Політика та етнонаціональні відносини (реферат)

Реферат на тему:

Політика та етнонаціональні відносини

1. Роль та місце націй і етнонаціональних відносин у політичному житті

Сучасне людство налічує приблизно дві тисячі різних народів (тільки в
Україні їх понад 100), а незалежних держав у світі близько 200. Отже,
більшість народів світу проживає в багатонаціональних державах. Цей факт
треба завжди пам’ятати. Усі ми живемо й завжди житимемо спільно з людьми
різних національностей. Ця обставина вимагає від кожного з нас особливої
делікатності, терпимості та відповідальності. Завжди слід пам’ятати, що
в народів більше спільних рис, ніж відмінностей.

І ця спільність нині, коли цілісність та взаємозв’язаність світу стали
такими відчутними для нас, буде зростати. Проте зближення народів не
нищить їхніх національних особливостей. Навпаки, саме своєрідність
культури різних народів є живим джерелом духовного багатства всього
людства.

Кожний із нас відносить себе до певної національності. Національність —
це належність людини до певної етнічної (від гр. «етнос» — народ)
спільності. У курсах історії та філософії вже розглядалися такі етнічні
спільності, як рід, плем’я, народність, нація [1]. Їх розвиток
пов’язаний зі зростанням продуктивних сил, господарських зв’язків. З
розвитком капіталізму посилюються економічні та культурні зв’язки,
створюється єдиний національний ринок, ліквідовується господарська
роздробленість даної народності, а різні її частини з’єднуються в одне
національне ціле — націю.

Нація — це найбільш розвинута етнічна спільність [2]. Вона складається
протягом тривалого історичного періоду в результаті з’єднання,
«змішування» представників різних племен та народностей. У людей однієї
нації, як правило, спільні економічні зв’язки, територія, мова,
культура. Це не біологічні ознаки. Вони виникають і формуються протягом
усього суспільного розвитку. Так, українська нація [3] склалася в
процесі подолання феодальної роздробленості та створення єдиного
загальноукраїнського ринку. Процес цей проходив у боротьбі за
незалежність, за утвердження української державності [4]. Сучасна
українська мова базується на стародавніх слов’янських мовах. Але
водночас вона ввібрала в себе масу слів з інших мов — латинської,
грецької, татарської, французької, німецької, англійської, польської та
багатьох інших.

Не слід уявляти процес етнічного розвитку як ідеально прямий шлях
просування від однієї форми спільності до іншої. Народи перебувають у
вічному русі: етноси виникають, розвиваються, зникають. У кожного народу
— свій шлях, своя доля. З історії ми знаємо, що багато колись відомих
народів пішли у безвість (фінікійці, скіфи, половці і т. д.), а деякі з
сучасних народів виникли ще в стародавньому світі (вірмени, грузини).
англійська нація склалася в XVI столітті, українська й російська нація —
у XVII—XVIII століттях, німецька — у XIX ст. Десятки націй сформувалися
й формуються в ХХ столітті. І нині людство репрезентоване всім
багатоцвіттям етносу — родом, племенем, народністю, нацією, що пов’язано
з різноманітністю економічних, культурних, соціальних умов його
життєдіяльності.

Етнос завжди перебуває в розвитку. А тому не слід догматизувати ті чи
інші риси, уважаючи їх раз і назавжди даними. Існують етноси, що
розпорошені по різних країнах, тобто не мають єдиної території та
економіки, але їх представники вважають себе однією нацією. Українці,
наприклад, які живуть в інших країнах, називають себе українцями. Буває
навіть і так, що представники однієї нації говорять різними мовами. Усе
більшає на Землі людей, що народилися від змішаних шлюбів (тобто від
батьків різних національностей), і вони мають право вибирати собі
національність будь-кого з батьків. У більшості країн світу
національність визначається не державними органами, а самою людиною —
добровільно. За сучасними цивілізованими канонами вибір національності з
власного бажання є невід’ємним правом людини, однією з умов її свободи.
Отже, національна самосвідомість людини, тобто те, ким вона себе визнає,
який етнос вибирає, — це ще одна ознака нації.

У процесі зміни етносу виявляється дія двох взаємозв’язаних тенденцій
[5]. Одна з них — це етнічна диференціація, тобто відособлення людей
певної етнічної групи, її прагнення до саморозвитку, до національної
самостійності, до розквіту власної економіки, політики, культури. Цю
тенденцію ще називають національною.

Друга — інтеграція, об’єднання націй (її ще називають
інтернаціональною). Ця тенденція веде до розширення зв’язків між різними
етносами, руйнування кордонів, сприйняття всього найліпшого, що створено
іншими народами, до поглиблення економічних відносин, розвитку
спілкування у сфері культури і т. д. Обидві тенденції взаємозв’язані.
Вони пояснюються об’єктивними економічними та соціально-культурними
потребами.

Дія обох цих тенденцій у розвитку етносу наочно простежуються протягом
усієї історії людства. Обидві вони сприяють прогресу цивілізації, бо
одна веде до внутрішнього самовдосконалення, розквіту етносу, а друга —
сприяє взаємозбагаченню народів, обміну національними цінностями,
зміцненню взаєморозуміння, довіри, дружби й миру. У кінцевому підсумку
обидві тенденції сприяють розвиткові людської особистості.

Одним із провідних чинників розвитку людства в наші дні є
науково-технічна революція. Вона зумовлює як спеціалізацію виробництва,
так і його широку кооперацію (співробітництво), бо продуктивним силам,
що бурхливо зростають, тісно в параметрах окремої нації і навіть великої
багатонаціональної держави (наприклад, транснаціональні корпорації мають
сьогодні філіали майже в усіх країнах світу і продовжують посилювати
свою міць).

Відбувається процес економічної інтеграції народів та держав, а разом з
тим природне їх зближення, інтернаціоналізація всіх сторін життя.
Яскравим прикладом цього процесу може бути Європейський Союз (ЄС), що
об’єднує сьогодні п’ятнадцять країн Європи [6]. І процес цей
посилюється. Інтереси народів ЄС виражають кілька спільних органів.
Серед них, наприклад, європейська нарада, яка спрямовує всю політику ЄС
(вона складається із глав держав), Європейський парламент —
законотворчий орган, що обирається всім дорослим населенням ЄС. Ще один
приклад — угода між Сполученими Штатами Америки та Мексикою про
утворення спільного економічного простору, скасування митних тарифів та
проведення єдиної економічної політики щодо інших держав.

Великим досягненням ЄС уважають ретельно розроблене єдине європейське
законодавство, яке поставило міжнаціональні відносини народів цієї
організації на твердий ґрунт закону. Його верховенство над національним
законодавством визнають усі держави ЄС. На випадок конфліктів для
вирішення складних проблем створено «третю владу» — Суд європейських
співтовариств, рішення якого обов’язкові для всіх держав.

Процес інтеграції народів ЄС досягнув високого ступеня. Нині існують
навіть пропозиції про перетворення Союзу в єдину державу зі спільним
центром влади й управління. Усі суб’єкти, які ввійдуть у це об’єднання,
залишаючись повними господарями на своїй території, мають добровільно
передати центру право управління загальними справами. А центр, у свою
чергу, повинен підтримувати баланс інтересів — захищати кожного члена
співдружності. Для нового об’єднання є вже навіть і назва — «Сполучені
Штати Європи».

Крім об’єднання суверенних держав нині існує ще інший шлях
міжнаціональної інтеграції — так зване відкрите багатонаціональне
суспільство, класичним прикладом якого можна назвати США [7]. У такому
співтоваристві немає офіційного розподілу країни на окремі суверенні
держави. Влада тут не втручається в національне життя своїх громадян, а
їхня національна належність є приватною справою кожного. Держава, однак,
на базі демократичних законів гарантує будь-якому народові
національно-культурну автономію й охороняє права на свободу всіх видів
об’єднань — економічних, політичних, партійних, професійних,
національних, вікових, за інтересами і т. д. Інакше кажучи, за умов
багатонаціональної демократичної держави люди різних національностей
вільно співіснують, а також (на бажання) вільно об’єднуються в
товариства відповідно до своїх особистих потреб та інтересів, якщо,
звичайно, ці об’єднання не мають кримінального характеру. Будь-яка
дискримінація за національною ознакою є порушенням прав людини і
засуджується законами демократичної держави.

Названі шляхи міжнаціональної інтеграції відображають досвід сучасної
цивілізації. Ними прямує сьогодні більшість розвинутих країн Західної
Європи, США, Канада, деякі країни Азії та Латинської Америки з
багатонаціональним населенням. Успішне вирішення міжнаціональних проблем
завжди базується на економічній інтеграції, соціально-культурних
досягненнях, задоволенні різноманітних потреб громадян.

Але діє й друга тенденція — диференціація. Життя спростовує прогнози
деяких теоретиків, які тривалий час твердили, що в розвинутих країнах за
умов НТР відбуватимуться в основному процеси інтеграції, а процеси
національного самовизначення, які часто виявляються в конфліктній формі,
мовляв, залишаться «здобутком» лише відсталих країн.

Проте наприкінці 60-х років сталися різкі зіткнення на національному
ґрунті саме в розвинутих країнах — Канаді (проблема франко-канадців),
Франції (проблема провінції Бретань), Великобританії (проблема Північної
Ірландії), Бельгії (проблема фламандців та валлонів), Іспанії (проблема
басків) і т. д. У 90-ті роки припинили своє існування такі
багатонаціональні держави, як Союз Радянських Соціалістичних Республік,
Союзна Республіка Югославія, Чехословаччина тощо.

Сам факт існування у світі понад двох тисяч етнонаціональних спільнот
свідчить про те, що між ними складаються певні відносини. Національні
відносини — це відносини між суб’єктами етнонаціонального розвитку —
націями, народностями, національними групами та їхніми державними
установами [8]. Проблема національних відносин займає важливе місце в
політичному житті багатонаціональної країни. І це зрозуміло, оскільки
немає жодного принципового питання, яке можна було б вирішити без огляду
на національний склад населення. Національні відносини — складна
соціально-політична категорія, одна зі специфічних форм соціальних
відносин. Вони не існують у чистому вигляді, а виявляються як складова
економічних, політичних та духовних відносин. У національних відносинах
відбивається вся сукупність соціальних відносин, специфіка яких
зумовлена реальним існуванням національних спільностей. Визначальний
вплив на них справляють економічні та політичні чинники.

У системі національних відносин політичні аспекти є ключовими,
вирішальними. Це зумовлено передовсім значенням держави як важливого
чинника формування й розвитку нації, внутрішнім зв’язком національних та
соціально-класових проблем. Безпосередньо до сфери політики належать
такі питання національних відносин, як національне самовизначення,
поєднання національних та загальнолюдських інтересів, рівність прав
націй, створення умов для вільного розвитку національних мов та
національних культур, підготовка й представництво національних кадрів у
структурах влади і багато інших питань. Водночас на формування
політичних настанов, політичної поведінки, політичної культури помітний
вплив справляють існуючі історичні традиції, соціальні почуття й
настрої, географічні та культурно-побутові умови існування націй і
народностей. оскільки політика — це діяльність у сфері відносин між
великими соціальними групами, то, по суті, усі аспекти взаємовідносин
націй і народностей мають політичний характер.

Раніше вже було сказано, але не зайвим буде ще раз наголосити, що нації,
як найбільш розвинута етнічно-соціальна спільність, почали створюватися
з виникненням капіталістичного способу виробництва. Головним гаслом у
цьому процесі була теза, яка виникла під час Французької революції:
«Один народ — одна нація». Цей принцип діяв понад сто років, але в кінці
дев’ятнадцятого століття з появою багатонаціональних держав він
безнадійно застарів.

Тоді лівими соціал-демократами було висунуто гасло самовизначення націй
(пізніше його детально розробив В. І. Ленін) як спроби визволення від
національного гніту [9]. На жаль, уже тоді в багатьох людей це гасло
асоціювалося з відокремленням. «Якщо немає відокремлення нації, то немає
і її самовизначення», — так казали тоді, так більшість тлумачить це
гасло й сьогодні.

Насправді ж сталася логічна помилка: самовизначення через відокремлення
почали розглядати як мету, а не як засіб саморозвитку нації без шкоди
для інших народів. Безумовно, національне відокремлення необхідне, якщо
неможливо досягти знищення національного гніту, досягти суверенітету
іншими засобами. Проте національне відокремлення за умов цивілізованого
демократичного суспільства завжди має негативні наслідки, наприклад,
порушення існуючих економічних, політичних, культурних зв’язків, що
погано позначається на соціальному житті як народу, що відокремився, так
і інших народів колись єдиної держави.

Відносини національної нерівності, національної експлуатації та
пригнічення є реальністю не тільки минулого, а й сучасного. Так зване
національне питання зовсім не пішло у минуле [10]. Національне питання —
це відносини національної нерівності, поділ націй на привілейовані та
неповноправні, пригнічені, це неоднаковий рівень економічного та
культурного розвитку різних націй, це атмосфера національної ворожнечі,
національного розбрату, чвар на національному ґрунті тощо.

Кожний із названих елементів національного питання може мати різний
ступінь напруження, масштабності виявів. Іноді на перший план виходять
суто політичні моменти. А іноді національні проблеми виявляються
передовсім у питаннях економіки та культури, оскільки дискримінація за
національною ознакою має в таких випадках не тільки формально-правовий,
а й фактичний характер. Указані проблеми можуть загострити ситуацію у
сфері міжнаціонального спілкування, відновити ті негативні наслідки в
свідомості та побуті, які склалися внаслідок тривалого впливу чинників,
що становлять суть національного питання.

Національне питання завжди має конкретно-історичний зміст, що полягає в
сукупності національних проблем на даному етапі розвитку тієї чи іншої
країни. Причому з вирішенням одних проблем виникають інші, часто навіть
складніші, що зумовлюється постійним розвитком самих націй. А тому не
може бути повного й остаточного розв’язання національного питання в усіх
його аспектах та соціальних вимірах, немає і не може бути рецептів,
однакових для всіх етапів суспільного розвитку, для всіх країн.

Отже, національне питання — це сукупність політичних, економічних,
правових, ідеологічних та інших проблем, що виявляються в процесі
внутрішньодержавного й міждержавного спілкування націй, народностей.
Поняття «національне питання» і «національні відносини» багато в чому
збігаються, але вони не ідентичні: друге значно ширше за перше.
Національні відносини, крім явищ, що мають негативний характер,
включають і такі явища, процеси, які характеризуються поняттями
«дружба», «співробітництво», «взаємодопомога», «зближення» та ін. Отже,
можна сказати, що національне питання — це національні відносини
особливого типу.

Нині широко користуються поняттям «міжнаціональні відносини». Виникає
питання: як воно співвідноситься з поняттям «національні відносини»?
останнє включає в себе три форми відносин національного характеру:
внутрішньонаціональні, відносини між національно-етнічними спільностями;
відносини націй, народностей на міжособистісному рівні. Міжнаціональні
відносини охоплюють відносини між національними спільностями в цілому, а
також між представниками різних націй на особистісному рівні. Як бачимо,
це близькі поняття, багато в чому спільні. Але коли бажають зробити
акцент на відносинах саме між націями, то вживають термін
«міжнаціональні відносини».

Важливим питанням національних та міжнаціональних відносин є проблема
державно-правових форм об’єднання народів [11]. Таких форм три: це —
унітаризм, федерація та конфедерація.

Унітаризм — це державний устрій, що характеризується централізованим
керівництвом адміністративно-державними одиницями і браком відособлених
(самостійних) державних об’єднань. Унітарна держава — єдине й неподільне
державне об’єднання, хоч у межах цієї держави є цілком можливою широка
територіальна або національна автономія. У сучасному світі
багатонаціональними унітарними державами є Китай, Іспанія, Румунія,
В’єтнам, Лаос, ПАР та інші.

Федерація — це об’єднання двох або кількох держав в одну нову державу на
підставі єдиної конституції. Федерація є союзною державою, або, що те
саме, однією спільною державою, тобто державно-правовим об’єднанням.

Федерація завоювала міцні позиції у світі. Цей принцип державного
будівництва використовується не тільки за умов багатонаціонального
суспільства, а й там, де національний чинник відіграє другорядну роль.
На земній кулі чимало федеративних держав, котрі є, як правило,
великими, сильними і впливовими.

В Америці це — США, Канада, Мексика, бразилія, Аргентина; в Європі —
ФРН, в Азії — Індія, Малайзія, Пакистан, в Африці — нігерія.
Федеративний устрій сприяє децентралізації влади, автономії і
самостійності його суб’єктів, розвитку демократичних форм управління.
Він оцінюється як раціональна, ефективна модель.

Конфедерація — міждержавний союз, в якому його члени абсолютно
автономні, мають незалежну систему державних органів та незалежне
законодавство, право санкціонування і нуліфікації, тобто скасування
актів союзних органів, самостійне громадянство, валюту, національну
армію. Конфедерація від федерації відрізняється передовсім правовими
формами створення цих державних об’єднань: у конфедерації — договір, у
федерації — конституція. Звідси випливають і їхні кардинальні
відмінності. У конфедерації немає єдиної території. Тут є територія
кожної окремої держави, яка вступила до неї. Такі утворення, як свідчить
історія, мають тимчасовий характер. Майже всюди тенденція розвитку йде
від повної незалежності через конфедерацію до федерації. Отже, на
практиці конфедерація стає проміжним етапом до тіснішого союзу. Наочний
приклад того — сучасна західна й центральна Європа, яка стала, по суті,
конфедерацією, що поступово й поетапно перетворюється у федерацію.

2. Зміст та сутність національної політики

в житті суспільства

Що таке національна політика? Хто є її суб’єктами? У чому полягає мірило
ефективності та дійовості національної політики? Що говорить про це
досвід людства, України, інших країн СНД?

Національна політика — це цілеспрямована діяльність з регулювання
відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами),
що виявляється у свідомому впливі державних і суспільних організацій на
розвиток міжнаціональних та міжетнічних відносин з метою їх
нормалізації, стабілізації і гармонізації [12]. Національні відносини
разом з націями, народностями та іншими етнічними спільностями є
об’єктами національної політики. А її суб’єктами стають держава, органи
державної влади, політичні партії, громадські організації тощо.

У теорії і на практиці слід ураховувати, що національна політика,
соціальна політика, економічна політика, демографічна політика та інші
види політичної діяльності тісно взаємозв’язані між собою. У різних
системах зв’язку вони співвідносяться як загальне і особливе, ціле і
частина. Соціальні, економічні, мовні, демографічні аспекти національної
політики перетворюють її в складову частину цих видів політики. Водночас
національна політика як система є концентрованим виразом соціальної,
економічної, мовної, демографічної політики.

uaex3/4}O‚8„?‡T‰-?oooooooooooooooooooooooooooo

2

??Т?лення, співвідношення корінного та некорінного населення,
релігійність, особливості національної психології, національні традиції,
звичаї, взаємовідносини даної республіки з сусідніми і т. д. У
будь-якому разі неодмінною умовою ефективної національної політики є
врахування закономірностей, тенденцій розвитку націй і національних
відносин, науковий підхід до аналізу існуючих проблем. Там, де питання
національної політики розглядаються не на засадах наукового аналізу, а
суб’єктивістськи, стають неминучими прорахунки й помилки. Це, у свою
чергу, створює підґрунтя для загострення національних почуттів і
непорозумінь між тими чи іншими групами населення, відновлення старих
міжнаціональних суперечок.

Політична практика засвідчує, що ефективною є така національна політика,
яка відповідає демократичним принципам розв’язання національних проблем.
Для цього треба не тільки впровадити в життя принцип рівноправності
націй, а ще й доповнити проголошення юридично-правової рівності націй
їхньою фактичною рівністю в економічній, соціальній та
культурно-духовній сферах життя. Реалізація різноманітних заходів для
розвитку націй та народностей, що живуть нині в Україні, має
супроводжуватися також подоланням тих негативних наслідків, які принесла
«національна політика», здійснювана сталінською тоталітарною системою
[13].

Серпневі події 1991 року в колишньому СРСР відкрили нову сторінку в
міжнаціональних відносинах і з усією гостротою поставили перед
політичними діячами нових незалежних держав вимогу ставитись до
розв’язання національних проблем з позицій виваженості, чіткого
врахування реалій життя, з позицій послідовного демократизму й
соціальної справедливості. Здійснення саме такої політики спроможне
забезпечити реалізацію життєво важливих інтересів усіх і кожної окремо
взятої нації та народності. Одним із позитивних прикладів саме такого
політичного підходу можуть бути прийняті Верховною Радою України закон
про громадянство, Декларація прав національностей України, договори між
Україною, Російською Федерацією та іншими республіками колишнього СРСР,
які створили необхідні правові основи для розвитку дружніх
добросусідських взаємин між народами цих держав. Так, наприклад, у
Декларації прав національностей України зазначено, що «Українська
держава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що
проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та
духовно-культурні права. Представники народів та соціальних груп
обираються на рівних правах до органів державної влади всіх рівнів,
займають будь-які посади в органах управління, на підприємствах, в
установах та організаціях. Дискримінація за національною ознакою
забороняється й карається за законом» [14]. Отже, у цьому важливому
державному документі проголошується й гарантується в законодавчому
порядку широке коло прав громадян у всіх сферах суспільного життя.
Реалізація положень Декларації сприятиме налагодженню дружніх відносин,
мирному співжиттю громадян понад 100 національностей, які живуть в
Україні.

Важливою функцією національної політики є розробка ефективних способів і
методів вирішення міжнаціональних конфліктів, їх прогнозування та
запобігання таким [15]. Міжнаціональний конфлікт, з одного боку, є
специфічним, конкретно-етнічним виразом загальносоціальних
суперечностей, а з іншого — власне національним (тобто етнічним)
конфліктом, хоч і детермінованим соціальними суперечностями. Доведення
суперечностей до конфлікту є дуже небезпечним, оскільки в ньому
сконцентрована велика руйнівна сила. Пояснюється це передовсім тим, що
намагання кожної зі сторін — учасниць конфлікту «здобути перемогу»
неминуче натрапляє на протидію протилежної сторони. Прикладом цього
можуть бути події на Кавказі, у Таджикистані, у колишній Югославії тощо.

У національній політиці важливо не тільки своєчасно «зняти» вже існуючі
суперечності, а й їх передбачити. Так, наприклад, перехід до ринкових
відносин об’єктивно містить у собі можливість загострення національних
суперечностей, оскільки відмінності в рівнях соціально-економічного
розвитку республік та регіонів призводять до неоднакових стартових
можливостей. Інший приклад. Демократизація виборчого процесу і перехід
на альтернативну систему висування й виборів депутатів можуть призвести
до звуження в законодавчих органах представництва тих чи інших народів,
утрати принципу пропорційного представництва націй та народностей у
структурі влади, що, у свою чергу, породжуватиме міжнаціональну недовіру
та образи.

Як можна сформулювати засадні принципи побудови національної політики за
сучасних умов?

Перший принцип. Національна політика має базуватися на науковому аналізі
та творчому осмисленні передового в цій галузі досвіду як вітчизняного,
так і світового. За відправні точки для такого підходу треба брати
рівноправність народів та їхнє взаємовигідне співробітництво, взаємну
повагу до інтересів і суспільних цінностей усіх народів, непримиренність
до націоналізму в будь-яких його формах.

Другим принципом є принцип стабільності територіальних кордонів
суверенних держав. Політична практика переконливо свідчить, що
територіальні претензії нині все більше стають вибухонебезпечним
фактором і без того напруженого сучасного життя. Територіальні претензії
призводять не тільки до загострення міждержавних відносин, а навіть і до
війн. Таких прикладів у сучасному світі багато — досить указати на
ворожі відносини між Іраном та Іраком, Індією та Пакистаном.

Україна не має територіальних претензій до сусідніх держав, її політика
щодо цього є виваженою й послідовною, хоч, на жаль, не всі її сусіди,
особливо Румунія, дотримуються такого принципу.

Як третій принцип можна назвати принцип органічної єдності національної,
економічної, соціальної, політичної та духовної сфер розвитку
суспільства. Національну політику можна розглядати як концентрований
вираз економічної, соціальної, духовно-культурної та інших видів
політики. Водночас національна політика є відносно самостійною та
активно впливає на економіку й соціальне життя суспільства. А тому
недооцінка як залежності національної політики від інших напрямків
політики, так і відносної її самостійності призводить до значних
прорахунків у вирішенні національних проблем.

Четвертий принцип — цілісність національної політики, урахування
взаємозв’язку всіх її компонентів. Розробляючи державну національну
політику, необхідно враховувати географічні фактори, демографічні
процеси, історичні особливості формування даної нації, народності та
інших етнічних груп, особливості формування національної державності,
національний склад населення, співвідношення корінного і некорінного
населення, релігійність населення та наявність різних конфесій і
релігійних груп, особливості національної психології народу, його
національні традиції та звичаї, взаємовідносини даної держави зі своїми
сусідами.

П’ятий принцип — здійснення спеціальної програми з розвитку й надання
відповідної допомоги національним меншинам, представники яких проживають
в Україні, для розвитку їхньої національної культури, освіти, мови,
традицій, звичаїв тощо.

Шостий принцип — формування етики міжнаціональних відносин, заперечення
й засудження будь-яких виявів несправедливості й насильства. Як свідчить
історичний досвід, ворожнеча й недовіра у сфері міжнаціональних відносин
зникне тільки тоді, коли кожний громадянин будь-якої національності буде
з однаковою повагою ставитися як до своїх національних, так і до
інонаціональних цінностей. Розбудована з урахуванням цих принципів
національна політика, як свідчить передовий світовий досвід, може
сприяти консолідації націй і народностей та здійснити їх справжню
гармонізацію [16].

Розглядаючи взаємозв’язок політики та національних відносин, слід
спинитися на питанні про вплив національного характеру на політичні
відносини. У понятті «національний характер» ніби акумулюються своєрідні
історичні шляхи нації, її господарської діяльності, соціального,
культурного розвитку й географічного середовища. Усе це залишає слід у
психіці її представників, виражається в поведінці, смаках, звичках,
особливостях мислення та сприйняття навколишнього світу [17]. Риси
національного характеру, національної психології змінюються разом зі
змінами умов існування націй, а проте є досить стійкими, щоб надавати
своєрідності культурі, духовній діяльності людей. Ось чому в практичній
політиці не можна ігнорувати національно-психологічних особливостей того
чи іншого народу.

Національний характер справляє вплив на політичну поведінку людей, а
отже (хоч і опосередковано), на політичний устрій. Він значною мірою
визначає поведінку націй у кризових ситуаціях. Політик повинен
ураховувати національний характер народу, зважати на нього у своїх діях.
Дії, що не відповідають стійким рисам національного характеру,
призводять політиків до поразки. Водночас політик-реаліст може шукати
найбільш доцільних засобів впливу на національний характер у бажаному
напрямку. Такий вплив може бути успішним лише тоді, коли він
базуватиметься на послідовному формуванні умов, які б сприяли появі в
нації певних нових психологічних рис. Якщо, наприклад, ставиться мета
виховання почуття державної відповідальності в громадян, то необхідно
створити політичні умови, за яких громадяни могли б фактично брати на
себе все більшу відповідальність за спільні справи. І саме цим
визначається ефективність політичного впливу на національний характер.

У національній політиці кардинальним є питання про співвідношення
загальнолюдського і національного моментів, віднайдення способів їх
гармонізації. Взаємодія національних та загальнолюдських інтересів є
складною і характеризується наявністю суттєвих суперечностей, зате вдале
поєднання цих інтересів створює такий взаємозв’язок і таку
взаємозалежність, які забезпечують прогресивний розвиток як усієї
співдружності, так і окремих націй та народностей. Тривалий час у нашому
суспільстві в теорії і на практиці панувала теза про пріоритет
загальнолюдського над національним, про безумовне підпорядкування
національного загальнолюдському. Це призвело до того, що під приводом
захисту загальнолюдських, загальнодержавних інтересів ігнорувалися
національні, обмежувалися права республік, посилювалися тенденції до
унітаризму. Сучасна національна практика не сприймає такого підходу.
Національне й загальнолюдське перебувають у діалектичній єдності, де на
перший план виходить то одне, то інше залежно від історичних умов та
конкретних завдань.

Наукова концепція національної політики випливає з визначення
національних цінностей і інтересів кожного народу, їх діалектичного
синтезу із загальнолюдськими. За сучасних умов доцільно наголошувати не
на підпорядкуванні національних інтересів загальнолюдським, а на їх
узгодженні. Це не відбувається само собою, а досягається послідовною й
активною національною політикою, для проведення якої необхідно створити
дійові державні, суспільні й економічні механізми, які б забезпечували
таке органічне поєднання інтересів. Суть науково обґрунтованої
національної політики в Україні — це постійний баланс загальнодержавних,
загальнолюдських інтересів усіх народів і етнічних груп, які тут
проживають.

Проте в національній політиці будь-якої багатонаціональної держави
можливі й вияви націоналізму [18]. Націоналізм — явище багатогранне й
багатоманітне. Але за всієї багатоманітності конкретних виявів він має
визначальну ознаку: визнання власної національної винятковості та
протиставлення своєї нації іншим. Націоналізм — це намагання забезпечити
панівне становище своєї нації, задовольнити її інтереси без урахування
інтересів інших народів або навіть за рахунок їх обмеження [19]. Ясна
річ, що націоналізм одних може породжувати тільки націоналізм інших.

У національній політиці важливо чітко відокремлювати справді національне
від націоналістичного. Це одна з необхідних умов політичного керівництва
й управління. До національного належить законне, справедливе прагнення
кожної нації зберегти свою самобутність, мову, традиції, уклад життя,
історичну пам’ять — усе те, без чого в людини немає національного
самопочуття та національної гідності. Націоналістичне — це хворобливе,
перекручене, доведене до крайнощів національне почуття. Причому перехід
одного в інше відбувається часто непомітно для самої людини, під впливом
емоцій. Так, за умов недостатньої політичної та загальної культури
справедливі вимоги реального суверенітету інколи перетворюються на
націоналізм та ізоляціонізм. За тих самих умов, коли не задовольняються
елементарні соціальні потреби, значного поширення можуть набрати ідеї
національної відособленості, національної нетерпимості, спроби шукати
винуватців серед представників інших націй.

Інколи важко буває відрізнити національне від націоналістичного. Межа
між ними часто малопомітна. Націоналізм, паразитуючи на природних
національних почуттях, прагненні до національного відродження,
намагається вести свою політичну гру на деформаціях минулого. За
недостатнього рівня політичної та загальної культури, за вибуху
пристрастей та емоцій у свідомість народу легко проникає бацила
націоналізму, що рано чи пізно зруйнує будь-який суспільний організм,
«з’їсть» душу народу.

Ось як писав про це ще минулого століття видатний російський мислитель
В. Соловйов: націоналізм, або національний егоїзм, тобто прагнення
окремого народу до утвердження себе за рахунок інших народностей, до
панування над ними, є цілковитим спотворенням національної ідеї; у ньому
народність зі здорової, позитивної сили перетворюється на хворобливе,
негативне зусилля, небезпечне для вищих людських інтересів, здатне
довести народ до занепаду й загибелі.

Характеризуючи надзвичайно велике значення національної проблеми для
дальшого розвитку Росії, М. С. Грушевський зазначав, що «без
перетворення Росії у вільну спілку народів немислиме повне оновлення, її
цілковите визволення від темних пережитків минулого» [20]. Учений також
підкреслював, що стійкими в суспільному житті є лише ті відносини між
націями, які базуються на взаємній вигоді, на такому розвитку, коли
свобода й суверенітет одного народу не обмежують свободи й суверенітету
іншого.

У національній політиці слід чітко розрізняти зростання національної
самосвідомості та націоналізму. Зростання національної самосвідомості —
це природний і законний наслідок економічного й культурного прогресу
народів. Протидіючи будь-яким виявам націоналізму, важливо бути чуйним і
чутливим до всіх законних вимог і сподівань національного характеру. Але
необхідно бачити й те, що нині з’явилися безвідповідальні політикани,
свого роду націонал-кар’єристи, які паразитують на ідеях і гаслах
оновлення, видаючи вузькогрупові інтереси за загальнонаціональні.

Головне завдання у сфері етнонаціонального життя — відхід від політики
національного диктату та національного насильства. У національній
політиці клин клином не вибивають. Проте в Україні певні політичні сили
діють саме так, як робилося за тоталітарного суспільства, тільки ніби з
«протилежним знаком». Якщо національна політика в колишньому СРСР
будувалася на насильницькому «злитті» народів і націй в один «радянський
народ», то тепер певні націоналістичні сили її будують на такому ж
насильницькому їх розмежуванні або на асиміляції національних меншин
національною більшістю. Уважаючи, що ніби-то нації визначаються виключно
«генофондом», а отже, національність конкретної людини встановлено
«апріорі», від народження, дехто у вирішенні національного питання знову
виходить із штучно сконструйованих ідеологічних схем і постулатів,
нав’язуючи їх кожному громадянинові, ігноруючи його власну думку, його
намагання, його переконання, його щастя.

Намагання спертися на «масу», а не на особистість, невід’ємне від
насилля над цією особистістю, давно вже стало чимось на зразок «умовного
рефлексу» для нашого суспільства. Спочатку «масою» вважався пролетаріат,
а тепер дехто передав цю роль «народам» та «націям». Це призводить не
тільки до економічних та соціальних негараздів, до політичного
напруження, а й до кровопролиття (Закавказзя, Югославія).

Національне життя не визнає насильства. Як не можна штучно прискорити
хід етнічного розвитку людства, зігнати нації до однієї «купи», так не
можна штучно зводити паркани між націями, консервувати відмінності між
ними. І те, і те є однаково небезпечним і однаково трагічним.

Яке ж суспільство має бути в нашій багатонаціональній Україні? Нормальне
цивілізоване суспільство без зайвого ухилу до «національного» або (як
раніше) до «класового». Суспільство, де понад усе цінуватиметься Людина,
а все інше буде похідним від цієї найвищої цінності. Суспільство, де
спокійно і вільно живуть та розвиваються різні народи, не заважаючи один
одному, не вбиваючи один одного, не підкоряючись один одному і не
вимагаючи такого підкорення від інших. Не істерична біологічна
закомплексованість, не націоналістична самозамкненість, а щастя людське
— ось де вищий критерій розвитку й прогресу будь-якого суспільства.

Отже, кінцева мета послідовно демократичної національної політики
полягає в погодженні національних та міжнаціональних відносин. Виходячи
з цього, можна зробити висновок, що гармонізація міжнаціональних
відносин є можливою, якщо, по-перше, процес єднання, зближення, а потім
і інтеграції націй відбувається природно, коли поступово визрівають для
цього процесу об’єктивні й суб’єктивні передумови. По-друге,
гармонізація міжнаціональних відносин може відбутися, якщо правильно
вибрано політичні форми об’єднання народів (федерація, конфедерація,
співдружність, асоціація і т. п.) та гарантовано вільний вихід з
об’єднання. По-третє, якщо інтегративні процеси забезпечують реальні
позитивні результати для всіх учасників такого об’єднання. По-четверте,
якщо суб’єкти співтовариства залишатимуться рівними у своїх правах і
обов’язках, а певне обмеження сфери реалізації їхнього суверенітету (що
майже завжди неминуче) буде добровільним самообмеженням, а не наслідком
тиску сильніших (яскравим прикладом такого позитивного об’єднання є
стосунки 15 країн Європи в рамках створеного ними Європейського Союзу).
По-п’яте, якщо процес інтеграції буде націлено не на нівелювання
етнонаціональних відмінностей, а на максимальний розвиток
етнонаціональної самобутності народів. По-шосте, якщо національна
політика буде гнучкою, здатною швидко пристосовуватися до вічно змінних
умов життя й розвитку народів і націй. Відтак головним чинником
гармонізації національних та міжнаціональних відносин є створення
правової демократичної держави. Практика свідчить, що за тоталітарних та
авторитарних режимів неминуче виникає дисгармонія у міжнаціональних
відносинах, що призводить до етнополітичних конфліктів, хаосу та
насильства в суспільстві.

Усе це дає змогу дійти загального висновку, що гармонізація
міжнаціональних відносин — не стан, а безперервний процес. Керування цим
процесом з боку держави хоч і дуже складна, але абсолютно реальна річ.
Зусилля й кошти, витрачені на таке керівництво, є цілком виправданими.
Реальний приклад цього — Швейцарія, Фінляндія, Швеція, Норвегія, які
забезпечують нині своїм громадянам чи не найвищий у світі життєвий
рівень і характеризуються високою стабільністю етнополітичної ситуації.

Література

Див.: политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — с. 269.

Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної
трансформації. — К., 1998. — С. 325—333.

Там само. — С. 325—333.

Гравитц М., Пенто Р. Методы социальных наук. — М., 1972. — с. 190.

Цит. за: Цыганков П. Политология Роберта Даля // Социально-политические
науки. — 1990. — №10. — с. 88.

Див.: Санистебан Л. С. Основы политической науки. — М., 1992. — с. 7.

Див.: Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. — М., 1995. — с.
6.

Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 25. — Ч. 1. — с. 257.

Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 9. — с. 72.

Див.: Політологія: історія та методологія / За заг. ред. Ф. М. Кирилюка.
— К.: Здоров’я, 2000. — С. 20.

Див. Політологія: історія та методологія / За заг. ред. І. С. Юзюбка,
К. М. Левківського. — К.: Вища шк., 1998. — С. 18.

Див.: Политология: Энциклопедический словарь.— М., 1993. —

с. 256.

Freund Y. L’Essense du politique. — Paris, 1965. — p. 374.

Макиавелли Н. Государь. — М., 1910. — с. 14.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *