Ultima thule (реферат)

Реферат на тему:

Ultima thule

Деякі дослідники вбачають причину трансформацій людства у космічного
характеру катаклізмах. Наприклад, геофізик М. Маланкович вважає, що
нахил земної осі періодично змінюється через кожні 40 тисяч років, стан
земної орбіти — через кожні 92 тисячі років, а перебування найближчої
точки земної орбіти до Сонця (перигелій) — через 24 тисячі років.

Деякі вчені наполягають на актуальності зміни магнітних полюсів Землі
— 12-15 тис. років тому північний геомагнітний полюс (в дійсності це —
південний магнітний полюс) розташовувався на сході Північного
Льодовитого океану, а зони полярних сяйв, де атмосферу нагрівають
сонячні заряджені частинки (в умовах відсутності захисту Землі магнітним
полем від потоків сонячних заряджених частинок відбувається світіння
атмосферного газу), «прив’язані» до магнітних полюсів і зміщення
магнітних полюсів аналогічно зміщує зони полярного сяйва. Відповідно
ставала переважати циркуляція атмосфери в меридіанному напрямку (тобто
відбувалося потепління за рахунок теплих океанічних повітряних мас), а
коли полюс був на східній частині, то на Європу насувалося холодне
арктичне повітря. Згідно з іншим датуванням, саме при переході з
плейстоцену до голоцену (7562 р. до н.е.) і від палеоліту до мезоліту (в
межах ХІІІ-ХІ тис. до н.е.) геомагнітне поле Землі змінилося і одночасно
у Всесвіті вибухнула наднова зоря, в результаті чого у полярних льодах
Землі різко підвищилася концентрація ізотопу берилію-10. Нашу планету
струшували чисельні землетруси і вулканічні виверження, в осадах
підвищилася концентрація урану, викинутого із земних надр.

Тепер південний магнітний полюс перебуває у північній півкулі в районі
гренландського міста Туле (засноване в 1910 р. на місці ескімоської
хутрової факторії і назване на честь міфічної країни Туле, Ultima
Thule). Начебто остання, за Страбоном (“Географія”, I,4), який посилався
на свідчення мандрівника з Массалії (Марселя) Піфея (кінець IV ст. до
н.е.), лежить прямо на північ від Британії (Prydain) на відстані шести
днів плавання біля вкритого кригою моря (на карті Птолемея Туле
розташована на північ між Шотландією та Данією). Щоправда, Страбон
заперечував свідчення Піфея: «… Піфей у розповідях про Туле
виявляється найбільшим брехуном, і ті, котрі бачили Британію та
Ірландію, не говорять нічого про Туле, згадуючи про інші невеликі
острови біля Британії… Що стосується Етимій та місцевостей, що лежать
потойбіч Рейну Рейну до Скіфії, всі повідомлення Піфея брехливі…»
(«Географія, 1,4).

Проте Пліній у «Природній історії» (IV, 104) визнає існування Туле: «…
Найвіддаленішою з усіх відомих земель є Туле, де під час сонцевороту,
коли сонце перебуває в знакові Рака, як ми згадували, нема ночей, але
дуже мало денного світла у зимовий час. Деякі думають, що це триває
протягом шести місяців підряд… Деякі згадують інші острови: Скандію,
Думну, Бергі і найбільший з усіх Берріке, з котрого вони зазвичай
плавають на Туле. На відстані одного дня морського шляху від Туле
перебуває начебто застигле море, назване кимось Кронійським». Тут
хочеться згадати свідчення Плутарха про те, що на служіння Кроносу
вирушали жителі «Великої Суші» та містичного архіпелагу Огігія, які
деякі дослідники ототожнюють з Туле. У своїй праці «Моралії» Плутарх
розповідав, що на Огігії (Hogygia) Зевс та Посейдон утримували в
ув’язненні свого батька Кроноса. Про цей острів згадує і Гомер: на ньому
жила німфа Каліпсо, дочка Атланта, і саме вона врятувала під час шторму
Одіссея. Намагаючись затриматти героя у себе, вона обіцяла йому вічну
молодість, але не могла змусити його забути батьківщину.

Аналогічно Туле названа у записках Христофора Колумба, коли він згадує
про свою участь в португало-скандинавській експедиції Енса Скульпа, що
вирушила з Бристоля на Галвег та Ісландію і далі у Гренландію (Туле):
«… У лютому 1477 року я плавав під парусами в сотні льє від острова
Туле, у напрямку до острова, південна частина котрого розташована на 73
градусі, а не на 63 градусі широти, як говорили деякі, і цей острів не
вписується всередині західних меж карти Птолемея, а розташований ще
західніше. І тоді ж до цього острова, котрий за величиною майже, як
Англія, плавали з товарами англійці, в основному з Бристолю… Так що
вірно, що острів Туле, відзначений Птолемеєм, розташований саме там, де
він вказаний, і сучасна назва цього острова — Фріслянд» (Цит. за: ).

На наш погляд, Колумб тут солідаризується (якщо навіть просто не
запозичує) дані грецького астронома Геміна (І ст. до н.е.) з його праці
«Елементи астрономії», який наводить свідчення з «Периплу Піфея» про те,
що в цій місцевості ніч була короткою (аж до трьох годин) і сонце
сходило через короткий проміжок часу після заходу. Власне така
тривалість ночі може бути на 64-65 градусі північної широти. Існують
наступні версії локалізації Туле у зв’язку з даним астрономічним явищем:
побережжя Норвегії заледве північніше Тронхейму (концепція Нансена та
Хенінга), або Ісландія (теорія Кері), або південь Гренландії (В.
Федотов).

Про таємничий острів розповідає грецький історик Феопомп із Хіосу
(377-315 рр. до н.е.) у викладі Елліана (Еліан, «Пістряві оповіді», ІІІ,
18). Начебто, Силен розповів Мідасу про четвертий світовий острів
(поряд із Європою, Азією та Лівією) за межами Ойкумени (тобто відомого
греками «житлового простору»). Він величезний, населений великим
тваринами та людьми, які живуть вдвічі довше звичайних. На цьому
материку безліч великих міст зі своєрідним укладом і законами,
протилежними грецьким. Два міста, нічим не подібні один на одного,
більші за всі інші розміром. Один називається Махім («Войовничий»),
другий — Евсебос («Благочестивий»). Жителі останнього проводять дні у
мирі та добробуті, отримують плоди землі, не користуються плугом і
биками, — у них нема потреби орати та сіяти, — завжди здорові та бадьорі
і до самої смерті повні веселощів. Вони настільки досконало правдиві, що
боги нерідко нагороджують їх своїми відвідинами. Жителі ж Махіму
надзвичайно войовничі, з’являються на світ вже озброєні, весь свій вік
підкорюють собі сусідів і володарюють над іншими народами. Населення
Махіму досягає не менше двохсот мільярдів. Люди, проте, там рідко
помирають від хвороб, а частіше гинуть у битвах, вражені камінням або
палицями; для заліза вони невразливі. Колись, за словами Селена, вони
спробували перебратися на Ойкумену і в кількості ста мільярдів
переправилися через Океан, дійшли до межі Гіпербореї, але на побажали
йти далі, бо розчарувалися у чутках про щасливе життя в Ойкумені, а
виявили, що воно жахливе та убоге. Також, за розповідями Силена, якесь
плем’я людей заселило багато міст на цьому материку і межею їх земель є
місто Аностон («місце без повернення»), місцевість якої подібна на
прірву, де нема ні дня, ні ночі, а повітря завжди наповнене червоними
сутінками. Через Аностон течуть дві ріки — Рідісна і Сумна, а на їхніх
берегах ростуть платани, які приносять, відповідно, плоди, що навіюють
радість та печаль (а радісні плоди ще й наділені здатністю
омолоджувати). Дана оповідь Феопомпа про свідчення Силена явно схожа про
наведену Платоном розповідь Солона про навалу атлантів на Східне
Середземномор’я.

В. Дьомін зазначає: «… топоніми з коренем «тул» мають надзвичайне
поширення: міста Тулон і Тулуза у Франції, Тульчин — на Україні, [Тула —
в Росії, від слова «тулити» — «ховати, приховувати»], ріка у Мурманській
області — Тулома, озеро в Карелії — Тулос. На американському континенті
також відоме місто Тула [(Толлан, штат Ідальго, Мексика, — О.Г.]) —
древня столиця доколумбової держави тольтеків (на території сучасної
Мексики [вражає, що т.зв. «пермський стиль» зображення літаючої
птахолюдини поширений від Кольського півострова до Південної Америки та
острова Пасхи; також паралель виявляється між «геогліфами» — «земляними
зображеннями» на Кольському півострові та в Перу; «Аннали какчікелів»,
гл.4, знають чотири Туле/Толана: «… був один Толан на сході, другий —
у Шибальбі, ще один — на заході, звідки ми й прибули, і нарешті ще один
там, де перебуває Бог. Отже, було чотири Толани, о діти наші!» — О.Г.]).
Арктичний зміст архаїчного кореня «тул» проявляється і в іншому аспекті.
Відомо, що слово «тюлень» в російській та деяких інших слов’янських
мовах походить від східно-саамського «тулла», де чітко чути автохтонну
назву стародавньої Гіпербореї (До речі, руське слово «морж» теж походить
від східно-саамського слова того ж походження, і в ньому чується древня
коренева основа, яка увійшла в назву Вселенської полярної гори Меру і
поняття «море») [тут можна додати, що саме від східно-саамського
«хасава» — «просто людина» походить назва «кацап» на означення слов’ян,
в першу чергу, новгородських колоністів та поморів, — О.Г.]».

Для нашої теми дослідження є цікавими наступна «сакральна географія»
Туле, зведена у антології «Зоря Семілданах».

У 825 р. монах Дікуль висловив здогад, що Туле — це Ісландія (Dicuil.
De mensura orbis terrae, VII, 2). З ним погоджувалися у VIII главі своїх
«Діянь датчан» Саксон Граматик (ХІІІ ст.). Олав Магнус, який написав у
1555 р. «Історію північних народів», вважає Туле Гренландією: «… Над
Гренландією горить зоря, промінь якої у досвітній час вказує шлях у
Королівство Білої Лілії. Доступ до цього королівства охороняє Зелений
Лев. З його пащі ллє отруйний вітріоль. Якщо ти збереш вітріоль у
реторту і не спалиш скла, крупинка світла залишиться на дні реторти».
Картограф Франсуа де Бельфор, проте, вважав, що під Туле мається на
увазі континент Америка, посилаючись на наступні слова Сенеки:

«Пролетят века, и наступит срок,

Когда мира предел разомкнет Океан,

Широко простор распахнется земной,

И Тефия нам явит новый свет,

И не Туле тогда будет краем земли»

(Sen. Medea, 374-379).

Цікаво, що тольтеки Мезоамерики називали свою країну Туле і вважали себе
вихідцями з таємничої «землі чапель» — Ацтлан (Астлан), розташованої
«посеред вод».

Алхімік з Ісландії Арне Сакнюссем (ХV ст.), який згадується і Жюлем
Верном у «Мандрівці до центра Землі», є автором наступних слів: «Де
шукати Туле? Скрізь і ніде. Або ти думаєш, що вихід із підземелля,
закованого демонічними зорями, ти відшукаєш за допомогою меча і
компасу?.. Ти пропливеш протокою Норт-Мінч, і потім спис Скаффіпів вкаже
тобі шлях до істинного сонця, у гігантській крижаній горі. Доторкнися
гостряком списа, і гора розсипеться, і відкриється шлях до першої
заселеної землі. Дерзай і підкорюй смерть!».

На знаменитій карті турецького адмірала Пірі Рейса є напис, що між
Ісландією та Гренландією в 1456 році «згорів острів»… Прийнято
вважати, що мова йде про загибель вулканічного острова (а може, саме так
адмірал розправився з легендою про острів Туле, щодо якого реальні
плавання засвідчили його відсутність).

У 1690 р. шведський дослідник Олоф Рудбек опублікував працю «Атлантика,
або Манхейм», де доводив, що Швеція була першопочатковою батьківщиною
світу, названою греками Туле, Огігією, Гіпербореєю, Меропою, садом
Гесперид і особливо Атлантидою. Також абат Бальї, друг Вольтера, писав у
«Листах про Платонову Атлантиду»: «…Клімат раніше був теплішим, ніж
тепер, і острів Атлантида знаходився в Північному Льодовитому океані,
десь в районі теперішнього Шпіцбергена (Земля Франца-Йосипа була
відкрита лише в 1873 р., — О.Г.). Коли почалося похолодання, атланти
залишили його і висадилися на материк в усті ріки Обі, де й знаходилися
стовпи Геракла». На карті Г. Сансона (1688 р.) біля Золотого озера, з
якого витікає ріка Обь (тадж. «об», іран. «ап», вед. «апас», сак.
«оф/уфа» — «вода»), показане місто Арса, в якій вбачають натяк на
іранську Арсу (Арту) — легендарну країну Істини. Тут, на думку М.
Новгородова, існувала давньо-слов’янська держава Арса (Артанія), згадана
арабськими мандрівниками (поряд з Куявією на Дніпрі та Славією у басейні
приток Волги), населення якої місцеві селькупи називали «паджо».
Начебто, саме до витоків Обі переселилися предки індоєвропейців з
океанічного Лукомор’я (санскр. «лока» — «місце, світ», «мора» —
«предки») на вторинну прабатьківщину — Томське Лукомор’я (а звідси — в
Північночорноморське Лукомор’я).

Болгарський дослідник І. Мітев звернув увагу на те, що ханський рід
гуннів, з якого походить Аттіла (Етцель германських саг, Авітохол
булгарських текстів) називався Дуло. Також відома розгалужена династія
арабських емірів в Ірані, Іраку та Середній Азії Ад-Даула, яка правила в
Х-ХІ ст. Вони, як правило, належали до партії шиїтів, а їхні халіфи
характеризувалися світлим волоссям, білим обличчям та блакитними очима.

У мовах народів Паміру, споріднених булгарам (булгарський літопис
«Джагфар Таріха» називає мешкаючих у районі Паміру словом «камірці», що
є натяком на кіммерійців, спільних предків булгар, саків, алан та
вірмен), слово «туле» означає «богом облаштований порядок» (аналог
санскр. Rta, іран. Arta / Ashi), а самоназвою тюркомовного етносу
Північного Кавказу балкарців, на формування яких вплинули булгари, є
саме слово «таулу» («горці»).

Також словом Туле була названа столиця кельтського державного утворення
у Фракії в 3 ст. н.е. (тепер м. Тулово, біля Старої Загори), а її
засновник, начебто, мав священне ім’я «Болг» (а інший — «Брем»).
Болгарська літописна традиція (ієромонах Спиридон в «История во кратце о
болгарском народе словенском») називає батьком Болга легендарного царя
Коледа, на честь якого й відбувається зимове свято Коляда (аналог
нордичного Юла-Йєля). І. Мітев вважає, що в цьому переданні про Коледу
та Болга зафіксувався переказ про кельтського походження панівну касту
Фракії, ідентичну кельтській кімврській (cymraeg) касті воїнів, названій
«Каледвулх», переінтерпретованій у епічній традиції на назву меча
короля Артура (латинська форма — «Ескалібур»). У сербських легендах
фракійський «Болг» («Вовк») виступає як міфологічний герой Вук («Вовк»)
Вогняний Змій, який вступає у єдиноборство з батьком Вогняним Змієм
(образ ірансько-аланських племен), який свого часу згвалтував його
матір. У давньо-руських билинах йому іденичний князь Вольга (щоправда,
билина про Вольгу і Микулу відома виключно в Прионежжі).

Також у давній столиці Валахії Тарговіште (до 1714 р.), що на р. Яломиці
і в георгафічному районі Домбовіца, є сакральний топос Dealu-Kloster
(Дялу-монастир), свого часу перебудований та розширений господарями Нягу
та Матеєм Басарабами з відомою церквою святого Миколи. Тут саме
коронувався в 1456 р. валаський господар Влад ІІІ Басараб, прозваний
«Цепеш» («Саджаючий на кіл») та відомий як «Дракула» (син рицаря
європейського Ордена Дракона, в який його посвятив імператор Сигизмунд
Люксембурзький; легенди про начебто звірства Влада розпускали скинений
ним братовбивця і колишній господар Молдови Петро IV Арон та його
союзник угоський король Матвій Корвин, а також турки, на визволення від
яких Царгороду в 1461 р. Влад ІІІ розпочав православний «хрестовий
похід», а також зрадники цього походу — молдавський воєвода Стефан
Великий, який вдарив у спину валахам і захопив їхній форпост — Кілію, та
угорський король Матяш Хуньяді, який присвоїв фінанси, виділені папою
римським на хрестовий похід, а в 1462 р. ув’язнив самого Влада ІІІ на
десять років і отримав свободу тільки тоді, коли перейшов у католицтво,
одружився на родичці короля і з новими військами вторгся в Валахію).
Державу волохів (Россовлахію) у 1324 р. заснував родоначальник династії
великий воєвода (ерцгерцог) Басараб І (1310-1352 рр.), син, за
угорськими документами, половецького («куманського») князя Thocomerius’a
(Ток-Томіра/Тимура, 1290-1310 рр.; руські літописи знають під 1295 р.
князя Токтоміра, монгольського представника у Криму, то деякі
ототожнюють його з представником гілки Джучидів Тука-Тимуром, син якого
Уранг-Тимур мав, за Абульгазі, володіння в Криму; проте до гілки
Орду-Ічена з нащадків Чингіз-хана також належав Тока/Тукай-Тимур, васал
і брат Орду-Ічена, сина Чингіз-хана, а його внук Савур, син Урук-Тимура,
розбив ставленика хана Узбека в Азербайджані; сучасником Тока-Тимура був
його родич Саси-Бука/Буга, хан Синьої орди в 1310-1321 рр.,
родоначальник валасько-польської шляхти Сас, який за наказом хана Узбека
утихомирював Угорщину та Галичину і, можливо, саме він вбив
галицько-волинських князів Андрія та Лева Юрійовичів). Валаські хроніки
XVII ст. називають першим валаським воєводою якогось міфічного Раду
Негру («Раду Чорного»). Басараб І (Bazarab, від турец. bassara «давити,
пригноблювати» ~ латин. oppressore «т.с.» ~ рос. «опричник»/укр.
«опришок»), як і його батько, теж спочатку називається в угорських
документах як «наш вірний трансальпійський воєвода», але згодом — як
«невірний святій короні». Саме Басараб І розбив в 1330 р. біля Посади
військо угорського короля Карла І Анжуйського, і не без допомоги
рицарів-тамплієрів, які перейшли на бік волохів.

Аналогічний до сакрального валашського топосу Дялу монастир Путна
збудував ставленик Влада ІІІ молдавський господар Стефан Великий, де і
був похований в 1504 р. На початку XVIII ст. значна частина жителів
Валахії (Банат і Срем), які були головним чином етнічними сербами і
втікали від турецького поневолення батьківщини після 1459 р., емігрувала
на галицьке Покуття, де заснувала поселення з «волоським правом» та
перенесла топоніміку зі своєї батьківщини (серед них — Торговиця,
Делева, Тулова).

Проте дивує те, що, як правило дослідники проблеми острова Туле не
звертають уваги на знаменну розповідь Прокопія з Кесарії про острів
Фуле. Вона варта того, щоб навести її цілком: «… Коли ерули (тобто
герули, — О.Г.) були переможені в бою лангобардами і повинні були піти
геть, залишивши місця проживання батьків (у герулів був жахливий обряд
убивства старих і немічних та самогубство жінок на могилах чоловіків, —
О.Г.), … решта ж не бажали ніде переходити ріку Істр, але замешкали на
самому краю населеної землі (!!! — О.Г.). Під проводом багатьох вождів
царської крові, вони перш за все послідовно пройшли через всі
слов’янські племена, а потім, перейшовши через величезну пустельну
область, досягли країни так званих варнів (їх Прокопій, VIII, 20,
розташовує біля витоків Істру, — О.Г.). Після них вони пройшли через
племена данів, до того ж мешкаючі тут варвари не вчиняли їм жодної
протидії. Звідси вони прибули до океану, сіли на кораблі, причалили до
острова Фуле і там залишилися. Цей острів Фула дуже великий. Вважають,
що він в десять разів більший Британії (Ірландії). Він лежить далеко на
північ. На цьому острові земля більшою мірою пустельна, у населеній її
частині живе тринадцять племен, дуже багатолюдних, і у кожного племені є
свій цар. Тут щорічно відбувається чарівне явище. Біля літнього
сонцеповороту протягом приблизно сорока днів сонце тут нікуди не
заходить, але протягом цього часу неперервно сяє над землею. Але (не
менше) місяців через шість після цього, біля зимового сонцеповороту,
днів сорок сонце зовсім не показується над цим островом і він занурений
в неперервну ніч… Особисто мені відправитися на цей острів, щоб своїми
очима побачити те, що мені розповідали, хоча я й дуже намагався, ніяк не
вдалось… (Далі розповідається про те, що найбільшим святом на острові
Фуле є святкування за п’ять днів майбутньої появи сонця над островом, —
О.Г.)…З усіх варварів, котрі живуть на Фуле, одне плем’я, котре
називається скрітіфінами, веде особливо звіриний спосіб життя (далі
розповідається, як чоловіки та жінки цього племені зодягаються у звірині
шкури, разом полюють, а немовлят викормлюють не молоком, а твариним
мозком, — О.Г.)… Але інші жителі Фуле, можна сказати, всі, не дуже
відрізняються від інших людей: вони поклоняються багатьом богам і
демонам (геніям), які живуть на небі і у повітрі, на землі і на морі, і
деяким іншим дрібним божествам, які, як вважається, перебувають у водах
джерел та рік. Вони приносять всілякі жертви, приносять жертви героям та
мертвим. Із жертв вони вважають найпрекраснішим принесення в жертву
людини, котра була у них військовополоненим. Вони приносять її в
жертву на честь Ареса, бо цього бога шанують вище всіх. Вони присвячують
цього полоненого богові, не просто вбиваючи його, як приносять жертву,
але вішають її на стовпі або кидають на спиці або вмертвляють якимись
іншими способами, викликаючими жаль до їх мук. Так живуть мешканці Фули.
З них найчисельнішими є гавти, у котрих і поселилися прийшлі сюди ерули.
І ось ерули, котрі жили в римських межах, убивши свого короля, післали
деяких знатних своїх людей на острів Фулу, щоб вони розшукали і привели
із собою, якщо вони будуть спроможні знайти там когось царської крові.
Коли ці люди прибули на острів, вони знайшли там багато осіб царського
роду; вибрали одного, котрий їм особливо сподобався, вони разом з ним
поїхали назад. Коли вони були у межах данів, він помирає від хвороби.
Тому ці посли знову повернулися на острів і взяли з собою звідти іншого,
на ім’я Датія (у інших рукописах — Тодасія, — О.Г.). За ним рушили брат
його Аорд та двісті юнаків з наявної на Фулі ерульської молоді (далі
розповідається, як ставленик візантійського імператора Константина
ерульський король Сватуаз виступив проти прибульців, але вночі перед
битвою всі ерули перейшли на бік Датія, а сам Сватуаз втік у Візантію.
Герули, боячись могутності ромеїв, переселилися у землі споріднених їм
гепідів, — О.Г.)…» (Прокопій з Кесарії, «Війна з готами», VI, 15).

Без сумніву, все вищенаведене відображає певний міфологічний комплекс
уявлень відходу після смерті (або поразки) в чарівну країну, з якої час
від часу прибувають до ще живих сакральні правителі та жерці. Факт, що
Туле віднесли подальші інтерпретатори на північний захід Європи, може
пояснюватися тим, що його співставили зі згаданим Юлієм Цезарем племенем
Белгіки тулінгами.

Але, крім всього, якщо врахувати фонетичну варіативність «Туле // Фуле»,
слід згадати місто Фулли — столицю готоалан в Криму (тепер — Чуфут-Кале
або Тепе-Кермене, з XVIII — Кіркора, від kirkos — «яструб», «кільце»;
вперше згадане в 579 р. при описі маршруту візантійських послів до хана
тюрків Бохана [Corpus Veneticum, I:85.5]), де в VII-X ст. проживали
алани, греки, вірмени, євреї і тюрки, і саме сюди в рамцях т.зв.
«хазарської місії» прибув св. Кирило Філософ. І називалося це місто тоді
Русскофулей, де перший формант слід пов’язувати з грецьким rosko —
«ущелье» або ruske — «захисний» (пор. термін «русі-поліс» — «захисник
міста»). В часі патріархів Фотія та Ігнатія (858-867 рр.) Фулли і
Харасія («на Чорній воді») виступають як єпископство «охоцирів»
(акацирів) Готської метрополії. В Х ст. Фулли були підвищені до статусу
архієпископства і підпорядковані безпосередньо патріарху. Надалі Фулли
приєднувалися до Зікхійського та Сугдайського архієпископств, і останнє
до ХІV ст. іменується Сугда-Фулльською митрополією. А якщо зауважити, що
до Фуле герули прибувають кораблями, оминаючи землі істрів (а Істр — це
грецька назва Дунаю в його течії на Балканах), то цілком ймовірно, що в
уявленні північних германців островом Туле//Фуле міг бути саме Крим. Сам
же факт переказу про те, що тут півроку триває день, а півроку — ніч,
може бути віднесений, по-перше, до мотиву приналежності чарівного
острова до «потойбічного світу» (де все не так, як у «поцейбічному»),
так і, по-друге, невірним зрозумінням германцями місцевого
(таврійського) звичаю присвячувати частину року богові Сонця, а частину
— богові Місяця. В результаті подальші інтерпретації не ототожнили Фуле
з Тавридою, а віднесли його далеко на північ, де, можливо, існувало теж
уявлення германців та кельтів про «інакшу землю». Також назва Криму як
Туле могла побутувати саме у праслов’ян, в яких, як говорить М.
Будімір, наявні терміни tulmacu i tulku з коренем *(s)tel/r- «світає,
ясно» (~ латин. stella, aster «зоря»), присутнім також у мітан. talami
«interpres, вісник, тлумач», етрус. Turms «interpres deorum, вісник
богів, тобто Меркурій», зах.-анатол. Adramon (в Лідії). Аналогічно,
можливо, трапилось з чорноморським островом посмертного блаженства
Ахіллеса Білим (Левке, тепер — о. Зміїний), який Гекатей переніс далі на
північ, назвавши його Гіпербореєю біля Молочного океану (Amalchius
oceanus) і розмістивши на ньому гору чи долину на побережжі Karambuka (~
польск. gremba/gromba «пагорб»).

Також К. Мутті вважає, що про північну країну Туле знає й Гомер,
називаючи її в «Одіссеї» (X, 82-86) країною лестригонів зі столицею
Телепілос («далекі ворота»; пор. з «далека Туле» у Піндара та Діодора
Сицилійського) та замком Ламе (пор. з о. Ламой біля берегів Норвегії).
«… Там люди, котрі сплять мало, можуть отримувати подвійну плату за
роботу — вночі випасаючи темних биків, а вдень — білих овець, бо в цій
країні шляхи Дня і Ночі близькі». Також він знаходить свідчення про
Туле-Гіперборею в ісламській традиції. А саме Абд-Ель-Карім Ель-Джілі
(1365 – 1403) у «Книзі непорочної людини» (Kita’b al-insa’n al-ka’mil)
писав, посилаючись на «Коран» (VII, 44 та 46; LIV, 55) що за межами семи
кліматичних поясів є Al-Acra’f («Висоти») — «небесна земля, котра біліша
за молоко і солодша від меду, де був створений Адам». Коли Адам залишив
відпочаткову батьківщину, вся земля стала попелястого кольору, крім
територій далекої Півночі, де досі править Хізр і живуть «люди
Невидимого» (ріджал-альб-гайб). Там не слід творити вечірні молитви, бо
схід передує заходу «північного сонця». Мусульманський Хізр («Зелений»)
виявляє дивну тотожність зі слов’янським казковим персонажем — зеленим
чоловіком, котрого Іван Царевич виявив у підвалі Мар’ї Морівни закутим
ланцюгами в залізному казані, під яким горів вогонь, та випустив на волю
— царем Кощієм Безсмертним. Смерть його — в яйці, яйце — в качці, качка
— в зайці, заяць у залізній скрині сидить, скриня на міцний замок
закрита і закопана під найбільшим дубом на острові Буян, посеред
Моря-Океану. «… На Буяні острові, — писав відомий фольклорист О.
Афанасьєв, — зосереджувалися всі творчі сили природи, як у вічно
повному і невичерпному джерелі… Як і коли створився Буян-острів з його
«мокрецьким дубом», передання мовчать».

В певних європейських традиціях Туле стала розглядатися сакральним і
містичним центром нордичної традиції (Туле-Огігія у Плутарха) та
включена в коло передань про рицарів короля Артура. У середньовічному
романі «Ланцелот», у його німецькій версії, яку здійснив Ульріх
Зацікхофен, наявний епізод із самим рицарем Ланцелотом. Інший рицар
Руадюран зустрів у лісі жахливу змію, котра вмовляла його, щоб він
поцілував її. Руадюран відмовився, відмовилися й інші рицарі Артура. Але
Ланцелот подався у ліс, і коли появився монстр, без вагань, на прохання
змії, цілує її. Тоді змія стає жінкою дивної краси. Це була Елідія,
дочка короля острова Туле, яка була приречена бути змією, доки найкращий
рицар світу не поцілує її. Тут напрошується паралель з українською
казкою про прихованого героя (Іванко-дурник), який рятує змію з вогнища
(або від загрози вбивства), вона виявляється царівною і дарує своєму
визволителеві чарівну каблучку, за допомогою якої герой будує летючий
корабель.

У іншому творі Артурівського циклу, «Персевалі» Роберта до Борона
синьо-золота (!) зоря Арктур називається «животворним сонцем Геліодсі»,
«новим полюсом», на котрий вказує магічний спис. Геліодсе — це неозорий
материк і шлях до нього знали мореплавці Туле: «Корабель зупиняється
посеред океану, і навіть ураган не здатний зрушити його. Сушу утворюють
застиглі сапфірові хвилі — там ростуть прозорі дерева, плоди яких не
слід зривати, бо їх аромат вгамовує спрагу та нагодовує».

Саксон Граматик розповідає про те, як Гормон (пор. з горою Гермон —
північною межею Палестини і тим, що ім’я Галахада співвідноситься з
назвою однойменної палестинської долини), син Гаральда, прагнучи
вдосконалюватися духовно шляхом таємниць світобудови, а не застосуванням
зброї. В першу чергу він вважав за доцільне перевірити свідчення
мешканців Туле про царство якоїсь Герути з величезною кількістю скарбів.
Щоб добратися туди, слід переплисти Океан, залишити позаду сонце і зорі,
плисти в безмежному просторі хаосу і зрештою прибути до землі, де нема
світла і панує вічна ніч.

Екзотерично стурбовані представники т.зв. «другої окультної європейської
революції» (кін. ХІХ — сер. ХХ ст.) не сумнівалися в істинності передань
про Туле. В 1918-1919 рр. з масонсько-езотеричного тевтонського
братства «ГерманенОрден» (керівник — Герман Поль) виокремлюється в
Баварії своєрідний пагінець — «Товариство Туле» (Thule Gesellschaft).
Його символом стала свастика з мечем та вінком (пізніше їх замінило коло
сонця з блискавкою всередині — Зонненрад). Члени товариства ставили за
мету відродити магічні знання Туле з метою захоплення влади. Його
керівником став турецький містик Рудольф фон Зеботтендорф, а виразником
— журнал «Руни». Трансформовану організацію «Туле-Семінар» тепер очолює
новий правий мислитель П’єр Кребс, а її східноєвропейське відділення
«Thule Sarmatia» болгарин Антон Радославов Рачев.

У т.зв. «Неправдивих сагах» XIV-XV ст. говориться про таємничу землю на
півночі від Скандинавії між Гренландією та Бьярмаландом (Пермяцькою
землею), куди мандрівники потрапляють випадково під час бурі. Називалася
вона Рісаланд (Risaland) — «Країна велетнів» (від risi «велетень»; пор.
з суч. нім. Riese). З цієї країни скандінави привозили золото, про що
свідчить рунічний напис ХІІ ст., виявлений у 1925 р.: her lago their er
komo af risalade meth lothnu skipi af gulli ok thet er i thesum steini —
«Тут лежать ті люди, які прийшли з Рісаланду на кораблі з вантажем
золота, і воно знаходиться в цьому камені». Рісаланд уявлявся островом
або частиною материка. Можливо, це або Кольський півострів, або один із
архіпелагів — Шпіцберген, Земля Франца-Йосифа або Північна земля. До
західного берега Шпіцбергена (норвежці називають його Свальбард)
спрямована гілка теплої течії Гольфстріму, яка північніше архіпелагу дає
початок потоку теплих проміжних вод в Північний Льодовитий океан.
Звісно, цією течією потрапляли на Шпіцберген варяги та русичі. Останні
заселяли його з ХІ ст. і називали Грумант, що є германською вимовою
латинського grandis «величезний», «важливий» (від цього слова походить
титул «гранд»), а отже версією автентичної назви Рісаланд. Археологи
виявили стоянки первісних людей, які датуються IV тис. до н.е. Таку ж
стоянку знайдено і на Канадському арктичному побережжі.

Чи можливе було реальне існування на півночі Європи (ширше — Євразії)
сприятливих умов для існування «цивілізації Туле»? Палеографи
відповідають ствердно. На їхню думку похолодання в Арктиці відбулося
десь в середині І тис. до н.е., коли почала формуватися сучасна тундра.
До цього тут панував т.зв. «субмаріальний теплий клімат», який
визначають як «другий кліматичний оптимум». Перший (голоценовий)
кліматичний оптимум існував в Арктиці десь в 9-2,5 тис. до н.е. (або 6-4
тис. до н.е.). Наприклад, на о. Жохова, одному з Новосибірських
островів, в районі легендарної «землі Санникова», де мешкали таємничі
онкілони з однойменної книги В.А. Обручева, в 1967 р. було знайдено
кам’яні мисливські знаряддя, датовані радіовуглецевим методом 8-9 тис.
років тому та приналежні до сумнагінської археологічної культури,
поширеної від Таймиру до Чукотки. На території Гренландії знайдено
викопну фауну, яка вказує на те, що тодішній клімат тут нічим не
відрізнявся від теперішнього клімату в районі Женевського озера в
Швейцарії. Також палеогеографами встановлено, що 10-12 тис. років тому
теперішній підводний Північно-Атлантичний хребет не дозволяв сучасному
Гольфстріму текти до берегів Європи. Теплі води Атлантики потоками
досягали Північного полюсу, зігріваючи Арктику. Температура січня,
наприклад, різко підскочила на 30 0 С, рівень світового океану піднявся
на 130 метрів, і шельф виявився затопленим. Крім того, за поглядами
деяких палеографів та палеобіологів (І. Підоплічко, П. Макєєв, А.
Маркевич, М. Золотарьов, І. Пузанов), похолодання припинилося (його
максимум припав на 21-18 тис. років тому) у зв’язку зі зникненням її
основної причини — як існуючої з кінця плейстоцену (рисс, LX тис. до
н.е.) до початку голоцену (вюрм, Х тис. до н.е.) Балтійсько-Біломорської
затоки, відкритої на півночі водам Арктики, зігрітим Гольфстрімом, так і
зі зникненням суцільної суші між Льодовитим та Атлантичним океаном
(вищезгаданий т.зв. «поріг Томпсона» — лінія
Гренландія-Ісландія-південна Норвегія).

Дж. Гудмен, Дж. Бада, Т. Прідо вважають, що саме цим суходільним
«мостом» з Америки в Європу (!) проник сучасний тип гомо сапієнс
(кроманьйонець), який сформувався в Америці десь 250-500 тис. років тому
і виглядав як кавказоїдного типу мисливець на дольодовикову мегафауну,
про що свідчать виявлені археологами черепи того часу (епоха Солютре), в
часі льодовикового періоду (35-8 тис. років тому) кроманьйонці не раз
переходили з одного континенту на інший (Азія-Америка-Європа) і
поверталися назад слідом за мігруючими стадами, а з потеплінням у Х-ІХ
тис. до н.е. останні переселенці з Америки в Європу принесли нові
культурні навики, невідомі більш архаїчному населенню Старого Світу.
Серед сюжетів кроманьонського розпису слід особливо відмітити
«птахоголову людину» — одне з ключових зображень американської архаїки.

Але головною умовою, яка робила життя можливим і певною мірою комфортним
у цьому регіоні, був сам льодовик. Зокрема, сама «тундра»
розташовувалася значно південніше, ніж сучасна, а отже інсоляція (приток
променевої енергії сонця) була більшою і сприяла розвитку трав’янистого
покрову з однорічних рослин і перепиняла появі лісу (південніше була не
лісотундра, а щось схоже на африканську саванну, де могутнім кущам та
деревам перепиняли ріст стада мамонтів і шерстистого носорога, а ще
південніше було щось схоже на теперішню північноамериканську прерію). Як
наслідок, виникав родючий грунт, який швидко зігрівався у літню пору,
мав достатню вологу, що не переходила у заболочування, бо й
випаровування вологи було більше. «… Льодовик, — пише Л. Гумільов, —
це величезне скупчення льоду, котрий тому й існує, що над ним стоїть
стовп чистого повітря з високим тиском, тобто антициклон. Величезна маса
чистого, ясного повітря захоплює значно більший простір, ніж сам
льодовик. Отже, поряд з льодовиком, поряд із глибою льоду, котра
здіймається на кілометр, іноді на 2-3 кілометри, буде зовсім ясне небо,
а отже — величезна інсоляція. Температура повітря низька, але сонце
світить і нагріває землю. На землі росте трава. Сонце нагріває тіла
тварин і людей, їм не холодно. Вітру майже ніколи не буває.
Висловлювалася думка, що довкола льодовика завірюхи навівають величезні
кучугури снігу. Це географічна безграмотність, властива гуманітаріям.
Якщо б навівало сніг, то це означало б присутність теплого вологого
вітру, і тоді б розтопило льодовик. Нічого подібного! Снігу і дощів
випадало мало. Розігрітий грунт створював конвекційні токи повітря, і
іноді із сусідніх широт, там, де були циклональні умови, могли
пробиватися невеликі повітряні маси, котрі випадали як дощ або у вигляді
невеличкого сніжного покриття. Цього було достатньо, щоб за льодовиком у
зоні антициклону простерся чудовий сухий степ з невеликою кількістю
снігу, що не заваджало травоїдним тваринам взимку добувати з-під снігу
суху траву, дуже калорійну, насичену сонцем. З іншого боку, льодовик під
сонячним промінням теж танув, тобто з нього стікали струмки та струмочки
чистої прісної води, котрі утворювали на закраїні льодовика озера. А де
озера, там і риба, і водоплаваюча птиця, котра переносить ікру на своїх
лапах. А де волога, там буде рости буйна рослинність, там будуть рости
ліси. Там при великому таненні почнеться скидування вод у вигляді рік, і
вони потечуть туди, куди їм підкаже рельєф. Ці ріки створять у сухому
степу, охоплюючому льодовик з півдня, необхідні тваринам водопої… А де
копитні, там і хижаки, а серед хижаків і людина. Танучий льодовик — це
оптимальні умови для розвитку людини… Льодовик увесь час
переміщувався. Від Таймиру він, увесь час наростаючи, йшов до
Фенноскандії і танув у Атлантиці. Циклони приносили дощі, тумани, мокрий
сніг, котрий падав на льодовик і збільшував його. А на східній окраїні
льодовик танув, тому тут і були кращі умови. Кращі умови у льодовиковий
період були в Сибіру!».

Так, доки у Європі танув льодовик, як зауважує Н. Новгородов, стада
копитних і шерстистих в Азії, що паслися в безсніжних холодних саванах,
досягли берегів арктичних морів (наприклад, досі канадські олені-карібу
влітку мігрують на побережжя Арктики, долаючи відстань до 3 тис. км).
«… Стада мамонтів, вірогідно, приходили на Таймир тільки влітку. Вони
паслися на прирічкових луках, багатою трав’янистою та кущовою
рослинністю, яку тепер можна спостерігати в південних лісотундрах,
наприклад, в басейні Анадирі або Пенжини. На літо мамонти змінювали
шерсть на більш коротку… Тут, на Таймирі, у сприятливих умовах теплої
пори року самки народжували дитинчат. Мамонти не були єдиними мешканцями
лук Таймирської лісотундри. З інших супутніх їм крупних ссавців, слід
щонайперше назвати коня».

Оскільки північ Азії має вигляд клину, де мис Челюскіна висувається в
Арктичний океан на 12 градусів, стада тварин поступово кочували цим
клином, а слідом за ними йшла людина зі списом. Саме тут почалася
першоконцентрація тодішньої мезоєвразійської людності.

Поступово в районі Таймиру сформувалася ностратична (бореальна)
протоцивілізація (її стан був схожим з тим, як існувала «єдина»
папуаська протоцивілізація до приходу європейців у Папуа-Нову Гвінею; її
мовні нащадки (корені слів ностратичної прамови розпочиналися з чотирьох
діакретичних голосних «а, і, у, е», виявляючих основні просторові
відношення — віддаленості, близькості, глибини та висоти), йдучи за Х.
Педерсеном — В. Ілліч-Світичем — А. Долгопольським, поділяються нами
тепер на такі групи: урало-алтайців (бріарених; східних мезоєвразійців),
індо-європейців (зефіральних; західних мезоєвразійців), семіто-хамітів
(євральних; афраазійців), дравідо-еламітів (нотійних; південних
мезоєвразійців) та картвелів (орітальних мезоєвразійців)), а осердям її
стали таймирські гори Бирранга на берегах морів Карського та Лаптєвих.
На доволі скептичні попередні погляди щодо думки про зародження
людської історії саме в північній частині Євразії тепер існують, на
основі аналізу певних часткових особливостей мовних явищ (спорідненість
слів, причетних до сигналізації сенсів «північ», «морок», «смерть»,
«страх» тощо), суто наукові концепції півночі як фактору глоттогенезу
(Н. Луценко, М. Маковський).

Представники бореальної (ностратичної) спільності були типовими
європеоїдами, північної скандинавської підраси («масивні північні
європеоїди-кроманьйонці»). З Таймиру вони колонізували території на
захід (Кольський півострів і Скандинавія, Пообсько-Іртишська рівнина),
на південь (на Обь та Іртиш), а звідти — на південний захід (аж до
Понтійського шельфу), та схід (на Лєну, Індігірку, аж до Камчатки,
Чукотки та Америки). Можливим це розселення було саме славнозвісною
Великою Трансевенкійською тропою, що йде вододілами рік від Саян через
Ангару і Лєно-Єнісейським межиріччям з півдня на північ через плато
Путорана та йде далі на Таймир і в гори Бирранга.

Інші географи також констатують роль Північно-Західного Сибіру в епоху
відступу льодовика: «…не залишається жодних інших можливостей, як
припустити заселення сибірської півночі Азії прибульцями із східного
(Україна) Присередземномор’я (див.:, — О.Г.). З невідомих нам причин в
епоху верхнього палеоліту вони пройшли в напрямку із заходу на схід
майже весь материк Євразії і досягли верхньої течії крупних сибірських
рік Ангари, Лєни та їх притоків. Первісні мисливські племена, які
переселялися в Сибір, були типовими представниками «європейського
фізичного типу в його древній палеолітичній формі» (Окладников …).
Вони досягли південного Приангар’я та верхів’їв Лєни, коли безлісими
просторами … тундри поряд з мамонтами кочували ще й носороги. Коли
європейські переселенці замешкали на Мальті і Буреті (стоянках, —
О.Г.), повний комплекс характерної для цього часу мамонтової фауни
поширився далеко на південь і на південний захід — до Криму, півдня
Франції і Піренейського півострова…. У матеріалі Ангарських стоянок
кістки носорога наявні в достатку. Ця обставина дозволяє геологічно
точно датувати час мешкання тут людини фінальними моментами
льодовикового періоду, коли … північні олені слідом за відступаючим
льодовиком стали рухатися до Льодовитого океану. У пізньопалеолітичних
стоянках (верхньомадленських) і перехідних, можливо мезолітичних,
стоянках Єнісею, Ангари і Лєни (Дабаан, Макарово, Олекмінськ) … в
достатку зустрічаються кістки травоїдних тварин. Потепління, що
відбулося, викликає перекочування на північ, до Льодовитого океану,
песця і полярної куріпки, де вони в суворих умовах Арктики продовжують
мешкати до наших днів. На певних порах замість тундри основним
рослинним угрупованням стає степ, більш сухий і спершу лише трохи більше
теплішим. Його просторами вільно кочують стада биків та табуни диких
коней… Не дивлячись на те, що кліматичні умови змінювалися поступово,
без різких здвигів, тим не менше вони не тільки викликали крупні змін в
складі тваринного світу і рослинності, але й відбилися на всіх галузях
культури пізньомадленських і азильських мешканців Сибіру у порівнянні з
епохою Мальтинських і Буретських поселень. Ці зміни відбивалися і на
типах жител, котрі з глибоко опущених у землю виходять або частково, або
цілком на поверхню, і у різкому занепаді техніки виготовлення кам’яних і
кістяних знарядь. Із вжитку зникають тонкі, з великою витонченістю
створені буретською людиною прикраси, голки, булавки, а кам’яне знаряддя
стає більш масивним і грубим. Ними зручніше рубати і колоти, а не
шкребтати. У будівельній техніці застосовуються вже не кістки мамонта
або носорога, а дерево. У їжу йде не м’ясо цих крупних тварин, а м’ясо
кіз, козуль та інших копитних … Цей перехід (до неолітичної техніки, —
О.Г.) співпадає із збільшенням монголоїдних елементів серед старого
європеоїдного етнічного типу перших поселенців Сибіру…, виникає
змішаний монголоїдно-європеоїдний етнічний тип…, третій, «лапоноїдний»
етнічний тип (з характерним ввігнутим носом, низьким обличчям, світлими
очима і темнорусявим волоссям, — О.Г.). Кістяні останки людей
«лапоноїдного» типу добре відомі не тільки в Сибіру, але й з
пізньопалеолітичних стоянок Східної (Прибалтика) і навіть Західної
Європи, цим засвідчуючи надзвичайно далеке просування
пізньопалеолітичних та ранньонеолітичних монголоїдних людей на захід…(
— О.Г.) Кордоном між тою та іншою (расою, тобто європеоїдами та
монголоїдами — О.Г.) можна вважати долину середньої течії Єнісею
(щоправда, такі контакти засвідчені і на Уралі, де нащадки змішання
європеоїдів та монголоїдів, в яких вбачають предків сучасних індіан
Америки, залишили славнозвісну стоянку Карабаликти, — О.Г.)… у верхній
течії Єнісею представники європеоїдної раси на більш тривалий час, ніж в
інших районах Сибіру, проникли далі на схід, зберігаючи свої риси аж до
карасукського і таштикського часу (X-VIII ст. до н.е. до І ст. н.е.)
(пов’язаного з появою залізних знарядь, з величезним успіхом у
землеробстві та іригації у засушливій Мінусінській котловині; тут
виникає на основі карасукських, тагарських і таштикських племен в V–VI
ст. перша держава єнісейських киргизів — хагасів, сучасних хакасів, які
до змішання з монголоїдними хунну (представниками «роду Ворона-Карга»,
хакас. «каргази») були європеоїдами — блондинами, рудоволосими та
блакитноокими — О.Г.)…». «… Встановлене антропологами змішання
монголоїдів із європеоїдами з ананьєвської епохи йшло за рахунок
проникнення певної частини населення з півдня в області зрубної
культури, а з другої, за рахунок прийшлого населення зі сходу — із
Сибіру, з області Єнісею, де мешкали племена, котрих китайці називали
дінлінами … Тагарської культури».

Саме в районі Таймиру, на 77,4 градусі північної широти спостерігається
засвідчене у «Ведах» на прабатьківщині аріїв явище тривалості полярної
ночі протягом ста діб. Як зберегли переказ іранські міфи, настало різке
похолодання: злий демон щорічно на десять місяців насилав на батьківщину
аріїв холод і сніг. Сонце почало сходити тільки один раз, а сам рік
перетворився в один день і одну ніч. За порадою богів люди залишили
батьківщину назавжди. «… І в царство Йіми прийшло триста зим і стало
тісно людям і худобі. Тоді Йіма виступив за світлом на південь шляхом
Сонця (тобто зі сходу на захід! — О.Г.) і розширив свою країну, де люди
жили шістсот років, а потім знову розширив країну у бік Сонця і жили в
країні дев’ятсот років». Перехід з тайги у лісостеп та степ призвів до
зміни осілого типу прожиття на кочовий, змінився склад стад, з’явився у
великій кількості кінь, змінилася стратегія і тактика війн, постали
додатковий (рос. «прибавочный») продукт, його приватизація і, як
наслідок, соціальне розшарування. Лісостеп дарував комфортні умови
проживання — здатність прогодувати величезні стада худоби внаслідок
травостою, що не випалювався сонцем, а також — заготовляти сіно на зиму,
нормальні умови для рільництва та городнього господарства, невичерпні
рибні ресурси.

Як резюмує Н. Новгородов, на згадку про вторинну прабатьківщину
європеоїдів у лісостеповій зоні Південного Сибіру, де існували такі
блаженні умови, використовуються міфологічні поняття «ідилія» (у греків
та римлян), Ідиль або Ідель (у тюрків), Ідавель-поле (у
давньо-скандінавській традиції) тощо. Також він вважає, що первинна
прабатьківщина сусідніх ще нерозділеної ностратичної мовної спільності
була саме на Таймирі і вони утворювали дві своєрідні фратрії — «хеттів»
і «хаттів»((): «… хатти — з Хатанги, а хетти з Хети. Про це свідчать
співпадіння найважливіших топонімів цих роз’єднаних регіонів: Таймиру
та Малої Азії. На Таймирі головний гідронім називається Хатанга, що
утворюється при злитті Котуя і Хети. Гідронім Хатанга (наприклад,
Катеннгами по-евенкськи називаються всі три ріки Тунгуски) легко
розкладається на визначаючу частину -хата і формант –нга. Формант
належить тепер мешкаючому на Таймирі народу нганасани і означає
множинність чого-небудь, в даному випадку багато хат (на це, проте, слід
додати: «… «хе» є якимось давнім позначенням лісової місцевості. Не
випадково на Таймирі три ріки, що протікають біля кордону лісу та
тундри, порослі на берегах лісом; мають старі самодійські назви Хета
(Велика і Мала Хети притоки Єнісея і Хета, по-евенкійськи Лама,
конфлюент Хатанги). Дві Хети («Хетта») впадають також у Надим.
Вірогідно, колись назва Хета означало «лісова», хоча сучасні самодійці,
принаймні Таймиру, це слово перекласти не можуть», — О.Г.). Слово хата
українською мовою означає мазанку, на інших індоєвропейських мовах —
житло, дім, поселення, фортецю, загін для худоби, місто. Найдивніше, що
за даними Малолєтко, з таким же значенням це слово зустрічається у
вигляді хата, хотон, кутон та інших варіаціях у тюркських, монгольських,
тунгусо-манчжурських, фінно-угорських, нахсько-дагестанських,
австронезійських, кушитських і чадських мовах [Малолетко А.М.
Палеотопонимика. —Томск.:Изд.ТГУ,-1992, С.153-155] (так примітка подана
у оригіналі, — О.Г.). Така широка спільність свідчить, з одного боку,
про дуже велику давність цього слова (укр. «хата», іран. kata, інд.
kott, англ. cot, cottage, нем. cote, монгол. «хото», уйгур kant, остяц.
«хат», «кат», угор. haz, хант. xot, xat, фін. xota, морд. kud, айн.
kotan — «житло, фортеця, місто», що, на думку В. Абаєва, походить від
кореня зі значенням «рити, копати, насипати, нагромаджувати»), коли
мовна спільність ще не розпалася на мовні сім’ї, а з другого боку, про
те, що ця спільність жила на Таймирі, на ріці Хатанзі.

Вважають, що на зміну верхньопалеолітичним мисливцям-ностратикам, які
розселилися на захід і схід, на Північний Захід Сибіру прийшли
доліхокефальні представники двох верхньопалеолітичних (кроманьйонських)
культур мисливців на північного оленя — аренсбурзької та свідерської (у
зв’язку зі зникненням мамонтів у ХІІІ- XIV тис. до н.е. і відходу
епіграветських мисливців на них на південь), нащадків гамбурзької та
лінгбійської культур південно-західної Балтії (у свою чергу –
спадкоємців мадленських мисливців на оленів). Аренсбуржці переселялися
з Данії та Північної Німеччини на північний захід (в Норвегію) та
північний схід (у Прибалтику), охоплюючи тоді ще існуюче Балтійське
озеро, і створили культури т.зв. кола Маглемозе (VIII-VI тис. до н.е.) —
Фосна (у Норвегії та Швеції), Комса (на крайній півночі Скандинавії та
Кольському півострові), Аскола і Суомусярві у Фінляндії та Карелії,
Веретьє на Сході Ладозького озера, Кунда в Інгерманландії, Естонії та
Латвії і власне Маглемозе в Англії, Північній Німеччині та Данії. Для
цього кола культур характерні специфічні вуглуваті ножі та кинджали,
кістяні поворотні гарпуни з кам’яними жальцями для полювання на
морського звіра, скребки, різці, проколки з кварцу і гірського хрусталю,
різноманітна глиняна посуда, кам’яні кирки та лопати з рогів лося,
прикраси з кості тощо. Але найдивнішим є перехід на території Фінляндії
зі знарядь з кремнію на кварцові вироби, що пояснюють вищезгаданою
катастрофою в IX тис. до н.е. (в регіональному масштабі це був у 8213 р.
до н.е. грандіозний прорив Балтійського льодовикового озера в Біле
море), яка перепинила контакти Феноскандії з рештою материка і залишивши
малі групи мисливців на північного оленя в становищі робінзонів на
величезному просторі.

Представники свідерської верхньопалеолітичної культури, що побутувала в
районі Польщі, Білорусі, Литви та Волині і була споріднена з
аренсбурзькою, просунулася на північний схід і заклала основи таких
культур як Валдайська (на Валдайських височинах) та Бутівська (на заході
Волго-Окського межиріччя), які стали родоначальниками наступних
освоювачів Західної Євразії, в яких не без підстав вбачають протосаамів
та протофіннів. За В. Сафоновим, значно пізніше відгалуження-«колонія»
свідерської культури — т.зв. тахунська культура, докерамічний неоліт в
Сирії та Палестині VIII-VI тис. до н.е. і її представники сусідили з
автохтонною натуфійською культурою, в якої в 7200 р. до н.е. захопили
фортецю Ієрихон.

На територію ж Європи, звільнену свідерцями, прийшли альпійської раси
брахікефальні лісові мисливці культурної спільності Дювенсі, яка в
VIII-X тис. до н.е. охоплювала величезні простори від Темзи на заході і
до Десни на сході (на території Польщі їх гілка — коморницька культура,
Полісся та Литви — кудлаївська культура). Вважається, що говорили вони
на прототюркських діалектах (певні сліди спорідненості на рівні прамов
виявляються між тюрками, шумерами та басками, а останні трактуються як
найбільш реліктовий у генетичному сенсі європейський етнос).

Нащадки аренсбурзького відгалуження Маглемозе близько VIII тис. до н.е.
в басейні Вісли, Прип’яті та Німана сформували яніславицьку культуру
лісових мисливців, колонізувавши надалі території до Сіверського Дінця
та Криму. Вона стала На IV тис. до н.е. на основі саме цієї культури
сформувалася могутня середньостогівська культура лісостепового
Лівобережжя Дніпра. «… Ймовірно, саме з цим міграційним потоком із
Балтії пов’язана поява в лісостепах Лівобережжя та Надпоріжжі масивних
європеоїдів вовнизького антропологічного типу, відомих із численних
могильників VII-V тис. до н.е.Середнього Подніпров’я та Надпоріжжя …
Отже, антропологічні дані підтверджують висновки археологів про міграцію
у VII-VI тис. до н.е. мешканців Західної Балтії у південно-східному
напрямі, через Польську та Поліську низовини у Середнє Подніпров’я, …
Надпроіжжя та Лівобережжя Дніпра і лишила численні могильники
маріупольського типу, в умовах арідизації клімату під впливом Трипілля
поступово опановувала навички відгінного скотарства. Вона стала
підгрунтям найдавніших індоєвропейців — середньостогівської і
споріднених з нею культур степового неоліту» (нижньомихайлівської,
хвалинської десь в VI-IV тис. до н.е., ямної, афанасьєвської в ІІІ
тис. до н.е. та ін), тобто степової, відгонно-кочової
культурно-історичної провінції (VII тис. до н.е. – XVIII ст. до н.е.).

Отже, носіями пра-індоєвропейських діалектів були представники культур
пост-маглемозе, які просунулися на схід з берегів Балтійського і
Північного морів аж до Приазов’я (де сформувалася на V тис. до н.е.
маріупольська спільність). В Приазов’ї відбулася консолідація
індо-європейців у потужну скотарсько-мілітарну силу (за Л. Залізняком —
Ю. Павленком). Саме тоді й виник етнонім «арії» з бореального кореня
H-R-, значенням котрого було «хоробрий» («той, що харчить, як звір»):
санскритське hAR-yaka — «хоробрий», «доблесний»; древньоіранське AiRe —
«хоробрий», фінське HuR-ja — «неістовий, «відважний», UR-ho —
«хоробрий», «герой», HaR-taus — «усердя»; нанайське AR-da — «доблесний»;
маньчжурське AR-cha — «йти назустріч зверові»; грецьке AR-istos —
«ліпший», «доблесний», «хоробрий», AR-eithoos «атакувати».

Відбулася консолідація протоаріїв не без контактів (а то й
ідеологічного впливу) лісостепових неолітичних носіїв праугро-фіннської
спільності (наприклад, самоназва праіндо-європейців мала в
праугро-фіннів принизливе значення: суч. фінн. orja «раб, слуга»),
сформованої на базі східної групи верхньопалеолітичної свідерської
культури Полісся ІХ тис. до н.е.

Проте не обійшлося тут і без «південного» впливу
середземноморсько-циркумпонтійських культур, північно-західною
периферією яких була балкано-дунайська культурно-історична провінція. Її
першим репрезентантом для прото-індоєвропейців була, за Л. Залізняком,
гребениківська культура пізнього мезоліту, за якою послідували культури
Криш, лінійно-стрічкової кераміки, Боян, Гумельниця, Кукутені-Трипілля,
носії яких були споріднені з носіями пра-північнокавказьких мов,
субстратні сліди яких виявлені, зокрема, в давньо-грецькій мові С.
Старостіним.

Можливо, як на нас, один і той же корінь лежить у словах Туле (Thule)
та Атлантида (корінь «*-т-*-л-«). Слід пам’ятати зауваження Р. Генона,
що вторинні центри цивілізацій (а отже — і первинної, премордіальної
Традиції) влаштовуються завжди за зразком найвищого Центру, і часто цим
вторинним центрам давалося ім’я, характерне для цього Вищого Центру. На
думку Ю. Еволи, ця первинна цивілізація на півночі була саме
«олімпійською», «сонячною» («Ми визначили цю расу як «олімпійську»,
прагнучи підкреслити тим самим її вроджену перевагу, бо її сутність вже
у своїй основі була надприродною. Сила, йдуча зверху, була в цій расі
постійною «присутністю», і ця «присутність» вищої сили наперед визначала
дану расу до правління, до виконання царських функцій, робила її расою
тих, «хто є», тих, «хто може», сонячною расою»), а надалі вже існували
«героїчні» її реставрації.

Але Ю. Еволі та Г. Вірту, який використовував поняття
«північно-атлантична традиція», заперечував Р. Генон, вважаючи, що
«олімпійська» якраз була вторинною щодо премордіальної «гіперборейської»
традиції.

Аріософськи стурбовані послідовники Р. Генона та Е. Шюре («Ми бачимо —
на зорі Білої раси — першого Творця арійської релігії, що виступає з
лісів давньої Скіфії у подвійній тіарі Завойовника та Посвяченого»)
вважають, що існувала істинна правітчизна кроманьйонців («білої раси») —
Боре(і)йя («Земля вепра») на північ від Понтійського озера, а її
головним духовним святилищем була Кам’яна Могила (генетичну
спорідненість з якю виявляють культові пам’ятки з аналогічними
кам’яномогильним піктографічними знаками — біля с. Комарів біля Галича,
с. Перківці Чернівецької обл., на пагорбі Турдаш біля с. Тертерія в
Румунії, біля с. Вінча в Сербії, біля с. Цюшен в Гессен-Нассау в
Німеччині, в печері Ла Модельяне у Франції).

Проте десь близько 5508 р. до н.е. сталася т.зв. «циркумпонтійська
катастрофа» — прорив солених вод крізь Боспор і Дарданелли («Тритонське
озеро»), внаслідок чого було затоплено чорноморський шельф і утворилося
Азовське море.

Вважається, що після затоплення Борії частина її населення під проводом
Рами («Овна») піднялася вище, де заснувала Вищу Борію (Гіперборею) —
Трипільську цивілізацію (бл. 5400-2750 рр. до н.е., за М. Відейком).
Можна припустити, що до нашого часу дійшов портрет Рами, засвідчений
трипільськими антропоморфними статуетками (у виготовленні яких, без
сумніву, дотримувався певний ідеологічний канон). Расово він був
«вірменоїдного типу» (носата круглоголова людина, тобто округла форма
голови, сплощена формою потилиці, різке випинання носа, спинка котрого
має опуклу форму), хоча самі трипільці належали до грацильного
доліхокранного середньоземноморського та масивного протоєвропеоїдного
доліхомезокранного типів. Методологічно необгрунтованими є декларації В.
Балушка про те, що «… «трипільці» українцями бути не могли, адже в
їхні часи (V-IV тисячоліття до н.е. за каліброваними датами) навіть
слов’яни не існували як окрема етнічна спільнота, оскільки ще не
виокремилися зі складу стародавньої індоєвропейської спільності». Як
бачимо, в цьому пасажі як змішуются етнічність і мовна приналежність,
так і заперечується етнобіологічна тяглість спадковості. Також
ігнорується доволі поширений феномен приналежності різних каст (варн,
страт) одного етносу до різних мовних груп (іноді навіть не споріднених
між собою). Як вважається, жрецька консорція «трипільців» була
приналежна до протоіндоіранської мовної групи, землеробська — до кола
прапівнічнокавказьких мов (ширше — балкано-кавказький,
«циркумпонтійський»; субстрат чого виявлений, наприклад, у
давньо-грецькій мові), військово-скотарська — до праугрофінського кола,
торгівельно-«міграційна» (і можливо, виробників мідного начиння) — до
близькосхідного (шумеро-хурритського конгломерату) тощо. Відповідно зі
своїми релігійними культами обрядами, канонами та міфологемами. Крім
того, в пізньому етапі трипільської цивілізації відбулася саме експансія
землеробського конгломерату, у степову зону, звісно, трансформуючись і
адаптуючись і змішуючись із місцевим населенням, переймаючи його релігію
і замінюючи обряд трупоспалення на підкурганне поховання, але не
скотарська агресивна інвазія, як вважалося раніше.

3ції отримала назву «Білої (Світлої) землі» — «Шветадвіпа»: «… «Білою,
світлою» стороною (тобто «заходом», тому що світло сонця довше
тримається на заході), — зауважив О. Трубачов, — стали називати Північне
Причорномор’я, очевидно, місцеві індоіранські племена, які поширилися
звідси в протилежний бік — на схід. Ця назва закріпилася за слов’янами,
які проникли сюди із заходу. Традиція називати цю країну «білою,
світлою» залишалася живою довго, принаймні саме з нею пов’язана
давньо-руська назва Білобережжя в усті Дніпра…».

Р. Генон та його послідовники приймають первинне значення імені Борей
(саме як «Вепр, Боров» (санскр. «варахі»), а його епоха —
Швета-Вараха-Кальпа («Білого вепра цикл») (Борей у греків — бог
північно-східного вітру; пор. бретон. Biz «північний схід» та слов.
«біс» з фольклорним кабанячим рилом). Як на нас, слід зауважити, що у
індуїзмі у божественної пари Шіви та Парваті, крім Ганеші (Піллаяра) та
Сканди (Катарагамана, Картікейя), є ще два молодших сини — Бхайрава та
Вірабхадра. Саме Бхайрава найбільше шанується серед нижчих каст. Йому
посвячено багато вівтарів, розташованих у садах і часто біля узбіч доріг
під старими деревами. Віруючі вважають Бхайраву сильним, могутнім та
відважним, а тому звертаються до нього за допомогою. Вірабхадра
тисячорукий та тисячеголовий, дуже жорстокий бог, тому любов’ю не
користується, але шанувати його необхідно. За іншою версію, він
народився з рота Шіви для того, щоб зруйнувати жертвопринесення Дакші.
Аналогічно Бхайрава («жахливий») був народжений, щоб відомстити Брахмі,
з чола Шіви (пор. з грецькою Афіною, народженою з голови Зевса!). Він —
чудовисько з величезними іклами, підперезаний черепами та зміями. В той
час протилежним Бхайраві є Вараха («Вепр») як третя аватара Вішну, який
мстить демонічному володарю світу Хіраньякші за те, що той утопив землю
в океані. У поєдинку, який тривав тисячу років, Варахі вбив демона і
підняв з дна океану землю на своїх іклах. Грецьким аналогом Варахі як
сили, здійснюючої світовпорядкованість, є гекатонхейр Бріарей, син Урана
і Геї, сторож полонених в Аїді титанів. Коли боги-олімпійці повстали
проти самого Зевса, богиня Фетіда (Тетія) привела на допомогу Бріарея,
за що він був одружений на дочці Посейдона (Гесіод, «Теогонія»,
817-819). Бріарей був володарем казкової країни Егеї (люди називали
його Егеон, Aigaion), Овідій називає його морським божеством, він
вважався винахідником військових кораблів. З невідомих причин він
змушений був втікати з цієї країни (натяк на її затоплення?) у
анатолійську Фрігію. Таким чином, змішувати образи Варахі-Бріарея та
Бхайрави-Борея в образ Варахі-Борея є невірним.

В іранській традиції є сакральна ріка Варзоб, де присутні
давньо-таджицькі слова «варз» — «високий, верхній» (аналог грецького
«гіпер»; сучасне тадж. «боло») та «об» — «вода». На думку Андрія
Іваннікова, саме слово «варз» є діалектним варіантом слів «фарс», «парс»
— основи самоназви «парсо» — «перс». У свою чергу вони є похідними від
сакрального індоіранського поняття «Варахі» — «Полярна Зірка».

«… Східнослов’янський термін «гора». — зауважують В. Іванов та В.
Топоров, — позначає в ряді російських діалектів «північний і
північно-західний вітер»; у значенні вітру, що дме із суші на море,
застосовується те ж слово, а також похідні «горняк», «горич», пор.
формально подібне «Горинич». Перше з наведених значень («північний
вітер» [~ алб. zagoren, макед. загорьнъ «північний вітер», — О.Г.])
буквально відповідає значенню дв.-грец. boreas «Борей, Північний
вітер»…, етимологічно пов’язаного з рос. «гор» та іноді такий, що
співставляється з іллірійськими іменами типу Bora як давньо-балканська
назва «гори» (зокрема, в Македонії)».

Організатором переходу аріїв з Бореї до Гіпербореї І. Каганець вважає
Раму-Аполлона (він же, начебто, Ной-Йона-Їма, Ману, Луг, Гопала),
народженого на колоніальній периферії (острів Делос) і який приніс у
Борею звістку про грядучу катастрофу — прорив Середземного моря через
Босфор та Дарданелли в Чорне море.

Факт народження Аполлона та Артеміди таємно та на навмисно створеному
для цього острові, наштовхує на паралель з народженням ведичного мудреця
В’яси («розчленувач, складач, редактор»), редактора Вед, автора
«Махабхарати». Він народився таємно на острові, звідки його ім’я
Двайпаяна («Острівний»). Його батько — мудрець Парашара (син мудреця
Шакті від Адріш’янті і внук Васіштхи), а матір — Сатьяваті (пор. з
назвою щасливого віку — Сатьяюга), дочка царя рибалок (!). Власне як
епітет «Сатьяваті» використовується щодо войовничої богині Калі. Також
міфічний персонаж Сканда-Картікейя, син Дурги-Калі, мав епітет
«гуха»(guha) — «народжений в таємному місці». Аполлону і Артеміді як
братові й сестрі індійською паралеллю будуть Маться («риба») і
Сатьяваті. Якщо перший був аватарою Вішну, який врятував під час
всесвітнього потопу Ману (автора «Законів Ману»), то друга — аватара
богині Калі, мати вищезгаданого редактора «Вед» В’яси. Матір’ю Матьсі та
Сатьяваті була апсара Адріка («риба»), а батьком — напівбог-васу, цар
Чеді Упарічара (uparicara ~ ст.-слов. «упырь»).

Одночасно премордіальну батьківщину Ю. Евола ототожнює з кельтським
міфічним островом блаженних Аваллоном («Яблуневий»), вважаючи, що це
вдійсності острів Аполлона, бога, кельтським іменем якого було Аблун або
Белен.

Тут хочеться згадати грецький міф про яблука Гесперид, що ростуть десь у
саду на Північному Заході, поруч з яким Атлант (батько Гесперид) тримає
небесне склепіння. Там же в саду б’ють джерела амброзії — напою
безсмертя та вічної молодості (Hippol. 742). Саме до Атланта звернувася
Геракл за допомогою, прагнучи дістати ті яблука, дерево яких стеріг
жахливий дракон Ладон, батько чарівної німфи Дафни («Лавр»), коханки
Аполлона. Геракл підмінює Атланта у виконанні важливого обов’язку —
триманні небесного склепіння, щоб Хаос все ж таки міг проникати крізь цю
щілину ростом з Атланта і змішував людей звертатися за опікою і
розрадою до богів.

Атлант приніс Гераклові три молодильні яблука і, здавалося б, герой міг
спокійно вирушити до Греції, злукавивши і знову змусивши Атланта взяти
на плечі небо, але в сади Гесперид прибули інші захланці, вже за самими
Атлантовими доньками. Це були наймані розбійники єгипетського фараона
Бусіріса. Геракл вбив нападників і врятував німф, які з вдячністю
подарували ще яблука героєві (Apollod. II:5,11). Пізніше ці подарунки
повернула на місце Афіна, бо ж то був шлюбний дар, який Гера одержала
від Геї.

Скандінавам відома богиня Ідунн (дв.-ісл. ithunn «та, яка оновлює»),
дружина бога поетів (скальдів) Брагі (теонім пов’язується зі
слов’янським напоєм «брагою»). У «Молодшій Едді» розповідається про
викрадення богині та яблук велетнем Тьяцці (дв.-ісл. thiazi), який для
цього перекинувся на орла. Цей велетень тотожний грецькому Атлантові та
єгипетському Шу-Атону і співвідноситься з небесами, а зірки — це його
очі. Богам-асам за перемогу над Тьяцці мстить його дочка — Скаді, богиня
полювання та лижництва, яку асам вдається замирити, видавши заміж за
представника богів-ванів Ньєрда (Njorthr, Нертус/Nerthus латинських
джерел; ~ дв.-інд. nar-, авест. nar, албан. njer, ст.-грец. aner, вірм.
ayr «муж, чоловік», лув. annar-, хетт. innar- «сила, могутність»).

Після того, як від Гесперид відбув Геракл, туди прибули аргонавти.
Побачивши прибульців, німфи від страху розсипалися на порох, але на
прохання аргонавтів перетворилися на дерева, а потім — до звичайного
вигляду. Потрапити на північний захід аргонавти змушені були тому, що
Босфор і Дарданелли блокували їх колхідські переслідувачі. На думку
англійського історика Еджертона Сайкса, аргонавти повторили шлях «з
варяг у греки» у протилежному напрямку: Чорне море — Азовське море
(Меотидське болото) — Манич (протока між Чорним морем і Каспієм, тепер —
ріка) — Істер (Волга) Маримарусія (озеро Селігер у верхів’ях Волги) —
волок до Ерідану (Західна Двина) — Ерідан — Балтійське море — Скагеррак
— Північне море.

Гіперборейський Аполлон передбачає договір, а отже – і поступку: у
Дельфах три зимових місяці шанувався Діоніс, а решту пір року – Аполлон;
у Афінах Аполлона шанували влітку, а Діоніса – восени, зимою.
Дельфійський храм Аполлона був збудований над могилою Діоніса, над його
входом було зображення Аполлона з музами, а ззаду – Діоніса .

Так многославное тут основали святилище Богу

Дети гипербореев <...>

Также Олен: он первым пророком был вещего Феба,

Первый, песни который составил из древних напевов.

(Павсаний. Описание Эллады. Х. V,8).

У іранців символом договору, після певного турніру у «мірянні силою»
(пор. з біблійним мотивом про боротьбу патріарха Якова з Богом,
внаслідок чого було укладено заповіт із Ізраїлем) постають пара бог
Сонця і Мітра (Міфра), а у індоіранців – пара Варуна (в індуїзмі Варуна
виступає як «поет, вісник, лікар, священний візник» — suta, термін,
позначаючий також касту, що походить від шлюбу брахманів і кшатріїв) і
Мітра є іпостасями учасників договору богів Бхаги та Ар’ямана. Тим
самим відбувається встановлення ладу (karso rаzah — «виправлення меж»)
не тільки соціального, але й саме космічного. Тому він — праведний цар
(rаzah- «міра, правда» > дв.-інд. rаjan, латин. rex “цар”).

Мітра–Варуна є паралеллю грецькій парі Аполлон (Феб) – Діоніс (Вакх),
германській Локі і Тор, галльській Єзус і Тараніс, ірландській Дагда і
Луг (Нуаду). У відомому написі Ксанфа, виконаному арамейською,
лікійською та грецькою мовами та датованому 359-358 рр. до н.е., власне
у грецькому тексті згадується Аполлон, а у арамейському його варіанті
він замінений іранським «глава влади» (Мітра?).

Згідно з індоєвропейською традицією, існують дві групи божеств, що
ворогують між собою. У індоіранців — деви і асури (ахури).
“…Основоположний антаґонізм асурів і девів у найдавніших писемних
пам’ятках Індії — «Ведах», — зазначає С. Наливайко, — повторюється і в
«Махабгараті» як війна двоюрідних братів пандавів та кауравів. Пандави
уособлюють небесний (отже, брахманський) світ, а каурави — земний,
воїнський. Кауравів, як ми вже казали, у цій війні очолював Бгішма, ім’я
якого тотожне українському прізвищу Бушма. А родоначальником кауравів
був леґендарний цар Куру, якого індійська традиція відносить до царів
Місячної династії. Тобто ми знову маємо «асурську» ознаку — Місяць.
Батьками ж Куру були цар Самварана й донька Сонця. Ім’я її перегукується
з іменем богині Тапаті — доньки Сонця, яке й саме має назву Тапан (той
самий корінь, що і в словах тепло, теплий), Нащадки Куру ведуть свій
родовід від Місяця, а Місяць споконвіку пов’язується в індійській
мітолоґії з водою, росою, соком і водночас із поняттям «лівий». Як Сонце
— з поняттям «правий» (пор. в українській колядці: «то праве личко —
світле сонечко, а ліве личко — ясний місяцю»)…”. Паралеллю
протистояння двох каст богів у грецькій міфології є боротьба титанів
(дв.-єгип. «ttnn» — «піднята земля») із олімпійцями (від палеобалкан.
«олімп» — «гора»): «…Прометей належить до раси Титанів, велетенських
братів Кроноса, які разом з ним повстали проти батька Урана і скинули
його з трону. Зевс переміг їх разом з Кроносом … Прометей може
породити лише слуг Часу, істот, що прив’язані до колеса відновлення і
відрізані від своїх божественних коренів. Творець «людей у падінні»,
позбавлених божественного вогню, Прометей ліпить їх з мулу Землі,
змочуючи сльозами». Тим самим олімпійці виявляються логічними антиподами
концепції ведичних девів з їх колесом дхарми. Вражає, що через
тисячоліття зіткнувшись із персами, які поклоняються ворогам девів —
ахурам, греки вже не впізнали у них єдиновірців. Проте також навряд чи
буде вірним припущення М. Серрано («Воскресіння Героя»), що протистояння
Часові (Кроносу і титанам та «золотому вікові») символізує саме
лівобічна свастика, яка протилежна обертанню Землі.. Навпаки, це
символізує правобічна свастика — шлях вправо, із сходу на захід, довкола
Олімпу, Сонця-Геліоса, єдиного титана, який залишився вірним епосі
батька Урана (у іранській міфології сонцю додається народжений із гори
помічник — другий візничий — Мітра, а у грецькій — олімпієць
Феб-Аполлон). Також цікаво співставити з вищенаведеною концепцією
протистояння Кроносу-Часові погляд Савітрі Деві на аватар епохи
Калі-юги. Перша — Ехнатон, який був «Людиною над Часом», символічно
зображався у вигляді сонця. Він — фараон, який прагнув повернення
людства до давно втраченої попередньої Епохи. Але Ехнатон був містиком,
не володіючим практицизмом для своїх видінь. «Людина в Часі», на думку
Савітрі Деві, представлена Чінгіз-ханом, — деструктивна сила, що
позбавлена ідеалізму. Його символ — Блискавка, вона діє у гармонії з
природою своєї Епохи. В Гітлері Савітрі Деві бачить «Людину проти Часу»,
поєднуючу ідеалізм із силою, одночасно Блискавку і Сонце, котра веде
боротьбу проти сил своєї Епохи на практичній основі. Він – Калкі
(Хельгі)-Аватара, «Месник», що приходить в кінці кожної Епохи, його
битва приречена. Отже, Савітрі Деві вірить, що дхармічний обов’язок
«езотеричних гітлерівців» — зберігати полум’я націонал-соціалізму в часі
Калі-юги.

Тут також виникає одна проблема: саме з Часом-Хроносом (Сатурном
римлян) співвідноситься «золотий вік». Але щонайперше слід пам’ятати,
що у власне грецькій міфології йде мова лише про «золотий рід» і у
самих греків відсутнє наступне явище, що побутувало у римлян, —
сатурналії, які починалися з 17 грудня (після закінчення збору урожаю)
та тривали сім днів. У ці дні весь люд проводив у танцях та веселощах і
навіть рабів садовили за стіл поряд зі свобідними, віддаючи цим данину
«Золотому вікові».

У германців, відповідно, ворогують між собою вани та аси (asr).
Наприклад, у інтерпретації нацистського окультиста К.М.
Віллігута–Вейстхора, це класи богів: Asen — “повітря” і Wanen — “води”.
Асів очолює Одін. Після тривалої ворожнечі, у якій жодна група не могла
взяти верх, вони уклали перемир’я та обмінялися заручниками, тобто
уклали договір (сканд. vinr, дв.-верх.-нім. wini, швед. van “друг”,
ірланд. fine “велика сім’я”, anfine “ворог”, дв.-сканд. ovinr “недруг”,
латин. uin-dex “поручитель відповідача, котрий замінює його перед судом
та оголошує себе готовим взяти на себе наслідки процесу”, а також
санскр. mitra “друг”, авест. mi?ra “договір” тощо). Відповідно,
заручники-вани Ньйорд та Фрейр стали асами, а заручники-аси Хьйонір та
Мімір — ванами.

Цікавою є здогадка М. Серрано про тотожність германського циклу про асів
та ванів з переказами про ведичних божественних близюків Ашвінів,
тотожних грецьким Кастору і Поллуксу, між якими укладається теж певний
договір — частину свого безсмертя безсмертний брат віддає своєму
смертному братові. Також Ашвіни як покровителі переселенців та
мандрівників розглядаються «Махабхаратою» як шудри серед богів (Марути —
як вайші, Адіті — як кшатрії, Ангіраси — як брахмани).

Вважаєтья, що в цьому міфі відобразилася боротьба прийшлих
“індогерманських” племен із носіями мегалітичної землеробської культури
Східної Європи. Той факт, що у “Сазі про Інглінгів” говориться , що аси
жили на схід від Дону (Танаквісля або Ванаквисля), а їхні головні
суперники, вани — біля устя тієї ж ріки, наштовхує нас на припущення, що
термін “вани” є ознакою спадкоємництва від ewan > “енів” — князів
шумерів, святилище яких — “Кам’яна Могила” — існувало у Приазовських
степах України (за А. Кіфішиним та Ю. Шиловим). Як вважає С. Наливайко,
“… назва Україна може сходити до надзвичайно давніх часів, до назви
Ахура-яна (типу Согдіана, Бактріана, Маргіана, Дрангіана, Сузіана),
тобто Країна асурів/ахурів; саме така загадкова Земля Ахури один-єдиний
раз згадується в «Авесті». Тож назва Ахураяна (іранський варіант) легко
могла прибрати вигляду Окураяна, Окраяна, Україна, Вкраїна”.

Якщо аналоги асів (asr) відомі в інших індоєвропейців (індійські асури,
іранські ахури, словянський Чур), то вани засвідчені тільки у германців,
а ворогами асурів (ахурів) виступають деви (даеви). Але перш за все
“вани”, “венеди” — це означення епічних героїв, витязів, що протистоять
не тільки хтонічним істотам, але частково своїм мізерним нащадкам (як-от
протистоять виродженцям героїчні кавказькі нарти, скандінавські гаути
або фіннсько-естонські сини Калеви). Аналогічно до того як під іменем “…
“готи” у германо–скандінавському епосі розуміють не лише історичних
готів, а певне геройське епічне плем’я, а епітет “готський” майже
синонімічний “героїчному” (як і “нартський”). У таких розвинених епосах,
як германський, грецький, індійський, готи і бургунди, ахейці та
троянці, пандави і каурави, що вже зникли як самостійні племена і
тільки увійшли в якості одного з компонентів у “етнос” носіїв епосу, —
це перш за все героїчні племена давнього героїчного віку, певний
героїчний зразок для майбутніх поколінь… В цьому зв’язку суттєво, що у
образах героїв найбільш архаїчних епічних поем і переказів чітко
виявляються реліктові риси першопредка або культурного героя”.

“…Та й саме слово “аси” , — пише В. Щербаков, — звучало ще так: “анси”,
“аньси” … деякі давньо-германські імена включають у свою основу корінь
“анс” – на честь асів, або, точніше, ансів. Наприклад ім’я Ансельм… Але
якщо в найдревнішому мовному пласті залишилося слово “анси”, то чи не
можна знайти міфічну країну асів, користуючись цією обставиною як
ключем?.. У давнину була країна Аньсі. Так вона називалася у китайських
джерелах. Інша її назва – Парфія. Це найкрупніша держава, суперник Риму
на сході. Деякі дослідники вважають, що китайська назва походить від
імені засновника династії Арсака … (Аршакидів) … Але сам Арсак,
виявляється, проголосив себе царем у місті Асаак … власне місто Асаак з
його основою “Ас” дало ім’я Аньсі з тією ж основою “Ас”, “Анс” … Вічний
вогонь у місті Асааці згадується Ісидором Харакським … Саме місто
розташовувалося в області Астауена, що містить ту ж основу “Ас”. По
сусідству розташована інша область Парфії (її древнє ядро) — Парфієна з
гробницями царів (обожнених предків). Місто, де знаходилися гробниці,
так само назване. Це Парфавніса або Нісая … Нісая – грецька назва… Стара
Ніса і Нова Ніса — ці назви дожили до сьогодні. Городища розташовані під
Ашхабадом. Саме слово “Ашхабад”, або “Асхабад”, означає “місто любові”.
Як виникла ця назва? Невідомо. Я допускаю, що корінь той же: “Ас”.
Пізніші зайшлі тюрки лише переосмислили його. Можливо, що “місто любові”
за змістом відповідає призначенню гробниць і храмів Ніси і сусіднього
Асаака: пошанування обожнених предків (любов до них), тобто поклоніння
богам. І у еддичному циклі аси – і боги, і предки одночасно”.

Цікаво також, що в Нісі, розташованій десь за Персією, і котру археологи
досі не можуть ідентифікувати, грецька міфологія вбачала місце
народження бога Діоніса. Також в Ірані існувала східна область Сагартія
(Asagarta < Ас + Агарта ?), що входила до складу Дрангіани (Сакастану; теперішній Сеістан), а частина послідовників іранської релігії у Східному Туркестані тібетцями визначалася як “аші”. У Західному Сибіру, на землі праіндоіранських племен ріка Обь досі угро-фінами називається "Ас" (а Іртиш — "Аг пал Ас", Єнісей — "Хопі пал Яниг Ас"), і власне назва хантів, селькупів та кетів як "остяки" ("ас-ях") означає "обські люди" або as-takkaa (-dakka) — "раби асів". "... Назву роду (фратрії) [лісових енців] Аседа ми співставляємо з поширеним у південно-західному Сибіру у минулому етнонімом ас, аш, ач, аз. В енецькій мові наявний суфікс ді, котрим утворюється відіменниковий прикметник, наприклад, мугга — "лісовий", муггаді — "лісовий"...; від слова ася ("тунгус") утворено назву роду [у нганасан] Асяду ("тунгуський")... Назву Аседа (в XVII ст. Асіда) можна перекласти як "ас-ський" (який походит від "ас-ів")... Народ Аз згадується у давньо-тюркських написах VIII століття нашої ери... С.В. Кісельов називає народ Ач гілкою киргизів, які населяли степи Хакассії від рр. Чорна і Білий Іюс до р. Уйбата ... Більш пізніші повідомлення про аз'ів наявні також від Х і ХІ ст. В цей час ази частково вже жили в басейні р. Чу в Середній Азії. Але, як ми знаємо, вони залишилися і в Західному Сибіру. Аш-кіштими жили в басейні р. Чумиша, а ачинці — по верхньому Чумишу і в басейні р. Томь. Окремі роди аз'ського походження були і серед алтай-кижи (був. телеутів) — Пайлаг-ас ..., Байлаг-ас ...; у теленгітів і тубаларів — Іїтт-ас ..., Тетит-ас або Тіт-ас і Юрт-ас або Тюрт-ас...Можливо, що у давнині назва ас (аз) було більш ширшим... Цілком можливо, що аз'и були спочатку тюркомовним або кетомовним ... народом ... серед енців рід Аседа вважався "нечистим", але дуже войовничим.Можливо, все це є свідченням його особливого, тюркського або, наприклад, кеттського походження... Ця обставина добре узгоджується з ... легендою про походження предка роду Аседа, який приплив на колоді, аналогічно до того, як на плоті опустився вниз по Лені предок якутів Омогой-бай... Можливо, від аз'ів походить і рід Нгевасяда у лісових ненців. Цю назву можна перекласти як "головні аседа" (тобто "головні", "перші" аседа)... Щоправда, аз'и були, очевидно, великим народом і ... представники різних його підрозділів могли вступати у шлюб і могли незалежно один від одного переселятися на Північ ...". Деякі дослідники виявляють паралель уральських остяків (хантів) з америнідськими астеками/ацтеками (ширше — юта-ацтеками, до яких належать й північноамериканські юта і команчі), антропологічні предки яких залишили на Уралі палеолітичну стоянку на озері Карабаликти. Також цей факт спорідненості підтверджує лексика, виявлена методом глоттохронології Ж. Дюмезілем. Якщо допустити походження теоніму “вани” від шумерського *ewen > en
“князь, володар” (пор.: шумер. “ануннаки” — “сім’я князя”, група божеств
— покровителів, заступників та посередників між землею та небом, а з
аккадського часу — боги землі та підземного світу, в той час як “ігіги”
— “космічні боги”), то, можливо, “аси” < “анси” слід виводити з шумерського “анзуд” (шумерське ім'я, яке аккад. витлумачили фактами своєї мови “анзу” – “буря – вітер” ~ хетт. huvant "вітер", huves "жити"), назви величезного божественного птаха – левоголового орла, якого прогнав Гільгамеш із гнізда на дереві богині Інанни–Іштар “халуппу”. Анзуд заволодів інсигніями бога неба ЕнЛіля та таблицями долі – “ме” (пор.: бог-ас Одін прибив себе списом до світового дерева Іггдрасиль і через цей шлях ініціації отримує знання священних рун). Інший епос розповідає про боротьбу ніппурського бога Нінурти (у Лагаші —Нінгірсу), сина бога Енліля, з Анзудом, поряд з тим, що епічні пісні оповідають про перемогу Нінурти над злодієм Асагом. Останній — створений богом Аном в горах, на колінах Ануннаків, випускаючий сяйво (melammu) і претендуючий на престол Ніппура. «... Індійський вчений С.Чаттерджі висловлює здогад, що під асурами може критися згадка про народ «ашшура», тобто ассірійців. З їхніми культурними досягненнями та безжальністю на війні орії-арії безпосередньо зіткнулися під час свого перебування в Малій Азії.... Ассірія, як відомо, зазнала поразки 612 року до н.е. від мідійського царя Кіаксара, а Мідією певний час володіли причорноморські скити - до пори, коли скитських ватажків спостигла доля, дивовижне схожа на долю антського князя Божа та його старійшин». Але тут слід мати на увазі наступне: "... термін "ассірієць" (… a??uraju, пізніше a??uru) слугував ... для позначення особливої неповноправної, етнічно чужої ассірійцям-семітам категорії населення. "Ассірійцями" ... називали власне не ассірійців, а підкорене ними хурритське населення", котре спільно з арійськими племенами на Близькому Сході утворило могутню державу Мітанні (поч. XIV ст.). Тільки після завоювання Мітанні семітські правителі Ашшура стали титулуватися "царі країни Ассірії" (?ar mat A??ur). Те, що написання a??ur без подвоєння ? часто зустрічається у більш пізній час — A-?ur, П. Кречмер та Л. Ліпін власне пояснюють походженням слова від індійського asura "дух". На заперечення І. Дьяконовим, за яким це слово є діалектним варіантом загальносемітського qattul/guttul > ‘?r- > A??ur, ми вважаємо, що є
підстави говорити про походження хуррито-арійського «асур» як
іншомовного із семітського (місто Ашшур засноване ще в IV тис. до н.е.,
в той час як арійські імена в Передній Азії датуються лише з ІІ тис. до
н.е. Можливо, що навіть відбулося переосмислення у зв’язку з
сусідуванням із семітами індо-європейського за походженням слова
(збереженного у хеттській мові як hasas «внук» або asus «добрий»;
протилежне за значенням слово italus «поганий» може, без сумнівів,
вказувати на ту частину анатолійців, які, за легендою та археологічними
даними, переселилися під проводом Італа із Лідії на Апенніни) у
напрямку до іранського (чи мідійського) as? “камінь” (авест. as?nga) і
може знаходити підтвердження в легенді про те, що родоначальник
германських асів Бурі народився із соляного каменю, який облизала корова
Аудумла (пор. з біблійним мотивом про перетворення в солевий стовп жінки
Лота).

Спокусливо ототожнити самого Одіна з вищезгаданим месопотамським
Етаною, легендарним правителем міста Кіш (ХХІ ст. до хр.е.), “пастирем,
який піднімався на небо та облаштовував усі країни” (у Елліана, автора 3
ст. хр.е., політ на орлі на небо приписується самому Гільгамешу). За
одною з версій, Етана — перший цар на землі, рятує мудрого орла (Анзуда
?) від помсти змії (пор. з українським Котигорошком, що рятує грифа, та
афроєвразійським міфологічним мотивом “Розорювач гнізд”), за що той
допомагає героєві здобути з неба “траву народження”, бо дружина Етани не
може розродитися. Як наслідок, народжується син Етани – герой Баліх або
Паліх. Як не співставити сина Етани Баліха з улюбленим сином
германського Одіна Бальдром!.. Він — муж Нанни і стає богом “померлим”,
залишається у потойбіччі – “хелі” (пор. : шумерська богиня-тлумачка снів
Нанше, а її чоловік — перевізник у царстві мертвих Ур-Шанабі, який є
“підземною” іпостассю Баліха). Цілком можливо, що предки
“праіндогерманських” племен праіндоєвропейської спільності контактували
з шумерами і, крім того, кочували від Дону до іранського Загросу та
Месопотамії (шумерам вони були відомі як таємничі “дракони (з-за) гір”),
залишаючи свої гени та свої “відколи” на всіх цих теренах, а взамін
беручи як набутки цих цивілізацій, так і збагачуючи чужими елементами
власну міфологію, що, зрештою, значно відмежувало прагерманців у
духовному плані від решти праарійської спільноти.

Тюрки євразійських степів, які успадкували їх від своїх іраномовних
попередників массагетів, зберегли епос «Шан талгау» про бурхвана-героя
Аудана-Барса-Джураша, сина Самара і Ашна, в якому власне й бачать
тенгріани германського бога-аса Одіна. Тюркський Аудан став першим
серед людей жерцем-володарем (каганом) і першим духом-алпом, який помер,
віддавши своє життя за безсмертя свого смертного сина Іджика (він же
перський Джамшид, авестійський Йїма), засновника царства Ідель-Урал., а
надалі він виступає як цар потойбіччя Ерлік-хан (його добрий брат,
володар Заходу — Ульгень; у башкир, відповідно, це — злий Шульган і
добрий Урал-батир, діти Янбірде і Янбіке, котрі володіють таємним
знанням про минулий всесвітній потоп). Інші імена Аудана: Енкей
(«Біче»), Боян, Маджі (Міше, Меше «Дуб»), Гурогли («Син могили»), Узі
(«Красивий»), Тюргеш (Тюркют, Таргіз — «Самець»), Джураш («воїн, юнак»,
тобто Юрій-Георгій).

Саме родоначальника асів Одіна та їх історію Сноррі Стурлусон виводить
з Трої та Геллеспонтиди. «Сага про Інглінгів» говорить: «… Країна в
Азії на схід від Танаквісля (Дону) називається Країною Асів або житлом
Асів, а столиця країни називалася Асгард. Правителем там був той, хто
називався Одіном. Там було велике капище… в ньому було дванадцять
верховних жерців. Вони називалися диями…. Великий гірський хребет
тягнеться з північного сходу на південний захід (Урал). Він відокремлює
Велику Скіфію від інших країн. Неподалік на півдні від нього розташована
Країна Турків. Там були у Одіна величезні володіння… Через те, що Одін
був провидцем і чарівником, він знав, що його нащадки будуть населяти
північну окраїну світу. Він посадив своїх братів Ве і Вілі правителями в
Асгарді, а сам вирушив у дорогу і з ним всі диї і багато іншого
народу… Одін ввів в країні ті закони, котрі були раніше у Асів…».

Геродот знає іранське плем’я германіїв (І, 125) та декількох персонажів
на ім?я Отан (перс. Утана). Найвідоміший з них був сином судді Сісамна
(якого за провину цар Камбіз стратив, зідравши живцем шкіру та
обтягнувши нею крісло судді) (V 25 – 28, 116, 123). Саме цей суддя і
полководець Отан завоював Візантію, Калхідонію, заволодів Антандером у
Троаді і Лампонієм. Потім завоював острів Лесбос, який до цього ще
населяли пелазги. (V 26). Геродот також зауважує, що «єдиним вільним
домом» у персів був дім Отана, Ахеменіда, один із тих «семи персів», які
влаштували змову, в результаті якої один з них, Дарій І, став царем. У
зв’язку з тим, що сама резиденція царя знаходилася поза «фатерляндом»,
то остання управлялася Молодшими Ахеменідами, до яких і належав Дарій.
Коли ж генеалогічна лінія Дарія І стала царською, то власне
намісники-царі стали насаджуватися зі Старших Ахеменідів. Саме Отан, син
Тухра і внук Фарнаспа («фарн»+»асп»-«кінь»), і був таким
намісником-царем у Персиді при царях Дарії І та Ксерксі І, а на часі
війни з греками він командує персами, а його син Анаф, батько жінки
Ксеркса І Аместріди, — кіссіями (сузіанами). Такий стан речей був аж до
падіння Ахеменідської імперії. За Дарія ІІІ «нащадок одного із семи
персів» Орксін (Арріан, як зауважує І. П’янков, в одному місці дає
читання Отан) здійснює спільне керівництво персами та сузіанами, а потім
претендує бути намісником Персії (Herod., III, 83-84; VII, 62; Arr.,
Anab. VI,29,2).

Цілком можливо, що під германіями Геродата слід також розуміти мешканців
області Гутіум на захід від Мідії, намічник якого Гобрій разом з
військом Кіра Великого вступив у 539 р. до н.е. у Вавилон. Щоправда,
Ксенофонт у «Кіропедії» називає Гобрія «ассірійцем».

“… Схоже, — продовжує С. Наливайко, — що тема асурів та девів
відбивається також у ближчі до нас часи — вже на слов’янському ґрунті.
Маємо на увазі стосунки між полянами (на санскрт. «pal», «palak»
означає «захисник», «воїн», «охоронець», «правитель», «цар») та
древлянами (пор.: дв.-інд. dhanuh “дерево” та назвою групи асурів як
“данави”, — О.Г.), полянами та іншими східнослов’янськими племенами, які
в деяких літописах помітно протиставляються, як в Індії деви та асури,
брахмани й кшатрії, жерці й воїни. У міті про царя Яяті наймолодший його
син Пуру (санскритське «пуру» тотожне грецькому «полі» (багато), звідки
й «плем’я», «народ») виявляється найблагороднішим і протиставляється
своїм братам — теж родоначальникам племен. Так і в руських літописах
поляни протиставляються іншим східнослов’янським племенам. Пуру, хоч він
і наймолодший, усупереч традиції став царем, бо єдиний зважив на
батькове прохання і віддав йому свою молодість. А поляни, на противагу
деревлянам, кривичам чи дреговичам, мають мирну й лагідну вдачу та
шлюбний звичай, не викрадають собі дружин на бісівських ігрищах, шанують
батьків і предківські звичаї. Особливо в цьому плані показові стосунки
полян та деревлян, де останні мають виразні «асурські» ознаки. Тож у
світлі сказаного про леґендарного царя Куру, про плем’я Куру, згадуване
ще в «Ріґведі», яке, доречі, має написання «кріаі», привертають увагу
українські факти. Зокрема, назва деревлянської столиці Коростеня та інші
назви типу Корост, Коростишів, Корсунь можуть бути спорідненими з
індійськими назвами типу Курукшетра («Поле Куру», де й відбулася
вісімнадцятиденна битва, описана в «Магабґараті»), Куруджангала («Гай
Куру») тощо”. Тут слід додати, що в протистоянні між двома “фратріями”
слов’ян — а саме у літописному переказі наявна шлюбна колізія між двома
весільними групами (фратріями) — сватанні древлянського князя до
полянської княгині домінує свята княгиня Ольга (пор.: дівчина сама
обирала собі чоловіка, через що й індійська назва «сваямвара», тобто
«самобір», «самобрання”; також згадаймо перипетії сватання-війни Кіра
Великого та цариці массагетів), яка, зрештою, проводить на Русі реформу
— встановлює “устави та уроки” та обирає собі небесного нареченого —
Христа.

У власне ведичній традиції індоаріїв під іменем Апала (“незахищена”)
виступає богиня Шрі-Лакшмі, вірна супутниця бога-героя Індри. Вона
домагається прихильності (“договору”) від буйного героя, принісши в дар
йому сому – божественний напій, який він спробував з її вуст (інд. soma
= іран. haoma = дв.-слов. *сhъmеlь). Аналогічно в кельтській традиції
може отримати владу (“договір із общиною”) тільки той, хто отримає в дар
“пиво з Кули”, тобто благословення (dergflaith “червоний ель / влада”),
так як його отримав від дочки короля Конана з Кули чарівної Медб (валл.
meddw “напій”, англ. mead “мед”) Летдерг (“Напівчервоної”) її чоловік —
верховний король Конхобар (пор.з бритським мотивом Гвіневери і короля
Артура).

У грецькій традиції іменем Деметри виголошували і укладали договори, а
урядовці та судді приносили присягу Деметрі, в якій обіцяли
дотримуватися писаних законів і традицій. Вона благословляє своїх
обраних напоєм кікеоном, а її культ поширює по світові перший посвячений
– “міст” Тріптолем (“Тричі воїн”). Останній зображався на фантастичному
троні з крилатими колесами і в обрамленні змії та супроводі Силена з
глеком вина. Павсаній (ІІ ст. н.е.) повідомляє, що, за свідченням
фракійців, саме гіпербореєць Абаріс, друг Піфагора, побудував у Спарті
храм дочки Деметри — Діви спасіння (Кори Персефони).

В сенсі дотичності дарительки сили (соми) як благодаті Шрі-Лакші-Апали
до буйного кшатрійського бога Індри можлива інтерпретація, за якою даний
сюжет відзеркалив “праіндоарійську” релігійну реформацію, а саме: опертя
на військовий стан з його таємними чоловічими союзами впротивагу
жрецькому станові з його ідеологією про Золотий вік та утвердження влади
мудрого сакрального володаря, що, зрештою, на думку В. Матвеєва,
відобразилося в непримириме протистояння двох класів божеств колись
єдиного “праіндоіранського” пантеону – девів та асурів (богів та
титанів).

Так, дійсно, слід погодитися з В. Матвєєвим, що самі воїни, прихильники
культу девів та громовержця, не могли створити цілісного релігійного
вчення і що його зробили шамани та містики з їх культом галюциногенів
(соми, хаоми) та екстатичних, терапевтичних практик. Проте слід брати до
уваги жорстку традиціоналістичність праарійської спільності, за якою
причетними до девіантних (містичних) практик могли бути тільки ті
представники верств суспільства, за якими таке право визнавалося з
причини надзвичайної актуальності їх практичної діяльності (ковалі,
гончарі, колісничі, знахарі тощо). Саме шаманство в силу своєї
претензії на “абсолютну” девіантність як окремий соціальний інститут не
могло існувати також і в сенсі жорсткої диференціації за тричленною
функцією (за Ж. Дюмезілем): на жрецтво-брахманів, воїнів-кшатріїв
(головним чином, воїнів-охоронців та мисливців) та вайшів (землеробів,
скотарів, ремісників). Проте духовність шаманів могла бути як привнесена
“зовнішнім пролетаріатом” (в сенсі термінології А.Дж. Тойнбі), тобто з
іншоетнічного середовища, так і легітимізована в наявній
традиціоналістській структурі. Останнє відбулося включенням шаманізму у
військову верству (ототожнення битви і оргіастичності, створення
ініціальних таємних чоловічих союзів, культ воїна-“перевертня”). Але не
вірним є твердженням В. Матвєєва, що в силу цього синтезу постав культ
громовержців (Зевса, Перуна, Юпітера, Тараніса, Індри). Більшість версій
міфу власне свідчить про “приборкання” даного антижрецького культу
воїнів-марутів практикуючими шаманізм. А оскільки останні виступають в
жіночій іпостасі, то й не дивно, що це представниці іншоетнічної
традиції (сусідньої праарійцям), як правило, завойовані
героями-переможцями (можливо, про це свідчить і загибель Геракла від
подарованої Деянірою сорочки, насиченою отруйною кров’ю вбитого
кентавра). Романтики від історії та психоаналізу вважають, що,
можливо, нещасні, позбавлені рідних та близьких, коханих та вогнищ
предків, навмисне спровокували повстання своїх нових чоловіків проти
усталених устоїв суспільності і цим відомстили загарбникам (а вже потім,
начебто, почали відчувати фрейдиський комплекс вини перед “батьками”,
внаслідок чого і виникла релігія)?

Богом, який радо приймає в себе асурів (в противагу винищувачам асурів
Індрі та Вішну-Нараяні; іноді називається один персонаж — Індра-Вішну) є
Варуна (його грецький аналог – Уран; С. Наливайко зазначає: “…Варуна —
це ніч», — мовить один давній текст. Це дозволяє припустити зв’язок
імені Варуна з українським словом «вороний». Це тоді коли в самому імені
Варуна компонент Вар- є водночас і «вода», і «бик». На означення Дніпра
є кілька давніх назв із таким компонентом: Вар, Варом, Варух”). Також їм
сприяє богиня Лакшмі, дочка мудреця Васудеви, яка умовила Вішну залишити
за асурами у володіння Паталу. Вона ж звільняє з потойбіччя царя асурів
Балі, сина Вірочани, раз в рік у день Діпалі, що нагадує людям про те,
що в часі володарювання у всесвіті Балі (“баліраджа”) був період щастя і
достатку (Кріта-юга). В цей день Діпалі сонце входить у сузір’я Терезів
– Тула, Toola (епітет Теламон — “зважуючий; пов’язуючий” носить титан
Атлант ; пор. з тим, що архангел Михаїл зображався з мечем у одній руці
і терезами-вагами — в другій; традиціоналісти люблять цитувати вірш Р.М.
Рільке про те, що «терези передані з рук торговця в руки Ангела»,
вважаючи, що мова йде про втрату пріоритету цивілізації консюмеризму;
тут також хочеться навести паралель з титаном Прометеєм, якому орел
довбе печінку — остання на давньо-єврейській визначалася словом caved,
що також означає «тягар, вага, багатство, могутність»; наведені факти
відсилають до загиблої цивілізації Атлантида та до полярної землі
блаженних Туле, пов’язаної з Гіпербореєю переказів про Аполлона та
Гіперботіконом Вольфрама фон Ешенбаха). Свято тотожне кельтському святу
пастуших вогнів (дим окурює, і цим мовби благословляє від імені предків,
худобу) Бельтайну (Кетшамайн), коли потойбічний світ вступає в контакт з
людством через певні знамення, як-от битва драконів в легенді про Ллуда
і Ллевеліс, або ж через з’явлення героєві Пуйлові богині Ріаннон.
Щоправда, воно святкувалося 1 травня. Але цілком вірогідно, що Бельтайн
відкривав пастуший цикл року (вихід на літні пасовиська), в той час як
індуси зберегли свято повернення стад з літніх пасовиськ, з яким
співпадає кельтське свято Самайн, присвячене союзу бога-войовника Дагди
з богинею верховної влади Морріган (Боанни). Також в аттичному календарі
Аполлону-Пастуху (Hom., Il. II:763-767; XXІ:448-499; Hymn.II:47-54;
Apoll.Rhod. IV:1218; Paus. VII,20,3-5; Macrob. Sat. I,17,45) були
присвячені Піанепсії – пов’язані з плюдючістю та родючістю, зі збором
осіннього урожаю і взагалі з боротьбою проти стихійних сил природи.
Аполлону присвячувалися Таргелії як свято збору літнього урожаю.

Присвячений Бельтайн богові Белену, богові джерел, лікування та
пророцтв. Власне Р. Генон підмітив, що кельтський Белен з оленячими
рогами (римляни називали його по-латині Цернунн “Рогатий”, але пор. з
латин. cernis — «ти бачиш») та гіперборейський Аполлон Рогатий тотожні
і відсилають до рогатого бога Сатурна-Кроноса, в часі володарювання
якого панував Золотий вік (рід). Александр Македонський, згідно із
сірійською легендою (записана в VI ст.) у розмові з божеством зазначає:
“Я знаю, що ти виростив у мене на голові два роги, щоб я міг зруйнувати
ними царства світу”. У “Корані” він згадується під іменем “Зу-л-Карнайн”
— “Дворогий” (18:82). Цей же титул, за аль-Масуді (ІІ:242—249) зрідка
застосовувався до правовірного халіфа Алі, зятя пророка ісламу.

Також можливо, що “рогатість” героя свідчить про приналежність його до
т.зв. “бродячого сюжету” про виховання ланню великого засновника
держави, тобто отримання своєрідного благословення-ініціації від богів,
присутнього у розповідях про дитинство Кіра (Just., I,4,10; XLIV,4,12),
Гіерона (Just., ХХІІ,4,6), Габіда, царя Тартесса (Just., ХLIV,4,2,8-11),
Ромула та Рема (Just., XLIV,4) тощо.

Цікавою також в даному контексті є буддійська інтерпретація
(“Махаваста”) арійського сожету про “сина лані”: лань випадково
проковтнула сечу з сіменем ріші Кашьяпи, завагітніла і народила
хлопчика, котрого вигодувала своїм молоком. Хлопчика назвали Екашрінга
(“Однорогий”; пор. Шрінгін — «Рогатий»). Він, вихований аскетом, проте
одружується на царівні Наліні і стає “володарем землі” та батьком
шістнадцяти близнюків. З часом він передає владу старшому синові, а сам
йде у аскетичний ашрам. Аналогічний переказ існує в тібетському
“Канджурі”, за яким юнак народжується від ріші та газелі, виховується
аскетом, потім стає мужем царівни Шанті, але розчаровується в тому, що
втрачає буддиські “видіння” і повертається до аскези. Існують аналогічні
індуїстські перекази. В “Рамяні” (І, 9-11) та “Махабхараті” (ІІІ.
110-113) внук Каш’япи аскет Ріш’яшрінга (“Ланерогий”) спокушений
царівною Шантою, стає володарем Анги, а Індра благословляє його
спустошену землю (пор. з країною Саррас у епосі про Грааль) могутнім
дощем. Народжується ж Ріш’ярінга від того, що син Каш’япи Вібхандака,
коли побачив апсару-“водяну німфу” Урваші, випускає сім’я, котре
проковтує лань (згідно з одним з тлумачень, болгарський писемно
зафіксований варіант імені Аттіли Авітохол означає «син сарни»).

Як на нас, то дивує, що досі цей мотив не співставили із сюжетом з
епосу про нартів іраномовних осетин Кавказу, за якою пастух (або сам бог
Уастирджи—“Святий Георгій”), побачивши красуню Сатаней, випускає сім’я і
цим запліднює камінь. З каменю народжується сонцеголовий герой Сослан (у
адигів — Сосруко, у абхазів — Сасриква). Давньо-індійський герой Агастья
народився від сімені богів Мітри та Варуни, які побачили діву Рамбху.
Агастья приборкав гору Віндх’я (яка вшанувала його поклоном), де жили
хайхаї Картавір’ї.

Також чеченський дослідник Дені Баксан наводить аналогічні паралелі у
далеко віддалених традиціях, що, без сумніву, свідчить про якийсь
первинний світоглядний (і типологічний, а не обов’язково генетично
споріднений) архетип. А саме, у міфах західноіндонезійських мінагаситів
сонячний бог Тоара Лумімуут народжується із каменю в пустельній землі. У
міфах мікронезійців з островів Гілберта бог На-Реау народжується з
каменю, а меланезійський бог-деміург Ндангеї теж народжується з каменю.
А на островах Нові Гібриди інший меланезійський бог-герой Тагаро,
даритель вогню, народився із тріснутого каменю. Тут хочеться також
згадати давньо-єгипетське божество Бену, який у вигляді чаплі народився
з каменя-обеліска «Бенбен» («бен» — «виникати») у водяному хаосі. Він
одночасно є душею («ба») сонячного бога Ра, а потім — Осіріса. Греки
називали його феніксом.

Аналогічно з каменю або гори народжується бог Мітра (свято — 1 жовтня,
день Міхр місяця Міхр); з соляного кам’яного стовпа, який облизала
першостворена корова Аудумла, народився родоначальник германських богів
Бурі. У хурритській міфології горою-породілею стає гора Вашітта, за якою
спостерігає бог Кумарбі. В сенсі того, що, за іншим міфом, Кумарбі
намагається зїсти свого новонародженого сина Бога Грози (хетт. Пірва,
хатт. Тару, хуррит. Тешуб, аттич. Тезей; слов. Перун, балт. Перкунас
виявляють зв’язок з іменем гори, пор. гот. fairguni «гора», хетт.
peruna- «скеля»), можна допустити, що гора народжує саме останнього,
якому присвячували камені-кункунуцці, тобто базальти, а також, не дивно,
що Кумарбі знову зі сліпою Скелею народжує вже ворога Бога Грози
Уллікуммі (пор. з олімпійським сожетом про врятування немовлям Зевса і
підміну його каменем; у новохеттській літературі образ “камінь в основі
храму” стосується жриць).

Як у героя Сослана через розмову з жінкою вивідується таємниця його
смерті (пор. з тим, як через підступ жінки вивідується в руських казках
про смерть Кощея!), так за допомогою діви, згідно із середньовічними
легендами, можна приборкати Єдинорога.

Узбецько-таджицький дастан “Гуль і Санубар” засвідчив скіфо-сакської
генези переказ про зачарованого в сарну царевича Санубара (“Стрункий, як
сосна”), сина царя Хуршіда (“Сонце”), якого визволити від чар змогла
тільки красуня Мехрангіз (“Пробуджуюча любов”), яка допомагає юнакові
вбити чарівника. Герой вирушає на північ у Шабістан (“Країну ночі”) у
пошуках царівни-пері Гуль, дочки царя Фаррухзада. У північну країну,
відстань до якої у 40 років, героя переносить птах Симург за 40 днів і
40 ночей. Після тривалих розкошів закохані переносяться на батьківщину
Санубара і по дорозі беруть із собою красуню Мехрангіз. Як вже
зазначалося, даний сюжет тотожний з ведичним (РВ Х, 95; Шат.-бр. ХІ,
5,1) і пуранічним міфом про першого царя Місячної династії Пурураваса,
якому птахи-гандхарви допомагають здобути діву-апсару Урваші. Також у
іншому узбецькому дастані — “Молодість Горогли” — розповідається, як
герой за допомогою чарівного коня Гирата знаходить діву-пері Юнус, яка
спить 40 днів і 40 ночей. Після весілля велетень-дев Самандр переносить
закоханих і золотий палац на батьківщину героя — в Чамбіл, де царя
благословляють святі.

Ясаманов Н.А. Популярная палеогеография. — М.: Недра, 1985. — С. 130.

Мизун Ю.В., Мизун Ю.Г. Тайны планеты Земля. — М.: Вече, 2002. — С. 83.

Гуцуляк О. Атлантида: Війна традицій //
http://www.mesogaia.il.if.ua/atlant.htm

Зинько Ф. По следам Колумба // На суше и на море, 1990: Повести.
Рассказы. Очерки. Статьи / Сост. Б.Т. Воробьев и др. — М.: Мысль, 1991.
— С. 450.

Шібальба — засновник культу Обсидіанового каменю, оракула, «красивий
Творець», в той час як у епосі майя-кіче «Пополь-Вух» він — божество
потойбіччя, ворог братів-близнюків, культурних героїв.

Дёмин В. Гиперборея — шаг из прошлого в будущее.

Star the Semildanah: Experience of northern sacral geography / Ed. by
M.—E. Le Kler. — L.: Torch, 1997. — P. 19 — 23.

Новгородов Н. В поисках царства Правды // Наука и религия. — М.. 2004.
— № 2. — С. 9—11.

Митев И. Мы, Болг—Арии // http://www.inglia.ru/bolg-arii.htm

Прокопий из Кесарии. Война с готами / Пер. с греч. Вступ.ст. З.В.
Удальцовой. — М.: Изд—во АН СССР, 1950. — С. 209—213.

Лаврів П. Історія південно-східної України. — Львів: МП «Слово», 1992.
— С. 15.

Будимир М. Protoslavica // Славянская филология: Сб.стт. — М.: Изд—во
АН СССР, 1958. — Т.ІІ. — С.114.

Будимир М. Protoslavica // Славянская филология: Сб.стт. — М.: Изд—во
АН СССР, 1958. — Т.ІІ. — С.131—133.

Мутти К. Страна Лестригонов / Пер. с итал. //
http://www.mesogaia.il.if.ua/mutti-lestrigon.htm

Афанасьев А. Происхождение мифа. Статьи по фольклору, этнографии и
мифологии. — М.: Индрик, 1996. — С. 24.

Мельникова Е.А. Скандинавские рунические надписи: Тексты, перевод,
комментарий. — М.: Наука, 1977. — С. 53, 205 — 206.

Пидопличко И.Г., Макеев П.С. О климатах и ландшафтах прошлого: Вып. 2.
/ Отв.ред. А.П. Маркевич. — К.: Изд-во АН УССР, 1955. — С.45, 55, 72,
86, 96, 116, 134 — 140.

Гумилев Л.Н. Конец и вновь начало: Популярные лекции по народоведению.
— М.: Айрис—пресс, 2003. — С.18-19.

Портенко Л.А., Тихомиров Б.А., Попов А.И. Первые результаты раскопок
таймырского мамонта и изучение условий его залегания // Зоол.журнал. —
1951. — Т.ХХХ, вып. 1. — С.14-15; Цит.за: Пидопличко И.Г., Макеев П.С. О
климатах и ландшафтах прошлого: Вып. 2. / Отв.ред. А.П. Маркевич. — К.:
Изд—во АН УССР, 1955. — С.89—90.

Долгопольский А.Б. Гипотеза древнейшего родства языковых семей Северной
Евразии с вероятностной точки зрения // Вопросы языкознания. — М.. 1964.
— № 2. — С. 53 — 63.

Луценко Н. А. Жизнь на севере в отражении языковых явлений //
Филологические исследования: Сб. науч. работ — Донецк: Юго—Восток ЛТД,
2004. — С.234—250.

Новгородов Н. Сибирский Грааль //
http://hyperbor.narod.ru/www/graal.htm

Утенков Д. Записки тунгусофила // Чудеса и приключения. — 1998. — № 9.
— С.50—52.

Гладилін В.М. До питання про час і шляхи первісного заселення людиною
території України // Український історичний журнал. — К., 1969. — № 10.
— С. 101—109.

Як вважає Г. Ловмянський, йдучи за Т. Лер-Сплавінським, представники
«лапоноїдної» («ляпоноїдної») раси, т.зв. «староєвропейські народи»,
були безпосередніми попередниками слов’ян на території Європи. Від них
прибульці перейняли топоніми та назви річок безпосередньо ще в часі
існування балто-слов’янської єдності, і що в результаті асиміляції
місцевого «ляпонського» населення прийшлими індоєвропейцями сформувалися
германці та балто-слов’яни (див.: Lowmianski H. Poczatki Polski. — 1963.
— T. 1; Lehr-Splawinski T. O pochodzeniu i praojczyznie slowian. —
Poznan, 1946).

История открытия и исследования советской Азии / Науч.ред. Э.М.
Мурзаева. — М.: Мысль. 1969. — С. 205—206, 207, 215, 216.

Смирнов А.П. К вопросу о происхождении татар Поволжья // Сов.
этнография. — 1946. — 3 №. — С. 38.

Лоскутов Ю. Рубежи полярной прародины // Наука и религия. — М., 2004. —
№ 2. — С. 63—64.

Новгородов Н. Сибирский Грааль //
http://hyperbor.narod.ru/www/graal.htm

Долгих Б.О. Очерки по этнической истории ненцев и энцев. — М.: Наука,
1970. — С. 59.

Мурзаев Э.М. Очерки топонимики. — М.: Мысль, 1974. — С. 116—119.

http://www.continuitas.com

Трофимова Т.А. Этногенез татар Поволжья в свете данных антропологии. —
М.—Л., 1949. — С.247; Еремеев Д.Е. Этногенез турок (происхождение и
основные этапы этнической истории). — М.: Наука, Гл.ред.восточ.лит.,
1971. — С.22-23.

Hommel F. Ethnologie und Geographie des alten Orients. — Munchen, 1926.
— S.21; Kosay H.Z. Bask dili ile Turkce arasindaki munasebetlere dair
yeni deliller // Belleten. — 1959. — XXIII, N 92; Kosay H.Z. Dil
mukayeselere gore Basklarla Turklerin temaslari, goc yollari ve zamani
hakkinda // Belleten. — 1957. — XXI, N 84.

Залізняк Л. Полісся в системі культурно-історичних регіонів України (за
даними археології) // Полісся: Мова, культура, історія: Матеріали
міжнародної конференції. — Київ: Асоціація етнологів, 1996. — С.183.

Залізняк Л.Л. Культурно-історичні провінції території України у
первісну добу // Археологія. — 2006. — №3. — С.7, 9.

Джадан И. Сумерки богинь: Антропологические основы ксенофобии
(рукопись, 2004).

Залізняк Л.Л. Культурно-історичні провінції території України у
первісну добу // Археологія. — 2006. — №3. — С.6.

Генон Р. Місце атлантичної традиції в Манвантарі / З фр. // Головерса
О.—М. Культура правих: Есеї та переклади. – Ів.—Франківськ: Мезогея,
2003. – С.122.

Евола Ю. Олімпійський цикл / З італ. // Головерса О.—М. Культура
правих: Есеї та переклади. – Ів.—Франківськ: Мезогея, 2003. – С.133.

Генон Р. Атлантида і Гіперборея: Відповідь панові Ле Курею //
http://www.mesogaia.il.if.ua/guenon.htm

Шюре Э. Великие посвященные. — М.: СП «Книга-Принтшоп», 1990. — С. 31.

Артюх В. Культова пам’ятка епохи енеоліту на Буковині // Історія
релігій в Україні: Науковий щорічник. — Львів: Логос, 2006. — Кн. 1. —
С.3-7.

Богдан С.З. Причины затопления городов Северного Причерноморья //
Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. —
2002. — Серія: Історія, № 63-64. — С. 146—147; Барашков А. Гибель
Атлантиды: всемирный потоп … в Черном море? // Наука и религия. — 1991.
— № 11. — С.32-34; № 12. — С.59-60..

Каганець І. Згадай себе! // Перехід—IV. — К., 2003. — №11. — С. 6—8;
див. також: Кметь М., Губко О. «Звали цих людей лелеками…»: Українці
та світові цивілізації: Трипільська культура // Україна. — К., 1993. — №
20. — С. 4-6; Мойсеєнко В. Трипільці — засновники Шумеру? // Україна. —
К., 2002. — № 9. — С. 48-49.

Балушок В. Проблема трипільського спадку в Україні і питання
індоєвропейської прабатьківщини // Народна творчість та етнографія. —
2005. — №3. — С.10.

Балушок В. Проблема трипільського спадку в Україні і питання
індоєвропейської прабатьківщини // Народна творчість та етнографія. —
2005. — №3. — С.15.

Трубачёв О.Н. Языкознание и история // Л.А. Булаховский и современное
языкознание: Сб.науч.тр. — К.: Наук.думка, 1987. — С. 122.

Каганець І. Земля вепра //Перехід—IV. — К., 2003. — №11. — С. 51, 53.

ИванниковА. Таинство навруз и этноним «русские» // Евразийское
обозрение. — № 6.

Иванов В.В., Топоров В.Н. Этимологическое исследование семантически
ограниченных групп лексики в связи с проблемой реконструкции
праславянских текстов // Славянское языкознание: VII Мждународный съезд
славистов: Доклады советской делегации. — М.: наука, 1973. — С. 163.

Каганець І. Відлуння третього пришестя // Перехід-IV — К., 2003. — №
11. — С. 68-70.

Евола Ю. Олімпійський цикл / З італ. // Головерса О.-М. Культура
правих: Есеї та переклади. – Ів.-Франківськ: Мезогея, 2003. – С.133.

Лукач Й. Пути богов: К типологии религий, предшествовавших христианству
/ Перев. с венг. – М.: Политиздат, 1984. – С.162.

Дандамаев М.А., Луконин В.Г. Культура и экономика древнего Ирана. – М.,
1980. – С.263, 288; Metzger H., Laroshe E., Dupont—Sommer A. La Stele
Trilingue Recemment Decouvert au Leton de Xanthas // Academie des
Inscriptions et Belles-Lettres. Comptes rendus (CRAI). – 1974. –
P.82—149; Mellink M.J. Archaeology in Asia Minor // American Journal of
Archaeology. – 1974. – Vol.78. – P.106—120.

Наливайко С. Трипілля та Халеп’я: Дивовижні паралелі //
http://ideya.uazone.net/paraleli.html

Сузнель А. де Символіка людського тіла / З франц. — К.: Знання-Пресс,
2003. — С. 385.

Серрано М. Воскрешение Героя / Пер. исп. //
http://www.mesogaia-sarmatia.narod.ru/serrano-hero.htm

Серрано М. Воскрешение Героя / Пер. исп. //
http://www.mesogaia-sarmatia.narod.ru/serrano-hero.htm

Кошеленко Г.А. Ранние этапы развития культа Мифры // Древний Восток и
античный мир: Сб.стт., посвящ. проф. Вс.И. Авдиеву. — М.: Изд—во МГУ,
1972. — С.82.

Томенчук Б. [Рец.на:] А.Кифишин. Древнее святилище Каменная Могила.
Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ — ІІІ тысячелетий до н.э.
—Т.1. — К.: Аратта, 2001. — 872 с. // Галичина: Науковий і
культурно-просвітній краєзнавчий часопис. — Ів.-Фр., 2002. — № 8. —
С.218-220.

Наливайко С. Трипілля та Халеп’я: Дивовижні паралелі //
http://ideya.uazone.net/paraleli.html

Мелетинский Е.М. Поэтика мифа / 2-е изд., стереотип. – М.: ИФ
«Восточная литература» РАН; Школа «Языки русской культуры», 1995. –
С.271 – 272.

Щербаков В.И. Асгард и ваны // Дорогами тысячелетий: Книга третья:
Сб.ист.ст. и очерков / Под общ.ред. А.Ф. Смирнова. – М.: Мол.гвардия,
1989. – С.84 – 86.

Дьяконов И.М. История Мидии: От древнейших времен до конца IУ века до
н.э. – М. – Л.: Изд-во АН СССР, 1956. – С. 345; Грантовский Э.А.
Сагаратии и ХІV округ государства Ахеменидов по списку Геродота (ІІІ,
93) // Краткие сообщения Института народов Азии. – М., 1962. — № 46. –
С.227.

Соколова З.П. К вопросу о формировании этнографических и
территориальных групп у обских угров // Этногенез и этническая история
народов Севера. — М., 1975. — С. 190, прим. 18; Соколова З.П. К
происхождению современных манси // Сов. этнография. — 1979. — № 6. — С.
46.

Долгих Б.О. Очерки по этнической истории ненцев и энцев. — М.: Наука,
1970. — С. 230—233.

Наливайко С. Трипілля та Халеп’я: Дивовижні паралелі //
http://ideya.uazone.net/paraleli.html

Дьяконов И.М. Этнос и социальное деление Ассирии // Сов.
востоковедение. — М., 1958. — № 6. — С. 43; див. також: Липин Л.А. Из
истории социальных отношений в Ассирии // Палестинский сборник. — 1958.
— № 3 (66). — С. 41.

Дьяконов И.М. Этнос и социальное деление Ассирии // Сов.
востоковедение. — М., 1958. — № 6. — С. 45.

Накратко за тенгрианската религия и митология // http://www.tangra.org

Пьянков И.В. Борьба Кира II с Астиагом по данным античных авторов //
Вестник древней истории. — М., 1971. — № 3. — С.34-35.

Наливайко С. Трипілля та Халеп’я: Дивовижні паралелі //
http://ideya.uazone.net/paraleli.html

Матвеев В.В. Асуры и девы: Основной конфликт индоарийской мифологии //
Восток. – М., 2003. — №4. – С.19.

Матвеев В.В. Асуры и девы: Основной конфликт индоарийской мифологии //
Восток. – М., 2003. — №4. – С.19.

Лозко Г. Арійська суперетнічна спільнота // Лозко Г. Етнологія України.
— К.:, 2001. — С. 116-122.

Даниленко В. Зустріч з первісними шаманами // Людина і світ. — К.,
1978. — №11. — С.49—50; Касавин И.Т. Шаман и его практика // Природп. —
М., 1988. — № 11. — С. 78—85.

Frye R.N. Georges Dumezil and the translators of the Avesta // Numen. —
1960. — Vol. VII, fasc. 2—3. — P. 161-171.

Матвеев В.В. Асуры и девы: Основной конфликт индоарийской мифологии //
Восток. – М., 2003. — №4. – С.19.

Наливайко С. Трипілля та Халеп’я: Дивовижні паралелі //
http://ideya.uazone.net/paraleli.html

Словник античної міфології / 2-е вид. Укл. І.Я. Козовик, О.Д.
Пономарів. Автор вступ.ст. та відп.ред. А.О. Білецький. – К.:
Наук.думка, 1989. – С.190.

Сузнель А. де Символіка людського тіла / З франц. — К.: Знання-Пресс,
2003. — С. 309.

Пенник Н., Джонс П. История языческой Европы / Пер. с англ. – СПб.: ИГ
«Евразия», 2000. – С.168—169.

Романовская М. Рогатое божество кельтов // Наука и религия. — М., 1982.
— № 7. — С. 40.

Генон Р. Символы священной науки. – М., 1997. – С.216.

Бертельс Е.Э. Роман об Александре и его главные версии на Востоке. —
М.—Л.: Изд—во АН СССР, 1948. — С. 14-15.

Шохин В.К. Древняя Индия в культуре Руси (XI — середина XV в.):
Источниковедческие проблемы. — М.: Наука, Гл.ред.вост.лит., 1988. —
С.116-121; Васильков Я.В. Земледельческий миф в древнеиндийском эпосе
(Сказание о Ришьяшринге) // Литература и культура древней и
средневековой Индии. — М., 1979. — С.119-120.

Митев И. Мы, Болг—Арии // http://www.inglia.ru/bolg-arii.htm

Луна, упавшая с неба: Древняя литература Малой Азии / Перев. с
древнемалоаз.языков, вступ. ст. и коммент. Вяч.Вс. Иванова. — М.:
Художественная литература. 1977. — С.156-157.

Луна, упавшая с неба: Древняя литература Малой Азии / Перев. с
древнемалоаз.языков, вступ. ст. и коммент. Вяч.Вс. Иванова. — М.:
Художественная литература. 1977. — С.283-284.

Луна, упавшая с неба: Древняя литература Малой Азии / Перев. с
древнемалоаз.языков, вступ. ст. и коммент. Вяч.Вс. Иванова. — М.:
Художественная литература. 1977. — С.285-286.

Луна, упавшая с неба: Древняя литература Малой Азии / Перев. с
древнемалоаз.языков, вступ. ст. и коммент. Вяч.Вс. Иванова. — М.:
Художественная литература. 1977. — С.204.

Кор—оглы Х. Узбекская литература / 2-е изд., перераб. и дополн. — М.:
Высш.шк., 1976. — С. 20—21.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *