Реферат
не тему:
Українська національна ідея основа стратегії розвитку держави і
громадянського суспільства
Процес утвердження української державності на новому етапі розвитку
Міжнародного і Європейського співтовариств зумовлює передусім збереження
й удосконалення класичних універсальних духовно-моральних, соціальних
цінностей, ідентифікації демократичних ідеологічних, політичних та
економічних пріоритетів, що мають формуватися в площині української
національної ідеї.
Визначення та розвиток української національної ідеї означає: найвищу
для українця форму пізнання й мислення, яка не тільки відображає об’єкт,
а й спрямована на його збереження, усвідомлення ним життєстійкості,
життєздатності та розвитку; формування такого рівня власної гідності і
самодостатності та системи мислення, що забезпечують передачу
духовно-моральних, історичних, науково-технологічних надбань наступним
поколінням та їх суспільний творчий інноваційний прогрес.
Вирішення окресленої проблеми потребує розробки та затвердження
загальнодержавної стратегії стабільного, усталеного, постійного
розвитку, тобто політичної концепції (концепцій), яка (які) б чітко
демонструвала(и), як Україна планує вирішувати питання майбутнього:
особистісного, інтелектуального, національно-культурного,
науково-технологічного та економіко-суспільного розвитку, охорони
довкілля, а також забезпечення конкурентноздатності на внутрішньому,
європейському та міжнародному ринках праці. Адже світ і надалі
залишатиметься жорстко конкуруючим. І, на жаль, сказане В.Липинським, що
«в даний момент ніхто в Європі сильної і великої української держави не
бажає. Є багато сил, що заінтересовані в тому, щоби ніякої України не
було, або щоб вона була якнайслабша».
Своєчасне визначення змісту і суті української національної ідеї є
однією із основних передумов розвитку держави Україна на новому етапі
розвитку європейської та світової інтеграції, зміцненню її, опираючись
на власні національні сили, традиції і цінності.
Аналіз тривалого історичного шляху боротьби за Українську державу дає
підстави стверджувати, що українська національна ідея є
культурно-історичним, науково-правовим, соціальним, політичним,
педагогічним, етнічним феноменом.
Вона розглядається як форма пізнання змісту, закономірностей явищ
об’єктивної реальності, є метою, завданням, визначальною субстанцією
проектування, моделювання подальшого розвитку громадянського
суспільства. Саме вона покликана виконувати різноманітні функції і
набуває життєво-необхідного значення під час визначення стратегії
подальшої еволюції та місця України, Українця, Слов’янина, громадянина в
минулому, сучасному і майбутньому. Вона не тільки підтверджує досвід
попереднього її розвитку, але і служить основою, що синтезує пізнання та
знання в деяку цілісну систему, виконує роль активних захисних,
охоронних, духовних та евристичних принципів пояснення закономірностей,
явищ, пошуку реальних шляхів розв’язання проблем.
У теоретичному і практичному плані ідея відіграє роль національно
оберігаючого фактора. «Варіантів катастрофи і втрати цінностей багато,
варіант відродження лише один. Це – дбайливе збереження всього, що
служило в націй історії істині, добру і красі».
Одним з найважливіших чинників є те, що національна ідея базується на
конституційному вираженні суверенної волі українського народу;
багатовіковій історії українського державотворення; здійсненого
українською нацією, усім українським народом права на самовизначення;
турботі про створення умов щодо забезпечення прав і свобод людини та
гідних умов її життя; піклуванні про зміцнення громадянської єдності,
взаєморозуміння, взаємоповаги, співпраці, партнерства; прагненні
розвивати і зміцнювати демократичну, правову, соціальну, громадянську
державу; збереженні, формуванні, розвитку історичної пам’яті
українського народу та вихованні у громадян почуття патріотизму,
громадянської відданості і громадянської відповідальності, усвідомленні
відповідальності перед Богом, перед УКРАЇНОЮ, своєю родиною, українською
нацією, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми
поколіннями.
Основою об’єднання, консолідації суспільства є ідея – УКРАЇНА, яка
розглядається як філософсько-методологічна парадигма, що включає в собі
духовно-моральну, соціально-економічну, ідеолого-політичну та
культурно-освітню, еколого-етичну складові. Основу ж її ціннісної
площини становить категорія: «УКРАЇНА – ВІТЧИЗНА – ВІРА – НАРОД».
Вона розглядається як у контексті історичних ретроспектив, сформованих
наукових, культурологічних, політичних, юридичних вимог, оцінює моделей,
так і в ролі інваріативної, варіативної субстанції, що постійно
осучаснюється адекватно гео-. політичним і внутрішнім потребам.
Національна ідея – УКРАЇНА визначається не тільки як загальне поняття, а
й як відображення дійсності в свідомості, що характеризує ставлення
громадян до навколишнього середовища, влади навколишнього світу,
внутрішнього самовизначення і власного національного «я». Суть
української національної ідеї, її генезис – це
етно-соціально-політично-культурний синтез, джерело її походження та
живлення потрібно шукати як в історичній ніші, так і у нинішньому стані
соціально-економічного, духовно-морального та політичного середовища.
Ідея УКРАЇНИ акумулює в собі такі цінності:
– суверенна, незалежна, демократична, соціальна, правова Вітчизна;
– унітарна, соборна держава в межах існуючого цілісного і недоторканного
кордону;
– республіка, суверенність, що поширюється на всю її територію;
– соціальна справедливість, рівність, гідність і торжество закону.
«Метою кожного закону, – писав Г.Ващенко, – є найбільше благо всіх
громадян, що полягає у свободі та рівності. Ці блага не можуть існувати
одно без другого. Це не слід розуміти так, щоб всі були в однаковому
матеріальному стані. Але жоден з громадян не повинен бути настільки
багатим, щоб міг купити іншого, і жоден настільки бідним, що був
вимушений продаватися»;
– єдність, консолідація та розвиток української нації, її історичної
свідомості, традицій і культури;
– етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних
народів і національних меншин України.
Варто розглядати також у контексті української національної ідеї,
українських національних інтересів проблему подальшої життєдіяльності як
українців зарубіжжя, так і репатріантів, емігрантів з України до різних
зарубіжних країн. Від того залежатиме значною мірою процес становлення
громадянського суспільства, формування атмосфери міжетнічної,
міжконфесійної толерантності.
Об’єднання нації – це насамперед, як говорив М.Грушевський, мовна й
політична єдність. Тому проблема української мови, яка за роки
незалежності перетворилася з суто мовного в політичне питання, є
запорукою єдності і державності українського народу, міжнаціональної
злагоди. Для українців мова, яка найбільше постраждала у часи
недержавності, є фундаментальною умовою існування етносу. Адже розділене
українство в усьому світі державними, соціальними, політичними,
релігійними чинниками зберігає себе саме завдяки мові. Відновлення
незалежності України було б неможливим без збереження української мови.
Державницький статус зумовлює ситуацію, за якої національна ідея повинна
відігравати головну роль у сферах національної економіки, ідеології,
політики, культури, освіти, інформації.
Тому найпершим завданням для України є вироблення сучасної української
ідеї, щоб не слідувати у фарватері російської, американської, польської
чи чиєсь іншої, не піддаючись під згубні зовнішні виливи організацій і
програм, які нищать нашу духовність, культуру, економіку,
денаціоналізують місіонерською «благодійною» діяльністю свідомість і
світоглядні цінності.
Майже сто років тому М.Міхновський писав, що всі лиха українського
народу від того, що він не розглядав свою справу національно, а лише
соціальне. А нестача національного ідеалу не тримає консолідації
суспільства.
Лише з позицій національної ідеї можна об’єктивно оцінити політичну,
соціально-економічну, духовну, культурну ситуацію, правду життя, ступінь
вирішення українського національного питання у теоретичному і
практичному плані.
Зміст ідеї УКРАЇНА є широкоаспектним, багатоємним та духовно збагаченим
і розвивається в площині верховенства права, поєднання прав, свобод і
обов’язків, що охоплює цілий відкритий спектр взаємопов’язаних
категорій: держава Україна, український народ, українська нація,
українська мова, Українець, українська школа, українська культура,
українська земля, українські інтереси, український інформаційний
простір, українська політична, духовна й ділова еліта, українська
церква.
Розвиток української національної ідеї зорієнтований перш за все на те,
що держава Україна відповідає перед людиною за свою діяльність, а її
головним зобов’язанням є утвердження і забезпечення прав та свобод
людини. Носієм же суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є
український народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи
державної влади та органи місцевого самоврядування, наукові,
культурно-освітні, духовні та громадські інститути. Право визначати і
змінювати конституційний лад в Україні належить винятково народові.
Ніхто не може узурпувати державну владу та конституційне й проти
природно виступати від імені чи в ім’я українського народу зарубіжним
«уболівальникам», «незалежно-вільним» експертам, спостерігачам,
резидентам і політикам.
Україна має постати державою української нації із тисячолітньою
історією, духовно-стійким народом, який несе людям Мир, Сонце, Світло і
Добро, проповідує і реалізує філософію серця, культури, взаєморозуміння,
духовності.
Національна ідея УКРАЇНА, формуючись упродовж віків, характеризується як
джерело продукування та розвитку нових завдань з урахуванням сучасних
соціально-економічних, політичних, науково-технологічних та
духовно-культурних проблем і розглядається як широкоаспектна енергетична
сила, що полегшує розв’язання нових завдань, стимулює розвиток
громадянського демократичного суспільства.
Пріоритетами національної ідеї як вищої філософсько-методологічної
категорії є людина, держава, нація, українське громадянське суспільство,
визначає форму наукового пізнання і трактування, відображає зв’язки
закономірності явищ об’єктивної дійсності, спрямована на практичне
досягнення конкретним громадянином-особистістю Щастя, добробуту,
взаєморозуміння та формує позитивне прагнення до збереження вічних
духовно-моральних, матеріально-інформаційних цінностей, а також до
збереження, самозахищеності в процесі розвитку та інноваційних
тенденцій, процесів, змін.
Категорія УКРАЇНА є багатоаспектною і гармонійно-взаємопов’язаною, може
розглядатися в різних площинах, з різних точок зору, що підтверджує її
багатогранність, різноманітність, життєдіяльну та життєздатну функції.
Смисл і сутність ідеї УКРАЇНА розглядається також у площині відчуття і
ставлення громадянина, суб’єкта до творчого начала, Ідеалу, що породжує,
формує і розвиває світ, українська національна ідея УКРАЇНА включає
також матеріальні цінності, принципи, категорії. Найбільш складною
категорією, субстанцією є усвідомлення ідеї УКРАЇНА як складової
об’єктивно існуючої сутності всіх речей у контексті найвищої ідеї –
смислу і творіння всіх речей, що розвиваються відповідно до із законів
духовного і матеріального світів, законів логіки поєднує стадії
об’єктивну, суб’єктивну й абсолютну.
Повне, комплексне осмислення та реалізація української національної ідеї
уможливить кожним громадянином України вироблення такої позиції, яка б
не була налаштована на творення альтернатив національній ідеї
(імперськокласична, супермодерна, трансформована – інноваційна,
громадянська, загальнолюдська, інтернаціональна, космополітична).
Найбільш оптимальні варіанти розвитку української національної ідеї
УКРАЇНА є забезпечення природовідповідного та культуровідповідного
застосування та користування законами природи, суспільства.
Вона слугує тим феноменом, який сприяє розгортанню духовного,
теоретичного синтезу в чітку логічну, орієнтовану, захисну та правову
систему – УКРАЇНА.
її реальне втілення забезпечується реалізацією взаємозв’язаних
соціально-економічної, ідеолого-політичної та науково-освітньої
стратегій, а також духовною взаємозв’язаністю.
Постійне прагнення до досконалості в розвитку української національної
ідеї УКРАЇНА передбачає формування демократичних моделей, взірця та
Ідеалу. Етнонаціональна політика держави повинна розглядати задоволення
потреб української нації як першорядне завдання, про цьому не ігноруючи,
а максимально враховуючи запити інших складових суспільства –
національних меншин, депортованих народів, а також української діаспори,
яка є частиною українського етносу і презентує його у світовому
просторі.
Усе це базується на Конституції України, законодавчій і нормативній
базі, міжнародних угодах.
Але обов’язок держави у гарантуванні прав національним меншинам повинен
узгоджуватися з обов’язком усіх етносів перед державою, повагою до її
історії, мови, традицій і національних святинь. Велика, яскрава і
трагічна доля української нації, її духовно-моральна, творча спадщина є
невичерпним, незнищуваним ^символом та реальністю українського народу.
Його енергійною силою, цінністю, що непідвладна впливу часу й
увиразнюється особливо як у складні історичні часи, так і в період
інтенсивного державотворення, історичних поворотів долі української
нації, Українців.
Основною складовою, стержнем української національної ідеї є український
народ, а його серцевиною українська нація.
