Контрольна робота

Банківський аудит. Банківські інвестиційні операції. Прибуток
комерційного банку та його розподіл

Зміст

1.Банківський аудит, сутність, види, вимоги щодо його проведення…………..3

2. Банківські інвестиційні операції…………………………………………….….7

3. Прибуток комерційного банку та його розподіл…………………………….18

Список використаної літератури………………………………………………….22

1. Банківський аудит, сутність, види, вимоги щодо його проведення.

Всі об’єкти бухгалтерського обліку в комерційному банку поділяють на
чотири групи:

господарські засоби та їх розміщення (основні й оборотні);

ресурси (джерела утворення) господарських коштів;

функціональні обов’язки банку (статутна діяльність – процес здійснення
послуг);

фінансові результати статутної діяльності.

До господарських засобів комерційного банку належать:

грошові кошти;

матеріальні цінності;

дебіторська заборгованість (видані кредити);

відвернуті кошти.

Кожна з названих груп засобів має певний склад. Так, до грошових коштів
належать:

— грошові кошти в касі банку – готівка в вигляді національної валюти
(гривні) та в валюті іноземних держав (долари США, німецькі марки тощо);

— кошти на кореспондентських рахунках, що зберігаються в НБУ та в інших
банках на правах кореспондентських відносин у національній валюті або
валюті іноземних держав, розміщеної в банках країни або в банках
іноземних держав;

— кошти, вкладені в цінні папери (акції, облігації, векселі,
зобов’язання державної скарбниці, сертифікати тощо);

— кошти на резервному рахунку в НБУ.

Другу категорію господарських засобів банку становлять матеріальні
цінності (майно), тобто:

— основні засоби – предмети, що мають тривалий термін експлуатації –
більше одного року. Для відшкодування їхньої вартості банк щомісячно
нараховує знос (амортизацію) з включенням його суми в видатки. Норми
зноси встановлюються державою, вони єдині для всіх підприємств та
установ;

— нематеріальні активи – вартість права користування землею, водою,
будовами, приміщеннями, ліцензіями, патентами, маркетинговими послугами,
програмним продуктом і т.д. Їхня вартість відшкодовується також
частинами, що включаються в видатки банку через нарахування зносу, норми
якого встановлюються банком самостійно;

— малоцінні й швидкозношувані предмети (МШП);

— господарські матеріали – запасні частини, папір, бланки, канцелярські
товари, фарба тощо; списуються ті включаються до складу видатків банку
по мірі використання в сумі фактичних витрат на їхнє придбання.

Далі, третю групу господарських засобів становить
дебіторська заборгованість, тобто кошти, які винні банкові його
позичальники. Ці суми звичайно мають чималу питому вагу в господарських
засобах банку й свідчать про обсяг наданих ним кредитів. Наявність
кредиторської заборгованості забезпечує надходження коштів в дохід банку
і отримання прибутку. Дебіторська заборгованість належить до поняття
“вартість, що самозростає”, позаяк видані кредити (позики) повертаються
й погашаються позичальником з відсотками.

Кредити поділяються на:

короткострокові й довгострокові позички, видані клієнтам;

міжбанківські кредити, видані іншим банкам;

споживчий кредит, виданий фізичним особам;

інші види позичок.

Також у складі дебіторської заборгованості можуть бути присутні суми,
видані в підзвіт, або суми перерахованих авансів, переплат або помилково
списані НБУ.

Ще однією групою банківських коштів, що належать до його основних
засобів, є відвернуті кошти, тобто суми, вже використаного прибутку в
вигляді податків з прибутку, сум утворених фондів економічного
стимулювання тощо. Вони накопичуються впродовж звітного періоду й згодом
використовуються при обчисленні нерозподіленого прибутку (по закінченні
року).

Всі вищезгадані кошти становлять активи банку.

Як вже було зазначено, другою групою об’єктів обліку в комерційному
банку є ресурси банку, які являють собою джерела утворення його
господарських засобів. Ресурси поділяються на два види:

— власні ресурси;

— залучені ресурси.

Власні ресурси належать банкові, точніше його суб’єктам — власникам
майна банку (засновникам, пайовикам) і складаються з наступних
складових:

1.Статутний фонд (капітал) – сума вкладень, зроблених акціонерами чи
сума пайових внесків засновників, що визначається в момент утворення
(реєстрації) банку, записана в його статуті й фактично внесена ними.
Статутний капітал (його розмір) може змінюватися в результаті збільшення
сум засновницьких внесків, випуску додаткових акцій, прийняття нових
пайовиків або їхнього виходу при обов’язковій перереєстрації фонду.
Внески у статутний фонд банку дозволяється робити не тільки грошовими
коштами, а й основними засобами.

2. Прибуток – перевищення сум доходів над видатками. В банківському
бухгалтерському обліку розрізняють балансовий і чистий прибуток.
Банківський прибуток підлягає оподаткуванню. Чистий прибуток залишається
в розпорядженні банку і утворюється як різниця між сумою балансового
прибутку й сумою податку з прибутку.

3. Резервний фонд – кошти, що утворюються в результаті рентабельної
роботи банку, адже він формується за рахунок прибутку. Цей фонд
використовується для покриття збитків, видатків, платежів,
непередбачених і не врахованих у кошторису видатків банку. Резервний
фонд використовують також на сплату дивідендів по привілейованих акціях,
по яких встановлено обов’язковий фіксований дохід (в разі відсутності в
банку прибутку для цих сплат).

4. Спеціальні фонди – сум відшкодованих витрат на заздалегідь придбані
основні засоби і МШП, включені видатки банку в вигляді зносу
(амортизації) по основних засобах і МШП, або суми додаткового капіталу,
утвореного в результаті переоцінки основних засобів та інших причин
(різниця від продажу власних акцій за ціною вище номіналу).

5. Фонди економічного стимулювання (ФЕС) – кошти, що утворюються на
розвиток виробничо-технічного потенціалу банку й на створення бази
соціального захисту колективу – співробітників банку. Фактично вони
складаються з фонду накопичення й фонду споживання.

Залучені ресурси надходять до банку з боку, До них належать:

— грошові кошти, що зберігаються на розрахункових і поточних рахунках
клієнтів;

— грошові кошти, здані на депозитні рахунки юридичними й фізичними
особами;

— одержані міжбанківські кредити;

— зобов’язання банку по сумах нарахованих, але несплачених,
заборгованість бюджетові (податки та інші платежі). Заборгованість
органам соціального страхування і забезпечення (відрахування до
Пенсійного фонду), заборгованість по заробітній платі співробітникам,
борг постачальникам послуг та матеріалів тощо.

Всі види ресурсів банку становлять його пасив.

Третьою групою об’єктів обліку в банку є його функціональні обов’язки.
Вони є основною діяльністю банку, яка зводиться до виконання
передбачених ліцензією НБУ прав на ведення розрахункових, касових,
кредитних та ін. операцій. Здійснення банком своїх функціональних
обов’язків вимагає з боку банку витрат (видатків) з утримання будов,
обладнання, з їх ремонту, утриманню охорони, персоналу, витрат на
рекламу, відрядні видатки тощо.

Всі ці видатки є об’єктами обліку. Також необхідні постійний облік і
контроль доходів, одержаних банком в вигляді платежів клієнтів та інших
позичальників за надані ним послуги й виконані для них роботи. Видатки
входять до складу активу балансу, доходи – до пасиву.

Нарешті, останньою групою об’єктів бухобліку в банку є фінансові
результати статутної діяльності. Вони дозволяють контролювати й
аналізувати склад прибутків і збитків банку від основної діяльності, а
також доходів і видатків, які одразу відносять чи до складу збитків, чи
прибутків (одержані й сплачені штрафи, суми викрадень і розтрат тощо).
Тривалий збиток як результат статутної діяльності неможливий, бо він
веде до банкрутства (якщо видатки банку перевищують його доходи).

При обчисленні фінансового результату діяльності банку враховують весь
обсяг одержаних доходів і зроблених видатків оборотами, що зростають як
за звітний квартал, так і за звітний рік, що й дозволяє обчислювати
балансовий прибуток чи збиток.

Прибуток являє собою статтю пасиву балансу, а збиток – статтю активу.

“Всі зміни у складі коштів банку та їхніх джерел (ресурсів), формування
доходів, видатків банку, виявлення фінансових результатів відбуваються
внаслідок певних банківських операцій (угод). Банківська операція, або
угода, — кожен факт, що відбувся, оформлений документом, такий, що
викликає зміни як у діяльності банку, так і в його балансових
показниках” [1,8].

2. Банківські інвестиційні операції.

Інвестиції — це витрати на виробництво та нагромадження запасів
виробництва, або ж сукупність витрат, які реалізуються у формі
довгострокових вкладень капіталу в промисловість, сільське господарство,
транспорт, будівництво та інші галузі народного господарства.

Згідно з законодавством інвестиції поділяються на:

1. Капітальні (придбання будівель, споруд, інших об’єктів нерухомості,
інших основних фондів та нематеріальних активів).

2. Фінансові (придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів
та інших фінансових інструментів). У свою чергу, фінансові інвестиції
розрізняються як:

· прямі інвестиції — передбачає внесення коштів чи майна до статутного
фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою
юридичною особою;

· портфельні інвестиції — придбання цінних паперів та інших фінансових
активів за кошти на біржовому ринку;

3. Інвестиції під реінвестиції — здійснення капітальних чи фінансових
інвестицій за рахунок прибутку, отриманого від інвестиційних операцій.

Цілі інвестиційної діяльності комерційного банку полягають у додержанні
безпеки банківських коштів, забезпеченні їх диверсифікації, доходу та
ліквідності.

Участь банків в інвестиційному процесі може здійснюватися за двома
напрямами:

· за допомогою механізмів фондового ринку;

· за допомогою механізмів середнього та довгострокового кредитування.

Комерційні банки повинні в своїй інвестиційній діяльності мати тісний
контакт з підприємствами. У випадку створення нового підприємства
заснування його можливе за допомогою банківського капіталу як в рамках
фінансово-промислових груп, так і поза ними. Фінансово-промисловими
групами вважаються ті організації та структури, які утворюються шляхом
об’єднання промислового і фінансового капіталів. В Україні банкам
заборонено виступати в ролі головного підприємства згідно з Законом «Про
фінансово-промислові групи».

Комерційний банк може брати участь у санації підприємства: він дає кошти
підприємству, натомість одержує його цінні папери. Також можлива і
передача державної частки капіталів підприємства в довірче управління
банку, замість чого банк зобов’язується інвестувати певну суму коштів у
це підприємство.

За допомогою механізмів середнього та довгострокового кредитування
комерційний банк може брати участь в інвестиційному процесі.
Довгострокові кредити банку є однією з найпоширеніших форм цієї участі.
На відміну від засновницьких операцій, використання банківського кредиту
стимулює споживачів інвестицій ефективніше використовувати кошти, щоб
забезпечити погашення кредиту та відсотків за його користування.

Призначенням довгострокового кредитування є впровадження прямих
інвестиційних заходів, реалізації витрат на придбання елементів
основного капіталу.

До об’єктів довгострокового кредитування відносяться:

· будівництво нових підприємств;

· реконструкція, технічне переозброєння і розширення підприємств;

· організація випуску нової продукції;

· придбання науково-технічної продукції, інтелектуальних цінностей та
інших об’єктів власності;

· здійснення екологічних заходів.

Основними джерелами ресурсів для довгострокового кредитування можуть
виступати власні кошти банку, державні кошти, а також залучені банком
ресурси.

У процесі надання довгострокового кредиту потенційний позичальник, окрім
стандартного переліку документів, має подати за узгодженням з банком
такі матеріали:

· проектно-кошторисну документацію;

· основні техніко-економічні показники проекту;

· контракт на будівництво;

· документи на право землекористування;

· позитивне рішення екологічної експертизи;

· план технічного переозброєння. 

На основі поданих документів у банку проводиться оцінка
кредитоспроможності позичальника, а також попередня інженерно-економічна
експертиза проекту. Спеціалісти банку визначають доцільність надання
кредиту та його економічну ефективність. Також вони вирішують проблему
потреби у довгостроковому кредитуванні шляхом визначення повної вартості
витрат на впровадження заходів за умови, що кредит є єдиним джерелом
фінансування проекту, або ж різниці між вартістю цих витрат і власними
коштами позичальника, якщо існують інші джерела фінансування проекту. 

Видача довгострокового кредиту може здійснюватися одночасно або поетапно
(в міру виконання будівельно-монтажних робіт, придбання
товарно-матеріальних цінностей тощо). Відсоткова ставка за кредит
обумовлюється з урахуванням терміну позички, рівня ризику, кредитної
історії клієнтів. Загальний термін користування кредитом складається з
нормативного часу здійснення витрат і часу, протягом якого цей кредит
повертається банку.

Деякі особливості має проектне фінансування інвестиційних проектів.
Проектне фінансування — це таке фінансування інвестиційних проектів,
коли основним забезпеченням наданих коштів є сам проект, тобто доходи,
які в майбутньому отримає підприємство, що здійснює будівництво чи
реконструкцію. Тобто, проектне фінансування ґрунтується на
життєздатності самого проекту без урахування платоспроможності його
учасників та їх гарантій.

При проектному фінансуванні джерелом погашення заборгованості виступають
грошові потоки, які генеруються в результаті реалізації проекту.

Для прийняття рішення про таке фінансування висувається вимога участі у
проекті значної частки власних коштів замовника.

Розрізняють такі типи проектного фінансування:

1. Без будь-якого регресу на позичальника: банк-кредитор бере на себе
весь ризик, оцінюючи лише ймовірні доходи від проекту.

2. Без регресу на позичальника в період, що йде за впровадженням проекту
в експлуатацію: підрядники гарантують оплату, дотримання кошторисної
вартості проекту і за певних умов відшкодовують збитки, пов’язані із
затримкою введення об’єкта в експлуатацію.

3. З повним регресом на позичальника: кредитор не бере на себе ризики, а
надає кошти під гарантію організаторів проекту.

Обсяги державного кредитування, напрями, а також об’єкти кредитування
визначаються в Україні державною програмою економічного та соціального
розвитку країни. Рішення про надання кредиту за рахунок державних
коштів, а також розмір процентної ставки визначаються Національним
банком України, Міністерством фінансів та Міністерством економіки. Потім
НБУ укладає кредитну угоду з комерційним банком, а той, у свою чергу, —
з клієнтом.

Щодо контролю за цільовим використанням державного кредиту, то його
здійснює НБУ, а контроль за своєчасним поверненням коштів до бюджету —
Міністерство фінансів або Головне управління Державного казначейства
України.

Згідно з чинним законодавством комерційні банки в Україні можуть
поєднувати банківські, інвестиційні та страхові операції. Участь
комерційних банків в інвестиційному процесі має як позитивні, так і
негативні моменти. 

До позитивних можна віднести наступні:

1. Допуск банків на фондовий ринок сприятиме конкуренції між його
учасниками, що означає зменшення витрат емітентів та інвесторів.

2. Вкладення банком коштів у цінні папери диверсифікує його активи, що
підвищує стабільність банку, а отже, і надійність збереження коштів
вкладників.

3. Взаємопроникнення банківського та промислового капіталу покращує
потік інформації, посилює конкурентноздатність банків та виробничого
сектора. Володіючи акціями підприємства, банки отримують доступ до
депозитів, а також мають вплив на підприємство у повернені кредитів.

Проте є ряд негативних аспектів щодо участі комерційних банків в
інвестиційному бізнесі:

1. Операції з цінними паперами є більш ризиковим видом діяльності, ніж
банківська справа.

2. Збитки банків від зміни курсової вартості цінних паперів або
невдалого їх розміщення при емісії цінних паперів можуть зашкодити
інтересам банків, дестабілізувати банківську систему.

3. Наявність системи страхування депозитів зменшує самосвідомість
банкірів.

4. Поєднання банківського та інвестиційного бізнесу здатне спричинити
конфлікт інтересів між структурними підрозділами банку.

5. Занадто близькі відносини банку та підприємства внаслідок володіння
банком пакетом акцій можуть спричинити ситуацію, коли в разі погіршення
фінансового становища підприємства банк буде продовжувати його
кредитування, щоб запобігти збиткам від зниження курсової вартості
акцій.

Професійна діяльність на ринку цінних паперів — це підприємницька
діяльність з перерозподілу фінансових ресурсів за допомогою цінних
паперів й організаційного, інформаційного, технічного та іншого
обслуговування випуску обігу цінних паперів, що є, як правило, виключним
або переважним видом діяльності. Професійну діяльність на ринку цінних
паперів здійснюють юридичні і фізичні особи тільки на підставі
спеціальних дозволів (ліцензій), що видаються в порядку, встановленому
чинним законодавством і нормативними документами Державної комісії з
цінних паперів і фондового ринку.

В Україні зараз випускаються та перебувають в обігу такі види
цінних паперів: акції, облігації внутрішньої республіканської і місцевої
позик, облігації підприємств, казначейські зобов’язання, ощадні
сертифікати та векселі.

Згідно з чинним законодавством комерційні банки можуть здійснювати
операції з цінними паперами у таких напрямах:

1. Як емітенти цінних паперів (випуск акцій, облігацій, ощадних і
депозитних сертифікатів, емісія банківських векселів). 

2. Як інвестори (вкладання коштів банків у цінні папери).

3. Як посередники, що виконують операції з цінними паперами в інтересах
та за дорученням своїх клієнтів (брокерські операції, дилерські,
довірчі, реєстраторські, депозитні, розрахунково-клірингові,
консультаційні). 

Діяльністю по випуску цінних паперів визначається виконання
торговцями цінних паперів за дорученням від імені та за рахунок емітента
обов’язків по організації передплати на цінні папери або їх реалізації
іншим способом. При цьому торговець може брати на себе зобов’язання
викупити в емітента нереалізовані цінні папери.

Обігом цінних паперів називають укладання та виконання угод щодо
цінних паперів, яке не пов’язане з їх випуском.

Торгівля цінними паперами — це здійснення угод щодо цінних
паперів, які передбачають оплату цінними паперами проти їх поставки
новому власнику на підставі договорів доручення чи комісії за рахунок
своїх клієнтів (брокерська діяльність), або від свого імені і за свій
рахунок з метою перепродажу третім особам (дилерські чи комерційні
операції).

Іншим видом діяльності комерційного банку на ринку цінних паперів
є депозитарна, тобто діяльність з надання послуг щодо зберігання цінних
паперів та обліку прав власності на цінні папери, а також обслуговування
угод з цінними паперами. Вона може здійснюватися юридичними особами, що
одержали в установленому порядку дозвіл Державної комісії з цінних
паперів та фондового ринку на здійснення депозитарної діяльності.
Порядок видачі дозволу комерційним банкам на здійснення депозитарної
діяльності затверджено Державною комісією з цінних паперів і фондового
ринку 08.05.98 № 57.

Обслуговування обігу державних цінних паперів та депозитарна
діяльність щодо державних цінних паперів здійснюється депозитарієм НБУ,
який є складовою верхнього рівня Національної депозитарної системи
України (Закон «Про Національну депозитарну систему та особливості
електронного обігу цінних паперів в Україні»).

Депозитарій НБУ здійснює такі види депозитарної діяльності:

· зберігання та обслуговування обігу державних цінних паперів та
операцій емітента щодо випущених ним державних цінних паперів;

· кліринг і розрахунки за угодами щодо державних цінних паперів.

Власник цінних паперів чи особа, яка діє за його дорученням, що
користуються послугами депозитарію зі зберігання цінних паперів та
обліку прав власності на них, є його депонентами (клієнтами).
Взаємовідносини між депозитарієм і депонентом регулюються договором,
укладання якого не обумовлює перехід до депозитарію прав власності на
цінні папери депонента.

Депозитарна діяльність поділяється на такі види:

· відповідальне зберігання та облік прав власності на цінні папери;

· депозитарні операції з цінними паперами, тобто комплекс облікових дій,
результатом яких є зміна залишків на рахунку депо (депозитарного
обліку);

· розрахунково-клірингові операції по угодах з цінними паперами, які
укладаються на фондових біржах або в електронних
торговельно-інформаційних мережах. 

Комерційні банки можуть здійснювати діяльність з управління
цінними паперами, тобто таку, що ведеться від свого імені за винагороду
на підставі відповідного договору протягом терміну, визначеного стосовно
управління переданими у володіння цінними паперами, які належать на
правах власності іншій особі, в інтересах цієї особи або визначених цією
особою третіх осіб.

У процесі здійснення професійної діяльності на ринку цінних
дилерів комерційні банки можуть надавати послуги, які безпосередньо
сприяють укладанню цивільно-правових угод з цінники паперами на
біржовому та позабіржовому ринках цінних паперів.

У банківській практиці вкладення коштів у цінні папери називаються
інвестиціями. Останні певним чином відрізняються від кредитів:

1. Позичка припускає використання коштів протягом відносно короткого
проміжку часу з умовою повернення її або її еквівалента. Інвестування
передбачає вкладання грошей з метою забезпечення надходження коштів
протягом порівняно тривалого часу до того, як вкладені кошти повернуться
до власника.

2. При банківському кредитуванні ініціатором угоди, як правило, виступає
боржник, а при інвестуванні — банк, який намагається купити активи на
ринку.

3. При кредитуванні банк часто є єдиним чи одним з не багатьох
кредиторів, тоді як при інвестуванні він є одним з багатьох інвесторів.

4. Кредитування пов’язане з особистими відносинами банку з
позичальником, а інвестування є знеособленою діяльністю.

Проте між кредитними та інвестиційними операціями існує і тісний
зв’язок:

• зазначені операції найбільш прибуткові, а значить — найбільш
ризиковані;

• банки зобов’язані підтримувати оптимальну структуру своїх активів і
залежно від економічної ситуації змінювати її на користь кредитів або на
користь інвестицій.

& ( * 6 N

P

O

ae

ae

|

~

&

(

*

,

.

0

2

4

6

8

:

< >

@

B

D

F

F

H

J

L

N

Oe

O

~ o X

o

i 6 yyyyooiaaaaUeOOOOUeAEAEAEAE

&

&

„Ae ¤x^„`„Ae

/сть вкладень, безпека вкладень, ризик інвестицій та ліквідність
вкладених коштів.

Жоден цінний папір не відповідає всім зазначеним цілям. У процесі
управління портфелем цінних паперів банк може досягти компромісу між
інвестиційними цілями або ж робити акцент на якійсь з них.

Сукупність цінних паперів, придбаних банком шляхом активних операцій з
метою отримання прибутків, складає його інвестиційний портфель. У цю
сукупність входять зобов’язання, які обертаються на ринку у вигляді
акцій, облігацій та векселів.

Участь банку в капіталі акціонерного товариства дозволяє отримувати
дивіденди на вкладений капітал, а також бути співвласником даного
товариства.

Номінальна вартість акції не має нічого спільного з курсовою ціною
(продажна ціна у певний період часу), по якій продають і купують акції
на біржі. Курсову ціну акції там визначають попит та пропозиція. За
акціями не існує терміну погашення, тому їх можна розглядати як довічну
ренту. Ціну акції можна визначити, дисконтуючи суму дивідендів за
нескінчений період:

де: P — ціна акції;

D — постійний річний дивіденд на акцію;

К — річна ставка дисконту (очікувана ставка доходу).

Дисконтна ставка — це відсоткова ставка, яка застосовується до майбутніх
платежів, щоб врахувати ризик і непевність, пов’язану з фактором часу.
Очікувана ставка дисконту залежить від основної реальної норми процента,
який існує для інвестицій з мінімальним ризиком, від премії за кредитний
ризик, від очікуваного рівня інфляції і від строку погашення цінного
паперу. Якщо в майбутньому інфляція буде більшою, чим очікувалось, то
кредитори програють, а позичальники виграють, якщо інфляція буде меншою,
чим очікувалось, то виграють кредитори, а позичальники програють. 

Попереднє рівняння можна переписати у вигляді простої формули:

Власники привілейованих акцій регулярно одержують фіксовані дивіденди
від компаній, які випускають акції. Тому ціну привілейованої акції легко
визначити за вказаною формулою.

Складнішим є визначення ціни звичайної акції. За звичайними акціями
величина дивідендів заздалегідь не фіксується і відсутні гарантії на
їхнє одержання. Розмір дивідендів зумовлений величиною прибутку
компанії.

Якщо розмір дивідендів не змінюється, то ціна акції розраховується за
вказаною вище формулою.

У тому випадку, коли розмір дивідендів постійно зростає, фомула ціни
акції трансформується:

де: Р — ціна звичайної акції;

— останній сплачений дивіденд на акцію;

— дивіденд на акцію через рік;

К — річна очікувана ставка доходу (ставка дисконту);

g — постійний очікуваний темп приросту дивіденду. 

У тому випадку, коли дивіденди на звичайну акцію зростають
нерівномірно, то слід обрахувати майбутні дивіденди окремо за кожен
період, потім дисконтувати ці суми до теперішньої вартості і додати
отримані результати.

Вкладення в облігації є менш ризикованими у порівнянні із вкладеннями в
акції. Самими надійними і безпечними на фондовому ринку є державні
боргові зобов’язання. В Україні поки що важко гарантувати ліквідність
урядових запозичень із-за економічної нестабільності та дефіциту
державного бюджету.

Комерційні банки можуть купувати боргові цінні папери на дату їх випуску
або після цієї дати протягом строку їх дії. Боргові цінні папери можуть
бути придбані за номіналом, з надбавкою (премією) або знижкою
(дисконтом). Премія — це перевищення ринкової вартості (вартості
придбання) облігації над її номінальною вартістю без врахування
нарахованих на час придбання відсотків (купона). Дисконт — це різниця
між номінальною вартістю облігації та її ринковою вартістю (вартістю
придбання), якщо ринкова вартість нижча номінальної без врахування
нарахованих на час придбання відсотків.

Формула розрахунку ціни купівлі-продажу однієї облігації така: 

V = Н + P,

де: V – ціна купівлі-продажу;

Н – номінальна вартість однієї облігації;

P – премія або дисконт.

Виходячи з бажаної дохідності можна розрахувати курсову різницю по одній
облігації за формулою:

де: P – премія або дисконт;

D – дохід по облігації;

C — бажана дохідність облігації;

к – C : 100%;

n — кількість днів до погашення;

Н – номінальна вартість однієї облігації.

Т — максимальна кількість днів у році за умовами угоди.

Формула розрахунку дохідності облігації при придбанні така:

де: С – дохідність облігації, %;

D – дохід по облігації;

P — премія або дисконт;

V – ціна придбання облігації;

n — кількість днів до погашення;

Т — максимальна кількість днів у році за умовами угоди.

Розглянуті вище формули застосовуються для облігацій з термінами
погашення до 1 року.

Для визначення ціни облігації з терміном погашення понад 1 рік
застосовується така формула:

 

де: P — вартість облігації;

Н — номінальна вартість облігації;

D — річний купонний дохід на облігацію;

К — річна очікувана ставка доходу на облігацію (або дохід на облігацію
при її погашенні);

n — термін розміщення облігації.

Таким чином, ціна облігації складається із суми теперішньої вартості
грошового потоку майбутніх відсоткових платежів плюс теперішня вартість
суми облігації, яка погашається при настання строку. Ціна облігації може
бути вищою за номінал і нижчою від нього. Вона прямо пропорційна
купонній відсотковій ставці та обернено пропорційна ставці очікуваного
доходу.

Як правило, розрахунок ціни облігації складніший, ніж у наведеній
формулі. При її визначення можуть додатково враховуватись такі фактори:

·       скільки разів протягом року нараховуються відсотки купонного
доходу;

·       за якою ставкою оподатковується купонний дохід за облігацією та
очікуваний дохід за облігацією при її погашенні;

·       за який час до отримання наступного купонного доходу купується
облігація.

Здебільшого у біржових зведеннях наводять не ринкову ціну облігації, а
її курс, що дорівнює відсотковому співвідношенню ринкової ціни та
номіналу. Це роблять для того, щоб відбити попит на певну облігацію і
очікуваний дисконт. Наприклад, облігація номіналом 1000 грн. продається
за курсом 85. Це означає, що її ринкова ціна складає 850 грн.

Найважливішою характеристикою облігації є її дохідність. Розрізняють
такі види дохідності: купонну, поточну та повну.

Купонна дохідність визначається відносно номіналу і показує, який
відсоток нараховується щорічно власникові облігації. Ця ставка
встановлюється згідно з умовами випуску.

Поточна дохідність визначає відсоток, який щорічно одержує власник
облігації на інвестований капітал. Вона розраховується як відсоткове
співвідношення між річним купонним доходом від облігації і тією ціною,
за якою інвестор її придбав. Слід розрізняти дохідність, що наводиться у
біржових зведеннях, і дохідність для певного інвестора: у першому
випадку використовується поточний курс цінного паперу, у другому випадку
у знаменнику записують курс, за яким облігацію купив інвестор.

Повна дохідність характеризує не тільки поточний дохід за облігацією, а
й виграш (збиток), що його одержує інвестор, погашаючи облігацію за
ціною, вищою або нижчою за ціну купівлі. 

Активні операції комерційних банків включають також облік і дисконт
векселів.

Вексель — це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання
векселедавця сплатити після настання терміну визначену суму грошей
власнику векселя.

Якщо векселедержатель зацікавлений у достроковому поверненні коштів,
відвернених у розрахунках, він може продати боргове зобов’язання
комерційному банку. Вексель передається банку при наявності повного
передаточного напису — індосаменту, який означає перехід права одержання
платежу по векселю до банка.

За достроковий платіж банк утримує з номінальної суми векселя певну
винагороду на свою користь, тобто вексель оплачується із знижкою.
Різниця між сумою, яку банк заплатив, придбавши вексель, і сумою, яку
він отримав за цим векселем у строк платежу, називається врахуванням або
дисконтом.

Нарахування суми дисконту здійснюється за формулою:

 

де Д — сума дисконту;

Н — номінальна сума векселя;

к — річна ставка дисконту;

n — строк у днях від дня обліку до дня платежу;

Т — максимальна кількість днів у році за умовами договору.

Сума дисконту стягується банком ніби наперед, але зараховується на
дохідний рахунок банку тільки після отримання платежу за векселем.

Враховуючи вексель, банк отримує його у своє розпорядження, стає
кредитором — векселедержателем з усіма правами і обов’язками останнього
згідно з Положенням про вексель.

Інвестиційні операції, як і кредитні, приносять основну частину доходів
банку, також підлягають ризикам. Банківським інвестиціям властиві такі
ризики:

1. Кредитний ризик. Пов’язаний з імовірністю того, що фінансові
можливості емітента знизяться настільки, що він виявиться неспроможним
виконати свої зобов’язання щодо сплати основного боргу та доходів по
цінних паперах.

2. Ринковий ризик. Випливає з того, що за непередбачуваних обставин на
ринку цінних паперів або в економіці привабливість цінних паперів як
об’єкта грошових вкладень може бути частково втрачена, внаслідок чого їх
продаж стане можливим лише за умови великої знижки.

3. Процентний ризик. Пов’язаний з тим, що зростання чи зниження
процентних ставок негативно вплине на різницю між процентними доходами і
процентними витратами. Наприклад, зростання процентних ставок веде до
зниження ринкової ціни раніше емітованих зобов’язань.

4. Інфляційний ризик. Імовірність того, що ціни на товари і послуги, що
придбаваються банком, збільшаться або вартість активів банку буде
зведена до нуля через зростання цін.

З метою підвищення доходів, зменшення ризику втрати ліквідності в
нинішніх умовах комерційні банки застосовують дійові методи управління
інвестиційним портфелем, а саме:

1. Метод короткострокового акцепту. Цей метод відноситься до найбільш
обережних. Інвестиційний портфель банку повністю формується з
короткострокових цінних паперів (2 — 3 роки), що підвищує банківську
ліквідність. Цей підхід доцільний в період зростання процентних ставок.
Дохідність тут не розглядається як пріоритетна ціль.

2. Метод рівномірного розподілу коштів. Дозволяє зменшувати коливання в
доходах від цінних паперів і, хоча не приносить великих доходів,
гарантує відсутність значних втрат.

3. Метод довгострокового акцепту. Цей метод є протилежністю методу
короткострокового акцепту. Доцільний в період падіння ринкових норм
процента. На практиці є доступною переважно великим банкам, які мають
доступ до ліквідних коштів.

4. Метод процентних очікувань. Застосування цього методу пов’язане з
прогнозуванням динаміки процентних ставок і спекуляцією на цих змінах.

5. Метод «штанги». Цей метод є найбільш доцільним для комерційних
банків. При такому підході основна частина інвестиційного портфеля
складається з довгострокових зобов’язань, що врівноважуються
короткостроковими паперами, в той час як облігацій з середнім терміном
дуже мало або вони взагалі відсутні. 

Основним засобом зменшення ризику є диверсифікація вкладень, коли
капітал розподіляється між великою кількістю цінних паперів. При цьому
цінні папери купуються різних видів, різної якості та з різним терміном
погашення. За допомогою диверсифікації неможливо повністю позбавитись
ризику, але можна його зменшити.

При диверсифікації рекомендується обмежити вкладення коштів у певний вид
цінних паперів в розмірі 10% від загальної вартості інвестиційного
портфеля.

Коли інвестиційний портфель досягне такого стану, що інвестор
забезпечить необхідне досягнення інвестиційних цілей, він вважається
збалансованим.

Балансу можна досягнути за допомогою включення до інвестиційного
портфеля оборонних цінних паперів (облігацій, простих і привілейованих
акцій), що забезпечить надійність вкладень і стабільний дохід, та
агресивних цінних паперів (простих акцій), що забезпечують швидке
зростання капіталу.

3. Прибуток комерційного банку та його розподіл.

Вся господарська діяльність комерційного банку – здійснення банківських
угод — має назву статутна діяльність. Її проведення вимагає від
комерційного банку значних витрат, але крім витрат виникають доходи, як
результат діяльності комерційного банку. Результатом співставлення
доходів та витрат є фінансовий результат статутної діяльності, який
виступає у вигляді прибутку чи збитків.

Поняття доходності комерційного банки відображає позитивний
сукупний результат діяльності банку у всіх сферах його
господарсько-фінансової і комерційної діяльності. За рахунок доходів
банку покриваються усі його операційні видатки,
включаючи адміністративно-управлінські, формується прибуток
банку, розмір якого визначає рівень дивідендів, збільшення власних
коштів і розвиток пасивних і активних операцій.

Для оцінки доходів та видатків необхідно розрахувати загальну суму
доходів банку, отриманої їм за період, із наступним поділом її на види
доходів, що надійшли від проведення різноманітних видів банківських
операцій.

Валові доходи банку прийнято розділяти на процентні і непроцентні.

До процентних доходів банку відносяться:

нараховані й отримані відсотки по позичках у гривневому виразі;

нараховані й отримані відсотки по позичках в іноземній валюті.

Структура процентних доходів банку може бути подана також у вигляді:

процентних доходів, отриманих по міжбанківських позичках;

процентних доходів, що надійшли по комерційних позичках.

Непроцентні доходи складають:

доходи від інвестиційної діяльності (дивіденди по цінних паперах, доходи
від участі в спільній діяльності підприємств і організації й ін.);

доходи від валютних операцій;

доходи від отриманих комісій і штрафів;

інші доходи.

Також доходи можна розділити на банківські і небанківські.

Банківські доходи – це ті, що безпосередньо пов’язані з банківською
діяльністю.

Небанківські – ті, які не відносяться до основної банківської
діяльності, але забезпечують іі здійснення.

При оцінці доходів банку визначається питома вага кожного виду доходу в
їхній загальній сумі або відповідній групі доходів. Динаміка дохідних
статей може порівнюватися з попередніми періодами, у тому числі і по
кварталах. Стабільний і ритмічний приріст доходів банку свідчить про
його нормальну роботу і про кваліфіковане управління.

Після проведення оцінки структури доходів банку по укрупнених статтях
варто більш детально вивчити структуру доходів, що формують укрупнену
статтю, що займає найбільшу питома вагу в загальному обсязі доходів.

Аналізуючи одночасно доходи конкретного банки і динаміку структури
активу балансу, можемо зробити висновок, що не всі активи банку
приносять йому адекватний прибуток. Це відноситься до активів, що
звичайно не приносять доходу (наприклад, кошти в касі і на
кореспондентському рахунку, резерви в НБУ і власні основні засоби), а
також до таких активів, як цінні папери й інші права участі, придбані
банком і нематеріальні активи. Це означає, що якість спільних проектів,
придбаних цінних паперів і нематеріальних активів є вкрай невисокою.

Отже, доход комерційних банків залежить від норми прибутку по позичкових
і інвестиційних операціях, розміру комісійних платежів, стягнутих банком
за послуги, а також від суми і структури активів.

Доходність банка є результатом оптимальної структури його
балансу як у частині активів, так і пасивів, цільової спрямованості в
діяльності банківського персоналу в цьому напрямку. Іншими важливими
умовами забезпечення доходності банка є раціоналізація
структури видатків і доходів, розрахунки процентноЇ маржу і
виявлення тенденцій у доходності позичкових операцій, планування
мінімальної дохідної маржї для прогнозування орієнтованого рівня
відсотків по активних і пасивних операціях. Умовою доходності
банківської діяльності безумовно є підтримка ліквідності,
управління банківськими ризиками, їхня мінімізація.

Оцінка витрат банка здійснюється по тієї ж схемі, що й оцінка його
доходів. Валові витрати банку можна розділити на процентні і
непроцентні.

Процентні витрати складають:

• нараховані і сплачені відсотки в гривнях;

• нараховані і сплачені відсотки у валюті.

До непроцентних витрат відносять:

операційні витрати:

сплачені комісійні по послугах і кореспондентських відносинах;

витрати по операціях із цінними паперами;

витрати по операціях на валютному ринку;

витрати по забезпеченню функціонування банку:

витрати на утримання апарата управління;

господарські витрати;

інші витрати:

штрафи, пені, неустойки сплачені;

відсотки і комісійні минулого років і т.д.

Найбільше значними статтями операційних витрат банку традиційно є
витрати:

• по виплаті відсотків по поточних і строкових вкладах;

• пов’язані з виплатою комісійних іншим банкам і іншим фінансово-
кредитним заснуванням за надані послуги;

• по утриманню й експлуатації будинків і устаткування;

• на заробітну плату персоналу;

• на створення спеціальних резервів.

У останні роки спостерігається зріст питомої ваги видатків на виплату
відсотків по вкладах клієнтів. Це пояснюється, по-перше, підвищенням
рівня процентних ставок по депозитах у результаті посилення конкурентної
боротьби і, по-друге, збільшенням питомої ваги депозитних рахунків у
загальній сумі притягнутих коштів.

Банки, що виконують міжнародні розрахункові операції, сплачують
комісійні банку, що виконує доручення на здійснення операцій
(акредитивних, інкасових і ін.). Але кінцевим платником виступає клієнт
банку, із доручення якого проведена операція. Банк у повному обсязі
списує з його рахунку сплачену їм комісію.

Видатки банку на утримання й експлуатацію будинків і устаткування,
оплату персоналу і соціальні посібники носять щодо постійний характер.
Їхня питома вага в загальній сумі видатків банку дуже значний.

Визначена частина коштів банка витрачається на створення резервів. Інші
видатки в рахунку прибутків і збитків банку показуються по статті «Інші
операційні видатки». Це внески, видатки на рекламу, інвентар і
матеріали, на оплату послуг аудиторських фірм, судові і транспортні
витрати, а також деякі види податків.

Зріст операційних видатків не тільки відбиває несприятливий стан
кон’юнктури ринку, на якому банк залучає ресурси, але і може свідчити
про погіршення менеджменту. Особлива увага заслуговує оцінка двох груп
статей: видатки, пов’язані з забезпеченням функціонування банку
(особливо адміністративно-господарські) і видатки, пов’язані з
підвищенням ризикованості банківської діяльності (створення обов’язкових
і інших страхових резервів).

Одна з основних цілей комерційних банків — це одержання прибутку, що є
джерелом виплати дивідендів акціонерам (пайовикам), створення фондів
банку, базою підвищення добробуту робітників банку і т.д. Прибуток
банку являє собою різницю між його валовими доходом і витратами, тобто
це – фінансові результати діяльності комерційного банку, які
відображаються в звіті про фінансові результати комерційного банку.

Відповідно до діючої методики, комерційні банки визначають прибуток або
збитки від своєї діяльності раз в квартал, в останній операційний день
кварталу. Протягом кварталу прибутки і витрати враховуються наростаючим
підсумком. Розподіл прибутку банку здійснюється по підсумкам діяльності
за рік відповідно до рішення загальних зборів акціонерів (пайовиків)
банку.

Прибуток комерційних банків оподатковується згідно Закону «Про
оподаткування прибутку підприємств» по ставці 30 %.

Після сплати податків і штрафів, що накладаються податковою інспекцією,
Національним банком України і іншими органами з прибутку банку
проводяться відрахування в його резервний фонд в розмірі не менш ніж 5
% прибутку, що залишається в розпорядженні банку. Потім здійснюються
відрахування в фонди економічного стимулювання банку, на добродійні і
спонсорські заходи, на виплату винагород керівництву банку. З суми, що
залишилася виплачуються дивіденди акціонерам (пайовикам).

Якщо і після цього залишається нерозподілений прибуток, він може бути
направлений на індексацію акцій (паїв) або ж на приріст капіталу банку.

Збитки банку по підсумкам діяльності за рік покриваються за рахунок
резервного фонду, а при його недостатності — за рахунок зменшення
капіталу.

При збитковій діяльності банку акціонерами (пайовиками) або Національним
банком України вирішується питання про доцільність його подальшого
функціонування : збереження, реорганізація або ліквідація.

Прибуток є найважливішим показником оцінки діяльності комерційних
банків. Він використовується аналітиками для визначення рейтингів банків
на основі їх балансів.

Список використаної літератури:

1. Бойко Т. М. Колективні інвестиції. М.: Центр колективних інвестицій,
Фонд інформаційної підтримки правової економіки, 1997. — 93 с.

2. Мозговий О. М. Фондовий ринок України. — К.: Фенікс, 1997. — 276 с.

3. Івченко В. А. Куди йде український фондовий ринок і яким шляхом? //
Цінні папери України. — 1998. — № 5. — С. 3 — 4.

4. Матеріали сьомого засідання Координаційної ради при Президентові
України з питань функціонування ринку цінних паперів в Україні. —
К. —22 груд. — 1999 — 23 с.

5. Рід Е., Коттер Р., Сміт Р. Комерційні банки.

6. Миловидов В.Д. Сучасна банківська справа; Досвід США. МГУ 1992р.

7. В.М. Усоскін. Сучасний комерційний банк. Управління та операції.
“Фазар — Феро” 1994р.

8. Савдакасов К. Комерційні банки. Управлінський аналіз діяльності. “Ось
–89” 1998р.

PAGE

PAGE 18

Похожие записи