«Істинне виховання дитини – у вихованні самого себе»
Дитинство — це важливий повноцінний період життя людини, а не підготовка
до майбутнього.
Ш.Амонашвілі вважав, що коли учитель поспішає до дітей, радіє кожній
зустрічі з ними, тоді й діти поспішатимуть у школу і щиро радітимуть
кожній зустрічі зі своїм учителем.
Навчання в початковій школі не може бути лише процесом засвоєння певної
суми знань. Це, перш за все, має бути захопливе пізнання навколишнього
світу через спостереження, через влучно дібрані слова, через образи,
створені у дитячій уяві і фантазії.
Сучасний урок має бути розумним, цікавим, захопливим і радісним. Кожен
урок має сіяти в дитячих душах Добро та Красу, формувати людяне в
людині. Як же зробити, щоб на уроці панувала Радість, а її помічниками
були Краса та Добро?
Кожен урок педагог має обміркувати до найменших дрібниць. Навіть ті
перші слова вчителя, яки-ми почнеться подорож у країну нових знахідок і
відкриттів, можуть одразу створити в класі атмосферу доброзичливості та
взаєморозуміння.
Для того щоб навчання було цікавим, а засвоєння знань легким, уже з
перших днів вводжу своїх вихованців у світ казки, природи і фантазії.
Вважаю, що природа і поетичне слово — це ті живі струни, за допомогою
яких можна знайти шлях до серця кожної дитини, пробудити і розвинути її
здібності. Завдяки спілкуванню з природою відшукую цілющі джерела
дитячого розуму, пізнання і творчості, щоб зберегти дитячу
безпосередність, радісне сприйняття і відкриття світу, влаштовую своїм
школярам такі зустрічі з природою, щоб навчити помічати прекрасне й
цікаве в буденному.
Саме перебуваючи на природі, вчимося з учнями будувати перші творчі
висловлювання:
• Хмаринка полетіла, як пташка.
• Листячко шелестить, як платтячко.
• Струмочок дзюркоче, як пісенька.
А щоб народилась імпровізована казка, ставлю учням запитання:
– А куди поспішає хмаринка? : І діти починають фантазувати:
• Тікає від сонечка.
• Грається в піжмурки з іншими хмаринками.
• Шукає своїх діток-хмариночок.
Потім на уроці розвитку зв’язного мовлення створюється казка «Пригоди
хмаринки-пустунки», в яку вкладається уява, натхнення, фантазії і
творчість учнів. Досить часто, прийшовши до школи, діти розповідають що
цікавого помітили в навколишньому світі: як до них у відчинену кватирку
залетів перший весняний сонячний зайчик, як розквітнув на їхньому
подвір’ї тендітний пролісок, як змагалися чорні снігові хмари і Весна…
Усі ці незабутні хвилини спілкування з природою надовго залишають слід у
маленьких щирих сердечках і стають гарним матеріалом для розвитку
творчості, фантазії на уроках розвитку зв’язного мовлення.
В. Сухомлинський писав: «Дати дитині радість поетичного натхнення,
пробудити в її серці живе джерело поетичної творчості – така ж важлива
справа, як навчити писати і розв’язувати задачі».
Так, слухаючи віршовані твори та казки, згодом на уроках читання і
розвитку мовлення, діти випробують себе у мистецтві римування. Спочатку
школярі колективно складають чистомовки; щоб відчути ритм, відгадують
загадки-добавлянки; помічають римовані слова у віршах; добирають рими до
слів. Далі завдання ускладнюються: слід переставити рядки так, щоб
склався вірш; доповнити вірш римованим рядком. Таким чином, завдання
ускладнюються з кожним роком навчання. У результаті у нашій книзі
«Дитина без творчості – мов засушена квітка», окрім казок та оповідань,
з’являються вірші, створені учнями на уроках читання та розвитку
зв’язного мовлення.
Як відомо, емоції та розумова діяльність людини взаємопов’язані. А отже,
найголовніше — учитель повинен зважати на внутрішній стан дитини. Тому
важливим є проведення під час уроку емоційних хвилинок, які створюють
особливе емоційне забарвлення заняття, його інтригуючий по¬чаток. Без
емоційно-стимулюючого впливу слова не можна створити на уроці
сприятливий психологічний клімат, викликати інтелектуальні почуття
подиву, захоплення, сумніву, очікування нового.
У Плутарха читаємо: «Розум дитини — не посудина, яку слід заповнити, а
смолоскип, який треба запалити». Не через насичення дитячої свідомості
великою кількістю фактів і теоретичних відомостей досягається справжня
мета навчання і виховання, а лише через задоволення внутрішнього
прагнення учня вирости до рівня Особистості, відчути невимовну радість
пізнання і творчості.
Звичайно, не можна охопити всього того, з чого будує вчитель свою
роботу. Кожен день учителя — новий крок оволодіння секретами їх
Величності — Добра, Краси, Радості. Тільки Добро, Радість роблять людину
великою, якою б не була вона маленькою. Тільки це врятує наші душі від
омертвіння. Бо народилися ми, учителі, під особливою зіркою — зіркою
Терпіння, Благородства, Любові. І скільки ця зірка випромінює світла,
стільки й цвіту розквітає в дитячих душах.
Порадник самому собі(на основі праць Ш.О. Амонашвілі)
У своєму духовному світі дитина може дорослішати та вдосконалюватися
безперервно й нескінченно. Вона має стати справжньою Людиною, виявити
себе такою в суспільстві.
Часто буду змушена за лічені секунди розв’язувати складні завдання
виховання, які можуть змінити все наступне життя дитини. Я повинна це
робити без поспіху і пам’ятати, що я відповідаю за її долю.
Мета дитячої дисципліни випливає не з придушення пустощів, а в
перефразуванні їх. Не потрібно вимагати від дітей того, що ми не змогли
навіяти їм з допомогою нашої педагогіки.
Потрібно бачити себе в дітях, щоб допомогти їм стати дорослими; потрібно
приймати їх як повторення свого дитинства, щоб вдосконалюватися самому;
потрібно, в кінці кінців, жити життям дітей, щоб бути гуманним
педагогом.
Запитання, яке задає педагог дітям, – це клітина не тільки методики, але
і всієї педагогіки. Якщо розглядати його під мікроскопом, можна пізнати
в ньому всю направленість процесу навчання, характеру відношення
педагога до дітей; можна пізнати самого педагога, так як запитання –
почерк його педагогічної майстерності.
Частіше запрошувати на уроки Момуса – бога сміху і витівок, щоб прогнати
з уроків Морфея – бога сну.
Педагогічними можна вважати ігри, які підносять дітей – всіх разом і
кожну окремо – до рівня їх неперевершеності. Ігри, які можуть в
найменшій степені принизити дітей, непедагогічні, проводити їх на уроках
– аморально.
Сучасний педагог – це не той, хто підштовхує своїх вихованців до того,
до чого сам вже не має надії бути причетним, а той, хто «прибув» з
майбутнього, щоб запалити їх і повести за собою в це майбутнє, навчити
їх утверджувати ідеали майбутнього.
Дитина буде тягнутися до уроків, якщо вона знайде в них умови для більш
інтенсивного і стрімкого руху свого життя.
Тільки той метод викладання правильний, яким задоволені учні.
Дітям потрібно пропонувати такі захоплюючі справи, до яких вони можуть
виступити не колись, а зараз; і перші кроки, які зроблені на здійснення
цієї справи, повинні привести їх не до перших гірких поразок, а до
перших успіхів.
Якщо хочеш виховати в дітях сміливість розуму, цікавість до
інтелектуальної праці, самостійність як особистісну рису, вселити в них
радість досконалості, то створюй такі умови, щоб іскорки їх думок
створювали королівство думки, дай їм відчути себе в ньому володарями.
Я вірю, що одним лише розумом дитина може осмислити і засвоїти знання, а
якщо руками теж, то вона бачить і життєвість знань, але, якщо і серцем,
– тоді всі перепони пізнання будуть відчинені перед нею настіж і знання
стануть для неї зброєю доброго перетворення і втілення в життя.
Учитель, причепи в класі великий, з виразними стрілками годинник, щоб
всі діти бачили «біг» часу, вчились би співставляти з ним темп своєї
роботи, життя. А ти в цей час проводь такі захоплюючі, повні доброти,
співпереживання, науки уроки, щоб кожна хвилина на них сприяла
дорослішанню учнів.
Якщо дитині дійсно важко навчатися і ми хочемо їй допомогти, то
найголовніше, з чого ми повинні розпочати і до чого слідувати, – це дати
їй можливість відчути, що вона також здібна, як і всі, і що в неї є
також своя особлива «іскорка божія».
Потрібно розвивати в дітях мистецтво мислення і виховувати в них
відповідальність за свої думки.
Вірте в дитину. Вірити треба навіть тоді, коли опускаються руки, коли
зробив усе, а нічого не виходить. Пам’ятайте, що доля дитини залежить
тільки від вас… Вірте в себе. Я вчитель, я вихователь, я фахівець.
Якщо не я, то хто ж допоможе дитині? Якщо вірите в себе, обов’язково
знайдете вихід із будь-якого становища. Вірте в науку. Педагогіка —
велика наука, можливо, найважливіша.
А тепер остання порада. Якщо раптом побачите, що не можете повірити в
дитину, олюднити довкілля й розгледіти себе в дитині, залишайтеся
справжньою людиною, ідіть зі школи. Вам будуть вдячні за цей мужній
крок. «Не нашкодь!» – заповідь лікаря ще з часів Гіппократа. Не будьте
сірістю. Не шкодьте. Майте громадянську мужність. Залишайте клас,
знайдіть інше поле діяльності – ви потрібні суспільству, а не школі.
Порадник батькам
(на основі праць Ш.О. Амонашвілі)
Дорога Доросла Людино! Не дозволяй собі висміювати дитину, коли вона
вірить, що виконує суспільно значиму, державно важливу справу. Не смій
на неї в цей час дивитись поблажливо, навіть з підбадьорюючою посмішкою,
не нагадуй їй, що вона ще дитина і не виганяй її з світу дорослих! Твій
обов’язок в тому, щоб сприйняти поведінку дитини в цей час з усією
серйозністю, з почуттям гордості за неї і поставити розумну, мудру
крапку над складним педагогічним і!
Потрібно зрозуміти, чому існує дитинство, щоб звернутися до свого
дитинства і через нього ввійти в життя своїх дітлахів. Дорослим постійно
потрібно пам’ятати, що дитинство існує зовсім не на зло вихователям,
воно дар природи людині, щоб вона постійно пізнавала світ.
Психологія дітей, батьків і вчителів частково залежить і від сонячного
чи похмурого дня, і від пори року, і від першої чи другої половини
навчального року, вона залежить навіть від того, котра година дня.
Враження – це сила, яка встановлює погоду в духовному світі дитини, і
тому потрібно, щоб вони були добрими і піднесеними. Які в дитини
складуться враження в організованому нами виховному процесі – від цього
буде залежати направленість її особистісні орієнтації, думки, поведінка.
Духовний світ дитини може збагачуватися лише в тому випадку, якщо вона
ці скарби отримує через віконця своїх емоцій, через почуття
співпереживання, співрадості, гордості, через пізнавальний інтерес;
насильно збагачувати цей світ означає те, що насильно садити райські
яблука в отруєну землю.
Доторкуйтеся до почуттів дитини з такою ж майстерністю, як доторкується
до струн своєї ліри Орфей.
Сприяти дорослішанню дитини в співвідношенні з розвитком її сили –
значить робити її дитинство радісним, захоплюючим, емоційно насиченим. І
навпаки: припинити цей рух до дорослішання шляхом повної свободи дитини
з тої точки зору, що не можна забирати у неї дитинство, значить лишити
її правдивого почуття переживання радості дитинства.
Чим багатогранніший у дитини життєвий досвід дитинства, тим успішніше
можна вплітати а нього багатогранний досвід людства.
Надмірна опіка переростає в дитині не у взаємну чуттєвість, а в
безтурботність і грубість; надмірність матеріальних благ виробляє в ній
не повагу до людей праці, бережне відношення до матеріальних цінностей,
а корисливість, вимагательство; надмірна поблажливість розвиває в ній не
гуманність душі, а безхарактерність, безволля; постійне навіювання
дитині, що тільки вона і є радість і гордість сім’ї, виховує не
відповідальність перед сім’єю, а зазнайство і зверхність.
Якщо людина прокрокувала своє дитинство без спілкування з самими
добрими, ласкавими, мудрими, щиро люблячими її людьми – з дідусями і
бабусями, це значить, що вона втратила тисячу прекрасних казок, тисячу
захоплюючих прогулянок, тисячу радості від виповнення побажань, тисячу
мудрих настанов, в тисячу разів була менше незахищеною, в тисячу разів
більше спіткнулася через каміння і в тисячу разів більше не співчували
їй в цьому горі.
Мої власні гуманістичні позиції
Давайте будемо приносити дітям радість спілкування з нами.
Якщо я хочу проявити свою любов до дітей, то я повинна це робити в
найкращих формах.
Намагаючись пізнати таємницю дитячої душі, педагогічної майстерності і
науки Педагогіки, буду бачити в кожній дитині свого вчителя і
вихователя.
Нехай педагог завжди поспішає до дітей, радіє кожній зустрічі з ними;
тоді і діти будуть поспішати в школу і від всього серця радіти кожній
зустрічі зі своїм педагогом.
Не можна господарювати на уроці, порушувати хід думок дітей, які
працюють над вирішенням навчально-пізнавального завдання. Потрібно
берегти право кожної дитини працювати спокійно.
Особистість народжується в боротьбі з самою собою, в процесі
самопізнання і самовизначення, і виховання і навчання повинні бути
націлені на те, щоб направити дитину на цей шлях свого становлення і
допомогти їй отримати перемогу в цій нелегкій боротьбі.
Якщо я хочу вдосконалити свою методику виховання на засадах гуманності,
то не повинна забувати, що сама був колись ученицею, і повинна добитися
того, щоб моїх сьогоднішніх вихованців не допікали ті ж хвилювання, що
допікали мене колись.
Дітей потрібно любити всім серцем і, щоб любити їх так, потрібно
навчатися в них, як правильно проявляти цю любов. Кожен шкільний день,
кожен урок повинен бути осмисленим педагогом як подарунок дітям. Кожне
спілкування дитини з своїм педагогом повинно вселяти в неї радість і
оптимізм…
На самій верхній грані зіткнення здібностей і емоцій учителя зі
здібностями, силами і емоціями своїх учнів може народитися справжня,
радісна, захоплююча педагогіка, а саме духовна спільність між учителем і
його учнями.
Виховання чесних і благородних почуттів в серцях дітей потрібніше і
важливіше, ніж збагачення різними знаннями.
В своєму духовному світі дитина може дорослішати і вдосконалюватися
безперервно, до нескінченності. Вона повинна стати справжньою Людиною,
проявити себе такою в суспільстві.
Література:
1. Ш.А.Амонашвили. Психологические основы педагогики сотрудничества./
Книга для учителя. – К., Освіта, 1991.
2. Ш.О.Амонашвілі. Істина школи. Подільський культурно-просвітительський
центр ім.М.К.Реріха. – Хмельницький, 2007.
3. Ш.О.Амонашвілі. Що ми значимо без серця? Подільський
культурно-просвітительський центр ім.М.К.Реріха. – Хмельницький, 2006.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter