Реферат на тему:
ВИЗНАЧЕННЯ ФОРМ КОНТРОЛЮ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ
ТА МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНТРОЛЬНИХ ЗАХОДІВ
План
Функції контролю знань студентів.
Дидактичні принципи контролю знань.
Види та форми контролю знань.
Стандартизований контроль знань.
1. Функції контролю знань студентів
Система навчання у вищій школі – багатогранний процес, який складається
з цілого ряду взаємопов’язаних елементів. Серед них важливе місце
посідає контроль знань, тобто організація зворотного зв’язку як засобу
управління навчально-виховним процесом. Ця проблема особливо актуальна у
наш час у зв’язку з тим, що вся система вищої освіти в Україні підлягає
повній організаційній перебудові. Посилення уваги до проблеми контролю
занять викликано не тільки бажанням визначити ступінь підготовленості
студентів, але і потягом до удосконалення всієї системи навчання.
Перевірка і оцінка знань виконують, принаймні, шість функцій:
контрольну, навчальну, виховну, організаторську, розвиваючу і методичну.
Контрольна функція. Найбільш важливою функцією перевірки і оцінки знань
є контрольна.
Перевірка і оцінка знань – одна з форм державного контролю. Показники
контролю знань студентів є єдиною основою для судження про результати
навчання, а отже для вирішення таких важливих питань, як переведення на
наступний курс, призначення стипендії, випуск з вузу і видача диплома.
Дані про результати контролю знань студентів слугують основними
показниками, за якими оцінюється робота не тільки окремих студентів і
викладачів, але і цілих академічних груп, курсів, факультетів і вузів у
цілому.
Навчальна функція. Перевірка і оцінка знань студентів за правильної їх
організації слугують не тільки цілям контролю, але і цілям навчання,
вони завжди певною мірою залежать від педагогічної майстерності
викладача, є навчальними і не можуть бути іншими.
Важливу роль у поповненні і удосконаленні знань відіграє процес
підготовки студентів до заліків і екзаменів, заліку з контрольної роботи
і захисту курсових робіт. При цьому грунтовно перероблюється весь
фактичний матеріал даної науки, а не тільки якоїсь її частини.
Підготовка до відповіді, викладення відповіді на папері, усні відповіді
на поставлені викладачем запитання і под. завжди пов’язані з напруженою
розумовою діяльністю студента: зміст відповіді має бути старанно
продуманим, необхідні знання для цього уважно відібрані, щоб викладач
міг їх виміряти за різними параметрами, у тій чи іншій формі виражені.
Перевірка знань тісно пов’язана з відтворенням і повторенням раніше
вивченого, а це завжди ефективно допомагає їх удосконаленню.
Виховна функція. Акт перевірки і оцінки знань – перший і самий важливий
вид громадської оцінки студента. Результати його індивідуальних зусиль з
опанування знань у цьому випадку стають предметом громадської думки і
оцінки, що завжди глибоко торкає емоційну сферу особистості. Тому
перевірка і оцінка знань завжди являють собою хвилюючий момент у житті
студента і залишають глибокий слід у його психіці. Діючи на моральний
стан студента, правильно поставлена перевірка і оцінка є потужним
засобом виробки суспільне цінних якостей особистості: чесного ставлення
до праці, почуття відповідальності за результати своєї навчальної праці
і дисципліну праці, волю, характер. Таким чином, виконуючи контрольну і
освітню функції, перевірка і оцінка знань одночасно є найважливішим
засобом виховання, важливим фактором морального виховання.
Організаторська функція. Контроль знань є важливим засобом організації
систематичної повсякденної роботи студентів щодо засвоєння знань.
Набуті у процесі вивчення того чи іншого предмета знання студентові
можуть здаватись правильними і досить повними, хоча насправді,
об’єктивно, вени далеко не відповідають вимогам, які ставляться. І
тільки внаслідок перевірки і оцінки студент взнає, що він знає і чого не
знає або знає недостатньо, що йому треба зробити для покращання якості
знань. А це неминуче підводить студента до самостійних висновків про
необхідність освоєння більш раціональних прийомів навчальної праці. При
цьому немаловажне значення має усвідомлення позитивного досвіду
навчальної роботи кращих студентів. На цій підставі студент вирішує,
якою за змістом і методикою має бути його подальша навчальна робота, на
що потрібно звертати більше уваги і под., що дуже суттєво впливає на
подальше навчання.
Розвиваюча функція. Контроль знань студентів має багаті можливості
розвитку особистості студента, формування пізнавальних здібностей і
засвоєння прийомів розумової діяльності. Процес контролю знань ефективно
сприяє розвитку таких важливих якостей особистості, як самостійність
мислення, багата і стійка пам’ять, виразна мова і т.д.
Методична функція. Процес перевірки і оцінки знань студентів і його
результати дуже важливі для самого викладача, для його подальшої роботи,
оскільки у процесі контролю викладач одночасно оцінює свою методику
викладання і зміст лекцій, семінарів і практичних занять.
Контроль знань студентів – це невід’ємна і важлива частина процесу
навчання, відповідальний етап на шляху від незнання до знання, від
неповного знання до більш точного і більш повного.
Кожному викладачеві необхідно напрацювати таку систему контролю знань,
щоб у цілому вона найкращим чином слугувала виконанню всіх його функцій.
Керуючи процесом навчання, викладач повинен не тільки повідомляти
студентам певну інформацію або організовувати сприйняття цієї інформації
з інших джерел, але і повинен одночасно мати вичерпні відомості про те,
як виконується ця робота, яка кількість і якість засвоюваних знань. І
чим повніше будуть ці відомості, тим більше студентів буде охоплено
ними, чим достатніший і своєчасний контроль, тим кваліфікованіше
викладач зможе керувати процесом засвоєння, тим більше буде можливостей
зробити навчання керованим. Здійснення принципу зворотного зв’язку є
важливою умовою підвищення якості підготовки спеціалістів.
2. Дидактичні принципи контролю знань
Завдання викладача і студентів полягає у тому, щоб у процесі перевірки
оцінки знань виявити справжній стан знань, вмінь і навиків і тим самим
допомогти студентам раціонально організувати навчальну роботу у
подальшому. Успіх рішення даного завдання безпосередньо залежить від
суворого додержання викладачем дидактичних принципів контролю знань.
Дидактичні принципи контролю знань – це вихідні теоретичні положення, у
відповідності до яких має будуватись практична діяльність викладача і
студентів і на підставі яких визначаються зміст контролю знань, їх
методи і форми організації.
Основними є шість дидактичних принципів перевірки і оцінки знань:
дієвість, систематичність, індивідуальність, диференціювання,
об’єктивність і єдність вимог.
Принцип дієвості полягає у тому, що перевірка і оцінка знань студентів
мають не тільки відбивати рівень засвоєння знань, але і завжди
стимулювати студентів і викладачів до зусиль щодо досягнення у
навчальній роботі нових успіхів.
Принцип систематичності виражається у тому, що по-перше, перевірка і
оцінка знань здійснюється не від випадку до випадку, а планово, у
нерозривному зв’язку з усім процесом навчання, з усіх навчальних
предметів; по-друге, контроль має бути неперервним протягом усього
процесу навчання; по-третє, перевірка і оцінка знань провадяться у
певній послідовності, з поступовим ускладненням завдань, змісту і
методики. У зв’язку з цим дуже важлива кількість перевірок. Чим
регулярніша перевірка і оцінка знань студента, тим повніша інформація
про перебіг засвоєння, тим краще виконуються всі функції перевірки і
оцінки знань. Штурмовщина перед екзаменаційною сесією свідчить про
порушення принципів систематичності і про те, що процес контролю
здійснюється заради контролю, а не є засобом управління процесом
навчання і підвищення якості педагогічного процесу.
Принцип індивідуальності перевірки і оцінки знань означає, що викладач
прагне глибокої і справедливої оцінки успіхів кожного студента, а не
групи в цілому. Тільки, враховуючи і оцінюючи особливості роботи кожного
студента окремо, його досягнення, труднощі і зриви, викладач може
успішно керувати науковим зростанням студентів.
Принцип диференціювання полягає у визначенні кількісних і якісних
різниць у знаннях, вміннях і навиках студентів та їх оцінці.
Диференціювання оцінок знань студентів дає необхідну інформацію для
ефективної перебудови навчальної роботи і студентів і викладача у
майбутньому, до оцінки знань кожного конкретного студента, робить більш
ефективною оцінку результатів якості роботи студентських груп і курсів;
дасть змогу повніше враховувати отримані результати при підведенні
підсумків роботи, моральне і матеріальне стимулювання студентів.
Необхідно відзначити необхідність розширення шкали оцінок, поглиблення
системи оцінки знань, хоча це потребує підвищення рівня компетентності
екзаменатора.
Принцип об’єктивності означає, що кожна окрема оцінка має бути
об’ективною, тобто відповідати істинній якості і кількості засвоєних
знань, вмінь і навиків. В іншому разі оцінка втрачає не тільки своє
педагогічне значення, але і завдає шкоди навчально-виховній роботі.
Особливо слід підкреслити, що до виставлення оцінки, необхідно
підходити принципово і суворо. Виявляючи надмірну м’якість, жалість,
доброту, викладач вводить студентів в оману, в них складається
неправильне уявлення про вимоги до якості знань. Більше того, всякий
лібералізм в оцінці знань перетворює весь облік у просту формальність,
дезорганізує весь навчальний процес, діє негативно на студентів. При
цьому складається недоброзичливе ставлення до тих викладачів, які
добросовісно виконують свої обов’язки, вимогливо перевіряють роботу
студентів, об’єктивно оцінюють їх знання. Зрештою, наслідком зазначеного
механізму є різке зниження якості виконання інших вимог (обов’язкове
відвідування лекцій, конспектування рекомендованої літератури і под.).
За об’єктивність оцінки викладач несе відповідальність перед державою.
Практика свідчить, що навіть виставлення негативної оцінки сприймається
студентом позитивно, якщо вона виставляється у відповідності до принципу
об’єктивності і справедливості.
Але навіть при прагненні бути максимально об’єктивним, оцінки, які
виставляються, не є абсолютними, і часто на іспиті більш сильної групи і
на іспиті більш слабкої групи одні й ті самі оцінки за тією самою
4-бальною шкалою оцінюють нерівноцінні відповіді. Викладач невимушено
коригує рівень вимог, щоб оцінити різницю рівнів знань сильних і слабких
груп.
Принцип єдності вимог полягає у тому, що один і той самий рівень знань,
вмінь і навиків має оцінюватись всіма викладачами однаково.
Відсутність єдиних вимог породжує ряд негативних явищ, виховна дія
викладачів на студентів посилюється, якщо усі вони виступають “єдиним
фронтом”.
Усі принципи контролю знань студентів тісно пов”язані між собою і у
сукупності визначають вимоги до форм і методів перевірки і оцінки знань,
тобто визначають систему їх контролю.
3. Види і форми контролю знань
За місцем, яке посідає контроль у навчальному процесі, розрізняють
попередній (вхідний), поточний, рубіжний і підсумковий контроль.
Попередній контроль (діагностика вихідного рівня знань студентів)
застосовується як передумова для успішного планування і керівництва
навчальним процесом. Він дає змогу визначити наявний рівень знань дня
використання їх викладачем як орієнтування у складності матеріалу.
Формою попереднього контролю є вхідний контроль знань. Він проводиться
на 1-му курсі, щоб оцінити реальність оцінок, отриманих на вступних
іспитах з певного предмета. Попередній контроль у вигляді перевірки і
оцінки залишкових знань проводять також через деякий час після
підсумкового іспиту з певної дисципліни як з метою оцінки міцності
знань, так і з метою визначення рівня знань з забезпечуючих предметів
для визначення можливості сприйняття нових навчальних дисциплін.
Поточний контроль знань є органічною частиною всього педагогічного
процесу і слугує засобом виявлення ступеня сприйняття (засвоєння)
навчального матеріалу. Управління навчальним процесом можливе тільки на
підставі даних поточного контролю. Завдання поточного контролю зводяться
до того, щоб:
1) виявити обсяг, глибину і якість сприйняття (засвоєння) матеріалу, що
вивчається;
2) визначити недоліки у знаннях і намітити шляхи їх усунення;
3) виявити ступінь відповідальності студентів і ставлення їх до роботи,
встановивши причини, які перешкоджають їх роботі;
4) виявити рівень опанування навиків самостійної роботи і намітити шляхи
і засоби їх розвитку;
5) стимулювати інтерес студентів до предмета і їх активність у пізнанні.
Головне завдання поточного контролю – допомогти студентам організувати
свою роботу, навчитись самостійно, відповідально і систематично вивчати
усі навчальні предмети. Поточний контроль – це продовження навчальної
діяльності педагога і педагогічного колективу, він пов’язаний з усіма
видами навчальної роботи і має навчити студентів готуватись до перевірки
з першого дня занять і кожного дня, а не наприкінці семестру або
навчального року. Разом з тим поточний контроль є показником роботи і
педагогічного колективу. Звісно, що студенти у семестрі вивчають
одночасно до десяти предметів, і не усі викладачі ставлять до них
однакові вимоги. Нерідко деякі викладачі ставлять дещо підвищені вимоги,
і студенти змушені весь семестр займатись тільки одним предметом коштом
інших. У цьому разі показники поточної успішності можуть бути сигналом
про серйозні порушення навчального процесу.
Зазначені завдання поточного контролю вимагають від викладачів і
керівників факультету відпрацювати певну систему і методику його
проведення з врахуванням рівномірного і узгодженого розподілення
контрольних знань у відповідності до бюджету часу студентів.
Рубіжний (тематичний, модульний, блоковий) контроль знань є показником
якості вивчення окремих розділів, тем і пов’язаних з цим пізнавальних,
методичних, психологічних і організаційних якостей студентів. Його
завдання – сигналізувати про стан процесу навчання студентів для вжиття
педагогічних заходів щодо оптимального його регулювання. Якщо поточний
контроль проводиться лише з метою діагностики першого рівня засвоєння,
тобто рівня загального орієнтування у предметі, то рубіжний контроль дає
можливість перевірити засвоєння отриманих знань через більш довгочасний
період і охоплює більш значні за обсягом розділи курсу. Відповідно
змінюється методика контролю, від студентів можна вимагати самостійної
конструктивної діяльності, а також виявити взаємозв’язки з іншими
розділами курсу.
Рубіжний контроль може проводитись усно й письмово, у вигляді
контрольної роботи, індивідуально або у групі.
Однією з форм рубіжного контролю є колоквіум. Він має за мету
мобілізувати студентів на поглиблене вивчення дисципліни. При проведенні
колоквіумів ведеться більш невимушена бесіда, ніж на заліках та іспитах,
що, природно, дає змогу вивчити інтереси і схильності студентів, їх
дійсну підготовку і встановити шляхи більш раціонального проведення
навчального процесу.
Підсумковий контроль являє собою іспит студентів з метою оцінки їх
знань і навиків у відповідності до моделі спеціаліста.
До підсумкового контролю належать семестрові, курсові і державні іспити,
а також заліки перед іспитом. Основна мета іспитів – встановлення
дійсного змісту знань студентів за обсягом, якістю і глибиною і вміннями
застосовувати їх у практичній діяльності.
Природно, що підсумковий контроль більшою мірою, ніж інші види
контролю, здійснює контролюючу функцію, потребує систематизації і
узагальнення знань і певною мірою реалізує навчальну, розвиваючу і
виховну функції контролю.
Основними формами контролю знань студентів є контроль на лекції, на
семінарських і практичних заняттях, у позанавчальний час, на
консультаціях, заліках і іспитах.
1. Контроль на лекції може проводитись як вибіркове усне опитування
студентів або з застосуванням тестів за раніше викладеним матеріалом,
особливо за розділами курсу, які необхідні для зрозуміння теми лекції,
що читається, або ж для встановлення ступеня засвоєння матеріалу
прочитаної лекції (проводиться за звичай у кінці першої або на початку
другої години лекції).
Поточний контроль на лекції покликаний привчити студентів до
систематичної проробки пройденого матеріалу і підготовки до майбутньої
лекції, встановити ступінь засвоєння теорії, виявити найбільш важкі для
сприйняття студентів розділи з наступним роз’ясненням їх. Контроль на
лекції не має віднімати багато часу.
За витратами часу на контроль усне опитування поступається контролю,
програмованому за карточками.
Поточний контроль на практичних, семінарських і лабораторних заняттях
проводиться з метою вияснення готовності студентів до занять у таких
формах:
Вибіркове усне опитування перед початком занять.
Фронтальне стандартизоване опитування за карточками, тестами протягом
5-10 хв.
3. Фронтальна перевірка виконання домашніх завдань.
4. Виклик до дошки окремих студентів для самостійного розв’язування
задач, письмові відповіді на окремі запитання, дані на лабораторному
занятті.
5. Оцінка активності студента у процесі занять, внесених пропозицій,
оригінальних рішень, уточнень і визначень, доповнень попередніх
відповідей і т. ін.
6. Письмова (до 45 хв.) контрольна робота.
7. Колоквіум по самостійних розділах теоретичного курсу (темах або
модулях).
Ш. Контроль у позанавчальний час.
Перевірка перебігу виконання домашніх завдань, науково-дослідних і
контрольних робіт. Оцінюються якість і акуратність виконання, точність і
оригінальність рішень, перегляд спеціальної літератури, наявність
елементів дослідження, виконання завдання у встановленому обсязі
відповідно до заданих строків.
Перевірка конспектів лекцій і рекомендованої літератури.
3. Перевірка і оцінка рефератів по частині лекційного курсу, який
самостійно пророблюється.
4. Індивідуальна співбесіда зі студентом на консультаціях.
5. Проведення навчальних конкурсів і олімпіад на кращого знавця
предмета» кращого з спеціальності, краще виконання лабораторних,
особливо навчально-дослідних робіт.
Контрольні заходи, що проводяться лектором на потоці і у позанавчальний
час, крім загальної мети, яка переслідує об’єктивну атестацію студентів,
мають дати лектору дані для оцінки рівня роботи його асистентів, які
ведуть практичні, лабораторні і семінарські заняття.
ІV. Консультації.
Дослівно термін “навчальна консультація” означає відповідь, роз’яснення
викладача студентам з будь-якого навчального питання. Це одна з форм,
яка виправдала себе щодо надання студентам допомоги у ‘їх самостійній
роботі, допомоги, яка особливо необхідна при підготовці до іспитів,
захисті курсових і дипломних проектів і інших формах контролю знань.
Мета більшості консультацій – допомогти студентам розібратись у
складних питаннях, вирішити ті з них, у яких студенти самостійно
розібратись не можуть. Одночасно консультації надають можливість
проконтролювати знання студентів, скласти правильне уявлення про перебіг
і результати навчальної роботи.
Не можна обмежуватись формою консультації “питання-відповідь” вона має
переходити у бесіду зі студентами з найбільш важких і важливих проблем
курсу, що вивчається.
V. Заліки.
З деяких предметів (теоретичні курси, виробнича практика)
застосовується диференційований залік з виставленням оцінок за
п’ятибальною шкалою. По лекційному курсу або окремих його частинах, які
не супроводжуються лабораторними або практичними заняттями, викладач
може проводити співбесіди або колоквіум, пропонувати усні або письмові
(за білетами) запитання. Викладачеві корисно продивлятись конспект
студента. Нерідко студенти ставляться до залікового предмета як до
другорядного, малозначного і не приділяють достатньо часу для підготовки
до нього. З великих курсів перед заліком корисне проведення колоквіуму.
Своєчасне і добре виконання лабораторно-практичних занять, відсутність
пропусків, добра дисципліна дають підставу поставити оцінку “зараховано”
без додаткового опитування.
Заліки з практичних (лабораторних) робіт приймаються по виконанні
кожного завдання. При цьому студент подає записи, розрахунки, схеми,
плани або креслення. Викладач відмічає виконання кожної роботи у своєму
журналі, а після завершення програми може виставити залік після захисту
звіту і повторного перегляду результатів виконання усіх завдань.
Курсові роботи є продуктом багатоденної праці. Вони включають елементи
наукового дослідження. Захист курсової роботи – це особлива форма заліку
в комісії з двох-трьох викладачів. Кращі з курсових робіт подаються на
наукові студентські конференції.
Перед захистом курсової роботи керівник перевіряє її і пише рецензію, у
якій відображається позитивне і негативне роботи, вказується, як
потрібно усунути усі зауваження.
Семінарські заняття не можна вважати заліковою процедурою. Але активні
виступи, чіткі відповіді, ставлення до занять, дисциплінованість можуть
слугувати основою для оформлення заліку без опитування.
Заліки з виробничої практики проставляються на основі поданого звіту і
характеристики керівника. Залік – диференційований, а оцінка складається
з середніх оцінок з усіх розділів практики.
VІ. Іспити.
Іспити є підсумковим етапом вивчення усієї дисципліни або її частини і
мають за мету перевірку знань студентів по теорії і виявлення навичок
застосування отриманих знань при вирішенні практичних завдань, а також
навиків самостійної роботи з навчальною і науковою літературою.
Іспит дає можливість кожному студенту у порівняно короткий проміжок
часу осмислити весь пройдений курс у цілому, сконцентрувати увагу на
вузлових його моментах, закріпити у пам’яті його основний зміст.
Відомі два основних види іспитів: без іспитових білетів – вид найбільш
високого рівня, хоча поки що рідко застосовуваний, і за іспитовими
білетами. Перший вид іспитів – іспит-бесіда – проводиться приблизно так:
студенту, який складає іспит пропонується для початку бесіди одне
запитання і дається деякий час для його обдумування. Бажано, щоб це
запитання було не другорядним і не ізольованим від основних понять
курсу. В перебігу відповіді залежно від її якості той, хто екзаменує,
поступово може розширити поставлене перед студентом завдання. Бесіда дає
змогу з “ясувати не тільки формальні знання з даного питання, але і
поняття його ролі у всьому курсі, його зв’язку з іншими питаннями. При
цьому з’ясовується: чи користувався студент при вивченні усього курсу
додатковою літературою.
Можлива бесіда і іншого характеру, коли екзаменатор ставить перед собою
більш просте завдання – з’ясувати, чи засвоєні студентом основні ідеї
курсу, чи знає він визначення, чи правильно формулює основні поняття, чи
розуміє їх зміст.