На думку провідних українських філософів, науковців, політиків до
визначальних рис представників української нації відносяться:
– панування цінності особистості людини над загалом, цінування особистої
свободи, сутнісного в людині, характеризує глибину душевну; свобода
людини як частка суспільства, – пише Г.Ващенко, – органічно пов’язана зі
свободою народу. Коли весь народ у неволі, то не можуть бути вільними
його сини й дочки…;
– співпраця, дружба з представниками інших націй, народів, вірувань
(українці ніколи не чинили визиск до інших народів, зате рішуче
відстоювали національне «я», якщо «чужинці» ображали чи ображають
святині українського народу, сприяють, ініціюють засилля, нав’язування
чужих цінностей);
– гармонізацію світу сприймають крізь призму солідаризації, чужих
радостей і бід, які сприймають як свої власні;
– схильні до антеїзму, люблять природу, плекають пісню, поезію,
мистецтво;
– природною та освяченою є шана до української землі, повага до
матері-жінки, родини;
– вірування є перш за все внутрішнім, розвиток особистості та
української нації йде із внутрішньої глибини її духу, Бог говорить нам,
через наше серце. Виховані на християнських цінностях, оскільки за
висловом К.Ушинського: «є один ідеал досконалості, перед яким
поклоняються всі народності: – це ідеал, представлений нам
християнством».
Необхідно усвідомити, що забезпечення реалізації природної, духовної,
історичної місії української нації потребує недопущення фальші й
нетолерантності, українська нація ніколи не хворіла і не прагне хворіти
ксенофобією як комплексами меншовартості та недосконалості. Українець –
завжди виховуючи повагу до себе, здатний на повагу до інших. Він ніколи
не зараховував до ворогів тих, хто намагався зберегти свою ідентичність.
Проте історична практика показує, що українська нація досить часто
ставала заручником своїх чеснот, таких як гостинність, довірливість,
відкритість та відвертість.
I
????¤?¤?$???????i?Важливими в процесі збереження, захисту, охорони та
розвитку української національної ідеї є ряд життєвовизначальних та
формуючих актегорій: світогляд, пізнання, переконання.
Світогляд у контексті української національної ідеї складається із
елементів, що належать до всіх форм суспільної свідомості, а визначальну
роль у них відіграють філософські, наукові, політичні, духовно-моральні
цінності та погляди.
Особливого значення надається науці, що забезпечує гармонізацію
ставлення особистості до дійсності, формує її духовність, стабільний,
різнобічний розвиток є першоосновою її захищеності, сприяє оптимальному
поєднанню особистих, етнічних, загальноукраїнських і загальнолюдських
інтересів, виробляє об’єктивні уявлення про Україну, український народ,
українську націю, Українця, про світ, явища природи і суспільства, що
оточують людину, а також про саму Людину, як найдосконалішу та
найскладнішу, забезпечує формування розуміння сенсу життя, визначення
місця і ролі українського, українця, громадянина слов’янина у світі як
духовному, так і матеріальному.
українська національна ідея виступає фактично стержнем світогляду та
формує життєстійкість, життєздатність, життєву спроможність як
громадянина, так і української нації в цілому. Для кількісної
характеристики світогляду суттєвим є наявність у ньому не тільки
наукових знань, а й перш за все духовно-моральних цінностей та
переконань. Ідея УКРАЇНА є найбільш ціннісною категорією.
Важлива роль у світогляді духовно-моральних, психологічних,
соціально-психологічних і емоційних моментів зумовлено тим, що саме вони
визначають риси характеру і настрій людини, а в кінцевому результаті –
готовність проявити патріотизм під час захисту інтересів Вітчизни,
особливо в мирний період часу, бути захисником українського народу,
взірцем УКРАЇНИ та відданим громадянином держави. Саме переконання, що
виростають на основі духовно-моральних цінностей, наукових та практично
вивірених знаннях є джерелом активності, творчості та творіння
особистості, суспільства. Патріотом і громадянином може стати тільки
людина з чуйним і мужнім серцем. Поняття Батьківщини осягається не
тільки і не стільки розумом, – писав В.Сухомлинський, – скільки серцем.
Патріотизм – це сплав почуттів і думки, і патріотизм починається з
любові до людини.
Проблема людського в людині є особливо значимим для України, яка стала
на шлях творення громадянського суспільства у період активного
державотворення, достатньо мобільних інтеграційних й суперечливих
глобальних процесів.
Ці завдання є виключно важливими для України ще і тому, що відновлення
державності супроводжується також внутрішніми суперечливими процесами в
економічній, гуманітарній, політичній сферах, національній свідомості,
поведінкових нормах.
І передумовою розвитку демократії в Україні має стати не лише
конституційне закріплення основних принципів та інститутів, а й
громадянська освіта кожної особи. Громадянська освіта не дарма стала
предметом гострих дискусій, адже від її змісту, ідеології залежить
сутність громадянського суспільства, яке в Україні в силу історичних,
етнічних, мовних, конфесійних, політичних, соціальних факторів і
особливостей трактується неоднозначне. Ця проблема – одна із найбільш
складних. Адже саме виходячи із таких реальних умов в Україні слід
консолідувати традицію, історичні принципи життя, цінності демократії,
націю. Громадянське суспільство має стати об’єднуючим фактором для
неоднорідних, часто суперечливих суб’єктів, щоб не лише оберігати, а й
зміцнювати соціальну, духовну, політичну стабільність.
Іншою важливою проблемою для України є те, що хоча громадянська освіта
для розвитку світової суспільної думки завжди була достатньо актуальною
ланкою, процес формування громадянина української нації впродовж століть
мав дискретний характер, часто переривався бездержавницьким станом,
породжував громадську зневіру.
А тому, виходячи з таких реалій, в Україні має реалізовуватися концепція
громадянської освіти і громадянського суспільства, яка сповідує максиму
«вільний громадянин – розвинене громадянське суспільство – сильна
держава».
Хибною є та теза, що громадянська освіта і виховання в Україні
відбуватиметься при зменшенні ролі держави, а на перші позиції
виходитимуть наукові, громадянські, міжнародні, релігійні інституції.
Аналіз розвитку освіти, демократії в сусідніх країнах Польщі, Росії,
Словаччині показує, що саме з боку держави тут вжито чимало заходів для
впровадження системи громадянського виховання. А в урядовій програмі
Росії «Патріотичне виховання громадян Російської Федерації на 2001 –
2005 роки» прямо зазначено, що основним інститутом, який забезпечує
організацію і функціонування всієї системи виховання є держава.
Інша проблема, що створення подібної системи передбачає консолідацію
діяльності органів державної влади всіх рівнів, наукових, освітніх
установ, громадських, релігійних організацій. Але все це знову ж таки
здійснюється на основі єдиної державної політики і відповідає концепції
національної безпеки Росії.
У цьому контексті становлення громадянського суспільства для України
через систему освіти і виховання є особливо актуальним. Серед
різноманітних конфігурацій суспільних інститутів не знайдеться такої,
яка б хоча частково стала замінником держави. Важко уявити, що без
держави можна формувати громадську суспільну свідомість, виробляти
соціальний, політичний, етичний, правовий, психологічний імунітет нації
проти таких глобальних негативних явищ і тенденцій – масова глобальна
«культура», корупція, наркобізнес, відмивання грошей, екологічні лиха,
нелегальна еміграція, торгівля людьми, тероризм тощо.
Глобалізація несе для громадянських суспільств чимало негативів і бід,
що не можна державі не враховувати, творячи суспільство громадянської
відповідальності, сприяючи становленню активної позиції громадян щодо
реалізації ідеалів і цінностей демократії.
І період, коли відбувається масове сприйняття чужих і шкідливих
елементів ерзац-культури, що негативно впливає на свідомість, поведінку,
психіку, особливо молоді, не слід це оцінювати лише як комунікативну
взаємодію різних культур і цінностей. Необхідне критично-конструктивне
ставлення, що
не включає демократію та індивідуальні свободи, особи й суспільства до
іншокультурних запозичень. Явища, елементи маскультури, інших культур
завжди більшою чи меншою мірою сприймаються, переробляються,
пристосовуються відповідно до існуючої вже національної культури.
Відомо, що цей процес пов’язаний з рівнем національної самосвідомості,
громадянської культури, із здатністю кожного зокрема усвідомлювати себе
одночасно громадянином малої і великої батьківщини і сином Землі.
Найбільш потенційно здатен це робити інститут держави. Але удосконалюючи
демократичні інституції для формування громадянського суспільства,
держава мусить провадити не лише всезагальну людську політику в системі
громадянської освіти, а національну політику. Така політика ставить
перед собою завдання не лише оберігати й розвивати культурну
самобутність народу, вона передбачає постійне й планомірне
співробітництво держави і всіх структур суспільства з метою залучити
весь народ, незалежно від етнонаціональних особливостей, у
національно-культурну всеукраїнську спільність.
По-друге, така політика не є ортодоксально-консервативною, а швидше
національно-еволюційною, оскільки не ставиться мета зберегти націю,
культуру, свідомість і світогляд на попередньому рівні, навпаки –
ідеологія розвитку, еволюція національного характеру, самосвідомості.
Громадянське суспільство стає тоді повноцінним, коли пройнятий
національним оптимізмом народ, кожний суспільний індивідуум.
Національний оптимізм людини завжди стійкіший оптимізму натурального.
Об’єднаний національним «Я» такий народ упродовж віків боротьби і праці
уособлює значно більшу силу, ніж той, хто уособлює лише етнографічну чи
географічну масу, чи географічну територію. Ситуація уподібнюється до
лісу, який можна вирубати дерево за деревом і при цьому кожне окреме
дерево не відчуватиме болі сусіда, одноплемінника.
Енергія громадянина, народу, який повірив, що виховувати покоління можна
без історичної пам’яті, національної культури, національної ідеї, діє
ніби в темряві і легко може бути скерований на хибний шлях. Він нагадує
політ метелика на вогонь фальшивого сонця.
Не є об’єктивним обґрунтування, що національна ідея – це лише ідея
національного визволення. Вона виходить далеко за межі моністичних
етнохарактеристик і завжди була в основі самосвідомості нації, її
прогресуючого розвитку, змагальності в конкуруючому світі. Ця ідея є
гуманною і справедливою, оскільки не суперечить ні моральним законам, ні
історичному призначенню народу.
У контексті змісту громадянської освіти національна ідея не суперечить
ні особистісно зорієнтованому підходу, ні людиноцентристській ідеології.
Конкретно-історичний підхід до змісту громадянського виховання вимагає
розглядати його не як абстраговану, а історичну категорію, спрямовану на
вирішення актуальних завдань українського суспільства відповідно до його
культурного, інтелектуального, духовного господарського потенціалу.
На жаль, і серед частини наукової і серед політичної еліти формується
погляд на необхідність концентруватись на загальних глобальних підходах,
«оскільки Україна реально опинилася в історичній смузі девальвації
державницької ідеї і продовжує пошук золотої жили державного будівництва
в надрах своєї архаїчної історії».
Такі узагальнення базуються на тому, що нібито Україна замикається в
собі, локалізується замість активного включення в інтеграційні світові
процеси.
Безперечно, що наші темпи і результати інтеграції, зокрема в
європейський простір, бажали бути кращими. Фактори для цього є
об’єктивними, хоча і чимало таких, які створені в Україні вже у
незалежницький період останнього десятиріччя.
Проте аналіз інтеграційної політики українського суспільства у
політичній, екологічній, гуманітарній, науково-технічній, військовій
сферах засвідчує про однозначність вибору входження України до
«європейського дому». Інша справа з чим, на якій основі і на яких
умовах.
Дедалі більш активне входження у процеси глобалізації вимагає більш
суттєвого осмислення й усвідомлення свого державницького і національного
«Я», власного місця і ролі у цих процесах. Тому, як ніколи раніше, нам
потрібна громадянська освіта і знання, громадська культур і чесноти, щоб
цілеспрямовано долучатись і використовувати в інтересах людини і держави
надбання як світової, так і національної культур. Лише оптимальне
поєднання загальнонаціонального і загальнолюдського планетарного
інтересів дають змогу успішно творити громадянське суспільство,
забезпечуючи його консолідацію і розвиток, активну роль у європейських і
світових процесах.
Чи варто при цьому стверджувати, що новий світовий порядок,
глобалізація, гуманізація включно освіти і виховання, нові підходи і
технології мають вибудовуватися лише на ґрунті «загальнолюдської»
філософії, свідомо ігноруючи традиційний національно-духовний фактор,
приписуючи йому всі негативи включно до національного-етнічних війн.
Аналіз процесів і тенденцій формування громадянського суспільства
засвідчує, що така модель не лише денаціоналізує освіту, суспільство,
вона ставить перед собою мету, хоча й ілюзорну, формувати сина і
громадянина планети, а не громадянина України. А логічно, історично,
виправдано, коли ці два надскладні завдання зреалізовуватимуться
безконфліктно, на основі поєднання особистого, національного і
загальнолюдського. Тому наріжним каменем системи громадянського
виховання мусить бути те, що вона найперше повинна зважати на людину і
робити це, – як у свій час зазначав великий вчений-педагог А.Дістервег,
– відповідно до своєї рідності нації, виховувати її згідно із
загальнолюдськими цілями.
При цьому помилкою є те, що часто сутність національного уособлюється з
етнічним, у кращому випадку із загальноукраїнським, по своїй значущості
і впливу, фактором. А парадигма громадянської освіти і виховання має
розвиватися шляхом об’єктивної оцінки, через самоусвідомлення того, що
наші національні досягнення у сфері науки, культури, техніки важливі не
лише для України й її народу, а мають загальноєвропейське і світове
значення. Саме цим реальним фактором впливу ми є цікавими і корисними
для світу, а не запозиченими загальними абстрагованими цінностями,
матеріальними і духовними сурогатами. Очевидно це не зроблять за нас
європейці, росіяни, американці чи японці.
Тому нагальною проблемою у системному підході громадянської освіти і
виховання є якісні доопрацювання у навчальних програмах освітніх
закладів різного рівня з фізики і математики, астрономії і хімії,
біології і медицини, техніки і екології, музики і мистецтва визначних
національних досягнень, як це робиться в інших державах. Одним з
головних завдань – дати такі громадянські знання, які сформують істинні
уявлення громадянина у політичному, соціально-культурному, духовному,
інтелектуальному, правовому, економіко-екологічному полі держави і
світу, посилять значущість національної ідеї для подальшого українського
поступу.
Література
Ващенко Г. Свобода людини як філософічно-педагогічна і політична
проблема. – Твори. – Т.4. – К.: Школяр, 2000.
Історія української Конституції. Упор. А.Слюсаренко, М.Томенко. К.:
Право, 1997. – 437 с.
Кафарський В.І. Нація і держава: культура, ідеологія, духовність. –
Івано-Франківськ: Плай, 1994 р. – 335 с.
Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Освіта XXI століття: Філософія
родинності. – К.: Артек, 2001. – 239с.
Кучма Л.Д. Націю звеличують великі цілі і діла (Послання Президента
України до Верховної Ради України 2000 рік. – Стратегія економічного та
соціального розвитку на 2000 – 2004 роки). – К., 2000 р. – 93с.
Кучма Л.Д. Вірю в український народ. – К.: Альтернатива, 2000. – 494 с.
Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – К.: Філадельфія. – Твори. –
Т.6. – 1995. – 470 с.
Мироненко О.М., Римаренко Ю.С., Усенко І.Б., Чехович В.А. українське
державотворення (словник-довідник). – К.: Либідь, 1997. – 560 с.
Новітня Україна 1991 – 2001 (роздуми видатних сучасників). За заг. ред.
М.Ф.Головатого, Г.В.Щокіна. – К.: МАУП, 2001. – 160 с.
Попович М. Нарис історії культури України. – 2-ге вид. – К.: Артек.
2001. – 728с.
«Привітай же. Моя Ненько, моя Україно». – К.: Український літопис, 1994.
– 270 с.
Приповідки або українсько-народна філософія. Відп. за випуск Володимир
Плав’юк. Асоціація українських Піонерів Альберти, Едмонтон, Канада,
1998. Т. 1, т. 2. – 352 с. – 367 с.
Реформи на Україні: ідея та заходи. Під заг. ред. Януша Ширмера та
Девіда Снелбекера. – К.: Альта прес, 2000. – 218 с.
Жаклін Рюс Поступ сучасних ідей (панорама новітньої науки). – К.:
Основи, 1998. – 668 с.
Ентоні Д. Сміт Національна ідентичність. – Пер. з англ. Петра Таращука.
– К.: Основи, 1994. – 222 с.
Україна: утвердження незалежної держави (1991 – 2001). – Голова ред.
ради В.А.Смолій. – К.: Альтернатива, 2001. – 702 с.
Україна – віхи історії. Голова ред. ради В.А.Смолій. – К.: Мистецтво,
2001. – 430 С.
Україна. 10 років поступу. Відп. за випуск Уманцева Е.А. – К.: Спалах,
2001. – 254 с.
Українська культура (лекції за редакцією Дмитра Антоновича). – Упор.
Світлана Ульяновська. – К.: Либідь, 1993. – 588 с.
Ушинский К. О народности в общественном воспитании. – Изб. пед. произв.
– М., АПН РСФСР. – Учпедгиз, 1945. – 568 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
