Янголь Михайло Петрович,
заступник директора по навчально-виховній роботі
Степанівської ЗОШ І-ІІ ступенів
Драбівського району
Черкаської області
Учитель – учень: досвід і шляхи розвитку демократичного стилю стосунків
(за матеріалами досвіду Ш. Амонашвілі).
Учителю, будь сонцем, яке випромінює людське тепло, будь ґрунтом,
збагаченим ферментами людських почуттів, і сій знання не тільки в
пам’яті і свідомості своїх учнів, а й у душах і серцях.
Ш. Амонашвілі
Нехай учитель поспішає до дітей,
радіє кожній зустрічі з ними, тоді
й діти поспішатимуть у школу і щиро
радітимуть кожній зустрічі зі своїм учителем.
Ш. Амонашвілі
Педагогічна діяльність досягає свого соціального призначення, коли в
процесі навчання та виховання відбувається навчання взаємодії з різними
людьми. І це не випадково. В умовах перебудови суспільних відносин,
оновлення життєвих процесів зростають вимоги до людей: їхньої
відповідальності, дисципліни, компетентності, професійності, творчої
активності. Адже саме ці риси сприяють прогресивному рухові суспільства,
реалізації поставлених суспільством завдань. Однак прискорений рух стане
неможливим, якщо не буде сформовано і втілено в життя культуру
спілкування: знання людей, уміння правильно оцінювати себе та інших,
емоційно відгукуватися на їхній стан та поведінку; обирати стосовно
кожного такий спосіб проводження, де якнайкраще поєднується
індивідуальний підхід із ствердженням колективістських принципів
моральності. Школа повинна формувати в учнів почуття любові до
Батьківщини, повагу до праці, колективізм, інтернаціоналізм ; виховувати
молоде покоління в дусі високої відповідальності за якість навчання, за
свою поведінку, і тому передусім вона має закладати основи культури
спілкування.
Комплексне розв’язання проблеми культури спілкування потребує
гармонізації сімейного виховання, виховання в шкільних та позашкільних
закладах, а також виховання за допомогою активного і гнучкого
використання засобів масової інформації та комунікації. Центральною
постаттю цієї системи є вчитель. Саме від його знань, умінь, досвіду,
професійної майстерності багато в чому залежить соціалізація молодого
покоління, майбутнє інтелектуального і морального розвитку нашого
суспільства.
Відповідальна і творча праця вчителя – це справді гуманні й демократичні
його взаємини зі своїми учнями, їхніми батьками,колегами, які слід
будувати на непорушних принципах культури педагогічного спілкування :
виправдовувати щодня і щохвилини довіру тих, з ким маєш справу, кого
навчаєш і в кого вчишся сам;
неухильно дотримуватися професійної етики спілкування;
в будь-якій ситуації координувати свої дії зі своїми колегами;
бути добре підготовленим до будь-якого діалогу, з будь-якою людиною з
усіх питань, що належать до кола професійної компетенції;
знаючи, що педагогічне спілкування потребує духовної та фізичної
витривалості, постійно розвивати в собі цю рису.
Культурою педагогічного спілкування оволодівають лише працелюбні,
допитливі люди, що перебувають у постійному пошуку, а тому, якщо чогось
не вмієте – навчіться, а головне – невтомно вдосконалюючи форми
спілкування з людьми,візьміть на озброєння декілька правил:
педагогічне спілкування не терпить метушні, марнослів’я; слова не
повинні розходитися з діалогом;
педагогічне спілкування – це вимогливість до себе та інших людей у
всьому, що стосується навчання та виховання характеру;
лаконічність, динамізм спілкування залежить від вашої внутрішньої
зібраності; справах, вчинках, мові;
у будь-якій ситуації пам’ятати про обов’язок, чесність та порядність, а
головне про святість справи, якій служиш;
гнів ніколи не повинен затьмарювати розум, душу; тільки безмежне
терпіння, наполегливість і увага зможуть допомогти вам з честю вирішити
поставлені в спілкуванні завдання;
завжди вміти підсвідомо оцінювати міру свого педагогічного впливу,
намагатися знаходити єдино правильний вихід з буквально кожної, навіть
неможливої, ситуації спілкування;
учитель мусить уміти визнавати і виправляти свої помилки, допущені в
спілкуванні;
треба мати мужність, щоб переглянути свій метод, свою тактику
спілкування, якщо воно не виходить або виходить погано;
бути відважним у спілкуванні – це означає не губитися й не ніяковіти в
будь-якій атмосфері спілкування, якою б складною й непередбачуваною вона
не була;
бути чуйним у спілкуванні – це означає вникати в переживання всіх, з ким
маєш справу;
слід завжди тверезо оцінювати дійсність, зокрема й особисті досягнення,
щоб не впасти в манію величі, не зарозумітися після кількох успішних
кроків педагогічного спілкування, і невдачі, щоб, не впадаючи у відчай,
зуміти подолати їх.
