Польща – пострадянська політика, роль у регіоні (реферат)

Реферат на тему:

Польща – пострадянська політика, роль у регіоні

Історія зовнішньої політики засвідчує, що міжнародні системи мають
певні етапи й цикли свого розвитку. Друга половина 1998 р.
продемонструвала, що в розвитку системи стратегічного партнерства між
Україною і Польщею (Республіка Польща – РП) намітився певний застій.
Його ознаками стали відсутність елементів політики найбільшого сприяння
у створюваному «Новому режимі перетинання українсько-польського
кордону», взаємні претензії у розв’язанні делікатного питання щодо
відтворення польських військових поховань у Галичині, зміст польських
антикризових економічних і політичних рекомендацій для України.

Зовні закономірний процес легітимації вступу РП до натовського та
європейського просторів, що виявився у приєднанні країни до Шенгенської
угоди, яка дозволяє безвізовий режим тільки між країнами-учасницями цієї
групи, є досить болючим для України. Зміст угоди спричинює виникнення
складної геополітичної дилеми через побоювання, що кордон Європи і ЄС
проходитиме західними кордонами України і може стати своєрідною новою
європейською «залізною завісою». Стимулюючим фактором загострення цієї
проблеми стала політична лінія польського МЗС, яке з моменту виникнення
цього питання заявило про особливий статус і гарантії для України у
зв’язку з українсько-польським стратегічним партнерством. Реальний
зовнішньополітичний процес набув суперечливого характеру і призвів до
протилежних, ніж очікувалося, результатів.

Наслідки російської фінансової кризи спричинили певний натиск на
польських політиків щодо рекомендацій Україні у виборі моделі
економічних реформ. Стандарти польської економічної перспективи,
заснованої на політиці «шокової терапії» і концепції економічного
віддалення від Росії як фактора ринкового стримування, не можуть бути
застосовані в Україні, принаймні тимчасово, через низку особливостей
української економіко-політичної трансформації. Польські аналітики
традиційно відзначали необхідність посилення уваги до проблем
децентралізації влади, збільшення ролі самоуправління, подолання
значного впливу зовнішніх і внутрішніх факторів на впровадження
економічних реформ, вільного доступу до кредитів, підтримку дрібного та
середнього бізнесу, подолання розбіжностей у провінційній і столичній
політичних субкультурах і вичленування ідеологічних упереджень з
економіки. Зміни у системі рекомендацій щодо розвитку трансформаційної
моделі у пострадянських країнах, і передусім в Україні, підкреслюють
появу нових тенденцій у польсько-українських відносинах.

Особливості сучасної польської політики визначаються низкою тенденцій і
факторів.

1. Польща отримала найвагомішу за всю її історію систему гарантій
національної безпеки від НАТО і ЄС.

2. Російська фінансова криза продемонструвала, що Польща вийшла з
постсоціалістичного і пострадянського економічного й політичного
простору1.

3. Пріоритетна роль РП у регіоні є наслідком відмови західних країн від
геополітичної концепції «Russia first» («Росія передусім»).

4. Пріоритетне значення для Польщі має західна зовнішня політика,
східний зовнішньополітичний напрям є її прямим змістовно-операційним
продовженням.

5. Сучасна польська східна політика базується на концепції, згідно з
якою здійснення даної політики не вимагає фінансових витрат, надання
кредитів і є своєрідним експортуванням польського політико-економічного
досвіду.

Система стратегічного партнерства РП з Україною є складною категорією
міжнародних відносин. Справді, стратегічне партнерство між країнами
зумовлює рівноправний статус держав на міжнародній арені. Стратегічне
партнерство – це не союзні, а особливі відносини держав, лояльних одна
до одної, що визначені певними обставинами: історичним досвідом,
геополітичними реаліями, інтересами національної безпеки, необхідністю
підвищення ефективності економік або необхідністю нарощування
зовнішнього політичного потенціалу кожної з країн. Такі відносини
визначають дотримання певних процедур: взаємних консультацій перед
прийняттям важливих внутрішньо- і зовнішньополітичних рішень,
відкритість, взаємопідтримку на міжнародній арені. Разом з тим
стратегічне партнерство зумовлюється і національними інтересами сторін,
що визначають його тривалість, рівень і якість. Слід зазначити, що
стратегічне партнерство може перетворюватися на патерналізм, своєрідну
опіку й гегемонію (Давыдов Ю.П. Поиски привилегированного партнера //
США: ЭПИ. – 1998. – № 5. – С. 3-18). Саме тому в системі
польсько-українського стратегічного партнерства необхідно дотримуватися
суворих критеріїв лідерства, підтримки і поваги взаємних інтересів. Адже
ці проблеми мають об’єктивні причини й передумови.

До цього часу завдання польської зовнішньої політики у східному регіоні
Європи були пов’язані з модернізацією західноєвропейської політики
стосовно постсоціалістичних країн і зміною ставлення Європи до України
внаслідок її особливих геополітичних і статусних характеристик. Вони
визначають параметри кооперації і розгалуженої системи консультацій.
Польська східна політика складається з системи зовнішньополітичних
стосунків із країнами Балтії, Білоруссю, Росією та Україною. На
формування цієї політики суттєво впливають США, Німеччина, Франція,
Англія, ЄС і НАТО.

Важливим фактором активного зовнішньополітичного залучення Польщі до
пострадянської Східної Європи є її участь у довготривалих військових
програмах ЄС і НАТО. Зміна нейтрального статусу Білорусі, її
антиєвропейська політика докорінно змінили інтереси РП у бік підвищення
значення і питомої ваги у регіоні української зовнішньополітичної
позиції. Саме тому стратегічному партнерству РП і України приділяється
особлива увага. Можливість виникнення білорусько-російсько-української
військової вісі розглядається як стратегічна небезпека для ЄС і НАТО, що
здійснюють широкомасштабну нейтралізацію російсько-білоруської політики.
З іншого боку, геополітична зміна традиційної схеми і напряму зовнішньої
політики РП «між Німеччиною і Росією» призвела до необхідності
стратегічного союзу РП і України.

Пострадянська Східна Європа і постсоціалістична Центральна і Східна
Європа є новим елементом політичної географії, унікальна роль яких
полягає у конструюванні та конфігурації національних інтересів
європейської безпеки. Завдання польської східної політики полягають в
одновекторному прозахідному напрямі розвитку зовнішніх політик
пострадянських країн і недопущенні можливої геовійськової і
геостратегічної дихотомії у Східній Європі. Тобто йдеться про реалізацію
політики запобігання блоковому поділу пострадянського й
постсоціалістичного простору, виникненню пострадянських тоталітарій.

Ефективність польської постсоціалістичної зовнішньої політики на
сучасному етапі залежить від кількох факторів. По-перше, Польща має бути
інституційно й ідентифікаційно пов’язана із Заходом. Це є обов’язковою
умовою об’єктивної зацікавленості польських політиків у забезпеченні
національних інтересів країни у пострадянському просторі. По-друге,
соціокультурна й політична пам’ять польського суспільства обумовлює
певне прокомуністичне сприйняття політиків, які постійно вивчають
«східне питання». Будь-яке «повернення на схід» звичайно трактується як
рудимент радянського минулого. Третім фактором є історична пам’ять
частини населення східно-польських і західно-українських територій, що
мають певну систему взаємовідносин, які склалися через історичні
причини. Це є постійною загрозою зменшення позитивного потенціалу
міждержавного співробітництва та партнерства. Умовна вісь
«Варшава-Перемишль-Львів-Київ» є складним історичним феноменом, що
ускладнює польсько-російські відносини. Слід враховувати й те, що таке
партнерство може розширитися й до нього залучатимуться Німеччина, Росія,
Молдова, Чехія та Угорщина. Незважаючи на Декларацію між РП та Україною
від 21 травня 1997 р., інтерпретація таких політичних подій, як IV
Всесвітній з’їзд кресов’ян (мешканців прикордонних регіонів РП – жертв
УПА) у Перемишлі 18-19 липня 1998 р., 55-річчя волинських подій
(збройного протистояння мешканців Волині під час Другої світової війни),
80-річчя ЗУНР 1 листопада 1998 р., набувають болючого, а часом і
спекулятивного характеру. Це пов’язано передусім з активністю політичних
і релігійних радикалів у Галичині й Польщі, а також з певними
протиріччями їхнього бачення польсько-українського стратегічного
партнерства і планування політики офіційного Києва та Варшави. Вони
негативно впливають на якість і систему стосунків РП і України, а також
перспективи їхнього ком’юнітарного партнерства2. Труднощі виникають
також у процесі українсько-польського замирення у прикордонних регіонах.
Перспективним напрямом у врегулюванні цих проблем є політичне,
економічне, релігійне та культурне співробітництво з польською діаспорою
в Україні й українською діаспорою в Польщі. Система взаємовідносин РП –
Україна має враховувати вплив регіональних суперечностей на характер і
якість стосунків між країнами.

Модель польсько-пострадянських відносин грунтується на феноменалізації
Польщі як представника цих країн перед західними інститутами, що
продемонструвала декларація щодо формального вступу Польщі до НАТО. Саме
з цього часу РП почала розігрувати карту регіонального лідера та
посередника. Фінансові, економічні та політичні наслідки кризи у Росії,
тимчасова переорієнтація інвесторів підкреслили недосвідченість Польщі
як такого представника й певну хиткість її економіко-політичного стану в
Західній Європі та світі. Це можна пояснити труднощами у
польсько-німецьких взаємовідносинах, з одного боку, проблемою
координування інтересів Польщі з інтересами провідних країн ЄС, з
другого, труднощами розвитку транзитивної економіки (дефіцит платіжного
балансу Польщі, за оцінкою Л. Бальцеровича, у 1998 р. становив 5 млрд
дол. США, 4% ВВП порівняно з 3,5% – у 1997 р.), торговельно-промисловим
взаємозв’язком з колишнім РЕВовським простором і експортною кризою, що
розвивається. Внаслідок вступу Польщі до НАТО перед нею постала проблема
вироблення моделі взаємовідносин з колишніми партнерами по Варшавському
договору. Питання якісного статусу Польщі як форпосту НАТО на Сході
надає її взаємовідносинам з Україною й іншими країнами нового характеру.
Об’єктом діяльності зовнішньополітичного істеблішменту РП стають
нетрадиційні для нього проблеми державного будівництва, політичної
мобільності, економічного і військового розвитку. Безумовно, польська
політика на Сході спрямована на розробку схеми, згідно з якою будь-яка
кризова ситуація не означатиме повернення країн до геополітичного і
військового простору Росії. Постійно контролюється стратегічний
багаторівневий вплив Росії на партнерів з колишнього СРСР. Західні
аналітики відзначають наявність експансивного феномена у
взаємовідносинах між країнами – колишніми союзниками по Варшавському
договору. Крим і буковинсько-бессарабська вісь, нафтові й газові
транзити постійно перебувають у зоні прихованих конфліктів.

Російська фінансово-політична криза несподівано для багатьох змінила
звичайні ознаки й умови геополітичної, геоекономічної та геофінансової
стабільності у пострадянській Східній Європі. Для українських політиків
знов набули актуальності питання, що, здавалося, були вже розв’язані у
перші роки незалежності. Посилення процесу євродиференціації та
економічної переорієнтації західних торгових партнерів актуалізували
питання доцільності реанімації економічної системи та зв’язків між
слов’янськими державами колишнього СРСР та вимушеної трансформації
економічної політики України. Зміна зовнішньополітичного стратегічного
та операційного напрямів означає необхідність концентрації уваги на
внутрішніх ресурсах, адже, по-перше, українська економіка може не
отримати кредитів МВФ, а, по-друге, найближчим часом не можна чекати
економічної підтримки з боку основних стратегічних партнерів України,
наприклад, Польщі.

Таким чином, перебіг політичних та економічних подій, що призвели до
появи геополітичних і геоекономічних дилем, демонструє певну
варіантність чи невизначеність українського демократичного транзиту. Це
пов’язано з політичною орієнтацією української політичної еліти,
реалізацією групових інтересів і здатністю еліти керувати економікою.
Через складність сучасної ситуації стає необхідним визначення
пріоритетного зовнішньоекономічного стратегічного напряму. Однозначне й
швидке розв’язання цієї проблеми може викликати кризу
зовнішньополітичної стратегії. Відхід від багатополярної моделі
зовнішньої політики до уніфіковано-прозахідної чи просхідної схеми має
низку серйозних недоліків. Це спричинено суперечностями як у середині
українського істеблішменту, так і між політичними, економічними,
соціальними й електоральними факторами, що визначають процеси
стратегічного розвитку держави. Об’єктивне тяжіння України до
європейських структур стримується особливостями східноєвропейської
геополітичної конструкції, чинниками пострадянського політичного,
фінансово-економічного транзиту, експортного, енергетичного,
інформаційного та культурного зв’язку з російським ринком.

Ком’юнітарна стратегія України у таких умовах повинна мати чітке східне
продовження. Тобто східний вектор української зовнішньополітичної
стратегії має включати основні принципові положення її ком’юнітарної
політики. Дилема геостратегічного вибору для України створила жорсткий
режим для її зовнішньополітичних та економічних відносин. Вона опинилася
у ситуації «примусового вибору» основного стратегічного партнера. У
такій ситуації (вибору між Європою та Росією) свого часу перебувала
Польща. Додаткові складнощі створюють внутрішні суперечності та процеси
концентрації, що захопили європейський натовський та російський
простори.

За таких умов виникає перспектива створення певної системи союзів у
регіоні, що має кілька векторів: західний, східний, прибалтійський та
південний. Нині політика балансування набуває проблематичного характеру,
коли виникає необхідність визначення геостратегічних союзників. Особливе
значення також має військово-технічне співробітництво та військова
дипломатія. Коротка історія зовнішньої політики РП демонструє певну
зацікавленість в інституціональному включенні України в європейський
ком’юнітарний простір. У цьому ж напрямі з нею працює низка інших
західноєвропейських держав. Прагнення України до західноєвропейського
простору грунтується на принципово новій для Європи схемі, що являє
собою не модель «повернення до Європи», як в Угорщині, Польщі та Чехії,
а «входження в Європу», що процесуально і політично важко як для Заходу,
так і для України. У зв’язку з цим Україна має активізувати
дипломатичний пошук привілейованих західноєвропейських союзників, адже
прийняття до ЄС залежить від політичної волі та схвалення основними
членами союзу. Основними засобами впливу України на ці процеси є
ефективна інформаційна, економічна та іміджева стратегії входження в
європейський простір.

Зовнішньополітичне завдання, що постає перед Україною у європейському
регіоні, полягає не тільки у підтримці добросусідських стосунків з усіма
країнами, а й у лобіюванні національних інтересів незалежно від
ідеологічних переконань. Українська ком’юнітарна стратегія має
здійснюватися з урахуванням імовірності виникнення наслідків ефекту
Версальського договору для Росії стосовно ЄС і НАТО. У цьому випадку
Україна стає головною складовою цієї зовнішньополітичної схеми.

Іншою важливою тенденцією у розвитку систем європейської безпеки стає
поступовий перехід зовнішньої політики й політики національної безпеки
нейтральних країн від політики нейтралітету до політики активної участі
у Північноатлантичному союзі та ЄС. Утворення нової Європи вимагає від
європейських країн зміцнення загальноєвропейської безпеки. Очевидно, що
ЄС має певний інтерес до трансформації нейтральних країн у союзницькі та
їхнє подальше формальне включення у власну систему безпеки. Безумовно,
така тенденція може мати концептуальний вплив на Україну та її стратегію
євроінтеграції.

Фрагментована система національної безпеки пострадянських країн є
тимчасовою транзитивною альтернативою системі колективної безпеки ЄС.
Перспективи регіональних конфліктів, необхідність підтримки стабільності
поступово включають Україну та інші держави до системи безпеки нового
типу. Традиційно структура національної безпеки вміщує особисту,
суспільну й державну безпеку, що складається з різних напрямів:
фінансово-економічного, військово-технічного, науково-технічного,
правового тощо. Конструювання замкненої системи національної безпеки у
сучасних умовах створює низку додаткових ризиків як для самої країни,
так і для її міжнародних партнерів. Це – військові, технологічні,
інформаційні, економічні, фінансові ризики, а також проблеми
розповсюдження наркотиків і поширення нелегальної торгівлі зброєю. Проте
структура національної безпеки пострадянських країн поки що залишається
поза межами сфери політики країн ЄС. За такої ситуації країни, що
утворилися на теренах колишнього СРСР, можуть орієнтуватися на вибір
системи колективної безпеки під егідою ООН, на індивідуальний замкнений
нейтралітет, на військово-політичний союз на основі Ташкентського
договору чи на входження до НАТО. Ці системи одночасно і комплексні, і
різнополярні (наприклад, НАТО і Ташкентський договір). Тому тільки у
частині зазначених систем колективної безпеки можлива одночасна участь.

Польща включена у процес зміцнення структур натовської та європейської
безпеки. Однією зі стратегічних ліній політики Польської держави є
проблема подолання євро- і північноатлантичного скептицизму. У РП
стратегія пропаганди системи натовської безпеки грунтується на її
ідентифікації з європейською системою безпеки. У 1997-1998 рр. Польщі
було виділено 23 млн екю на зміцнення її східного кордону. До 1 грудня
2002 р. (входження РП до ЄС) на її східному кордоні має бути побудовано
19 нових прикордонних застав на відстані 20-25 км одна від одної
відповідно до ЄСівських стандартів. За даними «Gazeta Wyborcza»,
соціологічне опитування, проведене навесні 1998 р. соціологічною службою
польської армії, засвідчує, що 73% солдатів підтримують ідею участі
польської армії в НАТО. У зв’язку із входженням РП у НАТО підвищується
інтерес до модифікації її збройних сил і перспектив збільшення
фінансових можливостей польського міністерства оборони. Загальна
вартість модернізації і стандартизації збройних армій Польщі, Чехії та
Угорщини становить 2,1-2,7 млрд дол. США. Український ВПК також
зацікавлений в участі у процесі модернізації колишньої радянської
військової техніки. Реалізація певних технічних переваг українського ВПК
залежатиме від координації загальної зовнішньої політики України,
державної військово-технічної та зовнішньоекономічної політики. Танковий
двигун, виготовлений харківським ВО «Завод ім. Малишева», яким можуть
оснащуватися танки типу Т-84, має потужність 1200 кінських сил (зараз на
озброєнні 5ТДФ потужністю 560 кінських сил). Як засвідчив Четвертий
міжнародний військовий салон у Кельцях (РП, вересень 1998 р.),
конкуренція на цьому військовому ринку посилюється як з боку
західноєвропейських ВПК, колишніх радянських ВПК, ВПК США, так і з боку
Туреччини і країн Північної Європи. У салоні було представлено 225 фірм
з 23 країн.

Нині реально існує загроза погіршення польсько-українських економічних
відносин унаслідок російської фінансової кризи, що призвела до зменшення
обсягу експортно-імпортних операцій між РП і Україною. Під час
фінансової кризи польські експерти неодноразово підкреслювали
необхідність економічної і торгової переорієнтації РП. З іншого боку, в
експорті України спостерігається стійка тенденція виходу з ринків СНД на
світові ринки.

Враховуючи наявну зовнішньополітичну ситуацію, можна дійти таких
висновків.

1. Незважаючи на введення на західних кордонах України режиму
Шенгенської угоди, ЄС і НАТО не відмовилися від прагнення створити
інтегрованішу, а отже, безпечнішу Європу. «Замикання» європейського
простору на західних кордонах України може спричинити створення такого
механізму безпеки в Європі, що виключатиме низку європейських країн, у
тому числі й найкрупніших. Фактором, що визначає необхідність
відмовлення від моделі «буферних зон і балансирів», імовірність яких
поки що не виключається, є передусім їхня неефективність, моральна та
історична застарілість. Крім того, ця модель насправді дефрагментує
систему європейської безпеки, шкодить безпеці країн, що не ввійшли до
цієї системи, створює дисбаланс сил у Східній Європі й об’єктивно
призводить до необхідності кореляції системи двосторонніх відносин країн
цього регіону.

2. Через обставини, що склалися у зовнішньополітичній діяльності
України, можливе виникнення тенденції, зміст якої добре відомий: задля
об’єднання треба спочатку розмежуватися. З упровадженням на східних
польських кордонах режиму Шенгенської угоди для України завершиться
певний етап у стосунках з ЄС. За таких умов постає питання щодо
коригування моделі й системи легітимації, легалізації та
інституціоналізації європейського статусу України. Насамперед Україна
мусить відкоригувати власну ком’юнітарну стратегію необхідності вивчення
кількох моделей, варіантів і термінів євроінтеграції. Концепція
української стратегії євроінтеграції може містити як відомі моделі,
наприклад, «Польща як союзник і представник України на європейському
просторі», так і інші перспективні напрями. Серед можливих варіантів
можна назвати: «Пошук привілейованого партнера для інтеграції України в
ЄС»; «Розвиток моделі й концепції жорсткого нейтралітету як статусної
характеристики для включення України в ЄС»; «Участь України в ЄС у межах
Ради держав Балтійського моря»; «Входження України до складу
«східноєвропейської трійки» (Польща, Чехія, Угорщина) як «другого
ешелону» для включення в ЄС»; «Створення критеріїв і принципів політики
особливого статусу для України при входженні в ЄС як країни, що
добровільно набула статусу без’ядерної держави і має можливість швидко
створити ядерну зброю» тощо.

Поданий перелік потребує пояснень і коментарів. Передусім українській
політичній еліті необхідно враховувати вибіркову циклічність розвитку ЄС
і його основних країн-учасниць. Українська стратегія та політика
євроінтеграції має орієнтуватися на цикли виборів у найвпливовіших
європейських країнах. Крім того, до Шенгенської угоди, що об’єднує
європартнерів, входять такі держави, як Швейцарія і Швеція, що мають
статус нейтральних країн. Спираючись на це, українська дипломатія має
можливість проголошення нейтрального статусу України як легальної та
інституціональної бази для входження у європростір безпеки, тобто
йдеться про можливості створення моделі поетапного входження України в
ЄС. Спочатку необхідно набути статус учасника Шенгенської угоди, а
потім, за умови досягнення певних критеріїв, стати членом ЄС. Саме такий
процес відповідатиме стратегії поступового включення України в систему
євробезпеки. За цих умов Україна може створити спеціальну програму, що
має зробити внесок у розбудову «європейської моделі державного кордону».
Метою цієї програми може стати посилення боротьби з нелегальною
еміграцією, контрабандою наркотиків і зброї на державному кордоні
України. Ця програма також матиме інституціональну й процесуальну
можливість розв’язання проблеми українських нелегалів і арбайтерів у
європейських країнах.

3. Необхідно враховувати особливості й можливі зміни в процесах
євроінтеграції і розвитку Північноатлантичного альянсу. Ці процеси є
досить суперечливими. Актуальним прикладом є стосунки з країнами
«центральноєвропейської трійки», що останнім часом обмежують
взаємовідносини проблемами розвитку культури, охорони навколишнього
середовища і спільною боротьбою з безробіттям. Загострилися проблеми
чесько-німецького та польсько-німецького замирення. Чехія серйозно
ускладнила взаємовідносини з НАТО, Німеччиною і США. Інтерес до системи
й порядку виходу з НАТО, фінансові претензії до Німеччини, пов’язані з
територіально-демографічними наслідками Другої світової війни,
суперечності з США щодо розуміння концепції національної безпеки Чехії
та ролі радіо «Вільна Європа» в цьому процесі визначають нову
перспективу у внутрішньому розвитку НАТО і ЄС. Тому українська політика
«пророкованого й відповідального партнера» має певні перспективи й
переваги.

Усі ці тенденції в європейських міжнародних відносинах, безумовно,
вплинуть на якість і перспективи двостороннього співробітництва і,
зокрема, на стратегію української ком’юнітарної політики та
українсько-польські відносини. Українське союзництво для Польщі є тим
вагомим фактором, що посилює її вплив і вагу в Європі та світі. Тому
Україна має певне «вікно можливостей» («Window of possibilities») для
зовнішньополітичного маневру у своїй східно- та центральноєвропейській
політиці. Національні інтереси та інтереси безпеки України вимагають
подальшої конкретизації й операціоналізації її ком’юнітарної політики,
можливого створення низки нових спеціальних євротранзитивних програм як
інформаційно-пропагандистського, так і структурно-трансформаційного
характеру для посилення свого впливу як європейського (ЄСівського)
інтересанта. Стратегічне становище у східно- і центральноєвропейському
регіоні залишається відносно стабільним, але певні політичні й
економічні тенденції свідчать про необхідність для України добиватися
щонайшвидшого одночасного виконання кількох глобальних геополітичних
завдань щодо прискорення процесів української євроінтеграції і посилення
власного впливу в східноєвропейському регіоні.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *