.

Умови та методи банківського кредитува ння господарюючих суб’єктів (магістерська робота)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
0 17169
Скачать документ

Магістерська робота

Умови та методи банківського кредитува ння господарюючих суб’єктів

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Теоретичні основи організації банківського кредитування

1.1. Роль комерційних банків в економіці України.

1.2. Місце кредитних операцій в системі банківських активів

1.3. Кредитний механізм, його суть та значення в ринкових умовах

РОЗДІЛ ІІ. Практичні аспекти кредитування банківськими установами
господарюючих суб’єктів

2.1. Принципи і умови банківського кредитування в ринковій економіці

2.2. Характеристика основних методів банківського кредитування
підприємств

2.3. Управління кредитним портфелем комерційного банку

РОЗДІЛ ІІІ. Шляхи вдосконалення практики банківського кредитування
господарюючих суб’єктів

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми. Кредит і кредитні відносини є
невід‘ємною складовою економічної системи України. Сфера
кредитування безпосередньо пов‘язана з потребами розвитку
національного виробництва. Знаходячись у центрі сучасного
грошово-фінансового господарства, обслуговуючи інтереси господарюючих
суб‘єктів, кредит опосередковує зв‘язки між державою, банком,
товаровиробниками і населенням. Кредитні відносини мають сприяти
подоланню економічної кризи в країні і забезпечувати прогресивний
розвиток вітчизняного товарного виробництва .

Ринкова трансформація національної економіки відкрила новий етап
розвитку кредитної справи . У зв‘язку з цим гостро постала
проблема наукового осмислення нових явищ у сфері кредитування,
розуміння їх змісту, природи і сутності, розробки ефективних схем і
технологій кредитного процесу та їх використання на практиці.

Кредитні відносини і ринок кредитних ресурсів є органічною складовою
ринкової економіки. Ринок забезпечує умови для цілеспрямованого руху
кредитів у ті сфери національної економіки, де вони можуть бути
використані найефективніше. В ринковій економіці кредитні відносини
реалізуються шляхом діяльності незалежних конкуруючих між собою
комерційних кредитних установ, саме існування яких (прибутковість і
ліквідність) прямо залежить від кредитоспроможності їхніх клієнтів.

Купуючи ресурси на вільному ринку кредитних ресурсів і продаючи їх
підприємствам (фірмам), комерційні банки здійснюють прямий вплив на
розвиток національної економіки. За рахунок кредитів на підприємствах
забезпечується організація як поточного господарського обороту, так і
розширене відтворення основного капіталу (основних фондів), створення
додаткових виробничих потужностей і цілих промислових об‘єктів.

Обсяги кредитування народного господарства, з одного боку, не повинні
перевищувати певну критичну межу, за якою починається посилення
інфляційних процесів, а з другого боку, мають забезпечувати
стимулювання розвитку національного виробництва.

Ефективність проведення кредитної політики визначається правильним
вибором параметрів кредитних відносин, серед яких найважливішими є:
величина позичкового відсотка; умови доступності позики для вітчизняних
господарських суб‘єктів; рівень кредитного ризику; термін надання позики
тощо. Параметри кредитування мають будуватися таким чином, щоб
стимулювати кінцеві результати господарської діяльності
товаровиробників.

В Україні в сучасних умовах актуальною є проблема реформування системи
кредитування суб‘єктів господарської діяльності. Йдеться, насамперед,
про орієнтацію банківського сектора на першочергове кредитування
пріоритетних у народногосподарському плані виробництва. Для виходу
української економіки з кризи кредитні відносини мають бути
підпорядковані пожвавленню інвестиційної та інноваційної діяльності,
фінансовому забезпеченню структурних перетворень та економічному
зростанню.

Поки що вітчизняна кредитно-банківська система не виконує ролі
прискорювача розвитку національної економіки . Недостатніми є власні
кошти банків, а отже, й обсяги кредитування народного господарства.
Негативний вплив на кредитну сферу здійснюють платіжна криза, дефіцит
бюджету, різке зниження кредитоспроможності підприємств (фірм). По
суті, відсутня практика надання кредитів під виробничі програми
довгострокового характеру. Банки майже не залучають ресурсів на
довгостроковій основі.

Більшість проблем у діяльності вітчизняних комерційних банків у сучасних
умовах пов‘язано з проведенням ризикованої кредитної політики.

Для поліпшення стану справ у сфері кредитування необхідне досягнення в
Україні фінансової і мікроекономічної стабільності, проведення
раціональної промислової і податкової політики, що дозволило б банкам
здійснювати виробничі інвестиції, а позичальникам – відновити свою
кредитоспроможність.

Кредит має створювати сприятливі умови для розвитку всіх сфер і галузей
національної економіки України. Він є важливим джерелом капітальних
вкладень, тому традиційно виділяється його вагома роль у
реструктуризації економіки та інвестиційній діяльності.

Мета і зміст поставлених задач. Мета написання магістерської роботи
полягає в розробці організаційно – економічних та методологічних основ
та практичних рекомендацій щодо надання і погашення банківських позик,
що сприятиме підвищенню ефективності та прибутковості кредитних
операцій. Досягнення зазначеної мети зумовило необхідність розв’язання
комплексу задач:

визначити роль комерційних банків в економіці країни;

показати місце кредитних операцій в системі банківських активів;

визначити склад та оптимальну структуру кредитного механізму як форми
реалізації кредитної політики для досягнення її конкретних цілей;

охарактеризувати принципи та умови банківського кредитування
господарюючих суб’єктів;

дати загальну характеристику методів банківського кредитування;

дослідити кредитоспроможність позичальників;

визначити шляхи вдосконалення практики банківського кредитування
господарюючих суб’єктів.

Об’єктом дослідження є діяльність комерційних банків пов’язана із
здійсненням кредитних операцій.

Предмет дослідження є кредитні відносини, які виникають між комерційними
банками та позичальниками в процесі руху кредитних ресурсів.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети роботи використано
низку методів дослідження: системного підходу, метод порівняння та
синтезу, класифікаційно-аналітичний, статистичні методи, графічний,
економіко-математичне моделювання, прогнозування.

Інформаційною базою дослідження стала наукова монографічна література,
статті зарубіжних та вітчизняних вчених у періодичних виданнях,
законодавчі та нормативні акти, статистичні дані НБУ та комерційних
банків.

Наукова новизна: полягає у здійсненні аналізу кредитної діяльності
комерційних банків; розширено параметри структури кредитного портфеля в
умовах перехідної економіки за рахунок введення до неї такої складової
як ризиковість кредитних операцій, що дозволяє зробити більш дієвою
систему формування та управління кредитним портфелем; обґрунтовано, що
підвищення рівня організаційного забезпечення процесу кредитування
здійснюється за рахунок: дотримання принципів організації кредитування,
розмежування функції підрозділів банку, які здійснюють кредитування і
чітке виконання функціональних обов’язків персоналу банку; удосконалена
методика оцінки кредитоспроможності суб’єктів господарювання, в основу
якої покладені показники фінансової стійкості позичальника, його
готовності та спроможності повернути основний борг і проценти за ним.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що отримані
результати створюють передумови для покращення організації та управління
кредитними відносинами на макроекономічному та мікроекономічному рівнях.
Результати магістерської роботи дозволяють підвищити значимість
банківського кредитування в економіці країни шляхом вдосконалення
структури кредитного портфеля та удосконаленням практики кредитування
комерційними банками суб’єктів господарювання.

Структура магістерської роботи має наступний вигляд. Вона складається з
вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел, який
охоплює використаних джерел, 1 додаток, таблиць і рисунків.
Повний обсяг магістерської роботи складає сторінок друкованого
тексту.

РОЗДІЛ І.

Теоретичні основи організації банківського кредитування

Роль комерційних банків в економіці України.

Головною ланкою кредитної системи у будь-якій країні є банки, що
здійснюють основну масу кредитних і фінансових операцій.

Центральний банк виступає основним координатором діяльності кредитних
інститутів і виконує функції управління грошово-кредитними і фінансовими
процесами в економіці. Він, як правило, не вступає у взаємовідносини з
підприємствами і населенням, а представляє собою свого роду “банк
банків” і “банк держави”, що визначається його базовими функціями як
основного органу, який координує діяльність кредитної системи в цілому.
Такими функціями, зокрема, є: емісія кредитних грошей (банкнот) і
контроль за грошовим обігом; кредитно-розрахункове обслуговування інших
кредитних інститутів, тобто виконання ролі “банку банків”;
кредитно-розрахункове обслуговування держави; реалізація
грошово-кредитної політики і регулювання на цій основі економічних
процесів.

Виконання центральним банком указаних функцій дозволяє забезпечити
ефективну діяльність кредитної системи в цілому та сприяє досягненню
цілей, що полягають у забезпеченні товарно-грошової збалансованості в
господарстві, стимулюванні економічного росту і підтриманні стабільності
національної валюти.

Комерційний банк — це багатофункціональний фінансовий інститут, що
здійснює широкий спектр послуг кредитного, страхового і платіжного
характеру, а також виконує різноманітні фінансові функції відносно
будь-якого підприємства в економіці з метою одержання прибутку.

В історичному плані комерційні банки виникли раніше, ніж інші типи
фінансово-кредитних інститутів, а тому розвиток кредитної системи
розпочинається саме з виникнення і розвитку комерційних банків. Сам
термін “комерційний банк” походить ще з середніх віків, коли установи
такого роду займалися обслуговуванням переважно торговельних
організацій, пов’язаних в основному з товарним обміном – “комерцією”.
Однак з розвитком промислового виробництва сфера застосування
банківського капіталу значно розширилась, розвинувся і обсяг операцій
банків, що призвело до втрати терміном “комерційний банк” свого
первісного змісту. Нині цей термін скоріше відображає основний принцип
діяльності банківських установ – принцип прибуткового господарювання,
досягнення максимальних прибутків при мінімальних затратах. Даний
принцип банківської комерції визначає ту базову умову, без дотримання
якої втрачається сам економічний сенс існування і діяльності комерційних
банків.

Різнобічна практика функціонування сучасних комерційних банків ускладнює
правильне розуміння їх справжньої суті. На сьогодні до групи комерційних
банків у різних країнах відносять цілий ряд інститутів з різною
структурою і різними відносинами власності. Не однаково трактується і
саме поняття “комерційний банк”. При найзагальнішому підході до цієї
проблеми головною визначальною рисою комерційних банків часто вважається
відсутність права емісії банкнот. Однак це скоріше вказує на їх головну
відмінність від центральних банків, ніж наближає до розуміння суті
комерційних банків як окремих інститутів кредитної системи. Детальніший
розгляд цієї проблеми повинен охоплювати значно ширше коло її аспектів,
включаючи юридичну та економічну сторони діяльності банківських установ.

В основі юридичного аспекту визначення суті комерційних банків лежить
трактування законодавством кожної країни сфер діяльності даних установ.
У цьому випадку вихідного значення набуває визначення конкретних
операцій, що здійснюються комерційними банками. У їх перелік включаються
такі, які у відповідності з законодавством відносяться виключно до
банківської діяльності: операції по прийому коштів на вклади, наданню
різних видів кредиту, операції з цінностями, проведення безготівкових
платежів і розрахункове обслуговування. Банківським законодавством США,
наприклад, комерційними банками визнаються установи, що: 1) приймають
вклади, які вкладник має право вилучити за вимогою, і 2) організовують
діяльність щодо надання комерційних позик. Згідно російського
законодавства банк має виключне право здійснювати такі операції:
залучення на вклади грошових коштів юридичних та фізичних осіб,
розміщення вказаних коштів від свого імені і за свій рахунок на умовах
поверненості, платності, строковості, відкриття і ведення банківських
рахунків юридичних та фізичних осіб. Чинним законодавством України банки
визначаються як установи, функцією яких є кредитування суб’єктів
господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів
підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних
ресурсів, касове та розрахункове обслуговування народного господарства,
виконання валютних та інших банківських операцій.

Отже, юридичне тлумачення суті комерційних банків базується на переліку
тих операцій, які вони можуть здійснювати відповідно з чинним
законодавством країни. Водночас розкриття суті – це не лише визначення
співвідношення діяльності банків з законом. Не закон визначає суть
комерційного банку як такого, а економічний бік справи, природа банку,
забезпечена законодавчим правом здійснювати відповідні операції.
Оскільки безпосереднім проявом суті певної економічної категорії чи
явища є їх функції, то можна твердити, що в основі юридичного
трактування поняття комерційного банку лежить власне економічний аспект.
Наприклад, все, що виконує функції грошей, є гроші. За аналогією можна
стверджувати, що якщо та чи інша фінансова установа виконує базові
функції комерційного банку, про які йшлося вище, то її можна назвати
комерційним банком.

Такий підхід значно полегшує розуміння економічної суті комерційного
банку. Адже у переважній більшості наукової літератури поняття
комерційного банку трактується як установа чи підприємство, що здійснює
певний набір операцій або надає певні послуги. Однак стосовно визначення
конкретного кола таких операцій єдиної думки практично немає і воно
охоплює досить широкий спектр банківських послуг, причому не є
обов’язково притаманних саме банкам, а й іншим фінансовим інститутам. Це
значно ускладнює правильне трактування суті комерційних банків.

Виходячи із вищевикладеного, доцільно було б визначити комерційний банк
як інститут кредитної системи, що здійснює посередництво в кредиті,
посередництво в розрахунках та випуск кредитних знарядь обігу. У даному
визначенні приведені три основні функції комерційного банку, які
охоплюють такі фундаментальні основи банківської діяльності, як
акумуляцію тимчасово вільних грошових коштів, надання їх у позику на
умовах платності і поверненості, розрахунково-касове обслуговування
клієнтів, а також депозитно-чекову емісію, засновану на кредитних
операціях банку. Відсутність у діяльності установи однієї з трьох
базових функцій не дозволяє віднести її до системи комерційних банків.

Що стосується інших операцій, що можуть здійснюватись комерційними
банками, то їх конкретне коло визначається вже цілями і завданнями
самого банку.

Отже, комерційний банк у сучасному розумінні – цілком самостійний
суб’єкт господарювання, діяльність якого спрямована на задоволення
певних економічних інтересів так само як і діяльність будь-якого іншого
суб’єкта ринкових відносин. На практиці це означає, що діяльність
комерційного банку повинна приносити прибуток, що є основним принципом
комерційного розрахунку, на засадах якого функціонують підприємства у
ринковій економіці. У свою чергу прибуток може бути отриманий банком у
результаті реалізації на ринку своєї продукції, у ролі якої в даному
випадку виступає певний набір послуг, що пропонуються клієнтам.

Таким чином, діяльність комерційних банків має виробничий характер, хоча
вона є і специфічною у своїй основі, що відрізняє банківські установи
від інших суб’єктів господарювання, визначаючи їх особливе місце в
економічній системі. Дана специфіка пов’язана насамперед з двома
моментами. По-перше, продукція банків носить нематеріальний характер (як
продукція промислових, чи сільськогосподарських підприємств). Головним
продуктом комерційного банку є різноманітні послуги у вигляді надання
кредитів, здійснення розрахунків, управління майном та цінностями,
надання гарантій, поручительств, консультацій та ін. Основою при цьому
виступає торгівля грошима як особливим товаром, що сприяє забезпеченню
економіки необхідними платіжними засобами. По-друге, специфіка
комерційного банку полягає у його посередницькій функції в ринковій
економіці, що обумовлює використання банками в основному чужих,
залучених коштів, на відміну від підприємств інших галузей господарства,
робота яких заснована в основному на власних капіталах.

З функціями банків безпосередньо пов’язана і їх роль в економіці. У
трансформаційній функції банки впливають на прискорення обороту капіталу
в процесі відтворення, сприяють розширенню обсягів і підвищенню
ефективності суспільного виробництва. В емісійній функції банки сприяють
забезпеченню потреб обороту в платіжних засобах, зміцненню договірної і
платіжної дисципліни в господарстві, удосконаленню та зміцненню
грошового обороту. За кожним з напрямів прояву ролі банків стоїть їх
копітка робота щодо забезпечення кожному господарюючому суб’єкту
сприятливих умов для функціонування, а населенню — для капіталізації
заощаджень та зростання доходів.

Як уже зазначалося вище, банки як фінансові посередники реалізують свою
роль передусім через три види базових операцій: депозитні, позичкові і
розрахункові. Виконання цих операцій уже забезпечує провідне місце
банкам у фінансовому посередництві, оскільки через них вони установлюють
зв’язки майже з усім економічним оточенням і мають можливість впливати
на переважну частину економічних процесів. Проте обмежитися тільки цими
операціями в сучасних умовах банки просто не можуть. Під тиском своїх
конкурентів, загострення фінансових ризиків, проникнення небанківських
посередників у сферу діяльності банків останні змушені все глибше
проникати у вузькоспеціалізовані сегменти грошового ринку і навіть у
сферу прямого фінансування, виступаючи там у ролі звичайних брокерів та
дилерів. Достатньо сказати, що навіть такою специфічною діяльністю на
грошовому ринку, як страхування, банки мають право займатися у Бельгії,
Франції, Німеччині, Великобританії. Брокерські та андеррайтингові
операції банки можуть виконувати в Бельгії, Франції, Німеччині, Італії;
у Канаді та Великобританії — з певними обмеженнями. Такий активний вихід
банків за сферу своєї традиційної діяльності дає змогу їм поліпшувати
диверсифікацію своїх активів, зменшувати фінансові ризики, підтримувати
прибутковість і конкурентоспроможність, утримувати свої провідні позиції
на грошовому ринку.

Однак, різноманітність послуг, які надаються комерційними банками,
далеко не означає, що всі вони виконують однаковий набір операцій. Кожен
банк визначає сферу своєї діяльності, виходячи із потреб клієнтури, яку
він обслуговує.

Надаючи кредити клієнтам, банки реалізують себе як фінансові
посередники, приймаючи гроші від вкладників, що володіють тимчасово
вільними коштами, і надаючи їх позичальникам, тобто тим учасникам
економічного обороту, які тимчасово потребують додаткового капіталу. У
результаті цієї діяльності банку у виграші перебувають усі зацікавлені
сторони. Тимчасово вільні грошові кошти вкладників банк перетворює на
позичковий капітал, який приносить їм реальний дохід у формі процента.
Використання кредиту позичальниками сприяє прискоренню обороту капіталу,
скороченню витрат виробництва і зростанню прибутків. Комерційні банки
отримують доход від зазначених операцій за рахунок різниці між
процентами, що стягуються за позиками і виплачуються за вкладами.

Стійка і динамічна економіка не може існувати і розвиватися без добре
відлагодженого механізму грошових розрахунків, який пронизує усі сфери
єдиного господарського організму. Підприємства, організації, населення,
тримаючи свої кошти на рахунках в банку, активно використовують їх як
засіб взаєморозрахунків. Тому весь безготівковий платіжний оборот, що
складає основу грошового обороту в країні, повністю проходить через
установи банків. На цьому і базується їх величезне господарське значення
як організаторів розрахунків в економіці.

Здатність комерційних банків створювати в процесі своєї діяльності
додаткові засоби платежу є однією з найважливіших функцій, що відрізняє
їх від інших інститутів кредитної системи. У даному випадку йдеться не
про випуск в обіг банкнот, що на сьогоднішній день є виключною
прерогативою центральних банків, а про депозитно-чекову емісію, що
здійснюється комерційними банками через виконання позичкових операцій.
Така емісія за умови правильного регулювання відіграє важливу роль у
забезпеченні еластичності грошового обігу в країні і підтриманні стійких
темпів росту економіки.

Окрім вищезазначених, комерційні банки виконують і ряд інших функцій,
спектр яких визначається потребами різних груп клієнтів, на які банк
орієнтує свою діяльність. Так, комерційні банки можуть здійснювати
операції з купівлі і продажу іноземної валюти, організовуючи
фінансування зовнішньої торгівлі; виконувати довірчі операції, пов’язані
з управлінням майном, грошовими коштами та іншими матеріальними
цінностями фізичних і юридичних осіб за їх дорученням; надавати
консультативні послуги своїм клієнтам з питань організації
господарсько-фінансової діяльності; здійснювати зберігання грошових і
матеріальних цінностей у спеціально обладнаних сховищах, а також ряд
інших операцій, пов’язаних з обслуговуванням різних клієнтів.

За станом на грудень місяць 2004 p. в Реєстрі банків, їх філій та
представництв, валютних бірж було зареєстровано 182 банки. За
організаційно-правовою формою господарювання більшість комерційних
банків (132 одиниця або 72,5 % від загальної кількості банків)
зареєстровано як акціонерні товариства (таб. 1.1).

Таблиця 1.1

Розвиток системи комерційних банків (1995—2004 pp.)

Показники 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004

Кількість банків за реєстром 230 229 227 214 203 195 189 182 179 182

Із загальної кількості

Державні 2 2 2 2 2 2 2 2 2 2

Акціонерні товариства 169 177 184 178 173 137 136 136 133 132

Відкриті 119 125 133 125 124 99 95 94 94 92

Закриті 50 52 51 53 49 38 41 42 39 40

Товариства з обмеженою відповідальн. 59 50 41 34 28 17 17 20 24 28

Кількість банків за

участю іноземного ка 12 14 22 28 30 31 21 20 19 19

піталу

Кількість банків зі

100 % іноземним ка 1 2 6 9 8 7 6 7 7 7

піталом

Як видно із наведених у таблиці 1.1. даних, загальний кількісний склад
банківської системи України протягом останніх 5 років перебуває
практично на незмінному рівні – на рівні 180 офіційно зареєстрованих
установ, що свідчить про досягнення відносної стабілізації числа банків
на певному рівні та припинення екстенсивного росту банківської системи.

Питання реєстрації та ліцензування нових банків має велике значення,
тому що нові банки особливо схильні до банкрутства. Реєстрація повинна
запобігати проникненню в банківську справу людей із недостатніми
фаховими навиками, досвідом, фінансовим забезпеченням, етичними
стандартами. Для уникнення зловживань, пов’язаних зі створенням банків в
інтересах вузькозацікавлених груп, реєстрація банків здійснюється при
виконанні чітких критеріїв і необхідних мінімальних вимог. Реєстрацію та
ліцензування комерційних банків проводить Національний банк України.

Головною вимогою, яку ставить Національний банк України при реєстрації
комерційного банку, є наявність мінімального розміру статутного фонду.

Власний капітал у структурі банківських коштів відіграє дуже важливу
роль для забезпечення міцності банку й ефективності його роботи.
По-перше, власний капітал є джерелом фінансових ресурсів банку і
незамінний на початкових етапах діяльності. По-друге, капітал виконує
захисно-гарантійну функцію, тобто роль страхового фонду для покриття
непередбачених витрат і збитків, що виникають у процесі операційної
діяльності банку

Традиційно в комерційних банках близько 90 % усієї потреби в грошових
ресурсах для активних операцій покривається за рахунок залучених коштів.
Основну частину цих коштів складають депозити, тобто гроші, вкладені в
банк клієнтами (приватними особами і компаніями), які зберігаються на
їхніх рахунках і використовуються відповідно до режиму рахунка і
банківського законодавства. Поряд із веденням депозитних рахунків банки
використовують інші методи мобілізації грошових капіталів головним чином
шляхом одержання позик на грошовому ринку. Основна мета таких операцій —
поліпшення ліквідної позиції банку. До таких операцій належать:
одержання позик на міжбанківському ринку, угоди “репо” (продаж цінних
паперів із зворотнім викупом), випуск облігацій.

Однією з основних цілей комерційних банків є відповідність структури
їхніх активів структурі пасивів. Якісна й кількісна рівновага між
залученими і розміщеними коштами — одна з головних умов підтримання на
необхідному рівні ліквідності банків як гарантії своєчасного виконання
зобов’язань перед клієнтами та розширення сфери діяльності.

Активні операції комерційних банків щодо надання кредитів є однією з
пріоритетних сфер банківської діяльності, оскільки доходи від кредитів
дають значний прибуток.

Розвиток банківської системи в 2000- 2004 p. відбувався в сприятливих
макроекономічних умовах, які характеризувалися зростанням виробництва
товарів та послуг, реальних доходів населення та позитивними тенденціями
в зовнішньоекономічній сфері.

1.2. Місце кредитних операцій в системі банківських активів

На сьогоднішньому етапі одну з найважливіших ролей у стимулюванні
відтворювальних процесів в економіці відіграє банківський кредит як
головне джерело забезпечення грошовими ресурсами поточної господарської
діяльності підприємств незалежно від форми власності та сфери
господарювання. Незважаючи на те, що кризові явища в економічній системі
практично підірвали фінансову стійкість більшості вітчизняних
підприємств, внаслідок чого різко скоротилась кількість надійних
фірм-позичальників (на фоні падіння прибутковості банківських операцій),
кредитні операції залишаються головним видом активних операцій
комерційних банків, в який вкладається переважна більшість залучених
банками ресурсів. Так, станом на 1 січня 2005 p. кредитні вкладення
становили 69% від загальних активів.

Кредит (від лат. creditum — позика, борг) — одна з найскладніших
економічних категорій, характер об’єктивної необхідності якої
обумовлений, з одного боку, становищем та розвитком товарно-грошових
відносин, з іншого — такою специфікою її прояву, як поворотний рух
вартості. Оскільки надання кредиту є специфічною, відокремленою формою
грошових відносин, воно має власні особливості, пов’язані з
обслуговуванням усього процесу розширеного відтворення та забезпеченням
його безперервності. У цьому плані база функціонування кредитних
відносин — тимчасове вивільнення грошових коштів та поява тимчасової
потреби в них.

Отже, провідна роль кредиту серед операцій комерційних банків зумовлена
існуючими у суспільстві економічними відносинами, при яких у одних
суб’єктів ринку нагромаджуються значні суми грошових коштів, що
тимчасово не використовуються в обороті, а в інших – відчувається
потреба в додаткових грошових ресурсах. Щоб уникнути бездіяльного
омертвіння коштів, які вивільняються в процесі розширеного відтворення
потрібно застосувати кредит. Адже він надає можливість мобілізувати
тимчасово вільні кошти одних суб’єктів і направляти іншим. Звідси
випливає, що саме кредит є тим фактором, який значною мірою забезпечує
безперервність розширеного відтворення в економіці. Хоча кредит не
збільшує фізичний обсяг загальної маси факторів виробництва, однак,
виступаючи найбільш мобільним і гнучким джерелом грошових коштів, він
забезпечує потреби підприємств пов’язані з формуванням їх основних і
оборотних капіталів. Левова частка надається підприємствам, що зумовлено
об’єктивними потребами виробництва та існуванням передумов повернення
даних коштів.

Об’єктивні відхилення фактичної потреби господарюючих суб’єктів у
фінансуванні їх господарської діяльності від наявності (надлишку або
нестачі) вільних ресурсів залежать від багатьох факторів, серед яких:
капіталомісткість виробничої діяльності; сезонність виробництва;
співвідношення між тривалістю виробництва та тривалістю обігу продукції,
коливання цін на неї; оберненість дебіторської заборгованості та ін. У
зв’язку з цим з’являється можливість заповнювати тимчасову нестачу
коштів одних господарюючих суб’єктів за рахунок тимчасового надлишку
коштів інших.

Отже, на всьому перерахованому вище базується величезна роль кредиту та
комерційних банків, як основних носіїв кредитних відносин для
ефективного функціонування і розвитку економіки в цілому.

Роль кредиту в економічному житті суспільства визначається також і
сферами його застосування, які встановлюються відповідно з особливостями
і завданнями розвитку економіки на основі комплексу спеціальних умов:
необхідності участі позичених коштів у вирішенні проблем забезпечення
безперебійності і розвитку процесів виробництва і реалізації продукції;
якості виробничої діяльності підприємств; економного використання
ресурсів господарства; потреб забезпечення обороту платіжними засобами;
інтересів підвищення добробуту населення та ін.

Конкретні сфери застосування банківського кредиту визначаються залежно
від його цільового призначення та складу учасників кредитних відносин. З
урахуванням цих особливостей всі позичкові операції комерційних банків
можуть бути поділені на чотири групи.

1. Кредитування поточної діяльності підприємств, пов’язане із
задоволенням їх потреб в оборотних коштах.

2. Кредитування інвестиційної діяльності підприємств, призначене для
збільшення основних фондів, реконструкції та розширення виробництва.

3. Кредитування приватних осіб для задоволення різноманітних потреб
споживчого характеру.

4. Кредитування держави для покриття бюджетного дефіциту.

Зрозуміло, що найважливіше значення для економіки мають перші дві сфери
застосування кредиту, пов’язані із задоволенням виробничих потреб
господарських організацій різних галузей економіки. У кредитному
портфелі сучасних комерційних банків основна питома вага належить
кредитам, виданим підприємствам. Це зумовлено як об’єктивними потребами
суспільного виробництва у даному виді позик, так і наявністю необхідних
передумов для повернення наданих кредитів, що при становленні ринкових
відносин є дуже важливим фактором для комерційних банків.

Хоча кредит сам по собі не збільшує фізичний обсяг загальної маси
факторів виробництва, однак, виступаючи найбільш мобільним і гнучким
джерелом грошових коштів і забезпечуючи потреби підприємств, пов’язані з
формуванням їх основних і оборотних капіталів, кредит загалом активно
сприяє організації безперебійного виробничого процесу та економічному
росту в країні. Найбільшою мірою ця роль банківського кредиту
виявляється у кругообороті фондів підприємств,

За допомогою кредиту створюється найбільш гнучка форма задоволення
тимчасових потреб підприємства в додаткових грошових коштах. Кредит,
беручи участь в кругообороті оборотних капіталів господарств на всіх
його стадіях, виступає важливим фактором, що сприяє найбільш економному
і раціональному використанню коштів. Тому підприємства і організації
практично всіх галузей економіки активно використовують банківські
позики для забезпечення нормальних умов виробництва і реалізації
продукції. Найбільше це стосується таких галузей, як промисловість і
торгівля, що є основними секторами економіки, які забезпечують
виробництво і розподіл валового внутрішнього продукту та, відповідно,
неперервність розширеного відтворення (табл. 1.2). Частка цих галузей у
загальному обсязі позик, наданих суб’єктам господарювання – юридичним
особам становила на кінець грудня 2004р. відповідно 30,7 % і 41.9%.
водночас питома вага кредитних вкладень у будівництво, транспорт, сільсе
господарство перебувала на досить незначному рівні – у межах 3,6 – 7,1%
кредитного портфеля системи комерційних банків України.

У такому аспекті галузева структура кредитного портфеля відображає
орієнтацію банків на сфери економічної діяльності із швидким оборотом
капіталів і, відповідно, більшим доходом, що є по суті адекватною
реакцією на існуюче на ринку положення, а не реалізацію певної, чітко
розробленої на тривалу перспективу стратегії організації кредитних
операцій.

Проте, в економічній літературі можна зустріти твердження, що кошти,
отримані в позику, безпосередньо не утворюють доходів і нагромаджень, що
кредит лише обслуговує кругооборот коштів у господарстві. Однак таке
твердження є необгрунтованим і принижує роль кредиту як ресурсу грошових
коштів, які опосередковують процес виробництва і обігу товарів.

Таблиця 1.2

Структура кредитних вкладень комерційних банків України за галузями
економіки станом на кінець грудня 2004р.*

Види кредитів Усього Питома вага, % У тому числі за видами Питома вага у
заг. обсязі, %

у нац. валюті в іноземній коротк

строк. довгостр корот довг

Усього кредитів, наданих суб’єктам господарювання млн. грн., з них 73785
100 44564 29220 37063 36722 50,2 49,8

Промисловості 22695 30,7 11012 11682 11398 11296 50,2 49,8

с/г 5218 7,1 4414 1104 2781 2436 53,3 46,7

Торгівлі 30897 41,9 19402 11495 16734 14164 54,2 45,8

Будівництву 2656 3,6 1724 933 953 1703 35,9 64,1

Транспорту 3737 5,1 2478 1259 1600 2138 42,8 57,2

*3а даними Національного банку України.

Кредит так само, як і фінанси підприємств, пов’язаний із створенням
доходів і нагромаджень, оскільки він нарівні з власними коштами
товаровиробників обслуговує процес виробництва, де створюється
додатковий продукт. Маючи можливість залучити в господарський оборот
позичені кошти у доповнення до власних, підприємства можуть розширити
виробництво, збільшити прибуток і підвищити рентабельність. Крім того,
кредит дозволяє скоротити витрати обігу і тим самим забезпечити більш
раціональне і економне використання фінансових ресурсів у цілому у
господарстві країни, галузі, окремому підприємстві.

Якщо б підприємства мали власні оборотні кошти в розмірах, що покривають
усю суму затрат на виробництво продукції, то ці кошти після повернення
до господарства в грошовій формі при реалізації продукції залишались би
протягом тривалого періоду часу практично вільними і лише поступово
використовувалися б у процесі виробництва в міру виникнення додаткової
потреби, що означало б нераціональне їх використання.

Разом з тим, було б помилкою стверджувати, що з підвищенням питомої ваги
кредитних вкладень у формуванні оборотних коштів посилюється вплив
кредиту на виробничо-фінансову діяльність підприємств та ефективне
використання ними власних оборотних коштів. Насправді таке уявлення лише
спрощує дійсний процес організації кредитних відносин банку з клієнтами
Посилення ролі кредиту в сучасних умовах ні в якій мірі не означає, що
він повинен витіснити інші джерела формування оборотних коштів і зайняти
провідне місце. Навпаки мову слід вести про комплексне формування
оборотних коштів при збереженні основної ролі власних ресурсів. Найбільш
оптимальним варіантом є принцип раціонального поєднання власних джерел і
кредитів банку у формуванні капіталів підприємств.

За своєю природою кредит є економічним стимулом ефективного
господарювання. При раціональній організації економічної системи
відбувається приплив кредиту в господарську діяльність підприємств з
високими показниками розвитку, які забезпечують найбільшу віддачу
коштів, отриманих у позику, і навпаки, відбувається відплив кредиту із
підприємств і галузей з низьким рівнем прибутковості. Таким чином,
відповідно з об’єктивними законами ринку банківський кредит сприяє
вільному переливу капіталів в економіці, забезпечуючи тим самим розвиток
найбільш ефективних галузей господарства.

Окрім участі в кругообороті оборотних капіталів господарських
організацій, важливою для розвитку економіки сферою застосування кредиту
є інвестиційна діяльність підприємств. Ця діяльність, пов’язана з
реконструкцією, розширенням виробництва, придбанням нового обладнання,
будівництвом виробничих споруд, як правило, вимагає досить значних
витрат, що не можуть бути покриті за рахунок поточних надходжень
підприємств, а строки амортизації не завжди відповідають строкам
морального зносу засобів праці. У зв’язку з цим, підприємства активно
використовують банківський кредит для реалізації своїх інвестиційних
програм.

Слід зазначити, що у країнах з розвинутими ринковими відносинами
основним джерелом коштів для інвестиційної діяльності підприємства
переважно використовуються ринки довгострокового капіталу, де кошти
отримуються шляхом випуску цінних паперів. Водночас банківське
кредитування має ряд істотних переваг порівняно з таким способом
мобілізації ресурсів. Строки погашення позик можна легко пристосувати до
того періоду, протягом якого позичальник відчуває додаткову потребу в
коштах. Крім того, емісія цінних паперів і їх розміщення на ринку
вимагає значних затрат, а у випадку несприятливої ситуації на фондовому
ринку розміщення нових випусків може бути недоцільним взагалі. Тому
підприємства часто надають перевагу довгостроковим позикам банку на
придбання основного капіталу порівняно із випуском акцій чи облігацій.
За допомогою даного виду кредитування можна вигідно використовувати
можливості грошового ринку, не випускаючи з рук важелів управління
підприємством і не стикаючись з проблемою погашення облігацій чи викупу
акцій, коли позичені кошти вже не потрібні.

Кредитні операції у сфері інвестиційної діяльності підприємств сприяють
розширенню і модернізації виробництва, випуску нових видів продукції,
розвитку новітніх технологій, реалізації інноваційних проектів, що
позитивно відображається на стані економіки в цілому [24, 74].

В сучасних умовах все більшого значення серед позичкових операцій
комерційних банків набуває кредитування приватних осіб. Даний вид
кредиту має, як правило, не виробничий, а споживчий характер і
призначений для придбання товарів і послуг до того, як покупець буде
спроможний їх оплатити. Кредити, видані приватним особам, мають дуже
важливе значення для розвитку економіки: з одного боку, підвищується
загальний життєвий рівень населення, а з другого, – видача споживчих
кредитів розширює платоспроможний попит на ринку, що значною мірою
стимулює розвиток виробництва в країні.

Стосовно кредитування органів державної влади у зв’язку з перевищенням
бюджетних витрат над доходами, то банківські системи у більшості країн
світу, як правило, уникають видачі прямих кредитів на вказані цілі.
Головною формою залучення грошових коштів є випуск облігацій державних
позик та інших видів цінних паперів.

Крім вище визначеної ролі кредиту в економіці країни, що проявляється
через сфери його застосування, кредит як самостійна економічна
категорія виконує також ряд важливих функції в економіці. Визначення і
трактування окремих функцій кредиту залежить від методологічних підходів
до аналізу кредитних відносин. Так, на макроекономічному рівні
виділяються перерозподільча функція та функція заміщення готівкових
коштів кредитними засобами.

Очевидно, що ринковий механізм перерозподілу кредитних ресурсів має цілу
низку переваг перед іншими способами розміщення грошових коштів.
По-перше, обсяг кредитних ресурсів за своїм потенціалом значно
перевищує, наприклад, обсяг ресурсів, які розподіляються через бюджетну
сферу. По-друге, поверненість кредиту дозволяє надавати ресурси в позику
багатократно, що також розширює можливості функції перерозподілу.
Нарешті, не можна не виділити перевагу оперативності ринкового розподілу
кредитних ресурсів порівняно з тією ж бюджетною сферою.

Багато спеціалістів визнають важливу роль функції заміщення. На сьогодні
функціонування кредитних засобів обігу вже не носить характеру
тимчасового заміщення реальних грошей: перманентні процеси кредитування
в результаті приводять до істотної економії суспільних витрат грошового
обігу в цілому.

При більш детальному розгляді кредитних відносин можна обґрунтувати
виділення більшої кількості функцій, зокрема:

— акумуляцію тимчасово вільних ресурсів;

— розподілення залучених коштів між позичальниками;

— емісійну;

— контрольну та ін.

Не менш важливе значення має виділення меж кредиту як економічного
явища, в яких він об’єктивно зберігає свою сутнісну специфіку. У
протилежному разі надлишкове кредитування, як і недостатність кредитних
вкладень (тобто порушення економічно обґрунтованих меж) спричиняє
негативний вплив на суспільно-економічні відносини в цілому. Виділяють
зовнішні та внутрішні межі кредиту. Зовнішні межі відображають межі
відносин стосовно акумуляції та розміщення кредитних ресурсів у цілому.
Вони залежать в основному від таких факторів:

— рівня розвитку виробництва;

— обсягу і структури кредитних ресурсів;

— соціально-економічної політики;

— системи ціноутворення і рівня цін;

— форми кредитних відносин;

— структури кредитної системи;

— фінансового стану суб’єктів господарювання.

Внутрішні межі відображають припустиму міру розвитку окремих форм
кредиту в його зовнішніх межах, що обумовлено специфікою прояву різних
типів кредитних відносин.

З точки зору виконання основних функцій кредиту виділяються такі
функціональні межі: перерозподільча та емісійна. Перша є не що інше, як
об’єктивно обґрунтований обсяг кредитних ресурсів. Фактично вона
підкреслює глибокий зв’язок операцій із залучення ресурсів і активних
операцій банків. Друга межа визначає емісійні кредити, які виділяються
під наступні витрати, під ще не вироблену продукцію, справляючи в
результаті вплив на сукупну кількість грошей в обігу. Емісія готівки і
безготівкових грошових знаків здійснюється, як відомо, на кредитній
основі, що свідчить про вплив зміни сфер застосування банківського
кредиту і обсягу кредитних вкладень на суму готівки в обігу і обсяг
платіжних засобів у безготівковому обороті. У зв’язку з цим, важливого
значення набуває регулювання розмірів кредитних вкладень в економіку, що
має безпосередній вплив на стан грошової маси в обороті як необхідної
умови неперервності процесів виробництва і реалізації продукції,
стабільності життєвого рівня населення.

Дослідження впливу банківського кредиту на грошову сферу має
безпосереднє практичне значення для нашої країни. Нині банківський
кредит не виконує свого стабілізуючого впливу на грошовий обіг, а
значною мірою спрямований на підтримання витрат бюджету і його
величезного дефіциту. Внаслідок бюджетної емісії господарський оборот
насичується надлишковими грошима, які не мають реального матеріального
забезпечення, що призводить до виникнення диспропорцій в економічному
розвитку.

Протягом останніх років спостерігається стійка тенденція до зростання
банківських кредитних вкладень, загальний обсяг яких на початок 2000 p.
склав понад 19000 млн. грн., а вже у кінці грудня 2004р. – 88579 млн.
грн. або на 452% більше у порівнні з 2000р. При цьому можна відзначити
позитивним моментом даної тенденції є збільшення питомої ваги кредитів,
наданих безпосередньо суб’єктам господарювання (табл. 1.3).

Зростання обсягів банківського кредитування викликане здебільшого
кредитними емісіями на поповнення ресурсів для покриття бюджетних
витрат. Сьогодні все очевиднішою стає необхідність зміщення акцентів у
кредитній політиці в Україні. Не викликає ніяких сумнівів щодо сприяння
кредитної рестрикції спаду у виробництві. В силу цього дуже важливо, щоб
нарівні із скороченням загальної грошової маси і кредиту в
господарському обороті відбувався поступовий перерозподіл і навіть
збільшення кредитних вкладень у галузі, що виробляють товари народного
споживання та надають послуги населенню, визначають розвиток
науково-технічного прогресу і впровадження нових технологій, щоб при
цьому кредитувались найефективніше працюючі підприємства.

Таблиця 1.3.

Динаміка обсягів кредитних вкладень українських банків*

2000 2001 2002 2003 грудень2004

Усього кредитів наданих банками 19574 28373 42035 67835 88579

Темпи зростання % 100 145 215 347 452

Кредити надані суб’єктам господарювання 18594 26955 38721 58849 73785

Темпи зростання % 100 145 208 317 397

*3а даними Національного банку України.

Кредитна політика, окрім завдань стабілізації грошового обігу, повинна
служити активним засобом реалізації структурної перебудови економіки та
розвитку приватизаційних процесів. Становлення і розвиток системи
комерційних банків в країні, що базуються у своїх відносинах з клієнтами
на критеріях ефективної діяльності, формування цивілізованого грошового
ринку і ринку капіталів сприятимуть цьому процесу. Одночасно і
Національний банк своєю політикою за допомогою системи економічних
пільг, а не адміністративних вказівок, повинен заохочувати комерційні
банки спрямовувати кредитні вкладення у розвиток перспективних галузей
господарства. Тільки на цих засадах може бути відновлена роль кредиту як
найважливішого фактора розвитку економіки і стимулювання підприємницької
активності.

Кредитний механізм, його суть та значення в ринкових умовах

Необхiднiсть кредитного механiзму в ринкових умовах обумовлена
органiзацiєю i управлiнням кредитного забезпечення на макро – та мiкро
– рiвнях з метою ефективного розвитку економiки країни – з однiєї
сторони i, враховуючи практичну реалiзацiю антицинацiйної функцiї
кредиту, регулювання грошового обiгу – з другої. Метою функцiонування
кредитного механiзму є вплив через практичну реалiзацiю функцiй
кредиту на дiяльнiсть господарюючих суб’єктiв економiки країни у цiлому,
сприяючи при цьому розширеному суспiльному вiдтворенню на вiдповiдностi
з дiєю економiчних законiв. Призначення його випливає iз необхiдностi
та мети i полягає в тому, що з участю кредитного механізму
забезпечується використання сутi кредиту, реалiзацiєю на практицi його
функцiй i ролi, використання рiзноманiтних кредитних вiдносин, а також
функцiй банкiв в процесi кредитування. Специфiчне призначення i мета
кредитного механiзму, є необхiдною i важливою умовою для розкриття його
сутi. Тодi ж як функцiонування кредитного механiзму слiд вбачати через
призму дiй та використання сутi i функцiй кредиту, тобто через методи
грошово – кредитного забезпечення та регулювання .

Таким чином, суть кредитного механiзму обумовлена змiстом, i функцiями
та роллю кредиту як самостiйної економiчної категорiї, роллю та видами
кредитних вiдносин, органiзацiйною структурою банкiвської системи та
її функцiями щодо регулювання кредитних вiдносин .

Практичне використання функцiй кредиту вiдбувається в процесi
кредитування, який складається iз слiдуючих стадiй: надання,
використання та повернення вартостi. Таким чином, кредитний механiзм
являє собою систему дiй або органiзацiйно – економiчних прийомiв з
допомогою яких реалiзується роль кредиту в суспiльному вiдтвореннi,
тобто проводиться в дiю процес кредитування у вiдповiдностi до потреб
суспiльства. Склад кредитного механiзму являє собою елементи, блоки,
тобто те, з чого складається останнiй, а структура кредитного механізму
являє собою iснуючi мiж ними взаємозв’язки, взаємодiї, якi забезпечують
зберiгання його основних властивостей при рiзних зовнiшнiх та
внутрiшнiх змiнах. Органiчний зв’язок кредитного механiзму з суспiльним
вiдтворенням дозволяє видiлити його головнi елементи. Одначе, виходячи
iз вищезазначеного слiд вiдмiтити деякi методологiчнi основи сутi
кредитного механiзму.

По – перше, кредитний механiзм включає в себе не тiльки процес
кредитування, але тi управлiнськi суб’єкти в основi держави та її
органiв, якi впливають через органiзацiйно економiчнi прийоми на
регулювання кредитних вiдносин. В даному контекстi, важливу роль в
управлiннi кредитним процесом має органiзацiйна структура, побудова
банкiвської системи з однiєї сторони та тип зв’язкiв останньої з
суб’єктами пiдприємництва та фiзичними особами з iншої. Вiд цього
наскiльки забезпечується єднiсть iнтересiв рiвноправних та
рiвновiдповiдальних суб’єктiв кредитних вiдносин залежiть успiшне
функцiонування кредитного механiзму. I навпаки, чим менше вони будуть
вiдповiдати об’єктивним економiчним iнтересам банку i клiєнтiв, тим
нижчi будуть результати функцiонування кредитного механiзму.

По – друге, реалiзацiя ролi кредиту в суспiльному вiдтвореннi
проходить через дiю специфiчних властивостей та його функцiй, якi
надають останньому внутрiшнiй iмпульс i певну направленiсть.
Остання не можлива без дiї кредитного механiзму, який повинен
включати в себе в якостi обов’якового компонента процес кредитування.

По – третє, кредитний механiзм не являється статичним, а постiйно
розвивається. Процес його розвитку дiалектичний, що означає, що
управлiнська система не заперечує повнiстю попереднi стадiї розвитку,
вбирає i пiдпорядковує собi елементи, процеси i способи органiзацiї цих
стадiй. Початковий етап розвитку кредитного механiзму – проста
функцiональна система, в якiй видiляються елементи i процеси, об’єднанi
в блок кредитування, який забезпечує реалiзацiю основної функцiї
системи. На даному етапi кредитний механiзм задовiльняє лише рiвень
кредитних вiдносин. Подальший їх розвиток ставить досить жорсткi вимоги
до стiйкого функцiонування системи. Для цього необхiдно врахувати
конкретнi економiчнi умови, в яких функцiонує кредитний механiзм i у
вiдповiдностi з його змiнами, а точнiше з вiдхиленнями вiд
нормального функцiонування, вносити корективи в дiї системи. Iншими
словами, для коректування вiдхилення необхiдно здiйснювати регулювання
кредитного механiзму, проводячи заходи для адаптацiї системи до
швидкомiняючої господарської ситуацiї.

По – четверте, вiд взаємодiї елементiв кредитного механiзму, ступiню
їх пiдпорядкованостi та виконання спiльної мети залежить ефективнiсть
та успiх його функцiонування, який полягає в забезпеченнi економiчних
iнтересiв суб’єктiв кредитних відносин [ 17, 52].

Разом з тим усвiдомлення особливостей функцiонування кредитного
механiзму, тобто врахування конкретних економiчних умов в яких вiн
функцiонує, дозволяє видiлити його головнi блоки та елементи. Першим
блоком можна вважати суб’єкти кредитних вiдносин, елементами якого є їх
органiзацiйна структура банкiвської системи з однiєї сторони та
юридичнi особи рiзних форм власностi, а також фiзичнi – з іншої (рис.
1.1)

У формуваннi та функцiонуваннi кредитного механiзму активну роль
відіграють банки, оскiльки саме вони приводять в дiю процес
кредитування, здiйснюють контроль та регулювання кредитних вiдносин у
вiдповiдностi до економiчних умов, якi склалися в країнi.

В умовах ринку, економiчнi вiдносини, якi виникають мiж суб’єктами в
процесi кредитування оформляються кредитними угодами. Вибiр суб’єктiв
кредитних вiдносин здiйснюється на добровiльнiй договiрнiй основi, яка
базується на певних економiчних iнтересах їх учасникiв.

Рис. 1.1. Склад кредитного механізму [ 17, 14].

Так, вибiр клiєнтiв банком для кредитування пiдпорядкований
загальнорозробленiй кредитнiй полiтицi, яка виражається в розробцi та
впровадженню стратегiї та тактики надання кредиту враховуючи економiчну
ситуацiю в країнi з однiєї сторони та фiнансовим становищем окремо
взятого клієнта – з iншої. Для господарських суб’єктiв вибiр банку в
якостi кредитора обумовлене сумою, строками, цiною та умовами
кредитування.

Iнтереси учасникiв кредитних вiдносин, на перший погляд, не
спiвпадають. Для банкiв – це отримання процентiв за надання кредитних
ресурсiв i як правило в максимально-допустимих межах, вiдповiдно для
клiєнтiв – продуктивне використання цих ресурсiв для забезпечення
комерцiйної дiяльностi, тобто отримання прибутку. Спiльнiсть iнтересiв
цих суб’єктiв досягається на основi конкурентного середовища,
рiвноправностi i взаємної вiдповiдальностi мiж собою. Банки встановлюючи
проценти по позицi, виходять з того, що розмiр плати повинен бути
більшим, а нiж сплаченi проценти за купленi ресурси, а верхню межу
встановлюють у вiдповiдностi попиту та пропозицiї на ринку капiталiв.
Для клiєнтiв основною умовою сплати боргу та процентiв по ньому є
конкурентоздатнiсть продукцiї, яку можна реалiзувати, i реалiзувати
вiдповiдно з прибутком необхiдним для забезпечення внутрiшньої потреби
пiдприємства та сплати обов’язкових платежiв та податкiв. Формою
реалiзацiї спiльностi iнтересiв в кредитних вiдносинах є укладення
кредитних угод, тобто приведення в дiю процесу кредитування.
Особливiстю договiрних вiдносин в процесi кредитування є те, що вони :
по-перше, виникають мiж суб’єктами, якi виступають як юридично
самостiйнi особи, по- друге, забезпечують майнову вiдповiдальнiсть
один перед одним, по-третє, виникають мiж суб’єктами, якi проявляють
взаємний економiчний iнтерес. Отже, кредитний договiр являється
складовим елементом блоку “суб’єкти кредитних вiдносин” i являє собою
важливий елемент кредитного механiзму.

Центральним блоком кредитного механiзму виступає процес кредитування,
який являється виразником сутi кредиту i здiйснюється на основi чiткого
дотримання принципiв кредитування суб’єктами кредитних вiдносин. На
основi принципiв кредитування проходить побудова сучасного процесу
кредитування, тобто надання, використання та повернення банкiвських
позик. У вiдповiдностi з принципами кредитування визначаються основнi
умови кредитування, зокрема, надання банкiвських позик, якi виступають
на практицi формою реалiзацiї принципiв кредитування i таким чином
виступають невiд’ємним елементом блоку “процес кредитування”.
Вiдсутнiсть умов, за яких вiдбуваються кредитнi вiдносини приводить або
до автоматизму кредитування, або до жорсткого адмiнiстративного
втручання в цей процес. Отже умовами короткострокового кредитування є: –
правочиннiсть боржника та його кредитоспроможнiсть ; – наявнiсть
кредитних ресурсiв кредитора; – специфiчнi умови суб’єктiв кредитних
вiдносин, якi обумовлюються i зазначаються в кредитнiй угодi; – строге
дотримання позичальниками кредитної дисциплiни та прiоритетнiсть в
кредитнiй полiтицi. Надання позик вiдбувається пiд конкретнi цiлi або
об’єкти кредитування, якi в залежностi вiд приналежностi до стадiї
кругообороту оборотних коштiв можуть подiлятися на об’єкти
безпосереднього процесу виробництва та об’єкти сфери обiгу. Наступним
елементом кредитного механiзму i даного блоку являються методи
кредитування. Ми розглядаємо методи кредитування як способи органiзацiї
процесу кредитування, який базується на способах участi банкiвського
кредиту в кругооборотi коштiв пiдприємства, тобто формою зв’язку мiж
кругооборотом фондiв i рухом позичкових коштiв. В залежностi вiд
об’єктiв та методiв кредитування в практицi розрiзняють конкретнi види
кредитiв, кожен з яких виступає необхiдною ланкою органiзацiї кредитних
вiдносин i одночасно елементом кредитного механiзму.

Особливим елементом кредитного механiзму є плата за кредит. В умовах
ринкової економiки його суть полягає в тому, що процент є платою за
користування позичковим капiталом, його цiною. При цьому мiж кредитором
i позичальником вiдносно величини проценту, строкiв, методiв його
сплати виникають певнi економiчнi вiдносини.

Цiна кредиту, або процент, який виплачують банку за надання позики, має
економiчно обумовленi границi, якi були визначенi, зокрема, в роботах
О.I.Лаврушина [ 34, 27]. Критерiєм верхньої межi процентних ставок
являється рiвень середньогалузевої рентабельностi суспiльного
виробництва, об’єктивний критерiй нижньої границi проценту за кредит –
суспiльно необхiдна норма затрат банкiвської системи на акумулювання i
розмiщення ресурсiв. Найбiльшу практичну цiннiсть для банку має знання
нижньої межi позичкового проценту, яка дозволяє компенсувати затрати
банку на здiйснення активних операцiй. Для її кiлькiсного визначення
використовується прийнята в мiжнароднiй банкiвськiй практицi методика
розрахунку внутрiшньої вартостi банкiвських послуг, або так званої
“мертвої точки” доходностi банку. Показник “мертвої точки” являє собою
мiнiмально доходну маржу банку, тобто такий розрив ставок по активних i
пасивних операцiях, який дає можливiсть банку покрити необхiднi видатки,
але не приносить прибуток у виглядi коефiцiєнту внутрiшньої вартостi
банкiвських послуг :

Загальнi видатки банку – Iншi доходи

Квп =
——————————————————–

Сума активу – Непрацюючий актив

В кредитнiй сферi, систематизуючи велику кiлькiсть рiзноманiтних
процентних ставок, можна видiлити такi рiвнi: перший рiвень – офiцiйнi
процентнi ставки . До них вiдносяться ставки рефiнансування, облiкова
ставка та ломбардна. Ставка рефiнансування – процентне вираження цiни
кредитних ресурсiв, якi розмiщує центральний банк серед комерцiйних
банкiв. Облiкова ставка ж у своєму класичному видi характеризує
процентну ставку за якою облiковують векселi. Ломбардна ставка –
ставка за якою центральний банк надає кредити комерцiйним банкам пiд
забезпечення високолiквiдних активiв, за звичай якими вважаються
державнi цiннi папери.

Другий рiвень – мiжбанкiвськi ставки пропозицiї кредитних ресурсiв
/Лiбро, Пiбор, Тiбор, Фiбор, Сiбор, Нiбор, Кiбор /. По цих ставках
головнi банки пропонують кредити в євровалютах першокласним банкам
шляхом розмiщення в них депозитiв. Третiй рiвень – ставка “prime- rate”
/базисна ставка, першокласна ставка /. По ставцi “prime- rate”
комерцiйнi банки надають кредити першокласним позичальникам. Вони, як
правило вище перших двох ставок. Четвертий рiвень – ставки кредитiв
середнiм i невеликим фiрмам, приватним особам. Вони ще вищi, нiж
“prime-rate”.

До складу кредитного механiзму поряд iз процесом кредитування як
основним виразником сутi кредиту входять: прогнозування та планування
об’єму кредитних ресурсiв та кредитного портфелю, регулювання та
контроль на мiкро та макро економiчному рiвнi за процесом
кредитування. Кожен блок складається iз елементiв, якi йому
пiдпорядкованi i визначають його змiст. Вони вiдрiзняються рiзним
рiвнем конкретностi i певною пiдпорядкованiстю з однiєї сторони, i
взаємозв’язком та взаємообумовленiстю – з iншої.

Прогнозування обсягу кредитних ресурсiв i кредитного портфелю
пiдпорядкованi як загальнодержавним iнтересам /реалiзацiя функцiї
кредиту/ так i банкiвським у вiдповiдностi з його
депозитно-кредитною полiтикою . Отже, блок прогнозування передбачає
включення таких елементiв як прогнозування обсягу кредитних ресурсiв та
прогнозування структури i обсягу кредитного портфелю.

Особливiстю грошово – кредитного забезпечення адмiнiстративно-командного
типу економiки є плановiсть кредитних вкладень з однiєї сторони i
адмiнiстративний тип управлiння кредитними вiдносинами мiж банками та
клiєнтами – з iншої. Це в певнiй мiрi вплинуло на методи грошово –
кредитного регулювання, яке здiйснюється у вiдповiдностi до планових
потреб клiєнтiв через складання кредитних планiв та доведення лiмiтiв i
контрольних цифр до господарюючих суб’єктiв .

Регулювання кредиту в країнах з розвиненими ринковими відносинами -це
сукупнiсть заходiв держави, якi здiйснюються через банкiвську систему i
спрямованi на змiну обсягiв, структури i динамiки кредитного ринку з
метою якiсного впливу на стан економiки.

До традицiйних методiв кредитного регулювання належать : -вплив на
процентнi ставки кредитного ринку через встановленi облiковi ставки
НБУ; – операцiї банкiв з цiнними паперами ; – формування
централiзованих фондiв кредитної системи. З їхньою допомогою держава
через кредитний механiзм забезпечує збалансований розвиток економiки.

В умовах ринку найбiльш вiдомою i традицiйною формою державного контролю
банкiвських ризикiв є кiлькiсне регулювання капiталу або власних коштiв
банку. Захисна функцiя капiталу полягає не тiльки у можливостi виплати
компенсацiї вкладникам у випадку лiквiдацiї банку, але й у збереженнi
платоспроможностi шляхом утворення резерву активiв, що дає змогу банку
функцiонувати, незважаючи на загрозу збиткiв. Основними причинами
державного регулювання банкiвського капiталу є пiдтримка суспiльної
довiри до банкiв, а також обмеження витрат уряду, пов’язаних з
страхуванням депозитiв .

Контроль, як складова частина кредитного механiзму на мiкроекономiчному
рiвнi полягає в дотриманнi принципiв та умов кредитування мiж
суб’єктами кредитних вiдносин . В процесi кредитування банки
здiйснюють попереднiй, поточний та послiдуючий контроль за дотриманням
кредитної дисциплiни. При попердньому контролi банки аналiзують
кредитоспроможнiсть потенцiйних боржникiв та здiйснюють оцiнку
мiроприємств та проектiв, якi кредитуються. Поточний контроль
передбачає аналiз та нагляд за правильним та цiльовим використанням
кредиту. Контроль за своєчаснiстю i повнотою надходження коштiв в
рахунок погашення боргу по позиції i процентiв за користування нею
входить в компетенцiю послiдуючого контролю . Регулювання ж кредитних
вiдносин на мiкроекономiчному рiвнi передбачає запобiгання та
регулювання кредитних ризикiв виходячи iз сформованого кредитного
портфелю .

Єднiсть елементiв кредитного механiзму визначається змiстом
перерозподiльчої функцiї кредиту i принципiв кредитування. Характерною
рисою, будь-якого елементу кредитного механiзму є його взаємозв’язок
та взаємообумовленiсть. Це означає, що особливостi одного з елементiв
висувають певнi вимоги до органiзацiї iнших елементiв. Об’єктивною
основою кредитного механiзму є виробничi відносини, сутнiсть кредиту як
економiчної категорiї та економiчнi закони, що панують в кредитних
вiдносинах. Економiчною базою кредитного механiзму виступає матерiальний
процес виробництва i обiгу, особливостi якого проявляються в
кругооборотi фондiв, їх структурi, джерелах формування основних i
оборотних фондiв способу ведення господарства.

Висновки до розділу 1

В результаті написання першого розділу „Теоретичні основи організації
банківського кредитування” даної магістерської роботи ми розкрили
сутність, значення та роль комерційних банків в економіці країни,
показали місце кредитних операцій в активах кредитних установ, розкрили
зміст поняття „кредитний механізм” та охарактеризували основні його
елементи.

Таким чином, комерційні банки реалізують свою роль через три види
базових операцій: депозитні, позичкові і розрахункові. Виконання цих
операцій забезпечує провідне місце банкам у фінансовому посередництві,
оскільки через них вони установлюють зв’язки майже з усім економічним
оточенням і мають можливість впливати на переважну частину економічних
процесів.

