Реферат на тему:
Вчені ступені і Болонський процес: проблеми і перспективи розвитку
вітчизняної науки
У документах, прийнятих за підсумками офіційних заходів у межах
Болонського процесу (Прага, Саламанка, Берлін), конкретизовано і
актуалізовано завдання, що стосуються введення кваліфікацій для
академічного освітнього процесу у вищій школі [1; 2]. Істотним
доповненням до первинних установок Декларації було рішення, прийняте в
Берліні 18–19 вересня 2003 р., про включення в перелік проблем вищої
школи підготовку на рівні доктора філософії як третього ступеня вищої
освіти [3]. Це обумовлено усвідомленням внутрішньої особливої значущості
дослідницької складової для повноцінного функціонування вищої школи,
єдності вищої освіти і сучасних виробничих процесів загалом.
У 2002 р. у Лісабоні відбувся семінар із взаємного визнання
кваліфікацій, який відпрацював низку рекомендацій, того ж року схвалених
Комітетом Ради Європи з вищої освіти і науки (Council of Europe’s
Steering Committee for Higher Education and Research) на його пленарному
засіданні. Нижче наводимо частину цих рекомендації, які стосуються
заходів із визнання академічних наукових ступенів [4]. Рекомендовано:
• приділяти основну увагу результатам освіти і компетенції, а не
термінам навчання і назвам курсів;
• розвивати співпрацю між ВНЗ, що спрямована на здобуття сумісних
ступенів і інших форм автоматичного визнання і підвищує рівень довіри
між ВНЗ, сприяє взаємному визнанню кваліфікацій;
• забезпечувати максимальну і адекватну інформованість громадськості
про зміст освіти в країнах і конкретних ВНЗ;
• інформувати професорсько-викладацький склад,
адміністративно-управлінський персонал, студентів про визнання
кваліфікацій і відповідних документів про вищу освіту.
Проблему визнання наукових ступенів, включених в академічний освітній
процес, можна розглядати як проблему процедур акредитації ВНЗ у країнах
Болонського процесу та їх освітніх системах. Якщо освітня програма
певного ВНЗ акредитована відповідними органами не тільки своєї країни, а
й якоїсь іншої, то з цього автоматично повинно випливати визнання ВНЗ
третіми країнами Болонського процесу. Ця процедура визнання поширюється
на осіб, які засвоїли ту чи іншу програму навчального закладу, так само,
як і на визнання відповідних документів про освіту.
У розрізі Болонського процесу постає питання про «вбудовування»
аспірантури (докторантури) в загальну систему вищої освіти як третій
ступінь, або третій цикл (після бакалаврату і магістрату). Якщо ми
погоджуємось із включенням ступеня доктора філософії у межі академічного
навчального процесу, то необхідно вводити в програми навчання майбутніх
докторантів вагомий освітній компонент — насичувати її певними курсами.
Колишня радянська система підготовки наукових кадрів робила акцент не
стільки на підготовку дослідників, скільки на підготовку дисертацій,
намагалася максимально підняти формальні вимоги саме до дисертаційної
роботи, її рецензування, а не до рівня підготовленості майбутнього
науковця і педагога. Дисертація з часом перетворилася на самодостатню
підставу для отримання вченого ступеня, що цілком відповідало інтересам
тих, хто для досягнення цієї мети мав можливість мобілізувати працю
інших людей за рахунок фінансових або бюрократичних ресурсів. Звідси
подекуди і спливали суперечності між прекрасною дисертацією, яку захищав
недостатньо кваліфікований і недостатньо підготовлений претендент, між
людиною, якій присуджено ступінь, але не завжди могла кваліфіковано
робити наукові дослідження.
У пострадянському просторі дискредитація в суспільній свідомості звання
вченого і наукової діяльності призвела до того, що сама наукова
кваліфікаційна робота стала предметом торгу: в Інтернеті є пропозиції із
написання дисертацій на замовлення (так би мовити, «під ключ», без
зусиль з боку замовника). Вчені ступені для споживачів цього ринку — це
такі собі аксесуари, почесні приписки до біографії. На жаль, і в нашій
країні є «науковці» які у своїх кваліфікаційних працях за допомогою
трьох дихальних вправ «змінювали» генетично детерміновані
характеристики. На жаль, аспірантські байки про професорів, що
зараховують Гобса і Локка до філософів епохи Відродження, іноді мають
реальне підґрунтя.
На Заході вчені ступені магістрів і докторів філософії, як правило,
присвоюються тими університетами, де готувалися дисертації, причому
оцінюється реальний вклад майбутнього науковця, значення роботи, а
також, частково, і авторитет університету, де робота виконувалася, його
наукових шкіл.
У новій системі підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів є
унікальна для нашої країни можливість підвищити якість наукових
кваліфікацій, пришвидшити науковий процес і його впровадження у
практичну діяльність. Первинною ланкою повинен стати профільний і
науково-педагогічний магістрат, після закінчення якого і захисту
магістерської дисертації ВНЗ присуджуватимуть академічний ступінь
«магістр» за відповідною спеціальністю.
Магістрат повинен все більше наближатися до сучасної аспірантури. Для
підвищення ролі магістерських дисертацій слід підвищити вимоги як до їх
виконання, так і до їх захисту. Якість магістерської роботи повинна
контролюватися кафедрами, відділами (лабораторіями). Безумовно,
необхідно ввести обов’язковість попередньої публікації невеликого за
обсягом автореферату, а також наявність публікацій основних положень
дисертації у статтях (тезах) — у двох-трьох наукових журналах,
збірниках, матеріалах наукових конференцій.
Нова докторантура повинна бути вища, ніж аспірантура, передусім за
теоретичним рівнем підготовки доктора філософії, який додатково
вивчатиме ще обов’язкові дисципліни і дисципліни за вибором, готувати і
захищати докторську дисертацію, використовуючи консультації як
вітчизняних, так і зарубіжних фахівців.
Слід розробити такий порядок захисту дисертацій на здобуття вчених
ступенів доктора філософії, в якому ВНЗ / НДІ також будуть основними
ланками вирішення цього питання. Однак необхідно зберегти за ВАК
експертизу і затвердження докторських дисертацій і, можливо,
переатестацію дисертацій, захищених в інших країнах відповідно до
міжнародних угод.
Безумовно, мусить бути єдина для держави сертифікована система
нормативної регуляції складання іспитів, єдині правила вступу як у
магістратуру, так і докторантуру, стандарти підготовки не лише
магістрів, а й докторантів, правила порядку захисту дисертацій на звання
Ph. D., роботи дисертаційних рад, вимоги до дисертацій, склад
дисертаційних рад, процедуру їх роботи, форми атестаційних документів
державного зразка. Необхідно розробити і вимоги до опонентів, що
призначаються на захист, і вимоги до керівника, порядку оформлення
дисертації, публікацій і автореферату. Більшу частину цих вимог можна
взяти з нині існуючих.
За таких умов у разі виявлення грубих порушень правил (плагіат у
дисертації, в публікаціях претендента, фальсифікація документів тощо),
ВАК міг би застосувати певні санкції до дисертаційної ради, її голови,
вченого секретаря, а також завідувача кафедрою, відділом, лабораторією і
ректора ВНЗ (директора НДІ), самого пошукувача. Безумовно, необхідні і
заходи для вдосконалення процедури захисту дисертації. Зокрема
обов’язкове її попереднє обговорення на теоретико-методологічних
наукових семінарах факультету, ВНЗ / НДІ; обов’язковість публікації в
наукових журналах ВНЗ / НДІ, огляду захищених дисертацій із виділенням
основних ідей, концепцій, важливих для практики пропозицій; розгляд
типових помилок тощо. Для виключення можливості дублювання тем
дисертацій, мабуть, необхідні міжвузівські координаційні ради, де теми
дисертацій будуть ще раз затверджені після відповідної процедури у
вчених радах ВНЗ.
