (дублікати) зберігаються в архіві
підприємства протягом 50 років, а по закінченні зазначеного строку їх
можна знищити у встановленому порядку.

Юридична служба

Згідно із статею 19 Конституції України правовий порядок в Україні
грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений
робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування та їх посадові
особи зобов’язані діяти лише в межах повноважень та у спосіб,
передбачений Конституцією та законами України.

Згідно із статею 27 Закону України “Про підприємства в Україні” держава
гарантує додержання прав і законних інтересів підприємства.

Підприємство при здійсненні господарської та іншої діяльності має право
з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать
законодавству України.

Таким чином, органи державної влади, органи місцевого самоврядування,
суб’єкти підприємницької діяльності та посадові особи повинні діяти на
підставі законності, прав і свобод громадян.

У справі забезпечення законності, високої організованості, дисципліни і
порядку велике місце відводиться праву – регулятору громадських
відносин.

Це значить, що господарюючі суб’єкти зобов’язані:

здійснювати свою діяльність відповідно до правових приписів органів
державної влади; самостійно, з допомогою локальних нормативних актів
регламентувати різні сфери своєї діяльності; використовувати можливості
різних договорів. Таким чином, в процесі своєї статутної діяльності
господарюючі суб’єкти повинні використовувати весь арсенал правових
засобів (нормотворче і правове регулювання) по впорядкуванню суспільних
відносин для вирішення завдань, які поставлені перед ними. Вся ця
діяльність господарюючих суб’єктів і є правовою роботою у народному
господарстві.

Правова робота у народному господарстві і в агропромисловому комплексі,
як одній із найважливіших його галузей, — особливий, багатоплановий вид
діяльності. Яку б ділянку суб’єктів підприємницької діяльності не
характеризували, обов’язково спираємось на поняття і ознаки юридичної
особи, її праводієздатність, виникнення і припинення, класифікація,
укладання господарських або трудових Договорів, їх зміст та виконання,
правове регулювання відносин, банкрутства, оренди, приватизації, цін та
ціноутворення, кредитно-розрахункових відносин тощо.

Таким чином, правова робота за змістом носить універсальний характер,
так як вона охоплює всі сторони діяльності суб’єктів підприємницької
діяльності.

Правова робота – невід’ємна частина діяльності всіх структурних
підрозділів акціонерних товариств, сільськогосподарських підприємств.
Найважливіше місце займає юридична служба як ведучий спеціалізований
правовий структурний підрозділ. Організація і проведення правової роботи
Покладається на керівників підприємств, незалежно від форм власності і
господарювання.

У Загальному положенні про юридичну службу міністерства, іншого
центрального органу державної виконавчої влади, державного підприємства,
установи, організації, затвердженому постановою Кабінету Міністрів
України від 27 серпня -1995 року № 690, зазначено про універсалізм
правової роботи.

Перша і основна вимога законності – добре продумана система правових
демократичних законів та інших нормативно-правових актів. Від якості
законів залежить вся діяльність правоохоронних органів, громадських
організацій, підприємств, які засновані на різних формах власності і
господарювання. Діяльність суду повністю залежить від якості законів.

Закони повинні бути якісні, однозначні для всіх громадян і посадових
осіб.

В Україні проходить повне оновлення системи законодавства,

почалась правова реформа.

Друга вимога законності – відповідність підзаконних нормативних актів
законам і Конституції.

Третя вимога законності – чітке формулювання і закріплення компетенції,
функціональних прав і обов’язків всіх державних органів та їх посадових
осіб, підприємців, організацій тощо.

Законність – це є одночасно метод і режим діяльності всіх суб’єктів
суспільних відносин. Це процес реалізації правових норм на підставі
автономного, імперативного, дозволяючого методів правового регулювання.
Результатом цього процесу є стан правопорядку, стан правовідносин
суспільства.

Таким чином, законність – це особливий режим або процес діяльності
держави та інших суб’єктів суспільних відносин, суть якого зводиться до
трьох основних вимог: наявність добре продуманої системи правових
законів і підзаконних нормативно-правових актів; точне і повне
закріплення правового статусу (прав і обов’язків) всіх учасників
правовідносин; точне й неухильне виконання і дотримання законів та інших
нормативно-правових актів всіма посадовими особами і громадянами.

Режим законності є необхідним елементом політичного режиму. Законність
безпосередньо зв’язана з відповідним демократичним режимом – дотримання
і виконання демократичних правових законів.

Всі державні органи діють на підставі законів. Законність е
конституційний принцип, який конкретизується в таких принципах і
вимогах: принцип єдності законності на всій території України; принцип
загальної законності – всі без винятку державні органи, громадські
об’єднання, посадові особи і громадяни зобов’язані дотримувати і
виконувати закони; дотримання і охорона прав громадян – одна з основних
вимог законності; верховенство права над законами і підзаконними
нормативне правовими актами – важливий принцип законності у правовій
державі;

принцип єдності законності і доцільності; невідворотність юридичної
відповідальності за вчинені правопорушення – один із принципів
законності.

В пункті 2 загального Положення про юридичну службу зазначено, що
основне завдання юридичної служби – організація правової роботи,
спрямованої на правильне застосування, неухильне додержання та
запобігання невиконанню вимог актів законодавства, інших нормативних
документів міністерством, підприємством, а також їх керівниками й
працівниками під час виконання покладених на них завдань та
функціональних обов’язків.

У зв’язку з тим, що в діяльності суб’єктів підприємницької діяльності
ще під час укладання і виконання господарських договорів, оренди майна,
здійснення розрахунково-кредитних відносин, іншої діяльності, а також
під час прийому на роботу працівників, їх переведення на іншу роботу та
звільнення допускаються порушення чинного законодавства, юридична служба
має право перевіряти додержання законності в діяльності структурних
підрозділів.

З метою додержання законності в діяльності підприємства юридична служба
бере участь у підготовці або перевіряє і візує проекти наказів,
інструкцій, положень та інших документів правового характеру, які
приймаються на підприємстві. Юридична служба підприємства несе
відповідальність за відповідність законодавству документів, які вона
візує.

При виявленні порушення законності в роботі структурних підрозділів або
посадових осіб юридична служба зобов’язана доповісти керівнику
підприємства про ці порушення для прийняття необхідних заходів щодо
усунення їх.

В разі невідповідності чинному законодавству проектів документів, які
представляються на підпис керівнику (наказів, положень, інструкцій і т.
д.), юридична служба не повинна візувати їх, а зробити відповідні
висновки з пропозиціями про приведення цих документів у відповідність з
чинним законодавством.

Тільки після цього документ може бути прийнятим.

Багато актів, які оформляються на підприємстві, носять характер
облікових, які фіксують стан і переміщення товарно-матеріальних
цінностей, юридичною службою не візуються.

З практики роботи відомо, що розрахункові документи, транспортні
накладні юридичною службою не візуються, але вони носять правовий
характер. Робота з оформлення цих документів носить техніко-операційний
характер, оскільки зводиться до заповнення встановлених форм. Отже,
нема необхідності здійснювати попередній контроль за відповідністю їх
чинному законодавству. Бажано на підприємстві мати встановлений
конкретний перелік документів, які повинні візуватись юридичною службою.
Він повинен відповідати конкретним умовам діяльності даного
підприємства: колективний договір, накази, інструкції, положення,
стандарти, правила внутрішнього трудового розпорядку, господарські
договори, договори про колективну (бригадну) або повну індивідуальну
матеріальну відповідальність за зберігання товарно-матеріальних
цінностей.

Візування чітко встановленого переліку документів дає можливість
юридичній службі зосередити увагу на організаторській роботі щодо
попередження порушень законності в діяльності підприємства. Для
належного дотримання законності в діяльності підприємств юридична служба
повинна постійно працювати над систематизацією законодавства, в яке при
переході до ринкових відносин постійно вносяться зміни і доповнення. З
цією метою необхідно слідкувати за новинами в

законодавстві, читати Відомості Верховної Ради України, Офіційний вісник
України, газету “Голос України”.

Нормативно-правові акти підлягають певній систематизації. Це дає
можливість мати ті нормативні акти, які потрібні для застосування.

В окремих галузях права існує надзвичайно багато нормативно-правових
актів, особливо з цивільного і трудового права. Без систематизації ними
важко користуватись.

Систематизації законодавства є три види:

1. Інкорпорація – це така систематизація нормативних актів, яка не
вносить ніяких змін у зміст норм права і нормативних актів.. Вона може
проводитись на основі різних підстав: хронологічно (за роками видання
нормативних актів); за сферами правового регулювання (збірники Постанов
Кабінету Міністрів України).

За юридичним значенням інкорпорація може бути офіційною і неофіційною;
за обсягом – загальна, галузева, спеціальна.

За критерієм об’єднання нормативно-правових актів – предметна,
хронологічна, суб’єктна.

2. Кодифікація це така систематизація нормативних актів, яка пов’язана
з переробкою їх змісту.

Кодифікація може бути тільки офіційною; за обсягом – галузева,
міжгалузева, спеціальна. За формою вираження – кодекси, статути, закони.

3. Створення зводу законів – це поєднання всіх форм систематизації, в
тому числі і прийняття нових нормативних актів.

Юридична служба повинна постійно працювати над підвищенням свого
професійного рівня. Це допоможе їм належно виконувати обов’язки. Крім
придбання юридичної літератури, журналів, газет, юридична служба повинна
вести довідкову картотеку, в якій реєстраційні картки повинні
розміщатись у певному порядку. Картки повинні розкривати склад і зміст
законів, нормативних актів і т. д., забезпечити оперативний пошук їх і
отримання необхідної інформації з питання, яке виникло. Кількість і вид
картотек визначає сама юридична служба з врахуванням специфіки
підприємства.

Серед договірних умов, крім істотних, виділяють також звичайні та
випадкові умови. Звичайні – це ті умови, які передбачаються у законі чи
іншому нормативному акті І стають обов’язковими для сторін внаслідок
самого факту укладення договору. Від істотних вони відрізняються тим, що
не потребують окремого погодження: про них не обов’язково застерігати у
тексті договору. Випадковими прийнято вважати такі умови договору, які
погоджені сторонами у відступ від положень диспозитивних норм або з
метою вирішення питань, що взагалі не врегульовані законодавством.

Нерідко буває так, що після укладення договору приймається законодавчий
акт, який передбачає інші правила, ніж ті, що ними керувалися сторони
при укладенні договору, і ці нові правила погіршують становище однієї чи
обох сторін договору. У Законі “Про оренду майна державних підприємств
та організацій” (пункт 3, стаття 11) на цей випадок передбачено, що
умови договору оренди зберігають свою силу на весь строк дії договору і
тоді, коли після його укладення законодавством установлено правила, які
погіршують становище орендаря. Проте це положення стосується лише
орендних відносин і не поширюється на інші види договорів.

Крім зміни або розірвання договору, допускається продовження
(пролонгація) його дії на новий строк. Найчастіше продовження дії
договору оформляється угодою сторін, надсилаючи листи, телеграми, або
інші способи.

Організації, які мають право юридичної особи, укладають договори від
свого імені. Структурні підрозділи (філіали, представництва тощо)
юридичними особами не є, але можуть укладати різні договори від імені і
за довіреністю юридичної особи, в структуру якої вони входять.
Довіреністю визначається письмове уповноваження, яке видається однією
особою іншій особі для представництва перед третіми особами.
Довіреність юридичній особі може бути видана тільки на укладення угод,
що не суперечать її статутові. Довіреність від імені юридичних осіб
видається за підписом й керівника з печаткою цієї організації.
Довіреність за змістом і обсягом повноважень, які надаються, може бути
обмежена здійсненням визначених дій (спеціальна довіреність) або
видаватись на здійснення декількох дій (загальна або генеральна
довіреність). Строк дії довіреності не може перевищувати трьох років.
Якщо строк довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного
року з дня її вчинення. Довіреність, в якій не зазначена дата її
вчинення, недійсна.

В процесі укладання договорів юридична служба надає постійну методичну
допомогу структурним підрозділам і особам, які виконують договірну
роботу, дають роз’яснення та консультації з питань застосування
законодавства.

Юридична служба повинна візувати договірні документи лише за наявністю
віз всіх зацікавлених підрозділів і за умови, що ці документи складені
правильно по суті та по формі. При візуванні договору слід звернути
увагу на відображення в ньому всіх суттєвих умов, необхідних для
належного виконання обов’язків за договором, повноту і чіткість
викладеного тексту договору. Обов’язки у договорі слід формулювати так,
щоб вони забезпечували чітку і повну регламентацію взаємовідносин
сторін. Наявність у договорі неясних або неточно визначених умов може
призвести до непорозуміння в результаті різного тлумачення сторонами
своїх обов’язків. В той же час не слід включати в текст договору пункти,
які повторюють текст законів, нормативних актів.

Тільки після того, як проект договору буде завізований юридичною
службою, він передається керівнику організації на підпис у встановленому
порядку.

Формування державних ресурсів сільськогосподарської продукції,
забезпечення населення продовольством, а переробних підприємств
необхідною сировиною значною мірою залежить від чітко налагодженої
системи договірних відносин по закупках цієї продукції в
сільськогосподарських виробників. Забезпечення потреб у продукції
сільського господарства для бюджетної сфери, формування державного
резервного та елітного насіннєвих фондів і генетичного фонду у
тваринництві здійснюється через державний контракт. Виробники
сільськогосподарської продукції самостійно розпоряджаються своєю
продукцією, реалізуючи її за контрактними (включаючи державні) та іншими
договорами через біржі, торгові та контрактові будинки, заготівельні та
посередницькі організації.

В міру створення в Україні спеціалізованих аграрних бірж закупки частини
сільськогосподарської продукції здійснюються шляхом торгів ф’ючерсними і
договірними контрактами на цих біржах. Оскільки біржова торгівля
сільгосппродукції ще тільки налагоджується, закупки цієї продукції
заготівельними та іншими організаціями безпосередньо у виробників її
здійснюється переважно за договорами контрактації.

За договором контрактації виробник сільськогосподарської продукції
зобов’язується виробити і передати заготівельникові такої продукції
(контрактантові) у власність, повне господарське відання або оперативне
управління вироблену ним продукцію в обумовлені договором строки в
кількості та асортименті, передбаченими цим договором, а контрактант
зобов’язується сприяти виробникові у виробництві ним
сільськогосподарської продукції, прийняти та оплатити її за
встановленими цінами.

Сторонами у договорі контрактації виступають, з одного боку,
підприємства, організації, на які в установленому порядку покладено
функції державної закупівлі сільгосппродукції (заготівельні, переробні,
торговельні тощо). Зокрема, замовниками сільгосппродукції, що
реалізується за державним контрактом, виступають міністерства,
відомства, установи та організації, яким виділені з цією метою кошти з
державного бюджету. Замовниками продукції за регіональними державними
контрактами можуть бути організації, яким виділені кошти з місцевого
бюджету.

Друга сторона в договорах контрактації – це підприємства та
організації будь-яких форм власності, що виробляють
сільськогосподарську продукцію. До них відносяться колективні
сільськогосподарські підприємства, селянські (фермерські) та інші
господарства, підсобні господарства об’єднань у промисловості,
дослідно-виробничі господарства сільськогосподарських навчальних
закладів і науково-дослідних інститутів, селекційні та дослідні станції
тощо. Отже, коротко сторони в договорі можна назвати так: заготівельник
і господарство. Іноді заготівельник видає господарству так звану
відвантажувальну рознарядку про відправку продукції не за своєю адресою,
а за адресою іншої організації-одержувача, з якою він перебуває в
договірних відносинах з поставки. Тоді просування сільгосппродукції від
господарства до споживача (промислового чи торговельного підприємства)
оформляється двома договорами – договором контрактації і договором
поставки. Договір поставки зв’язує заготівельника і одержувача
продукції.

Предметом договору контрактації є сільськогосподарська продукція у
сирому вигляді або така, що пройшла первинну обробку. Проте при
укладенні договору сторони можуть передбачити, що в рахунок виконання
зобов’язань щодо здачі продукції у свіжому (натуральному) вигляді
господарство частину продукції продає у переробленому вигляді.

За предметом і змістом договір контрактації близький до договору
купівлі-продажу і поставки.

Сільгосппродукція у сирому вигляді є предметом договору поставки,
коли він укладений між заготівельною організацією і промисловим
підприємством. За загальним правилом на реалізацію переробленої
продукції укладається договір поставки. Проте, щоб уникнути укладення
двох договорів з одним господарством – на реалізацію сільгосппродукції у
сирому вигляді і окремо у переробленому вигляді, – укладають тільки
договір контрактації. Взагалі, сторонам надається можливість вибору
правової форми реалізації сільгосппродукції (купівля-продаж,
контрактація або поставка). Якщо одна із сторін заперечує проти
укладення договору поставки на реалізацію сільгосппродукції у сирому
вигляді чи після первинної обробки, то арбітражний суд при вирішенні
спору виносить рішення про укладення договору контрактації незалежно від
того, що сторони раніше укладали договори поставки. У цьому найбільше
зацікавлене господарство, оскільки за договором контрактації на
заготівельника можуть покладатися зобов’язання, наприклад, щодо сприяння
в організації виробництва сільгосппродукції, забезпечення господарства
тарою 1 пакувальними матеріалами, відпуску промислових чи продовольчих
товарів або комбікормів у порядку зустрічного продажу, що не передбачено
законодавством про поставки.

Укладення договорів на реалізацію сільгосппродукції на спеціалізованих
аграрних біржах визначається правилами організації та проведення торгів
ф’ючерсними та форвардними контрактами під закупку сільськогосподарської
продукції та продуктів її переробки. Порядок укладення, зміни 1
розірвання договорів поза біржею, як 1 інших господарських договорів,
визначено статтями 10, 11 Арбітражного процесуального кодексу України,
про що говорилось вище. Договірні відносини з контрактації регулюються
типовими договорами контрактації, іншими нормативними актами.

За договором контрактації господарство і заготівельник пов’язані
взаємними правами і обов’язками. У ньому мають бути зазначені назва,
кількість (за видами продукції), якість, ціна, строки, загальна сума
договору, порядок та умови доставки, місця здачі-приймання, вимоги до
тари й упаковки, порядок розрахунків, обов’язки заготівельника щодо
надання господарству допомоги а організації виробництва
сільгосппродукції та її транспортування на приймальний пункт
заготівельника, взаємна майнова відповідальність сторін за порушення
договору та інші умови, які сторони визнають за необхідне передбачити у
договорі (ст. 255 Цивільного кодексу України).

Кількість та асортимент сільгосппродукції, належної до закупівлі,
визначаються в договорах відповідно до державного контракту, а в разі
його відсутності – за розсудом сторін. У договорі окремо зазначається
кількість продукції, яку буде продано у сирому і переробленому вигляді.

За якістю продукція, яка продається господарством, повинна відповідати
стандартам, технічним умовам, правилам ветеринарного і санітарного
нагляду. Отже, заготівельник має право або повністю відмовитись від
недоброякісної продукції, або прийняти її за ціною, яка відповідає
якості продукції.

Важливою умовою в договорі і контрактації є строки здачі продукції
заготівельникові, їх зазначають у договорах з урахуванням пори
дозрівання культур, умов виробництва, переробки та зберігання. За
погодженням із заготівельником господарство може достроково здати
продукцію в рахунок наступних здавальних періодів. Невід’ємною частиною
договору є погоджені між сторонами графіки доставки, які конкретизують
строки здачі продукції. Господарство телеграфом повідомляє
заготівельника про час відвантаження продукції. Днем виконання
господарством зобов’язань за договором вважається дата складання
приймально-здавального документа під час здачі продукції у господарстві
або на приймально-здавальному пункті заготівельника, а в разі
відвантаження її одержувачеві – день здачі продукції транспортній
організації.

У договорі зазначаються пункти здачі приймання сільгосппродукції. Доки
не завершено повний перехід до приймання продукції заготівельником
безпосередньо у господарствах, у договорах контрактації зазначають
окремо обсяги продукції, яка: а/ доставляється господарством
безпосередньо роздрібним торговельним підприємствам; б/ приймається
заготівельником безпосередньо в господарстві; в/ приймається
заготівельником на своїх приймальних пунктах. Вивезення, експедирування
та розвантаження законтрактованої продукції проводяться за рахунок
заготівельних організацій.

Заготівельник зобов’язаний прийняти доставлену на приймальний пункт
продукцію, не допускаючи простою транспортних засобів понад встановлені
строки. В товарно-транспортних накладних зазначається час прибуття
транспорту і час закінчення навантаження або вивантаження продукції.
Якщо продукцію приймають не безпосередньо в господарстві, то
пред’явленою до здачі вважається продукція, доставлена господарством на
приймальний пункт /підприємство/ відповідно до договору чи погодженого
графіка.

Приймання сільгосппродукції за кількістю та якістю здійснюється в
порядку і в строки, встановлені стандартами, типовими договорами
контрактації, відповідними інструкціями. Якщо в норматиних актах таких
умов не передбачено, то сторони можуть визначити їх у договорі. Про це
більш детально буде сказано в наступній темі.

У разі відмови від приймання продукції заготівельник повинен заявити
господарству про факт відмови у письмовій формі /позначення на
товарно-транспортній накладній/, телеграфне тощо. Якщо заготівельник
ухиляється від письмової заяви про відмову від приймання продукції, то
господарство складає про це акт з участю державного інспектора по
заготівлях і якості продукції або іншого представника управління
сільського господарства, або представника іншої незаінтересованої
організції. В разі відмови заготівельника від приймання продукції, що
швидко псується, пред’явленої відповідно до умов договору і погодженого
графіка, господарство може реалізувати цю продукцію державним,
кооперативним організаціям і на колгоспному ринку за договірними цінами
з включенням зазначеної продукції у виконання зобов’язань по
контрактації. При цьому заготівельні організації не звільняються від
відповідальності за необгрунтовану відмову від приймання продукції.

Заготівельник повинен своєчасно і повністю розрахуватися за одержану
продукцію. При укладанні сільськогосподарськими товаровиробниками
договорів контрактації із заготівельними підприємствами використовуються
орієнтовні стартові закупівельні ціни. При цьому зазначені закупівельні
ціни індексуються у зв’язку з інфляційними процесами відповідно до
встановленого порядку, що обов’язково обумовлюється договорами
контрактації. Розрахунки за продану сільгосппродукцію здійснюються
шляхом попередньої оплати, якщо інша форма розрахунків не обумовлена
угодою сторін.

В рахунок оплати державного контракту на сільськогосподарську продукцію
виконавцям державного контракту /за їхньою згодою/ можуть поставлятись
матеріально-технічні ресурси через постачально-збутові та заготівельні
організації. Виконавці державного контракту розраховуються за одержані в
рахунок попередньої оплати кошти /матеріально-технічні ресурси/
законтрактованою продукцією за цінами, що склалися на момент надходження
цих коштів /ресурсів/.

За невиконання або неналежне виконання сторонами своїх обов’язків за
договором контрактації передбачено майнову відповідальність у формі
неустойки і відшкодування збитків. Зокрема, у разі невиконання договору
за кількістю, асортиментом і строками здачі сільгосппродукції
господарства сплачують заготівельним організаціям і переробним
підприємствам неустойку, розмір якої встановлюється в до говорі у
процентному відношенні до вартості недопоставленоі продукції за цінами,
обумовленими в договорі, з урахуванням їх індексації у зв’язку з
інфляційними процесами, крім випадків недобору продукції внаслідок
стихійного лиха.

У сфері контрактації діє вимога реального виконання зобов’язань:

кількість продукції, не зданої господарством у встановлені договором
періоди /строки/, підлягає здачі в інші строки, погоджені сторонами, і
зарахуванню в період її фактичної здачі, за винятком тих видів
продукції, виробництво яких має сезонний характер і поповнення незданої
кількості Їх неможливе. Проте штраф за нездачу господарством продукції
вираховується виходячи лише з вартості продукції, не зданої в
попередньому періоді. Господарство відповідає також за неповернення
тари, наданої йому заготівельником, відшкодовує заготівельникові збитки,
яких він зазнав у зв’язку з тим, що господарство не підготувало
продукцію до здачі на місці і не попередило про це заготівельника тощо.

З господарства, яке уклало договір контрактації, не може бути стягнуто
штраф за неналежну якість продукції, якщо інше не передбчено
інструкціями, правилами про порядок проведення закупок або в договорі за
згодою обох сторін встановлено санкції за таке порушення.
Заготівельникові не надано право стягувати з господарства вартість
недоброякісної продукції у безспірному порядку. Як сторона в договорі
поставки, заготівельник відповідає за неналежну якість продукції перед
споживачем /одержувачем/. Проте він не має права перекласти на
господарство під виглядом збитків суми штрафів, сплачених одержувачем за
поставку сільгосппродукції неналежної якості, крім випадків, коли
господарство, не пред’явивши продукцію заготівельникові для приймання,
відвантажило її одержувачеві.

За невиконання договірних зобов’язань по прийманню продукції
заготівельник сплачує товаровиробникові неустойку, як правило в такому ж
розмірі, в якому товаровиробник відповідає перед контрактом за
несвоєчасну здачу продукції. Контрактант, крім того, відшкодовує
виробникові продукції фактичні витрати, пов’язані з доставкою її в
обидва кінці /якщо ця продукція завозилася до місця приймання
транспортними засобами господарства/. В договорі може бути передбачена
відповідальність контрактанта за невиконання в обумовлені строки
договірних зобов’язань по зустрічному продажу цукру, олії, меляси тощо.
Відповідальність сторін за порушення договору контрактації будується на
принципі вини /умислу або необережності/, яка презумується /ст. 209 ЦК
України/. Господарство звільняється від відповідальності за невиконання
зобов’язань за договором, якщо вони не виконані внаслідок стихійних лих
чи інших несприятливих умов або з вини заготівельника. Питання про те,
чи є певна обставина стихійним лихом, вирішується згідно з правилами,
які застосовуються при страхуванні майна колгоспів, держгоспів та інших
господарств, До Інших несприятливих умов відносять природні та інші
об’єктивні фактори, які свідчать про відсутність вини господарства
/наприклад, заборона здавати худобу у зв’язку з її масовим
захворюванням/. Доказами і підтвердження цих обставин можуть бути
висновки державної інспекції по заготівлях та якості продукції, довідки
ветеринарного нагляду, довідки метеослужби, акти, складені за участю
представника страхової організації тощо. Вина заготівельника вбачається
в ненаданні допомоги в організації виробництва і транспортуванні
продукції на приймальний пункт, непогодженні графіка здачі,
незабезпеченні тарою і пакувальними матеріалами тощо. Арбітражні суди
оцінюють подані господарством документи, з’ясовують, на яких площах
загинули посіви, чи була можливість здати хоча б частину продукції за
рахунок знятого врожаю з інших площ, чи вживало господарство заходів,
щоб запобігти негативним наслідкам стихійного лиха або іншим
несприятливим умовам. З урахуванням усіх цих обставин і вирішується
питання про звільнення господарства від відповідальності за невиконання
зобов’язання за договором контрактації.

Однією з необхідних умов функціонування всіх господарюючих суб’єктів при
переході до ринкових відносин є законність і дисципліна в їх діяльності.

У процесі діяльності господарюючих суб’єктів між ними, між ними і
державою в особі відповідних органів виникають, функціонують та
припиняються численні відносини. Ринковий механізм, як і будь-яке інше
складне явище, не може розвиватися без зіткнень, конфліктів, що
призводять до суперечностей між суб’єктами господарської діяльності.
Такі суперечності між підприємствами, організаціями, державними та
іншими установами називаються господарськими спорами.

Чинне законодавство вимагає від господарюючих суб’єктів, щоб вони до
подання позову вжили заходів щодо врегулювання господарських спорів з
іншою стороною.

Доарбітражне врегулювання господарських спорів – це сукупність
заходів, здійснених підприємствами та організаціями, права яких
порушені, для безпосереднього вирішення спорів, що виникли, з
підприємствами та організаціями, які порушили майнові права та інтереси,
до звернення з позовом до арбітражного суду. Значення доарбітражного
врегулювання господарських спорів розкривається через функції, які
виконує ця стадія господарського процесу:

Доарбітражне врегулювання покликане забезпечити якомога швидше
відновлення порушених прав підприємств і організацій; воно сприяє
виявленню і усуненню причин та умов виникнення господарських
правопорушень; доарбітражне врегулювання сприяє організації та
підвищенню рівня укладання та виконання господарських договорів.

Виходячи із змісту чинного законодавства, слід зробити такий висновок:

загальний порядок доарбітражного врегулювання господарських
спорів (ст. 5-11 Арбітражно-процесуального кодексу України);

спеціальний порядок доарбітражного врегулювання господарських спорів
(визначається, наприклад, ст. 169-179 Статуту залізниць СРСР та нормами
інших нормативних, актів), який застосовується щодо пред’явлення і
розгляду претензій до органів зв’язку, транспорту та ін.

Питання організації претензійної роботи на підприємстві необхідно
передбачити у спеціальному локальному нормативному акті (наказі,
положенні, стандарті), в якому визначаються обов’язки посадових осіб,
відповідних структурних підрозділів організації щодо введення цієї
роботи, порядок і строки підготовки матеріалів для пред’явлення
претензій та розгляду претензій, які надійшли.

Найменування структурних підрозділів і служб, посадових осіб,
відповідальних за ведення претензійної роботи.

У тих випадках, коли обов’язковими для обох сторін правилами або
договором передбачено право перепровірки забракованої продукції
(товарів) підприємством-виготовлювачем, претензії, пов’язані з якістю та
комплектністю продукції (товарів), розглядаються протягом двох місяців.

Що стосується строків спеціального порядку доарбітражного врегулювання
господарських спорів, то слід керуватись нормами статутів, кодексів
відповідного транспорту.

Якщо до претензії не додано всі документи, необхідні для розгляду, їх
повинен подати заявник у зазначений строк, який не може бути менше п’яти
днів, не враховуючи часу поштового обігу. При цьому перебіг строку
розглядання претензії зупиняється до одержання документів чи закінчення
строку їх подання. Якщо документи у встановлений строк. не надійшли,
претензія розглядається за наявними документами

При розгляді претензії підприємства та організації, в разі не обачності,
повинні звірити розрахунки, провести експертизу або вчиниш інші дії для
забезпечення доарбітражного врегулювання спору

Підприємства та організації, що одержали претензію, зобов’язані
задовольнити обгрунтовані вимоги заявника.

Про результати розгляду претензії заявник повідомляється у письмовій
формі.

У відповіді на претензію зазначаються:

повне найменування і поштові реквізити підприємства, організації, що
дають відповідь, та підприємства чи організації, яким надсилається
відповідь; дата і номер відповіді; дата і номер претензії, на яку
додається відповідь; якщо претензію задовольнили повністю або частково,
то нарахована сума, номер і дата платіжної о доручення на перерахування
і неї суми чи строк та засіб задоволення претензії, якщо вона не
підлягає грошовій оцінці; коли претензію відхилено повністю або
частково, то мотиви відхи лення з посиланням на відповідні нормативні
акти і документи, що обґрунтовують відхилення претензії; перелік доданих
до відповіді документів та інших доказів; у додатках 23-25 наведені
окремі зразки відповідей на преіензіі.

Коли претензію відхилено повністю або частково, заявникові повинно бути
повернуто оригінали документів, одержаних з претензією, також надіслано
документи, що обґрунтовують відхилення претензії, якщо їх немає у
заявника претензії.

Відповідь на претензію підписується керівником чи заступником керівника
підприємства, організації та надсилається рекомендованим аби цінним
листом чи вручається під розписку.

Якщо у відповіді про задоволення претензії не повідомляє і ься про
перерахування суми, заявник претензії по закінченні 20 днів після
одержання відповіді мас право пред’явити до банку розпорядження про спи
сання у безспірному порядку визнаної боржником суми. До розпорядження
додається відповідь боржника, а якщо в ній не зазначено розмір визнаної
суми, то до розпорядження додається також копія претензії В разі, коли
визнана сума не перевищує однієї тисячі гривень, стягувачеві достаїньо
послатися в розпорядженні на дату і номер відповіді боржник

Установи банку зобов’язані приймати розпорядження про безспірне списання
коштів і в тих випадках, коли боржник, визнавши претензію, просить з
різних причин не стягувати з нього визнану суму.

За необгрунтоване списання у безспірному порядку претензійної суми винна
сторона сплачує іншій стороні штраф у розмірі 10 процентів від списаної
суми.

В разі порушення строків розгляду претензії, встановлених статтею 7 АПК,
чи залишення її без відповіді, арбітражний суд при вирішенні
господарського спору має право стягти в доход державного бюджету з
підприємства, організації, що припустилися такого порушення, штраф у
розмірі 2 процентів від суми претензії, але не менше як 5 розмірів
мінімальних заробітних плат /без індексації/ і не більш як 100 розмірів
мінімальних заробітних плат /без індексації/.

В разі порушення законних прав та інтересів однією з сторін
господарського договору, сторона, права якої порушені, може у
встановленому порядку пред’явити іншій стороні претензію. В разі
незадоволення претензії або ЇЇ часткового задоволення, або залишення
претензії без відповіді сторона, законні права та інтереси якої
порушені, може звернутись у межах строків позовної давності до
арбітражного суду за захистом.

У ст. 1 Арбітражно-процесуальою кодексу України вказано
“Підприємства, установи, організації, в тому числі колгоспи,
індивідуальні, спільні підприємства, а також інші юридичні особи,
незалежно від форм власності майна та організаційних форм, мають право
звертатися до арбітражного суду згідно із встановленою для нього
підвідомчістю господарських спорів за захистом своїх порушених або
оспорюваних прав та інтересів, які охороняються законом”.

Згідно із ст. 12 АПК арбітражні суди вирішують спори, що виникають при
укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів га з
інших підстав.

У статті 3 Закону України “Про арбітражний суд” сказано, що основним
завданням арбітражного суду є: захист прав та охоронюваних законом
інтересів учасників господарських відносин; сприяння укріпленню
законності у сфері господарських відносин; внесення пропозицій, які
направлені на удосконалення правового регулювання господарської
діяльності.

Наказом Міністерства сільського господарства і продовольсгва України за
№ 3 від 14. 01. 1992 року в системі Мінсільгоспу створені постійно діючі
третейські суди для розгляду господарських спорів Відповідно до
цього наказу затверджено Положення про постійно діючі третейські суди з
вирішення господарських спорів системи Мінсільгосппроду України.

Основними завданнями третейських судів є захист прав і охори-нюваних
законом інтересів учасників господарських відносин, сприяння зміцненню
законності у сфері господарських відносин.

Такий обов’язок покладається також на позивача у разі залучення
арбітражним судом до участі у справі іншого відповідача, заміни
арбітражним судом неналежного відповідача. До позовної заяви додаються
документи, які підтверджують:

вжиття заходів доарбітражного врегулювання господарської о спору з
кожним із відповідачів у спорах, що виникають при укладанні, зміні чи
розірванні договорів, – відповідно договір, проект договору., Лист, який
містить вимогу про укладання, зміну чи розірвання договору, протокол
розбіжностей і документ, що підтверджують дату його одержання, відомості
пропозицій однієї сторони і розгляд їх у встановленому (порядку,
відповідь іншої сторони, якщо її одержано, та інші документи; у спорах,
що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, – копія
претензії, докази її надсилання відповідачу, копія відповіді на
претензію, якщо відповідь одержано/,

відправлення відповідачеві копії позовної заяви, документів, які до неї
додаються;

сплату державного мита у встановлених порядку і розмірі;

обставини, на яких грунтуються позовні вимоги.

До заяви про визнання акта недійсним додається також копія оспорюваного
акта або засвідчений витяг з нього.

В одній позовній заяві може бути об’єднано кілька вимог, пов’язаних між
собою підставою виникнення або поданими доказами.

Бухгалтерія

Методологічне керівництво бухгалтерським обліком і звітністю здійснює
Мінфін, який відповідно до Положення “про організацію бухгалтерського
обліку і звітності в Україні” та з урахуванням загальноприйнятої у
міжнародній практиці системи обліку та статистики, розробляє і
затверджує План рахунків бухгалтерського обліку та інші нормативні
документи щодо ведення бухгалтерського обліку і складання звітності, які
є обов’язковими для виконання всіма підприємствами, установами на
території України.

Нормативні документи з питань бухгалтерського обліку і звітності, що
використовуються в державній статистиці, погоджуються з Мінстатом.

Міністерства і відомства, до сфери управління яких входять підприємства
та установи загальнодержавної власності, а також органи, у віданні яких
перебувають підприємства, установи республіканської /Автономної
Республіки Крим/ та комунальної власності: здійснюють необхідне
забезпечення бухгалтерського обліку і звітності на підвідомчих
підприємствах і в установах; розробляють відповідно до галузевих
особливостей методичні рекомендації щодо бухгалтерського обліку затрат
на виробництво, окремих видів майна та джерел його формування, виходячи
з єдиних методологічних засад; здійснюють контроль за додержанням
підприємствами, установами правил ведення бухгалтерського обліку;
організують підвищення кваліфікації керівників і працівників
бухгалтерських служб.

Підприємство, установа веде бухгалтерський облік майна та результатів
своєї роботи у натуральних вимірах та в узагальненому грошовому виразі
шляхом безперервного, документального і взаємопов’язаного їх
відображення.

Головними завданнями бухгалтерського обліку є :

забезпечення контролю за виконанням зобов’язань, наявністю і рухом
майна, використанням матеріальних і фінансових ресурсів відповідно до
затверджених нормативів і кошторисів;

своєчасне запобігання негативним явищам у фінансово-господарській
діяльності, виявлення і мобілізація внутрігосподарських резервів;

формування повної, достовірної інформації про господарські процеси і
результати діяльності підприємства, установи, необхідної для
оперативного керівництва та управління, а також для її використання
інвесторами, постачальниками, покупцями, кредиторами, фінансовими,
податковими, статистичними і банківськими установами та іншими
заінтересованими органами і організаціями.

Підприємство, установа, здійснюючи організацію бухгалтерського обліку:

самостійно встановлює організаційну форму бухгалтерської роботи,
виходячи з виду підприємства і конкретних умов господарювання; визначає
форму і методи бухгалтерського обліку, грунтуючись на діючих загальних
або галузевих формах і методах, з дотриманням єдиних методологічних
засад, встановлених цим Положенням, а також технологію обробки облікової
інформації; розробляє систему внутрівиробничого обліку, звітності й
контролю господарських операцій,визначає права працівників на підпис
документів.

Підприємство, установа може виділяти на окремий баланс свої філії,
представництва, відділення та інші відособлені підрозділи
/житлово-комунальне, транспортне і підсобне сільське господарство тощо/,
що входять до складу підприємства.

Підприємство, установа веде бухгалтерський облік майна та результатів
своєї роботи методом подвійного запису господарських операцій згідно з
Планом рахунків бухгалтерського обліку.

При веденні бухгалтерського обліку підприємство, установа повинні
забезпечити:

незмінність протягом поточного року прийнятої методології відображення
окремих господарських операцій та оцінку майна відповідно до правил,
передбачених цим Положенням. Зміна методології обліку на наступний рік
повинна бути зазначена у річній бухгалтерській звітності; повноту
відображення в обліку за звітний період /місяць, квартал, рік/ усіх
господарських операцій, проведених у зазначений час, та результатів
інвентаризацій майна і зобов’язань; правильність віднесення доходів і
витрат до відповідних звітних періодів. Доходи і витрати визнаються у
звітному періоді, до якого вони віднесені, незалежно від часу
надходження доходів та оплати витрат; розмежування в обліку поточних
витрат на виробництво /витрат обігу/ та капітальних вкладень;
тотожність даних аналітичного обліку оборотам і залишкам за рахунками
синтетичного обліку на перше число кожного місяця.

Органи і службові особи, які мають доступ до документів і даних
бухгалтерського обліку та звітності підприємства, установи, несуть
відповідальність за розголошення даних, що становлять комерційну
таємницю, відповідно до чинного законодавства України.

Запис у регістрах бухгалтерського обліку провадиться на підставі
первинних облікових документів, які фіксують факти здійснення
господарської операції і розпорядження /дозволу/ на їх проведення.

Інформація, що міститься у прийнятих до обліку первинних документах і
необхідна для відображення у бухгалтерському обліку, нагромаджується та
систематизується в облікових регістрах, які рекомендуються Мінфіном або
розробляються міністерствами і відомствами при дотриманні загальних
методологічних засад. Підприємства і установи, що складають облікові
регістри на машинозчитувальних носіях, зобов’язані забезпечити технічні
засоби для їх відтворення у зручному для читання вигляді.

Відповідальність за правильність реєстрації інформації в облікових
регістрах несуть особи, які склали і підписали їх.

Інформація про господарські операції, здійснені підприємством,
установою за певний період, з облікових регістрів переноситься у
згрупованому вигляді до бухгалтерської звітності.

У первинних документах і облікових регістрах виправлення помилки
повинно бути підтверджено підписами посадових осіб, які підписали ці
документи, із зазначенням дати виправлення. У касових і банківських
документах виправлення не допускаються.

Первинні документи, облікові регістри, бухгалтерська звітність
зберігаються відповідно до встановленого порядку. Відповідальність за їх
збереження і своєчасну передачу до архіву несе головний бухгалтер.

Для відображення у бухгалтерському обліку та звітності майно і
господарські операції оцінюються в національній грошовій одиниці України
способом підсумовування проведених витрат.

Записи у бухгалтерському обліку за валютними рахунками підприємства,
установи, а також за їх операціями в іноземній валюті здійснюються у
національній грошовій одиниці України в сумах, які визначаються шляхом
перерахунку іноземної валюти за курсом Національного банку, що діє на
дату здійснення операцій . Одночасно вказані записи здійснюються у
валюті розрахунків і платежів /за кожною іноземною валютою окремо/.

Для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та
звітності підприємство, установа проводить інвентаризацію майна, коштів
і фінансових зобов’язань. Відповідальність за її організацію несе
керівник підприємства установи.

Кількість інвентаризацій у звітному році, дати їх проведення, перелік
майна і зобов’язань, що підлягають інвентаризації під час кожної з них,
визначаються підприємством, установою, крім випадків, коли проведення
інвентаризації є обов’язковим.

Проведення інвентаризації є обов’язковим:

при передачі майна державного підприємства, установи в оренду,
приватизації майна державного підприємства, перетворенні державного
підприємства в акціонерне товариство, а також в інших випадках,
передбачених законодавством;

перед складанням річної бухгалтерської звітності, крім майна,
інвентаризація якого проводилася не раніше 1 жовтня звітного року.
Інвентаризація будівель, споруд та інших нерухомих об’єктів основних
засобів може проводитись один раз у три роки, а бібліотечних фондів –
один раз у п’ять років;

при зміні матеріально відповідальних осіб /на день прийомупередачі
справ/;

при встановленні фактів крадіжок або зловживань, псування цінностей, а
також за приписом судово-слідчих органів;

у разі пожежі або стихійного лиха.

Розходження фактичної наявності матеріальних цінностей та коштів з
даними бухгалтерського обліку, що встановлені при інвентаризації та
інших перевірках, регулюються підприємством, установою у такому порядку:

основні засоби, матеріальні цінності, цінні папери, кошти та інше
майно, що виявились у надлишку, підлягають оприбуткуванню та зарахуванню
відповідно на результати фінансово-господарської діяльності або
збільшення фінансування з наступним встановленням причин виникнення
надлишку і винних у цьому осіб;

Стосовно господарських товариств тут і надалі функції керівника
здійснюють органи /посадові особи/ згідно з їх установчими документами.

убуток цінностей у межах затверджених норм списується за рішенням
керівника підприємства, установи відповідно на витрати виробництва,
обігу або на зменшення фінансування. Норми природного убутку можуть
застосовуватися лише в разі виявлення фактичних нестач. При відсутності
норм убуток розглядається як понаднормова нестача;

понаднормові нестачі цінностей, а також втрати від псування цінностей
відносяться на винних осіб за цінами, за якими обчислюється розмір шкоди
від розкрадання, нестач, знищення та псування матеріальних цінностей;

понаднормові втрати і нестачі матеріальних цінностей, включаючи готову
продукцію, в тих випадках, коли винуватців не встановлено або у
стягненні з винних осіб відмовлено судом, зараховуються на збитки або
зменшення фінансування.

У документах, якими оформлюється списання втрат і понаднормові нестачі
цінностей, повинні бути зазначені вжиті заходи щодо запобігання таких
нестач і втрат.

Матеріали інвентаризації та рішення щодо регулювання розбіжностей
затверджуються керівником підприємства, установи з включенням
результатів у звіт за той період, в якому закінчена інвентаризація, а
також і в річний звіт.

Відповідальність за організацію бухгалтерського обліку несе керівник
підприємства, установи.

Керівник зобов’язаний створити необхідні умови для правильного ведення
бухгалтерського обліку, забезпечити неухильне виконання всіма
підрозділами та службами, працівниками підприємства, установи,
причетними до обліку, правомірних вимог головного бухгалтера щодо
порядку оформлення та подання для обліку документів і відомостей.

Бухгалтерський облік на підприємстві, в установі може здійснюватися:

бухгалтерською службою /відділом/, що є самостійним структурним
підрозділом підприємства, установи, яка очолюється головним бухгалтером,
або централізованою бухгалтерією;

спеціалізованою організацією або відповідним спеціалістом на договірних
засадах, якщо підприємство, установа не має бухгалтерської служби.

На невеликих підприємствах їх власники або керівники /виконавчі
директори/ можуть самі вести бухгалтерський облік.

призначається або звільняється з посади керівником і безпосередньо йому
підпорядковується; керується цим Положенням, іншими нормативними
актами, затвердженими в установленому порядку, несе відповідальність за
дотримання встановлених єдиних методологічних засад бухгалтерського
обліку; забезпечує контроль і відображення на рахунках бухгалтерського
обліку всіх господарських операцій, надання оперативної інформації,
складання і подання у встановлені терміни бухгалтерської звітності, з
метою виявлення і мобілізації внутрігосподарських резервів здійснює
/разом з іншими підрозділами/ економічний аналіз діяльності
підприємства, установи; підписує разом з керівником підприємства,
установи документи,що є підставою для приймання і видачі
товарно-матеріальних цінностей та коштів, а також розрахункові, кредитні
та фінансові зобов’язання, візує господарські договори. Вказані
документи без підпису головного бухгалтера вважаються недійсними і до
виконання не приймаються. Право підпису може бути надано керівником
підприємства, установи уповноваженим на це особам письмовим
розпорядженням. При відсутності у штаті головного бухгалтера керівник
призначає контролера, якому надає право другого підпису на документах;

бере участь у роботі юридичних служб по оформленню матеріалів щодо
відшкодування втрат від нестач і крадіжок власності підприємства,
установи;

забезпечує перевірку стану бухгалтерського обліку у структурних
підрозділах, філіях, представництвах та інших відособлених підрозділах.

Головному бухгалтеру забороняється приймати до виконання документи на
операції, що суперечать вимогам законодавчих та інших нормативних актів,
порушують договірну і фінансову дисципліну, завдають шкоди державі,
власникам, іншим юридичним особам і громадянам. Про такі документи
головний бухгалтер письмово повідомляє керівника /власника/
підприємства, установи і приймає їх до виконання і обліку тільки за
письмовим його розпорядженням. Керівник /власник/ повністю несе
відповідальність за проведення цих операцій.

З головним бухгалтером погоджується прийняття /призначення/,
переведення та звільнення матеріально-відповідальних працівників.

На підприємствах, в установах, у штаті яких відсутня посада касира,
його обов’язки за письмовим розпорядженням керівника підприємства,
установи, виконує інший працівник.

При звільненні головного бухгалтера проводиться передача справ
призначеному головному бухгалтеру /а при відсутності такого

– працівникові, призначеному наказом керівника підприємства, установи/,
під час якої перевіряється стан бухгалтерського обліку та достовірність
звітних даних, складається відповідний акт, що затверджується керівником
підприємства, установи.

Бухгалтерська звітність повинна відображати наростаючим підсумком
майнове та фінансове становище підприємства, установи, результати
господарської діяльності за звітний період /місяць, квартал, рік/ і
грунтуватися на даних синтетичного і аналітичного обліку.

Типові форми бухгалтерської звітності та інструкції про порядок їх
заповнення розробляються і затверджуються Мінфіном за погодженням з
Мінстатом.

Міністерства і відомства за погодженням з Мінфіном і Мінстатом можуть
встановлювати додаткові спеціалізовані форми бухгалтерської звітності.

Вимога подання бухгалтерської звітності за формами, не затвердженими в
установленому порядку, а також за невстановленими адресами,
забороняється.

Підприємство, установа складає місячну, квартальну і річну
бухгалтерську звітність, у якій відображається склад майна та джерела
його формування, включаючи майно виробництв, філій, представництв та
інших відособлених підрозділів, виділених на окремий баланс.

Об’єднання, до яких входять підприємства, складають самостійний
баланс.

Централізована бухгалтерія, що обслуговує підприємства, установи,
складає бухгалтерську звітність, у якій відображаються результати
господарської діяльності, склад майна цих підприємств, установ та
джерела його формування.

Міністерства і відомства,до сфери управління яких входять
підприємства, установи загальнодержавної власності, а також органи, у
віданні яких перебувають підприємства, установи республіканської
/Автономної Республіки Крим/ та комунальної власності, складають зведену
квартальну і річну бухгалтерську звітність.

Звітним роком для всіх підприємств, установ вважається період з 1
січня по 31 грудня включно.

Першим звітним роком для підприємств, установ, що створюються,
вважається період з дати набуття прав юридичної особи по 31 грудня
включно, а для тих, що набули цього права після 1 жовтня,

– по 31 грудня наступного року включно.

Дані вступного балансу повинні відповідати даним затвердженого
заключного балансу за період, що передує звітному, розбіжності повинні
бути пояснені.

Зміни даних бухгалтерської звітності внаслідок їх перекручення, що
належать як до поточного, так і до минулого року /після затвердження
цієї звітності/ провадяться у тому звітному періоді, в якому були
виявлені перекручення.

Виправлення помилок у бухгалтерській звітності підтверджуються підписом
посадових осіб, які її раніше підписали, із зазначенням дати
виправлення.

Капітальні та фінансові вкладення

До складу капітальних вкладень належать витрати на будівельно-монтажні
роботи, придбання обладнання, інструменту, інвентаря, інші капітальні
роботи і витрати на проектно-розвідувальні, геологорозвідувальні та
бурові роботи, на відведення земельних ділянок та переселення у зв’язку
з будівництвом, на підготовку кадрів для підприємств, що будуються, та
інші. Капітальні вкладення відображаються у балансі за фактичними
витратами для забудовника /замовника/.

Об’єкти капітального будівництва,що перебувають у тимчасовій
експлуатації, до введення їх у постійну експлуатацію не включаються до
складу основних засобів.У бухгалтерському обліку та звітності витрати на
ці об’єкти відображаються як незавершені капітальні вкладення.

Фінансові вкладення /придбання цінних паперів, облігацій, внески до
статутних фондів інших підприємств тощо/ підприємства, установи на
території України та за її межами оцінюються у балансі за фактичними
витратами. При цьому різниця між витратами на придбання облігацій і
подібних їм цінних паперів та їх номінальною вартістю протягом періоду
їх обігу рівномірно списується на результати фінансово-господарської
діяльності.

Витрати на припинене будівництво та витрати на проектно-розвідувальні
роботи нездійсненого будівництва, а також витрати на
геологорозвідувальні, науково-дослідні та дослідно-конструкторські
роботи списуються:

за рішенням керівника підприємства, якщо фінансування вказаних витрат
здійснювалося за рахунок коштів підприємства;

за рішенням міністерства і відомства, до сфери управління яких входять
підприємства, установи загальнодержавної власності, або органу, у
віданні якого перебувають підприємства, установи республіканської
/Автономної Республіки Крим/ та комунальної власності, якщо вказані
витрати фінансувалися за рахунок бюджетних або позабюджетних коштів та
їх сума не перевищує 2 млн. українських карбованців;

за рішенням відповідно Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів
Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських
державних адміністрацій, виконавчих комітетів місцевих Рад народних
депутатів, якщо вказані витрати на підприємствах,в установах державної
власності здійснювалися за рахунок бюджетних і позабюджетних коштів та
їх сума перевищує 2 млн. українських карбованців;

за рішенням засновників господарського товариства, спільного
підприємства, якщо інше не передбачено установчими документами.

Основні засоби та нематеріальні активи

Основні засоби підприємства, установи – це сукупність
матеріально-речових цінностей, що діють у натуральній формі протягом
тривалого часу як у сфері матеріального виробництва, так і у
невиробничій сфері.

До основних засобів належать також капітальні вкладення в багаторічні
насадження, на поліпшення земель /меліоративні, осушувальні, іригаційні
та інші роботи/ і в орендовані будівлі, споруди, обладнання та інші
об’єкти, що належать до основних засобів.

Капітальні вкладення в багаторічні насадження, поліпшення земель
включаються до складу основних засобів щорічно в сумі затрат, що
належать до прийнятих в експлуатацію площ, незалежно від закінчення
всього комплексу робіт.

Завершені капітальні затрати в орендовані будівлі, споруди, обладнання
та інші об’єкти, що належать до основних засобів, зараховуються
орендатором до власних основних засобів у сумі фактичних витрат, якщо
інше не передбачено договором оренди.

Основні засоби підприємства, установи відображаються у бухгалтерському
обліку і звітності за фактичними затратами на їх придбання, спорудження
і виготовлення,що становлять їх первісну вартість. Зміни первісної
вартості основних засобів допускаються лише у разі добудови,
дообладнання, реконструкції та часткової ліквідації відповідних
об’єктів.

Погашення вартості основних засобів підприємства здійснюється шляхом
віднесення зносу /амортизаційних відрахувань/ за затвердженими нормами
на витрати виробництва, обігу протягом терміну, за який первісна
вартість повністю переноситься на витрати виробництва та обігу.

Знос основних засобів відображається в обліку і звітності окремо і
списується при реалізації та іншому вибутті основних засобів.

Установи нараховують за встановленими нормами знос основних засобів до
розміру, який не перевищує їх первісної вартості, й показують його у
звітності без зменшення фінансування.

При списанні основних засобів до повного перенесення їх первісної
вартості на витрати виробництва та обігу знос /амортизація/
недонараховується.

У разі реалізації та іншого вибуття основних засобів фінансовий
результат визначається, виходячи з їх продажної вартості, зменшеної на
залишкову вартість і суму податку на добавлену вартість, з урахуванням
витрат, пов’язаних з вибуттям основних засобів, і вартості матеріальних
цінностей, одержаних від вибуття майна.

Не належать до основних засобів та обліковуються на підприємствах, в
установах як засоби в обороті:

1) предмети терміном служби менше одного року незалежно від їх
вартості;

2) предмети вартістю до 25 тис. українських карбованців за одиницю по
ціні придбання незалежно від терміну служби, за винятком
сільськогосподарських машин і знарядь, будівельного механізованого
інструменту, робочої та продуктивної худоби, які є основними засобами,
незалежно від їх вартості. Гранична вартість предметів, що не належать
до основних засобів, може змінюватися Мінфіном;

3) знаряддя лову /трали, неводи, сіті та інші/ незалежно від їх
вартості й терміну служби;

4) бензомоторні пилки, сучкорізи, сплавний трос, сезонні дороги,
тимчасові відгалуження лісовозних доріг, тимчасові будівлі в лісі
терміном експлуатації до двох років /пересувні будиночки, котлопункти,
пилкозаточувальні майстерні, бензозаправки та інші/;

5) спеціальні інструменти і спеціальні пристосування /для серійного і
масового виробництва певних виробів або для виготовлення індивідуального
замовлення/ незалежно від вартості;

6) спеціальний одяг, спеціальне взуття, а також постільні речі
незалежно від їх вартості і терміну служби;

7) формений одяг, призначений для видачі працівникам підприємства, а
також одяг і взуття в закладах охорони здоров’я, освіти, соціального
захисту, що утримуються за рахунок бюджету, незалежно від вартості й
терміну служби;

8) тимчасові /нетитульні/ споруди, пристосування і пристрої, витрати на
зведення яких включаються до собівартості будівельномонтажних робіт;

9) тара для зберігання товарно-матеріальних цінностей на складах або
для здійснення технологічних процесів вартістю в межах ліміту,
встановленого у підпункті 2 цього пункту, за вартістю придбання або
виготовлення;

10) предмети, призначені для видачі напрокат незалежно від вартості;

11) молодняк тварин і тварини на відгодівлі, птиця, кролі, хутрові
звірі, сім’ї бджіл, а також піддослідні тварини;

12) багаторічні насадження, що вирощуються в розсадниках як посадочний
матеріал.

Предмети вартістю до 500 українських карбованців за одиницю списуються
на видаток у міру відпуску їх у виробництво або експлуатацію. Для
збереження цих предметів при експлуатації на підприємстві, в установі
повинен бути організований належний контроль за їх рухом.

Вартість спеціальних інструментів та спеціального приладдя погашається
відповідно до встановленої норми або кошторисної ставки, розрахованої
виходячи з кошторису витрат на їх виготовлення /придбання/ та
запланованого випуску продукції.

Вартість спеціальних інструментів та спеціального приладдя, призначених
для індивідуальних замовлень або використовуваних у масовому
виробництві, дозволяється повністю погашати у міру відпуску у
виробництво або експлуатацію відповідних інструментів і приладдя.

Засоби праці та предмети, зазначені у пункті 47, враховуються за їх
первісною вартістю, що складається з витрат на придбання, спорудження
або виготовлення. Сума зносу цих засобів та предметів на підприємстві
відображається в обліку і звітності окремо.

У складі нематеріальних активів відображаються придбані підприємством,
установою права користування землею, водою, іншими природними ресурсами,
промисловими зразками, товарними знаками, об’єктами промислової та
інтелектуальної власності та інші аналогічні майнові права.
Нематеріальні активи відображаються у балансі в сумі витрат на придбання
і доведення їх до стану, в якому вони придатні для використання
відповідно до запланованої мети.

Вартість нематеріальних активів погашається віднесенням на витрати
виробництва та обігу відрахувань за нормами, визначеними виходячи з
встановленого терміну їх використання. Якщо неможливо визначити термін
корисного використання нематеріальних активів, норми зносу
встановлюються з розрахунку на десять років /але не більше терміну
діяльності підприємства/. Знос нематеріальних активів враховується і
відображається у звітності окремо.

Сировина, основні та допоміжні матеріали, паливо, покупні
напівфабрикати і комплектуючі вироби, запасні частини, тара, що
використовується для пакування і транспортування продукції /товарів/,
інші матеріальні ресурси відображаються в обліку і звітності за їх
фактичною собівартістю. Давальницька сировина відображається за балансом
за цінами, вказаними у договорі.

Фактична собівартість матеріальних ресурсів визначається виходячи з
витрат на їх придбання, включаючи сплату процентів за придбання в
кредит, наданий постачальником цих ресурсів, націнки /надбавки/,
комісійні винагороди, сплачені постачальницьким і зовнішньоекономічним
організаціям, вартість послуг товарних бірж, митні збори, витрати на
транспортування, зберігання і доставку, що здійснюються сторонніми
організаціями.

Готова продукція відображається у звітності за фактичною виробничою
собівартістю, що складається з витрат, пов’язаних з використанням
основних засобів, сировини, матеріалів, палива, енергії, трудових
ресурсів, та інших витрат на виробництво продукції.

Підприємство /за винятком спільних підприємств з іноземними
інвестиціями /подає квартальну і річну бухгалтерську звітність:

органам, у сфері управління яких перебуває підприємство; учасникам,
засновникам – відповідно до установчих документів;

державній податковій інспекції;

Мінфін може визначати інші державні органи, яким подається
бухгалтерська звітність.

Припинення діяльності підприємств.

Припинення діяльності підприємства являє собою одне з юридичних понять
господарського права. Це специфічна правова робота. В зміст поняття
«припинення» входять юридичні підстави («умови»), акти та
процесуально-правові дії щодо припинення діяльності підприємства як
суб’єкта права. Ці підстави, акти та дії передбачені законодавством про
підприємства. Загальні підстави припинення діяльності підприємств усіх
видів визначені Законом «Про підприємництво» (ст. 11).

Діяльність підприємця припиняється: з власної ініціативи підприємця;
на підставі рішення суду у випадках, передбачених законодавством
України; у разі закінчення строку дії ліцензії; на інших підставах,
передбачених законодавчими актами України.

Загальний процесуальний (процедурний) порядок і форми припинення регулює
Закон «Про підприємства в Україні» (ст. 34-36). У разі банкрутства
підприємства правовідносини припинення регулюються Законом України від
14 травня 1992 р. «Про банкрутство» (Відомості Верховної Ради
України.—1992.—№31.—Ст. 440), який теж поширюється на підприємства всіх
видів.

Особливі підстави і форми припинення підприємств окремих видів
встановлені також законами про ці підприємства та іншими нормативними
актами (зокрема, про корпо-ратизацію, приватизацію та ін.).

Юридичні підстави. Діяльність підприємств припиняє його власник (вищий
орган підприємства, уповноважений орган). Припинення за юридичними
підставами, як зазначалось вище, може бути двох видів: добровільним і
примусовим.

Юридичними підставами добровільного припинення підприємства є ініціатива
власника підприємства або передбачені законом чи установчими документами
обставини. Мотиви ініціативи підприємства (підприємця) закон не регулює.
Це можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо.

До передбачених законом чи установчим договором обставин відносяться: а)
закінчення строку, на який створювалося підприємство; б) досягнення
мети, поставленої засновниками під час створення підприємства (ст. 19
Закону «Про господарські товариства»). Установчі документи підприємств
можуть включати й інші підстави даного виду. Рішення про припинення
підприємства з цих підстав приймає його вищий орган. Підприємці
зобов’язані припиняти свою діяльність також у разі закінчення строку
ліцензій (ст. 11 Закону «Про підприємництво»).

Види юридичних підстав примусового припинення підприємства визначені в
законодавстві про підприємства у вигляді примірного переліку (ст. 34
Закону «Про підприємства в Україні», ст. 19 Закону «Про господарські
товариства»).

Примусово підприємства припиняються, по-перше, на підставі рішень суду
(арбітражного суду) про визнання недійсними установчих документів
підприємства (невідповідність їх чинному законодавству) та акту (рішення
засновника) про створення підприємства. По-друге, підприємство
припиняється на підставі рішення суду (арбітражного суду) за поданням
органів, що контролюють його діяльність, у разі систематичного або
грубого порушення ним законодавства. По-третє, підприємство припиняється
на підставі рішення суду (арбітражного суду) у разі несвоєчасного
повідомлення ним про зміну свого місцезнаходження (при зміні
місцезнаходження підприємство повинно в семиденний термін повідомити про
це реєструючий орган). По-четверте, підприємство припиняє свою
діяльність на підставі рішення арбітражного суду про визнання його
банкрутом. Порядок такого припинення визначає Закон «Про банкрутство».

Закон передбачає дві правові форми припинення підприємства: ліквідацію і
реорганізацію (ст. 34 Закону «Про підприємства в Україні»). У випадку
ліквідації підприємство припиняється як суб’єкт права без
правонаступництва. Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого
підприємства одного або більше нових підприємств як суб’єктів права. У
разі реорганізації підприємства усі його права та обов’язки переходять
до правонаступника (правонаступників). Законодавство визначає п’ять
правових способів реорганізації підприємства: злиття, приєднання, поділ,
виділ та перетворення. З юридичної точки зори ці способи розрізняються
залежно від того, до якого суб’єкта права переходять всі майнові права
та обов’язки підприємства, що реєструються.

Злиття двох і більше підприємств в одне означає перехід прав і
обов’язків кожного з них до підприємства, що виникло внаслідок правового
акту злиття. У цьому випадку виникає нове підприємство.

Приєднання одного підприємства до іншого означає, що до нього переходять
права і обов’язки приєднаного підприємства. Нове підприємство внаслідок
такої реорганізації не виникає.

Поділ підприємства є створенням на базі одного існуючого підприємства
двох і більше підприємств як суб’єктів права. Це поділ усього майна
підприємства. Даний спосіб реорганізації передбачає затвердження
власником (уповноваженим ним органом) роздільного акту (балансу).
Згідно з цим актом частина майна та відповідні права та обов’язки
реорганізованого підприємства переходять до підприємств, створених
внаслідок поділу.

Виділ передбачає, що з діючого підприємства виділяються один або більше
структурних підрозділів, які створюються як самостійні підприємства.
Поділу всього майна підприємства цей спосіб реорганізації не передбачає.
Згідно з роздільним актом (балансом) до них переходять частини майна та
відповідні права і обов’язки реорганізованого підприємства.

Перетворення підприємства як спосіб реорганізації означає перетворення
однієї форми власності в іншу (наприклад, державної в колективну) і,
відповідно, зміну організаційно-правової форми підприємства. Даний
спосіб реорганізації масово застосовується в процесах корпоратизації і
приватизації майна державних підприємств. При перетворенні до
підприємства, яке щойно виникло, переходять права і обов’язки колишнього
підприємства.

Ліквідація і реорганізація підприємства тягне за собою виключення його з
державного реєстру підприємства України. З дати виключення підприємство
вважається реорганізованим чи ліквідованим.

Статусу суб’єкта права і юридичної особи підприємство позбавляється
після здійснення щодо нього заходів, які є ліквідаційним процесом,
врегульованим законом. Зокрема, це такі заходи:

1. Ліквідація підприємства ліквідаційною комісією, що призначається
органом (особою), який прийняв рішення про ліквідацію. Цей орган (особа)
може покласти обов’язок щодо ліквідації підприємства на його органи
управління.

2. Встановлення порядку і строків ліквідації. Їх встановлює орган, що
прийняв рішення про ліквідацію (власник, уповноважений орган, суд,
арбітражний суд). Встановлюється також строк для задоволення претензій
кредиторів. Він не може бути менше двох місяців з моменту оголошення про
ліквідацію.

3. Виконання ліквідаційною комісією своїх обов’язків: повідомлення про
ліквідацію підприємства в пресі (за місцем знаходження), про порядок і
строки ліквідації; вжиття необхідних заходів для стягнення дебіторської
заборгованості підприємства, виявлення його кредиторів та претензій
останніх. Кредитори та інші юридичні та фізичні особи, що мають угоди з
підприємством, повідомляються про ліквідацію письмово.

4. Здійснення ліквідаційною комісією згідно з встановленим законом
порядком: інвентаризації і оцінки майна організації, реалізації майна,
розрахунків з кредиторами і членами трудового колективу, складання
ліквідаційного балансу і подання його органу, який призначив
ліквідаційну комісію, або власнику.

Майнові претензії кредиторів до ліквідовуваного підприємства
задовольняються з його майна. При цьому законодавець припускає, що
відповідного майна для задоволення претензій всіх кредиторів може не
вистачити (презумпція недостатності майна). Тому в законодавстві про
ліквідацію підприємств діє загальне правило щодо черговості задоволення
боргів ліквідовуваним підприємством-боржником.

Залежно від підстав ліквідації підприємства встановлено два види
черговості. Якщо підприємство ліквідується у звичайному порядку, діє
черговість, встановлена статтею 36 Закону «Про підприємства в Україні».
Вона має бути конкретизована статутом.

Якщо підприємство оголошене банкрутом, діє черговість, визначена статтею
21 Закону «Про банкрутство». Звичайна черговість — це першочергові та
інші борги підприємства-боржника. Першочерговими є борги:

— перед бюджетом;

— витрати на відновлення природного середовища, якому завдано шкоди
ліквідованим підприємством;

— розрахунки з оплати згідно з трудовими договорами (контрактами)
ліквідованого підприємства;

— вимоги кредиторів, забезпечені заставою. Черговість задоволення інших
боргів має бути встановлена у статуті (установчому договорі). Вона
повинна визначатися згідно з ч. ч. 2, 4, 5 ст. 36 Закону «Про
підприємства в Україні», а саме:

— друга черга — за вимогами органів державного соціального страхування і
соціального забезпечення. В межах цієї черги здійснюється капіталізація
платежів, належних з підприємства у зв’язку з заподіянням каліцтва,
іншого ушкодження здоров’я громадянина або в зв’язку з його смертю;

— третя черга — своєчасно виявлені і заявлені вимоги кредиторів, не
забезпечені заставою;

— четверта черга — повернення внесків членів трудового колективу до
статутного фонду підприємства і виплати по акціях трудового колективу;

— п’ята черга — претензії, виявлені і заявлені після закінчення строку,
встановленого для їх заявлення, а також будь-які інші вимоги.

Суть черговості полягає в тому, що вимоги кожної наступної черги
виконуються після повного задоволення вимог попередньої черги. Якщо в
межах однієї черги майна для повного погашення боргів не вистачає, воно
розподіляється між кредиторами пропорційно заявленим ними і визначеним
ліквідаційною комісією сумам.

При ліквідації підприємства застосовується категорія так званих
«погашених» претензій (ч. З ст. 36 Закону «Про підприємства в Україні»).
Погашеними згідно з законом визнаються претензії: а) не задоволені за
браком майна; б) не визнані ліквідаційною комісією. Останні можуть бути
оскаржені до суду або арбітражного суду кредиторами. Позови про
задоволення їх вимог мають бути подані кредиторами протягом місяця від
дня одержання повідомлення про повне або часткове невизнання претензій.
Майно, що залишається після погашення боргів підприємства,
використовується згідно з рішенням власника майна.

Ліквідація і реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення,
перетворення) підприємства провадяться за рішенням власника, а у
випадках, передбачених цим Законом, за рішенням власника та за участю
трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі
підприємства, чи за рішенням суду або арбітражу. Реорганізація
підприємства, яка може викликати екологічні, демографічні та інші
негативні наслідки, що зачіпають інтереси населення території, повинна
погоджуватися з відповідною Радою народних депутатів.

Підприємство ліквідується також у випадках:

визнання його банкрутом;

якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства через
невиконання умов, встановлених законодавством і в передбачений рішенням
строк не забезпечено додержання цих умов або не змінено вид діяльності;

якщо рішенням суду будуть визнанні недійсними установчі документи і
рішення про створення підприємства;

на інших підставах, передбачених законодавчими актами України.

При реорганізації і ліквідації підприємства звільнюваним працівникам
гарантується додержання їх прав та інтересів відповідно до трудового
законодавства України.

Підприємство вважається реорганізованим або ліквідованим з моменту
виключення його з державного реєстру України.

У разі злиття підприємства з іншим підприємством усі майнові права та
обов’язки кожного з них переходять до підприємства, яке виникло в
результаті злиття.

При приєднанні одного підприємства до іншого останньому переходять усі
майнові права та обов’язки приєднаного підприємства.

У разі поділу підприємства до нових підприємств, які виникли в
результаті цього поділу, переходять за роздільним актом (балансом) у
відповідних частинах майнові права і обов’язки

При перетворенні одного підприємства в інше до підприємства, яке
виникло, переходять усі майнові права і обов’язки колишнього
підприємства.

Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, яка
утворюється власником або уповноваженим ним органом, а у випадках
банкрутства підприємства – судом або арбітражем. За їх рішенням
ліквідація може провадитись самим підприємством в особі його органу
управління.

Власник, суд (арбітраж) або орган, уповноважений створювати
підприємства, який прийняв рішення про ліквідацію підприємства,
встановлює порядок і строки проведення ліквідації, а також строк для
заяви претензій кредиторів, який не може бути менш двох місяців з
моменту оголошення про ліквідацію.

Ліквідаційна комісія або інший орган, який провадить ліквідацію
підприємства, вміщує в офіційній пресі за місцезнаходженням підприємства
публікацію про його ліквідацію і про порядок та строк заяви кредиторами
претензій. Поряд з цією публікацією ліквідаційна комісія (орган, що
провадить ліквідацію) зобов’язана провести роботу по стягненню
дебіторської заборгованості підприємству і виявленню претензій
кредиторів з повідомленням останніх про ліквідацію підприємства.

Ліквідаційна комісія (орган, що провадить ліквідацію) оцінює наявне
майно ліквідовуваного підприємства і розраховується з кредиторами,
складає ліквідаційний баланс і подає його власнику або органу, який
призначив ліквідаційну комісію.

Претензії кредиторів до ліквідовуваного підприємства задовольняються
з майна цього підприємства. При цьому в першочерговому порядку
задовольняються борги перед бюджетами і компенсуються витрати на
відновлення природного середовища, якому завдало шкоди ліквідоване
підприємство.

Претензії, виявлені і заявлені після закінчення строку, встановленого
для їх заяви, задовольняються з майна підприємства, що залишилось після
задоволення першочергових претензій, виявлених претензій, а також
претензій, заявлених у встановлений строк.

Претензії, не задоволені, за браком майна, вважаються погашеними.
Погашеними вважаються також претензії, які не визнані ліквідаційною
комісією (органом, що провадить ліквідацію), а також при умові, коли
кредитори протягом місячного строку від дня одержання повідомлення про
повне або часткове невизнання претензій не подадуть позови до суду або
державного арбітражу про задоволення вимог.

У разі ліквідації підприємства здійснюється капіталізація почасових
платежів, належних з цього підприємства, у зв’язку із заподіянням
каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я або із смертю громадянина.

У разі ліквідації підприємства внесок члена трудового колективу
видається йому в грошовій формі або цінними паперами після задоволення
претензій кредиторів.

Майно, що залишилось після задоволення претензій кредиторів і членів
трудового колективу, використовується за вказівкою власника.

У разі реорганізації підприємства його права і обов’язки переходять до
правонаступників.

Припинення діяльності товариства відбувається шляхом його
реорганізації (злиття, поєднання, поділу, виділення, перетворення) або
ліквідації.

Реорганізація товариства відбувається за рішенням вищого органу
товариства.

При реорганізації товариства вся сукупність прав та обов’язків
товариства переходить до його правонаступників.

Товариство ліквідується:

а) після закінчення строку, на який воно створювалося, або після
досягнення мети, поставленої при його створенні;

б) за рішенням вищого органу товариства;

в) на підставі рішення суду або арбітражного суду:

за поданням банківських органів у разі неплатоспроможності товариства;

за поданням органів, що контролюють діяльність товариства, у разі
систематичного або грубого порушення ним законодавства;

г) з інших підстав, передбачених установчими документами.

Ліквідація товариства провадиться призначеною ним ліквідаційною
комісією, а у випадку банкрутства та припинення діяльності товариства за
рішенням суду або арбітражного суду – ліквідаційною комісією, що
призначається цими органами.

З дня призначення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження
по управлінню справами товариства. Ліквідаційна комісія у триденний
строк з моменту її призначення публікує інформацію товариства в одному з
офіційних (республіканському і місцевому) органів преси із зазначенням
строку подачі заяв кредиторами своїх претензій, оцінює наявне майно
товариства, виявляє його дебіторів і кредиторів та розраховується з
ними, вживає заходів до оплати боргів товариства третім особам, а також
його учасникам, складає ліквідаційний баланс та подає його вищому органу
товариства або органу, що призначив ліквідаційну комісію.

Грошові кошти, що належать товариству, включаючи виручку від
розпродажу його майна від ліквідації, після розрахунків по оплаті праці
працівників, які працюють на умовах найму, та виконання зобов’язань
перед бюджетом, банками, власниками облігацій, випущених товариством та
іншими кредиторами, розподіляються між учасниками товариства у порядку і
на умовах, передбачених цим Законом та установчими документами у
шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію.

Майно, передане товариству учасниками у користування, повертається у
натуральній формі без винагороди.

У разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості товариства, його
грошові кошти не підлягають розподілу між учасниками до вирішення цього
спору або одержання кредиторами відповідних гарантій.

Ліквідація товариства вважається завершеною, а товариство таким, що
припинило свою діяльність, з моменту внесення запису про це до
державного реєстру.

Правоохоронні органи

Діяльність прокуратури по дотриманню законності

Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів
Кабінетом Міністрів України, міністерствами, державними комітетами,
відомствами, іншими органами державного і господарського управління та
контролю, Урядом Автономної Республіки Крим, місцевими Радами народних
депутатів, їх виконавчими і розпорядчими органами, військовими
частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими
рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм
власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та
громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і
підпорядкованими йому прокурорами.

Генеральний прокурор України призначається Верховною Радою України за
поданням Голови Верховної Ради України.

У діяльності щодо здійснення нагляду за додержанням законів Генеральний
прокурор України відповідальний перед Верховною Радою України і тільки
їй підзвітний. Генеральний прокурор України не менш як один раз на рік
звітує перед Верховною Радою України про діяльність прокуратури.

Строк повноважень Генерального прокурора України та підпорядкованих
йому прокурорів – п’ять років.

Звільнення (відставка) Генерального прокурора України протягом строку
повноважень може мати місце лише у випадках вчинення ним злочину,
порушення виконання службових обов’язків, у зв’язку з неможливістю
виконання обов’язків за станом здоров’я, а також за власним бажанням.

В усіх випадках питання про відставку Генерального прокурора України
вирішується Верховною Радою України.

Повноваження прокурорів, організація, засади та порядок діяльності
прокуратури визначаються Конституцією України, цим Законом, іншими
законодавчими актами.

Органи прокуратури у встановленому порядку в межах своєї компетенції
вирішують питання, що випливають із загальновизнаних норм міжнародного
права, а також укладених Україною міждержавних договорів.

Діяльність органів прокуратури спрямована на всемірне утвердження
верховенства закону, зміцнення правопорядку і має своїм завданням захист
від неправомірних посягань:

1) закріплених Конституцією України незалежності республіки,
суспільного та державного ладу, політичної та економічної системи, прав
національних груп і територіальних утворень;

2) гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними
правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і
свобод людини та громадянина;

3) основ демократичного устрою державної влади, правового статусу
місцевих Рад народних депутатів, органів територіального громадського
самоврядування.

Основними функціями прокуратури є:

1) нагляд за додержанням законів усіма органами, підприємствами,
установами, організаціями, посадовими особами та громадянами;

2) нагляд за додержанням законів органами, які ведуть боротьбу із
злочинністю та іншими правопорушеннями і розслідують діяння, що містять
ознаки злочину;

3) розслідування діянь, що містять ознаки злочину;

4) підтримання державного обвинувачення, участь у розгляді в судах
кримінальних, цивільних справ та справ про адміністративні
правопорушення і господарських спорів у арбітражних судах;

5) нагляд за виконанням законів у місцях тримання затриманих,
попереднього ув’язнення, при виконанні покарань та застосуванні інших
заходів примусового характеру, які призначаються судом;

6) нагляд за додержанням законів органами військового управління,
військовими об’єднаннями, з’єднаннями, частинами, підрозділами,
установами і військовими навчальними закладами та посадовими особами
Збройних Сил, Прикордонних військ, Національної гвардії, Управління
державної охорони, Служби безпеки України та інших військових формувань,
дислокованих на території України.

Прокуратура бере участь у розробленні органами державної влади заходів
запобігання злочинам та іншим правопорушенням, у роботі по вдосконаленню
та роз’ясненню законодавства.

На прокуратуру не можуть покладатися функції, не передбачені законами
України.

Органи прокуратури України:

1) становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний
прокурор України, з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів
вищестоящим;

2) здійснюють свої повноваження на підставі додержання Конституції
України та чинних на території республіки законів, незалежно від
будь-яких органів державної влади, посадових осіб, а також рішень
громадських об’єднань чи їх органів;

3) захищають у межах своєї компетенції права і свободи громадян на
засадах їх рівності перед законом, незалежно від національного чи
соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних
переконань, службового чи майнового стану та інших ознак;

4) вживають заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не
виходили, поновлення порушених прав і притягнення у встановленому
законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення;

5) діють гласно, інформують державні органи влади, громадськість про
стан законності та заходи щодо її зміцнення.

Працівники прокуратури не можуть належати до будь-яких політичних
партій чи рухів.

Діяльність прокуратури підконтрольна Верховній Раді України,
утворюваним нею для цієї мети органам. Втручання інших органів державної
влади і управління, посадових осіб, засобів масової інформації,
громадсько-політичних організацій (рухів) та їх представників у
діяльність прокуратури по нагляду за додержанням законів або по
розслідуванню діянь, що містять ознаки злочину, забороняється.

Вплив у будь-якій формі на працівника прокуратури з метою перешкодити
виконанню ним службових обов’язків або добитися прийняття неправомірного
рішення тягне за собою відповідальність, передбачену законом.

Звернення представників влади, інших посадових осіб до прокурора з
приводу конкретних справ і матеріалів, що знаходяться у провадженні
прокуратури, не можуть містити будь-яких вказівок або вимог щодо
результатів їх вирішення.

Ніхто не має права без дозволу прокурора або слідчого розголошувати
дані перевірок і попереднього слідства до їх закінчення.

Вимоги прокурора, які відповідають чинному законодавству, є
обов’язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій,
посадових осіб та громадян і виконуються невідкладно або у передб