Реферат на тему:
Аспарух: ім’я засновника Болгарської держави у світлі індоіранських
фактів
Болгарська історія V – VIII ст., коли праболгари в складі гуннської
імперії перебували на своїй приазовській батьківщині, а потім – у
новоствореній державі на південь від Дунаю, має чимало нез’ясованого як
щодо історичних подій, так і щодо історичних постатей. Одна з таких і
досі остаточно не вирішених проблем – походження і значення імені
засновника Болгарської держави на Балканах – Аспарух.
Про приазовську батьківщину болгарів, про їхнього царя Аспаруха й
постання Першої Болгарської держави на Балканах розповідають дві
авторитетні візантійські пам’ятки – “Хронографія” Феофана Сповідника
(760 – 818) і “Бревіарій” (“Коротка історія”) патріарха Никифора (758 –
829). А ще так званий “Іменник болгарських царів” – болгарська пам’ятка
кінця VII – початку VIII ст. Вони найбільш повно висвітлюють події VII –
VIII ст, коли перебудовувався візантійський державний апарат, точилася
вперта боротьба імперії з арабами й поставала Перша Болгарська держава.
Під 679 – 680 роком “Хронографія” Феофана пише, що цього року болгари
напали на Фракію, а в зв’язку з цим стисло оповідає їхню історію. Від
Азовського моря (Меотиди) до ріки Куфіс (Південний Буг) лежала давня
Велика Болгарія, де жили й співплемінні болгарам котраги. За імператора
Костянтина Західного (641 – 668 рр.) помер правитель Болгарії і котрагів
Кроват. Своїм п’ятьом синам він заповів не відділятися, аби не потрапити
поодинці під чужу залежність. Та, коли батько помер, сини розділилися й
розійшлися в різні боки. Перший, Батбаян, послухав батькового заповіту й
лишився на предківській землі, а другий, Котраг, перейшов Танаїс (Дон) і
осів там, навпроти Батбаяна. Четвертий і п’ятий брати пішли за Дунай, де
один підпав під владу аварів, а другий добувся Пентаполя біля Равенни і
потрапив під владу християнських правителів. Третій брат, Аспарух,
переправився через Дніпро й Дністер і дійшов до Огла – ріки північніше
Дунаю, і осів там, бо місце було оточене ріками й добре захищало від
ворожих нападів. А коли раніше єдиний народ отак роздробився на 5
частин, із глибин Сарматії прийшли хазари, і Батбаян, цар першої
Болгарії, мусив платити їм данину. Імператор Костянтин спробував
прогнати болгарів зі своїх територій, але невдало, ті почали
переслідувати римлян, переправилися через Дунай і дійшли до Варни. Тут
вони знайшли вигідне й безпечне для себе місце: позаду Дунай, а спереду
і з боків – ущелини й море. Підкоривши тутешні слов’янські племена сім
родів і сіверів, болгари розселили їх від ущелини Берегава на схід, а на
півдні й заході – до Аварії. Вони так зміцніли тут, що стали нападати на
фортеці й поселення, підвладні Візантії. Й імператор врешті-решт мусив
укласти з ними не зовсім вигідний для себе мир [12, 60 – 62].
Болгарський дослідник Д.Ангелов упевнений, що Феофанова розповідь про
п’ятьох синів Куврата легендарна [12, 113]. Число “5” взагалі властиве
для різних традицій, характерне воно й для Давньої України і має цікаві
перегуки саме з нашою темою. У “Ріґведі” діють так звані “5 ведійських
племен” – яду, турвашу, друх’ю, ану та пуру, назви яких тотожні іменам 5
братів у “Махабгараті” – Яду, Турвашу, Друх’ю, Ану й Пуру. Яду й Турвашу
в “Махабгараті” – сини царя Яяті від дружини-брахманки, а Друх’ю, Ану й
Пуру – теж сини Яяті, проте від таємної дружини-кшатрійки. Шлюб
брахманки й кшатрія, яким є Яяті, не схвалюють традиційні індійські
приписи, навіть якщо він і оформлений юридично. Зате шлюб кшатрія з
кшатрійкою, яку Яятіта Шарміштхи, ідеальний, навіть якщо він таємний і
юридичне неоформлений, отже, й ніби незаконний. Саме син кшатрія і
кшатрійки може претендувати на царський трон. Тож, по суті, епічна
індійська легенда про п’ятьох братів – це легенда про трьох
братів-кшатріїв Ану, Друх’ю і Пуру: лише вони можуть претендувати на
престол, бо батьки їхні – з кшатрійського, воїнського стану. І на
престол справді сідає один із них, наймолодший, що суперечить традиції.
“Махабгарата” пояснює, чому порушилося споконвічне наслідування
престолу, який мав посісти найстарший син. Бо лише наймолодший Пуру
зважив на прохання Яяті і обміняв його старість на свою молодість. За що
потім вдячний батько й дарував йому царський трон. Нащадки Пуру за ним
стали називатися паурави, що на слов’янському ґрунті прибрало форм
паулави-пулави-полови, а тоді й половичі, половці.
У болгарській історії простежується виразний “половецький слід”: половці
не лише підтримували антивізантійський рух на Балканах, а й брали
активну участь у створенні Другого Болгарського царства, перші царі
якого походили з роду половецького князя Асеня [3, 159 – 161]. Крім
того, половці виявляються не тюркомовним, а індо-арійським народом, який
у нібито далекій зараз Індії знаходить своїх близьких етнічних родичів в
особі раджпутів – індійських “козаків” [4, 64 – 71]. Цікаво, з огляду на
це, що якраз раджпутською була знаменита династія правителів Делі –
Томари (в Україні Томари – шляхта половецького походження), які у VIII
ст. відновили давнє місто Індрапрастху (“Престол Індри”), назвали його
Ділліка і зробили своєю столицею, де й правили до XII ст. [4, 71 – 80].
Назву Ділліка деякі дослідники пов’язують із dil. “серце”, через те,
мовляв, що це столиця, осердя країни, її серце. А нинішня столиця
Болгарії – Софія колись називалася Сердіка, назва якої теж може мати
стосунок до слова серце. Тоді по-індійському Сердіка звучатиме Хрідіка
(санскр. hrid “серце”).
Число “5” міститься в назві Пенджаб й етнонімі пенджабці, у назві
давньоіндійської держави Панчала, людність якої – панчали чи панчалійці.
Назва Пенджаб означає “П’ять річок”, “П’ятиріччя”, а назву Панчала
складають panch “5”+lа, де lа – суфікс, що утворює прикметники від
іменників та числівників. Тож Панчала означає “П’ятичастинна”,
“П’ятерична”, “Складена з п’яти (предметів, областей, річок, гір
абощо)”. Прикметне й те, що назви 5 печенізьких фортець на Дністрі, які
подає Костянтин Багрянородний у трактаті “Про управління імперією”
(Хет.), знаходять своїх двійників саме в Раджастхані – країні раджпутів
і Пенджабі, де вже пенджабські “козаки”, так звані ніханґи (з перської
“крокодили”), носять синьо-жовте вбрання [4, 353 – 359].
Містить число “5”, як на нас, і етнонім печеніги, з якими виявляють
спорідненість половці. Печеніги в Закавказзі й Туреччині мають назви
беченаг, беченек, біченек, у Румунії і Молдові – беченіг, у вірменських
джерелах – пацинак, пан-дзканк. Тому етнонім печеніги може бути
трансформацією, зокрема, й тюркською, давнішої, первісної назви, яка
містила в собі число “5”. Санскр. panch “5” тотожне печ, беч у назвах
печеніг і беченек, вони відповідають тюркському беш “5”. А ніг, наг,
неку різновидах етноніму можуть бути тюркським присвійним суфіксом -нинґ
(узб. мен “я” – менинґ “мій”, сиз “ти” – сизнинґ “твій”, биз “ми” –
бизнинґ “наш”). У такому разі тюрк, бешнинґ означатиме “належний п’яти”,
“п’ятеричний”, “п’ятичасний” і буде значеннєвим двійником санскр.
panchala, яке на місцевому ґрунті могло прибрати форми пантала (латин,
penta “5”). Тому привертають увагу українські назви Пантин, Пантинець,
Пантирець, Пантаївка, Пантецька, Панталія, Пинтілієве (майже всі в
басейні Дунаю і Дністра). Та й Пентаполь біля Равенни, куди дісталася
частина болгарів на чолі з п’ятим братом, означає “П’ятимісто”. Звідси
ж, судячи з усього, стає і назва столиці Боспорської держави –
Пантикапей, яку можна пояснити, зважаючи на давні слов’янські терміни
кап і капище, як “П’ять святилищ”, “П’ятихрамне (місто)”. Чи “П’ять
гір”, “П’ятигори”, “П’ятигорськ”. В Україні є села й річки П’ятигори,
П’ятигірки й П’ятигірці, численні П’ятихатки, річки й урочища з
тюркськими назвами Бештерек, Бешташ, Бешуй, Бешбайрак, які, поза
сумнівом, є тюркськими перекладами давніх нетюркських назв. Останні
якраз у Криму й біля давньої Меотиди – Азовського моря, де й
локалізується передбалканська батьківщина болгарів [4, 57 – 64].
На теренах Давньої України існує кілька легенд про трьох братів:
скіфська, вірменська й давньоруська літописна. Найдавніша з них –
скіфська. Саме наймолодший брат із легенди, яку наводить Геродот, стає
царем скіфів і родоначальником скіфської царської династії. Ім’я його
Колаксай. В основі імені, за нашим тлумаченням, лежить kоlа, споріднене
з санскр. kula “рід”, “плем’я” та іран. hel, heil того самого походження
і значення. А ksai споріднене з санскр. ksahr та іран. hsahr, різновид
яких – укр. цар. Тож ім’я Колаксай означає “Ватажок роду”, “Цар племені”
[5, 187 – 191]. Приблизно таке саме значення мусило мати й ім’я Аспарух.
Проте в дотеперішніх дослідників немає і натяку, що їхня думка працює в
цьому напрямку. А kula, по суті, тотожне терміну ґотра “сім’я”, “рід”,
відчутне, як на нас, в етнонімі котраги й імені Котраг.
Більшість грецьких списків дають форму імені Аспарух, а в “Іменнику
болгарських князів” воно – Ісперіх, Есперіх, що має бути ближче до
первісного звучання. Ім’я Аспарух відоме на Кавказі й раніше, зокрема, в
написі І – ІІст. з грузинського Мцхеті, який містить вираз asparoukis
pitiaksis – “пітіахш Аспарук”. Дослідники відносять сюди й вірменське
Aspurak, яке вважають видозміною Asparuk. Ще одну таку видозміну вони
вбачають в імені грузинського царя III ст. Aspagur (з Asparug). Тобто
маємо такі засвідчені форми імені: Аспарух, Аспарук, Аспурак, Аспаруг,
Аспагур, Аспугур, Ісперіх та Есперіх [7, 281 – 282]. Проте це ім’я у
формі Аспург побутувало на теренах Давньої України значно раніше – ще на
зламі двох тисячоліть, тобто на межі старої і нової ер. Його зафіксували
написи, що їх лишило по собі тисячолітнє Боспорське царство.
Ранньодержавне утворення, яке існувало на півдні України у V ст. до н.е.
– IV ст. н.е.
2. Ім’я Аспург у боспорських написах
Ім’я Аспург засвідчують написи №№ 1134 і 7742 в “Корпусі боспорських
написів” (М.Л., 1965). Перший напис міститься на шести уламках плити з
білого мармуру, знайденій в Анапі, нині – в Ермітажі. Напис датується
кінцем II – початком III ст, бо згадується боспорський цар Савромат II
(173 – 210 рр.), що правив саме в цей час. Ім’я Аспург згадане в
переліку членів товариства навклерів-судновласників; зазначена й посада
носія імені Аспург – він відав віддачею мита на відкуп. Покровитель
товариства тут – боспорський цар, а голова його високий представник
державної влади – намісник Горгіппії. Напис засвідчує існування в
Горгіппії-Анапі культів Посейдона та Афродіти Навархіди –
“Судноначальниці”, яка в Пантикапеї – столиці Боспорського царства
шанувалася разом із Посейдоном Сосинеєм “Спасителем (кораблів)”.
Ім’я Аспург наявне і в напису №1142, теж на уламках (їх 8) з білого
мармуру, знайдених в Анапі, коли розкопували земляний вал. Уламки були
перевезені до Москви, в Історичний музей. Напис, що містить список імен,
датується другою половиною II ст.
Та що найголовніше, ім’я Аспург має боспорський цар.
Напис №39 вміщено на плиті з білого мармуру, купленої в Керчі 1948 р.
Нині в Музеї образотворчих мистецтв (Москва). Текст правої половини
втрачений, а зміст лівої такий:
“Великому цареві Аспургу, другу римлян. – що царствує над усім Боспором,
Феодосією, сіндами, меотами, тарпитами, торетами, псесами й танаїтами,
який підкорив скіфів і таврів. своєму спасителю і благодійнику
присвятив. 320 року і місяці.”.
Напис свідчить, що в 23 році нової ери (320 рік боспорської ери) Аспург
іще правив на Боспорі, бо доти епіграфічні дані крайньою датою його
правління називали 16 р. н.е. Аспург правив на Боспорі у 8 р. до н.е. –
38 р. н.е. На думку вчених-античників, блок із написом належав храму чи
портику, присвяченим цареві Аспургу. Ця споруда на Боспорі засвідчує
обожествлення Аспурга на противагу обожествленню імператора Августа в
східних римських провінціях. Рим зазіхав на Боспор, і цьому зазіханню
протиставлявся авторитет обожненого боспорського царя [1, 46]. Страбон
згадує про обожествлення (принаймні після смерті) боспорського царя
Перісада І (IV ст. до н.е.), але згадки про пізніші обожествлення
боспорських царів в античних джерелах досі були відсутні.
Напис №40 на постаменті з білого мармуру, знайдений 1865 р. у Керчі, на
північному схилі гори Мітрідат, коли розкопували могилу. Зараз у
Керченському музеї.
“Великого царя Аспурга (статую), друга римлян, який походить від царя
Асандроха, друга цезаря і друга римлян, який царствує над усім Боспором,
Феодосією, сіндами, маїтами, тарпітами, торетами, псесами й танаїтами, і
підкорив скіфів і таврів, Менестрат, син Менестрата, начальник острова,
(поставив) свого спасителя і благодійника”.
Напис зроблено за правління Аспурга і містить кілька цікавих моментів.
Зокрема, той, що Аспург нащадок чи син Асандроха. Про ім’я Асандрох є
різні версії. Одна ототожнює Асандроха з боспорським царем Асандром –
тоді Асандр батько Аспурга. За іншою, Асандрох – не Асандр, а
маловідомий батько чи предок Аспурга. Є і таке пояснення: окрім суто
грецького імені Асандроc існувало й іранське ім’я, перша частина якого
(невідома) зазнала грецизації й уподібнилася грецькому Асандрох, а ohos
нагадувало про іранське походження імені [1, 48]. Не виключено, що
Асандр-Асандрох батько Аспаруха, що це ім’я дотичне до половецького роду
Асенів, з якого походили перші царі Другої Болгарської держави. Напис
також засвідчує, що Боспорська держава за Аспурга володіла територією,
якою доти володіли боспорські царі династії Спартокідів, відзначає
успіхи Боспору в боротьбі зі скіфами у центральній степовій і
передгірській частині Криму, й таврами гірського Криму. Щодо виразу
“начальник острова”, то вважається, що йдеться про Таманський півострів,
який у давнину був островом. За Страбоном, різні племена в басейні
Кубані (Куфіс, Гіпаніс) мали збірну назву – маїти.
Напис №41 на уламкові постаменту з сірого мармуру, знайдений у Керчі
1829 року, коли розбирали турецьку фортецю. Зараз в Ермітажі.
“Імператора Нерона (статую), сина Клавдія, цезаря, августа, втретє
консула, вп’яте трибуна, батька Вітчизни, свого спасителя й
благодійника, цар Котіс, син Аспурга, друг цезаря і друг римлян,
благочестивий, дожиттєвий першосвященик августів, присвятив”.
Напис датується 58 р. н.е., коли Боспором правив Котіс І, син Аспурга,
за якого посилилася залежність Боспору від Риму. Про це свідчить поява
на Боспорі культу римських імператорів і включення за Котіса до титула
тури боспорських царів римського імені й звання дожиттєвого
першосвященника августів.
Напис №42 на уламку мармурового постаменту, куплений у Керчі 1902 року.
Зараз в Археологічному музеї (Одеса). Напис має дату: 390 р. б.е., тобто
93 р. н.е.
“Який походить від предків-царів, сина царя Боспору Котіса, сина
Аспурга, благочестивого, царя Тіберія Юлія Рескупорида, друга цезаря й
друга римлян, благочестивого, дожиттєвого першосвященника августів і
благодійника Вітчизни, я, Тіберій Юлій Савромат, син Рескупорида, свого
батька і благодійника (статую) поставив 390 року”.
З напису виходить, що Тіберій Юлій Рескупорид – син Тіберія Юлія
Савромата, предки яких – Аспург і Котіс. Всі вони – Рескупориди. Хоча не
зовсім зрозуміло, що означає Рескупорид – титул, рід чи щось інше.
Рескупоридів було 6: Рескупорид І – Аспург, II правив у 68 – 91 рр., III
-у 210 – 226 рр., IV – у 233 – 234 рр., V – у 239 – 275 рр., VI – у 318
– 332 рр. Саме 332 року припинилася чеканка його монет (з чого, втім, ще
не випливає, що тоді ж Рескупорид VI залишив трон).
Напис №958 на плиті з білого мармуру, яка, судячи з форми, була частиною
карнизу якоїсь архітектурної споруди. Знайдена на північ від Аджимушкая,
на хуторі Кистеня (згодом хутір Фабіано), зараз у смузі селища
Партизани. Нині – в Ермітажі.
“Це щедроливне джерело явила доблесть сина Аспурга, благочестивого
Котіса, який підніс старовинну славу землі та предків і який володіє
всіма скипетрами інахійців”.
Напис – два елегійні двовірші – був, видимо, вирізьблений на карнизі, що
обрамлював водойму чи фонтан, куди підведено воду джерела, можливо,
цілющого. “Син Аспурга, благочестивий Котіс”, на загальну думку,
боспорський цар Котіс І, тож напис відносять до його правління. Судячи з
напису, Котіс обладнав джерело й передав у загальне користування.
Інахейці напису, як на дослідників, ахейці, одне з племен Чорноморського
узбережжя Північного Кавказу, південніше Сіндики й Горгіппії (свідчення
Страбона). За переказом, плем’я походило від давніх ахейців. В іншому
місці Страбон повідомляє, що племенами в цьому регіоні управляли так
звані скептухи, підлеглі тиранам чи царям. Тож слова “володіє всіма
скипетрами інахійців” дозволяють гадати, що скептухи – правителі ахейців
підлягали боспорському царю Котісу І. Einahioi(= inahioi замість
inahidai) – поетична назва ахейців (від річки Іпапоз в Арголіді), бог
якої вважався родоначальником давніх ахейських царів.
Напис №985 на плиті з білого мармуру, знайдений на березі Таманської
затоки 1880 року, в городищі Фанагорія. Зараз – в Ермітажі. На плиті
дата: 313 р. б.е, тобто 16 р. н.е.
“За царювання царя Аспурга, друга римлян, 313 року, в місяці даїсії,
7-го числа, Фодак, син Пофона, присвячує при молільні Аполлону свого
вигодуванця Діонісія, він же Лонгіон. За умови шанування і ревного
відвідування молільні”.
Напис найраніший із відомих боспорських документів про відпущення рабів
на волю.
Таким чином, маємо 8 написів з іменем Аспург. 6 із них згадують
боспорського царя Аспурга (8 р. до н.е. – ЗЗ р. н.е.), 2 стосуються двох
носіїв імені Аспург нецарського, та все ж високого статусу (навклери),
обидва написи про яких знайдено в Анапі. 5 написів про царя Аспурга
знайдено в Керчі, давньому Пантикапеї, столиці Боспорської держави, один
– у Фанагорії (Таманське узбережжя). Два найраніші написи (№985 і №39)
датовані 16 і 23 р. н.е., тобто початком нового літочислення і за
правління Аспурга, почате 8 р. до н.е. Вкрай істотно, що написи №39 і
№40 зазначають, що цар Аспург правив сіндами й меотами. Це дає ще більші
підстави ширше залучати до пошуків індоіранський матеріал.
Є кілька боспорських написів, де згадуються аспургіани (аспурги,
аспургії).
Напис № 36 на постаменті з білого мармуру, знайдений в Керчі 1843 р. під
час пошуку води, за 60 кроків від моря, ліворуч від давнього молу, у
фундаменті “турецької лазні”. Напис цікавий тим, що перелічує
найголовніші тодішні посади на Боспорі і що тут відлунюють якісь важливі
події в 70-ті роки III ст. Напис умовно поділений на 3 частини – А, Б і
В. Про аспургіан мовить частина А, тому наведемо лише цей уривок:
“У добрий час. За царювання царя Тіберія Юлія Тейрана, друга цезаря і
друга римлян, благочестивого, поставили цей пам’ятник богам небесним
Зевсу Спасителю та Гері Спасительці, за перемогу і довголіття царя
Тейрана й цариці Елії арістопіліти своїм богам і благодійникам за жерця
Юлія Хофарна, сина Афродісія, колишнього лофага, та інші арістопіліти:
Менестрат, син Госемфлія (?), намісник царської резиденції і намісник
Феодосії; Фанн, син Сакла, хіліарх і начальник аспургіан.”.
Про аспургіан науковий коментар до напису пояснень не дає, а щодо
терміну арістопіліти припускається, що він – придворна гвардія.
Напис №1246, на вапняковій плиті з 3-х уламків, знайдених 1853 р., коли
прокопували траншеї через південний вал городища в Танаїсі. Нині – в
Ермітажі. Напис – копія напису № 1248, тому сам текст і коментарі – в
ньому.
Напис №1248 на мармуровій плиті, розбитій на дрібні шматки, знайденій
1853 року в північній частині городища Танаїс, зараз в Ермітажі. Напис
датується десь 220 р. н.е.
“У добрий час. За царя Рескупорида, сина великого царя Савромата, й
Зенона, сина Фанна, начальника аспургіан і пресбевта царя Рескупорида, і
Хофразма, сина Форгабака, і Басиліда, сина Феоніка, еллінарха, часом
зруйнована стіна відновлена від фундаменту попечінням епімелетів
Деметрія, сина Аполлонія. 5. року, місяця артемісія, 1 числа”.
З напису видно, що пресбевт Танаїсу обіймав і іншу державну посаду –
начальника аспургіан. Між Фанагорією і Горгіппією мешкали аспургіани
(або аспурги, аспургії), в назві яких відлунює особове ім’я Аспург.
Проте в боспорських написах назва аспургії виступає начебто в значенні
воїнському, скажімо, “Фанн, син Сакла, хіліарх і начальник аспургіїв”,
як у написі №36. З чого дехто висновує, що йдеться про нащадків або
наступників Аспурга чи про якесь невідоме плем’я, що приблукало сюди й
стало частиною кримських готів. Нині переважає думка, що аспурги місцеве
меотське плем’я.
Під 8 р.н.е., коли на Боспорі правив Аспург, джерела повідомляють, що
боспорський цар Полемон (14 – 9/8 рр. до н.е.) загинув у битві з
аспургіанами, наступниками (чи співплемінниками, прихильниками) Аспурга.
Через що унія Боспору й Понтійської держави порушилась: Рим визнав
Піфодору, другу дружину Полемона, царицею Понту.
І водночас визнав Аспурга царем Боспору [73, 279].
3. Ім’я Аспарух у світлі індоіранських фактів
Тлумачення компонента рух в імені Аспарух чи ріх в імені Ісперіх-Есперіх
особливих складнощів не викликає – вони етимологічне тотожні, тобто
мають спільне походження й однакове значення “правитель”, “цар” (санскр.
raj, латин, rex, циган, рай, англ. roy). Ріх бачимо в низці відомих
тогочасних імен: Германаріх (король остготів, IVст), Аларіх (король
вестготів, IV ст.), Аталаріх (син імператора Іраклія, VII ст.), Гізеріх
(король вандалів), Телеріх (болгарський хан), навіть у сучасних іменах
Ульріх, Генріх. Боспорські написи теж знають імена з ріх, скажімо,
Боспоріх “Цар Боспору”, яке відноситься ще до IV ст. до н.е. У всіх цих
іменах ріх означає “правитель, цар, король”.
Відомий скіфолог та іраніст В.І.Абаєв не ототожнює імені Аспург з іменем
Аспарух, як ми, а зводить його до давньоіран. aspa+ugra й тлумачить
“могутній кінь” або “який має могутніх коней”. І навіть знаходить йому
осетинську паралель efsurg-efsorg “легендарна порода коней” [7, 281]. У
той же час про ім’я Аспарух пише: “Asparuk – ім’я засновника болгарської
держави на Балканах (початок VI ст), тюрка, але який мав іранське
(скіфське) ім’я; у другій частині – ruk, д.-іран. rauka, raucha
“світло”, “світлий”, отже, Asparuk означає “Світлий кінь” або “Який має
світлих коней”; пор. грец. Levkippos” [7, 281 – 282]. Отже, Аспаруха він
вважає тюрком, який носив іранське ім’я. Він же вважає за подальший
звуковий розвиток імені Asparuk-Аспарух форму Asphurugos= осет. asfarug.
Д.Моравчик зводить Аспарух до тюрксько-болгарського Esperux-Esberux,
Ф.Альтман-Г.Хауссіг – до алтайського ispharog (isphara+oq “загін
вершників”). Д.Немет схиляється до тлумачення, що Аспарух –
османо-тюркське ispari-aspari-isbari “сокіл” [12, 115].
Отож має місце розкиданість думок щодо походження і значення імені
болгарського царя, яке пробують пояснити з тюркських, алтайських та
іранських мов, проте всі ці тлумачення малопереконливі, значення імені
Аспарух лишається нез’ясованим і постає потреба знову звертатися до
цього питання. Тому тут пропонується ще одне тлумачення, вже
індоарійське, яке ми спробуємо обґрунтувати й вмотивувати.
Тлумачення імен Аспург та Аспарух В.Абаєвим викликають низку заперечень.
По-перше, автор обох етимологій не враховує, що обидва імені відомі лише
в грецькій передачі, тож слід зважати, що при цьому вони могли
видозмінитися, дещо одійти від первісного звучання. По-друге, дослідник
не допускає, що Аспург та Аспарух одне й те саме ім’я, яке зазнало
певних видозмін за майже п’ятсотлітній часовий відтинок, який їх
розділяє. По-третє, він не бере до уваги, що в “Іменнику болгарських
князів” ім’я Аспарух звучить Ісперіх, Есперіх, що мусить бути ближчим до
оригіналу. По-четверте, боспорські написи подають приклади, коли
чужомовне ім’я (іранське або індійське) з початковим і стає у грецькій
передачі з початковим а.