У нашій країні, як і в інших каїнах СНД, є прихильники збереження
національної сертифікації наукових кадрів. У Росії більшість провідних
науковців вважають за доцільне залишити до вирішення цього питання
ступінь доктора наук. Так, Всеросійська нарада із проблем сучасного
стану і перспектив розвитку класичної університетської освіти, яка
відбулася в листопаді 2003 року на базі Московського державного
університету ім. М. В. Ломоносова, прийняла рекомендацію про законодавче
закріплення ступеня доктора наук як суто наукового, а не освітнього,
який є особливістю національної системи підготовки наукових кадрів вищої
кваліфікації.
Супротивники такої позиції аргументують свою думку завданнями підвищення
ефективності освіти, боротьбою за світові ринки освітніх послуг,
жорсткою орієнтацією освіти на потреби ринку праці. Загалом можна
зазначити, що на поточний момент у змістовному плані підготовка наукових
кадрів, включених у академічний освітній процес в Україні і на Заході не
має істотних відмінностей. І західна, і вітчизняна моделі спрямовані на
підготовку дослідників і визначення наукової кваліфікації дисертанта,
просто роблять це різними способами і за різний час.
Нині для присудження ступеня Ph. D. у країнах Заходу потрібно виконати і
дотримуватись низки правил і умов, а також відбути деякі випробування.
Вони схожі до тих, що існують у нашій аспірантурі. Необхідно закінчити
ВНЗ і мати на руках диплом про закінчену вищу освіту, здати низку
письмових і усних іспитів, продемонструвати належний рівень знань для
майбутнього підвищення наукової кваліфікації.
?д-випускне навчання). За наявності ступеня бакалавра можна продовжити
навчання на рівні graduate studies (післядипломне навчання) і отримати
ступінь магістра (або майстра, M. Sc., M. a. — Master of Science, Master
of Arts) через два роки. Ступінь Ph. D. передбачає, як мінімум,
три-чотири роки навчання: два роки курсів і два роки самостійних
наукових досліджень. Серед осіб, які пройшли через усі ці випробування,
честі поступити в докторантуру удостоюються особливо обдаровані студенти
з прекрасними результатами самостійних досліджень і рекомендаціями
факультетів.
Введення наукових ступенів у межі академічного навчального процесу
свідчить і про нагальну потребу суспільства в широкому впровадженні у
повсякденне життя наукових підходів, і про сформованість та відносну
цілісність наукової доказової бази, і про нашу здатність на сучасному
етапі розвитку науки відтворити, пояснити і, як наслідок, навчити
специфічних алгоритмів обробки інформації, притаманним науковій праці.
Однак є аспекти наукової діяльності, які ми ще не можемо репродукувати,
широко впроваджувати в навчальний процес, «ставити на потік», наприклад,
рішення типу інсайту. Такі алгоритми дають змогу в науці не лише
відтворювати, комбінувати, формувати логічні зв’язки між вже відомими
фактами, а й створювати щось цілком нове, інноваційне, рухати науку
вперед. Це, у свою чергу, робить актуальним післядипломне вдосконалення
кваліфікації науковця.
Аналізу післявузівської професійної освіти та її сертифікації —
структури вчених ступенів — дає підстави робити висновок, що проблеми
післядипломної кваліфікації, сертифікації кваліфікацій або невирішені,
або, якщо й вирішуються, то у межах навчального академічного процесу.
Якщо ці питання у галузі наукової діяльності не будуть розв’язані у
найближчий час, то постане нагальне питання про визнання, яке зазвичай
стосується так званих регульованих професій — тих, де наявність
відповідної компетенції відображена у спеціальних документах.
Питання саме наукових ступенів, які можна зарахувати до післядипломної
системи підвищення кваліфікації, виходить на перший план. Нині в нашій
країні діє успадкована від Радянського Союзу система німецького зразка,
в якій є два наукові ступені: кандидат наук і доктор наук. Ступінь
кандидата наук присуджується дисертаційною радою і затверджується
(ухвалюється рішення про видачу диплома), а ступінь доктора наук —
присуджується президією Вищої атестаційної комісії на підставі
клопотання дисертаційної ради.
Західна система підготовки й атестації наукових кадрів, на відміну від
нашої, значною мірою децентралізована, деетатизована. Вона орієнтована,
передусім, на дослідження, а дисертація в ній не є самоціллю і навіть не
відіграє вирішальної ролі. Аналогом вченого ступеня кандидата наук у
більшості країн є ступінь доктора філософії (Ph. D.) та інші численні
(але менш поширені), прирівняні до нього ступені. Вельми популярні в США
програми МВА американських бізнес-шкіл. Ступінь Master of Business
Administration (кандидат наук у галузі управління) ввели у США. Він
присуджується особам, які вже мають вищу освіту і пройшли 1–2-річний
курс навчання.
Програми Master’s множаться і розвиваються. Нині ви можете отримати
master’s практично в будь-якій галузі знання. Цей ступінь може бути
професійним і академічним. Професійні ступені, як-от МВА, мають на меті
сертифікацію і розвиток кар’єри в певній галузі. Академічні ступені
потрібні для інтелектуального зростання й іноді є необхідною умовою для
присудження докторського ступеня в конкретній галузі знання. Отримання
master’s займає від року до трьох років.
Слід зазначити, що на Заході існують аналоги нашого ступеня доктора
наук. Приблизним аналогом у країнах із «одноступеневою» системою вчених
ступенів є англійський ступінь Doctor of Science (D. Sc.), в країнах із
«двоступеневою» системою (наприклад, у Німеччині, Франції) — hability
doctor (H. D.) — науковий ступінь, аналогічний нашому ступеню доктора
наук.
Присудженню ступеню габілітованого доктора або доктора наук передує
п’ять-десять і більше років успішної науково-дослідної діяльності після
отримання ступеня доктора філософії. На відміну від ступеня доктора
філософії, присудження цих ступенів не вимагає підготовки і захисту
дисертації, але вимагає виконання інших умов (публікація вагомих
наукових статей і монографії, підготовка наукової доповіді тощо). У
Великобританії, окрім цього, є ще ступінь Higher doctorate, також
відповідний нашому доктору наук. Інститут другого після PHD наукового
ступеня (з деякими особливостями в кваліфікаційних вимогах і процедурі
присвоєння) існує і в інших європейських країнах: у Данії, Болгарії,
Угорщині тощо.
В англосакських країнах (США, Канада та інших) ця статусна відмінність
має неявну форму. У цих країнах є так звана система тенура (tenure), що
означає гарантоване перебування в академічній позиції. Університет надає
тенур для найбільш кваліфікованих докторів філософії, які мають
авторитетні наукові публікації та інші наукові досягнення. Фактично
доктори філософії з тенуром мають реально вищий науковий,
адміністративний та інші статуси, ніж доктори філософії без нього.
Вимоги до претендентів вченого ступеня доктора наук або доктора за
профілем, габілітованих, тобто визнаних докторів, дещо нижчі порівняно з
вимогами до наших сучасних докторських дисертацій: захист може відбутися
у формі наукової доповіді про проведення дослідження; за сукупністю
надрукованих робіт. Водночас, більш високі вимоги міжнародного
характеру: публікації за кордоном, у міжнародних журналах, відгуки
зарубіжних колег, наявність зарубіжного стажування, участь у
конференціях у зарубіжних країнах тощо.
Безумовно, сертифікація післядипломних кваліфікацій, зокрема наукових,
необхідна. Якщо ступінь габілітованного доктора або якийсь її аналог
буде введено, то її можна буде присвоїти й нинішнім докторам наук за
умов наявності відповідних якісних показників їх наукової праці. Деякі з
цих параметрів вже застосовано для оцінки рейтингу ВНЗ, деякі можуть
бути введені міністерством додатково: кількість надрукованих у провідних
фахових виданнях (ваківських) за останні 2–3 роки, кількість монографій,
наявність посібників і підручників, патентів за власними
науково-дослідницькими розробками, ступінь розробки та впровадження
наукових досліджень доктора за останні 5–10 років (термін достатній для
створення власного наукового напряму) тощо.
Нагально необхідна розробка пропозицій порядку визнання наукових
ступенів, присвоєних претендентами в одній державі Болонського процесу,
іншими державами-учасниками та розробка пропозицій із гармонізації
правових і нормативних актів, що стосуються наукової діяльності.
Основним питанням у цьому процесі, безумовно, є верифікація наукових
дипломів.
Ще до початку Болонського процесу 43 держави підписали Лісабонську
конвенцію — конвенцію про визнання освітніх кваліфікацій, що стосуються
академічної вищої освіти в європейському регіоні (Лісабон, 1997 рік).
Лісабонська конвенція рекомендує країнам-учасницям визнавати академічні
кваліфікації і відповідні документи держав, що підписали конвенцію.
Доводиться погодитися, що вказані рекомендації не мають обов’язкової
сили.
Однак, безумовно, найближчим часом країнам Болонського процесу треба
визначитися чи будуть у їх освітньому просторі верифікуватися дипломи
магістрів або докторів філософії третіх держав, наприклад, США, Канади.
В нашій країні вже є рішення про введення з 2008 р. ступеня доктора
філософії і скасування захистів на здобуття вченого ступеня кандидата та
доктора наук. Останні два ступені верифіковані, і тривалий час
співіснуватимуть дипломи докторів філософії, еквівалентні до них дипломи
кандидатів наук та дипломи докторів наук, останні вже не видаватиме ВАК
від початку 2008 року. Жодної чіткої правової норми з приводу їх
сертифікації, соціальної стратифікації їх носіїв поки не існує. Це
найближчим часом призведе до напруження і непорозумінь під час атестації
як науково-педагогічних кадрів, так і акредитації вищих навчальних
закладів.
Питання сертифікації наукових ступенів, верифікації наукових дипломів,
соціальної стратифікації вчених кадрів як у Європейському просторі
загалом, так і в нашій країні зокрема, за умов приєднання до Болонського
процесу, недостатньо розроблено і потребує опрацювання.
Нехтування проблемами післядипломної кваліфікації і сертифікації в
науковому процесі у межах єдиного освітнього простору Європи може
призвести до гальмування досліджень у фундаментальних наукових галузях,
зниження ефективності стратегічних напрямів розвитку науки. Нова система
підготовки наукових кадрів, за умов раціонального підходу, може
поліпшити якість наукових кадрів в Україні, однак при недбалому
ставленні до цього процесу ми можемо опинитися поза Європейським
освітнім процесом, що спричинить зниження якості національної освітньої
і наукової сфери.
Література
Болонський процес у фактах і документах
(Сор-бонна-Болонья-Саламанка-Прага-Берлін) / Упоряд. Степко М. Ф.,
Болюбаш Я. Я., Шинкарук В. Д. та ін. — Тернопіль: Економічна думка,
2003.
Вища освіта України і Болонський процес: Навч. по-сіб. / ред. В. Г.
Кремінь. — Тернопіль, 2004.
Байденко В. И. Болонский процесс: на пути к Берлинской конференции
(Европейский анализ): Научное изд. — М.: Исслед. центр проблем качества
подгот. специалистов РНУ, 2004.
Вакарчук І. Структурні варіанти стандартів вищої освіти в контексті
Болонського процесу // Моделі гармонізації національних і міжнародних
стандартів освіти у контексті Болонського процесу. — Л., 2004. — С.
22–31.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
