Формування духовного світу особистості
в умовах поліконфесійного суспільного середовища.
Криворучко Мар’яна Володимирівна
Вчитель біології та географії навчально-виховного комплексу
«Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів
№15» м.Сміла Черкаська область, 20703, вул.Кармелюка, 38, роб.тел.
(04733)3-76-37
Стан духовної культури і моралі суспільства як у цілому світі, так і в
Україні, викликає занепокоєння. Корозія усталених духовних цінностей
стала наслідком прагматизації життя, пропаганди насилля, нехтування
правовими, моральними, соціальними нормами і виросла до масштабів
глобальної соціальної проблеми.
Відсутність у частини молоді навичок конструктивного спілкування,
загальних принципів розуміння сутності найпростіших соціальних процесів
і явищ призводить до конфліктів, стресових ситуацій, неадекватної
соціальної поведінки і, як наслідок, до «втечі від реальності» в
алкоголізм, наркоманію, віртуальне комп’ютерне середовище.
Останні десятиріччя позначилися на традиційних для українців цінностях,
які гармонізують відносини людини з суспільством. З метою досягнення
матеріального життєвого успіху як кінцевої мети пропагуються аморальні
засоби, духовні ж чесноти стали втрачати свою дієвість. Це сприяло
загальній кризі моральності.
Сучасна психолого-педагогічна наука вважає джерелом мотивації вчинків
людини, її поведінки систему та ієрархію внутрішніх цінностей. У
психічно здорової людини ця система має три рівні, на нижчому з яких –
особисті та матеріальні цінності (власні потреби, задоволення), на
другому – культурні цінності (мистецтво, наука, загальнонародні
надбання, правопорядок), на третьому, вищому – духовні цінності (ідеали,
смисло-ціннісні настанови, обов’язок перед суспільством).
Соціальні умови, що продукують меркантильність і цинізм, сприяють
деформації системи цінностей у досить значної частини населення України.
Знецінюється одвічне: любов, сім’я, культурні цінності, а
гіпертрофується матеріальне та культивуються особисті потреби і
задоволення. Зниження рівня суспільної та особистої моралі, сприйняття
молоддю гедоністичних установок, ранній початок статевого життя ведуть
до формування особистості, яка не здатна створити міцну сім’ю, народити
і відповідально виховати дітей. Це веде до поглиблення демографічної
кризи.
Серйозну проблему складає інститут сучасної сім’ї. Діти, які виростають
у неблагополучних сім’ях або без достатньої уваги з боку батьків,
відрізняються недостатньою соціальною зрілістю, агресивністю, можуть не
сприйматися однолітками, що утруднює їхній особистісний розвиток.
На сучасному етапі не лише загальноосвітня школа, а й церква не
забезпечені достатнім набором виховних інструментів, щоб подолати ці
негативні процеси, та не в змозі забезпечити молодій особі системну
поінформованість про неї саму. зв’язки з навколишнім світом, не
достатньо вчать аналізувати власну поведінку і коригувати її відповідно
до моральних норм, діяти свідомо, відповідально й безпечно для себе й
оточення.
Відповідно до чинного законодавства освіта в Україні є світською. Вона
забезпечує свободу совісті, гарантує вільне світоглядне самовизначення
для кожної особистості, займає позицію, нейтральну до релігій. Але лише
об’єднавши методику психолого-педагогічної науки та норми моралі релігії
можна сформувати духовну особистість в умовах поліконфесійного
суспільного середовища. Адже духовний розвиток – це внутрішній світ
людини, зв’язок людини з релігією.
Проблема формування духовності учнів є актуальною, належить до проблеми
соціального характеру, оскільки пов’язана с таким поняттям, як
формування особистості. В наш час дуже часто можна почути заклики про
підняття національної свідомості людини та виховання справжнього
громадянина. А поштовхом, основою для цього, в першу чергу, є виховання
духовності особистості. Школі потрібно змалку турбуватися про духовний
світ дитини. Саме тоді країна буде бачити молодь як майбутнє нашої
нації, рушійну силу, яка спроможна вирішити проблему держави не на свою
користь, молодь з своїми вищими моральними, естетичними канонами та
ідеалами. Адже від ставлення до надбань культури залежить нині духовне
оновлення нашого суспільства, зміст цінних орієнтацій майбутнього.
Духовний вакуум охопив систему освіти і виховання. Розповсюджуються такі
негативні явища у дитячому і молодіжному середовищі, як алкоголізм,
наркоманія, токсикоманія, суїцид, злочинність і бродяжництво. На
розвиток дитини негативно впливають продукція секс-індустрії, засоби
масової інформації, особливо телебачення. Державна політика спрямована
не на створення і підтримку молодої сім’ї, а на стимуляцію позашлюбного
життя через пропаганду статевих знань і розповсюдження засобів
контрацепції.
Саме тому гостро стоїть завдання створити концепцію національного
виховання. А для цього необхідно звернутися до духовно-освітянської
спадщини нашого народу. Тому проблема духовного виховання підростаючого
покоління сьогодні відноситься до ряду глобальних. Вона усвідомлюється
багатьма країнами, народами. Однак, ця проблема вирішена недостатньо і
полягає в тому, що в державі і суспільстві немає погодженості в оцінці
основних цінностей на яких можна і потрібно виховувати молодь. А духовне
відродження української нації неможливе без змін у всіх сферах життя: в
економіці, культурі й у свідомості. Тому проблему пожвавлення
національної свідомості нинішнього покоління українців і формування
такої свідомості в нового покоління можна назвати і морально-етичною, і
психолого-педагогічною, і суспільно-політичною. Її правильне рішення
може стати для України досягненням.
На думку вчених поняття духовність це категорія етики, яка визначає
моральний вимір людської життєдіяльності, це живе джерело доброчесностей
людини, моральна спроможність та вища цінність.
Духовність – це стрижень, фундамент внутрішнього світу людини. Йому не
можна навчити з допомогою настанов. Можна вказати лише шлях, але не
можна заставити по ньому йти.
Духовність – це те, що відрізняє людину, що властиве лише їй одній.
Надзвичайної актуальності набуває питання: за допомогою яких методів
залучити учнів до формування власного адекватного духовного світу?
Ефективним засобом у сучасних умовах вважається привернення уваги дітей
до духовних скарбів свого внутрішнього світу, до духовних цінностей, до
потреб власної душі, а не тільки тіла. Самопізнання можна розглядати як
перший крок справжнього виховання. Переломною точкою, своєрідним
орієнтиром на цьому шляху Г.С.Сковорода вважає друге, символічне
народження: духовне перетворення людини, що досягається за умов
спокійної, чистої совісті.
1. Шлях до духовного оновлення лежить через розширення свідомості, яке
розкриває людині її місце та роль у Бутті. Одним з дійових засобів, що
допомагають усвідомленню єдності з Буттям, є процес спілкування дітей з
живою природою.
2. Завдання шкільного виховання на сучасному етапі конкретизується
переважно у створенні в навчальних закладах адекватних умов, які б
сприяли активізації вищих потреб особистості школярів. Водночас новий
підхід у виховному процесі відрізняється також своєю спрямованістю до
кожного учня індивідуально, до врахування його природних нахилів,
особливостей, що, однак, важко здійснити на практиці при великій
кількості учнів у класах.
3. Значною перешкодою у процесі виховання за всіх часів була
невідповідність між закликами педагога та його особистим життям і
переконаннями. Чутливість дітей до фальші, їх здатність розпізнавати
внутрішній світ дорослих зумовлюють необхідність високого рівня не
тільки професійних, а й моральних, духовних якостей особистості
педагога.
Процес самопізнання дозволяє наблизитися до власної сутності, усвідомити
свої внутрішні потреби, поглянути на свою долю збоку, здаля. Зустріч із
власною сутністю, за стародавніми духовними традиціями, які залишили
своє відображення у народних казках, легендах, обрядах та піснях,
вважалася одним із самих найважчих випробувань: «Добрі розуміють, що
вони жорстокі, сміливі визнають, що вони боягузи…”
Як розпізнати у повсякденному житті людину, яка свідомо йде шляхом
духовності? Один із засновників гуманістичної психології Карл Роджерс
виокремив характерні риси такої особистості, серед яких важливе місце
посідають такі:
1. Відкритість як зовнішньому, так і внутрішньому світу.
2. Здатність до повноцінного життя у кожний момент свого існування.
3. Прагнення до цілісності, до подолання розмежування між тілом і духом,
думкою і почуттям, наукою і здоровим глуздом, працею та грою.
4. Прагнення до тісного духовного зв’язку з іншими людьми, пошук нових
форм вербального та невербального спілкування.
5. Піклування про людей, готовність подати допомогу. Важливо, щоб це
була делікатна, тактовна допомога.
6. Почуття єдності з природою, виявлення турботи про неї, наявність
екологічної свідомості.
7. Довіра до власного досвіду в поєднанні з недовірою до нав’язаних
зовні авторитетів, готовність робити самостійні моральні висновки.
8. Скептичне ставлення до надбань науки і техніки, які згубно
позначаються на природі та застосовуються для маніпулювання людиною, в
поєднанні з підтримкою використання науково-технічних досягнень у
гуманних цілях.
9. Відсутність потягу до грошей і привілейованого матеріального
становища, байдуже ставлення до багатства.
Духовні потреби кожної людини унікальні, а тому шлях духовного розвитку
носить індивідуальний характер. Завдяки згаданій індивідуальності досить
важко накреслити загальні підходи, розробити універсальні методи, якими
міг би користуватися кожний, оскільки “Духовне не можна зрозуміти, його
можна тільки пережити” (Хейч).
Однак, індивідуальність кожної людини передбачає наявність природної
диференціації рівня її свідомості. У координатах часу життя прийнято
розподіляти на періоди дитинства, юності, зрілості та старості, проте
розвиток свідомості не завжди безпосередньо пов’язаний із названими
часовими орієнтирами і може бути розглянутим як досить незалежний процес
внутрішнього, духовного прогресу. На думку Е. Канта, “багато хто
залишається “неповнолітнім” протягом усього життя”. З іншого боку,
очевидно, що високо свідома особистість прагне до реалізації
загальнолюдських ідеалів і духовних цінностей.
Таким чином, розвиток (розширення) свідомості прямим чином
співвідноситься з трансформацією домінантних потреб і цінностей людини у
напрямі від нижчих до вищих. Згідно з наведеною схемою (подібна
класифікація зустрічається в багатьох працях) людська свідомість має
конкретний шлях свого розвитку від першого рівня – егоцентризму до рівня
духовних цінностей.
– Рівень духовної свідомості (космічних чи буттєвих цінностей).
– Рівень загальнолюдських цінностей.
– Рівень суспільних, громадянських, національних цінностей.
– Рівень сімейних (родинних) цінностей.
– Рівень егоцентричної обмеженості.
Перший ступінь розвитку свідомості — егоцентризм — характерний для
дитини, яка потребує від навколишнього світу уваги, піклування, любові.
Початковий крок усвідомлення є відокремлення людини від оточуючого як
необхідна умова майбутнього індивідуального розвитку. Під час цього
відокремлення найактуальнішими для дитини стають слова: “я”, “мені”, “я
сам”. Цей рівень можна також назвати рівнем переважної любові до себе,
але якщо людина залишається на першому рівні свідомості протягом
подальшого дорослого життя, її прийнято називати егоїстичною.
У процесі переходу на другий рівень зростає значення піклування про
найближчих людей – батьків, братів та сестер, рідних. Для другого рівня
свідомості пріоритетні цінності та потреби – це цінності і потреби
власної сім’ї. Дитина, підростаючи, бере на свої плечі вирішення
сімейних проблем, тобто, світогляд розширюється до сімейного кола.
Вислів “добрий сім’янин” має безпосереднє відношення до цього рівня.
Подальше розширення світогляду людини сприяє усвідомленню того факту, що
її особисте життя та життя сім’ї тісно пов’язані з життям суспільства,
нації. Отже, поліпшення суспільного життя позитивно позначиться і на
житті сімей, з яких складається суспільство. Завдяки усвідомленню цього
факту (що, на жаль, трапляється не так часто) людина “переходить” на
третій рівень – до громадської активності, державного патріотизму,
національної свідомості. Це, звичайно, не означає, що її перестають
турбувати сімейні чи власні проблеми, однак у разі потреби людина може
відсунути їх на другий план, жертвуючи власним заради суспільного.
Наступний, четвертий, рівень — це рівень здатності до розуміння кожної
людини, незалежно від її національних ознак. Прийняття кожної людини як
індивідуальності, визнання права кожного на власні переконаний,
усвідомлення факту, що людство – єдиний взаємопов’язаний організм, в
якому кожний виконує свою важливу роль, характеризують рівень
загальнолюдських цінностей. Цей рівень свідомості визволяє людину із
замкненого кола “моє — чуже”, “друзі — вороги”. Основним принципом, що
характеризує світогляд четвертого рівня, може бути так зване «золоте
правило» І.Христа: “не роби іншим того, чого не хочеш собі”.
Одним із критеріїв вихованості дитини прийнято вважати його поведінку.
Вихід за певні окреслені межі у поведінці розцінюється як її порушення,
з огляду на що вся система виховання була спрямована на те, щоб
поведінка учнів практично не відрізнялася. Безумовно, успішність
навчально-виховного процесу залежить від дисциплінованості школярів, але
реальне життя нерідко доводить, що учні, поведінка яких у шкільні роки
не відзначалася високою дисциплінованістю, досягали в майбутньому
значних творчих успіхів у сфері науки, техніки, мистецтва і т. д. Таким
чином, внутрішня енергія трансформована у творчий потенціал, може
приносити значну користь.
Найбільш руйнівний вплив на творчу спроможність людини мають:
– жорсткі зовнішні межі;
– однотипність і монотонність;
– умови, що пригнічують ініціативу – тобто все те, що називається у
народі “сірою буденністю”.
Слід визнати, що діти та підлітки намагаються будь-яким чином зберегти
свій внутрішній творчий потенціал. Вони прагнуть до “гострих відчуттів”,
захоплюючих вражень, високоемоційних станів, оскільки такі стани мають
максимальну вартість з точки зору отримання життєвого досвіду. З цими
станами, зокрема, пов’язане відчуття “прискорення часу”, коли,
наприклад, захоплюючий кінофільм здається надто коротким.
У разі монотонності навчально-виховного процесу, однотипності його
елементів, відсутності творчого підходу учні намагаються звільнитися від
його впливу (проблеми відвідування уроків) чи “внести розмаїтість” у сам
процес (проблеми незадовільної поведінки).
Відомий психолог, професор Московського університету Б.С.Братусь
пропонує розрізняти чотири рівні сформованості духовності у
старшокласників – принципові рівні в структурі особистості, які
характеризують ступінь моральності, духовності:
– егоцентричний – особа прагне до власної значущості, вигоди, престижу.
(Ставлення до себе самоцінним, а до інших суто прагматичним, залежить
від понять “видно-не видно”.) Тут йдеться не про моральність особи, а
про наявність егоцентричної моралі;
– групоцентричний – особа ототожнює себе з певною групою (родина, народ,
нація, клас, партія тощо), які для неї є цінними приналежністю до неї.
Усі інші можуть сприйматися як “вороги”, “опоненти”, “чужі”, які не
варті поваги, співчуття, допомоги, любові. Тут діє не моральність, а
групова мораль;
– просоціальний (гуманістичний) – кожна людина виступає самоцінною,
рівною з точки зору прав, свобод, обов’язків. Ця людина спрямована на
досягнення таких результатів (продуктів праці, спілкування, пізнання),
як принесуть рівне благо іншим, навіть “чужим”, “далеким”, “незнайомим”.
Лише з цього боку можна говорити, що ця особа виконує “золоте правило”
етики: чини з іншими так, як би ти хотів, щоб чинили з тобою;
– духовний – людина починає усвідомлювати себе та інших не як кінцеві,
смертні істоти, а як істоти особливого роду, пов’язані між собою,
співвідносні з духовним світом.
Усі ці рівні тим чи іншим способом властиві кожній особі, а в якісь
моменти ситуативно перемагає якийсь з цих рівнів “сформування
духовності”. Тож не можна чітко віднести певний рівень до кожної окремо
особистості.
Особливе місце у формуванні духовного світу дитини приділяю превентивній
педагогіці, яка по суті є засобом сучасного педагога щодо мотивації
дитини до власного духовного розвитку. У превентивній педагогіці повинно
знайтись місце для вивчення існуючого, наявного стану внутрішнього світу
дитини, її мотивації, потреб, емоцій. Вона повинна враховувати,
орієнтуватися на ідеали, які розробляються етикою. І окрім того,
превентивна педагогіка:
– аналізує численні відхилення, перешкоди, небезпеки, які очікуються
особистістю на шляхах творчого зростання;
– розробляє шляхи та способи уникнення цих небезпек.
Але вона і не повинна забувати, що у внутрішньому світі дитини
відбуваються внутрішні повороти, грози, обвали, кризи і навіть
катастрофи. І саме тому превентивна педагогіка має відігравати роль
конструктивної науки, що пропонує нові підходи, нове, більш адекватне
розуміння духовно-психологічної сутності дитини, молодої людини, людини
зокрема, та сенсу її життя і розвитку.
Список використаної літератури
Бех І. Вчинок у морально-духовному розвитку особистості // Початкова
школа. – 2006. – №5. – С. 1-5.
Винницький О. Церква і духовне буття / Духовні скарби українського
народу в житті молоді. – Тернопіль: МП “Чумацький шлях”, 1994. –
С.62-64.
Дудар Н. Релігійність молоді // Людина і світ. – 1999. – №9. – С.42-44.
Зязюн І. Проблеми виховання молоді в Україні // Пед. газ. – 2000 – №5 –
С. 5.
Іванчук В. Педагогічні засоби формування громадянських цінностей
старшокласників // Обрії – 1999 – №1 – С. 19-21.
Колісник О. Духовний саморозвиток особистості // Соціальна психологія. –
2006. – №1. – С. 62-77.
Кочан Н. Відокремлення школи від церкви в координатах відкритого
суспільства // Людина і світ. – №9. – с.41.
Лукашевич М. Повернути молоді духовні орієнтири // Освіта України – 1999
– 27 січ. (№4) – С. 4.
Шумра Л. Загальнолюдські моральні цінності як основа духовного виховання
// Рідна школа. – 2004. – №6. – С. 28-30.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