Яскравий приклад цього – передача поширеного індійського імені
Вішвамітра та його іранського відповідника Віспамітхра (Віспаміхр,
Віспемехр), яке в грецькій передачі прибрало вигляду Аспамітхар,
Аспаміфар. Це засвідчують боспорські написи №211 і №242, знайдені в
Керчі й датовані IV і III ст. до н.е. [7, 176, 188]. Перший напис
короткий: Нуменій, син Аспаміфара, а другий іще коротший, бо на уламку
вапнякової стели лишилося тільки ім’я Аспаміфар, яке може читатися і
Аспамітхар, Аспамітар (як катедра й кафедра, міт і міф тощо). Тому є
підстави усумнитися, що в іменах Аспург та Аспарух компонент aspa (іран.
aspa, санскр. ashva) означає “кінь”.
В індоіранських, слов’янських та грецьких іменах компонент із значенням
“кінь” зазвичай другий, як у тому ж Левкіпп, яким В.Абаєв прагне
підсилити своє тлумачення і двійники якого – санскр. Шветашва, іран.
Спітасп й укр. Білокінь. Перший компонент, як правило, характеризує коня
(білий, вороний, рябий, прудкий, могутній, божественний, неперевершений
тощо). Тож і з цього погляду тлумачення Абаєва не дуже переконливе.
Значно більше підстав вважати, що перший компонент в імені
Ісперіх-Есперіх-Аспарух є слово, яке в іранців звучить віспа, а в
індійців вішва. І таке слово в індоіранських мовах справді є, причому
високостатусне й надзвичайно активне в індоіранському, отже, і в
скіфському іменотворенні. Про що свідчить бодай ім’я скіфського царя ще
кімерійської доби (VII ст. до н.е.), фіксоване в ассірійських джерелах
як Ішпакай-Іспакай. Де бачимо те ж Ішпа-Іспа, що і в імені
Ісперіх-Есперіх. Тобто можна констатувати: імена з Ішпа-Іспа найчастіше
мали царі, вони “царські”, а фіксуються такі імена на теренах Давньої
України впродовж щонайменше півтори тисячі років (VII ст. до н.е. – VII
ст. н.е.). Що засвідчує їх важливість, отже, й живучість і поширеність у
просторі й часі.
Що ж означає vishva в індійських мовах? Санскрит дає такі значення
vishva: “усі, все”, “світ”, “земля” [8, 608]. Іран, vispa має ті самі
значення. Санскр. vishva членується на vish+va, де vish “община”,
“громада”, “плем’я”, “народ”, споріднене з нашим давнім весь “село”. У
слов’янських мовах весь вжиткове й досі (чес. ves, пол. wies, білор.
веска).
У “Ріґведі”, найдавнішій писемній пам’ятці індійців та й індоєвропейців,
vish означає “рід”, “громада”, “плем’я”, “народ” [8, 606], воно
розвинулося зі значення “все”, “всі”, “багато”. Термін вайш’ї на
означення третього стану давньоіндійського суспільства – селянства
утворений саме від віш. Тож вайш’ї – селяни, жителі весі, села, у чехів
vesniak “селянин”. Існування в Давній Україні 4-х суспільних станів
засвідчує Геродот у V ст. до н.е., коли розповідає скіфську легенду про
4 магічні дари, що впали з неба – золоті чашу, сокиру, плуг і ярмо. Де
чаша символізує жерців-брахманів, сокира – воїнів-кшатріїв, плуг –
землеробів-вайш’їв, а ярмо-залежних общинників-шудрів.
Саме селянський стан усвідомлювався як весь народ, бо був найбільш
чисельний і значущий, тому й термін віш-весь насамперед стосувався його.
Покровителем стану був Вішну, в імені якого й відбите віш “усе, всі,
народ”, а колір стану – жовтий, тоді як у жерців-брахманів – білий,
воїнів-кшатріїв – червоний, а шудрів – чорний (звідки, певно, й чернь,
простолюд). Вішну символізує в тризубі ліве вістря (праве – Брахма,
середнє – Шіва), бо ліве уособлює жіноче начало, Землю, а Земля – жінка,
мати, годувальниця. Захисником та оборонцем Землі й людей на ній і є
Вішну. Коли землю переповнює зло, він посилає на неї свої земні втілення
– аватари, які дають світові лад. Такими земними втіленнями є Крішна та
його старший брат Баладева, відповідно восьме й сьоме втілення. Вішну й
Крішна відомі “Влес-книзі” (IX ст.) як Вишень-Вишній-Всевишній і
Кришень, сліди поклоніння їм засвідчені і в Україні, і в Болгарії, і в
інших слов’янських країнах.
Санскр. віш творить низку важливих термінів, які мають свої слов’янські
й українські відповідники. Наприклад, vishpati “старійшина”, “сільський
староста”, “ватажок роду, громади”, де pati тотожне рос. батя й укр.
батько. Тож pati-батя-батько первісне означало “захисник”, “охоронець”
(родини, роду, громади, села, землі, краю). Санскр. vishpati тотожне
литов. viespatis “пан”, “господар”, “всевишній”, “владика”, “бог”. На
слов’янському ґрунті, певно, через іранське посередництво, воно набуло
форми господь. А чергування в-г властиве і індоіранським, і слов’янським
мовам: укр. гострий – рос. вострый, горобець – воробей, закінчення -го в
росіян звучить во. Ім’я Віштасп в іранських мовах має і форму Гуштасп,
яке греки передають Гістасп, ім’я богатиря з “Шахнаме” – Гураз “Вепр”
має і форму Вараз (санскр. Varaha, хінді Varah, а печенізька назва
Дніпра – Варух). Тож санскр. vishapati й лит. viespatis споріднені з
укр. господь, господар, господиня (санскр. vishpatini), болг. й рос.
господин (санскр. vishpatin).
Відбилося Віш як Виш і в слов’янських іменах. Одним із 12 синів великого
київського князя Володимира – Вишеслав, давньоруські літописи знають
імена Вишемир, Вишегор, Вишезар, Вишата, Вишатич. Останні два імені
можуть споріднюватися з іменем Віштаспа, яке мав один із бактрійських
царів-кеїв, котрий прихистив у себе Заратуштру, коли той зазнавав
гонінь. Давня Бактрія називалася Балх, перегукується з елементом болг в
етнонімі болгари, а одним із царів-кеїв був Кей Усан. Це цікаво з огляду
на те, що царі Другої Болгарської держави зводили свій родовід до
першопредка Асеня.
Міститься Виш і в численних Вишгородах – в Україні й Болгарії, Росії,
Польщі, Чехії, Югославії, Угорщині, Естонії. Вішапури, Бішапури й
Бішкенти – теж Вишгороди – є в Середній Азії, Ірані та Індії. У
“Шахнаме” місто Вісегерд стоїть поряд зі знаменитими колись містами
Самарканд і Бухара. У “Сказанні про Бориса й Гліба” є “Похвала
Вишегороду”, де мовиться: “Немає рівного йому в усьому світі. По праву
названий Вишеградом – вище й найвище всіх міст: другий Солунь явився в
Руській землі”. Проте назва Вишгород означає не “Високе місто” в
географічному плані, як його воліють пояснювати, а “Місто роду,
племені”. Воно справді високе, але перш за все в плані соціальному.
Географічна прив’язка тут вторинна, бо племінні центри й так зводилися
на підвищених місцях, що диктувалося й міркуваннями безпеки [4, 345 –
352].
Вишгород біля Києва був резиденцією княгині Ольги, про болгарське
походження якої дедалі частіше кажуть дослідники, називаючи місцем її
народження болгарську столицю Плесков (Плиска), а не маловідомий
північний Псков, як досі вважається. “Володимирський літописець” (XV
ст.) каже, що “Ігоря одружив Олег у болгарах, узяв за нього княжну
іменем Ольга”. Тому набувають особливого змісту болгарські походи й
виразний болгарський слід у політиці київського князя Святослава, сина
Ольги, який казав матері: “Хочу жити в Переяславці на Дунаї, тут
середина землі моєї” [3, 160].
U
Ue
Ue
Eвід vish “всі, все”. А va у ньому – суфікс збірної множинності, наявний
в українській і інших слов’янських мовах: литва, мордва, братва,
татарва, рос. листва. У такому разі ім’я Ісперіх-Есперіх означає “Цар
усіх”, а що vishva й “земля”, “світ”, то й “Цар землі”, “Правитель
світу”. У санскриті світ – вішва, цар – радж, тож індійський відповідник
імені Аспарух – Вішварадж. Це ім’я індійський іменник справді знає: його
мають боги й царі, міфічні й епічні персонажі. Індійське воїнське ім’я
Вішварадж (різновиди Вішварай, Вішварой, Вішварао) значеннєве тотожне
перському Шахджахан (jahan “світ”) “Цар світу”, яке мав, зокрема,
могольський імператор в Індії, прославлений спорудженням знаменитого
Тадж-Махала (“Корони-палацу”) – безсмертного пам’ятника його коханню до
своєї дружини Мумтаз-Махал.
Санскр. raj “цар” має і форми ray, roy, rao, raut, revat, відбиті в
українських прізвищах Рай, Рой, Рева, Ревут, Реут і численних похідних
від них. Інд. raj “цар” тотожне грец. арх в іменах Арістарх, Наварх,
Плутарх тощо та urg в імені Аспург. Ім’я Аспарух має свого значно
ранішого попередника – ім’я Аспург боспорського царя, який правив на
зламі двох ер. Ім’я Ісперіх-Аспарух-Аспург семантичне тотожне імені
Аларіх у короля вестготів (IV ст), в основі якого теж значення “всі”
(англ. all, нім. alle “всі”) і яке тотожне імені Ульріх (про різні форми
ріх “цар” в і.-є. мовах див.: 15, 737, 750, 752). Отож відповідником
болгарському імені Ісперіх-Аспарух є індійське воїнське ім’я
Вішварадж-Вішварай-Вішварой-Вішварао. Де вішва й іспа-аспа та радж і ріх
мають спільне походження й однакове значення.
Значеннєвий двійник імені Вішварадж – Вішванатх (nath “цар”). Його має
індійський шахіст Вішванатхан Ананд, добре відомий болгарській
спортивній громадськості. З божественних персонажів таке ім’я має Шіва,
а з історичних – літературний критик XIV ст. з Оріси. Давньої
Одіси-Удіси-Удріси-Удри-Удрадеші [5, 142 – 152]. Що відразу навіює на
згадку одрисів, болгарську й українську Одеси й Одіссея-Улісса.
4. Деякі показові індійські й українсько-слов’янські паралелі з вішва
В індійців дуже багато імен із vishva, надто на означення богів, що
засвідчує його високий статус: Вішвабгавана, Вішвадгара, Вішвадгарін,
Вішваджіт, Вішваврікша, Вішварупа, Вішва-ґоптрі, Вішвахету, Вішванабга –
Вішну; Вішвадгена, Вішвадгаріні, Вішваґандга, Вішвамбгарі, Вішвасаха,
Вішва – Земля; Вішванатх, Вішвеша, Вішвешвара, Вішвакарака – Шіва;
Вішваґа, Вішваретас, Вішвасрідж, Вішвайоні – Брахма; Вішвамбгара,
Вішвапаті – Крішна. Вішвакету – Кама, Вішвапа – Сонце, Вішвашрі –
Вогонь, Вішвабгудж – Індра, Вішваваті – Ґанґа [14, 498 – 501]. І
Вішвамітра – легендарний мудрець, вічний суперник іншого знаменитого
мудреця – Васіштхи, що нащадки його, як мовлять давні джерела, носили
“оселедець”. Давні болгари, як і запорожці та князь Святослав, носили
пасмо волосся на голові. В “Іменнику” болгарські правителі – “князі з
остриженими головами” [2, 35]. “Оселедці” мали й половецькі князі.
Угорський ченець ще у XIII ст. пише про людність у Тмуторакані на
Таманському півострові (історична Сіндика): “чоловіки тут голять голови.
за винятком благородних, які на знак свого благородства над лівим вухом
залишають пасмо волосся” [3, 160].
Вішвамітру знає ще “Ріґведа” – кшатрій від народження, він досяг статусу
брахмана й став верховним жерцем (потім його змінив Васіштха) у
ведійського царя Судаса. А прізвище Судас і твірне від нього Сдасюк і
нині побутують в українців. Причому обидва сучасні носії цих прізвищ,
відомі мені (журналіст і науковець), причетні саме до Індії. Вішвамітра
– й батько юної красуні-відлюдниці Шакунтали від русалки-апсари Мени.
Син Шакунтали Бгарата дав, вважає традиція, своє ім’я країні, відомій
сьогодні світові як Індія. Сюжет про Шакунталу з “Махабгарати” переклав
Павло Ріттер (1872 – 1939) – перший український санскритолог,
основоположник української наукової індології. А драму “Шакунтала”
санскритського поета Калідаси (V ст.), яка свого часу викликала в Європі
фурор, переклав українською і 1929 р. видав у Харкові композитор,
музикант і письменник Гнат Хоткевич. Він же на тему “Шакунтали” створив
і 23 інструментальних та 7 вокальних творів. Є українські паралелі до
реалій та персонажів “Шакунтали”: ім’я Вішвамітра відбите в боспорських
написах IV ст. до н.е., на Чернігівщині є річка й місто Мена, є
українські прізвища Шакун і Сакун [4, 177 – 182].
Ім’я Вішвамітра означає “Мітра світу”, “Сонце світу”, “Мир світу”, “Друг
усіх” (vishva+mitra “сонце, друг, приятель, мир”) і тотожне
слов’янському імені Вишемир. Мітра в індоіранській міфології – бог Сонця
і Мирного договору (миру), іранська форма його імені Міхр, слов’янська –
Мир, відбита в українських назвах Миргород, Мирогоща, Миропіль,
Миропілля, Житомир, Ушомир та іменах Володимир, Будимир, Драгомир,
Любомир, Чудомир, Славомир і Мирослав, Радомир і Милорад та ін. [5, 192
– 202].
Серед індійських імен на Вішва знаходимо Вішвакая (vishva+kaya “тіло”) –
“Світотілий”, “Чиє тіло – світ”, “Хто сам – світ”, яке може відповідати
імені скіфського царя в ассірійських джерелах VII ст. до н.е. – Ішпакай,
Іспакай. Жіночий варіант імені Вішвакая (наголошене я) має в індійській
міфології богиня-воїтелька Дурґа, відома на теренах Давньої України ще в
IV ст. до н.е., тоді ж, коли боспорські написи фіксують і ім’я
Вішвамітра-Аспамітхар. Ім’я Дурґадеві мала тут дружина сіндського царя
Гекатея, виходиця з меотського племені іксоматів. Інше ім’я Дурґи,
дружини Шіви-Рудри – Деві “Богиня”, а Деві-Діва була Покровителькою і
Захисницею Херсонеса Таврійського (літописний Корсунь, нинішній
Севастополь). Численні “дівині” й “дівочі” назви по всій Україні (як і в
Болгарії) пов’язані саме з нею. Інше її ім’я – Мокоша (санскр. Махеші
“Велика богиня”), а Мокоша до прийняття християнства князем Володимиром
була Захисницею і Матір’ю-Покровою Києва та інших міст руських [4, 89 –
94].
Утім, слід зважати, що існувало й давньоіран. кай, кей “цар-жрець”, яке
дало назву давній династії бактрійських царів-кеїв – Кеяніди [5, 252 –
257] і яке відбилося в імені полянського князя – Кий і назві Київ (пор.
й Києвець на Дунаї). Тому ймовірно, що кай в Ішпакай – різновид того ж
кей “цар”. Тоді ім’я скіфського царя Ішпакай – етимологічно-семантичний
двійник імені Ісперіх: перші компоненти в них мають спільне походження й
однакове значення, а другі – значеннєві двійники. Тому іранська форма
імені Ішпакай – Віспакай, індійська – Вішвакаві. іран. key та інд. сам
тотожні, хоча з часом в індійців /сам стало означати лише “поет”.
Калідаса має високий епітет Махакаві “Великий поет”, яким означують і
сучасних видатних поетів, наприклад, Рабіндраната Тагора.
Окрім Аспамітхар і Аспург, боспорські написи згадують ще два імені з
Аспа – Аспак і Аспандан, які теж пояснимі подібним чином.
Аспакзас-відчене в написах №1278 і №1279. Обидва написи на плитах з
білого мармуру, обидва водночас знайдені в Недвиговці на Таманському
півострові (колишній Сіндиці), обидва зараз в Ермітажі. На плитах
вказані й дати, коли зроблено написи – відповідно 517 і 522 р р.б.е.,
тобто 220 і 225 р р.н.е. Обидва написи – список членів синоду, де
дослідників дивує не те, що в обох списках синод очолює Хофразм, син
Форгабака, а те, що через 5 років із попереднього складу синоду в новому
списку лишилося тільки двоє осіб. І один із них саме Госак, син Аспака.
Напис №1278 починається так:
“У добрий час. Богові найвищому, прихильному, синод на чолі з богом
найвищим і жерцем Хофразмом, сином Форгабака, і синагогом Радамофуртом,
сином Трифона, і філагафом Деметрієм, сином Геракліда. і решта фіаситів.
Самбатіон, син Горгія… Госак, син Ас пака… Самбатіон, син Атахея…
Аспандан, син Лимана…”
Список досить довгий, тож повністю його не наводимо. Він, як бачимо,
містить цікаве поєднання імен батька й сина, важливих для нашої розмови
– Госак, син Аспака. По-сучасному – Госак Аспакович. Про ім’я Госак вже
писалося, воно споріднене з винятково важливим для української історії
терміном козак, українським прізвищем (у козаків й іменем) Козак та
іменем половецького князя – Кзак або Ґзак [4, 83 – 89]. Зв’язок із
половцями тим прикметніший, що вони виявляють не тюркську, як досі
вважалося, а індоарійську мовну приналежність і спорідненість з
індійськими раджпутами. А половці відіграли важливу роль у творенні
Другої Болгарської держави, в утвердженні та відстоюванні самостійної
болгарської церкви.
Ім’я Аспак Фасмер знову-таки зводить до іранського aspa “кінь”, а Абаєв
знаходить йому й осетинський відповідник – efsae “кобила” [7, 281]. Та
оскільки, як ми бачили, ім’я Вішвамітра боспорські написи дають як
Аспамітхар, то, цілком можливо, що й ім’я Аспак містить не aspа (санскр.
ashva) “кінь”, a vispa “світ” (санскр. vishvа). Тоді іранська форма його
буде Віспак, а індійська Вішвак. І таке ім’я справді засвідчене в
індійському іменнику, санскритська форма його – Вішвака (vishva+ka,
суфікс), мовою хінді Вішвак. А означає воно “Всеосяжний”, “Всеохопний”,
“Який має все на світі”. Саме таке ім’я мав у “Ріґведі” мудрець, синові
якого допомогли в біді двоє божеств – Ашвіни, в імені яких справді
наявне ashva “кінь”. Тож ім’я Вішвака побутувало ще у ведах. Індійського
ж імені Ашвака з ashva “кінь” не виявлено, як, утім, й іранського.
Можливо, його й не існувало, а було лише індоіранське
Вішвака-Вішвак-Віспак, яке при іномовній (грецькій) передачі прибрало
відомої з боспорських написів форми Аспак. У такому разі боспорське
Аспак – етимологічний двійник індійського Вішвака-Вішвак та іранського
Віспак: у них спільне походження й однакове значення.
Показове у згаданому списку ім’я Самбатіон, яке перегукується з назвою
Самбатас, що нею візантійський імператор та історик X ст. Костянтин
Багрянородний у праці “Про управління імперією” означує Київ. Тут же
бачимо й ім’я Аспандан, яке, за В.Абаєвим, означає “Стальнокінний” (аspa
“кінь” + andan “сталь”), що дуже непереконливо. Аспандан може бути
споріднене з інд. Вішванандан “Всевтішитель”, “Радість світу”. Таке ім’я
в індійській міфології має син бога-творця Брахми, який уособлює в
тризубі праве вістря і сам має імена Вішваґа, Вішвайоні, Вішваретас,
Вішвасрідж тощо.
Напис №1279, датований 225 р. н.е., теж має низку цікавих імен, серед
них уже нам знайомі Госак, син Аспака й Аспандан, син Лимана. А також
гімнасіарх Балодій, син Деметрія, Менофіл, син Мосха, Афіаг, син
Балодія, Мадой, син Самбатіона, Набаз, син Кімвра, Оходіак, син Дула.
Останнє особливо цікаве, бо Аспарух, як і низка інших болгарських царів
до і після нього, в “Іменнику болгарських князів” пов’язується з родом
Дуло, ім’я Дуло містить і напис №1287 під 541 р. б.е., тобто 244 р. н.е.
Напис цей на плиті з білого мармуру, знайденій на городищі Танаїс 1869
року, коли будували залізницю. Зараз в Ермітажі. Це теж синодальний
список, він містить аж три ім’я сполучення, які належать рядовим членам
його: Дул, син Трифона, Фазій, син Дула і….даст, син Дула. Тобто в III
ст, ще до Аспаруха, ім’я Дул (у грецькій передачі Дулос) побутувало на
Боспорі, причому належало воно, як свідчать написи, духовним особам.
Цікаве тут ім’я Балодій, що його мав гімнасіарх, у титулі якого бачимо
арх, тотожне ріх. Балодій – різновид санскритського імені Баладева
(хінді Бальдев) “Могутній бог”, його мав старший брат Крішни,
землеробське божество, атрибут і зброя якого – рало, плуг. Через півтора
тисячоліття це боспорське ім’я бачимо в запорозьких козаків як прізвища
Болудей і Білдей; до них додаються і сучасні українські прізвища
Більдей, Бельдій, Більдій, Білдієнко [4, 106 – 125].
Багато імен із vishva первісне були термінами, які означували племінних
вождів або ватажків, а потім стали високостатусними іменами. Це вже
згадуване Вішварадж і його різновиди Вішварая, Вішварай, Вішварой,
Вішварао, походженням і значенням тотожні імені Ісперіх-Есперіх. А ще
Вішвапа (vishva+pa), Вішвапала (vishva+pala), Вішвапалак (vishva+palak)
“Захисник світу”, “Цар світу”, “Всехранитель”. Усе це – інші імена
різних божеств – Сонця, Місяця, Вогню – Аґні, Вішну.
Санскр. ра, раlа, раlаk означають “захисник, воїн, цар”, вони сходять до
і.-є. основи ра “охороняти, захищати, берегти”. Ра наявне в індійському
воїнському імені Маhіра “Захисник землі”, яке тотожне українському
козацькому прізвищу Мазепа і наявне в козацьких прізвищах Розтропа,
Розтрипа й сучасному Розтропович (санскр. rashtra-ра “захисник краю,
країни”). А раlа відбите в етнонімах пали (скіфське плем’я) й поляни, в
українських прізвищах Гупал, Гупало, Гупалюк, Гупаленко, назвах Гупали,
Гупалівка та Гупалівщина й назві озера Ґопло в Польщі (санскр. до
“корови-бики, худоба”+раlа “воїн, захисник”, досл. “охоронець худоби,
пастух”). Ґопал і Гопала – одне з найпоширеніших імен Крішни, інші імена
якого і його старшого брата Баладеви рясно відбиті в сучасних
українських прізвищах і назвах.
Раlаk в імені Вішвапалак тотожне слов’янському полк у воїнських іменах
Святополк (чеське Сватоплук), Ярополк і відбите у воїнських термінах
полк, полковник, полководець та етнонімі поляки. Вішвапалак відповідає
українському Всеполк, Вишеполк (пор. Всеслав-Вишеслав-Вишеслава,
Всеволод) – “Всеохранитель”. І Вішвапалак, і Святополк-Сватоплук
означають “Захисник світу”, “Оборонець землі” або “Правитель”, “Король”,
“Цар”, отже, й “Князь”, “Хан”, “Гетьман”. Ім’я Святополк – значеннєвий
двійник імені Вішвапалак, отже, й імен Вішвапа та Вішвапала, бо Свят і
означає “світ” (польське swiat “світ”). Компонент раlаk відбитий у назві
пізньоскіфської столиці в Криму – Палакій, яка, отже, означає “Воїнь”,
“Княж-місто”, і в імені скіфського царя – Палак, який цю столицю
заснував. Сюди ж стає означення сторожового пса Полкан, тобто
“Охоронець”.
З ними споріднене Вішвапаті “Владика світу”, “Всевладика” (vishva+pati
“владика, батько”). Це ще одне ім’я Вішну-Крішни, яких “Влес-книга” знає
як Вишень-Вишній-Всевишній і Кришень. Санскр. раti має ту ж основу ра,
що й ра, раlа й раlаk, тільки доточену суфіксом tі, який творить
віддієслівні іменники. Тобто раti означає “той, що захищає, боронить,
оберігає” (рос. “защищающий”), або те саме “захисник, оборонець”.
Санскр. раtі споріднене з литов. раts, рос. батя та укр. батько. Як ріt,
а в іранських та вірменській мовах як реt, воно відбите в іменах
скіфських царів – Ар’япіт, Сколопіт і Спаргапіт, тотожних санскритським
царським іменам Ар’я-паті “Владика аріїв”, Кулапаті “Владика роду” й
Сварґапаті “Владика сварґи-неба”, тобто Індра.
Серед імен на Вішва засвідчене й Вішваґа (хінді Вішваґ) з vishva+ga
“іти, походити”, яке тлумачать “Присутній в усьому”, “Всюдисущий”,
“Повсюдний”. Схоже, елемент gа у ньому той самий, що і в імені
болгарського царя Котрага (Котраг), етнонімі котраги (кутригури) й імені
київської княгині-болгарки Ольга. Це ж gа бачимо в поширеному
українському прізвищі Кулага, яке мали, зокрема, і козацькі ватажки.
Воно виявляється значеннєвим двійником імені Котрага, бо в санскриті
kulа й gоtrа майже синоніми й означають “родина, рід, плем’я”. Санскр.
gotrа первісне означало “стійбище корів”, “корівник”, “кошара” (gо+trа),
з якого постало отара, а тоді й “родина, рід” [8, 196]. Укр. кошара теж
має індійський відповідник – санскр. gоshаlа, де gо, gu “корови-бики,
худоба”, shаlа “приміщення” (пор. укр. зала, франц. шале, англ. холл
тощо). У раджпутів – індійських “козаків”, мовно й етнічно споріднених
із половцями і печенігами, kulа й gоtrа відігравали виняткову роль [11,
33 – 36]. Отже, слід гадати, і в скіфів та половців.
Санскр. kulа тотожне kоlа в скіфському імені Колаксай та етнонімі
сколоти. У такому разі імена Кулага й Котрага-Ґотрага означають “Який
походить з роду”, “Який має рід”. Тобто “Родовитий”, “Благородний”,
“Шляхетний”, “Знатний”. Іранський відповідник індійському kulа й
скіфському kоlа буде hеl, hil, які мають і форми еl, il, наприклад, у
сучасних іменах Ельдар “Опора роду”, Ельвір “Герой роду” й Ельвіра
“Героїня роду”, Ельбан “Захисник роду” тощо [5, 58 – 65]. Наведені імена
вважаються нібито тюркськими, хоча насправді вони – іранські. Індійські
відповідники їм: санскр. Куладгара (хінді Кульдгар), Кулавіра (хінді
Кульвір) й Кулапана (хінді Кульпан). Тобто в іранців
індійсько-українське Kulagа-Кулага матиме форму Неlgа-Ніlgа, Еlgа-Ilgа,
тобто Хельґа-Хільґа, Ельґа-Ільґа. Звідки й Ольга із тим же значенням
“Родовита”, “Знатна”. Сюди ж і чоловічий варіант імені – Олег. З чого
випливає, що Олег і Ольга – слов’янська видозміна імен, які в іранців
мають форму Неlg-Неlgа, у скіфів Коlаgа, в індійців
Кulаgа-Кulаg-Кulgа-Кulg. Саме скіфському й індійському варіантам імені
точно відповідає козацьке й сучасне українське прізвище Кулага.
Щодо бан в іранському імені Ельбан, то у “Влес-книзі” бан – “князь”, а в
сербському фольклорі згадується бан Олег, тобто князь Олег. Іранському
бан відповідають індійське, українське, польське й чеське раn, які
містять ту ж і.-є. основу ра “захищати, охороняти, берегти” + суфікс
діяча -n. Тож і раn означає “захисник, воїн, князь”, воно наявне в укр.
Степан, польськ. Щепан, болг. Стефан, ісп. Естебан, інд. Стхапан, де
санскр. sthа – “місце, місцевість, край, країна”, а раn “захисник”. Ці
імена двоосновні, як і годиться для воїнських, царських і взагалі
соціальне значимих імен. І означають вони “Захисник краю”, “Оборонець
країни”, “Цар”, а не “Вінок”, як їх тлумачать із грецької [6, 322 –
328].
Ім’я Вішваґа мали в індійській міфології бог-творець Брахма й Пурніман,
брат легендарного ведійського мудреця Каш’япи, дружиною якого вважається
Дану, богиня первозданних вод і мати асурів, тотожна українській Дані –
імена обох відбиті в назвах 5 найбільших європейських річок: Дон,
Донець, Дунай, Дністер, Дніпро. Матір Пурнімана звали Кала “Час” (від
час – і частина, частка), Каlа відбите в індійському чоловічому імені
Каlеndu, споріднене з українським прізвищем Коляда, термінами календи й
календар “часодержець” (kаlа, kаlаn “час”+dhаr ” – держець”). Календу
(kala+іndu “місяць”) означає “Серп Місяця”, “Молодий Місяць”,
“Півмісяць”, досл. “Частинка місяця”. Аповний Місяць – Пурненду (рumа
“повний”+іndu “місяць”). А в індійців є і таке чоловіче ім’я [14, 183,
322].
5. Інші індійські імена з vishva
“все, земля, світ” у проекції на Україну
Оскільки чоловічих і жіночих імен із “світ” в індійському іменнику
добрих півсотні, стисло прокоментуємо найбільш цікаві з них, причетні до
України.
Вішвавід (vishva+vid “знавець”) – “Світознавець”, “Світовід”. Можливо,
саме таке справжнє значення імені слов’янського божества – Світовид,
зазвичай тлумаченого як “Світловид”, “Біло-бог”. Втім, Світовид може
означати й “Усевидець”, “Всебачний”, бо є індійські імена саме з таким
значенням (Вішвадріш, Вішвадгрішта).
Синонім до Вішвавід – Вішваведі. І vіd, і vеdі споріднені з укр. відати
“знати”, тож Вішвавід відповідає українському Всевід (пор. казкове Дідо
Всевідо). У “Махабгараті” Вішваведі звався радник царя Шаурі, а Шаурі,
інакше Шаурій, Шаврій, споріднене зі скіфським царським іменем Савлій (у
грецькій передачі). Ім’я Шаурі-Шаврі означає “Нащадок Шури”, “Шурин”, а
цар Шура – предок Крішни й Баладеви, імена яких відбиті в українських
прізвищах і назвах. Шура означає “Герой”, “Богатир”, тож Шаурі-Шаврі
означає не тільки “Нащадок Шури”, а й “Геройський”, “Доблесний”.
Сучасні індійці мають прізвища Двіведі, Тріведі й Чатурведі, які
означають “Який знає дві, три або чотири веди”. Прикметне, що термін
тривіди “три веди” знає “Влес-книга” (IX ст), як знає вона й божества
Вишень і Кришень, тобто Вішну й Крішну, й інші індійські реалії. Що
незаперечне засвідчує – давні українці знали веди. Водночас цей термін і
часовий індикатор, бо показує, що “Влес-книга” знає дуже давні часи,
коли шанувалися лише три веди – “Ріґведа”, “Самаведа” і “Яджурведа”. Бо
четверта, “Атхар-ваведа”, додалася пізніше. Отож “Влес-книга” містить
подієві пласти, що сягають іще ведійсько-кімерійсько-трипільських часів
[ба, 164-166].
Вішваґарбга (vishva+garbha “зародок, плід”) – “Плід світу”, “Зародок
усього”. Ім’я сина царя Райвати. Рай вата – син царя Ревати, а Ревата
-батько Реваті, дружини Баладеви, старшого брата Крішни. Реваті також –
27-ме сузір’я Місячного неба, ім’я Реваті означає “Руда корова”. Предок
їх усіх – цар Рева, а в запорозьких козаків і сучасних українців понад
40 різновидів прізвищ на Рев [4, 259 – 267]. Санскр. reva, revat,
revati, raivata сходять до санскр. rаvі “багатство”, тож ці терміни
означають “наділювач багатством”, тобто “цар, правитель”. Бо основна
функція племінного ватажка, вождя, князя, царя – забезпечувати добробут
і процвітання свого племені.
Райвата – й ім’я Шіви, Райватака – гора в Ґуджараті, який у давнину
називався Ґуджарраштра “Країна ґуджарів”. Етнонім ґуджари (з ґурджари),
звідки й Ґуджарат, може бути споріднений з етнонімом хазари. Нині
сусідній із Ґуджаратом штат зоветься Махараштра “Велика країна”. А ім’я
Раштрахан мав хазарський полководець, який у VII ст. воював з арабами в
Закавказзі. Прізвище Розтрухан через 1000 років засвідчене в запорозьких
козаків, як і прізвища Розтропа, Розтрипа (rаshtrа “країна”+ра
“захисник”).
Ґуджарат займає приморські низини на північно-західному узбережжі Індії,
захищені зі сходу й північного сходу горами, та півострів Катхіявар
(давня країна Сураштра) й Кач. На заході він межує з Раджастханом,
країною раджпутів. За часів “Махабгарати” в Сураштрі правили ядави,
плем’я Крішни й Баладеви, з Сураштри походила царівна Реваті, дружина
Баладеви. Семантичний двійник назви Сураштра (“Прекрасна країна”,
“Чудова держава”) – Сурадж’я, з якою перегукується літописне Сурож (нині
Судак у Криму). У тому ж Криму є річка Кача, селище Кача, ущелина
Качикален і долина Качинська [9, 243]. Цікаве й те, що у XVIII ст.
великим візирем у Ґуджараті був український козак на Оттоманській службі
Яків Малик.
Санскр. gаrbhа означає “зародок, плід”, що спонукає гадати: інд. gаrbhа
й укр. горб, пагорб – споріднені слова. Санскр. garbha нібито не має
значень горб чи пагорб, зате укр. горбата може означати вагітна, що
споріднене з санскр. gаrbhаtа “вагітність”. В українському селі про
вагітну жінку й нині іноді кажуть: вона вже горбата ходить. Це засвідчує
спільність уявлень в українців та індійців, пов’язаних із цими
термінами.
Вішваґоптрі (vishva+goptri “захисник, воїн”) – “Захисник усіх”,
“Оборонець світу”. Ім’я Вішну, Шіви та Індри. Інша форма слова
gорtrі-gора, gорtа, gорtаr, відбиті в українських прізвищах Гопа, Гопя,
Гупал, Гупало, Гупаленко, в назвах Гупали, Гупалівка, Гупалівщина й
прізвищах Хопта, Хобтя, Гопгар тощо [4, 205 – 229].
Вішвадгена (vishva+dhena “корова”) ж. – “Корова світу”, “Вседійна”. Інша
назва Землі. Санскр. dhena “корова” утворене від дієслівної основи dhe
“пити, ссати”, одна з видових форм якого – dhayati, споріднена з укр.
доїти. Сюди ж і дієслівна основа duh, споріднена з укр. доїтися, звідки
й дійна (корова). З неї утворене санскр. duhitar “дочка”, досл. “та, що
дає молоко”. Санскр. duhita-matar “дочка й мати”, dhenu “молоко”,
“корова” і “земля”, dhenuka “племінна корова” [8, 281, 308]. Тому земля
водночас і корова, вони – матері, годувальниці людства. На означення
землі є низка назв, похідних віддоїтися, давати молоко у значенні
дарувати земні блага. Із коровою Замунь, тобто з Коровою-Землею
“Влес-книга” пов’язує походження коровичів-кравенців-українців, значення
“Земля” містять назви Партенос, Парфенон і Полтава [6а, 165 – 166; 6б,
155 – 156].
Вішвадгрішта, Вішвадріш (vishva+drish “-видець”) – “Усевидець”,
“Світовидець”. Санскр. dhrishta споріднене з укр. зрити “бачити”, зримий
“видимий” (рос. зритель, зрение, обзор, надзор). Дарсан, назва пагорба в
центрі Ялти, де й зараз є оглядовий майданчик, з якого видно все місто,
споріднене з санскр. darshan “огляд, бачення” (рос. обозрение), від
дієслівної основи darsh//drish “бачити, зрити, споглядати”. Одна з
видових форм цієї основи – раshyati (паш’яті), споріднена з укр. бачити
[8, 261].
Вішваджіт (vishva+jit “звитяжець, переможець”) – “Всезвитяжний”,
“Переможець світу”. Таке ім’я, зокрема, мали син Брихаспаті (наставник
богів), цар-ядава з династії Яяті, асура, який недовго правив світом, і
данава. Тут маємо низку цікавих особливостей. Інша назва ядавів –
данави, ядави тотожні літописним ятвягам, які теж мають другу назву
дайнови. Родоначальник ядавів – Яду, найстарший син царя Яяті, а Яду, в
свою чергу, брат Пуру, родоначальника пауравів. Назва паурави виявляє
спорідненість із назвами половці й поляни. Яду й Пуру брати по батькові,
матері в них різні: у Яду – брахманка, у Пуру – кшатрійка, тому престол
і дістався Пуру. Ім’я Вішваджіт мав і асур, який деякий час правив
світом, а мати асурів – Дану, за якою і ядави-ятвяги мають назву
данави-дайнови [5, 51 – 57]. Тобто ядави-ятвяги-данави-дайнови –
асурської природи, пов’язані з первісними водами, що їх уособлює Дану
-“Ріка”, “Потік”, тотожна нашому Дана. Вони символізують перший етап
світотворення, коли існували лише первозданні води, невпорядкований світ
(хаос). Перемога Індри над головним асуром, змієм Врітрою, який
затримував ці первісні води, символізує другий етап світотворення, коли
з вивільнених вод творився організований, налагоджений світ (космос).
Тому асури вважаються старшими братами богів-девів, а Баладева – старший
брат Крішни. Він відноситься до асурів, уособлює матріархат і в
“Махабгараті”, як і ядави, виступає на боці кауравів-асурів. Пандави,
їхні супротивники, сприймаються як боги-деви, що уособлюють нову
формацію – патріархат. Старшинство Баладеви над Крішною означає і
первісність землеробства, бо атрибут його – рало, плуг, він землеробське
божество. А Крішна – воїнське й пастушницьке божество.
Вішвадіпа (vishva+dipa “світильник”) – “Світильник світу”. Санскр. dіра,
dіраk “світильник” – від дієслівної основи diр “світити, сяяти, горіти”,
з ними споріднені українське прізвище Диптан та одне з імен боспорського
царя Тіберія Юлія Дуптуна (IV ст.). Санскр. dірtа “випромінюваний (про
світло)”, diрtа “випромінювач (світла)”, “світильник”. Українська
семантична паралель до індійських чоловічих імен Діпа, Діпак, Диптан –
прізвище Каганець, наприклад, у видавця-редактора журналу “Перехід-IV”,
автора книжки “Арійський стандарт”.
Вішвакарман (vishva+karman “робитель, творитель”) – “Всетворитель”,
“Усеробник”. Епітет Сонця, а також ім’я божественного майстра-теслі, що
виготовляв для богів зброю і колісниці. Вважається сином бога-творця
Брахми. У “Ріґведі” ототожнюється з Праджапаті – творцем усього живого,
в пізнішій міфології – з Тваштаром (у “Влес-книзі” Твастир). Тож давні
українці знали Твастира-Вішвакарман, відомого ще “Ріґведі”.
Інше ім’я Вішвакармана – Такшака “Тесля”, досл. “Тесак, Тесун” (від
основи taksh “тесати”, “стругати”, “різати”). Ім’я Такшака мають міфічні
й епічні персонажі, зокрема, бенґальське божество дощу й син Лакшмана та
Урміли [14, 433]. Урміла – сестра Сіти, а Лакшман – брат Рами, героя
“Рамаяни”. Ім’я Лакшман знаходить латиську паралель в імені Лайман (як і
Лакшмі=Лайма). Урміла перегукується зі слов’янським жіночим іменем
Уміла, яке мала мати Рюрика, середульша дочка князя Гостомисла, що на
ньому урвалася князівська династія в Новгороді. Через що Рюрика й
запросили на князювання.
Ім’я Такшака засвідчене і в Давній Україні, у скіфів: про скіфського
воєначальника й царя Таксакіса пише Геродот у V ст. до н.е. В.Абаєв
пояснює це ім’я tak+saka “прудкий олень”, бо в осетинській мові tеh
нібито “швидкий”, а sаg “олень” [7, 305]. Насправді ж його значення
пов’язане з божественним ремеслом – теслярством і покровителем цього
ремесла – Вішва-карманом-Тваштаром-Такшаком.
Вішвакрішті (vishva+krishti “землероби, селяни”) – “Всеселянський”,
“Всенародний”, “Вселюдський”. Санскр. krishti утворене від основи krish-
karsh “орати, обробляти землю” (санскр. karshaka, krishaka “орач”,
karshin, krishin “селянин”). Рос. крестьяне, яке іноді хибно пов’язують
з християни, споріднене саме з krishti. Певно, й ім’я Крішна первісне
пов’язувалося з основою krish, а потім переосмислилося й стало означати
“Чорний”. Та й Баладева, старший брат Крішни – землеробське божество,
атрибут і зброя його – плуг. Обоє вони невіддільні один від одного,
уособлюють протилежні категорії, а водночас і нерозривну єдність,
цілокупність всесвіту. Обом властива синьо-жовта символіка: якщо Крішна
синюватошкірий і має жовте вбрання, то Баладева – золотавошкірий і має
синє вбрання. Покровитель землеробського стану – Вішну, а колір стану,
за давньоіндійською барвною класифікацією, жовтий (жерців-брахманів –
білий, воїнів-кшатріїв – червоний, залежних общинників-шудрів – чорний).
Вішванара (vishva+nara “чоловік, муж, герой”) – “Муж світу”, “Всегерой”.
Таке ім’я мав батько бога Аґні-Вогню і цар, батько Ґріхапаті. Санскр.
grіhараti означує Сонце й Аґні, а означає “господар дому”, “домохазяїн”
(раtі=укр. батько). Синонім його – grihastha, яке через різновиди
gehastha-gehasta прибрало в українській мові форми ґазда (укр. ґаздиня
“господиня” = інд. Grihasthini-gehastini). Жіночий варіант імені
Вішванара означує Савітрі, символ подружньої вірності в індійців, яка,
за міфом, ціною половини свого життя оживила померлого чоловіка.
Таким чином, маємо наочний перегук епох і народів: у Давній Україні
народився, отримав ім’я, жив-князював, а потім повів свій народ на
Балкани майбутній болгарський цар Аспарух, щоб заснувати там Перше
Болгарське царство. А через тринадцять віків, у XXI столітті, вже
сучасна Україна спробувала пояснити, що насправді означає ім’я її
видатного сина.
Сина України і сина Болгарії.
Література:
Корпус боспорских надписей. – М. – Л.,1965.
Москов М. Именник на бьлгарските ханове (новотьлкуване). – София, 1988.
Наливайко Сергій. До перегляду питання про походження й етнічну історію
гуннів та болгарів // Українознавство, 2005, №1.
Наливайко Степан. Індо-арійські таємниці України. – К., 2004.
Наливайко Степан. Таємниці розкриває санскрит. – К., 2000.
Наливайко Степан. Пан і пані: наш високий предківський спадок //
Українознавство,2004, №3 – 4.
ба. Наливайко Степан. Етногенеза українців за “Влес-книгою” //
Українознавство, 2005, №2.
6Ь. Наливайко Степан. Назва Полтава за “Ріґведою” і “Махабгаратою” //
Українознавство, 2005, №1.
Основы иранского языкознания: древнеиранские языки. – М., 1979.
Санскритско-русский словарь. – М., 1978.
Словник гідронімів України. – К., 1979.
10.Трубачев О.Н. Іпсіоагіса в Северном Причерноморье. – М., 1999.
Успенская Е.Н. Раджпуты. Рыцари средневековой Индии. – М., 2000.
Чичуров И.С. Византийские исторические сочинения. – М., 1980.
Bouzek J. Hosek R. Anticke Cernomori. – Praha, 1978.
Gaundhi, Maneka. HinduNames. – New Dehli, 1993.
The Oxford Dictionary of English Etymology. – New York, 1985.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
