ПЛАН

Вступ.

1. Суть кредитно-банківської системи.

2. Структура кредитно-банківської системи.

3. Розвиток і становлення кредитно-банківської системи в Україні.

Висновки.

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………….
……………………………………..

4

1. СУТЬ КРЕДИТНО-БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ…………………………….

6

2. СТРУКТУРА КРЕДИТНО-БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ………………..

11

3. РОЗВИТОК І СТАНОВЛЕННЯ КРЕДИТНО-БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ В
УКРАЇНІ………………………………………………………..
……………..

27

ВИСНОВКИ……………………………………………………….
………………………………..

39

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ
ЛІТЕРАТУРИ………………………………………

40

ВСТУП.

У спадщину від часів радянської влади Україна отримала систему
центрального планування. В умовах централізованої
адміністративно-командної економіки самі банки, по суті, не були
комерційними організаціями, вони були організаціями державного
управління, що наділені функціями адміністративного контролю за своїми
клієнтами. У самій системі органів управління банки відігравали
другорядну роль, виконуючи функції “касира і бухгалтера” держави.

У 1991 році почалося формування національної банківської системи
України. За дуже короткий час виникло біля двохсот банківських установ,
які, окрім відкриття поточних рахунків до запитання і видачі комерційних
кредитів, надають цілий ряд нових послуг. Сучасні комерційні банки,
окрім чисто комерційних кредитів, надають позички під заставу
нерухомості, позички на споживчі потреби, а також інвестують засоби в
купівлю цінних паперів. Крім того, вони надають послуги по відкриттю
ощадних і строкових рахунків поряд із звичайними вкладами до запитання,
а також займаються багатьма іншими видами діяльності, включаючи здачу в
оренду сейфів для зберігання цінностей, обмін іноземної валюти, випуск
кредитних карток, здача в оренду обладнання, пропонують комп’ютерні
послуги.

Банки різних рівнів завдяки своїй діяльності глибоко проникають в усі
сфери економіки, чим і впливають на всі економічні та соціальні процеси
в країні. Робота банківської системи забезпечує ринок механізмами та
інструментами, що самоврегульовують взаємовідносини у ринкових умовах, а
державі надають можливість ефективно впливати на економічні процеси
задля реалізації всіх суспільних інтересів.

Процеси, які відбуваються в економіці України та в банківській системі
зокрема, вимагають нових узагальнень і розробки рекомендацій, які
враховували б сучасні умови діяльності банків та їх клієнтів. Тому, на
нашу думку, сучасним економістам будь-якої спеціальності необхідно
володіти та постійно удосконалювати знання теорії та практики
банківської справи, для чого слід ознайомитись та вивчити суть, види та
функції банків, що і є метою написання курсової роботи.

1. СУТЬ КРЕДИТНО-БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ.

Банківська діяльність – набір посередницьких операцій на грошовому
ринку, виконання яких дозволено законом тільки під особливим наглядом
держави спеціальним інститутам, які називаються банками. Іншим
фінансовим посередникам займатися цією діяльністю заборонено. Банк в
правовому відношенні – це будь-який фінансовий посередник, що виконує
одну або декілька операцій, віднесених законом до банківської
діяльності.

В Законі “Про банки і банківську діяльність” ( березень 1991р.) банком
названо будь-яку установу, що виконує функції кредитування, касового і
розрахункового обслуговування народного господарства та здійснює інші
банківські операції, передбачені цим законом.

До банківської діяльності відноситься комплекс з трьох посередницьких
операцій:

приймати грошові вклади від клієнтів;

надавати клієнтам позички і створювати нові платіжні засоби;

здійснювати розрахунки між клієнтами.

Комплекс з трьох базових операцій створює первинну сферу банківської
діяльності, а фінансовий посередник, що виконує цей комплекс, є
банківським інститутом, банком в економічному розумінні.

В дійсності фінансові посередники, крім базових, можуть виконувати й
багато інших, не базових, але потрібних для грошового ринку операцій.
Такі банки прийнято називати універсальними. Банки, що виконують лише
частину базових операцій на грошовому ринку, називаються спеціальними.

Якщо ж посередник грошового ринку не виконує жодної з названих базових
операцій, тобто позбавлений ознак банку, його відносять до небанківських
фінансових інститутів. В Україні такими інститутами є: страхові,
трастові, фінансові, інвестиційні компанії, пенсійні фонди тощо.

Банківська система – законодавчо визначена, чітко структурована
сукупність фінансових посередників грошового ринку, які займаються
банківською діяльністю. Банківська система має своє особливе
призначення, свої специфічні функції в економіці, які не просто
повторюють призначення і функції окремих банків, а будується по
заздалегідь виробленій концепції.

Закон України “Про банки і банківську діяльність” перш ніж визначити,
які банки можуть бути в Україні і як вони повинні функціонувати,
зафіксував концептуальне положення, що банківська система України
повинна бути дворівневою, встановив, які банки відносяться до кожного з
рівнів і яким буде механізм зв’язків між ними.

Необхідність формування банківської системи, як особливої структури,
визначається двома групами причин:

пов’язаних з необхідністю здійснення суспільного нагляду і регулювання
банківської діяльності, узгодження комерційних інтересів окремих банків
з загальносуспільними інтересами – забезпеченням сталості грошей і
стабільної роботи всіх банків;

пов’язаних з функціонуванням грошового ринку, забезпеченням
збалансованості попиту і пропозиції на грошовому ринку і в кожному його
секторі.

За своєю структурою банківські системи різних країн істотно
відрізняються. Разом з тим є ряд ознак, які властиві всім банківським
системам, що функціонують в ринковій економіці. Це, перш за все,
дворівнева їх побудова.

На першому рівні знаходиться центральний банк. На нього покладається
відповідальність за вирішення макроекономічних завдань в
грошово-кредитній сфері, перш за все – підтримання сталості національних
грошей та забезпечення сталості функціонування всієї банківської
системи.

На другому рівні банківської системи знаходяться решта банків, які в
Україні прийнято називати комерційними банками.

В зарубіжних країнах до комерційних належить тільки частина банків
другого рівня. Переважно це банки, що виконують весь комплекс базових
операцій і створені на акціонерній основі. Крім комерційних у кожній
країні виділяється цілий спектр інших банків – кооперативних, приватних,
спеціалізованих тощо.

Класифікація комерційних банків.

Класифікаційні ознаки Види комерційних банків

Порядок створення Перепрофільовані, новостворені

Характер спеціалізації Універсальні, спеціалізовані

Територія діяльності Регіональні, республіканські, міжнародні

Розмір Великі, середні, малі

Форма власності Загальнодержавні, муніципальні, колективні (відкриті й
закриті акціонерні товариства, холдинги, товариства з обмеженою
відповідальністю, кооперативні ), приватні, зі стопроцентною іноземною
власністю, змішані

Функції і характер виконуваних операцій Інвестиційні зберігання,
депозитні, іпотечні, земельні, інноваційні, поштово-пенсійні,
промислові, агропромислові, біржові, експортно-імпортні, лізингові,
торговельні

Характер відносин Банки-гаранти, банки-кореспонденти, уповноважені

Ступінь впливу Монополісти, аутсайдери

Структура Багатопрофільні, безфіліальні

Ступінь контролю Контролюючі, контрольовані

Конкурентоспроможність Конкурентноспроможні, неконкурентноспроможні

Фінансовий стан Стійкі, проблемні, кризові, банкрути

Основна визначальна, провідна функція банків за умов перехідної, а
згодом і створеної реально цивілізованої економіки – це посередництво у
фінансовій і кредитній сфері, обслуговування господарсько-фінансових
операцій. Посередництво виражається у процесі продажу рахунків
фінансових вимог приватним клієнтам, а також державі. Одна з функцій
комерційних банків проявляється в тому, щоб зменшувати ризик для
індивідуальних рахунків за допомогою об’єднання нагромаджень і
використання їх для створення великих диверсифікованих груп активів,
інакше кажучи, функціональне призначення комерційних банків – це
акумуляція, зберігання і використання фінансових ресурсів.

Отже, банківська система – це специфічна економічна та організаційно –
правова структура, що забезпечує функціонування грошового ринку та
економіки в цілому.

Вона покликана виконувати такі функції:

трансформаційну;

створення платіжних засобів та регулювання грошової маси;

забезпечення сталості банківської діяльності і грошового ринку.

Трансформаційна функція зумовлена посередницькою місією банків.
Мобілізуючи вільні грошові кошти одних суб’єктів ринку і передаючи їх
різними способами іншим суб’єктам, банки мають можливість змінювати:

строки грошових капіталів;

їх розміри;

фінансові ризики.

Функція створення грошей і регулювання грошової маси полягає в тому, що
банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу, збільшуючи її
відповідно до зміни попиту на гроші. Це ключова функція банківської
системи. В її виконанні беруть участь усі ланки системи. Вона стосується
усіх напрямків банківської діяльності, насамперед кредитної.

Функція забезпечення сталості банків та грошового ринку пов’язана з
надзвичайно високою ризиковістю банківської діяльності. Банки, на
відміну від інших економічних суб’єктів, несуть підвищену загрозу
дестабілізації власної діяльності, розлад усього грошового ринку,
провокування загальноекономічної кризи.

2. СТРУКТУРА КРЕДИТНОЇ СИСТЕМИ.

Кредитна система — це сукупність кредитно-фінансових інститутів, які
акумулюють вільні грошові капітали, доходи і заощадження юридичних і
фізичних осіб і надають їх у позичку позичальникам — підприємствам,
уряду, особам.

Структуру кредитно-фінансових інститутів, з яких складається кредитна
система, подано на рис. 1.

Рис. 1. Структура кредитної системи

Серед найважливіших процесів, що відбуваються у кредитній системі, можна
виокремити такі:

• концентрація і централізація банківського капіталу (невеликі банки
неспроможні надати необхідні кредити суб’єктам господарювання;

• наявність певної конкуренції між кредитними інститутами;

• інтеграція діяльності банків, зумовлена потребою обслуговування
міжнародних розрахунків;

• перехід банківських установ до системи електронних розрахунків у
країні та за її межами;

• кореспондентські відносини (договірні відносини між банками з метою
взаємного виконання операцій).

Основним кредитним інститутом у суспільстві є банки. Вони діють водночас
і як покупці, і як продавці тимчасово вільних грошових коштів, що
існують у суспільстві. Банки здійснюють активні та пасивні операції.

Активні операції банків — це операції, за допомогою яких банки
розміщують власний і залучений капітал. До них належать кредитні
операції та банківські інвестиції.

Кредитні операції банків — це надання і погашення позичок. Банківські
кредити класифікують за певними ознаками.

1. За строками користування:

• короткострокові (до одного року);

• середньострокові (до трьох років);

• довгострокові (понад три роки).

Строк кредиту, а також відсотки за його користування (якщо інше не
передбачено умовами кредитного договору) розраховуються з моменту
отримання (зарахування на рахунок позичальника або сплати платіжних
документів з позичкового рахунку позичальника) до повного погашення
кредиту і відсотків за його користування.

Короткострокові кредити надаються підприємствам у разі тимчасових
фінансових труднощів, що виникають у зв’язку з витратами виробництва й
обігу, не забезпеченими надходженнями коштів у відповідному періоді.

Середньострокові кредити надаються підприємствам на оплату обладнання,
поточні витрати, фінансування капітальних вкладень.

Довгострокові кредити надаються для формування основних фондів.
Об’єктами кредитування можуть бути капітальні витрати на реконструкцію,
модернізацію та розширення діючих основних фондів.

2. За забезпеченням:

• забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами);

• гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);

• з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової
організації);

• незабезпечені (бланкові).

3. За ступенем ризику:

• стандартні;

• з підвищеним ризиком.

4. За способом надання:

• одноразові;

• відповідно до відкритої кредитної лінії;

• гарантійні (з наперед обумовленою датою надання, у разі потреби, із
стягненням комісії за зобов’язання).

5. За строками погашення:

• одночасно;

• у розстрочку;

• достроково (на вимогу кредитора або за заявою позичальника);

• з регресією платежів;

• після завершення обумовленого періоду (місяця, кварталу).

Банківські інвестиції — це вкладання банківських ресурсів, як правило,
на тривалий строк. У більшості країн до банківських інвестицій належать
вкладання в акції, облігації та інші високоприбуткові цінні папери.

Пасивні операції банків — це операції, за допомогою яких банки формують
свої ресурси для здійснення кредитних, інвестиційних та інших активних
операцій. У країнах з розвиненою ринковою економікою за допомогою
пасивних операцій формуються власні, залучені й емітовані кошти банків.
Пасивні операції, пов’язані з розміщенням акцій, відрахуваннями з
поточного прибутку і нерозподіленого прибутку, утворюють власні кошти
банку. Ресурси банку формуються за допомогою залучення «чужих коштів» у
формі строкових вкладів і на поточні рахунки, емісії кредитних грошей,
акцептно-аваль-них операцій, створення умовних вкладів. У пасивних
операціях центральних банків переважає випуск банкнот, у пасивних
операціях інвестиційних банків — випуск і розміщення цінних паперів.

Основні принципи кредитування: строковість, цільовий характер,
забезпеченість, платність кредиту.

Принцип строковості означає, що позичку потрібно повертати в обумовлений
строк.

Конкретний строк повернення позички залежить від форми кредитування.
Наприклад, якщо у процесі кредитування користуються спеціальним
позичковим рахунком, то взяті в борг кошти повертають щоденно, оскільки
виручка від реалізації продукції в цьому разі зараховується на
спеціальний рахунок (позичковий).

Установи банків можуть надавати відстрочку повернення позички, стягуючи
за це підвищений процент.

Від дотримання принципу строковості кредиту залежить можливість надання
нових позичок, оскільки одним із ресурсів кредитування є повернені
позички. Порушення принципу строковості кредиту перетворює строкову
заборгованість за позичками на прострочену. У разі порушення строків
повернення і наявності прострочених позичок нові кредити підприємствам,
як правило, не надаються.

Цільовий характер кредитування передбачає вкладення позичкових коштів у
конкретні господарські процеси. Хоча в сучасних умовах комерційні банки
переходять від кредитування об’єкта до кредитування суб’єкта, але
цільовий характер кредитування зберігається, оскільки умови кредитування
підприємств на витрати, пов’язані з основною виробничою діяльністю і
капітальними вкладеннями, значно різняться. Крім того, різними є
кредитні ресурси, які використовуються для коротко- та довгострокового
кредитування. Неоднаковий підхід банку до вирішення питань про надання
забезпечених і незабезпечених позичок.

Принцип забезпеченості позичок має на меті захистити інтереси банку і не
допустити збитків від неповернення боргу внаслідок неплатоспроможності
позичальника. Донедавна, коли банківську систему СРСР становили державні
спеціалізовані банки, принцип забезпеченості зводився до матеріальної
забезпеченості позичок. Кредити надавалися під товарно-матеріальні
цінності й витрати виробництва і забезпечувалися заставою цих цінностей
або продукцією, яка надходила у заставу в міру її випуску. У такий
спосіб створювалися умови для повернення кредиту. З переходом економіки
до ринкових відносин і створенням акціонерно-комерційних та
кооперативних банків носієм гарантії повернення позички можуть бути,
крім матеріального забезпечення, цінні папери — акції, облігації,
векселі, страхові поліси, гарантії платоспроможності юридичних і
фізичних осіб тощо. Комерційні банки можуть надавати так звані бланкові
позички, що не мають реального забезпечення. Вони надаються під високий
процент, оскільки пов’язані з високим ризиком.

У процесі кредитування підприємств і громадян банк вимагає не тільки
повернення одержаної позички, а й обов’язкового виконання принципу
кредитування — платності кредиту, тобто сплати процента за користування
позичкою. В умовах ринкових відносин процент є об’єктивним супутником
кредиту, його складовою, оскільки кредитна операція — це акт
комерційного продажу на певний час грошових коштів. Рівень процентних
ставок, що встановлюється комерційними банками, залежить від строку
користування позичкою і ступеня ризику, що виникає у зв’язку з кредитною
операцією. Що більший строк, на який надаються позички, і вищий ступінь
ризику, то більша процентна ставка за кредити. За рахунок процентів
банки сплачують свої витрати і одержують прибуток. Процент є також одним
із засобів управління сукупним грошовим обігом.

Основна маса кредитів видається під забезпечення. Існує кілька способів
забезпечення позичок майном клієнта або зобов’язаннями третьої особи.
Майно або зобов’язання, взяті як забезпечення, повинні бути
високоліквідними, мати тривалий термін зберігання, стабільні ціни на
закладене майно.

Від того, наскільки закладене майно відповідає цим вимогам, залежить
обсяг позички, що видається банком. Розмір позички під заставу майна
встановлюється у відсотках до ринкової вартості застави на момент
укладення кредитної угоди. Перевищення ціни застави над сумою кредиту
необхідно для компенсації ризику втрати, збитку, зміни цін на майно. У
разі неплатоспроможності боржника кредитор має право реалізувати заставу
з метою відшкодування з виручених коштів боргу клієнта і витрат з
реалізації. Виручка від реалізації застави, що залишилася, повертається
клієнтові. Якщо виручена сума недостатня, кредитор має право на
фінансову претензію до позичальника.

У банківській практиці країн з ринковою економікою найпоширеніші такі
носії забезпечення кредитів: гарантія, або порука, третьої сторони,
переуступка контрактів і дебіторської заборгованості, товарні запаси,
шляхові документи, нерухоме майно, цінні папери, дорогоцінні метали.

Гарантія (порука) є обов’язком третьої особи погасити борг позичальника
у разі його неплатоспроможності. Оформлюється гарантія (порука) як
самостійний обов’язок гаранта або за допомогою передатного напису на
вимогу боргу (індосаменту). Гарантом (поручителем) можуть бути банки.

Переуступка контрактів. Цей спосіб забезпечення практикується у
кредитуванні будівельних компаній або фірм, які регулярно постачають
товари (надають послуги) за контрактом. Боржник переуступає контракт
кредитуючому банку, внаслідок чого надходження від замовника (покупця)
виплат за контрактні роботи (товари, послуги) зараховуються на погашення
заборгованості за позичками.

Переуступка дебіторської заборгованості полягає в передаванні банку
рахунків, що потребують оплати за поставлені позичальником товари
(виконані роботи, послуги). Існують два різновиди переуступки:

• без повідомлення дебіторів — грошові надходження від дебіторів
передаються банку позичальником;

• з повідомленням дебіторів — дебітори здійснюють виплати безпосередньо
банку.

Забезпечення товарними запасами. За такої форми як заставу
використовують сировину, матеріали, готові вироби. Перевага надається
товарам, якими торгують на біржі й ринкові ціни на які легко визначити.
Умовою використання товарних запасів як застави є їх страхування.

Існують два способи оформлення цього забезпечення: під складські
квитанції та під охоронні розписки. За першим способом заставлені товари
вилучають у позичальника і передають на збереження складській компанії.
Складські квитанції є забезпеченням кредиту. Після погашення позички
банк виписує ордер на видачу товарів клієнтові. За другим способом
товари перебувають на відповідальному зберіганні у позичальника, але
контроль за ними доручається представникам банку-кредитора чи третім
особам (наприклад, складській компанії). У цьому разі забезпеченням є
охоронні розписки. Поширенішим способом збереження застави для
позичальника є другий, оскільки перший пов’язаний з високими витратами,
що позначається на вартості позички. Надання позички під охоронні
розписки сприяє зниженню витрат щодо збереження застави, проте підвищує
ризик банку і потребує високої надійності клієнта.

Видом забезпечення кредиту товарними запасами може бути вексель
позичальника. Цей спосіб оформлення забезпечення застосовують при
кредитуванні фірм роздрібної та оптової торгівлі. Банк-кредитор оплачує
товари фірмі-постачальнику. Позичальник, отримавши товар, який юридичне
належить банку, зобов’язується зберігати його до моменту погашення
позички. Зобов’язання позичальника посвідчується векселем, який підлягає
оплаті на вимогу (пред’явлення) банку-кредитора. Якщо партія заставних
товарів продана кінцевому споживачу, то позичальник має право
розпоряджатися виручкою тільки на підставі доручення банку-кредитора.
Без доручення виручка зараховується на погашення позички.

Забезпечення шляховими документами використовується у кредитуванні
експортно-імпортних торговельних операцій. У цьому разі заставою за
короткостроковими позичками є документи, які підтверджують відвантаження
товарів (коносамент і накладні). Коносаменти застосовуються для
оформлення відвантаження товарно-матеріальних цінностей морським і
річковим транспортом, накладні — іншими видами транспорту. Цей спосіб
забезпечення кредиту оформлюється через індексування зазначених
документів їх власниками на користь банку-кредитора. Умовою надання
кредиту під забезпечення шляховим документом є страхування вантажу.

Забезпечення нерухомим майном використовується, як правило, для надання
великих довгострокових позичок, що називаються іпотечними. Заставою за
іпотечні позички можуть бути такі види майна:

• для промислових, торговельних фірм, фермерських господарств — земельні
ділянки, виробничі та сільськогосподарські будівлі, приміщення,
комунікації;

• для індивідуальних позичальників — житлові будинки, квартири.
Забезпечення кредиту оформлюється борговим зобов’язанням позичальника —
іпотекою. За деякими видами іпотечних позичок (наприклад, споживчий
кредит на придбання житла) банк може продавати іпотеки позичальників
індивідуальним інвесторам. Це здійснюється шляхом випуску (емісії)
цінних паперів, як правило, облігацій, які забезпечуються іпотеками.
Облігації надходять на ринок цінних паперів і продаються. Виручені кошти
банк спрямовує в обіг. Платежі позичальників за іпотечні позички (вклади
на покриття кредиту і відсоток) розподіляються банком серед власників
облігацій. Прибуток банку складається з різниці між позичковим
відсотком, який виплачує позичальник банку, і відсотком за цінними
паперами, який банк сплачує їх власникам.

Забезпечення рухомим майном. У цьому разі як заставу за позички
використовують такі види рухомого майна:

• для промислових, торговельних та інших фірм, фермерських господарств —
обладнання, машини, механізми, інвентар, транспортні засоби, худоба
тощо;

• для індивідуальних позичальників — товари довгострокового вжитку (а
також власні автомобілі).

Забезпечення цінними паперами. Як заставу приймають державні цінні
папери і папери корпорацій. Обов’язкова умова — висока ліквідність
цінних паперів.

Позичкові кошти не можна використовувати на купування нових цінних
паперів — це спрямовано на обмеження біржової спекуляції позичальників
та зниження ризику банкрутства клієнтів.

Забезпечення дорогоцінними металами. Як заставу приймають монети,
зливки, вироби із золота, срібла, платини, дорогоцінних каменів та ін.
Цей спосіб забезпечення кредиту нині використовують досить рідко.

У практиці роботи комерційних банків держав із розвиненою ринковою
економікою зустрічаються й інші способи забезпечення кредитів. Зокрема,
при наданні позичок індивідуальним позичальникам як заставу приймають
поліси страхування життя, свідоцтва про ощадні вклади, вимоги на виплату
заробітної плати; при кредитуванні підприємств видобувних галузей —
корисні копалини або контракт на постачання сировинних ресурсів; при
кредитуванні фермерських господарств — врожай (зібраний або на корені,
якщо він застрахований).

Позички, що надаються комерційними банками, можуть погашатися двома
способами: одночасно і в розстрочку. Погашення в розстрочку
використовують при поверненні великих довгострокових кредитів або
споживчих позичок. Розстрочка платежів за позички має кілька різновидів
залежно від особливостей фінансового стану та господарських потреб
клієнтів. Залежно від виду розстрочки змінюється вартість позички,
оскільки позичковий відсоток нараховується на непогашену частину боргу.
Що швидше позичальник поверне борг, то дешевше в результаті обійдеться
йому позичка.

Можливі також інші способи погашення позичок: із регресією платежів, за
бажанням позичальника — достроково, на вимогу кредитора — з попереднім
повідомленням позичальника.

Організація кредитних взаємовідносин комерційних банків і клієнтів
визначається багатьма факторами, зокрема стратегією і тактикою банку,
кваліфікацією банківських працівників, розміром статутного фонду і
власних коштів та ін. Процес кредитування складається з певних етапів,
кожний з яких забезпечує вирішення конкретних завдань, а разом вони
спрямовані на досягнення основної мети банківського кредитування —
отримати банківський прибуток.

На першому етапі банківського кредитування здійснюють аналіз і
попередній добір заявок клієнтів на отримання кредиту. Звертаючись за
отриманням кредиту, клієнт подає до банку заявку, де зазначає цільове
призначення кредиту, його суму, строк користування та конкретні дати
погашення, характеристику й економічний ефект від кредитування проекту,
форми забезпечення кредиту. На цьому етапі банк оцінює сильні й слабкі
сторони поданого для кредитування об’єкта, насамперед вірогідність
своєчасного повернення кредиту і сплати відсотків за його користування.

Крім заявки на кредит на прохання банку кредитоодержувач подає й інші
документи. Якщо розрахунковий рахунок клієнта відкритий в іншому банку,
то він подає нотаріально завірені копії статуту та установчого договору
або положення про господарський підрозділ разом з установчими
документами і відповідно оформленою довіреністю на право укладання
кредитних угод від імені юридичної особи, техніко-економічне
обґрунтування одержання кредиту, графік надходжень і платежів на весь
строк користування кредитом, копії документів про підтвердження угод, що
кредитуються, відомості про кредити, отримані в інших банках,
бухгалтерський баланс і фінансові звіти на останню звітну дату. Банк
може вимагати також інші документи, потрібні для визначення фінансового
стану та кредитоспроможності клієнта.

Працівник банку повинен переконатися, що клієнт зареєстрований як
суб’єкт підприємницької діяльності в органах державної реєстрації.

Кредити і взаємовідносини регламентуються кредитними договорами, що
укладаються між кредитором і позичальником тільки в письмовій формі.
Такі договори визначають взаємні зобов’язання та відповідальність сторін
і не можуть змінюватися в односторонньому порядку без згоди обох сторін.

Кредитний договір може бути укладений як через складання одного
документа, який підписують кредитор і позичальник, так і за допомогою
обміну листами, телеграмами, телефонограмами, які підписує сторона, що
їх надсилає.

Комерційні банки можуть надавати кредити всім суб’єктам господарської
діяльності незалежно від їх галузевої належності, статусу, форм
власності за наявності в них реальних можливостей і правових форм
забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків
(комісійних) за його користування. Для отримання кредиту позичальник
звертається до банку. Звернення може мати вигляд листа, клопотання,
заявки, заяви. У документах зазначають суму кредиту, його мету, строки
погашення та форми забезпечення.

Для кредитів, що надаються в іноземній валюті, потрібно враховувати
також відсоткові ставки, які діють на міжнародних ринках капіталів.

Позичальник, який отримує одноразовий кредит на придбання товарів або на
оплату товарно-матеріальних цінностей у межах чинного законодавства за
контрактами, угодами, подає у банк копії цих контрактів і угод, а також
інші документи, які стосуються заходу, надходженнями від якого
передбачається погашення кредиту.

Позичальник, який звертається до банку за отриманням кредиту на
спорудження об’єктів для зберігання та переробки сільськогосподарської
продукції, виробництва товарів народного споживання тощо, подає до банку
проект будівництва (реконструкції) підприємства, що відповідає
встановленим законодавством санітарно-гігієнічним, екологічним та іншим
нормам, а також висновки експертів щодо проектно-кошторисної
документації, які підтверджують дотримання встановлених норм, та інші
необхідні для кредитування документи (контракт з будівельною
організацією, техніко-економічне обґрунтування, графіки виконання
робіт).

Позичальник у разі отримання кредиту на витрати, що не перекриваються
надходженнями упродовж календарного року, подає прогнозовані розрахунки,
необхідні в короткостроковому кредиті, на рік з розбивкою за кварталами.

Комерційний банк вивчає й аналізує діяльність потенційного позичальника,
визначає його кредитоспроможність, прогнозує ризик неповернення кредиту
і приймає рішення про надання кредиту або відмову в його наданні.

Основні критерії оцінювання кредитоспроможності позичальника:

• забезпеченість власними коштами щонайменше 50 % його видатків;

• репутація позичальника (кваліфікація, здібності керівника, дотримання
ділової етики, договірної, платіжної дисципліни);

• оцінка продукції, що випускається, наявність замовлення на її
реалізацію, характер послуг, які надаються (конкурентоспроможність на
внутрішньому та зовнішньому ринках, попит на продукцію, послуги, обсяги
експорту);

• економічна кон’юнктура (перспективи розвитку позичальника, наявність
джерел коштів для капіталовкладень).

Необхідні відомості про позичальника та інформація, яку банк отримав при
оформленні кредиту, систематизуються у кредитній справі позичальника.
Документи, що зберігаються у цій справі, групуються за такими ознаками:

• матеріали з надання кредиту (кредитний договір, боргові зобов’язання,
гарантійні листи тощо);

• фінансово-економічна інформація (бухгалтерські баланси, звіти про
прибутки та збитки, бізнес-плани тощо);

• матеріали про кредитоспроможність позичальника (довідки, отримані від
інших банків, запити, листування, звіти аудиторських фірм тощо).

Забороняється надавати кредити на покриття збитків господарської
діяльності позичальника, а також на формування та збільшення статутного
фонду комерційних банків та інших господарських товариств.

Кредити надаються суб’єктам господарської діяльності у безготівковій
форм/через оплату платіжних документів із позичкового рахунку як у
національній, так і в іноземній валюті у порядку, визначеному чинним
законодавством та нормативними актами НБУ, або через перерахування на
розрахунковий рахунок позичальника, якщо інше не передбачено кредитним
договором, а також у готівковій форм для розрахунків із здавачами
сільськогосподарської продукції.

Погашення кредиту і нарахованих на нього відсотків (комісій)
здійснюється позичальником з розрахункового чи поточного (валютного)
рахунку. Якщо розрахунковий рахунок позичальника відкритий в іншому
банку, погашення боргу за кредит і сплата відсотків здійснюються
платіжними дорученнями позичальника, а в разі визнання боргу
позичальником — платіжною вимогою банку у встановленому чинним
законодавством порядку. Якщо позичальник неспроможний сплатити борг,
його стягують з гарантів (поручителів) у встановленому чинним
законодавством порядку.

Кошти для погашення заборгованості спрямовують для сплати передусім
відсотків за користування кредитом, потім — простроченої заборгованості.
Сума, що залишається, спрямовується на погашення основної суми кредиту.

Відстрочення погашення кредиту з підвищенням відсоткової ставки
здійснюється банком у виняткових випадках: у разі виникнення у
позичальника тимчасових фінансових ускладнень через непередбачені
обставини, якщо позичальник вжив відповідних заходів щодо їх усунення.
Відстрочення має бути оформлене додатковим договором між позичальником і
банком.

Банк здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитного
договору, цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним його
погашенням. При цьому впродовж усього строку дії кредитного договору він
підтримує з позичальником ділові контакти, перевіряє стан збереження
заставленого майна, що повинно бути передбачено кредитним договором. У
разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням
банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою
для стягнення всіх коштів у межах зобов’язань позичальника за кредитним
договором у встановленому чинним законодавством порядку.

У разі несвоєчасного погашення боргу за кредит і сплати відсотків
(комісій) за його використання, за відсутності домовленості про
відстрочення погашення кредиту, банк має право застосувати штрафні
санкції у розмірах, передбачених договором.

Залежно від методів кредитування розрізняють позичковий простий рахунок
і спеціальний. Згідно з положенням НБУ «Про кредитування» від 28 вересня
1995р. № 246 існують такі форми кредиту:

банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний, споживчий (лише в
національній валюті), бланковий та консорційний.

Банківський кредит — це основна форма кредиту, згідно з якою банки
надають гроші у тимчасове користування (готівкою чи безготівкове) у
позичку юридичним та фізичним особам і державі.

Комерційний кредит — це товарна форма кредиту, яка визначає відносини з
питань перерозподілу матеріальних фондів і характеризує кредитну угоду
між двома суб’єктами господарської діяльності. Учасники кредитних
відносин при комерційному кредиті оформлюють свої господарські відносини
у вигляді векселів — зобов’язань боржника сплатити кредитору зазначену
суму в обумовлений строк.

Об’єктом комерційного кредиту можуть бути реалізовані товари, виконані
роботи, надані послуги, щодо яких продавець надає відстрочення платежу.

У разі оформлення комерційного кредиту у вигляді векселя інші угоди про
надання кредиту не укладаються. Комерційний кредит може погашатися через
оплату боржником суми боргу векселя; передавання векселя згідно з чинним
законодавством іншій юридичній особі (крім банків та інших кредитних
установ); переоформлення комерційного кредиту на банківський.

У разі оформлення комерційного кредиту не у вигляді векселя кредит
погашається згідно з умовами, передбаченими договором сторін.

Лізинговий кредит — це форма майнового кредиту, яка характеризує
відносини між юридичними особами, що виникають у разі оренди майна і
супроводжуються укладенням лізингової угоди.

Об’єктом лізингу є рухоме (машини, обладнання, транспортні засоби,
обчислювальна та інша техніка) і нерухоме (будівлі, споруди, система
телекомунікацій та ін.) майно.

Суб’єктами лізингу можуть бути лізингодавач (суб’єкт господарювання,
який є власником об’єкта лізингу і здає його в оренду), користувач
(суб’єкт, який домовляється з лізингодавачем про оренду щодо набуття
права володіння та розпорядження об’єктом лізингу в межах, встановлених
лізинговою угодою), виробник (підприємство, організація та інші суб’єкти
господарювання, які виробляють або реалізують товарно-матеріальні
цінності).

Іпотечний кредит — це особлива форма кредиту, яка характеризує
економічні відносини з надання кредитів під заставу нерухомого майна.

Кредиторами з іпотеки можуть бути іпотечні банки або спеціальні іпотечні
компанії, а також комерційні банки.

Позичальниками можуть бути юридичні та фізичні особи, які мають у
власності об’єкти іпотеки або мають поручителів, які надають під заставу
об’єкти іпотеки на користь позичальника.

Для іпотеки при наданні кредиту доцільно використовувати житлові
будинки, квартири, виробничі будинки, споруди, магазини, земельні
ділянки, що є власністю позичальника і не є об’єктом застави за іншою
угодою.

Споживчий кредит — кредит, який надається тільки в національній валюті
фізичним особам — резидентам України на придбання споживчих товарів
тривалого користування та надання послуг. Такий кредит повертається в
розстрочку, якщо інше не передбачено умовами кредитного договору.

Банк надає кредити фізичним особам у розмірах, що визначаються виходячи
з вартості товарів і послуг, які є об’єктом кредитування. Розмір кредиту
на будівництво, купівлю і ремонт житлових або садових будинків, дач та
інших будівель визначається вартістю майна, майнових прав, які можуть
бути передані банку фізичною особою як забезпечення, та сумою поточних
доходів, за винятком обов’язкових платежів, упродовж 10 років. Строк
кредиту встановлюється залежно від цілей об’єкта кредитування, розміру
позички, платоспроможності позичальника і не повинен перевищувати 10
років з дня його надання.

Фізичні особи погашають кредити перерахуванням коштів з особистого
вкладу (депозитного рахунку) переказами через пошту або готівкою.

Бланковий кредит комерційний банк може надавати при наявності власних
коштів (без застави майна чи інших видів забезпечення — тільки під
зобов’язання повернути кредит) із застосуванням підвищеної відсоткової
ставки надійним позичальникам, які мають стабільні джерела погашення
кредиту і перевірений авторитет у банківських колах.

Консорційний кредит — це кредит, який банківський консорціум може
надавати позичальникові таким шляхом:

• акумулювання кредитних ресурсів у певному банку з подальшим наданням
кредитів суб’єктам господарської діяльності;

• гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків
(кредитування здійснюється залежно від потреби у кредиті);

• зміни гарантованих банками-учасниками квот кредитних ресурсів за
рахунок залучення інших банків для участі у консорційній операції.

3. Розвиток і становлення кредитно-банківської системи в Україні.

Банківська система України започаткована після прийняття Верховною Радою
України у березні 1991 року Закону України «Про банки і банківську
діяльність». Вона є дворівневою і складається з Національного банку
України та комерційних банків різних видів і форм власності, у тому
числі експортно-імпортного банку України та спеціалізованого
комерційного ощадного банку України.

Національний банк України є центральним банком, який проводить єдину
державну грошового-кредитну політику з метою забезпечення стабільності
національної грошової одиниці.

Комерційні банки створюються на акціонерних або пайових засадах
юридичними та фізичними особами. Свої функції комерційні банки
реалізують через виконання таких операцій, як залучення коштів
підприємств, установ, організацій, населення на депозитні, вкладні
рахунки та недепозитне залучення коштів; кредитування суб’єктів
господарської діяльності та громадян, вкладання у цінні папери,
формування касових залишків та резервів, формування інших активів;
касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання
валютних та інших банківських операцій.

Банки у своїй діяльності керуються Конституцією України, Законами
України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську
діяльність», законодавством України про акціонерні товариства та інші
види господарських товариств, іншими законодавчими актами України,
нормативними актами Національного банку України і своїми статутами.

За станом на 1 травня 2001 року в Україні зареєстровано 194 комерційних
банків, у тому числі за участю іноземного капіталу 31 (7 банків з 100 %
іноземним капіталом). Фактично діють 155 банків із загальним обсягом
статутного фонду понад 3.915 млрд. гривень. Обсяг статутного фонду у
розрахунку на 1 діючий банк складає близько 25.3 млн. гривень.

Найбільші з них: Промінвестбанк, банк «Україна», «Приватбанк»,
Укрсоцбанк, Ощадбанк України, Укрексімбанк, «Аваль».

З січня 1998 року банківська система України перейшла на міжнародні
стандарти бухгалтерського обліку і статистики.

Незалежна українська банківська система почала формуватися в 1991 році.
В березні цього року затвердили закон “Про банки і банківську
діяльність”, який уможливив створення Національного банку України (НБУ)
на базі українського республіканського відділення Державного банку СРСР.
Уже влітку 1991 року інструкції радянського Державного банку не мали
зобов’язуючої дії в Україні. 25 грудня 1991 року Державний банк СРСР
було офіційно ліквідовано і Національний банк України став справжнім
Центральним банком.

Формування сучасної банківської системи України відбувалося в кілька
етапів.

І етап (1991-1992рр.): процеси перереєстрації та реорганізації.

2 жовтня 1991 року Національний банк почав перереєстровувати комерційні
банки України, зареєстровані ще Держбанком СРСР. У цей період
“міністерський” капітал, тобто вкладення у комерційні банки різних
державних установ, поступово витісняється ринковим капіталом спільних та
малих підприємств, акціонерних товариств. На цьому етапі за станом на 1
січня 1992 року зареєстровано 77 банків [8;41].

ІІ етап (1992-1993рр.): поява банків “другої хвилі”.

На засадах різних бюджетних та позабюджетних фондів, диверсифікації
пасивів у діючих банках та внесків підприємств (шляхом прихованих
кредитів) виникає ціла низка нових комерційних банків. Протягом 1992
року зареєстровано ще 60 банків, 3 банки вилучено з реєстру [8;47]. На
цьому етапі відповідно до Постанови Кабінету Міністрів “Про передачу
міністерських пакетів акцій на управління до Міністерства фінансів
України” у комерційних банках дедалі зменшувалася частка
“міністерського” капіталу. Постановою передбачалося, що Міністерство
фінансів України буде одержувачем дивідендів за акціями, що належать
інших міністерствам, братиме участь в управлінні банків. Це не
влаштовувало колишніх власників акцій, і вони вилучали свої кошти із
комерційних банків та інших акціонерних товариств.

На цьому етапі спостерігалося масове утворення дрібних малопотужних
“кишенькових” банків із капіталом, який часто не перевищував вартості
трикімнатної квартири. Ці банки непогано зростала на гіперінфляції.

ІІІ етап (1994-1996рр.): перші банкрутства.

Активна побудова Національним банком системи регулювання діяльності
комерційних банків збігалася в часі із призупиненням інфляційних
процесів, що стали, як вже зазначалося, основним джерелом безбідного
існування цілої низки комерційних банків. Не готові до жорсткого
контролю з боку НБУ, до зміни кон’юнктури фінансового ринку, до
управління банківськими процесами з середини, ці банки опинилися на межі
банкрутства. 1994 року ліквідовано 11 збанкрутілих банків; 1995 року –
20 банків; 1996 року прямими банкрутами стали 45 банків та 60 опинилися
у стані прихованого банкрутства.

У цей період на структуру вітчизняної банківської системи істотно
впливали й інші процеси. Так, на кредитно-фінансову ринку України почали
працювати іноземні банки та їхні представництва – всього їх було
зареєстровано 14. З’явилися також ще 5 нових українських комерційних
банків [8;42].

Важливим аспектом діяльності банківської системи на цьому етапі була
зміна складу акціонерів, власників багатьох комерційних банків та
окремих філій шляхом продажу та перепродажу. Таких змін зазнали близько
70 банків [5;42].

IV етап (1996-2000рр.): стабілізація банків та впровадження національної
валюти — гривні.

Цей заключний етап становлення вітчизняної банківської системи потребує
детальнішого розгляду. Можна підбити підсумки роботи
кредитно-банківської системи. Протягом перших п’яти років існування
незалежної держави в Україні:

створено основи дворівневої банківської системи, валютного ринку та
первинного ринку цінних паперів;

проведено перший етап реформування грошової системи країни, введено
проміжну валюту — український карбованець;

створено національну платіжну систему, запроваджено нові прогресивні
технології перерахування коштів на основі електронних платежів, що дало
змогу досягти світового рівня міжбанківських розрахунків, значно
підвищити їхню надійність, обмежити ризик створення фальшивих грошей в
обігу та скоротити до мінімуму термін проходження платежів. Систему
визнано найшвидкісною в Європі;

введено в дію потужності з друкування банкнот та карбування монет;

розпочато реформування бухгалтерського обліку та звітності в банках;

НБУ напрацьовано нормативну базу для здійснення монетарної політики та
банківського нагляду; вдосконалено інструменти регулювання банківської
системи.

Для банківської системи України важливими подіями стали введення в обіг
у вересні 1996 року повноцінної грошової одиниці — гривні та підготовка
до переходу з 1 січня 1998 року на міжнародні стандарти бухгалтерського
обліку і статистичної звітності.

Проте триваюча економічна, фінансова та платіжна криза, гальмування
процесу ринкових перетворень економіки, інвестиційного процесу, серйозні
недоліки та прорахунки комерційних банків у сфері кредитування,
розрахунків, порушення багатьма з них економічних нормативів,
невпорядкованість і нестабільність нормативно-правового регулювання,
недосконалість податкового та фінансового законодавства спонукають до
поглиблення банківської реформи.

Остаточно не вирішені питання діяльності інших фінансово-кредитних
установ (кредитних спілок, позичкових товариств тощо), банківської
таємниці й захисту інтересів клієнтури, програмних продуктів.

Висока вартість фінансового посередництва, обмежений перелік послуг,
брак стимулів до заощадження та розміщення позичкових фондів, повільний
прогрес у справі налагодження стабільного ефективного банківського
нагляду — усе це розширювало коло проблем, вирішення яких необхідно було
передбачити у державній програмі реформування та розвитку банківської
системи України.

На етапі стабілізації продовжують діяти 227-229 банків, серед яких: два
— державні; 117 (1996 рік) 184 (1997-1998рр.) — у формі акціонерних
товариств; 50 (1996 рік), 41 (1997-1998рр.) — у формі товариств з
обмеженою відповідальністю [8;43].

На цьому етапі сформувалися групи провідних банків, які вже завоювали
певне місце на ринку, визначився напрям менеджменту, розподілено
клієнтів та ринок пасивів. Сучасна банківська система має чітку градацію
за обсягами статутних фондів. У загальному обсязі сплачених статутних
фондів частка малих банків (з обсягом статутного фонду до 3млн.грн.)
становить 10%, середніх (від 3 до 10млн.гривень) — 24%, великих (понад
10млн. гривень) — 66% [8;43].

Отже, банківська система України вже має свою історію. Вона не налічує
ще й десяти років, але багата вельми інтенсивними процесами: українським
банкам за півроку-рік випадало пройти шлях, на який аналогічні
закордонні установи витрачали кілька років, а то й десятиліття. Слід
також зауважити, що банківська система в нашій країні формувалася,
зазнаючи впливу багатьох негативних чинників, які не лише не сприяли
розвитку, а навпаки — гальмували його.

Банківська система і банки — це незвичайні економічні структури. Їхній
вплив на економічні процеси (позитивний чи негативний) дуже великий і
потрібна жорстка регламентація та контролю їх діяльності, щоб цей вплив
мав виключно позитивний характер.

Створенням Національного банку України було закладено основи класичної
дворівневої структури банківської системи, яка включає, з одного боку —
центральний банк як головний банківський інститут, який є емісійним
центром держави і відповідає за управління всією грошово-кредитною
системою (виходячи з основних завдань центральний банк не націлений на
комерційну діяльність і одержання прибутків); з іншого — банківську
систему, представлену мережею комерційних банків, яка на умовах здорової
конкуренції покликана задовольнити потреби населення, держави та
народного господарства у банківських послугах і створити умови для
стабілізації та поступового зростання національної економіки.

Важлива роль в Україні ринкової економіки, стабілізації
грошово-кредитної системи належать Національному банку України.

Юридичний статус, повноваження і принципи організації Національного
банку визначаються Конституцією України, Законом України “Про
Національний банк”, Законом України “Про банки та банківську діяльність”
та іншими нормативно-правовими актами.

Національний банк є: емісійним центром, банком банків; особливим органом
державного управління, який проводить єдину державну політику в сфері
грошового обігу; валютним органом; органом банківського нагляду;
організатором міжбанківських розрахунків.

Діяльність НБУ багато в чому залежить від стану економіки держави, а, з
іншого боку, і його дії впливають на стан економіки.

Отже, Національний банк разом із своїми філіями становить перший рівень
банківської системи.

НБУ має статутний капітал, що є державною власністю і становить 10млн.
гривень. Національний банк видає нормативні акти з питань, що входять до
його компетенції, які є обов’язковими для органів державної влади та
місцевого самоврядування, банків, підприємств, установ незалежно від
форм власності, фізичних осіб, що здійснюють господарську діяльність на
території України. Нормативні акти НБУ видаються у формі інструкцій,
положень, правил і затверджуються постановами Правління.

Національний банк підзвітний Президенту України та Верховній Раді
України в межах їх конституційних повноважень.

Структура Національного банку будується за принципом централізації з
вертикальним підпорядкуванням.

До системи Національного банку входять центральний апарат, регіональні
управління (територіальні управління), розрахункові палати,
Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця
України, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські
навчальні заклади й інші структурі підрозділи й одиниці, необхідні для
забезпечення діяльності Національного банку.

Основою банківської системи є комерційні банки.

У вузькому розумінні комерційний банк — це банк, що виконує повний набір
базових банківських операцій та єдиною метою якого є одержання
максимального прибутку.

В широкому розумінні комерційний банк — це будь-який банк, що функціонує
на другому рівні банківської системи. Таке трактування комерційного
банку характерне для України. В Україні всі, по суті, банки, крім
центрального, називають комерційними.

В Україні, відповідно до Закону “Про банки і банківську діяльність”
(20.03.1991р.) банки визначаються як установи, функцією яких є
кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок
залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших
кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування народного
господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.

Класифікацію комерційних банків наведено на рисунку 1.1.

Рисунок 2. Класифікація комерційних банків.

Основними функціями комерційного банку, що визначають його економічну
суть, слід назвати:

посередництво в кредиті;

посередництво у розрахунках;

випуск кредитних знарядь обігу.

У даному визначенні наведено три основні функції комерційного банку, що
охоплюють такі фундаментальні основи банківської діяльності, як
акумулювання тимчасово вільних грошових коштів, надання їх у позику на
умовах платності і відшкодування, розрахунково-касове обслуговування
клієнтів, а також депозитну емісію, засновану на кредитах і
розрахункових операціях банку. Ці функції тісно пов’язані між собою та
дають змогу комерційному банку виступати в ролі інституту, що емітує
платіжні засоби для обслуговування всього кругообігу капіталу в процесі
виробництва й обігу товарів.

Світова практика виробила два принципи побудови комерційних банків:

універсальний банк — коли будь-які обмеження на діяльність банків на
грошовому ринку знімаються, тобто такі банки здійснюють майже всі види
банківських операцій, не заборонені чинним законодавством, і
обслуговують широке коло клієнтури;

спеціалізовані банки — коли банківська діяльність обмежена певним видом
операцій чи сектором грошового ринку, тобто спеціалізовані банки
виконують обмежене коло операцій або обслуговують обмежену кількість
клієнтів.

Окремі дані про динаміку та стан комерційних банків України протягом
кількох останніх років наведено в таблиці 1.2. [6;131].

Таблиця 1.

Основні дані про комерційні банки України.

Показники 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000

Кількість банків за реєстром (на кінець року)

у т.ч. зареєстровано протягом року

133

60

211

84

228

28

230

3

229

10

227

8

214

3

Із загальної кількості:

— державні

— акціонерні товариства

відкриті

закриті

— товар-ва з обмеженою відпов-тю

2

159

96

63

67

2

169

119

50

59

2

177

125

52

50

2

184

133

51

41

2

178

125

53

34

Кількість банків за участю іноземного капіталу

— зі 100% іноземним капіталом

— з ін.капіталом, що перевищує 50%

12

1

1

12

1

1

14

2

6

22

6

12

28

9

14

Кількість банків, які отримали ліцензію Національного банку України на
здійснення валютних операцій – – 115 134 146 157 161

Крім того, кількість інших фінансово-кредитних установ, яким надано
ліцензію – – – 4 2 2 2

Сплачений статутний фонд діючих комерційних банків у гривневому
еквіваленті, млн.грн. 0,5 15 87 541 1098 1636 2103

Кількість ліквідованих банків у зв’язку з порушенням банк-го закон-ва та
з інших причин (за рік) 3 6 11 1 11 10 16

Кількість банків, у яких відізвано ліцензію на здійснення валютних
операцій у зв’язку з порушенням банківського законодавства (за рік) 3 1
– 7 26 5 9

Продовження таблиці 1.2.

Показники 1999 01’2000

Кількість банків за реєстром (на кінець періоду) 203 203

Із загальної кількості:

— державні

— акціонерні товариства

відкриті

закриті

— товариства з обмеженою відповідальністю

2

173

124

49

28

2

173

124

49

28

Кількість банків за участю іноземного капіталу

— зі 100% іноземним капіталом 30

8 30

8

Кількість банків, які мають ліцензію Національного банку України на
здійснення валютних операцій 153 153

Крім того, кількість інших фінансово-кредитних установ, яким надано
ліцензію 1 1

Сплачений статутний фонд діючих комерційних банків у гривневому
еквіваленті, млн.грн. 2910 2933

Кількість ліквідованих банків

у зв’язку з порушенням банківського законодавства та з інших причин (за
період) 11 –

Кількість банків, у яких відкликано ліцензію на здійснення усіх
банківських

у т.ч. валютних операцій

Кількість банків, у яких зупинено дію ліцензії на здійснення окремих
банківських операцій

у т.ч. валютних операцій

1

1

Висновки.

Сьогодні, в умовах розвитку товарного і становлення фінансового ринку,
різко міняється структура банківської системи. З’являються нові види
фінансових установ, нові кредитні інструменти і методи обслуговування
клієнтів. Йде пошук оптимальних форм устрою кредитної системи, ефективно
працюючого механізму на ринку капіталів, нових методів обслуговування
комерційних структур. Створення стійкої, гнучкої й ефективної
банківської інфраструктури — одна з найважливіших задач економічної
реформи в Україні. Завдання ускладнюється тим, що крім економічних
труднощів додаються соціальні: постійно міняється законодавча база;
прагнення більшості банкірів одержати відразу прибуток — як наслідок —
розвиток тільки одного напрямку діяльності, що веде до банкрутства
окремих банків і кризи банківської системи в цілому. Завдяки тому, що
прибуткові та стабільні клієнти стали рідкістю, посилилась конкурентна
боротьба за клієнта. Внаслідок цього, для залучення клієнтів банки
почали знижувати кредитні і підвищувати депозитні ставки. Ця тенденція
посилюється також внаслідок зниження темпів інфляції. Таким чином,
прибуток банку стає чутливим до змін ринкової ставки, що свідчить про
підвищення процентного ризику. Середовище, в якому працюють українські
банки, є дуже ризиковим.

Банкам для того, щоб вижити в даних умовах, необхідно досконало володіти
інформацією про стан своїх справ, мати детальну інформацію про свою
діяльність, володіти та застосовувати методи оперативного реагування на
зміни зовнішніх факторів. Необхідно, шляхом вдумливого вивчення
закордонної практики, відновити втрачені раціональні принципи
функціонування банківських установ, які існують в цивілізованому світі і
опираються на багатовіковий досвід ринкових фінансових структур.

Список використаної літератури.

Про банки і банківську діяльність, Закон України від 20 березня 1991р.
// Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності., Випуск 1,
Київ, 1996р., С.5-16.

Про національний банк України, Закон України від 20 травня 1999р., //
Голос України. 1999, №112 від 22.06.99р., С.4-7.

Аржевітін С., Етапи створення банківської системи України, // Вісник
НБУ. – 1997. — №3.

Аржевітін С., У переддень десятирічного ювілею // Вісник НБУ. – 2000. —
№2. – С.41.

Банківські операції: Підручник / А.М.Мороз., М.І.Савлук, М.Ф.Пуковкіна
та ін.; за ред. А.М.Мороза. – К.: КНЕУ, 2000. – 394с.

Деньги, кредит, банки: Справ. пособие / Г. И. Кравцова, Б. С.
Войтешенко, Е. И. Кравцов и др.; Под. общ. ред. Г. И. Кравцовой. — Мн.:
Меркаванне, 1994. — 270 с.

Зінченко В. Підсумки діяльності комерційних банків України за 1999 рік
// Вісник НБУ. – 2000. — №3. – С.18.

Іванов В. М., Софіщенко І. Я. Грошово-кредитні системи зарубіжних
країн: Курс лекцій. — К.: МАУП, 2001. — 232 с.: іл. Бібліогр.: с.
223-226.

Клименко В., Пуховкіна М. Основні напрями регулювання кредитного ризику
// Вісник НБУ. – 1999. — №5. – С.37.

Лагутін В. Д. Гроші та грошовий обіг: Навчальний посібник. — К.:
Товариство “Знання”, КОО, 1998. — 169 с.

Національний банк і грошово-кредитна політика.: Підручник / За ред.
А.М.Мороза, М.Ф.Пуховкіної. К.: КНЕУ, 1999.

Савлук М.І., Мороз А.М., Коряк А.М. Вступ до банківської справи,
Українська фінансово-банківська школа, К. “Лібра”, 1998.

Спицын И.О.,Спицын Я.О. «Маркетинг в банке», «Тарнекс», 1993.

Теорія грошей: Навч. посібник. — К.: Основи, 1998. — 415 с.

Усоскін В.М., Сучасний комерційний банк, М., «Вазар-Ферро», 1994.

PAGE 1

PAGE 41

великі

середні

малі

галузеві

міжгалузеві

регіональні

міжрегіональні

закордонні

акціонерні

пайові

бюджетні

відкритого типу

закритого типу

державні

колективні

приватні

змішаної форми власності

іноземні

за розміром статутного капіталу

за галузевою ознакою

за територією діяльності

за належністю капіталу

за способом формування статутного капіталу

за формами власності

Комерційні банки

Похожие записи