‚
c
¤
e
????d
&
gdSHE
&
Магістральний напрям перебудови системи освіти, який висуває все наше
життя, – гуманістична педагогіка співробітництва вчителів і дітей.
Суть педагогіки співробітництва в ланцюжку вчитель – учень полягає в
тому, що її можна реалізувати лише на основі найвищого рівня культури
професійного спілкування.
По-перше, ми мусимо любити дітей такими, як вони є. Потрібно однаково
любити і непослуха, і слухняного, і розумного, і тугодума, і ледачого, і
роботящого. А ще потрібно, щоб доброту нашої душі ми ділили порівну між
своїми вихованцями, однак у тих формах, необхідних у кожному конкретному
випадку. Доброта і любов до дітей мають бути не тільки внутрішнім станом
душі, а й головним мотивом, стимулом нашої педагогічної діяльності,
спілкування з дитиною чи з усім класом.
Доброта і любов до дітей не дозволяє нам грубо поводитися з ними,
принижувати їхні самолюбство та гідність, кричати на них, залякувати їх,
не помічати смутку і не радіти успіху кожного з них, не приходити до них
на допомогу без затримки, виказувати недовіру. Педагог доброї душі,
котрий усім серцем любить дитину, частіше всміхається, він живе
справжнім педагогічним життям і в тому знаходить своє професійне щастя.
По-друге, ми повинні розуміти дітей. Дитина маленька, але справи та
турботи у неї великі. І якщо ми дійсно хочемо виростити своїх дітей
справжніми людьми, то зовсім не обов’язково сповільнювати їхнє
сьогоднішнє дитяче життя й примушувати з усією серйозністю думати про
своє майбутнє. Розуміти дітей – значить стати на їхню позицію, цінити
їхні відчуття, сприймати їх турботи і справи як серйозні і зважати на
них. До цих турбот і справ потрібно ставитися не поблажливо, а з
повагою, зацікавлено, по-діловому.
По-третє, нам необхідно бути оптимістами. Ми зобов’язані вірити в свою
педагогіку, вірити в силу виховання. Якщо в колективі створено і
підтримано здоровий морально-психологічний клімат, успіхи учнів не
змусять чекати на себе.
Вихователь озброює своїх вихованців не лише знаннями. Він впливає на них
і своєю поведінкою, і способом життя, своєю зовнішністю. Його інтелект і
культура, справедливість і людяність, його душевні якості учні
сприймають як своєрідний еталон. Можна сміливо сказати, що коли вчитель
дуже авторитетний, то в деяких людей на все життя залишається вплив
цього вчителя. Ось чому важливо, щоб учитель стежив за собою, щоб він
почував, що його поведінка і його дії перебувають під найсильнішим
контролем, під яким не перебуває жодна людина в світі.
Учитель, який нервує сам і нервує дітей, сьогодні вимагає одного, завтра
іншого, а післязавтра нічого не вимагає – дезорганізовує дітей.
Наша особиста поведінка – вирішальна річ. Не думайте, що ви виховуєте
дитину тільки тоді, коли з нею розмовляєте, або навчаєте її, або караєте
її. Ви виховуєте її кожної миті свого життя… Як ви одягаєтесь, як
розмовляєте з іншими людьми і кажете про інших людей, як ви радієте або
сумуєте, як ви поводитесь з друзями і ворогами, як ви смієтеся – все це
має для дитини велике значення. Найменші зміни в інтонації дитина бачить
або відчуває, всі повороти вашої думки доходять до неї невидимими
шляхами, яких ви не помічаєте. Наше вчительське життя не розписане
ніякими сценаріями і сповнене несподіванок. Не розгубитись, не загубити
себе в цих несподіванках, особливо якщо вони пов’язані зі вчинками
дітей, які не вписуються в межі звичайного, це, мабуть, одне із важких
випробувань, які випадають на долю вчителя.
Мабуть, жодна сфера нашої діяльності не вимагає від нас такого мистецтва
володіти собою, як спілкування з дітьми. Наш талант, наша майстерність
починається саме з цього мистецтва.
Інколи треба зачекати з прийняттям рішення, дати виявитися почуттю.
Щоразу, коли треба поговорити з учнем про його вчинок, в якому виявилися
складні, суперечливі порухи його душі, краще відкласти цю бесіду на
декілька днів. Емоційність слів учителя, його звертання до розуму й
серця вихованця стане ще повнішою, тому що почуття в таких випадках ніби
ошляхетнює мудрість учительських суджень. Тоді судження і слова вчителя
доходять до глибини серця вихованця, бо вони пережиті й насичені
хвилюванням вашого серця.
Єдиний загальношкільний колектив, що становить співдружність учителів та
учнів, утверджує спілкування, за якого безумовна рівність учителя й
школяра, навіть найменшого, передбачає право кожного на повагу, довіру,
взаємну вимогливість як неодмінну умову їх плідного співробітництва.
Таке спілкування не є самоціллю, воно – це засіб виховання, розвитку,
вдосконалення особистості людини, основною характеристикою якої має
стати внутрішнє відчуття свободи та особистої гідності.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
