КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ДИСЦИПЛІНИ “БАНКІВСЬКІ ОПЕРАЦІЇ”

на тему:

Класифікація кредитів комерційного банку. Умови кредитної угоди.
Інвестиційні операції комерційних банків

1. Наведіть класифікацію кредитів комерційного банку

В широкому розумінні кредит — це суспільні відносини, що виникають між
економічними суб’єктами у зв’язку з передачею один одному в тимчасове
користування вільних коштів (вартості) на засадах зворотності, платності
та добровільності.

Сутність кредиту, як і його форма, постійно розвивається й
ускладнюється. В основі цього процесу лежить розвиток і вдосконалення
економічних відносин у суспільстві, що визначають зміни в характері
формування вільних коштів, ускладнення і розширення потреб економічних
суб’єктів у додаткових коштах, удосконалення організаційних та правових
відносин між суб’єктами кредиту тощо.

У міру розвитку кредитних відносин та підвищення їх ролі в житті
суспільства кредит все більше привертав до себе увагу науковців. На
сьогодні економічна наука визнає дві провідні теорії кредиту:
натуралістичну та капіталотворчу.

 Залежно від суб’єктів кредитних відносин, їх організації  та цільового
призначення позичок кредит поділяється на ряд видів: банківський,
державний,  міжгосподарський (комерційний); споживчий; лізинговий;
міжнародний.

Провідним видом кредиту є банківський, тобто кредит, котрий надають і
одержують банки. Саме вони акумулюють  переважну частину кредитних
ресурсів і надають їх у позички. Саме на цьому виді кредиту буде
сконцентрована увага в дані роботі, тому цей вид кредиту буде
розглядатися в подальшому більш детально.

Державний кредит становить друге за значенням джерело фінансування
державних витрат. Державні кредити широко розповсюджені в економічно
розвинених країнах. Вони становлять собою найбільш прийнятну форму
покриття бюджетного дефіциту.

Державний кредит – це сукупність грошових відносин, котрі втикають між
державою та фізичними й юридичними особами з приводу, по-перше,
залучення тимчасово вільних коштів та використання їх на фінансування
державних витрат, по-друге, надання фінансової допомоги підприємствам та
організаціям на умовах строковості, платності та повернення. Слід також
зазначити, що держава може надавати (брати) міжнародний кредит в інших
держав та їх резидентів. Таким чином, розрізняють внутрішній та
зовнішній державний кредит.

У тому випадку, коли держава виступає безпосередньо кредитором, йдеться
про активний функціональний прояв суті державного кредиту. Коли держава
позичає кошти, йдеться про пасивну форму прояву суті державного кредиту
– про державні позики.

Державна позика як форма державного кредиту є характерна тим, що
тимчасово вільні кошти населення, підприємств, організацій залучають на
фінансування суспільних потреб способом випуску облігацій та інших видів
цінних державних паперів.

Міжнародний державний кредит становить сукупність економічних відносин,
в яких держава виступає на світовому ринку як боржник або як кредитор.
Ці відносини оформляють як державну зовнішню позику, так і внутрішні
позики. Вони підлягають поверненню у певний термін, з виплатою відсотків
за користування ними.

Одержують зовнішні позики уряд, місцеві органи влади. Кредиторами
виступають уряди, фінансово-кредитні установи, приватні особи, фінансові
організації.

Державні зовнішні позики надають у грошовій або у товарній формі.
Звичайно, вони бувають середньо терміновими або довготерміновими.
Грошові позики випускають у валюті країни-кредитора чи країни-боржника,
або у валюті третьої країни. Погашення позик за угодою сторін
здійснюється товарними поставками або валютою.

Головну увагу у використанні міжнародних кредитів країна-позичальник має
приділяти питанням створення ефективної системи управління і регулювання
зовнішньою заборгованістю.

Комерційний кредит – це товарна форма кредиту, що виражає відносини з
приводу перерозподілу матеріальних фондів серед підприємств. Грошова
форма кредиту передбачає наявність тимчасово вільних грошових ресурсів
та їх перерозподіл на контрактній основі. У комерційному кредиті у
кредитну угоду включаються тільки ресурси постачальника.

