Поняття інституту громадянства. Права людини і культура громадянства. Політичне життя суспільства. Демократія (контрольна)

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з політології

на тему:

Поняття інституту громадянства. Права людини і культура громадянства.
Політичне життя суспільства. Демократія

1. Поняття інституту громадянства

Становище індивіда в суспільстві, відображене і закріплене в основному
законі, визначається як конституційний статус особи. Його зміст
насамперед виявляється в інституті громадянства, принципах і власне
конституційних правах і свободах.

Сучасне поняття громадянства історично пов’язане з французькою
революцією XVIII ст. Політико-правова концепція «вільного громадянина»
прислужилася обгрунтуванню ліквідації феодального ладу, розвитку нових
політичних та економічних відносин. Ця концепція заступила категорію
підданства, яка за часів феодалізму позначала васальні відносини
залежності окремого індивіда від держави, персоніфікованої в особі
монарха. В наші дні категорія підданства іноді застосовується в
державно-політичній практиці країн з монархічними формами правління. В
розвинутих країнах за своїм юридичним значенням вона практично не
відрізняється від громадянства і, по суті, лише фіксує відповідну форму
правління.

Громадянство є засобом інституціоналізації принципів взаємовідносин
держави і особи. Стан громадянства створює взаємні права і обов’язки.
Держава поширює свою владу на громадянина як на своїй території, так і
поза її межами, і може вимагати від нього виконання певних дій. Водночас
громадянин може претендувати на захист своїх законних інтересів з боку
держави або на їх захист від протизаконних дій самих державних органів.
Тільки на основі громадянства особа наділяється всією повнотою
конституційних прав і свобод. Зокрема, стан громадянства визначає обсяг
її правоздатності у сфері відносин владарювання.

Найбільш поширеним у зарубіжній юридичній науці є визначення
громадянства як особливого правового зв’язку між особою і державою, що
породжує для них взаємні права і обов’язки. Конституційна теорія і
практика розрізняє дві сторони громадянства — державно-правову і
міжнародно-правову. У сфері міжнародно-правових відносин прийнято
вживати термін «державна належність», який означає, що між особою і
державою існує юридичний зв’язок особливого характеру, але при цьому
особа може і не бути громадянином. Особа, зв’язана державною належністю,
політичне підвладна відповідній державі і має право на
міжнародно-правовий захист з її боку. Але якщо ця особа не є
громадянином, держава не зобов’язана гарантувати їй права і свободи у
повному обсязі.

Поняття державної належності є ширшим за громадянство. Законодавство
може визначати різні рівні такої належності, віднесені до різних
категорій населення. Це, зокрема, має місце у Великобританії щодо
населення її нинішніх і колишніх залежних територій, яке з тих чи інших
причин зберегло відповідний правовий зв’язок. Разом з тим для
повноправних громадян державна належність не створює додаткових прав і
обов’язків. У цьому випадку зміст понять державної належності і
громадянства збігається.

Подібний дуалізм стану громадянства відомий праву розвинутих країн, хоч
у теорії терміни «громадянство» і «державна належність» розрізняють не
завжди. У будь-якому випадку зміст цих термінів пов’язаний з юридичне
встановленими правами й обов’язками, з певним співвідношенням між особою
і державою, яке у конкретних випадках може бути різним. Водночас треба
підкреслити, що для визначення самого сенсу громадянства важливим є не
тільки сполучення прав і обов’язків особи і держави, а й наявність у
особи (громадянина) окремих, конкретних прав, якими є політичні права і
передусім виборче право. Останнє довгий час взагалі розглядалось як
своєрідна ознака наявності стану громадянства.

Характеризуючи поняття громадянства, слід також вказати на сталість
відповідного правового зв’язку, що виникає між особою і державою. Така
сталість існує у просторі і в часі. У просторі вона насамперед
виявляється в тому, що стан громадянства зберігається за особою і в разі
виїзду її за кордон. Разом з тим деякі зумовлені цим станом права і
обов’язки особи під час її перебування за кордоном фактично не
реалізуються. Це не означає, однак, що особа втратила такі права. Окремі
ж права та обов’язки особи реалізуються саме під час її перебування за
кордоном.

Сталість громадянства виявляється в його безперервності. Безперервність
громадянства означає його наявність з моменту набуття і до моменту
припинення. Зміст стану громадянства рухливий і залежить від змісту
відповідного законодавства, хоча сам стан при цьому залишається
незмінним. Разом з тим ця незмінність не означає нерозривності
громадянства. Сталість громадянства є головною ознакою, яка відрізняє
його від правових зв’язків, що виникають між державою та іноземцями, які
постійно або тимчасово мешкають на її території.

Рисою громадянства звичайно вважається також те, що воно грунтується на
фактичному зв’язку особи і держави. Але ця риса не має абсолютного
значення. Наявність у особи фактичного зв’язку з державою не завжди
свідчить про те, що вона має громадянство. З іншого боку, існують
випадки, коли громадянин втрачає зв’язок зі своєю державою, але зберігає
громадянство.

Зміст конституційно-правового інституту громадянства виявляється при
аналізі відповідного законодавства. Закони про громадянство і деякі
конституції визначають порядок набуття і припинення громадянства.

Головним і об’єктивно найбільш реальним способом набуття громадянства є
філіація, або набуття громадянства за народженням. Філіація пов’язана з
моментом народження, а її зміст визначається двома принципами — «права
крові» і «права грунту». Однак у ряді країн Латинської Америки набуття
громадянства у порядку філіації не має прямого відношення до моменту
народження. Тут стан громадянства у відповідних випадках виникає з
моменту повноліття і пов’язується з наявністю в особи політичних прав,
насамперед виборчого права. З моменту народження в цих країнах особа
лише набуває державної належності.

Історично першим був прийнятий принцип «права крові». Він становив ще
принцип римського права. У феодальну епоху народження на території,
підвладній конкретному суверену, призводило до встановлення правового
зв’язку підданства. Звідси і виник принцип «права грунту», що домінував
у Європі до кінця XVIII ст. «Право крові» знову набуло значення після
його закріплення у французькому Цивільному кодексі 1804 p. (кодексі
Наполеона).

Сучасне законодавство про громадянство переважної більшості країн
встановило змішаний принцип, за яким домінуючим є «право крові», що
узгоджується з елементами «права грунту». Так, за «правом грунту»
визначається громадянство дітей, батьки яких невідомі. «Право грунту»
зберігає домінуюче або рівне з «правом крові» значення в
латиноамериканських країнах, а також у країнах, право яких історично
походить від англійської правової системи.

Наявність у законодавстві різних підходів до визначення громадянства за
народженням призводить до явища подвійного громадянства (біпатризму).
Причинами такого явища також можуть бути розбіжність змісту
законодавства різних країн про порядок набуття громадянства за
волевиявленням, територіальні зміни тощо. Але нерідко тут головну роль
відіграє саме наявність колізій між «правом крові» і «правом грунту».

Наприклад, згідно з чотирнадцятою (XIV) поправкою до Конституції США,
філіація відбувається за принципом «права грунту». Цей принцип не
поширюється на дітей дипломатів, консулів і деяких інших категорій
іноземців. Однак припускається можливість набуття громадянства на основі
«права крові»: американським громадянином е особа, яка народилася за
кордоном у батьків, які є американськими громадянами. Характерно, що в
такому випадку філіація обмежена тільки одним поколінням народжених за
кордоном. Це застереження зумовлене наміром запобігти практиці
біпатризму, але його не можна вважати абсолютно ефективним. Зокрема,
громадянин США, який за законом набув цього стану за «правом крові»,
народившись на території іншої держави, де діє «право грунту», за
звичайних умов буде вважатись і громадянином цієї держави. З іншого
боку, особа, яка народилася на території США у громадян іноземної
держави, де домінує «право крові», також може стати біпатридом.

У законодавстві більшості країн не визначаються юридичні наслідки
подвійного громадянства. Водночас передбачаються різні заходи щодо
запобігання цьому явищу. Так, для запобігання випадкам біпатризму майже
в усіх розвинутих країнах законодавче встановлено, що одруження жінки з
іноземцем автоматично не впливає на її громадянство. Для ліквідації
біпатризму нерідко використовується практика оптації, тобто вибору
громадянства. Порядок оптації встановлюється в законодавстві і
міжнародних договорах. Найчастіше оптація має місце у зв’язку з
територіальними змінами та укладанням спеціальних міждержавних угод про
запобігання подвійному громадянству та усунення його.

Існують, проте, й угоди, які припускають можливість подвійного
громадянства. Про це прямо зазначається в конституціях деяких держав.
При цьому, як правило, робляться посилання на існуючі між відповідними
країнами так звані особливі зв’язки історичного характеру. Прикладами
таких угод є договори про подвійне громадянство між Іспанією та рядом
латиноамериканських держав. У ст. 11 Конституції Іспанії застережено, що
«в цих країнах, навіть якщо вони не визнають за своїми громадянами
такого права на взаємній основі, іспанці можуть натуралізуватись без
втрати свого громадянства за народженням». У ст. 62 Конституції Росії
записано, що «громадянин Російської Федерації може мати громадянство
іноземної держави (подвійне громадянство) відповідно до федерального
закону або міжнародного договору Російської Федерації». Подібний підхід
до подвійного громадянства є майже винятком. Біпат-ризм звичайно
розглядається як аномалія не тільки в національному, а й у міжнародному
праві.

Особливості такого способу набуття громадянства, як філіація,
виявляються у розв’язанні питань громадянства дітей, народжених у так
званих змішаних шлюбах, тобто коли їхні батьки є громадянами різних
держав. Законодавство цілого ряду розвинутих країн для таких випадків
передбачає філіацію за принципом «права крові» батька (Бельгія, Греція,
Іспанія, Японія тощо). Іншими словами, дитина стає громадянином держави
громадянства батька. У більшості країн у цьому відношенні визнано
рівність статей, і громадянство дитини встановлюється за узгодженням між
батьками.

Іншим способом набуття громадянства є натуралізація, або набуття
громадянства за волевиявленням особи. Водночас натуралізація — це
процедура, яка здійснюється компетентним органом від імені держави і
виявляється в наданні громадянства цієї держави особі на її прохання або
за її згодою.

Натуралізоване громадянство, як правило, надається особі, яка не є
громадянином іншої держави. В деяких країнах набуття громадянства за
волевиявленням означає автоматичну втрату попереднього громадянства. У
більшості ж країн втрата попереднього громадянства настає лише за
рішенням компетентних органів. Надання натуралізованого громадянства
звичайно здійснюється в індивідуальному порядку, хоча трапляються
випадки колективної натуралізації. Останні насамперед пов’язані з
оптацією громадянства. Щодо цього саму оптацію слід розглядати як
різновид натуралізації.

Надання громадянства в порядку натуралізації звичайно потребує чітко
вираженого (у формі відповідної заяви) волевиявлення особи, яка бажає
його набути. Але за певних обставин таке волевиявлення практично
відсутнє, і лише домислюється згода на натуралізоване громадянство. Це
має місце при набутті натуралізованого громадянства неповнолітніми.
Загальноприйнятим є принцип, за яким діти до досягнення певного віку
автоматично змінюють своє громадянство разом із своїми батьками
(довільна натуралізація).

Індивідуальна натуралізація практично завжди пов’язана з певними
умовами, або вимогами. Ці вимоги можуть як обмежувати можливості
натуралізації, так і полегшувати її. Головною умовою натуралізації є так
зване укорінення. Згідно з цією умовою, особа, яка претендує на здобуття
громадянства конкретної держави, повинна до подання відповідної заяви
протягом певного часу проживати на її території. Встановлення
відповідного строку має на меті надання іноземцеві можливості
інтегруватись у нове для нього суспільне середовище і належним чином
проявити себе.

Конституції і законодавство про громадянство встановлюють різні строки
укорінення. Звичайним є п’ятирічний строк, хоча в деяких країнах він
сягає десяти років (Бельгія, Іспанія). У Скандинавських країнах строк
укорінення визначений у сім років. З іншого боку, в латиноамериканських
країнах цей строк дорівнює двом рокам. Водночас у більшості країн
припускається можливість скорочення періоду укорінення. Наприклад, в
Іспанії він може бути зменшений до п’яти років і навіть до двох років
для осіб, які претендують на натуралізоване громадянство і зробили
«значні послуги» цій державі. У Франції п’ятирічний строк укорінення
може бути скорочений до двох років для тих, хто протягом цих двох років
провчився у французькому університеті або іншому вищому навчальному
закладі, «зробив або може зробити важливі послуги своїми талантом або
здібностями». В Норвегії припускається можливість скорочення строку
укорінення для громадян інших Скандинавських держав та Фінляндії.

З юридичної точки зору, умова укорінення пов’язується з так званим
доміцилієм, який у даному випадку означає факт постійного проживання
особи у відповідній країні, а також намір обрати її місцем свого
постійного проживання, одруження і, як наслідок, натуралізації.

Законодавство й адміністративна практика визначають також інші умови, що
обмежують можливості натуралізації. Серед них слід назвати наявність
певного рівня матеріального добробуту, кваліфікації та професійної
підготовки, повагу до закону, відсутність заборгованості щодо сплати
податків тощо. Звичайною є вимога знання державної мови.

З іншого боку, порядок натуралізації може бути спрощений. Спрощеним є
порядок реінтеграції, тобто поновлення в громадянстві. У деяких країнах
полегшена процедура натуралізації встановлена для осіб корінної
національності (Болгарія, Греція, Ізраїль, ФРН та інші). Майже завжди
зазначена процедура вимагає прийняття присяги на вірність.

Однак навіть виконання всіх формальних вимог процедури натуралізації не
гарантує набуття громадянства. Законодавство зарубіжних країн не визнає
за особою права на натуралізацію. Натуралізація є дозвільною за своїм
характером процедурою, пов’язаною з принципом державного суверенітету. В
різних країнах цю процедуру здійснюють різні органи. Звичайно відповідні
повноваження належать міністерству внутрішніх справ, але іноді вони
віднесені до судових органів або до глави держави.

Існують також і інші способи набуття громадянства, однак головними є
філіація і натуралізація.

Для характеристики інституту громадянства важливими є питання припинення
громадянства, а саме: вихід із громадянства, власне втрата громадянства
і позбавлення громадянства.

Вихід із громадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. У
більшості країн прийнята дозвільна процедура виходу з громадянства.
Заяву про вихід розглядають компетентні органи. Вони враховують юридичні
й фактичні обставини, що склалися у зв’язку з цією заявою, і за певних
умов можуть відмовити. Проте в жодній з розвинутих країн можливість
виходу з громадянства не заперечується.

У США, Великобританії та в деяких інших країнах визнаний принцип
вільного виходу з громадянства. Він здійснюється у формі односторонньої
відмови особи від свого громадянства і не потребує дозволу державної
влади. У деяких країнах, де встановлений цей принцип, свобода виходу з
громадянства обмежена для окремих категорій осіб. Наприклад, у ФРН такі
обмеження визначені для суддів, державних службовців та інших. Практично
завжди не припускається або суворо обмежується можливість виходу з
громадянства в той час, коли відповідна країна перебуває у стані війни.

Законодавством окремих країн передбачено власне втрату громадянства,
тобто автоматичну втрату громадянства за певних умов. Найчастіше умовою
такої втрати громадянства є натуралізація в іншій державі. Звичайно, в
країнах, де встановлений дозвільний порядок виходу з громадянства, не
припускається його автоматична втрата. У країнах, де визнаний принцип
вільного виходу з громадянства, автоматична втрата його є звичайною
процедурою.

Однією з форм припинення громадянства є його позбавлення. Позбавлення
громадянства, набутого в порядку філіації, називається
денаціоналізацією, а позбавлення натуралізованого громадянства —
денатуралізацією. Денатуралізація є досить звичайною процедурою. Вона
нерідко пов’язана з різного роду протиправними діями, зокрема з набуттям
особою громадянства з порушенням закону. Відносно ординарний характер
денатуралізації зумовлений тим, що в зарубіжній політико-правовій теорії
поширена концепція, за якою юридичний зв’язок між державою і
натуралізованим громадянином вужчий за обсягом встановлених прав і
обов’язків і менш стійкий, ніж зв’язок між державою та її природженим
громадянином.

2. Права людини і культура громадянства

Основні права людини — гарантована законом міра свободи (можливості)
особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі
забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного
стандарту як загальна і рівна для усіх людей.

Ознаки основних прав людини:

І) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утримуватися від
певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі
нормально існувати і розвиватися;

2) можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй
від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у
тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади
держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права;

3) можливості, які не обмежені територією держави (позате-риторіальні) і
не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони
належать їй вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять від
природи людини і покликані формувати та підтримувати в людині почуття
власної гідності, її індивідуальність;

4) можливості, що є залежними (у плані здійснення) від можливостей
суспільства — рівня його економічного, політика-соціального,
духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень розвитку суспільства
не залишається незмінним, так само, як і потреби самої людини;

5) можливості, що мають правовий характер, оскільки внесені до
законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжнародному
рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист державами (у результаті
угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є
свідченням про те, що вони стали не лише об’єктом міжнародного
регулювання, але й міжнародними стандартами.

Потреба міжнародного врегулювання прав людини після Другої світової
війни обумовлювалася усвідомленням того, що:

• тоталітарний режим — загроза миру, а демократія забезпечує безпечну
зовнішню політику;

• масові порушення прав людини державами можуть бути припинені лише у
разі захисту прав людини країнами світового співробітництва;

• загальновизнані уявлення про мінімальні стандарти прав людини в
національному демократичному суспільстві, які відповідають даному етапу
розвитку цивілізації, повинні одержати закріплення в міжнародно-правових
актах.

Положення про права людини, що містяться у статтях Статуту ООН (1945),
стали основою становлення нового інституту права — міжнародного захисту
прав людини і основних свобод. 10 грудня 1948 p. Генеральна Асамблея ООН
затвердила Загальну декларацію прав людини, яка проголосила центральний
пункт концепції прав людини — визнання людської гідності кожної особи. З
1948 p. 10 грудня відзначається в усьому світі як День прав людини.

Права людини набули цінності, яка належить усьому міжнародному
співтовариству, і отримали обґрунтування в міжнародному праві як
правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави. З
моменту визнання цих прав кожна людина набувала певного правового
статусу відповідно до міжнародного гуманітарного і, разом із ним,
національного права.

Комплекс міжнародних документів (Загальна декларація прав людини 1948
p.. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийняті ООН у 1966
p.. Факультативний протокол до останнього) складають Міжнародний білль
прав людини (або Хартію прав людини). Міжнародні пакти про права людини
поклали на держави обов’язок забезпечити поступове здійснення в них прав
усіма необхідними засобами, включаючи законодавчі. До сучасних
міжнародно-правових актів належать:

(1) Міжнародний білль про права людини, що проголошує невід’ємні права і
основні свободи людини;

(2) угоди, спрямовані на запобігання і покарання злочинів, що призводять
до грубих масових порушень прав людини (Конвенція про незастосування
строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26
жовтня 1968 p., Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання
за нього від 9 грудня 1948 p.);

(3) конвенції, спрямовані на захист груп населення, що потребують
особливої турботи з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p..
Конвенція про охорону материнства 1952 p., Конвенція про статус осіб без
громадянства 1954 р. та ін.);

(4) конвенції, що мають на меті захист індивіда від зловживань з боку
державних органів і посадових осіб. А також документи, що передбачають
можливість окремих осіб домагатися розгляду їх скарг (петицій) на свій
уряд у міжнародних органах (Конвенція проти катувань та інших жорстоких,
нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження та покарання
від 10 грудня 1984 p.. Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв
війни і Додаткові протоколи до них 1977 p., Факультативний протокол та
ін.).

Кожна країна світу, що взяла на себе зобов’язання виконувати міжнародні
конвенції, у тому числі про права людини, повинна керуватися принципами
і нормами цих угод у своєму внутрішньому законодавстві. Держави, що
взяли на себе зобов’язання виконувати міжнародні документи про права
людини, зобов’язані створити умови для здійснення і захисту прав кожної
людини. Практично всі сучасні конституції демократичних держав мають
норми, які у загальній формі гарантують непорушність основних прав
людини.

Україна є стороною практично всіх багатосторонніх конвенцій ООН в галузі
прав людини. Однак у зв’язку з теперішніми соціально-економічними
умовами вона не в змозі забезпечити виконання низки міжнародних норм.

Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких
соціальних чинників:

• інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами суспільства;

• мораль суспільства, що переважає у даний період;

• мета прав людини і відповідність цим правам засобів, використовуваних
державою (реалізація, забезпечення та обмеження прав).

Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не
тотожними поняттями. Громадянин — людина, яка законом визнається
юридичне належною даній державі. Якщо права людини закріплені в
міжнародно-правових актах, то права громадянина — у конституції певної
держави.

У процесі подолання тоталітаризму і становлення правової держави
винятково важливим є формування громадянської культури.

Політичне життя яскраво засвідчило, що категорія «громадянська культура»
— ключове поняття політології, фундаментальна проблема, без якої не
можуть бути розв’язані інші центральні політологічні проблеми.

Громадянська культура є відображенням громадянського суспільства,
громадянської сфери суспільного життя, громадянських прав і статусу
громадянина. Поняття «громадянин» і «людина» використовуються як
неідентичні в історії суспільної думки.

Громадянська культура — різновид політичної культури, її вищий щабель.
Вона передбачає, що суб’єкти політичного процесу в своїй діяльності
керуються насамперед інтересами всього суспільства і саме йому
підпорядковують свої часткові, корпоративні цілі, що дії цих суб’єктів
спрямовуються на дотримання громадянського консенсусу і здійснюються в
межах правової держави. Можна вважати, що це політична культура
громадянського суспільства, яка передбачає єдність громадянських прав і
обов’язків. Громадянська культура визначається не тільки правовими, а й
етичними (моральними) чинниками політичної діяльності.

Сучасна політична думка підкреслює самоцінність людської особистості,
недоторканість і гарантії її громадянських прав, у тому числі в сфері
відносин власності, що особливо важливо в умовах ринкової економіки. Але
на політичному рівні, як засвідчила практика, неможливо всі
диференційовані інтереси узгодити. Багато з них узгоджуються тільки на
рівні громадянських механізмів, громадянського консенсусу. Якщо
політичний процес у конфліктних формах випереджує в своєму бурхливому
розвитку становлення й ефективну дію механізму громадянського
консенсусу, то суперечності і кризова ситуація не згладжуються, а
починають загострюватися. Є підстава говорити про необхідність
випереджуючого розвитку громадянської свідомості, прагнення до
загального блага й інших загальнолюдських громадянських цінностей, про
які тривалий час говорили як про «буржуазні передсуди». Громадянська
культура, з одного боку, є необхідною ланкою між класовими, груповими і
загальнолюдськими цінностями, а з другого — об’єднуючою основою у
діяльності політичних партій, суспільних організацій, що часто-густо
стоять на різних, а іноді діаметрально протилежних позиціях.

Громадянськість — одна із найважливіших ознак інтелігентності і
цивілізованості суспільства. Характерна прикмета демократизації
політичного життя — зростання громадянської свідомості людей,
встановлення громадянської гідності і прав особистості в повному обсязі.
Категорія громадянськості в Різноманітних своїх виявах (свідомість,
культура, життєва позиція, інтереси, пріоритети, цінності та ін.) —
багатогранне поняття, в якому віддзеркалюються ключові проблеми
створення повноцінного громадянського суспільства, забезпечення
громадянського миру і громадянської політичної консолідації.

Отже, є достатньо підстав стверджувати, що в темі громадянської
культури, як у призмі, відбивається і концентрується багато інших
проблем влади і політичного плюралізму, громадських рухів і політичної
поведінки, громадянського суспільства і громадських асоціацій та
організацій, громадянських якостей особистості.

3. Політичне життя суспільства

Поняття “політичне життя” так як і термін “політика” багатоаспектне,
воно “визначає галузі всього політичного, дозволяє охопити всю політичну
сферу, всі її елементи, причому, дає можливість відобразити їх динамізм
і активність”.

Особливості, характер і структура політичного життя, визначаються рівнем
цивілізованості того чи іншого суспільства, його демократизму,
співвідношенням корінних інтересів різних соціальних груп, вмінням і
прагненням політичного керівництва об’єднати народ для досягнення
спільної мети. Громадські організації, особливо в період передвиборної
кампанії, повинні активно виражати свої інтереси, потреби і впливати на
суб’єктів політики.

Політичне життя суспільства — одна з найширших категорій політології,
яка охоплює всю політичну сферу та її елементи, дає можливість
відобразити їх динамізм.

У різні епохи й у різних країнах воно має свої особливості, залежить від
рівня цивілізованості суспільства, його демократизму, співвідношення
корінних інтересів соціальних груп, вміння і прагнення політичного
керівництва об’єднати народ для досягнення спільної мети. Закономірністю
політичного життя є зростання його ролі й значення у міру зростання
людського виміру політики демократизації і гуманізації соціальних засад
суспільства, формування соціально-правової держави.

Конкретним проявом політики та влади в суспільстві є політичні відносини
та політичне життя. Політичні відносини виражають стійкий характер
взаємозв’язків між собою та з інститутами влади. В змістовному плані
вони характеризують різноманітні взаємодії еліти і електорату, еліти і
контреліти, лідерів і груп підтримки, соціальних і національних
спільностей, різноманітних груп інтересів і політичних інститутів.

Важливим показником політичного життя є характер політичних відносин,
який віддзеркалює домінуючі складові функціонування державної влади, як
то: чи то непримиренна боротьба політичних інтересів і партій, чи то
прагнення цих сторін до суспільної згоди і порозуміння для вирішення
загальних проблем; чи то громадянська війна, чи то громадянський мир; чи
то постійне очікування соціального вибуху у будь-якій формі, чи то
стабільність і почутті безпеки.

Для розуміння сутності політичного життя принципово важливим є те, що
інтереси людини в політиці більшою мірою носять надперсональний
характер, тобто мають значення для тієї чи іншої частини населення. Ці
інтереси взаємодіють з інтересами інших суспільних груп, тому для
нормалізації міжнаціональної взаємодії (політичного життя) особливе
значення має участь у них держави.

Для політичного життя України останнім часом характерні нові тенденції.
Кардинальні зміни в ньому відбулися з розпадом СРСР. Змінилася сама
схема взаємовідносин людського загалу: відхід від пріоритету міжнародних
проблем (”СРСР – міжнародне коло”) до пріоритету внутрішніх проблем.
Таких як: громадянське суспільство – державна влада, її форма, її
економічна, культурна, освітня, національна, екологічна та інша
політика. З цих взаємовідносин провідними стають політичні. Через те, що
від них (і це згодом розуміють усі) залежить успіх вирішення усіх інших
питань.

Політичне життя — сукупність духовних, емоційних і практичних явищ
політичного буття людини і суспільства, що характеризує їхнє ставлення
до політики й участі в ній.

Політичне життя завжди існує в конкретно історичних формах, зумовлених
матеріальними й соціокультурними чинниками. Водночас воно являє собою
сукупність політичних явищ, які функціонують у суспільстві, керованих і
спонтанних політичних процесів; результат діяльності соціальних
суб’єктів — класів, націй, соціальних верств, груп, індивідів і
створюваних ними політичних інститутів; сферу боротьби за реалізацію
ідеалів, норм, цінностей, що концентрують у собі корінні потреби та
інтереси соціальних суб’єктів; взаємодію і зміну при владі політичних
сил для репрезентації владних інтересів усіх соціальних груп.

4. Демократія

Один із найважливіших критеріїв зрілості суспільства — ступінь його
демократичності (рівень демократії). У його демократизації суб’єкти
політичного процесу вбачають мету, умову, ефективний засіб оновлення
суспільного життя, радикальну трансформацію політичної системи, гарантію
незворотності цього процесу. Адже в соціальному розвитку демократія є
найефективнішим способом реалізації суперечностей, вдосконалення й
гармонізації суспільства.

Проблема демократії та її ролі в суспільно-політичному житті є однією з
центральних у політології, яка ще з античних часів розглядала демократію
як органічну ознаку цивілізованості суспільства.

Демократія — форма державно-політичного устрою суспільства, яка
ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні
забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють
певну державу.

Виникла демократія разом із появою держави. Вперше це поняття згадується
в працях мислителів Давньої Греції (Демокріта). У класифікації держав,
запропонованій Аристотелем, воно означало «правління всіх», на відміну
від аристократії («правління обраних»), і монархії («правління одного»).

Кожному історичному типові держави, кожній суспільно-економічній
формації відповідала своя форма демократії. У рабовласницькій демократії
(Афіни, республіканський Рим) раби були вилучені з системи громадянських
відносин. Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати державних
чиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном тощо. За
феодалізму елементи демократії почали зароджуватися у формі
представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархів
(парламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії,
Державна Дума в Росії, Військова Рада в Запорозькій Січі). Великий
прогрес у розвитку демократії започаткували утвердження капіталізму й
перемога буржуазних революцій в Англії, Франції, інших країнах.
Ліквідація кріпацтва і скасування феодальних привілеїв зумовили появу
комплексу демократичних інститутів і процедур, більшість із яких
використовується й нині.

Життя розвінчало міф про «соціалістичну демократію», яка нібито була
вищим типом демократичного устрою суспільства. За часів «тоталітарного
соціалізму» сталося не розширення і збагачення змісту демократії, а
навпаки — різке його збіднення, звуження і згортання (репресії,
обмеження прав і свобод та ін.). Демократизм суспільства був фальшивим і
декоративним, хоча пропаганда й нав’язала значній частині населення
ілюзію народовладдя. Розпочатий у роки хрущовської «відлиги» процес
демократизації суспільного життя було спершу загальмовано, а потім і
взагалі згорнуто. Непослідовним виявився курс на демократизацію і в
перебудовний період. Значною мірою труднощі переходу до демократичних
форм організації нашого суспільства зумовлені дією тоталітарних і
авторитарних традицій.

Для утвердження демократії необхідна висока політична культура
населення, і саме в процесі демократизації така культура формується.
Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно
здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити
існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип
політичної культури.

Демократія — явище, що постійно розвивається. А осмислення поняття
«демократія», її органічних ознак дає можливість оцінити напрям розвитку
певної політичної системи, її відповідність демократичним ідеалам і
цінностям.

Поняття «демократія» використовується не тільки для характеристики
історичних типів державно-політичного устрою, а й на означення
політичного процесу з відповідними методами і процедурами, що
забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними
справами. Вживається воно і стосовно організації та діяльності окремих
політичних і соціальних структур у різних сферах суспільного життя
(виробнича, партійна, профспілкова, учнівська, управлінська демократія).

Розрізняють пряму (безпосередню) і представницьку демократію.

Пряма (безпосередня) демократія — порядок, за якого рішення ухвалюються
на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх
громадян.

Однією з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого
права. Добровільно беручи участь у них, громадяни в демократичному
суспільстві мають можливість безпосередньо впливати на формування
органів влади різних рівнів.

Виявом прямої демократії є референдуми, які проводять з метою ухвалення
закону або інших рішень на основі волевиявлення народу щодо
найактуальніших питань державної політики і суспільно-політичного життя
загалом. Генетичне такі процедури сягають своїм корінням у плебісцити
Римської республіки, народні збори (віче, рада) Києва, Новгорода,
Пскова, Запорозької Січі, на яких загальним голосуванням вирішувалися
важливі проблеми. Власне референдум був уперше проведений у Швейцарії
1449 p. щодо її фінансового становища. Відтоді референдуми стали
поширеними в європейських країнах. Всенародні голосування під час
референдумів мають як законодавчу силу, так і консультативний характер,
а їхні результати в демократичному суспільстві завжди мають непересічне
значення.

Формою прямої демократії є всенародні обговорення законопроектів, які
ефективно використовуються в багатьох країнах. Проте процедура таких
обговорень може мати й пропагандистський характер, оскільки сотні тисяч
зауважень і пропозицій громадян здебільшого беруться до уваги лише на
рівні уточнень, окремих поправок, не торкаючись концепції
законопроектів. Останнім часом увійшло в практику проведення опитувань
суспільної думки і врахування їх результатів для ухвалення рішень.

Представницька демократія — порядок розгляду і вирішення державних і
громадських питань повноважними представниками населення (виборними або
призначеними).

Саме інститути представницької демократії відіграють першочергову роль у
процесі ухвалення рішень. Особливо вагоме значення в системі цієї
демократії мають парламенти, склад яких формується через загальні вибори
і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій
вищої законодавчої влади. Крім парламентської форми як великого надбання
цивілізації носіями представницької демократії є й інші виборні органи
влади.

У сучасних демократичних суспільствах формування державної політики на
всіх рівнях відбувається в основному в представницьких установах і
закладах, де працюють професійні політики та управлінці. Політологи
навіть виокремлюють професійну демократію. Це зумовлено притаманними
сучасній цивілізації проблемами, розв’язання яких часто неможливе
засобами прямої демократії. Надійним інструментом вироблення оптимальних
рішень на основі виявлення волі народу є поєднання різних форм прямої та
представницької демократії.

Список використаної літератури

Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995.

Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999.

Муляр B.I. Політологія. Курс лекцій. – Житомир, 1999.

Ніконенко В. M. Політологія. Курс лекцій. -Тернопіль, 1992.

Основи політології / Кирилюк Ф.М., Корж М.0„ Федірко І.П. та ін.;За ред.
Ф.М. Кирилюка. – К., 2000.

Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. – К., Львів, 2001.

Погорілко В.Ф. Основи конституційного ладу України. – К.,1997.

PAGE

PAGE 2

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *