ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Капітальні вкладення, джерело їх фінансування в умовах
ринкової економіки

Розділ 2. Аналіз діючої системи кредитування підприємства в основні
засоби

Розділ 3. Шляхи вдосконалення діючої системи довгострокового
кредитування підприємств

Висновки

Список використаної літератри

ВСТУП

За останні роки в Україні відбулись і відбуваються глибокі економічні
зміни, зумовлені процесами розбудови ринкової економіки. У спадок від
Радянського Союзу нам залишилися підприємства, що потребують капітальних
вкладень для свого належного функціонування і зайняття місця на ринку
товарів та полуг.

В умовах ринкової економіки найбільша питома вага у складі джерел
фінансування капітальних вкладень (у тому числі у підприємств державної
форми власності) належить власним фінансовим ресурсам підприємств. Це
головним чином прибуток та інші кошти підприємств, які мають назву
децентралізованих джерел капітальних вкладень. До складу
децентралізованих належать також капіталовкладення за рахунок
банківських кредитів, якщо вони надаються на основі кредитних угод між
підприємствами і комерційними банками.

Довгострокові кредити банки надають тим підприємствам, у котрих немає
або недостатньо власних коштів на розвиток виробництва (розширення,
реконструкцію, технічне переоснащення), інфраструктури (житлове,
соціально-культурне й інше будівництво). Розмір кредиту визначається як
різниця між вартістю будівництва і сумою власних коштів, що
спрямовуються на це будівництво.

Актуальність обраної для написання теми курсової роботи зумовлює той
факт, що у наш час все більше зростає роль довгострокового кредиту
комерційних банків як виду фінансування капітальних вкладень
підприємств. Дане питання має бути не лише належним чином врегульоване
між цими сторонами при укладені кредитної угоди, але підприємство має
зробити всі необхідні фінансові розрахунки для належного і вчасного
погашення зобов’язань перед банком та отримання за рахунок такого
кредитування поставленої підприємницької мети.

Метою курсової роботи стало вивчення ряду питань – капітальних вкладень,
джерел їх фінансування в умовах ринкової економіки, аналізу діючої
системи кредитування підприємства в основні засоби, шляхів вдосконалення
діючої системи довгострокового кредитування підприємств.

Об’єктом дослідження стала реконструкція ресторанного комплексу
«Едельвейс» (що знаходиться в міст» Ужгороді по вул.Волошина, 26) в
торговий центр «Едельвейс».

Для досягнення поставленої мети було використано як законодавчу базу,
так і наукові та літературні джерела. Серед літературних джерел,
звернення до яких робилося найчастіше можна відзначити праці: Бандурка
О.М., Коробова М.Я., Орлова П.І., Петрова К.Я. “Фінансова діяльність
підприємства”, Савлука М.І. “Гроші та кредит”, Івасіва Б.С. “Гроші та
кредит”, Кірейцева Г.Г. “Фінанси підприємств”, та інші.

Курсова робота складається з вступу, розділу 1 “Капітальні вкладення,
джерело їх фінансування в умовах ринкової економіки”, розділу 2 “Аналіз
діючої системи кредитування підприємства в основні засоби”, розділу 3
“Шляхи вдосконалення діючої системи довгострокового кредитування
підприємств” та висновків.

Розділ 1. Капітальні вкладення, джерело їх фінансування в умовах
ринкової економіки

Капітальна вкладення — це витрати на технічне переозброєння,
реконструкцію і розширення діючих основних засобів і на створення нових.

Принципи, згідно з якими фінансуються капітальні вкладений, представлені
на рисунку 1.

Рис. 1. Принципи фінансування капітальних вкладень

Розрізняють галузеву і територіальну, технологічну і відтворювальну
структуру капітальних вкладень.

Галузева структура капітальних вкладень характеризує розподіл їх за
галузями народного господарства і промисловості.

Територіальна структура капітальних вкладень — це розподіл їх по окремих
регіонах країни з підвищенням частки вкладень в райони, які є найбільш
прибутковими.

Технологічна структура капітальних вкладень визначається співвідношенням
між витратами на будівельно-монтажні роботи, обладнання та іншими
капітальними вкладеннями, які включають витрати на проектно-дослідні та
інші роботи.

Відтворювальна структура капітальних вкладень показує спрямованість їх
на нове будівництво, розширення, реконструкцію і технічне переозброєння
діючих підприємств.

Дані таблиці 1 свідчать про здійснені в Україні інвестиції протягом
1985-98 років1.

Таблиця 1

До нового будівництва відноситься будівництво підприємств, споруд,
будівель на нових будівельних площах по затвердженому проекту.

Розширення діючих підприємств передбачає витрати на будівництво і
розширення існуючих основних цехів, допоміжних і обслуговуючих
виробництв і комунікацій на території підприємства і прилеглих до нього
площ.

Пїд реконструкцією діючого підприємства розуміють повне або часткове
переобладнання виробництва без будівництва нових і розширених діючих
цехів основного виробничого призначення.

Технічне переозброєння діючого підприємства включає виконання у
відповідності до затвердженого плану комплексу заходів по підвищенню
щодо сучасних вимог технічного рівня окремих ділянок виробництва,
агрегатів, устаткування шляхом впровадження нової іехніки і технології,
механізації та автоматизації виробничих процесів, модернізації і тощо.

Реконструкція і технічне переозброєння діючих підприємств дозволяють
збільшити обсяг виробництва, покращити якість продукції та інші
тсхніко-економічні показники з меншими витратами, ніж при будівництві
нових підприємств; при цьому строки будівіїицтва скорочуються в 1,5-2
рази.

Джерела фінансування капітальних вкладень.

Всі можливі джерела фінансування капітальних вкладень
підприємства-інвестора можуть бути сформовані за рахунок:

— власних фінансових ресурсів і внутрішньогосподарських резервів;

— позикових фінансових коштів;

— залучених фінансових коштів, одержаних від продажу акцій, пайових та
інших внесків трудових колективів, громадян, юридичних осіб;

— грошових коштів, які централізуються об’єднаннями підприємству у
встановленому порядку;

— коштів позабюджетних фондів;

— коштів благодійних фондів;

— коштів іноземних інвесторів.

Вчасні фінансові ресурси підприємства включають внески засновників
підприємсгва і накопичення, спрямовані на фінансування капігальних
вкладень за рахунок результатів господарської діяльності.

Грошова частина внесків власників підприємства спочатку інвестується у
придбання основних фондів. В подальшому на ці цілі використовуються
накопичення, створені у підприємства в результаті господарської
діяльності. Сюди відносяться амортизаційні відрахування, одержані в
складі виручки від реалізації продукції, та прибуток. На фінансування
капітальних вкладень спрямовується частина прибутку, що залишається в
розпорядженні підприємства.

При веденні капітального будівництва господарським .способом у
підприємства створюються специфічні джерела фінансування, які
мобілізуються в процесі будівництва.

До них відносяться: мобілізація внутрішніх резервів в будівництві,
планові накопичення по будівельно-монтажних роботах, економія від
зниження собівартості робіт, амортизаційні відрахування по основних
засобах будов, які здійснюються господарським способом.

Мобілізація внутрішніх джерел в будівництві служить джерелом
фінансування капітальних вкладень у тих випадках, коли у будов
скорочується потреба в оборотних засобах на плановий період.

Суму мобілізації (імобілізації) внутрішніх ресурсів (М) можна визначити
за формулою:

М = О — Н + (-) К ,

де О — очікувана наявність оборотних активів на початок планового
періоду;

Н — планова потреба в оборотних засобах будови на кінець планового
періоду;

К — зростання (зниження) кредиторської заборгованості протягом планового
періоду.

Результат розрахунку зі знаком «+» означає мобілізацію засобів,
від’ємний результат — імобілізацію оборотних засобів будов, що свідчить
про зростання потреби в оборотних засобах для створення додаткових
запасів і затрат.

Планові накопичення включаються до кошторисів будівництва в розмірі 30%
кошторисної собівартості будівельно-монтажних робіт і враховуються в
джерелах фінансування капітальних вкладень, які виконуються
господарським способом. Економія від зниження вартості
будівельно-монтажних робіт виникає в результаті проведення заходів, які
знижують вартість будівництва.

Фінансування капітальних вкладень невиробничого призначення (дитячих
дошкільних установ, клубів, житлового фонду тощо) має свої особливості.
В якості основного джерела фінансування в цьому випадку виступає
прибуток підприємства. Джерелом фінансування можуть бути також кошти
інших підприємств, які залучаються в порядку дольової участі в
будівництві. Можливим є одержання кредиту банку на невиробниче
будівництво, а також асигнування з місцевого бюджету.

Залучені кошти можуть використовуватись банком у вигляді банківського
кредиту, позик інших кредиторів під векселя та інші боргові
зобов’язання, і грошових коштів, одержаних від розміщення облігаційних
позик.

Незалежно від джерел фінансування децентралізованих капітальних вкладень
підприємства до початку фінансування витрат розробляють і затверджують
титульні списки (перелік об’єктів, що підлягають фінансуванню),
проектно-кошторисну документацію, залучаючи в разі необхідності до цієї
роботи спеціалізовані проектно-конструкторські інституції. Самостійно
підприємства визначають і спосіб ведення будівельно-монтажних робіт —
підрядний чи господарський1.

Фінансування державних централізованих капіталовкладень за рахунок
державного бюджету, які надаються на безоплатній основі, здійснюється в
тому випадку, коли об’єкти включено до затвердженого переліку будов і
об’єктів для державних потреб. Це є можливим при відсутності інших
джерел фінансування, а також в порядку державної підтримки будівництва
пріоритетних об’єктів виробничого призначення при максимальному
залученні власних, позикових та інших засобів.

В умовах ринкових відносин набувають розвитку нові форми мобілізації
коштів, що використовуються на капітальні вкладення підприємств. Однією
з таких форм є цінні папери: акції, облігації казначейські зобов’язання
держави тощо. Кошти, одержані від цінних паперів, спрямовуються в оборот
підприємств, а їхні власники отримують прибутки у вигляді дивідендів або
процентів.

Створюються також спеціальні форми підтримки малих підприємств для
фінансування заходів щодо створення нових і розвитку діючих малих
підприємств. Засновниками фондів підтримки малих підприємств можуть бути
державні, кооперативні та інші підприємства, організації і громадяни.
Фонди підтримки утворюються за рахунок добровільних внесків державних,
кооперативних, суспільних та інших підприємств, установ і громадян. У
фонди підтримки направляються бюджетні кошти для стимулювання розвитку
пріоритетних видів діяльності малих підприємств (виробництво товарів,
надання послуг населенню тощо). Ці фонди надають позички малим
підприємствам, встановлюють їм пільгові умови кредитування
(субсидування).

Дані про інвестиції в основний капітал і будівельні та монтажні роботи
за рахунок державних централізованих джерел фінансування в Україні
прогяюм 1985-1998 років, представлені в таблиці 2.

Таблиця 2

Порядок фінансування капітальних вкладень.

Оформлення фінансування будівницгва в обслуговуючій установі банку —
початковий егап процесу фінансування капітальних вютадень. Порядок
оформлення фінансування залежить від того, чи є капітальні вкладення
державними, чи вони здійснюються за рахунок підприємства. Банки
оформ^гюють фінансування державних капітальних вкладень при дотриманні
замовником таких умов, як включення його до плану капігального
будівництва, забезпеченість проектно-кошторисною документацією,
дотримання ним норм виділення капітальних вкладень по роках будівництва
тощо. Ці умови підтверджуються наявністю у замовника плану капітального
будівництва і титульного списку з будівництва, копії зведеного
кошторисного розрахунку вартості, договору підряду й інших необхідних
документів.

Оформлюючи фінансування будівництва, банк здійснює контроль за
нормативними строками будівниціва, станом проектно-кошторисної
дисципліни, забезпеченістю будівництва джерелами фінансування. Банк
розробляє і вносить відповідним органам державного управління
пропозиції, спрямовані на забезпечення виконання завдань щодо введення в
дію виробничих потужностей та основних фондів Оформлення фінансування
державних капітальних вкладень завершується складанням висновку баїїку
про відповідність поданих йому документів вимоіам до них. Потім
виписується розпорядження бухгалтерії банку про відкриття фінансування
будівництва.

В умовах переходу до ринкових відносин, поглиблення самостійності
підприємств відповідальність за ефективність використання капітальних
вкладень відповідно до Закону про інвестиційну діяльність покладається
насамперед на безпосередніх учасників інвестицій і регулюється
укладеними між ними контрактами. У зв’язку з цим капітальні вкладення за
рахунок власних коштів підприємств здійснюються без оформлення
фінансування в установах банку. З метою забезпечення безперебійних
розрахунків у капітальному будівництві банк за бажанням підприємства
може фінансувати такі капітальні вкладення на договірних умовах. До
таких капітальних вкладень належить придбання устаткування, що не
входить у кошториси будівництв, а також фінансування заміни морально
застарілого і фізично зношеного устаткування, будівництво окремих
об’єктів.

Ці витрати фінансуються в межах фонду нагромадження, створюваного на
підприємстві, кошти якого зберігаються на поточному рахунку
підприємства.

В практиці господарської діяльності підприємств застосовують два способи
здійснення капітальних вкладень: підрядний і господарський.

Підрядний спосіб — це проектування і здача проектів під «ключ», коли
підрядна організація займається підбором обладнання, замовляє і монтує
його, запрошує різних субпідрядників. Практика будівництва в нашій
країні часто представляє собою поєднання підрядного і господарського
способів. Підрядник будує, монтує, але замовник надає проектну
документацію, купує і доставляє на будову обладнання, а також
будматеріали і конструкції.

При підрядному способі будівництва виконані будівельно-монтажними
організаціями роботи оплачуються замовником з рахунку фінансування, а
якщо будівництво користуєтеся довгостроковим кредитом — з позикового
рахунку. Оплата здійснюється за договірною ціною, що є підставою для
укидання договору підряду на капітальне будівництво. Договірна ціна в
будівництві формується з урахуванням попиту на будівельну продукцію та
пропозиції, кон’юнктури вартості матеріалів, машин і устаткування, що
використовуються, розв’язання завдань розвитку соціальної сфери і
будівельної бази підрядних організацій, одержання необхідного прибутку.

Договірні ціни визначаються на будівництво в цілому з розподілом по
об’єктах, що входять до складу будівництва, а також на окремі комплекси
і види робіт, що доручаються окремим організаціям.

У договірну ціну входять:

кошторисна вартісгь будівельно-монтажних робіт;

інші витрати, що відносять до діяльності підрядника;

вартість інших робіт, що доручаються за договором підряднику (проектні
роботи, забезпеченням устаткуванням тощо);

резерв коштів на непередбачені роботи й витрати, розрахований на
підставі вартості будівельно-монтажних робіт та інших витрат у розмірі,
встановленому за домовленістю між замовником і підрядником;

виграти, пов’язані з формуванням ринкових відносин, що не знайшли
відбитку в державних нормах і цінах.

Порядок розрахунків за виконання будівельно-матеріальних робіт
самостійно визначають у договорі підряду замовник з будівельною
організацією. Застосовуються такі основні їх види:

за готову будівельну продукцію, тобто за закінчене будівництво
підприємства, готового до випуску продукції і надання послуг, чи його
окремих об’єктів;

за закінчене будівництво окремої будівлі чи споруди;

за етапи (комплекс) будівельних робіт;

за закінчені укрупнені конструктивні елементи і види робіт на об’єктах;

за закінчені частини укрупнених конструктивних елементів і видів робіт
на підставі єдиних районних одиничних розцінок;

інші види розрахунків.

Нестача потужностей підрядних організацій для здійснення будівництва, а
також зростаючі обсяги робіт із технічного переоснащення і реконструкції
діючих підприємств обумовлюють необхідність у будівництві власними
силами підприємства, тобто господарським способом.

Господарський спосіб будівництва відрізняється тим, що підприємство
організує самостійне будівельно-монтажне виробництво, поєднуючи в одній
особі і замовника, і підрядника. При цьому підприємство створює
спеціалізовані будівельно-монтажні ділянки, цехи, управління. Іноді вони
отримують свій рахунок в банку і відокремлені засоби виробництва. В
такому випадку вони перетворюються на підрядні організації, але часто
діють у складі підприємства на правах підрозділу.

Фінансування розробки проектно-кошторисної документації на будівництво.

Проектно-кошторисну документацію на будівництво виробляють проектні
інститути й інші організації. Проект — це модель майбутніх основних
фондів, він визначає основні техніко-економічні показники майбутнього
виробництва. Складовою проекту є кошторисна документація, що визначає як
загальну кошторисну вартість будівництва, так і вартість окремих
об’єктів, видів робіт і витрат. Кошторисна вартість будівництва є
кошторисним лімітом його фінансування1.

Банки відкривають фінансування витрат на виготовлення
проектно-кошторисної документації для об’єктів державних капітальних
вкладень на підставі плану капітального будівництва, договору на
створення (передачу) науково-технічної продукції та іншої документації.
Оплата підготовленого проекту, робочої документації на річний обсяг
будівельно-монтажних робіт здійснюється в межах договірної ціни, яка
визначається замовником разом із проектним інститутом у договорі на
створення і передачу науково-технічної продукції. Оплата відповідно до
договору може вестися за закінчений проект, поетапно, за значні час-іини
проекту або в міру факіичпої о виконання проектних робіт. Доювором
визначається порядок фінансування цих витрат. Фінансування виготовлення
проектно-кошторисної документації для технічного переозброєння малих
підприємств здійснюється банком на підставі платіжних документів з
поточного рахунку підприємства, на якому зберігаються кошти фонду
накопичення.

Обсяги цих капіталовкладень, титульні списки, проектно-кошторисна
документація, джерела фінансування централізованих капіталовкладень
визначаються і затверджуються міністерствами, відомствами, іншими
органами управління. Банки фінансують централізовані капіталовкладення,
виходячи з планів фінансування, зі спеціально відкритих для цієї мети
рахунків. При цьому вони здійснюють контроль за виконанням усіх
параметрів плану фінансування1.

Банківський кредит як джерело фінансування затрат на капітальні
вкладення.

Ринкові умови господарювання породжують об’єктивну необхідність
використання суб’єктами підприємницької діяльності позикових фінансових
ресурсів поряд із власними коштами, які є у їх розпорядженні, тобто
поряд зі статутним капіталом та іншими складовими власного капіталу. За
питомою вагою перше місце серед позикових ресурсів у більшості
підприємств посідає банківський кредит,

Крім банківського кредиту, у складі позикових фінансових ресурсів
підприємств усіх галузей народного господарства велике значення має
кредиторська заборгованість усіх видів, яка виникає в розрахунках з
іншими юридичними і фізичними особами, постачальниками, покупцями,
бюджетом, органами соціального страхування, позабюджетними фондами, а
також у розрахунках з робітниками і службовцями підприємства. Закон
України «Про оподаткування прибутку підприємств» кваліфікує частину
кредиторської заборгованості, залученої до складу позикових фінансових
ресурсів, як товарний кредит і кредит під цінні папери, що засвідчують
відносини позики. Вони являють собою дві форми позабанківського кредиту.

Під фінансовим кредитом розуміють надання коштів банком-резидентом,
іноземним банком (банківською установою), небанківською фінансовою
установою в позику на певний термін для цільового використання та під
відсотки. Правила надання фінансових кредитів встановлюються
Національним банком України (стосовно кредитів, що надаються
комерційними банками, тобто банківських кредитів), а також Кабінетом
Міністрів України (стосовно небанківських фінансових організацій)
відповідно до законодавства.

Якщо кредиторська заборгованість усіх видів, особливо її перманентне
зростання, найчастіше є показником негараздів у фінансовому господарстві
підприємства, то банківський кредит — це закономірне явище ринкової
економіки, притаманне нормальному та ефективному функціонуванню
господарюючих суб’єктів. Це, природно, аж ніяк не свідчить про те, що
господарська практика не знає випадків використання банківських кредитів
як джерела покриття збитків та інших прорахунків у діяльності
підприємств. Проте для нормально функціонуючої ринкової економіки такі
явища не характерні, вони трапляються, як правило, у разі порушення
підприємствами і банками чинного банківського законодавства.

Необхідність кредиту як джерела фінансових ресурсів підприємств
визначається характером кругообігу та обігу основних і оборотних коштів.
Відомо, що в процесі кругообігу та обігу основні й оборотні кошти
підприємств постійно переходять з однієї функціональної форми в іншу:
спочатку з грошової форми вони переходять у продуктивну, потім набувають
товарної форми і знову — грошової. Інакше не може відбуватися процес
виробництва та реалізації продукції, процес відтворення.

Особливості та умови кругообігу фінансових ресурсів у народному
господарстві породжують появу тимчасово вільних коштів, які чекають
свого використання і формують так званий позичковий фонд. Основні
джерела позичкового фонду (кредитних ресурсів, як їх називають на
практиці) формуються за рахунок таких економічних явищ:

незбіг у багатьох підприємств моменту продажу (реалізації) продукції,
тобто вивільнення фінансових ресурсів у грошовій формі, з їх черговим
авансуванням, вкладенням у діло, в результаті чого тимчасово вільні
кошти осідають на поточних, депозитних та інших банківських рахунках;

встановлений законодавством порядок виплати заробітної плати робітникам
та службовцям (як правило, двічі на місяць), в результаті якого в обігу
підприємств, установ, організацій постійно є кошти у вигляді
заборгованості з оплати праці, які можуть тимчасово бути нікуди не
вкладеними й осідати на банківських рахунках;

накопичення коштів, призначених для фінансування реновації основних
засобів або їх поліпшення (насамперед мова йде про постійне накопичення
амортизаційних коштів у міру зносу основних засобів і реалізації
продукції);

наявність вільних коштів у вигляді тимчасово невикористаного прибутку,
що створюється в галузях матеріального виробництва та в сфері послуг і
призначений як для фінансування загальнодержавних потреб, так і для
виробничо-технічного і соціального розвитку суб’єктів підприємництва;

постійна наявність коштів підприємств, організацій, установ у
розрахунках як результат розриву в часі між моментом списання грошової
суми з банківського рахунку платника і моментом її зарахування на
рахунок одержувача;

наявність тимчасово вільних коштів державного бюджету, що осідають на
банківських рахунках у ході його касового виконання;

вільна грошова маса в населення у вигляді грошових заощаджень на
банківських рахунках або залишків готівки.

Таким чином, з одного боку, у підприємств періодично з’являється
об’єктивна необхідність залучення кредитних ресурсів, з другого — у
господарстві в силу ряду обставин наявні тимчасово вільні кошти, які
можуть бути одержані підприємствами у вигляді кредитів. Найчастіше
потреба в кредитах має відносно короткотерміновий характер (до одного
року) і виникає для поповнення оборотних коштів.

Річ у тому, що за рахунок власних оборотних коштів підприємства
створюють мінімальні запаси товарно-матеріальних цінностей. Але потреба
в коштах для створення запасів протягом року коливається. Особливо
наочно це можна спостерігати на прикладі підприємств із сезонним
характером виробництва, багатьох підприємств, які переробляють
сільськогосподарську сировину, підприємств лісової, торфодобувної
промисловості, підприємств будівельних матеріалів. Наприклад,
підприємства, що переробляють сільгоспсировину, в період збирання врожаю
мають створити такі запаси сировини, яких би вистачило на весь термін
переробки. Природно, що в цей період у них виникає підвищена потреба в
оборотних коштах для оплати й накопичення сировини, що надходить від її
виробників — колективних сільськогосподарських підприємств, фермерських
господарств; після закінчення сезону переробки запаси цієї сировини
зменшуються до мінімуму (або повністю зникають), а з ними зменшується
або зовсім зникає потреба в оборотних коштах на формування запасів цієї
сировини1.

Основна функція комерційних банків — здійснення на договірних засадах
кредитного, розрахункового й касового обслуговування підприємств та
організацій. Усі напрями партнерських відносин між підприємством і
комерційним банком, у тому числі в галузі кредитування, регулюються
двосторонніми договорами. В них фіксуються умови, за яких банк здійснює
ведення рахунків клієнтів, кредитування, безготівкові розрахунки за їх
дорученнями, касове обслуговування, в тому числі проведення інкасації та
перевезення грошових знаків, довірчі операції, консультативні послуги,
які пов’язані з банківською діяльністю, тощо.

Законодавством України встановлено, що кожне підприємство має право
відкривати поточний рахунок в одному або кількох комерційних банках за
власним вибором. Поточний рахунок використовується для проведення всіх
розрахунково-касових операцій (платежі підприємства своїм
постачальникам, до державного бюджету, зарахування коштів, які надходять
підприємству від покупців, видача готівки для виплати заробітної плати
робітникам і службовцям підприємства тощо). Що ж до інших банківських
операцій, у тому числі відкриття депозитних рахунків, одержання й
погашення кредитів, то підприємство має право вступати в партнерські
відносини не тільки з банками, у яких відкриті його поточні рахунки, а й
з іншими банками. Цим створюються умови для конкуренції банків між
собою, для боротьби за клієнтуру, що сприяє впровадженню ринкових
відносин і поліпшенню банківської справи в країні.

Кредити, які надаються комерційними банками підприємствам, залежно від
термінів кредитування поділяються на короткотермінові, середньотермінові
і довготермінові.

Короткотермінові кредити видаються банками строком до 12 місяців в
основному на збільшення фонду оборотних коштів. В окремих випадках
короткотермінові кредити можуть спрямовуватися в основні засоби.

Середньотермінові кредити видаються банками строком на 1-3 роки,
довготермінові кредити — на строк від 3-х років і більше.
Середньотермінові і довготермінові кредити видаються тільки на
збільшення фонду основних засобів підприємства, тобто в основні кошти на
капітальні вкладення.

Цільовий характер кредитування знаходить відображення в об’єктах
кредитування. Під об’єктом кредитування треба розуміти конкретні
елементи оборотних засобів, засобів обігу, основних засобів, частина
вартості яких формується за рахунок банківського кредиту. При визначенні
об’єктів кредитування підприємство має враховувати, що правила
кредитування містять пряму заборону банкам покривати кредитом збитки від
господарської діяльності; не можуть бути об’єктами кредитування також
формування і збільшення статутного капіталу, придбання цінних паперів
інших юридичних осіб.

Довготермінові і середньотермінові кредити можуть надаватися
комерційними банками підприємствам на капітальні вкладення, пов’язані з
реконструкцією підприємства, його технічним переозброєнням,
упровадженням нової техніки, вдосконаленням технології виробництва та на
інші витрати, що призводять до збільшення вартості основних засобів. До
таких кредитів підприємства вдаються, якщо вони відчувають брак власних
коштів, призначених на такі цілі, а саме: прибутку та амортизаційних
відрахувань на повне відновлення (реновацію) основних засобів.

Кредити в основні засоби комерційні банки видають за умови економічної
доцільності та окупності витрат на капітальні вкладення за рахунок
збільшення обсягів виробництва, зниження собівартості продукції тощо.
Для одержання такого кредиту до кредитного договору додаються
кошторисно-технічна документація, в разі необхідності — бізнес-план,
який містить розрахунок окупності, договір підряду, якщо роботи
планується виконувати підрядним способом, а також календарний графік
проведення робіт.

Банки видають кредити на капітальні вкладення, якщо, перш за все,
розрахунки економічної ефективності свідчать, що за той чи інший термін
після введення в дію об’єкта підприємство матиме додаткові фінансові
джерела у вигляді прибутку, який може бути спрямований на погашення
кредиту і процентів за користування ним. Нижче наведено приклад для
вирішення питання про надання довготермінового кредиту підприємству
харчової промисловості.

Харчокомбінат має намір за рахунок банківського кредиту розширити
виробництво шляхом будівництва нового цеху кондитерських виробів
(кошторисна вартість будівництва, включаючи придбання і монтаж
необхідного устаткування, — 980 тис. грн). Проектні показники цеху після
введення в дію (у цінах «нульового» року, тобто року проведення робіт,
тис. грн):

ooccUUUUUcccccccccccccccc

:k

d-Ae AE E E I I ? O O Oe O U Ue TH a a ae ae oeeYYOEEEEEEEEEEEEEEEEEE

!oooooooooooooooooooooooocc

&

ту. Робиться це згідно з календарним планом робіт і, отже, строками
одержання кредиту до введення об’єкта в дію, і згідно з графіком
погашення кредиту після введення об’єкта в дію за рахунок прибутку.
Припустимо, що за 4 роки з моменту одержання першої позички підприємство
має сплатити 380 тис. грн у вигляді процентів за кредит. Загальна сума
боргу підприємства становить (980 + 380) 1360 тис. грн. Річна сума
прибутку, призначена на погашення кредиту, становить 329 тис. грн, тобто
кредит можна надати на строк (1360 : 329) 4,1 року1.

Водночас окупність конкретного об’єкта кредитування не може бути єдиним
критерієм для вирішення питання про банківське кредитування в основні
засоби. Банк лише тоді може прийняти позитивне рішення щодо такого
кредитування, коли прогнозний аналіз фінансового стану підприємства в
цілому свідчить про його платоспроможність на період, що охоплює термін
кредитування. Тому при вирішенні питання про видачу кредиту в основні
засоби банки аналізують розрахунки формування й використання майбутніх
дисконтованих грошових потоків підприємств (грошовий потік — це сума
чистого прибутку підприємства, тобто балансового прибутку від звичайної
діяльності мінус податок на прибуток, збільшена на суму амортизаційних
відрахувань на повне відтворення основних засобів). Якщо грошовий потік
забезпечує повернення кредиту і процентів за нього, то це вказує на
можливість видачі кредиту за умови дотримання й інших вимог щодо
кредитування (застава, гарантії, окупність конкретного об’єкта та ін.).

На жаль, темпи інфляції, які склалися в Україні під час переходу до
ринкової економіки, практично звели нанівець довгострокове кредитування
підприємств на капітальні вкладення, бо за тим рівнем відсотка, який
вимагають банки, окупність витрат на капітальні вкладення досягти
найчастіше неможливо1.

Проценти за кредит.

Згідно зі стандартами бухгалтерського обліку та звітності в Україні,
проценти за будь-які кредити, зокрема й банківські кредити, є елементом
витрат звичайної діяльності підприємства (фінансові витрати), які
враховуються при визначенні фінансового результату діяльності
(прибутку). У податковому законодавстві встановлено, що витрати на
сплату процентів включаються до складу валових витрат, а це значить, що
плата за кредит на користь банку не дорівнює реальній ціні кредиту для
підприємства (ця ціна фактично нижча на 30 відсотків, тобто на ставку
оподаткування прибутку).

Відсоткові ставки за кредитами встановлюються комерційними банками на
договірних засадах з підприємствами-позичальниками. Їх рівень залежить
від загальної економічної кон’юнктури і факторів, які формують попит та
пропозицію на ринку позичкових коштів, а також регулюючих дій держави на
цьому ринку. В Україні на рівень відсотків за кредити комерційних банків
значно впливають відсоткові ставки за кредитні ресурси, що встановлює
Національний банк при наданні кредитів комерційним банкам (ставки
рефінансування або облікові ставки НБУ).

Комерційні банки застосовують різні відсоткові ставки залежно від виду
та об’єкта кредиту, терміну кредитування, фінансового стану
позичальника, міри кредитного ризику, наявності або відсутності гарантій
щодо своєчасного повернення боргу. Світовий досвід свідчить, що за умов
стабільної економіки відсотки ставки встановлюються по різних кредитах
на рівні 3—7 відсотків річних і мають тенденцію до підвищення у періоди
інфляції. У 1993-1994 рр. в Україні рівень таких ставок комерційних
банків був у межах 200— 400 відсотків річних, у 1995 р. — 100-200
відсотків, з 1996 р. він поступово зменшувався, що яскраво віддзеркалює
зміну інфляційної ситуації в країні. В даний час в Україні комерційні
банки надають кредити підприємствам на умовах сплати 25-40% річних.

Одним із вирішальних факторів, які впливають на рівень банківських
відсотків, є облікова ставка НБУ. У разі зміни вона, як зазначалося,
значною мірою впливає на процентну політику комерційних банків. При
зміні облікової ставки НБУ розміри процентів за кредит, зафіксовані в
договорі між банком і підприємством, можуть змінюватися лише на підставі
згоди між сторонами.

При вирішенні питання про залучення банківського кредиту на умовах
запропонованої банком відсоткової ставки підприємство має насамперед
оцінити ймовірний рівень інфляції у період користування позичкою. Якщо
запропонований відсоток за кредит не перевищує відсотка інфляції або
перевищує його в межах, які відповідають нормальному рівню банківського
відсотка, то таку позичку слід вважати вигідною для підприємства1.

Розділ 2. Аналіз діючої системи кредитування підприємства в основні
засоби

Для здійснення аналізу діючої системи кредитування підприємств в основні
засоби, що діє сьогодні в нашій країні, розглянемо на прикладі
реконструкції ресторанного комплексу «Едельвейс» (що знаходиться в міст»
Ужгороді по вул.Волошина, 26) в торговий центр ‘»Едельвейс».

Сама будівля з квітня 1997 року належала Компанії у формі товариства з
обмеженою відповідальністю «М-Файненс», що було засноване у 1996 році з
метою здійснення підприємницької діяльності, а саме здавання в оренду
власних приміщень. Проте даний вид діяльності на протязі шести років до
2002 року) прибутку підприємству не приносив, тому власникам
підприємства необхідно було вживати заходів щодо підвищення ефективності
діяльності та пошук нових можливостей відновлення власних основних
засобів.

В травні 2002 року було вирішено провести реконструкцію ресторанного
комплексу в торговий центр. Та для здійснення даної мети власних коштів
у Компанії не було, тому власники підприємства вирішили залучити
інвесторів. Таким інвестором став приватний підприємець Хмєлєвцов В.В.,
основним видом діяльності якого на протязі багатьох років були
посередницькі послуги. 25 травня 2002 року був закпючений договір
доручення в якому Компанія ТОВ «М-Файненс» доручає ПП Хмелєвцову В.В.
провести ремонтно-будівельні роботи по реконструкції торгового центру
«Едельвейс» за власні кошти. По закінченню виконанню робіт ПП Хмелєвцов
В.В. виставляє Компанії ТОВ «М-Файненс» акт прийомки-виконаних робіт, та
суму комісійної винагороди за здійснену роботу, згідно
договору-доручення. Після чого підприємство на протязі одного року після
підписання договору-доручення повертає понесені підприємцем витрати на
реконструкцію тогового центру.

Слід відзначити, що таким чином ТОВ «М-Файненс» обрало підрядний спосіб
ведення робіт. За таким способом фінансуваня капітальних вкладень
Замовник сплачує вартість витрат, пов’язаних із проведенням робіт
підрядними організаціями, безпосередньо зі свого розрахунковою рахунку в
комерційному банку, використовуючи, як правило, форму розрахунків
платіжними дорученнями. Вони виписуються й передаються до банку на
підставі двосторонніх актів про виконання робіт. Банки не контролюють ці
розрахунки, як не контролюють і оформлення фінансування й хід
будівництва, тобто всю відповідальність за цільове та ефективне
використання коштів на капітальні вкладення несуть самі учасники
інвестиційного процесу, що відбувається за рахунок децентралізованих
джерел.

ПП Хмєлєвцов В.В. для проведення ремонтно-будівельних робіт залучає
ремонтно-будівельну фірму, яка володіє необхідною ліцензією та бере на
себе всю відповідальність за здійснення будівельних робіт. Джерела
фінансування ПП Хмєлєвцов В.В. використовує власні, від підприємницької
діяльності, в сумі 158 097 грн. та залучені — звертається до банку за
отриманням необхідної суми для фінансування реконструкції даного об’єкту
— кредиту, який становить 400 000 грн. Всі розрахунки з будівельною
фірмою проводяться в безготівковій формі тому ЗФ ВАТ «Банк
Універсальний» відкриває кредитну лінію на 400 000 грн. Для відкриття
кредитної лінії необхідно подати в філію банку пакет документів, що
підтверджують платіжну спроможність позичальника. А саме. документи що
підтверджують особи, які несуть відповідальність за погашення суми
кредиту, реєстраційні документи підприємницької діяльності, довідку з
ДПІ про доходи, одержані за останній рік діяльності: підтвердження
дієздатності осіб. які є учасниками кредитної угоди.

Кредитні ресурси комерційних банків, за рахунок яких вони мають змогу
надавати позички підприємствам, формуються за рахунок їх статутних
капіталів і залучених коштів — залишків грошових коштів на поточних та
інших рахунках своїх клієнтів, депозитів, а також кредитів Національного
банку, міжбанківських кредитів інших комерційних банків.

Основним документом, який регулює кредитні відносини між підприємством і
банком, є кредитний договір. Підприємство і банк самостійно виробляють
форми своїх договірних відносин, тому кредитні договори можуть
складатися або один раз на рік, або на кожний випадок одержання кредиту
підприємством, а кредити можуть надаватися одноразово або відповідно до
відкритої кредитної лінії.

Форма кредитного договору вільна. Будь-яких спеціальних інструкцій щодо
складання кредитних договорів між комерційним банком і підприємством
Національний банк не видає.

Таким чином, якщо у підприємства виникає потреба в одержанні
банківського кредиту, воно звертається в банк з пропозицією про
укладення договору (угоди). Форма звернення може бути у вигляді листа,
клопотання, заявки, заяви. У будь-якому разі воно має вміщувати
інформацію про необхідну суму кредиту, його цільове спрямування, форми
забезпечення та строки погашення.

Кредитний договір визначає права й зобов’язання позичальника і банку, за
допомогою яких реалізуються основні принципи банківського кредитування:
строковість, поворотність, платність, забезпеченість кредитів
товарно-матеріальними цінностями або відповідними витратами виробництва,
цільовий характер позичок. Зокрема, банк зобов’язується в певні строки
надати кредит підприємству на умовах і на цілях, визначених договором.
Фіксується домовленість щодо суми кредиту, строку його погашення,
процентної ставки за кредитом, обсягу прав банку, пов’язаних з
використанням наданого кредиту та забезпеченням його поворотності, інші
домовленості (наприклад, спрямування валюти позички: або на оплату
товарно-матеріальних цінностей, або на поточний рахунок, або для
використання в інший спосіб).

Зі свого боку підприємство зобов’язується використати кредит за
призначенням, здійснити заходи для своєчасного повернення боргу,
своєчасно сплачувати проценти за користування кредитом у встановленому
розмірі. Договорами звичайно передбачається збільшення процентної ставки
за затримку повернення позички понад обумовлений строк, що спонукає
підприємство здійснювати заходи щодо додержання принципу строковості
кредитування.

З метою гарантування повернення виданих позичок комерційні банки в
процесі кредитування підприємств постійно вивчають стан
кредитоспроможності позичальників і матеріальну забезпеченість кредитів
(кредитоспроможність — це здатність позичальника своєчасно здійснювати
розрахунки за всіма видами своїх зобов’язань господарської діяльності).
Основні критерії оцінки кредитоспроможності підприємства, які
приймаються до уваги банками, такі:

• відсоток забезпеченості діяльності позичальника власними коштами (не
менш як 50%);

• репутація позичальника, у тому числі за критерієм своєчасності
повернення кредитів, одержаних рашше;

• забезпеченість продукції підприємства збутом та ін.

З метою матеріальної забезпеченості й забезпечення повернення кредитів
чинним законодавством передбачені певні положення, які банки
використовують у взаємовідносинах зі своїми позичальниками.

По-перше, при складанні кредитних угод банк має право обумовити видачу
кредиту укладанням договору застави. Предметом такого договору є майно
(або майнові права), яке не може бути відчужене
підприємством-позичальником та на яке може бути накладене стягнення при
невиконанні зобов’язання на погашення позички. Конкретно об’єктами
застави можуть бути основні засоби, виробничі запаси, готова продукція,
товари, цінні папери; їх вартість має бути достатньою для погашення
кредиту, процентів за користування ним, а також для сплати штрафних
санкцій за затримку повернення позички.

Тому був підписаний договір застави між ЗФ ВАТ «Банк Універсальний» та
Компанією ТОВ «М-Файненс» про заставу самого торгового центру
«Едельвейс» при непогашенні у визначений термін ПП Хмелєвцовим В.В.
отриману суму кредитних коштів. На момент підписання договору застави за
експертною оцінкою вартість торгового центру становила 1230 000 грн.

По-друге, банк має право вимагати до видачі кредиту подання
підприємством гарантії третьої юридичної особи; така гарантія — це
зобов’язання гаранта погасити борг за позичкою в разі її несплати
підприємством-позичальником. Кредитування під гарантію банки
застосовують щодо підприємств, фінансове становище яких, за їх оцінкою,
визнається нестійким.

По-третє, банки в процесі кредитування мають право вимагати від
підприємств подання всієї необхідної інформації і звітності для контролю
за використанням кредиту, фінансовим станом і станом обліку та
збереження заставленого майна (бухгалтерські баланси, дані про залишки
товарно-матеріальних цінностей тощо), здійснювати перевірки на місці
стану забезпеченості кредитів як за даними бухгалтерського обліку, так і
в натурі.

У кредитних договорах в обов’язковому порядку передбачається
відповідальність підприємства-позичальника за використання не за
цільовим призначенням одержаного кредиту у вигляді штрафу в розмірі до
25 відсотків від розміру використаного не за призначенням кредиту, а
якщо для кредитування банк використовує кредитні ресурси Національного
банку, штраф складає не менше 25 відсотків. Причому за порушення цієї
норми чинного банківського законодавства комерційний банк несе
матеріальну відповідальність перед Національним банком України (у разі
якщо кредит виданий за рахунок кредитних ресурсів НБУ).

При порушенні підприємством строків повернення кредитів і затримці
сплати процентів банк у встановленому чинним законодавством порядку
вживає заходів щодо стягнення боргу на свою користь. Примусове стягнення
таких боргів здійснюється банком, якщо це передбачене договором. У разі
неможливості стягнення боргів з підприємства банк має право порушити в
суді справу про банкрутство підприємства-боржника.

Розділ 3. Шляхи вдосконалення діючої системи довгострокового
кредитування підприємств

Для пожвавлення інвестиційної діяльності важливим є максимальне
залучення джерел фінансування інвестицій і насамперед — довгострокових
банківських кредитів. Використання кредитної форми фінансування примушує
інвесторів уважніше ставитися до ефективності інвестицій, щоб
забезпечити не лише погашення кредиту, а й сплату відповідних процентів.

Довгострокове кредитування — це кредитування прямих інвестиційних
заходів (капітальних вкладень) — витрат на придбання засобів праці
(елементів основного капіталу).

Об’єктами такого кредитування є проекти:

— будівництва нових підприємств;

— реконструкції, технічного переозброєння і розширення діючих
підприємств;

— обладнання спільних підприємств;

— випуску нової продукції, придбання науково-технічної продукції,
інтелектуальних цінностей та інших об’єктів власності;

— природоохоронних заходів.

Основні джерела ресурсів для довготермінового кредиту — це власні кошти
банків, кошти державного інвестиційного фонду, кошти підприємств і
організацій, а також бюджетні кошти на рахунках у банках, вклади
громадян і позички в інших банків.

Для розгляду можливості надання довгострокового кредиту позичальник крім
стандартного переліку документів (для короткострокового кредитування) за
погодженням з установою банку має додатково подати такі матеріали:
проектно-кошторисну документацію; основні техніко-економічні показники
проекту; контракт на будівництво; документи на право землекористування;
позитивне рішення екологічної експертизи; план технічного переозброєння;
бізнес-план1.

На підставі наданих позичальником матеріалів установа банку проводить
комплексну оцінку його кредитоспроможності та фінансового стану й
попередню інженерно-економічну експертизу довгострокового кредитного
проекту. Визначення кредитоспроможності підприємств і організацій є
однією з важливих сторін госпрозрахункової діяльності банків. При цьому
спеціалісти банків вивчають доцільність та можливість здійснення
інвестицій, а також їхню економічну ефективність. Для цього вони
аналізують синтетичну та аналітичну звітність про фінансово-господарську
діяльність, проектно-кошторисну документацію, плани технічного
переозброєння та інші матеріали.

Кредитні відносини між банком і позичальником передбачають належне
забезпечення, повернення у визначений строк, оплату і цільове
використання кредитів.

Обов’язковими умовами довготермінового кредитування є: надійний статус
позичальника як юридичної особи, екологічна безпека об’єкта
кредитування, дотримання норм тривалості будівництва.

Потреба в довготерміновому кредиті визначається або як повна вартість
витрат на об’єкт (захід), якщо кредит є єдиним джерелом фінансування,
або як різниця між вартістю цих витрат і власними коштами позичальника,
спрямованими на цей об’єкт.

Видача довготермінових позичок може проводитись одночасно або поетапно,
у міру виконання будівельно-монтажних робіт, придбання
товарно-матеріальних цінностей, верстатів, обладнання та ін.

Процентна ставка за користування кредитом обумовлюється кредитною угодою
з урахуванням терміну позички, забезпечення своєчасних розрахунків
позичальника за раніше отримані позички та рівня ризику.

Процентна ставка має бути регульованою (плаваючий процент) їа умови
щорічного перегляду в бік зростання (знижки) залежно від умов ринку,
зміни процентів на депозити (вклади), офіційно оголошеного індексу
інфляції та інших чинників.

Загальний термін користування кредитом складається з нормативного часу
здійснення витрат і часу, протягом якого цей кредит повертатиметься
банку. Термін погашення кредиту встановлюється у межах окупності витрат
за проектом.

Обсяги державного кредитування, його напрями, об’єкти і порядок
визначаються Державною програмою економічного й соціального розвитку
України та урядовим «Положенням про фінансування та державне
кредитування капітального будівництва», яке набуло чинності з 1 січня
1997 р.

Рішення про надання державного кредиту та про розмір процентної ставки
за користування ним приймає Національний банк України спільно з
Міністерством економіки і Міністерством фінансів України. Після цього
між Національним банком України та комерційними банками укладається
кредитна угода. У свою чергу, установи комерційних банків та інвестори
укладають між собою кредитні угоди.

Контроль за цільовим використанням державного кредиту інвесторами
здійснює Національний банк України, а за своєчасним поверненням його в
державний бюджет — Міністерство фінансів, головне управління Державного
казначейства.

Однією із нових форм довгострокового кредитування є андерайтинг. Ця
операція означає надання коштів клієнтам для реалізації ними
довгострокових широкомасштабних проектів через викуп банками промислових
облігацій, які емітують ці клієнти. Установи банку мають право
здійснювати операції андерайтингу тільки щодо провідних підприємств
пріоритетних галузей України (літакобудування, суднобудування, хімічна
промисловість тощо), продукція яких користується попитом на світовому
ринку. Сума ліміту для одного клієнта не може перевищувати 10% власного
капіталу банку. Крім того, андерайтинг надається, як правило, тільки тим
підприємствам, які не мають заборгованості за раніше одержані кредити.
За андерайтингу банки викуповують тільки іменні промислові облігації із
плаваючою процентною ставкою, забезпечені заставою майна позичальника і
можливістю конвертації облігацій у звичайні акції підприємства. Такі
облігації вважаються у світовій практиці найбільш привабливими для
інвестора і надійно захищають його права з урахуванням інфляційних
процесів.

Про можливість надання андерайтингу банки ухвалюють рішення після
проведеної оцінки надійності облігацій підприємства на підставі поданих
клієнтом матеріалів: проект проспекту емісії облігацій: розрахунок
строку дії облігацій: розрахунок процентної ставки на облігації; проект
договору застави на майно та інші матеріали.

Винагорода банку за андерайтинг, крім процентних виплат на облігації,
має бути в межах 20% загальної вартості облігацій, виходячи з їхньої
номінальної вартості, тобто облігації викуповуються банком за ціною,
обов’язково нижчою за номінальну вартість облігацій1.

Запровадження андерайтингу є диверсифікацією інвестиційних операцій
комерційних банків, сприяє розвитку ринку цінних паперів в Україні та
просуває цінні папери українських підприємств на світовий ринок.

Нині великого поширення набрав метод фінансування інвестиційних
проектів, який дістав назву фінансового проектування. Під фінансовим
проектуванням у міжнародній практиці розуміють таке фінансування
інвестиційних проектів, коли основним забезпеченням кредитів, які
надають банки, є сам проект, тобто ті доходи, які отримає в майбутньому
підприємство, що будується або реконструюється.

Значна частина витрат на інвестиційні проекти має фінансуватись за
власні кошти замовників. Така практика відповідає загальноприйнятому у
світі підходу до фінансування нових проектів, коли більшість витрат і
ризиків покладається на самих замовників проекту, оскільки акціонери
мають можливість згодом отримати великі прибутки, тоді як кредитори
можуть сподіватися тільки на своєчасне повернення кредитів та процентів.
Існує кілька засад проектного фінансування.

1. Фінансування, яке грунтується на привабливості самого проекту без
урахування платоспроможності його учасників, їхніх гарантій і гарантій
третіх осіб щодо погашення кредиту.

2. Фінансування, за якого джерелом погашення заборгованості стають
грошові потоки, котрі генеруються в процесі реалізації проекту.

3. Фінансування, забезпечене економічною й технічною життєздатністю
самих учасників проекту.

Отже, проектне фінансування здебільшого характеризується особливим
способом забезпечення, в основі якого лежить підтвердження реальності
отримання сторонами, що беруть участь у його реалізації (підрядні
органи, постачальники сировини, споживачі кінцевої продукції),
запланованих потоків коштів.

Банківська практика знає такі форми проектного фінансування:

1. Без будь-якого регресу на позичальника. Банк-кредитор бере на себе
весь ризик, пов’язаний із реалізацією проекту, й оцінює лише потоки
коштів, які генеруються проектом і спрямовуються на погашення кредитів.

2. Без регресу на позичальника в період, що настає за введенням проекту
в експлуатацію. Підрядчики гарантують освоєння капіталовкладень,
уведення об’єкта кредитування в експлуатацію, дотримання кошторисної
вартості і за певних умов беруть на себе відшкодування збитків,
пов’язаних із затримкою введення об’єкта в експлуатацію.

3. З повним регресом на позичальника. Кредитор у такому разі не бере на
себе жодних ризиків, пов’язаних з проектом, обмежуючи свою участь
наданням коштів під гарантії організаторів проекту або третіх осіб.

Найбільш поширеною формою проектного фінансування є фінансування з
повним регресом на позичальника, оскільки воно забезпечує швидке
отримання необхідних інвестору коштів, а також дешевший кредит.

У зарубіжній практиці ця форма використовується для надання коштів
фінансування проектів, які пов’язані із державним замовленням,
бездохідних проектів, коли кредити погашатимуться за рахунок інших
доходів позичальника; для надання експортного кредиту; для кредитування
дрібних проектів, які чутливі навіть до невеликого непередбаченого
збільшення кошторисних витрат.

Значно рідше трапляється на практиці проектне фінансування без регресу
на позичальника. За такої операції кредитор не має жодних гарантій і
бере на себе майже усі ризики, пов’язані з реалізацією проекту.
Фінансування за такою схемою є дуже дорогим для позичальника, бо за
великий ризик кредитор бажає отримати й велику компенсацію1.

За таким типом фінансуються лише високорентабельні проекти, як правило,
такі, що передбачають випуск конкурентоспроможної на світовому ринку
продукції.

Досить поширеним є проектне фінансування з обмеженим регресом на
позичальника. Тут усі ризики, пов’язані з реалізацією проекту,
розподіляються між сторонами так, що кожний бере на себе ті ризики, які
залежать від нього. У результаті розумного розподілу ризиків зменшується
ціна фінансування.

ВИСНОВКИ

Капітальні вкладення — це використання фінансових ресурсів на
відтворення (просте й розширене) основних засобів виробничого і
невиробничого призначення, на створення нових, реконструкцію і розвиток
наявних основних засобів, включаючи об’єкти соціальної сфери
(будівництво житла, заклади культури, охорону здоров’я тощо). Відповідно
до Закону України «Про підприємства в Україні» джерелами формування
майна підприємства, отже, джерелами капітальних вкладень можуть бути:
власні фінансові ресурси (власний капітал), в тому числі прибуток,
одержаний від реалізації продукції, робіт, послуг, а також від інших
видів господарської діяльності; амортизаційні відрахування на повне
відтворення основних засобів; бюджетні асигнування; кредити комерційних
банків та інших юридичних осіб; безоплатні або благодійні внески,
пожертвування організацій, підприємств і громадян; інші джерела, не
заборонені законодавчими актами.

Ринкові умови господарювання породжують об’єктивну необхідність
використання суб’єктами підприємницької діяльності позикових фінансових
ресурсів поряд із власними коштами, які є у їх розпорядженні, тобто
поряд зі статутним капіталом та іншими складовими власного капіталу. За
питомою вагою перше місце серед позикових ресурсів у більшості
підприємств посідає банківський кредит.

Довготермінові і середньотермінові кредити можуть надаватися
комерційними банками підприємствам на капітальні вкладення, пов’язані з
реконструкцією підприємства, його технічним переозброєнням,
упровадженням нової техніки, вдосконаленням технології виробництва та на
інші витрати, що призводять до збільшення вартості основних засобів. До
таких кредитів підприємства вдаються, якщо вони відчувають брак власних
коштів, призначених на такі цілі, а саме: прибутку та амортизаційних
відрахувань на повне відновлення (реновацію) основних засобів.

Кредити в основні засоби комерційні банки видають за умови економічної
доцільності та окупності витрат на капітальні вкладення за рахунок
збільшення обсягів виробництва, зниження собівартості продукції тощо.
Для одержання такого кредиту до кредитного договору додаються
кошторисно-технічна документація, в разі необхідності — бізнес-план,
який містить розрахунок окупності, договір підряду, якщо роботи
планується виконувати підрядним способом, а також календарний графік
проведення робіт.

Банки видають кредити на капітальні вкладення, якщо, перш за все,
розрахунки економічної ефективності свідчать, що за той чи інший термін
після введення в дію об’єкта підприємство матиме додаткові фінансові
джерела у вигляді прибутку, який може бути спрямований на погашення
кредиту і процентів за користування ним.

Таким чином, для пожвавлення інвестиційної діяльності важливим є
максимальне залучення джерел фінансування інвестицій і насамперед —
довгострокових банківських кредитів. Використання кредитної форми
фінансування примушує інвесторів уважніше ставитися до ефективності
інвестицій, щоб забезпечити не лише погашення кредиту, а й сплату
відповідних процентів.

Довгострокове кредитування — це кредитування прямих інвестиційних
заходів (капітальних вкладень) — витрат на придбання засобів праці
(елементів основного капіталу). Об’єктами такого кредитування є проекти:
будівництва нових підприємств; реконструкції, технічного переозброєння і
розширення діючих підприємств; обладнання спільних підприємств; випуску
нової продукції, придбання науково-технічної продукції, інтелектуальних
цінностей та інших об’єктів власності; природоохоронних заходів.

Список використаної літератури

Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р.

Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 p.

Бандурка О.М., Коробов М.Я., Орлов П.І., Петрова К.Я. Фінансова
діяльність підприємства. — К.: Либідь, 1998.

Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія: у 2-х
частинах. – К.: Ніка-Центр Ельга, 2000.

Белолипецкий В.Г. Финансы фирмы. — М., 1998.

Бородина О.Й. Финансы предприятий. — М.: ЮНИТИ, 1995.

Гальчинський А.С. Теорія грошей. — К.: Основи. — 2001.

Гроші та кредит / За заг. ред. М. І. Савлука. — К.: КНЕУ, 2002.

Гроші, банки та кредит: у схемах і коментарях / За ред Б. Л. Луціва. –
Тернопіль: Карт-бланш, 2000.

Гроші та кредит / За ред. проф. Б. С. Івасіва. — Тернопіль: Карт-бланш,
2000.

Деньги, кредит, банки / Под ред. О. И. Лаврушина. — М., 1998.

Мишкін Фредерік С. Економіка грошей, банківської справи і фінансових
ринків. — К., 1998.

Финансовое право / Под ред. Н. И. Химичевой. – М., 1995.

Финансовое право / Под ред. О. Н. Горбуновой. – М., 1996.

Фінанси підприємств / За ред. А. М. Поддєрьогін. 2-ге вид., перероб. та
доп. — К.: КНЕУ, 1999.

Фисенко М А. Финансы предприятий. — Минск, 1995.

Фінанси підприємств / За ред. Г. Г. Кірейцева. – К., 2002.

Фінансова діяльність підприємства / Бандурка О.М., Коробов М.Я., Орлов
П.І., Петрова К.Я. — К.: Либідь, 2002.

1 Фінанси підприємств Курс лекцій / За ред. д.е.н., проф. Г. Г.
Кірейцева. — Київ: ЦУЛ, 2002. – С. 168-177.

1 Фінанси підприємств / За ред. Г. Г. Кірейцева. – К., 2002. – С.
196-201.

1 Фінанси підприємств Курс лекцій / За ред. д.е.н., проф. Г. Г.
Кірейцева. — Київ: ЦУЛ, 2002. – С. 168-177.

1 Фінансова діяльність підприємства / Бандурка О.М., Коробов М.Я., Орлов
П.І., Петрова К.Я. — К.: Либідь, 2002. – С. 214-217.

1 Гроші та кредит / За заг. ред. М. І. Савлука. — К.: КНЕУ, 2002. – С.
265-273.

1 Мишкін Фредерік С. Економіка грошей, банківської справи і фінансових
ринків. — К., 1998. – С. 311.

1 Фінанси підприємств / За ред. Г. Г. Кірейцева. – К., 2002. – С.
154-162.

1 Фінансова діяльність підприємства / Бандурка О.М., Коробов М.Я., Орлов
П.І., Петрова К.Я. — К.: Либідь, 2002. – С. 174-191.

1 Финансовое право / Под ред. О. Н. Горбуновой. – М., 1996. – С. 233.

1 Гроші та кредит / За заг. ред. М. І. Савлука. — К.: КНЕУ, 2002. – С.
354-365.

1 Гроші та кредит / За ред. проф. Б. С. Івасіва. — Тернопіль:
Карт-бланш, 2000. – С.349-354.

PAGE

PAGE 8

Похожие записи