Основна перевага іспиту-бесіди полягає у тому, що у даному випадку
надається можливість отримати достатньо повне уявлення про якість
підготовки студента з даного курсу і з’ясувати його потенційні
можливості у вивченні науки. Випадковість оцінки при такій формі іспиту,
як правило, неможлива. Але такий іспит потребує високої кваліфікації
екзаменатора і повної довіри до нього студентів. Іспит-бесіда потребує
від екзаменатора достатньо великої напруги сил і великих затрат часу. Ця
форма не застосовується у тих випадках, коли ставиться за мету перевірка
засвоєння практичної частини курсу і тому, хто складає іспит, необхідно
запропонувати для вирішення визначену кількість завдань. Екзамени у
формі бесіди краще проводити на старших курсах, причому з деяких
спеціально відібраних для цієї мети дисциплін.
Другий основний тип іспиту – за іспитовими білетами – є
загальновідомим. У цьому разі особливої уваги потребує складання
іспитових білетів. Рівномірне розподілення матеріалу у білетах,
різноманітність запитань, повнота охоплення прочитаного курсу, вдалий
підбір завдань – усе це значною мірою полегшує хід іспиту і сприяє
об’єктивності оцінки. Іспит за білетами ніяк не включає бесіди з тим,
хто складає іспит. Мета її полягає у послабленні випадкового фактора,
який проявляється при такій формі іспиту. Додаткові запитання при цьому,
як правило, задаються з того матеріалу, який висвітлює або побічно
торкається у своїй відповіді студент. Але можливі випадки, коли для
уточнення оцінки знань доводиться торкатись і інших розділів курсу.
Відома загальноприйнята рекомендація: не перебивати студента до тих
пір, поки він не закінчить відповіді. Але якщо студент відповідає явно
не по суті запитання або невірно, то тут потрібне втручання
екзаменатора.
При будь-якій формі іспиту (без білетів або з білетами) екзаменатору,
який веде бесіду зі студентом, треба керуватись деякими правилами,
порушення яких може призвести до небажаних наслідків:
1. Не можна допускати, щоб запитання до студента, який екзаменується,
ставились одне за одним. Це позбавляє студента можливості зосередитись,
а іноді і можливості міркувати.
2. Не можна надто відверто висловлювати свій обурення з приводу
неправильної відповіді. Це може передчасно збентежити студента, що
значно знизить якість відповідей на наступні запитання.
3. Не можна виявляти перед студентом свої вагання з приводу оцінки його
відповіді і змінювати вже прийняте рішення.
Потрібно заздалегідь психологічно готувати студентів до екзаменів,
навівати їм, що відповідь потрібно шукати, потрібно мобілізувати усі
свої внутрішні сили, взяти себе в руки і змусити інтенсивно працювати
свій мозок. Необхідно мотивувати оцінку, щоб студент був переконаний у
її справедливості і йшов з іспиту без образи на екзаменатора.
4.Стандартизований контроль знань
Останнім часом у вищій школі став широко застосовуватись
стандартизований контроль знань протягом усього періоду вивчення
навчальних курсів. У стандартизованому контролі знайшла широке
застосування тестова методика з альтернативним вибором відповідей. Метод
альтернативного вибору відповідей полягає у тому, що ставляться
запитання і одночасно пропонуються варіанти відповідей, правильність
яких потрібно оцінити. При цьому студенту пропонуються не тільки самі
відповіді, але і Їх цифрові коди(як правило, номер варіанта відповіді).
Перевага цього методу полягає у тому, що за допомогою найпростіших
засобів (бланків, матриць) можна отримати відповідь практично на
будь-яке запитання, а недоліком є можливість вгадування правильної
відповіді. За допомогою альтернативного методу доцільно перевіряти
вміння самостійно обмірковувати отримані дані. У підтвердження цього
можна навести вислів Ш. Монтеск’є: “Інтелект полягає у тому, щоб взнати
подібність різних речей і різницю подібних”. Це означає, що більший
рівень знань дає можливість більш тонко розрізняти такі явища і поняття,
які студенту з меншим рівнем здаються ідентичними. Крім того, студенти з
великим рівнем знань знаходять подібність там, де інші його не
помічають. Контроль простим вибірковим методом не розкриває процесу
одержання відповіді. Тут спрацьовує не простий механізм вгадування, а
свідомий вибір, до вгадування деякого числа правильних відповідей на
запитання – у доповнення до тих, які студенти знають.
Відомі і інші варіанти тестового контролю знань студентів:
1) короткочасне подання варіантів відповідей.
Студентові пропонують запитання. Він має вивчити його і подумки
підготувати відповідь. Після того як він готовий до відповіді, йому на
обмежений час показують варіанти відповідей, з яких він має вибрати
один. У даному разі студент не стільки вибирає, скільки порівнює свою
готову відповідь із запропонованими. Такий принцип деякою мірою зменшує
можливість вгадування і несвідомого вибору випадкової відповіді. При
цьому доцільно обмежити час експонування варіантів відповідей, які
пропонуються на вибір.
2) послідовне надання варіантів відповідей.
Студенту пропонується запитання, яке він вивчає і подумки готує на нього
відповідь. Потім за його проханням йому показують перший варіант
відповіді. Якщо цей варіант співпадає з його рішенням, то він фіксує
свою відповідь під номером 1, якщо він вважає його невірним, то через
деякий час йому надається другий варіант відповіді.
3) вибір відповідей: пропонуються самі відповіді, а потім їх
обгрунтування;
4) парне питання: правильний результат отримується тільки при двох
правильних відповідях;
5) співвідносна або складно-вибіркова система: подаються декілька
відповідей, які потрібно пов’язати одне з одним;
6) матрична система: питання і відповіді подаються у вигляді матриці;
7) конструктивно-вибірковий метод: відповідь формується шляхом синтезу
із запропонованих на вибір його частин;
8) мотивовані варіанти відповідей: кожен варіант відповіді доповнюється
обгрунтуванням.
Система тестового контролю включає декілька етапів. Основні з них такі:
– визначення завдань контролю у суворій відповідності до мети навчання;
– вибір способів і технічних засобів контролю;
– складання контрольних завдань;
– обмірковування їх змісту і методики застосування;
– рецензування контрольних завдань;
– експериментальна перевірка контрольних завдань у навчальному процесі;
– удосконалення змісту і методики застосування контрольних завдань, а
також технічних засобів з обліком досвіду їх використання у навчальному
процесі.
Лише проведення усіх вказаних заходів забезпечує ефективне застосування
стандартизованого контролю.
При складанні контрольних завдань необхідно дотримуватись ряду вимог:
– укладачі завдань мають чітко уявляти мету контролю як частини усього
навчального процесу, враховувати вікові і психофізичні особливості тих,
хто навчається. Контрольні завдання мають стимулювати пізнавальну
активність студентів, викликати у них інтерес до предмета навчання;
– контрольні завдання в усіх випадках мають забезпечувати реалізацію
навчаючої функції контролю, а не тільки контролюючої;
– складаючи контрольні завдання, потрібно враховувати, що інформація,
яка міститься у них, потрібна не стільки для оцінки знань студентів,
скільки для того, щоб своєчасно виявити помилки і скоригувати навчальний
процес;
– лід час розробки контрольних завдань слід передбачити способи і засоби
(у тому числі і технічні), які можна буде застосовувати при реалізації
тестів, що розробляються;
– потрібно уникати шаблону і формулювань, які повторюють відомі істини.
При складанні білетів важливим є рішення проблеми правдоподібності
неправильних варіантів. При цьому можливі два аспекти проблеми зовнішня
правдоподібність і правдоподібність змісту.
Неправильні варіанти відповідей можуть бути:
– правдоподібними зовнішньо і правдоподібними за змістом;
– правдоподібними зовнішньо, але неправдоподібними за змістом;
неправдоподібними зовнішньо, але правдоподібними за змістом.
Не можна використовувати відповіді неправдоподібні і зовнішньо і за
змістом.
Найбільш доцільною структурою при побудові вибіркових тестів потрібно
вважати:
– один варіант правильний, решта невірні (неповні), але обов’язково
правдоподібні;
– усі варіанти неправильні (неповні), але обов’язково правдоподібні, при
наявності варіанта “правильної відповіді немає”;
– один варіант неправильний (неповний), решта варіантів правильні.
Результати стандартизованого контролю використовуються для висновків
відносно роботи навчальної групи і кожного студента окремо.
Найбільш розповсюдженою формою оцінки відповідей на тести є
триканальна: правильна відповідь плюс один бал, “не знаю” – 0,
неправильний – мінус один бал.
МЕТОДИКА ГУМАНІТАРИЗАЦІЇ НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ЯК ПРОБЛЕМА ПЕДАГОГІЧНОЇ
МАЙСТЕРНОСТІ
Як відомо, кінцева мета освіти – це виховання не тільки спеціаліста, а
насамперед, виховання особистості.
Університетська освіта – це універсальне оволодіння спеціальністю,
світовими загальнокультурними цінностями і придбання знань національної
історії, культури і економічної думки. Відомо – і це видатне відкриття,
відмічене Нобелівською премією, – що дві напівкулі людського мозку
виконують неідентичні функції. Ліва нанівкуля забезпечує
раціонально-логічну функцію, права – образне сприйняття світу, інтуїцію.
Для справжнього педагога не викликає сумнівів необхідність засвоїти
істину, зрозуміти, що однобічна спрямованість освіти, особливо
ігнорування її гуманітаризації, не дає можливості молодій людині, у
даному випадку студентові, повністю реалізуватись, обмежує його розвиток
і у кінцевому підсумку впливає на якість підготовки будь-якого
спеціаліста.
Дефіцит гуманістичного виховання і тісно пов’язаної з ним гуманітарної
освіти у вузах все більш відчувається у зв’язку з орієнтацією студентів
на підготовку до вузькоспеціалізованої діяльності.
У США давно б’ють тривогу, доводячи, що сьогодні необхідно формувати
духовні якості особистості, розвивати у молодих людей властивість
цілісного бачення світу, здібність сприймати серйозні соціальні проблеми
і наповнювати довкілля загальнозначущим ціннісним змістом.
Для розуміння єдності сучасної культури необхідно усвідомити той факт,
що гуманітарне і природно-наукове знання дають різні картини однієї і
тієї самої реальності. Природно-наукове знання має предметом об’єктивну
частину цієї реальності, яку можна описати фінітними засобами за
допомогою формальної логіки. Гуманітарне знання має предметом сам процес
формування об’єктивної реальності, тобто суб’єктивну діяльність. У
кінцевому підсумку предметом є одне й те саме, лише у різних зрізах.
Картини виявляються доповнюючими, але не взаємовиключаючими.
Необхідно нагадати, що про необхідність гуманітаризації суспільства і
освітньої сфери заговорили у весь голос у середині XX ст. після
гуманістичного маніфесту Б.Рассела, О.Какслі, Дж.Ньюн і ін., у якому
вони застерігали від виключно раціоналістичного і технократичного
погляду на світ.
На Заході гуманізація освіти, з огляду на зарубіжну літературу,,
базується на “трьох китах”: моральність, індивідуалізація навчання і
орієнтація освіти на швидкозмінюваний світ. Але це гуманізація у
вузькому розумінні слова. У широкому розумінні слова – гуманізація
націлена на формування гуманістичних відносин, де все базується на
культурі взаємовідносин і культурі мислення; уміння користуватись
свободою і підкорятись правилам і законам; активність, мотивація
вчинків, відповідальність, ініціативність, пошук і творчістю.
У США, наприклад, гуманітарна підготовка спеціаліста будь-якого профілю
є важливішою частиною загальної політики вищої освіти.
У кінці 60-х років у знаменитій лекції “Дві культури” Чарльз Сноу
показав, що ворожість гуманітарної і технократичної культур може
призвести до загибелі цивілізації (у нас дискусія фізиків і ліриків). У
результаті у зарубіжній педагогіці склалось чітке уявлення про суть
принципу гуманітаризації, його змісту, мети і завдань.
Гуманітаризація освіти – це спосіб розвитку особистості, а не
накачування її інформацією. Гуманітаризація освіти передбачає
гуманітарне орієнтоване вивчення усіх без винятку навчальних предметів.
Гуманітаризація освіти означає деполітизацію і деідеологізацію, право на
особисту думку.
Що таке гуманізація вищої освіти? Це такий світоглядний і діяльний
підхід до освіти, який не тільки визнає, але і стверджує цінність
студента як особистості, його право на якісну освіту, на свободу вибору,
на розвиток і виявлення своїх здібностей, на визнання єдиним критерієм
оцінки діяльності викладача – якість особистості спеціаліста.
Отже, гуманітаризація освіти – це повернення усіх наук до людини, на
формування духовного світу спеціаліста, орієнтованого на загальнолюдські
цінності.
Великим недоліком нашої системи вищої освіти була орієнтація її,
насамперед, на підготовку спеціаліста, а не культурної людини, яка не
дозволить собі бути поганим спеціалістом.
Цей недолік рано чи пізно має бути ліквідовано, бо хронічний дефіцит
культурних людей сьогодні вже очевидний.
Перші кроки гуманітаризації вищої школи були здійснені ще у 20-х роках
XX ст. українським математиком Т.О.Грузннцевим. Свій досвід він
узагальнив у творах “Елементи теорії множин” і “Нариси з теорії науки”.
Ідеї Грузинцева відносно інтеграції точних і гуманітарних знань
випереджали час, і до них повернулися лише у 90-х роках XX ст. Зараз
говорять про це всі, але все це лише у зародковому стані.
Причини:
1) низький стартовий рівень розвитку студентів – наслідки шкільної
освіти і культури суспільства в цілому;
2) обособленість зусиль викладання гуманітарних наук вирішити цю
проблему самостійно без синтезу природознавчих і гуманітарних знань.
Особистість – це перш за все громадянин держави і патріот, це людина,
яка володіє універсальною спеціальною підготовкою (спеціаліст), це
людина з широким світоглядом, високим рівнем загальної і політичної
культури.
Виховання такої особистості, створення для цього відповідних умов і має
складати головну мету гуманізації вищої освіти.
Гуманізація має два аспекти: психологічний аспект, який передбачає
активізацію ролі людини, індивідуалізацію навчання (тестування,
самостійна робота); загальнокультурний аспект, під яким розуміється
гуманітарна культура через зміни певною мірою змісту викладання інших
дисциплін.
Великі вчені, яким належать найбільші відкриття у природознавстві,
А.Ейнштейн,Н.Бор, І.Павлов, А.Фрідман, II. Вавілов – завжди у центрі
відкриттів ставили людину і її становище в оточуючому світі. І у цьому
була найвища гуманістична спрямованість їх відкриттів, що ріднило їх з
такими титанами гуманітарної науки, як А.Чехов, Н.Бердяєв,
П.Флоренський, О.Блок, Т.Манн, Н.Сартр та ін.
Формула педагогіки співтворчості
Людина (педагог) – творчість – Людина (студент) = співробітництво Це
означає, що не тільки викладач у процесі своєї праці готує компетентного
спеціаліста, але і студент, зацікавлений в реалізації цієї мети,
виступає суб’єктом цієї співпраці. І тільки узгодження цих дій, за
висловом Л.М.Толстого, призведе до очікуваного результату. Це знаходить
свій вираз у педагогічному принципі активності студента та у підході до
організації навчально-виховного процесу з позицій особистості.
Як відомо, кафедра є центром навчальної , наукової та виховної роботи.
А тому освітнянський процес, де студент і викладач виступають суб’єктами
діяльності, реалізується, перш за все, через кафедру і на кафедрі.
Для того, щоб відшукати зовсім не прості шляхи справжньої
гуманітаризації вищої освіти, необхідно, насамперед, глибоко осмислити
її зміст, зрозуміти її значення як важливішої складової частини не
тільки освітньої реформи, але і перебудови суспільства у цілому.
Гуманітаризація означає корінний перегляд уявлень про місце культури у
суспільстві, про зміст духовних цінностей, про взаємовідносини людини і
суспільства, словом, йдеться про зміни світоглядних позицій.
Гуманізація особистості потребує гуманітаризації освіти, яка має
охопити всю природознавчу, математичну і технічну підготовку.
Технологічна і екологічна картина світу мас включати естетичні аспекти,
а історія науки і техніки – супроводжуватись осмисленням основних етапів
історії матеріальної і духовної культури…
Отже, гуманітарний характер навчально-виховного процесу базується на
принципі формування у студентів загальнолюдських соціальних,
професіональних, моральних, стичних, естетичних та інших цінностей і
інтересів. Ці принципи можна реалізувати за наявності і виконанні двох
моментів:
1. Інформаційно-методичний, під яким розуміється створення цілісної
системи інформаційно-методичного забезпечення освіти.
2. Кадровий. Відповідний професорсько-викладацький склад, який володіє
майстерністю педагогіки, психології, методики викладання, широким
кругозором і досягненнями загальнолюдської, світової культури.
“Виховна сила – говорив К.Д.Ушинський, – витікає не звідки-небудь, а
тільки з живого джерела людської особистості”. Гуманістичний аспект є в
кожній природознавчій, соціальній, економічній і прикладній дисципліні.
І тому мета викладання і викладача цих дисциплін полягає у тому, щоб
знайти цей гуманітарний аспект у своєму предметі і виробити методику
його подання. Кожний курс має бути привабливим для слухачів, дійсно
допомагати їм виробити гуманістичні переконання.
Є серйозні передумови і можливості для диктованої часом гуманітаризації
освіти. Це, по-перше, сама потреба в ній; по-друге, саме функціонування
університету як осередку усіх наук, які можуть вступати туї у взаємодію,
які складають (або покликані складати) деяку функціональну єдність.
Так, поглиблена розробка історії науки будь-якого профілю може стати
ефективним засобом пізнання гуманітарних цінностей настільки, наскільки
таким шляхом можна прилучитись до таємниць творчої реалізації людини, до
драматичних колізій особистого і суспільного початків, без чого не
обходяться ні життя вченого, ні розвиток науки. Сюди мало було б увійти
і знайомство з працями великих природодослідників -Леонардо да Вінчі,
Гумбольдта, Лайєля, Дарвіна, Менделєєва, Вернадського. Дичкова та ін.
Причому знайомство з їх життям, світоглядом слід вести на фоні широкого
показу історичної і “природознавчої” обстановки у світі, яка і визначила
напрями діяльності вчених і формувалась під впливом цих видатних
особистостей.
Гуманітаризація освіти у вищій школі не може бути зведена до доповнення
навчальної програми якимись новими предметами – потрібен такий розворот
всієї системи освіти, за якого ми вбачали б студента не як майбутнього
“спеціаліста”, а як майбутню освічену, розвинуту, благородну людину, яка
не може бути поганим спеціалістом, оскільки фах – це лише грань
цілісного буття такої людини.
На сьогоднішній день у різних вузах вже намітилось декілька напрямів у
вирішенні даної проблеми. По-перше, це проникнення гуманітарного знання
і його методів у сам зміст природознавчих і технічних дисциплін.
По-друге, переорієнтація історичних фрагментів соціально-економічних
курсів на гуманітарну спрямованість. По-третє, комплексне засвоєння
теоретичних знань про людину, включену у природознавчі системи. І, на
кінець, по-четверте, це курси громадянської історії, історії
різноманітних областей гуманітарної культури (філософії, літератури,
образотворчого мистецтва, музики і т.д.), які вводяться в останні роки
безпосередньо у навчальний процес.
Гуманітаризація вищої освіти в негуманітарних вузах здійснюється зараз
за трьома органічно пов’язаними між собою напрямами:
1. Зміни змісту і функцій гуманітарних знань.
2. Демократизація освіти.
3. Гуманізація загальнонаукових і соціально-економічних дисциплін.
Звідси і виникла гостра необхідність методичного забезпечення
гуманітаризації будь-якої спеціалізації. Кожна спеціальна дисципліна має
особисту специфіку і можливості використання гуманітарного,
світоглядного і виховного змісту. Зупинимося на наступному варіанті
методичних рекомендацій для збагачення спеціальних дисциплін
соціально-гуманітарним змістом.
1. Процес гуманізації і гуманітаризації викладання спеціальних дисциплін
має бути неперервним і здійснюватись у тісному взаємозв’язку і
спадкоємності з гуманітарними дисциплінами.
Згадаємо, яку роль для А.Ейнштейна як автора теорії відносності,
відіграли принципи організації художньої прози Достоєвського, а для
економічного аналізу капіталізму Марксом – романи Бальзака. Але й сам
Бальзак у своїй багатотомній “Человеческой комедии” використував
економічну концепцію Бюффона. Сучасна культура містить багаточисельні
приклади взаємопроникнення методів і структур наукового і художнього
мислення.
В гуманізації навчального процесу є два етапи:
а) фактологічно-описовий (наведення яких-небудь фактів);
б) діалектико-інтеграційний (уміння зрозуміти єдність світу,
взаємопроникнення природних, технологічних і соціальних явищ).
При гуманізації викладання спеціальних дисциплін доцільно розрізняти і
реалізувати три основних напрями:
Філософський напрям
а) уміння виявити загальні закони діалектики в спеціальних науках: закон
переходу з кількості в якість; закон одності і боротьби протилежностей,
єдності і змісту форми;
б) причинно-наслідкові зв’язки; в) розгляд 06’^^ аналізу у розвитку;
г) подавати матеріал, що вивчається у контексті глобальних проблем
сучасності.
Соціальний напрям – пов’язуватн з питаннями соціально-економічної
політики, питаннями політичного і культурного розвитку України
екологічні проблеми, роль і місце даної спеціальної дисципліни у
вирішенні цих проблем;
Історичний напрям – розвиток науки про дану дисципліну з позицій
історизму, про її роль у розвитку того чи іншого питання, про
особистість вчених-новаторів, прогнозування перспектив науки, зміни
підходів до вивчення дисципліни.
Звичайно, дані методичні рекомендації не претендують на абсолютну
істину. Це лише сходинка у процесі удосконалення методики викладання,
яка буде долати “технократичне” мислення на шляху формування дійсно
різнобічного і творчого спеціаліста, який буде відповідати вимогам
сьогодення. Ще А.П.Чехов віддзначав:
“…Я подумал, что чутье художника стоит иногда мозгов ученого, что той
другое имеют одни цели, одну природу й что, бьіть может, со временем,
при совершенстве методов, им суждено спиться вместе в гигантскую
чудовищную силу, которую трудно представить себе…”
Отже, морально нейтральних наук немає, але їх роль у моральному,
естетичному удосконаленні особистості людини неоднакова. У силу цього
особливо важливо знайти важелі, які дають змогу здійснити
гуманітаризацію соціально-економічної освіти.
Поєднання гуманітарно-мовної, базової і соціально-економічної освіти
дасть змогу розширити можливості випускників в умовах потреб ринку
праці, які швидко змінюються.
Гуманітаризація освіти тісно пов’язана з гуманізацією, яка припускає
удосконалення стилю спілкування між педагогами і студентами, самого
духовного життя університету.
Можна згадати відповідь Канта на запитання, чи згоден він з тим, що
філософія – слуга політики: “Слуги бувають різні, – відповів філософ,
один несе позаду парасольку, а другий йде попереду й освітлює дорогу”.
“Ідеологічна зонтичність” – це не той шлях гуманітаризації, який
відповідає вимогам часу, завданням підвищення гуманітарної культури
будь-якого спеціаліста. Викладання будь-якої дисципліни має мати
гуманітарний характер. Необхідне звернення до особистостей, до творців
науки, до її історії. Необхідне включення у навчальні курси елементів
методологічної культури. Зрештою, саме викладання ‘за своєю суттю є
гуманітарний процес і має бути відповідним чином організоване.
Багато хто бачить вихід у збільшенні питомої ваги предметів
гуманітарного циклу. І це глибоко помилково. Гуманітарний компонент має
мати місце у викладанні усіх спеціальних дисциплін, тобто саме
викладання має носити певною мірою гуманітарний характер.
Має виникнути процес “олюднення науки” – йдеться не лише про наукові
результати, а й про їх соціально-політичні і духовні наслідки.
І нарешті, не треба забувати про те, що вища школа виводить перш за все
в люди, а вже потім в солдати, інженери, менеджери, економісти, вчені.
ПОРАДИ МОЛОДИМ ВИКЛАДАЧАМ
Для придбання методичної майстерності необхідно врахувати такі моменти:
1. Хто може допомагати у розробці курсу
Який метод буде покладено в основу викладання.
Є три основних методи:
– лекція
– практичне заняття
– семінар
Лекція є найкращим засобом для викладення інформації певній кількості
людей (особливо великим групам). Цей метод гнучкий і може включати
поєднання кількох методів – бесіду чи промову, наочні посібники,
опитування чи обговорювання. Цей спосіб викладання добре відповідає
ситуаціям, коли треба дати певну інформацію для підготовки підґрунтя для
подальшої роботи.
Практичне заняття використовується при опануванні навиків, включаючи
ментальні навички (підрахунок податку з обороту), фізичні навички
(робота з машиною) або соціальні навички (робота з людьми).
Цей метод може використовувати такі самі засоби, як і лекція, та
застосовуватися для більшості видів діяльності з чіткими правилами та
добре відлагодженими процесами.
Обговорювання використовується тоді, коли ви намагаєтесь організувати
обмін думками чи вирішування проблем, а не просто викладання фактів.
Воно не дає добрих результатів у дуже великих групах. Слухачі мають мати
вже деякі знання щодо даного предмета і скласти свою думку з цього
приводу.
Вам треба з”ясувати, який з цих методів найбільш відповідний з точки
зору:
– цілі заходу;
– кількості слухачів;
– відведеного часу;
– змісту курсу (лекції);
– приміщення та технічних засобів;
– ваших власних умінь – чи можете ви використовувати один метод краще,
ніж інший.
На цій стадії знову треба звернутися до ваших завдань і обдумати ціль
цього заходу. Що це:
– викладення інформації;
– навчання практичним навичкам;
– обмін думками, обговорювання чи “продаж” ідеї;
або поєднання цих цілей?
3. Підготовка структури виступу
Після того, як ви вирішили, що ви збираєтесь викладати та який метод
використовувати, вам треба привести матеріал до системи. Будь-яке
повідомлення може бути поділено на три частини:
– вступ;
– головна частина;
– висновки.
Вступ. Правильний початок дуже важливий для вас та ваших слухачів.
Аудиторії буде легше, якщо з перших кроків вони будуть знати:
– хто ви (це визначить, чому саме ви проводите лекцію);
– про що ви збираєтесь доповідати, ваші цілі та завдання;
– чому цей предмет є суттєвим для них;
яким буде план заняття, включаючи:
основні теми;
час для запитань слухачів;
чи будуть роздані додаткові посібники (щоб можна було вирішити, чи треба
вести записи);
чи будуть використовуватися які-небудь наочні посібники;
– скільки часу відведено для вашої промови;
– чи будете ви проводити індивідуальні консультації після лекції.
Головна частина. Головна частина лекції дає детальні довідки про
предмет вивчення вашим слухачам. Вона також допомагає їм зрозуміти та
запам’ятати інформацію так само, як і використовувати чи звертатись до
неї коли потрібно.
– підбийте підсумки після кожного пункту плану;
– залучіть та поставте запитання, коли дозволяє ситуація;
– використовуйте наочні посібники, щоб пояснити, внести
різноманітність;
– наведіть суттєві та відповідні приклади. Висновки. Метою цієї частини
є:
– дати аудиторії можливість поставити питання, щоб прояснити якісь
незрозумілі положення чи розвинути ‘їх; – зробити підсумки, щоб
допомогти слухачам запам”ятати головні
пункти вашого виступу; – висунути на перший план найбільш суттєві
повідомлення відносно ваших слухачів.
Стисле письмове викладення.
Наступним кроком буде письмове викладення матеріалу таким
чином, щоб ви могли користуватися ним лід час вашого викладання. Існує
чотири основних способи, як це зробити:
Напишіть дослівно як одну довгу промову.
2. Напишіть на аркуші паперу “заголовки”, тобто назви тем чи
параграфів.
3. Напишіть основні питання як підказки на окремих картках
4. Зробіть схематичні записи, які ви можете розвинути чи змінити під час
викладання.
Кожен з цих способів має свої переваги та недоліки щодо типу
конкретного викладання. Важлива також ваша індивідуальна схильність.
Переваги
істотний, якщо промова буде досконалою щодо мови Недоліки
відокремлює лектора, який втрачає візуальний контакт з аудиторією
Запис заголовків
Цей метод полягає в тому, що ви записуєте тільки назву кожного пункту
викладання, без подальшого записування
Переваги
допомагає запам’ятати головні пункти сприяє натуральній промові
Недоліки
потребує дуже ретельної підготовки може випустити деякі необхідні вам
деталі
Запис на картках
Тут ви записуєте заголовки та декілька опорних слів чи фраз, що
допоможуть вам згадати всі основні питання.
Переваги
більше інформації для активізації пам’яті не кидаються в очі слухачам
Недоліки
може випустити деякі необхідні вам деталі
Схематичний запис
Переваги
сприяє натуральній промові Недоліки
можливо, включає дуже багато інформації, за якою нелегко
простежити
Підсумки. Гарне викладання починається з планування.
Пам’ятайте: Відбирайте та упорядковуйте – поділіть інформацію на
“необхідне”, “бажане”, “можливе” та викресліть решту.
Метод – вирішіть, який з методів найбільше підходить до цього
викладання: лекція, практичне заняття чи семінар.
Структура – сплануйте структуру викладання, розподіліть матеріал на:
– вступ;
– головну частину;
висновки.
Письмове викладення – запишіть вашу доповідь у вигляді повного
тексту, заголовків, упорядкованих карток чи схематичних нотаток.
Хронометраж – організуйте час і відповідно пристосуйте викладення.
Правильний вибір зовнішнього вигляду.
Ви не можете недооцінювати того впливу, який має ваш власний
вигляд. Коли ви заходите в аудиторію, навіть ще до того, як ви
заговорите, про вас вже склалася певна думка. Ця думка може базуватися
тільки на тому, як ви виглядаєте. Тільки 7 % першого враження
грунтується на тому, що ви кажете, 38 %-на тому, як ви говорите, 55 %-на
тому, як ви виглядаєте. Це не тільки, як ви вдягнені, але як ви ходите,
несете себе, які у вас манери як ви в цілому подаєте себе.
ОСНОВНІ ВИМОГИ ДО ЛЕКЦІЇ
1. Наявність і зміст лекції.
2. Підготовленість викладача до лекції.
3. Зміст лекції: мета та спрямованість лекції, її виховна роль;
науковий рівень лекції, наявність узагальнень, які надають лекції
наукову переконливість і сувору доведеність; уміння викладача викликати
у слухачів потяг до творчої оцінки наукових проблем, що розглядаються;
повнота і точність визначень, що формулюються, відповідність
використовуваної термінології і позначень вимогам ГОСТів; зв’язок лекції
з підручником або навчальними посібниками з курсу; відповідність змісту
лекції програмі і тематичному плану.
4.Структура лекції: Наявність в лекції вступу, який містить чітке
формування теми лекції і постановку завдання, логічна послідовність,
розподіл і взаемозв”язок окремих частин лекції, що полегшують розуміння
лекції, наявність у лекції висновків, що дають змогу осмислити лекцію в
цілому, виділити її основну ідею, конкретність завдання на самостійну
роботу.
5. Стиль лекції: Уміння лектора чітко і ясно викладати свої думки;
багатство мови лектора; уміння лектора викладати вільно навчальний
матеріал без надмірної залежності від конспекту лекцій: темп викладання
лекції; контакт лектора з аудиторією, вміння активізувати увагу
слухачів, забезпечення можливості конспектування основного змісту
лекції.
6. Забезпеченість лекції наочними посібниками і технічними засобами
навчання: Наявність і якість наочних посібників, методичні прийоми їх
використання, вміння аналізувати результати демонстрацій, використання
технічних засобів навчання.
ОСНОВНІ ВИМОГИ ДО СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ
1. Відповідність змісту семінарських ї практичних занять до типової і
робочої навчальних програм, відображення у них розділів дисципліни.
2. Підготовленість викладача до проведення семінарських і практичних
занять.
3. Зміст: Мета та спрямованість семінарського заняття, його місце в
темі курсу; професійна спрямованість семінарських і практичних занять,
яка забезпечує відображення особливостей відповідній спеціальності;
використання наукових методів пізнання суті явищ, що вивчаються, і
положень науки; розкриття на конкретних прикладах органічної єдності
теорії і практики; наявність понятійного апарату, висновків з кожного
питання та зв’язку з матеріалом, що вивчається.
4. Структура: Раціональне використання дидактичних доцільних форм і
методів навчання, спрямованих на найбільш ефективне здійснення
навчальної мети семінарських і практичних занять і забезпечуючих логічну
послідовність їх побудови, використання проблемного та інших методів
навчання, які формують у студентів самостійний творчий підхід.
5. Стиль: Вміння точно і обгрунтовано висловлювати свої думки мовою
конкретної науки.
Розвиток продуктивного мислення студентів у перебігу обговорення
проблем, що розглядаються, залучення їх у колективну пізнавальну
діяльність. Створення безпосереднього контакту викладача зі студентами,
вміння залучити студентів до дискусії.
6. Забезпеченість семінарських і практичних занять методичними
розробками, пакетами візуального супроводження, використання технічних
засобів навчання.
ОСНОВНІ ВИМОГИ ДО ЛАБОРАТОРНОГО ПРАКТИКУМУ
1. Відповідність змісту лабораторного практикуму типовій і навчальним
програмам.
2. Підготовленість викладача до проведення лабораторних занять.
3. Зміст: Відображення у лабораторному практикумі особливостей
спеціальності. Забезпечення послідовності лабораторних занять з іншими
видами навчальної роботи. Ознайомлення студентів з сучасним обладнанням
і методами проведення наукових досліджень у відповідній
галузі.
4.Страктура: Запровадження в лабораторний практикум елементів наукових
досліджень, використання сучасних методів планування, проведення і
обробка результатів експериментів з використанням ЕОМ, виконання в
рамках лабораторного практикуму завдань дослідницького характеру.
Відповідність методики проведення лабораторних занять вимогам, які
ставляться до прийомів і методів експериментальних дослідів.
5.Стиль: Вміння викладача створити умови для розвитку творчих
здібностей студентів на основі використання принципів проблемного
навчання, індивідуалізації лабораторних занять з врахуванням їх
схильностей і можливостей.
6. Забезпеченість лабораторного практикуму: Наявність документів
(типової і робочої програми дисципліни, розкладу занять, технологічної
карти дисципліни та ін.), які визначають узгодженість проведення
лабораторних робіт з лекціями і іншими видами навчальних занять, їх
правильну послідовність, а також які вміщують перелік тем практикуму,
назви робіт, які виконуються кожним студентом з усіх його тем.
МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО СКЛАДАННЯ ФОНДУ ТЕСТОВИХ ЗАВДАНЬ
Для визначення рівня сформованості знань та умінь з розглядуваної
дисципліни, необхідно спроектувати фонд тестових завдань.
Тестові завдання слугують базою для формування
критеріально орієнтовних тестів досягнень, які належать до
психо-діагностичних методик, спрямованих на оцінку досягнутого рівня
розвитку здібностей, знань та умінь.
Основними канонічними формами тестових завдань, які рекомендовані
розроблювачами, вважаються такі:
1) завдання (задачі) закритої форми (формату) із запропонованими
відповідями.
2) завдання (задачі) відкритої форми (формату) із вільно
конструйованими відповідями.
Тестові завдання (задачі) закритої форми мають складатися з трьох
компонентів:
а) інструкція до їх виконання;
б) запитальної (змістовної) частини;
в) відповіді(ей).
Тестові завдання закритої форми
Тестові завдання закритої форми розрізняються за принципом побудови
відповіді.
1.1. Альтернативні тестові завдання, які передбачають наявність двох
варіантів організації відповіді тестового завдання (типів “так” – “ні”;
“вірно” – “невірно”) тощо.
Як правило, їх використовують для грубої перевірки правильності вибору
або прийняття рішення у згорненій формі.
1.2. Тестові завдання з множинним вибором. Вони передбачають принаймні
три можливі відповіді (але не більше п”яти).
Цей тип тестових завдань використовується у тих випадках, коли із
запропонованих декількох відповідей лише одна є правильною
Тестові запитання відкритого типу
Тестові запитання відкритого типу передбачають вільні відповіді тих,
хто тестується, по суті завдання без запропонованих варіантів
відповідей. Той, хто тестується, має виконувати завдання згідно з
власним баченням, яке має являти собою твердження з невідомою змінною.
ПАМ’ЯТКА МОЛОДОМУ ВИКЛАДАЧЕВІ
для підготовки і створення візуального супроводження
навчального процесу
Для належного впливу на аудиторію вам необхідно окрім вашої
викладацької особистості, ретельної підготовки і деяких акторських
здібностей ще й користуватися сучасним візуальним супроводженням. Це
потребує екрана, плівки, захисних обгорток для неї і проекторів.
Отже, ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ:
Будьте послідовні – обирайте однаковий формат і колір.
2. Ваша ідея запам”ятається краще, якщо буде візуально викладена
окремо.
3. Інформацію подавайте просто: якщо у Вас шість речень, то у кожному з
них має бути не більше за шість слів.
4. Інформація має бути візуально зрозумілою.
5. Використовуйте великий широкий шрифт, однаковий для усієї
інформації.
6. Використовуйте прописні літери.
7. Графіки, фотографії, ілюстрації підвищують візуальний інтерес.
8. Не використовуйте більш як шість кольорів.
9. Текст має читатися з будь-якого місця в аудиторії.
10. Текст має бути у захисній обгортці.
Не жалкуйте, будь-ласка, часу для корисної справи!
PAGE
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
