РЕФЕРАТ
Дипломна робота: 143 с., 23 табл., 26 рис., 60 джерел, 35 формул, 9 додатків.
Мета роботи – дослідження фінансового менеджменту банку.
Об’єкт дослідження – методи фінансового менеджменту банку.
Предмет дослідження – менеджмент операцій комерційного банку.
Методи дослідження – порівняльний, коефіцієнтний, вертикальний і горизонтальний фінансовий аналіз.
У першому розділі розглянуті фінансовий менеджмент банку, процес планування в банку, система і методи фінансового аналізу, системи і методи внутрішнього фінансового контролю.
У другому розділі розглянуті сутність і управління активів і пасивів банку, менеджмент кредитного портфеля банку, управління інвестиційним портфелем банку, управління банківськими ризиками, управління ліквідністю банку, управління прибутком банку.
У третьому розділі розглянуто фінансовий менеджмент (на прикладі АКБ “Правекс-Банку”).
У четвертому розділі розглянуто охорону праці.
ФІНАНСОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ, ПЛАНУВАННЯ, ФІНАНСОВИЙ АНАЛІЗ І КОНТРОЛЬ, АКТИВИ І ПАСИВИ, КРЕДИТНИЙ І ІНВЕСТИЦІЙНИЙ ПОРТФЕЛІ, БАНКІВСЬКИЙ РИЗИК, ЛІКВІДНІСТЬ, РОЗДРІБНИЙ І МІЖБАНКІВСЬКИЙ БІЗНЕС, ПЕРСОНАЛ, ПЛАТІЖНІ КАРТКИ, ФІНАНСОВИЙ СТАН, ПРИБУТОК
ЗМІСТ
ВСТУП
1 ЗАСАДИ ФІНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ БАНКУ
1.1 Фінансовий менеджмент банку: сутність і основні складові елементи
1.2 Процес планування в банку
1.3 Система і методи фінансового аналізу
1.4 Системи і методи внутрішнього фінансового контролю
2 МЕНЕДЖМЕНТ ОПЕРАЦІЙ КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ
2.1 Сутність активів і пасивів банку та управління активами і пасивами банку
2.1.1 Сутність активів і пасивів банку
2.1.2 Управління активами і пасивами банку
2.2 Менеджмент кредитного портфеля банку
2.2.1 Сутність і значення кредитного портфеля банку
2.2.2 Кредитна політика як основа управління кредитним портфелем банку
2.2.3 Методи ціноутворення банківських кредитів
2.3 Управління інвестиційним портфелем банку
2.3.1 Інвестиційний портфель банку: сутність та функції
2.3.2 Інвестиційна політика як основа управління портфелем цінних паперів банку
2.3.3 Управління процесом формування портфеля цінних паперів банку
2.3.4 Оперативне управління портфелем цінних паперів банку
2.4 Управління банківськими ризиками
2.4.1 Кредитний ризик і управління ним
2.4.2 Управління валютним ризиком
2.4.3 Управління процентним ризиком
2.5 Управління ліквідністю банку
2.5.1 Сутність і значення ліквідності банку
2.5.2 Технологія управління банківською ліквідністю
2.5.3 Методи оцінки потреби банку в ліквідних коштах
2.5.4 Методи управління ліквідністю банку
2.6 Управління прибутковістю банку
2.6.1 Сутність прибутку банку та основні засади управління ним
2.6.2 Управління формуванням прибутку банку
2.6.3 Управління процесом розподілу прибутку банку
2.6.4 Аналіз прибутковості банку
3 ФІНАНСОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ (НА ПРИКЛАДІ АКБ “ПРАВЕКС-БАНКУ”)
3.1 АКБ “Правекс-Банк” – банк національного масштабу
3.2 Управління активами і пасивами Правекс-Банку
3.3 Управління ризиками Правекс-Банку
3.4 Управління кредитним портфелем Правекс-Банку
3.5 Управління інвестиційним портфелем Правекс-Банку
3.6 Міжбанківський бізнес Правекс-Банку
3.7 Платіжні картки Правекс-Банку
3.8 Менеджмент роздрібного бізнесу АКБ “Правекс-Банку”
3.9 Управління персоналом Правекс-Банку
3.10 Аналіз фінансового стану Правекс-Банку
4 ОХОРОНА ПРАЦІ
4.1 Характеристика приміщення
4.2 Аналіз умов праці
4.3 Заходи щодо поліпшення умов праці
ВИСНОВКИ
ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ
Додаток А Баланс Правекс-Банку за 2005 рік
Додаток Б Баланс Правекс-Банку за 2006 рік
Додаток В Баланс Правекс-Банку за 2007 рік
Додаток Г Звіт про фінансові результати Правекс-Банку за 2005 рік
Додаток Д Звіт про фінансові результати Правекс-Банку за 2006 рік
Додаток Е Звіт про фінансові результати Правекс-Банку за 2007 рік
Додаток Є Звіт про власний капітал Правекс-Банку за 2005 рік
Додаток Ж Звіт про власний капітал Правекс-Банку за 2006 рік
Додаток З Звіт про власний капітал Правекс-Банку за 2007 рік
ВСТУП
Актуальність теми дипломної роботи. Функціонування сучасної економіки будь-якої країни неможливо уявити без ефективної банківської системи. Банки різних рівнів глибоко проникають у сферу виробництва і активно впливають на економічні та соціальні процеси.
Банківська справа є однією з тих сфер суспільного життя, щодо якої мало хто може дозволити собі повну непоінформованість. Адже, спосіб і рівень життя населення кожної країни істотно залежить від діяльності банків, їх надійності, здатності збільшувати обсяги кредитів, депозитів та інших видів послуг, що пропонуються як фізичним особам, так і підприємствам. Постійна увага та інтерес до проблем розвитку банківської справи зумовлені значною роллю, яку відіграють банки у процесах формування міжнародних фінансових ринків – валютного, фондового, ринку деривативів, а також у системі світового господарства у цілому.
Сучасна банківська справа належить до однією з найдинамічніших сфер економіки. Технічна революція, посилення конкурентної боротьби, стрімка інфляція, економічні кризи призвели до підвищення ризиковості банківської діяльності. На теперішньому етапі розвитку банківської системи головне завдання полягає в пошуку реальних шляхів мінімізації ризиків та отримання достатніх прибутків для збереження коштів вкладників і підтримки життєдіяльності банку. Успішне вирішення цієї складової проблеми потребує використання багатьох методів, прийомів, способів, систем та розробки нових підходів до управління комерційним банком, які об`єднані поняттям менеджменту.
У всьому світі менеджмент розглядається як один з найважливіших чинників підвищення ефективності діяльності. В умовах жорстокої конкуренції, що супроводжує розвиток ринкової економіки, необхідно постійно удосконалювати системи та форми управління, швидко оволодівати нагромадженими в теорії та практиці знаннями, знаходити нові неординарні рішення в динамічній ситуації. Лише такий підхід до управління забезпечує виграш у конкурентному середовищі або принаймні нормальні умові розвитку комерційного банку.
Отже, банківський менеджмент – це сукупність принципів, форм, методів та засобів управління банком у ринкових умовах; наука про надійні та ефективні системи управління процесами та відносинами, які становлять зміст діяльності банку; керівництво, керівні кадри і органи банківської установи.
Кінцева мета банківського менеджменту – забезпечення прибутковості в діяльності банку шляхом раціональної організації виробничого процесу, включаючи управління банком і розвиток техніко-технологічної бази, а також ефективне використання кадрового потенціалу при одночасному підвищенні кваліфікації, творчої активності та лояльності кожного працівника.
Мета роботи – дослідження фінансового менеджменту банку.
Завдання дослідження, які поставлені та вирішені для досягнення мети роботи:
1. розглянути засади фінансового менеджменту банку, зокрема фінансовий менеджмент банку, процес планування в банку, систему і методи фінансового аналізу, систему і методи внутрішнього фінансового контролю;
2. розглянути менеджмент операцій комерційного банку, зокрема сутність та управління активами і пасивами банку, менеджмент кредитного портфеля банку, управління інвестиційним портфелем банку, управління банківськими ризиками (управління кредитним ризиком, управління валютним ризиком, управління процентним ризиком), управління ліквідністю банку, управління прибутковістю банку;
3. розглянути фінансовий менеджмент на прикладі АКБ “Правекс-Банку”, зокрема АКБ “Правекс-Банк” як банк національного масштабу, управління активами і пасивами Правекс-Банку, управління ризиками Правекс-Банку, управління кредитним портфелем Правекс-Банку, управління інвестиційним портфелем Правекс-Банку, міжбанківський бізнес Правекс-Банку, платіжні картки Правекс-Банку, менеджмент роздрібного бізнесу АКБ “Правекс-Банку”, управління персоналом Правекс-Банку, аналіз фінансового стану Правекс-Банку;
4. розглянути охорону праці на прикладі АКБ “Правекс-Банку”, зокрема характеристику приміщення, аналіз умов праці, заходи щодо поліпшення умов праці.
Об’єкт дослідження – методи фінансового менеджменту.
Предмет дослідження – менеджмент операцій комерційного банку.
Методи дослідження, які використовуються в процесі дослідження і обробки матеріалів: порівняльний, коефіцієнтний, вертикальний і горизонтальний фінансовий аналіз.
Структура роботи. Основна частина дипломної роботи складається з чотирьох розділів.
У першому розділі розглянуто фінансовий менеджмент банку, процес планування в банку, система і методи фінансового аналізу, системи і методи внутрішнього фінансового контролю.
У другому розділі розглянуто сутність та управління активами і пасивами банку, менеджмент кредитного портфеля банку, управління банківськими ризиками, управління інвестиційним портфелем банку, управління ліквідністю банку, управління прибутковістю.
У третьому розділі розгянуто фінансовий менеджмент (на прикладі АКБ “Правекс-Банку”).
У четвертому розділі розгянуто охорону праці (на прикладі АКБ “Правекс-Банку”).
Фактологічну основу роботи складають матеріали фінансової звітності АКБ “Правекс-Банку” (форми звітності №1 “Баланс” за 2005-2007рр., №2 “Звіт про фінансові результати” за 2005-2007рр., №3 “Звіт про власний капітал” за 2005-2007рр.).
1. ЗАСАДИ ФІНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ БАНКУ
1.1 Фінансовий менеджмент банку: сутність та основні складові елементи
Банківський менеджмент поділяється на організаційний та фінансовий. Організаційний стосується розв’язання загальних проблем і специфіки управління банківським колективом, створення організаційних структур та систем забезпечення діяльності банку. Фінансовий менеджмент комерційного банку – це система принципів, форм, методів і засобів грошових відносин, управління фінансовими ресурсами з метою забезпечення високої ефективності і фінансової стабільності в діяльності банку з врахуванням коливань кон’юнктури на фінансових ринках. Тобто, фінансовий менеджмент означає:
1. постійне прагнення до підвищення ефективності банківської діяльності з метою зменшення витрат і одержання оптимальних результатів;
2. коригування цілей, завдань і програм банку залежно від кон`юктури ринку;
3. необхідність використання сучасної інформаційної бази (комп’ютерних мереж та зв’язків з валютною і фондовою біржами, іншими кредитно-фінансовими інститутами) з метою здійснення багатоваріантних розрахунків для приймання обґрунтованих та оптимальних рішень.
Збільшення прибутковості та зниження ризику, визначення фінансових цілей діяльності банку на найближчу і подальші перспективи є основними напрямками фінансового менеджменту комерційного банку.
Фінансовий менеджмент банку включає управління: активами і зобов`язаннями; капіталом; банківськими ризиками; прибутковістю; ліквідністю та резервами; процесом планування.
1.2 Процес планування в банках
Планування банківської діяльності являє собою процес визначення цілей на майбутнє та розробку шляхів їх досягнення. Планування являє собою визначення пріоритетів подальшого розвитку банку на основі аналітичної обробки отриманої інформації про стан і динаміку умов ринкового середовища. Для того щоб план не залишався тільки набором цифр, він повинен передбачати засоби досягнення поставлених орієнтирів (показників), тобто визначити значною мірою етапи контролю і регулювання.
Для банку, на відміну від інших суб`єктів господарської діяльності, основу механізму планування діяльності складає фінансове планування, що є, по суті, процесом розробки системи фінансових планів і планових (нормативних) показників для забезпечення розвитку банку необхідними фінансовими ресурсами і підвищення ефективності його фінансової діяльності в майбутньому. Фінансове планування – це основа та найбільш відповідальна складова фінансового менеджменту в банку. Воно дає початок процесу фінансового управління банком, визначає його мету, перспективу, певну послідовність дій, вибір методів та засобів діяльності, їх необхідні пропорції.
Фінансове планування в банку передбачає розробку системи планів і внутрішніх показників фінансової установи, що забезпечує економічний розвиток банку, підвищення ефективності активів, збільшення доходів і зростання ринкової вартості акцій.
Фінансове планування має забезпечити відповідальність між рішеннями, що приймаються в даний період, і прогнозами розвитку в майбутньому.
Фінансове планування ґрунтується на: стратегічному плані розвитку банку в частині визначення концепції його розвитку, формування стратегічних цілей банку; тактичному плані на майбутній період (як правило, рік) у частині визначення заходів і встановлення конкретних завдань щодо досягнення стратегічних цілей, розроблення тактики виконання поставлених завдань.
Фінансове планування в банку передбачає: розробку і узгодження фінансової моделі банку; формування прогнозного балансу ресурсів і вкладень, розрахунок прогнозних фінансових результатів, складання плану руху капіталу, плану банківських операцій, плану розробки та впровадження нових банківських продуктів і послуг; формування бюджетів банку; встановлення лімітів витрат на утримання банку, визначення мінімальної, достатньої маржі дохідної частини бюджету, розрахунок податкових платежів і обов`язкових відрахувань; розрахунок прогнозних показників і нормативів.
Чинники, які впливають на специфіку планування в різних банках: розмір банку; фінансовий стан; організаційна структура і механізм прийняття рішень; розгалуженість мережі філій; участь у банківському консорціумі; перспективи структурних змін; гострота конкурентної боротьби; рівень складності операцій банку; необхідність виконання нормативних вимог; бажання і потреби клієнта.
Вихідний етап планування – стратегічне фінансове планування, що передбачає визначення основних напрямків і цільових параметрів фінансової діяльності банку шляхом вибору загальної фінансової політики банку, яка, у свою чергу, визначає завдання і параметри тактичного фінансового планування – процесу, що забезпечує перетворення цілей, завдань банку і заходів щодо їх виконання в конкретні абсолютні і відносні показники та нормативи, відповідно до яких необхідно здійснювати управління філіями банку в плановому періоді.
Тактичне фінансове планування складає основу розробки та доведення до безпосередніх виконавців бюджетів за всіма аспектами діяльності банку. Оперативне фінансове планування діяльності банку пов`язане з визначенням оптимальних фінансових операцій та перерозподілом фінансових ресурсів між підрозділами банку.
Основою фінансового планування в банку є фінансова політика – складова загальної політики банку
Зміст якої визначається прийнятою банком концепцією розвитку фінансів, стратегічними цілями, що розкривають основні напрями формування, розподілу й використання фінансових ресурсів та сукупністю заходів, що здійснюються органами управління для досягнення поставлених цілей.
Фінансова політика являє собою систему довгострокових цілей фінансової діяльності та найефективніших шляхів їх досягнення. Фінансова політика справляє значний вплив на формування загальної політики економічного розвитку банку.
Тактичне фінансове планування діяльності банку – це процес пошуку оптимального розв’язання фінансових завдань банку в межах стратегічних фінансових цілей банку.
Метою даного виду планування є оцінка поточних перспектив банківського бізнесу і відповідне планування його діяльності, щоб найраціональніше і з максимальним прибутком використати наявні ресурси з урахуванням потенційних можливостей ринку.
Необхідність тактичного планування визначається важливістю розробки фінансових планів, що дають змогу визначити джерела фінансування банку на майбутній період, сформувати структуру доходів та витрат, передбачити побудову його активів та пасивів на кінець запланованого періоду.
Як правило, формуються два види фінансових планів банку – балансовий та план доходів і витрат. Основним недоліком фінансових планів діяльності банку є їх необґрунтованість і неточність через невирішеність фундаментальних питань: які саме ресурси і як потрібно використати для досягнення поставлених цілей.
Бюджет – це фінансовий план, що охоплює всі напрямки діяльності організації та дає змогу порівнювати всі понесені витрати й отримані результати у фінансових термінах на майбутній період часу в цілому і за окремими підперіодами.
Характеризуючи функції бюджетів, слід зазначити, що вони виступають як:
1. економічний прогноз — основні планові рішення приймаються під час розробки стратегічного фінансового плану, процес формування бюджету, власне кажучи, є переробкою цих прогнозів;
2. основа для контролю — у міру реалізації закладених у бюджеті планів реєструються фактичні результати діяльності банку. Порівнюючи фактичні показники з запланованими, можна здійснювати так званий бюджетний контроль;
3. засіб координації – бюджет являє собою виражений у вартісних показниках план діяльності банку;
4. основа для постановки завдання – розробляючи бюджет на наступний період, необхідно приймати рішення завчасно, до початку діяльності в цей період.
Бюджет банку представлений, насамперед, бюджетом активів і пасивів бюджетом доходів і витрат. бюджетом руху грошових коштів і кошторисом капітальних вкладень.
Бюджетування – це технологія складання, коригування, контролю й оцінки виконання бюджетів, а тому бюджетування перетворюється в основу основ усіх технологій внутрішньобанківського управління.
Розрізняють два основних методи бюджетування – зверху вниз і знизу вверх.
Під час бюджетування “зверху вниз” бюджет будується виходячи з цілей і обмежень, поставлених керівництвом банку, на основі яких відбувається розподіл ресурсів. Технологічно це відбувається в такий спосіб: спочатку формуються і веріфікуються бюджетні цілі для банку в цілому, потім на їх основі формуються бюджети великих підрозділів банку, які, у свою чергу, також поділяються на менш великі бюджети і т.п. Недоліком даного методу є значні витрати на дослідження ринкових тенденцій, розроблення стратегії банку і, нарешті, на побудову реалістичного прогнозу. Крім того, централізоване планування діяльності підрозділів викликає негативну реакцію з боку співробітників різних бізнес-центрів, незадоволених втручанням у їх роботу, оскільки центра візоване складання бюджету в багато філіальному банку не може врахувати всіх особливостей кожного окремого регіону. На сьогодні цей метод бюджетування є популярним серед великих банків у розвинених країнах, адже він забезпечує широкі можливості у сфері стратегічного планування.
Бюджетування “знизу вверх”, навпаки, передбачає облік і оформлення бюджетних планів окремих підрозділів, які після затвердження складають основу бюджетів більш великих структур і, в остаточному підсумку, усього банку. Технологічно це відбувається шляхом збору й обробки бюджетної інформації від виконавців і керівників нижнього рівня до керівників більш великих підрозділів, а потім до керівництва банку. Основна перевага цього методу – урахування особливостей реальної роботи на місцях, порівняно менша конфліктність, а також зниження управлінських витрат. З іншого боку, відсутність стратегічного централізованого планування залишає банк без чітко поставлених цілей і змушує жити сьогоднішнім днем. Крім того, створюються умови для штучного завищення планових витрат і заниження доходів з боку бізнес-центрів з метою створити собі більш комфортні умови роботи. Таким чином, короткочасний позитивний ефект від впровадження даного методу надалі може обернутися відставанням, від конкурентів і невмінням пристосуватися до мінливих умов зовнішнього середовища.
Таким чином, можна дійти висновку, що обидва методи мають певні переваги й недоліки і жоден з них не можна назвати оптимальним. Найперспективнішими є комплексні методики, що дають змогу організації поєднати обидва методи бюджетування. Наприклад, побудова первинних бюджетів за методикою “вверх” з подальшим коригуванням даних бюджетів відповідно до цілей стратегічного планування за методикою “вниз”. При цьому основним завданням системи бюджетування є узгодження цілей організації, обумовлених топ-менеджментом, і реальних детальних знань про шляхи досягнення цих цілей, які є в персоналу бізнес-центрів.
Вибір найбільш зручної та якісної системи бюджетування, залежить, насамперед, від самого банку – його величини, структури, спеціалізації тощо. Тільки ретельний аналіз діяльності кредитної організації в поєднанні зі знанням особливостей різних типів бюджетування дасть змогу зробити правильний вибір і розробити оптимальну технологію банківського бюджетування.
1.3 Система та методи фінансового аналізу
У ході формування ефективної системи фінансового менеджменту банку важливого значення набувають методики аналізу їх фінансово-господарської діяльності. Актуальними на сьогодні є питання поглибленого аналізу таких напрямків, як резерви зростання показників фінансової діяльності, доходи та витрати, раціональність грошових потоків, фінансовий стан тощо.
Фінансовий аналіз банку — це процес дослідження фінансового стану та основних результатів фінансової діяльності банку з метою виявлення резервів підвищення його ринкової вартості та забезпечення ефективного розвитку.
У сучасному банку фінансовий аналіз не просто елемент фінансового управління, а його основа, оскільки фінансова діяльність, як відомо, є переважною в банку. Управління цією діяльністю неможливе без аналізу.
Фінансовий аналіз у банку передбачає: визначення значень показників і нормативів діяльності банку, встановлених зовнішніми регулятивними органами; визначення й аналіз показників, що характеризують процес управління активами і зобов’язаннями банку в цілому та управління окремими видами його активних та пасивних операцій; визначення та аналіз показників, що характеризують процес управління комісійними й торговельними операціями банку; визначення значень внутрішніх показників і нормативів, що регулюють ступінь ризику (у тому числі ризику ліквідності) банківських операцій; визначення й аналіз показників прибутковості діяльності банку та ефективності процесу управління капіталом (власними коштами) банку; визначення показників фінансової стійкості, ліквідності та платоспроможності банку; визначення й аналіз показників ефективності окремих підрозділів банку та окремих видів операцій, аналізу чинників, що впливають на показники ефективності.
За цілями проведення фінансовий аналіз банку поділяється на різні форми залежно від таких критеріїв:
1. За обсягом аналітичного дослідження розрізняють повний та тематичний фінансовий аналіз.
Повний фінансовий аналіз проводиться з метою вивчення всіх аспектів фінансової діяльності та всіх характеристик фінансового стану банку в комплексі.
Відомо, що однією з основних цілей банку є отримання прийнятних для нього фінансових результатів з дотриманням певних обмежень. У свою чергу фінансовий стан – узагальнена, комплексна характеристика банку – відбиває рівень дотримання банком у своїй діяльності обмежень (мінімального розміру абсолютної і відносної величини капіталу, рівня властивих активам ризиків і ліквідності, вартості придбання пасивів, загального ризику тощо).
Повний фінансовий аналіз дає змогу оцінити ступінь досягнення цілей управління, його ефективність; при цьому фінансовий стан банку більше характеризує ефективність його фінансового управління, ніж управління в цілому.
Тематичний фінансовий аналіз обмежується вивченням окремих аспектів фінансового стану банку.
Об’єктами тематичного фінансового аналізу в банку, насамперед, можуть бути показники фінансових результатів, результативності й фінансового стану; показники ефективності системи фінансового управління; ефективності банківських послуг, операцій, технологій, систем тощо.
Тематичний фінансовий аналіз є інструментом реалізації окремих видів фінансового управління (активів, пасивів, ліквідності, ризиків, капіталу тощо) й методом їх наступної оцінки.
У ході управління активами основним завданням їх є досягнення найвищої прибутковості з дотриманням необхідного рівня ліквідності і припустимого рівня ризикованості. Це завдання можна здійснити тільки на основі системного аналізу фінансових активів у зазначених напрямках і цілеспрямованих діях з формування відповідної структури активів.
Управління пасивами пов’язане з аналізом коштів, що не дають доходів; вивченням основних напрямків пошуку необхідних кредитних ресурсів для виконання зобов’язань перед клієнтами і для розвитку активних операцій; аналізом можливих способів залучення “недорогих” ресурсів.
Аналіз є основним методом управління ризиками. З його допомогою досліджуються та оцінюються умови виникнення ризику, масштаби передбачуваного збитку, способи попередження ризику, джерела його відшкодування.
Багато видів управління активами банку, зокрема управління кредитами, інвестиціями, комерційними операціями з нерухомістю, відповідають видам банківської діяльності. Тому її фінансові показники є індикаторами якості управління даними видами активів.
2. За суб’єктом аналізу розрізняють внутрішній та зовнішній фінансовий аналіз банку. Особливостями зовнішнього фінансового аналізу є: орієнтація аналізу на публічну, зовнішню звітність банку; множинність об’єктів-користувачів; різноманітність цілей та інтересів суб’єктів аналізу; максимальна відкритість результатів аналізу для користувачів.
На відміну від внутрішнього відповідні складові зовнішнього аналізу більш формалізовані та менш деталізовані. Відмінність у змісті зовнішнього і внутрішнього аналізу пов’язана з різним інформаційним забезпеченням і завданнями, які вирішують обидва види аналізу.
Основним змістом внутрішнього аналізу банку є: аналіз капіталу; аналіз фінансової стійкості та стабільності; оцінка ділової активності; аналіз динаміки прибутку та рентабельності і факторів, що на них впливають; аналіз ліквідності та платоспроможності тощо.
Цей аналіз здійснюється аналітиками банку і ґрунтується на широкій інформаційній базі, включаючи й оперативні дані.
3. За об’єктом фінансового аналізу банку розрізняють: аналіз фінансової діяльності банку в цілому; аналіз фінансової діяльності окремих, структурних підрозділів, центрів фінансової відповідальності банку; аналіз окремих фінансових операцій банку. Під час першого аналізу предметом вивчення є фінансова діяльність банку в цілому без виокремлення його структурних одиниць та підрозділів.
Аналіз фінансової діяльності окремих структурних підрозділів, центрів фінансової відповідальності банку, як правило, спрямований на дослідження рівня та ефективності використання фінансового потенціалу (витрат). Ця форма аналізу базується на результатах управлінського обліку.
Предметом аналізу окремих фінансових операцій банку можуть бути окремі операції, пов’язані з формуванням і використанням фінансових ресурсів банку.
4. За періодом проведення є такі види аналізу:
1. попередній фінансовий аналіз – пов’язаний з вивченням умов здійснення фінансової діяльності банку в цілому або здійснення окремих фінансових операцій;
2. поточний фінансовий аналіз – здійснюється в контрольних цілях в процесі реалізації окремих фінансових планів або проведення окремих фінансових операцій для оперативного впливу на хід фінансової діяльності;
3. підсумковий фінансовий аналіз – здійснюється банком за звітний період (місяць, квартал, рік). Він дає змогу більш глибоко та повно проаналізувати фінансовий стан та результати фінансової діяльності банку порівняно з попереднім та поточним аналізом, оскільки базується на звітних матеріалах статистичного та бухгалтерського обліку;
4. перспективний фінансовий аналіз – має на миті визначення ймовірного майбутнього стану банку за умови збереження поточних тенденцій або у випадку внесення змін в управління фінансами банку.
Особливістю фінансового аналізу діяльності банку є те, що результати аналізу використовуються як база для всіх інших функцій: результати попереднього аналізу (оцінені показники використовуються в процесі фінансового планування); результати поточного аналізу (у процесі прийняття рішень під час виконання регулятивних функцій); результати підсумкового й перспективного аналізу (використовуються під час виконання контрольних функцій, а також у процесі прийняття рішень щодо майбутнього розвитку банку).
Відповідно до концепції побудови ієрархічної системи управління банком фінансовий аналіз доцільно поділяти на такі основні види: стратегічний фінансовий аналіз, тактичний фінансовий аналіз та оперативний фінансовий аналіз. Кожному з перерахованих видів аналізу має відповідати певна його сфера та періодичність здійснення його функцій.
Для вирішення конкретних завдань фінансового менеджменту застосовується низка спеціальних систем та методів аналізу, що дають змогу отримати кількісну оцінку результатів фінансової діяльності в розрізі окремих її аспектів як в статиці, так і в динаміці.
Характеристику основних систем фінансового аналізу наведено в табл. 1.1.
Таблиця 1.1 – Системи фінансового аналізу
Вид аналізу Сутність
1. Горизонтальний (трендовий) аналіз 1. порівняння показників звітного періоду з показниками попереднього періоду;
2. порівняння показників звітного періоду з показниками аналогічного періоду минулого року;
3. порівняння показників за ряд попередніх періодів.
2. Вертикальний (структурний) аналіз 1. активів;
2. пасивів;
3. податкових платежів;
4. капіталу;
5. доходів;
6. витрат;
7. прибутку;
8. використання прибутку.
3. Порівняльний аналіз 1. показників банку та галузі в цілому;
2. показників банку з банками-конкурентами;
3. прибутку окремих структурних підрозділів та центрів відповідальності;
4. звітних та планових показників.
4. Аналіз коефіцієнтів 1. рентабельності;
2. розподілу прибутку;
3. фінансової стійкості;
4. ліквідності та платоспроможності;
5. ділової активності;
6. ефективності діяльності банку.
5. Інтегральний аналіз 1. портфельний аналіз;
2. Дюпонівська система інтегрального аналізу;
3. об’єктно-орієнтований інтегральний аналіз.
Горизонтальний аналіз базується на вивченні динаміки окремих фінансових показників у часі. Під час використання даної системи аналізу розраховуються темпи росту (приросту) окремих показників фінансової діяльності за ряд періодів та визначаються загальні тенденції їх зміни або тренду.
Вертикальний (структурний) аналіз передбачає визначення структури фінансових показників з оцінкою впливу різних факторів на кінцевий результат. Під час здійснення цього аналізу розраховується питома вага окремих структурних складових агрегованих фінансових показників.
Аналіз відносних показників (коефіцієнтів) передбачає розрахунок відношень між окремими абсолютними показниками фінансової діяльності банку, визначення взаємозв’язків показників. Під час використання цієї системи аналізу визначаються різноманітні відносні показники, що характеризують окремі результати фінансової діяльності банку та рівень його фінансового стану.
Порівняльний аналіз ґрунтується на зіставленні значень окремих груп аналогічних показників між собою. Під час використання цієї системи аналізу розраховуються розміри абсолютних та відносних відхилень показників, що порівнюються.
Інтегральний аналіз передбачає визначення впливу окремих факторів (причин) на результативний показник детермінованих (розділених у часі) або стохастичних (що не мають певного порядку) прийомів дослідження. При цьому інтегральний аналіз може бути як прямим (власне аналіз), коли результативний показник поділяють на окремі складові, так і зворотним (синтез), коли його окремі елементи об’єднують у загальний результативний показник.
Отже, фінансовий аналіз діяльності банку як складова підсистеми функціонального забезпечення фінансового менеджменту передує прийняттю рішень з фінансових питань, будучи етапом, операцією й умовою їх прийняття (інформаційно-аналітичним забезпеченням), а потім узагальнює та оцінює результати рішень на основі підсумкової інформації.
1.4 Системи та методи внутрішнього фінансового контролю
В основі функціональних підсистем фінансового менеджменту важливу роль у підвищенні ефективності управління доходами й витратами, ліквідністю та бюджетним процесом відіграють системи і методи фінансового контролю. Рівень організації фінансового контролю безпосередньо впливає на стійкість банку, сприяє удосконаленню системи фінансового управління ним, забезпечує підпорядкування діяльності банку фінансовій політиці, що проводиться його керівництвом.
Фінансовий контроль – система, яка забезпечує концентрацію контрольних дій на найбільш пріоритетних напрямках фінансової діяльності банку, своєчасне виявлення відхилень фактичних результатів від запланованих та прийняття оперативних управлінських рішень, що забезпечують її нормалізацію.
Призначенням фінансового контролю є оперативне порівняння основних планових (нормативних) і фактичних показників, щоб виявити відхилення і визначити взаємозв’язок та взаємозалежність цих відхилень з метою впливу на ключові фактори нормалізації діяльності банку.
З огляду на це, основними функціями фінансового контролю банку є: спостереження за ходом реалізації фінансових завдань, встановлених системою планових фінансових показників і нормативів; визначення ступеня відхилення фактичних результатів фінансової діяльності банку від запланованих; діагностування за розмірами відхилень серйозних погіршень у фінансовому стані банку та істотного зниження темпів його фінансового розвитку; розроблення оперативних управлінських рішень щодо нормалізації, фінансової діяльності банку відповідно до передбачених цілей і показників; коригування в разі необхідності окремих цілей, і показників фінансового розвитку банку у зв’язку зі зміною зовнішнього фінансового середовища, кон’юнктури фінансового ринку і внутрішніх умов роботи банку.
Як бачимо, фінансовий контроль не обмежується здійсненням лише внутрішнього контролю за фінансовою діяльністю банку та фінансовими операціями, але є ефективною координуючою системою забезпечення взаємозв’язку між формуванням інформаційної бази, фінансовим аналізом, фінансовим плануванням і внутрішнім фінансовим контролем у банку.
Важливе значення під час фінансового контролю має вивчення причин, що викликали появу відхилень від встановлених параметрів. Під час аналізу відхилень слід розрізняти контрольовані і неконтрольовані причини. Неконтрольовані причини відхилень пов’язані зі змінами в зовнішньому середовищі. Банк може певною мірою впливати лише на контрольовані причини.
Контрольовані причини відхилень можна поділити на дві групи: відхилення, що виникли в результаті планування та пов’язані з помилками в процесі складання прогнозів, вони можуть бути викликані недостатністю інформації; недостовірним прогнозом розвитку; невідповідними методами планування; відхилення, пов’язані з реалізацією планів як результат діяльності банку.
У практиці аналізу причин відхилень розрізняють аналіз, орієнтований на минуле, і аналіз, орієнтований на майбутнє (на перспективу). При цьому аналіз відхилень з орієнтацією на перспективу можливий у тому випадку, коли в банку здійснюється регулярний прогноз розвитку контрольних параметрів. Порівнюючи планові й прогнозні величини, можна оцінити ймовірні відхилення в перспективі, а також виявити причини можливих відхилень. Прогнозоване відхилення є попередженням про те, що запланована мета може бути не досягнута і що мають бути розроблені заходи щодо їх усунення.
За результатами аналізу здійснюється коригування фінансових планів і бюджетів, якщо їх подальше виконання в такому вигляді є недоцільним, або перегляд дій, спрямованих на досягнення визначених цілей. За результатами фінансового моніторингу вносяться пропозиції щодо коригування системи цільових нормативів; показників поточних фінансових планів або окремих бюджетів. В окремих критичних випадках може бути обґрунтована пропозиція щодо призупинення окремих операцій і навіть діяльності окремих центрів фінансової відповідальності.
Таким чином, фінансовий контроль є важливою складовою фінансового менеджменту банку. Він забезпечує зворотний зв’язок, звертаючи увагу менеджерів на значні відхилення від запланованих показників, що дає змогу приймати оперативні управлінські рішення, спрямовані на виконання поставлених завдань.
2. МЕНЕДЖМЕНТ ОПЕРАЦІЙ КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ
2.1 Сутність та управління активами та пасивами в банку
2.1.1 Сутність активів та пасивів у банку
Сутність активів та пасивів банків обумовлюється їхньою роллю в економіці як фінансових посередників, що акумулюють тимчасово вільні кошти суб`єктів господарської діяльності і розміщують їх на умовах повернення, строковості та платності в тих суб`єктів господарства, які потребують цього для забезпечення виробничого процесу.
Основними завданнями сучасного комерційного банку є надання різноманітних видів позик своїм клієнтам, для чого є необхідним залучення коштів із різних джерел на відповідні терміни, здійснення розрахунково-касового обслуговування клієнтів і проведення платежів, здійснення операцій з купівлі та продажу валютних коштів як за дорученням клієнтів, так і за власний рахунок.
Для виконання цих завдань банку необхідно забезпечити залучення достатньої кількості коштів із різних джерел на різні терміни, домогтися оптимального сполучення термінів залучення коштів та їхньої вартості з метою одержання прибутку, водночас підтримуючи необхідний рівень ліквідності та оптимізації ризиків, які виникають при цьому.
Такі цілі досягаються банком при проведенні різноманітних активних і пасивних операцій, при цьому формуються активи і пасиви банку.
Активні операції – це розміщення й використання банком власних і залучених коштів для одержання прибутку за раціонального розподілу ризиків з окремих видів операцій та підтриманні ліквідності.
Всі активи комерційного банку можуть бути розділені на первинні резерви, кредити, надані банком, інвестиції в цінні папери, основні засоби і нематеріальні ресурси. До первинних резервів належать активи, які в будь-який час можуть бути використані банком для видачі вкладів та здійснення поточних платежів. До цієї групи активів належать: банкноти і монети в касі банку; кошти на кореспондентських рахунка; обов`язкові мінімальні резерви.
Первинні резерви є малоприбутковим видом активів, і керівництво банку з метою максимізації прибутку прагне до зниження їхньої частки в структурі активів. Проте це зниження є можливим лише до певного рівня, оскільки готівкових коштів у касі банку має бути достатньо для розміну грошей, видачі вкладів, видачі готівки СПД на їхні потреби. Необхідний розмір готівкових коштів визначається структурою пасивів даного комерційного банку і часткою в пасивах поточних рахунків фізичних та юридичних осіб, вкладів, терміни виплати за якими настали. Планування руху готівки в касі банку, вибір джерел її поповнення є одним з найважливіших завдань, яке розв`язують при управлінні активами банку.
Комерційні банки зберігають тимчасово вільні кошти на своїх кореспондентських рахунках у національному та комерційних банках. Достатність коштів на кореспондентських рахунках банку для виконання ним поточних платежів є наслідком діяльності банку з управління поточною ліквідністю. Сума коштів на кореспондентському рахунку не може бути нижчою за відповідний норматив, встановлений НБУ. Оскільки відсотки, що виплачуються за залишками на кореспондентських рахунках, як правило, нижчі за відсотки, що пропонуються за міжбанківськими кредитами й депозитами, природним є прагнення керівництва банку до мінімізації залишків на цих рахунках до рівня, достатнього для проведення строкових платежів.
Пасивні операції – це залучення банком коштів із різних джерел з метою підтримання ліквідності й забезпечення прибуткової роботи банку.
Пасиви банку – частина бухгалтерського балансу, що відображає в грошовому вираженні джерела утворення коштів банку. Залежно від характеру джерел коштів усі пасиви банку різняться за термінами залучення і вартістю. Від вартості термінів залучення коштів залежить спроможність банку забезпечити їх раціональне розміщення і допустимий прибуток акціонерів банку.
Пасиви комерційних банків – це ресурси, за рахунок яких здійснюються кредитні, інвестиційні та інші активні операції. Ресурси поділяються на власні, залучені і позичені.
До власних ресурсів, або до банківського капіталу, належать статутний, резервний та інші фонди, які створюються для забезпечення фінансової сталості, комерційної і господарської діяльності банку, а також нерозподілений прибуток поточного і минулого років. Власний капітал комерційного банку виконує в основному захисну функцію – страхування інтересів вкладників та кредиторів, а також покриття поточних збитків від банківської діяльності.
Власний капітал комерційного банку поділяється на основний і додатковий. До основного капіталу відносять статутний і резервний фонди, а також нерозподілений прибуток минулих років. Додатковий капітал складається із загальних резервів за активними операціями і поточних прибутків.
Порядок формування статутного фонду залежить від форми організації банку – шляхом відкритої передплати на акції (акціонерне товариство відкритого типу) та шляхом перерозподілу усіх акцій серед засновників банку згідно з розміром їхньої части у статутному фонді (акціонерне товариство закритого типу).
Резервний фонд комерційного банку призначений для покриття можливих збитків від банківської діяльності. Наявність коштів у резервному фонді забезпечує стійкість комерційного банку, зменшує вірогідність його банкрутства. Резервний фонд комерційного банку створюється в порядку, визначеному зборами акціонерів, а його розмір встановлюється, як правило, на рівні 50% від розміру статутного фонду. Він формується за рахунок відрахувань від прибутку.
Крім резервного фонду в комерційних банках створюються спеціальні фонди, призначені для покриття збитків від активних операцій та для виробничого і соціального розвитку банку, їх формування здійснюється за рахунок прибутку.
Прибуток є ресурсом внутрішнього походження. Він існує у вигляді залишку прибутку після сплати податків та відрахування до фондів банку.
Залучені кошти – це сукупність коштів на поточних, депозитних та інших рахунках банківських клієнтів (юридичних та фізичних осіб), на рахунках громадських організацій та різноманітних фондів, які розміщуються в активі з метою отримання прибутку чи забезпечення ліквідності банку. Залучені кошти формують переважну частину ресурсів, які використовуються для виконання активних операцій банків.
Залучені кошти банків поділяються на депозитні й недепозитні.
Банки залучають вільні грошові кошти шляхом виконання депозитних операцій, у процесі яких використовуються різні види банківських рахунків. Депозити бувають до запитання і строкові. Депозити до запитання розміщуються у банку на поточному рахунку клієнта. Вони використовуються власниками для здійснення поточних розрахунків з їхніми господарськими партнерами. За вимогою клієнта кошти з його поточного рахунка в будь-який час можуть вилучатися шляхом видачі готівки, виконання платіжного доручення, оплати чеків або векселів.
Вклади до запитання є нестабільними, що обмежує можливість їх використання банком для позикових та інвестиційних операцій.
Строкові депозити –це кошти, розміщені в банку на певний строк, не менший від одного місяця і можуть бути знятими після закінчення цього терміну або після попереднього повідомлення банку. Строкові кошти є для банків кращим видом депозитів, оскільки вони стабільні і зручні в банківському плануванні. За ними сплачується високий депозитний відсоток, рівень якого диференціюється залежно від терміну виду внеску, періоду повідомлення про вилучення, загальної динаміки ставок грошового ринку та інших умов.
Однією з форм строкових вкладів є сертифікати. Сертифікати бувають депозитні та ощадні. Депозитні сертифікати надаються юридичним. А ощадні – фізичним особам.
Сертифікат – це цінний папір, який може використовуватися його власником як платіжний засіб і мати обіг на фондовому ринку. Сертифікати мають суттєву перевагу над строковими вкладами, оформленими депозитними договорами. Завдяки вторинному ринку цінних паперів сертифікат(крім іменного) може бути достроково проданий власником іншій особі (з одержанням певного прибутку за час зберігання) і без зміни при цьому обсягу ресурсів банку, тоді як дострокове вилучення власником строкового вкладу означає для нього втрату прибутку, а для банку – втрату частини ресурсів.
Комерційні банки можуть залучати вільні кошти юридичних та фізичних осіб за допомогою банківського векселя. Банківський вексель має депозитну природу, і цим схожий на сертифікат. Проте, на відміну від сертифікату банківський вексель може бути використаний його власником як платіжний засіб за товари і послуги, причому новий власник векселя може передавати його третій особі шляхом індосаменту. Щоб придбати банківський вексель, покупець має перерахувати гроші на рахунок банку-продавця, після чого останній виписує банківський вексель на ім`я покупця і зазначає дату зарахування грошей. Погашення банківських векселів відбувається шляхом їх викупу після закінчення терміну обертання або ж дострокового викупу. У банківських векселях вказується величина прибутку у вигляді відсотка до номіналу, що одержує власник векселя. Це означає, що продаються векселі за номіналом, а купуються банком за ціною продажу.
Недепозитні залучені кошти банку – це позика на грошовому ринку, які залучаються у формі міжбанківських кредитів та кредитів центрального банку (НБУ), операцій з цінними паперами на вторинному ринку, а також позик на ринку євродоларів. Ці кошти мають суттєве значення для підтримки поточної банківської ліквідності і тому активно використовуються комерційними банками України.
Одним із джерел поповнення ресурсів комерційного банку є міжбанківський кредит. Кредитними ресурсами торгують фінансово стійкі комерційні банки, в яких завжди є надлишок ресурсів. Крім фінансової вигоди банки-кредитори одержують можливість установлення ділових партнерських стосунків.
У принципі банкам вигідно розміщувати кредитні ресурси в інших банках порівняно з кредитуванням суб`єктів господарської діяльності, оскільки банки відрізняються більш високою надійністю. Терміни міжбанківських кредитів можуть бути різними – від одного дня до трьох-шести місяців. Відсоткова ставка за міжбанківськими кредитами, як правило, нижча, ніж за кредитами, наданими господарникам, і пов`язана з обліковою ставкою НБУ.
Банки-позичальники залучують міжбанківський кредит для розширення своєї кредитної діяльності з клієнтами, а також у зв`язку з необхідністю регулювання банківської ліквідності. Кредитування здійснюється на договірних умовах на чітко визначений термін. Досить активно використовуються банківські кредити терміном на один день, мета яких полягає в підтримці поточної діяльності банку.
2.1.2 Управління активами і пасивами банку
За сучасних умов розвитку банківської діяльності головне завдання полягає в пошуку реальних шляхів мінімізації ризиків та отримання достатніх прибутків для збереження коштів вкладників та підтримання життєдіяльності банку. Успішне вирішення цієї складної проблеми потребує використання багатьох методів, прийомів, способів, систем та розробки нових підходів до управління активами і пасивами банку.
В усьому світі рівень ефективності управління активами і пасивами розглядається як один з найважливіших чинників підвищення стабільності, надійності, ліквідності та прибутковості діяльності. В умовах жорсткої конкуренції, що супроводжує розвиток ринкової економіки, необхідно постійно вдосконалювати системи та форми управління активами і пасивами, швидко оволодівати нагромадженими в теорії та практиці знаннями, знаходити нові неординарні рішення в динамічній ситуації. Лише такий підхід до управління забезпечує виграш у конкретному середовищі або, принаймні нормальні умови розвитку організації. Банківська діяльність у сучасному світі – одна з найбільш конкурентних, тому успіх та життєдіяльність банку Істотно визначаються рівнем управління.
Діяльність щодо управління активами і пасивами належить до числа стратегічних планів комерційного банку. При цьому визначаються довгострокові завдання, шляхи розвитку банку, а також комплекс заходів щодо їх реалізації.
Завдання визначають вихідні підходи до розвитку банку. Як комерційне підприємство банк повинен орієнтуватися на таку діяльність, яка приносить йому прибуток. А величина прибутку залежить від обсягу та структури активів і пасивів, обсягу прибутків та витрат, ефективності діяльності банку.
Завдання банку щодо управління активами і пасивами, зазвичай пов’язуються також із стабільною базою доходів, а це передбачає акцент на розвиток традиційних послуг банку, на довгострокове і комплексне обслуговування клієнтів.
Довгострокові завдання управління банком включають орієнтацію на забезпечення його надійності і стабільності як умов довіри вкладників до банку.
Надійність банку є глибинною якісною характеристикою його діяльності, що формується протягом усього періоду функціонування. Критеріями надійності є достатній обсяг власного капіталу, якість активів, ліквідність, прибутковість і якість управління банком, тобто ефективність управління активами і пасивами банку.
Завдання щодо досягнення надійності комерційного банку передбачають урахування всіх факторів, що забезпечують дотримання вказаних критеріїв.
Поряд з економічними завданнями, що стоять перед управлінням банком, важливе значення має місце даного банку в розв’язанні загальногосподарських завдань. Банк об’єктивно необхідний для розвитку економіки і є важливою його складовою. Тільки за умови активної участі в економічних процесах банк може розвиватися зовнішньо і внутрішньо. Мається на увазі стимулювання росту виробництва та обігу створеного продукту, сприяння підтриманню стабільності грошової одиниці.
Управління активами й пасивами та його результати мають відповідати певним вимогам. Ці вимоги накладають відбиток на саме управління і повинні обов’язково виконуватися на кожному етапі. Визначимо найважливіші принципи управління активами й пасивами.
1. Управління активами і пасивами має базуватися на державному підході при оцінюванні економічних процесів, явищ, результатів діяльності. Інакше кажучи, при управлінні активами і пасивами необхідно враховувати відповідність державній економічній, соціальній, екологічній, міжнародній політиці та законодавству.
2. Управління повинно мати науковий характер, тобто ґрунтуватися на положеннях діалектичної теорії пізнання, враховувати вимоги економічних законів розвитку, використовувати досягнення НТП і передового досвіду, новітні методи економічних досліджень.
3. Управління має бути комплексним. Комплексність управління вимагає охоплення всіх ланок і сторін діяльності, всебічного вивчення причинних залежностей у діяльності банку.
4. Однією з вимог до управління є забезпечення системного підходу, коли кожний об’єкт, який досліджується, розглядається як складна динамічна система, що включає низку певним чином пов’язаних між собою елементів і зовнішнім оточенням. Вивчення кожного об’єкта має здійснюватися з урахуванням усіх внутрішніх і зовнішніх зв’язків, взаємозалежності та взаємопідпорядкованості його окремих елементів.
5. Управління активами і пасивами має бути об’єктивним, конкретним і точним. Воно має будуватися на достовірній, перевіреній інформації, що реально відображає об’єктивну дійсність, а висновки мають бути обґрунтовані точними аналітичними розрахунками. З цієї вимоги випливає необхідність постійного вдосконалення процесу збору та обробки інформації з метою підвищення точності і достовірності розрахунків.
6. Управління покликане бути дійовим, активно впливати на процес діяльності банку та його результати, своєчасно виявляючи недоліки, прорахунки, помилки в роботі.
7. Управління активами і пасивами має провадитися за планом, систематично, а не час від часу. З цієї вимоги випливає необхідність планування управлінської роботи в банку, розподіл обов’язків щодо її виконання між виконавцями і контроль за її виконанням.
8. Єдність стратегічного (перспективного) і тактичного (поточного) планування означає відповідність тактичних планів стратегічним цілям з метою забезпечення безперервності відповідного процесу.
9. Управління має бути оперативним. Оперативність означає вміння швидко й чітко оцінювати ситуації, приймати управлінські рішення і втілювати їх у життя.
10. Моральне і матеріальне стимулювання творчої активності, успіхів і досягнень всього колективу та кожного його члена зокрема – умова досягнення високих результатів діяльності банку.
11. Один з принципів управління — демократизм. Передбачає участь у процесі управління широкого кола співробітників банку, що забезпечує більш повне виявлення передового досвіду і використання ресурсного потенціалу банку.
12. Управління має бути ефективним, тобто витрати на утримання управлінського персоналу мають давати багаторазовий ефект.
Таким чином, основними принципами управління активами і пасивами є науковість, комплексність, системність, об’єктивність, точність, достовірність, дійовість, єдність планів, оперативність, зацікавленість, демократизм, ефективність. Ними необхідно керуватися при управлінні активами і пасивами на будь-якому рівні.
Активи банку відрізняються за ступенем ліквідності, прибутковості та ризикованості. Активи комерційного банку, як і будь-які види вкладення коштів, відрізняються різним рівнем ліквідності, тобто можливістю трансформації в кошти у готівковій та безготівковій формі, придатні для негайного виконання банком зобов’язань перед вкладниками та іншими кредиторами, а також швидкістю, з якою може бути проведена ця трансформація. Так, банкноти і монети в касі банку можуть бути негайно використані для видачі депозитів приватним вкладникам, довгостроковий же кредит, наданий для будівництва, не може бути швидко трансформований у кошти на кореспондентському рахунку банку або готівкові кошти в його касі.
Різні активи банку характеризуються різним рівнем прибутку, який вони дають. При цьому чим вищий рівень ліквідності активу, тим меншою мірою він є прибутковим. Найбільший прибуток банкам дають активи у формі довгострокових кредитів та інвестицій у цінні папери. Такі активи, як правило, відрізняються високим ступенем ризику.
Залежно від характеру джерел коштів усі пасиви банку розрізняються за термінами залучення і вартістю. Від вартості й термінів залучення коштів залежить спроможність банку забезпечити їхнє раціональне розміщення і врешті-решт прийнятний дохід акціонерам банку. Основним джерелом коштів банку, як правило, є депозити фізичних та юридичних осіб, а крім того кошти центральних (національних) банків, кредити, залучені в інших комерційних банків, розміщені на ринку облігаційні позики.
Особливістю пасивів комерційного банку порівняно з іншими компаніями є висока частка коштів, залучених на різних умовах, що значно перевищує власні кошти банку.
Відповідно особливостями активів банку порівняно з виробничими компаніями є незначна питома вага матеріальних активів — основних засобів тощо – і висока частка активів у грошовій формі. Більшу частину активів комерційного банку складають фінансові вимоги – різноманітні види позичок, вкладення в цінні папери тощо, тоді як в активах виробничої компанії фінансові вимоги представлені дебіторською заборгованістю, скорочення частки якої прагне кожна компанія, і готівкою, необхідною для виплати заробітної плати.
Процес управління активами і пасивами – це формування стратегії та проведення заходів, які приводять структуру банківського балансу у відповідність із його стратегічними цілями. Він пов’язаний із балансуванням багато в чому протилежних інтересів акціонерів банку та його клієнтів.
Перші зацікавлені в максимізації прибутку на вкладений у банк капітал, який одержують у формі дивідендів, тому вимагають від керівництва банку збільшення частки дохідних активів та підвищення процентних ставок по депозитах.
Клієнти банку, в свою чергу, хотіли б одержувати вищий дохід на кошти, розміщені на поточних, депозитних та інших рахунках у банку, а позичати кошти на різні терміни під якомога нижчий відсоток.
Керівництво ж банку, з одного боку, повинне забезпечити акціонерам прийнятний рівень дивідендів, що співвідноситься із доходами на капітал, вкладений в інші кредитно-фінансові установи, та із середнім доходом, який одержують акціонери підприємств інших галузей економіки. Якщо це завдання не буде вирішене, то можливий відплив акціонерного капіталу з даної кредитно-фінансової установи. З іншого боку, основний прибуток у різних формах — і у вигляді процентного доходу, і у вигляді комісійного доходу — банки одержують від операцій з клієнтами, а не від раціонального розміщення власних коштів, частка яких у пасивах банку незначна. Тому необхідно запропонувати клієнтам конкурентоспроможні процентні ставки по депозитах і комісійні тарифи.
Крім того, необхідно враховувати, що кожен вкладник є потенційним позичальником, а позичальник – вкладником. Тому банк має бути спроможним задовольнити законні й обґрунтовані потреби клієнтів у кредитних коштах. Нездатність або небажання банку задовольнити ці потреби призводить до відпливу клієнтури і, як наслідок, до скорочення пасивів банку, які можуть бути джерелом активів, що дають прибуток. Проте найбільш ліквідні активи або взагалі не дають доходу, або дають незначний. Прибуткові активи, як правило, мають низьку ліквідність.
Таким чином, основне протиріччя, яке має бути розв’язане в процесі управління активами й пасивами банку, — це протиріччя між прибутковістю та ліквідністю.
Основним завданням управління активами і пасивами банку є забезпечення такої їхньої структури, яка дає змогу одержувати прибуток, не виходячи за межі ліквідності.
Під управлінням активами розуміються шляхи, методи й порядок розміщення залучених банком коштів з метою забезпечення рентабельної роботи банку та підтримання його ліквідності.
Залежно від стратегічних завдань банку та обраного ним кола клієнтури керівництво комерційного банку визначає оптимальну для нього структуру активів і пасивів. Процесу управління активами і пасивами передує впорядкування стратегічного плану банку, в якому визначаються основні сектори фінансового ринку, де буде працювати банк, а також основні показники його діяльності у планованому періоді. Стратегія банку визначається його акціонерами. На її основі будується фінансова модель банку, тобто оптимальний для досягнення стратегічних цілей плановий баланс, який затверджується правлінням банку. При організації управління активами і пасивами їхня структура приводиться у відповідність до запланованої.
Для здійснення управління активами і пасивами та впровадження методик управління в банку створюється спеціальний орган — комітет з питань управління активами і пасивами. Його завданнями є розробка методик та регламентів, що реалізують функцію управління активами і пасивами, а також здійснення моніторингу і контролю за реалізацією зазначеної функції. До складу комітету, як правило, входять керівники структурних підрозділів банку, безпосередньо відповідальні за проведення активних і пасивних операцій: начальник кредитного управління, начальник управління цінних паперів, начальник управління дилінгу, скарбник або начальник економічного управління, головний бухгалтер, керівники найбільших філій.
Комітет з питань управління активами і пасивами: розробляє методики і регламенти, що стосуються управління ризиками, провадить моніторинг та аналіз ефективності роботи банку; встановлює процентні ставки по депозитах і кредитах; стежить за дотриманням нормативів, установлених Національним банком; провадить аналіз короткострокових прогнозів за джерелами і напрямками використання коштів; розглядає та аналізує звітність про відповідність фактично встановлених процентних ставок, установлює ліміти на окремі види активів і стежить за їхнім дотриманням.
2.2 Менеджмент кредитного портфеля банку
2.2.1 Сутність і значення кредитного портфеля банку
Кредитування є найважливішим напрямком здійснюваних банком активних операцій, оскільки кредитний портфель становить здебільшого від третини до половини всіх активів банку. У структурі балансу банку кредитний портфель розглядається як єдине ціле та складова активів банку, що має свій рівень дохідності й ризику. Тому для успішного кредитування – забезпечення повернення наданих кредитів та підвищення дохідності кредитних операцій – банки мають впровадити ефективну й гнучку систему управління кредитним портфелем.
Сучасний банк спроможний запропонувати клієнту близько 200 видів різноманітних банківських продуктів і послуг, але кредитування залишається однією з основних його функцій. Проте гострою залишається проблема якості кредитного портфеля. Так, неадекватна поведінка суб’єктів господарювання, а часто й недосконалість банківського менеджменту підштовхують банки до проведення надто ризикової кредитної політики, що негативно позначається на результатах їх діяльності в цілому. Перед службою банківського менеджменту постає проблема врахування низки можливих ризиків у кредитній діяльності, зокрема, ризику неповернення кредиту. За такої ситуації важливо уміло управляти кредитним портфелем і кредитним ризиком зокрема.
Кредитний портфель — це сукупність кредитів, наданих банком на певну дату; він характеризує величину капіталу, вкладеного банком у кредитні операції.
Кредитний портфель включає агреговану балансову вартість усіх кредитів, у тому числі прострочених, пролонгованих і сумнівних щодо повернення.
Основними цілями формування кредитного портфеля є: високий рівень доходу в поточному періоді; високий темп очікуваного доходу в майбутній довгостроковій перспективі; мінімізація рівня ризиків кредитного портфеля; дотримання необхідної ліквідності кредитного портфеля; забезпечення максимального ефекту податкових пільг.
Структура кредитного портфеля може бути систематизована за такими базовими ознаками:
1. За ступенем ліквідності портфеля: високоліквідна частина (короткострокові кредити); середньоліквідна частина (середньострокові кредити); низьколіквідна частина (довгострокові кредити); неліквідна частина (сумнівні та безнадійні кредити).
2. За ступенем дохідності портфеля: високодохідна частина (процентна ставка вище від середнього на розрахунковий момент рівня); середньодохідна частина (процентна ставка дорівнює середньому на розрахунковий момент рівню); низькодохідна частина (процентна ставка нижче за середній на розрахунковий момент рівень); збиткова частина (сумнівні і безнадійні кредити).
3. За ступенем надійності портфеля: високонадійна частина (кредити елітним позичальникам, кредити з високоліквідним забезпеченням чи під гарантії уряду); ненадійна частина (кредити випадковим клієнтам без високоліквідного забезпечення чи гарантій); інші кредити.
Управління кредитним портфелем банку визначається як процес, спрямований на забезпечення раціонального співвідношення дохідності та надійності портфеля.
Основними завданнями управління кредитним портфелем банку є: забезпечення максимального рівня дохідності кредитного портфеля та акціонерного капіталу банку при мінімальному рівні ризику; забезпечення зваженого та оптимального використання кредитних ресурсів; досягнення оптимального балансу між зростанням обсягу кредитного портфеля та темпами поліпшення його якості; виконання всіх вимог та нормативних показників, викладених в інструкціях, розпорядженнях і постановах НБУ, у т.ч. регламентуючих обсяги кредитних вкладень, максимальні суми кредитів (у тому числі інсайдерам, пов’язаним та асоційованим особам); розширення клієнтської бази шляхом надання кредитних послуг високої якості.
2.2.2 Кредитна політика як основа управління кредитним портфелем банку
Одним з головних елементів ефективного управління кредитами є добре розроблена кредитна політика, що має забезпечувати ефективне управління портфелем кредитів банку, ретельний контроль за ними і мінімізацію втрат від настання кредитних ризиків. Банки мають успіх тоді, коли ризики контрольовані і знаходяться в рамках їх фінансових можливостей.
Кредитна політика банку – це стратегія і тактика банку щодо залучення коштів та спрямування їх на кредитування клієнтів банку (позичальників) на основі таких принципів кредитування, як строковість, платність, забезпеченість, поверненість та цільовий характер використання.
Кредитна політика з погляду стратегії включає пріоритети, принципи та цілі окремого банку на кредитному ринку, а стосовно тактики – фінансовий та інший інструментарій, що використовується даним банком для реалізації його цілей під час здійснення кредитних угод, правил їх здійснення, регламенту організації кредитного процесу.
Кредитна політика в більш вузькому розумінні – це система заходів банку в сфері кредитування його клієнтів, яку здійснює банк для реалізації своєї загальної стратегії в певний період часу. Таким чином, кредитна політика як основа процесу управління кредитом визначає пріоритети в процесі розвитку кредитних відносин, з одного боку, та функціонування кредитного механізму – з іншого.
Кредитну політику необхідно розробляти та діяти згідно з нею насамперед тому, що вона дає змогу планувати, регулювати, контролювати, раціонально організовувати взаємовідносини між банком та його клієнтами щодо зворотного руху грошових коштів.
Кредитні вкладення для банку мають бути надійні та рентабельні. Оскільки кредити складають найбільш значну і завжди найбільш проблемну частину активів, то вони мають піддаватися ретельній оцінці й нормативізації. Отже, кредитна політика банку є одним із найважливіших інструментів запобігання ризикам, а її головне призначення полягає у встановленні ключових принципів, яких мають дотримувати менеджери та керівники банку під час планування кредитної діяльності і надання кредитів.
Головною метою кредитної політики банку є формування зваженого та якісного підходу до управління ризиком проведення кредитних операцій.
Можна виділити такі завдання, що повинні реалізуватись у результаті розробки кредитної політики:
1. Забезпечення надання якісних кредитів. Якісні кредити (стабільні, стійкі кредити) – це такі кредити, що забезпечують адекватний процентний прибуток навіть у випадку негативних змін макроскопічних умов чи зміни умов ведення бізнесу.
2. Забезпечення прибутковості кредитного портфеля. Вартість кредиту повинна відповідати прогнозному (розрахунковому) ступеню ризику. Кредитна політика банку має бути спрямована на створення стабільних прибуткових для банку відносин з клієнтами. Прибутковість відносин з клієнтом необхідно максимізувати шляхом перехресних продаж для забезпечення максимального співвідношення ризику та прибутковості для кожного клієнта. Необхідно уникати такого кредитування, за якого жодних інших відносин, крім кредитних, між клієнтом і банком не існує та не передбачається.
3. Забезпечення розумного зростання кредитного портфеля. Метою банку є довгострокове стабільне зростання прибутковості бізнесу. Це зростання не може бути забезпечене, по-перше, без формування портфеля кредитів відповідної якості; по-друге, без досягнення оптимального співвідношення між прибутковістю та ризиком.
Кожний банк визначає власну кредитну політику, враховуючи економічну, політичну та соціальну ситуацію в регіоні його функціонування або беручи до уваги всю сукупність зовнішніх та внутрішніх ризиків, які впливають на роботу визначеного банку.
Основні принципи формування кредитної політики банків:
1. Забезпечення зв’язку кредитної політики з загальною стратегією його економічного розвитку. Кредитна політика повинна розглядатись як один з обов’язкових елементів загальної стратегії економічного розвитку банку і потребує узгодження з його депозитною, процентною політикою, політикою управління банківськими ризиками. Як один із найбільших елементів, що входять до складу загальної стратегії економічного розвитку, кредитна політика має бути узгоджена за своїми цілями із загальною стратегією і не вступати з нею в протиріччя.
2. Урахування в процесі розробки кредитної політики стану країни та її розвитку в певний період. Кредитна політика банку значною мірою пов’язана з зовнішнім середовищем, яке визначається станом розвитку економіки держави. На етапі переходу України до ринкової економіки це середовище зазнає суттєвої трансформації, яка визначає нові економічні можливості проведення окремих напрямків кредитної політики банку.
3. Урахування в процесі розробки кредитної політики прогнозування кон’юнктури фінансового ринку. Під час визначення стратегічних цілей банку з приводу обсягів його кредитної діяльності, формування рівня кредитної ставки, форм і видів кредитування клієнтів мають бути прогнозовані й враховані певні зміни, які очікуються в даному періоді на фінансовому ринку в цілому та в тих його сегментах, в яких банк проводить (або збирається проводити) свою кредитну діяльність.
4. Забезпечення дотримання правових норм державного регулювання кредитної діяльності банків. Як і інші сфери економічної діяльності окремих суб’єктів господарювання, кредитна діяльність банків підлягає активному регулюванню з боку держави. Формами такого регулювання виступають певні закони, нормативні акти Національного банку України (наприклад, встановлені ним економічні нормативи щодо здійснення кредитних операцій). Стратегічні цілі кредитної політики і механізм їх реалізації не повинні вступати в протиріччя з чинними нормами державного регулювання кредитної діяльності.
5. Урахування внутрішнього потенціалу банку та можливостей його розвитку. Обсяг кредитної діяльності банку, диверсифікація її напрямків, можливості проведення окремих операцій та застосування окремих кредитних інструментів значною мірою визначаються розміром його статутного капіталу, рівнем розвитку матеріально-технічної бази та інноваційних технологій, кваліфікацією кредитних менеджерів, організаційною структурою управління і деякими іншими елементами, які характеризують його внутрішній ресурсний потенціал.
6. Сегментація напрямків кредитної політики за основними формами та видами кредитної діяльності. Як цілісне поняття кредитна політика має бути певним чином сегментована під час розробки за стратегічними цілями та механізмами їх досягнення в окремих напрямках кредитної діяльності. Ця сегментація може визначати окремі пріоритети з вибору клієнтів, видів надання кредитів, відповідних кредитних інструментів, визнавши диференційовані умови кредитних договорів.
7. Забезпечення внутрішньої збалансованості окремих напрямків кредитної політики. Цей принцип формування кредитної політики передбачає чітку узгодженість її стратегічних цілей і окремих напрямків кредитної діяльності в часі, регіональному розрізі.
8. Забезпечення високої ефективності кредитної політики. Поняття високої ефективності кредитної політики передбачає не тільки можливість досягнення банком високого рівня прибутку від його кредитних операцій і кредитної діяльності в цілому, але й забезпечення достатнього рівня фінансової безпеки й надійності цієї діяльності протягом передбаченого періоду. Для забезпечення високої ефективності кредитної політики в процесі розробки мають бути визначені відносні критерії рівня прибутковості та ризику проведення окремих кредитних операцій, форм та видів кредитів, кредитної діяльності комерційного банку в цілому.
9. Забезпечення гнучкості кредитної політики. Внутрішні та зовнішні умови кредитної діяльності комерційних банків, прогнозовані в процесі розробки їх кредитної політики, можуть мати певні відхилення від їх передбачуваних значень. Ці відхилення можуть передбачати в майбутньому відповідне коригування механізмів досягнень стратегічних цілей.
Тому під час розробки кредитної політики банку має бути передбачений можливий діапазон моделей прийняття відповідних управлінських рішень, використовування нових кредитних інструментів, впровадження нових інноваційних технологій здійснення кредитного процесу, які б давали змогу враховувати можливі зміни зовнішніх і внутрішніх умов кредитної діяльності.
Згідно, з цими принципами виділяють такі етапи розробки кредитної політики банку.
1. Аналіз кредитної діяльності банку за попередній період. Головною метою аналізу є оцінка обсягу та складу кредитного портфеля банку, а також його ефективності. Аналіз кредитного портфеля банку проводиться за видами та формами кредиту відповідно до розробленої банком класифікації. На цьому етапі аналізується: обсяг кредитного портфеля банку та його динаміка в передплановому періоді; відповідність темпів зростання кредитного портфеля банку темпам зростання активів і капіталу; динаміка питомої ваги кредитного портфеля в загальному обсязі активів; аналіз структури кредитного портфеля в галузевому та регіональному плані, за видами та формами кредиту, позичальниками тощо; аналіз якості кредитного портфеля з поглибленим аналізом проблемної заборгованості; аналіз достатності резервів, що сформовані для покриття кредитних ризиків; аналіз дохідності та прибутковості кредитного портфеля банку. Результати аналізу використовуються під час розробки окремих параметрів кредитної політики банку.
2. Оцінка внутрішнього потенціалу банку і можливостей його розвитку. До найважливіших внутрішніх чинників, які визначають кредитну політику банку, належать: кредитний потенціал банку; регіональна та галузева специфіка функціонування банку; ступінь ризику та прибутковості окремих видів кредитів; стабільність депозитів; спектр виконуваних операцій і послуг; забезпеченість кредитів; професійна підготовленість, кваліфікація та досвід персоналу банку; клієнтура банку; цінова політика банку; практичне володіння персоналу банку теорією та інструментами управління кредитним ризиком.
3. Дослідження факторів зовнішнього кредитного середовища та прогнозування їх розвитку. До найважливіших зовнішніх чинників належать: загальний стан економіки країни; темпи інфляції; темпи зростання валового внутрішнього продукту (ВВП); дефіцит державного бюджету; грошово-кредитна політика НБУ; рівень доходів населення, здатність споживати банківські послуги, наявність соціальних пільг тощо; рівень конкуренції; рівень цін на банківські продукти та послуги; політизованість суспільства; соціальна напруженість; попит на послуги банку його клієнтів.
4. Формування системи стратегічних цілей кредитної політики та обґрунтування типу кредитної політики. Тип кредитної політика банку характеризує принципові підходи до її здійснення з позиції співвідношення рівня дохідності та ризику кредитної діяльності банку. Виділяють три принципових типи кредитної політики банку – консервативний, поміркований та агресивний.
Консервативний тип кредитної політики банку спрямований на мінімізацію кредитного ризику. Така мінімізація розглядається як пріоритетна мета в здійсненні його кредитної діяльності. Орієнтуючись на даний тип кредитної політики, банк не намагається отримувати високі доходи за рахунок значного розширення обсягів кредитної діяльності. Механізмом реалізації даної політики є: жорсткі критерії оцінки кредитоспроможності позичальників; мінімізація строків надання кредитів та їх обсягів; жорсткі умови надання кредиту та підвищення його вартості; використання жорстких процедур ліквідації проблемної заборгованості.
Поміркований тип кредитної політики характеризує типові умови її здійснення відповідно до загальноприйнятої банківської практики та орієнтується на середній рівень кредитного ризику.
Агресивний тип кредитної політики за пріоритетну мету кредитної діяльності ставить максимізацію прибутку шляхом розширення обсягів кредитної діяльності, не враховуючи високий рівень кредитного ризику, що супроводжує ці операції.
Механізмом реалізації політики такого типу є: надання кредитів більш ризиковим категоріям позичальників; збільшення строків надання кредитів та їх розмірів; зниження вартості кредиту до мінімально можливого рівня; надання позичальникам можливості пролонгації кредиту.
5. Розробка основних параметрів організації кредитного процесу і визначення ступеня відповідальності кредитних менеджерів різного рівня: визначення повноважень у сфері надання кредитів, якими наділений кожен кредитний працівник та кредитний комітет; обов’язки щодо передачі прав і надання інформації в межах кредитного управління; практика перевірки, оцінки та прийняття рішень за кредитними заявками клієнтів; формування стандартів оцінки кредитоспроможності позичальників та диференціація умов кредиту; необхідна документація, яка додається до кожної кредитної заявки, а також документація, що зберігається в кредитній справи (фінансова звітність, договори гарантії і застави тощо); права працівників банку з детальним визначенням того, хто відповідає за зберігання та перевірку кредитних справ; основні правила прийняття, оцінки та реалізації кредитного забезпечення; опис політики та практики встановлення процентних ставок і комісій за кредитами, умови погашання кредитів; опис стандартів якості, які застосовуються до всіх кредитів; опис практики виявлення, аналізу та рішення ситуацій, пов’язаних а проблемними кредитами.
6. Формування механізму контролю за здійсненням кредитної політики.
7. Загальна оцінка ефективності розробленої кредитної політики.
У процесі розробки кредитної політики банки визначають пріоритети під час формування кредитного портфеля, розглядаючи його диверсифікацію з позицій визначення оптимальної кредитної політики.
Опис кредитної політики має важливе значення та допомагає банку сформувати такий портфель, який допоможе йому досягти цілої низки цілей: забезпечити прибутковість, контроль за рівнем ризику і відповідність вимогам, які висувають регулюючі органи.
І хоча опис кредитної політики має бути достатньо гнучким для того, щоб враховувати всі зміни економічних умов і правил, які встановлюються регулюючими органами, однак порушувати положення, що містяться в кредитній політиці банку можна лише у виняткових випадках.
Фактичний склад кредитного портфеля має відповідати його кредитній політиці. Інакше не буде забезпечена ефективна реалізація кредитної політики.
Отже, кредитна політика створює необхідні загальні передумови ефективної праці персоналу банку, знижує ймовірність помилок і прийняття нераціональних рішень.
2.2.3 Методи ціноутворення банківських кредитів
Банки в умовах ринку функціонують у сфері жорсткої конкуренції, тому необхідною передумовою забезпечення їх нормальної діяльності є визначення плати за банківські послуги, зокрема, на кредитному ринку.
Принцип платності кредиту означає, що юридична чи фізична особа – позичальник – зобов’язана внести до банку певну плату за тимчасово отримані (позичені) у нього для своїх потреб кошти.
Реалізація цього принципу на практиці здійснюється за допомогою механізму, яким є банківський процент. Ставка банківського процента – це своєрідна “ціна” кредиту.
Платність кредиту банку забезпечує покриття його витрат, пов’язаних зі сплатою процентів за залучені ресурси, і витрат на утримання свого апарату, а також отримання доходів для збільшення ресурсних фондів для кредитування та використання на інші потреби.
Процентна ставка за кредитом має бути: достатньою для отримання доходів за кредитом та компенсації усіх ризиків; конкурентоспроможною порівняно з іншими кредиторами; повністю покривати вартість залучених коштів; ураховувати всі взаємовідносини банку з клієнтами.
Основними чинниками, які мають враховуватись під час встановлення плати за кредит, є: облікова ставка НБУ; середня процентна ставка за міжбанківськими кредитами, тобто за коштами, що купуються в інших банках для здійснення активних операцій даним банком; середня процентна ставка, яка сплачується банком за залучені на депозити кошти; ступінь ризику, яким обтяжений банк, залежно від терміну, на який надається кредит; виду та типу кредиту; забезпечення; структура кредитних ресурсів банку (чим вищою є частка залучених коштів, тим дорожчим має бути кредит); попит на кредит (чим менший попит, тим дешевшим буде кредит); стабільність грошового обігу в країні (чим вищі темпи інфляції, тим вищою буде плата за кредит, тобто в банку зростає ступінь ризику втрати своїх ресурсів через знецінення грошей).
Цінова політика під час надання кредитних послуг передбачає обґрунтованість встановлення рівня процентних ставок за кредитами, тарифів, комісійних, премій, знижок.
Проведення цінової політики на ринку кредитних послуг передбачає вибір банком певного інструменту ціноутворення відповідно до послуг, що надаються.
До інструментів цінової політики кредитних операцій належать: розчленування ціни; диференціювання ціни; урівноважувальне ціноутворення.
Розчленування ціни доцільно використовувати в таких випадках: за наявності труднощів щодо визначення витрат банку на залучення коштів та їх розміщення; за необхідності коригування ціни в результаті надання знижок клієнтам.
Диференціювання ціни на кредитні послуги здійснюється залежно від: ступеня ризику операцій; терміну виконання угоди між банком і клієнтом; кредитоспроможності позичальника та його можливості генерувати постійно грошовий потік; характеру взаємовідносин між банком і клієнтом.
Урівноважувальне ціноутворення передбачає встановлення ціни на кредитні послуги, виходячи з міркувань, що неотриманий прибуток за даною послугою буде компенсований у майбутньому або за рахунок інших банківських продуктів.
Відповідно до обраної стратегії та тактики банк може проводити ціноутворення на кредитні операції за такими методами: “середні витрати + прибуток”; на основі відчутної цінності продукту; на основі рівня поточних ринкових ставок; на основі взаємовідносин з клієнтурою; з метою проникнення на ринок; модель цінового лідерства; встановлення ставки за кредитами нижче прайм-рейт; встановлення ставки за кредитом за принципом “вартість-вигідність”.
Метод ціноутворення за методом “середні витрати + прибуток” базується на розрахунку ціни шляхом визначення витрат на надання кредитних послуг та певної надбавки у вигляді доходу банку.
Використовуючи цей метод, слід чітко визначити динаміку структури витрат на здійснення кредитних операцій. Під час застосування цього методу не враховуються три важливі фактори: рівень попиту на кредитні послуги; чутливість клієнтів до рівня встановлених цін; рівень цін конкурентів.
Без урахування цих факторів неможливо точно визначити ціну на кредитні послуги. У разі встановлення банком більш високих цін за однакової якості надання кредитних послуг виникає загроза втрати частки існуючих клієнтів.
Поряд з недоліками зазначений метод має низку переваг, зокрема, це простота у використанні та можливість зіставлення з цінами конкурентів. При цьому банк має змогу приділяти значно менше уваги коливанню попиту та пропозиції на кредитні послуги.
Ціноутворення на основі відчутної цінності продукту ґрунтується не на врахуванні витрат банку з надання послуги, а на сприйнятті послуги клієнтами. Якість, корисність та значущість кредитної послуги для клієнта формує його ставлення до неї, звідси й прийнятний рівень цін на кредитні послуги. Застосовуючи цей метод ціноутворення, банки часто виходять з того, що цінність продукту для клієнта потрібно не просто констатувати, але й підкреслювати і створювати в споживача відповідне уявлення про те, що без послуги такої якості, яку надає конкретний банк, вони не зможуть обійтись. Крім того, необхідно провести зіставлення з цінами, якістю та надійністю продуктів конкурентів.
Використання цього методу вимагає від банків детального вивчення структури своїх витрат, що дає змогу оцінити відносну якість та ціни на аналогічний продукт. Крім цього, цей метод орієнтований на аналіз споживчого попиту, що робить його більш гнучким.
Такий метод ціноутворення банківських кредитів, як ціноутворення на основі рівня поточних ринкових ставок, передбачає орієнтацію банку під час встановлення цін на кредитні послуги на ціни, які діють на ринку, тобто ініціатива в ціноутворенні належить конкурентам.
Ціноутворення на основі рівня поточних ринкових ставок застосовується, як правило, невеликими банками, які використовують стратегію “наслідування лідера”. Лідерами є банки, які встановлюють мінімальні ціни на свої продукти та забезпечують максимальний обсяг наданих послуг.
Метод ціноутворення на основі взаємовідносин з клієнтами передбачає налагодження добрих відносин з клієнтами, що завжди розглядалося банками як необхідна умова забезпечення нормальної діяльності. Залежно від цих умов може формуватися і цінова стратегія банку, що максимально враховує інтереси найбільш перспективних клієнтів банку.
Метод ціноутворення з метою проникнення на ринок використовується банком у тому випадку, коли банк свідомо знижує ціни на кредитні послуги для завоювання певної частки ринку. Конкуренти, як правило, не витримують цінового тиску, що призводить до збитковості їх діяльності, а банк, який здійснює ціновий маневр, поступово знижує рівень своїх витрат і, завоювавши достатню частку ринку, може почати здійснення політики, спрямованої на підвищення рівня своєї дохідності.
Модель цінового лідерства почали використовувати найбільші банки світу. Фактично процентна ставка за кредитом буде визначатися за такою формулою:
ПСК =БС + НД, (2.1)
де ПСк – процентна ставка за кредитом;
БС – базова ставка, або прайм-рейт (у тому числі бажаний прибуток банку понад розмір операційних та адміністративних витрат);
НД – надбавка, розраховується за формулою:
НД = ПН + ПС, (2.2)
де ПН – премія за ризик невиконання зобов’язань не першокласними позичальниками;
ПС – премія за ризик, пов’язаний зі строковістю та довгостроковими кредитами.
Встановлення процентної ставки за кредитами, нижче прайм-рейт (модель надбавки), зумовлене зростанням конкурентної боротьби між банківськими установами та проведенням агресивної політики банками, які надавали кредити за ставками, що були наближеними до вартості залучених ресурсів. Таким чином,
ПСК = ПВ + НД, (2.3)
де ПСК — процентна ставка за кредит;
ПВ – процентні витрати із залучення коштів на грошовому ринку;
НД – надбавка на покриття ризику та отримання прибутку.
Унаслідок цього процентна ставка за короткостроковим кредитом нижча за ставку прайм-рейт як базової для розрахунку ставки за кредитами.
Встановлення ставки за кредитом за принципом “вартість-вигідність” містить такі три компоненти: оцінка сукупного доходу від кредиту в умовах різних рівнів процентних ставок та іншої винагороди банку; оцінка чистої суми наданих у кредит коштів (за вирахуванням усіх депозитів, які позичальник зобов’язується тримати в банку, з урахуванням вимог до норм резервування); оцінка прибутку від кредиту, що надається до оподаткування шляхом ділення оціночного доходу від кредиту на чисту суму наданих коштів у кредит, якою фактично буде користуватися позичальник.
Для вибору оптимального методу ціноутворення на кредитні послуги слід порівняти переваги та недоліки кожного методу.
2.3 Управління інвестиційним портфелем банку
2.3.1 Інвестиційний портфель банку: сутність та функції
Сучасне фінансове інвестування безпосередньо пов’язане з формуванням інвестиційного портфеля. Воно базується на тому, що більшість інвесторів обирає для інвестування більш ніж один фінансовий інструмент, тобто формує певну їх сукупність. Цілеспрямований підбір таких інструментів являє собою процес формування інвестиційного портфеля.
Інвестиційний портфель банку являє собою цілеспрямовано сформовану сукупність фінансових інструментів, призначених для здійснення фінансового інвестування відповідно до розробленої інвестиційної політики.
Оскільки для більшості банків єдиним видом фінансових інструментів інвестування є цінні папери, то поняття “інвестиційний портфель” ототожнюється з поняттям “портфель цінних паперів”.
Основне завдання портфельного інвестування – поліпшити умови інвестування, додавши до сукупності цінних паперів такі інвестиційні характеристики, які недосяжні з позиції окремо взятого цінного папера, і можливі лише в разі їх комбінації.
Тільки в процесі формування портфеля досягається нова інвестиційна якість із заданими характеристиками. Таким чином, інвестиційний портфель є тим інструментом, за допомогою якого інвестору забезпечується необхідна стійкість прибутку за мінімальним ризиком.
Банківські інвестиції в цінні папери виконують багато важливих функцій у питаннях внутрішнього банківського управління, а саме: забезпечують додаткове, відмінне від кредитів джерело доходів, яке особливо важливе для керівництва і акціонерів банку, коли доходи за наданими показниками знижуються; можуть бути продані банком для отримання необхідних грошових коштів або використані як застава при запозиченні додаткових фондів, тобто являють собою джерело ліквідності і використовуються для обмеження обсягу готівкових резервів; допомагають зменшити податкові зобов’язання банку шляхом інвестицій у папери, звільнені від оподаткування; дають змогу компенсувати високі кредитні ризики портфеля банківських кредитів з придбанням високодохідних цінних паперів; забезпечують географічну диверсифікацію, бо цінні папери найчастіше пов’язані з іншими регіонами, ніж об’єкти банківського кредитування; використовуються як застава під час отримання кредиту від банків і центрального банку; забезпечують гнучкість банківського портфеля активів, бо цінні папери, на відміну від кредитів, можуть бути швидко придбані або продані для реструктуризації активів банку залежно від ринкової кон’юнктури; поліпшують фінансові показники банківського балансу завдяки високій якості більшості цінних паперів, що зберігаються банком.
Таким чином, функціями інвестиційного портфеля є: стабілізація прибутків банку незалежно від фаз ділового циклу; компенсація кредитного ризику портфеля банківських кредитів; забезпечення географічної диверсифікації; підтримка ліквідності; зниження податкового тягаря; використання портфеля як застави; страхування банку від втрат у результаті зміни процентних ставок; забезпечення гнучкості банківського портфеля активів; поліпшення фінансових показників банківського балансу завдяки якості цінних паперів.
Під час формування інвестиційного портфеля потрібно керуватися такими міркуваннями: безпека вкладень (невразливість інвестицій до потрясінь на ринку цінних паперів); стабільність отримання прибутку; ліквідність вкладень (здатність швидко і без втрат в ціні перетворюватися в готівку).
Жоден з фінансових інструментів не володіє всіма зазначеними вище властивостями. Тому неминучий компроміс. Якщо цінний папір надійний, то прибутковість буде низькою, оскільки ті, хто віддає перевагу надійності, будуть пропонувати високу ціну і знизять прибутковість.
Головною метою управління інвестиційним портфелем є забезпечення реалізації основних напрямків політики фінансового інвестування банку шляхом підбору найбільш прибуткових і безпечних фінансових інструментів. Інакше кажучи, відповідний набір фінансових інструментів покликаний знизити ризик вкладника до мінімуму і одночасно збільшити його прибуток до максимуму.
З урахуванням сформульованої головної мети будується система конкретних локальних цілей управління портфелем, основними з яких є: забезпечення високого рівня формування інвестиційного прибутку в поточному періоді та високих темпів зростання капіталу, що інвестується в майбутній довгостроковій перспективі; забезпечення мінімізації рівня інвестиційних ризиків, пов’язаних з фінансовим інвестуванням; забезпечення необхідної ліквідності портфеля; виконання нормативних вимог регулюючих органів (НБУ); забезпечення максимального ефекту “податкового щита” в процесі фінансового інвестування.
Зазначені конкретні цілі управління портфелем цінних паперів значною мірою є альтернативними. Так, забезпечення високих темпів зростання капіталу, що інвестується в довгостроковій перспективі, певною мірою досягається шляхом істотного зниження рівня формування інвестиційного прибутку в поточному періоді, і навпаки. Темпи зростання капіталу, що інвестується, і рівень формування поточного інвестиційного прибутку безпосередньо пов’язані з рівнем інвестиційних ризиків. Забезпечення необхідної ліквідності портфеля може перешкоджати включенню в нього як високодохідних, так і низькоризикових фінансових інструментів інвестування.
2.3.2 Інвестиційна політика як основа управління портфелем цінних паперів банку
Одним із головних елементів ефективного управління портфелем цінних паперів є розроблена інвестиційна політика, що має забезпечувати ефективне управління портфелем цінних паперів банку, ретельний контроль за ними і мінімізацію втрат від настання інвестиційних ризиків. Банки мають успіх тоді, коли ризики контрольовані і знаходяться в рамках їх фінансових можливостей.
Інвестиційній політика банку — це частина загальної фінансової політики банку, що забезпечує вибір найефективніших фінансових інструментів вкладення капіталу та своєчасне їх реінвестування.
Головною метою інвестиційної політики банку є формування зваженого та якісного підходу до управління інвестиційним ризиком.
Вибір інвестиційної політики передбачає визначення мети, цілей та обсягу коштів, що інвестуються в цінні папери. Цілі інвестора мають формулюватися з урахуванням як дохідності, так і ризику. Цей етап інвестиційного процесу звичайно закінчується обранням потенційних видів цінних паперів для включення їх у портфель. Даний вибір має враховувати як загальні міркування щодо отримання прибутку, так і цілі інвестування, обсяг інвестованих коштів, ризики та оподаткування.
Основні принципи формування інвестиційної політики банків:
1. Забезпечення зв’язку інвестиційної політики з загальною стратегією економічного розвитку банку. Інвестиційна політика має розглядатись як один з обов’язкових елементів загальної стратегії економічного розвитку банку і, потребує узгодження з його депозитною та кредитною політиками, політикою управління банківськими ризиками. Як один із найбільших елементів, які входять до складу загальної стратегії економічного розвитку, інвестиційна політика має бути узгоджена за своїми цілями з загальною стратегією і не вступати з нею в протиріччя.
2. Урахування під час розробки інвестиційної політики стану країни та її розвитку в певний період.
3. Урахування під час розробки інвестиційної політики прогнозування кон’юнктури фінансового ринку. Під час визначення стратегічних цілей банку з приводу обсягів його інвестиційної діяльності, вибору форм інвестування мають бути прогнозовані і враховані певні зміни, які очікуються в даному періоді на фінансовому ринку в цілому і в тих його сегментах, у яких банк проводить (або збирається проводити) свою інвестиційну діяльність. Унаслідок циклічності розвитку і постійної мінливості стану фінансового ринку, окремих його сегментів необхідно систематично вивчати стан його кон’юнктури для формування ефективної інвестиційної політики, її коригування в окремих напрямках.
4. Забезпечення дотримання правових норм державного регулювання інвестиційної діяльності банків. Як і інші сфери економічної діяльності окремих суб’єктів господарювання, інвестиційна діяльність банків підлягає активному регулюванню з боку держави. Формами такого регулювання є певні закони, нормативні акти Національного банку України (наприклад, встановлені ним економічні нормативи щодо здійснення інвестиційних операцій). Стратегічні цілі інвестиційної політики і механізм їх реалізації не повинні вступати в протиріччя з чинними нормами державного регулювання інвестиційної діяльності.
5. Урахування внутрішнього потенціалу банку та можливостей його розвитку. Обсяг інвестиційної діяльності банку, диверсифікація її напрямків, можливості купівлі окремих фінансових інструментів передусім визначаються розміром його статутного капіталу, рівнем розвитку матеріально-технічної бази та інноваційних технологій, кваліфікацією фінансових менеджерів, організаційною структурою управління і деякими іншими елементами, які характеризують його внутрішній ресурсний потенціал. Стратегічні цілі інвестиційної політики та механізм її реалізації мають враховувати ресурсні обмеження нарощування внутрішнього потенціалу банку.
6. Сегментація напрямків інвестиційної політики за основними формами та видами інвестиційної діяльності. Як цілісне поняття інвестиційна політика має бути певним чином сегментована під час розробки за стратегічними цілями та механізмами їх досягнення в окремих напрямках інвестиційної діяльності. Ця сегментація має визначати окремі пріоритети щодо вибору відповідних фінансових інструментів.
7. Забезпечення внутрішньої збалансованості окремих напрямків інвестиційної політики. Цей принцип формування інвестиційної політики передбачає чітку узгодженість її стратегічних цілей і окремих напрямків інвестиційної діяльності в часі, регіональному розрізі.
8. Забезпечення високої ефективності інвестиційної політики. Поняття високої ефективності інвестиційної політики передбачає не тільки можливість досягнення банком високого рівня прибутку від його вкладень у цінні папери та інвестиційної діяльності в цілому, але й забезпечення достатнього рівня фінансової безпеки і надійності цієї діяльності протягом передбачуваного періоду. Для забезпечення високої ефективності інвестиційної політики під час розробки, мають бути визначені відносні критерії рівня прибутковості, ліквідності та ризику портфеля цінних паперів.
9. Забезпечення гнучкості інвестиційної політики. Внутрішні та зовнішні умови інвестиційної діяльності банків, прогнозовані під час розробки їх інвестиційної політики, можуть мати певні відхилення від їх передбачуваних значень. Ці відхилення можуть в майбутньому забезпечити відповідне коригування механізмів досягнень стратегічних цілей.
Тому під час розробки інвестиційної політики банку слід визначити можливий діапазон моделей прийняття відповідних управлінських рішень, які дають змогу враховувати можливі зміни зовнішніх та внутрішніх умов інвестиційної діяльності.
Згідно з цими принципами виділяють такі етапи розробки інвестиційної політики банку:
1. Аналіз інвестиційної діяльності банку за попередній період. У процесі цього аналізу вивчаються обсяги, форми та ефективність фінансового інвестування в банку. Об’єктами аналізу є: загальний обсяг інвестування в цінні папери, темпи зміни обсягу портфеля цінних паперів, зміна питомої ваги портфеля цінних паперів в активах банку; склад, структура портфеля цінних паперів за конкретними фінансовими інструментами та їх динаміка; дохідність окремих цінних паперів та портфеля цінних паперів у цілому. Проведений аналіз дає змогу оцінити обсяги та ефективність портфеля цінних паперів у передплановому періоді.
2. Оцінка внутрішнього потенціалу банку і можливостей його розвитку. До найважливіших внутрішніх чинників, які визначають інвестиційну політику банку, належать: тип стратегії комерційного банку; регіональна та галузева специфіка функціонування банку; ресурсний потенціал банку; можливість реалізації завдань банку через портфель цінних паперів; необхідність підтримки відповідного рівня ліквідності і мінімізації ризиків; професійна підготовленість, кваліфікація та досвід персоналу банку; практичне володіння персоналу банку теорією та інструментами зниження інвестиційного ризику.
3. Дослідження факторів зовнішнього середовища та прогнозування їх розвитку. До найважливіших зовнішніх чинників належать такі: загальний стан економіки країни (фази економічного циклу, рівень інфляції, дефіцит державного бюджету тощо); чинні законодавчі пільги й обмеження; стан ринку цінних паперів – його наповненість, динаміка процентної ставки і курсової вартості цінних паперів тощо.
4. Формування системи стратегічних цілей інвестиційної політики. Обґрунтування типу інвестиційної політики. Тип інвестиційної політики банку характеризує принципові підходи до її здійснення з погляду співвідношення рівня дохідності та ризику інвестиційної діяльності банку.
5. Визначення обсягу інвестування в цінні папери в плановому періоді. Як правило, визначається не в абсолютному розмірі, а шляхом визначення діапазону співвідношення суми вкладень у цінні папери до суми робочих активів; суми загальних активів, суми капіталу банку.
6. Визначення типу і структури портфеля цінних паперів. Під час формування портфеля цінних паперів банк має чітко сформувати свою стратегію управління та визначити майбутній тип портфеля. Основною перевагою портфельного інвестування є можливість вибору портфеля для вирішення специфічних інвестиційних завдань. Для цього використовуються різні портфелі цінних паперів, у кожному з яких є власний баланс між існуючим ризиком, прийнятним для власника портфеля, і очікуваною ним віддачею (прибутком) у певний період часу. Співвідношення цих чинників і дає змогу визначити тип портфеля цінних паперів. Тип портфеля – це його інвестиційна характеристика, заснована на співвідношенні прибутковості і ризику. При цьому важливою ознакою під час класифікації типу портфеля є те, яким способом і за рахунок якого джерела даний прибуток отриманий: за рахунок зростання курсової вартості чи за рахунок поточних виплат – дивідендів, процентів. Виділяють два основних типи портфеля: портфель доходу (портфель, орієнтований на переважне отримання прибутку за рахунок процентів і дивідендів); портфель росту (портфель, орієнтований на переважний приріст курсової вартості цінних паперів, що включені до складу портфеля). Водночас спрощеним було б розуміння портфеля цінних паперів як однорідної сукупності. Так, наприклад, незважаючи на те що портфель росту орієнтований на акції, інвестиційною характеристикою яких є зростання курсової вартості, до його складу можуть входити і цінні папери з іншими інвестиційними властивостями. Таким чином, розглядають ще й портфель росту і доходу. Під час вибору структури портфеля цінних паперів на даному етапі має бути визначене співвідношення між спекулятивною та консервативною частинами портфеля.
7. Розробка критеріїв якості портфеля цінних паперів. Встановлюються: плановий рівень дохідності та прибутковості портфеля цінних паперів; максимальний рівень ризикованості вкладень банку в цінні папери; рівень ліквідності портфеля цінних паперів.
8. Формування механізму контролю за здійсненням інвестиційної політики.
9. Загальна оцінка ефективності розробленої інвестиційної політики. У процесі розробки інвестиційної політики банки визначають пріоритети під час формування портфеля цінних паперів. Фактичний склад портфеля цінних паперів має відповідати його інвестиційній політиці. У противному разі не буде забезпечена ефективна реалізація інвестиційної політики.
Отже, інвестиційна політика створює необхідні загальні передумови ефективної праці персоналу банку, знижує ймовірність помилок і прийняття нераціональних рішень.
2.3.3 Управління процесом формування портфеля цінних паперів банку
Визначення цілей фінансового інвестування і типу портфеля, що реалізує обрану політику, дає змогу перейти безпосереднього до формування портфеля цінних паперів шляхом включення в нього відповідних цінних паперів.
Принципи формування портфеля цінних паперів: прибутковість (прибуток у вигляді курсової різниці, процентів і дивідендів); безпека; зростання вкладень; принцип забезпечення реалізації інвестиційної політики (взаємозв’язок сформованого портфеля цінних паперів і стратегії банку в сфері операцій з цінними паперами); забезпечення відповідності портфеля інвестиційним ресурсам; оптимізація співвідношення прибутковості і ризику виходячи з конкретних пріоритетних цілей формування портфеля; оптимізація співвідношення прибутковості і ліквідності; забезпечення керованості портфеля.
Визначимо основний зміст окремих етапів управління формуванням портфеля цінних паперів.
1 етап – оцінка інвестиційних якостей окремих цінних паперів.
Оцінка інвестиційних якостей окремих цінних паперів, що обертаються на ринку, є попереднім етапом формування портфеля. Вона являє собою інтегральну характеристику окремих видів цінних паперів, що здійснюється інвестором з урахуванням цілей формування портфеля цінних паперів.
Інвестор, виходячи з цілей сформованої ним інвестиційної політики, детально розглядає переваги і недоліки різних видів фінансових інструментів.
Фактори, що впливають на вибір цінних паперів:
1. зовнішні: пов’язані з загальним станом економіки в країні (інфляційний ризик; рівень ставок банківського процента); пов’язані з державним регулюванням структури портфеля (податки, розміри резервів, нормативи ризику тощо); пов’язані з характеристиками цінного папера (очікувана норма прибутку за цінним папером; податкові характеристики цінного папера; рівень процентного, кредитного ризику, або ризику невиконання емітентом своїх зобов’язань, ризику дострокового відкликання цінного папера);
2. внутрішні: спеціалізація банку (банк є універсальним чи спеціалізується на окремих видах операцій з цінними паперами, галузева чи регіональна спеціалізація тощо); обсяг та структура інвестиційних ресурсів тощо.
Цінні папери з позицій властивих їм інвестиційних якостей класифікуються за основними ознаками, наведеними на рис. 2.1.
Разом з тим головним завданням під час фінансового інвестування є оцінка інвестиційних якостей конкретних видів цінних паперів, що обертаються на ринку. З урахуванням своїх цілей і менталітету кожен інвестор обирає конкретні форми і види цінних паперів.
Результатом першого етапу формування портфеля є визначення співвідношення пайових і боргових цінних паперів у портфелі, а відносно кожної з цих груп – частки окремих видів фінансових інструментів (акцій, облігацій тощо).
2 етап – формування окремих, видів портфелів шляхом добору необхідних цінних паперів, що забезпечують установлені критерії прибутковості, ризику і ліквідності.
Другим етапом формування портфеля є прийняття рішення щодо включення в портфель конкретних цінних паперів.
Формування інвестиційних рішень відносно включення в портфель конкретних цінних паперів базується на: обраному типі портфеля; наявності пропозиції окремих цінних паперів на ринку; оцінці вартості і рівня прибутковості окремих цінних паперів; оцінці рівня систематичного (ринкового) ризику за кожним цінним папером.
Оцінка ефективності окремих цінних паперів здійснюється на основі зіставлення обсягу інвестиційних витрат, з одного боку, і сум зворотного грошового потоку за ними – з іншого.
Основу поточного зворотного грошового потоку за цінними паперами складають суми процентів, що періодично виплачуються за ними (за облігаціями та іншими борговими цінними паперами) і дивідендів (за акціями та іншими пайовими цінними паперами).
До складу зворотного грошового потоку за цінними паперами також входить вартість їх реалізації після закінчення строку обігу/збереження в портфелі.
За цінними паперами інвестор сам обирає очікувану норму прибутку з урахуванням рівня ризику вкладень. Консервативний інвестор надасть перевагу вибору цінних паперів з невисоким рівнем ризику (а, відповідно, і з невисокою нормою інвестиційного прибутку), у той час як агресивний інвестор надасть перевагу цінним паперам з високою нормою інвестиційного прибутку (незважаючи на високий рівень ризику за ними).
Рисунок 2.1 – Класифікація цінних паперів за специфікою їх інвестиційних якостей
Якщо очікувана норма інвестиційного прибутку визначається самим інвестором, то цей показник формує і суму інвестиційних витрат на той чи інший цінний папір, що має забезпечити йому очікувану суму прибутку. Ця розрахункова сума інвестиційних витрат являє собою реальну вартість цінного папера, яка складається в умовах очікуваної норми прибутку за ним з урахуванням відповідного, рівня ризику. Якщо фактична сума інвестиційних витрат за цінним папером перевищуватиме його реальну вартість, то ефективність фінансового інвестування знизиться (тобто інвестор не отримає очікуваної суми інвестиційного прибутку). І, навпаки, якщо фактична сума інвестиційних витрат буде нижчою від реальної вартості цінного папера, то ефективність фінансового інвестування зросте.
Таким чином, оцінка ефективності цінного папера зводиться до оцінки реальної його вартості, що забезпечує отримання очікуваної норми інвестиційного прибутку за ним.
Особливості формування зворотного грошового потоку за окремими видами фінансових інструментів визначають різноманітність варіацій моделей оцінки їх реальної вартості.
Оцінка реальної вартості фінансового інструмента порівняно з ціною його поточного ринкового котирування або розрахована очікувана норма валового інвестиційного прибутку (прибутковість) за ним є основним критерієм прийняття управлінських рішень щодо здійснення тих чи інших фінансових інвестицій.
Разом з тим під час прийняття таких управлінських рішень можуть бути враховані й інші чинники, які впливають на ступінь ризику інвестицій у певний цінний папір.
Ризики, пов’язані з фінансовим інвестуванням, насамперед, обумовлені: непродуманим вибором цінного папера; фінансовими труднощами або банкрутством емітента; непередбачуваними змінами умов інвестування; різким погіршенням кон’юнктури ринку товарів, що виробляються емітентом, або кон’юнктури ринку цінних паперів; прямим обманом посередників, що працюють на фондовому ринку.
Ризики, пов’язані з формуванням портфеля цінних паперів, прийнято поділяти щодо джерел виникнення на:
1. систематичні (ринкові або недиверсифіковані) ризики – властиві всім інвестиційним інструментам ризики, які визначаються зміною економічного циклу в країні або кон’юнктурних циклів на ринках, у тому числі: змінами податкового законодавства в галузі інвестування; впровадженням нових законодавчих актів у сфері оподаткування, амортизаційних відрахувань та інших факторів, що знижують прибутковість бізнесу; вони обумовлені загальними умовами, що склалися в країні, як економічного, так і політичного й суспільного характеру;
2. несистематичні (диверсифіковані) ризики – унікальні ділові й фінансові ризики, властиві конкретному цінному паперу. Ці ризики характерні для конкретного об’єкта інвестування або діяльності конкретного інвестора і виникають через непрофесійний менеджмент, неврахування конкурентів та інші фактори, вплив яких можна усунути.
Результатом даного етапу формування портфеля є ранжований за співвідношенням прибутку та ризику перелік цінних паперів, відібраних для включення в портфель.
3 етап – оптимізація портфеля цінних паперів, спрямована на зниження його ризику із заданим рівнем прибутковості.
Оптимізація портфеля ґрунтується на оцінці ризику і відповідній диверсифікації інструментів портфеля.
Інвестиційні ризики вимірюються різними методами – шляхом розрахунку середньоквадратичного відхилення, коефіцієнта варіації, ß-коефіцієнта, а також експертним методом. Ризики вимірюються за кожним цінним папером.
Використовуючи відмінності цінних паперів за рівнем ризику, можна підібрати такі види, які, не змінюючи рівня середньої прибутковості портфеля, дозволили б істотно знизити рівень його ризику.
Результатом третього етапу формування портфеля є забезпечення мінімально можливого рівня його ризику за заданим рівнем інвестиційного прибутку.
4 етап – сукупна оцінка спроектованого портфеля за співвідношенням прибутковості й ризику.
Сукупна оцінка спроектованого портфеля за співвідношенням рівня прибутковості й ризику дає змогу оцінити ефективність усієї роботи з його формування.
Рівень прибутковості портфеля розраховується за формулою:
, (2.4)
де РДП – рівень дохідності інвестиційного портфеля;
РДі – рівень прибутковості окремих цінних паперів у портфелі;
Пі – питома вага окремих цінних паперів у сукупній вартості портфеля, од.
Рівень ризику портфеля розраховується за формулою:
, (2.5)
де РРП – рівень ризику інвестиційного портфеля;
РСРі – рівень систематичного ризику окремих цінних паперів, що вимірюється за допомогою ß-коефіцієнта;
Пі – питома вага окремих цінних паперів у сукупній вартості інвестиційного портфеля, од;
РНРП – рівень несистематичного ризику портфеля.
Результатом цього етапу оцінки портфеля є визначення того, наскільки вдалося знизити рівень портфельного ризику відносно середньоринкового його рівня, сформованого за заданим рівнем прибутковості інвестиційного портфеля.
В умовах функціонування вітчизняного ринку цінних паперів ця оцінка має бути доповнена показником рівня ліквідності сформованого портфеля.
5 етап – остаточна оптимізація структури портфеля цінних паперів за встановленими критеріями прибутковості ризику й ліквідності.
Портфель цінних паперів, який повністю відповідає цілям його формування як за типом, так і за складом включених у нього фінансових інструментів, являє собою збалансований інвестиційний портфель.
2.3.4 Оперативне управління портфелем цінних паперів банку
Процес формування портфеля цінних паперів після його завершення поступається процесу оперативного управління портфелем.
Під оперативним управлінням портфелем цінних паперів розуміють обґрунтування та реалізацію управлінських рішень, що забезпечують підтримання цільової інвестиційної спрямованості сформованого портфеля за параметрами його дохідності, ризику та ліквідності.
Це зумовлено тим, що цілі інвестора з часом можуть змінюватися, у результаті чого поточний портфель перестає бути ефективним. Цілком імовірно, що інвестору необхідно буде сформувати новий портфель, продаючи конкретну частину цінних паперів і купуючи нові папери.
При оперативному управлінні портфелем цінних паперів фінансовий менеджер повинен відповісти на такі питання: чи є необхідність внесення змін у структуру портфеля у зв’язку зі змінами стану емітента, інвестора або загального економічного клімату; чи є портфель достатньо диверсифікованим; чи залишаються в силі причини, за якими ті чи інші цінні папери були обрані в минулому.
Процес оперативного управління портфелем цінних паперів складається з таких основних етапів:
1. Організація постійного моніторингу умов економічного розвитку країни та кон’юнктури ринку цінних паперів за окремими його сегментами.
Такий моніторинг повинен мати постійний характер через значну мінливість фінансових ринків, у тому числі ринку цінних паперів.
У процесі моніторингу основна увага повинна приділятись виявленню тих факторів, що призводять до зниження рівня прибутковості, ліквідності та зростання ризикованості цінних паперів, які входять до складу портфеля цінних паперів банку.
До факторів, що негативно впливають на інвестиційну привабливість пайових цінних паперів, належать: зниження рівня дивідендних виплат через зменшення обсягів прибутку емітента; зниження темпів зростання вартості чистих активів емітента чи зменшення їх суми; кон’юнктурний спад у галузі, де працює емітент; загальний спад кон’юнктури ринку цінних паперів; суттєве перевищення ринкової ціни цінного папера порівняно з його реальною вартістю в момент придбання інвестором; спекулятивна гра учасників ринку цінних паперів; підвищення рівня оподаткування доходів за пайовими, цінними паперами.
До факторів, що негативно впливають на інвестиційну привабливість боргових цінних паперів, належать: зростання середньої ставки банківського процента; зростання темпів інфляції порівняно з попереднім періодом; зниження рівня платоспроможності (кредитного рейтингу) емітента; непередбачуване зниження розміру фонду погашення емітента за даним ЦП; підвищення рівня оподаткування доходу за борговими цінними паперами.
Результати моніторингу ринку цінних паперів та умов економічного розвитку країни за розглянутими факторами дають змогу підвищити обґрунтованість управлінських рішень, що приймаються в процесі наступних етапів оперативного управління портфелем цінних паперів банку.
2. Оперативна оцінка рівня дохідності, ризику та ліквідності сформованого портфеля цінних паперів.
У результаті такої оцінки, яка повинна мати регулярний характер, виявляються: тенденції рівня дохідності, ліквідності та ризику портфеля в цілому; відповідність рівня дохідності, ліквідності та ризику цільовим параметрам формування портфеля (типу портфеля); відповідність встановлених параметрів шкалі “дохідність-ризик”, “дохідність-ліквідність”.
Результати оцінки слугують основою прийняття управлінських рішень про необхідність і напрямки реструктуризації портфеля цінних паперів.
3. Вибір принципових підходів до оперативної реструктуризації портфеля цінних паперів банку.
Теорія оперативного управління портфелем цінних паперів виділяє два принципових підходи до здійснення цього управління — активний і пасивний.
Вони відрізняються як завданнями, так і методами оперативного управління портфелем.
Пасивний підхід до управління портфелем базується на принципі “слідування у фарватері ринку”. Практична реалізація цього принципу означає, що реструктуризація портфеля цінних паперів має чітко відбивати тенденції кон’юнктури ринку цінних паперів як за загальним обсягом (на основі загальноринкових індексів динаміки), так і за складом. Інакше кажучи, динаміка портфеля цінних паперів банку в мініатюрі повинна копіювати динаміку ринку цінних паперів у цілому.
Основна увага при пасивному підході до управління портфелем приділяється забезпеченню його реструктуризації за видами цінних паперів та його глибокої диверсифікації.
Пасивна політика управління передбачає: формування пасивного портфеля; купівлю цінних паперів, рух яких відповідає руху всього ринку; відсутність значних оборотів з купівлі-продажу цінних паперів, що входять у портфель; більш довгострокові інвестиції; високий рівень диверсифікованості портфеля, малу частку окремих цінних паперів; розосереджений портфельний ризик; мінімальні витрати на аналітичну підтримку, на виплати комісійних брокерам.
Передусім пасивний підхід характеризує менталітет формування консервативного портфеля.
Активний підхід до управління портфелем базується на принципі “випередження ринку”. Практична реалізація цього принципу означає, що реструктуризація портфеля цінних паперів повинна відбиватися на прогнозних розрахунках ринкової кон’юнктури, а не відображати поточну її динаміку. Для цього підходу характерна індивідуалізована оцінка майбутньої ринкової вартості цінних паперів з наступним включенням до складу реструктурованого портфеля недооцінених у поточному періоді цінних паперів. Активний підхід передбачає також глибоку індивідуалізацію методів прогнозування кон’юнктури ринку цінних паперів, що базується переважно на методах технічного аналізу.
Активне управління передбачає, що: фінансовий менеджер постійно здійснює детальний аналіз кон’юнктури ринку, виграш досягається внаслідок купівлі цінних паперів на нижніх точках поточних коливань курсової вартості і продажу їх на верхніх точках; інвестиції не є довгостроковими, вони носять короткостроковий характер; значні витрати на оновлення складу портфеля, пов’язані з інформаційною, аналітичною, експертною та торговельною активністю на ринку цінних паперів; активна гра на підвищення з недооціненими цінними паперами; активна гра на зниження з переоціненими цінними паперами; значні спекулятивні обороти за цінними паперами, що входять до складу портфеля, активна купівля-продаж; намагання “побити” ринок; портфель переважно диверсифікований, значна частка окремих багатообіцяючих цінних паперів, на яких сконцентрований портфельний ризик.
Дії фінансового менеджера під час активного управління: перекидання коштів; купівля цінних паперів в очікуванні гарних результатів і продаж незадовго до їхнього оголошення (ціни в момент оголошення дивідендів найчастіше падають); спекуляції новими випусками цінних паперів; постійний пошук акцій і секторів із заниженими цінами, а також компаній, що реорганізуються; відстеження настрою ринку.
Більшою мірою активний підхід до управління портфелем відбиває менталітет агресивного його формування.
Вибір принципового підходу до оперативної реструктуризації портфеля цінних паперів визначає систему методів її здійснення в банку.
4. Реструктуризація портфеля цінних паперів за основними складовими портфеля.
Така реструктуризація здійснюється двома методами залежно від обраного принципового підходу до оперативного управління портфелем. Основу цих методів складає визначення постійного або змінного співвідношення спекулятивної та консервативної частин портфеля цінних паперів.
При постійному співвідношенні спекулятивної та консервативної частин портфеля цінних паперів його реструктуризація завжди має бути спрямована на забезпечення початкових цільових параметрів його формування.
Залежно від типу сформованого портфеля інвестор визначає постійне співвідношення спекулятивної та консервативної частин, що характеризується певними видами цінних паперів. Ці значення можуть варіюватися лише у невеликому діапазоні в межах встановлених лімітів. Із досягненням цих лімітів здійснюються операції з реструктуризації портфеля. Так, якщо понад ліміти зросла вартість спекулятивних видів цінних паперів, частина з них реалізується з паралельним придбанням цінних паперів консервативних видів. Реструктуризація портфеля за методом постійного співвідношення відбиває ідеологію пасивного підходу до його управління.
У результаті змінного співвідношення спекулятивної та консервативної частин портфеля інвестор постійно варіює склад портфеля цінних паперів з урахуванням прогнозної динаміки їх ринкової вартості. Якщо результати прогнозу показують більш сприятливу динаміку ринкової вартості цінних паперів спекулятивної частини портфеля, їх частка зростає в разі відповідного зниження питомої ваги цінних паперів консервативної його частини. І, навпаки, з прогнозом несприятливої динаміки ринкової вартості цінних паперів спекулятивної частини портфеля їх частка відповідно знижується.
Підпорядкування реструктуризації портфеля прогнозній динаміці ринкової вартості спекулятивних цінних паперів відбиває ідеологію активного підходу до управління.
5. Реструктуризація портфеля за конкретними видами цінних паперів.
Методи такої реструктуризації портфеля визначаються принциповими підходами до її здійснення.
При пасивному підході до оперативного управління портфелем основну увагу в здійсненні цього етапу реструктуризації портфеля приділяють забезпеченню його диверсифікації в межах окремих видів цінних паперів.
При активному підході до оперативного управління портфелем основну увагу на цьому етапі реструктуризації портфеля приділяють пошуку та придбанню недооцінених цінних паперів (ринкова ціна яких нижча від їх реальної внутрішньої вартості, визначеної на основі оцінки вартості чистих активів компанії).
2.4 Управління банківськими ризиками
У найширшому розумінні ризик – це невизначеність щодо здійснення тієї чи іншої події в майбутньому. Ризик вимірюється ймовірністю того, що очікувана подія не відбудеться і не приведе до небажаних наслідків.
В банківській справі як і в інших видах бізнесу ризик пов’язується передусім з фінансовими втратами, що виникають у разі реалізації певних ризиків.
Ризик означає небезпеку (можливість) втрати банком своїх ресурсів, недоотримання доходів або понесення додаткових витрат у результаті здійснення певних фінансових операцій.
У цілому банківська сфера характеризується вищою ризиковістю порівняно з іншими видами діяльності. Ця особливість зумовлена специфікою тих функцій які виконує кожен комерційний банк. Банки мають багато партнерів, клієнтів, позичальників, фінансовий стан яких безпосередньо впливає на їхнє становище.
Діяльність банку дуже різноманітна і включає операції залучення коштів, випуск і купівлю цінних паперів, видачу кредитів, факторинг, лізинг, забезпечення клієнтів готівкою. Здійснення кожної банківської операції пов’язане з можливістю реалізації кількох ризиків. Через те, що банк одночасно здійснює активні і пасивні операції виникають такі ризики, як: кредитний ризик, валютний ризик, процентний ризик, ризик незбалансованої ліквідності, ризик розриву строку залучення і розміщення коштів, валютний ризик.
2.4.1 Кредитний ризик
Кредитні операції є складовою банківського бізнесу й визначають головні доходи банку. Але такі операції становлять так званий кредитний ризик.
Кредитний ризик є в усіх видах діяльності, де результат залежить від діяльності контрагента, емітента або позичальника. Він виникає кожного разу, коли банк надає кошти, бере зобов’язання про їх надання, інвестує кошти або іншим чином ризикує ними відповідно до умов реальних чи умовних угод незалежно від того, де відображується операція – на балансі чи поза балансом.
Кредитний ризик може виникати з різних причин, але в будь-якому випадку для банку він означає загрозу втрати чи часткової втрати коштів, наданих у користування. Досить важливо, щоб банк виявив, що саме спричинює таку загрозу, адже в майбутньому від цього залежатиме його прибутковість за операціями, пов’язаними з кредитуванням.
Фактори кредитного ризику можуть мати як зовнішній характер стосовно банку, так і внутрішній.
Фактори, що мають зовнішній характер, пов’язані з можливістю реалізації кредитного ризику, оскільки не залежать від діяльності персоналу кредитного підрозділу банку. Позичальник може не повернути кредит, незважаючи на сумлінні дії співробітників банку.
Навпаки, фактори, що мають внутрішній характер, пов’язані з помилками, яких припустився персонал в ході оформлення кредитної документації, помилками при оцінці кредитоспроможності позичальника, порушеннями посадових інструкцій і помилками, закладеними в самих правилах здійснення кредитування.
При оцінці кредитного ризику доцільно розрізняти індивідуальний та портфельний кредитні ризики.
Джерелом індивідуального кредитного ризику є окремий, конкретний контрагент банку – позичальник, боржник, емітент цінних паперів. Оцінка індивідуального кредитного ризику передбачає оцінку кредитоспроможності такого окремого контрагента, тобто його індивідуальну спроможність своєчасно та в повному обсязі розрахуватися за прийнятими зобов’язаннями.
Основні причини виникнення індивідуального кредитного ризику: нездатність позичальника до створення адекватного грошового потоку; ризик ліквідності застави; моральні та етичні характеристики позичальника.
Портфельний кредитний ризик проявляється у зменшенні вартості активів банку. Джерелом портфельного кредитного ризику є сукупна заборгованість банку за операціями, яким притаманний кредитний ризик – кредитний портфель, портфель цінних паперів, портфель дебіторської заборгованості тощо. Оцінка портфельного кредитного ризику передбачає оцінку концентрації та диверсифікації активів банку: концентрація – це зосередження кредитів в одному із секторів економіки; диверсифікація полягає у розподілі кредитного портфеля серед широкого кола позичальників, які відрізняються один від одного як за характерами (розмір капіталу, форма власності), так і за умовами діяльності (галузь економіки, географічний регіон).
Метод диверсифікації слід застосовувати зважено та обережно, спираючись на статистичний аналіз і прогнозування, враховуючи можливості самого банку і, насамперед, рівень підготовки кадрів. Диверсифікація потребує професійного управління та глибокого знання ринку. Саме тому надмірна диверсифікація призводить не до зменшення, а до зростання кредитного ризику. Але навіть великий банк не завжди має достатню кількість висококваліфікованих фахівців, котрі володіють глибокими знаннями в багатьох галузях економіки, знають специфіку різних географічних територій, мають практичний досвід роботи з різними категоріями позичальників.
Визначення оптимального співвідношення між рівнями диверсифікації та концентрації кредитного портфеля банку є завданням, яке має вирішувати менеджмент кожного банку залежно від обраної стратегії, можливостей та конкретної економічної ситуації.
Одним із методів управління ризиком кредитного портфеля банку є лімітування. Лімітування полягає у встановленні максимально допустимих розмірів надання позик. Завдяки встановлення лімітів кредитування банкам удається уникнути критичних втрат внаслідок необдуманої концентрації будь-якого виду ризику, а також диверсифікувати кредитний портфель та забезпечити стабільні прибутки. Ліміти можуть установлюватися за видами кредитів, категоріями позичальників або групами взаємопов`язаних позичальників за кредитами в окремі галузі, географічні території, за найбільш ризиковими напрямками кредитування, такими як надання довгострокових позик, кредитування в іноземній валюті. Лімітування використовується для визначення повноважень кредитних працівників різних рангів щодо розмірів наданих позик. Кредитний ризик банку обмежується встановленням ліміту загального розміру кредитного портфеля, обмеження величини кредитних ресурсів філій банку; т.ін. Лімітування як метод зниження кредитного ризику широко застосовується у практиці як на рівні окремого комерційного банку, так і на рівні банківської системи в цілому (норматив НБУ “Максимальний розмір ризику на одного позичальника” (Н7).
Одним із методів управління кредитним ризиком є формування резервів на відшкодування втрат за кредитними операціями.
Створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями банків як метод управління ризиком полягає в акумуляції частини коштів на спеціальному рахунку, які надалі використовуються для компенсації неповернених банку кредитів. Мета створення резервів – це підвищення стабільності, надійності банківської системи, захист інтересів клієнтів.
Цей підхід базується на принципі обачності, за яким банківські портфелі кредитів оцінюються на звітну дату за чистою вартістю, тобто в залежності від класу позичальника і стану обслуговування заборгованості. Резерв формується відповідно до сум фактичної кредитної заборгованості за групами ризику та встановлених норм відрахувань, які відображають ступінь кредитного ризику за кожною групою кредитів. За групою стандартних кредитів формується загальний резерв за рахунок прибутків минулих років. За кредитами, що віднесені до інших груп, під контролем, субстандартними, сумнівними і безнадійними – створюється спеціальний резерв, відрахування до якого відносяться до витрат комерційного банку. Якщо ризик не виправдався і кредит було повернуто, то прибуток у майбутньому періоді збільшується на відповідну суму.
Якщо резерв в банку не сформований, то втрати мають відшкодовуватися за рахунок власного капіталу банку. Значні ризики можуть призвести до повної втрати капіталу банку та його банкрутства. Отже, створення резерву дає змогу уникнути негативного впливу ризиків на величину капіталу банку.
Сьогодні банки України створюють такі резерви, як: резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків; резерви під дебіторську заборгованість; резервний фонд на покриття непередбачуваних збитків.
Порядок формування та використання зазначених резервів регулюється відповідними постановами НБУ.
Нарахування до резервів здійснюються за встановленими нормами відрахувань, визначеними у процентному відношенні до суми ймовірних втрат. Критерії оцінки якості активів, розміри відрахувань визначаються центральним банком залежно від економічних умов та ситуації в країні і можуть переглядатися з часом. Порядок використання резервів також регламентується централізовано. Перевагою резервування для банку є можливість швидкого відшкодування понесених банком фінансових втрат, а недоліками – відволікання значної частини фінансових ресурсів на формування резерву та, відповідно, зниження ефективності використання капіталу банку.
Найпоширенішими зовнішніми способами зниження кредитного ризику комерційного банку є застава, гарантія (порука) та страхування.
Страхування являє собою передачу за визначену плату цілком або частково власного ризику на спеціалізовану організацію. Економічна сутність страхування полягає в створенні резервного (страхового) фонду, розмір відрахувань в який для окремого суб`єкта, що бажає мінімізувати негативні прояви ризику, менший від розміру очікуваного збитку і, як наслідок, страхового відшкодування. Значна частина ризику або весь ризик передається від страхувальника до страховика.
Основними об`єктами страхування в кредитній діяльності банку є: об`єкт застави; ризики, пов`язані з банківськими кредитами, виданими (прийнятими) гарантіями.
Страхування кредитів використовується банками у двох формах:
1) заставного або кауційного страхування. У цьому випадку страхувальником є позичальник, об`єктом страхування його майнова відповідальність перед банком, що надав кредит, за своєчасну і повну виплату боргу і процентів за ним;
2) делькредерного страхування. У цьому випадку страхувальник – банк, а об’єкт страхування – відповідальність усіх чи окремих позичальників перед банком за своєчасне і повне погашення кредиту і процентів за ним, тобто фінансовий ризик банку отримати збитки внаслідок невиконання або неналежного виконання його позичальниками умов кредитних угод. У цьому випадку сума страхових внесків, які сплачує банк, може враховуватися при встановленні процентної ставки за кредит.
Перевагою страхування ризику кредитного портфеля над резервуванням є те, що обсяг відшкодування негативних наслідків не обмежується сформованим за рахунок відрахувань страховим фондом, а визначається вартістю об’єкта страхування, розміром страхового внеску та, відповідно, страховою сумою.
Під забезпеченням слід розуміти види та форми гарантованих зобов`язань позичальника перед кредитором щодо повернення кредиту у випадку можливого його неповернення позичальником. До забезпечення належать:
1. Застава матеріальних цінностей та майнових прав. Предметом застави може бути: майно, яке згідно з законодавством України може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення: товарно-матеріальні цінності, цінні папери, депозити, нерухоме майно; майнові права, тобто права користування майном, у тому числі і об`єктами права інтелектуальної власності.
Застава означає, що банк має право в разі невиконання позичальником зобов`язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Таким чином, застава як спосіб зниження кредитного ризику – це, по-перше, конкретизація та посилення права кредиторської вимоги, а по-друге – право переваги.
2. Гарантія, за якою банк, інша фінансова установа, страхова організація, яка носить загальну назву “гарант”, гарантує перед кредитором виконання боржником свого обов`язку за договором. Гарантія розглядається як самостійне зобов`язання гаранта перед банком, яке в правовому полі не залежить від інших договірних зобов`язань. Претензії банку, який отримав гарантію, можуть бути реалізовані у разі, якщо настане гарантійний випадок.
3. Порука – договір з односторонніми зобов`язаннями, на основі якого поручитель бере зобов`язання перед банком-кредитором сплатити у разі необхідності заборгованість позичальника. Забезпечувальна функція поруки виявляється в тому, що кредитор у разі невиконання зобов`язань боржником має право висунути свою вимогу як до боржника, так і до поручителя. У разі невиконання зобов`язань боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки.
2.4.2 Управління валютним ризиком банку
У світовій та вітчизняній практиці банки є одними з головних учасників валютного ринку, де їх діяльність складається з управління активами та пасивами в іноземній валюті, а отже, пов’язана з валютним ризиком (елементом ринкового ризику), що виникає у зв’язку з використанням різних валют під час здійснення банківських операцій.
Під валютним ризиком розуміють імовірність для банку грошових збитків або зменшення вартості капіталу внаслідок несприятливих змін валютних курсів у період від придбання до продажу позицій у валюті.
Існування широкого спектру валютних ризиків обумовлене також переліком різноманітних факторів, що спричиняють появу ризику. Розрізняють довгострокові та короткострокові фактори коливання обмінних курсів.
Довгострокові фактори виникнення валютного ризику містять у собі: загальну економічну ситуацію в країні, політичну ситуацію, рівень процентних ставок, рівень інфляції, стан платіжного балансу, систему валютного регулювання тощо. Короткострокові – незбалансованість окремих ринків та стан ринкового і конкурентного середовища.
Дані фактори є зовнішніми стосовно банку. Банк може мати дуже незначний вплив на формування цих факторів, тому зусилля банку мають бути спрямовані на управління валютним ризиком усередині самого банку.
Елемент валютного ризику для банку сконцентровано у співвідношенні активів і пасивів, позабалансових вимог та зобов’язань в іноземній валюті. Тобто фахівці банківського бізнесу здійснюють управління валютними ризиками через управління валютною позицією.
Отже, результат (збитки або прибутки) залежить не лише від зміни валютного курсу, а й від зайнятої валютної позиції.
Валютна позиція визначається співвідношенням між сумою активів і позабалансових вимог у певній іноземній валюті (Ав) та сумою балансових і позабалансових зобов’язань у тій самій валюті (Пв) й розраховується окремо за кожною іноземною валютою, що входить до мультивалютного портфеля банку.
За фактором впливу на баланс банку розрізняють балансову, позабалансову та загальну валютні позиції.
Балансова валютна позиція – це співвідношення (різниця) між сумами балансових активів і зобов’язань банку в одній валюті. Вона виникає в результаті проведення операцій, що безпосередньо впливають на баланс банку. Особливістю такої позиції є те, що її переоцінка внаслідок зміни валютного спот-курсу повинна відноситися безпосередньо на фінансовий результат банку як курсова різниця.
Позабалансова валютна позиція – це співвідношення (різниця) між сумами позабалансових вимог і позабалансових зобов’язань банку в одній валюті. Вона виникає внаслідок проведення операцій, що безпосередньо не впливають на баланс банку. Особливістю такої позиції є те, що її переоцінка внаслідок зміни валютного спот-курсу не визнається фінансовим результатом до моменту реального перенесення позиції на баланс, а переоцінка, пов’язана зі зміною форвард-курсу, фінансовим результатом визнається.
Загальна валютна позиція – це сума балансової і позабалансової валютної позицій. Саме така позиція розраховується з метою оцінки й аналізу загального обсягу валютних операцій банку.
За фактором схильності до валютного ризику виділяють закриту й відкриту валютні позиції. Остання, у свою чергу, поділяється на коротку та довгу валютні позиції.
Закрита загальна валютна позиція виникає в разі, коли сума активів і позабалансових вимог у певній іноземній валюті дорівнює сумі балансових та позабалансових зобов’язані у тій самій валюті. З погляду валютного ризику така позиція не становить загрози для банку, оскільки внаслідок зміни валютного курсу і активи, і зобов’язання зміняться на однакову величину при постійному розмірі капіталу банку.
Відкрита валютна позиція виникає, коли сума активів і позабалансових вимог у визначеній іноземній валюті не збігається з сумою балансових та позабалансових зобов’язань у тій самій валюті. З погляду ризику така позиція становить загрозу для банку, оскільки зі зміною валютного курсу активи і зобов’язання зміняться не на однакову величину, що призведе до зміни розміру капіталу банку.
Довга відкрита валютна позиція – це ситуація, коли сума активів у певній іноземній валюті перевищує суму зобов’язань у тій самій валюті. Банк за такої позиції може понести збитки внаслідок падіння курсу іноземної валюти щодо національної й отримує дохід у вигляді позитивної курсової різниці у випадку падіння курсу національної валюти щодо іноземної.
Коротка відкрита валютна позиція – це ситуація, коли сума зобов’язань у певній іноземній валюті перевищує суму активів у тій самій валюті. Банк за такої позиції може понести збитки внаслідок падіння курсу національної валюти щодо іноземної валюти й отримає дохід у вигляді позитивної курсової різниці у випадку знецінення іноземної валюти щодо національної.
За тривалістю така позиція поділяється на: денну відкриту валютну позицію (змінюється протягом дня); балансову відкриту валютну позицію, що переходить наступного дня і відображається на відповідних рахунках реструктурованого балансу.
За призначенням виділяють спекулятивну валютну позицію та валютну позицію для хеджування. Крім того, розрізняють ще й структурну валютну позицію, до якої банк вдається, аби захиститися від несприятливого впливу можливих змін валютних курсів на співвідношення його капіталу й активів (ризик недостатності капіталу).
Слід зазначити, що зміни у валютних позиціях банку виникають постійно як результат операцій в іноземній валюті, що здійснюються ним. Банківська установа потребує постійного обліку відкритих позицій банку. Причому за умов ефективного управління відкритою валютною позицією банку кожну довгу позицію з іноземних валют завжди має врівноважувати коротка позиція в іншій валюті. Валютна позиція уповноваженого банку визначається щоденно, окремо щодо кожної іноземної валюти.
Визначимо перелік операцій банку, що впливають на розмір відкритої валютної позиції, а, отже, і на активи та пасиви банку в іноземній валюті: купівля (продаж) готівкової та безготівкової іноземної валюти, поточні й строкові операції (на умовах своп, форвард, опціон тощо), за якими виникають вимоги та зобов’язання в іноземних валютах, незалежно від способів та форм розрахунків за ними; отримання (сплата) іноземної валюти у вигляді доходів або витрат та нарахування доходів і витрат, які враховуються на відповідних рахунках; купівля (продаж) основних засобів і товарно-матеріальних цінностей за іноземну валюту; надходження коштів в іноземній валюті до статутного фонду; погашення банком безнадійної заборгованості в іноземній валюті (списання якої здійснюється з відповідного рахунка витрат); інші обмінні операції з іноземною валютою (виникнення вимог в одній валюті при розрахунках за ними в іншій валюті, у тому числі національній, що призводить до зміни структури активів при незмінності пасивів і навпаки).
Валютні активи – це ресурси в іноземній валюті, які контролюються банком як результат минулих подій, використання яких ймовірно, сприятиме в майбутньому зростанню економічної вигоди. Відповідно в балансовому звіті банку валютні активи представлені як: готівкова іноземна валюта; банківські метали; кошти в іноземній валюті на кореспондентських рахунках ностро в НБУ та інших банках; депозити і кредити, надані іншим банкам; цінні папери в іноземній валюті; валютні кредити, надані клієнтам; інвестиції в іноземній валюті в асоційовані й дочірні компанії.
Валютні активи банку формуються внаслідок проведення ним активних валютних операцій, до яких належать операції з розміщення іноземної валюти та банківських металів з метою отримання доходів.
Склад і структура валютних активів значною мірою залежать від пасивних валютних операцій, тобто операцій, за допомогою яких банк формує валютні ресурси для проведення активних операцій.
До джерел залучення валютних коштів (до валютних пасивів) належать: іноземна валюта на кореспондентських рахунках лоро; валютні депозити й кредити, отримані від інших банків; кошти в іноземній валюті на поточних і депозитних рахунках клієнтів; кредити, отримані від міжнародних фінансових організацій; інші зобов’язання в іноземній валюті та банківських металах.
З метою зменшення валютного ризику в діяльності банків НБУ установлює норматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції банку.
Отже, валютна позиція банку є традиційним індикатором валютного ризику – невід’ємної складової сучасного банківського бізнесу. Тому методи страхування валютних ризиків, методи управління активами і пасивами в іноземній валюті, напрацьовані учасниками міжнародного валютного ринку за період його функціонування, і, насамперед, банками, мають об’єктом свого впливу саме валютну позицію.
Під час управління валютним ризиком банк може застосовувати дві полярні альтернативні стратегії – стратегія валютного метчингу та стратегія максимізації прибутку.
Стратегія управління, яка передбачає вирівнювання валютної структури балансу, називається валютним метчингом. Застосовуючи цю стратегію банкам слід пам’ятати, що приведення у відповідність валютної структури активів та зобов’язань, хоч і дає змогу банкові уникнути значної частини валютного ризику, та все ж не виключає його повністю, оскільки залишається ризик, пов’язаний з репатріацією прибутків від міжнародної діяльності або виплатою дивідендів в іноземній валюті.
Вирівнювання структури активів і пасивів в іноземній валюті з метою зниження валютного ризику на практиці не завжди можливе.
На регіональних ринках окремі валюти іноді є не досить популярними та доступними, і учасники ринку не завжди мають можливості для повного узгодження активів і зобов’язань у всіх іноземних валютах. Особливо це стосується банків, адже вони оперують значними обсягами багатьох валют, а також тому, що їхня валютна позиція значною мірою залежить від потреб клієнтів.
Отже, можливість повного узгодження всіх надходжень та платежів в іноземній валюті є, скоріше, теоретичною, і на практиці досягти такої відповідності практично неможливо.
Проте банки можуть обрати альтернативну стратегію – максимізацію прибутку. Суть її полягає в тому, що учасники ринку “грають” на валютних курсах з метою отримання прибутків спекулятивного характеру, залишаючи валютну позицію відкритою та свідомо наражаючись на підвищений ризик.
У такому разі управління валютною позицією здійснюється з огляду на таку закономірність: довга валютна позиція забезпечує прибутки за умови підвищення курсу іноземної валюти і завдає збитків у разі його зниження, а коротка – навпаки. Чим вищий ризик бере на себе учасник, тим більший прибуток він може отримати від “гри” на валютних курсах, але за несприятливих змін на валютному ринку і його втрати також будуть значними.
Правильним є і протилежне твердження: зниження рівня валютного ризику означає не тільки зменшення ймовірних збитків, але й обмеження потенційних можливостей отримання прибутків. Саме ця обставина спонукає певних учасників валютного ринку, зокрема банки, свідомо залишати свої позиції незахищеними в надії на отримання додаткових прибутків від сприятливої динаміки ринкових параметрів. Якщо банк обрав стратегію максимізації прибутку, то постає потреба оцінити валютний ризик та ймовірні наслідки схвалених управлінських рішень.
Волатильність та нестабільність міжнародних валютних ринків постійно спонукають банки до пошуку ефективних методів управління фінансовими ризиками.
Аналіз методів управління валютним ризиком та валютною позицією, які застосовуються в сучасних банках, дає змогу виокремити дві основні групи: управління валютною структурою балансу (натуральне управління); хеджування валютного ризику (синтетичне управління) (рис. 2.2).
Рисунок 2.2 – Методи управління валютною позицією
Суть першої групи методів полягає у впливі на валютну структуру балансу з метою обмеження наслідків переоцінки валютних інструментів.
До цих методів належать: структурне балансування валютних потоків за сумами та строками; проведення конверсійних операцій; зміна строків валютних платежів (випередження та відставання).
Загалом це – традиційні прийоми, які досить широко застосовуються в практиці іноземних банків та певною мірою використовуються у вітчизняних.
Структурне балансування валютних потоків за сумами та строками узгодження обсягів і строків активних і пасивних операцій з усіма іноземними валютами, якими оперує банк таким чином, щоб це дало змогу закрити валютну позицію або знизити її обсяг до прийнятного рівня.
Ідея методу структурного балансування може застосовуватися щодо будь-яких балансових операцій з валютними коштами: конверсійні операції; укладення кредитних і депозитних угод в іноземній валюті; узгодження валютних надходжень і платежів; реструктуризація кредиторської та дебіторської валютної заборгованості; купівля-продаж цінних паперів, деномінованих в іноземній валюті.
Обсяги й терміни проведення подібних операцій добираються таким чином, щоб це дало змогу закрити валютні позиції або знизити їх обсяг до прийнятного рівня.
Структурне балансування полягає в бажанні підтримувати таку структуру активів і пасивів, яка дасть змогу перекрити збитки від зміни валютного курсу прибутком, отриманим від цієї самої зміни за іншими позиціями балансу.
Інакше кажучи, подібна практика є намаганням дістати максимально можливу кількість “закритих” позицій, мінімізувавши таким чином валютні ризики. Але оскільки мати “закритими” всі позиції не завжди можливо та розумно, то слід бути готовими до негайних акцій зі структурного балансування. Наприклад, якщо банк очікує, що відбудуться з великою ймовірністю значні зміни валютних курсів внаслідок девальвації грошової одиниці, то йому потрібно негайно конвертувати вільну готівку у валюту платежу. А якщо ж говорити про співвідношення між різними іноземними валютами, то в такій ситуації, крім конверсії валюти, курс якої падає, – у надійнішу. Можна здійснити, наприклад, заміну цінних паперів, деномінованих у “хворій” валюті, на надійніші фондові цінності. Тобто структурне балансування валютних потоків полягає в узгодженні обсягів і строків активних і пасивних операцій з усіма іноземними валютами, з якими працює банк.
Одним із найпростіших і водночас досить поширених способів балансування є приведення у відповідність валютних потоків, що відбивають доходи та витрати. Щоразу, укладаючи угоду, яка передбачає отримання або, навпаки, виплату іноземної валюти, менеджери банку повинні намагатися зупинити свій вибір на тій валюті, яка допоможе закрити (повністю або частково) наявні “відкриті” валютні позиції.
Ще одним з прийомів, який часто використовується банками під час управління валютними позиціями, є здійснення конверсійних операцій. Наднормативний обсяг позиції за певною валютою може бути зменшений завдяки її обміну на іншу валюту, за якою обсяг позиції був нижчий від нормативу. Це дає змогу приводити валютні позиції відповідно до установлених вимог без здійснення операцій з базовою валютою. Як правило, банки вдаються до конверсії валюти, курс якої знижується, у більш надійну й стабільну валюту. Якщо, наприклад, очікується значне підвищення курсу долара США щодо англійського фунта, то є сенс у швидкому обміні вільних коштів у фунтах на долари.
Зміну терміну платежу звичайно називають тактикою “лідз енд легз”. Вона полягає у маніпулюванні строками здійснення розрахунків, що застосовується тоді, коли очікуються різкі зміни курсів валюти ціни або валюти платежу. Застосування такої тактики дає змогу закрити короткі позиції за певними валютами до зростання їх ринкового курсу і, відповідно, довгі позиції – до зниження курсу.
Найпоширенішими на практиці формами подібної тактики є: прискорення репатріації (повернення до своєї країни з-за кордону) капіталу, прибутків, інших коштів в очікуванні ревальвації національної валюти або сповільнення процесів репатріації перед девальвацією національної валюти; прискорення або сповільнення погашення основної суми боргу в іноземній валюті та виплати процентів залежно від зміни валютного курсу; дострокова оплата послуг і товарів (основних фондів, товарно-матеріальних цінностей) у разі сподіваної апреації, тобто підвищення курсу валюти платежу, або затримка платежів при очікуванні депреації, тобто зниження курсу; прискорення або сповільнення нарахування і виплати дивідендів, погашення основної суми кредитів і процентів за ними, надходження коштів в іноземній валюті до статутного фонду банку тощо; регулювання одержувачем іноземних валютних коштів строків їх конверсії в національну валюту.
Імовірність застосування прийому випередження й відставання значною мірою визначається законодавчим регулюванням країни та умовами фінансових контрактів. Переважна більшість угод, за якими здійснюються платежі, передбачає як можливість дострокової оплати, так і види й обсяг штрафних санкцій (пені, неустойки тощо) за несвоєчасне здійснення переказів валютних коштів. В останньому випадку затримка платежу, пов’язана зі зменшенням курсу, буде виправдана тільки тоді, коли зменшення обсягів витрат на придбання валюти за новим курсом перекриє суму нарахованих штрафів.
Слід зауважити, що управління валютними позиціями шляхом проведення балансових операцій часто не відповідає власним потребам та планам банку, а іноді є невигідним з погляду витрат. Однак вітчизняні банки змушені вдаватися до таких прийомів за браком необхідних умов для застосування більш сучасних і досконалих методів регулювання валютної позиції, таких, зокрема, як строкові валютні угоди.
Методика хеджування, або синтетичного управління, передбачає створення захисту від валютних ризиків укладенням додаткових строкових угод щодо іноземної валюти, які можуть компенсувати певні фінансові втрати за балансовими статтями внаслідок зміни валютного курсу.
Переваги синтетичного управління: гнучкість; існування можливостей для швидкого маневру без зміни в балансу банку; можливість оперативного реагування на відхилення у співвідношеннях активів і пасивів в іноземних валютах.
Отже, необхідною умовою ефективності цього методу є існування ліквідного строкового ринку, який би давав змогу здійснювати операції з похідними інструментами у будь-який час і в будь-яких обсягах.
Хеджування здійснюють за допомогою проведення таких операцій, як: форвардні валютні угоди; валютні ф’ючерси та опціони; валютні своп-контракти; свопціони; комбінації типу подвійний форвард, валютний своп та інші, які відрізняються за характеристиками й механізмами функціонування.
Форвардні угоди є, напевне, найчастіше застосовуваним способом хеджування (саме тому іноді під хеджуванням розуміють лише форвардні операції зі страхування валютних ризиків), що має на меті уникнення ризиків, пов’язаних з операціями купівлі-продажу іноземної валюти, і передбачає її поставку в строки більше ніж два дні. Найчастіше строками для такого типу є один-три або шість місяців (хоча, як уже зазначалося, терміни таких угод можуть сягати кількох років). Форвардні зобов’язання є твердими, тобто обов’язковими до виконання.
Умови форвардного контракту такі: курс фіксується на момент укладення угоди; реальне постачання валюти відбудеться через обумовлений проміжок часу; обсяг контракту не стандартизований.
Недоліком застосування форвардних контрактів для хеджування валютного ризику є те, що форвардні угоди укладаються на міжбанківському ринку, а не на біржі. Таким чином, укладаючи форвардну угоду, банк наражається на кредитний ризик.
Крім простої форвардної угоди (так званого аутрайт) до цього різновиду можна віднести й складнішу угоду – своп.
Операції типу своп полягають у купівлі іноземної валюти на умовах спот з наступною зустрічною операцією на умовах форвард. У результаті таких угод банки купують валюту, необхідну для міжнародних розрахунків, і диверсифікують свої валютні резерви, зберігаючи валютні позиції закритими. Використання своп-контрактів набуло популярності на початку 1980-х рр. На сьогодні банки та інші суб’єкти міжнародного валютного ринку мають змогу використовувати у своїй практиці як класичні операції своп, так і їх різновиди у вигляді опціонних, валютно-процентних свопів тощо.
Класичні свопи залежно від послідовності виконаних операцій спот і форвард поділяються на репорт і депорт. Репорт – це продаж валюти на умовах спот і одночасна купівля на умовах форвард. Депорт – купівля валюти на умовах спот і продаж на умовах форвард.
Можливі й інші комбінації: операції типу подвійний форвард, укладені за такими самими умовами на різні строки, теж можуть використовуватись у процесі управління валютною позицією та мають назву “форвардний своп”.
Наприклад, форвардна угода з купівлі валютних коштів, укладена строком на один місяць, урівноважується форвардною угодою з продажу такого самого обсягу валюти на три місяці. У такий спосіб активи й пасиви в іноземній валюті збалансовуються, а валютна позиція упродовж місяця лишається закритою.
Подібні операції можуть здійснюватися з різними деривативами – форвардами, ф’ючерсами, опціонами, своп-контрактами – також у будь-якому їх поєднанні.
Найбільш дієвим інструментом управління, придатним для швидкого регулювання позицій, є строкові біржові угоди, тобто ф’ючерси й опціони.
Якщо для регулювання валютної позиції угоду укладено на біржі, то банк має змогу в будь-який час звільнитися від прийнятих за контрактом зобов’язань через проведення протилежної за змістом біржової операції. Перевагою цього прийому є гнучкість і надання можливостей для швидкого маневру без змін у балансі банку. Це забезпечує оперативне реагування на відхилення у співвідношеннях активів і пасивів в іноземних валютах, тому подібна тактика може з успіхом застосовуватися для щоденного контролю за рівнем валютних позицій банку. Але необхідною умовою щодо ефективності цього методу є існування ліквідного строкового ринку, який би допомагав здійснювати операції з похідними інструментами у будь-який час і в будь-яких обсягах.
Валютним ф’ючерсом називається контракт на купівлю чи продаж стандартизованої суми іноземної валюти за стандартизованою специфікацією валют і погодженою ціною. Ф’ючерсні контракти укладаються тільки на біржовому ринку, що підвищує їх надійність і рівень страхування валютних ризиків. Ф’ючерсні контракти можуть використовуватися для хеджування прибутку іноземних філій банку.
Фінансовий зміст хеджування за допомогою ф’ючерсів полягає в тому, що хеджер може перекласти певну частку ризику на професійних спекулянтів, які забезпечують ліквідність строкового ринку. Ф’ючерсні контракти не є обов’язковими для виконання, на відміну від форвардних і, як свідчить статистика, виконуються в умовах міжнародного ринку лише в 5% випадків.
Ф’ючерси надають учасникам ринку оперувати в умовах надійності укладених угод, високої ліквідності контрактів, але за обмеженого кола валют, які обмінюються одна на одну.
Опціон також є видом контракту, згідно з яким покупець має право протягом певного терміну або купити за фіксованою ціною певну суму іноземної валюти (опціон типу кол – call), або продати її (опціон типу пут – риt). Власник опціону приймає рішення про те, скористатися чи ні наданим йому правом, залежно від динаміки валютних курсів. В усіх випадках ризик, якому піддається власник опціону, попередньо обмежений ціною опціону, а виграш теоретично необмежений і на практиці буває досить значним. Хеджування методом опціонних угод відрізняється від операції форвард тим, що за банком зберігається право вибору, яке підвищує ефективність операції.
З опціоном можна здійснити такі види операцій: купівлю опціону на купівлю, продаж опціону на купівлю, купівлю опціону на продаж, продаж опціону на продаж.
Опціони put використовуються: для хеджування короткої валютної позиції; якщо курс має тенденцію до підвищення; для перепродажу з метою отримання прибутку.
Опціони саll використовують: з метою хеджування довгої валютної позиції; якщо курс має тенденцію до зниження; з метою хеджування очікуваних надходжень у валюті і продажу валюти.
Перевагою використання опціону є те, що його власник може уникнути збитків від різкої зміни валютних курсів, заздалегідь зафіксувавши для себе рівень обмінних курсів. Якщо ж різкої зміни не відбудеться, власник опціону може відмовитися від його виконання, а його максимальні витрати складуть суму, що дорівнює премії, виплаченій за купівлю опціону.
Широкий вибір похідних фінансових інструментів на міжнародних ринках дає змогу банкам знаходити найефективніші комбінації щодо здійснення валютних операцій та застосовувати досконалі методи управління валютною позицією з метою зменшення валютного ризику. Для вітчизняних банків можливості щодо здійснення строкових валютних операцій на внутрішньому ринку неможливі, а на міжнародних ринках досить обмежені.
Як свідчить аналіз методів управління валютною позицією, світовій практиці відомо багато способів хеджування валютних ризиків. Залежно від умов, у яких працюють суб’єкти валютного ринку, та стратегії їх поведінки можливе застосування ними різного набору розглянутих напрямків управління валютною позицією. Вітчизняні банки за об’єктивних причин не можуть бути прикладом активних користувачів усього спектра методів, зокрема, синтетичного управління валютною позицією. За таких умов банки здебільшого, використовують стратегію непокриття ризику в межах встановлених Національним банком лімітів.
2.4.3 Управління процентним ризиком банку
Ризик процентної ставки (процентний ризик) – абсолютна (відносна) величина або ймовірносний показник можливих втрат економічного суб’єкта від заданої зміни ринкових процентних ставок протягом заданого періоду часу в майбутньому.
Зміна процентних ставок призводить до ефектів, що в довгостроковій перспективі завжди можуть бути представлені як зміна власного капіталу банку.
У короткостроковій перспективі ці ефекти можуть бути виражені в різних формах, основними з яких є:
1) зміна прибутку. Традиційно цьому ефекту приділялося більше уваги, адже він відбивається на фінансових показниках банку. Якщо раніше ефект зміни прибутку розглядався як еквівалентний зміні чистого процентного доходу банку, то останнім часом все частіше банки аналізують зміну прибутку в цілому. Це пов’язано з тим, що частка чистого процентного доходу в загальному прибутку банків поступово знижується, а непроцентні доходи і витрати можуть бути дуже чутливими до зміни ставок;
2) зміна економічної вартості банку. Економічна вартість банку – це поточна вартість очікуваних чистих грошових потоків за балансовими і позабалансовими вимогами і зобов’язанням, дисконтованими за ринковими процентними ставками. Економічну вартість банку можна розглядати як оцінку власного капіталу банку в майбутньому, приведеного до поточної вартості. Звідси зрозуміло, що зміна економічної вартості банку може мати і короткостроковий ефект: зміна курсової вартості акцій банку, зміна кредитного рейтингу (і внаслідок цього зміна короткострокового прибутку).
Стратегії управління процентним ризиком: управління гепом; управління дюрацією; управління шляхом використання строкових фінансових інструментів (синтетичне управління).
Управління гепом. З метою оцінки ступеня схильності бізнесу до процентного ризику (чутливість до коливань процентної ставки) звичайно аналізуються розриви строкової структури процентних активів і пасивів (геп-аналіз).
Для визначення показника гепу всі активи і пасиви банку поділяються на групи: активи та пасиви, чутливі до зміни процентної ставки; активи та пасиви, нечутливі до зміни процентної ставки.
Очевидно, що такий поділ можна здійснити тільки в межах конкретно визначеного часового інтервалу, оскільки в довгостроковій перспективі всі активи та пасиви будуть переоцінені або повернуті до банку, а, отже, їх слід визнати чутливими до зміни процентної ставки.
Активи і пасиви є чутливим і до зміни процентних ставок протягом фіксованого проміжку часу, якщо виконується хоча б одна з наведених вимог: дата перегляду плаваючої ставки потрапляє в межі зафіксованого часового інтервалу; строк погашення настає в цьому інтервалі; термін проміжної або часткової виплати настає в цьому інтервалі.
Активи (пасиви), чутливі до зміни процентної ставки, містять: внески (депозити), за якими закінчується строк договору; внески з плаваючою процентною ставкою; кредити, що будуть повернуті в аналізований період; кредити з плаваючою процентною ставкою; амортизація основної суми кредитів, строк договору за якими не закінчується протягом даного періоду; цінні папери (у тому числі векселі, облігації), що погашаються протягом даного періоду; цінні папери, за якими виплачується купонний дохід протягом даного періоду; інші активи і зобов’язання, включаючи фінансові інструменти, що знаходяться поза балансом.
До нечутливих активів та зобов’язань належать такі, доходи та витрати за якими протягом фіксованого часового інтервалу не залежать від зміни процентної ставки на ринку.
Після групування процентних активів і пасивів розраховується геп (розрив, дисбаланс) за даним періодом, що дорівнює різниці сумарного обсягу процентних активів, які підлягають переоцінці в даний період і сумарного обсягу процентних пасивів, що підлягають переоцінці в даний період.
Суть впливу геп на процентний прибуток при зміні процентних ставок полягає в такому. Негативний геп показує, що в банку більше пасивів, чутливих до процентної ставки, ніж аналогічних активів: зростання процентних ставок викликає зниження ЧПМ і чистого доходу, оскільки збільшення витрат за пасивами відбувається більшою мірою, ніж доходів за активами; зниження процентних ставок призводить до збільшення ЧПМ внаслідок зниження процентних витрат.
Позитивний геп показує, що в банку більше активів, чутливих до процентної ставки, ніж пасивів: зростання процентних ставок призводить до збільшення чистого прибутку і ЧПМ, оскільки процентні доходи за банківськими активами зростуть більшою мірою, ніж витрати запозичення; зниження процентних ставок викликає втрату чистого доходу і зниження ЧПМ, оскільки процентні доходи за активами знижуються швидше, ніж пов’язані з пасивами процентні витрати.
Якщо в банку нульовий геп, чутливі до процентної ставки активи і пасиви рівні, й однакові зміни процентної ставки не впливають на процентний прибуток.
І позитивний, і негативний геп надають потенційну можливість отримати більшу маржу, ніж у разі нульового гепу.
Геп є мірою процентного ризику, на який наражається банк протягом зафіксованого часового інтервалу. Незалежно від того, позитивний чи негативний геп, чим більша абсолютна величина гепу, тим вищий рівень процентного ризику приймає на себе банк і тим більше змінюється його маржа.
Якщо початок періоду часу належить до майбутнього, то геп називається періодичним, якщо ж початок періоду збігається з поточним часом, то геп називають кумулятивним. Періодичні гепи показують час потенційних змін доходу залежно від зміни процентної ставки. Кумулятивний геп вимірює загальний процентний ризик за весь розглянутий період.
Кумулятивний (нагромаджений) геп – це алгебраїчна сума (з урахуванням знака) гепів у кожному з часових інтервалів, на які поділено часовий горизонт.
Для обчислення показника кумулятивного гепу в кожному з інтервалів обчислюють алгебраїчну суму гепів за попередні періоди:
, (2.6)
де: KGAP – кумулятивний геп;
T – часовий горизонт; T=1,N.
Кумулятивний геп показує незбалансованість (різницю) між загальним обсягом чутливих активів і зобов’язань банку, які протягом часового горизонту можуть бути переоцінені.
За економічним змістом кумулятивний геп – це інтегральний показник, що відбиває рівень процентного ризику, на який наражається банк протягом розглянутого часового горизонту. Банк може управляти цим ризиком, установлюючи ліміт кумулятивного гепу як максимально допустиму його величину та приводячи структуру чутливих активів і зобов’язань у відповідність з установленим лімітом (індексом процентного ризику).
Індекс процентного ризику дорівнює відношенню абсолютної величини кумулятивного гепу (в кожному з періодів) до робочих активів (у процентах):
, (2.7)
де: ІRТ – індекс процентного ризику;
А – робочі активи банку.
Індекс процентного ризику показує, яка частина активів (коли геп позитивний) чи пасивів (коли геп негативний) може змінити свою вартість унаслідок зміни ринкових ставок. Індекс розраховується без урахування знака, оскільки і позитивний, і негативний геп можуть призвести банк до збитків.
Оцінка ризику банку за допомогою індексу процентного ризику забезпечує достатній рівень точності за умови, що величина робочих активів залишається сталою протягом усього часового горизонту. Якщо ж обсяг таких активів протягом періоду змінюється, то логічно оцінювати співвідношення кумулятивного гепу в кожному з періодів та тієї величини робочих активів, яка прогнозується в цей період. Проте зробити такий прогноз досить складно. Наприклад, величина залучених коштів залежить не лише від банку і не завжди піддається прогнозуванню.
У такому разі використовують коефіцієнт ризику, обчислений як відношення кумулятивного гепу до капіталу банку. Як відомо, капітал банку є більш стабільною величиною, ніж робочі активи. Крім того, оскільки геп – це індикатор процентного ризику банку, а всі ризики мають відшкодовуватися за рахунок його власних коштів, то цілком логічно зіставляти геп саме з капіталом. Отже, коефіцієнт процентного ризику обчислюється за формулою:
, (2.8)
де: КРТ – коефіцієнт процентного ризику;
К – власний капітал банку.
Очікуваний процентний ризик у грошовому вираженні як очікувана зміна прибутку ∆Р від зміни рівня процентних ставок R виражається через кумулятивний геп таким чином:
∆Р ≈ (Rp – R) * KGAP. (2.9)
Якщо за період, для якого розрахований геп, процентні ставки зростуть, то позитивний геп призведе до очікуваного збільшення процентного прибутку. Якщо ставки знизяться, то негативний геп призведе до збільшення очікуваного прибутку. Реальна зміна прибутку відповідатиме очікуваній, якщо зміни відбудуться в передбачуваному напрямку і масштабі.
Головна ідея управління гепом полягає в тому, що величина та вид (позитивний або негативний) гепу мають відповідати прогнозам зміни процентних ставок.
Правило управління гепом: якщо геп позитивний, то зі зростанням процентних ставок маржа банку зростатиме, і, навпаки, у разі їх зниження маржа зменшуватиметься; якщо геп негативний, то зі зростанням процентних ставок маржа банку зменшуватиметься, а з їх зниженням – збільшуватиметься.
Отже, головне – щоб геп відповідав тому напрямку руху ставок, який забезпечить підвищення прибутку, тобто був позитивним за підвищення ставок і негативним – за їх зниження.
Проте менеджеру банку слід пам’ятати, що потенційна можливість отримання додаткового прибутку супроводжується підвищеним рівнем процентного ризику. Якщо прогноз зміни ставок виявиться помилковим або не справдиться, то це може призвести до зниження прибутку банку і навіть до збитків. Отже, за наявності позитивного чи негативного гепу цілком реальною є як імовірність отримання додаткових доходів, так і ймовірність фінансових втрат.
Можливі дві стратегії управління процентним ризиком на основі гепу – фіксація спреду та управління гепом.
Стратегія фіксації спреду передбачає максимальну збалансованість позицій за чутливими активами та зобов’язаннями банку, тобто нульовий геп. У такому разі процентна маржа банку залишається стабільною, незалежною від коливань процентних ставок на ринку. Ця стратегія є найпростішою та досить надійною, адже вона не потребує ні точних прогнозів, ні складного аналітичного забезпечення.
Стратегія управління гепом має на меті отримання підвищених прибутків і передбачає свідоме прийняття ризику, а тому характеризується як більш агресивна. У разі реалізації ризику маржа знизиться, що буде зумовлено підвищенням ставок за негативного гепу або зниженням ставок за позитивного гепу. У процесі реалізації цієї стратегії банку необхідно досягти відповідності між видом гепу (позитивний/негативний) та прогнозами зміни процентних ставок. Якщо спрогнозувати зміну процентних ставок неможливо, наприклад, через нестабільність економіки або під час кризових періодів, значно безпечнішою буде стратегія фіксації спреду.
Вітчизняна практика показує, що банки здебільшого надають перевагу стратегії фіксації спреду, утримуючи незначний розрив між активами і пасивами з однаковими термінами погашення. Водночас очевидно, що повністю збалансувати активи і пасиви за строками та обсягами неможливо (та й недоцільно), а тому проблеми, пов’язані з управлінням гепом, не втрачають своєї актуальності.
Методи гепу є традиційними підходами до управління активами і пасивами банку з метою зниження процентного ризику. До переваг цієї групи методів можна віднести простоту та доступність, що особливо важливо для вітчизняних банків за браком інших можливостей, які надає розвинений фінансовий ринок.
Недоліками даних методів є недостатня гнучкість, необхідність проведення реструктуризації балансу у зв’язку зі змінами ринкових ставок, брак достатнього простору для маневру. Вимога приведення у відповідність структури активів і пасивів перешкоджає повному врахуванню потреб клієнтів, коли йдеться про укладення кредитних і депозитних угод, потребує деякого часу і може стати неприйнятною для оперативного управління процентним ризиком банку. Проведення збалансованих операцій не завжди відповідає потребам банку, його планам на майбутнє, а іноді невигідне з погляду витрат.
Практичне застосування геп-менеджменту засвідчило низку істотних недоліків цього підходу:
1. Навіть нульовий геп не гарантує повного захисту від ризику, оскільки ставки за активами та зобов’язаннями можуть змінюватися несинхронно. У періоди економічного піднесення ставки за активами зростають швидше, ніж ставки запозичення. Під час спаду зниження ставок за зобов’язаннями випереджає аналогічні зміни в ставках за активами. Загалом ставки за активами мають тенденцію змінюватися швидше, ніж ставки за зобов’язаннями, а між моментами зміни ставок існує розрив у часі (лаг).
2. Методи управління гепом потребують наявності точного та надійного прогнозу зміни ставок. Проте абсолютно точний прогноз зміни всіх параметрів ставки – напрямку, швидкості та розміру – отримати майже неможливо. Якщо напрямок руху процентних ставок можна передбачити, то час і величину змін важко спрогнозувати. Дві основні характеристики процентних ставок – мінливість і непередбачуваність – значно ускладнюють використання стратегії гепу в процесі управління.
3. Ефективність управління кумулятивним гепом значною мірою залежить від правильності вибору часових інтервалів. Не так просто визначити момент, коли конкретні види активів та зобов’язань треба переоцінити. Крім того, вибір планових періодів, протягом яких проводиться балансування активів, і пасивів, чутливих до змін ставки, є досить суб’єктивним, що може призвести до несприятливих наслідків, коли окремі статті балансу потрапляють у проміжки між періодами переоцінювання.
4. Перехід від позитивного гепу до негативного і навпаки потребує певного часу, а банки не завжди мають у своєму розпорядженні фінансові інструменти та механізми, які б забезпечили швидкі зміни. Прогнози не справджуються негайно, і зміни ставок досягаються не відразу. Тому застосування стратегії гепу потребує достатньої тривалості процентних циклів, щоб вистачило часу скористатися перевагами. Відтак ефективність застосування геп-менеджменту знижується.
5. Складність визначення ступеня чутливості до процентної ставки для деяких фінансових інструментів.
6. Ігнорування вартості грошей з урахуванням доходів майбутніх періодів, (створення часових періодів для розрахунку гепу не враховує розходження між рухом коштів на початку і кінці періоду).
7. Ігнорування впливу зміни вартості, активів і пасивів з фіксованою ставкою при зміні процентної ставки.
Підсумовуючи сказане вище щодо принципових недоліків, можна дійти висновку, що метод УАП на основі гепу дає лише рекомендації щодо доцільності зміни чи збереження обсягів певних чутливих до процентної ставки груп активів і пасивів з метою збереження поточної прибутковості банку за мінливими процентними ставками чи збільшення поточної прибутковості за очікуваними змінами процентних ставок. Метод не дає жодних рекомендацій щодо доцільності зміни активів і пасивів, нечутливих до процентної ставки.
Управління дюрацією. Одним із методів управління процентним ризиком є управління часовим проміжком, чи дюрацією. Аналіз дюрації покладений в основу такого методу зниження процентного ризику, як портфельна імунізація.
Зміст цього методу зниження процентного ризику полягає в підборі та включенні до складу банківських портфелів активів і зобов’язань таких фінансових інструментів, які дають змогу мінімізувати чутливість різниці між вартістю активів та зобов’язань банку до зміни процентних ставок на ринку, а, отже, захищають банківський капітал від впливу процентного ризику.
Це означає, що переоцінка активів і зобов’язань, які змінюють свою вартість при зміні процентних ставок, відбувається у встановленому порядку. Але відповідно підібрана структура балансу дає змогу досягти того, щоб результати переоцінки однаково відобразилися на вартості обох сторін балансу і не мали негативного впливу на капітал банку.
Таким чином, під час переоцінки підсумок (валюта) балансу може збільшитись або зменшитись, але за умови створення імунізації вартість капіталу банку залишиться стабільною.
Отже, метою імунізації є захист банку від будь-яких змін ринкових процентних ставок протягом певного зафіксованого періоду (планового горизонту).
Головне завдання в процесі імунізації банківського балансу полягає в підборі такої комбінації активів і пасивів, яка дає змогу балансу в цілому стати нечутливим до змін ринкових ставок. При цьому окремі статті балансу залишаються чутливими до зміни параметрів ринку, але результати переоцінки активів і зобов’язань взаємно погашаються.
Дібравши склад та структуру балансових статей так, щоб середній строк погашення активів приблизно збігався із середнім строком погашення зобов’язань, банк може захиститися від негативного впливу ризику зміни процентних ставок: середній строк погашення активів = Середній строк погашення зобов’язань.
Оскільки методика портфельної імунізації передбачає зниження чутливості фінансових інструментів до впливу процентного ризику, то виникає потреба у вимірюванні такої характеристики, як чутливість. Показником, який найчастіше застосовується з цією метою, є середньозважений строк погашення фінансового інструменту – дюрація.
Дюрацію D можна визначити із співвідношення:
, (2.10)
де CFt – величина платежу в періоді t;
F – сума погашення (як правило, номінал);
n – термін погашення;
r – процентна ставка (норма дисконту).
Практична реалізація методики імунізації передбачає розрахунок дюрації всіх надходжень грошових коштів за активами та всіх виплат за пасивними операціями банку, які отримують вкладники, кредитори і акціонери банку.
Для визначення дюрації портфеля активів чи пасивів банку обчислюють дюрацію кожного фінансового інструменту, що входить до портфеля, та зважують знайдені показники за ринковою вартістю. Сума всіх отриманих значень є середньозваженим строком погашення (дюрацією) портфеля в цілому.
Дюрація портфеля активів/зобов’язань банку обчислюється за формулою:
, (2.11)
де Dp — дюрація портфеля (роки);
DFIm — дюрація m-го фінансового інструменту, що входить до складу портфеля (m=1,М);
FIm – ринкова вартість m-го фінансового інструменту;
М — кількість фінансових інструментів у портфелі.
Оскільки вартість активів перевищує вартість зобов’язань на величину капіталу банку, то співвідношення між дюрацією активів і зобов’язаннями банку описується за допомогою моделі:
, (2.12)
де DA – .зважений за вартістю надходжень строк погашення (дюрація) активів;
DL – дюрація зобов’язань;
L – загальний обсяг зобов’язань;
А — обсяг активів.
Відношення зобов’язань до активів менше за 1, тому з наведеного випливає, що дюрація портфеля активів має бути коротшою за дюрацію портфеля зобов’язань. Це означає, що незалежно від напрямку зміни процентних ставок активи банку мають переоцінюватися швидше, ніж зобов’язання.
Чутливість банку до процентного методу при аналізі дюрації (DD) визначається таким чином:
. (2.13)
Чим більша різниця між дюрацією активів та дюрацією зобов’язань банку, тим чутливішою до коливань процентних ставок на ринку буде чиста вартість банківської установи, тобто величина капіталу:
∆ , (2.14)
де DD – дисбаланс дюрацій портфеля активів і зобов’язань банку;
(RВ – R) – зміна рівня процентних ставок;
r – процентна ставка (норма дисконту).
Коли дисбаланс дюрацій позитивний, ринкова вартість власного капіталу падає з підвищенням процентної ставки і зростає з її зниженням. Коли дисбаланс дюрації негативний, вартість власного капіталу зростає зі зростанням процентної ставки, але зменшується з її падінням.
Банк може зробити свій капітал нечутливім до зміни процентної ставки тільки тоді, коли дисбаланс дорівнює нулю. Чим більша абсолютна величина дисбалансу при цьому, тим більшим є процентний ризик.
У процесі управління процентним ризиком на підставі аналізу дюрації банк може застосувати дві альтернативні стратегії – імунізації балансу (мінімізація ризику) та управління дюрацією (максимізація прибутку).
За реалізації стратегії імунізації, тобто виконанні рівності, приведена вартість банківських активів урівноважує приведену вартість банківських зобов’язань. Це практично повністю захищає банк від фінансових втрат унаслідок коливань ринкових ставок.
Добір дюрації портфелів, тобто всієї сукупності балансових позицій, утворює макрохедж лише в тому разі, коли приведена вартість активів дорівнює приведеній вартості зобов’язань. Ситуація, коли активи і пасиви банку повністю збалансовані як за середньозваженими строками погашення, так і за приведеними вартостями, створює імунізацію балансу і означає захист від будь-яких змін процентних ставок у межах планового горизонту, який за тривалістю дорівнює дюрації. Добір середньозважених строків погашення може здійснюватися також у межах окремих балансових статей активів та пасивів, утворюючи мікрохедж, який частково захищає від процентного ризику.
Якщо ж банку з якоїсь причини не вдалося досягти імунізації балансу, то коливання ринкових ставок відображатимуться на вартості його активів та зобов’язань, адже згідно з міжнародними стандартами бухгалтерського обліку монетарні статті (а їх питома вага в банківському балансі становить понад 90%) мають переоцінюватися внаслідок зміни ринкових цін. У такому разі реалізується стратегія управління дюрацією. При цьому банк наражається на процентний ризик, але водночас має потенційну можливість отримання підвищених доходів.
Метод управління процентним ризиком на основі дюрації також характеризується принциповими недоліками. У цьому методі всі види активів і пасивів не розрізняються між собою, а характеризуються тільки строком зворотного отримання початкової вартості (дюрація).
Разом з тим різні види активів і пасивів банку навіть за однакової дюрації відрізняються як за середньою величиною прибутковості і вартості залучення за період, так і за їх мінливістю за цей самий період, а тому, і можливим процентним ризиком.
Оскільки вартість власного капіталу банку дорівнює різниці вартостей активів і пасивів, які правильніше визначати як приведені вартості сформованої в попередній період структури активів і пасивів банку, усі складові якої мають свої середні прибутковості, вартості залучення і показники ризику (дисперсії дохідності і вартості залучення), то цілком справедливо говорити про очікувану вартість власного капіталу і про ризик його зниження. Отже, метод управління процентним ризиком на основі дюрації не дає рекомендацій щодо оптимізації структури активів і пасивів за критерієм збереження вартості власного капіталу за мінімально можливим ризиком його зниження чи за критерієм його максимізації з урахуванням заданого ризику зниження.
Крім зазначеного, даний метод має такі недоліки: складність точного розрахунку дюрації через необхідність урахування великої кількості суб’єктивних умов; необхідність прогнозування строків зміни базових ставок і їх рівня під час майбутнього руху коштів; необхідність постійного відстеження і корекції дюрації активів і пасивів, що змінюється зі зміною процентних ставок і навіть при всіх незмінних умовах з часом.
В обох методах змінюються параметри активів і пасивів (вартість залежних від процентної ставки активів і пасивів чи, відповідно, середньозважена дюрація активів і пасивів), що лише непрямим чином впливають на майбутній прибуток банку і майбутню вартість власного капіталу, але не визначають їх однозначно і безпосередньо, як прибутковість визначених видів активів, вартість залучення визначених видів пасивів і їх частки в підсумку балансу. Таким чином, методи УАП на основі гепу і дюрації не можуть розглядатися як методи синтезу оптимальної структури активів і пасивів, які прямо визначають очікуваний прибуток і вартість власного капіталу банку, і не забезпечують отримання найкращого можливого результату.
Управління процентним ризиком шляхом використання строкових фінансових інструментів (синтетичне управління). Методика синтетичного управління процентним ризиком передбачає створення захисту від процентного ризику укладенням додаткових строкових угод, які можуть компенсувати певні фінансові втрати за балансовими статтями внаслідок зміни ринкової процентної ставки.
Переваги синтетичного управління: гнучкість; існування можливостей для швидкого маневру без зміни в балансі банку; можливість оперативного реагування на відхилення у співвідношеннях активів і пасивів, чутливих до зміни процентної ставки.
Однак необхідною умовою ефективності цього методу є існування ліквідного строкового ринку, який би дозволяв здійснювати операції з похідними інструментами у будь-який час і в будь-яких обсягах.
Хеджування здійснюють за допомогою проведення таких операцій, як: форвардні угоди; ф’ючерси та опціони; комбінації типу строкових угод.
Форвардний контракт за процентними ставками (FRA) – це двостороння угода, у якій фіксується процентна ставка та інші умови проведення операцій залучення або розміщення грошових коштів на певну дату в майбутньому. Однією зі сторін такої угоди є учасник ринку, який бажає захиститися від підвищення процентних ставок і хоче купити FRA (покупець). Іншим контрагентом є учасник, який прагне уникнути ризику, пов’язаного зі зниженням ставок, і продає FRA (продавець). Форвардні контракти за процентними ставками укладаються як на міжбанківському ринку, так і між кредитними установами (банками) та їх клієнтами.
Ф’ючерсний контракт за процентними ставками – це угода між продавцем або покупцем, з одного боку, та кліринговою палатою ф’ючерсної біржі, з іншого, про поставку чи прийняття на депозит стандартної суми грошових коштів під визначену проценту ставку на конкретну дату в майбутньому.
Укладення ф’ючерсної угоди за процентними ставками означає, що продавець бере на себе зобов’язання вкласти депозит стандартної суми під процентну ставку, що фіксується в момент продажу контракту. Дата виконання такого ф’ючерсного контракту віддалена деяким проміжком часу від дати укладення угоди і є стандартною. Покупець ф’ючерсного процентного контракту зобов’язується прийняти депозит на аналогічних умовах.
Хеджування ф’ючерсами – це процес, у результаті якого мінімізується процентний ризик зайняттям компенсуючої позиції на ф’ючерсному ринку. Така операція дає змогу компенсувати збитки, яких було завдано за основною позицією внаслідок несприятливих змін процентних ставок, прибутками за ф’ючерсною позицією. Правильним є протилежне твердження, а саме: прибутки, отримані в результаті сприятливої кон’юнктури ринку за основною позицією, нівелюються збитками за ф’ючерсами. Тому теоретично результат хеджування має бути завжди однаковий і не залежить від напряму зміни ціни базового інструменту.
Процентний своп – угода, за якою одна сторона здійснює періодичні платежі в певній валюті, сума яких розраховується виходячи з визначеної фіксованої ставки, а інша – здійснює періодичні платежі в тій самій валюті, сума яких визначається на підставі певної змінної процентної ставки, наприклад ставки LIBOR (при цьому всі розрахунки базуються на певній сумі, вираженій у певній валюті). Укладаючи угоду процентного свопу, сторони обмежують ризики, пов’язані зі зміною процентних ставок на ринку.
Базис-своп – угода, за якою одна сторона здійснює періодичні платежі в певній валюті, сума яких розраховується за змінною процентною ставкою, а інша здійснює періодичні платежі в тій самій валюті, що розраховується на підставі іншої змінної ставки (при цьому, усі розрахунки базуються на певній сумі, вираженій у певній валюті). Угоди базис-свопу укладаються з метою обмеження ризиків, пов’язаних зі зміною процентних ставок на ринку.
Опціон процентних ставок – це угода, яка дає право покупцеві на отримання кредиту за ставкою, що не перевищує фіксованої верхньої межі, або право інвестування коштів під ставку, не нижчу за встановлену нижню межу, у деякий момент часу в майбутньому або протягом наперед визначеного періоду.
Продавець опціону встановлює опціонну премію залежно від вірогідної майбутньої тенденції щодо динаміки процентних ставок та тривалості часового періоду, який покриває опціон. Якщо ринкові процентні ставки за кредитами опускаються нижче від зафіксованого в опціоні рівня або депозитні ставки піднімаються вище за ставку інвестування, зафіксовану в опціоні, то покупець (власник) опціону не скористається своїм правом, а шукатиме більш вигідні шляхи фінансування.
Опціони процентних ставок у механізмі дії та реалізації дещо відрізняються від інших видів опціонів і мають самостійні назви, а саме: CAP (кеп); FLOOR (фло); COLLAR (колар).
CAP – це двостороння угода, яка надає право покупцеві опціону на отримання компенсації у разі перевищення ринкової ставки над попередньо зафіксованим рівнем процентної ставки в розрахунку на умовну суму протягом певного періоду в майбутньому.
Процентний CAP використовується для захисту позичальника, який бере кредит під плаваючу ставку, від підвищення рівня ринкових ставок за кредитом. Як компенсацію за попередньо виплачену опціонну премію позичальники отримують гарантію, що в разі підвищення ринкової ставки вище зазначеного в опціоні рівня, який називається САР-ставкою, вони отримають різницю між цими ставками в розрахунку на умовну суму, і таким чином їх ефективна ставка не перевищить зафіксованої в опціоні ставки.
Встановлення САР-ставки як верхньої межі, або “стелі” підвищення ефективної ставки запозичення, не заважає одержувати переваги від зниження ставки. Якщо ринкові ставки нижчі за САР-ставку, то проценти за кредитом виплачуються за діючими ринковими ставками. Отже, процентний CAP страхує власника від підвищення ринкових ставок, але дозволяє скористатися перевагами від зниження рівня ставок.
FLOOR – це угода, яка надає право її покупцю отримати компенсацію в разі зниження ринкових ставок нижче від попередньо обумовленої процентної ставки в розрахунку на певну суму протягом деякого періоду в майбутньому. Угода FLOOR призначена для захисту інвестора від ймовірного зниження його доходів.
Установлення мінімальної ставки для активів інвестора в умовах плаваючих ставок захищає від зниження доходів унаслідок несприятливого руху ринкових процентних ставок, але водночас дає змогу отримати переваги від загального підвищення ставок. Угода FLOOR страхує покупця від процентного ризику, який приймає на себе продавець опціону, отримуючи за це опціонну премію. Чим ближча ставка, зафіксована в угоді FLOOR, до поточних ринкових ставок, тим вищою буде вартість опціону і тим більшу премію виплатить клієнт, купуючи FLOOR, аби захистити свої активи.
У цілому, механізм дії угоди FLOOR такий самий, як угоди CAP. Сума угоди може бути реальною або умовною з виплатою різниці в ставках. Якщо укладення опціонної угоди супроводжується реальною операцією інвестування коштів, то, як і в інших похідних інструментах, інвестиційна угода та власне угода FLOOR розглядаються як окремі незалежні операції. Проценти за інвестованими коштами нараховуються у звичайному порядку за ринковими поточними ставками. Водночас згідно з угодою FLOOR продавець виплачує різницю в ставках, якщо ринкові ставки стали нижчими за рівень FLOOR, зафіксований в угоді. Завдяки цьому інвесторові компенсується зменшення дохідності активів, спричинене зниженням ринкових процентних ставок.
Особливістю угоди FLOOR є те, що такого захисту від коливань ринкових ставок потребують не тільки інвестори, але й кредитори, тобто банківські установи, тоді як покупцями угод CAP є здебільшого позичальники – клієнти банку. Надаючи клієнтові кредит під плаваючу проценту ставку, банк зацікавлений у гарантії мінімального рівня дохідності за даним видом активів. У такому разі банк може придбати угоду FLOOR, щоб дістати право навіть у періоди значного спаду процентних ставок отримувати дохід за кредитом, не нижчий від зафіксованого в угоді FLOOR рівня. За таке право банк виплачує опціонну премію. Таким чином, угода FLOOR допомагає банкові застрахуватися від ризику зниження дохідності кредитних операцій. Для контрагента, який продав FLOOR, переваги від укладення угоди визначаються співвідношенням отриманої опціонної премії та виплаченої банку розрахункової суми.
COLLAR – це угода, яка передбачає комбінацію угод CAP та FLOOR і застосовується з метою захисту позичальника в умовах плаваючих процентних ставок від їх підвищення за вартістю нижчою, ніж вартість звичайного CAP. Щоб отримати такий захист, як COLLAR, позичальник купує CAP з установленою максимальною межею, яка перевищує поточні ставки, та FLOOR з обумовленою нижньою межею, яка звичайно нижча за поточні ставки.
Як і звичайний CAP, COLLAR захищає позичальника від підвищення процентних ставок. Проте якщо ставки стануть нижчими за мінімальну межу, установлену в угоді, він змушений буде виплатити різницю між нижчими ринковими ставками і мінімальним рівнем, зафіксованим в угоді. Адже угода FLOOR зобов’язує контрагента-покупця компенсувати зниження поточних ринкових ставок нижче за встановлений рівень, що може призвести до фінансових втрат.
Укладаючи угоду COLLAR, позичальник створює максимальний CAP і мінімальний FLOOR як межі своїх процентних витрат, а отже, може точніше планувати свою діяльність. Таким чином, угода COLLAR є інструментом одночасного страхування від процентного ризику обох контрагентів: позичальник страхується від підвищення процентних ставок, а кредитор – від зниження дохідності своїх активів.
Угоди COLLAR можуть супроводжуватися реальною операцією надання кредиту або ж бути відокремленою від кредитування, але в обох випадках сторони домовляються лише про обмін різницями процентних ставок.
2.5 Управління ліквідністю банку
2.5.1 Сутність і значення ліквідності банку
В “Інструкції про порядок регулювання та аналіз діяльності банків в Україні”, затвердженій Постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 р. № 368, зазначається: “Ліквідність банку – це здатність банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов’язань, яка визначається збалансованістю між строками і сумами погашення розміщених активів і строками й сумами виконання зобов’язань банку, а також строками й сумами інших джерел і напрямів використання коштів (надання кредитів, інші витрати)”.
Виходячи з цього визначення, ліквідність окремих банків – це здатність кожної кредитної установи своєчасно здійснювати платежі за зобов’язаннями до запитання і у визначені строки. Це має забезпечуватися шляхом відповідної організації активних і пасивних операцій і перерозподілу сукупної банківської ліквідності. Але в той же час погашення зобов’язань повинно здійснюватися без втрати для прибутку банку. У цьому визначенні виділені основні риси ліквідності банку: організація активних і пасивних операцій відповідно до їх строків і обов’язкова прибутковість банку.
У наведеному трактуванні простежуються певні риси, що виражають суть ліквідності взагалі і банківської ліквідності зокрема. По-перше, у кожному з них є пряма або непряма згадка про грошові відносини, отже, поняття ліквідності безпосередньо пов’язане з категорією грошей. По-друге, у більшості визначень зустрічаються вказівки на часові характеристики, тобто ліквідність так чи інакше пов’язана з часом.
Також ліквідність пов’язана, по-перше, зі здатністю знарядь обігу виконувати свої основні функції, по-друге, з достатністю грошей і, по-третє, з надійністю виконання боргових зобов’язань у суспільстві.
Для банку гроші є і оборотним капіталом, і певною мірою продуктом. Якщо виробничі підприємства засновують свою діяльність на кругообігу капіталу переважно в товарній формі і їх ліквідність залежить від ліквідності товарів, то банк, здійснюючи кругообіг капіталу в грошовій формі як активного учасника грошового ринку, має справу, насамперед, з борговими зобов’язаннями (як кредиторів, так і позичальників).
У той же час банк є самостійним фінансовим інститутом, який не є добродійником. За свою діяльність, за надання послуг він повинен отримувати прибуток, що покриває його витрати, тобто вартість (ціна) його послуг має бути на рівні, достатньому для подальшого розвитку. Інакше кажучи, суспільне визнання діяльності банку як самостійного суб’єкта передбачає, що ціна його продукту у вигляді банківських послуг має бути, як мінімум, не негативною.
Таким чином, кожен банк стикається з проблемою ліквідності, щонайменше, двічі. По-перше, як технічний виконавець своєї ролі на грошовому ринку, здійснюючи платежі учасників ринку один одному. По-друге, як самостійний суб’єкт фінансово-кредитної сфери, отримуючи прибуток або збиток від своєї діяльності, банк стикається з ліквідністю свого власного товару – банківських послуг. Отже, ліквідність комерційного банку пов’язана, з одного боку, із забезпеченням готівкового й безготівкового грошового обігу за рахунками своїх клієнтів, а звідси з підтримкою відповідності між активними і пасивними операціями за строками закінчення зобов’язань, а з іншого – із забезпеченням стабільного мінімуму прибутковості.
З точки зору технічного виконавця платежів роль банку полягає в простому посередництві, і завдання забезпечення ліквідності зводиться до необхідності мати у своєму розпорядженні відповідний обсяг реальних грошей для здійснення платежів. Але з погляду відшкодування витрат й отримання прибутку внаслідок розриву в ланцюжку руху вартостей Т – Г – Т (Товар-Гроші-Товар) банк стає безпосереднім боржником і кредитором за широким колом зобов’язань, і тут на перший план висувається проблема ризику його діяльності як кредитора і надійності під час виконання власних зобов’язань.
Вкладення грошей з метою отримання прибутку вигідне як виробникам, так і банкірам, але частину високоліквідних коштів вони все ж змушені накопичувати у вигляді резерву на своєчасне покриття зобов’язань і на непередбачені платежі. Тут виявляється основна проблема управління ліквідністю різними суб’єктами: з одного боку, треба мати достатню кількість високоліквідних коштів, які, як правило, не дають прибутку, а з іншого – наявність і розміри цих коштів не повинні наносити збиток самому суб’єкту економіки у вигляді істотного зниження прибутковості або навіть виникнення збитків.
З урахуванням цих обставин і виходячи з наведеного раніше визначення під ліквідністю банку слід розуміти здатність банку виконувати свої зобов’язання (у будь-який момент за зобов’язаннями до запитання і відповідно до термінів за терміновими зобов’язаннями), маючи для цього достатню кількість готівки і безготівкових коштів.
Своєчасне виконання зобов’язань зумовлює необхідність максимальної відповідності залучених пасивів і вкладень банку за строками так, щоб коштів від реалізації активів у будь-який проміжок часу вистачило на те, щоб задовольнити потреби вкладників банку і відповісти за іншими зобов’язаннями зі строком, що наступив. Очевидно, що без такої збалансованості про нормальну роботу банку мови бути не може. Тому її досягнення тривалий час вважалося першоосновою банківської політики. Звідси випливає, що банки, які мають у своїй пасивній частині довгострокові джерела, можуть здійснювати інвестиційні операції і надавати довгострокові кредити. Навпаки, банки, ресурсну базу яких складають короткострокові кошти, можуть здійснювати тільки короткострокові операції.
Даний підхід має, однак, істотний недолік, що не враховує специфіки банківської справи. Джерел інвестиційних операцій банки або зовсім не мають, або мають в обмежених кількостях, недостатніх для вкладень на ці самі терміни. Особливістю банківських пасивів є те, що всі кошти вкладників не бувають запитані одночасно, а тому в розпорядженні банку завжди є деякий постійний залишок коштів клієнтів. Завдяки наданню послуг за розрахунково-касовим обслуговуванням клієнтів банки мають певні суми на рахунках, які на практиці виявляються довгостроковими. Розмір цієї умовно постійної суми може змінюватися під впливом низки чинників, серед яких розрізняють як зовнішні, що стосуються економічної ситуації в регіоні, країні (кон’юнктура ринку, коливання ділової активності, розвиток кредитної системи), так і внутрішні, що належать до рівня роботи банку, якості і кількості послуг, які надаються, ефективності організації роботи щодо залучення ресурсів. Враховуючи ці чинники, можна досить точно визначити обсяг коштів клієнтів, який буде постійним і який можна використати для вкладень в середньо- і довгострокові операції.
Подібно пасивним деякі довгострокові активи мають відносні строки. Наприклад, вкладення в акції підприємств є безстроковими, але завдяки розвитку фондового ринку цей вид вкладень може бути легко реалізований і фактично виявитися короткостроковим. Таким чином, ліквідність активів не залежить від їх терміну, оскільки термін реалізації в багатьох випадках зумовлений розвитком і кон’юнктурою грошового і фондового ринків, а також рівнем ризикованості вкладень.
Відповідність за строками активів і пасивів на конкретний момент часу характеризує ліквідність банку тільки з одного боку. Цей підхід можна використати для оцінки ліквідності балансу банку, але не банку в цілому. Ліквідність балансу відображає здатність банку на конкретну дату забезпечити погашення зобов’язань своїми активами без втручання зі сторони, вона характеризує запас власних коштів, запас (портфель) активів і певну структуру зобов’язань, а також відповідність строків запитання пасивів строкам погашення активів.
Разом з тим діяльність банку характеризується не тільки структурою й запасом вкладень і зобов’язань, але передусім рухом активів, їх постійним вкладенням, вилученням, тобто потоком кредитованих коштів, а тому і ліквідність банку слід визначати, враховуючи цей потік. Таким чином, ліквідність балансу є складовою і невід’ємною частиною ліквідності банку, але ліквідність банку служить більш широким поняттям, що містить додаткові характеристики активів і пасивів, які належать до їх здатності до “переміщення”.
Ліквідність активів залежить, насамперед, від їх якості, а також рівня розвитку грошово-кредитної і фінансової систем. Подібно якості активів структура та якість пасивів також відіграють важливу роль у підтримці ліквідності банку. Частка власних коштів у пасиві балансу і їх структура свідчать про успішність роботи банку на даний момент, рівень іммобілізації капіталу показує, який обсяг власних коштів може бути вкладений у довгострокові і (або) високоризикові активи. Структура залучених коштів характеризує стійкість ресурсної бази банку, дає змогу передбачити потребу в ліквідних коштах для погашення зобов’язань. На основі структури джерел визначається портфель активів як за строками, так і за ступенем ризику. Якість і величина залучених ресурсів характеризують здатність банку зацікавити вкладників, які довіряють йому свої кошти. Чим стабільніші залучені пасиви, тим стійкіша основа для розвитку активних операцій банку, і чим нижчі процентні ставки за ресурсами, що залучаються, тим більше шансів у банку отримати прибуток. Отже, досить дешеві стабільні пасиви є необхідною умовою ліквідності комерційного банку, а довіра вкладників і кредиторів – своєрідним капіталом, завдяки якому навіть у складних кон’юнктурних умовах банк не позбавиться своєї ресурсної бази.
Крім цього, розвиток грошового ринку дає потенційну можливість у разі виникнення ризику незбалансованої ліквідності залучити кошти міжбанківського ринку або позичити кошти в кредитора останньої інстанції – центрального банку. Отже, ліквідність банку залежить від структури і якості ресурсної бази, а також від рівня розвитку грошового ринку і виконання центральним банком своїх безпосередніх функцій.
На ліквідність банку впливають також й інші чинники, що надзвичайно несприятливо позначаються на всіх галузях економіки. Це бюджетний дефіцит, інфляція, розбалансованість платоспроможного попиту на товари і їх пропозиції. Унаслідок впливу цих чинників навіть за відсутності недоліків у діяльності самого банку можуть виникнути проблеми з ліквідністю. Хоча безпосередня провина банків в цьому незначна, усе ж зовні це виглядає як порушення їх ліквідності, причому таке становище виникає не в окремого банку, а охоплює багато з них. Для усунення деяких негативних явищ слід застосовувати заходи, що виходять за межі компетенції окремих банків.
Отже, у розумінні банківської ліквідності можна виділити два аспекти. У вузькому значенні під нею розуміють грошові кошти й інші високоліквідні активи, здатні в найкоротший термін трансформуватися в готівкові або безготівкові гроші і призначені на мікрорівні для своєчасного погашення зобов’язань і надання кредитів, а на макрорівні – для організації грошового обігу й оперативного перерозподілу вільних коштів між суб’єктами економіки.
У широкому значенні банківська ліквідність розуміється як якісна характеристика суб’єкта економічних відносин; на мікрорівні її можна охарактеризувати як єдність платоспроможності, надійності та фінансової стійкості.
2.5.2 Технологія управління банківською ліквідністю
З огляду на особливості умов діяльності банків в Україні, що здійснюють вплив на характеристики банківської ліквідності (а це, насамперед, нестійкість процесів; швидкість зміни більшості умов діяльності, слабкі можливості впливати на їх зміну, крім того, більшість факторів можна охарактеризувати як недостатньо сприятливі для банківського бізнесу і належного виконання ним своїх функцій в економіці країни), для зниження ризику від прояву цих негативних явищ у процесі управління ліквідністю, на відміну, наприклад, від практики управління ліквідністю, що була розроблена в зарубіжних країнах, необхідно робити акцент на розвиток попереджувальних заходів, а також покладатися на внутрішні можливості управління ліквідністю. Саме вони здебільшого можуть піддаватися необхідним змінам.
Зміст процесу управління ліквідністю банку полягає в гнучкому поєднанні протилежних вимог – максимізації прибутковості за обов’язкового дотримання норм ліквідності.
При цьому чітко виражений фактор невизначеності, оскільки керівництво банку не може з упевненістю передбачити, коли і в якому масштабі постане проблема ліквідності. А коли вона виникає, можна лише вдатися до тих чи інших управлінських дій на підставі раніше створених резервів ліквідних коштів, особливої структури активів і пасивів або напрацьованих операцій.
Імовірність настання ситуації невідповідності між попитом і пропозицією ліквідних коштів називають ризиком незбалансованої ліквідності. Очевидно, що ризик ліквідності майже завжди супроводжує банківську діяльність.
На підвищення ризику ліквідності впливають як зовнішні (загальносистемні), так і внутрішні чинники. До загальносистемних чинників належать такі, як нерозвиненість фінансового ринку, брак ліквідних ринків для окремих активів, що ускладнює їх продаж за прийнятною ціною в короткі строки, загальні кризові явища в економіці, які унеможливлюють безперебійне залучення коштів, тощо.
Серед чинників підвищення ризику ліквідності, пов’язаних з діяльністю конкретного банку, – такі, як: дисбаланс грошових потоків, викликаний невідповідністю структури вимог та зобов’язань банку; недостатність ліквідних активів; нестабільність ресурсної бази; низький рейтинг банку; неправильна стратегія управління ліквідністю (наприклад, пріоритетність прибутковості над ліквідністю).
Практика, показує, що недостатній рівень ліквідності часто стає першою ознакою наявності в банку серйозних фінансових труднощів. У такій ситуації, як правило, починається відплив клієнтів і закриття рахунків, що, у свою чергу, призводить до підвищення потреби в ліквідних засобах і поглиблення кризи ліквідності.
Банки змушені шукати джерела поповнення грошових коштів шляхом продажу найбільш ліквідних активів та запозичення на ринку. За таких обставин проведення подібних операцій ускладнюється, адже кредитори дуже неохоче надають позики банку, який перебуває на межі банкрутства, вимагаючи додаткового забезпечення і підвищення процентних ставок, а продаж активів може здійснюватися за несприятливих ринкових умов. Це призводить до скорочення доходів, додаткових витрат і швидкого наростання фінансових труднощів.
Розвиток сучасних фінансових ринків дає змогу знизити ризик незбалансованої ліквідності, тоді як процентний ризик банку, навпаки, зростає. Тому в процесі управління ліквідністю банку слід звертати особливу увагу на вартість підтримки ліквідної позиції. Проблема підтримки банківської ліквідності трансформується в проблему управління витратами та процентним ризиком банку.
Управління ліквідністю банку здійснюється в кілька етапів:
1. Постановка мети і завдань управління ліквідністю.
Постановка мети і завдань щодо управління ліквідністю банку відбивається в сформульованій керівництвом політиці банку щодо ліквідності і є невід’ємною частиною його загальної ділової стратегії.
Мета процесу управління ліквідністю полягає в безперебійному забезпеченні достатнього рівня ліквідності банку за мінімальних витрат.
Отже, банк вважається ліквідним, якщо він має змогу постійно і безперебійно задовольняти потреби в грошових коштах, трансформувати свої активи в готівку без суттєвої втрати їх вартості або в будь-який момент часу позичати кошти на ринку за середньою ставкою з метою поповнення ліквідності.
Завдання управління ліквідністю банку такі: забезпечення пріоритетності ліквідності, у тому числі й при виборі напрямків розміщення коштів; постійність аналізу потреб банку в ліквідних коштах з метою уникнення як їх надлишку, так і дефіциту; планування та прогнозування дій банку в разі виникнення незбалансованої ліквідності та кризових ситуацій; урахування взаємозв’язку ризику ліквідності з іншими сферами діяльності, такими, як залучення та розміщення коштів, а також управління процентним ризиком.
Для здійснення якісного й ефективного управління ліквідністю в документах, що визначають політику банку, необхідно визначити: механізм планування ліквідності з урахуванням факторів, здатних змінити обсяг платіжних потоків банку; структуру звітності за ліквідністю, що покликана забезпечувати співробітників керівної ланки своєчасною інформацією про стан ліквідності банку; розвиток інформаційних систем, за допомогою яких банк проводить аналітичні процедури управління ліквідністю; політику у сфері розширення доступу банку до джерел зовнішньої (покупної) ліквідності, у тому числі шляхом розвитку кореспондентських відносин з іншими банками і розширення спектра операцій, що здійснюється самим банком; складання планів антикризового управління банком.
2. Прогнозна оцінка розвитку діяльності банку.
3. Визначення планового періоду для оцінювання потреб ліквідності.
Вибір величини і періодичності часових інтервалів для кожного банку доцільно робити індивідуально, залежно від розподілу інтенсивності платіжних потоків банку в часі, відносної рівномірності платежів всередині обраного часового проміжку і ділових циклів, у яких працює банк.
Ліквідну позицію банку доцільно оцінювати в короткостроковому та довгостроковому інтервалах. Короткострокова ліквідна позиція, як правило, розраховується на місяць із щоденною розбивкою. Довгострокова ліквідна позиція обчислюється на квартал зі щомісячною розбивкою.
Для підвищення точності розрахунку ліквідної позиції банку на всіх інтервалах часу слід враховувати рух коштів на активних і пасивних рахунках, угоди за якими не мають конкретного терміну (операції з терміном до запитання). Такі операції повинні відображатися виходячи з прогнозу величини руху за рахунками до запитання в аналізованому часовому інтервалі та з урахуванням впливу на них умов діяльності банку за альтернативними сценаріями.
Так само під час розрахунку ліквідної позиції банку за альтернативними сценаріями слід враховувати вплив зміни умов діяльності банку на величину повернення активів, відтоку і притоку коштів клієнтів на рахунки банку, зміну величини інших грошових потоків.
У сучасних умовах, коли існує підвищена ймовірність виникнення дефіциту ліквідності, у тому числі й з незалежних від банку причин, для “збільшення маневру” варто враховувати можливість перенесення або навіть непроведення окремих платежів.
4. Розрахунок потреби банку в ліквідних коштах за обраними часовими інтервалами чи альтернативними варіантами.
5. Визначення джерел покриття потреби в банку в ліквідних коштах.
Джерела покриття потреби банку включають до свого складу накопичену та покупну ліквідність банку.
У розрахунок накопиченої ліквідності банку входять високоліквідні активи банку: залишки по касі і кореспондентському рахунку в НБУ; кореспондентські рахунки в інших банках; депозити в Національному банку; портфель банку в частині найбільш ліквідних і таких, що постійно котируються на біржі, паперів; враховані банком векселі в частині тих, що вільно обертаються на ринку.
Розрахунок здійснюється за залишками на відповідних рахунках на день розрахунку.
До розрахунку покупної ліквідності банку входять: сума лімітів банків-контрагентів на міжбанківському ринку (у частині суми міжбанківських кредитів, що реально можна залучити протягом розглянутого інтервалу часу); сума кредитних ліній, відкритих на банк, і окремих договорів з корпоративними кредиторами банку; сума депозитів банку (міжбанківські і великих кредиторів банку), за якими може бути досягнута домовленість про пролонгацію депозитів, що знаходяться в банку; кредити НБУ в розмірі пакета державних цінних паперів, вільних від застави.
При розрахунку покупної та накопиченої ліквідності для альтернативних варіантів слід коригувати їх з урахуванням зміни умов продажу активів і залучення коштів з фінансового ринку.
Очевидно, що ймовірність отримати в потрібний момент часу міжбанківські кредити в повному обсязі за всіма виділеними для банку лімітами незначна, тому варто реально оцінювати кредитну здатність банку на ринку міжбанківських кредитів і необґрунтовано не розраховувати, на весь ліміт кредитування банку.
6. Обчислення розриву ліквідності (фактичного та прогнозованого) в кожному з зафіксованих інтервалів за базовим та альтернативним варіантами.
7. Складання плану дій у разі виникнення дефіциту або позитивного сальдо ліквідності: визначення періоду з найбільшою величиною дефіциту або надлишку ліквідності; аналіз періодів з найбільшим дефіцитом ліквідності з погляду можливості його погашення за рахунок управління строками угод, за укладеними з клієнтами договорами, покупною і накопиченою ліквідністю, і визначення величини чистої нестачі ліквідності (тобто дефіциту, який неможливо усунути за допомогою наявних на той період часу інструментів ліквідності); вибір джерел погашення нестачі чистої ліквідності шляхом використання надлишків, що утворилися на попередніх часових інтервалах; збільшення обсягу накопиченої і покупної ліквідності з урахуванням мінімізації фінансових витрат; визначення альтернативних напрямків вкладення коштів на випадок утворення надлишку ліквідності; складання плану залучення та розміщення коштів за строками і сумами за базовими та альтернативними варіантами; визначення на основі аналізу базового й альтернативного варіантів потреби банку в накопиченій ліквідності в розбивці за строками та розробка плану роботи з розширення покупної ліквідності (встановлення кореспондентських відносин з іншими банками, відкриття кредитних ліній на банк тощо); оптимізація рівня накопиченої і покупної ліквідності за строками і сумами.
Крім аналізу базового та альтернативного варіантів, слід також оцінити ситуацію на окремих часових інтервалах, що призводять до найбільшого дефіциту ліквідності. У випадку, якщо такий аналіз виявить нездатність банку погасити дефіцит ліквідності за допомогою використовуваних ним інструментів управління ліквідністю, доцільно розробити для екстрених випадків план антикризового управління, який передбачає процедури, що дають змогу перебороти сформовану ситуацію.
Таким чином, зміст управління ліквідністю полягає в забезпеченні безперебійного проведення поточних платежів банку, основними аспектами якого є: оцінка умов діяльності банку за попередні періоди, вибір найбільш імовірних сценаріїв розвитку подій, оцінка ліквідної позиції банку з урахуванням альтернативних варіантів розвитку подій, розробка управлінських рішень, спрямованих на зниження ризику виникнення дефіциту ліквідної позиції банку і мінімізацію витрат.
2.5.3 Методи оцінки потреби банку в ліквідних коштах
У сучасних умовах розвитку банківської системи України актуальною проблемою є визначення оптимального рівня ліквідності банків.
Усі методи визначення потреби банку в ліквідних коштах засновані на певних припущеннях і дають тільки приблизну оцінку розміру необхідних ліквідних коштів у будь-який момент часу.
Основними методами оцінки потреб банку в ліквідних коштах є: метод структури коштів (структурування фондів); коефіцієнтний метод (метод показників ліквідності); метод джерел і використання коштів (методи грошових потоків).
Перші два методи більше орієнтовані на управління миттєвою ліквідністю банку, оскільки показують поточну потребу в ліквідних активах, але не дозволяють оцінити, наскільки значними будуть її зміни в майбутньому, коли мають бути виконаними певні зобов’язання банку перед клієнтами і клієнтів перед ним. Останній метод дає змогу прогнозувати динаміку надлишку/нестачі ліквідності на досить тривалих горизонтах планування і є найефективнішим засобом підтримки рішень з управління ліквідністю. Розглянемо ці методи більш детально.
Застосування методу структури коштів для оцінки потреб банку в ліквідних коштах передбачає поділ пасивів на категорії згідно з можливістю бути використаними для проведення активних операцій.
У разі використання методу структури коштів необхідно: розподілити всі ресурси за джерелами формування залежно від імовірності вилучення; за кожним із джерел установити вимоги збереження фіксованої частки ресурсів у ліквідній формі; розподілити кошти з кожного джерела на фінансування відповідних активів.
На першому етапі ресурсна база банку класифікується за ймовірністю вилучення.
За ступенем стабільності всі банківські пасиви поділяються на групи.
Поточні зобов’язання (“гарячі гроші”) – кошти, які можуть бути зняті з рахунків без попередження і чутливо реагують на зміни процентних ставок на ринку. Це – міжбанківські кредити з нефіксованим строком погашення, отримані позики “овернайт” (враховуються за строком “до одного дня”).
Мінливі зобов’язання – це кошти, значна частина яких може бути вилучена з банку в будь-який час, але певна сума залишків перебуває на рахунках. До них входять кошти до запитання юридичних та фізичних осіб, кошти бюджету та позабюджетних фондів, кореспондентські рахунки інших банків, кредиторська заборгованість та транзитні рахунки.
Стабільні зобов’язання, або основні вклади – джерела коштів, за якими ймовірність дострокового відпливу грошей мінімальна. До даної групи належать ощадні рахунки, депозитні сертифікати, строкові рахунки, недепозитні джерела коштів з фіксованими строками погашення, кошти від продажу цінних паперів.
Безстрокові пасиви – власні кошти банку, такі, як статутний капітал, нерозподілений прибуток, резерви.
За потреби кожен банк може застосувати власний підхід до групування пасивів, який більш точно відображує специфіку його діяльності. Рівень деталізації під час групування залежить від потреб банку і може бути доведений до рахунків аналітичного обліку.
Дана класифікація є основою визначення потреби банку в ліквідних коштах на покриття попиту з боку клієнтів шляхом визначення стабільності ресурсної бази банку.
На другому етапі аналізується стабільність ресурсної бази за виділеними групами зобов’язань. Аналіз проводиться з метою визначення рівня стабільних залишків на рахунках до запитання та встановлення рівня дострокового вилучення коштів за строковими депозитами. На цьому етапі виявляють рівень осідання коштів та обчислюють величину стабільних залишків за кожною групою зобов’язань.
Несприятлива зміна загальної політичної й економічної ситуації, як правило, призводить до істотного перерозподілу коштів клієнтів, що значною мірою впливає на стабільність пасивів. Насамперед, це стосується внесків населення, коштів банків і нестабільної частини залишків розрахункових рахунків юридичних осіб. Однак значні зміни можуть спричинити зниження і стабільної частини залишків розрахункових рахунків юридичних осіб.
Значення коефіцієнта стабільності для різних видів пасивів може коливатися в досить широкому діапазоні. Так, наприклад, кошти населення, розміщені в стабільно працюючих банках, за відсутності кризових явищ у фінансовій сфері мають досить стабільний характер.
Інша картина складається для коштів юридичних осіб. На відміну від вкладників дана категорія клієнтів менш консервативна, а залишки за даними видами пасивів схильні до значних коливань. Оскільки процентна ставка за депозитами рідко перевищує, рівень рентабельності виробництва, то кошти підприємств розміщені на даних рахунках, для них є дійсно “тимчасово вільними”, і відтік їх переважно визначається виробничим циклом підприємства, а не умовами, що пропонуються банком. Це робить складним прогноз стабільності даних пасивів, і, щоб уникнути втрати самостійності під час здійснення процентної політики, рекомендується встановлювати більш низький, ніж за вкладами, коефіцієнт стабільності.
Потреба банку в ліквідних коштах оцінюється встановленням для кожної категорії джерел фінансування вимоги збереження певної частки коштів у ліквідній формі. Для стабільних джерел ця частка може бути незначною – 10-15%, для мінливих вкладів і недепозитних зобов’язань – 25-30%, для зобов’язань за “гарячими грошима” – 80-90%. Конкретні обсяги резервування ліквідних коштів визначаються суб’єктивно, здебільшого на основі міркувань, припущень та досвіду менеджерів кожного банку.
Коефіцієнтний метод розрахунку потреби в ліквідних коштах передбачає використання різноманітних співвідношень активних і пасивних позицій банку, які згодом порівнюються з минулими показниками цього банку або з коефіцієнтами інших банків. Необхідність таких порівнянь зумовлена чутливістю коефіцієнтів ліквідності до сезонних і циклічних коливань. Так, коефіцієнти знижуються під час підвищення попиту на банківські продукти, і навпаки.
Показники ліквідності — одна з найважливіших характеристик надійності банків. Вони належать до групи показників оцінки фінансового стану банку, яку зарубіжні аналітики ставлять на перше місце за ступенем важливості для аналізу діяльності комерційних банків. У практиці світової банківської справи поки що не знайдено всеосяжної формули або набору нормативів, які б досить точно визначали потребу банків у необхідних ліквідних коштах.
У минулому, коли менеджмент банків основну увагу приділяв управлінню активами, контроль за ліквідністю здійснювався, як правило, на основі віднесення ліквідних активів до загальної суми активів чи до певних позицій пасиву. Перехід банків до операцій на міжбанківському ринку, а згодом і до збалансованого управління своїми активами і пасивами підвищив вимоги до ліквідності комерційних банків. Ліквідність банку стала визначатися з урахуванням строків платежу як за активами, так і за пасивами, що викликало потребу в застосуванні показників короткострокової і довгострокової ліквідності.
Нормативи ліквідності для банків України наведені в табл. 2.1. Нормативи ліквідності, встановлені НБУ для банків України згідно з “Інструкцією про порядок регулювання та аналіз діяльності банків в Україні” діють з 28.08.2001 р.
Таблиця 2.1 – Нормативи ліквідності, встановлені НБУ для банків України
Найменування показника Алгоритм розрахунку Економічний зміст показника Нормативне значення
Норматив миттєвої ліквідності ,
Ккр – кошти у касі і на коррахунках;
ЗП – зобов’язання банку, що обліковуються за поточними рахунками встановлюється для контролю за здатністю банку забезпечи-ти своєчасне виконання своїх грошових зобов’язань за раху-нок високоліквідних активів не менше ніж 20%
Норматив поточної ліквідності ,
А1,2 – активи первинної і вторинної ліквідності;
З – зобов’язання банку з від-повідними строками вико-нання (враховуються вимоги і зобов’язання банку з кінце-вим строком погашення до 30 днів (включно)) встановлюється для визначен-ня збалансованості строків та сум ліквідних активів та зобов’язань банку не менше ніж 40%
Норматив короткострокової ліквідності ,
Ал – ліквідні активи;
Зк – короткострокові зобов’язання (включаються активи та зобов’язання з початковим строком погашення до 1 року) встановлюється для контролю за здатністю банку виконувати прийняті ним короткострокові зобов’язання за рахунок ліквідних активів не менше ніж 20%
Для розрахунку потреб у ліквідних коштах, крім нормативів НБУ, можуть додатково використовуватися й інші коефіцієнти, що характеризують ліквідність банку та чинники, які на неї впливають.
Коефіцієнти, що характеризують ліквідність банку, алгоритм їх розрахунку та економічний зміст наведені в табл. 2.2.
Таблиця 2.2 – Показники, що характеризують ліквідність банку
Найменування показника Алгоритм розрахунку Економічний зміст показника
Коефіцієнт миттєвої ліквідності
показує можливість банку погасити коштами з коррахунків і каси зобов’я-зання за всіма депозитами (Д)
Коефіцієнт загальної ліквідності зобов’язань
характеризує максимальну можливість банку в погашенні зобов’язань (ЗЗАГ) всіма активами (АЗАГ)
Коефіцієнт співвідношення високоліквідних і робочих активів
характеризує питому вагу високолік-відних активів (АВЛ) у робочих активах (АР)
Коефіцієнт ресурсної ліквідності зобов’язань
характеризує забезпечення доходними активами банку (АД) його загальних зобов’язань (ЗЗАГ) і вказує на часткове погашення зобов’язань банку повер-неннями дохідних активів
Коефіцієнт ліквідного співвідношення наданих кредитів і залучених депозитів
розкриває наскільки надані кредити (КР) забезпечені всіма залученими депозитами (Д) (чи є незбалансована ліквідність)
Коефіцієнт генеральної ліквідності зобов’язань
розкриває здатність банку погасити зобов’язання (ЗЗАГ) високоліквідними активами (АВЛ) і шляхом продажу майна (АМ)
Коефіцієнт співвідношення ліквідних і загальних активів
у стабільних економіках – збільшення на 20-30% пов’язане з підвищенням норми обов’язкового резервування
Коефіцієнт співвідношення кредитів і депозитів
характеризує здатність банку залучити депозити (Д) для фінансування основних активних операцій (А), прийнятний рівень 70-80%
Коефіцієнт відношення готівки в касі і прирівняних до неї коштів (ККР) і сальдо міжбанківських кредитів (ЗМБ)
вище значення коефіцієнта вважається більш прийнятним
Коефіцієнт ліквідних цінних паперів відношення ЦП уряду країни, які перебувають у портфелі банку, до сукупних активів вище значення коефіцієнта вказує на більш ліквідну позицію банку
Показник структурного співвідношення вкладів відношення коштів до запитання до строкових депозитів зниження показника вказує на підвищення стабільності депозитної бази і зменшення потреби в ліквідних коштах
Аналіз показників ліквідності є найпростішим методом оцінки ліквідності банку. Слабким місцем коефіцієнтного аналізу є статична оцінка ліквідності (станом на певний момент часу), що не дає змоги врахувати її динамічну природу. Головний недолік цього методу полягає в тому, що банк повинен зберігати великі обсяги активів у ліквідній формі, а це негативно позначається на доходах. Із розвитком та поширенням фінансових ринків збільшуються можливості прогнозування та підтримання ліквідності. Метод показників дає змогу виявити тенденції зміни ліквідності й широко використовується під час порівняльного аналізу.
Оцінка потреб банку в ліквідних ресурсах за методом джерел та використання коштів полягає у визначенні дисбалансу між очікуваними протягом певного періоду надходженнями і відповідними потенційними напрямками використання коштів. Різниця між обсягами планових надходжень та списань відображує очікуваний дисбаланс – нетто-ліквідну позицію.
Надходження коштів відбувається як шляхом повернення строкових активів за діючими угодами, так і за допомогою залучення коштів клієнтів.
Основні джерела пропозиції ліквідних коштів для банку: надходження коштів на рахунки фізичних і юридичних осіб; погашення кредитів; продаж активів; залучення коштів на грошовому ринку; надходження доходів від наданих послуг тощо.
Списання коштів відбувається за рахунок повернення залучених клієнтських коштів за діючими угодами та за рахунок нових вкладень.
Основні джерела попиту на ліквідні кошти: зняття клієнтами коштів з рахунків; отримання заявок на кредит від платоспроможних клієнтів; виплата процентів за депозитними та недепозитними ресурсами; операційні витрати банку, сплата податків, виплата дивідендів тощо.
Банк має позитивний розрив ліквідності, коли обсяг надходжень коштів перевищує обсяг їх використання. Надлишок коштів повинен інвестуватися в дохідні активи на відповідний період.
Банк має негативний розрив ліквідності, коли обсяг використання коштів перевищує обсяг їх надходжень. Дефіцит коштів повинен покриватися за рахунок залучення додаткових ресурсів та/або продажу активів.
Застосування методу джерел і використання коштів потребує чіткого прогнозування грошових потоків на плановий період, а також аналізу макроекономічних показників, урахування минулого досвіду діяльності, сезонних факторів тощо. За цим методом аналізуються очікувані джерела ліквідних коштів та напрямки їх використання. Отримані показники свідчать про позитивний або негативний розриви ліквідності протягом того чи іншого планового періоду.
Під час оцінювання потреб банку в ліквідних коштах необхідно брати до уваги не лише фактичні, але й очікувані грошові потоки. Маючи достовірний прогноз ліквідної позиції банку, менеджер може оцінити свої можливості, залучити кошти за прийнятною ціною з доступних джерел та планувати діяльність.
Підготовка прогнозу зміни обсягів попиту та пропозиції ліквідних коштів базується на вивченні їх динаміки, статистичних даних, досвіді та знаннях фахівців. Дієвість такого прийому є особливо високою тоді, коли менеджер банку має достатньо інформації та багато достовірних позицій, таких, як договір про відкриття кредитної лінії, попереднє повідомлення клієнта про намір зняти кошти з рахунку, настання строків платежів до бюджету. Інформація такого характеру дає змогу скласти реальний прогноз.
На зміни в обсягах, структурі та стабільності ресурсної бази банку впливає комплекс чинників загальноекономічного характеру, які необхідно враховувати під час прогнозування. Під впливом цих чинників формуються не лише ресурси, але й активи банку, зокрема попит на кредити. Тому потрібно обов’язково використовувати такі компоненти прогнозування розриву ліквідності: трендовий, який свідчить про можливі надходження й відтік коштів відповідно до довгострокового прогнозу; сезонний, що є співвідношенням середнього рівня пасивів і активів для кожного тижня за останні роки та аналогічних показників останніх тижнів року; структурний – відображає зрушення в структурі ресурсної бази та активів за групою чи системою банків; циклічний, який демонструє різницю між запланованими надходженням чи відпливом коштів у минулому році й фактичними величинами.
Аналіз проводиться за допомогою статистичних методів на базі ретроспективної інформації.
Усі методи визначення потреби банку в ліквідних коштах є суб’єктивними. Насправді ліквідність банку визначається ринком і перебуває під впливом численних чинників, повне врахування яких на практиці неможливе. Завдання менеджменту полягає в розробці підходів, які дадуть змогу максимально врахувати фактори впливу на ліквідну позицію з метою ефективного управління. Тому, чим більше буде виявлено впливу на ліквідну позицію і чим точніше визначений цей вплив у кількісному вимірі, тим ефективнішою буде діяльність менеджменту банку у сфері управління ліквідністю.
2.5.4 Методи управління ліквідністю банку
Підтримання ліквідності банку є серйозною та складною проблемою. У світовій практиці були розроблені методи (теорії) управління ліквідністю, які є складовою частиною всього банківського менеджменту. До складу таких методів входять: управління активами; управління пасивами; збалансоване управління ліквідністю (активами та пасивами).
Характеристика методів управління ліквідністю, їх переваги та недоліки в узагальненому вигляді наведені на рис. 2.3.
Рисунок 2.3 – Характеристика методів управління ліквідністю
Найстарішим способом забезпечення потреби банку в ліквідних коштах є управління ліквідністю через активи.
У найбільш загальному вигляді управління ліквідністю через активи вимагає нагромадження високоліквідних активів, які повністю забезпечують потреби ліквідності банку. У разі виникнення попиту на ліквідні кошти активи продаються доти, доки не будуть задоволені потреби в грошових коштах. Отже, відбувається перетворення (трансформація) активів у грошову форму.
За такого підходу ліквідність характеризується як запас. При цьому активи повинні мати такі властивості: мати власний ринок; мати достатньо стабільні ціни, тобто ринок повинен мати здатність приймати всі активи, що продаються, без значного зниження ціни на них; продавець активів повинен мати можливість відшкодувати початкові інвестиції з мінімальним ризиком.
У разі використання стратегії трансформації активів необхідно: визначити оптимальне для банку співвідношення високоліквідних та загальних активів з урахуванням стабільності ресурсної бази; здійснювати порівняльний аналіз цінової динаміки на ринках, придатних для реалізації активів (якщо такий вибір існує).
Управління ліквідністю через управління активами є традиційним і найпростішим підходом. Здебільшого така стратегія використовується невеликими банками, які не мають широких можливостей запозичення коштів та доступу на грошові ринки.
Стратегія трансформації активів оцінюється як менш ризикова порівняно з іншими, але одночасно й досить дорога з погляду вартості. Продаж активів супроводжується певними витратами (комісійні, брокерські, біржові внески тощо), а також призводить до погіршення стану балансу, оскільки продаються низькоризиковані активи. Крім того, банк втрачає майбутні доходи, які могли б бути згенеровані такими активами. Іноді банк змушений продавати активи за зниженими ринковими цінами, якщо виникає нагальна потреба в грошових коштах. Підтримка значного, запасу ліквідних коштів у цілому знижує показники прибутковості банку.
Отже, можна визначити такі недоліки даного методу: втрата майбутніх доходів, які могли б бути отримані за допомогою активів, що продаються; витрати у вигляді платежів за угодами (комісійними), виплачуваних брокерам за операціями з цінними паперами; погіршення стану балансу банку, оскільки продаються активи з низьким ступенем ризику, а їх наявність свідчить про фінансову надійність банку; необхідність продажу активів у момент зниження цін на ринку, що наражає банк на ризик значних втрат прибутку і капіталу; збереження коштів у ліквідній формі знижує норму віддачі всіх активів.
Захисники теорії управління пасивами стверджують, що банки можуть вирішити проблему ліквідності шляхом залучення додаткових коштів з ринку.
Ця теорія передбачає залучення ліквідних коштів на грошовому ринку в обсягах, достатніх для покриття всього очікуваного попиту на ліквідні кошти. Кредити використовуються лише в тому випадку, коли банк має реальну потребу в ліквідних коштах, що дає змогу уникнути занадто великого обсягу високоліквідних активів, які не дають прибутку. За такого підходу до управління ліквідність характеризується як потік, а не як запас.
Теорія управління пасивами управління ліквідністю банків ґрунтується на таких двох твердженнях: банк може вирішувати проблему ліквідності шляхом залучення додаткових грошових коштів, купуючи їх на ринку капіталу; банк може забезпечити свою ліквідність, вдаючись до великих кредитів у НБУ або в банків-кореспондентів, а також до кредитів, що утримуються на валютному ринку.
Необхідною умовою застосування стратегії запозичення ліквідності є досить високий ступінь розвитку фінансових ринків, які дають змогу в будь-який час і в будь-яких кількостях позичати ліквідні кошти.
До джерел запозичення коштів відносять: міжбанківські кредити; кредитні лінії; надання кредитів Національним банком України; міжнародні кредити; випуск банком власних боргових зобов’язань, які вільно обертаються на ринку. Ці джерела дуже відрізняються за своїми характеристиками.
Так, до найбільш поширеного відносять міжбанківське кредитування, кредити НБУ, кредитні лінії. Сегменти ринку, представлені цими інструментами, найрозвинутіші. До них мають доступ практично всі кредитні організації.
Кредити мають найбільш широку порівняно з іншими джерелами диференціацію за умовами угоди (терміни, суми, процентні ставки, зміна застав тощо). Однак доступ до них у кредитних організацій істотно розрізняється.
Залучення коштів шляхом випуску на ринок власних боргових зобов’язань (облігацій, сертифікатів та інших паперів) ще не набуло значного розвитку. Ринок подібних інструментів знаходиться в стадії становлення, і на ньому обертаються папери обмеженої кількості банків. Очевидно, що і місткість, і оперативність розміщення тут ще недостатні. В умовах кризи ці інструменти можуть бути більш привабливими, ніж строкові депозити, однак їх реальна ліквідність навряд чи буде досить високою.
На вибір джерела впливають такі характеристики, як доступність, вартість, терміновість, тривалість потреби в ліквідних коштах, правила регулювання.
Головною перевагою даного методу є більш високий рівень очікуваного прибутку, ніж під час управління ліквідністю через активи. Здатність розміщувати депозитні сертифікати і отримувати в кредит валюту або кошти в Центральному банку дозволяє банку меншою мірою залежати від низькодохідних вторинних резервних активів, а це розширює його можливості отримувати прибуток.
Водночас управління ліквідністю через управління пасивами оцінюється як найризикованіша стратегія, оскільки супроводжується підвищенням ризику зміни процентних ставок та ризику доступності запозичених коштів.
Головним недоліком даного підходу є те, що кошти залучаються без урахування ефективності різних напрямків їх розміщення. У період економічного піднесення та зростання попиту на кредитні ресурси такий підхід може бути виправданим і корисним. Але під час зниження активності, коли попит на кредити зменшується, цей підхід призводить, як правило, до скорочення прибутків і навіть може завдати збитків.
Крім того, даний підхід характеризується цілою низкою суттєвих недоліків, серед яких: неможливість отримання ліквідних коштів у достатньому обсязі та в обумовлені строки, особливо для банків, що втратили або не мають репутації надійної фінансової установи; надмірна залежність від одних джерел фінансування збільшує ризик втрати ліквідності в майбутньому; надмірна залежність банку від управління пасивами може призвести до послаблення критеріїв управління активами, тобто до великої концентрації короткострокових зобов’язань, які будуть основним джерелом фінансування довгострокових активів; невизначена вартість кредитів збільшує невизначеність чистого прибутку банку; вартість таких коштів може різко збільшуватися внаслідок зростання конкуренції, намагаючись компенсувати таке зростання, банк може ослабити критерії кредитування та вкладати кошти в ризиковані цінні папери, що, відповідно, збільшує ризик активних операцій; якщо банк залучає додаткові кошти для фінансування активів, що вже показані в його балансі, то таке збільшення вартості ресурсів може призвести до зменшення чистого спреду та чистої процентної маржі; якщо банк намагається залучати кошти з мінімальною вартістю, не приділяючи уваги розподілу строків погашення, то значно зростає процентний ризик.
Через високу вартість стратегії трансформації активів і значну ризикованість стратегії запозичення більшість банків зупиняє свій вибір на компромісному варіанті управління ліквідністю – стратегії збалансованого управління ліквідністю.
Метод збалансованого управління ліквідністю – це компромісний варіант управління ліквідністю, який передбачає одночасне використання двох попередніх методів, тобто частина попиту на ліквідні кошти задовольняється за рахунок нагромадження високоліквідних активів, а решта – за допомогою проведення операцій запозичення коштів.
Метод збалансованого управління ліквідністю дає змогу управляти ризиком ліквідності шляхом координації рішень щодо джерел залучення та напрямків розміщення коштів за обсягами і термінами для забезпечення прибутковості банківських операцій.
Згідно з цим методом у разі погіршення показників ліквідності банки повинні здійснити такі заходи: активізувати роботу з розширення кола платоспроможних клієнтів; активізувати роботу щодо розширення вкладних операцій; запозичити кошти на міжбанківському (міжфіліальному) ринку кредитних ресурсів; запровадити нові види послуг, провести рекламну кампанію; зменшити обсяги кредитування; активізувати роботу з погашення прострочених та пролонгованих кредитів; провести інвентаризацію рахунків дебіторської заборгованості; створити резерв ліквідності у вигляді боргових цінних паперів, що емітовані або рефінансуються НБУ.
Перевагами даної стратегії є: гнучкість, яка дає змогу менеджеру вибирати найвигідніше поєднання різних джерел поповнення ліквідних коштів залежно від економічних умов та змін у ринкових цінах; максимізація прибутку за умови прийнятного рівня ризику; можливість більш зваженого підходу до проблем управління ліквідністю завдяки точнішому визначенню потреби в ліквідних коштах.
Отже, кожен наступний підхід до управління банківськими фінансами є логічним продовженням попереднього і містить увесь арсенал уже відомих методів та прийомів. У вітчизняній практиці паралельно застосовуються усі три підходи. У деяких банках (їх частка незначна) управління здійснюється все ще через активи, у більшості установ переважають автономні методи управління (тобто другий підхід — через пасиви), але є й банки, де використовуються сучасні прогресивні методи управління.
2.6 Управління прибутком банку
2.6.1 Сутність прибутку банку та основні засади управління ним
Прибуток є головною метою діяльності банків. Саме він забезпечує формування фондів і резервів на випадок непередбачуваних збитків, можливих у банківській справі; стимулює діяльність управлінського персоналу щодо вдосконалення роботи банку, зниження витрат та підвищення конкурентоспроможності.
Грамотне, ефективне управління прибутком передбачає побудову в банку відповідних організаційно-методичних систем забезпечення цього управління, знання основних механізмів формування прибутку, використання сучасних методів його аналізу і планування.
Розглядаючи сутність прибутку, слід зазначити такі його характеристики.
По-перше, прибуток являє собою форму доходу підприємця, що виконує певний вид діяльності. Ця зовнішня, найпростіша форма вираження прибутку є разом з тим недостатньою для її повної характеристики, оскільки у ряді випадків активна діяльність у будь-якій сфері може й не бути пов’язана з отриманням прибутку.
По-друге, прибуток – це форма доходу підприємця, який вклав свій капітал з метою досягнення певного комерційного успіху. Категорія прибутку нерозривно пов’язана з категорією капіталу – особливим фактором виробництва – і в усередненому вигляді характеризує ціну функціонуючого капіталу.
Наступною характеристикою прибутку є те, що він не є гарантованим доходом підприємця, який вклав свій капітал у той чи інший вид бізнесу, а являє результат вмілого та успішного виконання цього бізнесу. Однак у процесі ведення бізнесу підприємець унаслідок своїх невдалих дій або об’єктивних причин зовнішнього характеру може не тільки позбутися очікуваного прибутку, але й повністю або частково втратити вкладений капітал. Тому прибуток є здебільшого і платою за ризик здійснення підприємницької діяльності (рівень прибутку і рівень підприємницького ризику знаходяться в прямо пропорційній залежності).
Також слід зауважити, що прибуток характеризує не весь дохід, отриманий у процесі підприємницької діяльності, а лише ту його частину, яка “очищена” від витрат на виконання цієї діяльності.
У той же час прибуток є вартісним показником, що виражений у грошовій формі. Така форма оцінки прибутку пов’язана з практикою узагальненого вартісного обліку всіх пов’язаних з ним основних показників – вкладеного капіталу, отриманого доходу, понесених витрат тощо, а також з чинним порядком податкового регулювання.
З урахуванням розглянутих основних характеристик прибутку його визначення в найбільш узагальненому вигляді можна сформулювати таким чином: прибуток – це виражений у грошовій формі чистий дохід підприємця на вкладений капітал, що характеризує його винагороду за ризик виконання підприємницької діяльності і є різницею між сукупним доходом та сукупними витратами в процесі виконання цієї діяльності.
Висока роль прибутну в розвитку банку та забезпеченні інтересів його засновників і персоналу визначає необхідність ефективного та безперервного управління ним.
Управління прибутком – процес розробки та прийняття управлінських рішень за всіма основними аспектами його формування, розподілу та використання в банку.
Головною метою управління прибутком є забезпечення максимізації добробуту засновників, учасників банку в поточному та перспективному періодах.
Виходячи з цієї головної мети, система управління прибутком має вирішувати такі основні завдання:
1. Забезпечення максимізації розміру прибутку, що формується відповідно до ресурсного потенціалу банку і ринкової кон’юнктури. Це завдання реалізується шляхом оптимізації складу ресурсів банку і забезпечення їх ефективного використання. Основними обмеженнями розміру прибутку є максимально можливий рівень використання ресурсного потенціалу і поточна кон’юнктура фінансового ринку.
2. Забезпечення оптимальної пропорційності між рівнем прибутку і припустимим рівнем ризику. Між цими двома показниками існує прямо пропорційний зв’язок. З урахуванням ставлення менеджерів до ризиків формується їх припустимий рівень, що визначає агресивну, помірковану або консервативну політику здійснення тих чи інших видів діяльності або проведення окремих операцій. Виходячи з заданого рівня ризику, під час управління має бути максимізований відповідний йому рівень прибутку.
3. Забезпечення високої якості прибутку, що формується. Під час формування прибутку банку мають бути, насамперед, реалізовані резерви його зростання за рахунок операційної діяльності.
4. Забезпечення виплати необхідного рівня доходу на інвестований капітал власникам банку. Цей рівень за успішної діяльності банку має бути не нижче середньої норми прибутковості на ринку капіталу, а в разі необхідності відшкодовувати підвищений підприємницький ризик й інфляційні втрати.
5. Забезпечення формування достатнього обсягу фінансових ресурсів за рахунок прибутку відповідно до завдань розвитку банку в майбутньому періоді. Оскільки прибуток є одним з основних внутрішніх джерел формування фінансових ресурсів банку, його розмір визначає потенційну можливість створення загальних фондів і резервів.
6. Забезпечення постійного зростання ринкової вартості банку. Це завдання покликане забезпечувати максимізацію добробуту власників у перспективному періоді. Темп зростання ринкової вартості переважно визначається рівнем капіталізації прибутку, отриманого банком у звітному періоді. Кожен банк, виходячи з умов і завдань діяльності, самостійно визначає систему критеріїв оптимізації розподілу прибутку на частину, що капіталізується, та частину, що споживається.
7. Забезпечення ефективності програм участі персоналу в прибутку.
Програми участі персоналу в прибутку, покликані гармонізувати інтереси власників банку і його найманих робітників, мають, з одного боку, ефективно стимулювати трудовий внесок цих працівників у формування прибутку, а з іншого – забезпечувати достатній рівень їх соціального захисту, який держава в сучасних умовах повністю забезпечувати не в змозі.
Усі розглянуті вище завдання управління прибутком тісно пов’язані між собою, хоча окремі з них і мають різноспрямований характер (наприклад, максимізація рівня прибутку за мінімізації рівня ризику; забезпечення достатнього рівня задоволення інтересів засновників банку та його персоналу; забезпечення достатнього розміру прибутку, що спрямовується на нагромадження і на споживання, тощо). Тому в процесі управління прибутком окремі завдання мають бути оптимізовані між собою.
Ефективний механізм управління прибутком банку дає змогу в повному обсязі реалізувати завдання та цілі, що стоять перед ним, сприяє результативному виконанню функцій цього управління. Як і кожна керуюча система, управління прибутком реалізує свою основну мету та головні завдання шляхом виконання певних функцій.
Склад основних функцій системи управління прибутком банку наведено на рис. 2.4.
На рисунку наведені лише основні функції управління прибутком, характерні для банків усіх форм власності та організаційно-правових форм діяльності.
Управління прибутком банківської установи – це багатогранний та дуже складний процес, що потребує від банку ретельного опрацювання цього питання як у стратегічному й тактичному аспектах, так і в бюджетних щорічних планах. У загальному вигляді процес управління прибутком поданий на рис. 2.5.
Побудова системи управління прибутком вимагає формування систематизованого переліку об’єктів цього управління. Така систематизація об’єктів управління, з одного боку, має відображати функціональну спрямованість цього управління, а з іншого – різні його рівні (рис. 2.6).
Рисунок 2.4 – Основні функції системи управління прибутком банку
Рисунок 2.5 – Процес управління прибутком банку
Отже, ефективний механізм управління прибутком банку дає змогу в повному обсязі реалізувати цілі і завдання, що стоять перед ним, та сприяє результативному здійсненню функцій цього управління.
Рисунок 2.6 – Система управління прибутком банку
2.6.2 Управління формуванням прибутку банку
Найважливішим фактором, що впливає на суму всіх видів прибутків банку, є розмір доходів банку, який отримується в процесі діяльності.
Доходи банку – це збільшення економічних вигод у вигляді збільшення активів або зменшення зобов’язань, що призводить до збільшення власного капіталу (за винятком збільшення капіталу за рахунок внесків акціонерів).
Доходи є базою для розвитку його діяльності, яка забезпечує розв’язання таких завдань.
По-перше, основна частина доходів банку є джерелом покриття витрат, пов’язаних із здійсненням банківської діяльності. Реалізація цього завдання забезпечує самоокупність операцій банку.
По-друге, частина доходів банку є джерелом формування його чистого прибутку. За рахунок прибутку банк формує фонди та резерви для подальшого його розвитку та зниження ризиків. За допомогою реалізації цього завдання банк розвивається в довгостроковому періоді та забезпечує самофінансування розвитку банку на розширеній основі в майбутньому періоді.
Банківські доходи банку прийнято поділяти на процентні та непроцентні.
До процентних доходів належать: процентні доходи за коштами, розміщеними в НБУ; за коштами до запитання; за операціями репо; за короткостроковими депозитами; процентні доходи за коштами, розміщеними в інших банках; за депозитами овернайт; за короткостроковими та довгостроковими депозитами й кредитами; за кредитами овернайт; за фінансовим лізингом; процентні доходи за кредитами суб’єктам господарської діяльності; за овердрафтом; за дисконтними векселями; за факторинговими операціями та іншими кредитами, наданими суб’єктам господарської діяльності; процентні доходи за кредитами фізичним особам; процентні доходи за цінними паперами та інші процентні доходи.
До непроцентних доходів належать: комісійні доходи за операціями з банками: від розрахунково-касового обслуговування, за операціями з цінними паперами, від операцій з валютою; комісійні доходи за операціями з клієнтами: від РКО, від кредитного обслуговування, за операціями з цінними паперами тощо; результат від торговельних операцій, а також інші банківські операційні доходи (безпосередньо пов’язані з діяльністю банку) та інші небанківські операційні доходи (доходи, які не стосуються основної діяльності банку, але забезпечують її здійснення доходи від продажу основних засобів, нематеріальних активів та від фінансових інвестицій; надходження за аудиторські послуги, від орендних операцій тощо).
Першим етапом управління доходами є планування, яке підпорядковане головній меті політики управління прибутком банку й забезпечується комплексом дій з проведення розрахунків доходів у майбутньому періоді. Основними вихідними передумовами планування доходів банку є розроблена програма, яка визначає обсяги та склад наданих послуг на майбутній період; сума доходів, яка забезпечить умови ефективного розвитку банку в плановому періоді; розроблена цінова політика банку.
Основні етапи планування доходів банку:
1. Аналіз доходів банку в передплановому періоді.
Цей вид аналізу спрямований на пошук можливостей збільшення доходів, забезпечення планових їх розрахунків необхідними інформативними показниками. Під час здійснення такого аналізу вивчаються: 1) динаміка загальної суми доходів банку в передплановому періоді; після цінового зіставлення показників, що аналізуються, визначаються темпи зміни загальної суми доходів банку за етапами звітного періоду (як середня геометрична); 2) рівномірність формування доходу банку – для характеристики цієї рівномірності використовують показники середньоквадратичного відхилення цих доходів і коефіцієнта їх варіації; 3) зіставлення чистого та валового доходів банку в періоді, що аналізується – для цих цілей розраховується та аналізується в динаміці коефіцієнт чистого доходу; 4) основні фактори, які впливають на зміну суми доходів банку в плановому періоді – під час аналізу головну увагу слід приділити зміні обсягів реалізації банківських послуг, зміні рівня цін на послуги тощо.
Результати аналізу дають змогу виявити основні тенденції розвитку доходу банку та врахувати їх під час здійснення планових розрахунків.
2. Оцінка й прогнозування кон’юнктури ринку банківських продуктів.
Стан ринку банківських продуктів, на різних сегментах якого банк формує свій дохід шляхом реалізації різних видів банківських продуктів, характеризують такі його складові, як попит, пропозиція, ціна та конкуренція. Кожному банку важливо знати, на який рівень активності ринку банківських послуг, його видів і складових слід орієнтуватися під час планування доходів у процесі реалізації банківських продуктів.
Ступінь активності ринку банківських послуг визначається шляхом визначення ринкової кон’юнктури. Ринкова кон’юнктура являє собою форму прояву на ринку банківських послуг системи факторів, що визначають співвідношення обсягів попиту та пропозиції, рівня цін і конкуренції.
Вивчення кон’юнктури ринку банківських продуктів у процесі управління доходами банку складається з таких етапів:
А. Поточне спостереження за ринковою активністю. Таке спостереження необхідне на тих сегментах ринку, на яких банк здійснює свою діяльність, пов’язану з отриманням доходів. Поточне спостереження за станом ринку потребує формування системи показників, які б характеризували його сегменти. Серед цих показників особливу увагу слід приділяти динаміці попиту та пропозиції, зміні рівня цін, зміні кількості конкурентів.
Б. Оцінка поточної кон’юнктури ринку банківських послуг. Вона здійснюється в процесі аналізу, основна мета якого полягає у виявленні особливостей конкретних сегментів ринку та тих змін, які впливають на них в момент спостереження відносно минулого періоду. Аналіз кон’юнктури ринку здійснюється в два етапи. На першому – розраховується система показників, які характеризують поточну ринкову кон’юнктуру. До таких показників належать: загальний обсяг реалізації даного виду продукту чи послуги; рівень задоволення попиту; темпи зростання цін на банківські продукти. На другому етапі аналізу виявляються передумови до зміни поточної кон’юнктурної стадії даного сегмента ринку банківських продуктів. Ці зміни за багатьма видами послуг пов’язані з сезонністю (наприклад, кредитування сільськогосподарського сектору, попит на споживчі кредити).
В. Прогнозування кон’юнктури ринку банківських послуг. В умовах нестабільного розвитку держави, відсутності точної інформації та з ряду інших причин прогнозування ринкової кон’юнктури обмежується короткостроковим та довгостроковим періодами, що є достатнім для цілей планування доходів. Це планування здійснюється двома основними методами – факторним та трендовим. Факторний метод базується на вивченні факторів впливу на попит, пропозицію, ціну та конкуренцію й визначення можливого відхилення цих факторів у майбутньому періоді. Трендовий метод базується на поширенні виявленої тенденції в процесі раніше проведеної оцінки ринку банківських продуктів на майбутній період.
З урахуванням результатів прогнозування ринкової кон’юнктури здійснюються планові розрахунки доходу банку на майбутній період.
3. Розрахунок планової суми різних видів доходів.
Ці розрахунки здійснюються шляхом використання розробленої програми надання послуг та здійснення банківських операцій у майбутньому періоді, враховуючи цінову політику банку.
Загальні підходи до визначення планових статей доходів наведені в табл. 2.3.
Таблиця 2.3 – Технологія планування доходів банку
4. Розробка системи заходів щодо забезпечення виконання плану доходів. Система цих заходів розробляється за такими напрямками: ефективна реалізація розробленої цінової політики; використання сприятливої кон’юнктури ринку; підвищення рівня обслуговування клієнтів; інтенсифікація рекламної та інформаційної діяльності; розвиток мережі філій і відділень та інші заходи.
Під час управління доходами головну увагу приділено активним операціям, оскільки основним джерелом доходів банку є доходи від активних операцій, тому їх ефективність, передусім, визначає кінцевий фінансовий результат.
На ефективність активних операцій впливає прибутковість активної операції, яка є прямо пропорційною рівню її ризикованості, тому вибір конкретних активних операцій залежить від загальної стратегії банку та його схильності до ризику. Відповідно до цього визначають такі підходи до управління доходами: консервативний (орієнтація банку на операції з обмеженим, але високонадійним і стабільним доходом); агресивний (пріоритетна орієнтація на максимізацію прибуткових операцій, незважаючи на рівень ризику, пов’язаний з їх проведенням; цей підхід є доцільним на стадії розвитку банку для забезпечення швидкого зростання вкладеного капіталу, оскільки такий підхід має високий ступінь ризику, то необхідний високий професіоналізм працівників банку, наявність формалізованих технологій здійснення операцій та ефективна система ризик-менеджменту); поміркований (диверсифікація операцій банку, тобто раціональне співвідношення між високоприбутковими та надійними операціями).
Залежно від обраної стратегії банку формується стратегія управління активними операціями, які забезпечують доходи банку.
Наступним напрямком управління доходами є зниження питомої ваги непродуктивних активів. Щодо зниження питомої ваги непродуктивних активів існує низка обмежень: частина непродуктивних активів не може бути знижена з причин, які не залежать від банку (вимоги НБУ щодо підтримання мінімального рівня ліквідності, виконання норм обов’язкового резервування); деякі елементи непродуктивних активів необхідні для банку з причин комерційного характеру, так, наприклад, якщо значна кількість клієнтів банку є підприємствами торгів лі, то банк об’єктивно повинен підтримувати залишки в касі на високому рівні для забезпечення потреб таких клієнтів у готівці.
Основними завданнями з мінімізації непродуктивних активів є: використання всіх наявних у банку можливостей щодо зменшення розміру обов’язкових резервів; оперативне управління фінансовими ресурсами, тобто надлишок ліквідних коштів необхідно інвестувати в короткострокові активи; зниження питомої ваги тих операцій, що сприяють збільшенню питомої ваги непродуктивних активів в частині безнадійних кредитів або цінних паперів, що не дають прибутків шляхом ефективного ризик-менеджменту; розробка оптимальної процентної політики, яка передбачає визначення оптимального на розрахунковий момент часу діапазону між середніми процентами за залученими коштами та середніми процентами за розміщеними коштами.
Зростання банківських витрат, яке не узгоджується зі збільшенням його доходів, може істотно погіршити фінансовий стан навіть великого та авторитетного банку.
Витрати – це зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів чи збільшення зобов’язань, які призводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу внаслідок його вилучення чи розподілу власниками).
Діяльність банку пов’язана зі здійсненням різних видів витрат. За своєю природою витрати можна поділити на поточні та довгострокові.
Поточні витрати пов’язані з вирішенням тактичних завдань банку – обслуговуванням коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, виплати персоналу тощо.
Довгострокові витрати пов’язані з вирішенням стратегічних завдань банку – розвитком мережі філій, придбанням основних засобів і нематеріальних активів, які забезпечують вирішення тактичних завдань банку.
З метою управління доходами і витратами, застосовуючи до кожного виду витрат специфічні прийоми управління, доцільно їх групувати за видами. Згідно з українськими нормами витрати банку поділяють на процентні та непроцентні.
До процентних витрат належать: процентні витрати за коштами, отриманими від НБУ (за коштами до запитання, операціями репо, короткостроковими та довгостроковими кредитами, отриманими від НБУ); витрати за депозитами, отриманими від НБУ; процентні витрати за коштами, отриманими від інших банків (за коштами до запитання, за депозитами овернайт); за отриманими кредитами та депозитами; процентні витрати за коштами суб’єктів господарської діяльності (за коштами до запитання, депозитами); процентні витрати за коштами фізичних осіб; процентні витрати за цінними паперами власного боргу; процентні витрати за кредитами, отриманими від інших кредитно-фінансових установ та інші процентні витрати.
Непроцентні витрати містять: комісійні витрати (витрати на РКО, на кредитне обслуговування, комісійні витрати за цінними паперами, витрати за операціями з валютою, інші комісійні витрати); інші банківські операційні витрати (відрахування у фонд гарантування вкладів фізичних осіб); штрафи за банківськими операціями; інші небанківські операційні витрати (витрати на утримання персоналу, сплата податків, витрати на телекомунікації, інші експлуатаційні та господарські витрати); відрахування в резерви й списання сумнівних активів та непередбачувані витрати.
З урахуванням змісту процесу управління доходами й витратами та вимог, що до них висуваються, формуються цілі і завдання. Головною метою управління витратами є мінімізація непродуктивних витрат, тобто тих витрат, що не призводять до збільшення прибутку. Скорочуючи непродуктивні витрати, банк, як відомо, може оперативно сформувати резерв коштів, які можуть бути спрямовані на його розвиток. Однак практика роботи більшості українських банків, що розрізняються як за обсягом, так і за номенклатурою операцій, дає змогу відзначити стабільну тенденцію випереджального темпу зростання витрат щодо темпів зростання доходів банків.
Основне завдання управління витратами – створення механізму, який забезпечує оптимізацію витрат банку, приведення їх у відповідність з обраною прибутковістю. Цей механізм повинен стати основою для забезпечення прибуткової роботи кожного банківського підрозділу в кожний конкретний період часу і при цьому зменшити залежність банку від ринкової ситуації.
Основа управління витратами в банку – їх планування, метою якого є встановлення суми та складу витрат банку в плановому періоді за структурними підрозділами й у цілому за банком.
Планування витрат банку здійснюється в кілька етапів:
1. Проведення аналізу витрат в передплановому періоді.
Основними завданнями проведення цього аналізу є виявлення основних тенденцій зміни суми та рівня витрат банку в передплановому періоді, встановлення розмірів відхилення фактичних показників від планових, з’ясування основних причин, що викликали ці відхилення.
На першій стадії аналізується динаміка загальної суми та рівня витрат у передплановому періоді, визначаються темпи зміни цих показників, розраховуються показники абсолютного та відносного відхилення відносно минулого періоду. На другій стадії аналізу розглядаються показники, що характеризують динаміку окремих статей витрат. Цей аналіз доповнюється вивченням показників динаміки питомої ваги окремих статей витрат у їх загальному обсязі. На третій стадії розглядається рівень виконання планової собівартості банківських послуг. Результати цього аналізу необхідні для коригування планів надання послуг і рівня цін. На четвертій стадії визначається вплив факторів, які викликали зміни у витратах банку. Такий аналіз здійснюється за банком у цілому та за центрами відповідальності.
2. Формування вихідної бази для планування.
Складається: план надання послуг та проведення операцій; плани витрат на будівництво в плановому періоді; нормативи оплати праці; результати аналізу в передплановому періоді тощо.
3. Прогнозування зміни основних факторів, які впливають на обсяги та структуру витрат у банку.
До таких факторів, що потребують урахування під час планування витрат, належать: зміни обсягів наданих послуг та проведених операцій; зміни цін на послуги; зміни в оплаті праці банківського персоналу; інші фактори, які впливають на обсяг та рівень витрат банку.
4. Складання планової собівартості на різні види наданих банківських продуктів.
Розрахунки, пов’язані з розробкою планової собівартості, здійснюються за статтями витрат. Перелік одиниць банківських продуктів, на які проводиться розрахунок собівартості, банк визначає самостійно з урахуванням цілей та завдань тарифної політики.
5. Розрахунок планової суми витрат банку.
Управління та оптимізація витрат мають будуватися за аналізом і порівнянням двох визначальних критеріїв: мінімально необхідного рівня витрат на підтримку функціональної діяльності банку; максимально можливого рівня витрат, визначеного на основі загального прогнозу фінансового результату діяльності банку за даний період.
Якщо мінімальний рівень витрат більший від максимального рівня, постає завдання проведення в банку реорганізаційних заходів, спрямованих на скорочення обсягу витрат: оптимізації штатної чисельності, перегляду неопераційних витрат з метою мінімізації, аналізу ефективності витрат тощо. Якщо максимальний рівень витрат більший від мінімального, постає завдання оптимізації використання залишку планованих витрат.
Отже, на практиці для вирішення завдання управління витратами необхідно, насамперед, розробити загальні принципи управління витратами та визначити мінімально необхідний і максимально можливий рівень витрат, а також механізми оптимізації використання ресурсів, виділених під витрати.
Економічне обґрунтування й управління процентними витратами є цілком прозорими. Контроль за ними необхідний тільки на підтвердження узгоджених ставок, обсягів і термінів залучення. Проблеми виникають лише на етапі затвердження ставок, коли необхідно оцінити процентний ризик, величину процентної маржі для створення необхідного й достатнього прибутку.
Це обумовлюється тим, що управління процентними витратами є слабкокерованим з погляду банку, оскільки на їх рівень, насамперед, впливає ринкове середовище, тобто рівень ринкової процентної ставки та грошово-кредитна політика НБУ. Зменшення обсягу ресурсів може призвести до відмови від здійснення потенційно прибуткових активних операцій, тому є недоцільним з погляду перспективного розвитку банку. При управлінні процентними витратами найдоцільнішою є оптимізація структури ресурсної бази з метою збільшення питомої ваги більш дешевих ресурсів.
Визначення економічної ефективності непроцентних витрат є більш складним завданням, оскільки сам процес такого визначення та обліку не настільки прозорий, ніж для процентних витрат. Тому постає необхідність розробки попереджувальних заходів щодо управління непроцентними витратами банку для досягнення цілей ефективності витрат банківського капіталу. Необхідна така організація управління витратами, за якої всі витрати банку були б економічно обґрунтованими, прозорими, оптимальними, приносили ефект з оптимальним строком окупності.
На початковому етапі слід досить жорстко визначити загальні принципи управління непроцентними витратами з метою створення чіткої організаційної структури з управління витратами, яка б забезпечила комплексну і послідовну реалізацію заходів щодо управління ними.
Далі визначається мінімально припустимий рівень непроцентних витрат за діючої організаційної структури банку. Мінімальний рівень непроцентних витрат – це та частина постійних витрат, що здійснюються за кошторисними статтями для підтримки функціональної діяльності банку. Коригування зазначених статей відбувається тільки на підставі зміни зовнішніх економічних факторів (підвищення тарифів, вартості оренди тощо) і не залежить від фінансового стану банку.
Відповідно до сформованої банківської практики до таких статей витрат, як правило, належать: витрати на утримання транспорту; витрати на охорону банку; оренда основних фондів; експлуатаційні витрати; поштово-телеграфні і телефонні витрати тощо. Усі інші статті адміністративно-господарських витрат можуть бути оптимізовані.
На наступному етапі слід визначити максимально можливий рівень витрат на основі аналізу фінансового стану банку. Граничний рівень витрат – це максимальний рівень непроцентних витрат банку, проведення яких надасть змогу забезпечити заданий рівень прибутковості роботи банку на прогнозований період.
Після етапу планування підбиваються підсумки, що є основою прийняття банком рішень щодо оптимізації структури витрат у цілому.
За позитивних результатів планування – прогноз формування прибутку перевищує достатній обсяг – відбувається аналіз і оптимізація використання залишку планованих витрат, що утворився, за видами статей непроцентних витрат, які підлягають оптимізації. За умови негативного фінансового результату діяльності банку за підсумками планування (або його недостатньої позитивної величини), як правило, аналізуються причини і джерела низької рентабельності. У результаті проведеного аналізу надаються пропозиції зі зниження запланованих витрат аж до підготовки переліку реорганізаційних заходів, здатних забезпечити прибутковість банку.
У практичній діяльності банків найчастіше виникає ситуація перевищення запланованого фактичного обсягу витрат над їх максимальною величиною. У цьому випадку керівництво банку приймає рішення щодо необхідності проведення додаткових організаційних заходів, спрямованих на зниження рівня витрат, при чому першочерговим є перегляд статей непроцентних витрат. Дане рішення має розглядатися виходячи з прогнозу фактичних фінансових результатів діяльності за період. Найтиповішим способом вирішення проблеми, що виникла, є такі заходи: забезпечення прямого скорочення рівня непроцентних витрат і/або забезпечення зростання ресурсної бази для подальшого збільшення доходів за рахунок вигідного розміщення банком ресурсів.
Оптимізація використання грошових ресурсів, виділених для здійснення непроцентних витрат, може здійснюватися в такий спосіб. Необхідно визначити статті витрат, які належать до витрат, що підлягають оптимізації. Ці витрати першими підпадають під скорочення, оскільки не є для банку критичними й основними.
Відповідно до сформованої банківської практики до статей витрат, які підлягають оптимізації, належать: витрати на капітальний і поточний ремонти основних засобів; витрати на інформаційні й консультаційні послуги; представницькі витрати; витрати на утримання власної охорони банку; витрати на службові відрядження; витрати на рекламу; утримання і наймання службових легкових автомобілів; витрати з придбання і виготовлення операційно-бланкового матеріалу; канцелярські витрати; витрати на оплату праці.
Для кожної групи витрат, що оптимізується, встановлюється свій порядок їх затвердження. Для витрат на оплату праці доцільно розробляти нормативи, до яких можна віднести: навантаження на одного операційно-касового працівника; кількість валютообмінних операцій у день; кількість операцій за внесками населення в день; прийом платежів від населення в день; кількість особових рахунків.
Залежно від встановленої норми навантаження на одного працівника регулюється чисельність співробітників підрозділів, відділень, філій: у разі недостатнього навантаження аналізується можливість скорочення чисельності працівників, а в разі підвищеної завантаженості розробляються заходи щодо оптимізації діяльності співробітників.
Для груп адміністративно-господарських витрат і витрат, пов’язаних з підтримкою іміджу банку, встановлюється такий організаційний порядок затвердження витрат: внутрішніми документами (наказами по банку) розподіляються повноваження щодо прийняття рішень на укладення господарських договорів залежно від суми, величини банку й обсягів проведених операцій. Ухвалення рішення щодо здійснення витрат капітального характеру або на рекламу й вибір об’єкта інвестування здійснюється в рамках залишку планованих витрат за встановленими нормативами на один підрозділ, відділення, філію; розрахунку строку окупності витрат; економічного обґрунтування.
До додаткових організаційних заходів можна віднести заходи, спрямовані на вдосконалення діючої організаційної структури банку: оптимізація і скорочення штатної чисельності; перегляд укладених господарських договорів щодо можливості зниження рівня витрат.
У ряді випадків менеджер банку змушений здійснювати заходи, спрямовані на зміну й оптимізацію організаційної структури банку: зміна місцезнаходження; об’єднання філій, відділень банку; викуп будинків філій у власність (відмова від оренди); поліпшення стану матеріальної бази філіальної мережі (проведення ремонтів, збільшення службових приміщень).
Вибір і оцінка ефективності додаткових заходів, проведення яких пов’язане з одноразовими витратами, здійснюються на основі показника окупності, під яким розуміється покриття здійснених витрат додатковим прибутком за визначений строк.
Таким чином, максимально допустима сума одноразових витрат, що може бути спрямована на реалізацію конкретного проекту, обмежується строком окупності.
Практично в кожному банку є резерви для зниження витрат до раціонального рівня, що дає змогу забезпечити зростання економічної ефективності діяльності і підвищення його конкурентоспроможності. Зниження витрат дозволяє банку встановлювати більш вигідні і мінливі тарифи, що дає важливу перевагу перед конкурентами. Однак є низка цілком об’єктивних факторів, під впливом яких банк змушений найчастіше йти на збільшення витрат: імідж банку; необхідність враховувати сучасні тенденції, формуючи свою матеріальну і нематеріальну бази; потреба у висококваліфікованих, а, відповідно, і високооплачуваних фахівцях тощо.
Отже, перед банками постає завдання не просто зниження рівня поточних і майбутніх витрат, але, що найважливіше, завдання їх оптимізації відповідно до цілей і завдань банків, вимог ринку банківських послуг. Реалізація даного завдання можлива тільки на підставі аналізу витрат й ефективного управління ними, що передбачають: визначення економічної доцільності витрат банку; розрахунок витрат за окремими структурними підрозділами і банком у цілому; розрахунок витрат за банківськими продуктами – калькулювання собівартості продуктів; підготовку інформаційної бази, що дає змогу оцінювати витрати під час вибору й прийняття управлінських рішень; виявлення технічних способів контролю й розрахування витрат; пошук резервів зниження витрат; вибір методів нормування витрат; оптимізацію витрат.
При цьому завдання формування витрат і управління ними мають вирішуватися в комплексі. Тільки такий підхід може реально сприяти підвищенню ефективності роботи банку.
2.6.3 Управління процесом розподілу прибутку банку
Управління розподілом прибутку банку – це процес прийняття управлінських рішень з подальшого використання прибутку відповідно до цілей і завдань банку. Як правило, порядок розподілу прибутку визначається загальними зборами акціонерів (засновників) на рік наперед, а підсумковий розподіл прибутку затверджується зборами акціонерів (засновників) за підсумками року.
Розподіл прибутку здійснюється згідно зі спеціально розробленою політикою банку, основу якої складає дивідендна політика.
Політика розподілу прибутку має: відбивати вимоги загальної стратегії розвитку банку; забезпечувати підвищення ринкової вартості; формувати необхідну кількість ресурсів для подальшого розвитку банку; забезпечувати матеріальні інтереси акціонерів і персоналу банку.
Під час формування політики розподілу прибутку банку забезпечується її використання за основними напрямками, наведеними на рис. 2.7.
Рисунок 2.7 – Основні напрямки розподілу прибутком банку
Чистий прибуток банку розподіляється таким чином:
1. Прибуток, що капіталізується (нерозподілений прибуток): формування фондів; кошти, спрямовані на розвиток банку.
У процесі своєї діяльності та отримання прибутку банки створюють спеціальні фонди, які вводять у власний капітал банку розрахунковим шляхом. Найважливішим із фондів, які створюються банками, є резервний фонд. Цей фонд створюється для покриття непередбачуваних збитків у процесі діяльності банку за всіма статтями активів і позабалансових зобов’язань.
Відрахування до резервного фонду від чистого прибутку звітного року, що залишається у розпорядженні банку після сплати податків та інших обов’язкових платежів, здійснюються після затвердження загальними зборами учасників банку річного бухгалтерського звіту та прийняття рішень щодо розподілу прибутку.
Розмір щорічних відрахувань до резервного фонду визначається статутом банку та має бути не меншим ніж 5% чистого прибутку банку до досягнення ним 25% регулятивного капіталу. Резервний фонд кожного банку має складати не менше ніж 25% зареєстрованого статутного капіталу.
Якщо діяльність банку може створювати загрозу інтересам вкладників та інших кредиторів банку, то Національний банк має право вимагати від банку збільшення розміру резервного фонду та щорічних відрахувань до нього. Якщо внаслідок діяльності банку розмір регулятивного капіталу зменшився до суми, яка є меншою, ніж розмір статутного капіталу, щорічні відрахування до резервного фонду мають становити 10% чистого прибутку банку до досягнення ними розміру 35% статутного капіталу банку.
У випадку витрачання резервного фонду відрахування з прибутку на його формування відновлюється до моменту досягнення заданого розміру. Кошти резервного фонду можуть бути використані тільки на покриття збитків банку за результатами звітного року згідно з рішенням спостережної ради банку та в порядку, встановленому загальними зборами його учасників.
Із заробленого за підсумками року прибутку банки формують фонд розвитку банку. Фонд розвитку банку звичайно використовується для забезпечення діяльності банку, його подальшого розвитку й придбання основних фондів.
Статутами банків може бути передбачене формування й інших фондів, необхідних для діяльності банку.
2. Прибуток, що споживається (розподілений прибуток): виплата дивідендів; матеріальне стимулювання і соціальне забезпечення працівників банку.
Із заробленого за підсумками року прибутку банки формують фонд виплати дивідендів. Фонд виплати дивідендів використовується для накопичення коштів, необхідних для планованих розрахунків з акціонерами (засновниками), і весь період часу до затвердження таких виплат загальними зборами акціонерів (засновників) перебуває у розпорядженні банку.
Мета політики розподілу прибутку – оптимізація пропорцій між частинами прибутку, що споживається, і частинами прибутку, що капіталізується. Виходячи з цієї основної мети під час формування політики розподілу прибутку банку вирішуються такі основні завдання: забезпечення отримання власниками необхідної норми прибутку на інвестований капітал; забезпечення пріоритетних цілей стратегічного розвитку банку за рахунок прибутку, що капіталізується; забезпечення стимулювання трудової активності та додаткового соціального захисту персоналу; забезпечення формування в необхідних обсягах фондів та резервів банку.
Специфіка завдань, що стоять перед кожним конкретним банком у процесі його розвитку, відмінність зовнішніх та внутрішніх умов їх діяльності не дозволяють виробити єдину модель розподілу прибутку, яка б мала універсальний характер. Тому основу механізму розподілу прибутку конкретного банку складає аналіз та врахування в процесі цього розподілу окремих факторів, що пов’язують цей процес з поточною й наступною діяльністю даного банку.
Основними факторами, які впливають на розподіл прибутку банку, є:
1) зовнішні фактори, що обмежують можливості банку щодо вибору пропорцій розподілу прибутку. До найважливіших з них належать: правові фактори (вимоги до капіталу, обмеження на виплату дивідендів для деяких банків, мінімальний фіксований розмір відрахувань у резервні фонди); податкова система; середня ринкова норма прибутку на інвестовані кошти; темп інфляції; стан кон’юнктури фінансових ринків, особливо фондового;
2) внутрішні фактори, які обмежують можливості банку щодо вибору пропорцій розподілу прибутку: менталітет вкладників банку; рівень рентабельності банку; необхідність інвестицій у банк і їх обсяг; рівень ризикованості здійснюваних операцій; значення коефіцієнта фінансового левериджу; чисельність персоналу і механізм його участі в прибутку банку; рівень концентрації управління; рівень поточної платоспроможності банку.
Механізм розподілу прибутку залежно від вибраного типу дивідендної політики передбачає таку послідовність дій.
На першому етапі з суми чистого прибутку вираховуються обов’язкові відрахування в резервний та інші обов’язкові фонди спеціального призначення, які передбачені статутом банку. “Очищена” сума чистого прибутку являє собою так званий “дивідендний коридор”, у межах якого реалізується відповідний тип дивідендної політики.
На другому етапі залишкова частина чистого прибутку розподіляється на прибуток, який капіталізується, та прибуток, який споживається. Якщо банк використовує залишковий метод дивідендної політики, то на цьому етапі розрахунків пріоритетним завданням є формування фонду розвитку, і навпаки.
Сформований за рахунок прибутку фонд споживання поділяється на фонд дивідендних виплат і фонд споживання персоналу банку, що передбачає додаткове стимулювання робітників та забезпечення їх соціальних потреб. Основою такого поділу є обраний тип дивідендної політики та зобов’язання банку за трудовими угодами.
Визначення рівня дивідендних виплат на одну просту акцію здійснюється за формулою:
, (2.15)
де РДВ – рівень дивідендних виплат на одну акцію;
ФДВ – фонд дивідендних виплат, сформований залежно від обраного типу дивідендної політики;
ВП – фонд виплат дивідендів власникам привілейованих акцій (за передбачуваним їх рівнем);
КПА – кількість простих акцій, емітованих банком.
Оцінка ефективності розробленої дивідендної політики ґрунтується на використанні таких показників:
а) коефіцієнт дивідендних виплат, який розраховується за формулами:
, (2.16)
де КДВ – коефіцієнт дивідендних виплат;
ФДВ – фонд дивідендних виплат, сформований залежно від обраного типу дивідендної політики;
ЧП – сума чистого прибутку банку;
б) коефіцієнт співвідношення ціни та доходу за акцією. Він розраховується за формулою:
, (2.17)
де КЦД – коефіцієнт співвідношення ціни та доходу за акцією;
РЦА – ринкова ціна однієї акції;
ДА – сума дивідендів, що виплачуються на одну акцію.
При оцінці ефективності дивідендної політики можуть також бути використані показники динаміки ринкової вартості акцій.
2.6.4 Аналіз прибутковості банку
Важливою складовою механізму управління прибутком банку є системи і методи його аналізу. Аналіз прибутку являє собою процес дослідження умов і результатів його формування і використання з метою виявлення резервів подальшого підвищення ефективності управління ним.
Метою аналізу прибутку та рентабельності є збільшення абсолютної величини прибутку й підвищення рентабельності банку на основі ефективного управління доходами і витратами. Отже, аналіз прибутку та рентабельності ґрунтується на аналізі доходів і витрат банку.
У систему аналізу доходів та витрат доцільно включати напрямки, наведені в табл. 2.4.
Таблиця 2.4 – Системи аналізу доходів і витрат банку
Важливий інструмент аналізу динаміки показників доходів та витрат – проведення пофакторного аналізу змін за кожною статтею доходів і витрат. Основними методами, що використовуються для розрахунку величини впливу, є методи ланцюгових підстановок, абсолютних і відносних різниць.
Основні статті доходів і витрат визначають процентні складові, тому моделі їх факторного аналізу є найбільш розробленими та широковживаними.
Методику факторного аналізу процентних доходів і процентних витрат наведено в табл. 2.5.
Крім моделей факторного аналізу процентних доходів і витрат, існують інші розробки, що дають змогу оцінити ступінь впливу певних чинників на зміни результативного показника. Основні моделі наведено в табл. 2.6.
Для загальної оцінки діяльності банку за період, що аналізується, здійснюється порівняння відповідних доходів і витрат.
Наявність дзеркальних статей у дохідних і витратних статтях звіту про прибутки та збитки дає змогу зіставляти їх одне з одним та робити висновки щодо ефективності застосування того чи іншого фінансового інструменту в різних секторах ринку банківських послуг.
Використання різниці дзеркальних статей, зіставленої з чистим доходом (прибутком) у цілому чи окремо за величиною доходів і витрат, дає змогу виявити питому вагу та ступінь впливу кожного джерела прибутків на загальну суму прибутку. Основні дзеркальні показники ефективності, які можуть використовуватися, наведені в табл. 2.7.
До найвідоміших та найпоширеніших інструментів фінансової звітності належить коефіцієнтний аналіз. Коефіцієнти дають змогу вивчати взаємозв’язки між різними елементами сукупності фінансової звітності шляхом подання інформації у зручній для обробки формі.
Основні показники, що характеризують дохідність та витратність банківської установи, наведені в табл. 2.8.
Залежно від мети існують різні форми аналізу прибутку (рис. 2.8).
У практиці управління прибутком залежно від методів, що використовуються, виділяють такі основні системи проведення аналізу в банку: горизонтальний, вертикальний, порівняльний аналіз, аналіз ринків та аналіз коефіцієнтів (рис. 2.9).
Найбільше значення в ході аналізу прибутку має коефіцієнтний та факторний методи аналізу прибутку. Аналіз коефіцієнтів базується на розрахунку співвідношення різноманітних абсолютних показників.
У процесі використання даної системи аналізу визначаються різноманітні відносні показники, що характеризують окремі аспекти формування, розподілу та використання прибутку банку. У практиці управління прибутком найбільше поширення отримали системи аналітичних коефіцієнтів, наведені в табл. 2.9.
Таблиця 2.5 – Методи факторного аналізу процентних доходів і процентних витрат
Таблиця 2.6 – Факторні моделі основних видів доходів і витрат
Таблиця 2.7 – Показники дзеркального аналізу доходів і витрат банку
Дослідження прибутку не може вважатися повним без проведення глибокого факторного аналізу.
Чистий прибуток, що відображає фінансовий результат комерційної діяльності банку, загалом формується під впливом таких факторів: зміна розміру власного капіталу (В1); зміна маржі прибутку (Н4); зміна рівня ефективності використання активів (Н2); зміна рівня мультиплікатора капіталу (НЗ).
Модель, використовувана для факторного аналізу прибутку, має такий вигляд:
, (2.18)
або в агрегованому вигляді:
. (2.19)
Розрахунок факторних впливів на чистий прибуток здійснюється в такій послідовності:
1. Розрахунок загальної зміни прибутку:
, (2.20)
де П – прибуток звітного (поточного) року;
По — прибуток базового року.
2. Розрахунок впливу на прибуток зміни розміру капіталу:
, (2.21)
Таблиця 2.8 – Основні показники коефіцієнтного аналізу доходів і витрат
де В1 – власний капітал звітного періоду;
В10 – власний капітал базового періоду;
Н4 – маржа прибутку звітного періоду;
Н2 — рівень ефективності використання активів звітного періоду;
НЗ – мультиплікатор капіталу звітного періоду.
3. Розрахунок впливу на прибуток зміни розміру маржі прибутку:
, (2.22)
де Н40 – маржа прибутку базового періоду.
4. Розрахунок впливу на прибуток зміни рівня ефективності використання активів:
, (2.23)
де Н20 – рівень ефективності використання активів базового періоду.
5. Розрахунок впливу на прибуток зміни мультиплікатора капіталу:
, (2.24)
де Н30 – мультиплікатор власного капіталу базового періоду.
Факторний аналіз сприяє виявленню параметрів, які впливають на зміну розміру прибутку банку, та дає змогу регулювати розмір прибутку та рентабельність власного капіталу банку за рахунок управління факторами, що впливають на прибуток і норму прибутку на капітал.
Отже, аналіз є однією з найважливіших складових процесу управління. Тільки з його допомогою працівники аналітичного відділу можуть своєчасно визначити негативні тенденції розвитку банку та попередити їх.
Рисунок 2.8 – Основні форми аналізу прибутку в банку
Рисунок 2.9 – Основні системи аналізу прибутку, що використовуються в банку
Таблиця 2.9 – Основні показники коефіцієнтного аналізу прибутку
3 ФІНАНСОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ (НА ПРИКЛАДІ АКБ “ПРАВЕКС-БАНКУ”)
3.1 АКБ “ПРАВЕКС-БАНК” – БАНК НАЦІОНАЛЬНОГО МАСШТАБУ
Правекс-Банк є багатофункціональним фінансовим інститутом, який надає повний спектр банківських послуг як роздрібним, так і корпоративним клієнтам. Правекс-Банк пройшов шлях суспільного визнання і на даному етапі має пишатися своїми досягненнями.
АКБ “Правекс-Банк” зареєстрований в Національному банку України 29 грудня 1992 року. Банк паралельно з організацією діяльності обслуговування клієнтів в квітні 1993 року відкриває перші відділення на території Київської області. В липні 1996 року отримано ліцензію Національного банку України на право здійснення всіх банківських операцій.
На сьогодні Правекс-Банк представляє собою структуру, яка складається з Головного Банку, який організовує і контролює роботу філій, дирекцій і відділень на території всієї України. В свою чергу Головний Банк складається з департаментів, кожний із яких здійснює діяльність в певному напрямку з ціллю організації найбільш ефективної роботи з клієнтами.
Працюючі на українському банківському ринку більше 15 років, Правекс-Банк рік у рік стає доступнішим та ближчим для своїх потенційних клієнтів і партнерів. Це визначається як у дотриманні високих стандартів рівня обслуговування, так і у географії розташування. Цей результат досягається завдяки створенню найширшої мережі філій та відділень на всій території України, яка і забезпечує максимальну наближеність банківських послуг до кожного клієнта. У структурі банку налічується більш ніж 520 дирекцій та відділень та близько 2257 точок видачі споживчих кредитів, розташованих як у Київському регіоні, так і в усіх областях України, включаючи АРК.
Сьогодні Правекс-Банк – це Банк Національного масштабу.
У минулому 2007 році Правекс-Банк успішно продовжував проводити політику підвищення своєї конкурентоспроможності шляхом розширення спектра банківських послуг у всіх регіонах України, де активно працюють його клієнти, а також постійно розширюючи свою мережу відділень та пунктів споживчого кредитування. Впровадження останніх досягнень у сфері банківських технологій дозволило оптимізувати надання банківських послуг.
Правекс-Банк позиціонуючи себе як роздрібний банк національного масштабу, орієнтується переважно на обслуговування фізичних осіб. Отримавши статус ощадного банку, продовжує укріплювати позиції надійного стабільного фінансового інституту, здатного підсилити лідируючі позиції банківської системи України.
Наведені нижче показники діяльності банку за останні 5 років наочно підтверджують лідируючі позиції банку у роздрібному сегменті банківської системи України (таблиця 3.1).
Таблиця 3.1 – Показники діяльності Правекс-Банку (тис. грн.)
Показники 2003 2004 2005 2006 2007
1. Чисті активи 965496 1655874 1640890 2123520 3583028
2. Кредитний портфель клієнтів 538622 871206 983510 1373407 2382895
3. Кошти клієнтів 604162 1072217 1238528 1704006 2601642
4. Регулятивний капітал 127750 128959 178062 203694 307191
5. Доходи 156997 210024 299738 370065 714179
Значне зростання регулятивного капіталу є адекватним зростанню чистих активів з 2003 р. по 2007 р. і свідчить про динамічний розвиток банку. У порівнянні з 2003 р. регулятивний капітал збільшився майже в 2,4 рази і склав у 2007 р. 307,2 млн. грн., а чисті активи – майже в 3,7 рази, складаючи 3583 млн. грн. Результатом успішної діяльності Правекс-Банку є зростання довіри у населення, чиї кошти стали одним із основних джерел збільшення ресурсів для кредитування реального сектора економіки. За п’ять останніх років кошти клієнтів, залучені банком зросли в 4,3 рази, а надані клієнтам банку кредити – в 4,4 рази (рисунок 3.1).
Щорічно кількість клієнтів як юридичних осіб так і фізичних осіб Правекс-Банку зростає. Вирішальну роль у вибору банку відіграє менеджмент.
Рисунок 3.1 – Динаміка кредитного портфеля та залучених коштів клієнтів (тис. грн.)
Більше 40% клієнтів – юридичних осіб зазначили причину, з якої обрали саме Правекс-Банк, – рекомендації партнерів. Це говорить про довіру та високу оцінку менеджменту банку з боку клієнтів. Створення нової ідеології роботи з клієнтами, яка ґрунтується на впровадженні в банку технології Private banking, а саме закріплення за клієнтом персонального менеджера, забезпечило вихід банку на новий високий рівень обслуговування Банку. Персональний менеджер повністю супроводжує та координує дії клієнта в усіх структурних підрозділах банку, що дозволяє забезпечити комплексність обслуговування при вирішенні різних ділових завдань і в той же час значно прискорити стандартні процедури надання банківських послуг. Практично клієнт отримує можливість мати у банку свого представника, який лобіює його інтереси і є відповідальним за надання всього комплексу банківських послуг.
Правекс-Банк є універсальним банком, який прагне задовольнити потреби всіх клієнтів у широкому спектрі якісних банківських послуг. Фундаментальним принципом роботи банку є комплексний підхід в обслуговуванні клієнтів і поєднання стандартних технологій з індивідуальним підходом до клієнта.
3.2 Управління активами і пасивами АКБ “Правекс-Банку”
Найважливішим завданням управління для кожного банку є забезпечення оптимальної структури залучених та розміщених коштів.
Сьогодні Правекс-Банк має диверсифіковану ресурсну базу, що дозволяє більш гнучко реагувати на потреби ринку.
У звітному 2007 році в загальних пасивах Правекс-Банку частка власного капіталу склала 9,96% (356664 тис. грн.), а зобов’язання розподілились між фінансовими ресурсами, які залучені з інших банків (7,83% або 280671 тис. грн.), коштами юридичних осіб (9,11% або 326424 тис. грн.) та коштами фізичних осіб (63,5% або 2275218 тис. грн.). Основним джерелом залучення ресурсів від клієнтів є строкові депозити населення, частка яких в загальних пасивах 56,33%, та кошти до запитання юридичних осіб (їх питома вага 8,22%). Протягом 2006 року випереджаючими темпами в ресурсній базі банку зростали кошти фізичних осіб (зростання в 1,68 рази) (рисунок 3.2).
Одним із основних видів банківської діяльності є залучення тимчасово вільних коштів на депозитні рахунки в банку (національна валюта – 51,78%, долари США – 41,78%, євро – 6,44%).
Правекс-Банк орієнтований на обслуговування різних категорій клієнтів – фізичних осіб, а також малого та середнього бізнесу.
Банк виважено і сумлінно проводить політику встановлення процентних ставок за вкладами, постійно аналізуючи зміни, що виникають на ринку банківських послуг (в тому числі депозитних операцій), на підставі чого визначається ефективна вартість грошових ресурсів у конкретний момент часу у урахуванням політики справедливого збалансування інтересів вкладників і акціонерів банку.
Рисунок 3.2 – Динаміка і структура пасивів АКБ “Правекс-Банку” (тис. грн)
Пропонуючи своїм клієнтам одні із найвигідніших умов розміщення банківських вкладів на ринку депозитних послуг, Правекс-Банк досягнув таких результатів у 2007р. порівняно з 2006р.: збільшення сум залучених грошових коштів на 86,93% у національній валюті та на 39,07% – у доларах США; зростання депозитного портфеля на 134% – в національній валюті, на 56,35% – у доларах США, на 10,32% – у євро; збільшення кількості відкритих рахунків на 24363 – у національній валюті та на 8088 – у доларах США.
Ефективність депозитної діяльності банку також підтверджується високою оцінкою його іміджу та надійності з боку клієнтів. Правекс-Банк входить в першу п`ятірку фінансових установ країни за рівнем довіри населення.
За даними Асоціації українських банків, Правекс-Банк, станом на 01.01.08р. входить до десятки найкращих банків за розміром депозитного портфеля фізичних осіб; а доля строкових депозитів фізичних осіб в сукупному портфелі строкових депозитів фізичних та юридичних осіб за даними Асоціації українських банків складає 89,46% (Правекс-Банк входить в п`ятірку найкращих українських банків).
Доля строкових депозитів фізичних осіб у сукупному портфелі строкових депозитів банку відображає рівень надійності фінансової установи через те, що, як правило, фізичні особи розміщають велику кількість малих сум вкладів, а юридичні особи розміщують великі вклади. Таким чином вплив кожного окремого дрібного вкладника є мінімальним і не може спричинити дестабілізацію роботи банку.
Платоспроможність банку, його ефективна діяльність у значній мірі обумовлена структурою і якістю активів.
У 2007 році банк продовжував дотримуватися напрямку розміщення фінансових ресурсів на ринку кредитування клієнтів, особливо зосередившись на кредитуванні фізичних осіб. За минулий рік кредити фізичних осіб зросли в 1,86 рази і склали 59,38% (2127760 тис. грн.) всіх активів. Крім цього, значна питома вага належить кредитам, наданим іншим банкам (10,61% або 380277 тис. грн.) та юридичним особам (7,12% або 255135 тис. грн.). Майно банку в структурі активів складає 8,79% (315055 тис. грн.) (рисунок 3.3).
З метою затвердження базових принципів проведення політики управління активами і пасивами Банку, для подальшого удосконалення роботи по управлінню активами і пасивами наказом Голови Правління АКБ “Правекс-Банк” затверджено “Положення про політику управління активами і пасивами АКБ “Правекс-Банку”.
Основною метою положення про політику управління активами i пасивами АКБ “Правекс-Банку” є вироблення базових принципів проведення політики управління активами i пасивами АКБ “Правекс-Банку” з метою зберігання оптимального співвідношення між ризиком i прибутковістю.
Політика управління активами і пасивами АКБ “Правекс-Банку” ґрунтується на інтегральному методі управління активами і пасивами, що означає використання двох методів: методу об’єднання джерел фінансування та методу поділу джерел фінансування для проведення активних операцій.
Рисунок 3.3 – Динаміка і структура активів Правекс-Банку (тис. грн)
Інтегральний метод забезпечує найбільшу гнучкість при управлінні активами та зобов’язаннями Правекс-Банку.
Положення про політику управління активами i пасивами АКБ “Правекс-Банку” встановлює організаційну форму управління активами i пасивами – Комітет з питань управління активами i пасивами АКБ “Правекс-Банку”, діяльність якого регламентується Положенням про цей Комітет.
Положення про політику управління активами i пасивами АКБ “Правекс-Банку” встановлює i регулює методологічні засади реалізації стpaтeгiї збалансованого управління активами i пасивами, зокрема, регламент проведення активно-пасивних операції i порядок визначення доходності активно-пасивних операцій.
Метод об’єднання джерел фінансування означає, що всі кошти розглядаються як єдиний ресурсний потенціал Правекс-Банку без урахування особливостей різних видів зобов’язань. В АКБ “Правекс-Банку” цей метод застосовується при формуванні джерел фінансування всіх активних операцій на міжбанківському ринку.
Метод поділу джерел фінансування полягає у встановленні відповідності між конкретними видами таких джерел та напрямами їx використання. В АКБ “Правекс-Банку” цей метод застосовується тільки при здійсненні арбітражних операцій на міжбанківському ринку.
При розміщенні ресурсів структурні підрозділи АКБ “Правекс-Банку”, які проводять активні операції, керуються такими принципами: портфель короткострокових і довгострокових кредитів формується за рахунок наявного ресурсного потенціалу, але в першу чергу за рахунок строкових депозитів фізичних і юридичних осіб відповідно до строків їх залучення; ресурси, сформовані за рахунок перевищення капіталу над вкладеннями в основні засоби, і частка коштів до запитання є вторинними джерелами покриття кредитного портфеля; переважна частка коштів до запитання на поточних рахунках клієнтів розміщується у високоліквідні активи; при розрахунку частки коштів до запитання, яка може використовуватися для покриття короткострокових кредитів, враховуються першочергові цілі їх використання (виконання нормативу обов’язкового резервування, високоліквідні резерви для покриття ризику несподіваного відтоку коштів клієнтів, покриття іммобілізації капіталу).
При залученні ресурсів структурні підрозділи АКБ “Правекс-Банку”, які проводять пасивні операції, керуються такими принципами: нарощування ресурсної бази, в першу чергу, здійснюється за рахунок приросту дешевих ресурсів шляхом залучення клієнтів на обслуговування; на основі маркетингових досліджень ринку строкових депозитів повинні оперативно коригуватися процентні умови депозитних вкладів Банку; ресурси на міжбанківському ринку залучаються для виконання нормативу обов’язкового резервування, підтримки на достатньому рівні ліквідності Правекс-Банку, а також для здійснення процентного арбітражу.
При аналізі та плануванні обсягів операцій залучення і розміщення банківських ресурсів ключовим показником є рівень середньозважених процентних ставок, що визначає фінансовий пріоритет операцій в управлінні активами і пасивами.
Доходність активно-пасивних операцій вимірюється процентною маржею, яка розраховується щоденно і є різницею між середньозваженими ставками за процентними активами і зобов’язаннями.
До складу процентних зобов’язань включаються строкові кошти і кошти до запитання юридичних і фізичних осіб, міжбанківські депозити і кредити, субординований борг, кредити Національного банку України і міжнародних фінансових організацій, кошти на кореспондентських рахунках банків.
До складу процентних активів включаються міжбанківські депозити і кредити, депозитні сертифікати НБУ, кредити фізичним і юридичним особам, вкладення в цінні папери, кошти на кореспондентських рахунках в інших банках.
Ставка за коштами до запитання фізичних і юридичних осіб визначається шляхом ділення суми витрат за цими коштами на середньоденні залишки цих коштів за попередній місяць.
Управління активами і пасивами в АКБ “Правекс-Банк” здійснює Комітет з питань управління активами і пасивами, який має відповідні повноваження щодо координації фінансових потоків всіх структурних підрозділів з метою підвищення прибутковості, зменшення ризикованості та оптимального управління ліквідністю.
Усі статті активно-пасивних операцій оцінюються окремо, при цьому співвідношення окремих балансових статей контролюється системою обов’язкових економічних нормативів і спеціальними показниками оцінки ризиків операцій на міжбанківському та міжнародному ринках, операцій з цінними паперами, кредитних і валютних ризиків.
Спеціальні показники оцінки банківських ризиків розробляє та контролює їх дотримання департамент аналізу та управління ризиками. Систему економічних нормативів встановлює Національний банк України. Контроль за дотриманням економічних нормативів здійснює департамент економічного аналізу та управління економічними нормативами.
3.3 Управління ризиками АКБ “Правекс-Банку”
У своїй діяльності Правекс-Банк приділяє велику увагу банківським ризикам. Основною метою управління ризиками є створення ефективної системи виконання поточних та стратегічних цілей банку із застосуванням відповідних методів управління та контролю за ризиками, що генеруються зовнішнім середовищем, структурою активів і пасивів та іншими бізнес-процесами банку. Управління ризиками розглядається як важлива складова комплексного управління діяльністю банку. Для цього при проведенні кожної значної за обсягом операції досліджується її вплив не тільки на окремі ризики, що виникають у разі проведення, а й на всі сторони діяльності банку, а саме: на структуру активів і пасивів, фінансовий результат, рентабельність роботи банку, якість активів, дотримання вимог НБУ, досвід світової практики.
Правекс-Банк продовжує роботу з вдосконалення власної системи ризик-менеджменту, оскільки вчасне виявлення можливих ризиків – запорука фінансової стабільності та прибутковості діяльності банку.
Для забезпечення досконалого управління ризиками, підтримання належного рівня прибутковості, в банку діють Комітет з управління активами та пасивами та Лімітний комітет.
Основними завданнями Комітету з управління активами та пасивами є: мінімізація ризику ліквідності, що забезпечується за рахунок зменшення розривів ліквідності в розрізі строків і валют; врегулювання дисбалансу у часі між активами і пасивами; прийняття рішень про зміни пріоритетів проведення активних операцій або встановлення зміни лімітів з активних операцій в розрізі напрямків; управління прибутковістю активних та витратами пасивних операцій; контроль за відсотковою політикою банку; контроль за реалізацією стратегії з управління валютними, процентними, кредитними та іншими фінансовими ризиками; розгляд поточного стану ресурсної бази і прогнозованої ресурсної позиції банку; аналіз зовнішніх та внутрішніх факторів впливу на діяльність банку; контроль за залученням коштів банком, визначення найбільш раціональних форм і структури фондування з метою забезпечення стабільних надходжень коштів.
Лімітний комітет здійснює: аналіз діяльності банків-контрагентів та прийняття рішень стосовно співпраці на міжбанківському валютному ринку України з визначеним колом банків-контрагентів в обсязі узгоджених лімітів з метою мінімізації ризиків можливих втрат при проведенні активних операцій на міжбанківському ринку і оптимізації рівня прибутковості даних операцій; розгляд можливості встановлення взаємовигідного партнерства з новими банками та розширення кола операцій, що здійснюються на міжбанківському ринку.
Найбільш вагомим для банку є кредитний ризик. Метою діяльності Правекс-Банку в сфері управління кредитними ризиками є створення методологій кредитної роботи, максимально сприятливої для клієнтів, що забезпечує банку високий рівень якості кредитного портфеля.
Основними напрямками діяльності банку в цій сфері є: удосконалення діючих стандартів кредитування; моніторинг та контроль кредитних ризиків з метою виявлення потенційних проблем з поверненням кредитів, і прийняття адекватних рішень; зважена політика в сфері заставного забезпечення; удосконалення діючих регламентів прийняття рішень, процедур оцінки і управління ризиками; створення резервів під активні операції.
Для зниження кредитного ризику використовується система видів та умов здійснення кредитних операцій щодо термінів, позичальників, забезпечення, процентних ставок та способів (методів) їх нарахування, лімітування, диверсифікація кредитного портфеля, створення резервів, моніторинг та контроль ризиків.
Моніторинг індивідуальних кредитних ризиків щодо позичальника – юридичної особи передбачає попередню оцінку кредитоспроможності, аналіз фінансового стану, оцінку внутрішнього та зовнішнього середовища, аналіз позиції на ринку, прогноз грошових потоків, оцінку надійності та кредитної історії, а також оцінку ліквідності забезпечення кредитної операції. Банком проводиться оцінка всіх факторів ризику на підставі якісних та кількісних показників, згідно з відповідними внутрішньобанківськими методиками, щодо оцінки кредитного ризику за короткостроковими та довгостроковими кредитами. За результатами аналізу та оцінки визначається категорія кредитної операції, складається карта кредитних ризиків позичальника, що дає повну характеристику всіх можливих ризиків бізнесу позичальника та відображає комплексну оцінку ймовірності невиконання позичальником взятих на себе зобов’язань, а також ступінь ризику співпраці з Правекс-Банком.
Отже, з метою зниження кредитних ризиків співробітники банку розглядають документи, надані потенційними позичальниками, здійснюють перевірку відповідності та достовірності документів та інформації, наданої позичальником, здійснюють аналіз основних показників його фінансової діяльності, вивчають ділову репутацію керівників підприємства. Під час вивчення діяльності підприємства особлива увага приділяється дотриманню договірних зобов’язань, фінансово-господарської дисципліни, проведенню аналізу руху грошових коштів на рахунках потенційного позичальника. При оцінці фінансового стану позичальника здійснюється перевірка достовірності балансів підприємства.
Спеціалісти розраховують коефіцієнти, визначають клас позичальника та ступінь ризику кредитної операції, проводять моніторинг застави, бесіди з керівниками підприємств, виїзні перевірки заставного забезпечення та ін.
Під час дії кредитного договору щоквартально здійснюється оцінка фінансового стану позичальника з метою виявлення змін фінансово-економічного стану підприємства та, у випадку необхідності, подальшими змінами умов кредитного договору.
У результаті несприятливого коливання на ринку процентних ставок банк наражається на процентний ризик.
З метою зниження процентного ризику банк використовує комплексну систему управління ризиком, яка базується на: прогнозуванні тенденції зміни процентних ставок; вивченні динаміки зміни спреда між ставками за залученими та розміщеними коштами; визначенні величини GAP-розриву між активами та пасивами, чутливими до змін ставок на різних часових проміжках; визначенні співвідношення активів та пасивів, чутливих до змін процентних ставок і співвідношення GAP-розриву до чистих активів банку; здійсненні контролю за розривами між активами та пасивами, чутливими до змін процентних ставок на щоденній основі; здійсненні контролю за рівнем чистої процентної маржі; співставленні величини процентного ризику з прибутком банку; проведенні зваженої процентної політики банку, яка базується на формуванні процентних ставок по кредитам з обліком собівартості пасивів і рейтингу позичальника, ризику операції; щомісячному перегляді процентних ставок по активним та пасивним операціям з обліку ринкової позиції банків – конкурентів.
Для підвищення “гнучкості” балансу у відношенні до процентного ризику, в договорах з фіксованою ставкою (кредитних, депозитних) передбачена можливість перегляду процентних ставок у зв’язку зі значними коливаннями ставок на ринку чи змінами облікової ставки.
Аналіз GAP-розривів середньозважених відсоткових ставок проводиться згідно внутрішньої форми звітності “Часовий ряд ліквідності”, яка надає можливість проаналізувати розриви у ставках та строках активів та пасивів консолідовано та у розрізі філій за всіма валютами.
Для прийняття управлінських рішень в рамках визначення нижньої вартості банківського кредиту та забезпечення стабільної роботи банку, виконується розрахунок та аналіз ставки беззбитковості.
Серед основних інструментів в управлінні кредитним ризиком, які застосовуються у Правекс-Банку є установлення лімітів і нормативів за видами активних операцій, контрагентами та фінансовими інструментами.
Світова практика в економічно розвинутих країнах зі стабільною економікою припускає в банках проблемну заборгованість до 6% від загального кредитно-інвестиційного портфеля. Станом на 01.01.07р. у Правекс-Банку проблемна заборгованість складала 3,03% (з них 1,2% – кредити, видані до 1998р.), на 01.01.08р. – 1,56%.
Це свідчить про високопрофесійний підхід до здійснення моніторингу при видачі кредитів, а також до здійснення високого постійного контролю за діючими кредитами.
Значну увагу приділяє Банк управлінню ринковими ризиками (валютним, відсоткових ставок, та ін.). Рішення у цій сфері приймаються з урахуванням постійного аналізу різних сегментів фінансового ринку та тенденції змін, що відбуваються. У Банку встановлені відповідні нормативи ризику, дотримання яких постійно контролюється Комітетом з управління активами та пасивами. Мінімізація валютних ризиків здійснюється через упровадження певних процедур, обмежень та механізмів, що дозволяють ефективно управляти відкритою валютною позицією Банку. Найбільш важливим є ризик коливань курсу гривні відносно євро. Тому позиція щодо євро перебуває під особистим наглядом керівництва Банку. Валютні операції Банк здійснює у суровій відповідності з нормативними вимогами НБУ та внутрішніми положеннями.
Проводиться постійний моніторинг та аналіз основних макроекономічних показників, оцінка основних тенденцій змін цих показників. Різноманітні індикатори фінансового ринку також перебувають під пильним наглядом аналітиків. Це дозволяє робити прогнози щодо динаміки змін курсів іноземних валют та допомагає у прийнятті рішень з управління валютною позицією.
Комітет з управління активами та пасивами затверджує та регулярно переглядає ліміти відкритої валютної позиції. Такі ліміти установлюються у розрізі як окремих валют, так і груп іноземних валют. Також установлені ліміти на розмір максимальних збитків та прибутків від коливань курсів валют. Розрахунок та контроль відповідних лімітів робиться Управлінням оцінки ризиків щоденно. Звіт про дотримання встановлених лімітів регулярно подається на розгляд Комітету з управління активами та пасивами.
Упроваджені механізми дозволяють Банку ефективно керувати валютним ризиком та уникати збитків внаслідок цього ризику.
Найважливішим в управлінні банком є управління ризиком ліквідності, достатньої для виконання Правекс-Банком своїх зобов`язань перед клієнтами та контрагентами у повному обсязі та в строк. Банком стабільно виконуються нормативи ліквідності, встановлені НБУ. Так, середнє значення нормативу миттєвої ліквідності за 2007 рік було 72,26% (нормативне значення не менше 30%), нормативу загальної ліквідності – 117,9% (норматив 100,00%), нормативу поточної ліквідності – 75,51% (норматив не менше 40%), нормативу співвідношення високоліквідних та робочих активів – 26,6% (норматив 20%). Значно зросла питома вага строкових депозитів клієнтів. Їх рівень в залучених коштах Банку зріс на 10,5% порівняно з 2006р.
Для розрахунку ліквідності та платоспроможності використовується програма “Платіжний календар”, за допомогою якої розраховується консолідовані показники і аналізуються всі фінансові потоки в банку.
Щомісячно на засіданні Комітету з управління активами та пасивами здійснюється аналіз ресурсної бази за попередній місяць з урахуванням змін відсоткових ставок, проводиться оцінка поточного стану балансу. Одночасно визначається стратегія управління активами і пасивами на наступний місяць.
Для аналізу діяльності банку і визначення рівня ризику використовується форма звітності “Баланс АКБ “Правекс-Банк””, яка дозволяє сформувати відхилення за будь-який період, що дає можливість проаналізувати динаміку основних показників балансу.
На основі форми звітності “Баланс АКБ “Правекс-Банк”” виконується розрахунок коефіцієнтів для звіту “Фінансово-економічні показники ефективності результатів і ризиків банківської діяльності”. Головним чином, це показники фінансової стійкості та платоспроможності, ліквідності, збалансування активних і пасивних операцій, ефективності результатів діяльності банку: рентабельність активів, рентабельність капіталу, чиста процентна маржа.
Для контролю, планування та аналізу доходів та витрат використовуються такі форми звітності, як “Кошторис адміністративно-господарських витрат”, “Прогноз фінансового результату за місяць”, “Звіт про доходи та витрати за місяць”, “Операційні доходи та витрати за день”, які формуються в автоматичному режимі.
Найважливішим завданням управління для кожного банку є забезпечення оптимальної структури залучених та розміщених коштів.
На виявлення та моніторинг операційного ризику спрямована діяльність Управління внутрішнього аудиту Правекс-Банку, яка здійснює перевірки усіх структурних підрозділів та надає рекомендації щодо оптимізації виконання операцій. Постійно удосконалюються банківські технології, підвищується професійний рівень персоналу.
3.4 Управління кредитним портфелем АКБ “Правекс-Банку”
Кредитування.
Значну питому вагу у структурі активів Правекс-Банку займають кредити, надані як юридичним, так і фізичним особам (рисунок 3.4).
Кредитування, як і раніше, залишається одним із пріоритетних і прибуткових напрямків діяльності банку. 2007 рік продовжив і наростив темпи і починання 2006р. у створенні нових кредитних продуктів, значно розширивши при цьому сфери кредитування. За рахунок цього кредитний портфель банку в 2007 р. збільшився в 1,7 рази або в абсолютних цифрах на 999,72 млн. грн. і склав станом на 01.01.2008 року 2425,34 млн. грн. (без урахування страхових резервів) (рисунок 3.5).
Також слід зазначити, що Правекс-Банк посідає одне з лідируючих місць на банківському ринку України з кредитування фізичних осіб. Кредити фізичних осіб складають 88,5% від кредитів у загальному кредитному портфелі банку. За даними Асоціації українських банків станом на 01.01.08р. в частині долі кредитів фізичних осіб в сукупному кредитному портфелі фізичних та юридичних осіб Правекс-Банк займає четверте місце серед найкращих банків України.
Рисунок 3.4 – Динаміка активів і кредитів Правекс-Банку (тис. грн.)
Рисунок 3.5 – Динаміка зміни кредитного портфеля (тис. грн.)
Обсяг кредитування фізичних осіб за 2007 рік збільшився порівняно з 2005 р. у 1,88 рази або в абсолютних цифрах на 1003,33 млн. грн. та склав станом на 01.01.2008 року 2146,61 млн. грн (рисунок 3.6).
Рисунок 3.6 – Динаміка зміни обсягів кредитування фіз. осіб (млн. грн.)
Цей обсяг склався завдяки наданню широкого спектра програм для громадян (рисунок 3.7), а саме: стандартного кредитування під заставу нерухомості, землі, майнових прав на депозит, транспортних засобів; іпотечного кредитування для купівлі житла терміном до 25 років; молодіжного кредитування для купівлі житла терміном до 25 років; кредитування для купівлі автомобілів у розстрочку терміном до 7 років; споживчого кредитування для придбання побутової, аудіо- та відеотехніки терміном до 3 років та кредитування на інші послуги; ломбардного кредитування.
Правекс-Банк надає послуги з кредитування юридичних осіб і для цього постійно розробляються нові кредитні програми. Усього в банку працює 10 кредитних програм для юридичних осіб, а саме: кредити та кредитні лінії під заставу; короткострокові кредитні лінії у формі овердрафту; довгострокове кредитування під інвестиції в нерухомість (офіси, приміщення); кредитування для купівлі автомобілів (у тому числі парку автомобілів); кредитування для купівлі обладнання; кредитування для купівлі сільськогосподарської техніки; банківські гарантії; кредитування шляхом врахування векселів; кредитування з використанням документарних акредитивів; кредитування під зовнішньоекономічну діяльність.
Рисунок 3.7 – Кредити фізичних осіб
Кредитний портфель юридичних осіб складає станом на 01.01.2008р. 278,73 млн. грн. Велику питому вагу серед кредитів юридичних осіб займають кредити під заставу нерухомості та інші види забезпечення (87,10%), короткострокові кредитні лінії займають – 12,90%.
З урахуванням розширення мережі філій і відділень банку (станом на 31 грудня 2007 року Правекс-Банк нараховував 520 філій та відділень по всій Україні) необхідно відзначити і регіональну структуру кредитного портфеля.
Кредити філій та регіональних відділень складають 37,64% або 912,95 млн. грн. в абсолютних цифрах станом на 01.01.2008 року.
Аналіз кредитного портфеля за видами валют підтверджує тенденцію минулих років, де валютний кредитний портфель складає 56,33% від загального кредитного портфеля.
Якість кредитного портфеля поліпшується щорічно.
Станом на 01 січня 2008 р. у Правекс-Банку проблемна заборгованість від загального кредитно-інвестиційного портфеля склала 1,56%, що є незначною величиною порівняно з розмірами проблемної заборгованості банків в економічно розвинутих країнах зі стабільною економікою.
Це свідчить про високопрофесійний підхід до здійснення моніторингу при видачі кредитів, а також до здійснення постійного контролю за діючими кредитами.
Кредитні фахівці й надалі продовжують розробку нових програм кредитування й у 2008 році запропоновують до послуг клієнтів – юридичних і фізичних осіб – нові кредитні продукти.
Іпотечне кредитування.
У 2007 році кредити на купівлю житла в Правекс-Банку стали ще більш доступними для клієнтів банку: у клієнтів з’явилася можливість оформити кредит строком до 25 років без початкового внеску; строк прийняття рішення про кредитування зменшено до 3 днів.
В 2007 році банком було видано 1611 кредитів фізичним особам на купівлю житла на суму 270,32 млн. грн. Помітно виріс середній розмір іпотечних кредитів в порівнянні з попередніми періодами. Так, в 2005 році середній розмір одного кредиту складав 87,2 тис. грн., в 2006 році – 112,6 тис. грн., а в 2007 році – 167,8 тис. грн.
Також слід зазначити, що в 2007 році, у результаті проведеного дослідження рейтинговим центром інформаційної групи “Експерт-Україна”, Правекс-Банк був визнаний переможцем у номінації “Кредит зі стандартним графіком погашення”. На сьогоднішній день Правекс-Банк активно розвиває даний сегмент кредитного ринку і входить в першу десятку лідерів українського банківського сектору.
Кредитування фізичних осіб на купівлю автомобілів. Обсяг кредитування фізичних осіб на купівлю автомобілів за 2007 рік збільшився порівняно з 2006 роком на 11,2%, а саме, в 2007 році банком було видано 4246 кредитів фізичним особам на купівлю автомобілів на суму 250,28 млн. грн. Зріс також і середній розмір таких кредитів. Так, у 2006 році середній розмір одного такого кредиту в Правекс-Банку складав 54,6 тис. грн., а в 2007 році – 59 тис. грн. Співвідношення кількості виданих кредитів та обсягів кредитування на купівлю автомобілів у 2005 – 2007 рр. представлене на рисунках 3.7 і 3.8. Нарощення обсягів участі Правекс-Банку на ринку автокредитування відповідно сприяло значному збільшенню кредитного портфеля банку за програмою кредитування фізичних осіб на купівлю автомобілів. Таким чином, кредитний портфель банку за цією програмою в звітному році зріс на 108,06 млн. грн. і склав на кінець 2007 року 332,70 млн. грн.
Рисунок 3.7 – Кількість виданих фізичним особам кредитів на купівлю автомобілів, штук
Рисунок 3.8 – Сума кредитів, виданих фізичним особам на купівлю автомобілів, млн. грн.
Правекс-Банк не зупиняється на досягнутому, тому, з метою подальшого розвитку програми кредитування фізичних осіб на купівлю автомобілів, на початку 2007 року були введені нові, ще вигідніші умови кредитування: строк кредитування на купівлю автомобілів іноземних марок і марок країн СНД збільшено до 7 років; строк кредитування на купівлю автомобілів вітчизняного виробництва збільшено до 5 років і т.д.
Подальше вдосконалення банківських технологій та інформаційних систем при оформленні авто кредитів дозволило зменшити строк прийняття рішення банком про надання кредиту до 1-го банківського дня.
Також неабияку роль у досягненнях Правекс-Банку у цій сфері відіграє активна співпраця банку з більшістю автосалонів України за програмою кредитування фізичних осіб на купівлю автомобілів, про що говорить той факт, що на кінець 2007 року було укладено 580 угод про співробітництво між автосалонами та Правекс-Банком.
Споживче кредитування.
Правекс-Банк є одним із лідерів споживчого кредитування населення серед банків України. Споживчий кредит на купівлю практично усіх товарів та деяких послуг клієнт може отримати як у будь-якому пункті видачі споживчих кредитів (пункти видачі споживчих кредитів розташовані безпосередньо в магазинах або торгових центрах), так і в одному із 520 відділень Банку на термін до 3 років.
Правекс-Банк у 2007 році відкрив нові можливості для своїх клієнтів. Відтепер кредит готівкою можна буде отримати всім клієнтам, незалежно від наявності кредитної історії у Правекс-Банку. Перевага кредиту готівкою полягає в тому, що клієнт, отримавши гроші в кредит, має змогу використати їх на власний розсуду будь-якому магазині або торговій мережі.
Також на початку 2007 року Правекс-Банк запровадив нову форму отримання споживчого кредиту за допомогою платіжних карток, а саме з кредитною карткою “Розстрочка”. Даний продукт передбачає отримання клієнтом миттєвої платіжної картки (Visa Classic Unembossed domestic) та встановлення кредитного ліміту у розмірі до 25 000 грн. на картковий рахунок.
Власник кредитної картки “Розстрочка” за рахунок кредитних коштів банку має змогу оплатити покупки чи отримати готівку на будь-які потреби. Вагомою перевагою даної послуги є багаторазове використання картки, таким чином погашена частина кредиту стає доступною до витрат.
Також, маючи кредитну картку “Розстрочка”, клієнт не витрачає кожного разу час на оформлення нового споживчого кредиту, а користується встановленим лімітом протягом 2-х років. Введення кредитної картки “Розстрочка” забезпечує клієнтам ще більшу свободу у виборі та плануванні своїх витрат.
На сьогоднішній день банк успішно співпрацює по видачі споживчого кредиту з такими торговими партнерами як: “АБВ-Техніка”; “Алло”; “Альпарі”; “Астел”; “Вікотек”; “Діавест+”; “Евросеть”; “Ельдорадо”; “МегаМакс”; “Мелофон”; “МКС”; “МобіДік”; “Мобілочка”; “Нова Електроніка”; “СітіКом”; “Таргет”; “Технолюкс”; “Техномаркет”; “Техноярмарок”; “Фокстрот”; “Юнітрейд”; інші.
У 2007 році Правекс-Банк здобув перемогу у тендері, який проводила група компаній “Фокстрот” серед кредитних організацій, представлених на ринку споживчого кредитування, та отримав право надавати послуги із споживчого кредитування в магазинах цієї торгової мережі. Перемога Правекс-Банку у тендері, без сумніву, підтверджує високий рівень менеджменту, що засвідчує якість та надійність послуг, які надаються у сфері споживчого кредитування.
Згідно з укладеними генеральними угодами із споживчого кредитування, кількість магазинів-партнерів, у порівнянні з минулим роком, зросла на 5% і на сьогоднішній день складає 16730 одиниць.
Протягом 2007 року між Правекс-Банком та його торговими партнерами було проведено більш як 750 акцій, що забезпечило збільшення кількості оформлених споживчих кредитів на 20%.
На 01.01.08 р. Правекс-Банком було встановлено 2257 пунктів видачі споживчих кредитів, що у 6,4 рази більше в порівнянні з минулим роком, серед них 1200 пунктів встановлено в крупних торгових мережах.
Протягом 2007 року через пункти видачі було видано 450084 кредитів на суму 999015,9 тис. грн., що складає 84,83% від загального обсягу виданих кредитів. У 2007 році Правекс-Банк за програмою “Товари та послуги в розстрочку” через пункти видачі та структурні підрозділи видав 530 588 кредитів на суму 1182154,25 тис. грн.
За 2007 рік Правекс-Банк видав 183154 споживчих кредити на суму 369399,93 тис. грн. Кількість виданих кредитів у порівнянні з 2006 роком зросла на 189,7%, а сума – на 220% (рисунок 3.9, 3.10).
Рисунок 3.9 – Динаміка росту кількості кредитів у пунктах видачі споживчих кредитів у 2007 році (шт.)
У 2007 році Правекс-Банк планує збільшити кількість оформлених споживчих кредитів до 488400 на суму 1050000,00 тис. грн.
На початок 2007 року кредитний портфель Правекс-Банку за програмою “Товари та послуги в розстрочку” становив 234,68 млн. грн. Протягом 2007 року виріс на 601,53 млн. грн. та на початок 2008 року становив 836,21 млн. грн.
Протягом 2007 року Правекс-Банк значно збільшив кількість виданих кредитів, розширив мережу пунктів видачі споживчих кредитів та зміцнив свої позиції на ринку споживчого кредитування.
Рисунок 3.10 – Динаміка росту обсягу кредитів у пунктах видачі у 2007 році (грн)
3.5 Управління інвестиційним портфелем АКБ “Правекс-Банку”
Правекс-Банк надає клієнтам усі можливі послуги на фондовому ринку. У 2007 році Правекс-Банк одержав нові ліцензії Державної комісії цінних паперів і фондового ринку на здійснення професійної діяльності на фондовому ринку, а саме:
1. ліцензія Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку серії АВ № 189669 від 06.10.2007 року видана територіальним управлінням ДКЦПФР у м. Києві на здійснення професійної діяльності на фондовому ринку – депозитарної діяльності: діяльність з ведення власного реєстру власників іменних цінних паперів (строк дії до 06.10.2012 року);
2. ліцензія Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку серії АВ № 189673 від 06.10.2007 року на здійснення професійної діяльності на фондовому ринку – депозитарної діяльності: депозитарної діяльності зберігача цінних паперів (строк дії до 06.10.2012 року);
3. ліцензія Державної комісії цінних паперів та фондового ринку серії АВ № 189672 від 06.10.2007 року на здійснення професійної діяльності на фондовому ринку – діяльність з торгівлі цінними паперами: андерайтинг (строк дії до 06.10.2012 року);
4. ліцензія Державної комісії цінних паперів та фондового ринку серії АВ № 189671 від 06.10.2007 року на здійснення професійної діяльності на фондовому ринку – діяльність з торгівлі цінними паперами: дилерська діяльність (строк дії до 06.10.2012 року);
5. ліцензія Державної комісії цінних паперів та фондового ринку серії АВ № 189670 від 06.10.2007 року на здійснення професійної діяльності на фондовому ринку – діяльність з торгівлі цінними паперами: брокерська діяльність (строк дії до 06.10.2012 року).
Банк традиційно пропонує клієнтам операції по доміциляції векселів, прийняття векселів на інкасо, опротестування векселів та авалювання векселів. Найбільшим попитом користувалася послуга авалювання векселів, які були видані на суму податку на додану вартість й акцизний збір. Обсяг авальованих податкових векселів в 2007 році становить близько 1377175 грн.
У 2007 році банк здійснив 2 емісії акцій на загальну суму 62539139 грн. Статутний капітал банку на 31.12.2007 року склав – 171499139 грн. Крім того, в 2007 році Правекс-Банк здійснив дебютний випуск облігацій, номінованих у національній валюті, на суму 50000000 гривень. Рейтингова оцінка Moody’s Investors Service, Inc. для випуску облігацій склала “В2″ за міжнародною шкалою та” – А3.uа.” за національною шкалою. Розміщення облігацій було розпочато 11.11.2007 року і вже на 31.11.2007 року було розміщено облігацій на загальну номінальну вартість 18 мільйонів гривень.
Наприкінці 2007 року департамент цінних паперів та депозитарної діяльності був реорганізований у департамент інвестиційного бізнесу, якому були поставлені нові завдання, у зв’язку із чим банк почав активну діяльність на інвестиційному ринку, у тому числі на українському фондовому ринку та міжнародному ринку капіталу.
3.6 Міжбанківський бізнес
Правекс-Банк, завдяки високим стандартам праці та багаторічному досвіду роботи, виступає активним учасником на міжбанківському валютному ринку. Банк працює як з вітчизняними, так і з іноземними банківськими установами, проводячи операції із залучення та розміщення коштів у національній та іноземній валютах, а також валютообмінні операції. Міжбанківські операції для Правекс-Банку є важливим інструментом управління ліквідністю банку та дозволяють сформувати якісну структуру активів і пасивів.
Правекс-Банк зарекомендував себе як надійний діловий партнер, який високо котирується банківською спільнотою, що дозволяє зміцнювати свої позиції оператора фінансового міжбанківського ринку. Банк активно розвиває кореспондентську мережу та на взаємовигідних умовах проводить операції з банками, що мають бездоганну репутацію та довіру в банківських колах.
Ліберальна політика встановлення лімітів сприяє залученню нових партнерів та збільшенню обсягів операцій.
Операції на DEPO-ринку.
Протягом 2007 року Правекс-Банк зміцнив та підтвердив статус активного учасника міжбанківського валютного ринку.
Загальний обсяг операцій з розміщення ресурсів на міжбанківському ринку за 2007 рік склав 16,256 млрд. грн., що у порівнянні з аналогічним показником за 2006 рік на 87% більше; обсяг операцій із залучення ресурсів – 1,564 млрд. грн., що на 9% менше ніж за аналогічний період 2006 року.
Зниження рівня залучення ресурсів в 2007 році вдалося досягти завдяки ефективному використанню власної ресурсної бази. В той же час широка лімітна база Правекс-Банку та програми кредитування банків-партнерів під різні види покриття (іноземна валюта, нерухомість, цінні папери тощо) дозволили значно збільшити активні ресурсні операції.
Операції на FOREX-ринку.
Правекс-Банк надає своїм клієнтам не тільки повний спектр традиційних послуг (можливість стати активним учасником ресурсного ринку, купувати/ продавати валюту на міжбанківському валютному ринку за найбільш оптимальним курсом), але й таких, які здійснює лише Правекс-Банк: обмін і конвертація “екзотичних” валют та ін.
Загальний обсяг операцій Правекс-Банку з купівлі/продажу іноземної валюти становив у 2007 році еквівалент 314147147 доларів США. Майже 2/3 цього обсягу, а саме еквівалент 210027850 доларів США, становили операції з купівлі іноземної валюти. Обсяг операцій з продажу іноземної валюти – еквівалент 104119297 доларів США.
Кореспондентські відносини.
Правекс-Банк, як висококваліфікований та досвідчений фінансовий партнер, забезпечує високий рівень обслуговування своїх клієнтів.
Широка кореспондентська мережа дозволяє Правекс-Банку застосовувати професійний індивідуальний підхід до своїх клієнтів та максимально швидко, ефективно та дешево їх обслуговувати, що є запорукою надійного довгострокового партнерства. Сучасні електронні технології зв’язку надають можливість оптимізувати процес обробки переказів через кореспондентські рахунки та проводити всі види міжнародних фінансових розрахунків з дотриманням високих міжнародних стандартів.
Існуюча на сьогодні кореспондентська інфраструкура Правекс-Банку та визнання на міжбанківському фінансовому ринку дозволяють оперативно встановлювати кореспондентські відносини та співпрацювати з новими контрагентами.
Кореспондентські рахунки Правекс-Банку відкриті в іноземних банках у 7 країнах світу. Це, в першу чергу, першокласні впливові міжнародні банки з бездоганною репутацією, які мають значний досвід міжнародних і міжбанківських розрахунків, документарного бізнесу та фінансування міжнародної торгівлі, а також великі та надійні за всіма показниками банківські установи України.
З метою прискорення розрахунків з учасниками міжбанківського ринку України, а також виконання операцій для банків-нерезидентів, відповідно до чинного законодавства України та нормативних актів Національного банку України, Правекс-Банк відкриває та веде кореспондентські рахунки типу ЛОРО в гривнях, доларах США, євро, англійських фунтах стерлінгів та швейцарських франках.
Операції, які пропонує Правекс-Банк за ЛОРО-рахунками: ведення кореспондентських рахунків; керування залишками на рахунках у режимі реального часу; конверсійні операції в режимі реального часу; перекази у всіх видах валют; зарахування гривень на кореспондентський рахунок і надання виписок за рахунками при проведенні операцій; використання залишків на рахунку як застави при укладанні угод; залучення коштів як у формі міжбанківських кредитів, так і в інших формах; нарахування відсотків на залишки на кореспондентському рахунку за індивідуальною домовленістю; касове обслуговування кореспондента (внесення видача готівки).
Документарний бізнес.
Правекс-Банк здійснює всі види документарних операцій в іноземній валюті, які прийняті в міжнародній практиці: акредитиви, гарантії, інкасо.
Акредитиви.
Акредитив від Правекс-Банку є найбільш прийнятною формою розрахунків у міжнародній торгівлі, оскільки забезпечує чітке виконання зобов’язань партнером. Використання акредитивної форми розрахунків значно мінімізує транспортні та комерційні ризики бізнесу. Для імпортерів акредитив більш вигідний, ніж авансовий платіж; для експортерів – більш вигідний, ніж банківський переказ.
Правекс-Банк надає повний спектр послуг з акредитивної форми розрахунків, включаючи консультації зі спеціалістами відносно ефективності умов акредитива та валютного законодавства. Разом з акредитивами від Правекс-Банку Ви маєте можливість без особливих турбот започаткувати власний бізнес, набути додаткових економічних вигод у бізнес-середовищі, більш просто оформити кредит для розвитку бізнесу, забезпечити “статус-кво” надійного платника або постачальника та безперешкодно налагодити нові ефективні зовнішньоекономічні контакти.
Документарне інкасо.
Незважаючи на те, що ця форма розрахунків у наш час втрачає свою популярність, поступаючись акредитиву, проте вона регламентована уніфікованими правилами Міжнародної торговельної палати і знаходить своє застосування в міжнародних розрахунках, у тому числі в межах акредитивної форми, коли документи, подання яких передбачене акредитивом, оплачуються на інкасовій основі.
Правекс-Банк проводить всі передбачені операції з документарного інкасо, виступаючи як банк-ремітент, банк, що інкасує, та/або банк, що представляє.
Гарантії.
Наявність міжнародних правил за гарантіями, які чітко визначають документарний характер гарантійних зобов’язань та уніфікують міжбанківські процедури у зв’язку з ними, дає потужний стимул для використання цієї форми забезпечення зобов’язань, Правекс-Банк надає послуги з проведення гарантійних операцій як у межах внутрішнього українського регламенту, так і в міжнародному форматі. Ефективна робота Правекс-Банку в області документарного бізнесу забезпечується: широкою мережею міжбанківських відносин; високим рівнем технічного та програмного забезпечення; індивідуальним підходом у кожному конкретному випадку; гнучкою тарифною політикою; професіоналізмом фахівців банку.
3.7 Платіжні картки
Як і в попередні роки, Правекс-Банк продовжує плідну співпрацю з міжнародними платіжними системами Visa Int. та MasterCard Inc., а також з фінансовою компанією American Express, і є одним із лідерів серед українських банків у сфері емісії та еквайрингу платіжних карток. За даними рейтингу Української міжбанківської Асоціації членів платіжних систем “ЄМА” Правекс-Банк посідає 6-те місце серед усіх українських банків за обсягом емітованих платіжних карток станом на 01.01.08 року.
Обсяг емітованих платіжних карток характеризує обсяг клієнтської бази банку, яка формується завдяки рівню якості обслуговування, тарифну політику та заходів безпеки, яких вживає банк для захисту рахунків своїх клієнтів.
Протягом 2007 р. Правекс-Банк випустив понад 260000 карток платіжних систем Visa Int. та MasterCard Inc., і на кінець року загальний обсяг емісії становив близько 1150000 платіжних карток.
Один із найширших серед українських банків асортимент карткових продуктів, що нараховує понад 90 одиниць, може задовольнити потреби найвибагливіших клієнтів. Пріоритетом банку є заохочення до співпраці нових клієнтів.
Досягненню поставленого завдання сприяє тенденція постійного розширення спектру додаткових послуг та продуктів.
У 2007 році Правекс-Банк сертифікував та розпочав випуск нового карткового продукту – платіжної картки Visa Classic International Unembossed, що поєднує в собі статус картки високого рівня та миттєвих карткових продуктів – клієнт отримує картку безпосередньо при зверненні до банку.
Саме на базі даного продукту у 2007 році були запроваджені нові кредитні картки “Універсальна” та “Розстрочка”, які гармонійно доповнили досить широкий ряд кредитних продуктів для різноманітних категорій клієнтів.
Кредитні карткові продукти користуються великим попитом та є найбільш перспективними послугами Правекс-Банку.
Дані послуги знайшли свою аудиторію клієнтів в існуючих ринкових умовах України, коли спостерігається зниження попиту населення до звичайних споживчих кредитів і клієнт зацікавлений в отриманні універсального платіжного продукту, що дозволить заощадити час при зверненні до банку для оформлення документів на отримання кредитних коштів.
У зв’язку з цим, в найближчі роки кредитні продукти будуть розвиватися найбільш активно.
Додаткові послуги, які на сьогоднішній день пропонує Правекс-Банк, вже не є предметом розкоші для клієнта. За помірно гнучку оплату користувач платіжної картки має можливість заощадити свій час, кошти та швидко вирішити безліч життєвих та ділових проблем: з дому чи офісу можна контролювати рух грошових коштів на картковому рахунку, слідкувати за надходженнями та витратами завдяки послузі SMS-банкінг – достатньо лише бути абонентом одного з мобільних операторів; отримувати виписки, що відображають рух коштів на картковому рахунку, у відділеннях банку, поштою та через мережу Інтернет; у разі виникнення нагальної потреби, клієнт може терміново отримати кошти за фізичної відсутності картки; заощаджувати кошти на конвертації валют при розрахунках за кордоном, для чого достатньо оформити картку в кількох валютах (мультивалютну): доларах США, євро та гривнях; надавати право близьким людям чи діловим партнерам проводити операції з платіжними картками шляхом оформлення довіреностей на третю особу; клієнти мають можливість переказувати кошти зі своїх карткових рахунків на рахунки інших осіб; з метою мінімізації ризику шахрайства, клієнт може встановити обмеження на зняття готівки в банкоматах чи розрахунки в торговельній мережі.
Завдяки креативному підходу до обслуговування та плідній співпраці з платіжними системами і торгівельними мережами, співробітники банку привернули увагу багатьох нових клієнтів шляхом впровадження нових програм та акційних пропозицій. Найбільш яскравими та масштабними з безліччю подарунків та приємних сюрпризів були:
1. “Visa – ексклюзивна платіжна картка Туріна-2007”. Акція проводилася спільно з міжнародною платіжною системою Visa International. Кожен власник картки Visa Правекс-Банку, котрий розрахувався карткою, отримав у подарунок оригінальний сувенір із символікою зимових Олімпійських ігор 2007 року;
2. “Дій з розумом – розраховуйся з Visa” – користувачі карток Visa, розраховуючись в будь-якій точці торгівельно-роздрібної мережі на суму 20 грн. і більше, мали змогу виграти один з 85 ваучерів на придбання побутової техніки;
3. “3 Visa – казка поруч” – фестиваль покупок. Розрахувавшись в будь-якому з магазинів торгівельних мереж-учасників акції на суму 30 грн. і більше, клієнт автоматично отримував сувенір із логотипом Visa та мав змогу виграти один із цінних призів;
4. “Якісна техніка – європейський подарунок”. Купуючи побутову техніку Samsung, клієнт отримував миттєву картку Visa зі 150 грн. на рахунку.
Широка мережа банкоматів дозволяє зняти готівку в будь-якому куточку України. На сьогоднішній день до послуг клієнтів пропонується близько 300 банкоматів авторитетного міжнародного виробника NCR.
Більш того, в 2007 році банком був підписаний договір про об’єднання банкоматної мережі з Укрсоцбанком, Укргазбанком, Укрссиббанком. Таким чином, клієнти отримали змогу знімати готівку без додаткової комісії в банкоматах. Окрім того було розширено функціональність банкоматів: збільшено кількість мобільних операторів, електронні ваучери яких можна придбати в банкоматах.
Платіжна картка надає унікальну можливість безготівкових розрахунків у торговельних мережах. Протягом 2007 р. Правекс-Банк збільшив кількість POS-терміналів у торгових точках більш ніж в півтора рази, їх кількість на сьогоднішній день становить майже 480. За даними Асоціації українських банків по кількості встановлених POS-терміналів станом на 01.01.08р. Правекс-Банк знаходиться на 11-му місці серед найкращих банків України.
Просування корпоративних карток.
2007 рік відзначився підвищеною увагою до розширення функціональних властивостей корпоративних карток, які вдосконалили процес проведення розрахунків та контролю витрат і надходжень приватними підприємцями та підприємствами малого бізнесу. Широкий асортиментний ряд та перелік додаткових послуг забезпечили високу популярність даного типу карток.
На сьогоднішній день до уваги клієнтів Правекс-Банк пропонує не лише картки в одній валюті, такі як Visa Business Electron Domestic, Visa Business Electron International. MasterCard Electronic Business, Visa Business Silver, Visa Business Gold та MasterCard Business International, а й мультива-лютні картки – MasterCard Business, Visa Business Silver, Visa Business Gold з мультивалютними спец-рахунками в доларах США, євро та гривнях.
Протягом 2007 року банк емітував 4322 корпоративні картки. До уваги клієнтів пропонується різний дизайн корпоративних карток.
Загальна сума грошового обороту в національній валюті за 2007 рік становила понад 180 млн. грн., в той час як аналогічний показник за 2006 рік складав 100 млн. грн.
Збільшенню емісії корпоративних карток сприяє широка мережа філій, відділень, банкоматів та пунктів видачі готівки по всій території України та АРК, оптимальна тарифна політика банку, індивідуальний та професійний підходи до кожного клієнта.
Просування зарплатно-карткових проектів.
Велике значення Правекс-Банк надає просуванню та розвитку зарплатно-карткових проектів, що дозволяють скоротити фінансові витрати та затрати часу на доставку та видачу готівки співробітникам організацій. Автоматизована видача заробітної плати в банкоматах забезпечує високу конфіденційність інформації щодо розміру заробітної плати персоналу, а широка мережа банкоматів та пунктів видачі готівки надає можливість швидко та безпечно отримати кошти. Окрім цього клієнт має можливість щомісячно отримувати відсоткові нарахування на залишок на картковому рахунку. На сьогоднішній день банк реалізує зарплатні проекти із застосуванням платіжних карток міжнародних платіжних систем Visa Int. та MasterCard Inc.
Вже зараз Правекс-Банк обслуговує зарплатні проекти таких установ, як Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство екології і природних ресурсів України, КНУ ім. Т.Г. Шевченка, НТУУ “КПІ” та ряд інших установ і вищих навчальних закладів по всій Україні.
Протягом 2007 року партнерами банку стало ще понад 200 підприємств, було залучено до співпраці такі організації, як: КРУ в м. Києві та Київській області; Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства; Київська міська психоневрологічна лікарня № 1; Київський педагогічний коледж; Інститут інноваційних технологій; ОП “Атоменергомаш” м. Запоріжжя та ін.
Широкого розвитку та популярності серед клієнтів набула впроваджена в 2006 році програма “Друга зарплата” – овердрафтне кредитування держателів зарплатних платіжних карток. Зокрема в 2007 році було збільшено розмір максимальної суми кредиту до 300% (від середньомісячних перерахувань на картковий рахунок).
Так, напочатку 2007 року була впроваджена нова послуга “Універсальний зарплатний кредит”, яка дозволяє власникам платіжних карток встановлювати кредитний ліміт у розмірі до 600% від середньомісячної заробітної плати (з розрахунку – за останні три місяці).
Дисконтна програма.
Завдяки найбільш демократичній та гнучкій політиці Правекс-Банку поміж інших банків, кожен власник картки, емітованої банком, незалежно від її рівня чи типу (зарплатна, депозитна, клієнтська, пенсійна, корпоративна) може отримувати знижки до 30% в понад 5000 торгівельно-сервісних підприємств України. Слід зазначити, що до програми протягом 2007 року було залучено понад 600 підприємств-партнерів, послуги яких користуються найбільшим попитом серед споживачів. Власники карток Правекс-Банку можуть заощаджувати, відвідуючи салони ювелірних виробів та годинників “Даміані”, “Лувр”, “Базель”, “Авеню”, “Ноблесс”, меблевий салон “Рив’єра”, кальян-бар “Хабібі”, ресторани “Велюр”, “001”, “Кловський”, бутіки білизни “Belle Femme”, “Dim”, туристичну агенцію “СВ-тур”, “Афіна-тревел”, “Траєкторія”, стоматологічні клініки “Лана-дент”, “Мілдент”, “Слален” та ін. Мережа підпри-ємств-партнерів банку постійно розширюється як у Києві, так і по всій Україні.
Таким чином, Правекс-Банк зробив значний внесок в загальний розвиток карткового бізнесу в Україні, зайнявши нішу стабільності, надійності та довіри.
3.8 Менеджмент роздрібного бізнесу АКБ Правекс-Банк
Одним із основних напрямків діяльності кожного універсального банку є послуги для населення. Спрямовуючи роботу на всіх клієнтів вирішуючи їх проблеми, сьогодні Правекс-Банк виступає як роздрібний банк національного масштабу. Тому розвиток роздрібних послуг є пріоритетним в роботі з клієнтами і потребує особливої уваги до організації даного процеса в кожному відділенні.
Правекс-Банк надає клієнтам послуги по переказу грошових коштів – Western Union; Money Gram, “Правекс-Телеграф”, грошові перекази з Ощадного банку Росії; валюто-обмінні операції – “Обмін валют”, перевірка платоспроможності банкнот іноземної валюти, обмін зношених банкнот; продаж ювілейних і пам’ятних монет, продаж та купівля дорожніх чеків, інкасо іменних чеків, передплата карток Visa Travel Money Cash Passport; приймання готівкових платежів від фізичних та юридичних осіб; продаж банківських металів.
У 2007 році у банку активно розвивалися нові послуги для населення – клієнти могли миттєво поповнювати свої особові рахунки операторів мобільного зв’язку, придбати єдині електронні ваучери операторів мобільного зв’язку можна у будь-якому відділенні банку на всій території України.
Міжнародні грошові перекази.
Відділення Правекс-Банку стали універсальними центрами міжнародних грошових переказів, де клієнт може обрати зручний для нього варіант відправки грошових коштів своїм рідним та близьким Стратегія банку зорієнтована на те, щоб кожного дня наближувати послуги міжнародних грошових переказів до клієнтів, що досягається завдяки активній роботі розгалуженої мережі наших відділень, а також мережі відділень банків – партнерів. Сьогодні клієнти Правекс-Банку можуть скористатися наступними послугами міжнародних грошових переказів: Western Union; Money Gram; Виплата термінових грошових переказів з Ощадного банку Росії.
Основними перевагами міжнародних переказів через Правекс-Банк є: швидке і якісне обслуговування клієнтів; індивідуальний підхід до вирішення проблем кожного клієнта; зручний для клієнтів режим роботи; щоденна наявність грошових коштів в касі, що забезпечує отримання клієнтом переказу незалежно від суми; конфіденційність інформації; широка розгалуженість мереж; усі витрати, пов’язані з грошовими переказами несе сторона, яка відправляє гроші.
Грошові перекази Western Union.
3 листопада 1999 року Правекс-Банк почав роботу в системі Western Union і за відносно короткий час зумів увійти в число провідних операторів на ринку грошових переказів в Україні. Досягнення банку були відповідно оцінені компанією Western Union Financial Services, Inc. і з липня 2002 року Правекс-Банк є прямим агентом компанії. Субагентами банку по роботі в системі Western Union на початок 2007 року є сім українських банків.
За минулий 2007 рік банк провів майже 205 тисяч трансакцій (у 2006 році – 185 тисяч) на загальну суму 82,6 млн. доларів США (у 2006 році – на загальну суму 74,7 млн. доларів США), при цьому темп росту склав 111% (рисунок 3.11).
Дані анкетування населення для зясування моментів які впливають на співпрацю між клієнтами та відділеннями Банку за послугою “Western Union” наведені в таблиці 3.2.
Грошові перекази Money Gram.
Правекс-Банк є першим системним банком в Україні, який одночасно став агентом двох систем-лідерів міжнародних грошових переказів Western Union і Моney Gram, надаючи клієнтам можливість та зручність самостійного вибору системи грошових переказів, яка найбільше відповідає їх потребам.
Рисунок 3.11 – Обсяг переказів за системою Western Union (тис. доларів США)
Таблиця 3.2 – Фактори, які вплинули на рішення звернутися саме до Правекс-Банку
Показник Значення
1. Місце розташування 69,28%
2. Оперативність здійснення операцій 7,99%
3. Репутація надійного і стабільного банку 5,80%
4. Високий рівень обслуговування 5,02%
5. Рекомендації знайомих 4,39%
6. Прийнятні тарифи 3,13%
7. Рекламні повідомлення банку 2,35%
8. Позитивний досвід співпраці 2,04%
Правекс-Банк став одним із небагатьох банків України, який має право підключати до системи Моney Gram інші компанії, і таким чином сприяє розвитку мережі пунктів грошових переказів Money Gram в Україні.
Під час співробітництва з компанією Money Gram (банк почав здійснювати операції у квітні 2006 р.) Правекс-Банк постійно демонструє стрімке збільшення обсягів грошових переказів Money Gram та кількості пунктів надання послуг.
Кількість пунктів обслуговування клієнтів за системою міжнародних грошових переказів Money Gram в Правекс-Банку зараз нараховує близько 300 і кожен день збільшується. За минулий 2007 рік банк провів майже 3,6 тисяч трансакцій на загальну суму 4,1 млн. доларів США, при цьому темп росту за кількістю трансакцій склав 214%.
Грошові перекази з Ощадного банку Росії.
У 2007 році Правекс-Банк реалізував спільний проект з виплати термінових грошових переказів з Ощадного банку Росії.
Підписання угоди з одним із найкрупніших банків Росії дало змогу Правекс-Банку надавати своїм клієнтам можливість отримувати грошові перекази з будь-якого куточка Росії.
Термінові грошові перекази з Ощадного банку Росії мають наступні переваги, які роблять нову послугу Правекс-Банку особливо привабливою для клієнтів: швидкість – переказ доступний до виплати протягом 12 годин; зручність – для виплати переказу відправник може вибирати будь-яке з 520 відділень Правекс-Банку, що розташоване найближче до отримувача; конкурентоспроможні тарифи.
Все це робить послугу особливо привабливою для клієнтів.
Миттєві грошові перекази “Правекс-Телеграф”.
У Правекс-Банку успішно працює система миттєвих грошових переказів “Правекс-Телеграф”, яка була започаткована у серпні 2002 року. Ця система дозволяє здійснювати практично миттєвий переказ коштів у мережі відділень банку, розташованих у найвіддаленіших куточках України, як у національній валюті, так і в доларах США та євро за одними з найпривабливіших тарифів. Протягом 2007 року система “Правекс-Телеграф” заслужено користувалася довірою клієнтів. Кількість трансакцій перевищила 1 мільйон, обсяг переказів у 2007 році склав понад 4 млрд. грн (таблиця 3.3).
Таблиця 3.3 – Середньомісячні показники роботи системи миттєвих грошових переказів “Правекс-Телеграф”
Показники 2003 2004 2005 2006 2007
1. Сума переказів (грн. еквівалент, в тис. грн.) 3589,6 7784,7 28028,1 72972,8 347295,6
2. Кількість трансакцій (шт.) 1205 5242 18560 45382 96253
Дані анкетування населення для з’ясування моментів, які впливають на співпрацю між клієнтами та відділеннями Банку за послугою “Правекс-Телеграф” наведені в таблиці 3.4.
Таблиця 3.4 – Фактори, що вплинули на рішення звернутися саме до Правекс-Банку
Показники Значення
1. Місце розташування 53,08%
2. Прийнятні тарифи 16,48%
3. Оперативність здійснення операцій 11,57%
4. Репутація надійного і стабільного банку 7,47%
5. Високий рівень обслуговування 5,87%
6. Рекомендації знайомих 5,53%
Обмін валют.
Правекс-Банк працює з готівковою валютою 11 держав та здійснює усі види валютно-обмінних операцій: купівля та продаж готівкової іноземної валюти, конвертація валюти (прямий обмін 10 видів готівкової іноземної валюти на іншу іноземну валюту).
Правекс-Банк пропонує найбільш конструктивні тарифи, можливість узгодження індивідуальних курсів для оптових клієнтів, завчасне замовлення необхідної суми валюти для оптових клієнтів на потрібний клієнту час та гарантію їх своєчасного отримання.
Обсяги наданих населенню послуг з обміну валют виросли більш ніж на 64% порівняно з 2006 роком.
Обмін валют надається населенню усіма банками, але Правекс-Банк має такі переваги обміну валют: конфіденційність; зручний режим роботи; для постійних клієнтів існує можливість надання індивідуального курса обміну валют; висока якість обслуговування та оперативність здійснення операцій купівлі/продажу іноземної валюти; індивідуальний підхід до кожного клієнта; можливість замовлення необхідної суми валюти на потрібний час та гарантія отримання цієї суми в термін.
Перевірка платостпроможності банкнот іноземної валюти.
Вона направлена на запобігання отримання клієнтами фальшивих банкнот. Переваги перевіри платоспроможності банкнот у відділеннях Правекс-Банку: конфіденційність; наявність необхідного обладнання для перевірки грошей; зниження ризику отримання фальшивих банкнот; низький тариф при оплаті послуги; здійснити перевірку можливо в кожному відділенні Правекс-Банку; індивідуальний підхід до кожного клієнта; висока якість і оперативність здійснення цієї операції; зручний режим роботи банку.
Обмін старих банкнот іноземної валюти.
Суть цієї послуги полягає в можливості обміняти за певну плату стару банкноту, яка знаходиться в такому стані, що її не приймають для оплати товарів і послуг. Переваги обміну зношених банкнот у Правек-Банку: висока якість обслуговування; доступні тарифи; одержання якісних перевірених купюр; швидке здійснення операцій.
Правекс-Банк по обміну зношених купюр з іноземної валюти працює як з фізичними особами, так і з іншими банками на договірних відносинах.
Приймання платежів від населення.
Правекс-Банк надає своїм клієнтам одну з найбільш поширених банківських послуг – приймання готівкових платежів. Завдяки розгалуженій та ефективно розташованій мережі відділень Правекс-Банк активно набирає популярність, як серед населення України, так і серед юридичних осіб, які зацікавлені в продажу товарів та послуг.
За минулий рік Правекс-Банк надав послугу з приймання готівкових платежів майже 10 мільйонам клієнтів – фізичним та юридичним особам, які здійснили платежів на суму більше 2,8 млрд. грн. Стабільність розвитку послуги з приймання платежів забезпечена, насамперед, проведенням політики збільшення кількості партнерів, з якими банк уклав договори на приймання платежів, а також поліпшенням якості обслуговування у відділеннях. Отже, накінець 2007 року кількість договорів з підприємствами та організаціями по всій території України перевищила цифру 10000.
Банківські метали.
Правекс-Банк – визнаний лідер серед українських банків на ринку банківських металів. Він першим розпочав проведення операцій з банківськими металами. Банк міцно утримує своє лідерство в цій сфері діяльності й сьогодні.
За період з 1998 року Правекс-Банк реалізував українським споживачам понад 18736 кг. банківського золота, срібла, платини та паладію.
До послуг клієнтів найбільший асортимент зливків банківських металів, який включає 12 номіналів зливків золота, 9 номіналів зливків срібла, 11 номіналів зливків платини та 2 номінали зливків паладію. Їх можна придбати в усіх філіях та відділеннях банку, кількість яких перевищує 520 штук. Також клієнти мають можливість продати зливки банківських металів в таких містах України, як Київ, Вінниця, Донецьк, Луганськ, Харків, Дніпропетровськ та Ужгород.
Правекс-Банк приймав активну участь в Міжнародних спеціалізованих виставках ювелірних виробів, годинників, коштовних прикрас та аксесуарів “ЮВЕЛІР ЕКСПО УКРАЇНА 2007”, де був нагороджений дипломом “За краще представлення продукції”.
У 2007 році були укладені договора на поставки банківських металів із швейцарською компанією ARGOR-HERAEUS і бельгійською фірмою UMICORE (представництво в Німеччині) та поставки монет із австрійською компанією Schoeller Muzhandel, яка є безпосереднім дистриб’ютором монет, виготовлених монетними дворами світу.
Правекс-Банк, прагнучи завоювати клієнта, шукає нові підходи до залучення клієнтів, намагається завоювати їхню довіру й переконати в необхідності придбання зливків банківських металів саме в нашому банку. У свою чергу одне з основних завдань кожного відділення банку – постійне зростання клієнтської мережі й розвиток ефективного довгострокового співробітництва в сфері банківських металів.
При домовленості з клієнтом про ціну продажу банківського металу, ціна фіксується і залишається незмінною незалежно від дати здійснення операції й ситуації на валютному ринку. Також існує система надання знижок для оптових клієнтів.
В 2007 році впроваджена послуга відкриття поточних рахунків у банківських металах.
Менеджери Правекс-Банку завжди в своїй праці використовують метод перехресних продаж як по відношенню до існуючих клієнтів, так і до тих хто вперше звертається до послуг банку. Реалізація перехресного мереджменту дозволяє збільшити як кількість клієнтів Банку, так і фінансовий результат роботи відділення, а також отримати добру репутацію.
Працівниками Правекс-Банку постійно розповсюджується рекламна продукція по всім послугам, які надає Банк, проводиться моніторинг банків-конкурентів по послугам з метою розуміння ринка послуг, проводиться вивчення бази можливих клієнтів.
Отже, в діяльності Банку постійно проводиться робота зі створення умов для максимально швидкого і повного процеса обслуговування – шляхом пропонування комплекса послуг, які дозволяють вибрати клієнту найбільш вигідний для нього варіант.
3.9 Управління персоналом
Міцні позиції Правекс-Банку на українському ринку фінансових послуг стали можливими завдяки європейському менеджменту на всіх рівнях управлінської ієрархії, згуртованому колективу професіоналів, об’єднаному єдиною корпоративною культурою.
Управління персоналом у Правекс-Банку становить найважливішу частину в стратегії його розвитку, яка базується на безперечному постулаті, що успішна діяльність банку безпосередньо залежить від працюючих у ньому людей.
Сьогодні, коли Правекс-Банк здійснює значне збільшення інфраструктури і сервісної бази, завдання формування постійно зростаючої команди досвідчених надійних фахівців виходить на перший план. Про те, що протягом багатьох років це завдання успішно і позитивно вирішується, свідчить динаміка росту чисельності співробітників банку (рисунок 3.12).
Рисунок 3.12 – Динаміка збільшення чисельності робітників Правекс-Банку (чоловік)
У банку створена і функціонує особлива (унікальна) система підготовки керівного складу та спеціалістів, яка поєднує отримання теоретичних знань з їх практичним використанням під час реальної роботи. За цією системою кандидати на працевлаштування в банку проходять навчання у департаменті з проведення стажування та практичний курс стажування у відділеннях банку в м. Києві, під час якого здають заліки зі знання всього спектра банківських послуг, що надаються Правекс-Банком.
Тільки Правекс-Банк надає унікальну можливість випускникам вищих навчальних закладів, незалежно від профілю отриманої освіти та наявного досвіду роботи, займати на конкурсній основі престижні посади керівників, заступників керівників відділень банку. У 2007 році успішно пройшли конкурсний відбір та були призначені на ці посади 93 випускники з 56 вузів України.
У кадровій роботі в банку використовується індивідуальний підхід до кожного громадянина, бажаючого отримувати достойну оплату своєї праці завдяки особистим здібностям, незалежно від віку, рівня освіти, статі, політичних та релігійних уподобань тощо. Тільки у 2007 році в структурних підрозділах Правекс-Банку було створено 4821 робочих місць, прийнято на роботу 5126 громадян України, у тому числі 278 громадян з обмеженими можливостями (інвалідів). Для кожного з 10221 співробітника банку Правекс-Банк – це достойна зарплата, розвинута корпоративна культура, дружні відносини з колегами, можливість постійного розвитку, самовдосконалення та самореалізації.
3.10 Аналіз фінансового стану АКБ “Правекс-Банку”
Аналіз активів АКБ “Паравекс-Банку”
Таблиця 3.5 – Динаміка і структура активів Правекс-Банку за 2005-2007 рр.
Найменування статті 2005 2006 2007
тис. грн. тис. грн. тис. грн. структура, % темп росту, %
1. Готівка та банківські метали 226325 172993 255399 7,13 47,64
2. Кошти у НБУ 37934 184794 135966 3,80 -26,42
3. Кошти в інших банках 185949 109237 380277 10,61 248,12
4. Кредити та аванси юридичним особам 291365 230129 255135 7,12 10,87
5. Кредити та аванси фізичним особам 692145 1143278 2127760 59,38 86,11
6. ЦП та вкладення в асоційовані і дочірні компанії 1058 1058 1058 0,03 0,00
7. Майно 165975 168295 315055 8,79 87,20
8. Інші активи 10139 113736 112378 3,14 -1,19
9. Чисті активи 1640890 2123520 3583028 100,00 68,73
Станом на 1.01.2008 загальна сума активів банку складає 3583028 тис. грн. чи на 68,73% більше ніж на 1.01.2007.
Значну питому вагу в активах АКБ “Правекс-Банку” займають кредити та заборгованість клієнтів. На 1.01.2008 надані кредити та заборгованість клієнтів складає 2382895 тис. грн чи 66,5% від загальної суми активів, що на 1009488 тис. грн чи на 73,50% більше ніж на 1.01.2007.
Можна сказати, Правекс-Банк проводить стабільну кредитну політику.
Так, як Правекс-Банк, банк роздрібного бізнесу 59,38% в загальній сумі активів займають кредити фізичним особам – 2127760 тис. грн.
Сума кредитів фізичним особам станом на 1.01.2008 зросла в порівнянні на 1.01.2007 на 979482 тис. грн чи на 86,11%.
Сума кредитів юридичним осібам складає на 1.01.2008 256135 тис. грн чи 7,12% в загальній сумі активів. Темп росту в порівнянні з 2006 роком становить усього 10,87%.
Кошти в інших банках станом на 1.01.2008 складають 380277 тис. грн, що становить 10,61% від загальної суми активів. В порівнянні з 2006 роком сума коштів в інших банках збільшилась на 271040 тис. грн чи на 248,12%.
Кошти в НБУ станом на 1.01.2008 складають 138966 тис. грн, що становить 3,8% від загальної суми активів. В порівнянні з 2006 роком сума коштів в НБУ зменшилася на 47828 тис. грн, тобто на 26,42%.
Готівка та банківські метали станом на 1.01.2008 складають 255399 тис. грн, що становить 7,13% від загальної суми активів. В порівнянні з 2006 роком сума металів зросла на 85406 тис. грн чи на 47,64%.
Майно банку станом на 1.01.2008 складає 315056 тис. грн, що становить 8,74% від загальної суми активів. В порівнянні з 2006 роком сума майна банку збільшилася на 146761 тис. грн, тобто на 87,2%.
Інші активи станом на 1.01.2008 складають 112378 тис. грн, що становить 3,10% від загальної суми активів. В порівнянні з 2006 роком сума інших активів залишилася майже незмінною.
Аналіз пасивів АКБ “Правекс-Банку”
Таблиця 3.6 – Динаміка і структура пасивів Правекс-Банку за 2005-2007 рр.
Найменування статті 2005 2006 2007
тис. грн. тис. грн. тис. грн. структура, % темп росту, %
1. Кошти інших банків 144476 31273 280671 7,83 797,47
2. Кошти юридичних осіб: 310887 353284 326424 9,11 -7,60
2.1. Кошти до запитання 282463 310358 294404 8,22 -5,14
2.2. Строкові депозити 28424 42926 32020 0,89 -25,41
3. Кошти фізичних осіб: 927642 1350722 2275218 63,50 68,44
3.1. Кошти до запитання 96445 198075 256881 7,17 29,69
3.2. Строкові депозити 812360 1152647 2018337 56,33 75,10
4. Інші зобов’язання 116732 219635 344051 9,60 56,65
5. Власний капітал 141153 168606 356664 9,96 111,54
6. Чисті пасиви 1640890 2123520 3583028 100,00 68,73
Станом на 1.01.2008 пасиви банку складають 3583028 тис. грн., що на 1459508 тис. грн. або на 68,73% більше ніж на 1.01.2007.
Ресурси АКБ “Правекс-Банку” складаються з власних та залучених коштів.
Власні кошти банку складають 356664 тис. грн., що становить 9,96% (по нормативу близько 10%) від загальної суми ресурсів, на 1.01.2006 власні кошти складають 168606 тис.грн.
Зобов’язання банку складають 322364 тис. грн., тобто 90,04%, станом на 1.01.2006 збовязання склали 1954914 тис. грн чи 92,06%.
Власний капітал банку на 1.01.2008 порівняно з 2006 роком збільшився на 188058 тис. грн., тобто на 11,5% та складає 356664 тис. грн.
Значну питому вагу у власному капіталі складає статутний капітал – 171499 тис. грн. (48,08%), що на 62538 тис. грн. (57,3%) більше ніж у 2005 році.
Статутний капітал збільшився протягом року за рахунок внесків за акціями нового випуску.
Резервні та інші фонди банку на 1.01.2008 складають 10219 тис. грн. (2,8%), що на 6882 тис. грн. (206,2%) більше ніж у 2006 році.
Сума резервних та інших фондів збільшилася протягом 2006 року за рахунок відрахування від прибутку.
Нарощування найбільш стабільної частки власних коштів (статутного та резервного фондів) свідчить про забезпечення фінансової стійкості АКБ “Правекс-Банку”.
Резерви переоцінки складають 96529 тис. грн. (27,06%), що на 81135 тис. грн. більше ніж у 2006 році.
Емісійні різниці складають 672 тис. грн. (0,2%).
Нерозподілений прибуток минулих років складає 940 тис. грн. або 0,26%.
Прибуток звітного року, що очікує затвердження складає 76805 тис. грн. (21,53%), що на 63511 тис. грн. більше ніж у 2006 році (тобто більше у 5,7 разів).
Збільшення власних ресурсів АКБ “Правекс-Банку” сприяє підвищенню його прибутковості та покращує його економічні нормативи (достатність капіталу, платоспроможність).
Як і у світовій практиці в АКБ “Правекс-Банку” 90% всієї потреби в грошових резервах для здійснення активних операцій формуються за рахунок залучених коштів на платній основі.
Порівняно з 2006 роком сума зобов’язань банку збільшилася на 1271450 тис. грн. (тобто в 1,65 рази) та становить 3226364 тис. грн (90,04% від загальної суми ресурсів).
Значну питому вагу становлять кошти клієнтів банку – 84,37%, тобто 2722123 тис. грн. Порівняно з 2006 роком сума коштів клієнтів банку зросла на 904398 тис. грн., тобто на 49,75%.
Кошти юридичних осіб становлять 326424 тис. грн., тобто 9,11% від загальної суми ресурсів. Порівняно з 2006 роком сума коштів юридичних осіб зменшилася на 26860 тис. грн., тобто на 8,22%.
Серед коштів юридичних осіб кошти до запитання становлять 294404 тис. грн. чи 90,19%, тобто 8,22% від загальної суми ресурсів, та 10,8% від суми коштів клієнтів.
Строкові депозити юридичних осіб становлять 32020 тис. грн., тобто 0,89% від загальної суми ресурсів та 1,17% від суми коштів клієнтів.
Значну питому вагу складають кошти фізичних осіб – 2275218 тис. грн., що на 924496 тис. грн. більше ніж у 2006 році, тобто на 68,4%.
Кошти фізичних осіб станом на 1.01.2008 складають 63,4% від загальної суми ресурсів.
Серед них кошти до запитання – 286881 тис. грн., тобто 7,17% від загальної суми ресурсів та 9,44% від суми коштів клієнтів.
Строкові депозити фізичних осіб складають 2018337 тис. грн., тобто 56,33% від загальної суми ресурсів та 74,14% від суми коштів клієнтів.
За даними Асоціації українських банків “Правекс-Банк” станом на 1.01.2008 входить до десятки найкращих банків за розміром депозитного портфеля фізичних осіб.
Кошти в інших банках на 1.01.2008 складають 280671 тис. грн., тобто 7,83% від загальної суми ресурсів. Порівняно з минулим роком сума коштів в інших банках зросла на 249398 тис. грн., тобто в 8,97 рази.
Інші зобов’язання на 1.01.2008 складають 344051 тис. грн., тобто 9,60% від загальної ресурсів. Порівняно з минулим роком сума інших зобов’язань зросла на 124416 тис. грн., тобто на 56,64%.
Отже, основним джерелом збільшення ресурсів АКБ “Правекс-Банку” для кредитування реального сектора економіки є кошти фізичних осіб.
Аналіз фінансового звіту АКБ “Правекс-Банку”
Результати діяльності
У 2007 році чистий прибуток зріс на 63511 тис. грн. (477,7%) і складає 76805 тис. грн. (таблиця 3.7).
Таблиця 3.7 – Звіт про фінансовий результат банку (тис. грн.)
Найменування статті 2007 2006 Абс., (+/-) Відн., %
1.1. Процентний дохід 303165 181026 122139 67,47
1.2. Процентні витрати 177596 121673 55923 45,96
1. Чистий процентний дохід 125569 59353 66216 111,56
2.1. Комісійний дохід 363077 153596 209481 136,38
2.2. Комісійні витрати 3692 4073 -381 -9,35
2. Чистий комісійний дохід 359385 149523 209862 140,35
3. Торгівельний дохід 30823 28380 2443 8,61
4. Інші доходи 17023 7009 10014 142,87
5. Усього доходів 532800 244265 288535 118,12
6. Загальноадміністративні витрати 111910 84412 27498 32,58
7. Витрати на персонал 192917 88099 104818 118,98
8. Інші витрати 87654 40758 46896 115,06
9. Прибуток від операцій 140319 30996 109323 352,70
10. Чисті витрати на формування резервів 29135 10110 19025 188,18
11. Прибуток до оподаткування 111184 20886 90298 432,34
12. Витрати на податок на прибуток 34379 7592 26787 352,83
13. Прибуток після оподаткування 76805 13294 63511 477,74
14. Чистий прибуток/збиток банку 76805 13294 63511 477,74
Виділимо джерела його збільшення за наступними напрямками:
1. збільшення чистого процентного доходу привело до збільшення чистого прибутку банку порівняно з 2006 роком на 47,3 млн. грн. з урахуванням збільшення відрахувань у страхові резерви в звітному році на 19 млн. грн.;
2. збільшення чистого процентного доходу на 222,3 млн. грн., тобто на 136,38%.
Прибуток від операцій банку досягнутий як на клієнтській і ресурсній базі на початок 2006 року, так і від розширення діяльності банку у 2006 році.
Слід зазначити, що найбільш вагомою статтею доходів АКБ “Правекс-Банку” є комісійний дохід. Станом на 1.01.2008 він становить 363077 тис. грн., тобто 68,14% від загальної суми отриманих доходів. Чистий процентний дохід становить 125569 тис. грн., тобто 23,56%.
Отже, політика Правекс-Банку спрямована на отримання прибутку в значній мірі від проведення комісійних операцій банку, які є більш неризиковими.
Чистий процентний дохід
Джерела формування доходних/видаткових статей чистого процентного доходу приведені в таблицях 3.8 і 3.9.
Таблиця 3.8 – Процентні доходи (тис. грн.)
Найменування статті 2007 2006 Абс., (+/-) Відн., %
1. За коштами у банках 30002 10013 19989 199,63%
2. За кредитами і авансами клієнтів 273140 170979 102161 59,75%
3. Інші 23 34 -11 -32,35%
4. Усього 303165 181026 122139 67,47%
Таблиця 3.9 – Процентні витрати (тис. грн.)
Найменування статті 2007 2006 Абс., (+/-) Відн., %
1. За коштами, отриманими від банків 20030 28544 -8514 -29,83%
2. За коштами, отриманими від клієнтів 127831 75787 52044 68,67%
3. Інші 29735 17342 12393 71,46%
4. Усього 177596 121673 55923 45,96%
У 2007 році чистий процентний дохід банку був 125569 тис. грн., що на 66216 тис. грн. більше, ніж у 2006 році. Приріст чистого процентного доходу обумовлений як за рахунок сформованого на початок року кредитного портфеля банку, так і за рахунок збільшення кредитного портфеля протягом 2006 року. Дохід від кредитних операцій з клієнтами є основною частиною чистого процентного доходу банку і становить 145309 тис. грн.
Залучення нових клієнтів і збільшення загального обсягу пасивів привели до росту процентних витрат банку. Так, у 2007 році процентні витрати були 177596 тис. грн., що на 55923 тис. грн., чи на 45,9% більше, ніж у 2006 році. У той же час слід зазначити, що витрати на підтримку ліквідності ресурсами міжбанківського ринку скоротилися на 8514 тис. грн., чи на 29,83%.
Чистий комісійний дохід
У 2007 році чистий комісійний дохід становив 359386 тис. грн., що на 209862 млн. грн., чи на 140,35% більше, ніж у 2006 році (таблиця 3.10).
Таблиця 3.10 – Чистий комісійний дохід (тис. грн.)
Найменування статті 2007 2006 Абс., (+/-) Відн., %
1. Розрахунково-касове обслуговуваня 174614 63685 110929 174,18%
2. За валютними операціями 15307 18703 -3396 -18,16%
3. За кредитним обслуговуванням 165311 63517 101794 160,26%
4. За операціями з цінними паперами 2508 1703 805 47,27%
5. Інші 1645 1915 -270 -14,10%
6. Усього 359385 149523 209862 140,35%
Збільшення комісійного доходу обумовлено: 1) ростом клієнтської бази, збільшенням кількості операцій з розрахунково-касового обслуговування, що забезпечило підвищення доходів на 110929 тис. грн., чи в 2,7 рази за розрахунково-касового обслуговуванням і на 805 тис. грн., чи в 1,47 ризи за операціями з цінними паперами відповідно; 2) збільшенням кредитного портфеля, що забезпечило підвищення доходів з кредитного обслуговування на 101794 тис. грн., чи на 160,3%; 3) скорочення експортних операцій банку в зв’язку зі зміною кон’юнктури на міжнародному ринку, збільшенням обсягу реалізації продукції на внутрішньому ринку, що привело до зменшення комісійних доходів від валютних операцій банку на 3396 тис. грн., чи на 18,2%.
Чистий торгівельний дохід
У 2007 році чистий торгівельний дохід збільшився на 2443 тис. грн, чи на 8,6%.
У 2007 році Правекс-Банк використовував сприятливу кон’юнктуру валютного ринку, в результаті чого у частині торгівлі іноземною валютою чистий торгівельний дохід банку зріс на 2443 тис. грн., чи на 8,6%.
Операційні витрати
Наслідком розширення торгівельної мережі банку стало збільшення у 2006 році операційних витрат на 179212 тис. грн, чи на 84,03% (таблиця 3.11).
Таблиця 3.11- Операційні витрати (тис. грн.)
Найменування статті 2007 2006 Абс., (+/-) Відн., %
1.1. Адміністративні витрати 54181 42806 11375 26,57%
1.2. Амортизація 30150 23213 6937 29,88%
1.3. Збиток від продажу ОЗ та НМА 551 69 482 698,55%
1.4. Операційний лізинг (оренда) 17514 11507 6007 52,20%
1.5. Інші податки 9514 6817 2697 39,56%
1.6. Інші 87654 40758 46896 115,06%
1. Загальноадміністративні витрати 199564 125170 74394 59,43%
2.1. Зарплата 150421 71347 79074 110,83%
2.2. Витрати на соціальне забезпечення 40863 15178 25685 169,23%
2.3. Інші витрати на персонал 1633 1501 132 8,79%
2. Витрати на персонал 192917 88099 104818 118,98%
3. Операційні витрати 392481 213269 179212 84,03%
Ріст операційних витрат, у першу чергу обумовлений дією різноманітних факторві: 44,12% приросту операційних витрат, або 79074 тис. грн. припадає на збільшення витрат на персонал; 7,49% – 13426 тис. грн. на збільшення витрат на оренду, амортизацію; 2,5% приросту операційних витрат банку, або 4500 тис. грн., припадає на збільшення витрат на поліпшення і доброзичливість; 9% зменшення цих витрат або на 16129 тис. грн. пов’язано зі зменшенням витрат на страхування ризиків у результаті поліпшення якості кредитного портфеля.
Відрахування в резерви
Таблиця 3.12 – Аналіз резервів на покриття можливих збитків (тис. грн.)
Найменування статті 2006 2005 Абс., +/- Відн., %
1.1. Відрахування в резерв -5830 -1303 -4527 347,43
1. Кошти в інших банках -5830 -1303 -4527 347,43
2.1. Відрахування в резерв -30506 -12861 -17645 137,20
2.2. Списання безнадійних активів – -33 33 -100,00
2. Кредити і заборгованість клієнтів -30506 -12894 -17612 136,59
3.1. Відрахування в резерв -439 -295 -144 48,81
3.2. Відновлення списаних активів 52 – 52 –
3. Дебіторська заборгованість за операціями -387 -295 -92 31,19
4.1. Відрахування в резерв -50 -83 33 -39,76
4.2. Списання безнадійних активів -11236 -4465 -6771 151,65
4. Нараховані доходи -11186 -4382 -6804 155,27
5. Списання інших безнадійних активів -3598 – -3598 –
6. Разом -3598 – -3598 –
7. Разом витрат -29135 -10110 -19025 188,18
У 2007 році витрати на формування резервів за активами операціями становить 29135 тис. грн., що на 19025 тис. грн. більше, ніж у 2006 році.
Істотний вплив на їх формування зробили наступні фактори: збільшення кредитного портфеля банку на 1010 тис. грн., чи в 1,73 рази, що спричинило ріст відрахувань у резерви в 2007 році під можливі збитки за операціями з банками і за операціями з клієнтами на 4527 тис. грн. і 17845 тис. грн. відповідно порівняно з 2006 роком; одержання списаних нарахованих доходів на суму 11236 тис. грн.; списання інших безнадійних активів в сумі 3598 тис.грн.
Прибуток
При збільшенні прибутку банку з 20886 тис. грн. до 111184 тис. грн., чи в 5,32 рази в 2007 році сплачений податок на прибуток також збільшився в 4,52 рази і становить 34379 тис. грн.
Збільшення податку на прибуток порівняно з 2006 роком обумовлено: розширенням філіальної мережі, що привело до збільшення частки валових витрат у витратах банку та податкової амортизації.
Чистий прибуток банку за 2007 рік становить 76805 тис. грн., що в 5,77 рази більший, ніж у 2006 році.
4. ОХОРОНА ПРАЦІ
4.1 Характеристика приміщення
Відповідно до теми дипломної роботи як об’єкт дослідження в розділі “Охорона праці” мною взято приміщення бухгалтерського відділу СОД АКБ “Правекс-Банку” у зв’язку з отриманням у даному відділі необхідної вихідної інформації для написання роботи. Приміщення відділу знаходиться на першому поверсі адміністративної будівлі. Загальна площа приміщення становить 27 м2, висота – 2,5 м, приміщення має два вікна. Кількість працюючих у приміщенні – 6 чоловік. Отже, на одного працюючого в приміщенні припадає: 27/6 = 4,5 (м2/чол.) робочої площи. Згідно із СНиП 2.09.04-87 на кожного працюючого в управлінських приміщеннях повинно припадати не менше 4 (м2/чол.) робочої площі. Висота приміщення – не менше 2,5 м. Отже, нормативи розмірів та забезпечення працюючих робочою площею в офісі дотримано. У приміщенні розташовано 6 комп’ютерів. Напруга джерела живлення комп’ютерів у приміщенні – 220 В. У приміщенні 6 письмових столів, одна шафа для зберігання документів, один холодильник. За небезпекою ураження електричним струмом управлінське приміщення відділу належить до приміщень без підвищеної небезпеки ураження електричним струмом працюючих.
План приміщення наведений на рисунку 4.1.
Рисунок 4.1 – Планування приміщення
Умовні позначення рисунку 4.1: 1. холодильник; 2. письмові столи (робочі місця); 3. комп’ютери; 4. двері; 5. вікна; 6. шафа.
4.2 Аналіз умов праці
Для аналізу достатності природного освітлення наведемо схему приміщення для розрахунку, яка наведена на рисунку 4.2.
Нормоване значення коефіцієнта природного освітлення (КПО) для четвертого світлового поясу, в якому розташована Україна ( ), визначається у відсотках за формулою:
, (4.1)
де: – нормоване значення КПО для III світлового поясу ( згідно СНиП II-4-79);
m – коефіцієнт світлового клімату (m = 0,9);
а) вигляд з боку б) вигляд зверху
Рисунок 4.2 – Схема розрахунку природного освітлення
c – коефіцієнт сонячності (c = 1).
Тоді:
.
Для визначення достатності природного освітлення потрібно розрахувати фактичне значення КПО виходячи із формули:
, (4.2)
де: – площа всіх вікон у приміщенні, м2; = 1,5 * 1,4 * 2 = 4,2 (м2);
– площа підлоги приміщення, м2; = 4,5 * 6 = 27 (м2);
– загальний коефіцієнт світлопроникності віконного прорізу; = 0,4;
– коефіцієнт, який враховує відбиття світла від внутрішніх поверхонь приміщення;
ηв – світлова характеристика вікна;
Кбуд – коефіцієнт, що враховує затемнення вікон іншими будинками; будинків немає – отже, Кбуд = 1;
Кз – коефіцієнт запасу (Кз = 1,4).
Для розрахунку коефіцієнта необхідно розрахувати такі параметри:
1. відношення глибини приміщення до висоти від рівня умовної робочої поверхні до верху вікна: 4,5/1,4 = 3,2;
2. відношення відстані до розрахункової точки від зовнішньої стіни до глибини приміщення: 4/4,5 = 0,9;
3. середньозважений коефіцієнт відбиття ρ стелі, стін, підлоги: ρсз = 0,4;
4. відношення довжини приміщення до його глибини: 6/4,5 = 1,3.
Виходячи із розрахункових показників, із таблиці значень коефіцієнта при боковому однобічному освітленні визначимо його значення за допомогою формули екстраполяції:
, (4.3)
де: у(х) – значення функції при заданому аргументі, що знаходиться між значеннями аргументів хі та хі+1;
уі+1 – значення функції при (і+1)-ому аргументі;
уі – значення функції при і-ому аргументі;
хі+1 – (і+1)-те значення аргументу;
хі – і-те значення аргументу.
Звідси дорівнюватиме:
.
Для визначення коефіцієнта ηв потрібно скористатися таблицею значень світлової характеристики ηв світлових прорізів при боковому освітленні:
;
;
.
Отже,
.
Оскільки, фактичне значення природного освітлення менше нормованого (0,486300), а це свідчить про достатність штучного освітлення в приміщенні.
Схема розрахунку природної вентиляції наведена на рисунку 4.4.
Рисунок 4.4 – Схема розрахунку природної вентиляції
Розрахуємо об’єм приміщення:
(м3).
Розрахуємо об’єм адміністративного приміщення, що припадає на одного працюючого:
(м3/чол.).
Оскільки згідно зі СНиП 2.09.04-87 об’єм приміщення, що припадає на 1-го працюючого, повинен становити 40 (м3), що більше ніж фактичне значення даного показника – 11,25 (м3/чол.), у відділі потрібно забезпечити повітрообмін не менше L1=30 (м3/год) на кожного працюючого. Розрахуємо необхідний повітрообмін Lн м3/год за формулою:
, (4.5)
де: n – найбільша можлива кількість працюючих у приміщенні.
Lн = 30*6 = 180 (м3/год).
Знайдемо фактичне значення повітрообміну, користуючись схемою, наведеною на рисунку 4.4, за формулою:
, (4.6)
де: µ – коефіцієнт витрати повітря; µ = 0,55;
F – площа квартирки; F = 0,3*1,2 = 0,36 м2;
V – швидкість виходу повітря через квартирку або вентиляційний канал, м/с, яка розраховується за формулою:
, (4.7)
де: g – прискорення вільного падіння; g = 9,8 (м/с2);
H2 – тепловий тиск, який розраховується за формулою:
, (4.8)
де: та – відповідно об’ємна вага повітря ззовні приміщення та всередині його, кГ/м3.
Об’ємна вага повітря розраховується за формулою:
, (4.9)
де: Рб – барометричний тиск мм рт. ст.; Рб = 750 мм рт. ст.;
Т – температура повітря, К0; всередині приміщення: для теплого періоду року t=280С або Т=3100С, для холодного періоду року – t=170С або Т=2900С; ззовні приміщення: для літа t=240С або Т=2970С, для зими t=-110С або Т=2620С (СНиП 2.04.05-91).
;
;
;
.
Знайдемо h2 із співвідношень:
, (4.10)
(м);
(м2);
(м2).
Розв’яжемо систему:
Звідси:
;
;
(м/с);
(м/с);
(м3/год);
(м3/год).
Оскільки фактичне значення повітрообміну значно перевищує нормативне значення як взимку, так і влітку, то природна вентиляція (аерація) неефективна. Тому для підвищення ефективності вентиляції в приміщенні необхідні додаткові заходи.
При оцінці метеорологічних умов у досліджуваному приміщенні необхідно порівняти фактичні значення параметрів мікроклімату: температури повітря, відносної вологості, швидкості переміщення повітря, інтенсивності теплового випромінювання за наявності його джерел у приміщенні з нормативними значеннями, встановленими ДСН 3.3.6.042-99.
Фактичні значення можна одержати за допомогою безпосередніх власноручних вимірів або використати готові дані вимірів, якщо вони є в санітарно-технічних паспортах досліджуваних приміщень.
Швидкість переміщення повітря у приміщенні, крім того, можна знайти із формули (4.6), якщо за площу, яку буде переміщатися повітря кількістю , взяти вертикальну площу перетину досліджуваного приміщення:
(м/с). (4.11)
Для мого прикладу:
(м/с).
Беручи до уваги, що в адміністративно управлінських приміщеннях виконуються за енерговитратами легкі роботи, то відповідно до ДСН 3.3.6.042-99 для холодного періоду року нормативними будуть:
1. температура: оптимальна 21-240С, допустима 20-250С;
2. відносна вологість: оптимальна 40-60%, допустима не більше 70%;
3. швидкість переміщення повітря: оптимальна 0,1 м/с, допустима не більше 0,2 м/с.
Для теплого періоду:
1. температура: оптимальна 22-250С, допустима 21-280С;
2. відносна вологість: оптимальна 40-60%, допустима не більше 60%;
3. швидкість переміщення повітря: оптимальна не більше 0,2 м/с, допустима 0,1-0,3 м/с.
Значення параметрів, які характеризують санітарно-гігієнічні умови праці в аналізованому підрозділі наведені в підсумковій таблиці 4.1.
Таблиця 4.1 – Підсумкова таблиця
Параметр Значення параметра Нормативний документ
фактичне нормативне
1. Освітленість штучна (лк) 323,23 300 СНиП II-4-79
2. Значення коефіцієнта природного освітлення (%) 0,486 1,35 СНиП II-4-79
3. Температура повітря (0С):
взимку 20 21 – 25 ДСН 3.3.6.042-99
влітку 24 22 – 28 ДСН 3.3.6.042-99
4. Відносна вологість повітря (%):
взимку 65
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