Надаючи кредити клієнтам, банки реалізують себе як фінансові
посередники, приймаючи гроші від вкладників, що володіють тимчасово
вільними коштами, і надаючи їх позичальникам, тобто тим учасникам
економічного обороту, які тимчасово потребують додаткового капіталу. У
результаті цієї діяльності банку у виграші перебувають усі зацікавлені
сторони. Тимчасово вільні грошові кошти вкладників банк перетворює на
позичковий капітал, який приносить їм реальний дохід у формі процента.
Використання кредиту позичальниками сприяє прискоренню обороту капіталу,
скороченню витрат виробництва і зростанню прибутків. Комерційні банки
отримують доход від зазначених операцій за рахунок різниці між
процентами, що стягуються за позиками і виплачуються за вкладами.

РОЗДІЛ ІІ.

Практичні аспекти кредитування банківськими установами господарюючих
суб’єктів

2.1. Принципи і умови банківського кредитування в ринковій економіці

Для ефективної організації кредитних відносин між банками і клієнтами
важливе значення має дотримання останніми принципів банківського
кредитування. Принципи кредитування становлять головний елемент системи
кредитування, оскільки вони відбивають сутність і зміст кредиту та
вимоги об’єктивних економічних законів, зокрема, стосовно сфери
кредитних відносин.

Під системою банківського кредитування розуміють узгоджену сукупність
елементів, які визначають організацію (техніку й технологію) кредитного
процесу та його регулювання відповідно до принципів кредитування.

Складовими елементами системи банківського кредитування є:

• частка власних коштів позичальника в операції, що потребує додаткового
залучення коштів;

• цільове призначення кредиту;

• методи кредитування;

• способи врегулювання можливої кредиторської заборгованості;

• форми й доступний порядок контролю за цільовим та ефективним
використанням отриманих у позику коштів і своєчасним їх поверненням.

Можна виділити три основні рівні системи принципів банківського
кредитування:

1) загальноекономічні принципи кредитування (відповідність ринковим
відносинам, раціональності і ефективності, комплексності, розвиткові);

2) особливі принципи кредитування, поза якими кредит втрачає свій
специфічний економічний зміст (поверненості, забезпеченості,
строковості, платності, цільової спрямованості);

3) часткові, одиничні принципи кредитування, або правила кредитування,
які випливають з кожного особливого принципу й можуть по різному
проявлятися в конкретних кредитних операціях.

Загальноекономічні та особливі принципи кредитування, а також правила
кредитування взаємозв’язані, певним чином вони взаємопереходять одне в
одне.

У запропонованій вище системі принципів банківського кредитування на
першому місці стоїть загальноекономічний принцип відповідності змісту
банківського кредиту ринковим відносинам, умовам ринкової економіки.
Кредитний механізм має відображати умови конкуренції, суперництва
комерційних банків за позичальника, комерціалізації кредитної угоди,
прагнення забезпечити максимально можливу вигоду (прибуток) від позики,
самостійність і автономність у прийнятті управлінських рішень тощо.

Принцип раціональності та ефективності банківського кредитування
характеризує економічність використання позики як з позицій інтересів
банку, так і з позицій позичальників — господарських суб’єктів.
Кредитний механізм не може не ґрунтуватися на здоровому практицизмі,
спрямованості на збільшення доходів. Принцип раціональності кредитування
здійснюється на основі оцінки кредитоспроможності позичальника, що
забезпечуватиме впевненість банку у здатності й готовності боржника
повернути позичку в обумовлений договором строк.

Принцип комплексності банківського кредитування передбачає побудову
кредитного механізму на основі врахування всього комплексу чинників, що
впливають на реалізацію кредитної операції.

Принцип розвитку банківського кредитування відображає постійний рух і
динаміку кредитного механізму. Зміна економічних відносин призводить і
до зміни кредитних відносин, підходів до їх практичної організації.
Принцип розвитку вимагає від комерційних банків використовувати гнучкі
методи кредитування, оперативно змінювати порядок практичної роботи з
позиками, методи контролю за використанням та поверненням кредиту,
засоби регулювання заборгованості тощо.

Центральне місце в системі принципів банківського кредитування посідають
особливі принципи кредиту. Саме вони відображають економічну сутність
банківського кредиту. До таких принципів кредитування відносять:
поверненість, терміновість, диференційованість, забезпеченість і
платність (рис. 2.1. ) [17, 35].

Рис. 2.1 Принципи кредитування

Поверненість є тією особливістю, котра відрізняє кредит як економічну
категорію від інших економічних категорій товарно-грошових відносин.
Поверненість є невід’ємною рисою кредиту, його атрибутом, тому що кредит
має бути повернений позичальником банкові. Установи банків можуть
надавати відстрочку повернення позички, стягуючи за це підвищений
відсоток. Цей принцип вважається вихідним у системі банківського
кредитування. Він випливає із суті кредитних відносин, адже якщо позичка
не повертається, втрачається економічний зміст кредиту.

Терміновість кредитування — це необхідна форма досягнення поверненості
кредиту. Принцип терміновості означає, що кредит має бути не тільки
повернений, а й повернений у суворо визначений термін, тобто в ньому
міститься конкретно виражений фактор часу. Термін повернення позики є
граничним інтервалом часу, протягом якого кредитні кошти є в
розпорядженні позичальника, й служить мірою, за межами котрої кількісні
зміни в часі перетворюються в якісні: якщо затягується термін
користування позикою, то викривлюється сутність кредиту, що негативно
впливає на стан грошового обігу в цілому в Україні.

Диференційованість кредитування означає, що комерційні банки не повинні
формально (однозначно) підходити до проблем надання кредиту своїм
клієнтам, які претендують на позику. Кредит доцільно надавати лише тим
претендентам, котрі в змозі своєчасно його повернути. Тому диференціація
кредитування має здійснюватися на основі показників кредитоспроможності,
здатності позичальника заробити кошти для погашення боргу в ході його
поточної виробничої, інвестиційної та інших видів діяльності,
достатності власного капіталу, які адекватно відбивають спроможність і
схильність позичальника до повернення кредиту в обумовлені контрактом
(договором) терміни. Ці та інші характеристики потенційних позичальників
оцінюють, зокрема, з допомогою аналізу їх балансу та ліквідності, а
також забезпеченості власними коштами, рівнем рентабельності відповідних
проектів на поточний момент і в перспективі.

Комерційні банки європейських країн використовують різні системи оцінки
кредитоспроможності позичальників, найвідомішими серед яких є системи
PARTS, CAMPARI, назви яких також виступають як абревіатури від перших
літер слів, що визначають ключові умови кредитування (дод. А).

Українські комерційні банки розробляють власні внутрішні положення та
методики аналізу кредитоспроможності позичальників, в основу яких, як
правило, покладено методичні рекомендації Національного банку України
щодо оцінки комерційними банками кредитоспроможності та фінансової
стабільності позичальника.

У цілому механізм оцінки кредитоспроможності потенційних позичальників —
юридичних осіб в сучасних умовах складається з двох основних етапів:

1) аналіз фінансового стану;

2) аналіз якісних показників діяльності підприємства.

Перший етап — розрахунок і оцінка показників фінансової діяльності
потенційного позичальника на основі аналізу його фінансової звітності в
розрізі таких компонентів, як прибутковість; платоспроможність; ділова
активність (ефективність); фінансова стійкість.

Для здійснення оцінки фінансового стану позичальника — юридичної особи
банк має враховувати такі основні економічні показники його діяльності:

— платоспроможність (коефіцієнти миттєвої, поточної та загальної
ліквідності);

— фінансова стійкість (коефіцієнти маневреності власних коштів,
співвідношення залучених і власних коштів);

— обсяг реалізації;

— обороти за рахунками (співвідношення надходжень на рахунки
позичальника і суми кредиту, наявність рахунків в інших банках;
наявність картотеки неплатежів — у динаміці);

— склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості (за
останній звітний та поточний роки);

— собівартість продукції (у динаміці);

— прибутки та збитки (у динаміці);

— рентабельність (у динаміці);

— кредитна історія (погашення кредитної заборгованості в минулому,
наявність діючих кредитів).

Необхідним та важливим доповненням процедури визначення фінансового
стану потенційного позичальника виступає другий етап оцінки
кредитоспроможності — аналіз якісних показників діяльності підприємства,
основними елементами якого є:

1) аналіз історії позичальника;

2) ринкова позиція позичальника та ступінь його залежності від циклічних
і структурних змін в економіці та відповідній галузі;

3) ефективність менеджменту позичальника.

Аналіз історії позичальника дозволяє дійти висновку щодо наступної
тенденції розвитку на підставі вивчення характеру попередніх
взаємовідносин клієнта з банком та історії погашення кредитної
заборгованості позичальника у минулому. Дуже важливим моментом є період
існування підприємства: практика показує, що найбільш критичними є перші
3—5 років активної діяльності.

Основними критеріями оцінки кредитоспроможності позичальника можуть
бути:

— забезпеченість власними коштами не менш як на 50 відсотків усіх його
видатків;

— репутація позичальника (кваліфікація, здібності керівника, дотримання
ділової етики, договірної, платіжної дисципліни);

—оцінка продукції, що випускається, наявність замовлення на її
реалізацію, характер послуг, які надаються (конкурентоспроможність на
внутрішньому та зовнішньому ринках, попит на продукцію, послуги, обсяги
експорту);

— економічна кон’юнктура (перспективи розвитку позичальника, наявність
джерел коштів для капіталовкладень) тощо.

Необхідні відомості про позичальника та інформація, отримана банком при
оформленні кредиту, систематизуються у кредитній справі позичальника.

Документи, що зберігаються у цій справі, групуються таким чином:

— матеріали з надання кредиту;

— фінансово-економічна інформація;

— матеріали про кредитоспроможність позичальника.

Проводячи компетентну оцінку фінансового стану клієнта, банки самі
встановлюють кількість класів рівня кредитоспроможності. Зрозуміло, що
чим більша така кількість класів, тим кращі можливості має банк в
мінімізації кредитного ризику шляхом віднесення клієнта до певної групи
і встановленням відповідного режиму кредитування. В практиці
кредитування ті чи інші показники кредитоспроможності клієнта
відрізняються за відношенням до різних класів і, тим самим, виникає
необхідність у встановленні єдиного рівня класності за сукупністю
показників, тобто розрахунку “рейтингу” клієнта і на цій основі
визначення рівня кредитного ризику позичальника. Такий розрахунок може
здійснюватися на основі питомої ваги кожного показника у загальній їх
сукупності залежно від його значимості для оцінки надійності клієнта:

(2.1.)

де Rі – загальний рейтинг позичальника як сума набраних ним балів
відповідно за репутацією, фінансовим станом та техніко-економічним
обґрунтуванням проекту;

п – кількість показників;

pі – класність і-того показника;

dі – питома вага і-того показника у загальній сукупності показників;

і – напрями кредитоспроможності клієнта. Рівень кредитного ризику
позичальника виражається ймовірністю втрати банком позичкової вартості
на основі оцінки класів за його репутацією K(Rі), фінансовим станом
K(R2) та техніко-економічним обґрунтуванням проекту К(К3) до ймовірності
P1 P2 та Р3. Такий перехід здійснюється на основі прагматичних оцінок
параметрів класності та ймовірності непогашення позик у відповідності до
них. Загальний рівень ризику позичальника (Р) визначається на основі
оперування ймовірностями, застосовуючи формулу додавання ймовірності,
тобто ймовірність непогашення позики хоча б згідно одного з напрямків:
репутації, фінансового стану чи техніко-економічного обґрунтування:

(2.2)

де Р – ймовірність погашення позики або рівень ризику погашення;

Р1 – ймовірність погашення позики згідно репутації клієнта;

Р2-ймовірність погашення позики згідно фінансового стану позичальника;

Р3 – ймовірність погашення позики згідно техніко-економічного
обґрунтування клієнта.

Класифікація позичальників за результатами оцінки їх фінансового стану
здійснюється з урахуванням рівня забезпечення за кредитними операціями.

Клас “А” — фінансова діяльність добра, що свідчить про можливість
своєчасного виконання зобов’язань за кредитними операціями, зокрема
погашення основної суми боргу та відсотків за ним відповідно до умов
кредитної угоди; економічні показники в межах установлених значень
(відповідно до методики оцінювання фінансового стану позичальника,
затвердженої внутрішніми документами банку); вище керівництво
позичальника має відмінну ділову репутацію; кредитна історія
позичальника — бездоганна; крім того, позичальники-банки (резиденти) і
банки-нерезиденти, зареєстровані в країнах-членах СНД, дотримуються
економічних нормативів. Одночасно можна зробити висновок, що фінансова
діяльність і надалі здійснюватиметься на високому рівні. До цього класу
можуть належати інші позичальники-банки (нерезиденти), що мають
кредитний рейтинг не нижчий, ніж показник А, підтверджений у бюлетені
однієї з провідних світових рейтинго-вих компаній (Fitch IBCA, Standard
& Poor’s, Moody’s тощо).

Клас “Б” — фінансова діяльність позичальника цієї категорії близька за
характеристиками до класу “А”, але ймовірність підтримування її на цьому
рівні протягом тривалого часу є низькою. Позичальники/контрагенти банку,
які належать до цього класу, потребують більшої уваги через потенційні
недоліки, що ставлять під загрозу достатність надходжень коштів для
обслуговування боргу та стабільність одержання позитивного фінансового
результату їх діяльності; крім того, позичальники-банки (резиденти) і
банки-нерезиденти, що зареєстровані в країнах — членах СНД, дотримуються
економічних нормативів. Аналіз коефіцієнтів фінансового стану
позичальника може свідчити про негативні тенденції в діяльності
позичальника. Недоліки в діяльності позичальників, які належать до класу
“Б”, мають бути лише потенційними. За наявності реальних недоліків клас
позичальника потрібно знизити. До цього класу можуть належати інші
позичальники-банки (нерезиденти), що мають кредитний рейтинг не нижчий
ніж “інвестиційний клас”, підтверджений у бюлетені однієї з провідних
світових рейтингових компаній (Fitch IBCA, Standard & Poor’s, Moody’s
тощо).

Клас “В” — фінансова діяльність задовільна і потребує більш детального
контролю, крім того, позичальники-банки (резиденти) і банки країн-членів
СНД дотримуються економічних нормативів. Надходження коштів і
платоспроможність позичальника свідчать про ймовірність несвоєчасного
погашення кредитної заборгованості в повній сумі та в строки,
передбачені договором, якщо недоліки не будуть усунені. Одночасно
спостерігається можливість виправлення ситуації і покращення фінансового
стану позичальника. Забезпечення кредитної операції має бути ліквідним і
не викликати сумнівів щодо оцінки його вартості, правильності оформлення
угод про забезпечення тощо. До цього класу можуть належати
позичальники-банки (нерезиденти), що мають кредитний рейтинг не нижчий
ніж показник В, підтверджений у бюлетені однієї з провідних світових
рейтингових компаній (Fitch IBCA, Standard & Poor’s, Moody’s тощо).

Клас “Г” — фінансова діяльність незадовільна (економічні показники не
відповідають установленим значенням) і спостерігається її нестабільність
протягом року; є високий ризик значних збитків; ймовірність повного
погашення кредитної заборгованості та відсотків/комісій за нею є
низькою; проблеми можуть стосуватися стану забезпечення за кредитом,
потрібної документації щодо забезпечення, яка свідчить про наявність
(схоронність) і його ліквідність тощо. Якщо під час здійснення наступної
класифікації не представлено безсумнівних підтверджень поліпшення
протягом одного місяця фінансового стану позичальника банку або рівня
забезпечення за кредитною операцією, то його потрібно класифікувати на
клас нижче (клас “Д”). До цього класу належить позичальник/контрагент
банку, проти якого порушено справу про банкрутство.

Клас “Д” — фінансова діяльність незадовільна і є збитковою; показники не
відповідають установленим значенням, кредитна операція не забезпечена
ліквідною заставою (або безумовною гарантією), ймовірності виконання
зобов’язань позичальником/ контрагентом банку практично немає. До цього
класу належить позичальник/контрагент банку, що визнаний банкрутом в
установленому чинним законодавством порядку.

За результатами оцінювання фінансового стану позичальник зараховується
до відповідного класу.

Якщо банк здійснює довгострокове кредитування під інвестиційний проект,
розрахунок ефективності якого (у тому числі доходу, що планується
отримати від його реалізації) забезпечує погашення кредиту і
відсотків/комісій за ним відповідно до умов кредитної угоди, а також за
умови, що бізнес-план реалізації інвестиційного проекту виконується, то
клас позичальника може бути підвищено на один рівень.

Оцінка кредитоспроможності суб’єктів, що прагнуть отримати кредит,
здійснюється банками до укладання кредитних угод, що дає їм можливість,
у певній мірі, підстрахувати себе від ризику несвоєчасного повернення
кредиту (та пов’язаних із цим збитків, завданих банкові) і, отже, сприяє
виконанню (в певній мірі) принципу терміновості кредиту.
Диференційованість кредитування, виходячи з кредитоспроможності
потенційних позичальників, є необхідною умовою нормального
функціонування кредиту на засадах поверненості і платності.

Принцип забезпеченості кредиту передбачає наявність у позичальників
юридично оформлених зобов’язань щодо позик, котрі гарантують своєчасне
повернення кредиту: зобов’язання щодо застави; угоди-гарантії;
угоди-поруки; угоди зі страхування відповідальності за непогашення
кредиту. Наявність зобов’язань за банківськими позиками в одній чи
одночасно кількох формах передбачається двома сторонами кредитної угоди
в тексті цієї угоди.

Принцип цільової спрямованості кредиту передбачає вкладення позичкових
коштів на конкретні цілі, обумовлені кредитним договором. Позичальник не
може витрачати кредит на інші цілі. Цільовий характер кредитування
означає спрямованість позички на певний господарський об’єкт.
Закономірність переходу до кредитування господарського суб’єкта, про що
йшлося вище, не можна абсолютизувати. Банк обов’язково повинен
розрізняти об’єкти кредитування, насамперед ті з них, які пов’язані або
з капітальними вкладеннями, або з основною виробничою діяльністю.

Принцип платності кредиту означає, що юридична чи фізична
особа-позичальник зобов’язана внести до банку певну плату за тимчасово
взяті (позичені) у нього для своїх потреб кошти. Реалізація цього
принципу на практиці здійснюється за допомогою механізму, яким є
банківський відсоток. Ставка банківського відсотка — це своєрідна “ціна”
кредиту. Платність (ціна) кредиту безпосередньо впливає на господарський
(комерційний) розрахунок підприємців, стимулює їх до збільшення власних
коштів і раціонального використання залучених коштів. Щодо банку, то
платність кредиту забезпечує покриття його витрат, пов’язаних зі сплатою
відсотків за залучені в депозити кошти, і витрат на утримання свого
апарату, а також отримання прибутків для збільшення ресурсних фондів
кредитування та використання на інші власні потреби.

Основними чинниками, котрі сучасні комерційні банки враховують при
встановленні платні за кредит, є, зокрема, такі:

• облікова ставка Національного банку України;

•середня відсоткова ставка за міжбанківським кредитом, тобто за коштами,
що купуються в інших комерційних банках для здійснення активних операцій
даним комерційним банком;

• середня відсоткова ставка, яка сплачується банком за залучені на
депозити кошти;

• ступінь ризику, яким обтяжений комерційний банк, залежно від терміну,
на який надається кредит, від виду й типу кредиту та від забезпечення;

• структура кредитних ресурсів банку (чим вищою є частка залучених
коштів, тим дорожчим має бути кредит);

• попит на кредит (чим менший попит, тим дешевшим буде кредит);

• стабільність грошового обігу в країні (чим вищі темпи інфляції, тим
дорожчим буде плата за кредит, тобто у банку зростає ступінь ризику
втрати своїх ресурсів через знецінення грошей).

Отже, у принципах кредитування відображаються стійкі й перевірені
практикою банківські орієнтири, закономірні зв’язки та закономірності
організації кредитного процесу. Принципи кредитування стимулюють
економічну зацікавленість суб’єктів кредитних відносин у найкращих
результатах своєї діяльності.

Принципи банківського кредиту не є раз і назавжди незмінними. Розвиток
економіки, зміна характеру економічних відносин спричиняють як появу
нових принципів, що відповідають новим умовам, так і зміну сутності
традиційних принципів кредитування.

Втім, якщо визначати принципи банківського кредитування в якості основи,
фундаменту для побудови грошово-кредитних відносин на мікроекономічному
рівні, то даний перелік міг би бути доповнений ще і такими принципами,
як диференційований підхід і мінімізація ризику при кредитуванні,
актуальність дотримання яких в умовах перехідного періоду визначається
як нестабільністю економічного розвитку в цілому, так і проблемами
діяльності окремих суб’єктів господарювання зокрема. Указані принципи
тісно взаємопов’язані між собою й виражають необхідність диференціювання
вихідних умов видачі кредитів різним категоріям позичальників залежно
від результатів їх господарсько-фінансової діяльності та перспектив
окупності відповідних проектів. Це є важливим засобом зниження рівня
кредитного ризику та забезпечення своєчасного і повного повернення
наданих кредитів з виплатою належних процентів, а в кінцевому підсумку –
і засобом впровадження гнучкої кредитної політики стосовно різних
клієнтів відповідно до їхніх потреб і реальних можливостей погасити
позику.

