Реферат на тему:
Ідея збалансованого (сталого) розвитку як чинник консолідації
українського суспільства
В умовах світу, що глобалізується, для багатьох національних держав
виникають дві можливості розвитку: інтегруватися до більш розвиненої
цивілізації (у сенсі С. Гантінгтона) і стати часткою панівної у цій
цивілізації культури чи відстоювати свою національну ідентичність,
орієнтуючись на необхідність збереження культурного різноманіття і
прагнучи синергетичної, взаємозбагачувальної взаємодії різних культур на
демократичних засадах. В останньому випадку вагомим чинником
соціоекономічного і культурного розвитку будь-якої країни є її здатність
до консолідації. Проблема консолідації є актуальною і для України,
особливо з огляду на події кінця 2004 р., коли, внаслідок загострення
виборчої боротьби за президентське крісло, виникли ідеї сепаратизму та
поділу України на Схід і Захід.
Історичний досвід засвідчує, що факторами національної консолідації
можуть бути етнічні, релігійні, культурні, расові, територіальні та
експансіоністські фактори або ж їх поєднання у найрізноманітніших
модифікаціях. Для консолідації необхідно, щоб суспільство мало спільну
мету, задля досягнення якої йому потрібно мобілізувати свої зусилля. Як
правило, такою метою виступав захист від загрози (воєнна загроза,
загроза суверенітету, катастрофи, масові руйнування). Це негативні
фактори консолідації суспільства, пов’язані із зовнішнім тиском на
суспільство екстраординарних чинників, що викликають негативні зміни у
житті суспільства і, врешті-решт, можуть привести до дезорганізації
суспільного життя.
В умовах нормального еволюційного розвитку суспільства визначальними є
позитивні фактори консолідації, пов’язані з внутрішніми мотивами
суспільства досягти певної суспільної мети. Позитивними чинниками
консолідації суспільства є намагання досягти спільних ідеалів, побудова
демократичного суспільства, національно-визвольна боротьба, довіра. У
цьому випадку визначальною стає самоорганізація суспільства, коли людей
об’єднує не чиясь зовнішня воля чи природні чинники, а вільний вибір
власної історичної долі. Люди пов’язують свої сподівання з позитивними
чинниками консолідації суспільства. Народ єднають спільні тріумфи у
минулому, спільна воля в сучасному й спільні проекти на майбутнє.
Для країн, що не належать до розвинутих, необхідна така стратегія
розвитку, що спирається на власні ресурси і слідує курсом модернізації,
заснованому на свідомій, цілеспрямованій адаптації найпередовіших
науково-технічних досягнень до традиційних для суспільства
соціокультурних реалій, до національних традицій. Про те, що це можливо,
свідчать дані експертів ООН, які дослідили 192 країни і визначили, що
економічне зростання на сучасному етапі обумовлюється: наявністю
капіталу – на 16%, природними ресурсами – на 24% і соціальним
потенціалом – на 64%. Тобто, єдиним підґрунтям можливого підйому країни
є її людський капітал. Стосовно України ще в 1938 р. Юрій Липа писав:
„Призначення України є тільки в ній самій, її доля є в її людях та в її
моральних та матеріальних засобах. Немає ніяких так званих об’єктивних
перепон до вивищення й утвердження наново великого народу, що мав
поразку”[1, 8].
Світ вступає у нову епоху, коли вага й роль тієї чи іншої країни будуть
визначатися не тільки і не стільки матеріальною і воєнною могутністю,
скільки її здатністю об’єктивно оцінити хід історичних подій і
запропонувати альтернативні моделі майбутнього. Суспільство виявляється
неспроможним консолідуватись, якщо воно не виробило солідарних і
перспективних ідей розвитку. Тому потрібно зосередити зусилля і
мотивацію на досягненні такого майбутнього України, яке виявиться
оптимальним і спільним для всіх і кожного, незалежно від політичних
уподобань, регіонів проживання, національності, конфесії, віку, статі і
т.п. Як зазначає сучасний французький соціолог Ален Турен, консолідація
суспільства дозволяє мобілізувати громадян для вирішення певних спільних
питань: “Для нормального функціонування влада не потрібна, вона
необхідна для виведення з нормального стану в мобілізоване. Влада – це
узурпація природно-історичних ролей і статусів на користь реалізації
того чи іншого “проекту” [2, 372]. Тому важливим чинником консолідації є
визначення мети суспільного розвитку, яка дозволить мобілізувати
населення країни на досягнення такої мети.
Для України залишається актуальним формулювання ідеологічних цілей
суспільного розвитку, адекватних новим реаліям. За довготривалий
стратегічний пріоритет державної політики України може стати використана
парадигма збалансованого (сталого) розвитку, спрямована на досягнення
гармонійного взаємозв’язку економічної, соціальної та екологічної
складових розвитку. Концепцією збалансованого розвитку одночасно
передбачається гуманізація і екологізація основ традиційної економіки.
Продовження нестримної гонитви за економічним зростанням, яке подекуди
стає самоціллю розвитку господарств, у кінцевому підсумку обертається
деградацією і людського, і природного капіталу, тобто самогубством та
знищенням гуманітарної і природно-ресурсної бази суспільного розвитку.
Це можна проілюструвати промовистими фактами:
1. Відповідно до чергової щорічної “Доповіді ООН про розвиток людини –
2005”, Україна посідає 78 місце у світі за рівнем благополуччя і
розвитку людського потенціалу. При цьому Україна опустилася порівняно з
попереднім роком на 8 пунктів.
2. Україна перебуває на першому місці серед держав південно-східної
Європи за кількістю жертв торгівлі людьми.
3. За кількістю спиртного на душу населення Україна займає перше місце в
Європі.
4. В Україні енергоємність ВВП – найвища у світі й перевищує
загальносвітовий рівень у 2,6 рази.
5. Якщо в країнах Європейського Союзу на тисячу доларів ВВП
нараховується 32 кг відходів, у Польщі — 124 кг, то в Україні — 15 тон!
Після того, як була досягнута незалежність України, політична еліта не
спромоглася запропонувати нове, адекватне сучасним вимогам, розуміння
української ідеї як ідеології та стратегії будівництва розвитку
суспільства в політичному, економічному, моральному та інших аспектах.
З. Самчук зазначає: “Прикро, однак доводиться констатувати: за великим
рахунком, донедавна в Україні були відсутні навіть спроби шукати
ідейно-теоретичні та цілепокладаючі взірці. Світоглядний інфантилізм та
пустоцвіт релятивізму маскувалися порожніми розмовами про все і про ніщо
водночас, а відсутність політичного ідеалу і політичної волі – пошуками
шляхів реформ. Звідси – відсутність у суспільства цивілізаційних
орієнтирів, так звана міжцивілізаційна свідомість” [3, 85].
Ще в червні 1997 р. 19-а Спеціальна Генеральна асамблея ООН зобов’язала
всі країни сформулювати й розробити до 2002 р. національні стратегії
збалансованого розвитку. У грудні 1997 р. створено Національну комісію
сталого розвитку при Кабінеті Міністрів України, але й досі така
стратегія розвитку України відсутня.
Зараз у нашій країні склалися всі передумови для створення стратегії
розвитку України. Відбулися президентські вибори. У листопаді-грудні
2004р. українці продемонстрували усьому світові свою політичну зрілість
і здатність мирним шляхом вирішувати складні проблеми суспільного
розвитку. Навесні 2006 р. сформується новий парламент. Отже, оновлена
влада і нова українська політична нація матимуть змогу спільно розробити
стратегію розвитку України.
Одна з головних проблем, які перешкоджають консолідації суспільства,
–консолідація еліти. В історії України ця проблема яскраво виявилася в
часи руїни, після Національно-визвольної війни під проводом Богдана
Хмельницького. Під час української революції 1917-1920 рр. консолідація
еліти стала на перешкоді розбудови незалежної української держави. 1991
р. став переломним, оскільки завдяки консолідованим зусиллям, у першу
чергу політичної еліти, з’явилася можливість будувати самостійну й
незалежну Україну. На жаль, сьогодні доводиться констатувати, що
політична еліта в Україні – безвідповідальна, егоїстична і орієнтована
тільки на особисте збагачення. Все ще існує загроза того, що від
зрівнялівки та ідеологічного колективізму комуністичної епохи країна
перейде не до гармонійного розвитку, а до надмірного багатства купки
олігархів та бідності населення.
Соціологи розглядають сучасне суспільство як суспільство суцільного
ризику. Розвиток такого суспільства пов’язаний із систематичним
продукуванням загроз і небезпек внаслідок процесу модернізації
суспільства в цілому. Потуга засобів як творення, так і руйнування,
накопичених людством, сьогодні стала настільки значною, що на порядок
денний ставиться проблема виживання самого людства. У зв’язку з цим
суттєво змінюється уявлення про суспільні ідеали. Якщо головним
нормативним ідеалом минулих епох були рівність і соціальна
справедливість, то ідеалом суспільства ризику стає безпека. Соціальний
проект такого суспільства має чітко окреслений захисний характер.
Одним з наслідків функціонування суспільства ризику є формування
ризик-солідарностей [4, 192]. Солідарність виробників ризиків
визначається як спільність людей, котрі силовим чином “приватизують”
національні природні ресурси і виробничі структури суспільства у своїх
егоїстичних інтересах. Солідарність жертв ризику – це солідарність
сукупності людей, які захищають здоров’я і безпеку суспільства. Ці
спільноти часто мають альтруїстичний характер, оскільки захищають
здоров’я і безпеку не тільки свою і своїх близьких, але деякої групи або
спільноти, навіть суспільства в цілому. Утім, більш поширеними є
негативні солідарності – вимушені, протиприродні спільноти людей.
Протиприродні тому, що вони засновані на вимушеній (з метою
самозбереження) взаємній підтримці людей з протилежними інтересами і
цінностями, як і з різними соціальними статусами. Розподіл суспільства
на виробників ризиків і жертв ризиків вкрай небезпечний.
У XXI ст. легітимність державної політики визначатиметься значною мірою
її екологічною складовою. Екологічна ідея може виступити чинником,
консолідуючим націю [5, 2-6]. Екологічна ідея включає створення умов для
існування екологічно безпечного суспільства, гармонізацію відносин
“суспільство-природа”, перехід до збалансованого розвитку, становлення
нового типу особистості, відповідального за збереження життя в усьому
розмаїтті його проявів.
Про те, що екологічна ідея є потужним консолідуючим чинником, говорить
міжнародний досвід. Бажання вирішити екологічні проблеми, проблеми
переходу до збалансованого розвитку збирають за одним столом
представників різних націй, різних віросповідань і конфесій, різних
політичних уподобань. Проблеми власного виживання і загроза екологічної
катастрофи змушують людей шукати спільні рішення. До того ж, на відміну
від ідеї світового панування екологічна ідея є водночас і глобальною, і
національною, і місцевою. Говорячи про спільну екологічну загрозу, кожна
людина думає, в першу чергу, про свою землю. І їй не потрібно думати про
іншу територію, їй достатньо дбати про власну.
Коли мова йде про національну ідею, завжди є загроза її перетворення на
ідею вищості нації над усіма іншими, а далі – на ідею світового
панування. У результаті перенесення ідеї панування на ґрунт національних
питань суперечить ідеї збереження національної ідентичності,
самобутності, національних культурних традицій. Екологічна ідея як
національна дозволяє уникнути цієї загрози.
На користь екологічної ідеї є й інші, більш прагматичні, аргументи.
Відомо, що між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються,
утворився величезний розрив у рівні, якості і стилі життя. Неначе існує
два світи. „Золотий мільярд”, тобто 20% найбільш забезпечених жителів
планети, споживає 86% товарів та послуг, більше половини енергоресурсів,
майже половину м’яса і риби. А „голодний мільярд” (люди, дохід яких
менше 1 долара на день) дійсно голодує. До того ж економічна нерівність
продовжує зростати – „багаті багатшають, бідні біднішають”.
За цих умов у кожної держави є два шляхи задоволення зростаючих потреб
країни: або за рахунок власних природних ресурсів, або за рахунок
ресурсів інших країн, як правило, тих, які не збудували правову державу
і живуть у напівфеодальному суспільстві. У підсумку природа країн
„третього світу” знаходиться під подвійним тиском: як з боку власного
уряду, так і з боку іноземних держав. Виникає ситуація, коли, за словами
академіка М.М.Мойсеєва, починає працювати „диявольський насос”, який
перекачує у розвинені країни природні й людські („витік мозків”) ресурси
і повертає у країни, що розвиваються, видобувні і брудні виробництва, а
також відходи.
Ця небезпека існує і для України, де склалася вкрай нераціональна
структура природокористування, яка посилює свій негативний вплив. У
1991-2000 р.р. у структурі валового внутрішнього продукту України значно
зросла частка сировинно- та енергоємних, але водночас найбільш
забруднюючих довкілля галузей промисловості – гірничо-металургійної і
паливно-енергетичної, а також хімічної і нафтохімічної (з 17,3% у 1991
р. до 59,2% у 2000 р.) [6, 139].
Для України залишається актуальним формулювання ідеологічних цілей
суспільного розвитку, адекватних новим реаліям. За основу нової
парадигми розвитку може бути використана парадигма збалансованого
розвитку. Збалансований розвиток України ґрунтується на таких
найголовніших ідеях: ідея відродження України як соціоприродної
цілісності, ідея історичної тяглості культури, екологічна ідея як ідея
незалежності України, антимілітарна ідея, ідея єдності національного і
вселюдського.
Суспільна свідомість як системна характеристика залежить від
ідеологічної роботи в суспільстві, яку цілеспрямовано проводить влада.
Залишена напризволяще, сама по собі свідомість може еволюціонувати лише
в напрямі до егоцентризму, споживацтва, гедонізму, або в суспільстві
виникатимуть окремі групи людей, які будуть локально формувати,
проголошувати свої корпоративні цінності і дотримуватися їх. Тому
політична еліта має створити по-справжньому перспективний проект –
національно-консолідаційний і солідаризаційний за своїм потенціалом,
функціональністю та суспільним призначенням.
Першочерговим завданням для інтелектуальної, політичної та бізнес-еліти
повинна стати підготовка проекту стратегії збалансованого розвитку, що
ґрунтується на аналізі тих дисбалансів, які існують в економічній,
соціальній політиці та в екологічній сферах і на подальшому визначенні
шляхів подолання цих дисбалансів. Стратегію збалансованого розвитку
України повинні спільно готувати фахівці в галузі економіки, соціальної
політики та збереження довкілля. Вже на цьому етапі представникам
інтелектуальної та політичної еліти необхідно консолідувати свої
зусилля. Власне здатність еліти підготувати обґрунтоване бачення
майбутнього шляху розвитку України стане перевіркою здатності
української еліти дбати не тільки про свої власні інтереси, а й нести
відповідальність за безпечний розвиток суспільства.
Підготовка стратегії збалансованого розвитку стане тестом на зрілість не
тільки для столичної еліти, але й для регіональних еліт, оскільки
стратегія збалансованого розвитку України повинна ґрунтуватися на
стратегіях збалансованого розвитку кожного регіону. Потужним фактором
консолідації суспільства може стати всенародне обговорення регіональних
стратегій і всеукраїнської стратегії збалансованого розвитку. У цьому
випадку усі групи населення, громадські організації, державні установи,
бізнес, наука, освіта зможуть залучитися до формування стратегії
розвитку України. Важливо, щоб думки й побажання кожного громадянина
України були розглянуті, проаналізовані і враховані в разі їхньої
доцільності, що стане показовим в сенсі вироблення й налагодження
механізмів співпраці держави і суспільства для забезпечення повноцінної
участі українських громадян у виробленні спільного бачення майбутнього
України. Консолідовані зусилля державних структур і різних верств
населення на стадії розробки стратегії збалансованого розвитку України
будуть передумовою виконання цієї стратегії, яка стане чинником
стабілізації, консолідації та мобілізації українського суспільства.
Щоб консолідувати націю, треба орієнтуватися не на минуле і не на
сьогоденні реалії, а на майбутнє. Суспільство саме має конструювати
бачення того суспільства, в якому воно хоче жити, й до якого воно має
прагнути. Наявність такого бачення є елементом стратегічного мислення,
що допомагає формулювати цілі й завдання розвитку [7, 90, 133].
Яким же є бажаний образ майбутньої України? Це – не смітник,
поплямований радіоактивними зонами чи місячними ландшафтами териконів, й
не сировинний додаток багатих країн з отруєною землею, стічними канавами
замість річок та ядучим повітрям, а квітучий край, де будуть збережені
“і лани широкополі, і Дніпро, і кручі”, де залишаться вишневі садки і
хрущі і де море буде синім. Люди в цім краю не блукатимуть “чорніше
чорної землі” і не шукатимуть щастя на чужині, а житимуть, будучи
впевненими у собі, активними, творчими, здатними “розбити живе серце за
свою країну”. Політичні еліти не питатимуть “Що ж нам будувати?”, тим
часом збільшуючи свої особисті капітали і “гірше ляха розпинаючи
Україну”, а працюватимуть задля блага своєї країни. Люди нарешті
схаменуться, “полюблять щирим серцем велику руїну”, поважатимуть один
одного і зможуть консолідувати зусилля для покращання свого суспільства,
свого життя і свого довкілля. “Научаючись чужому”, вони будуть жити все
ж таки власним розумом і мудрістю визначатимуть шлях розвитку
Батьківщини. “І забудеться срамотня давняя година, і оживе добра слава,
слава України”.
Література:
Липа Ю. Призначення України. – Львів: Просвіта, 1992.
Цит. за: Панарин А. Философия политики. – М.: Новая школа, 1996.
Самчук З. Сцилли та харибди новітньої української влади: до питання про
принципи політичної інтеграції //Актуальні проблеми внутрішньої
політики. – 2005. – Вип. 1.
Яницкий О. Н. Социология риска. – М.: Издательство LVS, 2003.
Грабовська І., Грабовський С. Екологія і національна ідея на теренах
України //Арка. – 1994. – № 2-3.
Пріоритети національної стратегії збалансованого (сталого) розвитку
України: погляд НУО //Предложения по переходу к устойчивому развитию
стран Восточной Европы, Кавказа и Центральной Азии. Пріоритети
національної стратегії збалансованого (сталого) розвитку України: погляд
НУО. – Київ: ДІА, 2003.
Почепцов Г. Г. Стратегия. – М: Рефл-бук; К.: Ваклер, 2005.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
