Реферат на тему:
Філософія духу. епістемологія
1. Суть пізнання
Епістемологія (від грецького-Предмет пізнання знання) – галузь
філософії, що вивчає проблеми природи пізнання, ставлення знання до
реальності, досліджує загальні передумови пізнавального процесу,
з’ясовує умови його істинності.
Пізнання охоплює знання і засоби здобування. Знання – уявлення про
предмет пізнання. Предметом пізнання можуть бути події матеріального
світу і свідомості, ситуації, тіла і процеси. Знання предмета, який не
створено людиною, виглядає як відповідь на запитання: «Що є предметом?».
Скорочено таке знання іменують: знати, що.
Знання предмета, створеного або створюваного людиною, може виявитися
відповіддю не лише на питання: «Що є предметом?», але й на запитання:
«Як створити предмет?». Знання відповіді на питання скорочено іменують:
знати, як. Засобами пізнання можуть служити речі і процеси природного
або штучного походження, що використовуються людиною в пізнанні: органи
чуттів, прилади і спостереження за їх допомогою, експеримент і
вимірювання в ньому, мислення в поняттях та інтуїція.
Засоби пізнання покликані забезпечити перехід від пізнання до знання і
його носія – людини, яка застосовує засоби пізнання. Таке покликання
обумовлює їх залежність від властивостей людини і предмета пізнання.
Розкриття суті пізнання вимагає не тільки встановлення його змісту,
елементів, але й виявлення їх ролі у взаємозв’язках.
Суб’єкт пізнання – це людина, яка володіє свідомістю, здатна споглядати
і перетворювати світ. Об’єкт пізнання – це частина світу, що стала
предметом споглядання і перетворення людиною. Співвідношення споглядання
і перетворення визначається можливостями людини і властивостями об’єкта
пізнання. Безпосередній зв’язок пізнання з практикою визначає донаукове
так зване стихійно-емпіричне, буденне пізнання, що виникає разом з
формуванням людського суспільства і реалізується людьми в процесі всіх
видів їх життєдіяльності. Якщо ж не ставиться будь-яка пізнавальна мета,
що стосувалась б практики, то таке пізнання є стихійним і разом з тим
емпіричним, бо не йде далі окремих тверджень про різні властивості та
окремі стосунки предметів повсякденного досвіду. Донаукове
стихійно-емпіричне пізнання є й формою практики, бо безпосередньо
вплетене в практичну діяльність. Метою ж пізнання є не пізнання світу, а
саме виробництво предметів, що зрештою неможливе без певного знання про
предмети та знаряддя праці, способи їх зміни, застосування та ін. А це
вже не означає, що практика зумовлена пізнанням. Знання, що виникає,
іманентне практиці, що зумовлює її якісну визначеність як специфічно
людської форми діяльності. Філософ Френсіс Бекон підкреслював: якщо самі
поняття, будучи основою всього, спутані і необдумано абстраговані від
речей, то нема нічого міцного в тому, що побудовано на них.
Співвідношенням споглядання і перетворення задається і знання, що
набувається: опис явищ або відтворення суті, знання що або знання як.
Визначення суті пізнання залежить від елементів, що приймаються у ньому,
відносини між ними. Якщо об’єкт пізнання вважається первинним і
незалежним від суб’єкта, а засобам пізнання приписується перетворення
об’єкта пізнання, то суть пізнання може бути визначена як відображення
внутрішніх, стійких, необхідних, загальних властивостей об’єкта. Якщо
об’єктом пізнання вважати мету пізнання, тобто замінити об’єкт пізнання
метою у вигляді почуття задоволення, впевненості або успіху, як бажаних
елементів великої кількості переживань людського досвіду, то суттю
пізнання виявляється пристосування у межах досвіду переживань. Якщо
проголосити приховану, внутрішню схожість об’єкта і суб’єкта пізнання,
то суть пізнання уявляється у вигляді осягнення тотожності об’єкта і
суб’єкта, прихованої за їх зовнішньою відмінністю. Існує багато інших
визначень суті пізнання, і всі визначення передбачають знання того, хто
дає визначення предметів, явищ, суті світу повсякденності, знання самих
елементів і процесів пізнання.
Знання – продукт суспільно-трудової і ро зумової діяльності людей, що є
ідеальне відтворення у мовній формі об’єктивно-закономірних зв’язків
практично перетвореного об’єктивного світу. Суть знання не може бути
розкрита без з’ясування суспільного характеру людської практики. Знання
виникає тоді, коли предметом пізнання стає пізнання, або, що є тим
самим, досвід людського пізнання. Якщо досвід пізнання не виступає
частиною досвіду того, хто пізнає, то він (досвід) уявляється у вигляді
матеріальних предметів, засобів пізнання, мовних, письмових або
предметних утілень знання. У будь-якому випадку, досвід пізнання
попередників і сучасників, тобто чужий досвід пізнання, даний тому, хто
пізнає, тільки матеріальними знаками пізнання. Тоді ж пізнання у вигляді
образів свідомості існує у голові суб’єкта пізнання. Пізнання неможливе
без суб’єкта пізнання, без його свідомості. Вивчення досвіду пізнання
вимагає осягнення чужої свідомості, також даної лише матеріальними
знаками. Бажання осягти чужу свідомість, зокрема, виправдано сподіванням
узнати справжній процес пізнання, завжди тією чи іншою мірою неповно або
викривлено представлений усними і письмовими повідомленнями про нього.
Якщо чужа свідомість виражена не загальноприйнятими знаками, то їх
намагаються перевести у загальноприйнятні. Прикладами переведення
служать розшифровка або витлумачення письмових свідоцтв, розкриття
секретів виготовлення виробів і встановлення значень культових символів.
Як правило, одне і теж переводиться великою кількістю способів. Якщо
чужа свідомість виражена загальноприйнятими знаками, то вона може бути
осягнена їх користувачами. І якщо свідомість відтворює пізнання, то
осягається іншим суб’єктом як мислене уявлення одного з видів досвіду
пізнання.
Чому один із багатьох видів, а не єдино можливий вид досвіду пізнання?
Тому що пізнання означає мислений і, можливо, практичний вихід за межі
даного нового, який вимагає залучення іншого, відмінного від даного.
Таким іншим стають матеріальні предмети і процеси, що оточують дане, і
засоби пізнання суб’єкта, їх відмінність від даного надає кожному з них
характер рівноцінної можливості використання у якості предмета і засобу
пізнання. Рівноцінність можливостей долається суб’єктом пізнання шляхом
вибору деяких з них на підставі визнаних ним критеріїв. Критерії вибору,
або віддання переваги, обумовлено факторами соціального середовища і
особистими нахилами суб’єкта пізнання. Підходи у пізнанні даного і
уявлення самого процесу пізнання визначаються різними у віруючої людини,
містика, математика або експериментатора, навіть при однакових
матеріальних утіленнях результатів пізнання.
2. Діалектика процесу пізнання
Скерованість пізнання на відкриття нового знання і різнорідність
елементів, що складають його (предмета і засобів пізнання, об’єкта і
суб’єкта пізнання) перешкоджає відтворенню пізнання в логічно
бездоганній теорії, оскільки переходи, що відбуваються у пізнанні,
суперечать законам тотожності і достатнього обґрунтування у формальній
логіці. Вимога до теорії пізнання бути послідовною, логічно бездоганною
заохочує лише примноження постулатів, що не можуть бути доведені.
Відмова від логічного пізнання надає теоріям пізнання описового
характеру, що не розкриває суть пізнання. Неповнота і недосконалість
логічного уявлення пізнання служать причиною множинності логічних
уявлень пізнання. У підсумку виявляється, що сам по собі
науково-технічний прогрес не визначає теорію пізнання, якій слід надати
перевагу, і знайомство з ним не звільняє від необхідності вивчати
гносеологію. А знайомство з теорією пізнання, що претендує на очевидну
бездоганність або таку, що сама собою розуміється, на універсальність не
може переконати у її одинокості і відсутності інших теорій, що роблять
видимими її слабкості. Не прагнучи до переказування великої кількості
теорій пізнання, що суперечать, можна почати однією з таких, що
видається кращою, а до інших звертатися в міру з’ясування її слабкостей.
На найбільш повне охоплення ступенів і елементів пізнання претендує
діалектична теорія пізнання. Претендуючи на універсальність, розглядає
усі інші теорії пізнання як однобокі, спрощені уявлення про пізнання. Зі
свого боку, інші теорії пізнання викривають діалектичну теорію у
слабкостях. Тому, якщо почати з викладу діалектичної теорії пізнання,
можна найбільш повно уявити пізнання і вказати на всі слабкості теорій
уявлень про пізнання, претендують на вичерпність.
Вихідними основами діалектичної теорії пізнання, спорідненими
переконанням здорового глузду, буденної свідомості, виступають
твердження про існування об’єктивного світу, його пізнаваності і
діалектичності (суперечливості, взаємопов’язаності сторін і
поступовості) пізнання. Утверджування не можуть бути доведені
теоретично, а приймаються як узагальнення усієї історії практики і
пізнання. Ставлення до них можна назвати вірою, але не релігійною і не
містичною, а розумною, виправданою досвідом пізнання і перетворення
світу. Заперечення тверджень і віра в інші твердження суперечать
здоровому глузду.
суть пізнання полягає у відображенні дійсності свідомістю людей.
Відображення свідомістю є єдністю споглядання і перетворення. Свідомість
належить суб’єкту пізнання, який є єдністю матеріального та ідеального,
що діє за допомогою знарядь праці, тіла і свідомості. Вказівка на
матеріальність суб’єкта пізнання показує приналежність його до
об’єктивного, природного, матеріального світу. Якщо суб’єкт пізнання –
людина матеріальна, то і всі її властивості природні, серед них – і
свідомість. Будучи природною, свідомість виявляється ланкою у ланцюгу
природного, ланкою, що зв’язує людину зі світом, а не відгороджує ЇЇ від
світу. Свідомість, як відображення, не є від природи перешкодою пізнанню
світу. Природність свідомості не заперечує специфіки відображення як
відображення його відмінності від того, що відображається: те, що
відображається, первинне і матеріальне, відображення вторинне й
ідеальне.
Важливим у процесі пізнання вважається положення: від живого споглядання
до абстрактного мислення і від абстрактного мислення до практики – такий
діалектичний шлях пізнання об’єктивної реальності. Положення можна
застосовувати до перших кроків пізнання людства і вказує усі необхідні
етапи сучасного пізнання з можливими перестановками у їх чергуванні.