Комплексне, системне застосування на практиці всіх принципів
банківського кредитування дає можливість враховувати інтереси як обох
суб’єктів кредитної угоди (банку й позичальника), так і держави.

Основними ж умовами кредитних відносин є можливість надання позики
кредитором і забезпечення її поверненості боржником. Тому налагодження
кредитних відносин між банками та потенційними боржниками повинно
враховувати реалії їх розвитку в перехідний до ринку період.

В умовах же фінансових негараздів як в кредиторів, так і в потенційних
боржників, банки повинні індивідуально підходити до кожної окремої
позичкової операції. Перехід до ринкових відносин висуває на перший план
оцінку економічної кон’юнктури та якісних параметрів розвитку даного
позичальника. А це, насамперед, означає, що банківські позики повинні
надаватися тим клієнтам, в продукції чи послугах яких суспільство
зацікавлене найбільше – з одного боку, і можливість їх реалізації в
даних економічних умовах – з іншого.

Тому кожна заявка клієнта підлягає детальному та всебічному аналізу для
виявлення ступеня ризику, пов’язаного з видачею позики. Ризики, які
пов’язані з кредитуванням, необхідно виявити найбільш повно вже в момент
звернення позичальника в банк. В зв’язку з цим, в ході попереднього
аналізу необхідно отримати відповіді на ключові питання, зокрема,
необхідність, мету та обґрунтованість позики. Наявність солідного
забезпечення, інші позитивні фактори не зможуть попередити кризову
ситуацію, якщо позика в своїй основі не є обґрунтованою. В даному
контексті необхідно відмітити, що на практиці лише невелика кількість
заявок на кредит є бездоганними з огляду на необхідність,
обґрунтованість, мету та забезпеченість. Професійна підготовка
керівників та працівників банку полягає саме у тому, щоб дати зважену
оцінку сильних та слабких сторін майбутньої угоди та прийняти
обґрунтований ризик, який в тій чи іншій мірі присутній в кожній
кредитній операції.

Отже, можна визначити такі основні умови за яких банківські установи
здійснюють кредитування суб’єктів господарювання:

1. Кредити можуть надаватись у межах наявних вільних ресурсів банку.

2. Про кожен великий кредит (більший 10% власного капіталу банку) банк
повідомляє НБУ.

3. Кредит видається за умови надання клієнтом у банк кредитної заявки.

4. Загальний розмір кредитів банку з урахуванням 100% позабалансових
зобов’язань та врахованих векселів одного позичальника, не може
перевищувати 25% власного капіталу банку.

5. Загальний розмір великих кредитів з урахуванням 100% позабалансових
зобов’язань, виданих банком, не може перевищувати 8-кратного розміру
власного капіталу банку.

6. При кредитуванні позичальника банк повинен дотримуватися економічних
нормативів регулювання банківської діяльності та вимог НБУ щодо
формування обов’язкових страхових резервних фондів.

7. Рішення про надання кредиту повинно прийматися в банку колегіальне,
тобто затверджуватися кредитним комітетом (комісією) та оформлюватись
протоколом.

8. Кредити надаються всім суб’єктам господарювання незалежно від форми
власності за умов, що позичальник зареєстрований як суб’єкт
підприємництва. Для підтвердження цього позичальник — юридична особа
подає до банку:

— статут;

— установчий договір;

фізична особа:

— паспорт;

— ліцензію.

9. Кредитування здійснюється в межах параметрів, визначених кредитною
політикою банку.

Ці параметри знаходять своє відображення в бізнес-плані банку і
включають:

а) пріоритетні напрямки кредитування;

б) обсяги кредитів;

в) структуру кредитного портфеля;

г) граничний розмір кредитів на одного позичальника:

д) методику оцінки фінансового стану та ін.

10. Кредити надаються тільки на комерційних засадах із дотриманням:

а) оцінки кредитоспроможності позичальника, фінансової стабільності,
ліквідності, рентабельності;

б) кредитуються тільки ті види діяльності позичальника, які передбачені
статутом;

в) позичальник повинен мати власне майно і брати участь у фінансуванні
об’єкта, що кредитується, певною сумою власного капіталу (за
міжнародними стандартами 30% власних коштів у фінансуванні кредитного
заходу).

11. Банки можуть надавати своїм клієнтам незабезпечені (бланкові)
кредити, але тільки в межах власних коштів і лише клієнтам зі стійким
фінансовим станом. Інсайдерам незабезпечені кредити видаються в межах
50% номінальної вартості акцій, що перебувають у їх власності.

12. Кожний банк розробляє власні положення “Про кредитування”.

13. Банк не може надавати кредити на покриття збитків клієнтів, на
формування та збільшення статутного фонду клієнта, на внесення клієнтом
коштів до бюджету та позабюджетних фондів (за винятком кредитування за
поточним рахунком), а також підприємствам, проти яких порушено справу
про банкрутство.

Крім того, не надаються кредити підприємствам, у контрактах яких не
передбачено страхування можливих втрат від непостачання
товарно-матеріальних цінностей.

Заборонена видача кредитів підприємствам, які мають прострочену
заборгованість по раніше отриманих кредитах.

14. Обов’язкове укладання між банком і клієнтом кредитного договору.

15. Проведення банком експертизи проекту чи господарської операції, що
кредитується, на предмет окупності чи достатності цільових грошових
потоків від їх реалізації.

Для отримання кредиту позичальник звертається до банку. Форма звернення
може бути у вигляді листа, клопотання, заявки, заяви. В документах, що
надаються позичальником, зазначається необхідна сума кредиту, його мета,
строки погашення та форми забезпечення. Якщо розрахунковий рахунок
позичальника відкритий в іншому банку, то він надає в банк установчі
документи із зазначенням юридичної адреси, картку із зразками підписів,
завірену банком, та довідку банку про залишки коштів на рахунках і
наявності заборгованості за позичками.

Розмір процентних ставок та порядок їх сплати встановлюються банком і
визначаються в кредитному договорі залежно від кредитного ризику,
наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному
ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та інших факторів.

У разі зміни облікової ставки умови договору можуть переглядатися і
змінюватися тільки на підставі взаємної згоди кредитора та позичальника.

Для кредитів, що надаються в іноземній валюті, необхідно враховувати
також процентні ставки, які діють на міжнародних ринках капіталів.

Механізм розробки оптимальної процентної ставки для комерційних

Рис. 2.2. Схема встановлення оптимальної процентної ставки

Даний підхід у встановленні процентних ставок дозволить більш
обґрунтовано формувати кредитну політику банку, зокрема, орієнтуватися
на середні параметри процентної ставки, тобто регулюючи їх залежно від
видів кредитів та умов їх надання таким чином, щоб їх середнє значення
по банку не було нижчим, ніж мінімально допустимі межі і, одночасно, не
були надзвичайно завищені внаслідок власних затрат банку.

Позичальник, що отримує одноразовий кредит на придбання товарів чи на
оплату товарно-матеріальних цінностей у межах чинного законодавства за
контрактами, угодами, подає до банку копії цих контрактів і угод та інші
документи, які стосуються заходу, надходженнями від якого передбачається
погашення кредиту.

Позичальник, що звертається до банку за отриманням кредиту на
спорудження об’єктів для зберігання та переробки сільськогосподарської
продукції, виробництва товарів народного споживання і т. ін., подає до
банку проект будівництва (реконструкції) підприємства, що відповідає
встановленим законодавством санітарно-гігієнічним, екологічним та іншим
нормам, а також висновки експертів щодо проектно-кошторисної
документації, які підтверджують дотримання встановлених норм, та інші
документи (контракт із будівельною організацією, техніко-економічне
обгрунтування, графіки виконання робіт), необхідні для кредитування.

Позичальник, що отримує кредит на витрати, які не перекриваються
надходженнями протягом календарного року, надає прогнозні розрахунки
необхідності в короткостроковому кредиті на рік із поквартальною
розбивкою.

При видачі кредиту комерційний банк аналізує, вивчає діяльність
потенційного позичальника, визначає, як уже зазначалось, його
кредитоспроможність, прогнозує ризик неповернення кредиту і приймає
рішення про надання або про відмову у наданні кредиту.

Дуже важливе значення має визначення вартості кредиту, в основу якого
покладено встановлення відповідної процентної ставки. Тут повинні
враховуватись вартість залучених банком ресурсів, категорія надійності
позичальника, ступінь кредитного ризику, витрати з оформлення позики та
контролю за її погашенням, маржа прибутку від кредитної операції.

Для визначення оптимальної для банку процентної ставки за кредитом
розраховується мінімальна норма доходності (Васюренко О.В., с. 163)

МНД = (%В + Мпр)* n/360 = Д-В / Кз
(2.3)

де %В — процентні витрати за залученими ресурсами, %;

Мпр — мінімальна норма прибутку від кредитної операції, %;

Д — мінімально припустимий доход за позикою як сума процентних та
комісійних платежів, гр. од.;

В — операційні витрати банку з оформлення та обслуговування кредиту,

п — термін кредитування, дні;

Кз — основна сума кредиту + відповідна сума обов’язкового резерву на
коррахунку банку в НБУ.

Виходячи з цього, оптимальна процентна ставка за кредитом розраховується
так:

R0 = Д*360 / K * n
(2.4)

де, Д -мінімально припустимий доход;

К – основна сума кредиту;

n – термін кредитування у днях.

В результаті, якщо сторони погоджуються із умовами кредитування,
уповноваженні керівники банку та підприємства-позичальника підписують
кредитний договір. Підписаний договір є офіційною підставою для
безпосереднього перерахування банком грошових ресурсів на користь
позичальника.

Одразу після надання грошових коштів у кредит банк приступає до
найважливішого та визначального етапу кредитування — кредитного
моніторингу та контролю якості кредитного портфеля.

Головним завданням кредитного моніторингу є відстежування зміни
кредитоспроможності позичальника та визначення конкретних дій, які
необхідно вжити у разі виникнення проблем. В основу процесу кредитного
моніторингу покладено процедуру аналізу поточного фінансового стану
позичальника (згідно з першим етапом механізму оцінки
кредитоспроможності) та оцінки якісних показників його діяльності. Поряд
із цим ретельно вивчається та аналізується інформація про здійснення
позичальником поточних платежів з погашення процентів та основної суми
кредиту.

Оцінювання стану обслуговування боргу банки зобов’язані здійснювати
щомісяця:

а) за станом погашення позичальником/контрагентом — юридичною особою
кредитної заборгованості за основним боргом (у тому числі за операціями
репо) та відсотків/комісій за ним на підставі кредитної історії
позичальників та їх взаємовідносин з банком обслуговування боргу є
“добрим”:

— якщо заборгованість за кредитом і відсотки/комісії за ним сплачуються
в установлені строки або з максимальною затримкою до 7 календарних днів;

— або кредит пролонговано без пониження класу позичальника,
відсотки/комісії за ним сплачуються в установлені строки або з
максимальною затримкою до 7 календарних днів;

— або кредит пролонговано з пониженням класу позичальника до 90 днів,
відсотки/комісії за ним сплачуються в установлені строки або з
максимальною затримкою до семи календарних днів;

“слабким”

— якщо заборгованість за кредитом прострочена на термін від 8 до 90
днів, відсотки/комісії за ним сплачуються з максимальною затримкою від 8
до 30 днів;

— або кредит пролонговано з пониженням класу позичальника на строк від
91 до 180 днів, але відсотки/комісії сплачуються в строк або з
максимальною затримкою до 30 днів;

“незадовільним”

— якщо заборгованість за кредитом прострочена понад 90 днів;

— або кредит пролонговано з пониженням класу позичальника понад або
більше, ніж на 180 днів.

Комерційні банки мають як мінімум один раз на квартал здійснювати
оцінювання фінансового стану наявних позичальників та щомісяця — оцінку
стану обслуговування боргу. Відповідно до присвоєної позичальнику
категорії надійності та визначеного рівня погашення ним кредитної
заборгованості й відсотків здійснюється класифікація кредитного портфеля
та визначається категорія кредитної операції (табл. 2.1).

Під час класифікації операцій за врахованими векселями, крім оцінки
фінансового стану позичальника/контрагента банку (платника за векселем),
також ураховується строк погашення заборгованості.

Якщо заборгованість за простроченими векселями прострочена не більше ніж
на 30 днів, то така кредитна операція не може бути класифікована вище
ніж “сумнівна”.

Заборгованість за простроченими векселями зі строком прострочення
більшим ніж 30 днів має належати до категорії “безнадійна”.

Таблиця 2.1.

Класифікація кредитних операцій банків за ступенем ризику (Васюренко,
166)

Фінансовий стан позич. Вид заборгованості залежно від обслуговування
боргу позичальником

“добре” “слабке” “незадовільне”

А стандартна під контролем субстандартна

Б те саме субстандартна те саме

В субстандартна те саме сумнівна

Г сумнівна сумнівна безнадійна

Д те саме безнадійна те саме

Під час визначення обсягу резерву за врахованими векселями сума, що
підлягає резервуванню, визначається, виходячи з урахованої вартості
векселя (суми фактично наданих кредитних ресурсів за врахованими
векселями) незалежно від його виду (дисконтний або процентний).

З метою мінімізації збитків від неповернення наданих кредитів комерційні
банки зобов’язані здійснювати щомісячне формування резерву для
відшкодування можливих втрат за наданими позиками. Резерв формується
банками відповідно до розміру чистого кредитного ризику та встановленого
коефіцієнта резервування. При цьому чистий кредитний ризик визначається
шляхом зменшення суми загальної заборгованості за кредитними операціями,
класифікованими за ступенями ризику, на вартість прийнятного
забезпечення (гарантій та застави майна і майнових прав).

Сума забезпечення береться до розрахунку резервів під кредитні ризики з
урахуванням коефіцієнтів залежно від категорії кредитної операції.

Безумовні гарантії, що беруться до розрахунку резерву під кредитні
ризики за відповідними коефіцієнтами наведені в табл. 2.2.

Таблиця 2.2.

Коефіцієнти для резерву під кредитні ризики

Категорія кредитної операції Відсоток вартості забезпечення, % що
береться до розрахунку чистого кредитного ризику за окремою кредитною
операцією

Кабінету міністрів урядів країн категорії „А” Міжнародних банків
Банків за рейтингом не нижче ніж „інвестиційний клас”, забезпеченні
гарантії банків України

Стандартна 100 100 100 100

Під контролем 100 100 100 100

Субстандартна 50 100 100 100

Сумнівна 20 20 20 20

Безнадійна 0 0 0 0

Предмети застави, що беруться до розрахунку резерву під кредитні ризики
за відповідними коефіцієнтами наведені в табл. 2.3.

Вартість предмета застави визначається банком при кредитуванні за
ринковою вартістю. Загальною вимогою до розміру забезпечення за
кредитною операцією є перевищення його ринкової вартості порівняно із
сумою основного боргу та відсотків за ним з урахуванням обсягу можливих
витрат на реалізацію застави в разі невиконання позичальником своїх
зобов’язань.

Таблиця 2.3.

Коефіцієнти для розрахунку резерву під кредитні ризики

Категорія кредитної операції Відсоток вартості забезпечення, % що
береться до розрахунку чистого кредитного ризику за окремою кредитною
операцією

Майнових пра на грошові депозити, іменних депозитних сертифікатів,
випущених банком-кредитором Банків

ських металів Держав

них ЦП Недержавних ЦП Нерухомого майна Рухомого майна інших майнових
прав і дорогоцінних металів

Стандартна 100 80 100 50 50 50

Під контролем 100 80 80 40 50 40

Субстандартна 100 60 50 20 40 20

Сумнівна 100 20 20 10 20 10

Безнадійна 0 0 0 0 0 0

На підставі класифікації валового кредитного ризику та враховуючи
прийняте забезпечення, банк визначає чистий кредитний ризик за кожною
кредитною операцією і зважує його на встановлений коефіцієнт
резервування (табл. 2.4.)

Резерв під кредитні ризики розподіляється на резерви під стандартну та
нестандартну заборгованість за кредитними операціями. Резерви під
нестандартну заборгованість формуються за кредитними операціями,
класифікованими як “під контролем”, “субстандартні”, “сумнівні”,
“безнадійні”. Резерв під кредитні ризики формується в тій валюті, в якій
враховується заборгованість, і використовується лише для покриття
збитків за непогашеною позичальниками заборгованістю за кредитними
операціями за основним боргом, стягнення якої є неможливим.

Таблиця 2.4.

Норми резервування залежно від ступеня ризику

Категорія кредитної операції Коефіцієнт резервування (за ступенем
ризику)

Стандартна 1%

Під контролем 5%

Субстандартна 20%

Сумнівна 50%

Безнадійна 100%

Отже, основною метою контролю якості кредитного портфеля, в основу якого
і покладено процедуру класифікації наданих кредитів, є:

— зниження кредитного ризику за кожною конкретною позикою;

— зменшення втрат за позиками на рівні кредитного портфеля банку в
цілому.

В ході кредитного моніторингу працівники відповідного банківського
підрозділу повинні своєчасно розпізнавати та оперативно відстежувати
тенденції негативних змін у діяльності позичальника. Найбільш поширеними
факторами, що свідчать про погіршення кредитоспроможності позичальника,
виступають:

— порушення графіка погашення заборгованості за кредитом та процентів;

— негативні тенденції зміни значень фінансових показників;

— зростання обсягів позареалізаційних доходів та витрат;

— збільшення частки готівкового обороту;

— поява картотеки;

— несвоєчасне надання поточної інформації;

— відсутність аудиторських висновків щодо достовірності фінансової
звітності позичальника.

Але для виконання головного завдання, яке стоїть перед процедурою
кредитного моніторингу, недостатньо тільки відстежувати негативні
фактори діяльності позичальника. Комерційний банк має ретельно
розробляти та активно вживати адекватних заходів з метою подолання
негативних тенденцій.

Такими заходами для банків є:

— реструктуризація кредиту (зміни умов погашення позики);

— зниження рівня заборгованості за рахунок більш ефективного управління
оборотним капіталом;

— залучення консультантів з відповідних питань;

— продаж активів;

— пошук додаткових джерел залучення коштів;

— одержання додаткового забезпечення;

— призначення представників банку на керівні посади
підприємства-позичальника .

Ці та інші подібні дії дозволяють банкам більш виважено підходити до
визначення оптимального розміру резерву для відшкоду вання можливих
втрат за наданими позиками та своєчасного запобігання потенційним
збиткам від неповернення кредитів.

У цілому якісне, професійне та послідовне виконання всіх необхідних
процедур основних етапів банківського кредитування є необхідною та
найважливішою умовою ефективної реалізації кредитної політики банку та
забезпечення необхідного рівня дохідності, платоспроможності й
ліквідності банківської діяльності.

2.2. Характеристика основних методів банківського кредитування
підприємств

Одним із основних елементів у системі основних засад банківського
кредитування є методи кредитування, оскільки вони визначають низку інших
елементів цієї системи, зокрема, вид позичкового рахунку, способи
врегулювання можливої кредитної заборгованості, форми та порядок
здійснення контролю (моніторингу) за цільовим використанням залучених
коштів і своєчасним їх поверненням.

Під методом кредитування розуміють способи надання та погашення кредиту
відповідно до принципів кредитування.

У банківській практиці використовують два методи кредитування.

Сутність першого методу полягає в тому, що питання щодо надання позики
вирішується кожного разу в індивідуальному порядку. Позика надається на
задоволення певної цільової потреби в коштах на основі поданої клієнтом
заяви. Уразі прийняття позитивного рішення щодо надання кредиту клієнту
відкривається позичковий рахунок, дебетове сальдо якого відображає
величину наданих у тимчасове користування коштів. Водночас на відповідну
суму збільшується кредитове сальдо поточного рахунку позичальника, що
надає останньому можливість виписувати чеки або інші платіжні документи
на банк для здійснення розрахунків, передбачених цілями кредитної угоди.
Щоправда, у кредитній діяльності українських комерційних банків більшою
мірою практикується не зарахування суми позики на поточний рахунок (що
підвищує ризик нецільового використання кредиту), а безпосередня оплата
розрахункових документів, представлених позичальником у відповідності з
копіями контрактів з контрагентами на придбання тих чи інших цінностей в
рамках умов, визначених кредитним договором. Погашення кредиту при цьому
здійснюється або разовим платежем по закінченні строку користування
позикою, або періодичними внесками – в розстрочку, згідно графіка,
узгодженого з банком. Цей метод застосовується при наданні позик на
конкретні терміни, тобто позики, терміни яких визначають заздалегідь.

Метод кредитування, видача позик при якому має разовий характер і
покликана обслуговувати конкретні цілі виробничої (на поточні чи
інвестиційні потреби) або торговельної діяльності (всередині країни й за
експортно-імпортними угодами) нині являє собою домінуючий спосіб
організації грошово-кредитних відносин вітчизняних комерційних банків із
суб’єктами господарювання. Навіть якщо розглядати операції репо (продаж
цінних паперів із зворотним викупом), врахування векселів (дострокова
оплата суми векселя його власнику за мінусом дисконту з наступним
стягненням боргу з платника за векселем), а також факторингові операції
(придбання у постачальника права отримання боргу з покупця за поставлені
йому цінності) у якості окремих видів кредиту, згідно до пропонованої
Національним банком України класифікації, то практична реалізація
кредитних взаємин комерційних банків із позичальниками у кожному із
зазначених видів операцій так чи інакше передбачає окремий,
індивідуальний розгляд відповідних заявок, що дозволяє віднести ці
методи до першої групи. Втім, їхня частка у загальній структурі
позичкових операцій українських комерційних банків за видами кредитів
перебуває на досить низькому рівні, що можна пояснити недостатнім
розвитком як вторинного ринку цінних паперів загалом, так і вексельного
обігу між підприємствами зокрема (табл.2.5).

Згідно з другим методом кредитування позики надаються в межах
встановленого заздалегідь ліміту кредитування банком певного
позичальника. Цей ліміт (обсяг коштів) використовується позичальником у
міру необхідності шляхом оплати платіжних документів, які надходять
протягом певного періоду. Таку форму надання кредиту називають
відкриттям кредитної лінії. Кредитна лінія відкривається, як правило,
клієнтам із стійким фінансовим станом та доброю репутацією. На прохання
клієнта ліміт кредитування може бути переглянуто банком.

Таблиця 2.5

Структура кредитного портфеля комерційних банків України за видами
наданих позик станом на кінець грудня 2004 року (млн. грн.)*

Усього кредитів Із загльної суми Питома вага у загальному обсязі

Позики юрид. особам Позики фізичним особам

Усього 88579 73785 14794 100

Овердрафт 1683 1482 200 1,9

Операції репо 51 51 – 0,1

Враховані векселі 1380 1380 – 1,6

Факторингові операції 139 139 – 0,2

Кредити за внутрішніми торговельними операціями 5996 5996 – 6,8

Кредити за експортно-імпортними операціями 7596 7596 – 8,6

Інші кредити в поточну діяльність 63561 51008 12553 71,8

Інші кредити в інвестиційну діяльність 8173 6132 2040 9,2

Однак, якщо в умовах розвинутих ринкових відносин відкриття кредитної
лінії передбачає по суті найвищий рівень довіри банку до позичальника,
що визначає можливості останнього у будь-який момент отримати позику без
додаткових оформлень та переговорів із банком (так само як і можливості
не скористатися правом на отримання кредиту), то в умовах перехідного
періоду уся сукупність негативних факторів, що супроводжують діяльність
підприємств (значні обсяги дебіторсько-кредиторської заборгованості,
низький рівень платоспроможного попиту на кінцеву продукцію, негнучкість
виробництва стосовно змін ринкової кон’юнктури, надмірне податкове
навантаження, політичний ризик підприємницької діяльності тощо) не
дозволяє активно використовувати метод кредитування, заснований значною
мірою на позитивній оцінці перспектив розвитку того чи іншого суб’єкта
господарювання. За подібних обставин навіть формальне відкриття
українськими комерційними банками кредитних ліній для своїх клієнтів
часто набуває вигляду серії послідовних позик, що за своєю суттю
(порядок оформлення, контролю) є радше тими ж разовими кредитами на
строго визначені цілі, проте з тією відмінністю, що заборгованість за
кожним із них сумується в межах загально визначеного ліміту лінії.

В силу указаних причин у вітчизняній банківській практиці не можуть
знайти широкого використання ті методи кредитування, котрі так чи інакше
пов’язані з відкриттям кредитної лінії клієнту і котрі активно
застосовуються комерційними банками промислове розвинутих країн
(револьверний кредит, овердрафт, кредитування за контокорентом, сезонні
кредитні лінії, кредитні картки). Щоправда, з урахуванням відносної
простоти використання технології позичкових операцій в якості класичного
способу організації кредитних взаємин у рамках даної групи методів
кредитування, використовуваних українськими комерційними банками, можна
відзначити овердрафт (тобто дозвіл клієнту здійснювати платежі на суми,
що перевищують залишок коштів на його поточному рахунку). Однак реальна
частка цього виду кредитування у загальній сукупності кредитних вкладень
залишається на дуже низькому рівні – 1,9% (табл. 4.6), що загалом
відображає обережний підхід банківських установ нашої країни до
організації грошово-кредитних відносин із господарюючими суб’єктами й
намагання зайвий раз уникнути автоматизму у видачі кредитів навіть у
тому разі, якщо йдеться про найбільш надійних клієнтів, позаяк досить
часто відсутні чіткі гарантії збереження цієї «надійності» навіть у
найближчій перспективі.

Кредитна лінія — це юридично оформлене зобов’язання банку надати
позичальнику протягом визначеного періоду кредит у межах погодженого
ліміту.

За формою кредитна лінія — це письмова угода між банком і потенційним
позичальником, із зазначенням терміну та умов надання кредиту на
перспективу. Цей документ підтверджує, що банк дає згоду надавати
кредити у заздалегідь визначених розмірах протягом певного часу і на
умовах, передбачених угодою. Особливість кредитної лінії як форми
фінансування полягає в тім, що вона не є безумовно обов’язковим
контрактом. Банк може будь-коли анулювати угоду, якщо, наприклад, він
визнає, що фінансовий стан клієнта істотно погіршився і є сумніви щодо
його здатності виконати умови договору. Позичальник також має право
частково або повністю відмовитись від користування кредитною лінією.
Початкову домовленість щодо розміру кредитної лінії може бути скасовано
(скоректовано) банком у разі раптової зміни кон’юнктури ринку або у
зв’язку з нормативними обмеженнями (наприклад перевищення нормативне
встановленого ліміту заборгованості на одного позичальника).

Кредитна лінія, як правило, відкривається на термін до одного року.
Укладаючи угоду на кредитну лінію, слід урахувати, що вона може
передбачати низку умов, які обмежують діяльність позичальника. Угода
нерідко супроводжується вимогою щодо зберігання клієнтом мінімального
компенсаційного (задля підтримки лінії) залишку на поточному
(депозитному) рахунку в банку в межах 20— 30% від суми кредитної лінії,
або створення резерву кредиту, щоб у разі виникнення сумнівів у
погашенні позички за рахунок цього резерву сплачувати позичковий процент
(один із різновидів дисконтного кредиту). Щоб переконатись, що лінія
використовується за призначенням, комерційні банки європейських країн
іноді вдаються до так званого «періоду очищення» — 30 — 60 – денного
терміну, протягом якого не видається жодного кредиту. У нас такі вимоги
не практикуються, оскільки більшість позичальників (малих фірм) просто
не мають змоги «очистити» лінію. Крім того, тиск банківської конкуренції
і бажання зберегти зв’язки з клієнтами утримують від легковажних спроб
вдаватися до таких обмежень.

Найпоширенішими є сезонна та поновлювана кредитні лінії. Сезонна
кредитна лінія (seasonal of credit) відкривається банком за умови, коли
фірмі періодично бракує оборотних коштів через сезонну циклічність
виробництва чи необхідність створення товарних запасів у сховищі.
Кредити цього виду погашаються після закінчення виробничого циклу за
рахунок виторгу від продажу продуктів виробництва. Погашення боргу й
процентів здійснюється одноразово. Ризик банку за відкриття сезонної
кредитної лінії полягає у небезпеці непогашення кредиту, зумовленій
раптовим спадом попиту, зниженням цін, неврожаєм тощо. Ось чому, як
правило, банк вимагає забезпечення такої кредитної лінії власністю
позичальника.

Поновлювана кредитна лінія (revolving line of credit) відкривається
банком, якщо позичальнику постійно бракує оборотних коштів, необхідних
для підтримування неперервного зростання обсягу виробництва. Кредитна
лінія дає йому можливість покривати потребу в оборотному капіталі, яка
постійно збільшується. Термін такої позики звичайно виходить за межі
одного року. Повернувши частину боргу, позичальник може отримати нову
позику в межах встановленого ліміту та терміну дії договору. Часто
револьверний кредит може переглядатись щодо терміну його погашення.
Заборгованість за такою кредитною лінією змінюється хвилеподібно, на
позичковому рахунку завжди є непогашений залишок, який може бути
постійним джерелом формування оборотних коштів. Саме тому цей кредит
часто образно називають «вічнозеленою» позичкою.

Відносини між банком і клієнтом регулює угода про відновлення кредиту.
Цей документ передбачає: максимальний розмір гарантованої банком
позички; напрям її використання; ставку процентів; строки погашення;
порядок надання інформації про фінансовий стан клієнта; форми
забезпечення позички; інші умови. Позичальник зобов’язується за час дії
угоди одержати позичку в межах визначеної суми та використати її за
цільовим призначенням. Якщо фактично використаний кредит менший, ніж
передбачено договором, клієнт виплачує комісійні, які нараховуються на
невикористану частину позички.

Револьверний кредит, як правило, є незахищеним, тому його відкривають
фінансово надійним позичальникам. Цей метод кредитування інколи
відносять до бланкових кредитів. Кредитоспроможність клієнта
визначається на підставі бухгалтерського балансу та фінансового звіту
про доходи й витрати фірми. Банк розглядає грошові потоки фірми й
ліквідні активи як джерело повернення кредиту.

Вартість кредитної лінії оцінюється за двома критеріями. Першим є
потреба негайно сплатити комісійні платежі. Фактично це і є ціною
банківського зобов’язання тримати лінію чинною. Ціна залежить від
вартості всієї лінії або її невикористаної частини, і, крім того, від
репутації позичальника, різних послуг, які надаються банком, тощо.

Другим критерієм вартості кредитної лінії є ставка процентів, що
сплачуються за позичений капітал. Як правило, усі кредитні лінії мають
змінні ставки процентів, котрі базуються на ставках грошового ринку плюс
премія за ризик.

Отже, кредитна лінія — це гнучкий механізм короткострокового
кредитування, завдяки якому задовольняється тимчасова потреба
позичальника в оборотних коштах. Здебільшого ці гроші йдуть на покриття
поточних (сезонних) витрат. Вигідність кредитної лінії в тім, що клієнт
має доступ до необхідних йому кредитних ресурсів, але сплачує процент
лише за ту суму, яку фактично позичив на даний момент. Більшість із них
забезпечує клієнту тривалі зв’язки з банком, які автоматично
продовжуються на новий термін. За такої ситуації процентні ставки,
ліміти кредиту та інші умови змінюються залежно від фінансового стану,
умов і потреб позичальника. На практиці це виливається в перманентну
пролонгацію кредиту, що дає можливість використовувати кредитну лінію як
довгострокове джерело коштів.

Методи кредитування охоплюють також форму позичкового рахунка, яка
використовується для видачі й погашення кредиту залежно від потреби
клієнта та інтересів банку. Клієнтові може бути відкритий:

— контокорентний (розрахунково-позичковий) рахунок;

— спеціальний позичковий рахунок;

— звичайний (простий) позичковий рахунок.

За умов ринкової економіки класичним методом кредитування є контокорент
— поточний рахунок. З метою прискорення платіжного обороту клієнта банк
бере на себе всі його операції за поточними вимогами та зобов’язаннями.
Для цього банк відкриває йому єдиний контокорентний рахунок
(розрахунковий у такому разі закриває), за яким здійснюються всі
розрахункові та кредитні операції: за дебетом відображаються виплати з
доручення клієнта і отримання банківських позичок, а за кредитом —
грошові, надходження на користь клієнта або його внески. Кредитове
сальдо рахунка свідчить про наявність у клієнта власних коштів і
означає, що він стосовно банку є кредитором. І навпаки: дебетове сальдо
свідчить про залучення в оборот банківського кредиту. Отже, контокорент—
це договір про взаємне кредитування.

Контокорент — активно-пасивний рахунок, за яким банк визначає граничну
суму заборгованості завдяки встановленню лімітів кредитування, тобто
визначенню максимально допустимого розміру дебетового або мінімально
допустимого кредитового сальдо. За кінцевим сальдо нараховуються
проценти або на користь клієнта, або на користь банку, причому в
останньому випадку — за підвищеною ставкою, оскільки банк ризикує
більше. Крім процентів банки нараховують також комісійні за послуги. По
закінченні контокорентного періоду (квартал, півріччя) сума плати за
кредит капіталізується (дебетується на контокорентному рахунку), тобто
збільшується борг клієнта. Такі взаємовідносини банк може будувати
тільки із платоспроможним клієнтом, з’ясувавши заздалегідь його
фінансовий стан і репутацію.

За своєю суттю контокорентний кредит — це визначена банком кредитна
лінія (ліміт), з якої у разі потреби може скористатися клієнт. Ліміт
кредитування для кожного позичальника встановлюється індивідуально і
залежить від його фінансового стану, оборотних коштів, масштабів
виробничо-комерційної діяльності та репутації. У межах кредитної лінії
позичальник отримує широку можливість маневрування оборотними коштами,
оскільки може оперативно, у будь-який час, без попередньої домовленості
з банком поповнити свій поточний рахунок відповідною сумою грошей. Тому
контокорентний кредит вважається ідеальним резервом ліквідності.

Контокорентний кредит може бути використаний позичальником повністю або
частково. Повнота його використання у межах виділеного ліміту залежить
від конкретної фінансової ситуації клієнта та характеру його
підприємницької діяльності. Однак можливі такі ситуації:

• коли запропонованого кредиту (тобто ліміту) не вистачає для покриття
дебетового сальдо, банк може тимчасово збільшити ліміт кредитування для
першокласних клієнтів без укладення додаткової у годи;

• коли дебетове сальдо на контокорентному рахунку постійно перевищує
ліміт кредитування, банк з’ясовує причини такого відхилення і за
необхідності підписує з клієнтом нову угоду. За користування позичкою
понад встановлений кредитною лінією розмір клієнту доводиться сплачувати
додаткові комісійні. Це робить контокорентний кредит іще дорожчим.

Такий режим використання контокорентного кредиту має принципове значення
для клієнта, оскільки передчасне відкликання банком кредиту може
спричинити різке погіршання фінансового стану клієнта, спровокувавши
ланцюг неплатежів.

Комерційні банки у країнах із розвинутою ринковою економікою, особливо
англійські, практикують надання кредиту у формі овердрафт, який можна
розглядати як особливий вид контокоренту. Він полягає в тім, що банк
допускає тимчасову наявність дебетового сальдо на розрахунковому
(поточному) рахунку клієнта.

Овердрафт — це метод кредитування, за якого банк у межах узгодженого
ліміту здійснює платежі за клієнта на суму, що перевищує залишок коштів
на його поточному рахунку; в результаті на рахунку позичальника виникає
дебетове сальдо, яке відбиває суму його заборгованості банку. Такі
кредити мають здебільшого короткостроковий характер, завдяки їм клієнти
здійснюють поточні платежі, які тимчасово перевищують надходження коштів
на розрахунковий рахунок.

За змістом овердрафт є розрахунковою кредитною операцією, що дає банку
дохід у вигляді процентів за користування кредитними ресурсами та
комісійних. Правом на отримання овердрафтного кредиту користуються
клієнти банку, які мають стійкий фінансовий стан і уклали з банком
відповідний договір.

На основі договору банк разом із клієнтом розробляє загальну концепцію
обслуговування овердрафту. Для проведення цієї кредитної операції
клієнту, крім розрахункового, відкривають позичковий рахунок. Овердрафт
обслуговується так: якщо сума платежу, зазначена у платіжному документі
клієнта, перевищує залишок коштів на розрахунковому рахунку, то різниця
(дебетове сальдо) автоматично оплачується банком за рахунок кредиту, але
в межах невикористаного ліміту. Якщо сума платежу перевищує залишок
ліміту кредитування, то платіж банком не проводиться.

Нарахування платежів за користування кредитними ресурсами починається
від часу списання суми овердрафту з рахунка клієнта і завершується в
момент повного погашення заборгованості коштами, зарахованими на
позичковий рахунок.

Слід зазначити, що механізм надання як овердрафтного, так і
контокорентного кредитів передбачає наявність постійних ділових
взаємовідносин між банком і клієнтом, повну поінформованість банку щодо
стану справ свого позичальника та високий рівень довіри до нього.
Автоматичне формування позичкової заборгованості та невизначеність
об’єкта кредитування характеризують ці види кредиту як досить
ризиковані, а тому кредитні договори укладаються здебільшого із
клієнтами, яких можна віднести до категорії «елітних».

Крім того банки у своїй діяльності практикують разовий кредит. Разовими
називаються кредити, рішення про надання яких приймається банком окремо
за кожною позицією на підставі заяви та інших документів клієнта.

Найбільш поширені у вітчизняній банківській практиці цільові
короткострокові кредити, які надаються з простих позичкових рахунків. Ці
кредити мають разовий характер і обслуговують конкретні комерційні
операції. Отримати їх можуть навіть фірми, які не мають розрахункових
рахунків у банку-кредиторі. Для цього клієнт подає техніко-економічне
обґрунтування на підтвердження ефективності запланованої комерційної
операції, а в окремих випадках — угоди з постачальниками й покупцями. В
обґрунтуванні слід зробити розрахунок необхідної суми кредиту та вказати
джерела погашення позички. Банк відкриває клієнту позичковий рахунок, у
дебет якого зараховується сума кредиту, що відповідно збільшує кредитове
сальдо поточного рахунка позичальника. Кредит оформляється терміновим
зобов’язанням. Погашатись кредити можуть або разовим платежем у повній
сумі, по закінченні строку користування позичкою, або поступово
періодичними внесками позичальника (щомісяця, щокварталу).

Найпростішою формою кредитування є позичка з разовим погашенням —
дисконтна позичка, її часто надають позичальникам, які бажають
започаткувати власний бізнес. За дисконтної позички ставка процента є
фіксованою, оскільки необхідно відрахувати певну суму відсотків іще на
початковій стадії надання кредиту. На практиці механізм сплати позички
такий: позичальник одержує позичку з утриманням її ціни, а в кінці
періоду сплачує номінальну вартість позички. Банк має також право
вимагати від позичальника попередньої оплати ціни за користування
позичкою, в такому разі наприкінці терміну він сплачує лише фактично
отриману суму кредиту.

2.3. Управління кредитним портфелем комерційного банку

Поняття „кредитний потрефль” комерційного банку трактується як
сукупність усіх наданих банком позик, згрупованих на основі критеріїв,
що дозволяють диверсифікувати кредитні вкладення з метою мінімізації
кредитного ризику і забезпечення ліквідності банку.

Портфельний підхід до кредитних операцій дає змогу:

– по-перше, на основу розроблених параметрів кредитної політики
встановлювати межі кредитного портфеля, визначаючи при цьому долю
ресурсів банку, яку можна використовувати для надання кредиту; типи
кредитів, які можна видавати і яку частину кредитного портфелю вони
повинні займати; допустиму концентрацію кредитів окремим позичальника,
галузям тощо;

– по-друге, надавати тільки тим клієнтам, що попадають під допустимі
параметри ризику, які підтверджені кредитною політикою банку;

– по-третє, формувати портфель позик, класифікувати їх на групи в
залежності від фінансового стану клієнта та параметрів його розвитку,
оцінки погашення боргу тощо, що дає можливість для кожної групи
встановлювати і розробляти конкретні заходи щодо мінімізації та
запобігання кредитних ризиків;

– по-четверте, на основі емпіричних даних та заходів по запобіганню
кредитних ризиків банк може створювати певний прогноз щодо свого
кредитного портфеля і відповідно до цього прогнозувати основні фінансові
показники своєї діяльності.

Отже, портфельний підхід до кредитного обслуговування дає можливість
систематизації позик за ступенем ризику, а також розробити певні заходи
щодо підходів до кредитування, запобігання кредитних ризиків, а також
узагальнити напрями та інструменти механізму кредитування клієнтів.

Формування конкретного кредитного портфеля для комерційного банку
пов’язане із сегментацією ринку грошових капіталів та його адаптування
до розвитку конкретного регіону. Адже основна функція банківської
системи за умов ринку є трансформація коштів юридичних та фізичних осіб
із депозитів та вкладів у капітали, змінюючи при цьому і диференціюючи
строки, суми і умови їх надання. Працюючи в тому чи іншому регіоні,
банки стають посередниками між господарськими суб’єктами, фізичними
особами і від того, наскільки вони будуть відповідати умовам
функціонування і роботі клієнтів, залежить, врешті-решт, ефективність їх
роботи та фінансовий стан.

Враховуючи стратегічні напрями кредитної політики комерційних банків,
які випливають із макроекономічного розвитку держави, основні
особливості сегментації ними кредитного ринку полягають у наступному:

– найменшу питому вагу в кредитних портфелях комерційних банків займають
кредити фізичним особам;

– при кредитуванні основна перевага надається торгівлі та промисловості,
зменшується частка кредитів на будівництво, транспорт та іншу
інфраструктуру, що означає відсутність економічного пожвавлення в
державі;

– при формуванні кредитного портфеля пріоритетним є кредитування
колективних та приватних підприємств недержавної форми власності і,
відповідно, абсолютне та відносне скорочення кредитування державних
підприємств;

– кредити спрямовуються на поточну діяльність господарюючих суб’єктів, а
не на інвестиційну діяльність, що характеризує негативно майбутній
економічний стан держави;

– велика питома вага безнадійних та сумнівних щодо повернення кредитів,
які потребують значних відрахувань в резервні фонди комерційних банків,
що негативно впливає на їх фінансовий стан;

-ризикованість кредитних операцій приводить до обмеження підтримки
вітчизняного товаровиробника джерелами авансування процесу виробництва
та реалізації продукції;

– зростають частки кредитів у валюті, що посилює інфляційні очікування;

– в практичній роботі комерційних банків рідко застосовуються
прогресивні методи кредитування та види кредитів.

Отже, реалізуючи стратегічні напрями кредитної політики, які
продиктовані нерівномірністю регіонального розвитку, політичними,
економічними, законодавчими факторами, комерційні банки формують свої
кредитні портфелі враховуючи свою конкурентну силу, яка проявляється у
фінансовій стійкості, ліквідності, у прибутковості банків. З іншої
сторони, якість формування кредитного портфеля, ефективне управління ним
прямо пов’язане із прибутковістю банку, а також забезпеченням високого
рівня надійності і мінімізації ризику, що можливе за умови врахування
внутрішніх факторів, які впливають на формування кредитного портфеля,
тобто вибору тактики його формування.

Отже, якщо стратегія банку в галузі кредитування вимагає конкурентну
силу на ринку позичкових капіталів, то тактика кредитування
підпорядкована максимальному отриманню прибутку при мінімізації ризику,
пов’язаного з процесом кредитування, який визначається об’ємом,
структурою та якістю кредитного портфеля.

Процес управління кредитним портфелем комерційного банку найбільш
доцільно представити як певну систему, що включає ряд послідовних
етапів, у числі яких необхідно виділити наступні:

1. Збір і аналітична обробка інформації.

2. Вибір критеріїв для диверсифікації позик.

3. Встановлення лімітів кредитування на основі обраних пріоритетів серед
критеріїв диверсифікації і моделювання загальної структури портфеля.

4. Контроль якості кредитного портфеля і корегування його структури на
основі системи коефіцієнтів.

Перший етап процесу управління кредитним портфелем являє собою збір і
аналітичну обробку інформації, що здійснюється шляхом підбору й
систематизації усіх внутрішніх даних про кредитні операції комерційного
банку, динаміку руху коштів за позичковими рахунками, а також даних, що
характеризують зовнішні аспекти впливу як на кредитну активність самого
банку, так і на фінансово-господарську діяльність його позичальників.

Основними джерелами указаної інформації можуть слугувати дані
синтетичного і аналітичного обліку про здійснювані позичкові операції,
договори про надання кредитів, угоди про заставу майна, інші матеріали з
кредитних справ клієнтів, а також різні форми фінансової звітності. Крім
того, необхідною умовою управління портфелем кредитів є аналіз
інформації про основні закономірності й тенденції розвитку економіки в
цілому та у розрізі окремих галузей господарства і прогнозування на цій
основі змін ринкової кон’юнктури. Йдеться про вивчення показників, що
відображають тенденції розвитку макроекономічних процесів: обсяги
валового внутрішнього продукту, рівень інфляції, обсяги інвестицій,
динаміка виробництва, стан ділової активності, загальні обсяги
споживання і нагромадження, ситуація на фінансовому ринку.

Другий етап передбачає вибір найбільш прийнятних критеріїв для
диверсифікації кредитного портфеля. Загалом поняття диверсифікації
означає розміщення банківських активів (у даному разі кредитних
вкладень) серед якомога більшої кількості позичальників з метою зниження
кредитного ризику, результатом якого є втрати банку від фінансової
неспроможності того чи іншого клієнта.

Диверсифікація кредитного портфеля за розміром позик пов’язана з
необхідністю мінімізації банківського ризику, що може зростати в міру
збільшення загального обсягу кредитування і рівня концентрації кредитів
серед обмеженого кола позичальників.

Третій етап управління кредитним портфелем передбачає встановлення
певних лімітів на здійснення позичкових операцій на основі обраних
банком пріоритетів серед критеріїв диверсифікації кредитних вкладень. У
даному разі йдеться про систему обмежень, яка запроваджується
внутрішніми нормативними документами банку і спрямована на регулювання
дій працівників, відповідальних за організацію кредитних операцій, з
тим, щоб уникнути укладання угод, котрі з великою вірогідністю можуть
призвести до втрат банку і підриву його ліквідності.

Четвертий етап передбачає контроль за дотриманням встановленої структури
кредитного портфеля і відповідності цієї структури завданням щодо
зниження ризиків, забезпечення дохідності та уникнення критичних для
збереження ліквідності втрат. Інакшими словами, йдеться про оцінку
якості кредитного портфеля та корегування його структури відповідно до
змін, що відбуваються на ринку та позначаються на можливостях клієнтів
своєчасно розраховуватись за зобов’язаннями перед комерційним банком.

Таким чином, з урахуванням послідовності дій з управління кредитним
портфелем комерційного банку загальна схема організації цього процесу
може бути представлена у вигляді схеми, зображеній на рис. 2.3.

Отже, управляння кредитним портфелем у даному разі як основна складова
більш загального процесу регулювання рівня ліквідності комерційного
банку відображає таку спрямованість фінансового менеджменту, яка
характеризується пріоритетністю завдання щодо забезпечення належної
платоспроможності банківської установи, що є цілком виправданим в умовах
перехідної економіки при істотно більших ризиках, які супроводжують як
підприємницьку діяльність в цілому, так і банківський бізнес зокрема.

Рис.2.3. Організація управління кредитним портфелем комерційного банку
[ 22, 332].

Головна мета процесу управління кредитним портфелем банку полягає в
забезпеченні максимальної дохідності за певного рівня ризику. Рівень
дохідності кредитного портфеля залежить від структури й обсягу портфеля,
а також від рівня відсоткових ставок за кредитами. На формування
структури кредитного портфеля банку істотно впливає специфіка сектора
ринку, який обслуговується цим банком. Для спеціалізованих банків
структура кредитного портфеля концентрується в певних галузях економіки.
Для іпотечних банків характерним є довгострове кредитування. У структурі
кредитного портфеля ощадних банків переважають споживчі кредити та
позики фізичним особам.

Обсяг і структура кредитного портфеля банку визначаються такими
чинниками:

• розмір банку (капіталу);

• правила регулювання банківської діяльності;

• офіційна кредитна політика банку;

• досвід і кваліфікація менеджерів;

• рівень дохідності різних напрямків розміщення коштів.

Величина капіталу банку значною мірою впливає на загальний обсяг
залучених та запозичених коштів, а отже, і на розмір кредитних ресурсів.
Максимальний розмір окремої позики теж визначається величиною капіталу.
Капітал банку використовується при встановленні лімітів та обмежень у
процесі регулювання кредитної діяльності банків.

Національним банком України встановлено ряд пов’язаних із кредитуванням
нормативів, які розраховуються у відношенні до капіталу банку. Отже,
розмір капіталу банку визначає обсяг та структуру його кредитного
портфеля.

Якість кредитного портфеля суттєво впливає на рівень ризиковості та
надійності банку, тому саме кредитна діяльність підлягає регулюванню з
боку органів нагляду в багатьох країнах. Установлені обмеження та
нормативи, а також правила регулювання банківської діяльності відіграють
значну роль у процесі формування кредитного портфеля.

Кредитна політика банку визначає пріоритетні напрямки кредитування, а
також перелік кредитів, які не повинні входити до кредитного портфеля.
Один і той самий кредит може не відповідати основним вимогам кредитної
політики одного банку, але бути цілком прийнятним для іншого.

У формуванні структури активів банку вирішальним фактором є рівень
дохідності кожного виду активів. Але висока дохідність, як правило,
супроводжується високим рівнем ризику, тому банку необхідно врахувати
обидва фактори. Якщо рівень дохідності різних видів активів приблизно
однаковий, то перевага надається найменш ризиковим напрямкам розміщення
коштів. У такому разі розмір кредитного портфеля банку може зменшитися
на користь портфеля цінних паперів або на користь проведення інших видів
активних операцій.

Формуючи кредитний портфель, банк звичайно керується правилом — видавати
ті кредити, які приносять максимальні доходи за інших однакових умов.
Дохідність кредитної операції визначається рівнем відсоткової ставки за
даним кредитом, тривалістю періоду надання кредиту та прийнятою системою
нарахування відсоткових платежів.

Для оцінювання прибутковості кредитів банк повинен мати ефективну
систему обліку не лише доходів, а й витрат за кожним видом кредитів. На
прибутковість кредитних операцій банку впливають як доходи та витрати,
так і можливі збитки, що визначаються рівнем кредитного ризику за кожною
позикою. Вимірювання, мінімізація та контроль за рівнем кредитного
ризику — одне з найскладніших завдань, що стоять перед менеджментом при
формуванні кредитного портфеля.

Рівень кредитного ризику кожного позичальника безпосередньо впливає на
рівень відсоткової ставки за кредитом. Високий рівень ризику
пов’язується з високою кредитною ставкою, і навпаки. Але кредитна ставка
залежить не тільки від ризику. Вона формується під впливом наведених
далі зовнішніх і внутрішніх чинників, які необхідно враховувати,
визначаючи її.

•Попит і пропозиція на ринку кредитів;

•рівень конкуренції;

•рівень кредитного ризику, що пов’язується з конкретним клієнтом;

• кредитна політика банку;

•категорія клієнта, яка відображає, чи орієнтований банк на розвиток
відносин з даним позичальником;

•загальний рівень прибутковості всіх зв’язків з клієнтом;

• вартість кредитних ресурсів для банку;

•рівень базових ставок;

•форма забезпечення кредиту та вартість контролю за його станом.

Усі ці чинники по-різному впливають на ставку конкретного кредиту.
Наприклад, високий рівень кредитного ризику клієнта підвищує ставку, а
надання забезпечення знижує кредитний ризик. Але з наданням забезпечення
у формі застави матеріальних цінностей зростають витрати банку,
пов’язані з необхідністю зберігання застави чи з контролем за її станом
та ліквідністю. Ці видатки необхідно враховувати, установлюючи кредитну
ставку.

За умов високої конкуренції банк змушений підтримувати кредитні ставки
на певному рівні, який був би прийнятний для клієнтів і приносив би
прибуток. Кредитна ставка повинна бути достатньо низькою, аби
позичальник не звернувся до іншого банку. Тому на висококонкурентних
ринках кредитор швидше приймає ставку, ніж встановлює її. У результаті
банківська маржа має тенденцію до скорочення. З огляду на сказане значна
увага приділяється вибору методу ціноутворення за кредитом.

Станом на 01.01.2002 року сукупний кредитний портфель у системі
комерційних банків становив 47,6 % від обсягу загальних активів проти
42,4 % на 01.01. 2001р, а на 01.01.2003р. – уже 63,2 %. Протягом 2004
року обсяг кредитного портфеля банків зріс на 61,4 % і становив 67,7 %
сукупних банківських активів. [7]. Такі високі темпи пояснюються
насамперед тим, що кредити залишаються найприбутковішимми банківськими
активами, генеруючи, як правило, більшу частину доходів банку. Суттєві
зміни відбуваються і в структурі кредитного портфеля. Зокрема частка
довготрокових кредитів зросла упродовж 2003 року з 28 % до 45 %, що
свідчить про позитивні зрушення ена вітчизгняному кредитному ринку.

Загалом оптимальність сформованого банком кредитного портфеля можуть
відображати показники, що характеризують його дохідність і надійність.
До таких, зокрема, можна віднести:

1. Коефіцієнт процентної маржі, що відображає прибутковість кредитного
портфеля банку загалом:

К 1 = (Д – В) / П
(2.5)

де Д – величина процентних доходів, отриманих за кредитними операціями;
В – сукупні процентні витрати, здійснені банком за залученими депозитами
усіх видів; П – загальна сума залишків за всіма позичковими рахунками.

Даний показник характеризує рентабельність кредитних операцій банку з
огляду на витрати, що здійснюються на формування ресурсної бази для
надання позик.

2. Коефіцієнт середньої дохідності кредитного портфеля:

(2.6)

де n – кількість позичок виданих банком; Пі – суми окремих позик; Сі –
відповідні процентні ставки за кожною окремою позикою; П – загальна
величина кредитного портфеля.

Використання даного показника ґрунтується на чіткій класифікації усіх
позик за рівнем їх дохідності, а його динаміка характеризує як зміну
процентних ставок, так і структури кредитного портфеля банку.

3. Частка прострочених кредитів у загальному обсязі позик, наданих
комерційним банком:

К 3 = КП / П * 100%
(2.7)

де КП – прострочена заборгованість за кредитами; П – величина кредитного
портфеля банку.

Даний коефіцієнт може характеризувати ефективність кредитної політики
комерційного банку з огляду на підвищений ризик неповернення певної
частини позик, а відтак і підриву банківської ліквідності.

4. Частка сумнівної заборгованості у кредитному портфелі банку:

К 4 – КС / П * 100 %
(2.8)

де КС – загальний обсяг заборгованості за кредитами, погашення яких
викликає сумнів; П – величина кредитного портфеля банку.

Використання даного коефіцієнта дозволяє оцінити потенціальний рівень
збитковості кредитного портфеля комерційного банку та визначити можливі
напрями раціоналізації його структури. На додаток до цього показника
може розраховуватись також частка кредитів, за якими не сплачені в строк
проценти, що характеризує такі позики як проблемні і вказує на
потенційно можливий рівень простроченої заборгованості.

5. Коефіцієнт втраченої вигоди:

К 5 + Вн / Во * 100%
(2.9)

де Вн – недоотримана банком сума процентів за позичковими операціями; Во
– сума процентного доходу, отриманого банком за період, що аналізується.

Даний показник вказує на рівень доходів, що не отримані банком унаслідок
появи за аналізований період простроченої заборгованості, пролонгації та
списання безнадійних кредитів з балансу, що у сукупності призводить до
втрати тієї вигоди у формі процентів, які мали бути отримані за
вказаними категоріями позичкових операцій.

6. Частка позик, погашених із порушенням строків:

К 6 = Ппс / ОБ пр * 100%
(2.10)

де Ппс – позики, погашені за певний період із порушенням строків,
узгоджених відповідними кредитними договорами; ОБпр -загальна величина
обороту за позичковими рахунками за цей же період.

Даний показник відображає якісний результат кредитних операцій
комерційного банку за період, що аналізується (місяць, квартал, рік),
вказуючи, які проблеми мав банк із погашенням позик та тенденції щодо
виконання клієнтами своїх зобов’язань з повернення кредитів. Але, при
видачі кредитів банк обов’язково наражає свою діяльність на ризик.

Кредитний ризик визначається ймовірністю того, що позичальник не зможе
або не захоче виконати свої зобов’язання згідно з кредитною угодою.
Управління кредитним ризиком банку здійснюється на двох рівнях
відповідно до причин його виникнення — на рівні кожної окремої позики та
на рівні кредитного портфеля в цілому.

До чинників, які збільшують ризик кредитного портфеля банку, належать:

• надмірна концентрація — зосередження кредитів в одному із секторів
економіки;

• надмірна диверсифікація, яка призводить до погіршення якості
управління за відсутності достатньої кількості висококваліфікованих
фахівців зі знаннями особливостей багатьох галузей економіки;

• валютний ризик кредитного портфеля;

• структура портфеля, якщо він сформований лише з урахуванням потреб
клієнтів, а не самого банку;

• рівень кваліфікації персоналу банку.

Методи управління кредитним ризиком поділяються на дві групи: 1) методи
управління кредитним ризиком на рівні окремої позики; 2) методи
управління кредитним ризиком на рівні кредитного портфеля банку.

До першої групи методів належать:

1) аналіз кредитоспроможності позичальника;

2) аналіз та оцінка кредиту;

3) структурування позики;

4) документування кредитних операцій;

5) контроль за наданим кредитом та станом застави. Особливістю
перелічених методів є необхідність їх послідовного застосування,
оскільки одночасно вони являють собою етапи процесу кредитування. Якщо
на кожному етапі перед кредитним співробітником поставлено завдання
мінімізації кредитного ризику, то правомірно розглядати етапи
кредитування як методи управління ризиком окремої позики.

Методи управління ризиком кредитного портфеля банку:

1) диверсифікація;

2) лімітування;

3) створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями
комерційних банків.

Рис. 2. 4. Схема класифікації методів управління кредитним ризиком

Дамо коротку характеристику методів управління кредитним ризиком на
рівні кредитного портфеля.

Метод диверсифікації полягає у розподілі кредитного портфеля серед
широкого кола позичальників, які відрізняються один від одного як за
характеристиками (розмір капіталу, форма власності), так і за умовами
діяльності (галузь економіки, географічний регіон). розглядають три види
диверсифікації — галузеву, географічну та портфельну.

Галузева диверсифікація означає розподіл кредитів між клієнтами, які
здійснюють діяльність у різних галузях економіки. Для зниження
загального ризику портфеля вирішальне значення має добір галузей, який
повинен ґрунтуватися на результатах статистичних досліджень. Найвищий
ефект досягається в разі вибору позичальників, котрі працюють у галузях
з протилежними фазами коливань ділового циклу. З допомогою кореляційного
аналізу виявляються такі галузі, в яких результати діяльності різною
мірою залежать від загального стану економіки. Якщо одна галузь
перебуває на стадії економічного росту, то інша переживає стадію спаду,
а з часом їх позиції змінюються на протилежні. Тоді зниження доходів від
однієї групи клієнтів компенсується підвищенням доходів від іншої групи,
що допомагає стабілізувати доходи банку і суттєво знизити ризик.

Географічна диверсифікаііія полягає в розподілі кредитних ресурсів між
позичальниками, які перебувають у різних регіонах, географічних
територіях, країнах із різними економічними умовами. Географічна
диверсифікація як метод зниження кредитного ризику доступна лише великим
банкам, які мають розгалужену мережу філій та відділень на значній
території. Це допомагає нівелювати вплив кліматичних та погодних умов,
політичних та економічних потрясінь, які впливають на
кредитоспроможність позичальників. Невеликі банки застосовують метод
географічної диверсифікації здебільшого у процесі формування портфеля
цінних паперів, що дозволяє знизити загальний ризик банку.

Портфельна диверсифікація означає розосередження кредитів між різними
категоріями позичальників — великими і середніми компаніями,
підприємствами малого бізнесу, фізичними особами, урядовими та
громадськими організаціями, домашніми господарствами тощо. Кредити,
надані у сфері малого бізнесу, часто супроводжуються підвищеним рівнем
ризику, хоча й мають вищий рівень дохідності. Такі позичальники часто
обмежені у виборі кредитора, тому банк може диктувати власні умови
кредитної угоди. Якщо позичальником є велика компанія, то кредитний
ризик оцінюється як незначний, але й дохідність такого кредиту невелика.

Іноді банк надає кредит відомій у світі компанії за ставками, які не
приносять йому прибутків. Але проведення подібних операцій сприяє
зростанню популярності та рейтингу банку. Загалом невеликі провінційні
банки не мають змоги широко застосовувати метод портфельної
диверсифікації, що призводить до підвищення ризиковості їх кредитних
портфелів. Такі портфелі, сформовані насамперед за рахунок надання
кредитів підприємствам малого бізнесу, а також споживчих кредитів,
характеризуються вищим рівнем дохідності порівняно із середніми та
великими банками. Портфельна диверсифікація допомагає збалансувати ризик
і дохідність кредитного портфеля банку.

Метод диверсифікації слід застосовувати зважено та обережно, спираючись
на статистичний аналіз і прогнозування, враховуючи можливості самого
банку і, насамперед, рівень підготовки кадрів. Диверсифікація потребує
професійного управління та глибокого знання ринку. Саме тому надмірна
диверсифікація призводить не до зменшення, а до зростання кредитного
ризику. Адже навіть великий банк не завжди має достатню кількість
висококваліфікованих фахівців, котрі володіють глибокими знаннями в
багатьох галузях економіки, знають специфіку різних географічних
територій, мають практичний досвід роботи з різними категоріями
позичальників.

Концентрація є поняттям, протилежним за економічним змістом
диверсифікації. Концентрація кредитного портфеля означає зосередження
кредитних операцій банку в певній галузі чи групі взаємопов’язаних
галузей, на географічній території, або кредитування певних категорій
клієнтів. Концентрація, як і диверсифікація, може бути галузева,
географічна і портфельна.

Формуючи кредитний портфель, слід додержувати певного рівня
концентрації, оскільки кожний банк працює в конкретному сегменті ринку і
спеціалізується на обслуговуванні певної клієнтури. Водночас надмірна
концентрація значно підвищує рівень кредитного ризику. Часто банки
концентрують свої кредитні портфелі в найпопулярніших секторах
економіки, таких як енергетика, нафтова та газова промисловість,
інвестування нерухомості. Як показує міжнародний досвід, саме надмірна
концентрація кредитного портфеля стала причиною погіршення фінансового
стану та банкрутства ряду банків у розвинених країнах протягом 70 — 80-х
років.

Визначення оптимального співвідношення між рівнями диверсифікації та
концентрації кредитного портфеля банку є завданням, яке має вирішувати
менеджмент кожного банку залежно від обраної стратегії, можливостей та
конкретної економічної ситуації.

Лімітування, як метод управління кредитним ризиком, полягає у
встановленні максимально допустимих розмірів наданих позик, що дозволяє
обмежити ризик. Завдяки встановленню лімітів кредитування банкам
удається уникнути критичних втрат внаслідок необдуманої концентрації
будь-якого виду ризику, а також диверсифікувати кредитний портфель та
забезпечити стабільні прибутки. Ліміти можуть установлюватися за видами
кредитів, категоріями позичальників або групами взаємопов’язаних
позичальників за кредитами в окремі галузі, географічні території, за
найбільш ризиковими напрямками кредитування, такими як надання
довгострокових позик, кредитування в іноземній валюті тощо. Лімітування
використовується для визначення повноважень кредитних працівників різних
рангів щодо розмірів наданих позик. Кредитний ризик банку обмежується
встановленням ліміту загального розміру кредитного портфеля, обмеження
величини кредитних ресурсів філій банку і т. ін.

Ліміти визначаються як максимально допустимий розмір позики чи напрямку
кредитування і виражаються як в абсолютних граничних величинах (сума
кредиту у грошовому вираженні), так і у відносних показниках
(коефіцієнти, індекси, нормативи). За базу під час розрахунків
нормативів можна брати обсяг капіталу банку, розмір кредитного портфеля,
валюту балансу та інші показники. Наприклад, ліміт кредитування
позичальників певної галузі може бути визначений як максимальний
сукупний розмір грошових коштів або як відношення суми кредитів у галузь
до загальної величини кредитного портфеля.

Перш ніж визначати ліміти кредитування, потрібно ідентифікувати основні
сфери та фактори ризику. Для різних банків, окремих країн і регіонів
ключові сфери ризику відрізнятимуться. З огляду на виявлені особливості
керівництво банку встановлює ліміти кредитного портфеля.

Лімітування як метод зниження кредитного ризику широко застосовується у
практиці як на рівні окремого комерційного банку, так і на рівні
банківської системи в цілому. Менеджмент банку має визначати обмеження
згідно з обраною кредитною політикою та з урахуванням конкретної
ситуації. Органи банківського нагляду в багатьох країнах лімітуванням
регулюють діяльність банків, зокрема кредитну, установлюючи обов’язкові
ліміти, які здебільшого виражені у відносних величинах. Прикладом може
слугувати норматив НБУ “Максимальний розмір ризику на одного
позичальника” (Н8) та інші обмеження щодо кредитної діяльності банків

Створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями
комерційних банків як метод управління кредитним ризиком полягає в
акумуляції частини коштів на спеціальному рахунку для компенсації
неповернених кредитів. Формування резервів є одним із методів зниження
кредитного ризику на рівні банку, слугуючи для захисту вкладників,
кредиторів та акціонерів. Одночасно резерви за кредитними операціями
підвищують надійність і стабільність банківської системи в цілому.

Висновки до розділу ІІ

В другому розділі магістерської роботи основна увага була звернена на
загальну характеристику принципів, умов та методів банківського
кредитування, а також було проаналізовано основні засади управління
кредитним портфелем комерційного банку.

Принципи банківського кредитування відображають економічну сутність
банківського кредиту. До таких принципів кредитування відносять:
поверненість, терміновість, диференційованість, забезпеченість і
платність.

В принципах кредитування відображаються стійкі й перевірені практикою
банківські орієнтири, закономірні зв’язки та закономірності організації
кредитного процесу. Принципи кредитування стимулюють економічну
зацікавленість суб’єктів кредитних відносин у найкращих результатах
своєї діяльності.

Одним із основних елементів у системі основних засад банківського
кредитування є методи кредитування, оскільки вони визначають низку інших
елементів цієї системи, зокрема, вид позичкового рахунку, способи
врегулювання можливої кредитної заборгованості, форми та порядок
здійснення контролю (моніторингу) за цільовим використанням залучених
коштів і своєчасним їх поверненням. Під методом кредитування розуміють
способи надання та погашення кредиту відповідно до принципів
кредитування.

РОЗДІЛ ІІІ.

Шляхи вдосконалення практики банківського кредитування господарюючих
суб’єктів

Розвиток кредитування в Україні не можливий без належної державної
підтримки банківських структур та вдосконалення чинної нормативної
бази. З метою зацікавлення комерційних банків у кредитуванні
виробництва, держава повинна розширити законодавчу базу їхньої
діяльності, зокрема ухвалити нові закони “Про кредитування”, “Про
іпотеку” тощо.

У кінцевому підсумку перспективною в Україні має стати практика
індивідуального підходу банківської установи до факту кожної конкретної
позички з урахуванням економічної кон’юнктури та параметрів розвитку
конкретного позичальника. Вибір оптимального методу кредитування,
застосування сучасних схем забезпечення та погашення кредиту має
ґрунтуватися на особливостях діяльності клієнта. Тільки тоді буде
досягнуто мети реального спрямування грошей на відродження національного
виробництва, буде зроблено практичні кроки для виходу України з
фінансової кризи.

Очевидно, що кредитні операції дедалі більше стають “дорогим
задоволенням” перш за все для комерційних банків, і тому екстенсивний
шлях розвитку кредитного ринку поступається місцем інтенсивному, за
якого набуває значення якість кредитних операцій. Одним із способів
удосконалення кредитних операцій є розробка та деталізація етапів
кредитування з метою максимального врахування потреб клієнтів та захисту
банку від втрат.

Врахування потреб клієнтів у вітчизняній практиці кредитування зводиться
до:

– розуміння ситуації клієнта, що виражається у необхідності кредиту,
тобто довірливе ставлення до його проблем;

– доступність клієнта до банку, прийнятність розробленої ним програми
кредитування (розміри кредиту, плата за кредит, строки кредиту, умови
надання та погашення);

– врахування особливостей бізнесу клієнта, умови та результати його
галузевої діяльності;

– оперативний розгляд заяв та клопотань клієнта;

– простота та зрозумілість для клієнта банків самих процедур з
оформлення, надання та погашення кредиту;

– прозорість процесу прийняття та обґрунтованість висновків щодо надання
чи відмови клієнту в одержанні кредиту.

Процес кредитування – це багатогранний і складний процес з точки зору
його ризикованості для банку, адже кожній можливості отримати прибуток
від певної операції протистоїть реальна можливість понести збитки. Тому
важливим завданням діяльності кожного банку є досягнення оптимального
співвідношення між прибутковістю та ризикованістю його операцій. У
зв’язку з тим, що основну частину прибутку банк одержує від своїх
позичкових операцій, стає очевидним важливість мінімізації і запобігання
кредитного ризику.

Характеризуючи кредитні ризики, ми перш за все вказуємо на їх
особливості виникнення, які пов’язані з процесом кредитування. Основою,
відправною точкою наявності даного процесу як з економічної, так і з
юридичної точки зору є укладення кредитної угоди. Поза нею фактично
немає кредитних відносин між банком та клієнтом, може йтися про
підготовчі етапи процесу кредитування, зокрема: розгляд заявки, аналіз
кредитоспроможності тощо.

Тому необхідно розробити і застосовувати єдину науково обґрунтовану
методику оцінки кредитоспроможності позичальників. Точність оцінки
важлива й для позичальника, адже від неї залежить рішення про надання
кредиту та про можливий його обсяг.

Одним із напрямів до розв’язання указаних проблем можна було б вважати
впровадження у діючу практику оцінки кредитоспроможності позичальника
аналіз грошового потоку клієнта, що надає можливість оцінити обороти
його коштів за певний період і більш повно охарактеризувати можливості
погашення позичок. Крім того, доцільно було б розглянути питання про
створення міжбанківської інформаційної бази до якої за результатами
аналітичної роботи комерційних банків із підприємствами різних галузей
економіки, заносилися б дані про оптимальні критеріальні значення
показників фінансового стану позичальників, які належать до відповідних
галузей, що в результаті дало б можливість більш точно прорахувати і
вагові значення різних коефіцієнтів. Значної уваги з боку банку потребує
також оцінка професіоналізму та ділових якостей керівництва підприємства
(вік, освіта, стаж роботи, термін перебування на керівній посаді,
наявність власної частки у капіталі господарства), а також аналіз
кредитної історії позичальника і результатів організації
грошово-кредитних відносин з ним у минулому.

Цілком очевидно, що аналіз кредитоспроможності позичальника не повинен
обмежуватись виключно оцінкою ліквідності і фінансової стійкості
підприємства, позаяк отримання повної, вичерпної інформації про
діяльність підприємства, історію його взаємин із кредитними установами,
якість управління, ефективність організації виробничого процесу є
необхідним в силу тієї ключової ролі, яку відіграє дана аналітична
робота у створенні базових передумов для мінімізації ризику за
позичковими операціями банку, а відтак і ефективності організації
грошово-кредитних відносин загалом. З таких позицій розгляд шляхів
удосконалення методики оцінки кредитоспроможності має передбачати по
суті використання якомога більшого складу показників, котрі
характеризували б реальні можливості ефективного використання і
своєчасного погашення підприємством позичених коштів.

У даному зв’язку необхідно відзначити ще один важливий момент.
Зрозуміло, що оптимальним варіантом розрахунку фінансових коефіцієнтів,
які характеризують різноманітні аспекти діяльності позичальника, є
проведення не лише ретроспективного аналізу – на основі фактичних даних
із наданої клієнтом звітності, але й аналізу перспективного, що може
здійснюватись на основі прогнозних величин, представлених клієнтом, або
розрахунку самого банку, виходячи із тих тенденцій, що склалися у
динаміці змін відповідних показників у минулі періоди. Аналіз на
перспективу має сприяти ефективному спостереженню за впливом виявлених
ризиків на діяльність клієнта і прогнозуванню появи чи відсутності нових
ризиків, котрі зумовлюють можливість невиконання позичальником своїх
зобов’язань за отриманими кредитами.

Разом з тим оцінка кредитоспроможності позичальника в майбутньому може
достатньою мірою спиратися на стан справ у минулі періоди лише за умов
стабільної економічної ситуації або принаймні стабільного положення
клієнта. Коли ж мають місце високі темпи інфляції, спад виробництва,
непередбачувані правові умови ведення господарської діяльності, точність
прогнозів на перспективу суттєво знижується. Напрямом же до вирішення
цієї проблеми (окрім безпосереднього коригування динаміки показників на
темпи інфляції) може слугувати розширення складу фінансових
коефіцієнтів, які використовуються банком для аналізу
кредитоспроможності позичальника, що дає можливість отримати різнобічну
оцінку його господарської діяльності та до деякої міри нівелювати
розбіжності, що можуть виникати між прогнозованими і фактичними
тенденціями, що складаються у процесі індивідуального відтворення.

Систему таких коефіцієнтів необхідно було б розширити передусім в плані
детальнішої оцінки фінансової стійкості і ефективності господарської
діяльності позичальника.

Показники фінансової стійкості характеризують фінансовий стан
підприємства з точки зору оцінки банком структури і співвідношень між
різними джерелами грошових ресурсів клієнта та їх впливу на рівень
кредитного ризику. У даному разі йдеться про необхідність оцінки того
аспекту діяльності позичальника, який визначає, наскільки раціонально
сформована структура джерел коштів, що використовуються у виробничому
процесі, і, відповідно, наскільки ефективним є залучення банківських
кредитів. Нині для цієї мети комерційними банками нашої країни у
більшості випадків використовуються такі показники, як коефіцієнт
забезпеченості власними джерелами, коефіцієнт фінансової незалежності,
питома вага власних оборотних коштів у валюті балансу, а також
коефіцієнти автономності, маневреності, переливу капіталу.

У той же час, для більш повної характеристики указаного аспекту
діяльності позичальника дана група показників могла б бути доповнена ще
рядом коефіцієнтів, що відображають структуру коштів підприємства і
їхніх джерел. У числі таких показників можна навести, зокрема: 1)
коефіцієнт власності; 2) коефіцієнт залучених коштів; 3) коефіцієнт
мобільності оборотних коштів; 4) коефіцієнт оборотного капіталу.
Указаний аналіз, таким чином, має передбачати такі напрями оцінки
діяльності клієнта, котрі у своїй сукупності можуть забезпечити
прийняття оптимального рішення про можливість і доцільність видачі йому
кредиту (рис. 3.1).

Загалом з урахуванням того, що комплексний аналіз кредитоспроможності
являє собою ключовий інструмент мінімізації кредитного ризику (як у
формі попередньої оцінки, так і у процесі подальшого моніторингу) його
значення на мікроекономічному рівні важко переоцінити. Однак оптимізація
даної системи, цілком очевидно, не може обмежуватись лише вдосконаленням
самої методики указаного аналізу, позаяк важливою передумовою
активізації кредитного процесу є адекватна оцінка ефективності
здійснюваних комерційним банком кредитних вкладень.

Рис. 3.1. Характеристика основних напрямів оцінки кредитоспроможності
клієнта банку

Отже, якщо врахувати все вище викладене в практиці оцінки
кредитоспроможності позичальника, то це дасть змогу зменшити кредитний
ризик. Адже, наслідком кредитних ризиків є втрати частини доходу і
прибутку банку, тобто зниження фінансових результатів його роботи. Тому
кредитні ризики справді можна вважати фінансовими ризиками, тобто
ризиками, які впливають на фінансові показники роботи банку.

Значний вплив на ступінь неповернення позик, що рівнозначно призводить
до появи кредитних ризиків, є:

– кризовий стан економіки перехідного періоду, який виражається не
тільки падінням виробництва, фінансовою нестійкістю багатьох підприємств
і організацій, але й руйнуванням ряду господарських зв’язків;

– економічний розвиток регіону, його спеціалізація, виробнича активність
підприємств і організацій, а також конкуренція серед кредитних установ;

– ступінь концентрації кредитної діяльності банку в будь-якій сфері
(галузі), яка чутлива до змін в економіці, а також в нових,
маловивчених, нетрадиційних сферах;

– законодавче забезпечення кредитної діяльності та стан
господарсько-судової системи;

– кредитування клієнтів, які зазнають певних труднощів економічного
характеру, а також нових та недавно залучених клієнтів;

– внесення частих змін в політику банку щодо надання кредитів та
формування кредитного портфеля;

– проблеми, які пов’язані із забезпеченням кредиту, тобто з юридичними,
кон’юнктурними факторами та ліквідністю;

– проблеми, пов’язані із суб’єктивізмом банківських працівників щодо
організації кредитних відносин;

– форс-мажорні обставини, тобто катастрофи, військові дії, землетруси
тощо.

Однією з головних причин появи проблемних кредитів є суб’єктивізм і
помилки працівників банку в процесі організації кредитних відносин. Вони
виникають на попередньому, підготовчому й під час супроводження кредиту.
Адже в діючій практиці організації процесу кредитування основне місце
займає кредитний відділ, на який покладені всі функції кредитного
забезпечення клієнтів – від попереднього розгляду заявки клієнта до
аналізу кредитоспроможності й супроводу кредиту.

В економічній літературі не раз висувалися пропозиції щодо розмежування
повноважень працівників кредитного відділу з кредитного обслуговування
клієнтів, що дало б змогу обмежити кількість помилок та суб’єктивних
рішень у процесі кредитування. Одні автори в структурі кредитного
підрозділу виділяють інформаційний сектор, сектор аналізу та
супроводження кредиту [ ]. Інші виокремлюють сектор управління
кредитними ризиками та моніторингу кредиту [ ]. Тоді ж як у
міжнародній банківській практиці забезпечення кредитного процесу
покладено на: відділ кредитної політики та маркетингу, кредитного
аналізу, безпосередньо на кредитний відділ, відділ кредитної
документації. Безперечно, що всі пропозиції структуризації кредитного
підрозділу зводяться до визначення незалежної оцінки ступеня кредитного
ризику, його мінімізації в процесі використання кредиту позичальником й
ефективною роботою щодо повноти повернення позик та відсотків за
користування нею, що значно дозволить зменшити ризиковість кредитного
портфеля банку та покращити його якість.

Отже, для реалізації процесу кредитування як з боку банку, так і з боку
боржника необхідно, щоб їхні інтереси збігалися, тобто, щоби
необхідність, доцільність та можливість кредитування відповідали
одночасно обидвом інтересам, з одного боку, і сам процес кредитування
був достатньо деталізований та прозорий із відокремленням конкретних
завдань, обов’язків та відповідальності окремих посадових осіб, які
забезпечують реалізацію конкретних етапів кредитування, з іншого.

Для недопущення впливу внутрішньобанківських чинників на виникнення
проблемних кредитів необхідно розмежувати обов’язки між співробітниками
кредитного відділу та централізувати видачу позик. Таке розмежування
функцій повинно передбачати, перш за все, інформаційне забезпечення
діяльності видачі кредиту, проведення аналізу кредитоспроможності
клієнта співробітником, який не має безпосереднього контакту з клієнтом,
або спеціальним аналітичним бюро та нагляд за цільовим використанням
кредиту. Це пов’язано з тим, щоби виключити можливість потрапляння
співробітника кредитного відділу в залежність від клієнта.

Тому, відповідно до принципів розподілу кредитних функцій, у кредитному
відділі доцільно створити наступні сектори, які входять до фронт-офісу:
інформаційний, сектор аналізу або кредитної експертизи, та сектор
супроводу. Якщо інформаційний сектор переважно займається попереднім
розглядом, обробляє та упорядковує вхідну інформацію щодо кредитування
клієнта, то сектор аналізу проводить остаточну обробку її, тобто оцінює
загальноекономічні аспекти діяльності потенційного боржника, окупність
кредитованих проектів, визначає платоспроможність заявника та його
кредитний рейтинг і на підставі цього аргументує висновок щодо прийняття
рішення про кредитування. Сектор супроводження здійснює нагляд за
наданими кредитами, тобто веде кредитні справи позичальників, перевіряє
цільове використання кредиту, стан його погашення, а також здійснює
контроль за діяльністю підприємства.

Другий етап кредитування – підготовчий етап, який полягає в аналітичній
оцінці доцільності проведення кредитної операції, розпочинається
поглибленим аналізом господарсько-фінансової діяльності клієнта на
основі представленого ним пакета документів. Крім цього, кредитний
експерт проводить аналіз бізнес-плану з техніко-економічним
обґрунтуванням кредитної операції з точки зору наявності умов для його
виконання та реальних джерел повернення боргових зобов’язань банку, а
також проводить аналіз ризиків, які притаманні даній кредитній операції.
На даному етапі проводиться також оцінка забезпечення кредиту із
залученням фахівця з оцінки майна або незалежних експертів, які
перевіряють стан та умови збереження заставленого майна, його оцінку та
ліквідність і готують висновок щодо доцільності прийняття у заставу
цього майна або необхідності додаткової, більш ліквідної застави або
іншого забезпечення.

Після детального вивчення документів, проведеного аналізу
господарсько-фінансової діяльності, ефективності проекту, що
кредитується, оцінки застави кредиту, а також висновків юридичного
відділу та служби безпеки банку кредитний експерт на кредитний комітет
банку готує експертну оцінку щодо доцільності надання кредиту.

Третій етап кредитування передбачає прийняття рішення про проведення чи
відмову у проведенні кредитної операції кредитним комітетом банку. У
випадку відмови позичальнику у наданні кредиту, висновок кредитного
комітету повинен бути детально аргументованим, а також в ньому повинні
бути чітко визначені умови, за яких йому може бути наданий кредит.

Після прийняття рішення кредитним комітетом про видачу кредиту, яке
оформляється протоколом і укладенням кредитної угоди, що реєструється
сектором реєстрації кредитної документації бек-офісом, настає наст