Реферат з бухобліку.

Нематеріальні ресурси, нематеріальні активи, оцінка вартості та
амортизація нематеріальних активів.

Нематеріальні ресурси

Визначальною рисою сучасного періоду розвитку всіх без винятку
розвинених країн є зростання в суспільному виробництві ролі
науково-технічних знань та інших результатів творчої діяльності людини.
Використання накопиченого капіталу знань веде до суттєвих змін у
характері функціонування підприємств та організацій Значення фізичних
товарів і обладнання поступово зменшується, тоді як значення послуг і
нематеріальних ресурсів неухильно зростає.

За природою свого походження нематеріальні ресурси виникають або завдяки
новим, унікальним знанням у будь-якій формі, або через рідкісність
ресурсів (природну чи організовану). В обох цих випадках недостатність
ресурсів (унаслідок унікальності чи наявності в обмеженій кількості)
сприяє появі ренти Використання таких ресурсів або робить їхніх
власників єдиним виробником певної продукції, або забезпечує зменшення
витрат проти інших виробників. Отже, нематеріальні ресурси багато важать
у підвищенні конкурентоспроможності діючих підприємств. За умов
насиченості ринку різноманітними товарами підприємство-виробник повинно
вдосконалювати можливості пропонування, просування та реалізації своїх
товарів або послуг. Дійовим інструментом конкуренції у цьому разі може
бути використання нематеріальних ресурсів. Наприклад, володіння
ліцензією надає її власникові виключне право використання певного
технічного досягнення, а тому забезпечує йому відповідні конкурентні
переваги. Зареєстроване зазначення походження товару завжди гарантує
споживачу особливі, елітарні, а іноді унікальні властивості товару, що
також підвищує конкурентоспроможність останнього.

Відтак необхідною умовою успішного функціонування будь-якого
підприємства в ринковій економіці є ефективне використання його власних
так званих нематеріальних ресурсів.

Нематеріальні ресурси — це складова частина потенціалу підприємства,
здатна забезпечувати економічну користь протягом відносно тривалого
періоду. Відмітними рисами цих ресурсів є брак матеріальної основи
здобування доходів та невизначеність розмірів майбутнього прибутку від
їхнього використання.

Поняття «нематеріальні ресурси» використовується для характеристики
сукупності об’єктів інтелектуальної власності. Інтелектуальна власність
у широкому розумінні — це юридична категорія, яка застосовується для:

— визначення результатів творчої праці людини (творів науки, техніки,
мистецтва та інших видів діяльності);

— позначення належності таких результатів творчої праці відповідним
суб’єктам творчої діяльності;

— закріплення за цими суб’єктами особистих немайнових і майнових прав,
пов’язаних із розробкою та використанням створених ними інтелектуальних
продуктів.

У складі об’єктів інтелектуальної власності виокремлюють:

1) об’єкти промислової власності. З-поміж об’єктів промислової власності
окремо також виділяють так звані засоби індивідуалізації учасників
цивільного обороту і виготовлюваної ними продукції, робіт, послуг (знаки
для товарів і послуг, фірмове найменування, зазначення походження
товарів);

2) об’єкти, що охороняються авторськими та суміжними правами;

3) інші (нетрадиційні) об’єкти інтелектуальної власності.

Згідно з Паризькою конвенцією з охорони промислової власності (1883р.)
до об’єктів цієї власності належать винаходи, корисні моделі, промислові
зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування,
зазначення походження товарів, а також способи захисту від
недобросовісної конкуренції.

Стокгольмська конвенція (1967 р.) включає в поняття «інтелектуальна
власність» права, що стосуються літературних, художніх і наукових
творів, виконавчої діяльності артистів, звукозапису, радіо і
телевізійних передач, винаходів у всіх галузях людської діяльності,
наукових відкриттів, промислових зразків, товарних знаків, знаків
обслуговування, фірмових найменувань та комерційних позначень, захисту
проти недобросовісної конкуренції, а також всі інші права щодо
інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і
художній галузях.

Поняття «промислова власність» розуміють у найширшому значенні і
застосовують не тільки щодо промисловості й торгівлі, але також і щодо
сільськогосподарського виробництва, добувної промисловості та всіх
продуктів промислового чи природного походження.

З-поміж об’єктів промислової власності центральне місце належить
винаходам. Винахід — це результат творчої діяльності людини в будь-якій
галузі технології. Об’єктами винаходу можуть бути продукт і спосіб.

Виділяють кілька основних видів продуктів, які можуть стати об’єктом
винаходу. До них, зокрема, належать:

— пристрій — машина, механізм, прилад тощо, які характеризуються
наявністю конструктивних елементів та зв’язків між ними, їхнім взаємним
розташуванням, формою виконання, параметрами елементів і матеріалів, з
котрих їх виготовлено;

— речовина — індивідуальні хімічні сполуки, композиції (сполуки, суміші,
розчини, сплави тощо), продукти ядерного перетворення, які
характеризуються якісними й кількісними ознаками;

— штам мікроорганізму, культура клітин рослин і тварин — спадково
однорідні культури бактерій, мікроскопічні гриби, дріжджі,
мікроорганізми, віруси, фаги, соматичні клітини рослин і тварин, які
культивуються, тощо.

До способів належать процеси виконання дій над матеріальним об’єктом
(об’єктами) за допомогою інших матеріальних об’єктів. Спосіб
характеризується наявністю дій або сукупності дій, порядком їхнього
виконання в часі.

Отже, винаходом може бути лише конкретний продукт або спосіб.
Пропозиції, що їх сформульовано у вигляді загальної постановки завдання
або у вигляді ідеї, не можуть бути кваліфіковані як винахід. Зокрема, не
визнаються винаходами відкриття, наукові теорії, математичні методи,
методи організації та управління господарством, плани, умовні
позначення, розклади, правила, програми для обчислювальних машин,
топології інтегральних мікросхем, сорти рослин і породи тварин тощо.

Для визначення патентоспроможності винаходу в Україні використовуються
такі критерії:

1) новизна винаходу. Винахід визнається новим, якщо він не є частиною
рівня техніки, тобто коли з-поміж відомостей, які стали
загальнодоступними в світі до дня подачі заявки на винахід, не виявлено
засобу з ознаками, ідентичними всім ознакам формули даного винаходу;

2) наявність винахідницького рівня. Винахід має винахідницький рівень,
якщо для фахівця він не випливає сам собою з рівня техніки, тобто коли
досі не було виявлено рішень, які мають ознаки, що збігаються з
головними ознаками даного винаходу;

3) промислова придатність винаходу. Винахід визнається промислово
придатним, якщо його можна використати (багаторазово відтворити) в
промисловості або в іншій сфері діяльності. При цьому безпосередня
утилітарна корисність винаходу не є обов’язковою умовою (винахід не
обов’язково має бути використаний).

Корисна модель — це результат творчої діяльності людини, об’єктом якої
може бути конструктивне вирішення пристрою або його складових частин.

Корисні моделі відрізняються від інших об’єктів промислової власності
тим, що їхнім предметом є тільки конструктивне вирішення пристрою
(просторова композиція, взаємне розташування елементів пристрою, його
форма). Це означає, що речовини, штами мікроорганізмів, культури клітин
рослин і тварин, а також способи не можуть бути визнані корисними
моделями. За законами України корисна модель відповідає умовам
патентоспроможності, якщо вона є новою (не є частиною рівня техніки) і
промислово придатною (тобто придатною для відтворення промисловими
засобами).

Промисловим зразком називається результат творчої діяльності людини в
галузі художнього конструювання. Об’єктом такої діяльності може бути
форма, малюнок, кольори або їхнє поєднання, що визначають зовнішній
вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та
ергономічних потреб. Промисловий зразок може бути об’ємним (модель),
плоским (рисунок) або комбінованим.

За своєю сутністю промисловий зразок — це нове художньо-конструктивне
вирішення виробу, в якому досягається єдність технічних та естетичних
властивостей. Не підлягають охороні як промислові зразки: об’єкти
архітектури, промислові гідротехнічні та інші стаціонарні споруди;
друкована продукція як така; об’єкти нестійкої форми з рідких,
газоподібних, сипких і тому подібних речовин.

Художньо-конструктивне вирішення виробу визнається промисловим зразком і
забезпечується правовою охороною за умов його новизни та промислової
придатності. Промисловий зразок є новим, якщо сукупність його суттєвих
ознак, що визначають естетичні та (або) ергономічні особливості виробу,
не стала загальнодоступною у світі до дня фіксації його пріоритету.
Промислова придатність означає, що промисловий зразок може бути
багаторазово відтворений через виготовлення відповідного виробу.

Товарними знаками та знаками обслуговування (в українському
законодавстві — знаки для товарів і послуг) вважаються оригінальні
позначення, з допомогою яких товари і послуги одних осіб відрізняють від
однорідних товарів і послуг інших осіб. Головне завдання товарного знака
полягає в ідентифікації товару та його виробника на ринку. Товарний знак
при цьому виконує одночасно дві функції: рекламування товару та
гарантування його якості.

Використання таких знаків дає можливість споживачу швидко знайти та
ідентифікувати потрібний йому товар. Тому товарний знак розміщують на
самому товарі або його упаковці. Товарний знак використовують також у
рекламі, друкованих виданнях, на офіційних бланках підприємств тощо.

Товарний знак є вказівкою для споживача, тому власник товарного знака
несе відповідальність за якість своїх виробів як у процесі реалізації,
так і на етапі споживання.

Елементи знака для товарів і послуг можуть бути:

— словесними (слова, сполучення літер, лексичний образ);

— зображувальними (зображення живих істот, різноманітних предметів,
фігур будь-яких форм, кольорових плям тощо);

— об’ємними (тривимірні об’єкти, фігури та комбінації ліній і фігур);

— з використанням інших позначень або їхніх комбінацій, виконаних у
будь-якому кольорі чи поєднанні кольорів. Основними вимогами до знаків
для товарів і послуг є: 1) їхня новизна (новизна товарного знака
розглядається стосовно сфери його використання, тобто переліку товарів,
які він охороняє, і часу його дії, тобто терміну чинності даного
товарного знака);

2) оригінальність (товарний знак має суттєво відрізнятися від уже
зареєстрованих і відомих позначень); 3) охоронопридатність, тобто
можливість їхньої офіційної реєстрації.

Правовій охороні підлягають знаки, які не порушують суспільних
інтересів, принципів гуманності та моралі та на які не поширюються
обмеження щодо надання правової охорони. В українському законодавстві є
достатньо широкий перелік позначень, котрі не підлягають реєстрації як
знаки для товарів і послуг. Зокрема, до таких належать позначення, які:

1) зображують державні герби, прапори та емблеми, офіційні назви держав,
скорочені або повні найменування міжнародних між* урядових організацій,
офіційні контрольні, гарантійні та пробірні клейма, печатки, нагороди та
інші відзнаки;

2) не мають розрізняльної здатності (неспроможні породити в споживача
асоціативні образи, достатні для ідентифікації товару та його
виробника), які є загальновживаними, які є оманливими або такими, що
можуть завести в оману щодо товару (послуги) або особи, котра його
виробляє (надає);

3) є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати зі знаками,
раніше зареєстрованими, фірмовими найменуваннями, найменуваннями місця
походження товару, що належать іншим особам;

4) відтворюють промислові зразки, назви відомих в Україні творів науки,
літератури і мистецтва або цитати і персонажі з них без згоди власників
авторського права, прізвища, імена, портрети, факсиміле відомих в
Україні осіб без їхньої згоди.

Зазначення походження товару як об’єкт промислової власності може бути
двох видів: просте та кваліфіковане.

Просте зазначення походження товару — це будь-яке словесне чи
зображальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на
географічне місце походження товару. При цьому під географічним місцем
розуміють будь-який географічний об’єкт із офіційно визначеними межами:
країна, регіон як частина країни, населений пункт, місцевість тощо.

Поняття «кваліфіковане зазначення походження товару» охоплює (об’єднує)
такі терміни:

— назва місця походження товару;

— географічне зазначення походження товару.

Назва місця походження товару — це назва географічного місця, котра
вживається як позначення в назві товару, що походить із зазначеного
географічного місця та має особливі властивості, виключно або головним
чином зумовлені характерними для даного географічного місця природними
умовами або поєднанням цих природних умов з характерним для даного
географічного місця людським фактором.

Географічне зазначення походження товару — це назва географічного
місця, котра вживається як позначення в назві товару, що походить із
цього географічного місця та має певні якості, репутацію або інші
характеристики, в основному зумовлені характерними для даного
географічного місця природними умовами чи людським фактором або
поєднанням таких.

Просте зазначення походження товару дає лише загальне уявлення про
дійсне місце походження товару. Кваліфіковане зазначення походження
товару виокремлює з-поміж великої кількості товарів такі, котрі мають
особливі властивості, особливі якості, зумовлені географічною специфікою
місця його виробництва, тобто воно вказує на безпосередню залежність
властивостей товару від місця його походження.

Метою реєстрації зазначення походження товару є захист такого
найменування, запобігання його використанню для інших товарів. Тому
основними ознаками зазначення походження товару поряд з назвою певної
місцевості є:

— географічне середовище, яке охоплює специфічні природні умови та (або)
людські фактори;

— наявність у товарі особливих властивостей, які вирізняють його з-поміж
інших однорідних товарів;

— обов’язкова об’єктивна залежність особливих властивостей товару від
географічного середовища.

Не визнається зазначенням походження товару позначення, яке, хоча і
містить назву географічного об’єкта, але є загальновживаним щодо товарів
певного виду і яке не пов’язане з місцем його виготовлення.
Забороняється використовувати зазначення походження товару в перекладі
або в поєднаннях зі словами «рід», «тип», «імітація», оскільки це може
ввести споживачів в оману щодо місця походження та особливих
властивостей товару.

Фізична або юридична особа, яка зареєструвала зазначення походження
товару, одержує право на його використання в рекламних цілях через
розміщення на відповідному виробі, його упаковці, у проспектах та іншій
товарно-супровідній документації.

Фірмове найменування — це стале позначення підприємства (фірми,
компанії, тощо) або окремої особи, від імені якої здійснюється виробнича
або інша діяльність.

Фірмове найменування використовується для розпізнавання підприємств і
виокремлювання їх з-поміж інших. На відміну від знаків для товарів і
послуг, які уможливлюють ідентифікацію конкретних товарів та послуг
даного підприємства, фірмове найменування вказує на підприємство як
таке, без будь-яких посилань на товари та послуги, які воно постачає на
ринок, та характеризує репутацію і становище підприємства в цілому.

Недобросовісною конкуренцією вважаються будь-які дії в конкуренції, що
суперечать правилам, торговим та іншим чесним зви

чаям у підприємницькій діяльності. Недобросовісною конкуренцією
вважаються дії, пов’язані:

1) із неправомірним використанням ділової репутації суб’єкта
господарювання (використання чужих позначень, рекламних матеріалів,
упаковки; товарів іншого виробника; копіювання зовнішнього вигляду
виробу; порівняльна реклама);

2) зі створенням перешкод суб’єктам господарювання в процесі конкуренції
та використанням неправомірних переваг у конкуренції (дискредитація
суб’єкта; купівля-продаж товарів, виконання робіт, надання послуг із
примусовим асортиментом; намовляння до бойкоту суб’єкта господарювання;
намовляння постачальника до дискримінації покупця; намовляння до
розірвання договору з конкурентом; підкуп працівника постачальника або
покупця);

3) із неправомірним збиранням, розголошенням та використанням
комерційної таємниці, включаючи й намовляння до розголошення комерційної
таємниці.

До об’єктів, що охороняються авторським правом, належать як оприлюднені,
так і неоприлюднені твори в галузі науки, літератури і мистецтва
незалежно від їхнього призначення, жанру, достоїнства, обсягу, мети
(освіта, інформація, пропаганда, розваги тощо), котрі існують у таких
об’єктивних формах:

— письмовій (рукопис, машинопис, нотний запис тощо);

— усній (оприлюднені виступи, лекції, промови, проповіді тощо);

— образотворчій (ілюстрації, картини, схеми, кіно-, відео-, фото кадри
тощо);

— об’ємно-просторовій (скульптури, моделі, архітектурні форми тощо);

— в інших формах.

Авторське право не поширюється на:

1) офіційні документи (закони, укази, постанови, судові рішення,
інструкції тощо);

2) державні символи та знаки (прапори, герби, ордени, грошові знаки);

3) твори народної творчості;

4) повідомлення про новини дня, поточні події, що мають характер
звичайної прес-інформації;

5) ідеї, процедури, процеси, концепції, винаходи, корисні моделі,
промислові зразки, знаки для товарів і послуг, раціоналізаторські
пропозиції;

6) твори, термін дії авторського права на які закінчився.

Під комп’ютерною програмою розуміють об’єктивну форму подання сукупності
даних та команд, призначених для забезпечення функціонування електронних
обчислювальних машин. Конкретно — це набір інструкцій у вигляді слів,
цифр, символів чи в будь-якому іншому вигляді, виражених у формі, яку
читає машина і які приводять її у дію для досягнення певної мети або
результату. Поняття «комп’ютерна програма» охоплює операційні системи і
прикладні програми, виражені у вихідному або об’єктному коді, включаючи
підготовчі матеріали та аудіовізуальні відображення, одержані внаслідок
розробки комп’ютерної програми.

Авторське право поширюється на будь-які програми як оприлюднені, так і
неоприлюднені, подані в об’єктивній формі, незалежно від їхнього
матеріального носія, призначення чи якості. Поняття «комп’ютерна
програма» не поширюється на бази даних.

Правовій охороні не підлягають ідеї та принципи, на яких побудовано
комп’ютерні програми, включаючи принципи організації інтерфейсу,
алгоритму та мов програмування.

Розширення сфери використання засобів обчислювальної техніки,
необхідність розв’язування все складніших задач обумовлюють постійне
зростання кількості програмних продуктів та витрат на їхнє створення.
Вартість програмного забезпечення проти вартості технічних засобів ЕОМ
невпинно зростає, а самі вони стають важливим об’єктом комерційних
відносин.

Базою даних називається сукупність даних, матеріалів або творів,
систематизованих у формі, яку читає машина.

Авторське право поширюється на будь-які бази даних, подані в об’єктивній
формі, які є результатом творчої праці з підбору та організації даних,
незалежно від їхнього матеріального носія, призначення чи достоїнства.

Бази даних охороняються незалежно від того, чи є відомості, які вони
містять, об’єктами авторського права. Але авторське право на базу даних
визнається тоді, коли кожний із творів, включених до складу цієї бази
даних, є об’єктом авторського права.

Правова охорона не поширюється на ідеї та принципи, покладені в основу
бази даних або будь-якої з її частин.

Топологією інтегральної мікросхеми називається зафіксоване на
матеріальному носії просторово-геометричне розташування сукупності
елементів інтегральної мікросхеми та зв’язків між ними.

Умовою правової охорони топологій інтегральних мікросхем є їхня
оригінальність, тобто випадок, коли сукупність їхніх елементів не є
загальновідомою розробникам та виробникам інтегральних мікросхем на дату
створення цих конкретних схем, або коли сукупність загальновідомих
елементів у цілому задовольняє умову оригінальності.

Правова охорона не поширюється на ідеї, способи, технологію або
закодовану інформацію, які можуть бути втілені в топології.

Суміжні права — це права, які примикають (прилягають) до авторського
права, є похідними від нього. Суміжні права належать до нематеріальних
об’єктів і поділяються на три види:

1) права виконавців;

2) права виробників фонограм;

3) права організацій мовлення.

Умови надання охорони суміжних прав відповідають їхнім видам.

Права виконавців охороняються, якщо:

1) виконання вперше мало місце на території України;

2) виконання зафіксоване на фонограмі, що охороняється законом;

3) виконання не зафіксоване на фонограмі, але включене в передачу
організації мовлення, що охороняється законом. Права виробників фонограм
охороняються, якщо:

1) виробник є громадянином України або юридичною особою з офіційним
місцезнаходженням на території України;

2) фонограму вперше оприлюднено на території України;

3) перша фіксація фонограми мала місце в Україні.

Права організацій мовлення охороняються, якщо вони мають офіційне
місцезнаходження на території України і здійснюють передачі з
передавачів, розміщених на терені України.

Результати творчої діяльності людини, які не належать до об’єктів
промислової власності та об’єктів, що охороняються авторським та
суміжними правами, утворюють групу так званих нетрадиційних об’єктів
інтелектуальної власності.

Раціоналізаторська пропозиція — це технічне вирішення, яке є новим і
корисним для підприємства, до якого воно подано. Раціоналізаторськими
вважаються пропозиції щодо вдосконалення використовуваної техніки
(машин, агрегатів, пристроїв), продукції, що виготовляється, способів
контролю, спостереження й дослідження, техніки безпеки, а також
пропозиції, які сприяють підвищенню продуктивності праці, ефективнішому
використанню енергії, обладнання, матеріалів.

За своєю сутністю раціоналізаторські пропозиції, як і винаходи, є
технічними рішеннями, але відрізняються від останніх мірою новизни.
Раціоналізаторська пропозиція має, сказати б, «місцеву» новизну, є новою
щодо техніки і технології, яка використовується на даному підприємстві,
незалежно від того, чи відоме це технічне рішення ще деінде, чи ні.

Економічне значення раціоналізаторських пропозицій полягає в тому, що
вони підвищують техніко-технологічний рівень виробництва на
підприємстві. Технологія виробництва, як правило, залишається незмінною
протягом відносно тривалого періоду. За умови швидких темпів
науково-технічного прогресу все частіше з’являються нові технологічні
процеси та більш досконале обладнання. У зв’язку з цим періодично
виникає потреба модернізації діючого устаткування та вдосконалення
технологічних процесів, що і є об’єктом раціоналізаторських пропозицій.

Під «ноу-хау» заведено розуміти не захищені охоронними документами та не
оприлюднені (повністю або частково) знання чи досвід технічного,
виробничого, управлінського, комерційного, фінансового або іншого
характеру, що можуть бути практично використані в наукових дослідженнях
та розробках, за виготовлення, реалізації та експлуатації
конкурентоспроможної продукції, забезпечуючи певні переваги їхньому
власникові.

Термін «ноу-хау» походить від англійського виразу «знати як зробити». До
«ноу-хау» належать також не запатентовані з різних причин винаходи.
Об’єктами «ноу-хау» можуть бути різноманітні посібники (порадники),
специфікації, формули, рецепти, знання й досвід у сфері маркетингу,
оформленні упаковки продукції тощо. Важливою ознакою «ноу-хау» є
конфіденційний характер тих знань та досвіду, на здобування яких
підприємство, як правило, витрачає значні кошти та час.

Комерційна таємниця — це відомості, безпосередньо пов’язані з діяльністю
підприємства, які не є державними таємницями і розголошення яких може
завдати шкоди інтересам підприємства. У загальному розумінні комерційну
таємницю становить сукупність виробничо-господарської,
фінансово-економічної та науково-технічної інформації про діяльність
підприємства, розголошення котрої може призвести до економічних збитків.

НЕМАТЕРІАЛЬНІ АКТИВИ

Нематеріальні ресурси, як і решта ресурсів, що застосовуються в
діяльності підприємства, мають бути створені або придбані підприємством.
Водночас нематеріальні ресурси відрізняються від матеріальних певними
характеристиками, пов’язаними з їхньою природою і способами практичного
використання. Наприклад, нові знання як результат творчої діяльності
людини, по суті, є суспільним благом і ними може користуватися не лише
якийсь один суб’єкт господарювання, а й решта. Виникає небезпека
імітації, копіювання та використання цих знань безкоштовно. За таких
обставин ніхто не наважиться вкладати кошти першим у створення нових
знань. Тому й виникає необхідність захистити права власності автора.
Отже, доступ до таких знань захищено правами, що самі по собі і є
нематеріальними активами.

Якщо йдеться про нематеріальні активи рідкісні за своєю природою, то
вони утворюються не в результаті вкладення коштів, а завдяки
привласненню рідкісності (наприклад, права на користування природними
ресурсами). Але і в цьому разі доступ до обмежених дефіцитних ресурсів
також захищено відповідними правами.

Нематеріальні активи — це категорія, яка виникає внаслідок володіння
правами на об’єкти інтелектуальної власності або на обмежені ресурси та
їхнього використання в господарській діяльності з отриманням доходу.

До складу нематеріальних активів включають:

1) права, що з’являються внаслідок володіння підприємством:

— патентами на винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

— свідоцтвами на знаки для товарів і послуг, найменування місця
походження товару, фірмове найменування;

2) права, що виникають унаслідок володіння підприємством об’єктами
авторського права (твори науки, літератури, мистецтва, комп’ютерні
програми, бази даних, топології інтегральних мікросхем) та суміжних прав
(права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення);

3) права на використання створених на підприємстві нетрадиційних
об’єктів інтелектуальної власності (раціоналізаторських пропозицій,
«ноу-хау», комерційних таємниць тощо);

4) права на користування земельними ділянками та природними ресурсами;

5) монопольні права та привілеї на використання рідкісних ресурсів,
включаючи ліцензії на здійснення певних видів діяльності;

6) організаційні витрати на створення підприємства;

7) права, що з’являються внаслідок укладених підприємством з іншими
організаціями ліцензійних угод на використання об’єктів інтелектуальної
власності.

Принцип юридичного захисту об’єктів інтелектуальної власності досить
простий: забороняється використання нематеріальних активів без дозволу
їхнього власника, або їхня підробка. Проте форми правового захисту дуже
різняться між собою залежно від типу активів.

Право власності на винаходи, корисні моделі та промислові зразки
засвідчується патентами. Патентом називається виданий державним органом
(патентним відомством) охоронний документ, який підтверджує право його
власника на відповідний об’єкт промислової власності. Патент забезпечує
його власнику:

— виключне право використовувати винахід (корисну модель, промисловий
зразок) на свій розсуд;

— право забороняти третім особам використовувати винахід (корисну
модель, промисловий зразок) без дозволу власника;

— можливість передавати на підставі договору право власності на винахід
(корисну модель, промисловий зразок) будь-якій особі, яка стає
правонаступницею власника патенту;

— право дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використання
винаходу (корисної моделі, промислового зразка) на підставі ліцензійного
договору;

— право подати до патентного відомства для офіційної публікації заяву
про надання будь-якій особі дозволу на використання запатентованого
винаходу (корисної моделі, промислового зразка).

У разі порушення прав патента власника він може через суд примусово
стягувати компенсацію збитків. Порушенням виключного права вважається
несанкціоноване виготовлення, використання, пропозиція продажу, продаж
або інше введення в господарський обіг товарів або їхніх компонентів,
створених за технічним рішенням, на яке поширюється дія патенту.
Виключне право, яке випливає з патенту, існує лише на території тієї
країни, що видала патент, і не може виходити за межі її кордонів.

Правова охорона знаків для товарів і послуг, зазначення походження
товару та фірмового найменування здійснюється на підставі їхньої
державної реєстрації. На зареєстрований знак для товарів і послуг
(зазначення походження товару, фірмове найменування) видається
свідоцтво, яке засвідчує його пріоритет.

Свідоцтво на знак для товарів і послуг та на фірмове найменування
забезпечує його власнику: виключне право користуватися і розпоряджатися
знаком на свій розсуд; право забороняти іншим особам використовувати
знак без дозволу власника; право дати будь-якій особі дозвіл (видати
ліцензію) на використання знака на підставі ліцензійного договору.
Власник такого свідоцтва має також право проставляти поряд зі знаком
попереджувальне маркування, яке вказує на те, що цей знак зареєстровано
в Україні.

Правова охорона зазначення походження товару має певні особливості, які
полягають у її колективному характері. Це означає, що власник свідоцтва
на зазначення походження товару не має виключного права на його
використання і не може давати дозволу іншим особам на його використання.

Такий дозвіл будь-якій іншій фізичній або юридичній особі, яка
господарює на тій самій території і виробляє товари з тотожними
властивостями, надає патентне відомство.

Виникнення і здійснення авторського права не потребує виконання
будь-яких формальностей. Особа, яка має авторське право:

1) для сповіщення про свої права на твори у галузі науки, літератури,
мистецтва, на комп’ютерні програми та бази даних може використовувати
знак охорони авторського права, який уміщується на кожному примірнику
твору і складається з латинської літери С у колі, імені (найменування )
особи, яка має авторське право, і року першої публікації твору.
Сповіщення про право на топологію інтегральної мікросхеми складається з
літери Т у колі, дати початку терміну дії виключного права на
використання цієї топології та інформації, яка дає змогу ідентифікувати
право власника топології;

2) для засвідчення авторства на оприлюднений чи неоприлюднений твір,
факту й дати публікації твору чи наявності договорів, які торкаються
права автора на твір, у будь-який час протягом терміну охорони
авторського права може зареєструвати своє право та інші зазначені
відомості в офіційних державних реєстрах. Про реєстрацію прав автора
видається свідоцтво.

Автору належать як особисті (немайнові) права, так і виключні майнові
права на використання твору в будь-якій формі і будь-яким способом.
Автор також має право дозволяти (на підставі авторського договору) або
забороняти використовувати свій твір іншим особам.

Охорона суміжних прав виконавців, виробників фонограм і організацій
мовлення має здійснюватися без порушення авторських прав. При цьому
виконавці здійснюють свої права за умови дотримання ними прав авторів
виконуваних творів. Виробники фонограм повинні дотримуватися прав
авторів і виконавців, а організації мовлення — прав виробників фонограм,
авторів і виконавців.

Виникнення та здійснення суміжних прав також не потребують виконання
будь-яких формальностей. Виробники фонограм і виконавці для сповіщення
про свої права можуть на всіх примірниках фонограм або їхніх упаковках
використовувати знак охорони суміжних прав, який складається з
латинської літери R у колі, імені (найменування) особи, що має суміжні
права, і року першої публікації фонограми.

Виконавцям належить виключне право дозволяти чи забороняти публічне
повідомлення про їхнє виконання, фіксацію виконання на матеріальному
носії, відтворювання, розповсюджування фонограм, на яких зафіксовано
їхнє виконання, тощо.

Виробники фонограм мають виключне право дозволяти або забороняти
відтворення, розповсюдження різними способами, переробку, імпорт
фонограм.

Організації мовлення мають виключне право дозволяти чи забороняти
публічне оприлюднення своїх програм у місцях з платним входом з
допомогою їхньої ретрансляції, фіксації на матеріальному носії,
відтворення в ефірі і по дротах.

Виключні права виконавців та виробників фонограм можуть передаватися
іншим особам на підставі договору, в якому визначаються спосіб
використання виконань та фонограм, розмір і порядок виплати винагороди,
термін дії договору.

«Ноу-хау», раціоналізаторські пропозиції, гудвіл, які є власністю
підприємства, не мають спеціального правового захисту. Порядок їхнього
захисту визначається керівництвом підприємства. За розголошення
інформації про «ноу-хау» та комерційні таємниці передбачається сувора
(аж до кримінальної) відповідальність.

Реалізація права власності на нематеріальні ресурси можлива або через
їхнє використання самим власником, або наданням з його дозволу такого
права іншій заінтересованій стороні. Така передача права використання
здійснюється у формі ліцензійної угоди.

Ліцензією називається дозвіл використовувати технічне досягнення або
інший нематеріальний ресурс протягом певного строку

за обумовлену винагороду. Ліцензійна угода — це договір, згідно з і яким
власник винаходу, промислового зразка, корисної моделі тощо (ліцензіар)
передає іншій стороні (ліцензіату) ліцензію на використання в певних
межах своїх прав на патенти, «ноу-хау», товарні знаки тощо.

Передача права власності може бути застережена різними умовами щодо
терміну та обсягу використання, повноти інформації, котра передається,
тощо. Відповідно до цього існують кілька видів ліцензій .

Залежно від підстави видачі дозволу використовувати технічне
досягнення, ліцензії поділяють на добровільні та примусові. За
добровільною ліцензією ліцензіар передає дозвіл використати об’єкт і
права ліцензіату на підставі договору, в якому регламентуються обов’язки
кожної сторони, обсяг користування, строк, розміри і порядок виплати
винагороди. Примусова ліцензія видається на підставі і рішення
компетентного державного органу проти волі патентовласника. У цьому разі
розміри винагороди встановлює цей державний орган. На практиці
примусові ліцензії видають дуже рідко. Залежно від обсягу прав на
використання розрізняють звичайні, виключні й повні ліцензії. Звичайна
ліцензія залишає ліцензіарові право особистої експлуатації технічного
рішення і можливість укладати аналогічні ліцензійні угоди з іншими
ліцензіатами. Виключна ліцензія передає ліцензіатові права виключного
користування об’єктом ліцензії, але зберігає за ліцензіаром право
користування технічним рішенням. Повна ліцензія передбачає перехід до
ліцензіата всіх прав, які випливають з патенту. Унаслідок такої угоди
ліцензіар сам позбавляється права користування об’єктом ліцензії
протягом зазначеного в договорі періоду.

Залежно від характеру об’єкта, який передається за договором, ліцензії
поділяються на патентні та безпатентні. Об’єктом патентної ліцензії є
технічне досягнення, захищене патентом. Умови ліцензійної угоди відносно
обсягу прав і строку дії в цьому разі визначаються правилами, які
регулюють експлуатацію патенту. Нині все більшого поширення набувають
безпатентні ліцензії, об’єктом яких є не захищені патентами технічні
досягнення, «ноу-хау», виробничий досвід тощо.

Ліцензійні угоди можуть передбачати комплексну передачу кількох патентів
та пов’язаних з ними «ноу-хау». Така угода включає, як правило, надання
ліцензіаром інженерно-консультаційних послуг щодо організації
ліцензійного виробництва, а також супровідні поставки сировини,
обладнання, комплектуючих. Нині до ліцензійної угоди все частіше
включають зобов’язання ліцензіара надавати ліцензіату інформацію щодо
вдосконалення ліцензійної технології протягом терміну дії угоди.

За використання об’єкта ліцензійної угоди ліцензіат сплачує ліцензіару
певну винагороду. На практиці використовують кілька видів розрахунків за
ліцензії. Найбільш поширено періодичні відрахування протягом дії
ліцензійної у годи та одноразові виплати. Періодичні відрахування
(роялті) встановлюються у вигляді фінансових ставок до обсягу чистого
продажу, до собівартості виробництва або в розрахунку на одиницю
ліцензійної продукції. Одноразова винагорода за право користування
об’єктом ліцензійної угоди називається пашуальною виплатою. Пашуальний
платіж є, по суті, фактичною ціною ліцензії. Він здійснюється одноразово
та не залежить від майбутніх обсягів виробництва або збуту ліцензійної
продукції.

Розрахунки за ліцензії можуть також провадитись передачею ліцензіару
частки цінних паперів (акцій, облігацій) ліцензіата. Має місце і такий
вид розрахунків, як зустрічна передача технічної документації, яка
передбачає взаємний обмін ліцензіями, технологічними знаннями, досвідом.
На практиці часто трапляються різні комбінації названих форм винагороди
(наприклад, за реалізації франчайзингових угод).

ОЦІНКА ВАРТОСТІ ТА АМОРТИЗАЦІЯ НЕМАТЕРІАЛЬНИХ АКТИВІВ

У практиці підприємницької діяльності все частіше виникають проблеми,
пов’язані з оцінкою вартості нематеріальних активів. Названа оцінка,
зокрема, необхідна за таких обставин.

— приватизація або відчуження нематеріальних активів державою;

— включення об’єктів інтелектуальної власності до статутного фонду;

— визначення майнових частин у статутному фонді за злиття або поділу
організацій;

— оцінка та переоцінка нематеріальних активів з метою повного обліку
всіх активів підприємства;

— розв’язання питань щодо купівлі (продажу) прав на об’єкти
інтелектуальної власності;

— здійснення фінансової звітності підприємств;

— оцінка застави під отримуваний кредит;

— визначення збитків від порушення прав на об’єкти інтелектуальної
власності;

— організація франчайзингу тощо.

Специфіку нематеріальних активів як неуречевленої частини майна
підприємства відображують особливості їхньої оцінки. Складність
вартісної оцінки нематеріальних активів зумовлено:

1) різноманітністю об’єктів інтелектуальної власності, кожний з яких за
законом має бути оригінальним;

2) різними способами їхньої появи на підприємстві;

3) різними формами їхнього практичного використання на підприємстві;

4) імовірнісним характером отриманих результатів вартісної оцінки.

Використовувані на практиці підходи до оцінки вартості нематеріальних
активів орієнтовано переважно на міжнародні стандарт ти оцінки майна
(МСО). Ці стандарти були розроблені Міжнародним комітетом зі стандартів
оцінки майна (ТІАVSС) і набрали чинності з 1994 р.

Оцінка вартості нематеріальних активів проводиться в певній
послідовності і включає такі етапи:

1) обстеження нематеріальних активів;

2) правова експертиза;

3) з’ясування типу вартості, що визначається, і вибір відповідного
методу (методів) оцінки вартості;

4) формування інформаційної бази для проведення оцінки;

5) розрахунки вартості нематеріальних активів за вибраними методами;

6) підготовка звіту про оцінку.

На етапі обстеження нематеріальних активів необхідно пересвідчитися в
наявності матеріальних носіїв, що є об’єктами обліку. Такими носіями
можуть бути письмовий і (або) образотворчий опис, креслення, схеми,
зразки продукції, дискети, вінчестери ЕОМ, аудіо- та відеокасети, СВ-КОМ
та інші носії об’єктів інтелектуальної власності.

На етапі правової експертизи необхідно ідентифікувати права на об’єкти
інтелектуальної власності, тобто пересвідчитися в наявності документів,
що підтверджують законне володіння майновими правами (патенти,
свідоцтва, ліцензійні договори, договори замовлення на створення
об’єктів інтелектуальної власності, контракт], ти або авторські
ліцензійні договори тощо).

На третьому етапі залежно від мети оцінки, правової ситуації, інших
факторів необхідно з’ясувати тип вартості, що визначається. У
вітчизняній практиці оцінки нематеріальних активів використовуються в
основному два типи вартості: інвентарна та ринкова. Інвентарна
використовується для інвентаризації, бухгалтерського обліку та
постановки майна на баланс підприємства, а ринкова для визначення
розмірів платежів за комерційного використання майна. Методи оцінки
вартості визначаються типом вартості, а також тим, для чого таку оцінку
призначено і як планується використати її результати.

На четвертому етапі залежно від типу вартості й вибраного методу
здійснюється формування відповідної інформаційної бази г, для проведення
оцінки. Перелік необхідної інформації, зокрема, включає:

— характеристики об’єктів інтелектуальної власності або товарів,
виготовлених з використанням таких об’єктів (технічні, споживчі,
експлуатаційні та екологічні показники), за необхідності в порівнянні з
аналогічними або конкуруючими;

— джерела отримання прибутків від використання об’єктів інтелектуальної
власності (збільшення обсягів реалізації конкретних видів або всієї
продукції, виготовленої з використанням об’єктів інтелектуальної
власності; підвищення ціни залежно від якості продукції; економія у
виробництві за використання об’єктів інтелектуальної власності; виручка
від продажу (переуступлення) майнових прав або продажу ліцензій тощо);

— опис ринку об’єктів інтелектуальної власності (галузі й напрямки
застосування об’єктів інтелектуальної власності за функціональними
ознаками і (або) способом застосування, географія збуту, місткість ринку
збуту тощо);

— витрати, пов’язані з придбанням прав і використанням об’єктів
інтелектуальної власності (на придбання майнових прав; на використання у
виробництві й організації випуску товарів, на правову та інші види
охорони; на страхування ризиків здійснення проектів із використанням
об’єктів інтелектуальної власності тощо);

— собівартість і ціна одиниці товару з використанням об’єктів
інтелектуальної власності;

— ризики, що пов’язані з придбанням прав і використанням об’єктів
інтелектуальної власності;

— чистий прибуток від використання об’єктів інтелектуальної власності.

Звіт (або акт) про оцінку вартості нематеріальних активів — це офіційний
документ, який складається в установленому порядку за результатами
оцінки і містить:

— вступ, що в ньому викладено мету оцінки, підстави для проведення
оцінки, відомості про оцінювача, зазначено дату оцінки;

— опис об’єктів інтелектуальної власності, що оцінюються, відомості щодо
їхньої правової охорони, дані про строки, регіони та сфери дії прав;

— характеристику видів вартості конкретних об’єктів інтелектуальної
власності;

— обґрунтування методу оцінки;

— аналіз зібраної інформації з посиланням на джерела її отримання;

— повний розрахунок оцінки вартості нематеріальних активів,, а також
обмеження щодо застосування отриманого результату;

— інші потрібні відомості щодо оцінки.

За визначення вартості окремих об’єктів інтелектуальної власності та
нематеріальних активів в цілому, так само, як і в процесі оцінки іншого
майна підприємства, відповідно до міжнародних стандартів оцінки
використовують три основні підходи: витратний, прибутковий (дохідний),
ринковий. У межах кожного з цих підходів, у свою чергу, можна виділити
кілька конкретних методів оцінки вартості нематерк, альних активів.
Дуже поширеним на практиці є витратний підхід, який полягає у розрахунку
витрат на відтворення нематеріальних активів.

Відповідно до методу початкових витрат вартість нематеріальних активів
визначається за бухгалтерською звітністю підприємства за кілька останніх
років. При цьому увага звертається на величину таких витрат і термін
створення активів. Реалізація методу початкових витрат передбачає такі
кроки:

— виявляються всі фактичні витрати, пов’язані зі створенням,
придбанням або запровадженням об’єкта інтелектуальної власності;

— витрати коригуються на величину індексу цін на день оцінки;

— визначається нарахована величина амортизації об’єкта інтелектуальної
власності;

— вартість об’єкта інтелектуальної власності визначається як різниця
між величиною витрат, що коригувалися, і нарахованою амортизацією.

Ідея методу вартості заміщення полягає в тому, що максимальна
вартість певного нематеріального активу визначається мінімальною ціною,
яку необхідно заплатити за придбання активу аналогічної корисності або
аналогічної споживної вартості.

Найбільш прийнятним способом розрахунку вартості унікальних
нематеріальних активів є метод відновної вартості. Відновна вартість
активу визначається як сума витрат, необхідних для створення нової
точної копії оцінюваного активу. Звичайно, розрахунки таких витрат мають
ґрунтуватися на сучасних цінах на сировину, матеріали, комплектуючі
вироби та на середньогалузеву вартість робочої сили відповідної
кваліфікації.

Прибутковий (дохідний) підхід виходить із передбачення, що економічна
цінність конкретного активу на поточний момент обумовлена розміром
доходів, які сподіваються отримати з цього активу в майбутньому. Інакше
кажучи, вартість об’єкта може бути визначена як його здатність давати
прибуток у майбутньому. Прибутковий підхід реалізується за допомогою
методів: капіталізації прибутків, дисконтування майбутніх грошових
прибутків, залишкових прибутків.

Процедура оцінки вартості нематеріального активу за методом
капіталізації прибутків складається з таких етапів:

— виявлення джерел і розмірів чистого прибутку, що його дає відповідний
актив;

— визначення ставки капіталізації чистого прибутку;

— розрахунок вартості активу діленням чистого прибутку на ставку
капіталізації.

Реалізація методу дисконтування майбутніх грошових потоків передбачає:

— оцінку майбутніх грошових потоків, що становлять чистий прибуток від
використання об’єкта інтелектуальної власності і величину амортизації
цього об’єкта;

— визначення ставки дисконтування;

— розрахунки сумарної поточної вартості майбутніх прибутків;

— додавання до отриманого результату вартості об’єкта інтелектуальної
власності, приведеної до поточного періоду.

Ринковий підхід до оцінки вартості нематеріальних активів реалізується
за допомогою методу порівняльного аналізу продажу та методу звільнення
від роялті.

Метод порівняльного аналізу продажу передбачає порівняння об’єкта
інтелектуальної власності, що оцінюється, з вартістю аналогічних
об’єктів, які були реалізовані на ринку. За використання методу
порівняльного аналізу продажу:

— збирають інформацію стосовно угод з реалізації аналогічних об’єктів
інтелектуальної власності;

— визначають перелік показників, за якими порівнюють об’єкти
інтелектуальної власності;

— коригують фактичні ціни угод щодо об’єктів інтелектуальної власності з
урахуванням значень показників порівняння;

— визначають вартість об’єкта інтелектуальної власності, що оцінюється,
на підставі скоригованих фактичних даних за реальними угодами.

Вартість активу згідно з методом звільнення від роялті визначається на
підставі умовного припущення, що вся інтелектуальна власність, яка
використовується підприємством, йому не належить. Тоді частину виручки
підприємство мало було б виплачувати у вигляді винагороди (роялті)
власникам цієї інтелектуальної власності. Насправді ж цю частину
підприємство залишає в себе. Цю частину виручки і вважають додатковим
прибутком, який створюється даним нематеріальним активом. Вартість
грошових потоків, сформованих на підставі цього прибутку, беруть за
ринкову вартість оцінюваного активу.

Нематеріальні активи підприємства також підлягають амортизації. Норму
амортизаційних відрахувань установлює підприємство залежно від строку
використання окремого виду нематеріальних активів. Стосовно
нематеріальних активів, щодо яких неможливо встановити період
використання, норма амортизації визначається в розрахунку на 10 років,
тобто 10%.

Похожие записи