Витратний підхід (реферат)

Реферат на тему:

Витратний підхід

На основі витратного підходу визначають вартість відтворювання. Хоча при
витратному підході оцінена вартість може значно відрізнятися від
ринкової вартості, оскільки між витратами і корисністю немає прямого
зв’язку, проте зустрічаються чимало випадків, коли виправданий саме
витратний підхід (наприклад:

для цілей страхування окремих складових майна

при судовому розділі майна між власниками

при розпродажі майна на відкритих торгах

для бухгалтерського обліку основних фондів; (при переоцінці основних
фондів.)

В умовах України, де фондовий ринок тільки формується і ринкова
інформація майже відсутня, витратний підхід часто виявляється єдино
можливим.

Головна ознака витратного підходу — це поелементна оцінка, тобто
оцінювані нематеріальні активи розчленовуються на складові частини,
робиться оцінка кожної частини, а потім вартість всіх нематеріальних
активів одержують підсумовуванням вартостей його частин. При цьому
виходять з того, що у інвестора у принципі є можливість не тільки купити
дані нематеріальні активи, але і створити їх з елементів, що окремо
купляються.

Залежно від характеру оцінюваних нематеріальних активів застосовують
різні методи витратного підходу. Тому тут йдеться про загальну
послідовність розрахунків по даному підходу, що виконуються у декілька
етапів.

Етап 1. Аналіз структури нематеріальних активів і виділення їхніх
складових частин (компонентів), оцінка вартості яких буде проводитися
диференційований різними методами. Якщо потрібно оцінити підприємство в
цілому, а не тільки його нематеріальні активи, то в ньому виділяють такі
компоненти як: основні фундації (земля, будівлі, споруди, машини і
устаткування), оборотні матеріальні засоби, грошові кошти.

Етап 2. Вибір методу оцінки вартості, що є схожим, для кожного
компоненту нематеріальних активів і виконання розрахунків. Для
визначення вартості земельної ділянки застосовують спеціальні методи,
відомі з теорії оцінки нерухомості, або розрахунки ведуть за цінами за 1
м2, вживаним при розрахунках земельного податку.

Етап 3. Оцінка реального ступеня зносу компонентів нематеріальних
активів. Термін «знос» в теорії оцінки розуміється як втрата корисності
об’єкту, а отже і його вартості з різних причин, тобто не тільки
внаслідок фактора часу. Цей термін в іншому значенні використовується в
бухгалтерському обліку, де під зносом або амортизацією розуміється
механізм перенесення витрат на собівартість продукції протягом
нормативного терміну служби об’єкту.

В практиці оцінки розрізняють два види зносу: фізичний знос і моральний
знос.

Фізичний знос означає втрату фізичних можливостей об’єкту в процесі його
експлуатації. Реальний фізичний знос оцінюється наступними методами:

по ефективному віку;

по індексах зниження споживацьких властивостей;

по зниженню чистого доходу (доходи) в процесі експлуатації.

Моральний знос характеризує втрату конкурентоспроможності і відповідно
вартості, у зв’язку з появою на ринку нових більш досконалих аналогів.
Моральний знос ухвалено підрозділяти на:

технологічний

функціональний

зовнішній.

Технологічний знос є слідством впливу на вартість досягнень
науково-технічного прогресу в області конструкції, технології,
матеріалів.

Функціональний знос є слідство зменшення функціональних можливостей
оцінюваного об’єкту порівняно з новим аналогом.

Зовнішній знос виявляється в тому, що об’єкт в якийсь момент перестає
відповідати новим вимогам і обмеженням, наприклад, із екологічних
причин, безпеки і т.і.

Основним методом визначення морального зносу є метод порівняння з новим,
більш досконалим об’єктом.

Етап 4. Розрахунок залишкової вартості компонентів нематеріальних
активів і сумарна оцінка залишкової вартості всіх нематеріальних
активів. Залишкова вартість на дату оцінки виходить відніманням з
вартості розміру накопиченого зносу.

Стосовно таких об’єктів, як ноу-хау і винаходи, аннуітетом служать
платежі роялті, тобто щорічно виплачувані підприємством-ліцензіатом
суми володарю ноу-хау або патенту (ліцензіару), згідно з укладеною між
ними угодою.

Фактично роялті — винагорода продавцю, визначене по фіксованій ставці,
відсотку від доходу, доходу або вартості залежно від домовленості
суб’єктів операції. Звичайно роялті береться у розмірі від п’яти до
двадцяти відсотків додаткового доходу, отриманого підприємством, що
купило і використало нематеріальні активи. Але це справедливо лише для
великомасштабних виробництв і для випадків, коли крім даних
нематеріальних активів в технології виробництва нового або оновленого
продукту задіяні також дещо інших. Коли ж нематеріальні активи в даній
технології є єдиним і головним елементом новизни, оригінальності або
економічності продукції, що випускається, то ці відсотки істотно
занижують фактичну вартість нематеріальних активів.

Роялті, виконуючи функцію визначника не вартості нематеріальних активів,
а розміру винагороди, як фіксований відсоток від доходу розповсюджується
на весь життєвий цикл даних нематеріальних активів.

Роялті як елемент розрахунку розміру винагороди має глибокий економічний
сенс, стимулюючи власника нематеріальних активів підтримувати його
реалізацію у виробництві, постійно його пристосовувати до умов
виробництва, що змінюються, і ринкової кон’юнктури.

Ставка роялті така, що виплати по ній звичайно не є для виробника
відчутною втратою, а власнику нематеріальних активів періодично
нараховується відносно висока сума. Тому ставки роялті визначені, з
точки зору автора, як стихійно склався і ухвалений в міжнародній
практиці компроміс між інтересами виробника і винахідника, власника і
покупця. Причому цей компроміс історично склався за часів повного
диктату виробника і відносної слабості правових і ринкових позицій
винахідників і власників нематеріальних активів. За колишнього часу
організація упровадження нововведень представляла велику проблему. І
якщо на даному виробництві власнику патенту відмовляли в упровадженні,
то шансів упровадити нематеріальні активи у іншому місці, як правило,
було вкрай мало.

Зараз положення в світі істотно міняється на користь власників
нематеріальних активів:

різні компанії і фірми організують системи пошуку, генерації і
фільтрації корисних ідей;

створюється безліч венчурних фірм;

нематеріальні активи закладаються в численні інвестиційні проекти;

інформаційні системи і видання рекламують нові високоефективні ідеї.

Далекоглядні бізнесмени продають цінні патенти лише при гострій
необхідності і в останню чергу. Добрі ідеї сталі «ситно» годувати своїх
власників, перетворилися на дорогий товар.

l

3/4

??????l?\ x

??????l?, реально передбачити який майже неможливо. Тим більш не
вдається звичайно достовірно розрахувати масу доходу по всіх життєвому
циклу нематеріальних активів з огляду на те, що, як правило, не вдається
обґрунтувати очікуване моральне старіння нематеріальних активів. Тому
використання роялті для розрахунків вартості нематеріальних активів
представляється неефективним.

Більш правильним представляється розрахунок вартості нематеріальних
активів з використанням маси доходу за якийсь осяжний період (лише
декілька років). Але доход, отриманий від реалізації даних
нематеріальних активів, було б розумнішим ділити порівну між продавцем і
покупцем нематеріальних активів протягом певного терміну, власником
нематеріальних активів і виробником продукції, що його містить.

Методика оцінки вартості нематеріальних активів, вживана автором,
відрізняється від більшості відомих тим, що базується на принципі
обопільної і рівної вигоди для обох суб’єктів операції – продавця і
покупця, а також на принципі рівної вигоди, одержуваної фактичним
власником і тим, хто реальне буде одержувати доход від використання
нематеріальних активів, але не буде володіти їм. Це говорить про те, що
вартість нематеріальних активів автором визначається з розрахунку
половини маси чистого доходу, одержуваного від їхньої практичної
реалізації. Тому всі складнощі розрахунків у автора зводяться до
визначення маси чистого доходу, одержуваного від практичної реалізації
даних нематеріальних активів, до визначення питомої ваги нематеріальних
активів в масі інших активів, що впливають на доход, і визначення
розрахункового періоду. При цьому застосовується широкий арсенал методів
і методик, розроблених іншими авторами, у тому числі — при необхідності
— і витратні методи.

Проблема визначення платежів за використання ноу-хау, винаходу або
іншого об’єкту інтелектуальної власності полягає в тому, що для їхнього
упровадження у виробництво потрібні інвестиції. Чистий доход від
використання ноу-хау або винаходу є частиною чистого доходу від
реалізації певного інвестиційного проекту. Тому спочатку розробляється
інвестиційний проект, складається бізнес-план, в якому розраховують
очікуваний щорічний чистий доход. Потім виділяють ту частину чистого
доходу, яку можна віднести до використовуваного об’єкту інтелектуальної
власності. Вживаний при цьому пайовий коефіцієнт розраховується з
урахуванням фактора отримання економії. Так, застосування ноу-хау або
винаходу дає приріст чистого доходу підприємства за рахунок таких
факторів, як зниження собівартості продукції, збільшення об’єму
продажів, збільшення ціни за продукцію за рахунок зростання якості.
Потрібно також мати зважаючи на, що застосування деяких ноу-хау дозволяє
понизити величину податку на доход. Далі треба вирішити, яка частина
розрахованого доходу піде в оплату володарю (автору) ноу-хау або
винаходу. От ця величина і буде використана у формулі (+) як чистий
доход Е.

Задача спрощується, якщо інвестиції не потрібні. Наприклад, що при
оцінці вартості товарного знака, що придбавався підприємством у іншої
авторитетної фірми, достатньо розрахувати приріст чистого доходу
підприємства внаслідок збільшення ціни і розширення ринку збуту, але при
цьому потрібно відняти додаткові витрати на задоволення вимог володаря
товарного знака.

Особлива увага потрібно звернути на вибір ставки дисконту. Як вже
наголошувалося, ставка дисконту складається з безризикової ставки rбр і
премії за ризик rp, тобто r — rбр + rp.

Коли оцінюються об’єкти інтелектуальної власності, премія за ризик
вибирається підвищеній, оскільки вкладення в ці об’єкти відрізняються
великою ризикованою.

Термін корисного застосування об’єкту інтелектуальної власності n
оцінюється підприємством самостійне і залежить від термінів старіння
передаваних знань (досвіду) і можливого розкриття їхньої
конфіденційності. При визначенні терміну дії договір на передачу ноу-хау
в міжнародній практиці ухваленим вважається термін, рівний п’яти рокам,
а за окремими договорами він змінюється в межах від двох до десяти
років.

Вартість ділової репутації підприємства або гудвілу визначається методом
надмірної рентабельності, який можна розглядати як окремий випадок
методу капіталізації. Оцінку гудвілу виконують як складову процедуру
оцінки вартості підприємства в цілому. Виходять з того положення, що
гудвіл – це ті нематеріальні активи, завдяки яким рентабельність
власного капіталу підприємства перевищує середньогалузеву
рентабельність. Розрахунки виконують в такій послідовності:

Аналізують дані про результати діяльності підприємств галузі, до якої
відноситься дане підприємство, і обчисляють середнє по галузі значення
показника рентабельності власного капіталу (ставлення чистого доходу до
власного капіталу підприємства).

Визначають чистий доход підприємства при середньогалузевому рівні
рентабельності, для чого середньогалузевий показник рентабельності
умножають на власні засоби підприємства.

Визначають надмірний доход; при цьому з фактичного чистого доходу
віднімається чистий доход при середньогалузевій рентабельності.

Методом капіталізації, тобто розподілом надмірного доходу на коефіцієнт
капіталізації визначають вартість гудвілу.

Є цілий ряд нематеріальних активів, вартість яких може бути оцінена
тільки на основі витратного підходу. Методом розрахунку кошторисних
витрат визначається і ураховується вартість таких нематеріальних
активів, як цільові організаційні витрати, вартість результатів НІОКР,
вартість промислових зразків, вартість ліцензій на право займатися
певними видами діяльності і т.і. Вартість визначається як підсумок
витрат по схемі витрат плюс доход.

Список використаної літератури

Закон України „Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну
діяльність в Україні”

Основи оцінки нерухомості. Г.В. Попов Москва 1995р

Аналіз і оцінка прибуткової нерухомості. Д. Фрідман, Н. Ордуей. Справа
Лтд., Москва 1995р.

Оцінка ефективності інвестиційних проектів Савчук В.П.

Оцінка підприємства, теорія і практика. У. В. Грігорьев, М. А. Федотова,
Москва Інфра-М, 1997р.

Оцінка вартості активної частини основних фондів. А. П. Ковальов, Москва
Фінстатінформ, 1997р.

Скільки коштує бізнес? М. А. Федотова, Москва, Перспектива 1996р.

Оцінка бізнесу. Під. ред. А.Г. Грязнової, Москва, Фінанси і статистика.
1998р.

Фінансовий аналіз. У. В. Ковальов, Москва, Фінанси і статистика, 1997р.

Керівництво по оцінці бізнесу. Гленн М. Десмонд, Річард Е. Келлі.

Фінансовий стан підприємства. Методи оцінки. Крейніна М. Н. ІКС «ДІС»,
1997р Москва.

Оцінка бізнесу. С.В. Валдайцев, Санкт-Петербурзькій університет, 1999р.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *