.

Християнство, розкол християнства, католицизм, сучасне католицтво (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2797 5978
Скачать документ

реферат

«Релігієзнавство»

Християнство, розкол християнства, католицизм, сучасне католицтво

П Л А Н

ХРИСТИЯНСТВО……………………………………………………
………………………………….. стр. 3

РОЗКОЛ
ХРИСТИЯНСТВА……………………………………………………
…………………..стр. 6

КАТОЛИЦИЗМ……………………………………………………..
…………………………………….стр. 7

Сучасне
католицтво……………………………………………………..
…………………стр. 12

ЛІТЕРАТУРА……………………………………………………..
………………………………………..стр. 13

Християнство

Християнство є найбільш значною світовою релігією нашого
часу, в якій розрізняють три головні напрями: православ’я, католицизм та
протестантизм, а також численні більш дрібні різновиди. Головним
об’єктом шанування християн є Ісус Христос, якого більшість
християнських релігій вважає водночас і Богом, і людиною, а дехто —
тільки Богом або тільки божественним посланцем. Усі християни вірять або
тільки думають, що праведних після смерті чекає винагорода у вигляді
вічного блаженства в раю, а грішників — покарання, яке вони уявляють
собі по-різному.

Християнство виникло у другій половині 1 ст. в одному із
східних районів Римської імперії — Палестині. Головною соціальною
причиною виникнення християнства було безсилля пригноблених у боротьбі з
гнобителями. Пригноблені неодноразово підіймалися на боротьбу за своє
визволення. Проте усі повстання неминуче зазнавали поразки. Жорстокі
розправи з повстанцями посилювали настрої загальної апатії, відчаю та
безнадії, а щоб продовжувати жити в таких умовах треба було мати якусь
перспективу в житті. Та частина рабів і пригноблених, котра відмовилася
від боротьби, знайшла розраду в релігії.

У формуванні конкретних особливостей нової релігії
відіграв і свою роль також цілий ряд інших соціальних обставин.
Існування імперської влади сприяло виробленню уявлення про єдиного Бога
на небі. Посилення економічного, політичного та ідейного спілкування між
народами (як наслідок утворення Римської імперії) породило в свідомості
людей уявлення про наднаціонального Бога, який обіцяв спасіння усім
людям незалежно від їхньої національності. Розклад рабовласницького
суспільного ладу вимагав від можновладців ідеологічних засобів впливу на
маси і привів їх у зв’язку з цим до підтримки християнської релігії.

Античне християнство мало свої ідейні джерела, головними з
яких були іудаїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки,
ідеологія кумранської общини, релігії східних народів Римської імперії.

Християнство виникло як відгалуження іудаїзму, у якого
воно спадкувало, насамперед, визнання Старого завіту (в іудеїв він
називається Танах) — найдавнішої частини Біблії. Із Старого завіту було
взято багато сюжетів та образів для створення «бібліографії» нового Бога
Ісуса Христа. Навіть найважливіша частина терміна «месія» (буквально
«помазаник», у перекладі — посланець божий, рятівник людей). З іудаїзму
християнство перенесло в свій ідейний арсенал вчення про єдиного Бога,
пришестя месії, створення світу за шість днів, про кінець світу.

Великий вплив на християнство мали ідеї Філона та Сенеки.
Александрійський філософ Філон висунув ідеї про природжену гріховність
людини, про необхідність урятування душі за допомогою аскетизму та
страждання. Ним було розроблене вчення про Логос, яке розвиває погляди
іудейської релігії на месію. Філон учив, що месія має ім’я Логос (у
перекладі з грецької — слово), що месія сам є Богом. Слідом за Філоном
християни дали ім’я і своєму месії і також визнали його Богом. Прийняли
вони й ідеї Філона про природжену гріховність людей, аскетизм та
страждання як шлях урятування душі. У римлянина Сенеки християни
запозичили етичні ідеї про рівність людей перед Богом, урятування душі
як мету життя, презирство до земного життя, про любов до ворогів,
покірність долі.

Кумранською общиною називають іудейську релігійну секту,
одним з районів діяльності якої було стародавнє місто Кумран. Кумраніти
по-своєму розвивали вчення

про месію. Зокрема, вони вважали, що месія за своєю природою є людиною,
що його перше пришестя, під час якого він постраждав за людей, вже
відбулося і що тепер треба чекати другого пришестя, з яким пов’язаний
кінець світу. Ці ідеї були підхоплені християнськими проповідниками.

Багатий матеріал для творців християнської ідеології
дали культи східних богів: Осіріса (Єгипет), Митри (Персія), Адоніса
(Фінікія), Аттіса (Фрігія), Будди (Індія) та ін. У перші два століття
нашої ери вплив різних східних релігій на широкі верстви населення
Римської імперії був дуже великий. Ретельно аналізуючи міфи про східних
богів, ми знаходимо разючий збіг подій, про які йдеться у них, з
подіями, викладеними у міфі про Христа (переслідування немовляти злим
царем, чудеса зцілення хворих та воскресіння мертвих, смерть і
воскресіння Бога та ін.). Оскільки міфи про східних богів виникли значно
раніше, ніж християнство, очевидно, що вони були одним з найважливіших
джерел біографії Христа.

Античне християнство у своєму розвитку пройшло три головні
періоди: первісне християнство (від середини 1 ст. до середини II ст,),
раннє християнство (від середини II ст. до початку IV ст.) та пізнє
християнство ( від початку IV ст. до кінця V ст.). І

Общини первісного християнства складалися з бідних
елементів, тому вони були релігією пригноблених. Церкви не було — вона
тільки формувалася. У період раннього християнства в общини дедалі
більше почали вливатися заможні люди, які утворювали всередині общин
особливий соціальний прошарок і поволі захопили керівництво ними.
Християнські общини, які почали називатися парафіями, об’єдналися у
більш значні одиниці — єпископії на чолі з єпископами та митрополії на
чолі з митрополитами. Церква, що виникла, стала на захист існуючих
порядків.

У період пізнього античного християнства рабовласницький
клас у своїй головній масі приєднався до християнської релігії. За
імператора Костянтина (323—337 рр.) християнська релігія перетворилася
на державну, вона користувалася економічною, політичною та ідеологічною
підтримкою держави. Відбувається подальша централізація церкви:
єпископії та митрополії об’єднались у патріархії на чолі з патріархом. У
першій половині IV ст. на території імперії були три патріархії —
римська, александрійська та антіохійська. У кінці IV ст. до них
приєдналася константинопольська, а у V ст. — єрусалимська.

Значною подією в історії християнської церкви був перший
Вселенський собор, тобто з’їзд духівництва, який відбувся у 325 р. у
Нікеї (Мала Азія). Собор був названий Вселенським тому, що на ньому було
представлене вище духовенство усієї імперії. Скликання собору означало
створення єдиної християнської церкви, бо в особі вселенських соборів
духівництво імперії отримало свій вищий керівний центр. Хоча Вселенські
собори скликалися порівняно рідко (з IV по VIII ст. було скликано всього
7), все ж вони відігравали важливу роль: об’єднували зусилля
духовенства, регулювали церковне життя, сприяли виробленню єдиної
ідеології та обрядовості.

На етапі античного християнства сформувалося «святе
письмо» християн — Біблія. Етап античного християнства змінився етапом
феодального християнства (VI—XV ст.), коли відбувся розкол церкви на
православ’я та католицизм. Передумовою розколу був поділ Римської
імперії у кінці IV ст. на Західну з центром у Римі та Східну з центром у
Константинополі і наступне завоювання у кінці V ст. західної імперії
германськими племенами. На території, котра раніше належала Західній
імперії, утворилися численні феодальні держави. Східна імперія як єдина
існувала до кінця XV ст.

Розкол християнства

Головною причиною розколу були особливості
соціально-економічного та соціально-політичного становища церкви на
заході та сході Європи. На заході феодальні відносини розвивалися досить
швидко, існувала політична роздробленість, римський папа (так став
називати себе глава римської патріархії) та його церковне оточення були
політичне самостійними і незалежними. На сході ці феодальні відносини
розвивалися повільно, існувала політична централізація,
константинопольський патріарх та його церковне оточення були політичне
несамостійними, залежними від світських властей. Другою важливою
причиною розколу була боротьба римського папи та константинопольського
патріарха за владу над усією християнською церквою.

Процес розгалуження офіційного християнства був тривалим.
Різниця у соціально-економічному і соціально-політичному становищі
церкви на заході та сході Європи привела до появи відмінностей у
віровченні та обрядовості. Вже в IX ст. відбувалася гостра богословська
полеміка між західним та східним духівництвом, яка закінчилася розривом
відносин між римським папою і константинопольським патріархом. Однак
невдовзі папа та патріарх пішли на примирення. Повторний і вже
остаточний розрив відбувся у 1054 р., коли папа і патріарх взаємно
відлучили один одного від церкви і оголосили анафему. Після цього
римська церква почала називатися католицькою (від грецької «вселенський,
всеохоплюючий»), а константинопольська та александрійська, антиохійська
і єрусалимська, які підтримували її, ортодоксальними.
Православ’я — одне з відгалужень християнства, що дістало оформлення
після розколу церкви в 1054 р. на Східну та Західну. На відміну від
католицизму православ’я не має єдиного церковного центру, що об’єднував
би віруючих у масштабі планети. Історично склалося так, що перші
християнські центри, котрі в майбутньому перебрали контроль над
діяльністю віруючих на значних територіях, формувалися як самостійні
церковні утворення. Згодом, з розпадом Римської імперії, такі центри
визначилися в Александрії, Антіохії, Константинополі та Єрусалимі.
Відцентрові сили, що діяли у Візантії, прискорили ослаблення ,
взаємозалежності між вказаними територіями.

Католицизм

Католицизм є одним із напрямів у християнстві, який виник
внаслідок першого великого розколу в християнстві в 1054 р. Католицизм
поширений переважно в Західній (Франція, Бельгія, Італія, Португалія) та
Східній (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Литва, частково Латвія і
західні області України) Європі, у переважній більшості країн Південної
Америки; його сповідує майже половина віруючих Північної Америки. В
Азії, Африці також є католики, але вплив католицизму тут незначний.

Католицизм має багато спільного з православ’ям і
водночас відрізняється від інших напрямів у християнстві системою
віровчення, культу, своєрідними засобами пристосування до стрімкої зміни
соціальної діяльності і нової релігійної свідомості. Католицизм доповнив
«Символ віри» новими догматами. Католицизму притаманні догмати
християнства, але він має й специфічні риси, особливості, котрих не знає
православна церква. Що це за особливості?

Основним догматом католицької церкви, що відрізняє її від
інших течій у християнстві, є догмат про непогрішимість папи Римського.
Він полягає у тому, що папа Римський, який виступає з амвона з тих чи
інших питань віри і моралі, є непогрішимим. Прийняття цього догмата
папство домагалося протягом сторіч, але добилося тільки в 1870 р., коли
його було прийнято католицьким Вселенським Собором у Ватикані.

Ведучи боротьбу за духовну та світську владу, папи йшли
на численні союзи з королями, користувалися опікою могутніх феодалів,
невпинно примножували свої багатства і посилювали політичний вплив.

Наступний догмат католицизму — це догмат про
«чистилище», прийнятий у 1439 р. на Флорентійському соборі. Вчення про
«чистилище» полягає в тому, що душа людини після смерті потрапляє в
«чистилище» — місце між пеклом і раєм, має змогу очиститися від гріхів і
в подальшому переходити в пекло чи рай. Очищення душ здійснюється шляхом
різноманітних випробувань. Рідні та близькі покійного за допомогою
молитов і внесків на користь церкви можуть полегшити випробування душі,
що перебуває в «чистилищі». Доля душі визначалася, таким чином, не
тільки поведінкою людини в земному житті, а й матеріальними можливостями
близьких покійного. Дуже важливим положенням католицизму є теза про
особливу роль духівництва, що людина не може заслужити Божої милості
самостійно, без допомоги духівництва, яке має значні переваги перед
мирянами і повинно мати надзвичайні права і привілеї. Зокрема,
католицьке віровчення забороняє віруючим читати Біблію, оскільки це є
виключним правом духівництва. Католицизм вважає канонічною лише Біблію,
яка написана латинською мовою, якою не володіє переважна частина
віруючих.

Католицька догматика встановлює необхідність
систематичної сповіді віруючих перед духівництвом. Кожен католик повинен
мати свого духівника і регулярно звітувати йому про свої думки і вчинки;
без систематичної сповіді спасіння неможливе. Завдяки цій вимозі
католицьке духівництво проникає в особисте життя віруючих, кожний крок
яких перебуває під контролем ксьондза або монаха. Систематична сповідь,
таким чином, дозволяє католицькій церкві мати значний вплив на
суспільство, особливо на жінок.

Серед релігійних положень католицької церкви є й таке:
немовби Христос, Богоматір і святі мають таку велику кількість заслуг,
що їх вистачить для забезпечення потойбічного блаженства всьому
існуючому і майбутньому людству. Весь цей запас «добрих» справ Бог надав
у розпорядження католицької церкви; вона за своїм розсудом може виділити
певну частину цих «добрих» справ віруючим для спокутування гріхів і
особистого спасіння, але за це віруючі повинні платити церкві. Продажем
Божественної благодаті «відав» спеціальний трибунал при папі. Там за
гроші можна було отримати індульгенцію — папську грамоту, котра давала
віруючим відпущення гріхів або визначала час, протягом якого можна було
грішити.

Багато своєрідного є і в католицькому культі. Широко
використовуються засоби емоційного впливу на почуття віруючих. Пишність
і урочистість притаманні католицькому культу, богослужіння
супроводжується органною музикою, сольними та хоровими співами.
Богослужіння в католицькому культі ведеться латинською мовою,
незрозумілою більшості віруючих. Надзвичайно велику роль у католицтві
відіграє культ Богородиці, або мадонни. Християнство запозичило цей
культ у більш древніх релігій, де Богородиця шанувалась як Богиня-мати,
Богиня родючості. В християнській релігії Богородиця була перетворена в
міфічну діву Марію, що народила від «святого Духа» дитину Ісуса, сина
Божого. В католицтві шанування Богородиці піднесено до догмата, а її
культ до певної міри навіть відсунув на другий план культ Бога-отця і
самого Христа. Культ Мадонни допомагає католицтву впливати на мільйони
віруючих жінок. Католицька церква навіює жінкам, що в діві Марії вони
мають свою заступницю перед Богом, що Мадонна може допомогти їм у всіх
життєвих труднощах.

На третьому Вселенському Соборі (Ефес, 431 р.) відбулося
визнання Марії Богородицею, а в 1854 р. було прийнято догмат про її
«непорочне зачаття» та тілесне вознесіння на небо.

Значного поширення в католицизмі поряд із вшануванням
Богородиці набуває культ святих, поклоніння реліквіям та мощам. За час
існування католицької церкви було проголошено близько 20 тис. «святих» і
майже 200 тис. «блаженних». Папа Пій XI оголосив за 17 років свого
понтифікату 34 «святих» і 496 «блаженних», а Пій XII проголошував
кожного року в середньому по 5 «святих» і 40 «блаженних».

Католицька ідеологія надзвичайно рухома. Це яскраво
проявилося в рішеннях другого Ватиканського собору, який переглянув
чимало уявлень, що перестали відповідати завданню збереження релігії. На
Соборі внаслідок чотирирічних суперечок прийнято 16 документів, котрі
розкривають суть сучасного католицького модернізму. В Їх числі необхідно
виділити чотири «Конституції»: «Про літургію», «Про церкву», «Про
одкровення» , «Тринадцяту схему», а також дев’ять декретів: про
екуменізм, про пастирський обов’язок єпископів, про східні католицькі
церкви, про чернецтво та ін.

Соборна конституція про літургію дозволяє спрощення
багатьох обрядів і пристосування їх до особливостей місцевих умов.
Зокрема, було дозволено частину меси проводити не латинню, а місцевою
мовою з використанням національної музики. Конституція рекомендує більше
часу відводити проповідям, а богослужіння проводити декілька разів на
день, щоб особи, зайняті на виробництві, могли відвідати їх у зручний
час. Собор виніс рекомендації щодо включення до католицького культу
елементів місцевих релігій, зближення з іншими християнськими церквами,
визнання таїнств і обрядів, здійснених над католиками в інших
християнських конфесіях. Зокрема, визнано дійсним хрещення католиків у
православних храмах, а православних — у католицьких. Навіть католикам
Китаю дозволялося поклонятися Конфуцію, вшановувати за китайським
звичаєм своїх предків тощо.

На відміну від інших напрямів у християнстві, католицизм
має міжнародний центр управління — Ватикан і главу католицької церкви —
папу Римського, що обирається довічно. Ще в 756 р. на невеликій
території сучасної Італії виникла церковна держава — папська область.
Вона проіснувала до 1870 р., коли в процесі об’єднання Італії її було
включено до Італійської держави. Після першої світової війни папство
вступило в союз з існуючим в Італії режимом. Пій XI (1922— 1939) у 1929
р. уклав з урядом Муссоліні Латеранські угоди, згідно з якими
відроджувалася папська держава — Ватикан.

Ватикан — самостійна держава на території Італії,
розташована на Ватиканському горбі, де знаходиться собор святого Павла,
два папських палаци, резиденція папи, і замок «святого ангела»
(церковна тюрма). Глава держави Ватикан обирається з кардиналів — вищих
представників духівництва — на колегії (конклаві) кардиналів. Папа
відмовляється від свого імені і приймає нове. Збори кардиналів
відбуваються в надзвичайних випадках, в основному для виборів нового
папи.

Ієрархія католицької церкви спирається на сувору
централізацію і безумовну підлеглість нижчих церковних органів вищим.
Очолюється католицька ієрархія «Священною колегією кардиналів». Кардинал
— це вища духовна особа після папи. Кардиналів призначає папа.
Постійною установою Ватикану є державний секретаріат. Він відає
дипломатичними відносинами з країнами, з якими Ватикан має стосунки.

Ордени ченців мають особливі статути. Створені для
посилення впливу католицької церкви, вони мають суворо централізовану
структуру. Ордени очолюють «генерали», «генеральні магістри», котрим
підпорядковуються «провінціали» (провінціальні пріори), «магістри», а
останнім — абати і конвентуальні пріори. Над цими особами — генеральний
капітул, тобто зібрання керівників різних рангів, що збирається раз на
кілька років. Ордени підпорядковуються безпосередньо папі Римському .
Одним з перших католицьких орденів є орден бенедиктинців, заснований в
Італії в VI ст. Бенедиктом Нурійським. Особливим впливом орден
користувався в Х—ХІ ст. Сьогодні бенедиктинці існують у ряді країн
Європи і Америки, мають свої школи й університети, періодичні видання. В
XI—XIII ст. з’являється багато чернецьких орденів.

Серед чернецьких орденів важливе місце належить так званим
жебрацьким орденам: францисканському, заснованому у XVIII ст. святим
Франциском; Домініканському. Ордени кармелітів, Августинів повинні
відмовитися від особистого майна і жити на подаяння. Заснований
Франциском Асизьким орден францисканців отримав ряд привілеїв від папи —
право проповіді і звершення таїнств, вільного викладення в
університетах. Орден домініканців, або «братів проповідників»,
заснований у 1215 р. Домініком був покликаний розгорнути боротьбу проти
середньовічної єресі, насамперед проти альбігойців — учасників
єретичного руху XII—XIII ст. у Франції, спрямованого проти панівного
становища католицької церкви в економічному й духовному житті
середньовічного міста.

У 1534 р. виник орден єзуїтів (товариство Ісуса),
заснований Ігнатієм Лойолою (1491—1556) для боротьби з Реформацією, який
є однією з войовничих організацій католицької церкви. Орден здійснював
непримиренну боротьбу проти єресей, переслідував учених, боровся з
вільнодумством, складав індекс заборонених книг, активно сприяв
закріпленню необмеженої папської влади.

Єзуїти крім трьох чернецьких обітниць (безшлюбність,
послух, бідність) дають зарок абсолютної покори папі Римському. Вони
навіть в думках не можуть піддавати сумніву вимоги папи. У статуті
ордену записано, – що, щоб не помилитися в житті, необхідно біле
називати чорним, якщо того вимагає церква. На основі цього положення
орден єзуїтів розробив норми моралі. В їх основі лежать принципи:

1) пробабілізм — кожний вчинок людини можна вважати
моральним, якщо він може бути виправданий посиланням на Священне
писання;

2) право помилки в думці — дає змогу виправдати такі
діяння, що засуджуються (клятвовідступництво, хибна присяга). Тут вже
посиланням на Священне писання виправдатися не можна. Якщо єзуїт у
думці скаже слово «нон» («ні») перед хибною присягою, то він перед Богом
буде чистим;

3) принцип керівного наміру — всякий аморальний вчинок
може бути виправданий, якщо він здійснюється задля високої мети,
інтересів церкви.

Єзуїтський орден відрізняється від інших орденів тим, що
не вимагає від своїх членів жити в монастирях і носити монастирський
одяг. Вони можуть бути таємними членами ордену.

Установи Ватикану включають у себе 9 конгрегацій
(об’єднань);З трибунали й декілька Секретаріатів. Конгрегації —
своєрідні міністерства, які очолюються групою кардиналів (3—4 чол.) і
главою — префектом.

Серед них найважливішими є: 1) конгрегація священної
канцелярії; 2) конгрегація пропаганди віри — веде місіонерську
діяльність головним чином у країнах Азії та Африки. Це найзаможніша
конгрегація, яка отримує дотації від правлячих кіл: бізнесмени-католики,
представники інших релігійних напрямків (наприклад, баптисти) подають
значну матеріальну допомогу.

Сучасне католицтво.

За майже тисячоліття свого існування католицтвом накопичено значний
досвід пристосування своїх інститутів, ідеології та форм діяльності до
соціально-економічних, політичних та культурних умов суспільства, що
змінюються. Католицтво успішно «вписалося» в індустріальне і
постіндустріальне суспільство. Пристосовування церкви до умов зрілого
капіталізму було започатковано папою Львом XIII в енцикліці «Про нові
речі», що була, власне, першою соціальною енциклікою. В ній
сформульовано ставлення католицької церкви до нових реальностей, що
склались в індустріальному суспільстві наприкінці XIX — на початку XX
сторіччя з засудженням класової боротьби, проголошенням приватної
власності та її недоторканості; йшлося також про заступництво церкви
щодо осіб найманої праці тощо.

Нові соціальні реалії, що склалися в середині XX ст.,
відбулися в діяльності папи Іоанна XXIII. Папа виступив за заборону
ядерної зброї, в підтримку спільних дій на захист миру віруючих і
невіруючих. Поза увагою католицької церкви не лишається і сім’я.
Сучасне католицтво — впливова сила в світі. Вивчення його діяльності
конче необхідне для розуміння нашого сьогодення.

У сучасній церкві панує надто великий консерватизм. Церковні
власті Риму, здається, більше схильні до повернення у добрі старі часи,
ніж до реального розуміння ситуації сучасного світу і людства. Ми не
досягли ще синтезу між істинною духовністю і реальною відповідальністю
перед світом, якому загрожує катастрофа. Не будемо, однак, забувати про
те, що церква — це цілий світ, що вона об’єднує сотні мільйонів
віруючих. Для багатьох з них релігійний ідеал продовжує залишатися
найвищою духовною культурною цінністю, і в ньому вони втілюють свої
земні прагнення. На порозі третього тисячоліття серед католиків постійно
зростає прагнення до вироблення найширшої платформи для об’єднання всіх
людей доброї волі на основі загальнолюдських цінностей для врятування і
збагачення духовної культури людства».

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Лубський В.І.

“РЕЛІГІЄЗНАВСТВО” Київ “Вілбор” 1997 р.

2. Каутский К.І.

“ІСТОРІЯ ХРИСТИЯНСТВА” М.1990 р.

PAGE

PAGE 13

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020