Кожному етапу властива відносна відокремленість, тому що суб’єкт
пізнання є єдністю практичної дії, чуття і мислення. Перестановка етапів
пізнання неприпустима: стосовно кінцевого джерела пізнання і
скерованості процесу пізнання до кінцевої мети. Кожний етап відіграє
свою незамінну роль у пізнанні. Єдиним джерелом пізнання об’єктивного
світу є чуттєве відображення у формах відчуттів, сприймань і уявлень (що
приєднують до сприйнять пам’ять і уяву в наочних образах). Виправданням
такого стверджування служить присутність у мисленні понять з наочним
змістом, з одного боку, і відсутність мислення і керованої ним дії
суб’єкта при втраті чуттєвого контакту зі світом – з іншого боку.
Чуттєве відображення – продукт еволюції людини у процесі пристосування
до світу і пізнання його. Здатність відображати і кількість органів
чуття достатні для чуттєвого пізнання всього різноманіття явищ
дійсності. У сучасному пізнанні навіть ті п’ять органів чуття, що є,
далеко не завжди знаходять застосування усі, а більш за все
використовуються органи зору і слуху. За допомогою органів чуття
сприймаються індивідуальні особливості предметів, їх поява суб’єкта в
формі просторових конфігурацій, кольорів, зв’язків, запахів, смаків та
ін. Органи чуття засвідчують залежність властивостей предметів, що
сприймаються, від умов сприймання – навколишніх явищ і стану органів
чуття. Існує своєрідний зв’язок прояву органів чуття з інтенсивністю і
кольором освітлення, ступенем віддаленості спостереження відтінків
кольорів, запахів, смаків та ін. Органи чуття відображають усю
різноманітність властивостей предметів у конкретних умовах, що
змінюються. Але саме залежність властивостей, що сприймаються, від умов
сприймання вказує на те, що чуттєвому відображенню доступні лише
зовнішні, змінні, несуттєві, випадкові ознаки предметів, тобто їх явища,
а не суть.
Діалектична теорія пізнання характеризує чуттєві дані як відображення
об’єктивного світу у вигляді копій, фотографій, відображень і відкидає
уявлення їх у формі знаків або символів речей. Такого роду ставлення
вважається таким, що привносить елемент недовіри до чуттєвих даних, веде
до заперечення пізнання світу, а в підсумку – до агностицизму. На докір
прихильників знаково-символічного уявлення того, що відчуття кольорів,
запахів, смаків та ін. позбавлені подібності властивостей предметів,
дається відповідь, що такі відчуття – необхідні наслідки причинної дії
предметів на органи чуття, тоді як знаки або символи пропонують
випадкові зв’язки з предметами. Діалектичний підхід до пізнання, і до
чуттєвого пізнання, зокрема, дозволяє вважати чуттєві дані єдиним
джерелом знання, але не зводити усе знання до сукупності чуттєвих даних.
Чуттєві дані – це явище предметів, і словесне вираження їх виявляється
знанням явищ, зовнішнім описом предметів. У явищах дана суть предметів,
але не сама по собі, а у властивостях органів чуття, у їх станах,
ідеальна сторона яких виражена у відчуттях, сприйняттях і уявленнях.
Хоча в кожному уявленні суть дана тільки окремою стороною, даність її
сторони слід вважати повною, а не частковою, що дозволяє існувати
залишкові, який, за висловом Іммануїла Канта, не є ні в яких відносинах,
непізнаній «речі у собі». Повнота даності сторін суті явищ робить
достатніми чуттєві дані як джерело знань. Свідомості ж, мисленню, з
погляду діалектичного матеріалізму, недоступне зіткнення з матеріальним
світом своїми власними засобами, оминаючи тіло людини, її органи чуття,
тому що людина не має власного матеріального носія, відмінного від мозку
і здатного вступити у контакт з матеріальним світом. Звідси – одинокість
чуттєвих джерел знання.
ні, але й тваринам. По-справжньому людське знання є абстрактно-логічне
знання у формі понять, суджень і умовиводів, досягається діяльністю
розуму, мислення, унаслідок чого пов’язаний з ним етап пізнання
називають раціональним пізнанням. Раціональне пізнання здійснюється
шляхом абстрагування, ідеалізації, екстраполяції і конструювання (або
засобами, еквівалентними в сукупності). Абстрагування – відволікання від
несуттєвих і відділення суттєвих властивостей предмета. Ідеалізація – це
мислене введення об’єктів з гранично розвинутими (абсолютними,
суттєвими) властивостями, що заміщують дійсний об’єкт пізнання.
Екстраполяція – це поширення відділених мисленням властивостей і
тенденцій в одній сфері предмета на інші його сфери; частковим випадком
екстраполяції служить інтерполяція. Конструювання – це з’єднання
абстракцій, ідеалізацій і екстраполяцій в абстрактно-логічний образ,
мислено відтворюючий об’єкт пізнання. Створення абстрактно-логічного
образа, який у сукупності понять, суджень і умовиводів (логічно вивідних
суджень) відтворює суттєві, внутрішні, стійкі і необхідні якості
предметів, мету і результат раціонального пізнання. За устремлінням до
відтворюючого знання критики діалектичної теорії пізнання відносять її
до розряду реп-резентативістських теорій пізнання.
Знання, здобуті шляхом раціонального засвоєння чуттєвих даних,
виправдані чуттєвими даними, але претендують на виправданість будь-якими
чуттєвими даними, де проявляється пізнане внутрішнє, стійке, суттєве і
необхідне. Правомірність такої претензії перевіряється втіленням
раціонального знання у нових явищах. Першим кроком у правомірності
служить відтворення причин, пояснення нових явищ. Поясненням
задовольняється пасивний суб’єкт пізнання. Активний суб’єкт пізнання
зацікавлений у практичному застосуванні знання для перетворення світу.
Для цього самого по собі пояснення недостатньо, тому що пояснення
залишається частиною свідомості, не реалізуючись у перетворюючій
діяльності суб’єкта.
Перетворююча діяльність суб’єкта має потребу в знанні, що виходить за
межі опису явищ, тобто у знанні суті. Знання суті не може бути достатньо
виправдано лише існуючим, природним рядом явищ -старих, що послужили
даними для створення мисленням знання суті, і нових, до яких це знання
застосовано у поясненнях. Зрозуміло, рядом явищ виправдовується будь-яке
знання, від неупередже-ного опису їх до релігійно-містичних учень,
виправдовуються тому, що знання не зміцнює ряд явищ, не втручається у
дійсність. Претензія на знання суті передбачає здатність суб’єкта
втрутитися у дійсність, змінити черговість явищ. Таке втручання включає
вибір початкових явищ і предметів, використання перетворюючого процесу,
частиною якого служить діяльність тіла людини, і отримання кінцевих явищ
як очікуваних результатів втручання. Всі ці дії суб’єкта пізнання
здійснюються під керівництвом знання сутностей явищ у полі дії. У
перетворюючій діяльності суб’єкта, у практиці знання суті одержує
матеріальне втілення і їм самим виявляє свою належність до світу поза
свідомістю, свою поцюсторонність. Практика як матеріальна
конкретно-чуттєва діяльність є метою пізнання.
У практиці найбільш повно проявляється активна, діяльна природа суб’єкта
пізнання. Це відбивається на походженні предмета і даних живого
споглядання: найбільш значимі з них виникають із практики. У практиці –
основа пізнання. З позиції діалектичної теорії пізнання, практика –
основа і мета пізнання.
Діалектична теорія пізнання визначає розвиток в усій складності,
багатоманітності форм і суперечливості будь-якого із виділених етапів
пізнання. Кожному етапу, як єдності процесу і результату, притаманна
суперечливість, єдність об’єктивного і суб’єктивного, відповідного і
невідповідного предмета пізнання, абсолютного і відносного. Знання
чуттєві і раціональні, проявляються різновидами суб’єктивних образів
об’єктивного світу. Об’єктивні вони за джерелом і предметом віднесення,
тобто за змістом; суб’єктивні – за своєю залежністю від властивостей
тіла і свідомості людини, за належністю суб’єкта, тобто за формою.
Відповідність знання суттєвим властивостям предмета означає його
невідповідність несуттєвим властивостям предмета, і навпаки,
відповідність об’єктивному – означає невідповідність суб’єктивному, \ і
навпаки, тощо. Усяке знання має сферу пояснення, що не відкида- т ється
дальшим розвитком пізнання і в такому сенсі абсолютне; але” межі сфери
пояснення завжди можуть змінюватися, розширюватися або звужуватися з
розвитком пізнання, і в такому розумінні<. . x z f>
hp r o oe ?????????Т?Т?? ?????????Т?Т?ретно-чуттєвого. Визнати таким позачуттєве джерело, розум, означає опинитися перед необхідністю обґрунтувати позачуттєвий контакт із зовнішнім світом або, на випадок відсутності такого контакту, виправдати віднесеність раціонального знання до зовнішнього світу. Свідчення про позачуттєвий контакт із зовнішнім світом поки не витримують перевірки загальнозначимими процедурами (спостереженням відтворюваності явищ у різних просторово-часових умовах) і тому виправдане його заперечення. Коли джерелом знання визнається розум, не зрозуміло, яке ставлення до зовнішнього світу може мати раціональне знання, що виникло не із контакту з ним. Доводиться звертатися до наперед установленої згори гармонії розуму з зовнішнім світом, до вроджених ідей або до інтуїтивного, позачуттєвого осягнення зовнішнього світу. Усі подібні припущення не підтверджуються загальнозначимими процедурами. Примирення універсальності чуттєвого джерела знання і специфіки раціонального знання досягається не тільки шляхом двозначних діалектичних визначень кожної із сторін, але визнанням різних сфер віднесення чуттєвого і раціонального знань. Чуттєве знання можна віднести до зовнішнього світу, що сприймається, раціональне знання - до світу розуму. Раціональне знання виявляється знаково-символічним описом чуттєвих даних, засобом їх систематизації і передбачення нових даних на основі тих, що є у наявності. Чуттєве знання може бути логічно досконалим (суперечливим, аксіоматична повним і розв'язним), загальним і необхідним, однак завжди залишається беззмістовним, тобто позбавленим чуттєвого і досвідного змісту, і служить зручним прийомом для утримання чуттєвого знання. Хоча людське пізнання виглядає єдністю чуттєвого і раціонального, змістовність і об'єктивна значимість притаманні лише чуттєвому знанню. Третє положення теорії пізнання. Проти розуміння раціонального пізнання повстають його пояснювальні і непередбачувальні можливості. Найбільш виправдано представити їх наслідком осягання суті у раціональному пізнанні, яке дозволяє вийти за межі чуттєвих даних у сферу її причин і виникнення нових явищ в умовах, що змінилися. Якщо приписувати раціональному знанню власну змістовність і об'єктивну значимість, відмінно від змістовності і об'єктивної значимості чуттєвих даних, доведеться відповісти на запитання: звідки виникають позачуттєвий зміст і об'єктивна значимість раціонального знання. Відповідь на нього повертає до труднощів встановлення джерела раціонального знання. Коли мислення вичерпує можливість розрізняння об'єктивно змістовного і беззмістовного знання, треба переходити до практики. Практика поєднує позитивні якості одиничного і загального, конкретно-чуттєвого і раціонального, має позитивну якість не тільки загальності, але й безпосередньої дійсності. На відміну від інстинктивної діяльності далеких предків, практика сучасної людини є свідоме втілення у дійсність досягнень раціонального знання. Але будь-яка практика має конкретно-чуттєвий характер і припускає втілення лише змісту раціонального знання, що сприймається чуттєво, або, що те саме, інтерпретацій, що чуттєво сприймаються і наслідки його. Заперечуючи зведеність раціонального знання до чуттєвих даних, важко вирішити, чи втілюється у практиці частина раціонального знання, що не зводиться до них, особливо на фоні втілення в одних і тих же предметах, що чуттєво сприймаються, багатьох суперничаючих раціональних знань. Твердження про втілення частини в основах, зв'язках та ін. елементів практичної ситуації на основі раціонального знання, можливість пристосувати практику до бажаного результату позбавляють практику ореола неупередженого світу втілення раціонального знання. Неспроможність практики служить строгим засобом оцінки об'єктивної значимості раціонального знання, виступає причиною, за якою багато філософів заперечують її як стадію пізнання. Однак при такому запереченні втрачаються джерело пізнання, його основа і мета. Критичний аналіз уявлень пізнання показує, що можливо описати пізнання на підставі різного роду припущень і в різних поняттях, але не вдається представити пізнання у логічно несуперечливій системі, позбавленій несумісних припущень, пов'язаних з ними стрибкоподібних переходів та умовиводів. Уявлення пізнання у вигляді дедукції із загальних засновків суперечить зміні змісту знання при переходах у пізнання від чуттєвого до раціонального і навпаки. Уявлене знання у вигляді сукупності індукцій раціонального із чуттєвого можна вважати повним лише для перших кроків історії пізнання людства. Далі, особливо у сучасному пізнанні, індукція займає скромне місце. Дедукція неспроможна відтворити переходи від того, що чуттєво сприймається до того, що не сприймається, і, навпаки, у відносинах між чуттєвим і раціональним у пізнанні. У логічній невід-творюваності пізнання можна вбачати відображення неповноти знання потенційно безкінечного пізнання. Суть пізнання не підлягає логічному відтворенню, залишається її визначення і опис. За визначенням, суть пізнання полягає у відображенні об'єктивного світу в суб'єктивних образах. За описом, суть пізнання полягає у чуттєвому сприйнятті об'єкта, в такій, що базується на даних сприйняття, діяльності мислення по виявленню необхідного, загального і стійкого в об'єкті, в оцінці теоретика-пізнавального, логічного і практичного значення раціонального знання, у підтвердженні або спростуванні знання. У різних теоріях пізнання опис суті пізнання виглядає коротшим або довшим. Опис ряду прийомів мислення по виявленню необхідного, загального і стійкого в об'єкті, тобто його суті, набув загальноприйнят-ного характеру і зафіксований у підручниках, словниках і енциклопедіях як методи пізнання: аналіз, синтез, індукція, дедукція, висновок по аналогії, теоретичне моделювання і т.п. У сфері пізнання, де мислення зобов'язане підкорятися чуттєвому сприйняттю, виділяють такі методи пізнання: спостереження, експеримент, вимірювання, матеріальне моделювання та ін. Сукупність методів з найбільшою точністю відтворює суть пізнання. 3. Істина та її критерії Будь-яка теорія пізнання проголошує ре зультатом пізнання знання. Виняток становить агностицизм, що, розкриваючи обмеженість кожного етапу і кроку пізнання, приходить до висновку: результат пізнання може бути лише незнання і видимий прогрес пізнання у дійсності нагромадження незнання. Агностицизм (від грецької а - не, Fпо$І5 - знання), вчення, що заперечує повністю або частково пізнання світу. Поняття агностицизму введено англійським природознавцем Томасом Гек-слі. Агностик розриває суть і явища, не йде далі відчуття, і зупиняється по цей бік явищ, відмовляючись бачити щось певне за межами чуття. Компромісна позиція веде до ідеалізму. Агностицизм, виникнувши у формі скептицизму в Стародавній Греції у працях ГОр-рона, знаходить класичне оформлення у філософії Юма і Канта. Не торкаючись конкретних аргументів агностицизму, вкажемо на са-мосуперечливість загальних висловлювань про незнання і всіх окремих висловлювань, що послужили основою узагальнень. Будь-яке висловлювання є заявою про знання того, що висловлюється (складає предмет висловлювання), тому всі висловлювання, вид знання, в тому числі висловлювання про недосяжність мети у тому чи іншому кроці пізнання і про загальне незнання. Агностицизм, як заперечення всякого знання, неможливий, якщо користується висловлюваннями. Звичайно, можна вважати висловлюваннями будь-які сполучення слів, але тоді треба ділити їх на такі, що мають зміст і нісенітні, що передбачає знання. У підсумку загальний висновок агностицизму можна відкинути і почати з визнання того, що пізнання дає знання. Знання належить суб'єкту і без нього не існує (без нього можливі лише матеріальні знаки, втілення знання). Стосовно людини, яка володіє свідомістю, нове знання, що виникає у пізнанні, виявляється елементом свідомості, який вступив у різні відносини з іншими елементами свідомості. Інтуїтивні, психологічні, утилітарні та інші можливі оцінки відносин нового або будь-якого виділеного елементу знання до інших елементів свідомості дозволяють давати знанню різні характеристики, не виходячи за межі свідомості. Такими характеристиками виступають: очевидна істинність, задовільність, корисність (або протилежні їм) та інші. Свідомість має у розпорядженні елементи, тобто знаїіня із певними характеристиками, що не викликають сумніву і прийняті нею. Характеристики інших знань, у тому числі привнесених пізнанням, визначаються їх ставленням до безсумнівно прийнятих знань. Зокрема, якщо свідомість і пізнання витлумачувати лише як сукупності психологічних станів, то приписування психологічних характеристик елементам свідомості зводиться до встановлення їх відносин з відмінними і визначеними психологічними можливостями Усяка свідома діяльність суб'єкта, що стосується перетворення елементів свідомості або матеріального світу, відтворюється, тобто відображається у свідомості власними засобами (відчуттями і поняттями), не запозиченими і не такими, що здобуваються із зовнішнього світу. Свідомість здатна характеризувати свої елементи, не вдаючись до встановлення їх відносин поза нею. Більше того, якщо матеріальний світ з усіх поглядів відмінний від свідомості, то неможливо встановити якесь відношення елементів свідомості до нього: відношення можливе між речами, у чомусь подібними. Так що всі відношення елементів свідомості можуть бути лише відношеннями з іншими елементами свідомості. Противники приписування характеристик знань вказують на те, що характеристика ігнорує претензію знання, уставлення до світу поза ним, своєрідна спрямованість свідомості назовні - інтенціональність. Інтенціональність не дозволяє пояснити, чому одні знання втілювані у перетворення матеріального світу, а інші - ні. Засобами самої свідомості можливо визначити стосунки її елементів до світу поза свідомістю. Не зрозуміло також, як можна охарактеризувати першоелементи виникаючої свідомості за відсутності інших безумовно прийнятих елементів. Отже, основні характеристики знання мають визначатися його ставленням до світу поза знанням. Із численних характеристик знання основними для пізнання є істинність і хибність. Помилка, помилковість визначаються характеристикою знання, вираженою теорією або концепцією істинності у межах певної теорії пізнання. Уся різноманітність концепцій істини служить конкретизацією або розвитком трьох концепцій: відповідності, пристосування і зв'язності. Серед них першого явного вираження набула концепція відповідності у філософії Платона і Арістотеля. За концепцією відповідності, істина є знання, що відповідає дійсності, а хибність, помилковість є знання, що не відповідає дійсності. Якщо у визначеннях істини і хибності вказане лише одне ставлення до дійсності, то його стверджувальне вираження («відповідає») дозволяє встановити предмет знання, а заперечувальне («не відповідає») - ні. Тоді ж хибність, будучи знанням, повинна мати предмет, якому відповідає. Але тоді знання стає істиною і хибність неможлива, що суперечить фактам невідповідності знань дійсності. При формально-логічному підході вихід із скрутного становища полягає у відсутності предмета віднесення у тій події, до якої хибність стосується і припущення такого в інших подіях, діалектичний варіант концепції відповідності з початків, у визначеннях істини і хибності, розрізняє предмети віднесення: істина - це знання, відповідне суттєвому, а хибність - знання, відповідне несуттєвому в одній і тій же події. Не звертаючи уваги на слабкості кожного з варіантів на фоні іншого, відмітимо нездатність усіх варіантів вказати предмет віднесення заперечувальних суджень, унаслідок чого такі судження повинні бути позбавлені ознак істинності або хибності, тоді як фактичне вживання таких суджень ґрунтується на ознаках. Формально-логічний варіант теорії відповідності, що вимагає визначеності знання і предмета його віднесення, допускає приписування істинності або хибності окремим галузям знання, але не знанню повністю. Діалектичний варіант характеризує знання повністю з сполученнями взаемнозаперечних термінів: знання суб'єктивне і об'єктивне, істинне і хибне, абсолютне і відносне. Такі сполучення стосуються не певних предметів, а тих, що змінюються, проходять становлення, є невизначеними. Предмети віднесення і знання повинні вважатися такими, що змінюються, кожному з них притаманно бути процесом. / істина є процес. Істина об'єктивна за джерелом, предметом віднесення, за змістом; істина суб'єктивна за формою, засобами використання. Об'єктивність істини означає незалежність її змісту від суб'єкта. Істина, що не змінюється з дальшим пізнанням, називається абсолютною. Істина, що змінюється з дальшим пізнанням, називається відносною. З точки зору діалектичної концепції відповідності, абсолютні істини рідкісні і здебільшого банальні (як-от істини фактів), основний масив складають відносні істини, що не протистоять абсолютним, а включають їх у себе як частини. Якщо абсолютність істини витлумачується як повнота знання, вичерпне знання предмета пізнання у його безкінечних прямих і опосередкованих зв'язках, то, навпаки, абсолютна істина складається із відносних істин. Така абсолютна істина означає знання усієї матерії, що досягається безкінечною зміною поколінь, які пізнають, кожне з яких досягає відносних істин. З позицій формально-логічного варіанту теорії відповідності, діалектичний варіант видається набором банальностей, що базуються на спекуляціях двозначностями повсякденної мови. Діалектичний варіант, у свою чергу, вбачає у формально-логічному варіанті спрощення, що випливають із мислення у формі застиглих визначенос-тей, що неспроможне охопити пізнання як процес, як ціле. Історія логіки і математики показує, що нормалізація пізнання завжди доповнюється неформальними поясненнями (метамовами), включають повсякденну мову. Тому обидва варіанти теорії відповідності слід розглядати як взаємо-доповшоючі, а не як взаємозаперечувальні. Визначення істинності як відповідності (знання дійсності) інтуїтивно прийнятне, визначення видається найкращим і здоровому глуздові. Проте варто лише спробувати встановити вид відповідності знання дійсності, як настає розчарування у прийнятому визначенні істинності, насправді, зорові сприйняття просторових конфігурацій, залежність інтенсивності відчуття від інтенсивності зовнішніх дій, чергування сприйнять та ін. можна вважати схожими до просторово-часових і причинно-наслідкових відносин дійсності, а суб'єктно-предикатну форму речень - подібною до структури відносин предмет - властивість, суть - явище, і, нарешті, звучання деяких слів (як-от: ку-ку, няв) - подобами природних звуків. Але переважна більшість відчуття (запаху, смаку, кольору, тепла, холоду, болі) понять і суджень, тим більше їх знаково-символічних виражень, в дійсності не подібні. Яка ж тоді відповідність між ними і дійсністю існує? Якщо нема відповіді на запитання, то питання або передчасне, або нісенітне. Передчасною відповідь не здається, тому що досягнення пізнання, які наявні, в основному стали наслідком розумної віри в істинність як відповідність. Проти нісенітності виступає інтуїтивна (розумом осяйна, але логічно не виражена) виправданість істинності як відповідності. Між тим інтуїтивна виправданість виявляється недостатньою для одержання логічно прийнятної відповідності. Слабкістю теорії відповідності негайно скористалися ЇЇ критики, запропонувавши інші визначення істини й істинності. Прихильники прагматизму (філософії дії) проголосили непотрібною претензію знати «що», вважаючи головним знати «як», і запропонували визначити істину як знання, що керує діями у пристосуванні до ситуації, до досягнення мети. Істинність - це придатність, доцільність знання як керівництва успішними діями. Успіх дій виправдовує обрані засоби, і якщо ними виявляються знання, то доводить їх істинність. Знання нічого не копіюють, а якщо б і копіювали, то копії некорисні. Знання дають приписи, як перетворити незадовільну ситуацію у задовільну, як досягти мети (стану, що відтворюється досвідом). Істини не абстрактно загальні, а досвідні, ситуативні, контекстуальні. З позицій теорії істинності як відповідності, пристосування входить у пізнання, але не виступає його складовою частиною. Само по собі пристосування не пояснює, чому одні знання забезпечують успіх, а інші - ні. Керівництво діями по перетворенню ситуації вимагає передбачення, що може ґрунтуватися тільки на знанні, відповідному ситуації. Копіювання знанням зовнішнього і випадкового у ситуації насправді некорисне, але копіювання внутрішнього і необхідного якраз і дозволяє передбачати, тому корисне. Критики теорії відповідності з позицій теорії зв'язності визначають істину як знання зв'язане, що гармонує з іншими знаннями, узгоджене з ними. Істинність знання це зв'язність, самоузгодже-ність. Встановлення відповідності або невідповідності знання світові, поза ним неможливе і самосуперечливе. Якщо зовнішній світ не є знанням, то невідомий і встановити якесь ставлення до нього неможливо. Якщо зовнішній світ відомий, то виявляється знанням, а не об'єктом поза ним і ставлення до нього не є ставленням до зовнішнього світу; вважати його стосунками до зовнішнього світу означає вважати зовнішній об'єкт знанням і незнанням одночасно, що самосуперечливо. Концепція істинності як зв'язності зустрічається з власними неподоланнями, логічними труднощами. По-перше, не усувається можливість великої кількості різних внутрішньо пов'язаних систем висловлювань, кожна з яких містить висловлювання, несумісні з висловлюваннями інших систем. По-друге, існує регрес визначень зв'язності за допомогою правил логіки і очевидності. По-третє, для остаточних думок неможлива повна зв'язність, оскільки частина зв'язків неминуче проминається. Неповнота, частковість зв'язків надає кожному висловлюванню характер частково істинного. Стосовно себе самої теорія зв'язності виявляється саморуйнівною, повинна бути визнана частково істинною і, отже, такою, що допускає можливість інших (зокрема таких, що суперечать їй) теорій істини. Противники теорії зв'язності вказують на ігнорування нею основного призначення пізнання: дати знання зовнішнього світу і способів його перетворення, їх аргументацію можна висловити одним судженням: через труднощі або неможливість логічно виразити стосунки знання до зовнішнього світу не випливає нестосовність знання до зовнішнього світу. Крім того, відомість об'єкта віднесення не обов'язково повинна мати вигляд, тотожний вигляду знання, що стосується, наприклад, раціонального, може мати вигляд чуттєвих даних, інстинктивного досвіду. У рамках кожної концепції істини формується свій критерій істинності - вид діяльності, що підтверджує або спростовує істинність. Концепція зв'язності вбачає критерій істинності у діяльності мислення, що керується правилами логіки й очевидності. Виявлення ним зв'язності або незв'язності знання свідчить про істинність або хибність знання. Для концепції пристосування критерій істинності полягає у пристосувальній духовній і матеріальній діяльності. Успіх або невдача у пристосуванні свідчать про істинність або хибність, що рівноцінно корисності або некорисності знання. Для концепції відповідності критерієм істинності служить той чи інший вид матеріальної діяльності - втілення знань у матеріальний світ, тобто практики: спостереження, експеримент, матеріальне виробництво та інші види суспільної матеріальної діяльності. Критерій істинності, прийнятий у концепції відповідності, виглядає найбільш переконливим, бо спирається на очевидний науково-технічний прогрес, на розвиток цивілізації, але не претендує на універсальність, особливо у діалектичному варіанті. У такому варіанті теорії відповідності практиці відводиться роль кінцевого критерію істинності, тоді як діяльність мислення (по виявленню зв'язності -не суперечливості, доказовості) і пристосувальної діяльності (що виявляє корисність) роль попередніх критеріїв істинності. Здатність практики остаточно розрізняти істину і хибність можна назвати її абсолютністю, тоді обмеженість її можливостей у кожній ситуації слід назвати її відносністю. Відносно самостійна, цілеспрямована пізнавальна діяльність, що охоплює взаємодію, пізнавальну діяльність спеціально підготовлених спільностей людей, які досягли певних знань, навиків, розуміння тощо, об'єкти пізнання, що можуть не співпадати безпреєрТїдньо з об'єктами виробничої діяльності, практики; уже сформовані логічні форми пізнання, особливі методи і засоби пізнання, мета, що спрямована на досягнення істинного та достовірного систематизованого знання і є наукове пізнання. Отже, наукове пізнання - цілеспрямований процес, що реалізує чітко визначені пізнавальні завдання, які визначаються метою пізнання. Мета ж пізнання визначається практичними потребами суспільства, а також потребами розвитку самого наукового пізнання. Раціональне мислення відіграє важливу роль у науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттєво-сенситивного та раціонального. Та основні форми наукового пізнання (поняття, судження, умовиводи) не відображають повністю специфіку, бо функціонують на донауковому і на науковому рівні пізнання. В науковому пізнанні формуються і стають відносно самостійними форми і засоби пізнання: ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія. Ідея (грец. ісіеа - буквально: те, що видно, образ, філософський термін, що визначає зміст, значення, суть). Ідея - форма наукового пізнання, що відображає зв'язки, закономірності дійсності та спрямована на її перетворення, а також поєднує істинне знання про дійсність і суб'єктивну мету її перетворення. Поняття ідея в науковому пізнанні має різноманітний зміст. Коли ж ідея розглядається лише як існуюча в свідомості, означає, по-перше, чуттєвий образ, що виникає у свідомості як відображення чуттєвих предметів (наївний реалізм); по-друге, зміст або суть речей, що зводяться до відчуття і вражень суб'єкта або до творчого початку, що породжує світ (суб'єктивний реалізм). В деяких філософських системах ідея визначала і матеріалістичний принцип (Де-мокріт називає свої атоми ідеями). В системах об'єктивного ідеалізму ідея вважається об'єктивно існуючою суттю всіх речей (об'єктивна ідея). У Георга Гегеля ідея - зміст і творець всіх речей - розвиваючись чисто логічно, проходить стадії об'єктивну, суб'єктивну і абсолютну. Ідея в науковому пізнанні реалізує багато функцій підсумку досвіду попереднього розвитку знання, синтезування знання в цілісну систему; здійснення ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; визначення і спрямування пошуку реалізації проблем. Ідея є і форма осягнення в мисленні явищ об'єктивної дійсності і охоплює в собі усвідомлення мети та проектування дальшого розвитку пізнання та практичного перетворення світу. Ідея є особливою формою наукового пізнання. Ідея не просто відображає дійсність такою як є, а й її розвиток, можливі тенденції тощо. Проблема - форма і засіб наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням різноманітних ситуацій, що об'єктивно виникають в процесі розвитку суспільства, як суперечності між знаннями про потреби людей у яких-небудь результатах, практичних і теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації. Проблема - це суб'єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, що відображає суперечність між знаннями і дійсністю, або суперечності в самому пізнанні, що є засобом і методом пошуку нових знань. Проблема - це етап зародження нових знань, що має активний пошук, і де істинне переплітається з неістинним та ін. Проблема є і початковий етап становлення наукової теорії, джерелом її розвитку. Гіпотеза - форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза - форма розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання. В процесі наукового пізнання формуються концепції, теорії. Концепція - форма та засіб наукового пізнання, що є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обґрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії. Теорія -найбільш адекватна форма наукового пізнання, системи достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, що має струнку, логічну структуру і дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Теорія, на відміну від гіпотези, є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Усі форми та засоби наукового пізнання - ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія діалектичне взаємопов'язані і взаємообумовлюють одна одну. Певна річ, знайомство з основними теоріями пізнання показує переваги і недоліки кожної з них, відсутність універсальної невразливої теорії. Якщо враховувати різноманітність стадій і сторін пізнання з їх можливостями і межами, то вдасться уникнути крайностей в уявленнях пізнання - безоглядної довірливості до першої-ліпшої теорії пізнання і скептичного відкинення їх усіх. ЛІТЕРАТУРА Андрос Е. Й. Истипа как проблема познания й мировоззрения.— К, 1984. Алексеев П. В., Панин А. В. Теория позиания й диалектика.— М., 1991. ГраиицьІ науки: о возможпости альтернативних моделей познания.— М., 1991. , Диалектика познания.— Л., 1988. Загадка человеческого понимаїїия,— М., 1991. Ильин В. В. Теория познания. Введепие. Общие проблеми.— М., 1994. Кістяковський Б. О. Проблеми і завдання соціально-иаукового пізнання.— Філософська і соціологічна думка.— 1992 - №2. Познаїше в социальиом контексте.— М., 1994. Совремешше теории познания.— М., 1992. Шевченко В. І. Концепція пізнання в українській філософії.— К., 1993.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
