Соціобіологія про природу людини
Не дивлячись на те, що розвиток людини багато в чому обумовлений
біологічно, не слід усе-таки абсолютизувати цей вплив. У зв’язку з цим
великий інтерес викликає така сучасна течія, як соціобіологія. Про це й
піде мова в подальшому
Виникнення соціобіології пов’язане з виходом у 1975 р. книги
американського ентомолога Е. Уілсона «Соціобіологія: новий синтез». У
рамках цієї концепції ставиться задача по-новому підійти до проблеми
моралі, свободи, агресії, альтруїзму, егоїзму тощо. Першочергова увага
при рішенні цих проблем приділяється принципам і поняттям дарвінізму.
Використовується широка екстраполяція висновків, отриманих при вивченні
тварин, на поведінку людини. Із точки зору методології, антропологія
зводиться до біології, а остання – до молекулярної генетики.
На думку соціобіологів, принципові зміни в уявлення про природу людини
повинна внести теорія генно-культурної коеволюції. Суть її полягає у
ствердженні того, що процеси органічної та культурної еволюції людини
відбуваються разом. Гени та культура в цій еволюції нерозривно пов’язані
між собою. Але провідна роль усе ж таки належить генам. Вони є кінцевою
причиною багатьох дій людини. Тому людина виступає перш за все як об’єкт
біологічного знання. Уілсон відокремлює задачу соціобілогі як «вивчення
біологічних основ усіх форм соціальної поведінки в усіх тварин, у тому
числі й людини».
На думку представників теорії генно-культурної коеволюції, вірогідно, що
людина наслідує моральні почуття через біологічні канали. Так,
походження заборони на кровно споріднені шлюби (інцест) проглядається в
поведінці тварин, із цього й виводяться біологічні основи моральних табу
взагалі. Те ж саме відноситься й до агресивності людини, котра начебто є
її невід’ємною рисою. Ось чому війна – це не що інше, як прояв
внутрішньовидової агресії. Про характер соціобіологічних аналогій і
пошуків можна судити, наприклад, за поясненням людського кохання – як
поведінкового механізму, котрий забезпечує оптимальний зв’язок між
партнерами, які задовольняють один одного. Справа доходить до того, що
навіть свідомість людини розглядається в якості інструменту для
виконання виключно біологічних функцій.
Оцінюючи концепцію соціобіологів, не можна заперечувати продуктивності
та евристичної цінності ідей коеволюції. Але зараз же треба
дистанціюватись від спекуляцій на цю тему представників сучасного
соціал-дарвінізму, расизму та євгеніки.
gd?5¦в розвитку людини та суспільства в дійсності має місце. Більше
того, слід особливо підкреслити, що людина може розвиватись тільки в
єдності із природою, тобто в рамках коеволюції. І те, що ми сьогодні
називаємо цим словом, було обдумане та зрозуміле видатним російським
ученим В. Вернадським ще на початку нашого століття. Саме він уперше
науково обґрунтував взаємообумовленість людини та природи, і перш за все
людини та біосфери.
Але головне полягає в тому, що в якійсь мірі та до якоїсь межі
визнаються вплив біологічного на соціальне та біологічна детермінація
поведінки людини. Біологічні гени, звичайно, визначають поведінку
людини, вона не може вирватися за межі своєї біологічної природи, навіть
якби й дуже захотіла. Є й кеволюційна пов’язаність людини з твариною та
визначені аналогії поміж їх поведінкою. Інакше кажучи, існують
біологічні основи соціальної людини, і все-таки пояснити розвиток і
поведінку людини переважно в термінах і рамках біології, як це роблять
представники соціології, було б невірно.
Справді, біологічне й соціальне в людині знаходяться в дуже тісному
взаємозв’язку. Немовля, яке потрапило в умови існування тварин, навіть
якщо й виживе фізично у сприятливих умовах, не стане людиною, у всякому
разі повноцінною. Для цього індивіду необхідно пройти певний період
соціалізації. Не можна не приєднатись до думки про те, що дитина в
момент народження лише кандидат у люди, але вона не може нею стати в
еволюції: їй треба навчитись бути людиною у спілкуванні з людьми. Іншими
словами, позасоціальними умовами одна природа ще не робить людину
людиною.
Ще один аспект впливу соціального на біологічне в людині складається з
того, що біологічне в людині відбувається та задовольняється в
соціальній формі. Природно біологічна сторона існування людини
«олюднюється» соціокультурними факторами. Це стосується й задоволення
таких суто біологічних потреб, як продовження роду, їжа, питво тощо.
Правда, слід зауважити, що «олюднення» природи на практиці не завжди
означає її облагороджування.
Інколи індивід неадекватними діями та поведінкою може завдавати збитків
своїй природі, здоров’ю, як і все суспільство здатне погано впливати на
своє природне середовище. Подібні впливи сьогодні представляють собою
важливу екологічну проблему. Її рішення пов’язане з фізичним виживанням
і розвитком людини.
Таким чином, при розгляданні ролі біологічних і соціальних факторів у
розвитку людини слід цуратися крайностей як панбіологізму, так і
пансоціологізму. У першому випадку людина зводиться до рівня тварини. У
другому розглядається як «чиста дошка», на котрій середовище – лише її
розвиток.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
