Розлучення
За нормами звичаєвого права шлюб розглядався як громадянська угода, що
її, як і кожну угоду, можна було укладати і розривати. Розірвання шлюбу
в документах XVI — XVIII ст. називалося по-різному: в одних випадках
“розвод” (дуже рідко), “розлученьє”, “розпуст”, “розпущеньє (або
визволеньє) з малженства”, в інших “розстаньє”, а у міщан — “розлука”.
До введення церковної форми шлюбу розлучення здійснювалося після
внесення відповідної суми старості через цивільний (земський, гродський)
суд. Показовий з цього погляду документ — опис (люстрація) державного
майна, проведений у віддалених повітах Поділля (Барському і
Каменецькому), з якого видно, що ще у другій половині XVI ст. на
південних межах Київської і Подільської землі шлюби укладалися і
розривалися без участі церковних і світських властей на рівні звичаєвого
права. Треба було лише повідомити старостинський уряд про факт укладення
чи розірвання шлюбу, заплативши при цьому мито — “поємщину”, “розводи”,
“куницю.
Така практика розірвання шлюбів не збігалася зі вказівками канонічних і
державних законів. За Литовським статутом, розлучення повністю було
віднесене до компетенції духовного суду. Світським, цивільним судам
належало займатися тільки майновими справами подружжя після постанови
духовного суду. Якщо духовним судом було визнано, що шлюб розірвався з
вини жінки, тоді вона втрачала придане і віно, коли ж визнавали винним
чоловіка, тоді за жінкою залишалося і придане, і віно.
У житті при розірванні шлюбів подружжя керувалося не так канонічними і
державними правилами, як традиційними, “місцевими” звичаями. У судових
книгах, починаючи з середини XVI ст., є достатньо документальних даних
про те, як відбувалося в ті часи розлучення. Всупереч тодішнім церковним
і навіть світським законам розлучення могло здійснюватися і без участі
духовної влади. Акт розірвання шлюбу набував юридичної сили після того,
як подружжя в присутності свідків видавали одне одному так звані
“роспусниє листи”, які потім особисто заявляли перед тим урядом, в
юрисдикції якого вони перебували, для внесення в актові книги “для
вічної пам’яті”. Найдавніші докладні документальні відомості про те, як
розлучалися чоловік і жінка, датуються серединою XVI ст. Згадки про сам
факт розлучення подружжя трапляється і в раніших документах XV ст.,
зокрема з Галичини.
Отже, розлучення, як правило, відбувалося без участі церковної влади,
проте під наглядом світських властей. Траплялося, що розлучення
здійснювалося не перед урядом, а просто в сімейному колі, у присутності
родичів і знайомих, перед якими чоловік і жінка заявляли, що вони
“одностайно”, за взаємною домовленістю і згодою дають один одному
“розпуст з малженства”. На такій родинній нараді вирішувалися майнові
справи подружжя, пов’язані з приданим і віном: придане забирала з собою
жінка, повертаючись до своєї родини, віно залишалося чоловікові. На
цьому процедура розлучення і завершувалася. Часом “розпусні листи”
юридично оформляли: їх відносили до суду, де в актових книгах робилися
відповідні записи. Проте робилося це в тих лише випадках, коли
з’являлася перспектива повторного шлюбу з іншою особою. Часом такі
записи з’являлися із запізненням на кілька років. Очевидно, саме так
відбувалося розлучення серед людей “простого стану”. Наявні документи,
що зафіксували процес розлучення в такому вигляді, стосуються розлучення
людей “околичної шляхти”, яка у своєму побуті не відрізнялася від
основної маси українського “поспільства”.
Заяви про розлучення людей простого стану робилися також перед
домініальним судом феодала, на що вказують як конкретні приклади з
архівних документів, так і сам факт появи заборонних універсалів короля
на скарги духовенства.
У судових справах із питань розлучень привертають увагу насамперед такі
основні моменти. Головною умовою розлучення була згода на це обох членів
подружжя: і чоловік, і жінка дають “розпуст з малженства” один одному.
Видачею “розпусних листів” розлученим чоловікові та жінці надавалося
право одружуватися з іншою особою. Якщо у розлученої пари були діти, то
вони розподілялися між батьком і матір’ю за їхньою домовленістю.
Незгоди, сварки в подружньому житті визнавалися цілком достатнім і
досить звичним на той час мотивом для розлучення, що аж ніяк не
вписувалося в канонічні рамки. Таких розлучень переважна більшість.
Надзвичайно рідко, та все ж траплялися випадки, коли сім’я розпадалася з
іншої причини. Такою причиною, наприклад, могла бути тяжка, тривала і
невиліковна хвороба одного з подружжя — причина, яку визнавало ще
давньоруське право.
Відсутність одного з подружжя також визнавалося законною причиною для
розлучення і можливістю вступу у повторний шлюб. Коли ж комусь вдавалося
вирватися чи викупитися з полону, тоді звичаєве право надавало перевагу
першому шлюбові, не визнаючи другого, укладеного у час відсутності
одного з подружжя. Проте діти, народжені в повторному шлюбі, вважалися
законнонародженими і зберігали за собою всі громадянські права і право
на спадщину. Зрештою, і тут звичаєве право надавало можливість сім’ям
самим вирішувати такі проблеми самостійно і за взаємною згодою без
зовнішнього втручання.
Достатньою причиною для розлучення визнавалася переміна релігії одного з
подружньої пари, проте і тут потрібна була згода обох членів подружжя.
Заяви такого змісту були вписані в гродські книги.
?????&???????O?Слід нагадати, що на “змовинах”, які відбувалися після
сватання і передували весіллю, на яких батьки молодого і молодої
обговорювали між собою умови шлюбу, де й укладалася шлюбна угода —
“інтерциза”, батьки молодих (коли належали до різних віросповідань)
домовлялися також і про те, в чию віру, батьківську чи материнську,
повинні вихрещуватися діти, які народяться в цьому шлюбі.
Одразу слід зазначити, що ставлення до міжнаціональних шлюбів у
тогочасному українському суспільстві було неоднозначним. Такі шлюби
практикувалися більше серед вищих станів, що було пов’язане передусім із
прагненням одержати всі ті привілеї, якими користувалася шляхта
польських земель, навіть шляхом одруження. У народі виявлялося негативне
ставлення до міжнаціональних шлюбів, що було одним із засобів збереження
національних традицій, проявом вірності вірі батьків, природного почуття
етнічного самозбереження. Такими були об’єктивні причини. Суб’єктивні ж
зумовлювалися відмінностями внутрісімейних традицій, взаємостосунків між
членами родини, норм поведінки, моралі, поглядів на місце і роль жінки у
родині, на виховання дітей тощо. Зрештою, і самим побутом, укладом сім’ї
не тільки в межах етносу, а й кожної етнографічної групи. Тому
повідомлення про одруження з представниками різних національностей
зустрічаються в документах украй рідко. Уникання, що не було але ніяк
ворожістю, в народному середовищі (не тільки українському) національно
змішаних шлюбів на територіях, заселених різними етнічними групами,
зазначали етнографи і наприкінці XIX ст.
Документи також свідчать про те, що світські суди, спираючись на норми
звичаєвого права, виносили рішення про розлучення і в тих випадках, коли
один із подружжя здійснював або тільки помишляв будь-які злочинні дії,
що загрожували життю чи здоров’ю другого або його батьків.
Скільки туги, розпачу, безвиході у словах народної пісні:
Гей, горе, горе,
Що чужа Україна!
Ге-ей, а ще гірше, що невірна дружина!
Порушення подружньої вірності, яке за канонічним правом могло бути
причиною розлучення, відсутнє, однак, у переліку основних мотивів
розірвання шлюбу серед подружніх пар XVI — XVII ст. За Статутом, як і в
давньоруському праві, перелюбство вважалося особливо тяжким кримінальним
злочином і каралося смертю. Не менш суворі постанови маґістратських і
ратушних судів. У справах порушення подружньої вірності вони керувалися
артикулами Маґдебурзького права, основні положення якого збігалися з
нормами звичаєвого, за якими “чужеложник должен бить на горлі каран, а
чужеложниця у позорного столба бита і от права малженского отдалена”.
Про це згадують і сторонні спостерігачі. Павло Алеппський, описуючи
звичаї козаків, зокрема, писав: “В козацькій землі, коли зловлять
чоловіка чи жінку на перелюбстві, як стій збираються на них, роздягають
і розстрілюють. Такий у них закон, і нікому не може бути ласки”.
Одначе слід зауважити, що суд залишав право останнього голосу за
скривдженим із подружжя, який міг і пробачити своїй невірній половині;
тоді рішення суду ставало умовним. При цьому судді керувалися нормами
звичаєвого права, за якими головною умовою розлучення визнавалася згода
самого подружжя.
Як бачимо, основні причини, які призводили до розриву в сім’ї, мали
передусім морально-етичний характер. У них відобразилися народні погляди
на сім’ю як на союз рівноправних осіб, стосунки яких повинні будуватися
на взаємній повазі. Чималу роль тут відігравало традиційне ставлення до
жінки не як до безправної істоти, а як до рівної чоловікової особи.
“Коли се правда, — зауважував Іван Франко у своїй статті “Жіноча неволя
в руських піснях народних”, — що мірою культурності всякого народу може
служити то, як той народ обходиться з жінками, то й се безперечна
правда, що русько-український народ після сеї міри покажеться високо
культурним у відношенні до других сусідніх народів”.
За звичаєм, щоб одружитися чи вийти вдруге заміж (або втретє і т. д.),
удівцю чи вдовиці треба було вичекати півроку жалоби, після чого вже
дозволялося наступне одруження. Литовський статут зазначав, що коли б
жінка до шести місяців посміла вийти заміж, тоді вона втрачала записане
їй від чоловіка віно і повинна була заплатити штраф “закладу до скарбу
нашого двадцять рублів грошей”. Щодо Маґдебурзького права, то тут було
сказано, що кожному вільно одружуватися стільки разів, скільки побажає,
доки без жінки не може або не хоче, хоч їх умерло в нього три або
чотири; так само й жінці по смерті чоловіків своїх вільно йти заміж за
іншого. На ці положення, що не суперечили народному звичаєвому праву, як
видно з документів XVI — XVII ст., посилалися суди, а духівництво не
відмовлялося благословляти шлюби четвертий і навіть п’ятий раз.
Значно пізніші етнографічні записи XIX — початку XX ст. з різних
реґіонів України свідчать про поширеність у народному побуті багатьох
сторін звичаєво-правових норм у сімейно-шлюбних відносинах, сімейних
звичаїв та обрядів, що були характерні для періоду XVI — XVII ст., які
зберіг і проніс через століття поневолений, територіально роз’єднаний
народ як частину етнічної самобутності.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