Комерційний кредит відображає кредитний договір між двома господарюючими
суб’єктами – продавцем (кредитором) та покупцем (позичальником).
Комерційний кредит надається постачальником покупцеві. Потреба у ньому
виникає тоді, коли підприємство-товаровиробник прагне реалізувати
вироблений товар, але у покупця немає грошей для його придбання. У таких
випадках товар може бути добровільно переданий постачальником покупцеві
в кредит. Ця передача може оформлятися векселем (борговим
зобов’язанням). Під вексель постачальник (векселедержатель) отримує в
банку кредит; при цьому міжгосподарський кредит трансформується у
банківський. Комерційний кредит може мати місце не тільки між
постачальником та покупцем. У деяких господарських ситуаціях одне
підприємство може надати кредит іншому, коли воно має певний інтерес
щодо діяльності свого партнера. Прикладом може бути кредит під
організацію виробництва необхідної кредитору продукції або у вигляді
авансу (задатку) в рахунок вартості замовленої для виробництва
продукції. Нині в Україні з переходом до ринкової економіки він дедалі
більше поширюється, що пов’язано з  високою вартістю банківського
кредиту.

Комерційний кредит має такі недоліки: обмеженість у часі, розмірах;
іноді вимушений з боку постачальника характер відстрочки платежу у
зв’язку з фінансовим становищем покупця, ризик для постачальника,
великий вплив з боку банківської сфери при обліку векселів.

Споживчий кредит відображає відносини між кредитором та позичальником з
приводу кредитування кінцевих потреб.

Споживчий кредит – кредит, який надається тільки в національній грошовій
одиниці фізичним особам на придбання споживчих товарів тривалого
користування та послуг і який повертається  в розстрочку, якщо інше не
передбачено умовами кредитного договору

В усіх країнах споживчий кредит виступає системою грошових відносин,
пов’язаною з тимчасовим перерозподілом вільних коштів юридичних і
фізичних осіб.

Споживчий кредит – це кредит, який дає:

— можливість отримати ті речі, яких  без використання кредиту потрібно
було б довго чекати, або ж які були б  недоступні для отримання;

— гнучкість: робити придбання товарів  в зручний час, навіть тоді, коли 
споживач немає в своєму  розпорядженні  необхідної суми  готівки;

— безпеку: коли людина купує або мандрує, кредитні картки є більш
зручним і надійним засобом платежу в порівнянні з готівковими
розрахунками.

— допомогу: споживчий кредит дозволяє оплачувати непередбачені термінові
витрати (ремонт автомобіля після аварії тощо).

Але споживчий кредит має і свої недоліки, які слід враховувати:

— іноді кредитні рахунки створюють оману багатства і це призводить до
надмірних витрат і згодом по мірі накопичення боргів часто виникають
труднощі, щодо щомісячних платежів.

— як правило, покупки в кредит обходяться дорожче, ніж при оплаті
готівкою. Це відбувається тому, що при купівлі товару в кредит ціна на
товар  часто трохи вища, ніж при оплаті готівкою, а також до неї слід
добавити процент за користування кредитом.

Споживчий кредит прискорює реалізацію товарів широкого вжитку і
побутових послуг, збільшує платоспроможний попит населення, підвищує
його життєвий рівень. 

Суб’єктами кредитування є фізичні особи. У ролі кредиторів виступають
комерційні банки, ощадні каси й асоціації, ломбарди, кредитні спілки,
підприємства й організації. Між банками і населенням може існувати
посередник, наприклад торговельна організація.

Об’єкти кредитування – це затрати, пов’язані із задоволенням потреб
населення для купівлі товарів в особисту власність, а також затрати
інвестиційного характеру на будівництво і підтримку нерухомості.

Лізинговий кредит – це відносини між самостійними юридичними особами з
приводу надання в оренду засобів праці, а також фінансування, придбання
рухомого та нерухомого майна на визначений строк. Лізинг представляє
собою форму майнового кредиту. Об’єктом лізингу є будь-яке рухоме майно
(автомобілі, устаткування, тощо) та нерухоме (будівлі, споруди) майно, 
що відносяться до основних фондів і є об’єктом купівлі-продажу. Умовою
виникнення кредиту є існування власників товару, які протистоять один
одному як власники, юридично самостійні особи, що готові вступити в
економічні відносини: продати товари, здати їх в оренду. Суб’єктами
лізингу є лізингодавець, користувач, виробник. Лізингодавець
(орендодавець) – це суб’єкт господарювання, який є власником об’єкта
лізингу та надає його в оренду. В якості орендодавця може виступати
спеціальна лізингова організація (фірма). Це  можуть бути дочірні
організації комерційних банків. Учасниками лізингової фірми можуть бути
підприємства, банки, асоціації та ін.. Вони можуть об’єднувати свої
внески на підставі установчого договору. До вкладів в установчий фонд
можуть бути внесені будівлі, споруди, устаткування та інші матеріальні
цінності та грошові кошти. Засновники беруть участь у керуванні ділами
фірми; мають право на частину прибутку (дивіденди) від її діяльності;
отримують частину майна у разі ліквідації фірми можуть мати пільгове
право на отримання в оренду майна. Розрізняють види лізингу в залежності
від: термінів експлуатації майна; засобів придбання; відношення до
лізингового майна; типу фінансування.

За строками експлуатації та періоду амортизації майна лізинг поділяється
на оперативний та фінансовий.

Оперативний лізинг – це перепоступка майна на термін, який менший
терміну повної амортизації. Він поділяється на короткостроковий
оперативний лізинг – від декількох днів до 1 року та середньостроковий –
від 1 року до 5 – 10 років.

Фінансовий лізинг – це перепоступка майна на термін повної амортизації.

Мета лізингу – підтримка розвитку науково-технічного прогресу,
розширення можливостей розвитку матеріально-технічної бази підприємства.

Лізинг сприяє прискоренню реалізації продукції виробництва, доведення її
до споживача. Для кредитора (лізингової фірми) лізингові операції є
джерелом доходів у вигляді орендної плати, коштів, отриманих від продажу
орендатору орендуємого майна. Лізингова фірма здійснює посередницькі,
технічні, маркетингові, інформаційні, рекламні послуги.

Будь-яка національна економіка у процесі свого функціонування вдається
до зовнішніх позик за умови недостатності власних фінансових ресурсів на
даному етапі розвитку. Зовнішні позики дозволяють країні задовольнити
потреби споживання та інвестування за рахунок залучення заощаджень
ззовні.

Формою руху позичкових капіталів у сфері міжнародних економічних
відносин є міжнародний кредит.

Міжнародний кредит — це надання валютних та матеріальних ресурсів одними
суб’єктами системи світового господарства іншим у тимчасове користування
на умовах платності, зворотності та строковості.

Кредиторами та позичальниками можуть бути суб’єкти системи світового
господарства усіх рівнів: приватні фірми та банки, державні заклади,
уряди, міжнародні та регіональні валютно-кредитні і фінансові
організації.

Розвиток   міжнародного   кредиту,   започаткований   виходом
виробництва за національні межі, характеризується постійним зростанням
його масштабів.

В залежності від цільового спрямування кредит може бути виробничим та
споживчим. При цьому кредит може використовуватись для забезпечення
поточної або в інвестиційної діяльності.

До кредитів в поточну діяльність відносять:

— розрахунки за овердрафтом;

— операції Репо;

— врахування векселів;

— факторингові операції;

— кредити за внутрішніми торгівельними операціями;

— кредити за експортно-імпортними операціями;

— інші кредити в поточну діяльність;

Овердрафт – є специфічним різновидом кредитом, це сума, в межах якої
банк кредитує власника поточного рахунку. При овердрафті банк у межах
узгодженого ліміту проводить платежі на суму, що перевищує залишок
коштів на його поточному рахунку. В результаті на рахунку позичальника
виникає дебетове сальдо, яке й виражає суму його заборгованості перед
банком. Із від’ємного залишку на рахунку банк стягує відсоток як за
звичайний кредит. Правом на отримання овердрафтного кредиту користуються
особливо надійні клієнти банку.

До кредитів в інвестиційну діяльність відносять:

— кредити на будівництво та освоєння землі;

— кредити на купівлю будівель, споруд, обладнання, землі;

— кредити на придбання цінних паперів;

— фінансовий лізинг;

— інші кредити в інвестиційну діяльність;

За строками погашення розрізняють такі види кредитів:

а) строкові – кредити строк погашення яких ще не настав;

б) до запитання – видаються банком на невизначений термін, але
позичальник має його погасити за першою вимогою банку;

в) відстрочені (пролонговані) – кредити погашення яких  на прохання
клієнта банк переніс на пізніший термін;

г) прострочені – кредити які не погашенні клієнтом у передбачений
кредитним договором термін.

За формою залучення (організації) банківський кредит поділяється на:

а) двосторонній (комерційний банк – позичальник);

б) консорціумний;

в) багатосторонній (паралельний).

За консорціумного кредиту для кредитування клієнта з метою зниження
ризику чи неможливості надання кредиту одним банком (за недостатності
кредитних ресурсів або необхідності дотримання економічних нормативів
установлених центральним банком) створюється банківський консорціум. При
цьому один банк виступає в ролі банку-менеджера, який укладає з
позичальником кредитну угоду і надає кредит, а також стягує
заборгованість за позичкою і процентами і розподіляє їх між членами
консорціуму. За виконання таких функцій банк-менеджер отримує від інших
учасників консорціуму комісійну винагороду. При паралельному кредиті
кожен з банків на свою частку в загальній сумі кредиту, який надається
одному позичальнику, укладає з останнім кредитний договір. 

Кредитна діяльність комерційних банків невіддільна від операцій на ринку
міжбанківських кредитів. Одержання кредитів в інших банках дає
можливість поповнювати банківські кредитні ресурси. При надлишку
ресурсів банк розміщує їх на міжбанківському ринку, при нестачі ресурсів
банк купує їх на ринку. Ринок міжбанківських кредитів є важливою
складовою ринку кредитних ресурсів.

На практиці використовуються такі основні різновиди міжбанківського
кредиту:

— овердрафт за кореспондентськими рахунками: на відповідному рахунку
обліковуються суми дебетових (кредитових) залишків на кореспондентських
рахунках банків на кінець операційного дня;

— кредити овернайт, які надані (отримані) іншим банкам: вони надаються
іншим банкам на строк не більше одного операційного дня. Цей вид
міжбанківського кредиту використовується для завершення розрахунків
поточного дня;

— кошти, які надані (отримані) іншим банкам за операціями репо. Ці
операції пов’язані з купівлею у них цінних паперів на певний період з
умовою зворотного їх викупу за заздалегідь обумовленою ціною або з
умовою безвідкличної гарантії погашення у разі, якщо строк операції репо
збігається зі строком погашення цінних паперів.

Комерційні банки самостійно встановлюють рівень відсоткової ставки за
міжбанківськими кредитами залежно від попиту та пропозиції на
міжбанківському ринку та рівня облікової ставки. Комерційні банки можуть
отримувати кредити від НБУ як банку останньої інстанції через кредитні
аукціони, ломбардні операції, переоблік векселів на умовах двосторонніх
договорів.

Питання про форми та види кредиту з практичного погляду не має такого
важливого значення, як інші складові теорії кредиту. Можливо, цим
пояснюється надто вільне трактування цього питання в більшості
публікацій з теорії кредиту. Важко віднайти навіть два підручники, в
яких давалось би однакове трактування сутності та асортименту, форм і
видів кредиту. І справа не тільки в різній їх кількості, а й у тому, що
нерідко одне й те саме поняття одні автори називають формами кредиту,
інші — видами, і навпаки. Деякі автори говорять лише про форми кредиту і
зовсім не згадують про види. Такий різнобій може негативно впливати на
практику організації кредитування, зокрема на розроблення її
нормативно-інструктивного забезпечення.

Вітчизняною банківською практикою були розроблені три методи
кредитування: по залишку та по обороту, по сукупності матеріальних
запасів та виробничих витрат.

Метод кредитування обумовлює форму позичкового рахунку, що
використовується для надання та погашення кредиту. Здійснюючи
кредитування на умовах терміновості, зворотності, платності і під
забезпечення, регламентуючи відносини кредитора і позичальника за
допомогою кредитного договору (угоди), комерційні банки прагнуть
надавати позички надійним клієнтам, щоб виключити ризик непогашення і
забезпечити своєчасне повернення виданих засобів.

Отже з розвитком ринкових відносин в Україні розвивається і ринок
банківських послуг. На кредитному ринку з’являються все нові і нові
форми та методи кредитування, покликані забезпечити різноманітні потреби
позичальників. Розвиток міжнародних відносин сприяє координації
української законодавчої бази з міжнародними нормами права.

2. Зазначте умови кредитної угоди

Відповідно до Положення «Про кредитування», затвердженим постановою
Правління Національного Банку України №276 від 28 вересня 1995 року,
кредитні взаємовідносини між банком та суб’єктом підприємницької
діяльності регламентується на підставі кредитних договорів, що
укладаються між кредитором і позичальником тільки у письмовій формі, які
визначають взаємні зобов’язання та відповідальність сторін і не можуть
змінюватись в односторонньому порядку без згоди обох сторін.

Кредитний договір — цивільно-правовий документ, який визначає взаємні
юридичні права і зобов’язання та економічну відповідальність
комерційного банку і клієнта (позичальника) з приводу проведення
кредитної операції. Кредитні відносини між кредитором (банком) і
позичальником обов’язково набувають договірного характеру. В правовій
державі має забезпечуватися повноцінна правова основа кредитного
процесу. Здійснення кредитного обслуговування на договірній основі
передбачається ст.25 Закону України «Про банки і банківську діяльність»
від 7.12.2000р.

Головна вимога до змісту кредитного договору полягає у тому, щоби він
містив у собі такі юридичні норми, які б дозволили регулювати весь
комплекс взаємовідносин банку з клієнтом (позичальником). У банківській
практиці використовуються типові форми кредитних договорів стосовно
різних видів позик, хоча чинне законодавство й не встановлює загальних
вимог до форми та умов кредитного договору. Типова форма кредитного
договору наведена в Положенні НБУ «Про кредитування». На основі типової
форми кредитного договору банки розробляють власні варіанти цього
документа. Конкретний зміст кредитного договору, перелік усіх умов
кредитної операції визначаються за згодою сторін. У кожному конкретному
випадку зміст кредитного договору пристосовується до особливостей
позичальника, враховує специфіку його фінансово-господарської
діяльності.

Кредитний договір може бути укладений як шляхом складання одного
документа, підписаного кредитором та позичальником, так і шляхом обміну
листами, телеграмами, телефонограмами, підписаними стороною, яка їх
надсилає.

Кредитні договори укладаються в письмовій формі і не можуть змінюватися
в односторонньому порядку без згоди сторін. Стороною за кредитним
договором є банк, а не кредитне управління (відділ) банку або інший його
структурний підрозділ. У разі порушення цієї умови договір, укладений
структурною одиницею банку від свого імені, вважається надійним. Зміни в
договір вносяться за погодженням обох сторін. Кредитний договір має бути
підписаний повноваженими особами сторін, які його укладають. Спірні
питання щодо виконання договору у разі недосягнення згоди між сторонами
розглядаються арбітражем або судом.

Комерційні банки можуть надавати кредити всім суб’єктам господарської
діяльності незалежно від їх галузевої належності, статусу, форм
власності у разі наявності в них реальних можливостей і правових форм
забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків за
користування кредитом.

Для одержання кредиту позичальник звертається в банк. Форма звернення
може бути у вигляді листа, клопотання, заявки, заяви. У документах
зазначається строк погашення та форми забезпечення. Якщо поточний
рахунок позичальника відкритий в іншому банку, то він подає в банк
установчі документи з зазначенням юридичної адреси, картку зі зразками
підписів, засвідчену банком і довідку банку про залишки коштів на
рахунках та наявності заборгованості за позиками.

За своєю структурою кредитний договір має включати такі складові:

? преамбулу, в якій зазначаються найменування сторін та їх
організаційно-правова форма;

? предмет і суму договору;

? умови забезпечення кредиту вказується конкретно: договір застави,
договір поруки (гарантія), цінні папери або інші документи;

? порядок надання і погашення позики;

? зобов’язання банку і позичальника;

? права банку і позичальника;

? санкції у разі невиконання умов договору;

? порядок розгляду спірних питань;

? особливі умови;

? строк дії договору;

? юридичні адреси та реквізити сторін;

? підписи сторін.

За невиконання або неналежне виконання договірних кредитних зобов’язань
винна сторона несе цивільно-правову відповідальність. Арбітражний суд
розглядає спори щодо виконання кредитного договору в строк не більше
двох місяців з дня одержання позовної заяви. Рішення, постанова, ухвала
арбітражного суду підлягають обов’язковому виконанню.

Банк здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитного
договору, за цільовим використанням позики, своєчасним і повним її
погашенням. При цьому банк протягом усього строку дії кредитного
договору підтримує ділові контакти з позичальником, зобов’язаний
проводити перевірки стану збереження заставного майна, що повинно бути
передбачено кредитним договором. У разі виявлення фактів використання
кредиту не за призначенням банк має право достроково розірвати кредитний
договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов’язань
позичальника за кредитним договором, у встановленому чинним
законодавством порядку.

Чітке визначення умов кредитного договору дозволяє забезпечити ефективну
взаємовигідну для банку і позичальника реалізацію кредитної операції на
всіх її стадіях. Правильно складений кредитний договір служить для
захисту інтересів як банку, так і клієнта-позичальника. Для цього
необхідно, щоб кожний пункт кредитного договору був конкретним, чітко
сформованим і не допускав різного його тлумачення.

НБУ вимагає, щоб у кредитних договорах передбачалася конкретна
відповідальність сторін за порушення умов їх угоди. Йдеться, насамперед,
про відповідальність позичальника за несвоєчасне повернення кредиту та
відсотків за його користування у вигляді стягнення кредитором пені за
кожний день прострочення; відповідальність банку за несвоєчасне
перерахування валюти кредиту у вигляді сплати позичальникові кредитором
пені за кожний день прострочення; відповідальність позичальника за
використання не за цільовим призначенням кредитів за рахунок отриманих
від НБУ кредитних ресурсів або власних ресурсів комерційного банку у
вигляді стягнення з позичальника штрафу у відсотках від розміру
використаного не за призначенням кредиту.

Пролонгація договору кредиту в обов’язковому порядку оформляється
додатковими угодами до договорів кредиту, застави (поруки, гарантії
тощо).

У разі відмови пролонгації кредиту заборгованість за основним боргом
наступного дня після закінчення терміну дії договору кредиту відноситься
на рахунок прострочених позик, що оформлюється відповідним
розпорядженням кредитного підрозділу.

Подальша робота по поверненню боргів здійснюється у відповідності до
вимог Регламенту про порядок роботи підрозділів Банку по поверненню
«проблемної» заборгованості.

Підготовка схеми руху кредитних коштів між позичальником та
його партнерами із зазначенням банків, через які проходитимуть грошові
потоки.

Мета банку в роботі з підприємствами, яким надається кредитна підтримка
– забезпечити успішне виконання проекту, який кредитується, в тому числі
за рахунок концентрації коштів на рахунках його партнерів в
Промінвестбанку. Це дозволить виключити ризик нестабільності інших
банків, що задіяні в розрахунках. Для цього переважною умовою надання
кредиту повинна бути наявність у позичальника основних поточних рахунків
в установі банку, яка надає кредит. Вказані рахунки повинні бути задіяні
для проходження через них основних грошових потоків клієнта та
перерахування позичкових коштів (за товари, послуги) переважно
контрагентам, які обслуговуються в установах Промінвестбанку, тобто
відкриття поточних рахунків його партнерів по бізнесу в установах
Промінвестбанку.

При розгляді кредитного проекту необхідно простежити грошові потоки між
позичальником та його дочірніми і посередницькими структурами. З метою
не допустити відволікання коштів позичальника через дочірні та
посередницькі структури, працівник обслуговуючої позичальника установи
банку повинен постійно контролювати грошові взаємовідносини між ними.

На основі аналізу кредитного проекту складається прогноз грошових
потоків позичальника та схема руху грошових коштів при кредитуванні.

При прийнятті позитивного рішення по кредитуванню позичальника на
кредитному комітеті оформлюється відповідний висновок на предмет
наявності правових підстав для надання кредиту, після чого
розпочинається наступний етап. На третьому етапі здійснюється юридичне
оформлення відповідних угод з позичальником. При цьому обов’язково
відбувається оформлення таких документів:

— кредитна угода;

— договір застави;

— договори страхування майнової відповідальності та страхування
кредитних ризиків;

— договори поруки (гарантії);

— карта клієнта.

В залежності від умов кредитування та властивостей позичальника
оформлюється ще ряд документів (наприклад, додаткові угоди до кредитної
у випадку зміни умов кредитного договору). Ці документи оприбутковуються
на відповідні рахунки банківського обліку.

Найважливішим документом є кредитна угода (кредитний договір). В ній
передбачаються всі умови проведення кредитної операції:

— форма кредиту;

— термін проведення кредитної операції;

— розмір відсотків за кредит;

— методи погашення кредиту та відсотків;

— відповідальність сторін за порушення умов договору;

— умови забезпечення кредиту;

— порядок вирішення спірних питань тощо.

Кредитний договір укладається в простій письмовій формі. На вимогу
однієї з сторін, кредитний договір може бути нотаріально посвідченим.

Кредитний договір повинен укладатися від імені юридичної особи
(Промінвестбанку України), а не від імені філії банку. Від банку
кредитний договір підписує особа, яка уповноважена на це,
відповідною довіреністю банку.

Неприпустимим є вживання в преамбулі договору назви банку чи
позичальника, яка не передбачена їх установчими документами. При
укладенні договору банк перевіряє документи, що підтверджують
посадовий стан особи, яка підписала кредитний договір, та право цієї
особи від імені позичальника підписувати договори. Після укладення
договору належним чином завірені копії цих документів залишаються у
банку.

В тексті кредитного договору необхідно вказати:

— назва та номер договору;

— дату та місце укладення договору;

— офіційне найменування сторін, які укладають кредитний

договір;

— посилання на документи, що підтверджують повноваження

осіб, які підписують договір;

— предмет договору (надання кредиту чи відкриття кредитної

лінії);

— суму кредиту (ліміт кредитної лінії);

— строк користування кредитом;

— розмір процентної ставки;

— дата (число, місяць, рік) повернення кредиту;

— дати нарахування та сплати відсотків;

— права та обов’язки сторін;

— посилання на договір забезпечення виконання обов’язків по кредитному
договору;

— відповідальність сторін;

— штрафні санкції;

— порядок розгляду спорів;

— термін дії договору,

— юридичні адреси та банківські реквізити сторін;

— підписи уповноважених представників сторін, які укладають

договір.

Рішення щодо внесення будь-яких змін до умов кредитування
(пролонгації кредиту, зміни плати за користування кредитом тощо)
оформляється шляхом укладення додаткової угоди до цього договору.

Для укладення додаткової угоди необхідно направити позичальнику
письмову пропозицію щодо зміни умов кредитного договору або отримати
таку пропозицію під позичальника. Позичальник розглядає пропозицію і дає
відповідь у зумовлений пропозицією ініціатора строк. Зміни і доповнення
умов кредитного договору оформлюються у тому ж порядку, в якому
оформлений сам договір, тобто письмово – додатковою угодою сторін.

Додаткова угода до кредитного договору може укладатися в період
його дії. З метою безпомилкового укладення додаткової угоди до
кредитного договору необхідно точно вказати реквізити кредитного
договору, умови якого змінюються (номер договору, назва договору, дата
укладання, сторони договору, сума договору).

Видача кредиту може відбуватися наступним чином: відкриття позичкового
рахунку, дозвіл на дебетовий залишок по поточному рахунку (овердрафт),
відкриття спеціального карткового рахунку. Одночасно відбувається
формування резервів за кредитними операціями.

Протягом усього строку кредитування до повного погашення кредиту
працівники банку здійснюють супровід кредитних проектів, тобто нагляд та
контроль за виконанням позичальником умов кредитної угоди.

3. Інвестиційні операції комерційних банків

Прямі інвестиції банків — це внесення банками власних коштів або майна
до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права
(акції, пайові свідоцтва), емітовані такою юридичною особою.

Банки мають право здійснювати прямі інвестиції (за рахунок власних
коштів і від власного імені) лише на підставі письмового дозволу
Національного банку, що надається згідно з правилами, установленими
відповідними нормативно-правовими актами Національного банку.

Банки мають право здійснити інвестицію без письмового дозволу
Національного банку, якщо:

інвестиція в будь-яку юридичну особу становить не більше ніж 5 відсотків
регулятивного капіталу банку;

юридична особа, в яку здійснюється інвестиція, веде виключно діяльність
з надання фінансових послуг;

регулятивний капітал банку повністю відповідає вимогам, установленим
цією Інструкцією, та вимогам для інвестицій, установленим
нормативно-правовими актами Національного банку.

Банку забороняється інвестувати кошти в підприємство, установу,
статутом яких передбачено повну відповідальність його власників.

З метою обмеження інвестиційного ризику, пов’язаного із здійсненням
інвестиційної діяльності та можливою втратою капіталу інвестора,
Національний банк установив такі нормативи інвестування: норматив
інвестування в цінні папери окремо за кожною установою (Н11), норматив
загальної суми інвестування (Н12).

До розрахунку нормативів інвестування не включаються суми акцій та інших
цінних паперів, придбаних банком:

а) у зв’язку з реалізацією права заставодержателя, та за умови, що банк
не утримує їх більше одного року;

б) з метою створення фінансової холдингової групи, за умови, що
емітентом придбаних акцій є інший банк;

в) у результаті андеррайтингу, за умови, що придбані цінні папери
перебувають у власності банку не більше одного року;

г) за рахунок та від імені своїх клієнтів.

Про невключення згідно з підпунктами “а” та “г” цього пункту відповідних
сум до розрахунку нормативів інвестування банки зобов’язані повідомляти
Національний банк одночасно з поданням форм звітності щодо розрахунку
цих економічних нормативів, а також мають подавати план реалізації
одержаних цінних паперів у зв’язку з реалізацією права заставодержателя
та відповідного документального підтвердження, що такі папери були
одержані в погашення заборгованості за попередньо наданим кредитом.

Список використаної літератури

Закон України “Про банки і банківську діяльність” від 7.12.2000, № 2121-
III.

Заруба О.Д. Фінансовий менеджмент у банках: Навч. Посібник. – К.
Товариство “Знання”, КОО, 1997. – 172с.

Мишкін, Фредерік С. Економіка грошей, банківської справи і фінансових
ринків / Пер. з англ. С. Панчишин, Г. Стеблій, А. Стасишин. – К.:
Основи, 1998. – 963с.

Савлук М.І., Мороз А.М., Коряк А.А. Вступ до банківської справи. – К.:
Лібра, 1998. – 347.

Синки Д. Управление финансами в коммерческих банках. – М., 1994.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи