СТРУКТУРА ТА МЕХАНІЗМ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ
Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це внутрішня
організація цілісної системи як специфічного способу взаємозв’язку і
взаємодії компонентів, що її утворюють; стійка впорядкованість
елементів; закон зв’язку між елементами. Структура дає змогу зрозуміти,
яким чином організоване системне ціле.»
З чого ж починається пізнання політичної системи, аналіз її структури?
Насамперед з розчленування системи на елементи і визначення серед них
центрального.
‘”У політичній системі суспільства є центральний компонент, який зв’язує
всі інші складові в систему і стосовно якого визначається її компонентна
структура. Це політична влада. Оскільки в суспільстві політична влада в
основному зосереджена в державі, то державна влада є основним об’єктом
політичної діяльності. Однак не можна повністю ототожнювати політичну і
державну владу, бо не тільки держава, а й громадські організації
наділені політичною владою. Це особливо підкреслює роль партій у
здійсненні політичної влади, оскільки політичні партії створюються з
метою завоювання і використання політичної влади в інтересах певних
груп. Отже, політична влада є тією центральною ланкою, визначальною
системною основою, навколо якої функціонують усі компоненти політичної
системи.
До структури політичної системи входять: політичні ..ідносини, політичні
інститути (організації), політичні і правові норми, політична свідомість
і політична культура. ‘І’ільта в сукупності ці компоненти (підсистеми)
можуть :.абезпечпти політичну діяльність, оруикціонупаїлія політичного
життя.,
Політичні відносини — це відносикп між соціальними групами, націями і
народностями, між політичними інстії-іутами, між державою і громадянами
з приводу влади у ‘в’язку з виробленням і здійсненням політики.
Політичні .-іідносини показують, яким чином соціальні суб’єкти мо-•куть
здійснювати політичну діяльність через систему полі-іігчініх інститутів,
норм і процедур, визначати засоби, мс-‘•оди, регламентувати цю
діяльність. Звичайно, в процесі
розвитку нові потреби на інтереси породжують потребу виходу за рамки
існуючих норм, необхідність нових методів і засобів діяльності.
Обов’язковість цих змін повинна усвідомлюватися соціальними .суб’єктами,
.повинні бути знайдені нові методи і засоби1’діяльності. Без цього не
може здійснюватися докорінна перебудова політичних відносин. Успіх
перебудови політичного життя визначається тим, наскільки нові методи
політичної діяльності, створені колективним розумом, будуть втілені у
життя, якою мірою під їх впливом оновиться діяльність інститутів
політичної системи (держави, партій, громадських організацій тощо).
Носієм, матеріальним субстратом політичної діяльності і політичних
відносин виступають політичні інститути (організації). Це держава,
політичні партії, громадські організації, рухи, об’єднання та іи. Через
них соціальні суб’єкти здійснюють свою функцію суб’єкта
політичної-діяльності. Отже, політичні інститути (організації) є
підсистемою політичної системи. Характерним для політичної організації є
наявність органів, -що відають її справами. Складові частини політичної
організації функціонують у певній послідовності, кожна із них посідає
визначене місце, виконує- певну функцію, має своє призначення, грає
відповідну роль у політичному житті. Залежно від політичного аспекту
діяльності цих організацій і об’єднань їх умовно поділяють на:
організації власне політичні, які прямо і безпосередньо здійснюють
політичну владу. Це головне в їхній діяльності. Такими власне
політичними організаціями є держава і політичні партії; організації не
власне політичні, діяльність яких, хоч і пов’язана зі здійсненням
політичної влади, але це тільки один із аспектів їх функціонування
(профспілки, молодіжні організації та ін.); організації, які мають лише
«політичне забарвлення». Вони створюються для задоволення специфічних
інтересів певних спільностей людей. В силу специфіки своїх функцій вони
по суті не беруть участі в здійсненні політичної влади (наприклад,
добровільні спортивні товариства і ін.). На нашу думку, до цієї
політичної системи не входять ті суспільні формування, яким згідно зі
встановленим порядком підмовлено у наданні офіційного статусу. Всі вони
не беруть участі у формуванні і функціонуванні органів влади, хоч і
претендують на політичний вплив.
Невід’ємним компонентом будь-якої політичної системи є політичні і
правові норми. Вони становля;’, її нормативну основу. Будучії
виробленими в процесі суспільпо-поЖічпої практики, воші регулюють
політичні відносини. ^ио провідних політичних норм належать державні
норми, ^головним чином правові, а також ті, які мають юридичну
обов’язковість (закріплені в Конституції перспективні цілі), норми
громадських організацій, трудових колективів, кооперативів, які
організовують їх внутрішнє життя;, норми громадських організацій, що
стосуються і’х взаємовідносин з іншими організаціями — державними,
партійними, громадськими; звичаї, традиції політичного життя.
У системі нормативного регулювання політичних від-носіїн важлива роль
відводиться правовим нормам. Політика і право нерозривно пов’язані між
собою. Але право є не тільки вираженням політики, закріпленням її. Вона
активно впливає на політичну діяльність, ніби зливається з нею.
Нормативний характер права характеризується тим, що воно виступає як
рівне суспільне мірило щодо всіх громадян суспільства, його інститутів.
Отже, правові норми — це загальнообов’язкові правила поведінки,
встановлені державою з метою регулювання суспільних відносин,
забезпечені всією її сплою, в тому числі примусовою. Система правових
норм не тільки може впливати на політичні відносини в напрямі їх
зміцнення й розвитку, а іі чинити певний деструктивний вплив. Це
залежить від того, наскільки політичним відносинам, які постійно
розвиваються, відповідає система правових норм, що склалася.
До політичної системи суспільства входить як підсистема також політична
свідомість, політична культура — її духовні компоненти. Політична
свідомість включає в себе ідеї, теорії, погляди, уявлення, почуття,
традиції, що є відображенням політики і політичних відносин. Зміст
політичної свідомості виявляється у формі політичної діяльності, зокрема
діяльності політичних інститутів, класів, партій, масових організацій,
рухів. Важливою умовою функціонування політичної системи є розвиток
політичної і правової культури.
Процес розвитку політичних систем відбувається за певними
закономірностями. Насамперед це закономірність рівноваги. Розвиток можна
розглядати як єдність перервних і безперервних рухів. Тому політична
система перебуває у постійному русі у зв’язку з економічними,
екологічними змінами. Для успішного функціонування система (змагає
певної врівноваженості підсистем, прийняття рішень, які б враховували
інтереси більшості. Ці рішення ^ певним компромісом.
‘йажіїївоіо закономірністю .еозвнтку політично. системи е закономірність
маятника. Вона полягає в тому, що будь-яка система, виведена з
оптимальчої рівновагії :• бік домі-нації авторитаризму чи
демократизації, неодмінно спочатку переходить у свою протилежність. Чим
більша непропорційність лінійного розміщення центру рішень, іим
відповідно більшим буде відхилення в проі’іілежниГі бік. Амплітуда
коливань за часом теж певною мірою рівнозначна. Якщо період авторитарної
диктатури містився в рамках одного чи двох поколінь, то стільки ж або й
більше часу потрібно, щоб позбутися негативних наслідків.
Життєдіяльність політичної системи виявляється в процесі виконання -нею
функцій (основних напрямів діяльності) тими чи іншпмп метода.ми і
засобами, що. відбивають конкретну історичну обстановку. Функції
політичної системи визначають її структуру і процес дії. їх реалізація
підпорядкована головному — забезпеченню стійкості суспільства і його
розвитку. Основними функціями політпч-ііої системи є визначення цілей і
завдань суспільства, вироблення програм його життєдіяльності,
мобілізація ресурсів суспільства па і’х досягнення. Тут передусім
виділяються політичні цілі: зміцнення влади, допустима міра класових і
міжнаціональних відносин, забезпечення режиму законності і правопорядку,
стабілізація політичних інститутів, здійснення самостійного курсу у
зовнішній полі-•іііці. Визначаються також цілі в розвитку економіки
(економічна політика), соціальних відносіш (соціальна політика),
демографічних процесів (демографічна політика), екології (екологічна
політика), науки і техніки (науково-технічна політика) та іп.
Важливою функцією політичної системи є також інте-і рація всіх елементів
суспільства навколо загальних соці-альпо-політичіїих цілей і цінностей.
Йдеться про загальну обов’язковість державних наказів, що спираються на
примусову силу; використання права, закону для загально-значимого
регулювання суспільних відносин; про надання політиці суспільного
авторитету; ступінь розвитку ;;бо демократії і самоврядування, або
авторитарного полі:і:’і-гого режиму і політичного відчуження; про відому
субординацію і координацію інститутів політичної сист’с:.];].
Ще одна функція політичної системи — легіти:,!::::ія. Вона означає
приведення реального політичного жііітя У відповідність з офіційними
політичними і празг!і’і.\:и “ормамії.
участь навіть ті члени суспільства, які ще донедавна, здавалося, були
аполітичними. •
Місце і роль людини в різних політичних системах. Ще в античні часи
виникла така політична система, в якій ідеалом громадянина стало
гармонійне поєднання особистого і громадського (суспільного), де
існувала зацікавленість і участь народу в управлінні державою без
бюрократії, що гнобить людину. Арістотель, приміром, уважав, що природа
людини реалізується в її політичній діяльності як члена цілісного,
гармонійного суспільства.
Перегодом, у XVII—XVIII ст., основною функцією політичної системи став
вважатися контроль за громадянами, за дотриманням ними державних наказів
і законів. Держава стала поділяти громадян на тих, які керують, і тих,
якими кер^тоть. Перші з них наділені правами ухвалювати рішення,
другі—обов’язками визнавати и виконувати їх.
Демократичне суспільство виходить із визнання того факту, що держава не
повинна контролювати життя громадян і диктувати їм свої рішення,
обмежувати свободу окремої особи. Навпаки, вона має надати кожній людині
можливість самій реалізувати свої індивідуальні інтереси.
Людина в демократігчному суспільстві в усьому покладається .на саму
себе, тут усі рівні в праві вибору дій. Все це важливо зазначити тому,
що віковічна політична с^-перечка з питань: Що краще — держава чи
суспільство? Як співвідносяться державна влада і свобода людини?—ще
далеко не завершена. Лібералізм, марксизм, анархізм дають на них різні
відповіді. Нині зрозуміло, і це потвердила історична практика, що
суспільство не можливе поза державою, отож і людина не може жити поза
суспільством і поза державою. Але якщо в умовах тоталітаризму держава
виступає як альтернатива свободи громадян (а людина тут існує для
держави), то в умовах демократії, навпаки, держава існує для
суспільства, для людини.
В тоталітарній державі інтереси людей не враховуються і вважається само
собою зрозумілим, що інтереси людей (суспільства)—це і є інтереси
держави, державної влади. За таких умов людина перестає бути вільною і
перетворюється на засіб реалізації пілей держави. Держава підпорядковує
своєму диктатові всі сфери суспільних відносин, що призводить до повного
відчуження людини від економіки й політики.
Сила тоталітарної держави лягає страшенним тягарем на життя кожної
окремої людини. Власна доля і власна думка людини мусять щезнути, бо
держава визнає їх непотрібними і навіть шкідливими. В умовах
тоталітаризму набуває значного поширення таке явище, як деформація
особистості. Це майже єдина можливість для людини «вижити», забезпечити
собі та своїй сім’ї хоч якісь умови для пристосування до тоталітарного
режиму. Втрата поваги до себе — характерна риса одержавленої
особистості.
Тоталітарна система формує людину, у якої нема нічого особистого, яка
уособлює собою лише конкретну посаду і відповідну функцію. Людина, її
особисте життя, думки цікавлять державу лише тією мірою, якою вони
забезпечують успішну її роботу.
Будемо сподіватися, що догми про пріоритет держави над людиною відходять
у минуле. Відомий діяч української культури О. Довженко висловив
справедливу думку, що «ті держави здатні ставати великими, у яких великі
малі люди». Ідея про те, що держава повинна безпосередньо відстоювати
права людини в суспільстві—одне з найважливіших досягнень наукової думки
і політичної практики.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
