Політична влада (Реферат)

Курсова робота:

Суспільно-політичний лад Росії у ХІХ – ХХ століттях

ПЛАН

TOC \o «1-3» \h \z HYPERLINK \l «_Toc70686968» Вступ PAGEREF
_Toc70686968 \h 3

HYPERLINK \l «_Toc70686969» 1. Державний лад в Росії ХІХ початку ХХ
століття PAGEREF _Toc70686969 \h 6

HYPERLINK \l «_Toc70686970» 2. Реформи у Росії ХІХ століття PAGEREF
_Toc70686970 \h 7

HYPERLINK \l «_Toc70686971» 3. Суспільний лад царської Росії
PAGEREF _Toc70686971 \h 13

HYPERLINK \l «_Toc70686972» 4. Революція в Росії і виникнення та
розвиток радянської держави і права PAGEREF _Toc70686972 \h 14

HYPERLINK \l «_Toc70686973» 5. Державний і суспільний лад Росії за
часів “розвинутого соціалізму” PAGEREF _Toc70686973 \h 27

HYPERLINK \l «_Toc70686974» Висновок PAGEREF _Toc70686974 \h 38

HYPERLINK \l «_Toc70686975» Література: PAGEREF _Toc70686975 \h 39

Вступ

На початку XIX ст. Росія була феодальною державою з монархічною формою
правління. Влада імператора (царя) була необмеженою. В руках царя
зосереджувалася як законодавча, так і виконавча влада. Не існувало і
єдиної судової системи. Суди були становими, і судові функції виконували
місцева адміністрація і поліція.

Розвиток капіталістичних відносин і криза феодально-кріпосницької
системи господарювання викликали широке невдоволення у населення країни,
яке проявлялося, зокрема, у виступах селян проти поміщиків. Висловлювала
незадоволення і прогресивна частина дворянства, що вилилося у виступах
декабристів у 1825 р.

Тому царизм урізав навіть деякі права дворянства. Так, наприклад, Микола
І, боячись проникнення до Росії ідей французької революції, заборонив
молодим дворянам виїзд за кордон. Генерал-губернатори одержали широкі
права у нагляді за дворянами. Замість земського суду у повіті на чолі з
виборним справником було створено поліцейське повітове управління.

Разом з тим право володіння землею разом із закріпаченими селянами було
надане тільки поміщикам. Правда, з 1848 р. Право володіння землею набули
й Інші стани населення, за виключенням кріпосних селян. Усе царське
законодавство було спрямоване на те, щоб законсервувати розвиток
суспільних та економічних відносин у Росії. Російський історик права
Кізеветтер писав, що «кріпосне право є зло, але зачіпати його було б
злом ще більшим».

Царизм не пішов шляхом видання нових актів, які б сприяли розвиткові
нових суспільних і економічних відносин. Він вирішив привести у порядок
розрізнені існуючі закони, які були видані, починаючи з 1649 р. Комісія
під керівництвом Сперанського спочатку склала Повне зібрання законів
(1830 р.), яке складалося із 40 томів і шести томів додатків, а у 1835
р. було складено і введено в дію Звід діючих законів у 15 томах, який
включав, головним чином, норми феодального права.

Перші десять томів Зводу законів містили норми цивільного права. В них
вперше було дано поняття права власності, під яким розумілося право
«виключно І незалежно від сторонньої особи володіти, користуватися і
розпоряджатись майном вічно і потомственно». Майно ділилося на рухоме і
нерухоме. У свою чергу нерухоме майно ділилося на благопридбане і
родове, яким особа могла вільно розпоряджатися. Правда, у деяких
місцевостях заборонялося передавати благопридбане майно полякам і
євреям. Закон захищав не тільки право власності, але і право володіння.

Володіння могло бути законним і незаконним, добросовісним і
недобросовісним. Зобов’язання випливали із договорів, які укладалися у
письмовій формі.

У сімейно-шлюбному праві простежується закріплення панівного становища
чоловіка, який мав право особистої власності над дружиною. Тільки з
дозволу чоловіка дружина могла одержати паспорт, влаштуватися на роботу.

Звід законів закріпив також існування інституту предводителів
дворянства, чим підкреслив феодально-дворянський характер російського
самодержавства. Інститут предводителів дворянства виник відповідно до
указу Катерини II в 1766 р. Вони обирались на три роки і виконували
функції

внутрішньостанового і адміністративного управління. «Общее свойство всех
дел, возлагаемых на предводителей, как на губернского, так й уездных, —
зазначалось у законі, — єсть попечение о пользах дворянства и сохранение
в сим сословии благоустройства и порядка».

Вищий стан не мав загальноросійської організації і чіткої ієрархічної
структури. Повітові дворянські органи не підпорядковувались губернським
і могли самостійно зноситись з центральною владою. Такий стан речей
повністю відповідав природі самодержавства, яке прагнуло роздробити усі
громадські групи, що до певного часу повністю влаштовувало дворянство.

Відповідно до Зводу законів інститут предводителів дворянства займався
складанням об’єктів і розкладок земських повинностей, поставок провіанту
для армії; атестацією місцевих дворян, що поступили на державну службу;
інформував владу про осіб, що поширювали «зловредньїе слухи» І т.ін.
Предводитель дворян губернії міг зноситись з властями аж до імператора
включно. Відповідно до ст. 119 Зводу законів предводитель міг, не
скликаючи зборів, звернутися до міністерства внутрішніх справ з
будь-якого питання. Тобто, губернські предводителі виступали і як
інстанція, що контролює місцеву адміністрацію. Губернський Предводитель
дворянства затверджувався імператором за поданням міністерства
внутрішніх справ.

Предводитель повітового дворянства затверджувався губернатором. Він
користувався деякою виконавчою владою і міг застосовувати для цього
земську поліцію.

Напередодні 1917р. інститут предводителів дворянства зберігав подвійну
природу, будучи одночасно виборним органом дворянського самоврядування і
фактично виконуючи функції урядової влади.

У 1846 р. було введено в дію «Уложення про покарання кримінальні і
виправні», в якому було дано визначення поняття злочину, види злочинів
та види покарань. Під злочином розумілось протизаконне діяння і
невиконання того, що законом передбачено. Серед видів злочинів
виділялися злочини проти держави (повстання, зрада, замах чи підготовка
замаху на життя або здоров’я царя), проти релігії (богохульство,
святотатство, зманювання християн в іншу віру, порушення церковної
служби), проти порядку управління (зловживання владою, невиконання
обов’язків, розголошення службової таємниці, казнокрадство і т.ін.),
проти особи (вбивство батьків, родичів, пана, господаря, майстра, попа),
проти сім’ї, моралі (обманний шлюб, багатошлюбність, подружня зрада,
зґвалтування) і нарешті, майнові злочини (знищення межових знаків,
розбій, грабіж, крадіжка, пошкодження або знищення чужого майна). Види
покарань поділялися на кримінальні і виправні – смертна кара, каторга,
заслання, вислання. Особи, що підлягали таким видам покарань,
позбавлялися також усіх прав стану. Тих, кого вщправляли на каторгу,
заслання або вислання, піддавали ще й тілесним покаранням.

Вищою судовою інстанцією був сенат. У губерніях існували палати
кримінального і цивільного суду. Існували повітові суди у справах дворян
і державних селян, міські магістрати і ратуші розглядали справи купців і
міщан. Дворяни мали право висилати своїх кріпосних до Сибіру, а також
тілесно карати їх.

Отже, як цивільне, так і кримінальне законодавство мало за мету
захистити інтереси панівного класу (дворян) і законсервувати
феодально-кріпосницькі відносини в Росії.

1. Державний лад в Росії ХІХ початку ХХ століття

Поразка Росії у Кримській війні (1853-1856 рр.) і загальне невдоволення
населення змусили царизм піти у 1861 р. на скасування кріпосного права.
«Положення про селян, що вийшли із кріпосної залежності» стосувалося
двох сторін селянського життя: особистої залежності селян і поземельних
відносин.

Рабовласницька влада поміщика над селянином була ліквідована, але це не
означало, що колишній кріпосний став вільним і рівноправним з поміщиком
громадянином. Він залишився «повінним» і поміщику, і уряду. Він був
обмежений у пересуванні, у виборі занять, у розпорядженні майном, для
нього існували особливі паспортні правила, особливі судці (волосні),
особливі покарання (різки).

Селянин не міг без паспорта відлучитись із села, а паспорт видавався
лише з дозволу сільського старости. Паспорти були короткострокові, і
староста завжди міг повернути селянина до села.

Якщо окремому селянину було важко вийти з громади, то громаді легко було
позбавитися від небажаного члена. Закон надавав їй право «ссылать
порочных общинников в Сибирь».

Селяни могли укладати різного роду угоди, пред’являти позов, займатись
торгівлею і промислом, володіти рухомим і нерухомим майном, брати шлюб
без згоди поміщика.

Але поміщики зберігали цілий ряд прав: право опіки над селянами,
«представництво» їх інтересів у суді, право вотчинної поліції Ом були
підкорені в поліцейському відношенні сільські волості).

2. Реформи у Росії ХІХ століття

Найбільш послідовною із буржуазних реформ 60-х рр. Була судова реформа.
Старі станові суди, що зберігалися з часів Катерини II, були замінені
загальними судовими установами для осіб усіх станів, і формально усі
судилися в одних і тих же судах, за одними і тими ж законами, при одному
і тому ж порядку судочинства. В основі карної системи лежало тілесне
покарання, яке нерідко було покаранням на смерть. Комітет при 2-ому
відділі Імператорської Канцелярії висловився за скасування жорстоких
покарань і за збереження різок лише до збудування достатньої кількості
в’язниць.

Указом 17 квітня 1863 р. були заборонені шпіцрутени, «кошки» і частково
«канчуки». Для осіб, засланих до Сибіру на каторжні роботи і на
поселення, «канчуки» зберігались, як кара за втечу чи новий кримінальний
злочин.

Різка зберігалась також для солдату дисциплінарних батальйо нах, для
селян (за вироком волосного суду).

Для жінок тілесна кара скасувалась, але для засланих на каторгу і
поселення зберігалась. Закон зберіг тілесне покарання не тільки за
рішенням суду, але й в адміністративному порядку на випадок непокори,
тому селян масово били різками.

Система розгляду кримінальних справ у різних судових інстанціях була
різною. Волосному суду були підсудні маловажливі проступки селян, як то:
про тілесні пошкодження, протипожежні порушення і т.п. Мировому суду –
справи, що не перевершували штраф більше 300 крб., арешт не більше 3-х
місяців та ув’язнення до 1,5 року.

Основна маса цивільних і кримінальних справ розглядалась в окружному
суді, де більша частина справ розглядалась судом присяжних засідателів.
Справи про державні злочини розглядались без засідателів. Докази:
свідчення підсудного, свідків, експертиза, речові докази, письмові
докази.

Законом встановлювалися стадії кримінального процесу: 1)попереднє
розслідування, яке розділялось на дізнання і попереднє слідство; 2)
передача до суду і вирішення судом питання про те, чи досить є доказів,
щоб розпочати судочинство; 3) стадія підготовки розпорядження про стан
справи: чи може воно слухатись, чи досить підготовлене; 4) розгляд
справи в суді.

Були такі апеляційні інстанції:

для мирових судів – з’їзд мирових судів;

— земських начальників – повітовий з’їзд;

окружних судів – судова палата;

— судових палат – кримінально-касаційний департамент Сенату.

Статут цивільного судочинства вводив дві системи розгляду цивільних
справ: у мирових судах і судово-адміністративних установах та в
загальних судах (окружному і судовій палаті). У місцевих судах
розглядались позови, ціна яких не перевершувала 30 крб., у загальних –
більше 30 крб. Розгляд був відкритим, гласним і змагальним. Відповідач
повинен був з’явитись до канцелярії суду протягом місяця (коли жив в
Росії), 4-х місяців (якщо за кордоном), при відсутності даних про місце
проживання – 6 місяців. При неявці відповідача до суду суддя міг
розглядати справу без нього. Неявка до суду позивача вела до припинення
розгляду справи.

Справа починалась з письмової або усної заяви; розгляд справи словесний;
докази – свідчення, письмові акти, огляд місця суддею, висновки
експертів. Вирок оголошувався публічно і через три дні мав бути
сформульований. Рішення суду виконувалось поліцією чи особами волосного
або сільського управління. Позивач після рішення суду звертався до суду
за видачею виконавчого листа, який потім вручався судовому приставу
окружного суду. Якщо відповідач протягом 2-х місяців не виконував
рішення, то пристав мав описати його майно і продати з молотка.

Скарги на рішення мирового суду подавались з’їздові мирових суддів, на
рішення земських начальників і міських суддів – до повітового зїзду, на
рішення повітових членів окружного суду – до окружного суду. Апеляційною
інстанцією для окружного суду була судова палата. Вищою касаційною
інстанцією був цивільний касаційний депар тамент Сенату. Особливістю
цивільного процесу було те, що він проходив повільно і супроводжувався
дорожнечею судових мит. За новим законом так звана «нотаріальна частина»
була довірена нотаріусам, які існували при окружних судах.

У 1870 р. було проведено міську реформу. Розпорядчим і контрольним
органом стала міська дума. До виборів у міську думу допускались лише ті
жителі чоловічої статі, які досягли 25-річного віку, були російськими
підданими і володіли в межах міста нерухомою власністю. Таким чином, від
участі у виборах було усунено робітників і трудову інтелігенцію,
оскільки вони не володіли нерухомим майном.

Міська дума – розпорядчий і наглядовий орган – обирала з свого
середовища виконавчий орган – міську управу, голова якої в той же час
був головою міської ради. Компетенція міського самоврядування була
обмежена вузькими рамками чисто господарських питань: зовнішній
благоустрій міста, обладнання ринків і базарів, турботи про місцеву
торгівлю й промисловість, про охорону здоров’я і народну освіту, заходи
проти пожеж та ін. Основними джерелами міських прибутків були збори з
нерухомого майна і податки на торгівлю І промисли. У Москві кінця 80-х
рр. ці джерела складали 76 відсотків прибуткового бюджету.

Було проведено і земську реформу. У повітах створювалися повітові
земські збори, члени яких називались гласними. Гласні складали орган
розпорядчий і наглядовий – повітові земські збори, з них обиралась
повітова земська управа.

Губернські земські збори складались із губернських гласних, яких обирали
на повітових земських зборах. Виконавчим органом були земські управи.
Коло справ земських установ: освіта, медичне обслуговування, шляхи
сполучення, сприяння розвиткові промисловості, торгівлі.

Земства вимагали величезних матеріальних коштів. Основним джерелом були
податки, які лягли головним чином на сільські громади. У 1887 р.
торгівці і промисловці сплачували на потреби земства не більше 7 млн
крб., в той час як селянські громади –18 млн крб.

Проведення військової реформи було прямим результатом розкладу
феодально-кріпосницького ладу і військової поразки в Кримській війні.
Об’єктивний смисл її полягав у наближенні армії феодально-кріпосницької
держави до армії буржуазного типу. 1 січня 1874 р. був затверджений
статут про загальну військову повинність, за яким військову повинність
мало відбувати чоловіче населення віком від 21 року. Термін військової
служби в сухопутних військах – 6 років дійсної і 9 років запасу, а для
флоту – 7 років дійсної і 3 роки запасу. Статут про військову повинність
вирішував одне з головних завдань реорганізації армії- створення запасу
навчених резервів, необхідних для розгортання армій у воєнний час. Але
реформа не була до кінця послідовною. Значна частина «инородческого»
населення усувалась від військової повинності.

У другій половині XIX ст. Російська імперія була все ще феодальною
монархією, яка зробила після реформ перший крок на шляху перетворення в
буржуазну монархію. Верховна влада все ще належала
імператорові-самодержцю. Цар видавав закони, призначав чиновників.
Органи управління

в своїй діяльності керувалися «Зводом законів» Російської імперії.

У 1861 р. була створена Рада міністрів – дорадчий орган при цареві.
Відбулись зміни в Сенаті – чітко визначились функції п’яти департаментів
Сенату: двох судових (в цивільних і кримінальних справах) і трьох
адміністративних (1-й – обнародування законів, 2-й — розглядав справи по
скаргах на рішення органів нагляду за селянським самоуправлінням, 3-й –
відав правами стану дворянства і почесного громадянства). Сенатори в
департаментах призначались царем. Нагляд за законністю дій кожного
департаменту здійснював обер-прокурор департаменту, який підкорявся
міністру юстиції, що одночасно був і генерал-прокурором.

Визначальний вплив на суспільний і державний розвиток Росії мала
революція 1905-1907 рр. У серпні 1905 р. був виданий царськийманіфест, у
якому зокрема зазначалось: «Ныне настало время, следуя благим намерениям
их. Призвать вьыборных людей от всей земли русской к постоянному и
деятельному участию в составлении законов, включив для сего в состав
высших государственных учреждений особое законосовещательное
установление, коему предоставляется предварительная разработка й
обсуждение законодательных предположений й рассмотрение росписи
государственных доходов й расходов. В сих видах, сохраняя
неприкосновенным основной закон Российской империи о существе
Самодержавной Власти, признали Мы за благо учредить
ГосударственнуюДуму…». Отже, Державна дума була законодорадчим органом
при цареві і не змінювала самодержавної суті влади.

Державна дума обиралася на п’ять років і могла бути розпущена царем у
будь-який час. Вибори членів першої Думи проводилися за досить складною
виборчою системою, а тому значна кількість населення Росії не брала
участі у виборах. Маніфест від 17 жовтня 1905 р. вніс зміни у положення
про вибори Державної думи. У обранні виборників міських виборчих зборів
мали право брати участь особи, що проживали у даній місцевості неменше
одного року і платили державні та квартирні податки, промислові податки;
власники нерухомого майна; особи, що отримували пенсію, окрім робітників
та ін. Участь у з’їздах повітових землеробів мали право брати управляючі
маєтками та орендарі. Право участі у виборах виборників губернських та
міських зборів мали робітники фабрично-заводської, гірничої та
гірничозаводської промисловості. Участь у виборах виборників брали
робітники підприємств, де кількість працюючих становила не менше 50
осіб. Робітники підприємств з кількістю працюючих від 50 до 1000 осіб
обирали одного уповноваженого, а на підприємствах, де працюючих було
більше, — по одному уповноваженому на кожну тисячу робітників. На з’їзді
уповноважених обирали виборників, кількість яких від кожної губернії
встановлювалась законом. Виборники брали участь у виборах членів Думи на
губернських та міських з’їздах.

Маніфест від 17 жовтня 1905 р. проголошував різноманітні свободи:
недоторканість особи, свободу слова, совісті, зборів і спілок.
Маніфестом від 20 лютого 1906 р. створювалася Державна рада, яка
складалася із представників духовенства, дворянства, торговців,
промисловців і науковців. Законопроект, прийнятий Державною думою і
Державною радою, набував сили закону, якщо його підписував імператор.
Хоча царський указ від 23 квітня 1906 р. підкреслював, що імператорові
належала верховна самодержавна влада, все ж можна сказати, що в Росії
формувалася конституційна монархія.

3. Суспільний лад царської Росії

Відбувалися зміни і у суспільному ладі Росії. В листопаді 1905 р.
царським маніфестом було припинено стягнення з селян викупних платежів.
Була також скасована кругова порука сільської громади і селянам
дозволялось, одержавши свій наділ, вийти з громади, чим, по суті,
руйнувалось громадське землекористування, що відкривало шлях для
розвитку капіталістичних відносин на селі. Правом вийти з громади
скористалися 2,5 млн селянських господарств, з них 1,1 млн відразу
продали свої земельні наділи. У руках поміщиків перебувало 70 млн
десятин, таку ж кількість землі мали і 10,5 млн селян. З причин
малоземельності селяни переселялися до Сибіру Протягом 1906-1916 рр.
туди переселилося три мільйони селян.

Соціально-економічне становище робітників було досить складним. Тому
відбувалися страйки, що змушувало роботодавців підвищувати заробітну
платню та покращувати умови праці. За даними комісії, що розслщувала
причини хвилювань робітників на Кренгольмській мануфактурі у 1871 р.,
заробітна платня робітників становила від 6 крб. 50 коп. до 12 крб. на
місяць, дітей — 3 крб. 50 коп. А прожитковий місячний мінімум на одну
людину становив три карбованці.

Проте заробітна платня робітників постійно зростала. У 80-і рр.
кваліфікований робітнику Петербурзі одержував два карбованці на день, а
платня рядового робітника не перевищувала 20 крб. на місяць.

На початку XX ст. становище робітників покращилось, тому у роки
революції (1905-1907 рр.) вони не виступали з економічними вимогами.
Висувалися вимоги тільки політичні.

Досить складним було соціально-економічне становище селян. Селянське
господарство мало у середньому прибуток 55 крб. На рік, якщо десятина
землі у 90-х рр. XIX ст. становила 36 крб., то у 1914р.-136 крб.

Соціально-економічне становище селян погіршилося у зв’язку з початком
першої світової війни. Війна зупинила і процес демократизаци суспільного
і державного ладу Роси. Але і у роки війни продовжували існувати
різноманітні права і свободи громадян, функціонували Державна дума і
Державна рада. У Думі, поряд із членами буржуазних партій, засідали і
члени соціал-демократичної партії як меншовиків, так і більшовиків.

4. Революція в Росії і виникнення та розвиток радянської держави і права

На початку XX століття економіка Росії розвивалася надзвичайно швидкими
темпами. За період з 1890 по 1913 рік продуктивність праці у
промисловості зросла у чотири рази. Врожай злакових у 1913 р. в Росії
був на третину вищий ніж в Аргентині, Канаді і США разом узятих. Звідси
швидкий зріст експорту продуктів харчування.

До 1914р. фінанси Росії перебували в ідеальному стані: прибутки
перевершували витрати. У 1912р., наприклад, вони становили 335млн.
золотих карбованців. І це відбувалося без збільшення податкового тягаря.
Податки в Росії напередодні першої світової війни були у чотири рази
меншими, ніж у Франції, і у 8,5 разів — іж в Англії. Разом з тим
відбувався і процес соціально-економічного розшарування, що спричиняло
політичне протистояння у успільстві.

У роки першої світової війни загострилися соціально-економічні
політичні протиріччя, що існували в Росії. Нестабільність була ластива і
державному апарату. За роки війни відбулася зміна отирьох голів ради
міністрів, шістьох міністрів внутрішніх справ, чотирьох військових
міністрів і трьох міністрів закордонних справ. Опозиційні буржуазні
партії, що об’єдналися у серпні 1915 р. У «Прогресивний блок», вимагали
створення нового уряду, проведення політичної амністії та повного
відновлення різноманітних свобод, які у роки війни були обмежені.
Соціал-демократична партія (більшовиків) виступала з лозунгами поразки
уряду у війні і перетворення імперіалістичної війни у війну
громадянську.

На початку 1917 р. страйки охопили біля 676 тис. робітників. 25 лютого
1917р. страйк став політичним у Петрограді, Москві та інших містах.
Страйками керували Ради робітничих і солдатських депутатів. 28 лютого
царський уряд було повалено. У Державній думі був створений Тимчасовий
комітет, який на переговорах 2 березня із Виконкомом Петроградської Ради
робітничих і солдатських депутатів досяг угоди про створення Тимчасового
уряду про скликання Установчих зборів, які мали визначити форму
правління у Росії.

Рішення про Установчі збори було компромісом міждержавною думою і
Радами, оскільки жодна із сторін не могла претендувати на те, щоб стати
владою в Росії після відречення царя Миколи II. У програмі Тимчасового
уряду проголошувалось про негайну підготовку до проведення рівного,
прямого і таємного голосування до Установчих зборів, які мали встановити
форму правління і прийняти конституцію. Були декларовані свободи слова,
друку, мітингів, недоторканість особи і т.ін., проведено політичну
амністію (з тюрем вийшли 24 тис. членів РСДРП(б)), проголошено
8-годинний робочий день. Росія, за словами ВЛеніна, стала
найдемократичнішою країною у світі.

Коли із Швейцарії до Петрограду прибув В.Ленін, то він (3 квітня)
проголосив тактичні лозунги партії більшовиків: «Ніякої підтримки
Тимчасовому урядові!», «Вся влада Радам!», «Припинити імперіалістичну
війну!». Проголошуючи лозунг «Вся влада Радам!», партія більшовиків мала

мету захопити через Ради владу до своїх рук.

На початку травня був створений коаліційний Тимчасовий уряд, до якого
увійшли представники не тільки буржуазних партій, але й члени РСДРП(м)
(Церетелі, Скобелєв) та партії есерів (Чернов, Корейський). У червні
1917 р. відбувся перший зїзд Рад, на якому із 1090 делегатів було тільки
105 більшовиків. З’їзд надав підтримку Тимчасовому урядові і відкинув
пропозицію більшовиків про вихід Росії з війни. Було створено
Центральний виконавчий комітет Рад, куди більшовики не увійшли. Тому вже
3 липня партія більшовиків на своєму з’їзді (VI з’їзд РСДРП(б)) вирішила
розпочати підготовку до збройного повстання, а її керівництво формально
пішло у підпілля. Тимчасовий уряд проявив пасивність і нерішучість у
боротьбі з контрреволюційною діяльністю більшовиків. У той же час він
організував розгром контрреволюційного заколоту Корнілова, який прагнув
навести порядок у країні.

12 жовтня було створено військовий революційний комітет, який став
органом повстання. Формальним приводом для проведення повстання був той
факт, що Тимчасовий уряд не проводить виборів до Установчих зборів, хоча
вибори до них були призначені на 28 листопада 1917 р.

Керівництво партії більшовиків вирішило захопити владу в день відкриття
роботи II з’їзду Рад робітничих І солдатських депутатів, а тому
пропонувало включити у порядок денний роботи з’їзду Рад питання про мир,
про землю, про владу і про робітничий контроль. Центральний виконавчий
комітет Рад пропонував розглянути на з’їзді питання про поточний момент,
про підготовку до виборів Установчих зборів і про вибори ЦВК. ЦВК Рад
відкидав, так само, як і Тимчасовий уряд, пропозиції про розгляд
життєво-важливих питань, оскільки вважав, що ці питання мають вирішувати
Установчі збори.

25 жовтня 1917 р. партія більшовиків здійснила військовий переворот,
взявши владу до своїх рук у Петрограді. Другий з’їзд Рад робітничих і
солдатських депутатів прийняв запропонований В.Леніним Декрет про мир,
про землю, Декларацію прав народів Росії. Було обрано новий Центральний
виконавчий комітет та створено уряд — Раду народних комісарів на чолі з
В.Леніним.

У Декреті про мир пропонувалося розпочати переговори про укладення
справедливого, демократичного миру. Проте деякі положення декрету носили
суто пропагандистський характер, маючи за мету розпалення революції у
воюючих країнах. Так, робітничий і селянський уряд Росії пропонував
насамперед «воюючим народам та їх урядам» розпочати переговори про мир.
Затвердження усіх умов такого миру. заявив В.Ленін, мало бути здійснене
«повноважними зборами народних представників усіх країн і усіх націй»,
що, звичайно, було нездійсненним.

Програма партії більшовиків стосовно землі передбачала її
націоналізацію, але, розуміючи, що націоналізація землі не знайде
підтримки на з’їзді, був запропонований Декрет про землю, який базувався
на програмі партії есерів, складеній на основі 242 місцевих селянських
наказів. Декрет скасовував право приватної власності на землю, надавав
право користуватися землею тим, хто її обробляє, забороняв використання
найманої праці. Таким чином декрет, був антикапіталістичним і повертав
селянство Росії до громадського зрівняльного землекористування. У
Декларації прав народів Росії проголошувалось «розкріпачення» селян,
солдат, робітників «від своїх гнобителів». Другий з’їзд Рад підтвердив
рішення першого з’їзду про право народів на вільне самовизначення.
Більшовики нічого нового у питанні про право народів на вільне
самовизначення не внесли.

Декретом про суд № 1 (24 листопада 1917 р.) усі судові установи, а також
мирові судці, що функціонували в Росії, були ліквідовані. Для боротьби
проти контрреволюції, з мародерством, грабіжництвом, крадіжками,
саботажем, зловживаннями торговців, промисловців, чиновників та інших
осіб створювалися Революційні трибунали (ревтриби). Для проведення
попереднього розслідування створювалися особливі слідчі комісії.
Протоколом РНК № 21 від 20 грудня 1917 р. була створена Всеросійська
надзвичайна комісія (ВНК), яка мала вести боротьбу з контрреволюцією на
всій території Росії ВНК виконувала і судові функції.

Була створена міліція (постановою РНК від 28 жовтня 1917р.). Спочатку на
добровільних засадах будувалася Червона Армія, але оскільки добровольців
було замало, перейшли до обов’язкової військової повинності.

Ще 2 грудня 1917р. було укладено перемир’я з Німеччиною, а у березні
1918 р. — Брестський мир.

Декретами РНК була проведена суцільна націоналізація промислових
підприємств. Для управління економікою було створено Вищу раду народного
господарства, яка зосередила свою увагу на підготовці промисловості
країни для забезпечення всім необхідним збройних сил. Готуючись до
розв’язання громадянської війни в середині країни і прагнучи поширити
соціалістичну революцію на інші країни, партія більшовиків почала
проводити так звану політику військового комунізму.

Військовий комунізм полягав у встановленні права державної власності не
лише на великі й середні, але і на малі підприємства. Було встановлено
державну монополію на торгівлю хлібом, введено продрозверстку,
впроваджено загальну трудову повинність. Продукція промисловості і
радгоспів надходила до держави без будь-якої оплати. Хліб у селян теж
забирався без будь-якої винагороди. Робітники і службовці одержували
мінімум продуктів харчування і предметів першої необхідності за картками
безкоштовно. «Нетрудові елементи» карток не одержували.

Було запроваджено загальну трудову повинність. Постановою РНК від

5 вересня 1918 р. розпочався червоний терор. Шляхом терору велася
боротьба не тільки з контрреволюцією, але і з «спекуляцією» і
злочинністю. Створювалися спеціальні «заградзагони», які на місці
розстрілювали «мішочників», що порушували державну монополію на торгівлю
хлібом. Для ізоляції «класових ворогів» за постановою РНК створювались
концентраційні табори . Декретами радянської влади мали бути знищені
окремі стани і верстви населення — козаки, духовенство, інтелігенція. У
роки громадянської війни цілеспрямовано знищувались сотні тисяч людей.

У листопаді 1918р. було створено Раду робітничої і селянської оборони,
якій надавалася вся повнота влади з метою мобілізації сил і ресурсів
країни для ведення війни. Зауважимо, що більшовики досить часто
вдавалися до створення неконституційних органів. За конституцією РРФСР
1918 р. вищим органом влади був з’їзд Рад, а у період між з’їздами —
ВЦВК. Загальне управління країною здійснювала, за конституцією, Рада
народних комісарів. Центральними галузевими органами управління були
народні комісаріати.

Джерелом права у роки проведення військового комунізму були законодавчі
акти органів радянської влади, закони дореволюційної Роси, що не
суперечили декретам радянської влади, і революційна правосвідомість.
Остання була головним джерелом «права». З утворенням у 1919р. Політбюро
і Секретаріату ЦК РКП(б) джерелом права стають рішення партійних з’їздів
та постанови ЦК РКП(б).Стверджувати про існування права в цей період
було б великою помилкою. Існувало не право, а адміністративно-правові
акти. Тому можна говорити не про розвиток права, а про розвиток
законодавства.

Шлюбно-сімейне законодавство радянської Росії не визнавало церковних
шлюбів, скасовувало право спадщини. Декрет ВЦВК від 27 квітня 1918 р.
встановлював, що після смерті власника його майно стає власністю
держави. Шлюбно-сімейне законодавство руйнувало підвалини сім’ї,
захищало розпусту Кодексом законів про акти громадського стану (16
вересня 1918 р.) суди при розгляді справ про встановлення батьківства і
витрат з цим пов’язаних зобов’язані були притягати до відповідальності
усіх чоловіків, що були в інтимних стосунках з жінкою; всі вони
зобов’язані були нести витрати, пов’язані із вагітністю, пологами і
утриманням дитини.

Трудове законодавство узаконювало загальну трудову повинність.

Цивільне право підмінялося адміністративно-командними актами. За цими ж
принципами базувалося і земельне законодавство. Властивістю
кримінального законодавства був його репресивний характер.

Після закінчення громадянської війни і невдачі у намаганні розпалити
«світову пожежу», партія більшовиків продовжувала проводити політику
військового комунізму. Величезна армія (7 млн чол.) не була
демобілізована. Вона була направлена на так званий трудовий фронт.

За роки громадянської війни економіка Росії була розорена. Обсяг
промислової продукції становив три відсотки від обсягу 1913 р. Кількість
робітників з 2440 тис. у 1913 р. зменшилась до 1270 тис. чоловік у 1920
р. Різко зменшилось виробництво хліба.

Незадоволення політикою військового комунізму проявилося під час
Кронштадтського повстання (1921 р.), у придушенні якого змушені були
брати безпосередню участь делегати Х з’їзду РКП(б). Повстання селян
відбувалися у різноманітних районах Росії. Все це у сукупності змусило
більшовиків перейти до проведення так званої нової економічної політики
(НЕПу). Декретом ВЦВК від 21 березня 1921 р. продрозверстка замінялася
продподатком.

У зв’язку з переходом до нової економічної політики постало питання про
нове законодавство та кодифікацію старого. Диктатура Комуністичної
партії обумовила спільність законодавства та спільність принципів
кодифікації усіх союзних республік. Джерелом кодифікації були рішення
з’їздів більшовицької партії та постанови пленумів ЦК партії.

Цивільне законодавство було спрямоване насамперед на розширення і
зміцнення державної власності як основи радянського ладу. Відповідно до
постанови Ради праці і оборони РРФСР від 1921 р. державні органи
отримували право створювати на засадах госпрозрахунку особливі
об’єднання великих державних підприємств. Підприємства отримали право
об’єднуватись в трести, які одержували ширші права у питаннях
розпорядження матеріальними ресурсами. Підприємства і транспорт були
переведені на госпрозрахунок.

У зв’язку з впровадженням НЕПу була дозволена діяльність приватних і
кооперативних підприємств. Вводилася плата за користування транспортом,
поштою, телефоном, телеграфом, за комунальні послуги і т.ін. Було
дозволено власникам відчужувати власність, але у сільській місцевості
відчужувати будівлі було заборонено.

У 1922 р. було дозволено надавати земельні наділи на строк до 49 років
під забудову. У зв’язку з розвитком цивільного обігу вводились боргові
грошові зобов’язання — векселі. Цивільний кодекс РРФСР від 1922 р.
закріплював виключну державну власність на землю та все націоналізоване
майно. Уся державна власність виключалась з цивільного обігу. Цивільний
кодекс дозволяв приватну власність на ненаціоналізоване майно. Але
свобода розпорядження ним обмежувалась інтересами держави, яка могла
розірвати невигідний для неї договір. Право спадщини за законом і
заповітом допускалось у межах 10 тис. крб. вартості майна. Та частина
майна, що перевищувала встановлену вартість, переходила у власність
держави.

Постановою РНК СРСР і ЦК РКП(б) від 1931 р. заборонялась приватна
торгівля, розширювалась сітка кооперативних і державних торговельних
організацій.

З 30-х років РНК СРСР почала щорічно приймати постанови про укладення
договорів, у яких держава встановлювала форми договірних зв’язків і
визначала конкретний зміст договорів. Розірвання або зміна таких
договорів могли бути здійснені лише за рішенням Ради праці і оборони
СРСР або ж за розпорядженням керівника відомства. Постановою РНК СРСР
від 15 лютого 1936 р. державним органам було заборонено продаж або
набуття основних фондів. Передача майна в межах відомства могла
здійснюватись тільки за постановою РНК СРСР.

У середині 30-х років основою діяльності підприємств і організацій стали
планові завдання, що накреслювались вищими партійними органами, а потім
доводились до кожного відомства, підприємства та організації. Тим самим
уже з кінця 20-х років припинялася дія статей Цивільного кодексу.

З впровадженням НЕПу почалася заміна застосування трудової повинності
договірними відносинами. Рядом актів Раднаркому РРФСР було скасовано
трудову повинність і ліквідовано трудову мобілізацію робітників і
службовців. Вводився принцип трудових договорів або угод міждержавними,
приватними підприємствами і особами, що наймалися на роботу, а також
соціальне страхування на всі випадки тимчасової або постійної
непрацездатності, безробіття.

У 1922 р. був прийнятий Кодекс законів про працю РРФСР. Норми кодексу
поширювались на всіх найманих працюючих як державних, так і приватних
підприємств. Тривалість робочого дня становила вісім годин, а для тих
осіб, що працювали під землею, і для осіб розумової та конторської праці
— шість годин. Безперервний щотижневий відпочинок мав становити не менше
42 годин. Кодекс встановлював, що профспілки мають право виступати перед
різними органами від імені найманих працівників при укладенні
колективних договорів з питань праці і побуту. Усі конфлікти і спори, що
виникали при застосуванні найманої праці, мали вирішуватись у суді або ж
у розціночно-конфліктних комісіях. Соціальне страхування поширювалося на
всіх осіб найманої праці як на державних, так і на приватних
підприємствах. Фонд соціального страхування формувався за рахунок
внесків підприємств, установ, господарств та осіб,що користувалися
найманою працею.

У зв’язку з нібито успіхами у соціалістичному будівництві, ЦВК СРСР з
нагоди десятої річниці Жовтневої революції видав маніфест, у якому
постановив перейти від восьмигодинного робочого дня до семигодинного.
Але вже у 1929 р. на всіх підприємствах, крім безперервно діючих, було
введено шестиденний робочий тиждень.

Централізація управління і планове ведення господарства спричинили
перехід у 1929 р. до державного нормування заробітної плати робітників і
службовців. У зв’язку з цим колективні договори втрачають характер
тарифних угод. Тарифні сітки, розцінки, норми виробництва почали
розробляти відповідні наркомати.

З 1931 р. наймати робочу силу стало можливим тільки через органи праці.
Молоді спеціалісти після закінчення учбового закладу повинні були
працювати протягом трьох років на виробництві за призначенням
наркоматів. В окремих випадках оголошувалась мобілізація спеціалістів.
Так наприклад, у лютому 1930 р. було проведено мобілізацію на
будівництво інженерів та техніків-будівельників.

Професійні спілки втратили свої функції і у 1933 р. вони були
одержавлені — злиті з Народним комісаріатом праці, а після XVII з’їзду
ВКП(б), вони почали виконувати функції органів робітничо-селянської
інспекції. З 1933 р. постановами ЦВК і РНК СРСР затверджувались статути
про дисципліну робітників і службовців, якими встановлювались правила
прийому на роботу, звільнення з роботи, відповідальність за порушення
трудової дисципліни та заохочення за добросовісне виконання службових
обов’язків. Отже, з початку 30-х років в СРСР знову вводиться трудова
повинність і відбувається, по суті, мілітаризація праці.

Земельний кодекс РРФСР від 1922 р. підтвердив право державної власності
на землю. Право користування землями сільсько-господарського призначення
надавалось трудовим землеробам та їх об’єднанням, міським поселенням та
державним установам і підприємствам. Право користування надавалось
безстрокове. Кодекс визначав право користування тільки у складі
земельних об’єднань, якими були комуни і артілі, добровільні об’єднання
окремих дворів, що виокремлюються з інших земельних об’єднань. Кодекс
закріплював умови і порядок організації сільськогосподарських
колективів. Законодавство допускало трудову оренду землі терміном на 12
років, а з 1928 р. — на шість років. Застосування найманої праці в
сільському господарстві регулювалось Кодексом законів про працю.
Відповідно до «Загальних начал землекористування і землеустрою»,
прийнятих ЦВК І РНК СРСР у 1928 р., надавалися різноманітні пільги
колективним господарствам і переваги при наділенні їх землею та в
кредитуванні.

Курс, взятий Комуністичною партією на індустріалізацію країни, вимагав
величезних коштів. Одержати їх можна було тільки через експропріацію
власності селян. З 1929 р. партія почала проводити колективізацію
сільського господарства, яка мала за мету знищення селянства як класу.

Колективізація сільського господарства призвела до ліквідації
індивідуальних селянських господарств. Селянин, позбавлений знаряддя
виробництва, був особисто прикріплений до колгоспу і під страхом різних
видів покарання повинен був виробляти встановлену кількість трудоднів
(від 150 до 250 трудоднів). Вироблену сільськогосподарську продукцію
колгоспи здавали державі, а колгоспникам нічого не давали на вироблені
трудодні. Селянство як клас було ліквідовано. Виникало нове рабство XX
століття.

Суть політики ліквідації селянства як класу зводилась до позбавлення
селян засобів існування шляхом насильницької експропріації. Уже в період
існування колгоспів Комуністична партія організувала штучні голодомори з
тим, щоб залякати селян і перетворити їх на покірних рабів. На Україні
такий голодомор було організовано у 1932-1933 рр. У ці роки померло від
голоду до восьми мільйонів селян. Політика знищення селянства як класу
спиралася на розгалужений репресивний апарат і відповідне каральне
законодавство, зокрема, партійне. Постановою Політбюро ЦК КП(б)У від 5
листопада 1932р. суди були зобов’язані розглядати справи по
хлібозаготівлях із застосуванням суворих репресій. За зрив плану
хлібозаготівель і «злісний» саботаж Раднарком України заносив села і
окремі регіони на «чорну дошку». Після цього туди припиняли завозити
товари, забороняли будь-яку торгівлю, навіть обмін. Спеціально
натреновані загони відбирали у селян усі продукти харчування.

Кримінальне законодавство відігравало особливу роль у зміцненні влади
диктатури партії, в проведенні репресивної політики стосовно всього
населення та учасників національно-визвольного руху.

Незважаючи на перехід до політики НЕПу, каральна політика більшовиків не
змінювалася, лише урізноманітнювалися форми та засоби її проведення.

Кримінальний кодекс РРФСР складався із загальної і особливої частини.
Виходячи з визначення характеру і завдань покарання злочинців, даних у
партійній програмі, кодекс встановив, що покарання застосовуються для
загальної профілактики нових правопорушень, залучення злочинця до умов
співжиття через виправно-трудові роботи і позбавлення його можливості
здійснювати злочини у майбутньому. У кримінальному кодексі вперше
з’явилася стаття про застосування норм кримінального кодексу за
аналогією, тобто коли в кодексі відсутні прямі вказівки на окремі види
злочинів, то покарання застосовується відповідно до статей, які
передбачають найбільш схожі за важливістю і родом злочини.

Кодекс передбачав такі види злочинів: державні, посадові, порушення
правил про відокремлення церкви від держави, господарські; злочини проти
життя, здоров’я, свободи і гідності особи; майнові злочини, військові;
порушення правил, що охороняють народне здоров’я, громадську безпеку і
громадський порядок.

Репресивний характер норм кримінального законодавства постійно
ужорсточувався. Відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 1931 р. «Про
відповідальність за злочини, які дезорганізують роботу транспорту» було
визначено, що порушення працівниками транспорту трудової дисципліни, яке
спричинило невиконання урядових планів перевезення або порушення руху
караються позбавленням волі на строк до десяти років, а якщо такі
злочини мали злісний характер — розстрілом.

Протягом 1933-1936 рр. були прийняті акти, якими ужорсточувались
покарання за злочини проти порядку управління. До цієї групи злочинів
належали злочини, спрямовані проти обороноздатності країни, на порушення
правил міжнародних польотів, незаконний випуск цінних паперів,
переплавка металевих монет, підбурювання неповнолітніх до здійснення
злочинів та ін.

Кримінальне законодавство у період завершення будівництва соціалізму
розширювало види злочинів та суб’єктів злочину і ужорсточувало види
покарань.

На середину 30-х років було повністю централізовано репресивно-каральну
систему СРСР. Усі місця ув’язнення були передані у відання НКВС СРСР.
Верховний Суд і Прокуратура СРСР постійно давали керівні вказівки
судово-прокурорським органам, чим порушували кримінально-процесуальні
норми — як під час попереднього розслідування, так і протягом судового
розгляду кримінальних справ.

ЦВК СРСР у грудні 1934 р. прийняв постанову, відповідно до якої
визначався виключним порядок судочинства у справах про терористичні
акти. При розгляді таких справ термін попереднього слідства скорочувався
до десяти діб, а звинувачення обвинувачуваному вручалось за добу до
судового розгляду. Захисник усувався від розгляду справи у суді і не
дозволялось касаційне оскарження вироків та подача клопотань про
помилування.

У 1934 р. почали створювати Особливі наради в областях у складі першого
секретаря обкому партії, прокурора та начальника НКВС області, які,
порушуючи кримінально-процесуальні норми, розглядали справи про державні
злочини.

У цілому система репресивно-каральних органів діяла за власними
інструкціями, підминаючи під себе кримінально-процесуальне
законодавство.

На середину 30-х років був виконаний заповіт В.І.Леніна про перетворення
Росії непівської у соціалістичну. Партія більшовиків зробила висновок
про повну перемогу соціалізму в СРСР, але зазначалося, що оскільки існує
капіталістичне оточення, то можлива реставрація капіталізму. Остаточна
перемога соціалізму в СРСР відбудеться, зазначав «вождь трудящих усього
світу» Й.Сталін, тільки з ліквідацією капіталістичного оточення і
утворенням світової соціалістичної системи. Тобто партія більшовиків
відверто заявляла, що її стратегічною метою є знищення капіталістичного
оточення.

5. Державний і суспільний лад Росії за часів “розвинутого соціалізму”

Повна перемога соціалізму в СРСР була юридичне закріплена у новій
конституції. На початку червня 1936 р. відбувся Пленум ЦК ВКП(б), який
схвалив проект нової конституції, а Надзвичайний VIII Всесоюзний з’їзд
Рад 5 грудня 1936 р. затвердив і ввів її в дію.

У Конституції СРСР були сформульовані основні положення радянського
суспільного і державного устрою, принципи організації вищих і місцевих
органів державної влади, суду, прокуратури.

Радянське законодавство різних галузей права було спрямоване на
закріплення існуючого суспільно-політичного і економічного ладу. Окремі
законодавчі акти у галузі цивільного права були спрямовані на зміцнення
адміністративно-командної системи управління і розпорядження державними
підприємствами. Так, у 1936 р. постановою РНК СРСР заборонявся продаж і
набуття державними органами основних фондів за гроші, встановлювався
строгий порядок перерозподілу державної власності. Народні комісаріати
наділялись функціями позовної давності у спорах між державними,
кооперативними і громадськими організаціями, термін якої становив
півтора року.

Соціалістична власність не народила якогось особливого законодавства у
період війни. Правове регулювання проблем власності у роки війни не
внесло нічого нового до інституту власності радянського цивільного
законодавства. Як зазначають радянські дослідники, війна сприяла
подальшому розвитку соціалістичного законодавства. Наркомати одержали
право давати дозвіл своїм підприємствам передавати Іншим підприємствам
сировину і обладнання для виконання виробничого плану. Зв’язки між
підприємствами у період війни, так само як і після її закінчення,
базувались на державному плані. У цілому у роки війни посилилось так
зване планове керівництво усім народним господарством. Постанови
Державного Комітету оборони були для кожного господарського органу
законом. Вироблювана продукція розподілялась відповідно до планів, які
затверджувались відповідними наркоматами. Зобов’язання між
підприємствами виникали не з договорів, а з наряду-замовлення, тобто не
існувало договірного методу встановлення зобов’язань.

Після закінчення другої світової війни не спостерігалося будь-яких
суттєвих змін у цивільному законодавстві. У 50-і роки Рада Міністрів
СРСР прийняла постанови про розширення договірних зобов’язань, але в
межах планових завдань.

Протягом 1962-1963 рр. на базі «Основ законодавства СРСР» були
підготовлені кодекси союзних республік з різних галузей права, у тому
числі і цивільного.

Сімейно-шлюбне законодавство у роки війни скасувало охорону фактичного
шлюбу, а процес розлучення був поставлений під контроль суду. Були
встановлені почесні звання «Мати-героїня», орден «Материнська слава» і
«Медаль материнства». Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1947 р.
було заборонено шлюб радянських громадян з іноземцями. У 1953 р. цей
указ був скасований. У 1965 р. було запроваджене судове розірвання
шлюбу, скасовано публікацію в періодичній пресі оголошеннь про
розірвання шлюбу. Подружжя, які не мали спільних дітей, дістали право на
розлучення в органах ЗАГСу.

Принципи організації праці «перемігшого» соціалізму визначали основи
законодавчого регулювання праці робітників і службовців. Вже у 1938 р.
була по суті мілітаризована праця робітників і службовців в усіх галузях
народного господарства. Було введено кримінальну відповідальність за
спізнення на роботу, за самовільне залишення робочого місця, за відмову
робітників і службовців перейти на іншу роботу або переїхати на інше
місце проживання. Разом з тим було введене звання Героя Соціалістичної
праці.

У роки Великої Вітчизняної війни робоча сила була закріплена за
підприємствами і установами. У червні 1941 р. Указом Президії Верховної
Ради СРСР було введене право на трудову мобілізацію. Трудовій
мобілізації підлягало все населення СРСР, включаючи учнів шостого класу.
Тривалість робочого дня становила 11 год. Окрім того, встановлювались
понаднормові роботи від однієї до трьох годин на добу. Були відмінені
відпустки робітникам і службовцям.

Після закінчення другої світової війни надзвичайне трудове законодавство
повністю не було скасоване. Проводилася трудова мобілізація робочої сили
на відбудову народного господарства. Підлягали трудовій мобілізації і
підлітки у віці 12-14 років. Проте було відновлено надання відпусток
робітникам і службовцям.

Постановою Ради Міністрів СРСР від 1955 р. був затверджений порядок
призначення і виплати допомоги по державному соціальному страхуванню. З
1957 р. професійне захворювання працівника надавало йому право на
отримання 100% зарплатні у вигляді грошової допомоги.

У 1966 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон про пенсійне забезпечення
робітників і службовців. Чоловіки мали право на отримання пенсії по
досягненні 60-літнього віку і стажу роботи 25 років, і жінки по
досягненні 55-літнього віку і стажу роботи 20 років.

У 1971 р. були введені в дію Основи трудового законодавства СРСР, на
базі яких був розроблений і прийнятий Кодекс законів про працю УРСР.

Конституція СРСР 1936 р. встановила, що вищі органи державної влади
визначають основні начала землекористування. Постановою ЦК ВКП(б) і РНК
СНР від 1938 р. заборонялось існування при колективних господарствах
промислових підприємств. У 1939р. були зменшені розміри присадибних
ділянок колгоспників, визначений обов’язковий мінімум вироблюваних
трудоднів. Формальне регулювання колгоспних відносин мало здійснюватись
відповідно до «Примірного статуту сільськогосподарської артілі» від
1935р., а фактично здійснювалось державне керівництво колгоспами. У роки
війни на колгоспників поширювалося право трудової мобілізації. ЦК ВКП(б)
І Рада Народних Комісарів прийняли у серпні 1941 р. постанову про
залучення до трудового процесу в колгоспах робітників і службовців
промислових підприємств. Для членів колгоспів був підвищений мінімум
обов’язкових трудових днів. Мінімум трудоднів вводився для всіх членів
сім’ї колгоспника віком від 12 років.

Необхідно зазначити, що за користування присадибною ділянкою колгоспники
повинні були сплачувати податі як грошима, так і натурою. Зокрема,
селянський двір мав здавати державі зерно, овочі, фрукти, м’ясо (40 кг),
молоко (240 л), яйця (120 шт.) та інші продукти. У 1957 р. ЦК КПРС і
Рада Міністрів СРСР прийняли постанову про скасування з 1958 р.
обов’язкових поставок сільськогосподарської продукції селянським двором.
Було залишено тільки грошову плату за користування присадибною ділянкою.
У 1958 р. були прийняті постанови про щомісячне авансування оплати праці
колгоспників, про реорганізацію МТС та про формальну заміну обов’язкових
поставок колгоспами сільськогосподарської продукції державною
закупівлею. У 1964 р. в СРСР був прийнятий закон про пенсії
колгоспникам. Чоловіки мали право одержання пенсії з 65-літнього віку, а
жінки – з 60-літнього.

Кримінальне законодавство мало суто репресивний характер. Відповідно до
Конституції СРСР усе кримінальне законодавство було у віданні вищих
органів державної влади СРСР Стаття 14 п.«Х» Конституції передбачала
створення в СРСР Кримінального кодексу. Але Кримінальний кодекс СРСР не
був розроблений, його заміняли укази Президії Верховної Ради СРСР.

В галузі цивільно-процесуального законодавства діяли акти, які
порушували елементарні права людини.

Хоча розгляд кримінальних справ було передано від судової колегії ОДПУдо
загальних судів — крайових, обласних, військових трибуналів, справи про
державні злочини розглядала Особлива нарада при НКВС. Отже. були
відсутні умови для законного і справедливого вирішення справ, для
здійснення прав громадянина. За таких обставин у 1937-1938 рр.
проводилися масові репресії. У роки репресій було розстріляно один
мільйон чоловік, а у комуністичних концентраційних таборах загинуло 12
млн. осіб. Всього за період з 1 січня 1935р. по 30 червня 1941 р. було
заарештовано 19 840 000 осіб, з них 7 000 000 осіб було розстріляно, а
решта загинули від голоду і тяжких робіт. Всього за роки радянської
влади було знищено 62млн. чоловік. Максимальний термін позбавлення волі
становив 25 років.

Кримінальне законодавство було основою діяльності розгалуженої мережі
репресивно-каральних органів. У період другої світової війни кримінальне
законодавство було спрямоване на посилення кримінальної
відповідальності. Підвищувалась кримінальна відповідальність за
військові злочини, за ухилення від служби допризовників, за поширення
слухів серед населення, за порушення трудової дисципліни та ін.

Репресивний характер радянського кримінального законодавства почав
слабнути з середини 50-х років. У 1956 р. Президія Верховної Ради СРСР
скасувала постанови від 1934 р. про порядок ведення справ про
терористичні акти, та від 1937 р. про зміни у процесуальному
законодавстві.

У Радянському Союзі склався і функціонував тоталітарно-феодальний режим,
який мав за мету побудову нібито комуністичного суспільства.

Для тоталітарно-феодального комунізму характерними є такі риси:

1) панування державної власності на засоби виробництва;

2) відчуження виробника від засобів виробництва і результатів своєї
праці;

3) напівпримусовий, а в окремих галузях виробництва — примусовий
характер праці;

4) відсутність ринкових відносин;

5) низький рівень науково-технічного прогресу;

6) узурпація народного суверенітету партійно-державною бюрократією;

7) регламентація усіх сфер життя суспільства;

8) монополія однієї партії та її ідеології;

9) формальне проголошення і фактична відсутність прав і свобод людини;

10) наявність сильного репресивного апарату;

11) придушення інакомислення всередині країни;

12) експансивна зовнішня політика, що спирається на могутній
військово-промисловий потенціал.

Отже, тип держави Радянського Союзу був комуністичним, але з
елементами феодалізму і тоталітаризму.

Головною ознакою радянського тоталітаризму була поява у суспільстві
нового пануючого класу — номенклатури, тобто політбюрократії. яка
владарювала в усіх сферах життя суспільства. Цей клас прагнув зберегти у
таємниці не тільки свою структуру і привілеї, але й саме своє існування.

Зовнішньою ознакою виникнення класу номенклатури було створення партії
нового типу; серцевиною номенклатури був політичний апарат цієї партії.
Усі рішення номенклатури державні органи тільки повторювали; на всі
ключові посади в державних органах, а також і профспілкових,
кооперативних, громадських та інших організацій призначались
партапаратом тільки номенклатурні чини. Держава була підкорена партії,
вірніше, партійному апарату, і стала головним знаряддям класової
диктатури номенклатури.

Існування тоталітарно-феодального комунізму було б неможливим, якби не
існувало особливої організації — Комуністичної партії, якій вдалося
ідеологічно нейтралізувати і до певної міри примирити із соціалізмом та
його «цінностями» основну масу населення, мобілізувати соціальне
захоплення ним робітників та сільських активістів, відтяти оудь-яке
інакомислення, створити економічну і духовну пустелю.

Тоталітаризм у Радянському Союзі, як політична система, базувався на
трьох основних конструкціях:

1) жорстко «пірамідальне» організованій централізації суспільства,
повністю підкореного волі правлячої партії з вождем на вершині піраміди;

2) масовій одурманюючій пропаганді, базованій на соціальнокласових,
інтернаціоналістично-космополітичних ідеях;

3) тотальному і перманентному насиллі, яке реалізовувалось через
спеціально створені державні органи.

Усі конституції СРСР ділили радянське суспільство на класи і соціальні
фупи. І реально радянське суспільство було суспільством становим, як і
при феодалізмі, правда, стани були якісно новими. До привілейованого
стану належала номенклатура. Номенклатура виникла як історичне
продовження організації професійних революціонерів, яка складалася із
двох партій: одна —

це кадрова еліта керівників, а друга — поголів’я підлеглих. Якщо
буржуазія панує в економіці і на цій базі відіграє відповідну роль і у
політиці, то номенклатура здійснює перш за все політичне керівництво
суспільством, і в другу чергу — керівництво економікою. Якщо буржуазія є
панівним класом тому, що володіє власністю, то номенклатура панівний
клас тому, що в її руках політична влада і засоби розпорядження
власністю.

Головним критерієм, за яким відбирали до номенклатури, були політичні
ознаки. Спочатку у партійному комітеті ту чи іншу особу ставили у резерв
на заміщення певної посади, визначали такій особі термін випробування
(не менше року), а потім включали до номенклатури.

Особа, що була внесена до списків номенклатури, якщо вона дотримувалась
писаних і неписаних номенклатурних порядків, могла бути спокійною за
свою кар’єру. Кожен член ієрархічної структури номенклатури одержував у
своє розпорядження деяку частину власності (завод, колгосп, лікарню і
т.ін.), або влади з негласною умовою бути лояльним до усієї
номенклатурної корпорації. Зрада корпоративній етиці або інтересам вела
до виключення із номенклатури або до судового переслідування. Стосунки в
апаратному середовищі визначались не законом, а «правами звичаю», що
складалися протягом тривалого часу. Номенклатурний апарат не являв собою
якусь єдину структуру з чіткою субординацією, швидше він жив за законами
тваринного світу.

Конституція 1936 р. законодавче оформила комуністичний тоталітарний
псевдопарламентаризм, існування якого було підтверджено і у Конституції
1977 р.

Вищі державні органи влади і управління СРСР — Верховна Рада, Рада
Міністрів, міністерства, судові органи, прокуратура – були
всього-на-всього продовженням центральних органів КПРС- Пленумів ЦК,
Політбюро і Секретаріату ЦК КПРС. На партійних з’їздах, конференціях
визначалася генеральна лінія партії у внутрішній і зовнішній політиці
країни І обиралися члени Політбюро, Секретаріату ЦК і ЦК КПРС.

Центральні партійні органи мали монополію на формування кадрового складу
вищих державних органів влади і управління. Голова Президії Верховної
Ради, голови Ради Союзу і Ради національностей формально обиралися на
сесії Верховної Ради за рекомендацією Ради старійшин, а фактично вони
були номенклатурою Політбюро, так само, як і посада Голови Ради
Міністрів, керівників міністерств і державних комітетів. Заступники
міністрів і голів державних комітетів були номенклатурою Секретаріату ЦК
КПРС.

Стосунки між Політбюро і Секретаріатом ЦК КПРС були досить специфічними,
склалися історично і залежали від того, хто засідав у цих органах:
обрані ще за старого Генерального секретаря, чи ті, хто був обраний до
Політбюро і Секретаріату ЦК КПРС за участі нового. Коли посада
Генерального секретаря ставала вакантною, у середовищі вищої
партійно-державної номенклатури починала точитися гостра і жорстока
боротьба, яка закінчувалася тріумфом однієї групи і поразкою іншої, що
вело до змін у всій ієрархічній структурі номенклатури. У такі періоди
з’являлися нові номенклатурним, що намагалися зміцнити своє становище
новими ініціативами і починаннями як у внутрішній, так і в зовнішній
політиці. Але такі починання, у переважних випадках, зазнавали невдач.
Ті ж високопоставлені партійно-державні діячі, які намагалися
впроваджувати у життя певні, до речі. не зовсім радикальні
реформаторські починання, позбавлялися своїх номенклатурних місць.
Номенклатура підтримувала або терпіла такого керівника, який не посягав
на її панівне становище у країні, на її номенклатурні місця. В усіх
інших випадках вона діяла рішуче, швидко і жорстоко.

У Секретаріаті ЦК КПРС існувала визнана ієрархія. Тут був поділ на
Секретарів, що були членами Політбюро, і Секретарів, що туди не входили.
Статус Секретарів ретельно враховувався при прийнятті рішень, при
розсиланні документів, при організаціїїх побутових умов, лікування і
відпочинку, особистої охорон й і ін.

У розпорядженні апарату ЦК КПРС була величезна маса різноманітної
інформації, що надходила від чисельних міністерств і відомств, посольств
і торгпредств, КДБ, громадсько-політичних організацій. Члени Політбюро і
Секретаріату ЦК КПРС щоденно одержували матеріали як для інформування,
так і для обгрунтування прийняття відповідних рішень. Особливу увагу
надавали матеріалам, що поступали по лінії КДБ. Усі закони, укази або
постанови формальних вищих органів влади і управління країни приймалися
тільки за рішенням відповідних вищих партійних органів.

Отже, КПРС, маючи власні центральні і місцеві органи влади у вигляді
партійних комітетів, здійснювала через них контроль і керівництво вищими
і місцевими органами державної влади і управління, суду, прокуратури.
Рішення як вищих центральних партійних органів, так і місцевих партійних
комітетів з будь-яких питань соціально-економічного і політичного життя
країни, а також вказівки партійних функціонерів були обов’язковими для
виконання усіма як державними органами, так і громадськими
організаціями. Маючи свій власний апарат насилля, що у різні роки
іменувався «надзвичайна комісія», ОДПУ, НКВД, КДБ, партія вдавалася
стосовно непокірних чи інакомислячих до репресій. Репресивний характер
режиму був наслідком не тільки комуністичної ідеології, але і
неефективної економіки. Технологічна відсталість. орієнтація на розвиток
важкої індустрії, що забезпечувала військову могутність країни,
прирікали населення на злиденність.

Статистика приписувала, наприклад, восьмій п’ятирічці (1966-1970 рр.)
середньорічний приріст національного доходу 7,2%, дев’ятій — 5,1%,
десятій — 3,8%, одинадцятій — 3.1% (на душу населення — 2,2%). Уже в
1982 р. приросту реальних доходів на душу населення не було.

Видимість зростання виробництва і деяке зростання доходів населення
забезпечувались за рахунок експорту нафти, газу та іншої сировини, а
також за рахунок проїдання основного капіталу: економили на оновленні
підприємств, навіть на їх ремонті. Наприклад у 1985 р. вивезення палива
і електроенергії дало 52,8% усієї експортної виручки (у 1970-му -15,6%),
а експорт машин і устаткування — лише 13,6% (у 1970-му — 21,5%).

Радянська індустрія була потужною за комуністичними критеріями сорокових
років: завдяки спроможності виробляти метал, а з нього — зброю.
Сполучені Штати, наприклад, з 1970 по 1986 рік зменшили виробництво
чавуну з 83 до 40 млн т, сталі — з 122 до 75 млн. У той же час вони
постійно збільшували випуск кінцевої продукції — споживчих товарів.
Радянський Союз за ті ж роки збільшив виробництво чавуну з 86 до 114 млн
т. сталі — з 116 до 162 млн т. Але по споживчих товарах не догнав США,
правда, по танках і ракетах він їх перегнав.

Відстаючи від США по виробництву зерна в 1,4 рази, СРСР випередив їх по
випуску тракторів в 6,4 разів, по зернозбиральних комбайнах — у 16
разів. Але ця техніка була надзвичайно низької якості.

Аналіз реальних фактів про соціалістичну господарську систему показує:
вона не могла не загинути, її повинен був роздушити власний тягар.
Необмежена мілітаризація плюс «планове господарство» породили
унікального індустріального монстра, який сам себе з’їдав, а тому був з
самого початку приречений.

Слідуючи за своєю політичною логікою, Комуністична партія зберігала не
тільки мілітаризовану структуру, але й відповідну соціальну структуру
ресурсів. Як і у роки початку індустріалізації, в основі була
експлуатація села, яка не знала меж. Нагромадження натуральних і
грошових податей, примусових позик, символічних закупівельних цін на
сільськогосподарську продукцію колгоспів і радгоспів разом з
безпаспортним становищем селян дозволяло створювати видимість добробуту
у небагатьох промислових центрах. Селяни перетворились з більшості у
меншість населення країни, і вже ніякий ступінь їх експлуатації не міг
продовжити життя радянського варіанту «азіатської деспотії».

Технологічна відсталість призвела до того, що індекс небезпечних
відходів, який виражає співвідношення шкідливих відходів до загальної
кількості відходів, становив 4,53, а це означає, що щорічно Росія
виробляє 122,4 млн т шкідливих відходів. У Німеччині, наприклад, такий
індекс становить 0,26 (5 млн. т), у Великобританії 0,22 (3,9 млн. т), у
США — 1,49. Небезпечними відходами у Росії були отруєні цілі регіони, що
негативно позначилось на здорові населення.

І сьогодні природоохоронні заходи відсутні серед основних розділів
російської витратної частини бюджету. Проте найбільший за обсягом витрат
із основних розділів знову, як і раніше, військовий, зокрема, у 2000
році його збільшено в 1,5 рази.

Висновок

Офіційна російська ідеологія знову вихваляє традиції соборності,
державності, духовності і народності, майже дослівно повторює державну
ідеологію царської Росії: православ’я, самодержавство, народність.
Комуністи Росії заявляють, що «руська ідея» є ідеєю глибоко
соціалістичною. Програма Компартії Російської Федерації, прийнята у
січні 1995 р., пропагує сталінські ідеї класової бороть у середині
країни. В ній зокрема зазначено: «У значній мірі виправдалось
передбачення про те, що під час будівництва соціалізму опір ворожих йому
сил не тільки не затухає, але й набирає нерідко найжорстокіших і
потворних форм». Це головна теза доповіді Й.Сталіна на
лютнево-березневому пленумі ЦК ВКП(б) 1937 р., яка узаконила відкритий
терор, коли практикувалися рознарядки на арешти і плани по розстрілах.

У сьогонішній Росії головну роль у внутрішній і зовнішній політиці
відіграють силові відомства, які виступають у ролі захисників
національних інтересів. Коли нація відчуває себе ущемленою, коли людей
подавляє відчуття тривоги через хаос, злочинність, казнокрадство, коли
вони бачать, що влада не може або не хоче їх захистити, вони прагнуть
«сильної» руки. За таких умов існує реальний соціально-психологічний
грунт для авторитарної влади. Для її розвитку в Росії розгорнуто
відповідну пропаганду і політичну систему Російський політичний
екстремізм досяг своєї вершини у зв’язку з військовими успіхами в Чечні
та виборами президента Росії у 2000 році.

Література:

Аннерс З. Історія европейського права. М., 1996 р.

Захаров А.С. Советское государство и право в период иностранной
интервенции и гражданской войны. Казань, 1990 г.

Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія. К., 1995 р.

Історія держави і права Росії. М., 1999 р.

Сборник документов по истории государства и права. Л., 1990 г.

Федоров Г.К. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 1994 р.

Федоров М. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 1993 р.

Хрестоматі по загальеній історії держави і права. М., 1994 р.

Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. К., 1998 р.

Черніловський З.М. Загальні історія держави і права. М., 1996 р.

Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжниї країн. К., 2003 р.

Хрестоматія по історії держави та права зарубіжних країн. М., 1994. С.
117

Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 1994 р. С.
388-391

Хрестоматія по історії держави та права зарубіжних країн. М., 1994. С.
112

Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 2003. С.,
212

Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 2003. С.,
213

Хрестоматія по історії держави та права зарубіжних країн. М., 1994. С.
119

Федоров Г.К. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 1994 р. С.
398.

Там же. С. 399.

Федоров Г.К. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 1994 р. С.
399.

Федоров Г.К. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 1994 р. С.
402.

Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 2003 р. С.
219.

Федоров Г.К. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 1994 р. С.
406.

Федоров Г.К. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 1994 р. С.
410.

Федоров Г.К. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 1994 р. С.
418.

Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 2003 р. С.
232

Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 2003. С.
246.

Там же. С. 246.

Там же. С. 247.

Там же. С. 247.

Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 2003. С.
248.

PAGE

PAGE 2

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Політична влада (реферат)

Pеферат на тему:

„Політична влада”

Сутність та специфіка політичної влади

Поняття «влада» має багато сенсів і різноманітних підходів до їх
розуміння.

У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:

1) як відносини командування і підпорядкування у суспільній групі,
державі й суспільстві

2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб’єктів
нав’язати волю іншим суб’єктам з допомогою примусу і переконання,
підпорядкувати їх своїм інтересам;

3) як інститут, тобто організована установа, здатна забезпечити єдність
дій і усталений порядок у суспільних відносинах.

Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу
поділяється на: економічну (владу менеджерів, власників); духовну (владу
релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну (владу науковців,
експертів, засобів масової інформації); політичну; адміністративну;
військову.

Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування,
владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової
інформації. Центральною у політичній владі є влада державна. Специфіка
державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється
спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є
реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет,
по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі
необхідності засобів інституціалізованого примусу. При цьому слід
додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції
державних органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіозних
структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна
державна влада.

Політична влада опирається на такі основні засоби: примус, легітимність,
угоду. Відповідно до цих засобів, залежно від того, який із них
найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади, як примус,
легітимність і угода.

Примус як інституціалізована ознака політичної влади має ряд аспектів
функціонування.

З точки зору парадигми примусу, представленої марксистами і
неомарксистами, влада має такі ознаки:

1) виникнення влади (зокрема державної) грунтується на насильстві;

2) влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує
панування експлуататорських класів над експлуатованими;

3) у сучасних капіталістичних державах влада здебільшого забезпечує
панування багатих не з допомогою «репресивного апарату» — армії,
поліції, чиновництва, а з допомогою «ідеологічного апарату» — церкви,
школи, засобів масової інформації;

4) влада сучасних капіталістичних держав використовує, як правило, не
фізичне, а символічне насильство (прихований примус), суть якого
зводиться до таких його проявів:

прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волю правлячих
класів, не відчуваючи безпосереднього тиску; оприроднене насильство,
коли віра і поведінка, що нав’язуються правлячими колами, сприймаються
членами суспільства як природні; приховане насильство, коли кожен член
суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи
цього, сам бере участь у насильстві.

До сказаного слід додати, що влада в сучасному цивілізованому світі
використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає
на громадян, коли вони порушують існуючі правові норми. Крім узаконених
засобів примусу, влада використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки,
шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення
додаткових джерел залежності від влади.

Парадигма легітимності, сформована М. Вебером, передбачає, що влада
грунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця
довіра, або ступінь визнання суспільством законної влади (легітимності),
може бути раціональною і нераціональною.

Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності (традиційний, харизматичний,
легально-раціональний), то в сучасній політичній науці вирізняється сім:
традиційний, харизматичний, правничо-раціональний, на засадах участі,
раціонально-цільовий, соціально-евдемонічний і національно-патріотичний
.

Традиційна легітимність грунтується на визнанні тих політичних дій, що
відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури.

Харизматична легітимність передбачає визнання виняткових рис і
здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна через такі
обставини: по-перше, виникає проблема спадкоємності влади, оскільки
немає ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизми
вимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів —
уникнути «косності» і не втратити «любові» народу; по-третє, зміна
харизматичного лідера може привести до зміни політичної системи.

Правничо-раціональна легітимність випливає з визнання суспільством
політичних дій у рамках існуючої системи права.

Легітимність на засадах участі передбачає обгрунтування ідеологією і
практикою існуючої політичної системи необхідності широкої участі
громадян у діяльності політичних інститутів і їхню віру в можливість
впливати на владу.

Раціонально-цільова легітимність виходить з переконання, що політична
система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує
виконання поставлених цілей.

Соціально-евдемонічна легітимність полягає у здатності політичної
системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її
піклування про добробут народу.

Національно-патріотична легітимність визначає національні символи,
ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних
утворень.

Проте жодна легітимна система не грунтується тільки на одному виді
легітимності, а поєднує, як правило, декілька. Підкреслюючи важливу роль
легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що,
по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі
легітимності, а на підставі тотальної ідеології та поліцейського терору,
по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на
кланових зв’язках «керівників» і керованих.

До сказаного слід додати, що сучасні типи легітимності переважно
грунтуються на раціональних основах, тобто у масовій свідомості
домінують ті, які передбачають визнання влади в силу конституції й
законів, а також її здатності ефективно виконувати свої функції, віру в
те, що характер влади і соціальні наслідки її управлінського впливу
цілком залежать від громадян.

З позиції парадигми суспільної угоди, яка представлена ліберальними і
неоліберальними концепціями, влада розглядається в плюралістичному
аспекті як множинність владних суб’єктів, котрі в правових рамках
розподіляють владу через узгодження інтересів. Ця парадигма передбачає
такі основні положення:

1) влада виникає внаслідок угоди між державою і суспільством для захисту
прав і свобод громадян;

2) особистість розглядається як творець соціального порядку, організатор
політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж
демонструвати відданість спільноті;

3) втручання влади у суспільну сферу вважається доцільним для захисту
нації від зовнішніх ворогів, захисту прав і свобод громадян;

4) відстоювання «стихійного» порядку, створеного ринковими
саморегуляторами, і заперечення «штучно» створеного порядку за
абстрактними рецептами держави.

Влада в суспільстві розподіляється між багатьма центрами, що в постійній
конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною
угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і
конституційні закони.

Отже, три парадигми інтерпретації атрибутів політичної влади показують,
що вони органічно пов’язані між собою і домінування однієї з них завжди
обумовлено типом політичного режиму, рівнем політичної культури,
масштабом і темпами модернізаційних перетворень.

Виходячи зі сказаного, можна виділити критерії типологізації політичної
влади:

1) за характером примусу;

2) типом легітимності;

3) ступенем публічності;

4) типом владного суб’єкта;

5) джерелами формування;

6) за ступенем поділу влади та механізмом стримувань і противаг.

2. Основні концепції політичної влади

У різних країнах по-різному виражений ступінь громадянства товариства,
але в ідеалі цивільне товариство поки не подане ніде. Звідси пошуки
шляхів удосконалювання форм організації політичної влади, що найбільше
відповідають адекватно сучасному розумінню цивільного товариства. Ці
пошуки ведуться насамперед у рамках таких теорій: політичної
модернізації, меритократії і всесвітнього товариства. Кожна з названих
теорій в основу формування цивільно-політичного товариства кладе
критерій технологічного детермінізму. Кожна претендує на власну
інтепретацію політичних змін, що відбуваються у світі. Для кожної з них
характерні як загальні, так і специфічні проблеми взаємозв’язку
громадянського і політичного товариства.

Теорія політичної модернізації являє собою одну з перших спроб розробки
моделі цивільно-політичного ладу, що вібрали в себе досвід попередніх
епох. Як відзначав американський соціолог У. Мур, модернізація є не що
інше, як «поняття тотальної трансформації традиційного або досучасного
товариства до цього типу технології і відповідної йому соціальної
структури, що характерні для розвинених, економічно процвітаючих і
політично стабільних країн західного світу» . Дана теорія споконвічно
розглядалася як альтернатива будь-якому іншому (особливо революційному)
перетворенню старого товариства в нове. Вона була покликана зробити
вплив насамперед на розвиток країн Азії, Африки і Латинської Америки.

Теорія політичної модернізації тісно пов’язана з багатьма іншими
теоріями, широко поширеними на Заході, особливо з теорією соціальної
зміни О. Шпенглера, А. Тойнби, П. Сорокіна і Р. Нортропа, а також із
теорією стадій економічного росту У. Ростоу. Від першої вона запозичила
ідею про те, що соціальна зміна припускає насамперед зміну культури і
культурних цінностей, що визначають собою тип товариства, його
громадянську і політичну структуру. Від другої вона бере постулат,
відповідно до котрого три стадії переходу від аграрного товариства до
індустріального відповідають і трьом стадіям суспільно-політичного
розвитку: традиційному товариству — монархія, олігархія і партикуляризм,
періоду зрушення — бюрократична імперія і деспотизм і, нарешті,
сучасному модернізованому товариству — представницька демократія.

Основна теза прихильників теорії політичної модернізації складається в
тому, що демократична форма організації влади в цивільно-політичному
товаристві несумісна з низьким рівнем розвитку техніко-економічних
структур. Так, наприклад, на думку французького політолога М. Дюверже,
низький техніко-економічний рівень товариства не тільки свідчить про
відсутність демократичних форм керування суспільними справами, але і
неминуче веде до авторитарного, диктаторського характеру політичної
влади.

Для громадян товариства з низьким рівнем розвитку техніки політична
нерівність є таким же природним і невідворотним феноменом, як холод,
голод, чума або холера.

Більш того, відсутність демократії в слаборозвинених країнах, вважають
прихильники теорії політичної модернізації, створює погрозу
демократичним політичним системам в індустріально розвинених країнах.

Своєрідний варіант цивільно-політичного товариства є в теорії
меритократії. Автори цієї теорії виходять із того, що в умовах сучасної
НТР традиційна демократія як правління за допомогою організованої
більшості усе більш переростає в так називану меритокритію (від
латинського слова meritus-заслуга, гідність), тобто в правління за
допомогою осіб, що мають особливі заслуги і гідності, а точніше — за
допомогою кваліфікованих спеціалістів (технарів і інтелектуалів).
Фундатором теорії меритократії по праву вважається англійський соціолог
Мітчел Янг, що у книзі «Схід демократії», вперше опублікованої в 1958
р., виклав її найважливіші ідеї. На думку М. Янга, ступінь соціального
прогресу залежить від міри сполучення влади й інтелекту. А це значить,
що товариство, що бажає процвітати у своєму розвитку, повинно навчитися
максимально використовувати людський матеріал і таланти, які вони мають.
Призначення меритократії, підкреслював М. Янг, у тому і складається,
щоб, з одного боку, вносити інтелектуальний потік у громадське життя, а
з іншого боку — сприяти розкриттю природних дарувань особистості.

Стосовно до політичної сфери товариства принципи меритократії найбільш
повно обгрунтував американський політолог Д. Белл. «Принцип
меритократії,-писав він,-належний проникнути в університети, бізнес,
уряд. Товариство, що не має своїх кращих людей на чолі його головних
інститутів, є соціологічний і моральний абсурд» . І навпаки, товариство,
девізом якого є технічна ефективність і науковий прогрес, добавляв Д.
Белл, саме по собі в силу логіки сучасного розвитку знаходить характер
меритократичного товариства. Доказом настання меритократичної ери в
багатьох постіндустріальних країнах, на його думку, є безпрецедентне
зростання ролі і значення дипломів, а також інших рівних їм по
важливості документів (атестатів, сертифікатів, посвідчень і т.д.), що
дають право керувати людьми у виробничій, політичній або інших сферах
життя товариства.

Меритократична модель цивільно-політичного товариства привертає до себе
увагу сучасних політологів насамперед тому, » що вона спрямована проти
несправедливого розподілу політичних і соціальних цінностей. Дотепер
існуючі в різних країнах політичні і соціальні ієрархії, пов’язані з
аристократичною, кастовою, клановою і сімейною приналежністю, теорія
меритократії прагне замінити однією ієрархією — ієрархією, у котрої
політичний і соціальний статус особистості ставиться в залежність від її
якостей, спроможностей і досягнень.

Найважливіша теза прихильників меритократичної моделі
цивільно-політичного товариства складається в тому, що на вершині
державної організації повинні знаходитися самі розумні і самі ділові
люди — еліта, відібрана за принципом спроможностей до керування, фахових
навичок і кваліфікації. Обгрунтовуючи зазначену тезу стосовно до
постіндустріального товариства, Д. Белл, зокрема, відзначав, що в цьому
товаристві «майже немає вищих посад, доступних для тих, хто не має
кваліфікації» . Меритократична модель цивільно-політичного товариства,
як вважають її автори, повинна втілювати в собі не егалітарний, а
меритократичний принцип справедливості, девізом якого є «Кожному по його
заслугах». Допускаючи рівність в одних галузях політичного життя
(наприклад, при голосуванні), не заперечуючи навіть проти юридичної
рівності громадян перед законом, прихильники теорії меритократії цілком
і безкомпромісно відхиляють рівність результатів, ідея якого, на думку
Д. Белла, належить соціалістичній етиці.

З погляду представників сцієнтиського напрямку в сучасній політичній
науці теперішній політик — це не трибун і не проводир, а спеціаліст в
області прийняття політичних рішень (policymaker), для якого здійснення
владних функцій — звичайна справа, що потребує тверезого розрахунку,
точного виводу, що складається на основі обліку перемінних і постійних
розмірів повсякденної реальності. Звідси випливають і інші висновки.
Якщо політика — це специфічна сфера управлінської, у тому числі
наукової, діяльності, то і відноситися до неї слідує з великою повагою,
не ставлячи під сумнів раціональні основи її функціонування. Оскільки
політики — це спеціалісти своєї справи, що володіють необхідними
навичками керування товариством, остільки сама постановка питання про
притягнення широких мас населення до особистої участі в здійсненні
політики позбавлений яких-небудь серйозних основ.

І нарешті, варто сказати про теорію всесвітнього .товариства, у рамках
якої конструюється ще одна «модель цивільно-політичного устрою.
Прихильники даної теорії, також спираючись на фактор техніки, прагнуть
вивести цивільно-політичні структури за рамки конкретних
соціально-економічних систем і подати їх у вигляді відповідних освіт над
спільним економічним базисом «єдиного індустріального»,
«конвергентного», «наднаціонального» товариства. Сучасне індустріальне
товариство, писала група американських соціологів ще на початку 60-х
років,- це «усесвітнє товариство. Наука і техніка, на яких воно
базується, не знають меж. Вони говорять на універсальній мові.
Індустріальне товариство — це єдиний, нероздільний світ… Розходження в
мові й одязі, що уже значно зменшені, не відповідають загальній
характеристиці сучасного товариства, створюваного автомобілями,
літаками, електричним світлом, енергією й іншими чортами
індустріалізації».

Суть теорії всесвітнього товариства складається в тому, що до
розв’язання усіх світових проблем сучасності можна прийти тільки через
максимальну інтернаціоналізацію суспільно-політичного життя — шляхом
перебудови існуючих міжнародних організацій (зокрема, ООН і її
підрозділів) і створення нових. До числа таких організацій відносяться:
усесвітній парламент, наділений законодавчими функціями: всесвітній уряд
як виконавчо-розпорядницький орган; усесвітній суд із національною
юрисдикцією; усесвітня поліція і всесвітні збройні сили, що володіють
примусовими повноваженнями. Результатом подібного роду трансформації
міжнародних організацій і повинно стати єдине для всіх країн поняття
«індустріальної демократії», що закономірно приходить на зміну
традиційної демократії.

3. Політична влада як засіб стабільності у суспільстві

Сучасна політична обстановка в Україні пов’язана насамперед з
доцільністю народних,сподівань на кардинальні перетворення у житті
українського суспільства за допомогою політичних рішень, правової
самоорганізації.

Ця самоорганізація відбувається у вигляді процесу формування
громадянського суспільства, в якому держава повинна бути гарантом рівних
можливостей для всіх, а право повинне визначати і громадянський статус
людини, і державний устрій. В цьому напрямку відбувається основний
політичний розвиток українського суспільства, яке на основі національної
ідеї будує незалежну країну, де загальновизнані правові і моральні норми
регулюватимуть суспільні відносини. Причому складність, як у будь-якому
розвинутому суспільстві, полягає в тому, щоб ці норми мали достатній
потенціал для об’єднання приватновласницьких осередків, в яких особа
буде незалежною настільки, що будь-яке, навіть державне насильство
викликатиме природний протест.

Нині в Україні відбувається двоєдиний процес становлення громадянського
суспільства, в якому вбачаємо своєрідне змагання між його двома
сторонами: політичною і економічною. Третя сторона — духовна — завдяки
національній ідеї, релігії, свободі утверджується швидше: люди,
вивільнившись із обіймів тоталітаризму, вимагають громадянських чинників
для власного самоутвердження.

У межах СНД Україна за роки незалежності набула іміджу найбільше
стабільного і позбавленого серйозних внутрішніх конфліктів держави. Це
досягнення постійно фігурує в програмних виступах вищих керівників і
використовується як свідчення реалізації визначеної державної стратегії.
Лідери національно-демократичних сил теж охоче звертаються до ідеї
суспільної згоди, що, притаманні національної ментальності. Взагалі
внутрішня стабільність України офіційно подається і переважно
сприймається як ознака «європейності», цивілізованості і застава
успішних суспільних перетворень.

Що стосується структури влади, то її особливістю є неоднорідність при
однотипності, цілісності; наявність внутрішньої боротьби і, одночасно,
корпоративність, спроможність до ідейних метаморфоз, поступкам між
носіями різноманітних поглядів і представниками різноманітних
угруповань. Є всі підстави говорити про існування в Україні розгалуженої
і міцної партії влади, спроможної обслуговувати інтереси різних груп
номенклатури за рахунок колективної експлуатації ресурсів країни. А що
стосується політичних сутичок і сутичок, що спостерігаються сьогодні в
Україні, то вони відбуваються не в зв’язку з кардинальними змінами в
самій системі влади, а скоріше в зв’язку з перегрупуванням, ротацією
інтересів тих або інших підзагонів політичної еліти, пов’язаних із
процесом перерозподілу влади і власності. Безсумнівно, що з появою
реальної погрози з боку нових соціальних і політичних сил усі ці
підзагони, нині ніби-то ворогуючі між собою, миттєво перетворяться в
єдине ціле, як це, наприклад, уже трапилося в серпні-вересні 1991 року.
Проте зараз такої «погрози» із боку товариства ще немає.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *