Податкова політика (курсова)

ЗМІСТ

стор.

Вступ………………………………………………………….
………………………….

Розділ І. Сутність та форми бюджетно-податкового
регулювання…………………………………………………….
……………………………

1.1. Бюджетне регулювання
економіки……………………………………

1.2. Податкове
регулювання……………………………………………………

Розділ ІІ. Критерії проведення податкової політики…………………

2.1. Суть податкової політики та її
критерії……………………………..

2.2. Економічна ефективність та фіскальна роль податкової
політики……………………………………………………….
……………………………….

Розділ ІІІ. Формування податкової політики, як основа фінансової
стабілізації в
державі……………………………………………………

3.1. Завдання податкової політики, засади побудови та практика їх
реалізації……………………………………………………..
……………..

3.2. Стабільність податкової політики та необхідність її еволюційних
змін…………………………………………………………..
………………

Висновки……………………………………………………….
……………………….

Список використаних
джерел…………………………………………………. 3

4

4

9

13

13

19

25

25

28

34

36

ВСТУП

Після проголошення державності в Україні гостро постало питання
створення власної податкової системи, яка б не була простим копіюванням
досвіду інших країн. Адже податкова система має відображати конкретні
умови конкретної країни: рівень розвитку економіки, соціальної сфери, її
зовнішню і внутрішню політику та безліч інших чинників. У зв’язку з цим
склад податкової системи, структурні співвідношення окремих податків,
порядок їх обчислення, форми розрахунків, організація податкової служби
можуть суттєво відрізнятися в інших країнах.

Податкова політика, що проводиться державою, також значною мірою
залежить від ступеня її відповідності можливостям економіки, потребам
соціально-економічного розвитку країни та інтересам широкого загалу.
Формуючи свою податкову політику, держава шляхом збільшення або
скорочення маси податкових надходжень, зміни форм оподаткування та
податкових ставок, тарифів, звільнення від оподаткування окремих галузей
виробництва, територій, груп населення може сприяти зростанню чи спаду
господарської активності, створенню необхідної кон’юнктури на ринку,
умов для розвитку пріоритетних галузей економіки, формування
збалансованої соціальної політики.

У цій роботі я спробую сформувати основні завдання і принципи проведення
податкової політики, охарактеризувати елементи податкової системи
України та визначити місце податкової політики у фінансовій системі в
цілому.

1. СУТНІСТЬ ТА ФОРМИ БЮДЖЕТНО-

ПОДАТКОВОГО РЕГУЛЮВАНЯ

1.1. Бюджетне регулювання економіки.

У системі бюджетно-податкового регулювання на перше місце треба
поставити державний бюджет: справді, саме через бюджет реалізується
найбільша частина національного доходу та ВВП країни.

Бюджет згідно Закону України «Про бюджетну систему України» — це
«…план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення
функцій, які здійснюються органами державної влади». Одним із завдань,
або таких функцій, є підтримування ринкової рівноваги і стимулювання
розвитку окремих сфер та галузей національної економіки. Ідеологію
формування бюджету, визначення джерел і сум надходження коштів до нього,
державних видатків, шляхи покриття дефіциту називають бюджетною
політикою. Державним бюджетом, як контрольованим грошовим фондом
держави, розпоряджається Уряд.

Державний бюджет виконує такі функції: збільшує або зменшує сукупний
попит; виконує перерозподільну функцію; стимулює або гальмує виробництво
шляхом вибору певної системи оподаткування; забезпечує покриття касових
збитків підприємств, які внаслідок певних об’єктивних причин є
збитковими, однак функціонування яких зумовлене суспільними потребами;
забезпечує фінансову допомогу у розвитку окремих галузей і сфер
діяльності; збалансовує бюджети нижчих рівнів.

Кошти з державного бюджету використовують на державне управління,
оборону, фінансування бюджетних галузей народного господарства (освіти,
науки, культури та ін.).

Відповідно до державного устрою країни формують і структуру бюджетної
системи: у країнах з федеративним устроєм, крім державного, є
федеральний бюджет штатів (США), земель (Німеччина) тощо, в унітарних
державах (у тому числі в Україні) є лише державний і місцеві бюджети.
Бюджетна система України складається з державного бюджету,
республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та бюджетів
адміністративно-територіальних одиниць — областей. Державний і місцеві
бюджети є фінансовою основою для поєднання загальнодержавних та
регіональних інтересів.

Сукупність усіх бюджетів бюджетної системи є зведеним бюджетом України.
Цей бюджет використовують для аналізу і визначення засад державного
регулювання економічного і соціального розвитку України.

Верховна Рада України визначає головні напрями бюджетної політики,
розглядає проект державного бюджету, вносить зміни та доповнення до
нього, затверджує, контролює його виконання, затверджує звіт про
використання бюджетних коштів.

Спеціальну постанову Верховної Ради України, яка визначає головні
напрями та пріоритети бюджетної політики на наступний бюджетний рік,
називають бюджетною резолюцією.

Доходи бюджетів різних рівнів формують за рахунок надходжень від сплати
фізичними і юридичними особами податків, зборів та інших платежів,
надходжень з інших джерел, передбачених законодавством України. Доходи
бюджетів України поділяють на доходи державного бюджету України,
республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих
бюджетів.

Практичні завдання з використання бюджету виконує система Міністерства
фінансів України — Центральний апарат Мінфіну, відділи фінансових
управлінь обласних, районних і місцевих держадміністрацій, а також
Державна податкова адміністрація (ДПА). Центральний апарат Мінфіну, як
орган державної виконавчої влади в Україні, сформовано у 1992 р.
Протягом останніх років його структуру удосконалювали.

У 1996 р. на базі податкової служби була утворена ДПА, загальними
завданнями якої є контроль за дотриманням податкового законодавства,
повнотою та своєчасністю надходження податків, податкових платежів і
неподаткових доходів до бюджетів усіх рівнів. У 1995 р. були утворені
органи Державного скарбництва для організації касового виконання
державного бюджету.

Дані табл.1.1. характеризують структуру доходів і видатків зведеного
бюджету України протягом 1998-1999 рр.

Частка ПДВ у доходах бюджету України вища, ніж у розвинутих країнах, а
частка акцизного збору, навпаки, досить низька, зокрема, через надання
численних пільг вітчизняним виробникам, певним категоріям громадян та
довільний вибір у разі визначення переліку підакцизних товарів. Тому
більшу увагу потрібно приділяти надходженням від специфічних акцизів, як
важливій складовій сучасної податкової політики.

У структурі державного бюджету за 1998-1999 рр. головними джерелами
доходів були податок на додаткову вартість та акцизний збір. Це означає,
що дохідна частина бюджету орієнтована на переважне надходження непрямих
податків, які сплачують у кінцевому підсумку споживачі. Це свідчить про
пасивну роль держави не тільки у веденні інвестиційної політики через
бюджетне фінансування, а й у процесі формування структури дохідної
частини бюджету.

Таблиця 1.1

Зведений бюджет України (млн.грн.)

1998 1999

Доходи 28915,8 32339,6

у тому числі

податкові надходження 21848,3 24808,8

з них

податки на доходи і податки на прибуток, податок на збільшення ринкової
вартості 9265,0 10804,5

у тому числі

податок на прибуток підприємств 5694,4 6370,7

прибутковий податок з громадян 3570,6 4433,8

платежі за використання природних ресурсів 1488,3 1449,3

з них

плата за землю 1114,9 1094,4

внутрішні податки за товари та послуги 9247,9 10448,1

з них

податок на додану вартість 7460,1 8130,3

акцизний збір 1288,8 1752,5

неподаткові надходження 2596,8 3238,5

з них

доходи від власності та підприємницької діяльності 1160,4 1403,6

адміністративні збори та платежі, доходи від не-комерційного та
побічного продажу 353,8 328,8

державні цільові фонди 4408,9 3856,5

3 НИХ

збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків
Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення 1415,6 283,0

Видатки 31195,6 34265,8

у тому числі

державне управління 1311,4 1495,3

правоохоронна діяльність і забезпечення безпеки держави 1551,8 1664,5

соціально-культурні заходи 13094,2 13321,1

промисловість, енергетика та будівництво 3322,4 2917,2

сільське господарство, лісове господарство, рибальство і мисливство
607,6 531,2

транспорт, дорожнє господарство, зв’язок, телекомунікації та інформатика
1739,0 1974,2

житлово-комунальне господарство 1403,7 1190,4

національна оборона 1418,6 1529,0

заходи, пов’язані з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи
1420,0 1445,2

Перевищення видатків над доходами (дефіцит) 2279,8 1926,2

Розмежування державних податків, зборів та інших обов’язкових платежів
між рівнями бюджетної системи здійснюються відповідно до Закону України
«Про бюджетну систему України». З державного бюджету України до бюджету
Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів може бути передана частина
доходів у вигляді відсоткових відрахувань від загальнодержавних
податків, зборів, які справляють на цій території, або дотацій і
субвенцій. Розмір цих відрахувань затверджує Верховна Рада в Законі «Про
державний бюджет України» на відповідний рік з урахуванням економічного,
соціального, природного й екологічного стану відповідних територій.

Практика свідчить, що збільшення (або зменшення) питомої ваги регіону в
загальній сумі державних доходів не впливає на доходи його місцевих
бюджетів. Відсутність чіткого взаємозв’язку між обсягом податків, які
збирають, і доходами місцевих бюджетів позбавляє місцеві органи влади
стимулів до збільшення державних доходів, що загострює проблему нестачі
коштів не тільки на місцевому, а й на загальнодержавному рівнях.

Згідно із Законом «Про державний бюджет України на 1998рік» (ст. 9)
прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств, плата
за торгові патенти, збір на будівництво, реконструкцію, ремонт і
утримання автомобільних доріг зараховують до територіальних бюджетів за
місцеперебуванням платника податку. Обласні бюджети, згідно з Законом
«Про місцеве самоврядування», потрібно формувати з коштів державного
бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або
для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних
засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних програм. Закон не
визначає механізму стягнення коштів у разі виникнення заборгованості
перед місцевими бюджетами, і тому становлення справді самостійного
самоврядування є сумнівним.

Відповідно до чинного законодавства держава покликана фінансове
підтримувати місцеве самоврядування, брати участь у формуванні доходів
місцевих бюджетів, вести контроль за законним, доцільним, економним,
ефективним витрачанням коштів та належним їх обліком. Вона повинна
гарантувати органам місцевого самоврядування дохідну базу, достатню для
забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб.
У випадках, коли доходи від закріплених за місцевими бюджетами
загальнодержавних податків та зборів перевищують мінімальний розмір
місцевого бюджету, держава вилучає із місцевого бюджету до державного
частину надлишку в порядку, визначеному законом про державний бюджет.

Кошти державного бюджету витрачають лише на цілі та в межах,
затверджених законом про державний бюджет України. Видатки бюджетів усіх
рівнів поділяють на поточні і видатки розвитку.

Поточні видатки — це видатки бюджетів на фінансування мережі
підприємств, установ, організацій, які діють на початок бюджетного року,
а також на фінансування заходів соціального захисту населення.

Видатки розвитку — це видатки бюджетів на фінансування інвестиційної та
інноваційної діяльності, зокрема: фінансування капітальних вкладень
виробничого і невиробничого призначення; фінансування структурної
перебудови галузей економіки; субвенції та інші видатки, пов’язані з
розширеним відтворенням.

Значну частину державного бюджету витрачають на загальнодержавні
програми підвищення життєвого рівня, заходів соціального захисту
населення, охорони навколишнього природного середовища,
ресурсозбереження.

З державного бюджету виділяють кошти на утримання органів державної
влади, державного управління, судів, прокуратури, а також на програми,
які виконують спільно з іншими країнами. Перевагу надають тим видаткам,
які пов’язані із соціальним захистом та соціальним забезпеченням
населення.

У державному бюджеті передбачено також резервні кошти (у межах до 2% від
обсягів видатків державного бюджету) для ліквідації наслідків стихійних
явищ, аварій і катастроф.

Наявні бюджетні ресурси спрямовують, переважно, на погашення
заборгованості з заробітної плати працівникам бюджетних установ,
фінансування соціально-культурної сфери та соціального захисту
населення.

Одним із головних напрямів бюджетної політики більшості країн світу є
прагнення до бездефіцитного бюджету або підтримування дефіциту на
мінімальному рівні. Дефіцит державного бюджету вимірюють у відсотках до
ВВП. Його можна покривати за рахунок:

продажу державних облігацій на внутрішньому і зовнішньому ринках;

продажу державного майна;

емісії.

Дефіцит державного бюджету є одним із важливіших макроекономічних
показників, які характеризують стійкість економічної і системи. Країни,
які створили ефективні функціональні економічні системи, що здатні
регулювати співвідношення доходів і видатків держави, мають позитивне
сальдо або незначний дефіцит. Наприклад, у 1992 р. перевищення державних
доходів над видатками було характерне для Сингапуру, Таїланду,
Австралії, Мексики, Гонконгу, Аргентини. Рекордного рівня профіцит
державного бюджету досяг у Кувейті на початку 80-х років — понад 60%
ВВП.

Єдиної думки про збалансованість державного бюджету немає. Зокрема,
Р.Солоу наполягає на тому, що уряд зобов’язаний вживати заходів щодо
збалансування бюджету (збільшуючи податки і зменшуючи бюджетні витрати)
не в роки застою або кризи, оскільки економічні труднощі, які виникли,
можуть лише поглибитися, а тільки в сприятливі для економіки періоди.
К.Ерроу (лауреат Нобелівської премії в галузі економіки за 1972р.),
навпаки, вважає, що недоцільно прагнути бездефіцитного бюджету. Якщо,
наприклад, економічне» зростання становить 3% за рік, то і дефіцит
бюджету в розмірі 3%Д ВВП є абсолютно прийнятним.

В Україні протягом останніх років зберігається значний дефіциту
державного бюджету. У 1995р. абсолютна величина дефіциту становила
3,6млрд. грн., або 6,6% ВВП, у 1996 р.- 6,8% до ВВП замість 5,7%,
затверджених Верховною Радою. Законом України «Про державний бюджет
України на 1999 рік» визначено, що дефіцит бюджет ту не повинен
перевищувати 1% від ВВП.

Дефіцит державного бюджету в Україні зумовлений як недостатніми
надходженнями, викликаними економічною кризою та обмеженою базою
оподаткування, так і надмірними (стосовно доходів) видатками на
підтримку неефективних галузей (зокрема вугільної), ліквідацію наслідків
на ЧАЕС, на соціальну сферу. Скорочення дефіциту за рахунок зменшення
видатків на соціальну сферу є недоцільним, оскільки може спричинити її
повну руйнацію, зниження життєвого рівня найбідніших верств населення, а
це матиме негативні політичні наслідки. Тому важливими є пошуки шляхів
збільшення доходів державного бюджету, зокрема, розширення бази
оподаткування за рахунок розвитку підприємництва, впровадження податку
на нерухомість, повної сплати податків суб’єктами підприємницької
діяльності, а також за рахунок продажу частини державного майна.

Політика уряду України спрямована на те, щоб уникнути неконтрольованої
кредитної емісії і покрити значну частку бюджетного дефіциту за рахунок
випуску і розміщення державних цінних паперів.

Вплив державного бюджету на темпи зростання і пропорції національного
виробництва здійснюють і через державний сектор економіки, зокрема через
рівень його оподаткування чи субсидування. У такому випадку деяку роль
відіграє частка та роль державного сектора в національному виробництві.
Окремі галузі або регіони можна стимулювати через «податкові витрати» у
вигляді зниження або скасування податків на доходи від облігацій, які
вони випускають.

Головними критеріями оцінки ситуації в економіці завжди будуть якісні
характеристики її функціонування, фінансові результати, тобто прибуток,
дохід, надходження, збитки, борги. В Україні навіть поліпшення
показників виробництва окремих підприємств практично не супроводжувалось
поліпшенням їхнього фінансового стану, подоланням платіжної кризи, а
навпаки, характеризувалося зменшенням надходжень до бюджету і,
відповідно, різким зростанням державного боргу.

З метою поліпшення фінансової ситуації в Україні потрібно активніше
залучати банки до процесів структурної перебудови економіки, у тому
числі до приватизації шляхом запровадження механізму передачі в
управління банкам на тривалий період контрольних пакетів акцій
підприємств, яким вони надають кредити.

Фінансова нестабільність у державі зумовлена не лише бюджетними чи
монетарними проблемами. Справа в тому, що більшість підприємств і навіть
цілі галузі вже багато років перебувають у глибокій фінансовій кризі,
подолати яку намагаються розширенням бази оподаткування. Потрібно шукати
можливості зменшення видатків, переглянути політику податкових пільг.
Уряд опрацьовує також механізми прискорення структурних змін,
приватизації, здешевлення запозичень тощо. Саме так повинні діяти всі
керівники у відповідних секторах економіки і регіонах: працювати над
зменшенням витрат, реструктуризувати або закрити неефективні
виробництва, прискорювати приватизацію або банкрутства, активно шукати
реальні інвестиції.

Отже, бюджетна політика Української держави поки що не стала дієвим
інструментом економічних реформ, оскільки нема реальної концепції
економічних перетворень та пріоритетів у її соціально-економічному
розвитку.

1.2. Податкове регулювання.

Податкова система в кожній країні є визначальною складовою економічної
системи. Вона, з одного боку, забезпечує фінансову базу держави, а з
іншого,— є головним знаряддям її економічної політики.

Податки — це система обов’язкових платежів підприємств, організацій і
населення, які є одним із джерел доходів державного бюджету.

В умовах ринкової економіки бюджетні надходження зумовлені результатами
діяльності підприємницьких структур. Завданням держави стає формування
таких умов, показників і ставок оподаткування, які давали б їй змогу
найліпше виконувати свої функції.

Система оподаткування повинна враховувати конкретні умови країни: рівень
розвитку економіки, зокрема соціальної сфери, зовнішню і внутрішню
політику, традиції народу, географічне положення, кліматичні умови та
безліч інших чинників. Тому склад податкової системи, структурні
співвідношення окремих податків, порядок їх обчислення, форми
розрахунків, організація податкової служби можуть значно відрізнятися.

В Україні ще не створена система оподаткування, яка відповідає сучасним
ринковим відносинам. Тут прийнято один із найвищих рівнів оподаткування,
який обґрунтовують як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками. До
об’єктивних причин належать: неможливість швидкого реформування відносин
власності, комерціалізації охорони здоров’я, освіти, науки, культури,
фінансування яких потребує значних коштів, необхідність зростання
державних витрат на соціальний захист населення внаслідок зниження рівня
життя під впливом інфляції та економічної кризи. Високий рівень
оподаткування в умовах перехідної економіки зумовлений також значними
витратами на ведення інвестиційної та структурної політики.

До факторів суб’єктивного характеру можна віднести такі: повільність
ринкових перетворень; помилки у проведенні податкової політики, що
спричинили масове ухилення від сплати податків; зростання дефіциту
державного бюджету, неефективні державні витрати та ін.

Для податкової системи України характерне переважання непрямих податків,
на відміну від країн із ринковою економікою, де головна частка припадає
на прямі податки. Хоча це співвідношення має певні особливості у різних
країнах. Наприклад, у США, Японії, Англії, Канаді переважають прямі
податки (зокрема, у США вони становлять 54,7%), у Франції — непрямі
(56,6%): податки на споживання (на додаткову вартість, із продаж та
обігу), акцизи, внески підприємців у фонди соціального страхування.
Німеччина та Італія мають урівноважену структуру податків (частка
непрямих податків у Німеччині — 45,2%, в Італії — 48,9%).2

Співвідношення прямих і непрямих податків залежить від життєвого рівня
переважної частини населення, досконалості механізму стягнення податків,
рівня податкової культури; загальної спрямованості суспільства на
вирішення соціальних проблем, традицій оподаткування.

Зміна співвідношення між прямими і непрямими податками на користь перших
є наслідком зростання орієнтованості західних держав на соціальні
інтереси, що зумовило підпорядкування податкових систем принципу
соціальної справедливості.

У сучасних умовах розвитку України, які характеризуються низьким рівнем
доходів підприємств і населення, зростанням кількості збиткових
підприємств, низькою податковою культурою неможливо забезпечити
переважання в структурі податкової системи прямих податків.

Найбільш оптимальною і ефективною в умовах України, мабуть, була б така
податкова система, яка б відповідала соціальне орієнтованій моделі
економіки.

Зміна податкової політики повинна визначити населення головним платником
податків, значно підвищивши для цього частку оплати праці в складі ВВП.
На сучасному етапі податкова політика України вже не може обмежуватися
зміною форм податків. Потрібно змінювати саму основу податкової системи.
Держава заганяє себе в кут безмірно роздутою сферою бюджетного
фінансування і високим рівнем оподаткування. Зростання бюджетного
фінансування зумовлює збільшення дефіциту бюджету, а збільшення податків
пригнічує виробництво, тінізує його, зменшує податкові надходження до
бюджету.

Після проголошення суверенітету і незалежності Україна розробила і
прийняла в 1991 р. Закон «Про систему оподаткування». Незважаючи на те,
що він фактично продублював попередній союзний закон, його треба
трактувати як перший крок у створенні власної податкової системи
Української держави.

За період проведення реформ в Україні з 1992 по 1996 рр. питома вага
податків, зборів і внесків із соціального страхування у ВВП збільшилася
з 35,1 до 47,3%.

У системі оподаткування України головними прямими податками є податок на
прибуток підприємств і прибутковий податок з громадян. Питома вага
другого податку набагато нижча, ніж першого, тоді як у країнах із
розвинутою ринковою економікою навпаки, частка прибуткового податку з
громадян є значно вищою. Податок на прибуток корпорацій не має великого
фіскального значення, його питома вага у податкових надходженнях
більшості розвинутих країн порівняно низька. Винятком можна вважати
Японію, де податки на прибуток підприємств, які стягують на всіх
бюджетних рівнях, становлять 21,5%.

Порівняно низька частка прибуткового податку з громадян у дохідній
частині бюджету України зумовлена низьким рівнем заробітної плати і,
відповідно, рівнем життя більшості населення. Якщо у розвинутих країнах
частка оплати праці в структурі ВВП становила (дані 1992 р.): 60,6% у
США, 54,1 — в Японії, 54,5 — у Німеччині, а частка прибутку відповідно
від 8,37% до 34,2%, то в Україні частка зарплати становила лише 26,5%
(дані за 1997 р.), а частка прибутку — 6,2%.’

У лютому 1997 р. Верховна Рада України прийняла новий Закон України «Про
внесення змін до Закону України «Про систему оподаткування». Цим законом
визначено 19 видів загальнодержавних податків і зборів, два місцеві
податки і 14 місцевих зборів. Це закон прямої дії, в ньому немає
посилань на подальше прийняття Верховною Радою України Правил
застосування Закону (як це було раніше) або Інструкції про застосування
Закону Державною податковою адміністрацією.

Головними принципами побудови системи оподаткування в Україні згідно з
положенням цього закону є такі:

стимулювання підприємництва, виробництва та інвестиційної активності
шляхом запровадження пільг з оподаткування прибутку;

обов’язковість податкових зобов’язань;

залежність обсягу податкових зобов’язань від розміру доходів згідно з
визначеною шкалою.

У податковій системі потрібно також враховувати принципи стабільності,
рівномірності сплати, інфляційної нейтральності, економічної
ефективності, соціальної справедливості тощо.

Податки та збори, передбачені цим законом, розподіляють на дві групи:
загальнодержавні і місцеві. Групу загальнодержавних податків і зборів
визначає Верховна Рада України, а місцевих — сільські, селищні, міські
Ради відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок,
передбачених законом.

Важливіші принципи оподаткування, випробувані світовою практикою, в
Україні, на жаль, часто-густо порушують. Наприклад, до основної редакції
Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» у 1997 р. було внесено
близько 150 змін і доповнень. До Закону України «Про податок на додану
вартість», який введено в дію 1 жовтня 1997 р. вже внесено 50 змін і
доповнень. Внесення змін триває і надалі.

Загальновизнано, що податкова система повинна бути стабільною принаймні
протягом трьох-п’яти років. Лише тоді можна прогнозувати доходи і
видатки на перспективу, інвестувати прибуток у виробництво, вести
реальну бюджетну політику.

Розділ ІІ. КРИТЕРІЇ ПРОВЕДЕННЯ

ПОДАТКОВОЇ ПОЛІТИКИ

2.1. Суть податкової політики та її критерії

Податки в умовах переходу до ринкової економіки слід використовувати не
лише як джерело поповнення доходів бюджету, а й як важливу складову
фінансового регулювання економіки. В цих умовах особливої актуальності
набувають дослідження методологічних, теоретичних і прагматичних
підвалин податкової політики та формування податкової системи в державі.

Податкова політика — це діяльність держави у сфері встановлення,
правового регламентування та організації справляння податків і
податкових платежів у централізовані фонди грошових ресурсів держави.
Формуючи свою податкову політику держава шляхом збільшення або
скорочення маси податкових надходжень, зміни форм оподаткування та
податкових ставок, тарифів, звільнення від оподаткування окремих галузей
виробництва, територій, груп населення може сприяти зростанню чи спаду
господарської активності, створенню необхідної кон’юнктури на ринку,
умов для розвитку пріоритетних галузей економіки, формування
збалансованої соціальної політики. Використовуючи ті чи інші податкові
пільги, держава регулює пропорції як у економічній структурі виробництва
й обміну, так і у розвитку продуктивних сил. Організація оподаткування
впливає на реалізацію суспільного продукту, темпи нагромадження капіталу
і технічного оновлення виробничого потенціалу держави.

Вся історія податкової політики зводиться до пошуків ідеалів
оптимального оподаткування. З одного боку, податки мають забезпечити
сталу фінансову базу держави, з іншого — залишити достатньо коштів
підприємствам і громадянам з метою збереження максимальної
заінтересованості в результатах діяльності. При цьому держава не може
задовільнитися лише загальними пропорціями розподілу ВНП. Вона повинна
враховувати інтереси кожного підприємства, кожного члена суспільства.
Інакше кажучи, податкова політика ведеться за народним прислів’ям “щоб і
вівці були цілі, і вовки ситі”. Це досягається за умови наукового
поєднання критеріїв податкової політики: фіскальної досконалості,
економічної ефективності, соціальної справедливості, стабільності,
гнучкості.

Критерій фіскальної достатності полягає в здійснення податкової
політики, необхідної для забезпечення такої величини податкових
надходжень, яка є оптимальною, з огляду на проголошену економічну
доктрину. При дослідженні даного критерію вимальовується чітка
пропорційна залежність між нормою оподаткування і величиною податкових
надходжень: чим вища норма, тим більші розміри податкових надходжень. Ця
залежність відображається простою математичною формулою:

y = A1*Т, де

у – загальна величина податкових надходжень;

А1 – коефіцієнт регресії, який характеризує рівень залежності податкових
надходжень від норми оподаткування, причому А1<1; Т – рівень оподаткування в державі. Графічно зображення даного критерію буде виглядати так: Рис.2.1. Залежність величини податкових надходжень від норми оподаткування. Залежність економічної ефективності діяльності суб’єктів господарювання від рівня оподаткування досліджується через аналіз величини чистого доходу (прибутку) суб’єкта господарювання. Формула основного показника фінансово-господарської діяльності має такий вигляд: ? 0, якщо Д – (Н + ЗП + П) ? 0, ЧД? причому П ? 100% ? [ Д – (Н + ЗП) ], якщо П ? 0 де ЧД – величина чистого доходу, прибутку; ЗП – заробітна плата; Н – нарахування на зарплату; П – податки і податкові платежі; Д – величина доходу. Враховуючи це, математична залежність критерію економічної ефективності від рівня оподаткування буде: ЧД = А2 / Т, де А2 – коефіцієнт залежності чистого доходу від рівня оподаткування; Т – рівень оподаткування. Відобразимо дану залежність у вигляді графіка: Рис. 2.2. Залежність величини доходу від норми оподаткування . Критерій економічної ефективності зводиться до того, що всі податкові платники бажають, щоб податки і податкові платежі прямували до нуля, тоді їх прибуток прямуватиме до 100%. Суть критерію соціальної справедливості щодо встановлення рівня оподаткування необхідно сприймати в двох аспектах: скорочення реальних доходів конкретних платників внаслідок сплати податків і податкових платежів; повернення до конкретних платників частини номінальних доходів, перерозподілених з допомогою податків через бюджет у вигляді суспільних благ (національна безпека, правопорядок, охорона здоров’я, освіта, благоустрій, інші трансфертні платежі). Перший аспект критерію соціальної справедливості відображається такою функціональною залежністю: РД = НД – А3*Т, де РД – реальні доходи платників податків; НД – номінальні доходи платників податків; А3  – коефіцієнт залежності величини реальних доходів платників податків від рівня оподаткування; Т – рівень оподаткування. Рис.2.3. Залежність величини реальних доходів платників податків від рівня оподаткування. Другий аспект критерію відображається такою функціональною залежністю: СБ – фінансовані з бюджету суспільні блага та трансфертні платежі; Т – рівень оподаткування; А4 – коефіцієнт залежності величини суспільних благ від норми оподаткування. Між величиною рівня оподаткування та розміром повернення раніше сплачених податків (щоправда, це процес відносний — через отримання фінансованих із бюджету суспільних благ і трансфертних платежів) існує певна параболічна залежність. Причому збільшення норми оподаткування в державі призводить до абсолютного зростання розміру трансфертних платежів із бюджету. Але темпи зростання фінансованих з бюджету суспільних благ відстають від темпів зростання рівня оподаткування. Рис.2.4. Залежність величини суспільних благ від норми оподаткування. В реальному економічному житті критерії фіскальної достатності, економічної ефективності, соціальної справедливості окремо існувати не можуть, тому для паретто-оптимальності та єдності всіх критеріїв досліджується та визначається середня норма — рівень оподаткування, яка при певній соціально-економічній доктрині держави задовільняє і саму державу, і платників. Середню норму, тобто, рівень оподаткування можна представити у вигляді математичної моделі: ПН = А1*Т Т0 ? ЧД = А2 / Т РД = НД – А3*Т Важливе місце у здійсненні оптимальної податкової політики відводиться критерію стабільності. Жоден закон, навіть найкращий, не запрацює на повну силу, якщо постійно приймати до нього поправки та зауваження. Стабільність податкової політики передбачає незмінність правового регламентування справляння податків і зборів протягом певного податкового періоду. За даного критерію досягається два позитивних явища: суб’єкти господарювання при існуванні стабільного законодавства, що регламентує податкові відносини з державою, в змозі правильно вибрати напрямки фінансової стратегії й отримати заплановані прибутки; поліпшується діяльність органів державної податкової адміністрації. Податкова політика повинна бути стабільною тільки протягом певного податкового періоду. На жаль, догматичність норм податкового регулювання суперечить реаліям економічного буття, і тому неврахування певних соціально-економічних змін, пов’язаних із розвитком суспільства, може призвести до непередбачуваних наслідків. Здійснюючи податкову політику, слід врахувати критерій гнучкості. Він передбачає необхідність змін прийомів при певних соціально-економічних змінах у суспільстві, методів та форм державного регулювання економіки, зокрема і в сфері податків. Критерій гнучкості діаметрально протилежний критерію стабільності. Останній пов’язаний із податковою тактикою державного регулювання, що розробляється на певний проміжок часу, тоді як критерій гнучкості — то вже податкова стратегія держави. Оптимальне врахування викладених вище критеріїв забезпечує нормальні податкові взаємовідносини платників податків і держави, забезпечує оптимальне надходження коштів до бюджету. 2.2. Економічна ефективність та фіскальна роль податкової політики Загальновідомо, що кожна держава для забезпечення виконання своїх функцій зобов’язана мати відповідні кошти, які концентруються в бюджету. Через прибутки та видатки центрального уряду і місцевої влади, тобто через бюджетну систему, здійснюється пряме державне регулювання економіки. Джерелом формування коштів бюджету є: по-перше власні доходи держави, тобто надходження платежів за ресурси, що належать їй відповідно до законодавства; по-друге, податки, які сплачують юридичні і фізичні особи зі своїх доходів. Перехід до ринкових відносин, розвиток нових форм власності зумовлюють втрату державою значної частини власних доходів. У результаті податки стають основних джерелом формування коштів бюджету. Ефективність державного регулювання за допомогою податків вирішальною мірою залежить від вибору системи оподаткування, висоти податкових ставок (ставки ПДВ, податку на прибуток, прибуткового податку з громадян та інші повинні ретельно і обґрунтовано обраховуватись і бути оптимальними за даної економічної ситуації), видів і розмірів податкових пільг (необгрунтоване і безсистемне надання пільг веде до втрати державою значних фінансових ресурсів). Податки здійснюючи свою регулюючу функцію, завжди прямо або опосередковано впливають на економічну діяльність суб’єктів господарювання. Тому податкова система повинна будуватися з урахуванням вище названих чинників, а вони, в свою чергу, можуть впливати на результати її функціонування. Створення податкової системи і розробка податкової політики не можуть вестися спонтанно. Податкова політика повинна забезпечити вирішення двоєдиного завдання. З одного боку — це встановлення оптимальних податків, які не стримуватимуть розвиток підприємництва, а з іншого — забезпечити надходження до бюджету коштів, достатніх для задоволення державних потреб. Тому основне завдання держави і її органів полягає в тому, щоб створити настроюваний податковий механізм впливу на господарську поведінку юридичних і фізичних осіб. У широкому плані податкова політика охоплює питання формування державних доходів за рахунок постійних джерел (податків) і тимчасових (позик). Оскільки кожна держава не може встановлювати надто високий рівень оподаткування, бо цьому протидіє суспільство, то вона змушена використовувати державні позики для покриття державних видатків. І взагалі, щодо поняття справедливості в оподаткуванні, то воно є відносним і те що здається правильним і справедливим для одного платника, іншим сприймається як антитеза. Взагалі не існує і не може існувати податкової системи, яка б задовольняла усіх платників податків і державу в цілому одночасно. Тому на величину податкових надходжень впливає і таке явище як ухиляння від сплати податків (див.рис.2.5). Надмірне підвищення норми оподаткування призводить до збільшення доходів тіньової економіки і згортання легального бізнесу, а разом і до скорочення податкової бази. Рис.2.5. Ухиляння від сплати податків. Приміром відкриття Лафера полягає в тому, що в міру зростання податків, тобто норм оподаткування, податкова база стає еластичнішою, що якраз і зумовлює, починаючи з певного рівня висоти оподаткування, не збільшення, а зменшення податкових надходжень до бюджету за рахунок скорочення податкової бази і ухилення від сплати податків. Масштаби ухилення від оподаткування в Україні надто великі. Близько 50 відсотків готівки обертається поза банками, 40 відсотків підприємницьких структур працюють “у тіні”. А результати опитування українських бізнесменів щодо приховування доходів від оподаткування, проведеного міжнародною фінансовою корпорацією, показали: 14% респондентів відповіли, що приховують 10% доходів; 17% - від 11 до 30%; 44% - від 31 до 50%; 16% - від 51 до 70%; а 10% від 71 до 9% доходів. Значні масштаби ухилення від оподаткування порушують перший і основний принцип оподаткування, а саме “рівний розподіл податків”, за яким платежі кожного до бюджету мають бути пропорційні з його доходами і винятки для окремих осіб недопустимі. Порушення цього принципу веде до того, що податкове навантаження лягає на законослухняних платників податків, або на тих хто не має можливості ухилятися від оподаткування. Таке становище знову провокує ухилення від сплати податків. Одночасно оцінювати політику широкого використання позик неможливо. Все залежить від конкретної ситуації. Головне при цьому полягає в тому, що позики треба повертати, а повертати їх можна тільки за рахунок додаткових надходжень — тих же податків. Отже, державні позики — це не що інше, як відкладені на майбутнє податки. Покажемо за допомогою графіка динаміку зростання дефіциту бюджету і державного боргу. Рис.2.6. Зіставлення динаміки державного боргу, дефіциту бюджету та його фінансування за рахунок НБУ (у відсотках до ВВП), 1995-2000рр. Як бачимо, існував і існує значний бюджетний дефіцит, і це призводить до зростання державного боргу, в тому числі зовнішнього, одночасно зростають обсяги виплат за боргом, що потребує значних валютних коштів для його обслуговування. Стрімке зростання державного боргу на фоні продовження економічного спаду знижує довіру до України як держави, спроможної платити за своїми боргами. Проблему ідеальної фіскальної системи можна поставити широко: який із способів — податки чи позики більше відповідає вищим цілям розвитку суспільства, забезпечує оптимальний розподіл наявних і завжди обмежених ресурсів між приватним сектором і державою? Наукова думка й фінансова практика здавна шукають відповідь на питання: як податки і позики окремо або в поєднанні впливають на комбінацію соціально-економічних параметрів (особистий добробут, суспільне багатство, фінансовий стан державної скарбниці), якими є державно-фінансові й одночасно економічні, господарсько-майнові ефекти фіску? У зв’язку з цим в арсенал фінансової науки введені поняття “податкові фінанси” (tax finance) та позичкові фінанси (debt finance). В принципі шляхом референдуму чи голосування за кандидатів з різними програмами виборці роблять альтернативний вибір між фінансами “податковими” і “ніякими” — в останньому разі фінансування потреби просто відхиляється. Першим дослідником податкових і позичкових фінансів був Давід Рікардо. Він дійшов висновку, що ці дві форми фінансів еквівалентні стосовно впливу на характер і обсяг суспільного добробуту (“теорема еквівалентності Рікардо”). Іншими словами, в стосунках платників податків з державою податки та позики сприймаються приватними особами однаково. В вітчизняній фінансовій літературі багато разів посилалися на протилежну думку Рікардо, що для блага людства треба позбутися державного боргу; що система позик більш спустошлива для національного капіталу, ніж система оподаткування того ж розміру. Зручні для політиків позичкові фінанси мають проте, очевидну тенденцію до марнотратства. В умовах широкої демократії неминуче треба врахувати такий фактор як популярність, а податки ніде й ніколи не були популярними. В короткостроковому вимірі державний борг підтримує рівень оподаткування на достатньо необтяжливому рівні, щоб стимулювати розвиток підприємництва та прибуткового господарювання в будь-якій галузі. Зрештою дилема “податки-позики” не передбачає вибір “або-або”, вона вирішується як фіскальний тандем “і-і”. Проблема полягає у визначенні суспільно необхідної та суспільно можливої межі оподаткування в конкретній соціально-економічній ситуації, в пошуках оптимальної для неї податкової системи. Розділ ІІІ. ФОРМУВАННЯ ПОДАТКОВОЇ ПОЛІТИКИ, ЯК ОСНОВА ФІНАНСОВОЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ В ДЕРЖАВІ 3.1. Завдання податкової політики, засади побудови та практика їх реалізації Податкову політику, які діяльність держави у сфері встановлення і стягнення податків розглядають у широкому і вузькому планах. У вузькому плані вона охоплює діяльність держави тільки у сфері оподаткування — встановлення видів податків, платників, об’єктів, ставок, пільг, термінів і механізму зарахування в бюджет. Податкова політика ведеться виходячи з певних принципів, що відображають її завдання. Основне завдання полягає у встановленні такого рівня оподаткування у державі, за якого розвиватиметься підприємницька діяльність і надходження до бюджету коштів буде достатнє для задоволення державних потреб. А ефективність проведення податкової політики, в свою чергу, залежить від ступеня її відповідності потребам соціально-економічного розвитку країни та інтересам широкого загалу. Тому суть основних принципів податкової політики полягає у наступному: 1. Рівень податкової ставки повинен установлюватися з урахуванням можливостей платника податку, тобто рівня його доходів. Оскільки можливості різних фізичних і юридичних осіб неоднакові, в ідеалі у них мають бути встановлені диференційовані податкові ставки. Це насамперед повинно стосуватися прибуткового і майнового оподаткування. При оподаткуванні доходів фізичних і юридичних осіб необхідно враховувати майновий стан податкоплатника. Цього принципу дотримуються далеко не завжди. Хоча ідея необхідності обкладення податками доходів і майна за прогресивними ставками заслуговує на увагу. 2. Оподаткування доходів має носити однократний характер. Багатократне обкладення доходу або капіталу неприпустиме. Прикладом реалізації на практиці цього завдання є заміна податку з обороту податком на додану вартість. Тепер новостворений чистий продукт обкладається податком усього один раз аж до його реалізації. В результаті кожна надбавка до ціни сировини, що виникає в міру її проходження по виробничому ланцюжку аж о кінцевого продукту, оподатковується лише один раз. В цьому одна з переваг ПДВ. 3. Сплата податків має носити обов’язковий характер. Податкова система не повинна залишати сумнівів у платника податків в неминучості платежу. Система штрафів, санкцій і громадська думка в країні повинні бути сформовані таким чином, щоб несплата або невчасна сплата податків були ще менш вигідні платникові, ніж вчасне і чесне виконання зобов’язань перед бюджетом. Діюча система штрафів не є оптимальною. У законодавстві є багато “прогалин”, які дозволяються уникнути покарань. Тому необхідно проглянути існуючу систему штрафів і санкцій за несплату податків. Зробити акцент на виховному характері покарань та їх посиленні від першого випадку з кожним наступним рецидивом. 4. Система і процедура сплати податків повинні бути простими, зрозумілими і зручними для платників податків і податкової адміністрації. Це означає, що оподаткування повинно проводитись з мінімальними адміністративними витратами, а законодавчі акти по податках і податкових платежах повинні бути прості і зрозумілі як для податкоплатників, так і для контролюючих органів. 5. Податкова система має бути гнучкою і такою, що швидко адаптується до мінливих економічних і суспільно-політичних потреб. Один з важливих аспектів цього положення — практика застосування різних пільг. Не можна “безоглядно” і “безсистемно” їх роздавати. В такій ситуації необхідно практикувати адресне податкове стимулювання різних галузей або регіонів. До речі, такий підхід збігається із світовою практикою пільгового оподаткування і стимулювання розвитку економіки. В жодній країні не має прикладів огульного надання пільг заради самого пільгування, без найдокладнішого економічного обґрунтування й розрахунків. Починаючи з 1997 року на виконання Постанови Верховної Ради України від 12.07.1996 року №327/96-ВР “Про структуру бюджетної класифікації України” ДПА України впровадила облік пільг в оподаткуванні юридичних осіб з 12 основних податків і зборів, платежів. Результати перевершили сподівання. Виявилося, що пільги — це істотна частина бази оподаткування, що з ряду платежів дорівнює або перевищує суму надходжень. Наприклад, з ПДВ — у 4,4 рази (обсяг надходжень – 4,9млрд.грн., обсяг пільг – 21,7млрд.грн.). У цілому за 9 місяців 1999 року через практику законодавчого надання пільг платники одержали можливість використати в обігу понад 26млрд.грн., з них реальні втрати бюджету становили 14млрд.грн. 6. Податкова система має забезпечувати перерозподіл створюваного валового внутрішнього продукту і бути ефективним інструментом державного регулювання економічної політики. На даний час, у нашій країні не розроблена податкова політика, яка б усіх влаштовувала. завдання, яке ставиться сьогодні перед Державною податковою адміністрацію України, — створити податкову службу, яка навіть при недосконалому законодавстві зможе на досить високому рівні забезпечити надходження податків до бюджету. Для досягнення цієї мети розробляється проект модернізації податкової служби за участю Світового банку і Міжнародного Валютного Фонду. Податкова політика України 2000-го року спрямована на стабілізацію фінансового стану підприємств у цілому, у першу чергу, за рахунок зниження податкового навантаження, виконання дохідної частини бюджетів всіх рівнів, чіткого розмежування повноважень та відповідальності виконавчої і законодавчої влади в процесі підготовки, затвердження та виконання бюджету, а також визначення відповідальності розпорядників бюджетних коштів на усіх рівнях. Основні завдання податкової політики 2001 року полягають у: зниженні граничного рівня перерозподілу валового внутрішнього продукту через доходну частину бюджету; розширення бази оподаткування шляхом законодавчого скасування пільг; послаблення податкового навантаження на фонд оплати праці; запровадження податкового стимулювання діяльності малого підприємництва, насамперед, у пріоритетних сферах матеріального виробництва; звільнення від оподаткування частини їх прибутку (доходу), що спрямовується на рефінансування; наданні експортерам високотехнологічної продукції, знижок з діючих ставок податку на прибуток у залежності від росту експортної продукції.; наданні податкових пільг під крупні іноземні кредити, що спрямовуються в інвестиційні проекти, передбачені державними програмами; підвищенні ролі акцизного збору у наповненні доходів бюджету; подальшому впровадженні і посиленні ролі місцевих податків і зборів у формуванні доходів місцевих бюджетів; посиленні контролю за правильністю справляння податків, боротьби з ухиленням від сплати платежів, контролю за бюджетною дисципліною та цільовим використанням бюджетних коштів. 3.2. Стабільність податкової політики та необхідність її еволюційних змін Однозначно, що держава, проводячи свою податкову політику повинна дотримуватись визначених на певний час орієнтирів у розвитку суспільства, змінюватися поступово, еволюційним шляхом. З набуттям незалежності України почала формувати свою власну податкову політику. Її аж ніяк не можна назвати стабільною, так як це був період пошуку оптимальних форм і механізмів стягнення податків, який триває й досі. Стабільність податкової політики по-перше, дає змогу всім суб’єктам фінансових відносин мати сталі інтереси і виходячи з них вести перспективну фінансову політику. Коли податкова політика змінюється щороку, а то й декілька разів на рік, то це призводить до нерівноваженості і невпевненості у фінансовій діяльності підприємств. Ні про яке нормальне фінансове планування в таких умовах не може бути й мови. По-друге, стабільність податкової політики забезпечує високий рівень податкової роботи, оскільки податкова служба теж повинна мати певний час на освоєння механізму стягнення того чи іншого податку. Коли ж податки і порядок їх стягнення весь час змінюються, то на невизначеність фінансових інтересів платників накладається це й плутанина в роботі податкової служби. Але слід зазначити, що стабільність податкової політики має і певні обмеження. У зв’язку з тим, що соціально-економічна ситуація в кожній країні весь час змінюється, необхідні і відповідні зміни в податковій політиці. Ці зміни можуть відбуватись або шляхом податкової реформи, або еволюційним шляхом поступового вдосконалення податкової системи. Причому гнучкість податкової політики забезпечується, насамперед, через поступову зміну податкової системи. Така податкова політика і легше сприймається населенням, і приносить більше користі. Податкова ж реформа проводиться при дуже нагальній необхідності. Саме тому, прийняття Податкового кодексу в Україні, який повинен відігравати роль системоутворюючого чинника податкового законодавства є питанням номер один. Саме Податковий кодекс повинен забезпечити комплексний підхід у регулюванні податкових відносин, усунути недосконалість і неузгодженість податкового законодавства, забезпечити єдину і відносно стабільну базу оподаткування, усунути невідповідність численних підзаконних нормативно-правових актів з питань оподаткування, а також невідповідність актів податкового законодавства нормам законодавства інших галузей, забезпечити їх гармонізацію та взаємодію. У перші роки незалежності податкова політика України носила суто фіскальну спрямованість. Відбувалася досить часта зміна об’єктів оподаткування, податкових ставок та інших елементів оподаткування стосовно трьох основних податків — податку на дохід підприємств, ПДВ та особистого прибуткового податку, що мало на меті збільшення його дефіциту. Зокрема, у 1994 році ставку податку на валовий доход було підвищено з 18 до 22%. В 1992 році ставка ПДВ Декретом Кабінету Міністрів була визначені у розмірі 20 відсотків, а в 1993р., у зв’язку із значним дефіцитом бюджету, підвищена до 28 відсотків. У цей період найвищого рівня досягло й оподаткування доходів фізичних осіб: з 1 грудня 1993 року гранична ставка цього податку була підвищена до 90 відсотків, з 1 жовтня 1994р., вона була скорочена до 50 відсотків, натомість було підвищено податковий тягар в усіх інших діапазонах доходів. Внаслідок цього, якщо ВВП, розрахований у постійних рублях 1990 року, за період з 1992 року по 1994 рік зменшився у 2,3 раза, то доходи консолідованого бюджету — в 1,6 раза, що свідчить про посилення податкового тиску і тому частина доходів перейшла до “тіньової економіки”, відбулося згортання виробництва. З 1995 року в Україні взято курс на зниження рівня оподаткування. Відбувся перехід від оподаткування валового доходу до оподаткування прибутку підприємств за ставкою 30 відсотків, а ставка ПДВ понижена до 20 відсотків. Це дало неабияке послаблення податкового тягаря, про що певною мірою свідчить падіння частки доходів бюджету у ВВП, а також більші темпи падіння доходів бюджету порівняно з падінням ВВП. Так, з 1994 року по 1997 рік ВВП розрахований у постійних рублях 1990 року зменшився у 1,2 раза, тоді як доходи бюджету – в 1,6 раза. Втім, ця статистика лише певною мірою відображає динаміку загального рівня оподаткування, оскільки у загальній сумі доходів бюджету не враховуються суми нарахованих, але не сплачених податків, а також податкові пільги. Тому реальний податковий тягар на суб’єктів господарювання, які справно сплачують податки і позбавлені пільг, змінився значно меншою мірою. Про це свідчить, зокрема, частка, яка припадає в доходах від реалізації продукції на основні податки — ПДВ, акцизний збір, податок на прибуток підприємств, та нарахування на фонд заробітної плати. Протягом 1996-1997 року спостерігались змінив податковій політиці в напрямі зниження оподаткування суб’єктів підприємницької діяльності з метою стимулювання їх господарської активності. На розгляд Верховної Ради було внесено пакет податкових законопроектів, які передбачали внесення змін до системи оподаткування. З цього пакета Верховна Рада ухвалила лише два закони, які створили умови для деякого послаблення податкового тягаря. По-перше, перехід до нової методики розрахунку оподатковуваного прибутку — за валовими доходами і валовими витратами, який дає можливість підприємствам зменшувати величину оподатковуваного прибутку за рахунок розширення кола витрат, що відносяться до валових. По-друге, запроваджено механізм податкового кредиту та відшкодування з бюджету впродовж місяця суми перевищення податкових зобов’язань щодо ПДВ, тоді як раніше підприємство могло компенсувати ПДВ, сплачений в ціні придбаних ним матеріальних ресурсів і введених в експлуатацію основних фондів тільки при реалізації товарів. Причому лише підприємства, котрі реалізували деякі з товарів, звільнено від ПДВ, мали право на повернення з бюджету сум податку, сплачених постачальникам. По товарах, не звільнених від ПДВ, суми податку, сплачених постачальникам не відшкодовувалися з бюджету навіть у тому разі, коли вони перевищували суми податку, одержані від покупців за реалізовану продукцію. По-третє, було зменшено з 51 до 47,5% нарахування на фонд заробітної плати. Однак податкова реформа 1997 року виявилася вкрай непослідовною внаслідок її непродуманості, невміння зіставляти можливості щодо зниження рівня податків і бажання. Це змусило, зокрема, вдатися до коригування дати виникнення податкових зобов’язань по ПДВ. Намагання запровадити цивілізовані норми й наблизитися до світової практики оподаткування спонукало запровадити в Законі “Про податок на додану вартість” норму, згідно з якою датою виникнення податкових зобов’язань по ПДВ вважається дата, яка припадає на податковий період, упродовж якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше: або дата зарахування коштів від покупця на банківський рахунок платника податку, або дата відвантаження товару. Однак невідповідність цієї норми особливостям сучасної української економіки з притаманною її гострою платіжною кризою зумовила необхідність поправки до Закону від 26 вересня 1997 року, згідно з якою до 1 січня 1999 року датою виникнення податкових зобов’язань з продажу товарів (робіт, послуг) була дата зарахування коштів від покупця на банківський рахунок платника податку. Аналогічні проблеми виникають із нормою щодо відшкодування платникові податку з Державного бюджету України протягом місяця наступного за звітним суми перевищення податковим кредитом суми податкових зобов’язань по ПДВ. Її запровадження створює напругу з касовим виконанням бюджету, призводить до того, що в окремі місяці сума ПДВ, яку необхідно відшкодувати з бюджету перевищує суму надходжень цього податку. Це стало підставою для пропозиції про проведення бюджетного відшкодування впродовж трьох звітних періодів (з 1 січня 1999р.), а в 1998 році, в умовах гострого дефіциту бюджетних коштів, — про відшкодування сум перевищення податковим кредитом сум податкових зобов’язань шляхом повного або часткового зарахування в рахунок майбутніх платежів цього податку або інших платежів до бюджету. Невміння передбачати можливі наслідки для бюджету від переходу до нової системи розрахунку оподатковуваного прибутку призвело до загострення проблеми бюджетних надходжень від податку на прибуток, що призвело до запровадження у 1998 році нового зниженого коефіцієнта – 0,6 замість 0,7, що діяв до цього часу — для амортизаційних відрахувань підприємств усіх форм власності. Ці факти свідчать про те, що якби ухвалюючи закони, що запроваджують ту чи іншу норму, відразу ж зважували на її відповідність соціально-економічній ситуації в Україні та на можливі наслідки, зокрема для бюджету, потреби в таких зворотних кроках було б набагато менше. Як бачимо, стабільність і гнучкість в податковій політиці перебувають у діалектичній протилежності, і держава має забезпечувати оптимальне співвідношення між ними. Не може бути ідеальної системи оподаткування для всіх часів і країн. Однак не можна і безперервно змінювати податкову політику. І та, й інша крайність призводять до негативних результатів. ВИСНОВКИ Історія розвитку людського суспільства свідчить, що в різні періоди існували різноманітні податки. Проте, найбільшого розвитку податки досягають в умовах розвинутої ринкової економіки. Вони стають об’єктивним елементом фінансових відносин між державою та юридичними і фізичними особами. З здобуттям незалежності Україна почала проводити свою податкову політику, формуючи власну податкову систему. Це був нелегкий період тому, що не можна і недоцільно водночас відійти від усієї попередньої практики. Проблема полягає в тому, що планова і ринкова економіки базується на протилежних варіантах розподілу ВВП і формування доходів бюджету. На початках спостерігалось суто фіскальна спрямованість податкової політики. Зокрема, далася в знаки первинність фіскальної функції податків, а також історичні передумови становлення податкової системи України. Тому, щоб не причинити бюджетної кризи, необхідно було податковими методами забезпечити надходження до бюджету адекватні тим, що існували за умов командно – адміністративної економіки. З 1995 року в Україні взято курс на зниження оподаткування і стимулювання підприємницької діяльності. На практиці проявом податкової політики, що здійснюється в державі, виступає податкова система країни. Проведені дослідження свідчать, що ефективність податкової системи низька. Вона не повною мірою забезпечує надходження до бюджету та державних централізованих фондів для вирішення соціальних і економічних проблем. Звідси невідкладність підвищення ефективності податкової систему. Основні концепції її вдосконалення викладено в проекті Податкового кодексу, розробленого Кабінетом Міністрів України. Особливість полягає в еволюційному підході, відповідно до якого не передбачаються революційні зміни у складі, структурі податків, механізмів їх обчислення і справлення. Передусім має бути збережений порядок обкладання податками, що становлять основу діючої системи України – та податку на прибуток підприємств. Ще один чинник, що обумовлює неефективність податкового контролю та податкової системи – неузгодженість інтересів сторін податкових відносин. Підвищенню плідності податкових відносин сприятиме їх побудова на основі збалансування інтересів держави та платника податків. Це потребує реформування діяльності податкових органів, підвищення значимості підрозділів по роботі з платниками податків та формування високої податкової культури в суспільстві. Реалізація зазначених пропозицій дасть можливість вдосконалити податкову систему і сприяти вирішенню основних завдань податкової політики та ствердити Україну як державу з перехідною економікою. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ: Конституція України. Затверджена ВРУ 28.06.1996. №254 /96–ВР// Відомості ВРУ. – 1996.–№ 30. Закон України “Про Державну податкову службу в Україні.” //Бізнес – 1998.– 14 вересня. Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” //Офіційне видання.–К.–1998. Закон України “Про систему оподаткування” від 25 червня 1991. № 1251–ХІІ (в редакції від 18 лютого 1997.) // Відомості ВРУ. – 1997. – № 16. Василик О.Д. Державні фінанси України: Навчальний посібник. – К.: Вища школа.,1997. Вдовиченко М.І. Про ефективність податкової системи в Україні // Фінанси України. – 1999. – № 3. Дикань Л.В., Воїнова Т.С., Бережний Є. Деякі аспекти оподаткування в Україні // Фінанси України. – 1999. – № 4. Кириленко О.П. Фінанси: Навчальний посібник. – 2-е вид., перероблене і доповнене, – Тернопіль: “Економічна думка” 1998. Ларіонова Л.Д. Податкова служба – санітар ринкових відносин // Фінанси України. – 1998. – № 10. Ляшенко Ю.І. Податкова діяльність держави в умовах ринкової трансформації економіки // Фінанси України. – 1999. – № 12. Микитюк О.І. Фінансове забезпечення розвитку малих підприємств // Фінанси України. – 1999. – № 6. Мітюков І.О., Шаповалові М.М. Проблеми взаємодії бюджетної та монетарної політики в Україні // Фінанси України. – 1999. – № 10. Мозенков О.В. Зміст і роль податкової політики у державному регулюванні // Фінанси України. – 1997. – № 4. Налоговая политика // Фондовый рынок – 1998. – № 11. Основні напрямки реформування податкового законодавства // Баланс. – 1999. – № 2. Палків Ю., Медведєв Ю. Про стимулюючу функцію податків // Економіка України. – 1998. – № 8. Гудько А. Податкова політика та економічні інтереси // Урядовий кур’єр –1999. – 23 січня. Податки / Бурковський В.В., Кармазин Б., Калам бет С.В., Водолазька О.А. / За редакцією Бурковського В.В. – Дніпропетровськ: Пороги. – 1998. Юрій С.І., Бескид Й.М. Бюджетна система України: Навчальний посібник. – К:, 2000. PAGE PAGE 2 Y=АН 100% Т Y=A1Т ЧД ЧД=A2/Т Т РД Т РД=НД-A3Т СБ Т Податкова база задекларована для оподаткування Доходи тіньового бізнесу Податкова база, яка повинна оподаткуватися Податок Норма оподаткування

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *