Туреччина є потужним субрегіональним лідером із власною системою
інтересів. За умов останніх структурних змін у посткомуністич ному світі
Туреччина у своїй зовнішній політиці опрацьовує новий геополітичний
ракурс. Анкара не є вже повернутою обличчям до комуністичної загрози з
Півночі та з Балкан, а у зв’язку із арабо-ізраїльським мирним процесом
вона виступає як регіональний гравець і шукає впливову політику на більш
віддаленій периферії. Після Другої світової війни зовнішньополітичний
курс Туреччини був зорієнтований подвійно: політика розвитку індустрії
та приєднання до ЄС, а з другого боку – у зв’язку зі східною та
ісламською орієнтацією Туреччина шукає свою ідентифікацію з Середнім
Сходом та Центральною Азією. За часів “холодної війни” радянська
домінація в Центральній Азії та на Кавказі заважала турецьким зусиллям у
цьому напрямку, тоді як турецька асоціація з Ізраїлем та альянс із
Вашингтоном затьмарювали прямі відносини із Середнім Сходом. Туреччина
виконувала функцію південного флангу НАТО і слугувала опорою безпеки
США. Наслідок – політична ізоляція від Середнього Сходу, протистояння з
Північчю. 1
Особливе положення Туреччини стосовно Європи, з одного боку, стосовно
ісламського Півдня – з другого, створює особливу геополітичну
конфігурацію її національних інтересів. Європі важко сприйняти Туреччину
як її невід’ємну частину, вона сприймається як щось чужорідне. Участь
Туреччини в Північно-Атлантичному Альянсі є скоріше наслідком “холодної
війни” та геостратегічних уподобань США, ніж усвідомлення спільних
європейських інтересів. Тривалий конфлікт з більш “європейською”
Грецією, Кіпрська проблема, особлива позиція в Боснійській кризі, у
ставленні до курдів – все це не сприяє скорішому включенню Туреччини в
інші європейські структури.
Турецькі амбіції в Балканському регіоні грунтуються на переконанні, що
розпад СРСР і СФРЮ дав Туреччині унікальний шанс повернути в нових
формах свій політичний, економічний, культурний і воєнний вплив у межах
колишньої Османської імперії. Саме мусульманське населення повинно стати
одним з основних інструментів цього впливу.
Особливу сміливість Туреччині надає могутня підтримка з боку Сполучених
Штатів. Для турецьких аналітиків характерним є уявлення, що всі так
звані кола євразійської безпеки, які включають в себе ЦЄ, Балкани,
регіон Чорного моря, Кавказ, Східне Середземномор’я, Близький Схід і
Центральну Азію, накладаються і перетинаються саме в тому місці, де
розташована Туреччина, що з урахуванням нових умов значно підвищує її
значення як члена НАТО й імовірність переростан ня її в регіонального
лідера. При цьому явне прагнення до панування в регіоні прикривається
гуманітарною риторикою: Туреччина нібито надає допомогу “новим країнам”
у пошуку ними “справжньої ідентичності, вільної від зовнішніх чинників і
тиску”.
1 Див.: Sariolghalam M. The Future of the Middle East: The Impact of the
Northern Tier // Security Dialogue. – 1996. – 27, N 3. – P. 303-317.
Нині Туреччина збільшує флот і, зокрема, пояснюється це серйозними
проблемами в Середземному (Кіпр) і Егейському морях. Пріоритети політики
Туреччини зрозумілі: збереження стійкої і значної переваги, в тому числі
й воєнно-морської, над основним супротивником – Грецією. Зумовлюється це
необхідністю захисту своїх інтересів в Егейському морі, де греки,
всупереч міжнародним домовленостям, проводять ремілітаризацію прилеглих
до турецького узбережжя островів, а також недопущення силової ревізії
кіпрських реалій, що склалися після окупації турецькими військами
північної частини острова.
Туреччина з метою захисту своїх інтересів планує в наступному столітті
стати країною, що володіє авіаносцями. Державна міць, географія й
історичні чинники змушують Туреччину стати регіональною державою. Її ВМС
вийдуть за межі берегової лінії. Турецькі війська брали участь у
миротворчій діяльності ООН у Сомалі, Албанії, Боснії і Герцеговині. Це
показує, що інтереси Туреччини не обмежуються лише прилеглими державами.
Туреччина має досить обгрунтовану альтернативу європейському вектору у
вигляді своїх південних, ісламських і центральноазійських зацікавлень.
Тургут Озал, архітектор нової Туреччини, почав використовувати тюркський
символізм для проникнення турецького економічного та політичного впливу
в Центрально-Азійський та Кавказький регіони. Починаючи з 1991 р., Т.
Озал, а пізніше Сулейман Демірель зробили низку візитів до нових держав
та підписали численні угоди з політичного співробітництва, військової
допомоги, культурних та економічних змін. Туреччина входить в
Чорноморський консорціум, Союз Тюркських держав, Організацію
Економічного співробітництва – інституціоналізовані форми, що підвищують
її регіональ ний статус.
Зрозуміло, що це викликає певне занепокоєння з боку Російської
Федерації, яка переглядає власне сприйняття Туреччини в ширшому
контексті і починає обмежувати пантюркістське просування Анкари.
Насамперед це спостерігалося на з’їзді тюрків, а потім при формуванні
Конвенції курдських організацій СНД у Москві. Московська інтервенція в
Чечні погіршила взаємосприйняття двох країн. Хоча Туреччина має значні
ресурси та просуває свою геополітичну роль в республіках колишнього
СРСР, вона не може виступати тут одноосібно і стикається з конкуренцією
інших держав, зокрема Ірану.
Туреччина намагається конкурувати з РФ, а у певному відношенні і з
Іраном, за вплив на пострадянські тюркомовні країни Центральної Азії. Її
козирі в цій грі полягають у: етнічній спорідненості з тюркомовними
народами регіону – туркменами, узбеками, казахами, киргизами,
кара-калпаками, уйгурами; конфесійній ідентичності (турки, як і всі
корінні народи пострадянської Центральної Азії (ЦА) – сунніти
найпоміркованішого ханіфітського толку, на відміну від іранців-шиїтів);
своєму характері як економічно розвинутої та сильної у військово
-політичному відношенні тюрксько-мусульманської країни, яка відтак має
слугувати зразком і для тюрксько-мусульманських країн, які обрали (на
відміну від Ірану) світський шлях розвитку; орієнтації на розвинені
західні країни, насамперед США (для яких Туреччина, якщо не казати про
Ізраїль, є найважливішим стратегічним партнером у Західній Азії), а
відтак у відношенні можливого лобіювання Туреччиною інтересів
відповідного кола країн перед Заходом.
Між тим посилення ісламістських настроїв у Туреччині, її спроби
зближення з іншими ісламськими країнами здатні у найближчі роки
призвести до деякої зміни її традиційно прозахідного курсу. До того ж РФ
всіляко протидіє посиленню турецького впливу в Центральній Азії, так
само як і на Кавказі та на Балканах.
Туреччина підвищує власну роль у регіоні на хвилі пантюркізму . Це
деякою мірою послаблює ісламське відновлення країн регіону, що значно
секуляризовані. Для Туреччини нестабільність на Балканах та Кавказі є
джерелом загрози її власній територіальній цілісності, оскільки виникає
загроза міграцій до Туреччини. РФ прагне до встановлення системи
колективної безпеки в Азії, що протистоїть турецьким інтересам
відродження пантюркізму. Водночас самі країни регіону схильні скоріше
розробляти власні економічні та політичні моделі, ніж просто адаптувати
турецький взірець. Одночасно з апробацією пантюркістської ідеї країни ЦА
розширяли і стосунки з іншими країнами, прагнучи диверсифікувати власну
зовнішню політику, що взагалі характерно для всіх пострадянських держав.
Внаслідок цього в середині 90-х пантюркістські впливи ослабли і увійшли
в нормальніше русло.
Посилення позицій Туреччини в регіоні пов’язано з її власним досвідом
модернізації, що реалізується через сучасні універсальні технології
розвитку, коли робиться акцент на регіональних економічних інтересах,
енергії приватного капіталу. Турецькі приватні фірми активно діють у
регіоні. Головними напрямками є будівельні підряди – ринок, у якому
Туреччина спромоглася посісти відчутне місце у світовому масштабі. Вони
будують дешевше і відносно якісно. Крім того, турецькі фірми включилися
в створення переробної, легкої та харчової промисловості. Турецький
капітал також кооперується з провідними транснаціональними корпораціями,
маючи функцію посередника. Проникнення турецького капіталу фінансується
також за рахунок державної допомоги самої Туреччини.
Ідея пантюркізму має скоріше економічне підгрунтя: Туреччина енергійно
підтримала незалежні країни, надавши торгові пільги та кредити. Тут
також спрацював і антиросійський чинник, тобто пошуки в Туреччині певної
противаги. В річищі ідей пантюркізму відбувається перехід
центральноазійських країн на латинський алфавіт, нарощуються інтенсивні
культурні контакти та між політичними елітами. З іншого боку, спрацював
певний романтизм щодо цивілізова ної Туреччини, а також – пошуки
союзників, відповідної моделі модернізації.
Головним важелем пантюркістських впливів стали регулярні зустрічі
керівників тюркомовних держав (Анкара, 1992, Стамбул, 1994). У серпні
1995 р. на самміті в Бішкеку обговорювалися ідеї тіснішої кооперації в
межах тюркомовного альянсу. На четвертій зустрічі керівників тюркомовних
країн у Ташкенті (жовтень 1996 р.) була прийнята Декларація про подальше
співробітництво в галузі культури та інформації, в розбудові трас
Великого шовкового шляху, поліпшення двосторонніх відносин тощо.
Розвиток відносин з Туреччиною є одним з головних пріоритетів України в
південному напрямку. Підписаний дуже важливий Договір про дружбу і
співробітництво між обома державами строком на 10 років. Після отримання
Україною незалежності між Києвом і Анкарою не виникало спірних питань. У
вирішенні проблем військової й екологічної безпеки в регіоні Чорного
моря, його демілітаризації складається прямий і безпосередній інтерес
обох країн. Але і в пошуку балансу сил у новій і складній геополітичній
ситуації, що склалася в регіоні за останні роки, інтереси Туреччини й
України багато в чому можуть збігатися. В Україні високо оцінюють
розуміння Туреччиною проблем, пов’язаних з поверненням з місць
депортації до Криму етнічно спорідненого туркам кримськотатарського
народу.
Туреччина є ключовою державою для України, оскільки через неї йдуть
найбільш зручні транспортні шляхи у Середземноморський та Близькосхідний
регіони. Хоча останнім часом Туреччина проробляє шляхи диверсифікації
власного зовнішньополітичного курсу, однак він загалом залишається
проамериканським. Туреччина має тривалий конфлікт з Грецією, і це робить
проблематичним її входження до Європейської спільноти. Її стратегічне
значення як південно-східного флангу НАТО втрачається із зниженням
порога конфронтації між Заходом та РФ. Мотиви для зближення України з
Туреччиною виглядають досить обгрунтованими: необхідність забезпечення
транспортування енергоносіїв в і через Україну, компліментарність
економік, співпраця в межах ЧЕС тощо. Розвиток партнерських стосунків з
Туреччиною, на яку нині припадає близько половини всього обсягу торгівлі
України з близькосхідними країнами, слід вести переважно в рамках
двостороннього економічного співробітництва, або в межах системи ЧЕС,
уникаючи їх перетворення на стратегічний військово -політичний альянс.
————————————————————————
——–
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
