Розділ перший

ВІЙСЬКОВА ПІДГОТОВКА ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ

1: Передісторія розвитку Збройних Сил України

ДАВНЬОСЛОВ’ЯНСЬКЕ ВІЙСЬКО

На початковому етапі східнослов’янської цивілізації воєнна організація
була родоплемінною. Саме рід дбав про зброю та військове спорядження,
забезпечував охорону осель, городищ від ворогів. Усі важливі воєнні
справи (ведення війни, укладення миру) вирішувалися на вічі. Не було
ніяких рангів чи ступенів. Керував воями (мал. 1) в бою воєвода або
князь. Озброєння було різноманітним: списи різних видів (по два-три у
кожного), сокира, лук (він був відомий слов’янам здавна, проте не мав
такого поширення, як, наприклад, у степових народів). Пізніше слов’яни
запозичили у готів меч. У ближньому бою використовували короткий ніж.
Тіло захищали щитом. Кидали каміння за допомогою пращі. До бою військо
йшло пішим ходом.

норманська династія розпочинається з князя Рюрика, який об’єднав Київ і
Новгород. Варяги складали незначну частину слов’янського війська і
служили в ньому до половини XI ст. За цей час вони впровадили в
українське військо досконалішу зброю та обладунок (панцирі, металеві
лаштунки на- тіло, шоломи на голову, довгий щит, меч, списи) і військове
мистецтво (висока дисципліна, упорядкування війська, взаємовиручка в
бою).

Військова підготовка дітей починалася змалечку в сім’ї і зводилася до
фізичного розвитку, формування навичок захищатися, воювати з ворогом
(стріляти з» лука, кидати камінь, долати перешкоди, веслувати).

УКРАЇНСЬКЕ ВІЙСЬКО X—ХШ СТОЛІТЬ

князя. Полк міг підрозділятися на менші частини.

Зброя княжої доби була двох основних видів: охоронна й зачіпна. До
першої належали броня (панцир, кольчуга), шолом, щит, що служили для
захисту тіла в бою. Зачіпна зброя — це списи, меч, шабля, сокира (топір)
і лук зі стрілами (мал. 2). Списи були зброєю і піхоти і кінноти, мали
різну назву (сулиця, рогатина), були різної довжини (від 1,5 до 2,5 м).
На кінці списа

було залізне вістря у вигляді видовженого листка з отвором. Меч
(скандинавського або східного походження) був двосічною (двогострою)
зброєю, завдовжки до 1 м; носили його в піхві; він вважався знаком
судової влади князя. Шаблю запозичено зі Сходу, від степових народів.
Вона була значно легшою від меча, але довшою — до 1,2 м, гострою з
одного боку і трохи викривленою (мал. 3).

За княжої доби були два основні роди війська: оруж-ники і стрільці.
Оружники мали на озброєнні панцир,

Мал. 3. Січна зброя княжої доби, знайдена на Київщині: 1-4— мечі; 5 —
шабля; 6 і 7— ножі

шолом, щит, меч, спис, сокиру (мал. 4). Стрільці, або ж лучники, були
озброєні тільки луками та стрілами. До кінця XI ст. українське військо
було пішим. Головною ударною силою виступала важкоозброєна піхота (у
панцирах, із щитами, списами). Кінноту вперше використали Олег та Ігор у
X ст. у походах на Візантію, на греків. Кіннота підрозділялася на важку
(воїни у панцирах, шоломах, зі списами і щитами) і легку (стрільці з
луків).

Бій з ворогом починав князь, першим кидаючи спис. Коли списи ламалися,
бій продовжували мечами. Лучники із-за мурів міста обстрілювали ворога.
З часом піхота поступилася місцем кінноті. Після того як кіннота
здобувала перемогу, піхота закінчувала битву: розбивала залишки ворога,
захоплювала бранців у полон, забирала здобич, зброю.

У княжу добу починає розвиватися й український військовий флот. Воєнні
човни (судна) називали подіями (мал. 5). Були річкові і морські лодії;
вони мали різні розміри і вміщували від 40 до 100 воїнів. Річковий флот
боронив Київ на Дніпрі, Чернігів на Десні. Човни нерідко перетягували з
однієї річки на іншу волоком. Так, у 907 р. князь Олег ходив на Царгород
флотилією з 200 лодій (по 40 воїнів на кожній), а в 941 р. князь Ігор —
на Візантію з флотилією до однієї тисячі лодій.

Війну князі найчастіше, проголошували урочисто, офіційно, через послів,
а іноді й несподівано нападали на ворога, щоб не дати йому можливості
підготуватися до бою. В обороні військо було невеликим: від кількох
сотень до кількох тисяч. У походи на Царгород, на Болгарію князі Олег і
Святослав (?—972) брали по кілька десятків тисяч воїнів. Воїнів, які
брали участь у боях, нагороджували відзнаками. Це були спеціальні шийні
браслети — гривни, виготовлені з дорогоцінних металів та бронзи. Золотою
шийною гривною, а також золотим ланцюгом нагороджували воєвод. Рядових
дружинників відзначали гривною меншої вартості зі срібла або бронзи.

Збиралося військо за наказом князя, оскільки не було на той час
постійним. Спеціальні військові тренування, маневри, навчання у війську
не проводилися. Дорослі в бою вдосконалювали свою військову
майстерність. Дітей же змалечку в сім’ї знайомили зі звичаями народу,
виховували почуття вірності князю і громаді, поваги до полеглих у бою,
привчали до коней. Хлопці мали знати всі види зброї, вміти боротися,
кидати спис, стріляти з лука, володіти мечем, шаблею, їздити верхи на
коні, битися рукопаш. «Борба», «дужання» були улюбленими заняттями
хлопчиків. Після такої підготовки підлітків брали у бойові походи. Так,
князь Данило Галицький (1202—1264) навчав свого сина Лева (7—1301) ще з
дитячих років військової справи, а юнаком Лев зі списом у руках вийшов
на бій з угорським воєводою. У таких же традиціях Лев виховував і свого
сина Юрія (?—1308).

Наприкінці X ст. князь Володимир (?—1015) звелів створювати при
монастирях школи для дітей феодальної знаті; в них здійснювалася
загальноосвітня і військова підготовка.

Військо підтримувало силу і могутність держави, обороняло її кордони.

УКРАЇНСЬКЕ ВІЙСЬКО ПЕРІОДУ КОЗАЧЧИНИ

Могутність війська за княжих часів була зумовлена в першу чергу його
зв’язком з державою. Татарська навала у ХШ—XIV ст. призвела до занепаду
української держави і її війська. Землі України потрапляли під
литовські, польські, угорські, молдавські прапори.

XV—XVIII ст. в історії України — це період козаччини. Основною причиною
зародження козацтва була небезпека з боку орд кочівників, які грабували,
нищили, брали у полон український люд. У цей час визріває національна
свідомість народу, міцніє його бажання здобути свободу і незалежність.

Слово «козак» тлумачать по-різному. За однією з версій, це слово —
турецького походження, означає «вільна, відважна, войовнича людина».

Козаками ставали вихідці з прикордонних замків і містечок, які йшли в
степи, ловили звірів, билися з татарами. Спочатку вони не мали ніякої
військової організації, а збирались у ватаги по кілька десятків чоловік,
обирали отаманів з числа тих, хто мав воєнний досвід. Зброя їх була
простою: луки, списи, сокири, шаблі, примітивні рушниці. Такі козацькі
ватаги діяли в степах незалежно одна від одної, зрідка об’єднуючись для
спільної боротьби, їхньою тактикою була локальна війна, а метою —
здобич. Лише у першій половині ХУІ ст. козаки освоїли простори
нижче Дніпрових порогів — так званий Низ, або Запоріжжя, і
почали будувати козацькі укріплення — січі (від слова «сікти»), У
1553 р. волинський князь Д. Вишневецький (?—1563) зібрав першу ватагу
козаків (понад 300 чоловік), озброїв їх і пішов за Дніпрові пороги. На
островах козаки знаходили для себе захист від татар, полювали,
ловили рибу. Завзята боротьба козаків з татарами принесла Україні
славу.

У 1568 р, польський король Сигізмунд Август (1520—1572) найняв козаків
на організовану військову службу для захисту земель Польщі від
кочівників. Утворилося реєстрове козацьке військо; козаки отримували
платню, мали однаковий одяг, зброю, вправлялись у військовій
майстерності. За реєстровими козаками залишалися права на волю.

На зразок організації реєстрових козаків почала перетворюватися решта
козацького війська. Козаки поділялися на «зимівників», які зимували і
постійно про-

живали в Січі, та паланкових козаків, які мешкали у поселеннях поза
межами Січі, а для бойових походів чи боїв приходили до війська.
Порівняно з простим людом козаки мали цілий ряд привілеїв: вибори
військової старшини (командирів), звільнення від податків, власний
незалежний суд, безкоштовне утримання під час походів, право полювати і
ловити рибу на Низу та ін.

Козацьке військо мало демократичний устрій. Усі важливі політичні й
організаційні питання (вибори старшини, гетьманів, згода на військові
походи, судові справи, поділ угідь, укладання угод з іншими державами)
вирішувалися на раді (мал. 6). Залежно від її учасників рада поділялася
на повну, військову, генеральну, старшинську, чорну.

Командування військом здійснювала військова старшина різних ступенів. На
чолі війська стояв гетьман. Він був головою козацької держави, мав повну
адміністративну владу, брав активну участь у законодавчій діяльності,
судовій справі. Приймаючи рішення з основних питань, гетьман враховував
думку генеральної та старшинської рад.

рією. Йому підпорядковувалися полкові обозні. Генеральні судді
розглядали справи у генеральному суді. Генеральний підскарбій (скарбник)
відав державною казною. Генеральний писар очолював генеральну військову
канцелярію козацької держави, вів найважливіші внутрішні та закордонні
справи. Генеральні осавули керували окремими частинами козацької армії,
проводили огляд військ. Генеральний хорунжий (хоружий) відповідав за
військові прапори, керував «придворним» гетьманським військом. Бунчужний
носив перед гетьманом бунчук (відзнаку гетьмана), допомагав гетьманові у
походах.

Аналогічну структуру управління мав і полк. Адміністративна і військова
влада у полку належала полковникові. Кожний полк (500—1000 чоловік)
поділявся на сотні (роти) і курені (батальйони). До сотенного уряду
входили: сотник, сотенний осавул, хорунжий і писар. У курені командував
курінний отаман, або десятник (міський, сільський).

Усім військом керував кошовий отаман із суддями, осавулами, писарем;
паланками — полковник з осавулом і писарем.

Козаки офіційно титулували один одного товаришем, а гурт козаків —
«товариством».

У першій половині XVII ст. запорізьке козацтво піднеслося до рівня
кращих європейських армій. Особливо відзначалася військовою майстерністю
піхота, яка була головним видом козацького війська і вважалася
найдосконалішою в Європі. Козацька піхота героїчно билася з ворогом,
використовуючи особливу тактику: шикувалась у три шеренги (перша
стріляла, друга подавала рушниці, а третя їх заряджала). Піхота козаків
уміло штурмувала ворожі фортеці, а також сміливо воювала на морі на
вітрильно-веслувальних дерев’яних човнах (мал. 7, 8). Козацькі човни
(чайки) мали довжину 20 м, ширину — 3—4 м, глибину — 2,5 м. На основу з
липового і вербового пня набивали дошки, робили вітрила. На одному човні
було 20—30 веслярів, 50—70 воїнів, 4—5 легких гармат. Швидкість чайки —
15 км/год. Козацькі чайки охороняли береги, ходили в походи проти
Туреччини. Є відомості про те, що й підводний човен запорожці стали
використовувати в бойових діях набагато раніше, ніж у Західній Європі.
За не зовсім точними даними, він являв собою два накладені один на
одного, скріплені і просмолені звичайні човни з присто-

суванням для руху та системою забезпечення повітрям через очеретяні
трубки.

Кіннота козацького війська у першій половиш XVII ст. була менш
чисельною, ніж піхота, й відзначалася високою військовою майстерністю.
Вона вела наступ так званою лавою: шикувалася півколом, атакуючи таким
чином противника з флангів, з фронту і з тилу одночасно.

Найвищим зразком військового мистецтва козаків був бій у так званому
таборі — рухомій фортеці. Це було чотирикутне рухоме укріплення з возів,
усередині якого знаходилося військо. Піхота виходила для бойових дій
із-за возів, а в разі небезпеки замикалась у щільну фортецю.

На високому рівні у запорожців була розвідувальна та сторожова служба.
Створювалася ціла система вишок із відповідною сигналізацією (вогнем,
рухами) — прообраз світлового телеграфу. Сигнал про небезпеку від самого
кордону послідовно передавався до козацького війська. Козаки вміло вели
розвідку, навіть у стані ворога.

Чисельність козацького війська значно змінювалася протягом століть.
Наприкінці XVI ст. козацьке військо налічувало 10—12 тисяч чоловік. У
1621 р. у війську було понад 40 тисяч козаків. У Богдана Хмельницького
(1595—1657) в різні часи військо мало від 100 до 300 тисяч козаків. Вони
були озброєні шаблями, рідше — короткими списами, стрілами, а також
вогнепальною зброєю: мушкетами, пістолями, самопалами, рушницями.
Запорожців називали «рушничним військом», бо рушниця була найважливішою
козацькою зброєю. У козаків були також бойові молотки (келепи), якірці,
рогульки, що застосовувались у боротьбі проти ворожої кінноти. Порох,
кулі, зброю запорожці виготовляли самі або ж діставали в бою. Крім того,
кожний козак повинен був мати сокиру, косу, лопату, шнури та інші
матеріали для будівництва укріплень і перешкод. Козаки першими
використали метод окопування в землі, який виявився надійнішим засобом
захисту під час перестрілки в степовій місцевості, ніж важкі панцир і
кольчуга.

У козацькому війську була тверда військова дисципліна. Найбільше козак
боявся осуду своїх товаришів. Суворо каралися такі злочини, як убивство,
бійки між козаками, крадіжка приватного та громадського майна,
невиконання обов’язків, засуджувались аморальні вчинки: неповернення
позичених грошей і речей, дезертирство. За пияцтво під час походу
козаків карали на смерть. Зрада козацтва, батьківщини вважалася
найтяжчим злочином.

Козаки суворо дотримувалися розпорядку дня. За сигналом (церковним
дзвоном) вони вставали до сходу сонця, молилися і йшли, незважаючи на
пору року, на річку купатися. Потім снідали в куренях. Після сніданку —
спільна молитва у церкві, прання білизни, лагодження одягу, зброї,
човнів, укріплень, інші роботи. Щодня проводилася бойова підготовка:
змагання на конях, стрільба з вогнепальної зброї, долання ровів і
загорож, бій на шаблях «до першої крові» та ін. За сигналом (постріл
фортечної гармати) козаки йшли обі-

дати. Після обіду співали пісні та думи, слухали розповіді старших, гру
кобзарів. Частина козаків готувалася до служби у наряді (охорона
фортеці, шляхів, переправ). Військовий осавул разом із курінним отаманом
проводив огляд підрозділів, що заступали на чергування, відправляв на
виконання бойового завдання. Надвечір дзвони скликали козаків на
молитву. Після вечері хто грав на скрипці, сопілці, бандурі, хто співав
пісень, хто брав участь у козацьких танцях. Згодом уся Січ, крім
вартових, поринала у сон.

Козаки відзначалися розумом, хитрістю, умінням виграти бій, раптово
напасти на ворога, заманити його в пастку. Українські козаки вражали
ворогів відвагою, витривалістю, здатністю зносити нестатки, терпіти
муки, не боятися смерті. Французький інженер Гійом Левассер де Боплан
(бл. 1600—1673) в опублікованому у 1650 р. «Описі України» зазначав, що
козаки «дуже міцні тілом, легко зносять спеку і холод, голод і спрагу.
На війні витривалі, хоробрі, а навіть легкодушні, бо не цінять свого
життя. На зріст гарні, повороткі, сильні, люблять гарно вбиратися… Від
природи мають добре здоров’я… Від хвороби вмирають дуже рідко, і хіба
в глибокій старості. Здебільшого кінчають життя на ложі слави, вбиті на
війні».

Особлива роль у формуванні таких людей належала Січі. Саме Січ дала
Україні видатних полководців, мудрих державних діячів, організаторів
народного війська: Северина Наливайка, Петра Сагайдачного, Богдана
Хмельницького, Івана Сірка, Максима Залізняка, Семена Палія, Петра
Калнишевського та ін.

За часів козацької держави XVI—XVII ст. в Україні не було власних
нагородних знаків. Натомість роль нагород виконували речі бойового
призначення — холодна та вогнепальна зброя, обладунки, одяг, кінська
збруя, які видавали козакам за виявлену особисту хоробрість, спритність,
відвагу.

Стати козаком у ті часи мріяв кожний юнак. Батьки самі хотіли віддати
своїх дітей у навчання до козаків. Крім бідних хлопців, ішли до козаків,
щоб «вишколитись у порядку і чуйності лицарській», і сини з багатих
родин України, Росії, Польщі.

Спочатку поповнення козацького війська відбувалося стихійно,
неорганізоване. Буваючи в походах, козаки прагнули залучити до війська
молодь. Крім того,

щовесни у Січ зараховували тих, хто прийшов сам, щоб стати козаком.
Кошовий отаман влаштовував відбір і випробування добровольців. Приймали
навіть десятилітніх хлопчиків, але до війська, до товариства записували
тільки тих, кому сповнилося 20 років. Молодші ж мали пройти серйозні
випробування — показати своє вміння володіти зброєю, орієнтуватися на
місцевості, виявляти дотепність. Однак для прийому не було спеціальних
приписів, чітких нормативів. Є свідчення істориків, що до навчання і до
війська у Січ брали тільки тих, хто міг переплисти Дніпрові пороги, і то
проти течії. Кожний досвідчений козак навчав до десяти новобранців —
джур. Після тривалого навчання та першого бою юнаки ставали справжніми
козаками.

На початку XVII ст..„для підлітків і юнаків при церквах почали
створюватися січові та козацькі школи. Вони стали осередками
військового, фізичного вдосконалення, сприяли духовному і культурному
розвитку. Чіткого терміну навчання у цих школах не було встановлено;
воно тривало від 10 до 18 років. Дітей навчали веслувати і кермувати
човном, плавати на воді і під водою, їздити верхи, орудувати шаблею,
стріляти з вогнепальної зброї, долати перешкоди. Молодь на свята брала
активну участь у різних змаганнях на силу, спритність, точність,
витривалість, швидкість.

У XVIII ст. настав період занепаду козацької держави. Україна потрапила
у залежність від Росії. Після того як цариця Катерина II у 1764 р.
скасувала гетьманство, козацьке військо ще проіснувало двадцять років.
На початку літа 1775 р. була ліквідована Запорізька Січ. У 1783 р.
козацькі полки, що залишились, були приєднані до регулярного війська
Росії, а частина козаків переселилася на Кубань та організувала
Задунайську Січ.

ПЛАСТУНСЬКИЙ І СІЧОВИЙ СТРІЛЕЦЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ

Кінець XIX — початок XX ст. ознаменовано новим піднесенням
національно-визвольної боротьби укра-: їнського народу. Центром її стала
Західна Україна (Галичина). Там зародився січовий стрілецький рух. Ця
назва свідчила про його зв’язок з традиціями січового козацтва. Січовий
стрілецький рух об’єднував у свої товариства радикально настроєних
селян, інтелігенцію, пізніше — студентську й учнівську молодь.
Стрілецькі товариства («Січ», «Сокіл» та ін.), до яких увіходили й
дорослі, і юнаки, поповнювалися за рахунок пластунів — членів дитячих
таємних гуртків «Пласт». Перший такий гурток створив Іван Чмола
(1892—1939) з учнів шкіл і гімназій Львова у 1911 р.

Члени «Пласту» і «Січі» об’єднувались у курені, сотні, чоти, гурти.
Керівництво ними здійснювала виборна старшина: курінний, суддя, писар,
скарбник. Ці товариства навчали своїх членів військового ремесла,
теоретичних військових положень, організовували вишкіл, тренувальну
стрільбу. Розроблялася українська військова термінологія, створювалася
література, випускалися підручники з військової справи (наприклад,
«Правильник піхотинця»), видавалися журнали і газети. Проте діяльності
цих товариств, створенню чіткої військової організації в Галичині
перешкоджали політика Австрії та Росії, відсутність досвідчених
військових спе-ціалістів-інструкторів, матеріальна скрута, брак зброї,
приладдя, одягу, взуття.

З початком першої світової війни Головна Українська Рада Стрілецтва
проголосила «Звернення до українського народу», в якому закликала
молодь, громадськість об’єднатися під жовто-блакитним прапором
Українського Січового Стрілецтва (УСС), незалежно від політичних
поглядів, для збройної боротьби з царською Росією, за визволення
України. Молодь масово поповнювала лави Січового Стрілецтва в Галичині.
Розпочалося створення Легіону українських січових стрільців на засадах
офіційних збройних сил. Народ підтримував цю справу матеріально і
морально. Командування першим Легіоном очолив Теодор Рожанковський
(1875— 1970), пізніше — Михайло Галущинський (1878—1931). У вересні 1914
р. з дозволу австрійського уряду Легіон з 2500 добровольців прийняв
присягу на вірність Україні. Кілька тисяч добровольців залишилися поза
офіційною реєстрацією і тільки після звільнення Галичини влились у лави
Стрілецтва. Австрійське командування направляло Легіон УСС на
найскладніші ділянки фронту. Високий героїзм показали стрільці в боях за
Маківку, Галич, Бережани, Лисоню. У важких боях Легіон УСС зазнавав
втрат, поповнювався новобранцями, а тому його чисельність коливалася —
від кількох сотень до 7 тисяч чоловік. Складався Легіон з одного
піхотного полку, що ділився на 2—3 курені. Кожний курінь (батальйон) мав
чотири сотні (роти). Сотні складалися з 4 чот (взводів), чоти — з 4 роїв
(відділень) по 10—15 чоловік. До сотні (100—150 чоловік) входили
бойовики, 2 ремісники (кравець, швець), писар і його помічник, 2
телефоністи, кілька санітарів, обслуга сотенного обозу (господарська
частина). Командирами сотень були сотники-поручники (молодші
лейтенанти), рідше чотарі.

Січові стрільці були погано озброєні. Австрійський уряд передавав УСС
старі зразки зброї: гвинтівки системи Верндля, німецькі автоматичні
гвинтівки системи Маузера. Зброї не вистачало, вона була не
укомплектована (не було ременів, набійниць, багато іншого). Мало було
одягу і взуття.

З весни 1916 р. Легіон УСС мав у своєму складі кулеметну сотню, озброєну
легкими і важкими кулеметами (скорострілами) системи Шварцльозе.
Скорострільна сотня (до 80 чоловік) мала 12 в’ючних коней під кулемети
та боєприпаси, віз-кузню, віз-слюсарню та ін. Крім того, були взводи з
«боротьби зблизу», які мали відділення легких і важких мінометів,
гранатометів і світильників-вогнеметів. Для підтримання зв’язку у
відділеннях УСС були піші та кінні вістові (зв’язківці). Лише в середині
1915 р. сотні одержали по 1—2 телефонні апарати. У 1917 р. при Легіоні
було створено відділення протигазової служби, земляних і будівельних
робіт, технічну сотню. У жовтні 1914 р. до складу Легіону ввійшов кінний
загін, який згодом переріс у сотню. В Легіоні УСС були допоміжні служби:
санітарна, господарський відділ, обоз. Для підготовки поповнення в
Легіоні було організовано військову школу (вишкільну групу), що
складалась із кількох сотень і мала власне господарство. Школа ділилася
на 2—3 курені по 8—10 сотень. Навчання проводили спочатку австрійські,
потім українські інструктори, які мали певний воєнний досвід. Новобранці
жили у селянських хатах, потерпали від злигоднів, холоду, голоду. Це
заважало підтримувати високу дисципліну, неможливо було забезпечити
добру якість навчання. Школа намагалася навчати юнаків самостійних
бойових дій, індивідуальної підготовки. Заняття тривали по 6—7 годин
щодня. Кожна хвилина використовувалася продуктивно. Наприкінці навчання
в полі проводився підсумковий огляд — іспит з усіх дисциплін військового
ремесла. Щоб стати командиром, треба було додатково пройти двомісячний
курс навчання.

За два роки військова школа Легіону УСС підготувала 7 тисяч чоловік.

Січове Стрілецтво виростило славних синів України: Кирила Трильовського,
Костя Левицького, Михайла Волошина, Дмитра Вітовського та ін. Серед
січових стрільців було багато талановитих людей — художників, поетів,
журналістів: Юрій Шкрумеляк, Мирослав Ірчан, Левко Лепкий, Роман
Купчинський та ін. Січових стрільців як українську військову одиницю
цінувала австрійська влада і боялась російська. Метою УСС було
звільнення та об’єднання українського народу, створення незалежної
соборної України. Чотири роки збройної боротьби Легіону УСС з могутньою
Росією не принесли успіху, однак ця боротьба вплинула на рух
українського народу за свою державність.

ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ

В ПЕРІОД НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ

БОРОТЬБИ 1917—1920 pp.

У першу світову війну російський уряд мобілізував до війська майже все
чоловіче населення України. З революційними подіями 1917 р. в Україні
розпочинається військовий рух, метою якого було створення національної
армії. Організовуються військові клуби, що займаються формуванням
українських військових частин, переведенням українців-військових для
служби на своїй землі. Російський революційний уряд і військове
командування вороже ставилися до цього. Протягом 1917 р. було стихійно
створено чимало українських військових підрозділів. Та тільки після
проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки (УНР)
розпочалося по-справжньому створення національних Збройних Сил.

16 січня 1918 р. Центральна Рада УНР ухвалила закон про утворення
народної армії на міліційній основі для оборони держави від зовнішнього
ворога. Вона створювалася за територіальним принципом (в округах). Були
сформовані окремі кадрові частини. Навчання воїнів проводили військові
інструктори. Було схвалено тимчасову форму одягу (однострій)
українського війська. Відзнаки роду військ та номери військової частини
вишивалися на чотирикутній синій петлиці, що розміщувалася на комірі
блузи. Рід війська позначався так: піхота — навхрест дві гвинтівки;
артилерія — два гарматних дула; кіннота — дві шаблі і т.д. У війську не
встановлювалися військові ранги (звання), а запроваджувалися тільки
військові посади, зазначалися виконувані функції. Такими відзнаками були
срібні або золотисті шеврони з кутом догори різної кількості — залежно
від посади, їх прикріплювали на правому рукаві вище ліктя. У квітні 1918
р. приймається рішення про реорганізацію народної міліції в регулярну
українську армію з 8—10 військових територіальних корпусів. Проте уряд
УНР не встиг це здійснити.

29 квітня 1918 р. відбувся державний переворот, і до влади прийшов
гетьманський уряд на чолі з генералом П. Скоропадським (1873—1945). Він
призначив на посади військового міністра та віце-міністрів Української
Держави російських і німецьких генералів, які гальмували створення
української армії.

В липні 1918 р. рада міністрів ухвалила закон про загальний військовий
обов’язок, затвердила план організації української армії. Строк дійсної
військової служби встановлювався: у піхоті — два роки, у кінноті та
артилерії — три, на флоті — чотири. Служба в запасі мала тривати до 38
років, а в ополченні — з 39 до 45 років. Набір новобранців планувалося
проводити двічі на рік: восени і навесні. Передбачалося, що
українська армія складатиметься із 16 корпусів (армійських, кінних),
7 дивізій, трьох важкогарматних батальйонів, ескадрильї
бомбардувальних літаків, двох понтонних і чотирьох залізничних куренів.
Для підготовки військових кадрів розгорталася система навчальних
закладів: військова академія з трирічним строком навчання, повітряна
школа, чотири кадетські школи, дві школи старшин для піхоти і по одній —
для кінноти, артилерії, технічної служби. У складі української армії
залишилися Запорізький корпус, перейменований в Окрему Запорізьку
дивізію, Запорізький і Чорноморський коші (по 400 козаків). Гетьман П.
Скоропадський сформував дивізії сердюків і сірожупанників, відновив у
Білій Церкві загін січових стрільців. У листопаді 1918 р. чисельний
склад української армії без козацтва становив до 60 тисяч чоловік.
Сердюцька дивізія складалась із синів заможних селян, які були опорою
гетьманської влади. Дивізія сірожупанників формувалася з українців, які
побували в полоні в Австрії. До складу окремого загону січових стрільців
входили січовики Галицького полку та добровольці із наддніпрянських
українців.

Водночас за період свого гетьманства П. Скоропадський організував в
Україні багато російських добровольчих частин: «южних», «сєвєрних»,
астраханських, саратовських та ін. Вони глузували з усього українського,
проводили паради в українських містах, безкарно вели пропаганду проти
української держави, перешкоджали розбудові української армії.

З 1917 р. почалася українізація Чорноморського флоту. Першим кораблем,
який підняв український прапор (у липні 1917 p.), був міноносець
«Завидний». Через чотири місяці половина кораблів Чорноморського флоту
підняла український національний прапор. У березні 1918 р. Центральна
Рада проголошує створення військового і транспортного флоту УНР на
Чорному й Азовському морях. Військовий флот України складався з трьох
бригад лінійних кораблів (9 кораблів), однієї бригади крейсерів (2
кораблі), бригади гідрокрейсерів (6 кораблів), дивізії міноносців (27
ескадрених міноносців), 27 підводних човнів, кількох дивізіонів
сторожових кораблів, багатьох транспортів і тралерів. До складу флоту
входили також морська піхота (корпус морської охорони узбережжя Чорного
моря і три полки морської піхоти) і військово-морська авіація (20
гідропланів).

У листопаді 1918 р. гетьман П. Скоропадський без згоди народу проголосив
Україну частиною Росії. Щоб урятувати українську державність,
створюються Український національний союз на чолі з В. Винниченком
(1880—1951) і новий уряд — Директорія УНР. Проти гетьмана повстали
січові стрільці, підтримані селянськими масами Вілоцерківщини.
Формується Дніпровська дивізія (10 тисяч чоловік) на Трипільщині. До лав
українського війська вступають селяни, робітники, інтелігенти.

14 грудня 1918 р. після відмови П. Скоропадського від влади було
відновлено Українську Народну Республіку. Військові сили України на цей
час складали 300 тисяч чоловік, але їхня бойова здатність була низькою:
не вистачало кваліфікованих військових кадрів, залишилося мало
регулярних військових частин, повстанці були погано організовані.

До початку громадянської війни військо Директорії складалось із 6
дивізій, двох корпусів — Запорізького і січових стрільців. Решта
військових формувань була нестійкою, поступово втрачала свою військову
силу. Після поразки в боях з Червоною Армією на Правобережжі України
Наддніпрянську армію було реорганізовано й переведено на Волинь.
Директорія УНР почала координувати дії двох українських армій —
Наддніпрянської та Галицької. Проте досконало організувати їхні сили і
резерви не вдалося, і після п’ятимісячних боїв українська армія зазнала
поразки. Центр збройної боротьби українського народу за своє визволення
перемістився у Західну Україну. Уряд Директорії в грудні 1919 р. визнав
Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР), а ще раніше — у січні 1919
р.— в Києві було проголошено акт злуки українських земель.

Українська Галицька Армія (УГА) була створена на території Західної
України на початку 1919 р. Вона налічувала 45 куренів піхоти, 40
артилерійських батарей, кілька сотень кінноти. На озброєнні було близько
25 тисяч гвинтівок, 150 гармат і до 600 шабель. В складі УГА була
авіаційна сотня, багато допоміжних військових підрозділів. Уряд
Директорії передав УГА шість бронемашин. Загальна чисельність УГА з
тиловими частинами наприкінці 1919 р. становила до 100 тисяч чоловік.

У військових силах УНР набули розвитку нові, ще не відомі в історії
способи ведення бойових дій. Більшість армій того часу у війні наступали
на ворога суцільним фронтом завширшки до тисячі кілометрів. Українська
армія виявляла надзвичайну рухливість, мобільність, маневреність, бо
мала невеликі військові підрозділи (загони) на всій фронтовій території.
Одним з головних засобів боротьби (оборони, наступу) були броньовані
поїзди, бронемашини, під прикриттям яких діяли піхота і кіннота. Першими
в бій вступали бронепоїзди, бронемашини, за ними розгорталась у бойову
лінію піхота. Бронепоїзд складався з бронепаровоза, броневагонів,
зміцнених спеціальними брусами і металом, та з 2—4 платформ прикриття.
Бронепоїзд був озброєний кількома кулеметами та 1—2 легкими польовими
гарматами. Бронемашини, озброєні кулеметами й іноді гарматою,
використовувалися для ведення розвідки, бойової охорони піхоти, зв’язку.

Основною тактичною одиницею піхотних частин були курені; 3—5 куренів
об’єднувались у бригади.

Зброя була трофейною, зарубіжного зразка (австрійська, німецька,
російська). Кулеметні відділення піхоти були озброєні кулеметами системи
Шварцльозе.

Деякі сотні мали відділення мінометів і польових гармат.
Зброєю стрільця (піхотинця) була гвинтівка системи Манліхера, пізніше
гвинтівка російського зразка, гранати.

У складі бригади, полку було по 4—5 артилерійських батарей; кожна мала
по 4—5 гармат. У бригаді була принаймні одна батарея далекобійних гармат
чи гаубиць (калібр 105 мм) і три батареї польових гармат (австрійські —
78 мм, російські — 75 мм).

Авіаційний полк (ескадра) мав 200 літаків (німецьких і французьких);
вони здійснювали розвідку, знищували військові об’єкти і літаки
противника.

Кіннотники були озброєні шаблями і короткими гвинтівками. Кожна кінна
сотня мала, крім того, відділення легких кулеметів.

В Українській Галицькій Армії були також допоміжні військові підрозділи:
господарські, командні, польової жандармерії та ін. Нове поповнення
війська навчалося при військових частинах в окремих навчальних групах.

Бійці Наддніпрянської армії не мали однотипної форми, а носили власні
або трофейні одяг і взуття. Дещо краще цю проблему було розв’язано в
УГА. Військовий мундир бійців УГА був подібний до австрійського; вони
носили короткий піджак (блузу), штани з обмотками, черевики або чоботи.
Усім видавалися короткі плащі та округлі шапки з м’яким дном і твердим
обідком, забарвленим відповідно до роду військ. Відзнаки посад
нашивалися на рукав; це були срібні стрічки різної ширини і в різній
кількості (мал. 9).

УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ФОРМУВАННЯ ПЕРІОДУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

З проголошенням у 1922 p. CPCP, складовою частиною якого стала й
Україна, питання оборони нашої землі повністю переходять до союзного
керівництва.

У Західній Україні колишні воїни української армії нелегально боролися з
польськими властями. У 1920 р. була заснована підпільна Українська
військова організація (УВО); щоправда, вона вела боротьбу насильницькими
методами. У 1929 р. патріотичні групи Західної України об’єдналися в
Організацію Українських Націоналістів (ОУН), метою якої стала боротьба
за відновлення незалежності України й утворення єдиної, соборної
держави.

15 березня 1939 р. на території Чехословаччини було проголошено
незалежну Карпатську Україну, сформовано її національну армію —
Карпатську Січ — чисельністю до 10—12 тисяч стрільців. Із санкції
Німеччини у цьому ж році угорська армія задушила молоду державу. В
нерівній боротьбі загинуло понад 5 тисяч українців.

З початком другої світової війни, після нападу фашистської Німеччини на
СРСР національна боротьба українського народу активізується. Це призвело
до пев-

ного розмежування населення. Деякі українці (до 13 тисяч чоловік) пішли
на контакт з гітлерівцями в боротьбі проти сталінізму і стали солдатами
добровільної дивізії СС «Галичина», яка прийняла присягу на вірність
Третьому рейху. Командирами в ній були німецькі офіцери. Дивізія
перебувала під наглядом керівників рейху.

Основна частина українського народу боролася проти фашизму у складі
Збройних Сил СРСР, у партизанських загонах та підпільних організаціях. В
Україні до лав регулярної армії влилося понад 4,5 мільйона чоловік, у
тому числі 200 тисяч добровольців.

Третю групу українського населення становили партизанські загони
українських націоналістів — Українська Повстанська Армія (УПА). За
період другої світової війни через збройні формування УПА — ОУН пройшло
понад 400 тисяч вояків.

РАДЯНСЬКИЙ ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ В ОКУПОВАНІЙ УКРАЇНІ

У перший рік війни партизанський рух мав малоор-ганізований характер.
Групи були нечисленними, погано озброєними. Утворювалися вони в
основному у лісостеповій смузі України з воїнів Червоної Армії, які
вийшли з оточення, втекли з полону, та з радянських активістів.
Партизанські загони поповнювало і всіляко підтримувало населення
України. Перші виступи партизанів проти фашистів носили епізодичний
характер. Тільки з серпня 1942 p., з початком діяльності спеціальної
партизанської групи полковника Д. Медведева (1898—1954), розпочинається
масовий партизанський рух в Україні. Створюються великі партизанські
з’єднання та загони під командуванням С. Ковпака (1887—1967), О.
Сабурова (1908—1974), О. Федорова (1901—1989) та ін.

Дії радянських партизанських загонів у Західній Україні не знайшли такої
підтримки у населення, як у східній і центральній частинах.

Головною формою партизанської війни було руйнування німецьких
комунікацій (рейкова, шляхова війна). Великі загони практикували також
тактику рейдів. Так, у 1943 р. був здійснений славнозвісний Карпатський
рейд С. Ковпака. Хоча він і не досяг своєї мети — знищення нафтових
промислів Прикарпаття, але справив велике враження на все населення
України, продемонстрував силу Червоної Армії. Поповнення УПА проходило
військову підготовку у трьох підпільних військових школах: школі
офіцерів (старшин) у Великих Мостах, школі підофіцерів (підстарший) у
Клевані (Волинь) та школі у Поморянах (Галичина). Крім цього, на Волині
та Поділлі діяли різні військові курси. На північному заході України, в
лісах, проводилися тренування, навчання збройних груп.

З серпня 1943 р. у складі УПА діяли невеликі інтернаціональні загони
воїнів (італійці, румуни, німці, угорці та ін.), які дезертирували зі
своїх армій.

З лютого 1943 р. УПА активізує свою боротьбу як проти фашистів, так і
проти радянських партизанів. УПА визволяє військовополонених з
гітлерівських концтаборів (Луцьк, Ковель, Ківерці), українських в’язнів
із фашистських тюрем (Дубно, Луцьк, Ковель), захоплює завод боєприпасів
в Оржеві, продовольство, що відправлялося до Німеччини. Як і в
радянських партизанських загонах, в УПА практикувалася тактика рейдових
походів по тилах фашистів, влаштовувалися засідки, наско-‘ки, диверсії.
Були випадки, коли такі дії УПА проти гітлерівців координувалися з
радянськими партизанами. У квітні 1943 р. УПА вдалося звільнити від
німців багато районів на Волині. Тоді проти УПА було кинуто
дивізію, що складалася з німецького полку СС і двох угорських полків.
Загони УПА діяли на Поділлі, Київщині та в інших регіонах України, мали
розгалужену систему своїх підпільних формувань: осередків, самооборонних
кущових відділів. Крім бойових дій, вони вели широку
політико-пропагандистську роботу серед населення, закликаючи до боротьби
з ворогами українського народу, до об’єднання в соборну українську
державу.

УПА не тільки боролася проти фашистів і більшовиків, а й мала конфлікти
з поляками на українсько-польських землях Волині, Полісся, Холмщини, з
підпільною польською націоналістичною організацією — Армією Крайовою,
яка прагнула зберегти контроль над українськими землями, що входили до
Польщі.

Великих людських, моральних, матеріальних втрат зазнав український народ
в період післявоєнної боротьби УПА з військами КДБ і МВС СРСР.

Під час другої світової війни на території України відбулося жорстоке
зіткнення двох тоталітарних систем світу — сталінізму і гитлеризму.
Україна втратила понад вісім мільйонів своїх громадян (2,5 млн
військових і 5,5 млн

цивільних). В лавах Червоної Армії, Української Повстанської Армії, у
партизанських загонах боролися українці проти спільного ворога —
гітлерівців, 22 жовтня 1993 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про
статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», в якому
записано: «… вояки УПА, інших військових формувань, які брали участь у
боротьбі проти німецько-фашистських загарбників у 1941—1945 pp. і які не
вчинили злочинів, та ті вояки, які реабілітовані, віднесені до учасників
бойових дій і користуються пільгами, що встановлені державою для
учасників Великої Вітчизняної війни». *

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Назвіть основні етапи становлення і розвитку Збройних Сил України.

2. Дайте характеристику давньослов’янського війська і дружини княжої
доби.

3. Чим були обумовлені могутність і військова майстерність козацького
війська?

4. Що ви знаєте про січовий стрілецький рух в Україні?

5. Чому військові сили Української Народної Республіки зазнали
поразки?

6. У чому полягають особливості національно-визвольної боротьби
українського народу під час другої світової війни?

2.Збройні Сили та інші військові формування України на сучасному етапі

ТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ. ВИДИ ТА РОДИ ВІЙСЬК

Україна, проголосивши 24 серпня 1991 р. свою незалежність, прагне жити в
мирі та дружбі з усіма державами світу. Однак нині не виключена
можливість виникнення воєнних конфліктів, що загрожуватимуть
суверенітету нашої країни. 6 грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла
постанову про створення Збройних Сил. 19 жовтня 1993 р. Верховна Рада
постановила вважати 6 грудня святом — Днем Збройних Сил України.

Збройні Сили України організовуються і функціонують на основі Воєнної
доктрини України, затвердженої Верховною Радою, і законів України «Про
Збройні Сили України» та «Про оборону України».

Воєнна доктрина — це прийнята державою система поглядів і положень про
її військову безпеку, про будівництво Збройних Сил, їх існування та
використання. Воєнна доктрина України має оборонний, миролюбний, а не
агресивний характер. Стратегічним завданням України в галузі оборони є
захист її державного суверенітету і політичної незалежності, збереження
територіальної цілісності та недоторканності кордонів. Воєнна доктрина
співвіднесена з економічною та зовнішньополітичною доктринами України і
скоординована з воєнними доктринами сусідніх держав.

Основними напрямами реалізації Воєнної доктрини України є:

— прагнення вирішувати усі міжнародні проблеми невоєнними засобами;

— забезпечення оборони держави воєнними засобами;

— будівництво боєздатних Збройних Сил;

— створення матеріальної основи якісно нового війська.

Воєнна доктрина виходить із того, що державний кордон України із
суміжними державами є остаточно встановленим, а сама Україна не має
територіальних претензій до жодної держави. Використання Збройних Сил
можливе в разі збройної агресії, посягань на територіальну цілісність
України, а також при виконанні Україною своїх міжнародних зобов’язань.

Воєнна доктрина проголошує, що Україна ніколи першою не розпочне бойових
дій проти іншої держави, якщо сама не стане об’єктом її агресії. Відмова
від використання першою своїх Збройних Сил зовсім не означає, що Україна
має завжди дотримуватися пасивної стратегічної оборони. В умовах війни
можуть бути активно і широко використані всі форми сучасного воєнного
мистецтва: стратегічне розгортання, відбиття повітряно-космічного удару,
стратегічна наступальна, оборонна операція та ін. Воєнна доктрина
України передбачає спільні дії у воєнний час Збройних Сил із
Прикордонними військами, Національною гвардією, Службою безпеки,
Внутрішніми військами, силами Цивільної оборони.

Збройні Сили України будуються і здійснюють свою діяльність на основі
таких принципів:

Принцип демократії і гуманізму. В діяльності армії та флоту повинно
враховуватися те, що найвищою суспільною цінністю є людина. Захист її
життя, інтересів, створення необхідних умов у армії для розвитку,
подальшого вдосконалення особистості є найголовнішим.

Принцип верховенства закону. Ніщо в Збройних Силах України не має такої
сили, як сила закону. Виконання Конституції і законів України, статутів
Збройних Сил України та наказів командирів є обов’язком кожного
військовослужбовця. Порушення законів України тягне за собою
дисциплінарну, кримінальну відповідальність.

Принцип єдиноначальності і колегіального вироблення рішень означає, що
кожний командир, як єдиноначальник, перш ніж прийняти певне рішення,
повинен враховувати думку, позицію колегіального органу (військової
ради, зборів офіцерів, солдатів). Колегіальність у прийнятті рішень
була, починаючи із Запорізького війська, доброю традицією української
армії. Єдиноначальність забезпечує чіткість і оперативність управління
військами, повну відповідальність командира за бойову готовність
частини, корабля.

Принцип загального військового обов’язку громадян України. Військова
строкова служба в Збройних Силах України є конституційним обов’язком
кожного громадянина нашої держави (чоловічої статі). Виняток становлять
лише ті громадяни, які мають підстави для звільнення від військової
служби. Комплектування армії та флоту в Україні проводиться за змішаним
принципом: за контрактом (служба офіцерів, прапорщиків, старшин) та на
основі призову юнаків на строкову військову службу. Цей принцип
комплектування армії існує в більшості держав світу. Лише у США, Англії
та Японії війська комплектуються виключно на основі контракту, бо
названі країни мають для цього відповідні соціально-економічні умови.
Однак наймана армія має як переваги, так і суттєві недоліки.

Принцип добровільного вступу на кадрову військову службу. Зарахування на
кадрову військову службу (за контрактом) проводиться лише на
добровільній основі, коли громадянин виявляє бажання укласти відповідну
угоду.

Принцип дотримання військової дисципліни (про це йтиметься далі).

Принцип гласності в діяльності Збройних Сил України і збереження
державної та військової таємниці. Загальні питання навчально-бойової
діяльності армії та флоту мають висвітлюватись у засобах масової
інформації. Таки-

ми питаннями відповідно до міжнародних угод вважаються: попередження
населення країни, світової громадськості про військові навчання і
маневри, повідомлення про зміни у військовому керівництві та ін. Але
гласність не є підставою для розголошення державної та військової
таємниці, не повинна призводити до зниження національної безпеки
держави. Тому розголошення інформації щодо державних та військових
таємниць тягне за собою юридичну відповідальність.

Принцип позапартійності. Цей принцип уперше втілено в концепції
національних Збройних Сил України. Він означає, що військовослужбовці не
можуть бути членами політичних партій, організацій, рухів. Армія і флот
перебувають поза політикою і виконують свої функції відповідно до
законів України.

Принцип гарантованого соціально-правового захисту військовослужбовців
означає, що їм гарантуються права, свободи, соціальний захист, а також в
разі необхідності правовий захист з боку держави згідно з чинним
законодавством.

Збройні Сили України є основою військової організації держави. Державною
програмою будівництва та розвитку Збройних Сил України передбачено мати
у їхньому складі чотири види Збройних Сил: Сухопутні війська,
Військово-Повітряні сили, Війська Протиповітряної оборони,
Військово-Морські сили; спеціальні війська; Залізничні війська, а також
органи управління і тилу, з’єднання, частини, військово-навчальні
заклади, установи, підприємства, які не входять до видів Збройних Сил.

Кожний вид Збройних Сил України має свої роди військ, що
характеризуються певним призначенням, бойовими можливостями, військовою
технікою, зброєю, кадровим складом тощо.

СУХОПУТНІ ВІЙСЬКА

(війська наземної оборони)

Сухопутні війська (СВ) — вид Збройних Сил, призначений для ведення
бойових дій переважно на суходолі, найчисленніший і найрізноманітніший
щодо озброєння та способів бойових дій.

Формування власних Сухопутних військ в Україні почало здійснюватися 12
грудня 1991 p., після підписання Президентом України Указу про Збройні
Сили України. З 1 грудня 1997 р. Сухопутні війська мають три one-

ративні командування — Південне, Західне і Північне; крім того, 5
армійських корпусів, 11 танкових та механізованих дивізій, 7 окремих
механізованих бригад, 2 артилерійські дивізії, близько 40 бригад різних
родів військ і служб, а також частини тилового і технічного забезпечення
(див. схему).

На початку 1997 р. затверджено Державну програму розвитку і будівництва
Сухопутних військ. У ній визначено чисельність, систему підготовки
офіцерів, прапорщиків, сержантів, питання комплектування Сухопутних
військ, а також систему бойової підготовки.

До складу Сухопутних військ входять такі роди військ: ракетні війська і
артилерія; механізовані, танкові та аеромобільні війська; армійська
авіація.

Ракетні війська і артилерія Збройних Сил України продовжують славні
бойові традиції 600-річної історії артилерії. До їх складу входять:
з’єднання оперативно-тактичних і тактичних ракет; з’єднання і частини
гарматної, гаубичної реактивної і протитанкової артилерії; підрозділи
мінометів і протитанкових ракет; частини артилерійської розвідки.
Сучасна артилерія маневрена, має велику даль-

ність і точність стрільби, могутні бойові заряди. Артилерійські,
мінометні частини і підрозділи оснащені досконалими гарматами і
реактивними установками.

Поряд з протитанковою ствольною артилерією на озброєнні перебувають
високоточні протитанкові керовані ракети, які можуть уражати танки
противника на великих відстанях.

Досвід війн і військових конфліктів підтверджує, що загальновійськові
угруповання вже не можуть успішно виконувати бойові завдання, якщо не
створено сприятливі умови для їхніх дій, а саме: необхідне
співвідношення сил і засобів сторін, дезорганізація і знищення систем
розвідки противника радіоелектронною боротьбою (РЕБ), а також
протиповітряної оборони (ППО) противника. У створенні цих умов і
відіграють вирішальну роль ракетні війська і артилерія. У бойових
операціях на їх долю припадає до 70 % загального обсягу завдань з
ураження противника.

Таким чином, ракетні війська і артилерія на сьогоднішній день є одним з
основних засобів вогневих вражень противника. Артилерія була, ? і буде
«богом війни».

Механізовані війська споряджено сучасними засобами пересування (мал. 10
а, 10 б), найновішими зразками зброї. Особовий склад механізованих
частин може вести тривалий

/6, наступати швидкими темпами, переслідувати противника до повного його
розгрому, надійно утримувати рубежі оборони.

На озброєнні танкових військ перебувають сучасні танки з потужною бронею
і першокласним високоточним озброєнням (мал. 11 а і 11 б) і бойові
машини, що вирізняються високою швидкістю, маневреністю, ефективністю
озброєння. Вони мають великий запас ходу, можуть долати будь-які
перешкоди. Танки пристосовані до дій в умовах застосування противником
ядерної зброї. Сьогодні танкові війська є основною ударною силою
Сухопутних військ. Тому держава, попри важкі економічні умови, проводить
роботу з подальшого їх удосконалення.

Аеромобільні війська (в минулому ПДВ — повітряно-десантні війська) є
складовою частиною Сухопутних військ Збройних Сил України, їх з’єднання,
частини і підрозділи покликані виконувати завдання в тилу противника
(повітряними десантами різного складу і призначення).

На озброєнні,аеромобільних військ перебувають десантні машини, самохідні
артилерійські установки, бронетранспортери, протитанкові і зенітні
засоби, ефективне автоматичне озброєння. У взаємодії з частинами інших
видів і родів військ і самостійно аеромобільні війська можуть вирішувати
різні бойові завдання на фронті і в тилу ворога.

Виходячи із цих завдань і здійснюється бойова підготовка особового
складу аеромобільних військ, під час якої особлива увага приділяється
повітряно-десантному вишколу, вмінню солдата вести вогонь із штатної
зброї, водінню БМП, мінно-підривній справі, наданню медичної допомоги,
фізичній підготовці, в першу чергу — вправам на силу, витривалість і
формування навичок рукопашного бою.

Армійська авіація ввійшла до складу Сухопутних військ України, як їх
рід, з 1 липня 1994 р. і за відносно короткий час свого існування
перетворилась із допоміжного в один із основних і перспективних засобів
збройної боротьби.

Армійська авіація є універсальним і найбільш манев-реним родом
Сухопутних військ, призначеним для виконай^ ня широкого кола завдань у
різноманітних умовах загальновійськового бою (операції) за будь-якої
погоди і будь-якого часу доби.

Досвід військових конфліктів, тактичних і командно-штабних навчань, а
також наукових досліджень свідчить, що на сучасному етапі розвитку
засобів збройної боротьби найбільш характерними завданнями для
армійської авіації будуть:

для екіпажів бойових вертольотів (типу Мі-24):

— знищення об’єктів противника на передньому краї і в тактичній глибині
під час авіаційної підтримки загальновійськових частин (з’єднань). При
цьому питання боротьби з броньованими цілями та протитанковими засобами
противника є одним з головних;

— знищення вертольотів противника в повітрі і»на майданчиках їх
базування, блокування та знищення аеромобільних підрозділів противника в
місцях їх висадки, а також виконання інших притаманних їм завдань.

Виходячи з цих завдань, планується та проводиться бойова підготовка
частин армійської авіації Сухопутних військ, а також підготовка льотних
екіпажів вертольотів Мі-24 і Мі-8.

ВІЙСЬКОВО-ПОВІТРЯНІ СИЛИ

Військова авіація є основою могутності кожної сучасної армії. А в нашій
державі, за відсутності ядерної зброї, Військово-Повітряні сили стають
великою стримуючою силою, яка може нанести агресору відповідний удар.
Вони виступають надійним гарантом незалежності України і недоторканності
її кордонів, виходять на перший план по вогневій могутності і дальності
бойового використання, стають єдиним засобом отримання агресії і
нанесення удару відплати.

ВПС є високоманевреним видом Збройних Сил.

їх завдання: .

— розгром з повітря ракетно-ядерних, авіаційних, сухопутних і морських
об’єктів і угруповань противника;

— підрив його військово-економічного потенціалу;

— дезорганізація державного і військового управління противника;

— порушення роботи тилу і транспорту противника;

— забезпечення Збройних Сил даними повітряної

розвідки;

— прикриття військ і об’єктів від ударів повітряного противника;

— повітряне десантування;

— здійснення повітряних перевезень та ін.

Військово-Повітряним силам належить керівна роль у завоюванні
домінування в повітрі.

ВПС України мають на озброєнні сучасні літаки — це винищувачі Су-27,
МіГ-29, бомбардувальники Су-24, штурмовики Су-25, які за своїми
характеристиками не поступаються авіаційній техніці передових країн
світу.

Розроблено основні положення будівництва Військо-во-Повітряних сил в три
етапи терміном 1997—2005 pp. В його основу закладено план створення
такого авіаційного угруповання, яке не вимагало б серйозних змін як у
мирний, так і воєнний час, могло забезпечувати виконання бойових завдань
на випадок виникнення воєнних конфліктів.

ВІЙСЬКА ПРОТИПОВІТРЯНОЇ ОБОРОНИ

Війська Протиповітряної оборони (ППО) є видом Збройних Сил і призначені
для боротьби з повітряним противником, для попередження про початок
повітряного і космічного нападу, захисту важливих
адміністративно-політичних і промислових центрів і районів країни,
угруповань військ, інших важливих військових і цивільних об’єктів від
ударів авіації.

Війська ШІО України були створені на основі 8-ї окремої армії ППО. В
січні 1992 р. командування 8-ї окремої армії і особовий склад бойових
частин ЗРВ, РТВ, винищувальної авіації, частин і підрозділів
забезпечення прийняли присягу на вірність українському народу.

До складу військ ППО входять зенітні ракетні війська (ЗРВ), винищувальна
авіація (ВА), радіотехнічні війська (РТВ), спеціальні війська, частини,
установи і підрозділи тилу.

Основною вогневою силою системи ППО держави є ЗРВ, які мають завдання
знищувати засоби повітряного нападу в межах зон ураження.
Зенітно-ракетні частини озброєні найновішими зенітно-ракетними
комплексами і системами: С-200, С-300, С-125, БУК, ОСА та ін. Ракети цих
комплексів можуть знищувати повітряні цілі на відстані до 250 км і на
висотах до 40 км. ЗРВ можуть боротись з будь-якими засобами повітряного
нападу — стратегічною і винищувальною авіацією, крилатими ракетами,
безпілотними літальними апаратами.

Винищувальна авіація військ ППО є їхньою основною маневреною силою і
призначена переважно для знищення повітряних цілей. Сучасні літаки, які
е на

озброєнні ВА (серед яких — відомі у всьому світі винищувачі Су-27 і
МіГ-29) — можуть вести бойові дії в радіусі 1400 км зі швидкістю до 3000
км на годину на висотах до 36 км.

Радіотехнічні війська є основним джерелом інформації про початок
повітряного нападу. Вони діють в інтересах ЗРВ і ВА, забезпечують
необхідними даними командні пункти. Дальність їхніх дій — понад 360 км і
по висоті до 85 км.

Війська ППО постійно несуть бойові чергування. Це війська постійної
бойової готовності. Термін готовності чергових засобів до бойового
застосування становить від 2,5 до 12 хв. Сьогодні вони охороняють понад
7000 км повітряного простору нашої держави, здійснюють контроль
перельотів авіації з дев’ятьма суміжними країнами. Практично щоденно на
контролі військ ППО перебувають від 260 до 310 повітряних літальних
апаратів. У своїй багатогранній діяльності війська ППО України мають
прямий зв’язок з командними пунктами військ ППО Росії, Польщі, Угорщини,
Словаччини, Молдови, Румунії, Болгарії, Білорусі. Взаємовідносини
будуються за двосторонніми домовленостями між Україною і цими державами.

ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКІ СИЛИ

Військово-Морські сили (ВМС) — самостійний вид Збройних Сил України.
Геополітичне положення незалежної української держави характеризується
наявністю морських кордонів протяжністю майже 1600 км вздовж узбережжя
Чорного і Азовського морів.

Відповідно до Воєнної доктрини України принципами розбудови ВМС є:

— наукова розробка усіх проблем: урахування зміни завдань флоту, широти
можливих районів бойових дій, менший склад ВМС, їх бойова ефективність;

—— оптимальне збалансування сил ВМФ з урахуванням театру військових дій;

— урахування фізико-географічних умов можливих районів повсякденної
діяльності ВМС;

— використання багатої спадщини Військово-Мор-ського флоту колишнього
СРСР, досвіду провідних морських держав світу;

— вимоги уніфікації озброєння і бойової техніки як для ВМС, так і для
інших видів Збройних Сил України.

Основні завдання ВМС визначаються вимогами Воєнної доктрини України і
принципами розбудови ВМС.

У мирний час основними завданнями ВМС є: підтримка сприятливого
оперативного режиму в зоні відповідальності флоту, участь у миротворчих
операціях, у сучасних навчаннях з флотами інших держав, в охороні
районів діяльності риболовецького і торгового флотів України,
судноплавства, в боротьбі з терористами на морі.

У воєнний час основними завданнями ВМС є: відбиття нападу авіації з
морського напрямку, знищення ударних підводних човнів і надводних
кораблів, оборона місць дислокації флоту і десантно-доступних районів та
ділянок узбережжя, допомога сухопутним військам на приморському
напрямку, участь у протидесантних операціях, висадка тактичних десантів
за планами флоту та ін.

Основними родами Військово-Морських сил є:

— надводні сили (ударні, протичовнові, десантні, протимінні);

— підводні сили (багатоцільові дизельні підводні човни);

— морська авіаційна група;

— війська берегової охорони (в тому числі і частини морської піхоти,
дивізіони і батареї берегових ракетно-артилерійських військ).

Основним типом корабля в Українському флоті має стати корвет з
універсальними комплексами ударної, зенітної і протичовнової зброї. Крім
того, в складі ВМС будуть багатоцільові фрегати, ракетні і артилерійські
катери, десантні і мінно-тральні кораблі сучасного вітчизняного
виробництва.

. Програма розбудови ВМС України в рамках чинного документа про
розбудову і розвиток Збройних Сил України на найближчі роки передбачає
повністю визначитись з ядром Військово-Морських сил до 2005 р. Воно
повинно забезпечувати обороноздатність України на морі.

Кораблі і підводні човни об’єднуються в бригади (дивізіони), які входять
до складу військово-морських районів (Південного і Східного).
Військово-морські райони — це територіальні оперативно-тактичні
об’єднання з визначеною зоною відповідальності. В зону їхньої дії
входять також акваторія Азовського моря і дельта Дунаю. Кораблі ВМС
беруть активну участь у ряді багатонаціональних військово-морських
навчань. Завдя-

ки відкритості нашої держави українські моряки мають можливість
спілкуватися з моряками багатьох країн світу, переймати їхній досвід.

Традиції Українського флоту беруть початок з морських походів княжих
дружин Київської Русі, їх примножили наші предки козацьких часів.
Легендарною мужністю, стійкістю, силою духу, волею до перемоги
прославили флот наші батьки і діди в роки Великої Вітчизняної війни.

СПЕЦІАЛЬНІ ВІЙСЬКА

Спеціальні війська — військові частини і підрозділи, призначені для
виконання спеціальних завдань по забезпеченню бойової і повсякденної
діяльності Збройних Сил. Маються на увазі спеціальні війська, які
безпосередньо підлягають Міністерству оборони, а також входять до складу
видів Збройних Сил і Тилу. Найменування, склад, організація, озброєння і
технічне спорядження формування спеціальних військ визначається їх
призначенням.

До спеціальних військ належать: війська зв’язку, інженерні війська,
війська радіаційного, хімічного, біологічного захисту (РХБ захисту),
війська радіоелектронної боротьби (РЕБ), топографічна служба
(топографічні підрозділи). Деякі види Збройних Сил мають свої спеціальні
війська (наприклад, у ВПС — частини інженерно-авіаційної служби та ін.).

Війська зв’язку призначені для встановлення і підтримки стійкого
зв’язку, який забезпечує безперервне управління військами. Вони входять
до складу всіх видів Збройних Сил і родів військ. Особовий склад військ
зв’язку здатний у досить короткі строки розгортати мобільну мережу
зв’язку, яка складається з- польових кабельних, радіорелейних,
тропосферних ліній і апаратури ущільнення, ліній радіо- і космічного
зв’язку. Командири з’єднань і частин зв’язку роблять все можливе, щоб
підтримувати підготовку особового складу на рівні вимог часу.

Інженерні війська призначені для інженерного забезпечення бойових дій.
Вони складаються з частин і підрозділів різного призначення:
інженерно-саперні, інженерно-дорожні, понтонно-мостові,
інженерно-будівельні, переправочно-десантні та ін. Ці війська у бойових
умовах виконують найбільш складні завдання інженерного забезпечення, які
вимагають спеціальної підготовки особового складу, використання різної
техніки та інженерних боєприпасів.

Для військовослужбовців інженерних військ час не ділиться на мирний та
воєнний. Вони завжди на варті, виконують бойові завдання по знешкодженню
вибухонебезпечних предметів та надають іншу допомогу мирному населенню.

Війська радіаційного, хімічного і біологічного захисту (РХБ захисту)
України були створені на базі хімічних військ колишнього СРСР. Від них
нам залишилась добра матеріально-технічна база, на якій і почалось
формування частин РХБ захисту.

Наша країна не має хімічної та бактеріологічної зброї, але на її
території знаходиться багато електростанцій, що працюють на ядерному
паливі, і хімічних підприємств, які виробляють отруйні речовини.
Ліквідація наслідків можливих аварій на подібних об’єктах є одним із
головних завдань військ РХБ захисту.

Аналіз екологічної обстановки в країні за останні роки свідчить про її
неухильне погіршення. Тому керівництво Міністерства оборони вирішило
створити управління військової екології. У своїй роботі військові
спеціалісти-екологи насамперед спиратимуться на досвід, нагромаджений у
ході ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, підприємствах хімічної
промисловості, залізничному, водному транспорті.

Війська РХБ захисту протягом 1991—1997 pp. брали участь у ліквідації
наслідків аварій практично на всій території нашої держави.

Війська радіоелектронної боротьби (РЕБ) набувають дедалі більшого
значення в сучасних умовах. Як показує досвід, в останніх локальних
війнах і військових конфліктах (особливо у війні в Перській затоці)
завдяки діяльності частин і підрозділів РЕБ досягалась повна перевага
авіації над засобами ППО. На сьогодні поки що немає більш надійного
захисту від ударів високоточної зброї, ніж засоби РЕБ. І в подальшому їх
значення і вага в досягненні успіхів у бойових діях постійно
зростатимуть.

Топографічна служба діє на основі потреб Збройних Сил в
топографічно-геодезичній інформації з урахуванням Воєнної доктрини
України та аналізу сучасного стану то-погеофізичного забезпечення
території нашої держави і суміжних держав. Силами Топографічної служби
постійно виконуються роботи з топогеодезичного забезпечення навчальних
центрів і полігонів, а саме: підтримання у готовності до використання
геодезичних мереж, контроль прив’язки стартових і вогневих позицій при
проведенні бойових пусків ракет і стрільб артилерії, складання та
поновлення топографічних карт.

Топографічна служба створює карти всіх масштабів, різноманітні
спеціальні карти, каталоги координат геодезичних пунктів. Вона
забезпечує ними всі види Збройних Сил, роди військ, спеціальні війська,
а також Національну гвардію, Прикордонні війська, Війська цивільної
обцрони, Міністерство внутрішніх справ, Службу безпеки України, інші
міністерства та відомства народного господарства.

Частини і підрозділи Топографічної служби виконують великий обсяг робіт
із забезпечення постійної бойової готовності військ, бойового чергування
та випробувань нової техніки і системи озброєння.

ТИЛ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

Тил Збройних Сил — це сили і засоби, призначені для тилового
забезпечення військ. До складу тилу Збройних Сил входять різні частини,
установи і підрозділи, необхідні для виконання таких основних завдань:
забезпечувати війська матеріальними засобами, здійснювати військові
перевезення всіх видів, відновлювати військову техніку і майно,
створювати умови для базування авіації і сил флоту, надавати медичну
допомогу пораненим і хворим, евакуювати і лікувати їх, здійснювати
квартирно-експлуатаційне і фінансове забезпечення та ін.

Тил Збройних Сил України разом з усіма видами і родами військ зазнав
значних змін. Він характеризується високою мобільністю, маневреністю і
механізацією всіх своїх структур.

ЗАЛІЗНИЧНІ ВІЙСЬКА

Залізничні війська служать для технічного прикриття, загородження або
відновлення, тимчасової експлуатації, будівництва нових залізничних
колій та забезпечення бойових дій Збройних Сил.

В Україні кожний п’ятий кілометр залізниць — справа рук
воїнів-залізничників, що є досить вагомим внеском у розвиток
транспортної мережі нашої держави.

Військовослужбовці Залізничних військ протягом повоєнного часу брали
безпосередню участь у знешкодженні боєприпасів, мін, снарядів, що
залишилися по всій території України і вже понад 50 років загрожують
життю громадян. Силами особового складу спеціальних підрозділів військ
за цей період знешкоджено понад 400 тисяч вибухонебезпечних предметів, у
тому числі 38 тисяч снарядів великого калібру.

КЕРІВНИЦТВО ЗБРОЙНИМИ СИЛАМИ УКРАЇНИ

Загальне керівництво Збройними Силами України здійснює Президент
України як Головнокомандувач і як Голова Ради національної безпеки і
оборони України. Він вживає необхідні заходи щодо забезпечення надійної
обороноздатності держави і постійної бойової готовності
Збройних Сил. Як Головнокомандувач Президент згідно із законом «Про
оборону України» вносить на затвердження Верховною Радою кандидатуру на
посаду міністра оборони України, проекти концепції військового
будівництва, Воєнної доктрини, бюджету на військові витрати, веде
міждержавні переговори з воєнних питань, віддає накази на ведення
Збройними Силами бойових дій, на призов та звільнення зі строкової
військової служби, призначає та звільняє вище командування Збройних
Сил України, присвоює вищі військові звання (генералів, адміралів).

Рада оборони України є вищим державним органом колегіального керівництва
питаннями оборони і безпеки. Вона утворюється для забезпечення захисту
суверенітету, конституційного ладу і територіальної цілісності України,
вироблення стратегії і політики у сфері національної оборони.

Безпосереднє керівництво Збройними Силами України здійснює Міністерство
оборони як орган державного управління, що несе повну відповідальність
за розвиток армії і флоту, виконання завдань оборони. Міністерство
оборони України оцінює воєнно-політичну обстановку, визначає ступінь
воєнної загрози, здійснює керівництво бойовою, оперативно-тактичною,
морально-психологічною підготовкою військ, визначає чисельність, склад
видів і родів військ, контролює виконання чинного законодавства з питань
військової служби та ін.

Видами, родами Збройних Сил України, військовими з’єднаннями, частинами,
кораблями, підрозділами керують командувачі та командири різних
ступенів.

У разі військового нападу (агресії) чи його загрози на всій територи або
в окремих місцевостях України вводиться воєнний стан. При цьому
проводиться загальна або часткова мобілізація, призивається із запасу на
службу необхідний контингент військовозобов’язаних, здійснюються заходи
щодо мобілізаційного розгортання Збройних Сил України. Галузі народного
господарства держави переводяться з мирного на воєнний стан. У цей
період створюються також місцеві органи військового керівництва. За
їхнім рішенням відомства, підприємства, навчальні заклади, організації,
незалежно від підпорядкування і форм власності в мирний час, спільно з
військовими комісаріатами створюють дільниці для призову
військовослужбовців-запасників, збору техніки, комплектують техніку
особовим смяадом, організовують навчання військовозобов’язаних
військових професій, спеціальностей, виконують інші необхідні в цей час
обов’язки.

ВІЙСЬКОВІ КАДРИ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ ТА ЇХ ПІДГОТОВКА

Військові кадри — це кістяк, основа Збройних Сил. Вони цементують,
об’єднують навколо себе воїнів строкової служби, забезпечують разом з
ними високу боєго-товність військ. Командири всіх ступенів навчають і
виховують своїх підлеглих, готують до вмілого, самовідданого захисту
Батьківщини. З цією метою вони організовують їх навчально-бойову
діяльність, дбають про стан їхнього здоров’я, створення нормальних умов
служби. Військові інженери різних спеціальностей забезпечують утримання
у високій бойовій готовності військової техніки і зброї, апаратури,
приладів, стежать за їх якісним обслуговуванням та правильною
експлуатацією, відповідають за навчання молодших військових
спеціалістів, воїнів. У Збройних Силах є спеціалісти й інших профілів:
тилової, інтендантської, медичної, топографічної, метрологічної,
метеорологічної та інших служб.

У Збройних Силах України організовано управління виховної роботи (див.
схему його структури). До цієї служби входять військові політологи,
соціологи, психологи, юристи та ін. Вони займаються гуманітарною
підготовкою, вихованням особового складу, налагоджують відпочинок і
дозвілля військовослужбовців, надають їм психологічну та юридичну
допомогу, консультації тощо.

Відданість Україні, високі професійні, організаторські здібності
військових кадрів армії та флоту — основа міцності національних Збройних
Сил. Могутність армії та флоту забезпечується також спадкоємністю
націона-

лъних бойових традицій, поповненням військ випускниками військових
навчальних закладів.

З утворенням Україною власних Збройних Сил розпочався процес
реорганізації старих і створення нових вищих військових навчальних
закладів. Система військової освіти в Україні розрахована на випуск усіх
спеціалістів для армії та флоту. Для цього вищі військові навчальні
заклади мають професорсько-викладацький склад з високою теоретичною і
практичною підготовкою та сучасну навчально-матеріальну базу, техніку,
обладнання.

Спеціалістів для Збройних Сил України готують у військових академіях,
університетах, інститутах, на військових факультетах, відділеннях та
кафедрах військової підготовки кількох цивільних вищих навчальних
закладів, на курсах підготовки і перепідготовки офіцерів. Вищі військові
навчальні заклади відповідно до завдань, що стоять перед ними,
випускають спеціалістів з різним рівнем освіти і кваліфікації.

ВІЙСЬКОВО-НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ УКРАЇНИ

Академія Збройних Сил України готує офіцерів оперативно-стратегічного
рівня для всіх видів Збройних Сил і родів військ, а також офіцерів
оперативно-тактичного рівня зі спеціальностей: мотострільці, танкісти,
фахівці військової розвідки, ракетних військ та артилерії, тилу.

Київський військовий гуманітарний інститут готує офіцерів виховної
роботи, військової, соціальної та прикладної соціології, журналістів.

Київський інститут Військово-Повітряних сил готує авіаційних інженерів,
техніків і фахівців авіаційного тилу.

Київський інститут Сухопутних військ готує офіцерів танкових,
автомобільних військ та військової розвідки.

Харківський військовий університет готує офіцерів протиповітряної
оборони, ракетних військ та артилерії, військ РХБ (радіаційного,
хімічного, біологічного) захисту, радіоелектронної боротьби,
автоматизованих систем управління, метрологів, економістів.

Харківський інститут льотчиків Військово-Повітряних сил готує льотчиків,
штурманів, офіцерів управління повітряним рухом і наземного
радіотехнічного забезпечення польотів авіації.

Одеський інститут Сухопутних військ готує офіцерів мотострілецьких,
аеромобільних військ, тилу, фахівців РАО (ракетно-артилерійського
озброєння).

Севастопольский військово-морський інститут готує офіцерів
Військово-Морських сил України.

Крім того створено:

— військовий інститут артилерії при Сумському державному університеті;

— військово-медичний інститут у складі Української військово-медичної
академії;

— військово-інженерний факультет при Кам’янець-Подільському
сільськогосподарському інституті;

— військово-будівельний факультет при Харківському державному
політехнічному університеті.

В Україні створено вищі навчальні заклади для підготовки спеціалістів
прикордонних військ (Хмельницька академія Прикордонних військ України)
та Національної гвардії (Харківський військовий університет Національної
гвардії України).

Офіцери, які мають вищу освіту та досвід служби у військах, можуть
продовжити свою військову освіту в Академії Збройних Сил України.

Усі випускники вищих військових навчальних закладів отримують диплом
загальнодержавного зразка, який дає їм право після звільнення із
Збройних Сил працювати за цивільними спеціальностями.

Українська держава забезпечує молоді можливість здобуття військової
освіти. Кожний юнак, який має середню освіту, а також солдат, сержант і
матрос із середньою освітою після першого року строкової служби може
вступити до вій^ ськового навчального закладу за власним вибором.
Обираючи вищий військовий навчальний заклад, слід уважно проаналізувати
свої нахили, інтереси, здібності, стан здоров’я, порадитися із старшими,
з військовими. Кожна військова професія ставить перед юнаком певні
специфічні вимоги до його здоров’я, до психічного (вольового,
інтелектуального), фізичного розвитку. Ті, хто бажає вступити до вищого
військового навчального закладу, в період з 1 лютого до 1 травня подають
у районний (міський) військкомат заяву. Для всебічної оцінки вступників
приймальна комісія навчального закладу проводить вступні іспити у два
тури, з 1 по 25 липня. Враховуються результати письмового тестування із
загальноосвітніх (шкільних) дисциплін, які є профілюючими в цьому
військовому навчальному закладі, індивідуальні психологічні та фізичні
якості юнака, стан здоров’я та ін. Абітурієнт, який пройшов за
конкурсом, зараховується на перший курс військового навчального закладу,
і з цього моменту розпочинається його служба в Збройних Силах чи в інших
військових формуваннях України.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Коли були створені Збройні Сили України?

2. Назвіть основні види і роди військ України, охарактеризуйте їх
озброєність і призначення.

3. На яких основних принципах ґрунтуються національні Збройні Сили
України?

4. Як здійснюється керівництво Збройними Силами України?

5. Розкажіть про військові кадри України та систему їх підготовки.

3. Військова присяга та військова символіка України

Ритуал прийняття військової присяги як клятви воїна на вірність своєму
народові, Вітчизні існує з давніх-давен. На території сучасної України
його започатковано у IX ст. з приходом на наші землі скандинавів. Саме
від них було запозичено цей обряд. Вступаючи до дружини, воїни клялися
князеві у своїй вірності, і після цього дружинники вважалися
побратимами.

За княжої доби кожний полк і кожний його підрозділ мав прапор, труби,
бубон — обов’язкові військові атрибути. Трубами та бубнами подавали
сигнал до бою, до походу; прапор (стяг, хоругва) був символом і знаком,
що об’єднував воїнів навколо князя. Усі прапори були однакової форми —:
довге трикутне полотно на держаку. Відрізнялися вони забарвленням,
зображеннями на них (зорі, місяць, знаки), а також тим, що прикріплялося
на вершині держака (півмісяць, спис, волосся та ін.). За прапорами
пізнавали, чиє то військо. Коли прапор піднімали над військом — це був
урочистий знак до початку бою. Оберігав його стяговик. Навколо прапора в
бою йшла завзята боротьба, всі воїни були зобов’язані боронити свій
прапор. Вважалося за доблесть здобути в бою ворожий прапор: це була
перемога, тріумф. Піднятий догори прапор означав, що військо добре
б’ється, що його не переможено.

Герб як символ держави виник за часів князювання Володимира Великого
(?—1125). Тоді на монетах було вперше викарбувано тризуб, що став
пізніше знаком могутності і сили Київської держави.

У козацькому війську відзнаки звалися клейнодами. Козацькі клейноди —
булава, бунчук, печатка, прапори, бубни і труби (мал. 12, 13, 14).
Булава та бунчук — відзнаки гетьманської влади. Бунчук — довга палиця
(до 3 м) з металевим яблуком на кінці, з-під якого звисало кінське
волосся. Печатка Запорізького війська була округлою, з гербом
посередині, різних розмірів. Свої печатки мали вій-

ськова канцелярія, кожний полк, інколи навіть сотня. У війську був один
спільний прапор і були полкові та сотенні прапори.

Мали свої військові символи і січові стрільці: прапори, відзнаки роду
військ, номери частин, військових посад та ін.

У березні 1918 р. Мала Рада УНР затвердила герб Української Народної
Республіки — знак Київської держави часів Володимира (тризуб, оточений
вінком із листя), великий та малий герби, відповідні печатки; було
затверджено також військово-морський прапор УНР із зображенням тризуба.

Ритуал прийняття військової присяги на вірність Україні вперше був
проведений Легіоном січових стрільців 3 вересня 1915 р.

ВІЙСЬКОВА ПРИСЯГА — КЛЯТВА НА ВІРНІСТЬ НАРОДОВІ УКРАЇНИ

Громадяни України, які призвані або добровільно вступили на військову
службу, приймають Військову присягу на вірність народу України, її
складають в урочистій обстановці, зі зброєю в руках, біля Бойового
прапора військової частини, перед строєм командирів і воїнів. Молодий
воїн дає персональну клятву народові України, державі, називаючи своє
прізвище, ім’я, по батькові.

Текст Військової присяги:

Я (прізвище., ім’я, по батькові) вступаю на військову службу і урочисто
клянусь народу України завжди бути вірним і відданим йому, сумлінно і
чесно виконувати військовий обов’язок, накази командирів, неухильно
дотримуватися Конституції, законів України, зберігати державну і
військову таємницю.

Я клянусь захищати Українську державу, непохитно стояти на сторожі її
свободи і незалежності.

Я присягаю не зрадити народу України.

Військова присяга — документ юридичної сили, що має велике державне
значення. Текст Військової присяги затверджено Постановою Верховної Ради
України 6 грудня 1991 р. У ній сформульовано найважливіші вимоги, які
ставляться до воїна і які він має неухильно виконувати в інтересах
національної безпеки України. Коротко зупинимося на цих вимогах.

«Бути вірним і відданим народові України». Складаючи присягу, воїн
Збройних Сил України клянеться перед народом, державою бути вірним і
відданим їм. Вірними і відданими рідній землі були запорізькі козаки,
січові стрільці, борці з фашизмом у роки другої світової війни.
Відданість народу, державі означає сумлінне виконання воїном своїх
обов’язків щодо захисту свободи та національної незалежності держави.
Вірність народу, державі означає чесне служіння інтересам усього народу,
держави в цілому, а не інтересам окремих людей чи груп.

Найтяжчий злочин — порушення Військової присяги, зрада народу і
Батьківщини.

«Сумлінно і чесно виконувати військовий обов’язок, накази командирів».
Найважливіший обов’язок Збройних Сил України — забезпечення сприятливих
зовнішніх умов для розбудови держави, підтримання високої боєздатності,
готовності до збройного захисту незалежності, територіальної цілісності
та недоторканності кордонів України. Це — обов’язок і кожного
військовослужбовця. Бойова готовність Збройних Сил залежить не тільки
від озброєності армії та флоту, високої організованості та дисципліни
військ, а й від боєздатності кожного воїна. Щоб бути боєздатним, готовим
до виконання військового обов’язку, необхідно старанно навчатися
військової справи, опановувати знання та вміння, необхідні для
майстерного володіння довіреною зброєю, військовою технікою. Сьогодні
зброя і військова техніка є колективними засобами ведення бойових дій,
тому недбале ставлення хоча б одного з воїнів до виконання своїх
обов’язків може призвести до втрати боєздатності екіпажу, обслуги,
підрозділу, до поразки в бою, а в мирний час — до пошкодження дорогої
бойової техніки, приладів, зброї.

Накази, розпорядження командирів видаються на основі Конституції,
законів, статутів Збройних Сил України і відповідно до конкретної
ситуації. Наказ командира — це закон для підлеглого. Невиконання наказів
веде до зниження військової дисципліни, бойової готовності військ.

«Неухильно дотримуватися Конституції, законів України», Кожний
військовослужбовець є повноправним громадянином України, а тому він має
неухильно дотримуватись вимог її Конституції та законів. Для цього слід
знати зміст не тільки статутів Збройних Сил, а й інших законів України,
що регламентують військову діяльність, права та обов’язки громадян.

«Зберігати державну і військову таємницю». Служба у Збройних Силах
пов’язана з тим, що воїни ознайомлюються із сучасною бойовою технікою і
зброєю, їх секретними зразками, з новими військовими технологіями,
документацією тощо. Така інформація не повинна дістатися зарубіжним
спецслужбам і розвідкам.

До державної таємниці належать питання, що стосуються національної
безпеки України: відомості про найновіші наукові, військові відкриття,
винаходи, технології, про дислокацію підприємств оборонної
промисловості, їх профіль і продукцію, про запаси й обсяг видобування
особливо цінних корисних копалин, про стан промисловості, транспорту,
державні запаси продуктів, хліба та ін. Військовою таємницею є
інформація про дислокацію військових частин, їх чисельний склад,
озброєність, зразки техніки, про будівництво військових об’єктів, бойову
готовність військ, прізвища, військові звання командирів, адреси, номери
телефонів військових частин та ін.

Зберігати і не розповсюджувати державну та військову таємницю —
обов’язок кожного громадянина, кожного військовослужбовця.
Розповсюдження, передача такої інформації вважається злочином проти
Батьківщини і карається згідно із законами України.

ДЕРЖАВНА ТА ВІЙСЬКОВА СИМВОЛІКА

Статтею 20 Конституції України визначено: «Державними символами України
є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн
України».

Державний Прапор України — стяг з двох рівновеликих горизонтальних смуг
синього і жовтого кольорів. Великий Державний Герб України
встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба
Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинам»
від конституційного складу Верховної Ради України.

Головним елементом великого Державного Герба України є знак княжої
держави Володимира Великого (малий Державний Герб України) — тризуб.

Державний Гімн України — національний гімн на музику М.Вербицького із
словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома
третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Опис державних символів України та порядок їх використання
встановлюється законом, що приймається не менш як двома третинами
Верховної Ради України.

Столицею України є місто Київ.

Кожна військова частина під час формування отримує Бойовий прапор.
Бойовий прапор військової частини Збройних Сил України є символом
військової честі, доблесті і слави. Він нагадує кожному воїнові про
героїчне минуле нашого народу, його мужність і героїзм в боротьбі за
національну незалежність, про священний обов’язок бути вірним своєму
народові, Батьківщині.

Бойовий прапор вручається військовій частиш на весь час її існування.
Він знаходиться й охороняється у військовій частині, а під час бойових
дій — в районі її розгортання. Втрата Бойового прапора через будь-які
обставини є національною ганьбою, спричинює розформування військової
частини, а справи тих командирів і військовослужбовців, які
безпосередньо винні у цьому, розглядає військовий трибунал.

У Військово-Морських силах України Бойовим прапором є Військово-морський
прапор корабля. Він символізує державну приналежність і недоторканність
кораблів, що ходять під ним, а також готовність українських військових
моряків самовіддано захищати Україну на морських рубежах. На кораблях,
що знаходяться в морі, у поході, Військово-морський прапор піднятий
вдень і вночі. Під час бойових дій чи при появі ворога разом з
Військово-морським піднімається Державний Прапор України. Він також є
символом військової честі, доблесті і слави і має нагадувати кожному
морякові про його священний обов’язок перед Батьківщиною.

Воїни Збройних Сил України в мирний час надійно охороняють Бойовий
прапор, примножують його славу сумлінною службою, успіхами у військовій
підготовці. Для охорони Бойового прапора виставляється пост № 1 —
найвідповідальніший і найважливіший. Він довіряється найкращим воїнам.
Під Бойовим прапором військовослужбовці приймають присягу, беруть участь
у парадах, походах, маневрах. До Бойового прапора прикріплюються ордени
і медалі, що ними нагороджується військова частина за видатні бойові
заслуги, за успіхи у підготовці воїнів. Найпочеснішою відзнакою воїна за
службу є фотографування його під розгорнутим Бойовим прапором частини.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Розкажіть про походження Військової присяги, Бойового прапора, інших
військових відзнак України.

2. Перечитайте Військову присягу. Що означає.її прийняття?

3. Як ви розумієте слова присяги: «сумлінно і чесно виконувати
військовий обов’язок», «неухильно дотримуватися Конституції, законів
України»?

4. Які питання становлять державну і військову таємниці?

5. Що символізує Бойовий прапор військової частини і Війсшово-морський
прапор корабля?

4.Законодавство України про військову службу

ЗАКОНОДАВСТВО ПРО СЛУЖБУ В ЗБРОЙНИХ СИЛАХ УКРАЇНИ

Україна як незалежна європейська держава прагне стати правовою,
цивілізованою країною, а тому активно працює над вдосконаленням та
розробкою нових законів, що визначають норми, правила діяльності,
поведінки людей, регулюють соціальні відносини, забезпечують нормальне
функціонування та розвиток суспільства.

Важливою складовою суспільства є Збройні Сили. З метою їх нормальної
життєдіяльності, зміцнення законності, гарантування прав і свобод
військовослужбовців в Україні створено систему законодавства з питань
військової служби. Військове законодавство є невід’ємною частиною
національного права.

Найвищу юридичну силу в нашій країні має Основний закон — Конституція
України. Вона є державно-правовою основою військового законодавства.
Воїни Збройних Сил користуються всією повнотою прав і несуть усі
обов’язки громадян України, що передбачені Конституцією. Права воїнів не
тільки проголошуються, а й реально забезпечуються. Серед них — права на
недоторканність особи, матеріальне забезпечення, освіту, житло, охорону
здоров’я, свободу совісті та ін. Ніхто не повинен обмежувати
військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених
законодавством України. Військовослужбовці, як і всі громадяни України,
мають виковувати конституційні обов’язки: дотримуватися законів держави,
сумлінно служити, поважати правила громадського життя.

Законодавство України забезпечує військовослужбовцям строкової служби
ряд прав і свобод. Вони мають право обирати і бути обраними до Рад
народних депутатів, інших виборних органів держави. Для здійснення цього
права командири (начальники) всіх ступенів повинні забезпечити належні
умови. Військовослужбовці мають право створювати свої громадські
об’єднання відповідно до законодавства України. Однак вони не можуть
бути членами політичних партій, організацій, рухів. Армія і флот
перебувають поза політикою, і тому військовослужбовці повинні
дотримуватися лише загальнодержавної ідеології та законів України. Не
допускаються організація військовослужбовцями страйків та участь у їх
проведенні.

Воїни Збройних Сил України, інших державних військових формувань мають
право оскаржити в суді незаконні дії командирів, військових посадових
осіб і органів управління в порядку, передбаченому статутами Збройних
Сил.

З утворенням Збройних Сил України докорінно змінився підхід до такого
права, як свобода совісті. Військовослужбовці можуть сповідувати
будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні
обряди, відкрито висловлювати і вільно поширювати свої релігійні або
атеїстичні переконання. Проте релігійні переконання воїнів не повинні
перешкоджати проходженню ними строкової військової служби. В деяких
випадках строкова військова служба замінюється на тривалішу невійськову
(альтернативну) службу.

Військовослужбовцям гарантується право на недоторканність особи. Арешт
військовослужбовця може бути проведений лише на підставі судового
рішення, або із санкції прокурора чи за наказом командира, або в разі
дисциплінарного арешту в порядку, передбаченому Дисциплінарним статутом
Збройних Сил України. Забороняється використовувати військовослужбовців
для виконання завдань, не пов’язаних з військовою службою. Вони можуть
залучатися, за рішенням Верховної Ради, до участі в ліквідації наслідків
аварій, катастроф, стихійного лиха тощо.

У Збройних Силах основні конституційні права та обов’язки громадян
дістають свій розвиток і конкретизацію у нормах військового
законодавства, зокрема в законах «Про оборону України», «Про Збройні
Сили України», «Про загальний військовий обов’язок і військову службу»,
«Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх
сімей» та ін.

ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ЗАГАЛЬНИЙ ВІЙСЬКОВИЙ 1 ОБОВ’ЯЗОК І ВІЙСЬКОВУ СЛУЖБУ»

Закон України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу»
був прийнятий Верховною Радою України 25 березня 1992 р. Він складається
з дев’яти розділів: «Загальні положення», «Підготовка громадян до
військової служби», «Служба в запасі», «Військовий облік
військовозобов’язаних і призовників» та ін.

Підготовка громадян до служби в Збройних Силах України включає:
допризовну підготовку юнаків, підготовку призовників з
військово-технічних спеціальностей, підготовку до^вступу у військові
навчальні заклади, військову підготовку студентів вищих навчальних
закладів за програмою офіцерів запасу, фізичну підготовку,
лікувально-оздоровчу роботу, підвищення рівня загальноосвітньої
підготовки, вивчення державної мови, патріотичне виховання.

Важливе значення має допризовна підготовка у навчально-виховних
закладах. Юнаки, які не пройшли допризовної підготовки у навчальних
закладах, не атестовані або одержали незадовільну оцінку з цього
предмета, повинні обов’язково пройти перед призовом в армію допризовну
підготовку в оборонно-спортивному оздоровчому таборі з відривом від
виробництва.

Щороку в січні—березні до призовних дільниць приписуються громадяни,
яким у рік приписки виповнюється 17 років. Такі юнаки вважаються
призовниками і беруться на військовий облік.

Підготовка призовників, які досягли 17-річного віку, з
військово-технічних спеціальностей проводиться в навчальних організаціях
Товариства сприяння обороні України (ТСОУ) і в закладах
професійно-технічної освіти.

ВИДИ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ

Військова’ служба підрозділяється на строкову військову службу і
військову службу за контрактом; існує також альтернативна служба.

На строкову військову службу в мирний час призиваються громадяни України
чоловічої статі, які придатні до неї за станом здоров’я і віком і яким
до дня відправки у військові частини виповнилося 18 років. Юнаки, які
виявили бажання навчатися у військових навчаль-*ЇЇих закладах, можуть
бути зараховані до них при досягненні ними 17-річного віку.

Призов громадян на строкову військову службу проводиться двічі на рік —
весною та восени, на підставі Указу Президента України, що публікується
у засобах масової інформації не пізніше як за місяць до початку призову.
Після оголошення Указу Президента кожний призовник зобов’язаний прибути
у той пункт і в той строк, що вказані військовим комісаріатом у
повістці.

Громадяни призовного віку, які не пройшли строкової військової служби і
без законних підстав не перебувають на військовому обліку, а також
призовники, які тимчасово виїхали з постійного місця проживання в іншу
місцевість і не стали там на військовий облік, зобов’язані прибути до
військового комісаріату у семиденний строк після Указу Президента.

Зміна місця військового обліку призовниками, які досягли 18-річного
віку, допускається лише до опублікування Указу Президента України про
черговий призов. Виняток становлять ті призовники, які переведені на
роботу в іншу місцевість, переїхали на нове місце проживання, прийняті
до навчального закладу і вибувають для продовження освіти, закінчили
навчальний заклад і за розподілом направляються на роботу.

Поважними причинами неприбуття громадянина до призовної дільниці у
строки, встановлені військкоматом, визнаються: хвороба громадянина;
смерть або тяжка хвороба близького родича; перешкоди стихійного
характеру. Причини неприбуття мають бути підтверджені відповідними
документами.

Для проведення призову громадян на строкову військову службу в районах
(містах) утворюються призовні комісії. На них покладається: організація
медичного огляду призовників; прийняття рішення про призов на строкову
військову та альтернативну службу і призначення їх для використання на
службі; надання відстрочки або звільнення від призову на строкову
військову службу; прийняття рішення про направлення призовників, які
виявили бажання, у військові навчальні заклади для складання вступних
іспитів або про відмову їм у цьому за станом здоров’я, у зв’язку з
недостатнім загальноосвітнім рівнем підготовки чи моральними якостями;
прийняття рішення про направлення до слідчих органів матеріалів на
призовників, які ухиляються від призову на строкову військову службу.

Рішенням призовної комісії відстрочка від призову на строкову військову
службу може надаватися: за сімейними обставинами, за станом здоров’я,
для продовження навчання, у зв’язку з депутатською діяльністю та в інших
випадках відповідно до чинного законодавства.

Встановлено такі строки служби в Збройних Силах України: для солдатів і
матросів, сержантів і старшин строкової служби — 24 місяці; для осіб,
які мають вищу освіту, — 18 місяців; для сержантів і старшин, солдатів і
матросів за контрактом — не менше 3 років. Службу за контрактом можна
розпочати після першого року строкової військової служби.

Призовники та військовослужбовці несуть відповідальність за порушення
закону «Про загальний військовий обов»язок і військову службу».
Призовникові, який ухиляється від призову і не з’являється за повісткою
до військкомату для відправки на військову службу, термін його строкової
військової служби продовжується на строк ухилення від призову.
Військовослужбовцеві строкової служби, який самовільно залишив місце
служби або своєчасно не з’явився до місця служби в строк, зазначений у
приписному свідоцтві, не маючи на те поважних причин, час його
відсутності у військовій частині не зараховується до строку служби.

Юнаки, призвані на строкову військову службу, зобов’язані прибути у
військові частини у власному справному одязі та взутті. Після
зарахування до списків військових частин їм видається військова форма
одягу і взуття. Встановлено такі форми військової служби за контрактом:
військова служба на посадах солдатів і матросів, сержантів і старшин;
військова служба жінок за контрактом; військова служба прапорщиків і
мічманів; військова служба курсантів військових навчальних закладів і
студентів військових кафедр вищих цивільних навчальних закладів.

Якщо громадяни України мають істинні релігійні переконання і належать до
таких діючих згідно із законодавством релігійних організацій, віровчення
яких не допускає користування зброєю та служби у Збройних Силах, то вони
мають право на альтернативну службу. Альтернативна (невійськова) служба
також є державною службою поза Збройними Силами України, триває три роки
і проходить в одній з установ системи соціального забезпечення.

СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ, ПІЛЬГИ, ДЕРЖАВНЕ

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ

І ЧЛЕНІВ ЇХ СІМЕЙ

Військовослужбовцям і членам їх сімей держава забезпечує соціальний і
правовий захист, надає цілий ряд пільг. Відповідно до закону України
«Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей»
їм надаються соціальні гарантії з питань працевлаштування, житла,
освіти, відпочинку, гарантується свобода наукової, технічної, художньої
творчості.

Пільги військовослужбовцям, передбачені трудовим законодавством. Час
перебування на військовій службі зараховується до загального і
безперервного трудового стажу, а також до стажу роботи за спеціальністю.
Військовослужбовці не мають права займатися підприємницькою діяльністю.

За військовослужбовцями строкової служби, які до призову працювали на
підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від форм власності і
господарювання, зберігається при звільненні з військової служби право на
працевлаштування їх у тримісячний строк на тому самому підприємстві (в
установі чи організації) або його правонаступникові (підприємстві, що
утворилося на базі попереднього) на посаду, не нижчу за ту, яку вони
займали до призову на військову службу. Звільненим з військової служби
надається матеріальна допомога в розмірі місячної заробітної плати за
рахунок коштів державного бюджету. Вони користуються за інших .рівних
умов переважним правом на залишення на роботі під час скорочення
чисельності або штату працівників у зв’язку із змінами в організації
виробництва і праці протягом двох років з дня звільнення з військової
служби.

Воїни строкової служби, сім’ї яких втратили годувальника (батька, матір,
сестру, брата, дружину) і не мають інших працездатних членів сім’ї,
звільняються з військової служби достроково.

Держава забезпечує соціальну і професійну адаптацію звільненим
військовослужбовцям строкової служби, які до призову не встигли
працевлаштуватися. Громадянам, призваним на строкову військову службу чи
прийнятим на службу за контрактом, виплачується вихідна допомога в
розмірі двомісячної заробітної плати.

Члени сімей військовослужбовців строкової служби мають переважне право
на прийняття на роботу і на залишення на роботі під час скорочення
чисельності або штату працівників, а також на першочергове направлення
для професійної підготовки, підвищення кваліфікації і перепідготовки з
відривом від виробництва та виплату на період навчання середньої
місячної заробітної плати. Органи місцевої влади повинні у
першочерговому порядку працевлаштовувати дружин військовослужбовців
строкової служби в разі їх звільнення при скороченні чисельності або
штату працівників, при ліквідації, реорганізації або перепрофілюванні
підприємства, установи, а також влаштовувати їхніх дітей у дошкільні
заклади, незалежно від їх відомчої приналежності.

Матеріальне забезпечення та відпочинок військовослужбовців строкової
служби. Держава гарантує військовослужбовцям матеріальне та інше
забезпечення в розмірах, що стимулюють зацікавленість громадян України у
військовій службі. Військовослужбовці одержують за державний рахунок,
відповідно до посади і звання, грошове забезпечення, а також майно,
житло, харчування.

Військовослужбовці та члени їх сімей, які постраждали внаслідок аварії
на Чорнобильській АЕС, користуються всіма пільгами, передбаченими
законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які
постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Час служби, відпочинку, нарядів, чергування військовослужбовцям
строкової служби встановлюється відповідно до статутів Збройних Сил
України. При виконанні ними обов’язків військової служби у вихідні,
святкові і неробочі дні час відпочинку встановлюється командиром
(начальником).

Військовослужбовцям строкової служби за весь період військової служби
надаються відпустки тривалістю: солдатам і матросам — 20 діб, старшинам
і сержантам — 25 діб, без урахування часу, потрібного для переїзду до
місця проведення відпустки і назад.

Пільги в галузі охорони здоров’я. Передбачається створення необхідних
санітарно-гігієнічних і побутових умов з урахуванням специфіки служби та
економічної обстановки. Військовослужбовці забезпечуються безплатною
кваліфікованою медичною допомогою у військово-медичних закладах. Якщо
таких закладів немає за місцем служби (а також у невідкладних випадках),
медична допомога військовослужбовцям надається у
лікувально-профілактичних закладах Міністерства охорони здоров’я
України. Медична допомога членам сімей військовослужбовців надається на
загальних підставах.

Військовослужбовці, які стали інвалідами внаслідок бойових дій, а також
учасники бойових дій прирівнюються у правах до інвалідів та учасників
Великої Вітчизняної війни.

Воїни строкової служби, курсанти військових навчальних закладів, за
наявності відповідних медичних показань, забезпечуються безплатним
санаторно-курортним лікуванням.

Лікувально-оздоровча робота з юнаками перед призовом в армію проводиться
за місцем проживання, навчання або роботи органами та закладами охорони
здоров’я. За результатами медичного огляду юнакам призначається
необхідне лікування.

Права та пільги, передбачені житловим законодавством. Військовослужбовці
строкової служби розміщуються в казармах (на кораблях) згідно з
військовими статутами. За ними зберігається житлове приміщення, яке вони
займали до призову на службу. Протягом перших трьох місяців служби їх
житлова площа не повинна ніким заселятися; потім ця площа, якщо на ній
не проживають члени сім’ї військовослужбовця, може бути надана іншим
громадянам, які зобов’язані звільнити її при поверненні
військовослужбовця зі служби. В разі відмови нових жильців звільнити
приміщення вони підлягають виселенню у судовому порядку, незалежно від
терміну надання їм іншого приміщення. Воїни строкової служби не можуть
бути виключені зі списків громадян, прийнятих на квартирний облік.

Курсантам вищих військових навчальних закладів, які мають сім’ю,
надається житлова площа у сімейних гуртожитках. Якщо гуртожитку немає,
їм виплачується за місцем служби грошова компенсація за тимчасове
піднаймання (наймання) житлового приміщення в розмірах, визначених
Кабінетом міністрів України.

Пільги в галузі освіти. Особи, які були призвані на строкову військову
службу в період навчання, при звільненні зараховуються для продовження
навчання до того самого навчального закладу, де вони навчалися до
призову. Військовослужбовці строкової служби можуть вступати тільки до
військових навчальних закладів. Військовослужбовцям, допущеним до
вступних екзаменів у вищі військові навчальні заклади, надається для
підготовки додаткова 30-добова відпустка.

Інші пільги військовослужбовцям строкової служби. Військовослужбовці
строкової служби звільняються від прибуткового оподаткування з усіх
видів грошового забезпечення, яке вони одержують у своїй військовій
частині, а військові-будівельники — з отримуваної ними заробітної плати.

Військовослужбовці строкової служби користуються правом безплатного
проїзду міським пасажирським транспортом (всіма видами, за винятком
таксі), автомобільним транспортом загального користування у сільській
місцевості, залізничним і водним транспортом приміського сполучення,
автобусами приміських сполучень.

Військовослужбовці строкової служби мають право безплатно відправляти й
одержувати листи. Безплатними поштовими посилками відправляється
особистий одяг юнаків, призваних на строкову військову службу.

Існує ряд інших соціальних гарантій і пільг для військовослужбовців
строкової служби.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Яка роль українського законодавства в розбудові національних Збройних
Сил?

2. Якими правовими документами регламентується діяльність
військовослужбовців ?

3. Перекажіть зміст закону України «Про загальний військовий обов’язок і
військову службу».

4. Які соціальні гарантії та пільги надає держава військовослужбовцям?

СТАТУТИ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

Життя і діяльність Збройних Сил України визначаються військовими
статутами, у яких викладено зміст загальних і посадових обов’язків
військовослужбовців.

Статути Збройних Сил України — це зведення законів військової служби, на
основі яких проходять повсякденне життя, виховання, навчання, бойова
діяльність військ; у них роз’яснюється, як воїн має нести військову
службу і навчатися військової справи, якими морально-бойовими якостями
він повинен володіти, щоб бути надійним і вмілим захисником Батьківщини.

Статути зобов’язують військовослужбовців сумлінно вивчати військову
справу, бойову техніку і зброю, запам’ятовувати все, чого їх навчають
командири (начальники); зразково виконувати показані їм військові
прийоми. Положення і вимоги статутів є обов’язковими для всіх
військовослужбовців Збройних Сил України.

Статути Збройних Сил України поділяються на загальновійськові статути та
статути родів військ.

Загальновійськовими статутами Збройних Сил України е: Статут внутрішньої
служби Збройних Сил України; Дисциплінарний статут Збройних Сил України;
Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України; Стройовий
статут Збройних Сил України.

Статут внутрішньої служби Збройних Сил України визначає повсякденне
життя і діяльність військовослужбовців у військовій частині, загальні
обов’язки військовослужбовців і взаємовідносини між ними, правила
внутрішнього розпорядку у військовій частині і її підрозділах, обов’язки
основних посадових осіб військової частини та її солдатів (матросів).

Дисциплінарний статут Збройних Сил України викладає суть військової
дисципліни, її вимоги, встановлені в армії види заохочень і стягнень,
дисциплінарні права командирів (начальників), а також порядок подання
військовослужбовцями заяв, пропозицій і скарг.

Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України визначає
організацію і порядок несення гарнізонної та вартової служб, права й
обов’язки посадових осіб цих служб.

Стройовий статут Збройних Сил України визначає дії підрозділів і частин
у пішому строю і на машинах, у розгорнутих, похідних строях і
передбойових порядках, а також обов’язки військовослужбовців у строю та
ін.

5. Військовослужбовці та взаємовідносини

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Військовослужбовець Збройних Сил України е захисником своєї Батьківщини
— незалежної, самостійної України. Військовослужбовець особисто
відповідає за захист і недоторканність держави.

Військовослужбовець повинен неухильно дотримуватися Конституції і
законів України та Військової присяги; бути дисциплінованим, чесним,
хоробрим, дорожити честю і славою Збройних Сил, своєї військової частини
і гідністю свого військового звання.

Військовослужбовець має виявляти повагу до командирів (начальників) і
старших, сприяти їм у підтриманні

порядку та дисципліни, суворо додержувати правил військової ввічливості
та військового вітання, завжди одягатися за формою, чисто й охайно.

Військовослужбовець зобов’язаний твердо знати і сумлінно виконувати
вимоги статутів Збройних Сил України та свої обов’язки; постійно
вдосконалювати військові і технічні знання; знати і берегти зброю,
бойову та іншу техніку; зберігати військове і народне майно; виявляти
розумну ініціативу.

Про все, що сталося з військовослужбовцем, і про зроблені йому
зауваження він зобов’язаний доповідати своєму безпосередньому
командирові (начальникові).

Права та обов’язки військовослужбовців, що випливають з умов військової
служби, крім статутів, визначаються законами України «Про загальний
військовий обов’язок і військову службу», «Про соціальний і правовий
захист військовослужбовців та членів їх сімей», а також тимчасовими
положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Військовослужбовці мають усю повноту соціально-еко-номічних, політичних
та особистих прав і виконують усі обов’язки громадян, передбачені
Конституцією і законами України.

За вчинені правопорушення військовослужбовці несуть дисциплінарну,
адміністративну, матеріальну або кримінальну відповідальність згідно із
законодавством України.

ВІЙСЬКОВІ ЗВАННЯ, ЗНАКИ РОЗРІЗНЕННЯ І ФОРМА ОДЯГУ

Кожному військовослужбовцю і військовозобов’язаному присвоюється
військове звання відповідно до закону України «Про загальний військовий
обов’язок і військову службу».

Встановлено такі військові звання Збройних Сил України:

у Сухопутних (материкових) і Військово-Повітряних силах — солдати,
сержанти, прапорщики, офіцери, генерали;

у Військово-Морських силах — матроси (солдати), старшини (сержанти),
мічмани, офіцери, адмірали, генерали (табл. l)v

Знаки розрізнення на форменому одязі військовослужбовців Збройних Сил
України відповідають їх персональному званню. Це — погони і петлиці,
нагрудні знаки, знаки на головних уборах, погонах і пет Таблиця 1
ПЕРЕЛІК ВІЙСЬКОВИХ ЗВАНЬ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

Армійські | Флотські

Рядовий склад

Рядовий Матрос

Старший солдат Старший матрос

Сержантський і старшинський склад

Молодший сержант Старшина 2-ї статті

Сержант Старшина 1-ї статті

Старший сержант Головний старшина

Старшина Головний корабельний
старшина Склад прапорщиків і мічманів

Прапорщик Мічман

Старший прапорщик Старший мічман

Молодший офіцерський склад

Молодший лейтенант Молодший лейтенант

Лейтенант Лейтенант

Старший лейтенант Старший лейтенант

Капітан Капітан-лейтенант

Старший офіцерський склад

Майор Капітан 3-го рангу

Підполковник Капітан 2-го рангу

Полковник Капітан 1-го рангу

Вищий офіцерський склад

Генерал-майор Контр-адмірал

Генерал-лейтенант Віце-адмірал

Генерал-полковник Адмірал

Генерал армії України

лицях, канти, лампаси. На погонах сержантів і старшин пришиваються
нашивки відповідно до військового звання, а на петлицях прикріплюються
відповідні емблеми. Обов’язковим атрибутом знаків розрізнення
військовослужбовців Збройних Сил України є тризуб — символ незалежної
України.

Форма одягу військовослужбовців України встановлюється наказом міністра
оборони (див. вклейку).

НАЧАЛЬНИКИ ТА ПІДЛЕГЛІ

За своїм службовим становищем і військовим званням військовослужбовці
можуть бути начальниками або підлеглими.

За військовими званнями начальниками є:

сержанти і старшини — для солдатів і матросів однієї з ними військової
частини;

прапорщики і мічмани — для сержантів і старшин, солдатів і матросів
однієї з ними військової частини;

молодші офіцери — для сержантів і старшин,

солдатів і матросів;

старші офіцери з військовими званнями «підполковник», «капітан 2-го
рангу», «майор», «капітан 3-го рангу» — для прапорщиків, мічманів,
сержантів, солдатів і матросів;

генерали, адмірали, полковники, капітани 1-го рангу —
для молодших офіцерів, прапорщиків і мічманів, сержантів і
старшин, солдатів

і матросів.

Начальник має право віддавати підлеглому накази і перевіряти їх
виконання. Підлеглий зобов’язаний беззастережно виконувати накази
начальника і ставитися до нього з повагою; якщо підлеглий вважає, що
стосовно нього вчинено неправомірні дії, він повинен виконати наказ, а
після цього може подати скаргу.

Начальники -~ це посадові особи, яким статути надають певні права і
обов’язки щодо підлеглих. Начальники, яким військовослужбовці підлеглі
за службою, зокрема і тимчасово, стають прямими начальниками для цих
військовослужбовців. Найближчий до підлеглого прямий командир
називається безпосереднім начальником.

Військовослужбовці, які за своїм службовим становищем і військовим
званням не виступають відносно інших військовослужбовців начальниками
або підлеглими, можуть бути старшими чи молодшими. Старшинство визначає
військове звання. Старші за військовим званням мають право вимагати від
молодших за званням додержання військової дисципліни, громадського
порядку і форми одягу, а також правил поведінки і військового вітання.
Молодші за званням повинні беззастережно виконувати всі вимоги старших.
У разі спільного виконання службових обов’язків військовослужбовцями, що
не підлягають один одному, коли їх службові стосунки не визначені
командиром (начальником), старший із них за посадою, а за рівних посад —
старший за військовим званням є начальником.

ДОТРИМАННЯ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯМИ

СТАТУТНИХ СТОСУНКІВ. ПРАВИЛА ВІЙСЬКОВОЇ ВВІЧЛИВОСТІ

Стосунки між військовослужбовцями ґрунтуються на взаємній повазі. Усі
військовослужбовці під час зустрічі (обгону) вітають один одного,
дотримуючись правил, визначених статутом. З питань служби звертаються
один до одного на «ви».

Начальники і старші, звертаючись із питань служби до підлеглих і
молодших, називають їх за військовим званням і прізвищем або тільки за
званням, додаючи в останньому випадку перед званням слово «товариш» або
«пан». Наприклад: «Рядовий Коваленко» або «Пане рядовий»; «Сержант
Шевчук» або «Товаришу сержант»; «Прапорщик Іваненко» або «Пане
прапорщик»; «Лейтенант Петренко» або «Пане (товаришу) лейтенант».

У вільний від служби час військовослужбовці можуть звертатись один до
одного на ім’я, а до начальників і старших — на ім’я та по батькові.

Військовослужбовці мають постійно бути зразком високої культури,
скромності і витримки, берегти військову честь, захищати свою й поважати
чужу гідність, пам’ятати, що за їхньою поведінкою судять не лише про
них, а й про Збройні Сили України в цілому.

Військовослужбовці повинні бути ввічливими у ставленні до цивільного
населення, виявляти особливу увагу до літніх осіб, жінок і дітей,
поступатися місцем у громадському транспорті, захищати честь і гідність
громадян, сприяти дотриманню громадського порядку, надавати допомогу
постраждалим під час нещасних випадків, стихійного лиха.

У громадських місцях, у міському транспорті та приміських поїздах
військовослужбовець мусить запропонувати начальникові ‘(старшому) своє
місце, якщо немає вільних місць.

Коли під час зустрічі немає можливості вільно розминутися з начальником
(старшим), підлеглий (молодший) повинен зійти з дороги і, вітаючи,
пропустити його. В разі потреби обігнати начальника (старшого)
військовослужбовець просить у нього дозволу на це.

Правила військової ввічливості, поведінки і військового привітання
обов’язкові також для прапорщиків, мічманів, офіцерів, генералів та
адміралів, які перебувають у запасі й у відставці, якщо вони носять
військову форму.

Звертаючись один до одного поза строєм, а також віддаючи чи вислуховуючи
наказ, військовослужбовці мають стати у стройове положення «струнко»,
піднести руку до головного убору (в разі його наявності) й опустити її.
Віддаючи або вислуховуючи рапорт, військовослужбовець опускає руку від
головного убору після закінчення рапорту.

Військовослужбовець завжди, за всіх умов звертається до командира згідно
з вимогами статуту. Це стосується і таких, наприклад, випадків, коли
солдат служить під командою земляка, товариша по цивільній роботі або
навіть родича.

ПОРЯДОК ВІДДАННЯ І ВИКОНАННЯ НАКАЗІВ Начальники мають право віддавати
підлеглим накази і повинні перевіряти їх виконання. Підлеглі повинні
виконувати накази начальників (командирів).

Накази віддаються, як правило, в порядку підлеглості. В разі крайньої
потреби старший начальник може віддати наказ підлеглому, минаючи його
безпосереднього начальника, про що повідомляє безпосереднього начальника
підлеглого чи наказує підлеглому особисто доповісти своєму
безпосередньому начальникові.

Вислухавши наказ, військовослужбовець відповідає «Так» і виконує його.
Про виконання наказу військовослужбовець зобов’язаний доповісти
начальникові, який віддав наказ, і своєму безпосередньому начальникові.
Наказ має бути сформульований виразно, чітко, щоб не допустити його
подвійного тлумачення і не викликати сумнівів у підлеглого щодо його
змісту.

Начальник (командир), який віддав наказ, повинен забезпечити його
виконання. Він несе відповідальність за наслідки та відповідність наказу
чинному законодавству, а також за невжиття заходів щодо його виконання.
Якщо військовослужбовець, котрий виконує наказ, одержав від іншого
начальника, старшого за службовим становищем чи військовим званням,
новий наказ, який стає перешкодою для виконання попереднього, він
доповідає про це начальникові, який віддав другий наказ, і за його згоди
виконує останній. Начальник, який віддав новий наказ, повідомляє про це
того начальника, що віддав попередній наказ.

ЗВЕРНЕННЯ ДО НАЧАЛЬНИКІВ І СТАРШИХ

Військовослужбовці, підлеглі й молодші, звертаючись у службових справах
до начальників і старших, називають їх за військовим званням, додаючи
перед званням слово «товариш» або «пан». Наприклад: «Товаришу (пане)
сержант», «Товаришу (пане) прапорщик», «Товаришу (пане) капітан».

Коли хочуть звернутися до іншого .військовослужбовця в присутності
командира (начальника) чи старшого, просять на це дозволу командира
(начальника) чи старшого. Наприклад: «Товаришу майор. Дозвольте
звернутися до лейтенанта Коваленка».

Зі службових та особистих питань військовослужбовець звертається до
свого безпосереднього командира, а в разі необхідності — до вищого
начальника.

ВІЙСЬКОВА ВВІЧЛИВІСТЬ

Військова ввічливість — це постійний зразок високої культури, скромності
й витримки, це збереження військової честі, це обов’язкове військове
привітання, як один із видів військового ритуалу. Військову честь
зобов’язані віддавати один одному всі військовослужбовці, в тому числі й
рівні за військовим званням. Військову честь (привітання) віддають при
зустрічі і при обгоні. Першим віддають військову честь підлеглі і
молодші за військовим званням.

Військовослужбовці зобов’язані віддавати військову честь могилі
Невідомого Солдата, бойовим прапорам військових частин,
військово-морському прапору під час прибуття на військовий корабель і в
разі відбуття з нього, похоронним процесіям, що супроводжуються
військовими. Коли виконується Державний гімн України, військовослужбовці
приймають положення «струнко» і прикладають руку до головного убору.

ОБОВ’ЯЗКИ СОЛДАТА (МАТРОСА) ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПО СЛУЖБІ

Солдат (матрос) у мирний і воєнний час відповідає за точне і вчасне
виконання покладених на нього обов’язків і поставлених перед ним
завдань, а також за справний стан своєї зброї, дорученої йому техніки і
цілісність виданого йому майна. Він підпорядкований командирові
відділення.

Солдат (матрос) зобов’язаний: виявляти повагу до командирів
(начальників) і старших; шанувати честь і гідність товаришів по службі,
дотримуватися правил військової ввічливості, поведінки і привітання
(мал. 15);

зразково виконувати службові обов’язки, сумлінно вивчати військову
справу; засвоювати все, чого навчають командири (начальники); бути
готовим до виконання завдань, пов’язаних із захистом народу України
(мал. 16);

оберігати державні і військові таємниці;

точно, ініціативно і сумлінно виконувати накази командирів
(начальників);

повсякденно загартовувати себе, вдосконалювати свою фізичну підготовку;

досконало володіти зброєю і технікою, тримати її завжди справною,
вичищеною, готовою до бою;

постійно бути за формою та охайно вдягненим (мал. 17), дотримуватися
правил особистої та громадської гігієни, охайно носити одяг і взуття,
своєчасно й акуратно лагодити його, щоденно чистити та зберігати зброю у
визначених місцях, дорожити державним і військовим майном;

бути хоробрим і дисциплінованим, не допускати негідних вчинків і
утримувати від них інших;

неухильно виконувати правила безпеки під час використання зброї, в
роботі з технікою та в інших випадках (мал. 18), а також дотримуватися
правил пожежної безпеки;

під час перебування поза розташуванням військової частини не допускати
порушень громадського порядку і негідних вчинків щодо цивільного
населення;

знати посади, військові звання і прізвища своїх прямих начальників до
командира дивізії включно.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Які існують статути Збройних Сил України? Розкажіть основні положення
кожного статуту.

2. Назвіть кілька загальних положень про військовослужбовців Збройних
Сил України (із Статуту внутрішньої служби ЗСУ).

3. Назвіть армійські військові звання Збройних Сил України.

4. Назвіть флотські звання Збройних Сил України.

6. Які ви знаєте правила військової ввічливості?

в. Який статутний порядок звернення до начальників і старших?

7. Розкажіть про обов’язки солдата (матроса).

6. Військова дисципліна

СУТЬ І ЗНАЧЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ ДИСЦИПЛІНИ

Військова дисципліна — це суворе й точне дотримання всіма
військовослужбовцями порядку і правил, установлених законодавством
України і статутами Збройних Сил України.

Військова дисципліна ґрунтується на усвідомленні кожним
військовослужбовцем військового обов’язку та особистої відповідальності
за захист народу України, його свободи і незалежності.

У період розбудови Збройних Сил нашої Батьківщини військова дисципліна
має особливе значення. Складна військова техніка також посилює вимоги до
дисципліни кожного воїна. Без міцної військової дисципліни й
організованості у мирний час неможливо вирішити такі важливі для
становлення Збройних Сил завдання, як виховання високих морально-бойових
якостей у воїнів і формування у них умінь, знань, навичок, необхідних
для захисту держави. Свідомий характер військової дисципліни робить її
стійкою, міцною, непохитною. Боротьба за зміцнення дисципліни, проти
розбіжностей у трактуванні вимог законів України, військових статутів —
одне з найважливіших завдань командирів і начальників, а також самих
військовослужбовців .

Наведемо приклад з минулого про свідомий характер військової дисципліни.
В березні 1943 р. в районі залізничного переїзду біля с.Таранівка, що на
Харківщині, гітлерівці, підтягнувши резерви, вирішили відрізати
підрозділи Радянської Армії. Шлях фашистам перегородила військова
частина. Найвідповідальнішу ділянку фронту займав взвод лейтенанта П.
Широтна (помер 30.06.1968 p.). Воїни ретельно готували позиції до
оборони. Ворог кинув на окопи піхоту і танки. Зав’язався нерівний бій.
Протитанкову гармату радянських бійців було виведено з ладу. Положення
стало критичним. Тоді старший сержант І. Вернигоренко (помер 26.01.1984
р.) кинувся з гранатами на ворожий танк, знищив його і, важко поранений,
довго утримував позицію.

Якщо в підрозділі міцна дисципліна, то в ньому ефективніше відбувається
навчання солдатів (матросів); вони швидше оволодівають довіреною їм
зброєю і технікою.

На заняттях у класі, на полігоні, танкодромі, в добовому наряді й на
вахті військовослужбовець повинен діяти відповідно до Дисциплінарного
статуту Збройних Сил України.

ОБОВ’ЯЗКИ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ЩОДО ДОТРИМАННЯ ВІЙСЬКОВОЇ ДИСЦИПЛІНИ

Дотримання військової дисципліни обов’язкове для військовослужбовця в
бою і в повсякденному житті, в строю і поза ним, в розташуванні
військової частини і поза нею.

Військова дисципліна зобов’язує:

дотримуватися Конституції України і законів України;

неухильно виконувати вимоги Військової присяги, військових статутів,
накази і розпорядження командирів (начальників);

стійко переносити труднощі військової служби, не шкодувати своєї крові і
самого життя при виконанні військового обов’язку;

бути пильним і суворо зберігати військову та державну таємницю;

бути чесним, правдивим; ретельно вивчати військову справу;

берегти довірену зброю, військову техніку, військове та громадське
майно;

виявляти повагу до командирів (начальників) і старших; дотримуватися
правші військової ввічливості і віддання честі;

не допускати самому й утримувати інших від порушень громадського
порядку;

допомагати, командирові (начальникові) у встановленні військової
дисципліни і порядку.

ЗАОХОЧЕННЯ СОЛДАТІВ (МАТРОСІВ) Заохочення як форма визнання успіхів і
заслуг е важливим засобом виховання військовослужбовців і зміцнення
військової дисципліни. Командирам і начальникам Дисциплінарним статутом
Збройних Сил України надаються великі права для заохочення
воїнів за сумлінне й ретельне ставлення до військової служби, за
успіхи в бойовому навчанні. Якщо командир (начальник) вважає, що надані
йому права недостатні, він може клопотати про заохочення
військовослужбовців, які відзначилися, владою старшого командира. За
одну й ту саму заслугу військовослужбовцеві може бути оголошено лише
одне заохочення. Визначаючи вид заохочення, враховують характер заслуг
військовослужбовця та його ставлення до служби за попередній час.

Щодо солдатів (матросів) застосовуються такі заохочення: оголошення
подяки (мал. 19); надання додаткової відпустки на термін до 5 діб;
дозвіл на одне додаткове звільнення із розташування військової частини
чи з корабля на .берег поза чергою у дні та години, встановлені для
цього командиром частини; нагородження грамотою, дипломом, цінним
подарунком або грошовою премією; повідомлення батькам або колективу
за місцем роботи чи навчання військовослужбовця до його призову на
службу про зразкове виконання ним військового обов’язку й про
отримані заохочення; нагородження особистою фотокарткою біля
розгорнутого Бойового прапора військової частини; нагородження нагрудним
знаком «Відмінний фахівець», а тих, хто

проходить службу за контрактом, — «Відмінний фахівець Збройних Сил
України»; присвоєння військового звання «старший солдат» («старший
матрос»); занесення прізвища до Книги поішши військової частини
(корабля); скасування раніше накладеного дисциплінарного стягнення.

СТЯГНЕННЯ ЗА ПОРУШЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ ДИСЦИПЛІНИ

Відомо, що в армійському і флотському середовищі є особи, які не
дорожать військовою честю і порушують вимоги законів, Військової присяги
і статутів. Такі воїни завдають великої шкоди справі підвищення бойової
готовності частин і кораблів. До солдатів і матросів, які виявляють
недисциплінованість, застосовуються суворі заходи впливу.

Командирам (начальникам) надаються всі права для утримання міцного
порядку в підрозділі (на кораблі). Командир не має права залишати без
уваги жодної провини підлеглого. Накладати стягнення за порушення
військової дисципліни — це обов’язок командира (начальника) згідно з
Військовою присягою і військовими статутами.

На солдатів (матросів) строкової служби можуть бути накладені такі
стягнення: зауваження; догана; сувора догана; позбавлення чергового
звільнення з розташування військової частини або з корабля на берег;
призначен-

ня поза чергою в наряд на роботу — до 5 нарядів; позбавлення нагрудного
знака «Відмінний фахівець»; позбавлення військового звання «старший
солдат» («старший матрос»); арешт з наглядом на гауптвахті до 10 діб.

На солдатів (матросів), які проходять службу за контрактом, монсе бути
накладено таке стягнення: зауваження; сувора догана; призначення поза
чергою в наряд на роботу — до 5 нарядів; арешт з наглядом на гауптвахті
до 10 діб; позбавлення нагрудного знака «Відмінний фахівець Збройних Сил
України»; позбавлення військового звання «старший солдат» («старший
матрос»); звільнення з військової служби за службовою невідповідністю.

Солдати (матроси) за вчинені ними злочини несуть кримінальну
відповідальність згідно з чинним законодавством. З метою громадського
осуду порушників військової дисципліни і громадського порядку проступки
військовослужбовців за рішенням командира (начальника) можна
обговорювати на зборах особового складу (мал. 20). Рішення зборів є
рекомендаційними для командирів (начальників).

Накладене на солдата (матроса) дисциплінарне стягнення за вчинений
злочин не звільняє його від кримінальної відповідальності.

При визначенні виду і міри стягнення враховуються ступінь провини, її
характер, попередня поведінка ви-

нуватця, обставини, за яких провина була скоєна, а також те, скільки
часу перебуває солдат (матрос) на службі і чи добре знає порядок служби.

Суворість дисциплінарного стягнення збільшується, якщо винний скоював
провину неодноразово, або брав участь у груповому порушенні військової
дисципліни і громадського порядку, або провина була скоєна при виконанні
службових обов’язків, під час бойового чергування, в нетверезому стані,
або провина викликала значне порушення порядку.

Солдатам (матросам) стягнення оголошуються особисто або перед строєм.
Дисциплінарне стягнення виконується, як правило, негайно і тільки у
виняткових випадках його можуть відкласти, при цьому не більш ніж на
місяць.

ЗАПИТАННЯ

1. Що таке військова дисципліна?

2. Які заохочення застосовуються щодо солдатів (матросів)?

3. Які стягнення накладаються на солдатів (матросів)?

7.Розміщення військовослужбовців. Обов’язки та дії днювального роти

Розміщення роти. Солдати і сержанти строкової служби розміщуються у
казармах. Для розміщення особового складу в спальних приміщеннях
відводиться площа не менше 4 м^ на кожного. Військовослужбовцям
забороняється проживати у куховарнях, хлібопекарнях, виробничих,
складських, навчальних і службових приміщеннях, у парках, клубах,
ангарах.

Ліжка у спальних приміщеннях розставляють так, щоб біля кожного з них чи
біля двох зсунутих разом лишалися місця для тумбочок, у яких
зберігаються дрібні предмети особистого вжитку. Постіль складається з
ковдри, двох простирадл, подушки з наволочкою, матраца і підстилки.
Сидіти і лягати на ліжко в обмундируванні забороняється. Польові куртки,
кожухи, головні убори зберігаються на вішалках. Спеціальний одяг для
роботи зберігається у шафах або на стелажах, що знаходяться поза
спальними приміщеннями. Парадно-вихідне обмундирування і спортивний одяг
тримають у кімнаті для зберігання майна. Скидаючи на ніч повсякденне
обмундирування, охайно складають його на табуреті;- взуття ставлять в
ногах біля ліжка.

Крім спального приміщення (кімнати) для розміщення роти, передбачаються:
народознавча світлиця (мал. 21); кабінет командира роти; кімната
підготовки офіцерів до занять; кімната підготовки сержантів до занять;
кімната для зберігання зброї (мал. 22); кімната (місце) для чищення
зброї; кімната для побутового обслуговування; кімната

для зберігання майна роти та особистих речей військовослужбовців (мал.
23); кімната (місце) для занять фізичними вправами; кімната для
вмивання; сушарня для просушування обмундирування і взуття (існують
певні норми забезпечення солдатів і сержантів обмундируванням, взуттям,
теплими речами, білизною та ін., табл. 2); кімната (місце) для куріння і
чищення взуття; душова; туалет.

Для проведення занять у військовій частині обладнують класи.

У кімнаті для зберігання зброї вивішують перелік матеріальних засобів, у
якому вказують кількість ставниць, шаф, ящиків, стендів та іншого майна.
Кімната постійно охороняється добовим нарядом. Автомати, карабіни,
гвинтівки, ручні гранатомети, запасні дула для кулеметів, багнети
зберігаються у ставницях (ставниках), боєприпаси до зброї — у металевих
шафах. У ставницях зберігаються також піхотні лопати і протигази.
Навчальну зброю та навчальні боєприпаси, за винятком пістолетів,
зберігають окремо від бойової; якщо немає окремої ставниці, дозволяється
зберігати навчальну зброю разом із бойовою, при цьому місце її
зберігання позначають написом «Навчальна зброя» і відокремлюють
перегородкою. Ставниці зі зброєю, шафи і ящики з боєприпасами, а також
кімнату для зберігання зброї зачиняють на замок та опечатують
мастиковими печатками; ставниці та кімнату для зберігання зброї —
печаткою чергового роти; шафи і ящики з боєприпасами — печаткою старшини
роти.

Таблиця 2

НОРМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЛДАТІВ І СЕРЖАНТІВ СТРОКОВОЇ СЛУЖБИ ЗБРОЙНИХ СИЛ
УКРАЇНИ

Найменування предметів

Кількість предметів на одну людину

Строк носіння

1, Обмундирування

1. Берет суконний 1 шт. На строк служби

2. Шапка-вушанка зі штучного хутра 1 шт. На строк служби

3. Куртка зимова парадно-вихідна з погонами 1 шт. На строк служби

4. Куртка парадно-вихідна шерстяна з погонами 1 шт На строк служби

5. Штани навипуск парадно-вихідні шерстяні 1 шт. На строк служби

6. Кашкет польовий бавовняний 1 шт На літній період

7. Куртка польова бавовняна з погонами 1 шт. 9 місяців

8. Штани польові бавовняні 1 шт. 9 місяців

9. Куртка польова бавовняна утеплена з хутряним коміром та погонами 1
шт. На строк служби

10. Штани польові бавовняні утеплені 1 шт. 4 роки

11. Плащ-намет 1 шт. 6 років

12. Костюм (куртка і штани) робочий бавовняний з погонами 1 к-т

На строк служби

II. взуття

13. Черевики хромові 1 пара На строк служби

14. Черевики юхтові з високими берцями 1 пара 9 місяців

15. Тапочки казармені 1 пара На строк служби

III. Білизна

16. Сорочка кольору полину з погонами 2 шт. На строк служби

17. Галстук кольору полину 1 шт. На строк служби

18. Сорочка натільна 2 шт. На зимовий період

19. Кальсони натільні 2 шт. На зимовий період

20. Майка бавовняна 2 шт. На літній період

21, Труси бавовняні 2 шт. На літній період

22. Хустка носова 2 шт. 6 місяців

23. Підкомірець бавовняний 6 ПІТ. 6 місяців

24, Онучі бавовняні літні 3 пари На літній період

25. Шкарпетки бавовняні 2 пари 6 місяців

26. Рукавички бавовняні парадно-вихідні 1 пара На строк служби

27. Кашне кольору полину 1 шт. На строк служби

IV Теплі оечі

28. Сорочка тепла 1 шт. На зимовий період

29. Кальсони теплі 1 шт. На зимовий період

30. Онучі теплі 2 пари На зимовий період

31. Шкарпетки шерстяні 1 пара На строк
служби

32. Рукавички бавовняні теплі 1 пара На зимовий
період

V. Спорядження

33. Ремінь поясний з пряжкою 1 шт. На строк служби

34. Ремінь 1
шт.. На строк служби

35. Мішок речовий 1 шт. 2 роки

36. Фляга алюмінієва 1 шт. 6 років

37. Чохол бавовняний до фляги 1 шт. 3 роки

38. Казанок алюмінієвий 1 шт. 6 років

VI. Постільні речі

39. Подушка ватяна 1 шт. 5 років

40. Матрац ватяний 1 шт. 5 років

41. Ковдра напівшерстяна 1 шт. 4 роки

42. Простирадло бавовняне 2 шт. 1 рік

43. Наволочка для подушки, верхня 2 шт. 1 рік

VII. Крем для взуття

44. Крем взуттєвий жировий 200 г

1 рік

45. Крем взуттєвий чорний 600 г 1 рік

Підстава: наказ міністра оборони України від 24 червня 1992 р. № 107,
вказівки заступника міністра оборони України по тилу — начальника тилу
Збройних Сил України «Про порядок забезпечення речовим майном».

Розроблено норми і правила також щодо інших приміщень, кімнат, місць.
Обладнують умивальники з розрахунку один кран на 5—7 осіб, не менш як
дві ножні ванни з проточною водою на роту, душову з розрахунку один кран
(душова сітка) на 15—20 осіб. Для прання білизни та обмундирування
відводиться пральна кімната або окреме місце (приміщення). Кімнату
побутового обслуговування обладнують столами для прасування
обмундирування і дзеркалами, забезпечують потрібною кількістю стільців,
прасок, а також інвентарем, інструментами, приладдям і матеріалами для
стрижки, дрібного лагодження обмундирування і взуття.

Утримання приміщень. Усі приміщення повинні завжди бути в чистоті та
порядку. На дверях кожної кімнати вивішується табличка, на якій
вказуються її номер і призначення. Під безпосереднім наглядом чергового
роти приміщення щодня прибирають чергові прибиральники. Вони повинні:
вимести сміття з-під ліжок і тумбочок, підмести в проходах між рядами
ліжок, протерти підлогу

щіткою чи вологою ганчіркою, винести сміття у призначене для нього
місце, стерти пил з вікон, дверей, тумбочок, ставниць, шаф та інших
предметів, вичистити ypHHj а в місцях для куріння, крім того, налити в
урни воду чи дезінфікуючу рідину. Крім щоденного прибирання, раз на
тиждень прибирають усі приміщення під керівництвом старшини роти. Під
час такого прибирання всю постіль (матраци, подушки, ковдри) виносять із
приміщень, старанно вибивають і провітрюють. І

Від занять чергові прибиральники не звільняються.,

Опалення приміщень. Початок і кінець рпалюваль—ного періоду
оголошується наказом начальника гарнізону. Наказом по військовій частині
призначаються рядові опалювачі, які попередньо вивчають правила опалення
та пожежної безпеки. Опалювачі від занять не звільняє ються; на
опалювальний сезон їх звільняють лише від виконання усіх нарядів.

Провітрювання приміщень. Приміщення провітрюють днювальні під наглядом
чергового роти: у спальних кімнатах — перед сном і після сну, а в класах
— перед заняттями і в перервах між ними.

Освітлення приміщень. Казармене освітлення буває повне і чергове
(неяскраве темно-синє світло). В години сну вмикається чергове
освітлення. Біля входу до казарми, в кімнатах для зберігання зброї, у
коридорах, на сходах і в туалетах з настанням темряви й до світанку
підтримують повне освітлення. Нагляд за дотриманням встановленого
освітлення та вчасним увімкненням і вимкненням світла покладається на
чергових і днювальних.

Розміщення підрозділу в населених пунктах. Підрозділ військової частини
може бути тимчасово розміщений у населеному пункті. У цьому випадку
зброя та боєприпаси зберігаються у сухому, віддаленому від дверей,
печей, обігрівальних приладів місці і постійно охороняються добовим
нарядом. Обмундирування і спорядження розміщують у пристосованих для
цього місцях. Особисті речі й білизну зберігають у речових мішках.

Протипожежний захист. Усі військовослужбовці мають знати й виконувати
вимоги пожежної безпеки, уміти поводитися із засобами пожежогасіння.
Військовослужбовець, який перший побачить виникнення пожежі, повинен
викликати військову команду протипожежного захисту та рятувальних робіт
(штатну пожежну обслугу) або позаштатну пожежну команду.

Охорона навколишнього середовища. Кожний військовослужбовець повинен
берегти природу та охороняти її багатства під час своєї повсякденної
діяльності, неухильно виконувати передбачені правилами та інструкціями
заходи щодо запобігання забрудненню атмосферного повітря, водних
ресурсів, земель, збереження тваринного і рослинного світу»

Розподіл часу і повсякденний порядок. Для військовослужбовців
установлено 40-годинний робочий тиждень з одним вихідним днем. Розподіл
часу здійснюється таким чином, щоб забезпечити у військовій частині
постійну бойову готовність і створити умови для підтримання порядку і
військової дисципліни, виховання військовослужбовців, підвищення їхнього
культурного рівня, проведення занять із бойової підготовки, для
побутового обслуговування, відпочинку і харчування.

Розподіл часу у військовій частині впродовж доби здійснюють згідно з
розпорядком дня, що визначає час виконання основних заходів повсякденної
діяльності, навчання і побуту особового складу роти.

Розпорядок дня має передбачити час: для проведення ранкової фізичної
зарядки, ранкового огляду, ранкового і вечірнього туалету, навчальних
занять і підготовки до них; переодягання (у робочий одяг), чищення одягу
і взуття; миття рук перед їжею; харчування; догляду за озброєнням і
військовою технікою; гуманітарної, культурно-освітньої та
спортивно-масової роботи; слухання радіо і перегляду телепередач; для
прийому хворих у медичному пункті; приймання військовослужбовців
командуванням з особистих питань; для власних потреб
військовослужбовців, вечірньої прогулянки, перевірки і восьмигодинного
сну.

Сніданок, обід і вечеря. Приготування їжі має бути завершено до терміну,
встановленого розпорядком дня.

У визначений час черговий частини дає дозвіл на видачу їжі. Солдати і
сержанти приходять до їдальні строєм, під командою старшини роти або
одного із заступників командирів взводів. Заборонено їсти в головному
уборі, спеціальному (робочому) одязі.

Для військовослужбовців, які потребують дієтичного харчування, їжу
готують окремо.

Проміжок між споживанням їжі не повинен перевищувати семи годин. Після
обіду ЗО хвилин не проводяться заняття і не виконуються роботи.

Існують норми продовольчих пайків на добу (табл. 3).

Таблиця З

НОРМИ продовольчих пайків на одну особу на добу

Найменування продуктів

Норма № 1 (загальновійськовий пайок), г

Норма № 5 (лікувальний пайок), г

Дієтична норма (за нормою № 1 із замінами), г

Хліб із суміші житнього

обдирного і пшеничного

борошна І сорту 350 100

Хліб білий із пшеничного

борошна І сорту 400 400 750

Борошно І сорту _„ 10

Борошно II сорту 10

_

Крупа різна 120 ЗО 85

Крупа манна — 20 20

Рис _ ЗО 25

Макаронні вироби 40 40 40

М’ясо 200 200 200

М’ясо птиці (м’ясопродукти)

50

Риба 100 120 100

Жири тваринні топлені,

Маргарин 20 __ —

Олія 20 20 10

Масло ЗО 45 50

Молоко 100 400 100

Сметана _ ЗО

Сир

ЗО

Сир сичужний твердий

10

Яйця курячі, шт. 4 (на тижд. 1 4 (на тижд.)

Цукор 70 70 70

Сіль 20 20 20

Чай 1.2 2 1.7

Кава натуральна — 1 _

Лавровий лист 0.2 0.2 _

Перець 0.3 0.3

Гірчичний порошок 0.3 0.3 _

Томат-паста 6 6

Крохмаль картопляний 5

~

Дріжджі хлібопекарські

сушені або пресовані — 0.5 _

Картопля і овочі, всього 900 900 900

Картопля 600 600 600

Капуста 130 120 130

Буряк ЗО 40 75

Морква 50 50 95

Цибуля 50 40

огірки, помідори, зелень 40 50 —

Фрукти свіжі __ 200 _

або сік фруктовий — 200 _

Концентрат киселю ЗО __ 20

або фрукти сушені 20 __ 30

або сік фруктовий 100 __

Полівітамін «Гексаніт», драже

видавати з 15.03 по 15.06) 1 1 1

Перед днями відпочинку дозволяється закінчувати вистави, кіносеанси та
інші заходи на годину пізніше.

Вихідні, святкові та неробочі дні є днями відпочинку для всього
особового складу, крім військовослужбовців, залучених до виконання
службових обов’язків. У ці дні підйом здійснюється на годину пізніше,
ранкова фізична зарядка не проводиться, час використовується для
проведення гуманітарної, культурної, освітньої роботи, спортивних
заходів та ігор, написання листів тощо.

Підйом, ранковий огляд і перевірка. За 10 хвилин до сигналу «Підйом»
черговий роти будить заступників командирів взводів, які керують своїми
підлеглими після сигналу «Підйом» та проводять ранкову фізичну зарядку.
Після цього здійснюється прибирання приміщення і території, заправка
постелі, ранковий туалет та ранковий огляд.

За командою чергового «Рота, для ранкового огляду — СТАВАЙ!» заступники
командирів взводів (командири відділень) вишиковують свої підрозділи у
визначеному місці і за командою старшини роти проводять ранковий огляд:
перевіряють наявність особового складу, зовнішній вигляд, дотримання
правил особистої гігієни, наказують усунути виявлені недоліки і
перевіряють виконання цих розпоряджень.

Після вечірньої прогулянки за командою чергового роти «Рота, на вечірню
перевірку — СТАВАЙ!» заступники командирів взводів шикують свої
підрозділи на перевірку. Старшина роти розпочинає вечірню перевірку
особового складу за іменним списком. Почувши своє прізвище, солдат
відповідає: «Я». За відсутніх відповідає командир відділення. Після
перевірки у встановлений час подається сигнал «Відбій».

Навчальні заняття. Навчальні заняття — це основа бойової підготовки і
головний зміст повсякденної діяльності військовослужбовців у мирний час.
На заняттях та навчаннях має бути весь особовий склад підрозділу
(військової частини). Від занять звільняються тільки особи, які
перебувають у добовому наряді або на стаціонарному лікуванні у лазареті.
Заняття починають і закінчують за сигналом у час, визначений розпорядком
дня. Перед виходом на заняття командири перевіряють, чи наявні усі
підлеглі, чи дотримується ними форма одягу, чи правильно припасоване
спорядження і чи розряджена зброя.

Після закінчення занять перевіряється розрядження зброї, наявність і
комплектність усього озброєння, бойової та іншої техніки,
навчально-тренувальних засобів, а також наявність стрілецької зброї та
боєприпасів. ,

Звільнення з розташування військової частини. Військовослужбовець
строкової служби, який не має дисци- 5 плінарного стягнення «позбавлення
чергового звільнен-‘ ня», користуєтьоя правом звільнення з розташування
військової частини. Звільнення проводять за чергою. За дозволом на
звільнення військовослужбовець звертається до свого безпосереднього
командира (начальника). Наприклад: «Товаришу (пане) сержант. Прошу
дозволити мені звільнення до 20-ї години».

У визначений час черговий роти вишиковує звільнених за списком і
доповідає старшині роти. Старшина роти перевіряє наявність тих, кого
звільняють, їхній зовнішній вигляд, інструктує і вручає їм записку про
звільнення. Після повернення із звільнення військовослужбовці
з’являються до чергового .роти й доповідають про повернення, здають йому
записку про звільнення, після чого доповідають своєму безпосередньому
командирові (начальнику). Наприклад: «Товаришу (пане) сержант. Рядовий
Тимченко зі звільнення прибув, зауважень не мав (або мав, яке, від
кого)».

ПРИЗНАЧЕННЯ, СКЛАД І ОЗБРОЄННЯ ДОБОВОГО НАРЯДУ РОТИ

Добовий наряд призначається для підтримання внут^ рішнього розпорядку,
охорони особового складу, озброєння, боєприпасів, бойової та іншої
техніки, приміщень і майна військової частини, контролю за станом справ
у підрозділах і своєчасного вжиття заходів щодо запобігання
правопорушень, а також для виконання інших обов’язків внутрішньої
служби.

Склад добового наряду оголошують наказом по військовій частиш. У добовий
наряд роти призначають чергового’ та днювального роти. Днювальний, який
несе службу безпосередньо на посту, називається черговим днювальним, а
той, хто здав пост, — днювальним вільної зміни.

Військовослужбовцям, призначеним у добовий наряд, надається певний час
для того, щоб підготуватися до несення служби, перевірити, чи знають
вони свої обов’язки, відпочити.

Черговий роти носить на лівому рукаві пов’язку або на лівому боці грудей
нагрудний знак з відповідним написом. Черговий і днювальні роти мають
озброєння — багнети в піхвах. Багнет кріпиться на поясі з лівого бо-

ку, на ширину долоні від пряжки. У деяких військових частинах добовий
наряд роти може мати автомат (карабін) з двома магазинами.

ЧЕРГОВИЙ РОТИ

Черговий роти призначається із сержантів. Він відповідає за підтримання
внутрішнього порядку в роті й неухильне виконання розпорядку дня, за
збереження зброї, ящиків з боєприпасами, майна роти, особистих речей
військовослужбовців і правильне несення служби днювальними.

ОБОВ’ЯЗКИ ДНЮВАЛЬНОГО РОТИ Днювальний роти призначається із солдатів.
Він відповідає за збереження зброї, шаф (ящиків) з боєприпасами, майна
роти, особистих речей військовослужбовців. Днювальний роти
підпорядкований черговому роти.

Днювальний несе службу всередині казарми біля вхідних дверей, поблизу
кімнати для зберігання зброї. Його обов’язки: не пропускати в приміщення
сторонніх осіб; нікуди не виходити з приміщення без дозволу чергового
роти; пос-. тійно наглядати за кімнатою для зберігання зброї; вчасно
подавати команди згідно з розпорядком дня; не дозволяти виносити з
казарми зброю, боєприпаси, майно і речі без дозволу чергового роти;
негайно доповідати черговому про всі випадки в роті, про порушення
встановлених статутом правил взаємин між солдатами і сержантами роти,
про помічені несправності й порушення вимог пожежної безпеки та
вживати заходів щодо їх усунення; не дозволяти військовослужбовцям у
холодну пору, особливо вночі, виходити з приміщення роздягненими;
стежити за чистотою і порядком у приміщеннях та вимагати від
військовослужбовців дотримуватися чистоти і порядку; будити особовий
склад під час загального підйому, а також уночі в разі тривоги;
стежити, щоб військовослужбовці курили, чистили взуття та одяг тільки у
визначених для цього приміщеннях (місцях). Якщо виникає пожежа,
днювальний викликає військову команду протипожежного захисту та
рятувальних робіт (штатну пожежну обслугу) або позаштатну пожежну
команду. До прибуття пожежної команди він намагається гасити пожежу
всіма наявними засобами, а також дбає про врятування людей, озброєння,
інших матеріальних засобів.

Днювальному забороняється сидіти, скидати спорядження, розстібати одяг.

Місце несення служби черговим днювальним роти.

Для виконання обов’язків чергового днювального роти обладнується
спеціальне місце, в якому мають бути: стенд з документацією днювального
роти, телефон, статути Збройних Сил України, засоби гасіння пожежі (мал.
24). Документація включає: інструкції черговому і днювальному роти на
випадок тривоги та пожежі; розпорядок дня; список військовослужбовців
роти, які живуть поза казармою (адреси, телефони); схему майданчика,
закріпленого за ротою для прибирання; книги передачі чергувань, видачі
зброї і боєприпасів, запису хворих і звільнених; номери телефонів
пожежної команди і чергового військової частини.

Дії чергового днювального і днювальних вільної зміни в різних ситуаціях.
Коли до роти заходять начальники (від командира роти і вище) або
черговий частини, черговий днювальний подає команду «Струнко!». Якщо в
роті з’являються інші офіцери роти, старшини та військовослужбовці іншої
роти, днювальний викликає чергового: «Черговий роти, на вихід!» Черговий
днювальний будить особовий склад при підйомі, у разі тривоги, пожежі та
ін. Наприклад: «Рота, підйом! Тривога!»

Днювальні вільної зміни повинні: підтримувати чистоту і порядок у
приміщеннях роти; нікуди не виходити без дозволу чергового роти;
надавати йому допомогу в наведенні порядку при порушенні встановлених
статутами правил

взаємин між солдатами і сержантами; залишаючись замість чергового роти,
виконувати його обов’язки.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Для чого призначається добовий наряд?

2. Який склад добового наряду?

3. Які обов’язки чергового роти?

4. Назвіть дії днювального роти в різних ситуаціях.

8. Права та обов’язки чатового

ПРИЗНАЧЕННЯ І ЗАВДАННЯ ВАРТОВОЇ СЛУЖБИ

У житті військових частин і підрозділів, особливо в мирний час, вартова
служба відіграє дуже важливу роль.

Несення вартової служби є виконанням бойового завдання. (Вартою
називають озброєний підрозділ, споряджений для несення вартової служби
(мал. 25). Вдень і вночі, за будь-якої погоди на варті несуть службу
тисячі військовослужбовців. За час служби в армії і на флоті кожному
солдату (матросу) доводиться багато разів стояти на посту. Бути чатовим
(вартовим) — відповідальний і почесний обов’язок воїна Збройних Сил
України. Вартова служба вимагає від військовослужбовця глибоких знань,
виконання статутних обов’язків, постійної і високої пильності,
дисциплінованості, ініціативи.

Варшава служба призначається для надійної охорони й оборони важливих
військових об’єктів, бойових прапорів, а також утримуваних на гауптвахті
або в дисциплінарній частині військовослужбовців.

Забороняється призначати для несення вартової служби
військовослужбовців, які не прийняли Військової присяги, не засвоїли
програми початкової підготовки, а також тих, хто має дисциплінарне
стягнення.

Варти бувають: гарнізонні — для охорони й оборони об’єктів гарнізонного
призначення; внутрішні — для охорони й оборони об’єктів військової
частини; тимчасові — для охорони й оборони військового майна під час
завантаження (розвантаження), перевезень, тимчасового складування.

До складу варти входять: начальник варти і вартові, а в разі потреби —
також помічник начальника варти, водії транспортних засобів, ще один
помічник начальника варти — по службі вартових собак.

Для безпосередньої охорони й оборони об’єктів із складу варти
виставляють чатових,

Чатовим називають озброєного вартового, який виконує бойове завдання з
охорони й оборони дорученого йому поста.

Солдат, призначений на варту, повинен твердо вивчити обов’язки чатового,
підготувати зброю і спорядження. Призначення солдатів на варту
проводиться не пізніше, ніж за добу до заступання в наряд. Як правило,
вони призначаються від однієї роти. Список особового складу варти,
складений відповідно до табеля постів, оголошується старшиною на
вечірній перевірці.

У ніч напередодні заступання в наряд військовослужбовці, призначені на
варту, не несуть ніякої іншої служби і не залучаються до роботи. До
заступання в наряд особовому складу варти надається не менш ніж дві
години для підготовки до нього і відпочинку.

ПОСТ, ЙОГО ОБЛАДНАННЯ ТА ОСНАЩЕННЯ Постом називають об’єкт, що його має
охороняти й обороняти чатовий, а також місце, на якому цей об’єкт
знаходиться. Пости встановлюються біля Бойового прапора частини, біля
складів з боєприпасами, зброєю, спорядженням,-біля техніки (мал. 26).

Залежно від тривалості несення служби пости підрозділяються на постійні
(добові) і тимчасові (частина доби). Перші — тризмінні, другі —
двозмінні.

На території поста з урахуванням місцевих умов потрібно забезпечити
достатній огляд і зону обстрілу (не менше 50 м), тому територію навколо
поста звільняють від чагарнику, дерева проріджують, нижні гілки
обрубують, траву скошують, зайві предмети прибирають.

Для оборони найважливіших об’єктів і приміщення варти поблизу зовнішніх
постів викопують та обладнують окопи. В нічний час підходи до поста й
об’єкта, що охороняються, освітлюються, при цьому освітлення має бути
таким, щоб чатовий весь час перебував у тіні.

Пост обладнується сигналізацією, що забезпечує чатовому можливість не
менш ніж з двох пунктів негайно викликати начальника варти, його
помічника

або розвідного.

На’ кожному посту є постовий одяг, а також спеціально обладнаний для
його збереження постовий гриб або постова будка з вішалкою; на
внутрішньому посту є шафа або вішалка для куртки. Постовий гриб (постова
будка) фарбується під колір об’єкта, що охороняється, або навколишньої
місцевості (мал. 27). На зовнішньому (а в деяких випадках і на
внутрішньому) посту безпосередньо біля об’єкта, що охороняється, повинні
бути засоби пожежогасіння: вогнегасники, ящики з піском, бочки з водою,
відра й інвентар (лопати, сокири, ломи, багор).

ОБОВ’ЯЗКИ ЧАТОВОГО. СПОСОБИ ОХОРОНИ ПОСТА

Чатовий зобов’язаний:

знати й уміти виконувати свої обов’язки, зазначені в Статуті гарнізонної
та вартової служби Збройних Сил України і в табелі постів;

охороняти й обороняти свій пост, нічим не відволікатися, не випускати з
рук зброї й нікому не віддавати її, включаючи осіб, яким він
підпорядкований;

під час виконання завдання на посту тримати зброю зарядженою, завжди
готовою до застосування (але патрон у патронник не досилати);

рухаючись визначеним маршрутом, уважно оглядати підступи до поста й
огорожу та доповідати через засоби зв’язку про хід несення служби у
визначені табелем постів строки;

не допускати до поста ближче ніж на відстань, визначену в табелі постів,
нікого, крім начальника варти, його помічника, свого розвідного та осіб,
яких вони супроводжують;

уміти застосовувати засоби пожежогасіння, які є на посту;

знати маршрути руху транспортних засобів варти і їх

розпізнавальні знаки та сигнали;

почувши сигнал технічних засобів охорони або гавкіт вартового собаки,
негайно передати повідомлення до вартового приміщення;

викликати начальника варти при виявленні будь-яких неполадок в огорожі
об’єкта (на посту) та в разі будь-якого порушення поблизу свого чи
сусіднього поста;

не залишати самостійно поста, поки не буде змінений або знятий.

Чатовий має відповідати лише на запитання начальника варти, його
помічника, свого розвідного та осіб, які прибули тільки з ними для
перевірки.

Чатовому на посту забороняється сидіти, притулятися до чого-небудь,
спати, курити, розмовляти, їсти, пити, читати, писати, справляти
природні потреби, передавати й приймати будь-які предмети, заходити в
зону дії технічних засобів охорони, досилати без потреби патрон у
патронник.

Чатовий є особою недоторканною. Недоторканність

чатового полягає: в особливій охороні законом його прав; у
підпорядкуванні його лише певним особам — начальникові варти, його
помічникові та своєму розвідному; в обов’язку всіх осіб неухильно
виконувати вимоги чатового, визначені його службою; у наданні йому права
застосовувати зброю у випадках, передбачених Статутом.

Здійснюючи охорону об’єкта, чатовий патрулює всередині огорожі або
обходить його по периметру між зовніш-ньою і внутрішньою огорожами, а
також спостерігає з вишки та використовує технічні засоби охорони (мал.
28). Чатовий ходить за визначеним маршрутом із швидкістю, що забезпечує
надійну охорону об’єкта, огляд місцевості й огорожі, а також дає змогу
доповісти по засобах зв’язку начальникові варти про несення служби чи
подати встановлений сигнал при проходженні пунктів сигналізації.

Чатовий на посту має тримати зброю із примкнутим багнетом (автомат із
складеним прикладом — без багнета, багнет — у піхвах на поясному
ремені); вночі — в положенні готовності до стрільби стоячи, вдень — у
положенні «на ремінь» або в положенні готовності до стрільби стоячи
(мал. 29); на внутрішніх постах і на посту біля Бойового прапора
військової частини (корабля) автомати з дерев’яним прикладом — у
положенні «на ремінь», зі складеним прикладом — «на груди».

Якщо на посту виникає пожежа, чатовий негайно передає повідомлення про
це до вартового приміщення і, не припиняючи спостереження за об’єктом,
який охороняється, намагається погасити вогонь. Якщо пожежа виникає на
технічній території об’єкта, який охороняється, або на об’єкті, що має
зовнішню та внутрішню огорожі, а також поблизу поста, то чатовий передає
повідомлення про це до вартового приміщення і далі несе службу на посту.
Під час гасіння пожежі чатовому дозволено тримати зброю в положенні «за
спину» (мал. 30).

ПОРЯДОК ЗАРЯДЖАННЯ ТА РОЗРЯДЖАННЯ ЗБРОЇ Заряджання і розряджання зброї
проводиться перед вартовим приміщенням за командою начальника варти і
розвідних і під їхнім безпосереднім наглядом. Заряджають і розряджають
автомати у спеціально обладнаному місці, яке має кулеуловлювач (для
схоплювання кулі в разі випадкового пострілу). Зброю заряджають щоразу
перед виходом на пости, в дозір, для конвоювання заарештованих, які
перебувають під судом, слідством, або засуджених, для супроводу осіб,
які перевіряють варту. Розряджання зброї і огляд її після розряджання
здійснюють перед тим, як зайти у вартове приміщення. Автомати заряджають
спорядженими магазинами. Патрон у патронник не досилають. Перед
заряджанням автомати ставлять на запобіжник.

ПОРЯДОК ЗАСТОСУВАННЯ ЗБРОЇ ЧАТОВИМ

Чатовий зобов’язаний застосувати зброю у таких випадках:

коли заарештований, якого він охороняє, робить спробу втекти і після
попередження його вигуком «Стій! Стріляти буду!» не зупиняється;

коли порушник підходить до об’єкта, що охороняється, і після вигуків
чатового — спочатку «Стій! Одій-ти праворуч!», а потім «Стій! Стріляти
буду!» — не виконує цих вимог і намагається проникнути на пост;

коли порушник, який намагався проникнути на об’єкт, що охороняється,
після вигуку чатового «Стій! Стріляти буду!» пробує втекти.

У всіх цих випадках чатовий робить попереджувальний постріл, потім
стріляє у порушника. В разі раптового нападу на пост чи на об’єкт, що
охороняється, чатовий застосовує зброю без попередження.

ЗМІНА ЧАТОВИХ

За командою розвідного попередньої варти: «Чатовий, здати пост!» —
чатовий здає пост. При цьому чатовий і вартовий повертають один до
одного голови. Чатовий, називаючи номер поста, перелічує вартовому все,
що підлягає охороні, згідно з табелем постів, а також повідомляє, що
було помічено поблизу поста під час несення служби.

Після здачі поста вартовий за командою свого розвідного: «Вартовий,
прийняти пост!» — зобов’язаний разом із розвідним нової варти в
присутності чатового та розвідного попередньої варти обійти об’єкт, що
охороняється, й перевірити справність огорожі, дверей (воріт), вікон і
стін сховищ (складів, ларків), кількість машин, літаків, гармат, іншої
бойової техніки, а також наявність і стан засобів охорони, зв’язку,
пожежогасіння, цілість і справність замків, пломб і печаток.

Закінчивши здачу та приймання поста, чатовий і вартовий, який заступає
на пост, стають обличчям у бік, протилежний об’єктові, що охороняється,
і по черзі доповідають: «Товаришу (пане) сержант, рядовий Коваленко пост
номер 5 здав»; «Товаришу (пане) сержант, рядовий Гриценко пост номер 5
прийняв». За командою розвідного попередньої варти: «Рядовий Коваленко,
з поста кроком руш!» — вартовий, якого змінили, залишає пост. З цього
моменту вартовий Гриценко стає чатовим і виконує свої обов’язки на
посту.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Яка мета призначення вартової служби?

2. Які бувають варти?

3. Що таке пост та яке його обладнання?

4. Які обов’язки чатового?

5. Які способи охорони поста вимагає Статут гарнізонної та вартової
служби Збройних Сил України?

6. У чому полягає недоторканність чатового?

7. Назвіть дії чатового під час прийняття і здачі поста.

СТРОЙОВА ПІДГОТОВКА

Стройова підготовка є одним з найважливіших розділів навчання і
виховання допризовника. Вона дисциплінує майбутнього воїна, загартовує
його фізично, виробляє гарну поставу, формує спритність, моторність,
витривалість, уміння правильно і швидко виконувати команди командирів.
Навички, набуті на заняттях із стройової підготовки, вдосконалюються на
заняттях з вогневої, фізичної підготовки й у повсякденній службі.

Під час проходження строкової служби солдат звичайно діє в складі свого
відділення, тому він повинен добре знати своє місце в строю за всяких
умов, різні стройові прийоми без зброї і зі зброєю. Основні обов’язки
військовослужбовців перед шикуванням і в строю, порядок виконання
стройових прийомів визначені Стройовим статутом Збройних Сил України.

9. Стройові прийоми і рух без зброї

СТРІЙ ТА ЙОГО ЕЛЕМЕНТИ

Щоб уміти швидко і правильно діяти в строю, солдат повинен знати, що
таке стрій та які його елементи.

Стрій — визначене Стройовим статутом розташування військовослужбовців,
підрозділів і частин для спільних дій у пішому порядку та на машинах.

Шеренга — стрій, у якому військовослужбовці вишику-вані один біля одного
на одній лінії згідно з визначеними інтервалами.

Фронт — бік строю, в який військовослужбовці звернені обличчям, а машини
— лобовою частиною.

Фланг — край строю, правий або лівий. Під час поворотів строю назви
флангів не змінюються. Тил строю — сторона, протилежна фронту. Інтервал
— відстань по фронту між військовослужбовцями, машинами, підрозділами,
частинами.

Дистанція — відстань у глибину між військовослужбовцями, машинами,
підрозділами, частинами. Ширина строю — відстань між флангами. Глибина
строю — відстань від першої шеренги (від військовослужбовця, який стоїть
попереду) до останньої шеренги (до військовослужбовця, який стоїть
позаду), а під час дій на машинах — відстань від першої лінії машин (від
машини, що стоїть попереду) до останньої лінії машин (до машини, що
стоїть позаду).

Лінія машин — стрій, у якому машини перебувають на одній лінії одна біля
одної.

Ряд — два військовослужбовці, які стоять у двоше-ренговому строю один за
одним. Якщо за військовослужбовцем першої шеренги не стоїть
військовослужбовець другої шеренги, то такий ряд називається неповним;
останній ряд завжди має бути повним.

Двошеренговий стрій — розташування військовослужбовців однієї шеренги за
військовослужбовцями іншої шеренги на відстані одного кроку (випростаної
руки, покладеної долонею на плече військовослужбовця, який стоїть
попереду). Шеренги називаються першою та другою. Під час повороту строю
назви шеренг не змінюються. Одношеренговий (шеренга) і двошеренговий
строї можуть бути зімкнутими або розімкнутими.

Колона — стрій, у якому військовослужбовці розташовані один за одним, а
підрозділи (машини) один (одна) за одним (за одною) — на відстанях,
визначених Стройовим статутом або командиром. Колони застосовують для
шикування підрозділів і частин у похідний або розгорнутий стрій.

Розгорнутий стрій — шикування підрозділів в одну лінію по фронту в
одношеренговому чи двошеренговому строю (або в лінію машин, або в лінію
колон) з інтервалами, визначеними Стройовим статутом або командиром.
Похідний стрій — шикування підрозділів у колонах один за одним на
дистанціях, визначених Стройовим статутом або командиром.

Напрямний — військовослужбовець (підрозділ, машина), що рухається на
чолі строю у визначеному напрямі.

Замикаючий — військовослужбовець (підрозділ, машина), що рухається
останнім (останньою) у колоні.

ОБОВ’ЯЗКИ СОЛДАТА ПЕРЕД ШИКУВАННЯМ І В СТРОЮ

Для успішного виконання прийомів і дій військовослужбовець повинен знати
свої обов’язки перед шикуванням і в строю.

Солдат зобов’язаний:

перевірити справність своєї зброї, закріпленої за ним бойової та іншої
техніки, боєприпасів, особистих засобів захисту, шанцевого інструменту,
обмундирування і спорядження;

мати акуратну зачіску, охайно заправити обмундирування, правильно одягти
і припасувати спорядження, допомогти товаришеві усунути помічені
недоліки;

знати своє місце в строю, вміти шикуватися швидко,

без метушні;

під час руху зберігати рівняння, інтервали і дистанцію, не виходити зі
строю (з машини) без дозволу;

в строю без дозволу не розмовляти, дотримуватися цілковитої тиші,
пильнувати за наказами (розпорядженнями) і командами (сигналами) свого
командира, виконувати їх швидко і точно;

передавати накази, команди (сигнали) без перекручень, гучно й чітко.

ВИКОНАННЯ КОМАНД

Команди поділяються на попередні та виконавчі. Попередню команду подають
чітко, виразно, гучно, протяжно, щоб військовослужбовці у строю
зрозуміли, яких дій вимагає від них командир. Виконавча команда (або
команда до виконання) подається після паузи, гучно, уривчасто, чітко.
Наприклад: «Право-РУЧ», «Ліво-РУЧ». Перша частина слова — це попередня
команда, друга частина, написана великими літерами,— виконавча команда.

За попередньою командою військовослужбовці, якщо вони перебувають у
строю, стають струнко, якщо рухаються, то переходять на стройовий крок,
а поза строєм повертаються вбік начальника і теж стають струнко. Щоб
привернути увагу окремого військовослужбовця або підрозділу, подаючи
попередню команду, називають військове звання і прізвище
військовослужбовця або підрозділ. Наприклад: «Рядовий Коваленко,
кру-ГОМ!», «Третій взвод, СТІЙ!» Щоб відмінити або зупинити виконання
прийому, подається команда «ВІДСТАВИТИ!». За цією командою стають у
положення, яке було до виконання прийому.

У стройове положення стають за командою «СТРУНКО!» (мал. 31). При цьому
треба триматися прямо, без напруження; ноги в колінах випрямити, але не
напружувати їх; груди підняти, а все тіло трохи подати вперед, живіт
втягти, плечі розгорнути; руки опустити так, щоб кисті, шь вернуті
долонями всередину, були збоку стегон, а напівзігнуті пальці торкалися
стегна; голову тримати високо й пря-. мо, не випинаючи підборіддя;
дивитися перед собою; бути готовим до негайних дій.

За командою «ВІЛЬНО!» послабити в коліні праву або ліву ногу, але не
рушати з місця, бути уважним і не розмовляти.

За командою «РІВНЯЙСЬ!» усі, крім правофлангового, повертають голову
вправо, праве вухо вище лівого, підборіддя підняте, і вирівнюються так,
щоб кожний бачив груди четвертого солдата. За командою «Ліворуч —
РІВНЯЙСЬ!» усі, крім лівофлангового, повертають голову вліво. Коли
рівняння закінчено, подається команда «СТРУНКО!» і всі
військовослужбовці стають у вихідне положення (голову прямо).

За командою «ЗАПРАВИТИСЬ!» військовослужбовці, не залишаючи свого місця
в строю, поправляють зброю, обмундирування та спорядження.

За командою «СТАВАЙ!» здійснюється шикування підрозділів. За цією
командою треба швидко стати в стрій, визначити інтервал і дистанцію,
п’яти поставити разом, а носки розгорнути по лінії фронту на ширину
стопи, дивитися прямо перед собою.

Повороти на місці виконують за однією з таких команд: «Право-РУЧ!»,
«Півоберта право-РУЧ!», «Ліво-РУЧІ», «Півоберта ліво-РУЧ!», «Кру-ГОМ!»
Під час поворотів рахують: на «раз» — повертаються у зазначений бік,
зберігаючи правильне положення корпуса, і, не згинаючи ніг у колінах,
переносять вагу тіла на ту ногу, що спереду; на «два» — найкоротшим
шляхом приставляють другу ногу. Повороти кругом (на півкола), ліворуч
(на чверть кола), півоберта ліворуч (на одну восьму кола) у бік лівої
руки на лівому каблуці та правому носку; повороти праворуч і півоберта
праворуч — у бік правої руки на правому каблуці й на лівому носку.

Перешикування відділення на місці з однієї шеренги у дві здійснюють за
командою: «Відділення, у дві шеренги — ШИКУЙСЬ!» За командою до
виконання парні номери ступають лівою ногою крок назад, не приставляючи
правої ноги, роблять крок управо, щоб стати позаду непарних номерів, і
приставляють ліву ногу.

До перешикування із зімкнутого двошеренгового строю в одношерен-говий
відділення попередньо розмикається на один крок, після чого подають
команду:

«Відділення, в одну шеренгу — ШИКУЙСЬ!» Для виконання цієї команди парні
номери виходять на лінію непарних, ступаючи з лівої ноги крок уліво, не
приставляючи ноги, роблять крок уперед і приставляють ліву ногу.

КОМАНДИ ЩОДО ГОЛОВНИХ УБОРІВ

Щоб військовослужбовці скинули головні убори, полається команда:
«Головні убори — СКИНУТИ!», а щоб одягли: «Головні убори — НАДГГИІ»
Скинутий головний убір тримають у вільно опущеній лівій руці козирком
уперед (мал. 32).

Без зброї або зі зброєю в положенні «за спину» головний убір скидають і
одягають правою рукою, а зі зброєю в положенні «на ремінь», «на груди»,
«біля ноги» — лівою рукою. Якщо головний убір скидають, будучи з
карабіном у положенні «на плече», то карабін попередньо беруть до ноги.

РУХ СТРОЙОВИМ І ПОХІДНИМ КРОКОМ

Крок буває стройовий і похідний. Стройовий крок застосовують: для
проходження підрозділів урочистим маршем; для військового привітання в
русі; при підході військовослужбовця до начальника та відході від нього,
виході зі строю і поверненні на місце, а також під час занять зі
стройової підготовки.

Рух стройовим кроком починають за командою «Стройовим кроком — РУШ!». За
попередньою командою корпус треба подати трохи вперед, перенести вагу
тіла на праву ногу, зберігаючи

стійкість. За виконавчою командою — почати рух із -лівої ноги повним
кроком, при цьому ногу підняти вперед носком на висоту 15—20 см від
землі, потім поставити твердо на всю ступню і підняти другу ногу. Руки
рухаються,? починаючи від плеча, біля тіла: вперед — згинаючи руки в
ліктях так, щоб кисті піднімалися вище пряжки пояса на ширину долоні й
на відстань, долоні від тіла, а лікоть тримати на рівні кисті руки;
назад — до упору в плечовому суглобі, пальці рук напівзігнуті. Під час
руху голову та корпус слід тримати прямо, дивитися вперед (мал. 33).

Похідний крок застосовують у всіх інших випадках, за командою «Кроком —
РУШ!». За попередньою командою корпус подається трохи вперед, вага тіла
переноситься більше на праву ногу й зберігається стійкість. За
виконавчою командою рух починається з лівої ноги повним кроком, ногу
піднімають вільно, не відтягуючи но* сок, і ставлять на землю, як під
час звичайної ходьби; руками здійснюють вільні рухи біля тіла.

Коли під час руху похідним кроком подається команда «СТРУНКО!», то
переходять на стройовий крок, а за командою «ВІЛЬНО!» — на похідний
крок.

ПОВОРОТИ ПІД ЧАС РУХУ

Під час руху кроком повороти виконують за командами: «Право-РУЧ!»,
«Півоберта право-РУЧ!», «Ліво-РУЧ!», «Півоберта ліво-РУЧ!», «Кругом —
РУШ!»

Для повороту праворуч і на півоберта праворуч виконавчу команду подають
у той момент, коли права нога опускається на землю. За цією командою
треба лівою ногою ступити крок, повернутися на носку лівої ноги,
одночасно з поворотом витягти праву ногу вперед і рухатися далі в новому
напрямі.

Для повороту ліворуч виконавчу команду подають у той

момент, коли ліва нога опускається на землю. За цією командою треба
правою ногою ступити крок, повернутися на носку правої ноги, одночасно з
поворотом витягти ліву ногу вперед і рухатися далі в новому напрямі.

Для повороту кругом виконавчу команду подають у той момент, коли права
нога опускається на землю. За цією командою необхідно ступити ще один
крок лівою ногою (на відлік «раз»), витягти праву ногу на півкроку
вперед і трохи ліворуч і, різко повернувшись убік лівої руки на носках
обох ніг (на відлік «два»), рухатися далі з лівої ноги в новому напрямі
(на відлік «три»). Під час поворотів руки рухаються у такт кроку.

ВІДПОВІДЬ НА ПРИВІТАННЯ НАЧАЛЬНИКА На привітання начальника або
старшого: «Здрастуйте, товариші (панове)» — всі військовослужбовці, які
перебувають у строю або поза строєм, відповідають «Здрастуйте»; якщо
начальник або старший прощається, то військовослужбовці відповідають «До
побачення», додаючи в кінці відповіді слово «товаришу» або «пане» і
військове звання, наприклад: «Здрастуйте, товаришу сержант» або «До
побачення, пане капітан». Якщо командир (начальник) за порядком служби
поздоровляє військовослужбовця або дякує йому, то він відповідає: «Служу
народу України». Якщо командир (начальник) поздоровляє військову частину
або підрозділ, то всі військовослужбовці відповідають протяжним
триразовим «Слава», а якщо командир (начальник) дякує, то відповідають:
«Служимо народу України».

ВІЙСЬКОВЕ ПРИВІТАННЯ НА МІСЦІ

Для військового привітання на місці поза строєм в головному уборі
потрібно піднести праву руку до головного убору так, щоб пальці були
разом, долоня пряма, середній палець торкався нижнього краю головного
убору (біля козирка), лікоть — на лінії та висоті плеча (мал. 34). Під
час повороту голови в бік командира (начальника) положення руки
залишається без зміни. Коли командир (начальник) минає
військовослужбовця, який вітав.його, той повертає

голову прямо, руку опускає. Для військового привітання на місці поза
строєм без головного убору за три-чотири кроки до командира (начальника)
потрібно повернутись у його бік, виструнчитися й дивитися йому в
обличчя, повертаючи голову слідом за ним.

ВІЙСЬКОВЕ ПРИВІТАННЯ ПІД ЧАС

РУХУ

Для військового привітання під час руху поза строєм в головному уборі
потрібно за три-чотири кроки до зустрічі з командиром

(начальником) опустити ногу на землю, повернути голову і підняти праву
руку до головного убору, ліву руку тримати нерухомо біля стегна;
проходячи мимо командира (начальника), одночасно опустити ліву ногу і
праву руку, голову повернути прямо; якщо військовослужбовцеві потрібно
пройти вперед, то привітання він починає з першим кроком обгону
командира (начальника), за другим кроком повертає голову прямо, праву
руку опускає (мал. 35).

Для військового привітання під час руху без головного убору треба за
три-чотири кроки до командира (начальника) одночасно з опусканням ноги
припинити рух рука-> ми, повернути голову в його бік і, рухаючись далі,
дивитися йому в обличчя. Привітавши командира (начальни-і ка), голову
повернути прямо і продовжити рух руками.

ВІДПОВІДЬ НА ПРИВІТАННЯ ПІД ЧАС РУХУ СТРОЄМ

На привітання начальника «Здрастуйте, товариші (панове)!»
військовослужбовці відповідають голосно, чітко, злагоджено.

Для злагодженої відповіді під час руху всі військовослужбовці починають
відповідати у той момент, коли ставлять ліву ногу на землю, наступне
словб, — коли ставлять на землю праву ногу, і т. д. Наприклад, на
привітання генерал-майора «Здрастуйте» відповідають у чотири інтервали:
під ліву ногу «Здрастуйте», під праву — «товаришу», знову під ліву —
«генерал», знову під праву — «майор».

ВИХІД ІЗ СТРОЮ. ПІДХІД ДО НАЧАЛЬНИКА

Для виходу із строю подають команду, наприклад: «Рядовий Коваленко. До
мене бігом — РУШ!» Почувши своє прізвище, військовослужбовець відповідає
«Я», а за командою про вихід (виклик) із строю відповідає «Так»,
виходить стройовим кроком, ступивши один-два кроки прямо, повертається
вбік командира (начальника), най-коротшим шляхом підходить (підбігає),
за 3—4 кроки до нього переходить на стройовий крок, за 2—3 кроки
зупиняється і доповідає про своє прибуття.

Якщо військовослужбовець вийшов з першої шеренги, то вільне місце займає
військовослужбовець, що стояв за ним у другій шерензі. Якщо треба вийти
з другої шеренги, то військовослужбовець лівою рукою торкається
військовослужбовця з першої шеренги, який стоїть попереду, той ступає
крок уперед і, не приставляючи правої ноги вправо, пропускає того, хто
має вийти із строю, а потім стає на своє місце.

Під час виходу із строю з колони по два, по три, по чотири вбік
найближчого флангу військовослужбовець робить попередньо поворот
праворуч (ліворуч). Військовослужбовець, який стоїть поруч, ступає крок
вправо (вліво) і, не приставляючи другої ноги, робить крок назад,
пропускає військовослужбовця, який виходить із строю, а потім
повертається на своє місце.

Підходячи до командира (начальника) поза строєм, військовослужбовець за
три-чотири кроки до нього переходить на стройовий крок, за два-три кроки
зупиняється і, приставляючи ногу, підносить праву руку до головного
убору й доповідає. Наприклад: «Товаришу (пане) лейтенант. Рядовий
Коваленко за вашим наказом прибув». Після доповіді опускає руку.

ВІДХІД ВІД НАЧАЛЬНИКА І ПОВЕРНЕННЯ В СТРІЙ Почувши дозвіл іти,
військовослужбовець підносить праву руку до головного убору і відповідає
«Так», а тоді повертається в напрямі руху, з першим кроком (з
поставленої лівої ноги) опускає руку і, ступивши три-чотири кроки, далі
рухається похідним кроком.

Для повернення військовослужбовця у стрій подають команду. Наприклад:
«Рядовий Коваленко, стати в стрій» або тільки: «Стати в стрій».
Військовослужбовець, почувши своє прізвище, повертається до командира
(начальника) й відповідає «Я». За командою «Стати в стрій» підносить
руку до головного убору, відповідає «Так», повертається в напрямі руху,
з першим кроком опускає руку і стройовим кроком підходить до свого місця
в строю. Якщо військовослужбовець — зі зброєю в положенні «за спину», то
при відповіді він також підносить руку до головного убору. В інших
випадках руку до головного убору не підносять.

СТРОЙОВЕ ПОЛОЖЕННЯ З АВТОМАТОМ (КАРАБШОМ)

Стройове положення військовослужбовця з автоматом таке саме, що й без
нього, але при цьому автомат він тримає у положенні «на ремінь» дуловою
частиною вгору, а якщо автомат із складеним прикладом, то дуловою
частиною вниз; кистю правої руки торкається верхнього зрізу ременя.

Карабін тримають біля ноги правою рукою так, щоб приклад стояв
затильником на землі, торкаючись стопи

правої ноги, гострим кутом на лінії носків. Праву руку опускають вільно,
обхопивши нею дуло та газову трубку (мал. 36).

ВИКОНАННЯ ПРИЙОМІВ З АВТОМАТОМ

Автомат із положення «на ремінь» у положення «на груди» беруть за
командою «Автомат на — ГРУДИ!» у три прийоми (мал. 37).

Перший прийом. Подати праву руку з ременем трохи вгору, скинути автомат
із плеча і, підхопивши його лівою рукою за ложе та дулову накладку,
тримати перед собою вертикально магазином уліво, дуловим зрізом — на
висоті підборіддя.

команду. Наприклад: «Рядовий Коваленко, стати в стрій» або тільки:
«Стати в стрій». Військовослужбовець, почувши своє прізвище,
повертається до командира (начальника) й відповідає «Я». За командою
«Стати в стрій» підносить руку до головного убору, відповідає «Так»,
повертається в напрямі руху, з першим кроком опускає руку і стройовим
кроком підходить до свого місця в строю. Якщо військовослужбовець — зі
зброєю в положенні «за спину», то при відповіді він також підносить руку
до головного убору. В інших випадках руку до головного убору не
підносять.

10. Стройові прийоми зі зброєю

СТРОЙОВЕ ПОЛОЖЕННЯ З АВТОМАТОМ (КАРАБШОМ)

Стройове положення військовослужбовця з автоматом таке саме, що й без
нього, але при цьому автомат він тримає у положенні «на ремінь» дуловою
частиною вгору, а якщо автомат із складаним прикладом, то дуловою
частиною вниз; кистю правої руки торкається верхнього зрізу ременя.

Карабін тримають біля ноги правою рукою так, щоб приклад стояв
затильником на землі, торкаючись стопи

правої ноги, гострим кутом на лінії носків. Праву руку опускають вільно,
обхопивши нею дуло та газову трубку (мал. 36).

ВИКОНАННЯ ПРИЙОМІВ З АВТОМАТОМ

Автомат із положення «на ремінь» у положення «на груди» беруть за
командою «Автомат на — ГРУДИ!» у три прийоми (мал. 37).

Перший прийом. Подати праву руку з ременем трохи вгору, скинути автомат
із плеча і, підхопивши його лівою рукою за ложе та дулову накладку,
тримати перед собою вертикально магазином уліво, дуловим зрізом — на
висоті підборіддя.

Другий прийом. Правою рукою відвести ремінь праворуч і перехопити його
долонею знизу так, щоб пальці були напівзігнуті й повернені на себе;
одночасно просунути під ремінь лікоть правої руки.

Третій прийом. Закинути ремінь за голову, взяти автомат правою рукою за
шийку приклада, а ліву руку швидко опустити.

Автомат із положення «на груди» в положення «на ремінь» беруть за
командою «На ре-МІНЬ!» також у три прийоми (мал. 38).

Перший прийом. Лівою рукою взяти автомат за ложе та дулову накладку
знизу й, подаючи його одночасно трохи вперед угору, вивільнити праву
руку з-під ременя, охопити нею шийку приклада.

Другий прийом. Піднімаючи автомат угору, перекинути ремінь через голову
й тримати зброю перед собою вертикально, магазином уліво, дуловим зрізом
на висоті підборіддя.

Третій прийом. Правою рукою взяти ремінь за його верхню частину й
закинути автомат за праве плече в положення «на ремінь», а ліву руку
швидко опустити. Автомат зі складеним прикладом із положення «на ремінь»
у положення «на груди» беруть у два прийоми за командою «Автомат
на—ГРУДИ!».

Перший прийом. Правою рукою скинути автомат із плеча, не вивільняючи
ліктя правої руки з-під ременя, і, підхопивши автомат лівою рукою за
ложе та дулову накладку знизу, тримати його перед собою магазином униз,
а дуловою частиною — вліво.

Другий прийом. Закинувши правою рукою ремінь за голову на ліве плече,
взяти автомат за дулову накладку біля ременя, ліву руку швидко опустити.

Автомат із складаним прикладом із положення «на груди» в положення «на
ремінь» беруть у три прийоми за командою «На ре-МІНЬ!».

Перший прийом. Лівою рукою взяти автомат за дуло та газову трубку і,
піднімаючи автомат трохи вгору, вивільнити лікоть правої руки з-під
ременя, правою рукою, долонею знизу, взяти ремінь біля дулової накладки.
Другий прийом. Повертаючи автомат дуловою накладкою вгору, перекинути
ремінь через голову й тримати його магазином управо.

Третій прийом. Закинути автомат за праве плече в положення «на ремінь»,
а ліву руку швидко опустити.

Автомат у положення «за спину» беруть без багнета й обов’язково на
запобіжнику. При цьому подається команда: «Запобіжник — ПОСТАВ!»

Автомат із положення «на ремінь» у положення «за спину» беруть за
командою «Автомат — ЗА СПИНУ!» в два прийоми.

Перший прийом. Лівою рукою взяти ремінь трохи нижче правого плеча,
правою взятися за приклад; якщо автомат зі складаним прикладом, то — за
дуло біля нижньої антабки.

Другий прийом. Правою рукою трохи підняти автомат угору, лівою закинути
ремінь за голову на ліве плече, зброю та руки швидко опустити.

Автомат із положення «за спину» беруть у положення «на ремінь» за
командою «На ре-МІНЬ!» у два прийоми.

Перший прийом. Лівою рукою взяти ремінь трохи нижче лівого плеча, а
правою одночасно взятися за приклад.

Другий прийом. Правою рукою трохи підняти автомат, лівою перекинути
ремінь через голову на праве плече, ремінь узяти правою рукою, ліву руку
швидко опустити.

Зброю кладуть на землю за командою «Покласти — ЗБРОЮ!». За попередньою
командою автомат беруть у праву руку, за виконавчою командою кладуть
його на землю ручкою замкової рами вниз, затильником приклада біля носка
правої ноги (праву ногу в коліні не згинають), після чого ліву ногу
приставляють до правої.

Піднімають зброю із землі за двома командами: 1) «До ЗБРОЇ!» — шикуються
біля зброї; 2) «За ЗБРОЮ!» — ступають лівою ногою крок уперед, беруть
зброю у праву руку і, випроставшись, приставляють ліву ногу до правої.

11. Строї відділення

ШИКУВАННЯ ВІДДІЛЕННЯ В РОЗГОРНУТИЙ І ПОХІДНИЙ СТРОЇ

Розгорнутий стрій відділення може бути одноше-ренговим або
двошеренговим. Шикування відділення в од-ношеренговий стрій здійснюється
за командою: «Відділення, в одну шеренгу — СТАВАЙ!» Шикування відділення
в двошеренговий стрій здійснюється за командою: «Відділення, в дві
шеренги — СТАВАЙ!» Відділення з чотирьох осіб і менше завжди шикується в
одну шеренгу. Похідний стрій відділення шикується за командою:

«Відділення, в колону по одному — СТАВАЙ!» або «Відділення, в колону по
два — СТАВАЙ!»

ПЕРЕШИКУВАННЯ ВІДДІЛЕННЯ

Перешикування відділення з розгорнутого строю в колону здійснюють
поворотом вправо за командою: «Відділення, право-РУЧ!» Перешикування
відділення з колони в розгорнутий стрій здійснюють поворотом відділення
вліво за командою: «Відділення, ліво-РУЧ!»

Перешикування відділення з колони по одному в колону по два здійснюється
за командою: «Відділення, в колону по два, кроком —РУШ!» (під час руху:
«… по два — РУШ!»). За командою до виконання командир відділення
ступає півкроком, парні номери, вийшовши вправо, у такт кроку стають на
свої місця в колоні, відділення рухається півкроком, поки не буде подано
команду «ПРЯМО!» або «Відділення, СТІЙ!».

Перешикування відділення з колони по два в колону по одному здійснюють
за командою: «Відділення, в колону по одному, кроком — РУШ!» (під час
руху: «… по одному — РУШ!»). За командою до виконання командир
відділення ступає повним кроком, решта — півкроком; із звільненням місця
парні номери в такт кроку заходять за непарні й рухаються далі повним
кроком.

РОЗМИКАННЯ І ЗМИКАННЯ ВІДДІЛЕННЯ

Якщо відділенню потрібно розтягнути стрій, подають команду: «Відділення,
вправо (вліво, від середини) розім-КНИСЬ!», або «Відділення, вправо
(вліво, від середини) на шість кроків розім-КНИСЬ!», або «… бігом
розім-КНИСЬ!» Військовослужбовці, за винятком того, від якого
здійснюється розімкнення, повертаються у зазначений бік, одночасно з
приставлениям ноги повертають голову вбік фронту строю і рухаються
прискореним півкроком (бігом), дивлячись через плече на того, хто йде
позаду, і не відриваючись від нього; після зупинки того, хто йде позаду,
кожний ступає ще стільки кроків, скільки їх визначено командою, і
повертається ліворуч (праворуч). Якщо інтервал не було вказано,
розмикання проводять на один крок. Розмикання від середини здійснюють
від того, хто середній. Військовослужбовець, якого названо середнім,
почувши своє прізвище, відповідає «Я», простягає вперед ліву руку й
опускає її.

Для змикання відділення подають команду: «Відділення, вправо (вліво, до
середини) зім-КНИСЬ!» або «… бігом зім-КНИСЬ!» Військовослужбовці, за
винятком того, до кого призначено змикання, повертаються вбік змикання,
після чого прискореним півкроком (чи бігом) підходять на визначений для
зімкнутого строю інтервал; підійшовши, самостійно зупиняються і
повертаються ліворуч (праворуч).

РУХ ВІДДІЛЕННЯ

Для руху відділення стройовим кроком подають команду: «Відділення, на
ре-МІНЬ, стройовим кроком — РУШ!» У разі потреби визначаються напрям
руху та бік рівняння, наприклад: «Відділення, на ре-МІНЬ, на та-кий-то
предмет рівняння праворуч (ліворуч), стройовим кроком — РУШ!» За
виконавчою командою («РУШ») усі військовослужбовці одночасно починають
рух із лівої ноги, дотримуючись рівняння й зберігаючи інтервал. Якщо бік
рівняння не визначено, то його здійснюють убік правого флангу поглядом,
не повертаючи голови. Щоб зупинити відділення, подають команду:
«Відділення, СТІЙ!»

Рух похідним кроком здійснюють за командою: «Відділення, в колону по
одному (по два) — РУШ!» Якщо під час руху відділення похідним кроком
потрібно змінити напрям, подають команду: «Відділення, правим (лівим)
плечем вперед — РУШ!»

ВИКОНАННЯ ВІЙСЬКОВОГО ПРИВІТАННЯ В СТРОЮ І ВІДПОВІДЬ НА ПРИВІТАННЯ

Для військового привітання начальника в строю на місці командир
відділення подає команду: «Відділення, СТРУНКО, рівняння — ПРАВОРУЧ
(ЛІВОРУЧ, ДО СЕРЕДИНИ)!» — і доповідає: «Товаришу (пане) капітан! Перше
відділення готується до розводу на варту. Командир відділення сержант
Коваленко».

Коли начальник пройшов або подав команду «Вільно!», командир відділення
віддає розпорядження «Вільно!» й опускає руку.

На привітання начальника: «Здрастуйте, товариші (панове)!» — всі
військовослужбовці відповідають дружно, гучно, чітко: «Здрастуйте,
товаришу (пане) капітан!»

СИГНАЛИ УПРАВЛІННЯ СТРОЄМ Управління строєм здійснюється командами
(сигналами) і розпорядженнями, що їх командир доводить голосом,
сигналами й особистим прикладом, а також можуть передаватися технічними
засобами. В разі потреби командир визначає додаткові сигнали для
управління строєм. Перед поданням команди сигналом попередньо
застерігають сигналом «УВАГА». Готовність до команди сигналом також
позначається сигналом «УВАГА».

ДІЇ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ БІЛЯ МАШИН І НА МАШИНАХ

У розгорнутому строю машин особовий склад перебуває на машинах (мал. 39
а і 39 б) або шикується попереду машин в одношеренговому чи
двошеренговому строю таким чином, щоб остання шеренга була попереду
машин, на відстані не менше трьох кроків.

За командою (сигналом) «ДО МАШИН!» особовий склад, який перевозять у
бойовій машині піхоти і в бронетранспортері, а також на автомобілі та
десантом на танку, шикується біля машин (мал. 40 і 41). (Тлумачення
буквених позначок див. на с. 208—209.)

Перед посадкою на машини перевіряють, чи розряджена зброя, а якщо
пересування відбувається із зарядженою зброєю, то чи поставлено її на
запобіжник; багнети відмикають. У разі потреби розподіляють
військовослужбовців і матеріальну частину по машинах та вказують спосіб
посадки:

у бойові машини піхоти

— через люки і задні двері; у бронетранспортери

— через праві та ліві борти і люки; на автомобілі

— через праві, ліві та задні борти; на автомобілі із закритим кузовом —
через задній борт; на Іттті машини — відповідно до розташування люків
(дверей). Забороняється здійснювати посадку (і висадку) через лівий борт
на машини, що стоять на правому боці дороги. За, командою (сигналом) «НА
МІСЦЯ!» всі займають свої місця в машинах (мал. 42). Зброю під час
посадки беруть як кому зручно, а коли сидять, ставлять її між колінами і
підтримують обома руками. Автомати за командою командира Можна взяти в
положення «на груди». На кожну машину призначають старшого.

Висадку з машин здійснюють: з бойових машин піхоти — через люки і задні
двері; з бронетранспортерів — через праві та ліві борти і люки; з
автомобілів — через праві, ліві та задні борти; з автомобілів із
закритим кузовом — через задній борт; з інших машин — як зручніше. Для
висадки з машин подають сигнал «ДО МАШИНИ!» або конкретну команду
(сигнал), наприклад: «Відділення, через правий і лівий борти та задні
двері (задній борт) —ДО МАШИН!» За цією командою (сигналом) особовий
склад швидко висаджується з машин і шикується біля них або діє за
командою своїх командирів.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Назвіть елементи строю.

2. Розкажіть про обов’язки солдата перед шикуванням і в строю.

3. Як приймається стройове положення?

4. Які основні правила руху стройовим кроком?

5. Які правила виходу із строю і підходу до начальника?

6. Як здійснюється відхід від начальника і повернення в стрій?

7. Розкажіть про стройові прийоми зі зброєю.

8. Охарактеризуйте дії військовослужбовців біля машин і на машинах.

ВОГНЕВА ПІДГОТОВКА

Влучний і дієвий вогонь під час бою в поєднанні з майстерним маневром є
однією з основних умов успішного виконання підрозділами бойових завдань.
Дієвість вогню залежить від уміння воїнів зразково володіти зброєю і
застосовувати її під час бою. Для цього необхідно знати матеріальну
частину зброї, тримати її в постійній бойовій готовності і вести з неї
влучну стрільбу. Відомості про будову стрілецької зброї і володіння нею,
догляд і її збереження, а також прийоми і правила стрільби є в
спеціальних настановах із стрілецької справи, окремо з кожного виду
стрілецької зброї. Основні дані з балістики і теорії стрільби викладено
у посібнику «Основи і правила стрільби зі стрілецької зброї».

Вогнева підготовка проводиться в нерозривному зв’язку з тактичною
підготовкою і вдосконалюється на тактичних заняттях і навчаннях з
бойової стрільби.

12.Історія, перспективи розвитку та класифікація стрілецької зброї

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ СТРІЛЕЦЬКОЇ ЗБРОЇ

Важливим етапом, революційною подією у розвитку зброї та збройної
боротьби стало застосування пороху як метального засобу і виникнення
вогнепальної зброї.

Офіційною датою виникнення вогнепальної зброї, принаймні серед
європейських народів, вважається XIV століття. На Русі вперше про неї
згадує «Софійський временник» у 1382 р. під час оборони Москви від татар
та «Галицький часопис» у 1389 р.

У XIV столітті стрілецькою зброєю були гармати, зменшені настільки, що
можна було стріляти з руки, їх називали ручницями або гаківницями: знизу
виступав гак (мал. 43).

Тоді ж з’явилися рушниці з ґнотовим замком: на Заході — аркебузи, на
Русі — ручні пищалі (мал. 44).

На початку XVT ст. в арміях європейських держав стали використовувати
досконаліші ґнотові рушниці-мушкети (мал. 45, 46). В Росії мушкети були
на озброєнні у стрільців.

Велике значення для розвитку стрілецької зброї мав пе-; рехід від
ґнотових та кременевих > до колісцевих замків. Ця глад-; коствольна
дульнозарядна зброя? проіснувала до XIX ст.

Перші зразки нарізної зброї були створені ще у XVI ст., але через
складність виготовлення на озброєння вони потрапили тільки у 60-х роках
XIX ст.

Винахід у першій половині XIX ст. ударного замка і капсуля як засобу
запалення метального заряду, паперового (у 60-х роках — металевого)
унітарного патрона, удосконалення замків і створення затворів дали змогу
під час Мілютінської військової реформи

переозброїти армію нарізними казеннозарядними карабінами і гвинтівками
(гвинтівка Мосіна, мал. 47).

Важливим етапом у розвитку стрілецької зброї було створення автоматичної
зброї. Вона з’явилась наприкінці XIX ст. Першість у серійному
виготовленні і практичному застосуванні належить Росії. У 1913 р. В. Г.
Федоров запропонував свій автомат, яким була озброєна рота 189-го
Ізмаїльського полку під час першої світової війни (мал. 48).

Бурхливий розвиток автоматичної зброї відбувся у роки другої світової
війни. Створено велику кількість піс-толетів-кулеметів, автоматів.
Найбільше розповсюдження мав пістолет-кулемет Шпагіна (мал. 49).

У післявоєнний період на озброєння армії надійшли високонадійні,
невеликих габаритів зразки легкої автоматичної зброї: самозарядний
карабін Симонова (СКС), руч-

ний кулемет Дегтярьова, снайперська гвинтівка Драгунова (мал. 50),
автомат Калашникова АК-47.

На, початку 50-х років розпочалась ера автомата Калашникова (мал. 51) —
найкращого зразка стрілецької зброї XX ст., модифікації якого є на
озброєнні багатьох армій світу, в тому числі і Збройних Сил України.

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СТРІЛЕЦЬКОЇ ЗБРОЇ В УКРАЇНІ

Україна володіє значним інтелектуальним і виробничим потенціалом.
Продукція ВПК (військово-промислового комплексу) від ракетоносіїв
(балістична ракета «Дніпро») і танків Т-84 до пістолетів визнається
іноземними фахівцями однією з кращих у світі.

За останні роки було створено автомат «Сорока», який не має віддачі,
пістолет-кулемет «Гоблін-1», який на відстані 50 м пробиває 4,5 мм
броні. Відомий «Узі» просто не в змозі конкурувати з нашим «Гобліним».

Після «Гобліна» з’явився «Трансформер», який поєднав досягнення в
характеристиках попередників і мав вже зовсім інший дизайн. Зразок у
складеному вигляді являє собою «цеглину» розмірами приблизно 35 на 10 см
і приводиться в бойову готовність рівно за 1 секунду.

В останніх зразках пістолетів-кулеметів втілено в життя ще одне
досягнення: з одного ствола зброї можна зробити 10 000 пострілів. Це
набагато переважає зарубіжні зразки.

В Україні створено декілька нових зразків пістолетів: КБ-С-1 (який вже
встигли охрестити «Вієм»), «Гном» — службовий револьвер та ін; Усі вони
мають стволи, для яких 10 000 пострілів — не межа, і ємність магазинів
16—20 набоїв. Багато зроблено для розвитку протитанкової зброї. У новому
гранатометі використано новий підхід, і хоча тепер калібр гранатомета
всього 24 мм (проти 40 мм гранатометів старого покоління), він успішно
пробиває броню будь-якого танка. Початкова швидкість гранати удвічі
більша, ніж у кумулятивної гранати для РПГ-7.1 При цьому вага гранати —
100 г (ПГ-7В важить, як відомо, 2,2 кг).

Новий автомат, який прийде на зміну автоматам Калашникова, матиме тільки
рухомі системи, все штамповане, його абсолютно не треба буде чистити —
пісок українській зброї не завада. Його ствол абсолютно не
нагріватиметься. Віддача відсутня, адже імпульс сили віддачі спрямований
від стрільця.

Снайперська гвинтівка буде довжиною лише 80 см; це вдвічі менше за
наявну СГД-1. На відстані 1200 м можна буде без зусиль влучити в голову
противника, її вбивча сила у 7 разів більша, ніж у СГД-1; вона може на
відстані 50 м пробити 4»5 мм броні.

Наприкінці 1997 р. Державний науково-дослідний центр
артилерійсько-стрілецького озброєння завершив розробку та випробування
чотирьох револьверів — «Сотник» (калібр 9 мм), «Осаул» (5,45 мм), «Пані»
(5,6 мм) та мисливського гладко-ствольного револьвера 16-го калібру
(мал. 52). Усі револьвери мають компактні лазерні приціли.

Вже створено новий пістолет українського зразка — «Форт». Порівняно

3 розмірами ПМ його ствол буде на

4 см довший.

Українські технології у галузі розробки і виробництва стрілецької зброї
привертають увагу як на Заході, так і на Сході.

КЛАСИФІКАЦІІЯ СТРІЛЕЦЬКОЇ ЗБРОЇ

У нинішній час на озброєнні армій знаходиться велике різноманіття
зразків стрілецької зброї. Для їх вивчення і оцінки можливостей її
бойового використався потрібна класифікація, яка дасть змогу звести все
до визначених видів.

Види стрілецької зброї можна поділити за такими ознаками:

— призначення;

— ступінь автоматизації;

— калібр;

— бойові можливості.

Крім цього, іноді ще виділяють види стрілецької зброї за кількістю
обслуги, за способом тримання під час стрільби, за конструкцією ствола,
за характером джерела енергії для метання куль, за кількістю стволів
(табл. 4). ;

Порівняти види стрілецької зброї за бойовими можливостями можна за
допомогою таблиці 5, в якій вказані середні дані її головних
характеристик.

Таблиця 5 БОЙОВІ МОЖЛИВОСТІ СТРІЛЕЦЬКОЇ ЗБРОЇ

Види зброї Відстань ефективного вогню (м)

Бойова

швидко-стрільність (постр./хв.) Маса зброї (кг)

Довжина зброї (мм)

Час підготовки до стрільби (сек.)

Пістолети, револьвери 50 до 30 до 1 160-240 7-10

Пістолети-кулемети 150 30/100 2,8/4,3 700-800 8-10

40/100

Автомати 500 безперервно 3,5/4,5 800-900 8-11

120

неавтомат.

до 30

Гвинтівки 600 автомат. 4,5/5,0 1200-1300 10-12

до 50

Ручні кулемети 800 50/150 6/14 1100-1200 11-15

Станкові Кулемети 1000 250-300 7/16 1200-1500 16-25

10/40

Великокаліберні кулемети 1500

80 100

50/160 2000-2300 90-150

Примітки: 1. Бойова швидкострільність: у чисельнику — поодиноким
вогнем, у знаменнику — чергами.

2. Маса зброї: у чисельнику — без станка, у знаменнику — зі станком.

3. Час підготовки до стрільби вказано з висуванням на позицію для
стрільби з вихідного положення на 10 м.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Коли виникла стрілецька зброя?

2. Розкажіть про впровадження нарізної зброї.

3. Коли вперше було здійснено практичне застосування автомата?

4. За якими ознаками визначається класифікація зброї?

5. Назвіть види зброї за бойовими можливостями.

6. Які зразки стрілецької зброї розробляються в Україні?

13. Малокаліберна гвинтівка

Малокаліберна гвинтівка Тульського збройового заводу ТОЗ-8М, калібру 5,6
мм, з відкритим секторним прицілом, є безвідмовною і надійною в
експлуатації, має високу купчастість бою (мал. 53 і табл. 6).

Таблиця 6

ХАРАКТЕРИСТИКИ ТОЗ-8М

БУДОВА ГВИНТІВКИ

Розглянемо загальну будову гвинтівки (мал. 54). Ствол служить для
спрямування польоту кулі. Ствольна коробка призначена для розміщення
затвора і спускового механізму. Затвор використовують для того, щоб
надсилати патрон у патронник, закривати канал ствола, здійснювати
постріл, викидати стріляну гільзу. Спусковим механізмом здійснюється
спуск курка з бойового зводу. Прицільний пристрій служить для
спрямування гвинтівки в ціль і надання їй потрібного кута прицілювання.
Тильна кришка захищає очі стрільця від опіку в разі прориву газу під час
стрільби. Ложе з’єднує усі частини гвинтівки, служить для зручності при
стрільбі; має приклад, шийку, цівку.

БУДОВА ПАТРОНІВ

Для стрільби з малокаліберної гвинтівки використовуються так звані
унітарні патрони. В них усі необхідні для стрільби елементи об’єднані в
єдине ціле. Унітарний патрон складається з: кулі для безпосереднього
ураження цілі; порохового заряду, що є джерелом енергії, необхідної для
випускання кулі зі ствола із визначеною швидкістю; калсуля-залальника
для запалення пороху; гільзи, що є корпусом і об’єднує всі елементи
патрона (мал. 55 і 56).

Патрони повинні задовольняти такі основні вимоги: 1) забезпечувати
надійну стрільбу зброї в найрізноманітніших кліматичних умовах; 2) не
втрачати своїх

властивостей під час тривалого зберігання; 3) бути безпечними для
людини, яка ними стріляє, а також при зберіганні і транспортуванні.

РОЗБИРАННЯ І СКЛАДАННЯ ГВИНТІВКИ Неповне розбирання малокаліберної
гвинтівки виконується так:

1. Відокремити тильну кришку (ковпачок). Покласти гвинтівку на ствол
прицілом догори. Тримати лівою рукою за шийку ложа і, натискуючи на
спусковий гачок вказівним пальцем лівої руки, правою рукою взяти
рукоятку затвора і повернути її вліво вгору до упору, відвести затвор
назад і, трохи вдаряючи ним по тильній кришці (ковпачку), зсунути її
(його) з місця і відокремити від ствольної коробки.

2. Вийняти затвор. Продовжуючи натискати вказівним пальцем лівої руки на
спусковий гачок, правою, рукою вийняти затвор із ствольної коробки.

Складання малокаліберної гвинтівки виконують у зворотній послідовності.

Потрібно знати, які затримки можуть виникати під час стрільби з
малокаліберної гвинтівки, і вміти усувати їх (табл. 7).

Таблиця 7

ЗАТРИМКИ, ЩО ВИНИКАЮТЬ ПРИ СТРІЛЬБІ З МАЛОКАЛІБЕРНОЇ ГВИНТІВКИ, І
СПОСОБИ ЇХ УСУНЕННЯ

Вид затримки Встановлення причини Причина Спосіб усунення

Осічка Відкрити затвор, вийняти патрон й оглянути його: Нерівномірний
розподіл ударної суміші всередині закраїни гільзи:

Провернути патрон і ним же перезарядити гвинтівку

1. На закраїні гільзи є чіткий слід від удару бойка 1. Велика кількість
мастила, забруднення затвора

Перезарядити гвинтівку, зробити постріл; при повторенні осічки
розібрати гвинтівку і прочистити затвор

2. На закраїні гільзи слабкий слід від удару бойка 2. Ослаблення або
поломка бойової пружини

3. Чіткіший слід від удару бойка ближче до центра або відсутність сліду
Несправність ударника

Замінити пружину, замінити ударник

Невики-дання гільзи При відведенні затвора назад гільза залишилась у
стволі 1. Накопичення бруду в пазах ствольної коробки і затвора
Почистити пази

2. Спрацювання або поломка гачка викидача і його пружини Замінити
викидач і його пружину, гільзу виштовхнути шомполом

Розривання гільзи і прорив газів Вкласти гільзу в патронник, закрити
затвор і похитати у горизонтальному напрямі. При нещільному закриванні
затвор буде переміщатися вперед-назад Нещільне закривання каналу ствола
внаслідок спрацювання задньої частини основи рукоятки затвора або стінки
колінчастого вирізу ствольної коробки Здати гвинтівку до збройової
майстерні

Самовільний

постріл

Ослаблення натягу гвинта спускової пружини, внаслідок чого спуск
зривається з шомпола Гвинт спускової пружини закрутити до упору; якщо ж
гвинт не закручується і спуск лишається слабким, то гвинтівку здати до
збройової майстерні

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Для чого призначені малокаліберні гвинтівки?

2. Що означають поділки прицільної планки малокаліберної гвинтівки (мал.
57)?

3. Назвіть основні частини і механізми малокаліберної гвинтівки.

4. Назвіть етапи неповного розбирання гвинтівки.

5. Які затримки можуть виникнути при стрільбі з гвинтівки?

ПРИЙОМИ І ПРАВИЛА СТРІЛЬБИ З МАЛОКАЛІБЕРНОЇ ГВИНТІВКИ

Безпека під час проведення стрільби з малокаліберної гвинтівки вимагає
її чіткої організації, знання і точного дотримання порядку і правил,
встановлених на стрільбищі або в тирі, високої дисциплінованості всіх
учасників стрільби.

Щоб не допустити нещасних випадків і гарантувати безпеку тих, хто
стріляє, і тих, хто перебуває на стрільбищі або в тирі, забороняється:

вести стрільбу з несправної зброї;

брати на вогневому рубежі зброю, торкатися її, підходити до неї без
дозволу керівника стрільби;

заряджати і передавати зброю без команди керівника;

прицілюватися в мішені навіть незарядженою зброєю, якщо біля мішеней
перебувають люди;

спрямовувати зброю вбік або назад, а також в людей, в якому б стані
зброя не була (незаряджена, несправна, навчальна, розібрана);

виносити заряджену зброю з лінії вогню;

перебувати на лінії вогню тим, хто не входить до зміни, що стріляє;

залишати на лінії вогню заряджену або з відкритим затвором зброю;

використовувати гвинтівки і патрони до них в цілях, не пов’язаних з
виконанням Програми допризовної підготовки юнаків;

розбирати патрони, запали до ручних гранат, запресовані та завальцьовані
деталі зброї.

Необхідно пам’ятати, що зброю можна заряджати тільки на лінії вогню
після команди керівника «Заряджай!». Патрони видаються за розпорядженням
керівника стрільби лише на лінії вогню. Якщо попадання перевіряються
після кожного пострілу, то видають лише по одному патрону.

При розбиранні та складанні зброї необхідно користуватися тільки штатним
справним приладдям і спеціальним інструментом, не прикладати надмірної
сили, не вдаряти частини зброї одна об одну. Зброю дозволяється чистити
лише у спеціально відведених місцях. Під час перевезення (перенесення)
навчальної зброї (малокаліберних та пневматичних гвинтівок) вона повинна
бути розряджена й обов’язково зачохлена. Переносити зброю у навчальних
приміщеннях і на заняттях у полі,

у вогневому класі (містечку), тирі можна тільки в положенні «на ремінь»
чи «на плече».

Щоб навчитися влучно стріляти з малокаліберної гвинтівки, необхідно
виробити стійкі навички виконання прийомів стрільби. До цих прийомів
належать: приготування, прицілювання, спуск курка.

Приготування до стрільби. Правильне приготування до стрільби передбачає
стале положення і того, хто стріляє, і гвинтівки. Це має вирішальне
значення для влучності стрільби. Найзручнішим положенням для стрільби є
положення лежачи (мал. 58), бо воно забезпечує найкращу сталість для
стрільця і гвинтівки.

Приготування до стрільби включає такі моменти: прийняття положення до
стрільби, заряджання гвинтівки, прикладка гвинтівки.

Положення для стрільби лежачи з малокаліберної гвинтівки приймається у
такий спосіб. Тримаючи гвинтівку у правій руці дуловою частиною вперед,
зробити правою ногою повний крок уперед і трохи вправо. Нахиляючись
уперед, опуститися на ліве коліно. Потім, обіпершись лівою рукою об
землю, опуститися на стегно лівої ноги і передпліччя лівої руки. Лягти
на лівий бік і швидко повернутися; на живіт, трохи розкинувши ноги в
боки носками назовні. Корпус знаходиться під кутом 25—30° до площини
стрільби. Гвинтівку кладуть цівкою на долоню лівої руки.

Заряджання малокаліберної гвинтівки проводиться так: відкривши і
відвівши затвор, узяти патрон за головку великим і вказівним пальцями
правої руки і підштовхнути його вперед, поки закраїна гільзи не
наштовхнеться на торець ствола; закрити затвор.

Прикладка малокаліберної гвинтівки здійснюється таким чином. Лікоть
лівої руки відводиться точно під гвинтівку, передпліччя цієї ж руки
просовується вперед настільки, щоб цівка лежала не на пальцях, а на
долоні лівої руки між великим і вказівним пальцями. Правою

рукою взяти приклад і встановити його на плече так, щоб відчувалося
прилягання до плеча усього затильника, а його середина впиралась у
виїмку плеча. Далі кистю правої руки без напруження охопити шийку
приклада, а вказівний палець накласти першим суглобом на спусковий гачок
і лікоть вільно опустити на землю (підлогу). Голову трохи нахилити
вперед і, не напружуючи шию, праву щоку прикласти до верхньої частини
приклада (мал. 59).

Приготувавшись до стрільби, потрібно перевірити правильність прийнятого
положення (мал. 60). Закінчивши прикладку, прицілитись, потім заплющити
на декілька секунд очі, після чого, розплющивши праве око (або ліве,
якщо стрілець лівша), подивитися, як спрямована гвинтівка відносно
мішені. Якщо мушка відхилилася наліво від точки прицілювання, то весь
корпус слід подати вліво, не пересуваючи лівого ліктя. Якщо гвинтівка
спрямована вправо, то потрібно зробити те саме, але тепер у правий бік.
Якщо гвинтівка спрямована нижче точки прицілювання, то слід увесь корпус
подати назад, не пересуваючи ліктів з місця, і, навпаки, якщо гвинтівка
спрямована вище, то корпус подати вперед.

Правильним вважається положення, якщо під час перевірки мушка
залишається точно під точкою прицілювання.

При стрільбі лежачи можна користуватися упором — мішечками з піском чи
тирсою (мал. 61). При стрільбі з упора кисть лівої руки кладеться на
упор, а на неї кладеться цівка гвинтівки. Корпус зміщується вперед або
назад доти, поки не займе зручне для себе правильне положення.

У стрілецькій практиці відомий ще один прийом стрільби з упора. Він
відрізняється від попереднього тим, що гвинтівка кладеться на упор, а
ліва рука підтримує приклад знизу.

Прицілювання — це надання каналу ствола напряму, необхідного для того,
щоб уразити ціль. Виконується прицілювання за допомогою прицілу та
мушки.

При стрільбі з відкритим прицілом для прицілювання необхідно зажмурити
ліве око, а правим дивитися крізь проріз прицілу на мушку і
встановлювати-її таким чином, щоб її верхівку було видно в центрі
прорізу прицілу на одному рівні з краями. Таке положення мушки
називається рівною мушкою. Головну увагу приділяють правильному
положенню мушки в прорізу прицілу і лише періодично, для уточнення
прицілювання, переключають зір на точку прицілювання.

При стрільбі у ціль із чорним колом («яблучком») (мал. 62)
рекомендується прицілювання здійснювати з невеликим просвітом, щоб під
час прицілювання можна було чітко бачити обріз «яблучка» (мішені) і
верхівку мушки. Величина просвіту залежить від особливостей зору
стрільця і має бути однаковою при кожному пострілі. Характерні помилки в
прицілюванні стрільців-почат-ківців показано на малюнку 63. Отже, за
рівної мушки кулі потрапляють у ціль. Якщо мушка дрібна, то кулі підуть
нижче; якщо мушка велика, то кулі підуть вище; якщо мушка спрямована
вправо, то кулі підуть вправо; якщо мушка спрямована вліво, то кулі
підуть вліво. Коли гвинтівка завалюється в той чи інший бік, то
відповідно у той бік і вниз буде відхилення.

На влучність стрільби суттєво впливає дихання стрільця. Якщо не
затримати дихання під час спускання курка, зброя матиме значне коливання
по вертикалі і горизонталі, бо приклад при видиху опускається, а ствол
піднімається, а при вдиху — навпаки. Щоб цього не відбувалося, необхідно
в момент прицілювання і спуску курка затримати дихання. Перед спуском
курка треба зробити вдих, а потім неповний видих і затримати дихання на
7—10 секунд. Цього часу цілком достатньо, щоб правильно прицілитися і
зробити плавний спуск курка.

Спуск курка. Основою влучного пострілу є поєднання сталого положення
зброї, правильного прицілювання і спуску курка. Можна добре і правильно
прицілитися і затримати вчасно дихання, але якщо різко натиснути на

спусковий гачок, то куля полетить з великими відхиленнями, бо різкий рух
пальця зіб’є наводку. Тому потрібно після затримки дихання плавно і
рівномірно натискати на спусковий гачок, одночасно стежачи за правильним
положенням мушки в прорізу і точкою прицілювання. Вказівний палець слід
накладати на гачок першим суглобом, а сила тиску пальця повинна бути
рівномірно спрямована вздовж осі каналу ствола. При неправильному
положенні пальця на гачку сила тиску спрямовується під кутом, що
призводить до зміщення гвинтівки, і приціл збивається.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Які заходи безпеки вживають при проведенні стрільби з
малокаліберної гвинтівки?

2. Розкажіть про прийоми і правила стрільби з
малокаліберної гвинтівки.

3. Який порядок приготування до стрільби з малокаліберної гвинтівки у
положенні лежачи?

4. Що таке рівна мушка і яке її значення при прицілюванні?

5. Наведіть характерні помилки при прицілюванні і спуску курка. До яких
наслідків вони призводять?

14. Автомат Калашникова

Автомат Калашникова є основним видом автоматичної стрілецької зброї.
Створив його російський конструктор М.Т.Калашников. Автомат набув
широкого визнання. Він простий за конструкцією і має високі бойові та
експлуатаційні якості. На основі цього автомата створені й прийняті на
озброєння армії ручний кулемет Калашникова (РКК) та інші зразки
стрілецької зброї з ефективними бойовими властивостями.

ПРИЗНАЧЕННЯ, БОЙОВІ ВЛАСТИВОСТІ ТА ЗАГАЛЬНА БУДОВА АВТОМАТА

Автомат Калашникова калібру 5,45 мм або 7,62 мм є індивідуальною зброєю
і призначений для знищення живої сили й ураження вогневих засобів
противника. Для ураження противника у рукопашному бою до автомата
прикріплюється штик-ніж. З автомата ведеться автоматичний або одиничний
вогонь. Автоматичний вогонь е основним: він ведеться короткими (до 5
пострілів) і довгими (до 10 пострілів) чергами або безперервно.

Бойові властивості автомата характеризуються даними, наведеними в
таблиці

8.АВТОМАТ КАЛАШНИКОВА

Таблиця 8

Характеристики АКМ АК-74

Калібр ствола, мм 7,62 5,45

Прицільна дальність стрільби, м 1000 1000

Найдієвіший вогонь, м 400 500

Дальність прямого пострілу, м:

по нерухомій цілі 350 440

по рухомій цілі 525 625

Темп стрільби, пострілів/хв до 600 до 600

Бойова швидкострільність пострілів/хв:

Одиничними 40 40

Чергами 100 100

Вага із зарядженим магазином, кг 3,6 3,6

Вага штика-ножа, г 450 490

Місткість магазина, патронів 30 30

Гранична дальність польоту кулі, м 3000 3150

Убивча дальність кулі, м 1500 1350

Початкова швидкість кулі, м/с 715 900

Вага патрона, г 16,2 10,2

Автомат складається з таких десяти основних частин (мал. 64): ствол із
ствольною коробкою, прицільним пристроєм і пістолетною рукояткою; кришка
ствольної коробки; затворна рама з газовим поршнем; затвор; по» воротний
механізм; газова трубка зі ствольною накладкою; ударно-спусковий
механізм; цівка; магазин; компенсатор (в АКМ) або дуловий
гальмо-компенсатор (в АК-74). У комплект автомата входять: штик-ніж,
приладдя, ремінь, шомпол і сумка для магазинів.

Автоматична дія автомата базується на використанні порохових газів, що
відводяться від каналу ствола до газового поршня затворної рами.

ПРИЗНАЧЕННЯ, БУДОВА ЧАСТИН

І МЕХАНІЗМІВ АВТОМАТА

Ствол (мал. 65) служить для спрямування польоту кулі. Всередині ствол
має канал з чотирма нарізами, які йдуть зліва вгору направо. Нарізи
необхідні для надання

кулі обертового руху. Проміжки між нарізами називаються полями. Відстань
між двома протилежними полями (по діаметру) називається калібром каналу
ствола; в автоматів він дорівнює 5,45 мм і 7,62 мм. У казенній частині
канал гладенький і зроблений за формою гільзи; ця частина каналу містить
патрон і називається патронником.

Ствольна коробка (мал. 66) з’єднує частини і механізми автомата,
забезпечує закривання каналу ствола

затвором і запирання затвора. У ствольній коробці розташований
ударно-спусковий механізм. Зверху коробка закривається кришкою.

Прицільний пристрій (мал. 67) необхідний для наведення автомата при
стрільбі по цілях на різні відстані. Мушка загвинчена в полозок, який
кріпиться в основі мушки.

Кришка ствольної коробки (мал. 68) потрібна для запобігання забрудненню
частин і механізмів, розміщених у ствольній коробці. З правого боку вона
має ступінчастий виріз для проходження відстріляних гільз назовні і для
руху рукоятки затворної рами, а позаду — отвір для виступу напрямного
стержня поворотного механізму. Кришка утримується на ствольній коробці
за допомогою напівкруглого вирізу на колодці прицілу, поперечного паза
ствольної коробки і виступу напрямного стержня поворотного механізму.

Приклад і пістолетна рукоятка забезпечують зручність дії автомата при
стрільбі. Приклад має антабку для ременя, гніздо для пенала з приладдям
і затильник з

кришкою над гніздом. У гнізді приклада закріплено пружину для
виштовхування пенала.

Затворна рама з газовим поршнем (мал. 69) служить для приведення в дію
затвора та ударно-спускового механізму.

Затвор (мал. 70) служить для досилання патрона у патронник, закривання
каналу ствола, розбивання капсуля і викидання з патронника гільзи
патрона.

Поворотний механізм (мал. 71) необхідний для повернення затворної рами
із затвором в попереднє положення.

Газова трубка із ствольною накладкою (мал. 72) призначена для
спрямування газового поршня і для захисту рук від опіків при стрільбі.

Ударно-спусковий механізм (мал. 73) призначений для спуску курка з
бойового зводу або із зводу автоспуску, нанесення удару по ударнику,
забезпечення ведення автоматичного чи одиничного вогню, припинення

стрільби, для запобігання пострілів при незапертому затворі і для
постановки автомата на запобіжник.

Цівка (мал. 74) служить для зручності дії з автоматом і захисту рук від
опіків.

Магазин (мал. 75) призначений для розміщення патронів і подачі їх у
ствольну коробку.

Штик-ніж (мал. 76) прикріплюється до автомата перед атакою і призначений
для ураження противника в рукопашному бою, а також використовується як
ніж, пилка (для розпилювання металу) і ножиці (для різання дроту).

Піхви (мал. 77) складаються з підвіски з карабінчи-ками, пластмасового
корпусу, упору, виступу-осі.

РОЗБИРАННЯ І СКЛАДАННЯ АВТОМАТА

Розбирання автомата може бути повним і неповним. Повне розбирання
автомата здійснюється для чищення його при значному забрудненні, після
перебування його під дощем, у піску чи снігу, при переході на інше
мастило і для ремонту. У всіх інших випадках виконується неповне
розбирання.

Розбирається і складається автомат на столі або на чистій підстилці.
Частини і механізми складають у порядку розбирання. Поводитися з ними
слід обережно, не класти одну частину на іншу, не прикладати зайвих
зусиль, не робити різких ударів.

Неповне розбирання автомата виконується так:

1. Відокремити магазин (мал. 78). Утримуючи автомат за шийку приклада чи
цівку, правою рукою охопити магазин, великим пальцем натиснути на
засувку, подати нижню частину магазина вперед і відокремити його. Після
цього перевірити, чи не залишився патрон у патроннику, для чого
перевести перевідник донизу, відвести рукоятку затворної рами назад,
оглянути патрон-

ник, відпустити рукбятку затворної рами і спустити курок з бойового
зводу.

2. Вийняти пенал з приладдям (мал. 79). Притиснути пальцем правої руки
кришку гнізда приклада так, щоб пенал під дією пружини вийшов з гнізда;
розкрити пенал і вийняти з нього протирку, йоржик, викрутку, виби-вач і
шпильку. Якщо автомат зі складаним прикладом, то пенал знаходиться в
кишені сумки для’ магазинів.

3. Відокремити шомпол (мал. 80). Відтягнути кінець шомпола так, щоб його
головка вийшла з-під упора на основі мушки, і витягти шомпол догори.

4. Відокремити дуловий гальмо-компенсатор.

5. Відокремити кришку ствольної коробки (мал. 81). Лівою рукою охопити
шийку приклада, великим пальцем цієї ж руки натиснути на виступ
напрямного стержня поворотного механізму; правою рукою підняти вгору
задню частину кришки ствольної коробки і відокремити кришку.

6. Відокремити поворотний механізм (мал. 82). Утримуючи автомат лівою
рукою за шийку приклада, великим па-

льцем цієї ж руки натиснути на виступ напрямного стержня поворотного
механізму до виходу його п’ятки з повздовжнього паза ствольної коробки,
підняти задній кінець напрямного стержня і вийняти поворотний механізм з
каналу затворної рами.

7. Відокремити затворну раму із затвором (мал. 83). Продовжуючи
утримувати автомат лівою рукою, правою відвести раму назад до упора,
підняти її разом із затвором і відокремити від ствольної коробки.

8. Відокремити затвор від затворної рами (мал. 84). Взяти затворну раму
у ліву руку затвором догори, правою рукою відвести затвор назад,
прокрутити його так, щоб’ головний виступ затвора вийшов з фігурного
вирізу затворної рами, і висунути затвор уперед.

9. Відокремити газову трубку зі сталевою накладкою (мал. 85). Утримуючи
автомат лівою рукою, правою надіти пенал для приладдя прямокутним
отвором на виступ замикача газової трубки, повернути замикач від себе до
вертикального положення і зняти газову трубку газової камери.

Послідовність неповного розбирання автомата повторіть за скороченою
схемою (мал. 86).

Складання автомата здійснюється в зворотній послідовності. Під час
складання необхідно звіряти номери частин і механізмів автомата.

БУДОВА ПАТРОНА

Бойовий патрон складається з кулі, гільзи, порохового заряду і капсуля
(мал. 87). Патрони зразка 1943 р. випускаються із звичайними кулями і з
кулями спеціального призначення: трасуючими і бронебійно-запалювальними.
Головні частини спеціальних куль мають розпізнавальне пофарбування. Куля
призначена: звичайна — для ураження живої сили противника, розташованого
відкрито і за укриттями, що пробиваються кулями; трасуюча—для ураження
живої сили противника, а також коригування вогню і цілеуказання;
бронебійно-запалювальна — для запалювання горючих рідин і ураження живої
сили противника, який знаходиться за легкими броньованими укриттями на
відстані до 300 м. Звичайна куля складається з оболонки, сталевого
осердя, свинцевої сорочки; трасуюча і бронебійно-запалювальна кулі мають
складнішу будову (мал. 88).

Гільза служить для з’єднання усіх частин патрона, захисту порохового
заряду від зовнішніх впливів і для усунення прориву порохових газів у
бік затвора. Вона складається з корпуса, дульця і дна.

Пороховий заряд надає кулі поступального руху. Він складається з
піроксилінового пороху.

Капсуль призначений для запалювання порохового заряду. Він складається з
латунного ковпачка, ударної суміші і фольгового кругляка.

ОГЛЯД АВТОМАТА

Огляд автомата проводиться для перевірки його справності і чистоти,
якості змащення і підготовки до стрільби.

Огляд автомата здійснюється щодня: перед виходом на заняття; перед
заступанням у наряд; у бойовій обстановці — періодично протягом дня і
перед виконанням бойового завдання.

Під час щоденного огляду перевіряється: чи є всі частини автомата; чи
немає на зовнішніх частинах іржі, бруду, вм’ятин, подряпин, забоїн,
інших ушкоджень, що мажуть призвести до порушення нормальної роботи
механізмів автомата; чи немає на дерев’яних частинах тріщин, відколів і
побитостей; чи надійно закріплено шомпол. Крім того, перевіряється: стан
змащення частин автомата, які видно без розбирання; наявність ременя,
магазинів, сумки для них; наявність і справність штика-ножа.

Перед виходом на заняття, заступанням у наряд і при чищенні
перевіряється те саме, що й при щоденному огляді, і крім того:
справність прицілу і мушки; канал ствола (щоб переконатися, що в нього
ніщо не потрапило); робота частин і механізмів.

ПІДГОТОВКА АВТОМАТА І ПАТРОНШ ДО СТРІЛЬБИ

Підготовка автомата до стрільби проводиться для забезпечення його
безвідмовної роботи. Для підготовки автомата необхідно: провести
чищення, оглянути автомат у розібраному вигляді і змастити його;
оглянути автомат у зібраному вигляді; оглянути магазин; безпосередньо
перед стрільбою протерти насухо канал ствола, нарізну частину і
патронник. Якщо автомат тривалий час був на морозі, то перед його
заряджанням необхідно кілька разів вручну енергійно відтягнути назад і
просунути вперед затворну раму при від’єднаному магазині.

Підготовка бойових патронів проводиться перед стрільбою. При цьому
перевіряється, чи немає в гільзах іржі і погнутостей, чи не хитається в
дульці гільза, чи немає на капсулі зеленого нашарування і чи не виступає
капсуль вище поверхні гільзи, чи немає серед бойових патронів
навчальних. Якщо патрони забруднилися, вкрилися невеликим зеленим
нальотом чи іржею, їх треба витерти чистою ганчіркою. Патрони на
стрільбищі і в тирі потрібно зберігати в сухому місці, прикривши від
сонячних променів.

ЗАТРИМКИ ПРИ СТРІЛЬБІ З АВТОМАТА І СПОСОБИ ЇХ УСУНЕННЯ

Простота будови автомата забезпечує високу надійність і безвідмовність
його роботи. Однак внаслідок забруднення механізмів, спрацювання частин,
недбалого поводження з автоматом, а також через несправність патронів
можуть виникнути затримки при стрільбі.

Затримку, що виникла під час стрільби, треба усунути перед наступним
заряджанням. Для цього необхідно швидко відвести затворну раму за
рукоятку назад до упора, відпустити її і продовжувати стрільбу. Якщо
затримка повторилася, слід з’ясувати її причину й усунути одним із
способів, наведених у таблиці 9.

Таблиця 9

ЗАТРИМКИ ПРИ СТРІЛЬБІ З АВТОМАТА ТА СПОСОБИ ЇХ УСУНЕННЯ

Характеристика затримки Причина затримки Спосіб усунення затримки

Неподача патрона. Затвор у передньому положенні, але пострілу не було: у
патроннику немає патрона Забруднення або несправність магазина

Несправність засувки магазина Перезарядити автомат і продовжувати
стрільбу

Замінити магазин

Відправити автомат до ремонтної майстерні

Утикання патрона.

Патрон кулею уткнувся у казенний зріз ствола, рухомі частини залишилися
у середньому положенні Гнутість загинів бокових стінок магазина
Утримуючи рукоятку затворної рами, видалити патрон, що уткнувся, і
продовжувати стрільбу

При повторенні затримки замінити магазин

Осічка. Затвор у передньому положенні, патрон у патроннику, гачок
спущений, але пострілу не було Несправність патрона Несправність
ударника або ударно-спускового механізму

Забруднення або застигання мастила Перезарядити автомат і продовжувати
стрільбу

При повторенні затримки оглянути і прочистити ударник і ударно-спусковий
механізм; якщо вони поламані або спрацьовані, відправити до ремонтної
майстерні

Невнимания гільзи.

Гільза у патроннику, черговий патрон уткнувся в неї кулею. Рухомі
частини зу Брудний патрон або забруднення патронника

Забруднення або Відвести рукоятку затворної рами назад і, утримуючи її в
задньому положенні, відокремити магазин і вийняти уткнутий патрон

пинилися у середньому положенні несправність викидача (послаблення
пружини) Вийняти затвором або шомполом гільзу з патронника, продовжувати
стрільбу

При повторенні затримки

прочистити патронник і паТрони

Оглянути і прочистити від бруду викидач і продовжувати стрільбу

В разі несправності вики-

дача автомат відправити до ремонтної майстерні

Невикидання гільзи.

Гільза не викинута зі ствольної коробки, а залишилася в ній попереду
затвора або-дослана затвором назад у патронник Забруднення частин, що
гнуться, газових шляхів або патронника

Забруднення або несправність викидача Відвести рукоятку затворної рами
назад, викинути гільзу і продовжити стрільбу

При повторенні затримки прочистити газові шляхи, частини, що гнуться, і
патронник; частини, що

гнуться, змастити

При несправності викидача

автомат відправити до ремонтної майстерні

ЗАХОДИ БЕЗПЕКИ ПРИ КОРИСТУВАННІ АВТОМАТОМ

При користуванні автоматом треба суворо дотримуватися заходів безпеки.
Перед початком занять перевірити, чи він не заряджений. При огляді
автомата, спорядженні і розряджанні магазина бути обережним,
дотримуватися послідовності дій. Перед спуском курка автомат тримати під
кутом. Категорично забороняється направляти автомат на людей, незалежно
від того, заряджений він чи ні. Після занять автомат ставиться на
запобіжник. При спорядженні магазина навчальними патронами не допускати
ударів по капсулю патрона. Забороняється використовувати патрони з
осічкою в навчальних цілях.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Розкажіть про огляд автомата перед виходом на заняття.

2. Розкажіть про порядок огляду патронів перед стрільбою.

3. Які бувають затримки при стрільбі з автомата? Які
причини виникнення затримок і способи їх усунення?

4. Яких заходів безпеки слід дотримуватися при користуванні
автоматом?

5. Чому не можна споряджати магазин навчальними і бойовими
патронами одночасно?

ЧИЩЕННЯ, ЗМАЩЕННЯ І ЗБЕРІГАННЯ АВТОМАТА

Автомат слід завжди тримати у чистоті, в повній справності і постійній
готовності до бойового застосування. Це досягається своєчасним умілим
чищенням і змащенням, а також правильним зберіганням автомата у
будь-яких умовах. Для чищення автомата використовуються приладдя
автомата (мал. 89) та дерев’яні палички (мал. 90).

Приладдя автомата служить для чищення і змащення, а також для розбирання
і складання автомата. До нього входять: шомпол, протирка, йоржик,
викрутка, вибивач, шпилька, пенал, маслянка.

Шомпол застосовується для чищення і змащення каналу ствола, каналів і
порожнин інших частин автомата. Він має головку з отвором для вибивача,
нарізку для нагвинчування протирки або йоржика.

Протирка застосовується для чищення і змащення каналу ствола, а також
каналів і порожнин інших частин автомата.

Йоржик використовується для чищення каналу ствола розчином для чищення
ствола (P4G).

Викрутка, вибивач і шпилька застосовуються при складанні і розбиранні
автомата. Виріз на кінці викрутки призначений для вгвинчування мушки та
її вигвинчування, а бічний розріз — для закріплення протирки на шомполі.
Для зручності користування викруткою її вставляють у бічні отвори
пенала. При чищенні каналу викрутка вкладається у пенал поверх головки
шомпола. Шпилька застосовується при збиранні ударно-спускового
механізму. Вона притримує шептало одиничного вогню й уповільнювач курка
з пружиною на спусковому курку.

Пенал із кришкою служить для зберігання протирки, йоржика, викрутки,
вибивача і шпильки. Пенал застосовується як шомпольна муфта при чищенні
і змащенні каналу ствола, як рукоятка для викрутки при вгвинчуванні і
вигвинчуванні мушки, для повороту замикача газової трубки. Пенал має
наскрізні отвори для шомпола, овальні отвори для викрутки і прямокутні
отвори для обертання замикача газової трубки. Крипта використовується як
дулова накладка при чищенні каналу ствола. Бічні отвори на кришці пенала
призначені для вибивача, яким кришку знімають зі ствола.

Маслянка служить для зберігання мастила; її носять у кишені сумки для
магазинів.

Чищення і змащення автомата проводиться під безпосереднім керівництвом
командира відділення, а в навчальному закладі — викладача допризовної
підготовки.

Чищення автомата (табл. 10) проводиться щодня: при підготовці до
стрільби; після стрільби; після занять у полі; в бойовій обстановці; на
тривалих навчаннях; під час перерв у бою і в навчанні.

Якщо автомат не застосовується, то чищення його проводиться не менше
одного разу на тиждень.

Для чищення і змащення автомата застосовується рідке рушничне мастило,
РЧС, рушничне мастило, ганчірки або папір KB-22 і клоччя — тільки для
чищення каналу ствола.

Чищення автомата проводять у спеціально відведених місцях на обладнаних
для цієї мети столах, а в польових умовах — на чистих підстилках,
дошках, фанері тощо у такій послідовності: підбираються приладдя,
матеріали для чищення і змащення; розбирається автомат; чиститься канал
ствола; вичищаються інші частини автомата.

Для чищення каналу ствола треба покласти автомат у вирізи стола або на
звичайний стіл. Зібрати приладдя (мал. 91), скласти клоччя у вигляді
цифри 8, накласти «вісімку» її перехрестям на кінець протирки (мал. 92)
і розкласти волокна клоччя уздовж протирки так, щоб їх кінці були
коротшими за стержень протирки. Просочити клоччя рідким рушничним
мастилом, увести шомпол з протиркою і клоччям у канал ствола і
застопорити кришку пенала на дуловому зрізі ствола.

Утримуючи автомат лівою рукою, плавно просунути правою рукою шомпол по
всій довжині каналу ствола кілька разів. Витягнути шомпол, змінити
клоччя, просочити його рідким рушничним мастилом і знову прочистити
канал ствола. Так проробити кілька разів. Після цього ретельно витерти
шомпол і протерти канал ствола чистим сухим клоччям, а потім чистою
ганчіркою. Оглянути ганчірку. Якщо на ній помітні сліди нагару або
забруднення, продовжувати чищення каналу ствола до тих пір, поки після
перевірки ганчірка не буде чистою. Ретельно оглянути канал ствола на
світло з дулової частини і з боку патронника, повільно обертаючи ствол у
руках. При цьому особливу увагу звертати на кути нарізів, перевіряти, чи
не залишилось у них нагару. У такій самий спосіб вичистити патронник з
боку ствольної коробки.

Газову камеру, газову трубку і компенсатор полити рідким рушничним
мастилом або РЧС, прочистити клоччям (ганчіркою) за допомогою шомпола
або дерев’яної палички, потім насухо витерти. Дерев’яні частини обтерти
сухою ганчіркою.

Після закінчення чищення автомата доповісти командирові відділення або
викладачеві допризовної підготовки і з його дозволу провести змащення і
збирання ав-5 томата.

Після чищення автомат змащують, щоб не допустити впливу вологи на метал.
Змащування автомата проводять’ у такій послідовності: канал ствола,
патронник і компен-і сатор змащують протиркою з покладеним на неї
клоччям, просоченим мастилом; на решту частин (металевих) ганчіркою
наносять тонкий шар мастила. При цьому слід мати на увазі, що надлишок
мастила призводить до забруднення частин автомата і може спричинити
затримку при стрільбі.

Дерев’яні частини не змащують.

Відповідальність за зберігання автомата у справному стані несе командир
підрозділу, в навчальному закладі — директор навчального закладу і
викладач допризовної підготовки.

З автоматом поводитися треба обережно: охороняти від ударів, стежити,
щоб у ствол не потрапили сторонні предмети (клоччя, пісок, бруд), бо при
стрільбі це може призвести до роздуття або розриву ствола. Не спускати
без потреби курок, бо це призводить до передчасного спрацювання частин і
механізмів автомата.

Автомат зберігається у піраміді. Він має бути розряджений, магазин
відокремлений, штик-ніж знятий, курок спущений, важіль перевідника — у
верхньому положенні, хомутик прицілу — на поділці II.

. В окремому відділенні піраміди зберігаються магазини, сумки для
магазинів, штики-ножі в піхвах і маслянки. Сумки для магазинів і ремені
повинні зберігатися чистими і сухими.

При пересуванні на заняттях і в поході автомат переноситься з приєднаним
магазином (решта магазинів — у сумці). Ремінь підганяється так, щоб
.автомат не вдарявся об тверді предмети спорядження. У перерві між
заняттями, з також на привалах автомат тримають у руках або на ремені.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Яке призначення приладдя автомата? З чого воно складається?

2. Коли проводиться чищення і змащення автомата і в якій
послідовності?

3. Розкажіть про те, як потрібно зберігати автомат.

4. Підготуйте приладдя до чищення автомата і покажіть послідовність
чищення і змащення ствола, газової камери, затворної рами з газовим
поршнем та ударно-спускового механізму.

5. Для чого застосовуються дерев’яні палички під час чищення автомата?

15. Основи і правила стрільби

Основи стрільби — це теоретичні положення, знати які необхідно для
розуміння процесів, що відбуваються під час стрільби, і для засвоєння
прийомів стрільби.

Правила стрільби — це основні положення і рекомендації щодо підготовки і
ведення стрільби по різних цілях і в будь-яких умовах з найменшим
витрачанням боєприпасів і часу.

ПОСТРІЛ

Пострілом називається викидання кулі з каналу ствола під дією порохових
газів, що утворюються при згорянні порохового заряду. Постріл
відбувається за дуже малий проміжок часу (0,001—0,06 с). Від удару бойка
по капсулю патрона виникає полум’я, від якого загоряється пороховий
заряд; при цьому утворюється велика кількість дуже нагрітих газів, які
збільшуються в об’ємі і створюють високий тиск, що діє в усі боки з
однаковою силою. Під тиском газів 250—500 кгс/см2 куля зсувається з
місця, врізається у нарізи і набуває обертального руху. Порох продовжує
горіти, відповідно кількість газів (об’єм і тиск) в каналі ствола
збільшується. Найбільшої величини (2880 кгс/см2) тиск газів досягає,
коли куля пройде 4—6 см шляху. Потім внаслідок збільшення швидкості руху
кулі об’єм закульного простору збільшується швидше, ніж приплив нових
газів, і тиск починає падати. До моменту вильоту кулі з каналу ствола
тиск дорівнює 300—900 кгс/см2. Однак швидкість руху кулі в каналі ствола
зростає, оскільки гази, хоч і менше, продовжують на неї тиснути. Куля
рухається по каналу ствола з безперервно зростаючою швидкістю і
викидається назовні в на-

прямі осі каналу ствола. Розжарені гази, що витікають з каналу ствола
услід за кулею, при зустрічі з повітрям утворюють полум’я й ударну
хвилю, яка є джерелом звуку при пострілі. Порохові гази при вильоті кулі
з каналу ствола впливають на неї на відстані 10—15 см (мал. 93).

Початковою швидкістю кулі називається швидкість, з якою куля залишає
канал ствола, тобто швидкість руху кулі біля точки вильоту. Початкова
швидкість кулі — одна з найважливіших характеристик бойових властивостей
зброї. Збільшення початкової швидкості збільшує дальність польоту кулі,
її пробивну й убивчу дію, зменшує вплив зовнішніх умов на її політ
(табл. 11). Величина початкової швидкості кулі залежить від довжини
ствола, маси кулі, маси порохового заряду та інших чинників.

Оскільки тиск газів у каналі ствола діє в усі боки з однаковою силою,
при пострілі він не тільки виштовхує кулю вперед, а й відштовхує назад
зброю. Рух зброї (ствола) назад під час пострілу називається віддачею.
Віддача стрілецької зброї відчувається як поштовх у плече, руку, груди.
Дія віддачі характеризується величинами швидкості та енергії. Швидкість
відбою зброї приблизно у стільки разів

Таблиця 11 ПРОБИВНА ТА УБИВЧА ДІЯ КУЛІ

Перешкода Тип кулі Дальність стрільби, м Процент наскрізних пробоїн, або
глибина пробивання

Броня товщиною 7 мм, кут зустрічі 90° Бронебійно-запалювальна 300 200
50% 90%

Каска (сталевий шолом) Із сталевим осердям 900 80—90%

Бронебійно- Понад 1100 80—90%

Запалювальна

Бруствер із щільно утрамбованого снігу Усі типи 500 70—80 см

Земляна перешкода Усі типи 500 25—30 см

з вільно насипаного

Ґрунту

Сухі соснові колоди 20×20 см, скріплені у штабелі Із сталевим осердям і
бронебійно-запалювальна 500 150 25 см 30—40 см

Цегляна кладка

100 12^15 см

менша від початкової швидкості кулі, у скільки разів куля менша від
зброї. При пострілі ствол зброї здійснює коливальні рухи — вібрує.
Внаслідок цього дулова частина ствола у момент вильоту кулі може також
відхилитися від початкового положення в будь-який бік (уверх, вниз,
праворуч, ліворуч). Величина цього відхилення збільшується в разі
неправильного використання упора для стрільби, забруднення зброї тощо
(мал. 94).

У момент пострілу ствол автомата, залежно від кута підіймання, займає
певне положення. Політ кулі в повітрі починається по прямій лінії як
продовження осі каналу ствола у момент вильоту кулі. Ця лінія
називається лінією метання. При вильоті кулі у повітрі на неї діють дві
сили: сила тяжіння і сила опору повітря. Сила тяжіння дедалі більше
відхиляє кулю вниз від лінії метання, а сила опору повітря уповільнює
рух кулі в повітрі, намагаючись перекинути її головною частиною назад.
Під дією цих двох сил куля продовжує політ по кривій, що знаходиться
ниж-

че від лінії метання (мал. 95). Крива лінія, яку описує центр ваги кулі
при польоті в повітрі, називається траєкторією.

Прямим пострілом називається постріл, у якого траєкторія польоту кулі не
піднімається над лінією прицілювання вище цілі на всьому своєму шляху
(мал. 96). Практичне значення його полягає в тому, що в напружені
моменти бою стрільба може вестися без перестановки прицілу; у цьому
випадку точка прицілювання вибирається за нижнім обрізом цілі.

Простір за укриттям, що не пробивається кулею від його гребеня до точки
зустрічі, називається прикритим простором. Частина прикритого простору,
на якому ціль не може бути уражена при даній траєкторії, називається
мертвим (неуражуваним) простором. Частина прикритого простору, на якому
ціль може бути уражена, становить уражуваний простір (мал. 97).

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Що називається пострілом?

2. Що називається початковою швидкістю кулі і від чого вона залежить?

3. Дайте визначення траєкторії.

4. Що таке прикритий, мертвий, уражуваний простір?

СПОСОБИ ВИЗНАЧЕННЯ ДАЛЬНОСТІ СТРІЛЬБИ І ЗАСТОСУВАННЯ ФОРМУЛИ ТИСЯЧНОЇ

У стрілецькій практиці для вимірювання кутів користуються не градусами,
а поділками кутоміра — тисячними. Тисячною називається центральний кут,
що спирається на дугу, яка дорівнює 1/6000 довжини кола.

Якщо коло довільного радіуса розділити на 6000 рівних частин і з’єднати
радіусами кінці дуг із центром кола, матимемо 6000 рівних центральних
кутів (мал. 98).

Це формули тисячної, де: Д — дальність до об’єкта, що розглядається; В —
лінійні розміри об’єкта, що розглядається; К — кут, під яким даний
об’єкт спостерігається за допомогою приладів (у тисячних).

У бойовій обстановці завжди можна визначити дальність до об’єкта, за
яким спостерігають, і встановити необхідний приціл зброї, що дає змогу
точніше уражати ціль противника на полі бою, витрачаючи найменшу
кількість боєприпасів. Для цього потрібно встановити

кутову величину і знати лінійні розміри об’єкта (цілі). Середня висота
людини — 1,7 м, ширина — 0,5 м. Висота танка — 2,7 м, ширина — Зм.
Середня ширина бронетранспортера — 2,5 м.

Кутові величини цілей вимірюються у тисячних за допомогою польового
бінокля або іншого приладу за кутомірними шкалами (мал. 99 і 100).

Величина однієї великої поділки на шкалі дорівнює 10 тисячним, малої — 5
тисячним. Наприклад: кутова величина танка, за яким спостерігають у
бінокль, дорівнює двом великим поділкам шкали бінокля. Встановлюємо
відстань до танка — дальність:

3×1000 =150м

20

Кутові величини цілі можна визначити за допомогою підручних предметів
(лінійки, олівця, коробки сірників), а також пальців руки. Для цього
треба знати їх значення в тисячних. 1 мм лінійки дорівнює 0—02 (двом
тисячним); круглий олівець має діаметр 0— 12; коробка сірників: довжина
— 0—90, ширина — 0—60, висота —

О—80; пальці руки: великий — 0—40, вказівний — О—ЗО, мізинець — 0—20.
Предмет слід тримати на відстані 50 см від ока. Наприклад: на полі бою
до вас наближається противник, ширина його фігури перекривається 5 мм
лінійки. Визначаємо відстань до нього:

Визначати дальність до цілей можна за допомогою прицільного пристрою
автомата. Мушка автомата на певній відстані перекриває певний відрізок;
це — криюча величина мушки. Мушка автомата на відстані 100 м перекриває
25 см, на 200 м — 50 см, на 300 м — 75 см і т.д. Використовуючи значення
криючої величини мушки, можна визначити відстань до цілей противника,
наприклад: мушка автомата в 2 рази більша за ширину фігури людини (0,5
м), отже, мушка перекриває 1 м. Відстань у даному випадку до людини
становить 400 м (мал. 101).

16. Ручні осколкові гранати

ПРИЗНАЧЕННЯ І БОЙОВІ ВЛАСТИВОСТІ ГРАНАТ

Ручні осколкові гранати призначені для ураження осколками живої сили
противника у ближньому бою (під час атаки, в окопах, сховищах, населених
пунктах, лісі, горах).

Залежно від дальності розлітання осколків гранати діляться на
наступальні та оборонні.

БУДОВА РУЧНОЇ ОСКОЛКОВОЇ ГРАНАТИ РГД-5 Ручна осколкова наступальна
граната РГД-5 (мал. 102) складається з таких частин: корпус із трубкою
для запалу, розривний заряд, запал. Корпус складається з двох частин —
верхньої і нижньої. Верхня частина складається із зовнішньої оболонки
(її називають ковпаком) і вкладиша

ковпака. До верхньої частини корпусу за допомогою манжети прикріплюється
трубка запалу, яка герметизує розривний заряд у корпусі. Щоб запобігти
забрудненню трубки при зберіганні, в неї вгвинчується пластмасова
пробка. При підготовці гранати до кидка замість пробки в трубку
вгвинчується запал. Нижня частина, корпусу складається із зовнішньої
оболонки (її називають піддоном) і вкладиша піддона.

Розривний заряд заповнює корпус і служить для розриву гранати на
осколки.

БУДОВА РУЧНОЇ ОСКОЛКОВОЇ ГРАНАТИ Ф-1

Ручна осколкова оборонна граната Ф-1 (мал. 103) призначена для ураження
живої сили переважно в оборонному бою. Оскільки осколки розлітаються на
значну відстань, кидати її можна тільки з укриття, ВМП,
бронетранспортера.

Граната Ф-1 складається з корпусу, розривного заряду і запалу. Корпус
гранати чавунний з повздовжніми і поперечними борозенками, по яких він
звичайно і розривається на осколки. У верхній частині корпусу є нарізний
отвір

для вгвинчування запалу. При зберіганні, транспортуванні і перенесенні
гранати у корпус вгвинчується пластмасова

пробка.

УЗРГМ — уніфікований запал ручної гранати модернізований (мал. 104) —
призначається для вибуху розривного заряду гранат РГД-5 і Ф-1. Він
складається з ударного механізму і власне запалу.

Ударний механізм служить для запалювання капсу-Ля-запалювача. Він
складається з трубки ударного механізму, з’єднувальної трубки, напрямної
шайби, бойової пружини, ударника, шайби ударника, спускового важеля і
запобіжної чеки з кільцем.

Власне запал призначений для вибуху розривного заряду гранати. Він
складається із втулки-уповільнювача, капсуля-запалювача, уповільнювача і
капсуля-детонатора.

Запали завжди мають бути у бойовому стані. Розбирати запали і перевіряти
роботу ударного механізму категорично забороняється.

БУДОВА РУЧНОЇ ОСКОЛКОВОЇ ГРАНАТИ РГН Ручна граната наступальна РГН
призначена для ураження живої сили противника при наступі. Граната РГН
(мал. 105) складається з верхньої і нижньої частин. До верхньої частини
корпусу за допомогою манжети прикріплюється стакан для
ударно-дистанційного запалу. Розривний заряд заповнює корпус і служить
для його розриву на осколки. Радіус розльоту осколків до 25 м.

БУДОВА РУЧНОЇ ОСКОЛКОВОЇ ГРАНАТИ РГО Ручна граната оборонна РГО
призначена для ураження живої сили противника переважно в оборонному
бою. Граната РГО (мал. 106) складається з таких частин: корпусу із
стаканом для запалу, розривного заряду, ударно-дистанційного запалу.
Корпус складається з двох частин — верхньої і нижньої. Верхня частина
складається Із зовнішньої і внутрішньої напівсфер. До верхньої частини
корпусу за допомогою манжети прикріплюється стакан для запалу. Нижня
частина корпусу також складається із зовнішньої і внутрішньої напівсфер.
Розривний заряд заповнює корпус і служить для його розриву на осколки,
які уражають живу силу в радіусі до 200 м. При зберіганні гранати у
стакан вгвинчується пластмасова пробка.

УДАРНО-ДИСТАНЦІЙНИЙ ЗАПАЛ (мал. 107)

При звільненні важеля (14) під дією пружини (17) ударник вдаряє жалом
(15) в капсуль-запалювач КВ-Н-1 (25), який викликає запалювання
піротехнічних сумішей (23) і піротехнічної уповільнювальної суміші (27).
Піротехнічні суміші швидко згоряють, і стопори (21) під дією пружин
переміщаються в бік заглушки (24), вивільняючи движок (5). Движок
пересувається пружиною і подає капсуль-запалювач КВ-Н-1 (4) під жало
інерційного пристрою (8). При падінні на землю (при зустрічі з
перепоною) вантаж (13) долає опір пружини (19), і жало (8) викликає
спрацювання капсуля-запалювача КВ-Н-1 (4), при цьому спрацьовує
капсуль-детонатор Б-37 ( 20) і відбувається вибух.

У випадку неспрацювання по перепоні після вигоряння піротехнічних
уповільнювальних сумішей (27) через 3,2—4,2 с спрацьовує
капсуль-детонатор Б-37 (20), а потім капсуль-детонатор 7К1 (1).

ПОВОДЖЕННЯ З ГРАНАТАМИ

Гранати переносять у гранатних сумках (мал. 108). Запали тримають окремо
від гранат, при цьому кожний запал загортають у папір або клоччя.

Гранати і запали потрібно періодично оглядати. На корпусі гранати, на
трубках запалу і на самому запалі не повинно бути вм’ятин та іржі. Кінці
запобіжної чеки мають бути розведені і без тріщин на загинах. Запалами,
що мають тріщини і зелений наліт, користуватися не можна.; Переносячи
гранати, слід оберігати їх від поштовхів, ударів, вогню, бруду, сирості.
Підмочені та забруднені гранати і запали треба протерти й висушити під
наглядом, командира. Не можна сушити гранати біля вогню.

Заряджати гранату (вставляти запал) дозволяється тільки перед її
метанням.

Забороняється: розбирати бойові гранати й усувати в них несправності;
переносити їх без сумок або за кільце запобіжної чеки;. торкатися
гранати, що не. розірвалася після метання.

ПРИЙОМИ МЕТАННЯ РУЧНИХ ОСКОЛКОВИХ ГРАНАТ

Метання гранати складається з підготовки до метання (зарядити гранату і
зайняти вихідне положення) і самого метання. На навчальних заняттях з
бойовими гранатами одягають металеву каску.

Гранату заряджають за командою «Підготувати гранати», а в бою, крім
того, і самостійно.

Послідовність заряджання: дістати гранату із сумки лівою рукою, правою
рукою зняти металевий ковпачок або вигвинтити пробку з трубки корпусу
(мал. 109, а). Тримаючи в лівій руці гранату, правою рукою дістати з
гнізда сумки і розгорнути запал (мал. 109, б). Вставити запал у
центральну трубку і загвинтити його (мал. 109, в). Граната готова до
метання.

Метання ручних осколкових гранат проводиться з різних положень: стоячи,
з коліна, лежачи, а також у русі з БМП, танка, бронетранспортера і в
пішому порядку (тільки наступальних гранат). Для метання гранати
вибирається таке місце і займається таке положення, щоб можна було
зробити кидок без перешкод, тобто щоб на шляху польоту гранати не було
гілок дерев, високої трави, дротів тощо.

Гранату кидають за командою «Гранатою вогонь!», а в бою, крім того, і
самостійно.

Послідовність метання: взяти гранату в праву руку і пальцями міцно
натиснути на спусковий важіль (мал. 110, а); продовжуючи натискувати на
спусковий важіль, лівою рукою стиснути (випрямити) кінці запобіжної чеки
(мал. 110, б); утримуючи спусковий важіль у притисненому положенні,
висмикнути запобіжну чеку (мал. 110, в), розмахнутись і кинути гранату в
ціль (при метанні оборонної гранати одразу після кидка сховатись).

При метанні гранати стоячи з місця треба стати обличчям до цілі, взяти
гранату в праву, а зброю в ліву руку (мал. Ill, а), висмикнути запобіжну
чеку, правою ногою зробити крок назад, зігнувши її в коліні, і,
повертаючи корпус праворуч, зробити замах гранатою по дузі вниз і назад
(мал. Ill, б); швидко випростуючи праву ногу і повертаючись грудьми до
цілі, кинути гранату, проносячи її над плечем і випускаючи з додатковим
ривком кисті (мал. Ill, в). Вагу тіла в момент кидка перенести на ліву
ногу, зброю енергійно відвести назад (мал. Ill, г).

При метанні гранати з коліна треба прийняти положення для стрільби з
коліна, утримуючи гранату пра-

вою рукою, а зброю — лівою; висмикнути запобіжну чеку, зробити замах
гранатою, відхиляючи корпус назад і повертаючи його праворуч; трохи
піднятись і кинути гранату, проносячи її над плечем і різко нахиляючись
в кінці руху до лівої ноги (мал. 112).

При метанні гранати лежачи треба прийняти положення для стрільби лежачи,
покласти зброю ва землю і взяти гранату в праву руку. Лівою рукою
висмикнути запобіжну чеку і, спираючись об землю, відштовхнутись

від неї. Відсунувши праву ногу трохи назад, встати на ліве коліно (не
зсовуючи його з місця) й одночасно провести замах. Випростуючи праву
ногу, повертаючись грудьми до цілі і падаючи вперед, кинути гранату в
ціль; взяти зброю і підготуватись до стрільби. ; При метанні гранати в
русі (кроком або бігом) треба, утримуючи гранату правою напівзігнутою
рукою, а зброю — лівою, висмикнути запобіжну чеку. Під крок лівої ноги
винести руку з гранатою вперед, назад і вниз (мал. 113, а); на другому
кроці (правою ногою) рука продовжує рух по дузі вниз з одночасним
повертанням корпуса праворуч (мал. 113, б); на третьому кроці,
виставивши ліву ногу в напрямі до цілі на носок і зігнувши праву ногу в
коліні, закінчити поворот корпуса і замах рукою (мал. 113, в).
Використовуючи швидкість руху і вкладаючи у кидок послідовно силу ніг,
корпуса і руки, кинути гранату, проносячи над плечем.

Для метання гранати з траншеї або окопу потрібно покласти зброю на
бруствер, взяти гранату в праву руку і висмикнути запобіжну чеку;
відставити (на скільки можна) праву ногу назад, прогинаючись у поясі і
трохи

згинаючи обидві ноги, відвести праву руку з гранатою назад; спираючись
на ліву руку, різко випростатися; кинути гранату в ціль (мал. 114),
після чого сховатись у траншеї (окопі).

У вікна і двері будинків, проломи у стінах, в амбразури (це вертикальні
цілі) кидати гранату треба по траєкторії, яка наближається до прямої
лінії. При цьому цілитися слід у верхній край цілі, оскільки до кінця
свого польоту граната втрачає швидкість і поступово відхиляється вниз.
Кидати можна стоячи, з коліна або з положення лежачи.

Для ураження живої сили противника в окопі (траншеї) треба кидати
гранату під кутом до горизонту приблизно 35—40 градусів, щоб вона падала
по навісній траєкторії і менше перекочувалася через траншею і не
відкочувалася вбік.

При метанні гранати спусковий важіль відходить убік під дією бойової
пружини, яка передає енергію ударнику. Ударник своїм жалом наколює
капсуль-запальник. Іскра від капсуля-запальника переходить на

уповільнювач, запалює його і, пройшовши крізь нього, передається
капсулю-детонатору, який підриває розривний заряд гранати. Корпус
гранати розривається, осколки розлітаються у різні боки.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Яке призначення та бойові властивості ручних осколкових гранат
РГД-5, Ф-1, РГН і РГО?

2. Розкажіть про будову запалу УЗРГМ.

3. Яка послідовність підготовки ручної осколкової гранати до метання?

4. У якій послідовності виконуються прийоми метання ручної осколкової
гранати з положення стоячи?

5. Яких заходів безпеки треба дотримуватися при поводженні з гранатами?

ТАКТИЧНА ПІДГОТОВКА

Тактична підготовка є основою польової виучки особового складу
підрозділів і частин, їй підпорядковано вивчення усіх інших предметів
бойової підготовки. Вона об’єднує в єдиний комплекс знання, вміння та
навички, здобуті особовим складом на заняттях з вогневої, технічної,
інженерної, стройової і фізичної підготовки, з цивільної оборони та
інших навчальних предметів. Критерієм тактичної підготовленості
особового складу підрозділів і частин є перемога в бою.

У цьому підрозділі підручника даються основи теоретичних знань,
описуються прийоми і способи дій солдата у сучасному бою, сформовані
досвідом минулих воєн, військових навчань і локальних конфліктів.

17. Основи загальновійськового бою

Бій як основна форма тактичних дій військ — це організовані й узгоджені
щодо місця, часу, ударів, вогню і маневрів дії війська з метою знищення
противника або відбиття його ударів чи виконання інших завдань в
обмеженому районі (мал. 115).

Сучасний загальновійськовий бій ведеться об’єднаними зусиллями усіх
військ, які беруть у ньому участь із застосуванням танків, бойових машин
піхоти, броне-, транспортерів, артилерії, протиповітряної оборони,
літаків, вертольотів та іншого озброєння і техніки.

ОСНОВНІ РИСИ ЗАГАЛЬНОВІЙСЬКОВОГО БОЮ

Рішучість полягає в прагненні особового складу всіма наявними засобами,
за короткий строк і з найменшими втратами знищити противника і здобути
повну перемогу (мал. 116). Це досягається всебічним знанням противника,
сміливістю, наполегливістю і завзяттям особового складу при виконанні
бойових завдань, швидким використанням наслідків вогневого удару, а
також результатів вогню своєї зброї, вмілими та ініціативними діями
всього особового складу. Рішучість у бою забезпечується також високими
морально-бойовими якостями військовослужбовців, їхньою активністю й
ініціативністю.

Напруженість і швидкоплинність. Сучасні умови бою вимагають від солдата
великого напруження моральних і фізичних сил. Застосування в бою
сучасних засобів знищення і пересування, що мають велику потужність,
обумовлює швидкоплинність бою (мал. 117). Це висуває нові, вищі вимоги
до воїна; він має бути сильний духом,

морально загартований, добре фізично підготовлений і здатний
переборювати будь-які труднощі й нестатки; повинен володіти непохитною
волею до перемоги; захищати командира в бою, бути готовим у випадку його
поранення чи загибелі взяти на себе командування підрозділом; не
залишати без дозволу командира своє місце в бою. В разі поранення воїн
мусить вжити заходи щодо само- і взаємодопомоги і продовжувати виконання
бойового завдання; якщо йому накажуть піти до медичного пункту, то треба
взяти з собою особисту зброю.

Динамічність — це здатність до швидких переміщень сил і засобів з тим,
щоб зайняти найвигіднішу позицію, порівняно з противником, для нанесення
удару по ньому, при цьому поєднуючи вогневі дії з рухом (мал. 118).
Висока динамічність досягається виучкою особового складу, знанням своїх
завдань, умінням робити правильні висновки з обставин, швидко приймати
рішення і злагоджено діяти на полі бою. Виходячи з обстановки, що
склалася, солдат повинен уміти знищувати противника вогнем з особистої
зброї, озброєнням бойової машини, ручними осколковими гранатами, а в
рукопашному бою штиком, прикла-

дом, піхотною лопаткою, прийомами нападу і самозахисту, виявляти при
цьому хоробрість, ініціативу і кмітливість, допомагати товаришам (мал.
119—123).

Швидкий перехід від одних дій до інших. Солдат завжди повинен бути
готовий: оборонятися; за наказом командира перейти у наступ;
переслідувати противника стрімким маршем, як у пішому порядку, так і на
машинах; захоплювати вигідні рубежі; переходити до оборони. Усе це
можливо лише тоді, коли солдат уміє використовувати місцевість, швидко
виривати окопи, обладнувати укриття, здійснювати маскування, долати
загородження, перешкоди і зони зараження, встановлювати і розміновувати
протитанкові та протипіхотні міни, проводити спеціальну обробку.

Наземно-повітряний характер бою став можливим завдяки значному
підвищенню бойових можливостей військ, далекобійності та ефективності
засобів знищення, тіснішій взаємодії авіації з наземними військами (мал.
124). Солдат завжди повинен бути готовий діяти в тактичному повітряному
десанті, розпізнавати повітряні цілі противника і вміло вести боротьбу з
ними, знати бойові характеристики

танків, інших броньованих машин і протитанкових засобів противника, їх
сильні і слабкі сторони, особливо найбільш уразливі місця.

Одночасні потужні вогневі дії на велику глибину. Незалежно від того, де
перебуває солдат — на передньому краї чи в глибокому тилу, він повинен
постійно бути готовим захищатися від вогневих дій противника (мал. 125).

ВИДИ ЗАГАЛЬНОВІЙСЬКОВОГО БОЮ

Основними видами загальновійськового бою є оборона і наступ.

Оборона здійснюється умисно чи вимушено з головною метою — відбити
наступ противника, завдати йому втрат і створити умови для переходу
своїх військ у наступ.

Наступ проводиться з метою повного розгрому противника і оволодіння
важливими районами (об’єктами) місцевості. Солдат зобов’язаний знати
бойове завдання взводу й відділення та своє особисте, об’єм і
послідовність обладнання фортифікаційних споруд, постійно вести
спостереження, своєчасно виявляти противника і негайно доповідати про
нього командирові, сміливо і рішуче діяти в наступі, стійко і
наполегливо — в обороні.

ВИДИ ВОГНЮ І МАНЕВРІВ У БОЮ

У сучасному бою солдатові необхідно вміти вести вогонь з особистої зброї
як самостійно, так і в складі підрозділу по окремих, групових і
повітряних цілях, вдень і вночі, з різних положень (мал. 126, 127, 128).

Вогонь розрізняють:

а) за тактичними завданнями, що вирішуються (на знищення, подавления,
виснаження та ін.);

б) за видами зброї (зі стрілецької зброї, гранатометів, зброї бойових
машин піхоти (бронетранспортерів), танків, артилерії, мінометів,
протитанкових керованих ракетних комплексів, зенітних засобів та ін.);

в) за способами ведення (прямою, напівпрямою наводкою, із закритих
вогневих позицій та ін.);

г) за напруженістю стрільби (одиночними пострілами, короткими або
довгими чергами, безперервний, кинджальний, залповий та ін.);

д) за напрямами стрільби (фронтальний, фланговий та перехресний вогонь)
(мал. 129);

е) за способами стрільби (з місця, із зупинки, з ходу, з борту, з
розсіюванням по фронту, з розсіюванням у глибину, по площі та ін.) (мал.
130);

є) за видами вогню (по окремій цілі, зосереджений, загороджувальний,
багатоярусний, багатошаровий вогонь та ін.) (мал. 131).

Вогонь буде ефективним, якщо його поєднувати з маневром. О. Суворов
казав, що кожний солдат повинен знати свій маневр. Ця вимога тим більш
актуальна для сучасного бою.

Маневр силами і засобами проводиться з метою зайняття вигідного
положення для ведення вогню по найураз-ливіщому місцю в бойовому порядку
противника, особливо у фланг і в тил, а також для виведення підрозділів
з-під удару противника.

Видами маневру силами і засобами є: охоплення, обхід та відхід.

Охоплення — маневр, який здійснюється з метою виходу для удару у фланг
противника (мал. 132).

Обхід — більш глибокий маневр, який здійснюється з метою виходу для
удару по противнику з тилу (мал. 133).

Відхід —маневр, який застосовується з метою виводу своїх підрозділів
з-під удару противника і зайняття вигіднішого становища. Проводиться
тільки з дозволу старшого командира (мал. 134).

Маневр вогнем застосовується для ефективного ураження противника. Він
полягає у зосередженні вогню взводу (відділення) по одній важливій цілі,
в одночасному перенесенні вогню взводом по кількох цілях.

18. Озброєння та екіпіровка солдата

Для успішного ведення бою солдат озброюється та екіпірується (мал.
135—138). Особистою зброєю солдата є: автомат (АКМ), ручний кулемет
(РКК), ручний протитанковий гранатомет (РПГ), снайперська гвинтівка
(СГ). Крім

того, у солдата повинні бути необхідна кількість боєприпасів, ручні
осколкові гранати, а також можуть бути протитанкові гранати.

До носильного екіпірування входять: польове спорядження, стальний шолом,
протигаз, піхотна лопатка, фляга з водою, плащ-накидка, комплект
польового обмундирування. Крім того, у солдата обов’язково має бути
речовий мішок з такими речами: казанок, кухоль, ложка, сухий

пайок, індивідуальна аптечка, засоби знезараження води, предмети
особистої гігієни. Усе це становить ту частину екіпіровки, яка
перевозиться БМП, БТР або автомашиною і розміщується згідно з
рекомендаціями (мал. 139). Солдат зобов’язаний тримати особисту зброю та
екіпіровку в справному стані, постійно стежити за витрачанням
боєприпасів, вчасно доповідати про те, що половину боєприпасів
витрачено.

Сучасний загальновійськовий бій докорінно відрізняється від боїв другої
світової війни і від поглядів на нього у 70-х роках. Широке впровадження
ядерної та високоточної, вдосконаленої звичайної зброї, використання у
військовій справі останніх досягнень науки і техніки змінили зміст бою.
Це вже не тільки зіткнення мотострільців, танків та авіації, а й потужні
вогневі удари по противнику, застосування найновіших засобів знищення,
висока маневреність, просторовий розмах. Проте у сучасному
загальновійськовому бою вирішальна роль, як і раніше, належить воїнові,
бо саме йому доводиться бути за пультом пускових установок, за важелями
бойових машин, десантуватися з неба і з моря, брати штурмом укріплення і
зрештою здобувати перемогу в бою.

ЗАПИТАННЯ

1. Яку приблизно вагу мають озброєння та екіпіровка солдата?

2. Що спільного і відмінного у поняттях «динамічність» і
«швидкоплинність» бою?

3. Чим відрізняються поняття «кинджальний вогонь» і «зосереджений
вогонь»?

4. Які роди і види військ можуть брати участь у сучасному
загальновійськовому бою?

19. Дії солдата в бою

ОБОВ’ЯЗКИ СОЛДАТА В БОЮ

У загальновійськовому бою важливою є роль сержантів і солдатів. Для
досягнення перемоги над ворогом вони повинні досконало знати та
утримувати в постійній бойовій готовності свою зброю і бойову техніку,
майстерно володіти ними та уміло застосовувати в бою.

Крім того, кожний сержант і солдат повинен бути готовий замінити
товариша, який вибув зі строю, тому знання суміжної військової
спеціальності є обов’язковим.

Кожний сержант і солдат зобов’язаний:

знати бойове завдання взводу, свого відділення (танка) та своє завдання;

знати організацію, озброєння, техніку та тактику підрозділів противника,
особливо бойові можливості його танків, інших броньованих машин та
протитанкових засобів, їхні найуразливіші місця;

знати озброєння і техніку свого підрозділу;

знати розміри, обсяг, послідовність та терміни обладнання
фортифікаційних споруджень;

уміти швидко обладнувати окопи та укриття, в тому числі із застосуванням
вибухових речовин, здійснювати маскування;

у бою постійно вести спостереження, своєчасно виявляти противника і
йегайно доповідати про нього командирові;

стійко і завзято діяти в обороні, сміливо і рішуче в наступі; знищувати
противника, особливо його танки та інші броньовані машини, усіма
способами і засобами; вміло пересуватися на полі бою, вибирати вогневі
позиції (місця для стрільби); виявляти хоробрість, ініціативу та
спритність в бою, подавати допомогу товаришеві;

бути фізично міцним та витривалим, володіти прийомами рукопашного бою;

уміти розпізнавати повітряного противника і вести вогонь по його низько
літаючих цілях із стрілецької зброї;

захищати командира в бою; у випадку його поранення або загибелі сміливо
брати на себе командування підрозділом;

знати способи захисту від зброї масового ураження та високоточної зброї
противника; уміло використовувати місцевість, засоби індивідуального
захисту та захисні властивості машин; долати загородження, перешкоди та
зони зараження, встановлювати та знешкоджувати протитанкові та
протипіхотні міни, проводити спеціальну обробку;

без дозволу командира не залишати своє місце в бою; при пораненні або
ураженні радіоактивними, отруйними речовинами, біологічними засобами, а
також запалювальною зброєю вживати необхідні заходи само- і
взаємодопомоги та продовжувати виконання завдання; якщо буде наказано
відправитися на медичний пункт, взяти із со0ою особисту зброю; при
неможливості йти на медичний пункт, відповзти зі зброєю в укриття та
чекати санітарів;

уміти готувати озброєння та боєприпаси до бойового застосування, швидко
споряджати патронами обойми, магазини, стрічки; слідкувати за
витрачанням боєприпасів та заправленням бойової машини піхоти
(бронетранспортера), танка пальним, своєчасно доповідати своєму
командиру про використання 0,5 і 0,75 носимого (возимого) запасу
боєприпасів та заправлення пальним; при пошкодженні бойової машини
піхоти (бронетранспортера), танка швидко вживати заходи щодо їх
відновлення.

У сучасному • бою солдат повинен уміти непомітно і швидко пересуватися
будь-якою місцевістю під вогнем противника і водночас безперервно
спостерігати за ним, вести прицільний вогонь із своєї зброї, вибирати
позиції, які б надавали йому перевагу над противником, і швидко їх
обладнувати, знищувати усіма способами танки і броньовані машини
противника.

ПЕРЕСУВАННЯ НА ПОЛІ БОЮ

У всіх видах боїв основою бойових дій є пересування. Залежно від
характеру місцевості, умов, обстановки і вогневих дій противника солдат,
перебуваючи у пішому строю, може пересуватися: 1) кроком (бігом), 2)
перебіганням, 3) переповзанням.

1. Прискорений крок або біг (на повний зріст або пригинаючись)
застосовується для подолання ділянок місцевості, недоступної для
спостереження і вогню противника. Темп прискореної ходьби — у середньому
130—140 кроків за 1 хв, довжина кроку — 80—90 см. Щоб подовжити крок,
треба швидше і дужче розгинати ту ногу, що позаду, і більше виносити
другу ногу стегном уперед (мал. 140, 141). Оскільки тривале пересувай-

ня прискореним кроком дуже стомлює, при швидкісному пересуванні доцільно
чергувати ходьбу і біг. У такий спосіб солдат рухається і в ході атаки,
тримаючи зброю в положенні готовності до негайного відкриття вогню.

Ходьба пригинаючись застосовується для прихованого пересування
місцевістю з невисокими укриттями (низькі кущі, висока трава, канава
тощо). Потрібно зігнути ноги в колінах, податися корпусом уперед,
дивитися перед собою і рухатися нешироким кроком. Усі рухи виконуються
вільно, без напруження (мал. 142).

Рух угору здійснюється вкороченим кроком з нахилом корпуса вперед. При
значній крутизні сходження краще робити зигзаги, тобто рухатися
поперемінно то правим, то лівим боком до схилу на трохи зігнутих ногах,
упираючись ребрами підошов у виступи гори. На схили можна також сходити
прямо, тримаючись руками за гілки, кущі, густу траву тощо; ноги ставити
на всю ступню «ялинкою», з розведеними вбік носками (мал. 143, 144).

Вниз по схилу можна сходити вільним кроком, ногу ставити на п’яту,
корпус відхиляти назад. Із крутого схилу можна спускатися боком,
приставними кроками, тримаючись за нерівності схилу (мал. 145).

Пересування по грузькому і слизькому ґрунту здійснюється короткими
кроками; ноги потрібно переставляти швидко, щоб вони не встигли глибоко
загрузнути або зісковзнути з опори. Ногу слід ставити на всю ступню,
намагаючись вибирати для опори твердіші ділянки: борозни, виступи,
корені (мал. 146).

Повільним бігом долають довгі дистанції. Корпус під час бігу нахилено
вперед трохи більше, ніж при ходьбі. Темп бігу — 150—160 кроків за 1 хв,
довжина кроку — 70—90 см (мал. 147).

Біг у середньому темпі здійснюється вільним маршовим кроком. Корпус у
цьому випадку тримають трохи нахиленим уперед. Енергійно відштовхуються
тією но-

гою, що позаду, і, зігнувши її в коліні, виносять стегном уперед-вгору і
ставлять на всю ступню. Гомілка при цьому не виноситься дуже вперед, а
ступня ставиться на землю далеко від проекції центра ваги тіла. Темп
бігу — 165—180 кроків за 1 хв, довжина кроку — 85—90 см (мал. 148).

Швидкісним бігом перебігають з укриття до бойових і транспортних машин,
розбігаються перед подоланням перешкод. Корпус нахиляється вперед значно
більше, ніж під час бігу в середньому темпі, а відштовхування^ ногою і
рух рукою ще енергійніші. Збільшення довжини кроку забезпечується за
рахунок відштовхування ногою, що позаду, і швидкого перенесення ЇЇ
стегном уперед. Нога після відштовхування виноситься вперед зігнутою в
коліні й м’яко ставиться на передню частину стопи з наступною опорою на
всю ступню. Темп бігу — 180—200 кроків за 1 хв, довжина кроку — 120—150
см.

2. Перебігання застосовується для швидкого зближення з противником на
відкритій місцевості. Довжина перебігання залежить від рельєфу та
інтенсивності вогню противника і в середньому має бути 20—40 кроків. Чим
від-критіша місцевість і сильніший вогонь, тим коротшим має бути
перебігання (мал. 149).

Для перебігання з положення лежачи необхідно спочатку поставити зброю на
запобіжник, за попереджувальною командою визначити шлях руху і можливе
укриття, потім за виконавчою командою стрімко перебігти у визначене
місце. На місці зупинки лягти на землю, відповзти трохи вбік і,
досягнувши вказаного командою місця, приготуватися до ведення вогню.

3. Переповзання застосовується для непомітного наближення до противника
і прихованого подолання ділянок місцевості, що мають незначні укриття,
нерівності рельєфу і перебувають під спостереженням або обстрілом
противника. Залежно від обстановки, рельєфу місцевості та вогню
противника солдат може переповзати:

по-пластунському: лягти на землю, правою рукою взяти зброю за ремінь
біля верхньої антабки і покласти її на передпліччя правої руки; підтягти
праву (або ліву) ногу і водночас просунути ліву (праву) руку якомога
далі, відштовхуючись зігнутою ногою, пересунутися вперед, підтягнути
другу ногу, висунути другу руку і продовжувати рухатися так само,
притискуючи до себе зброю (мал. 150);

напівкарачки: стати на коліна і, спираючись на передпліччя або кисті
рук, підняти зігнуту праву (ліву) ногу до грудей, водночас ліву (праву)
руку просунути вперед; просунути тіло вперед до повного випрямлення
правої (лівої) ноги, водночас підтягнувши другу зігнуту ногу, і,
просуваючи вперед другу руку, продовжувати рух; зброю тримати: при опорі
на передпліччя — так само, як і при переповзанні по-пластунському; при
опорі на кисті рук — у правій руці (мал. 151);

на боці: лягти на лівий бік, підтягти вперед ліву ногу і зігнути в
коліні, спертися на передпліччя лівої руки, каблуком правої ноги
впертися в землю якомога ближче до себе; розгинаючи праву ногу,
просунути тіло вперед; не змінюючи положення, продовжувати рух; зброю
тримати правою рукою, поклавши її на стегно лівої ноги (мал. 152).

Добре навчений солдат здатен швидко і непомітно пересуватися на полі
бою, що надає йому перевагу над противником.

ВИБІР ТА ОБЛАДНАННЯ ПОЗИЦІЇ ДЛЯ СТРІЛЬБИ І МІСЦЯ ДЛЯ СПОСТЕРЕЖЕННЯ

Важливе значення для здобуття перемоги має і те, наскільки правильно
солдат вибере місце для ведення вогню і спостереження за противником.

На місцевості солдат відшукує природне укриття (ка-

нава, вирва, колода тощо), потім оглядає все довкола і непомітно
переміщується до нього. Перш ніж розпочати обладнання позиції, необхідно
швидко вивчити місцевість, звернувши особливу увагу на низини, канави,
борозни та інші укриття, що їх противник може використати для
непомітного наближення.

Вивчивши місцевість і переконавшись у правильності вибору місця, солдат
починає рити окоп для стрільби лежачи (мал. 153). Зброю кладе справа від
себе на відстані простягненої руки стволом у напрямі противника (мал.
154, а, б, в, г, д). Повернувшись на лівий бік, виймає піхотну лопатку
і, тримаючи її за держак обома руками, ударами до себе підрізає дерен.
Знявши дерен, складає його збоку, щоб після риття окопу його можна було
використати для маскування бруствера; землю викидає спочатку вперед,
потім убік, щоб захистити себе від куль, осколків снарядів, мін.

Під час роботи голову треба тримати якомога ближче до землі, але так,
щоб можна було вести постійне спостереження за противником (мал. 155).

Викопавши передню частину окопу на глибину 20 см, солдат пересувається
трохи назад і продовжує рити його далі. Ширина готового окопу — 60 см,
довжина — 170 см.

Надалі окоп удосконалюється: його поглиблюють і роблять придатним для
стрільби з коліна (мал. 156) і сто-

ячи (мал. 157). Глибина готового окопу: для стрільби лежачи — до 30 см,
для стрільби стоячи — до 110 см. Висота бруствера — 30—60 ем.

Якщо перед окопом є чагарник або висока трава, то з метою поліпшення
огляду й обстрілу потрібно розчистити їх непомітно для противника. Крім
того, слід підготувати

автомати Гкулемети для ведення вогню вночі. Для автомата робиться в
бруствері жолобок з таким розрахунком, щоб покладений в нього автомат
був наведений точно у вказаному командиром напрямі. Краї жолобка
утрамбовують і обкладають дерном. Кілочки-обмежувачі забивають по два
біля цівки і приклада автомата. По можливості кілочки замінюють
рогатками.

Дещо інші вимоги висуваються до вибору і зайняття місця солдатом, якого
призначено спостерігачем. Він мусить усе бачити й чути і при цьому
залишатися непоміченим для противника. Місце має забезпечувати достатній
огляд, маскування, укриття від вогню противника і мати зручні підходи.
Не потрібно влаштовуватися на вершинах, горбах, біля одинокого дерева чи
будинку, в невеликому гаю, тобто поблизу тих об’єктів місцевості, які
привертають увагу противника і допомагають йому орієнтуватися.

Найзручнішими для спостереження є окопи, канави, вирви від снарядів
тощо. Місце для спостерігача в них обирається так, щоб позаду був насип,
горбок чи пустир, і тоді постать спостерігача не вирізнятиметься на тлі
неба.

Поблизу предметів на місцевості (стовпа, дерева) спостереження ведеться
з тіньового боку в положенні лежачи (мал. 158, а, б). Подивіться на
малюнок 159 і спробуйте визначити, де спостерігач обрав і зайняв місце
для спостереження правильно, а де — ні (відповідь знайдете у кінці
теми).

Для зручності спостереження і детального огляду місцевості призначений
спостерігачеві сектор умовно розбивається на такі три зони
спостереження: І) близька, найдо-

ступніша для спостереження неозброєним оком, на відстані 400—500 м; 2)
середня, до 1000 м; 3) далека, до межі видимості. Межі зон
встановлюються за добре видимими орієнтирами або предметами на
місцевості. Орієнтири визначаються справа наліво, від себе вдалину.
Подивіться на малюнок 160 і спробуйте визначити, під яким номером буде
визначено орієнтир: «дерево», «камінь», «далекий гай», «кущі» (відповідь
у кінці теми).

реження ведеться справа наліво за умовно визначеними орієнтирами від
себе вдалину). Відкриті ділянки оглядаються швидше, закриті —
детальніше. Про все помічене спостерігач доповідає командирові, не
припиняючи спостереження. У доповіді спостерігач вказує орієнтир і
відстань від нього (вправо, вліво, далі, ближче), те, що помічено,
наприклад: «Орієнтир два — вліво 50, ближче — 100, біля пожовклого куща
— кулемет противника» .

Спостереження є одним з основних способів ведення розвідки, від якої, як
відомо, залежить успіх бою, а отже, дії солдата-спостерігача повинні
бути грамотними і вмілими.

БОРОТЬБА З ТАНКАМИ ТА ІНШИМИ БРОНЬОВАНИМИ МАШИНАМИ ПРОТИВНИКА

У бою солдатові доводиться боротися не лише з живою силою противника, а
й з його технікою, особливо танками і броньованими машинами, які є
небезпечними цілями і повинні знищуватися в першу чергу. Танк не
страшний солдатові, якщо він діє проти нього сміливо і розважливо, добре
знає його тактико-технічні характеристики, уразливі місця і вміло
застосовує свою зброю. Сучасний танк М-1 «Абраме», у якого потужний
двигун, велика швидкість, могутнє озброєння, має такі слабкі сторони:
поганий огляд місцевості; великі, габарити; при попаданні в гусениці
протитанковою гранатою танк не може рухатися; танк не може вражати ціль
від ЗО м і ближче, якщо вона нижча за корму корпусу. Подивіться на
малюнок 161 і спробуйте визначити, де у танка важливі зони, що
вражаються: а) ручним протитанковим гранатометом; б) протитанковими
гранатами; в) зі стрілецької зброї (відповідь у кінці теми).

Вибір засобів і способів знищення броньованих об’єктів противника
залежить від конкретних обставин. Для

ураження танків та інших броньованих цілей в бою використовуються:
ПТКРС, гранатомети, протитанкові гранати, протитанкові міни, а також
вогонь зі стрілецької зброї по оглядових щілинах.

Якщо до позиції (окопу) наближається танк і його не вдалося знищити з
гранатомета, то потрібно зачекати, поки він підійде на відстань 25—30 м.
На такій відстані вогневі засоби танка не можуть уразити солдата. Цей
момент і потрібно використати для метання протитанкової гранати. Якщо
кинута граната не завдасть шкоди танку, то треба відскочити траншеєю
вбік або лягти на її дно, а коли танк пройде, швидко піднятися і кинути
гранату в його борт або кормову частину (мал. 162). Шсля вибуху
приготуватися до стрільби по екіпажу, який намагатиметься залишити танк.

При метанні гранат по танках, БМП і бронетранспортерах противника
правильна точка прицілювання має вирішальне значення, оскільки
протитанкові гранати завдають шкоди тільки в разі безпосереднього
попадання в броньовану ціль. Якщо танк рухається на солдата або від
нього, треба кидати гранату назустріч чи навздогін, як по нерухомій
вертикальній цілі, враховуючи при цьому, що за час польоту гранати
машина встигне пройти 5—10 м.

Якщо танк рухається вздовж фронту на відстані 15—20 м від солдата зі
швидкістю приблизно 15 км/год (це швидкість людини, яка спокійно
біжить), то точку прицілюван-

ня слід умовно визначити на 1/2 корпусу танка від переднього обрізу
бічної броні.

Можливі й інші способи боротьби з танками. Один з них, який широко
використовувався під час другої світової війна нашими солдатами,— це
осліплення танків: пропустивши танк, солдат сміливо стрибав на його
броню і плащ-накидкою накривав оглядові щілини. У боротьбі з танками та
іншими броньованими цілями противника вирішальну роль відіграють
сміливість, рішучість, навченість і непохитна впевненість солдата у
своїх можливостях.

Характеристики зброї і техніки зарубіжних країн вміщено у додатках 1—4.

Відповіді

1. До мал. 159: правильно обране місце для спостереження — 1, 3, 4, 7,
9; неправильно — 2, 5, 6, 8.

2. До мал. 160: орієнтири: 1 — «кущ»; 2 —«камінь»; 3 — «дерево»; 4 —
«далекий гай».

3. До мал. 161: зони ураження у танка: а) ручним протитанковим
гранатометом — 1, б, 6, 7, 8, 9; б) ручною протитанковою гранатою — З,
4, 5, 7, 8, 9; в) зі стрілецької зброї — 1.

ЗАПИТАННЯ

1. Як ви гадаєте, за який час може подолати добре навчений солдат
100-метрову відстань по-пластунському?

2. Чому при переповзанні автомат тримають за ремінь біля верхньої
антабки?

3. Чому під час бігу нога не виноситься вперед далі центра ваги тіла?

4. Де краще зайняти місце для спостереження?

5. Для чого необхідно після перебіжки відповзати вбік?

6. Які габарити танка М-1 «Абрамс»?

20. ДІЇ солдата в бою

___у складі мотострілецького відділення

Солдат у бою, як правило, діє у складі якого-небудь тактичного
підрозділу і є його сполучною ланкою, адже якими б знаннями і навичками
солдат не володів, він фізично не може водночас бути водієм і снайпером,
знищувати танки і підносити боєприпаси.

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ШТАТНА СТРУКТУРА МОТОСТРІЛЕЦЬКОГО ВІДДІЛЕННЯ

Перше тактичне об’єднання солдатів для спільних дій називається
мотострілецьким відділенням (МСВ). Його

завдання — мобільно й ефективно боротися з особовим складом противника,
його броньованими цілями, проводити розвідку, пересуватися з однією
одиницею техніки й оберігати її.

До мотострілецького відділення як до організаційно-штатної одиниці
входять (мал. 163):

К — командир відділення. Озброєний автоматом (АК). Накази віддає
голосом або, перебуваючи у своїй бойовій машині піхоти (БМП) чи
бронетранспортері (БТР), сигналами за допомогою переносної радіостанції
(рації). MB — механік-водій БМП. Озброєний автоматом. Основне завдання —
утримувати у технічно справному стані бойову машину і вміло водити її за
будь-яких обставин. На бойовій машині є рація, прилад для визначення
зараженості місцевості, система колективного захисту від зброї масового
знищення (ЗМЗ). В — водій БТР.

НО — навідник-оператор БМП (БТР). Озброєний автоматом. Основне завдання
— вести вогонь з бортового озброєння, а саме:

на БМП — із протитанкових керованих ракет, що здатні уражати броньовані
цілі на відстані понад 8,5 км; із 30-міліметрової автоматичної гармати,
що здатна знищувати не тільки наземні цілі, а й повітряні; зі спареного
з гарматою кулемета 7,62 мм;

на БТР — із великокаліберного кулемета 14,5 мм, що здатний пробивати
легкоброньовані цілі на відстані 2 км; зі спареного з ним кулемета 7,62
мм.

Км — кулеметник, озброєний ручним кулеметом (РКК). Завдання — вражати
групові цілі противника.

Гм — гранатометник. Озброєний ручним протитанковим гранатометом (РПГ).
Завдання — уражати броньовані цілі противника на відстані до 500 м. СГм
— старший гранатометник. ПГм — помічник гранатометника. Озброєний авто-

матом. Основне завдання — переносити гранати, допомагати
гранатометникові, прикривати його від вогню противника.

Сн — снайпер. Озброєний снайперською гвинтівкою (СГ). Завдання —
знищувати важливі цілі противника (офіцерів-спостерігачів,
гранатометників).

Ст — стрільці. Озброєні автоматами, що мають під-ствольні протипіхотні
гранатомети. Основне завдання — знищувати живу силу противника.

ССт — старший стрілець.

У кожного солдата є також одна наступальна й одна оборонна гранати, а на
відділення видаються ще ручні та реактивні протитанкові гранати.

Особовий склад відділення — від 8 до 10 чоловік, воно має одну бойову
машину і засоби радіозв’язку.

ПОХІДНИЙ І БОЙОВИЙ ПОРЯДОК МОТОСТРІЛЕЦЬКОГО ВІДДІЛЕННЯ При виконанні
бойових завдань і залежно від обстановки мотострілецьке відділення може
діяти у похідному або бойовому порядку.

Похідний порядок — це шикування відділення в колону по одному або по
два. Застосовується на марші, при розвитку наступу, переслідуванні
противника, проведенні маневру (мал. 164). Похідний стрій повинен
забезпе-

чувати високу швидкість руху, шридке розгортання в бойовий порядок,
якомога меншу вразливість від вогню противника, підтримання стабільного
управління.

Бойовий порядок — це шикування мотострілецького відділення для ведення
бою. Він має відповідати поставленому завданню і забезпечувати: успішне
ведення бою; повне використання в бою всіх вогневих засобів, бойових
можливостей відділення, наслідків вогневих дій і вигідних умов
місцевості; здійснення маневру; стійкість і активність в обороні;
якомога меншу вразливість від вогню противника; підтримання безперервної
взаємодії.

Бойовий порядок відділення в наступі складається з цепу і БМП (БТР).
Інтервали між солдатами в цепу — 6—8 м (8—12 кроків). Якщо цепом
наступають 7 бійців, то фронт наступу відділення складатиме 50 м. Такі
інтервали забезпечують успішне виконання поставленого завдання і
необхідне розосередження відділення з метою зменшення втрат від вогню
противника, дають можливість командувати голосом і підтримувати
взаємодію між солдатами у цепу.

БМП (БТР) рухається за цепом на фланзі відділення, а іноді й усередині,
підтримуючи наступ вогнем (мал. 165, 166). Під час атаки (атака — це
поєднання стрімкого руху в бойовому порядку підрозділів і частин з
вогнем найвищої щільності з метою знищення противника в найвирішальніший
момент наступу) цеп звичайно рухається за танками на такій відстані, щоб
не постраждати від розривів снарядів своєї артилерії і при цьому
забезпечувати надійну підтримку танків вогнем стрілецької зброї (мал.
167).

Знання кожним солдатом свого місця у похідному і бойовому порядку,
вміння швидко і чітко перешиковуватися забезпечують вирішальну перевагу
над противником.

ДІЇ СОЛДАТА У СКЛАДІ ВІДДІЛЕННЯ ПІД ЧАС НАСТУПУ

Під час наступу солдат, використовуючи результати ядерного і вогневого
удару по противнику, веде бій з повною віддачею сил, тісно взаємодіючи з
іншими солдатами відділення.

Перед наступом солдат повинен: чітко зрозуміти своє завдання і завдання
свого відділення і взводу, цілі нападу і порядок відкриття вогню; знати
номер (розпізнавальний знак) танка, з яким буде діяти відділення,
порядок взаємодії з ним та іншими бойовими засобами; при атаці в пішому
порядку — місце і порядок спішування, місце в цепу відділення;
запам’ятати встановлені командиром сигнали; перевірити справність зброї
і підготувати її до бою, перевірити наявність боєприпасів і при
необхідності поповнити їх; перевірити наявність і справність засобів
індивідуального захисту; підігнати спорядження.

За командою командира відділення «Відділення, до спішування — готуйсь!»
механік-водій (водій) збільшує швидкість руху бойової машини і
наздоганяє танк; у цей час солдат дістає зброю з бійниці, ставить її на
запобіжник і готується до спішування. За командою командира відділення
«До машини!» механік-водій (водій) уповільнює хід або, якщо є укриття,
робить коротку зупинку. Солдат зістрибує з машини і за командою
командира відділення «Відділення, за мною — до бою!» займає своє місце в
цепу, відкриває вогонь на ходу, бігом або прискореним кроком у складі
відділення наступає у вказаному напрямі (мал. 168).

Атака повинна бути стрімкою: у цьому запорука успіху. Солдат, який
рухається поволі,— зручна мішень для противника.

Через мінне поле відділення пересувається за командою командира
«Відділення, за мною в колону по одному (по два) в прохід крізь мінне
поле — бігом руш!» Кулеметник першим іде у прохід і прикриває вогнем рух
відділення; решта солдатів шикуються в колону і стрімким кидком услід за
танком, який прокладає прохід (або по прокладеному заздалегідь проходу),
ведучи вогонь вправо-вліво, під прикриттям вогню БМП (БТР) долають мінне
поле (мал. 169). Подолавши мінне поле, солдат за командою командира
«Відділення, до бою — вперед!» знову зай-

має своє місце в цепу і, ведучи вогонь по противнику на ходу, стрімко
просувається до об’єкта атаки. Наблизившись до траншеї противника на
ЗО—40 м, солдат за командою командира відділення «Гранатою — вогонь!»
кидає гранату в траншею і стрімким ривком, пригнувшись, із криком
«Ура!», рішуче вривається на передній край, знищує противника вогнем в
упор і невпинно продовжує атаку у вказаному напрямі (мал. 170).

Якщо солдат змушений вести бій у траншеї чи у ходах сполучення, то йому
потрібно рухатися якомога швидше. Перед тим як увійти до траншеї чи
ходів сполучення, солдат кидає туди гранату і робить 1— 2 черги з
автомата (мал. 171, 172). Дротяне загородження у вигляді «їжаків»,
«рогаток» тощо необхідно викинути нагору штиком або підірвати гранатою.
Пересуваючись траншеєю противника, треба уважно дивитися, чи немає в ній
мін-сюрпризів або

інших вибухових пристроїв. Знищувати противника в таких умовах дуже
складно. Солдат в основному змушений розраховувати на власну
майстерність ведення рукопашного бою, на свою зброю і свої сили,
вдаючись до таких прийомів, як уколи штиком, удари прикладом, магазином
чи піхотною лопаткою, метання гранати, вогонь в упор.

Заражену ділянку місцевості відділення обходить, а в разі значного
зараження проходить через неї в індивідуальних засобах захисту (мал.
173).

Знання солдатом свого завдання, вміння діяти в ході просування до
переднього краю противника, здатність підтримати стрімку атаку,
поєднувати вогонь рухом уперед, безстрашно вступати в рукопашний бій —
запорука перемоги в наступальному бою.

ДІЇ СОЛДАТА У СКЛАДІ ВІДДІЛЕННЯ В ОБОРОНІ

В обороні кожний солдат, уміло використовуючи свою зброю, фортифікаційні
споруди, вигідні умови місцевості і постійно взаємодіючи із сусідами,
може знищити велику кількість солдатів противника, а також успішно
боротися з його наступаючими танками та іншими бронемашинами.

Мотострілецьке відділення обороняє позицію до 100 м по фронту, маючи на
ній основні й запасні позиції для вогневих засобів. На позиції
відділення стрільці, кулеметник і гранатометник розташовуються непомітно
для противника. Всі підступи до позиції відділення перед фронтом і на
флангах перебувають під активним, особливо фланговим вогнем, а
загородження і перешкоди — добре видимі і прострілюються. Відділення
повинне бути готовим до маневру в разі загрози обходу, до ведення вогню
вночі та в інших умовах обмеженої видимості.

Вогневу позицію БМП (БТР) обладнують у центрі позиції відділення, або на
його фланзі, або позаду позиції на відстані до 50 м (мал. 174).

Одержавши завдання на оборону, солдат займає зазначену позицію, швидко
обладнує її в інженерному відношенні, замасковує підручними засобами,
при цьому перебуває у постійній готовності до відбиття атаки наземного і
повітряного противника. У встановлений час доповідає командирові
відділення про готовність до ведення оборонного бою (мал. 175). З
початком вогневої підготовки солдат, якщо він не спостерігач, за
командою (сигналом) командира ховається у щілині або в бліндажі,
перебуваючи у стані готовності негайно зайняти вогневу позицію.
Призначений спостерігачем солдат перебуває на своєму посту, спостерігає
за діями противника і доповідає командирові про результати спостереження
(мал. 176).

При нанесенні противником ядерного удару солдат після вибуху вживає
заходів щодо свого захисту (мал. 177): якщо перебуває в траншеї, то
лягає на її дно долілиць, прикриваючи очі руками; якщо в бойовій машині
піхоти,

то зачиняє двері, бійниці, люки, жалюзі, а механік-водій вмикає систему
захисту від зброї масового знищення. В разі застосування противником
отруйних речовин солдат швидко одягає протигаз (мал. 178).

Якщо противник пішов у атаку, то за сигналом спостерігача чи командою
командира солдат займає вогневу позицію і готується до бою. Вогонь по
атакуючій піхоті

він відкриває за командою командира, коли піхота наближається на
відстань прицільного вогню. До цього вогонь по противнику ведуть
артилерія, танки, БМП, ПТКРС та інші вогневі засоби. У цей час солдат
уважно спостерігає за діями противника, доповідає про важливі події
командирові й обирає цілі, які він знищуватиме в міру їх наближення.
Надалі, коли противник наблизиться, солдат веде вогонь самостійно.

Головне завдання кожного солдата — не допустити противника на свої
позиції. Якщо все ж він підійде до траншеї, то солдат знищує його вогнем
в упор, гранатами чи в рукопашному бою. Одне з найважливіших завдань
солдата — це відсікання піхоти противника від танків (мал. 179).

Таким чином, успіх дій відділення в обороні залежить від стійкості,
витримки солдата, його вміння використовувати свою зброю, діяти за
штатним розписом, взаємодіяти з рештою особового складу відділення.

ОСНОВНІ ТИПИ ПРОТИПІХОТНИХ

І ПРОТИТАНКОВИХ МІН, ЇХ ПРИЗНАЧЕННЯ І ЗАСТОСУВАННЯ

Мінно-вибухові загородження становлять основу інженерних перешкод і
влаштовуються у вигляді мінних полів, груп мін та окремих мін. Для
обладнання мінно-вибухових загороджень застосовуються протитанкові та
протипіхотні міни.

Протитанкові міни бувають: протигусеничні і протиднищеві. Вони
призначаються для мінування місцевості проти танків, самохідних
артилерійських установок, бронетранспортерів, транспортних машин.

Протипіхотні міни призначені для знищення живої сили, їх підрозділяють
на фугасні та осколкові. Фугасні міни під час вибуху вражають, як
правило, одну людину; осколкові можуть уразити кількох чоловік.

Протитанкові міни встановлюють на місцевості вручну та за допомогою
мінних загороджувачів і дистанційно, При установці міни вручну
необхідно: вигвинтити з міни пробку; перевірити, чи не деформовано
кришку міни; відкрутити ковпачок з детонатора і переконатися в наявності
гумової прокладки; завести ключем годинниковий механізм вибухового
пристрою; закрутити детонатор у міну; поставити міну в ямку чи на
поверхню ґрунту; перевести вибуховий пристрій у бойове положення, для
чого відкинути

ключем кільце запобіжної чеки, видалити запобіжну чеку з-під кнопки
вибухового пристрою і натиснути кнопку; міну замаскувати.

Сучасні протипіхотні фугасні міни («Монета», «Пелюсток») мають крихітні
розміри — 4-6 см2, при товщині не більше 1 см. Вага — від 8 до 11 г.
Корпус міни виготовлено з м’якого пластику або синтетичної тканини,
заряд — желеподібна вибухівка малої ваги — до 9 г. Міни цього класу не
мають вибухового пристрою, їх розкидають на місцевості за допомогою
засобів дистанційної установки. У вихідному положенні вони просякнуті
флегматизованими речовинами (фреоном та ін.) і при падінні на землю не
вибухають. Через кілька хвилин після падіння на землю вони стають
вибухонебезпечними: при незначному натисканні або переміщенні вони
вибухають. Колір міни — такий, як і місцевість. Вони можуть тривалий час
перебувати у бойовому стані.

Протипіхотні осколкові міни можуть вбити або поранити кілька десятків
чоловік. Це — найефективніші міни, які при спрацюванні підскакують на
висоту 0,8—1,5 м і при вибуху вражають радіусом до 20 м. Наприклад,
осколкову міну ОЗМ-72 (мал. 180) можна встановлювати вручну або
дистанційно.

Таблиця 12

ХАРАКТЕРИСТИКИ МІН

Показники Протитанкові міни Протипіхотні міни

c

????

»

b

d

o

oe

d

oe

Ue h

j

U Ue f

h

?

?

A

Ae

Dj

l

?

????

j

Ue

a

j;

?

@

F

Z

`

(

*

c

*

??

??

??

????(

????(

????(

????(

????(

????(

????(

????(

??

????(

????(

????(

????(

????(

????(

????(

????(

j

??

a

ae

b

d

f

z

ae

d

h

jNn

jag

j [

j»(

j1/2x

ukd •

U-

!

ukdE•

U-

!

U-

!

ukdP—

U-

!

ukd ?

U-

!

ukdOe?

U-

!

ukd™™

U-

!

ukd\?

U-

!

ukd›

U-

!

ukda›

U-

!

j?u

jai

O

jth3/4

ja?

ukdY?

U-

!

jAEM

jx:

j?/

jWU

jue¶

j4†

j$i

j

?

e

?

?

P T O a *

0

z

ae

e

ue

????(?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

#? ? ? ? ? ? ? ? ? ?

????(?-200). Це — міни напрямкової дії. Цифра вказує відстань ураження
(мал. 181).

Загальну будову протитанкових і протипіхотних мін та послідовність їх
встановлення зображено на малюнках 180—187. Тактико-технічні
характеристики мін наведено у таблиці 12.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Що спільного і відмінного у діях БМП і БТР під час атаки переднього
краю противника?

2. Спробуйте обґрунтувати, чому під час атаки поруч з командиром
перебувають кулеметник і гранатометник.

3. Чому окоп відділення має своєрідну конфігурацію?

4. Чому в бойовому порядку відділення переднього краю противника
відстань між солдатами повинна бути 6—8 м?

5. Чому бойова машина піхоти може бути в цепу відділення, а
бронетранспортер, як правило, пересувається за цепом відділення на
значній відстані і з короткими зупинками?

6. Чому, долаючи мінно-вибухові загородження противника, відділення
рухається за танком колоною по два?

7. Чому БМП (БТР) в обороні, як правило, має позицію позаду відділення
на 50 м?

8. Чому в протитанкових і протипіхотних мінах бувають корпуси з різних
матеріалів?

ОСНОВИ ВІЙСЬКОВОЇ ТОПОГРАФІЇ ТА ТУРИЗМУ

21. Військова топографія

Топографія — наука, що вивчає засоби вимірювання місцевості і
відображення її на папері у вигляді планів і карт.

Військова топографія — розділ топографії, що включає розробку засобів
вивчення і розвідки місцевості з метою використання її в бойових умовах.

У бойовій обстановці солдатові доводиться діяти на різній місцевості.
Він повинен сам визначати ціль і відстань для стрільби, напрям свого
руху, місце свого знаходження та ін. Вивчення військової топографії
сприяє розвитку таких важливих якостей, як спостережливість, точність,
увага, вміння аналізувати свої спостереження і робити висновки про
можливий вплив місцевості на виконання бойових завдань.

Місцевість — це частина земної поверхні з усіма її елементами: рельєфом,
ґрунтами, водами, рослинністю, шляхами сполучення,
сільськогосподарськими і соціально-культурними об’єктами. З погляду
військової топографії місцевість є одним із елементів бойової обстановки
(мал. 188).

Місцевість поділяється:

за особливостями рельєфу — на рівнинну, пагорбкувату, горбисту;

за ступенем пересічення — на слабкопересічену, середньопересічену, дуже
пересічену;

за прохідністю — на легкопрохідну, прохідну, важкопрохідну, непрохідну;

за умовами спостереження і маскування — на відкриту, напіввідкриту,
закриту;

за природними умовами — на пустельну, степову, лісисту,
лісисто-болотисту.

Природні та виготовлені людьми об’єкти на земній поверхні — це місцеві
предмети, що використовуються у військовій справі для визначення
місцевості, орієнтування, цілевизначення й управління військами в бою.
До місцевих предметів належать: населені пункти, промислові та
сільськогосподарські підприємства, рослинний і ґрунтовий покрив,
берегова лінія великих за площею акваторій, ріки, озера, канали, об’єкти
шляхів сполучення і зв’язку.

Орієнтування на місцевості — це визначення свого місцезнаходження,
положення топографічних і тактичних об’єктів на місцевості відносно
сторін горизонту, рельєфу і місцевих предметів, розміщення своїх військ
і військ противника (мал. 189).

Рельєф — це сукупність нерівностей поверхні суходолу, дна океанів і
морів (мал. 190).

ВИЗНАЧЕННЯ СТОРІН ГОРИЗОНТУ ЗА КОМПАСОМ

Компас — прилад, що вказує напрям географічного або магнітного
меридіана; служить для орієнтування відносно сторін горизонту (мал.
191). Щоб визначити сторони горизонту (сторони світу), потрібно спочатку
з’єднати мушку з нульовою поділкою лімба компаса. Потім слід
зорієнтувати компас; для цього встановити його в горизонтальне поло-

ження і розблокувати стрілку, повертати компас доти, доки північний
кінець магнітної стрілки стане проти нульової поділки лімба. Це є
орієнтоване положення компаса. Напрям стрілки на нульовій поділці лімба
буде напрямом ,на північ. Потім візуванням через проріз і мушку
відзначають місцевий предмет (орієнтир) і використовують його для
визначення напряму на північ. Визначивши напрям на північ, легко
визначити й інші сторони горизонту.

Орієнтир — це місцевий предмет, який виділяється і який добре видно, або
елемент рельєфу, який використовують у військах для визначення місця
свого знаходження, напряму руху, для цілевизначення, управління
підрозділами та вогнем у бою (мал. 192).

ОРІЄНТУВАННЯ ЗА СОНЦЕМ

Тримаючи годинник перед собою, повертати його в горизонтальній площині
так, щоб годинна стрілка була спрямована на те місце горизонту, над яким
знаходиться Сонце; тоді пряма, що ділить пополам кут між годинною
стрілкою і цифрою 1 на циферблаті, покаже своїм кінцем напрям на південь
(мал. 193 і табл. 13).

Таблиця 13 ОРІЄНТУВАННЯ ЗА СОНЦЕМ

Для наших широт можна вважати, що Сонце знаходиться:

Положення Сонця Лютий, березень, квітень, серпень, вересень, жовтень
Травень, червень липень Листопад, грудень, січень

На сході На півдні На заході 0 7-й годині О 13-й годині О 19-й годині О
8-й годині О 13-й годині О 18-й годині Не видно О 13-й годині Не видно

ОРІЄНТУВАННЯ ЗА МІСЯЦЕМ І ГОДИННИКОМ

1. Розділити «на ока» величину радіуса диска Місяця на шість рівних
частин і визначити, скільки таких частин уміститься у поперечнику
видимого серпа Місяця.

2. Якщо видима частина Місяця збільшується (видно праву частину диска),
то знайдене число треба відняти від години спостереження. Якщо видима
частина Місяця зменшується (видно ліву частину диска), то знайдене число
додається до години спостереження. Знайдена сума (різниця) — це та
година, о котрій у тому напрямі, де зараз знаходиться Місяць,
знаходитиметься Сонце.

Таблиця 14 ОРІЄНТУВАННЯ ЗА МІСЯЦЕМ

Приблизно вважається, що Місяць знаходиться:

Фази Місяця О 19-й годині О 1-й годині О 7-й годині

Перша чверть (вид-

но праву половину Місяця) На півдні На заході Не видно

Повний Місяць

(видно увесь Місяць) На сході На півдні На заході

Остання чверть (видно ліву половину Місяця) Не видно На сході На півдні

3. Визначивши цю годину і прийнявши Місяць за Сонце, знайти напрям на
південь, як це робиться при орієнтуванні за Сонцем і годинником.
Спрямовувати на Місяць треба при цьому не годинну стрілку, а те місце на
циферблаті, що відповідає визначеній годині (мал. 194 і табл. 14).

ОРІЄНТУВАННЯ ЗА ПОЛЯРНОЮ ЗІРКОЮ

Уночі напрям меридіана можна визначити за Полярною зіркою, яка завжди
знаходиться в напрямі на північ.

Отже, якщо стати обличчям до Полярної зірки, то прямо перед нами і буде
північ. Полярна зірка знаходиться в сузір’ї Великого Воза, яке
складається із семи яскравих, широко розміщених зірок. Треба уявно
продовжити пряму, що проходить крізь дві крайні зірки Великого Воза
(мал. 195), на відстань, приблизно у п’ять разів більшу за відстань між
ними. У кінці цієї прямої легко знайти Полярну зірку і зірки Альфа і
Бета Великого Воза.

ОРІЄНТУВАННЯ ЗА МІСЦЕВИМИ ПРЕДМЕТАМИ

Визначення сторін світу за різноманітними ознаками є менш надійним, ніж
описані вище способи. Але більшість цих ознак пов’язана з положенням
місцевого предмета щодо Сонця (мал. 196).

Мурашники майже завжди знаходяться з південної сторони дерева, пенька чи
куща.

Трава на північних околицях лісу, у північній частині луків, а також з
південної сторони біля деяких дерев, пеньків, великих каменів звичайно
густіша.

Кора деяких дерев із північної сторони грубіша, інколи покрита мохом.
Якщо ж мох росте по всьому стовбуру, то на північній стороні його
більше, особливо біля коріння.

Мох покриває велике каміння і скелі з північної сторони.

Крім того, сторони світу можна визначити за такими ознаками:

вівтар православних церков завжди звернений на схід, дзвіниці звичайно —
на захід;

хрести на банях церков зорієнтовані на північ—південь, причому піднятий
кінець поперечної перекладини вказує на північ;

вівтарі костьолів звернені на захід;

кумирні звернені на південь.

ДОПОВІДЬ ПРО СВОЄ МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ

Зорієнтувавшись на місцевості і визначивши сторони горизонту, солдат
доповідає про своє місцезнаходження відносно місцевих предметів, називає
місцевий предмет, біля якого він безпосередньо перебуває, і відстань до
орієнтирів, за якими він визначив сторони горизонту.

Наприклад: «Перебуваю на північній частині узлісся: на північ 1600 м —
роздоріжжя, ближче 600 м — зруйнована хата, на захід 1700 м — ґрунтова
дорога, на схід 1800 м — окремі дерева».

АЗИМУТ І ЙОГО ВИЗНАЧЕННЯ

Азимут — це кут між площиною точки спостереження і вертикальною
площиною, що проходить через цю точку і спостережуваний об’єкт.

Залежно від меридіана, від якого здійснюється відлік кута, розрізняють
істинний (астрономічний), геодезичний і магнітний азимут. Визначається
азимут від північного напряму щодо меридіана за рухом годинникової
стрілки від 0 до 360°.

Азимутом також користуються для визначення цілі, орієнтування на
місцевості, підготовки даних для артилерійської стрільби.

РУХ ЗА АЗИМУТОМ

Якщо доводиться пересуватися по незнайомій місцевості — без шляхів, у
лісі, вночі, у тумані, без видимих орієнтирів, а карти немає, то напрям
руху можна визначити за магнітним азимутом по компасу.

Для цього, виходячи із завдання і необхідного напряму шляху, треба
попередньо вибрати маршрут руху і визначити азимут кожної ділянки шляху
— від одного повороту до іншого, а також відстань, яку треба пройти по
кожному з цих напрямів, щоб вийти до зазначеного пункту. Таким чином,
рух за азимутом полягає в умінні знайти за допомогою компаса зазначений
або накреслений напрям і, дотримуючись його, вийти у потрібний пункт.

Для визначення напряму на місцевий предмет звичайно користуються
магнітним азимутом (мал. 197). Ним

називають горизонтальний кут, що вимірюється за годинниковою стрілкою
від північного напряму меридіана до напряму на предмет. Він має значення
від 0 до ЗбО9.

Щоб визначити магнітний азимут на місцевий предмет за допомогою компаса,
треба стати обличчям до цього

предмета і зорієнтувати компас, потім, утримуючи компас в орієнтованому
положенні, встановити візир так, щоб візирна риска — проріз — мушка
збігалися з напрямом на місцевий предмет (мал. 198). У цьому положенні
позначка на лімбі проти покажчика біля мушки — це величина прямого
азимута на місцевий предмет.

Зворотний азимут — це напрям від місцевого предмета до свого
місцезнаходження. Від прямого азимута він відрізняється на 180°.

Щоб визначити зворотний азимут, треба до прямого кута додати 180° — у
тому разі, якщо він менше ISO9, або відняти 180°, якщо він більше 180°.

Під час руху за азимутом потрібно знати магнітні азимути з кожного
пункту на маршруті руху та відстані між пунктами руху «в парах кроків»—
«п-кр.» (у чоловіка середнього зросту два кроки приблизно дорівнюють 1,5
м). Ці дані командир відділення й оформляє у вигляді схеми маршруту руху
або таблиці (мал. 199).

Коли переходять від одного пункту до другого, то дотримуються напряму на
орієнтири, а відстань підраховують «у парах кроків». На початкових
зворотних пунктах за визначеним азимутом за допомогою компаса знаходять
напрям руху. В цьому напрямі вибирають і залам «ятовують або більш
віддалений орієнтир (допоміжний), або розміщений ближче до зворотного
пункту маршруту руху (проміжний) орієнтир. Якщо з проміжного орієнтиру
не. видно зворотного пункту, то визначають наступний орієнтир.

Уночі як проміжні (або допоміжні) орієнтири використовують силуети
місцевих предметів, вогні, яскраві зірки. Якщо такої можливості немає,
то компас з вільно опущеною стрілкою весь час тримають перед собою в
орієнтованому положенні, а за напрям руху приймають пряму, що проходить
через проріз мушки.

ОБХІД ПЕРЕШКОД

Якщо під час руху за азимутом на відкритій місцевості на шляху
зустрінеться яка-небудь перешкода, то потрібно: запам’ятати орієнтир на
протилежному боці перешкоди в напрямі руху, визначити до нього відстань
і додати її до пройденого шляху. Після цього, обійшовши перешкоду,
підійти до вибраного орієнтиру і, визначивши за компасом напрям шляху,
продовжувати рух.

На закритій місцевості чи в умовах обмеженої видимості (ніч, туман)
обхід перешкоди можна здійснювати за компасом таким чином (мал. 200):

а) дійшовши до перешкоди (точка 1), визначити за компасом азимут нового
напряму руху вздовж перешкоди праворуч або ліворуч і продовжувати
рухатися за цим азимутом, вимірюючи відстань, до кінця перешкоди (точка
2);

б) у точці 2 записати пройдену відстань (1—2) і визначити напрям за
початковим азимутом, зробити поворот і рухатися на точку 3 (кінець
перешкоди), рахуючи кроки;

в) прийшовши в точку 3, рухатися ліворуч (праворуч) до точки 4 за
зворотним азимутом до напряму 1—2, поки не буде пройдено шлях, що
дорівнює відстані між точками ІІ2;

г) у точці 4 визначити напрям за початковим азимутом і продовжувати рух
за ним, додавши до пройденої відстані довжину відрізка 2—3 (ширину
перешкоди в напрямі маршруту).

ЗАПИТАННЯ

1. Що таке військова топографія?

2. Які існують способи орієнтування на місцевості?

3. Що таке азимут?

22. Основи туризму

ЗНАЧЕННЯ ТУРИЗМУ ДЛЯ ДОПРИЗОВНОЇ ПІДГОТОВКИ

Туризм -г- це не тільки форма масового відпочинку, фізичного
загартування та зміцнення здоров’я допризовників, а й ефективний спосіб
підготовки їх до військової служби, формування необхідних навичок і
вмінь. Важлива роль у вихованні якостей особистості майбутнього воїна
належить воєнізованим походам з елементами допризовної підготовки.
Багатоденні воєнізовані походи проводяться на другому році вивчення
курсу допризовної підготовки як польові заняття.

ОСОБИСТА ГІГІЄНА ТА ХАРЧУВАННЯ У ПОХОДІ

Юнак, який хоче взяти участь у туристичному поході, повинен бути фізично
підготовленим, здоровим і мати на це дозвіл лікаря. Попередньо потрібно
здійснити такі профілактичні заходи: вилікувати хворі зуби, пройти огляд
у отоларинголога, позбутися мозолів на ногах, зробити профілактичні
щеплення та ін.

У туристичному поході слід дотримуватися правил особистої гігієни (дбати
про чистоту обличчя, тіла, рук, ніг, зубів, одягу, взуття) та режиму дня
(графіка руху на маршруті, харчування, відпочинку). Харчування має
компенсувати затрати енергії: в раціоні повинні бути вуглеводи, жири,
білки, вітаміни, мінеральні солі, питна вода. При визначенні потреби у
продуктах організатори воєнізованих походів (викладачі допризовної
підготовки, вчителі

фізкультури) орієнтуються на власний досвід, можливості школи, мету
туристської групи, тривалість походу.

Надзвичайно важливе значення у поході має питна вода. На одного туриста
на добу необхідно мати до 3 л води. У воді, як відомо, можуть бути
хвороботворні мікроби та організми, а тому її необхідно кип’ятити. У
спеку не слід часто пити, бо надмірна кількість води виділяється з
організму з потом, забираючи з собою потрібні організму солі. Щоб
поновити сольовий баланс, організм збільшує потребу в питній воді, а це
викликає спрагу. Доцільно на сніданок напитися вдосталь, в обід випити
до 0,6 л рідини, увечері знову напитися досхочу. В дорозі краще не пити;
можна прополоскати рот і обмежуватися лише 1—2 ковтками води.

Продукти, підготовлені для походу, розкладають у поліетиленові кульки по
1—2 кг і складають їх у великий мішок. Розподіляти продукти потрібно
так, щоб кожний турист мав при собі весь запас продуктів (хліб, крупа,
цукор тощо) і міг би користуватися ним окремо.

Для приготування їжі та зберігання харчів у похід найкраще брати зручні,
легкі алюмінієві відра, каструлі, казани з кришками.

СПОРЯДЖЕННЯ ДЛЯ ПОХОДУ Туристичне спорядження має бути міцним, легким,
зручним, безпечним. Вибирають його відповідно до мети, тривалості,
складності походу, кліматичних умов.

Особисте спорядження — бавовняний (лижний, тренувальний) костюм чи
бавовняний одяг на зразок військового, легкий плащ у вигляді накидки з
капюшоном (прогумована тканина, хлорвінілова плівка), легка шапка з
полями чи козирком, легкі черевики (кросовки або кеди з товстою устілкою
із повсті чи поролону), рюкзак, предмети особистого туалету, комплект
білизни, дві пари шкарпеток, нитки, голка, кухоль, столова (краще
дерев’яна) ложка, миска, сірники, ніж.

Групове спорядження — легка сокира у чохлі (одна на 3—5 чоловік), 2
алюмінієві каструлі чи відра з дужками з дроту (ємність — по 0,7 л на
людину), казани, складаний чи столовий ніж, аптечка (йод, бинти, вата,
стрептоцидова емульсія, лейкопластир), чохли для посуду, сталевий
ланцюжок (2—3 м), сталевий трос діаметром 3 мм, гачок з дроту для
підвішування над вогнищем казанів, ополоник з довгою березовою ручкою,
шнури, страхові карабіни та ін.

У похід тривалістю більше одного дня беруть намет (один на 3—4
чоловіки), спальний мішок чи легку вовняну ковдру на кожного, светр,
запасні шкарпетки, електричний ліхтар, карту. У кожного туриста має бути
компас, щоб орієнтуватися на маршруті походу.

Важливо правильно скласти речі в рюкзак (мал. 201): на дно покласти
картон, спочатку скласти важкі речі (кульки з продуктами, консерви),
потік* — решту так, щоб рюкзак був збалансованим. У тій частині рюкзака,
що буде біля спини, укладають м’які речі. Намет у чохлі прив’язують
зверху або знизу рюкзака. Навантаження на одного юнака залежно від його
фізичного розвитку — 14-18 кг.

ОРГАНІЗАЦІЯ ПОХОДУ. ОБЛАДНАННЯ ТАБОРУ

Починається похід у визначений час із шикування взводу (роти). Керівник
і старшина перевіряють готовність до воєнізованого походу кожного
учасника і групи в цілому. Перед початком руху оголошується маршрут,
роз’яснюються завдання і тактична обстановка, повідомляються дані про
«противника» та ін. Похід організовується у формі військово-спортивної
гри, мета якої — удосконалення навичок і вмінь з тактичної, вогневої,
фізичної, психологічної підготовки, військової топографії.

Обов’язки і ролі під час гри розподіляє керівник. Він же проводить
аналіз і оцінку дій кожного допризовника, підрозділу. Враховуються
побажання учнів, їх підготовленість і можливості групи.

Сприятливий вплив на розвиток організму юнака похід матиме за умови
рівномірного фізичного навантаження, чергування його з відпочинком.
Середня відстань, яку може подолати юнак за день з рюкзаком середньої
ваги, — 20—25 км. Похід здійснюється в нежаркий період доби — на початку
і в кінці дня. Опівдні влаштовується тривалий відпочинок групи.

Розбивати табір доцільно завидна. Краще раніше лягати відпочивати і
раніше вставати для продовження походу. Через кожні 50 хв руху робиться
10-хвилинна перерва; після третього переходу — 20-хвилйнна перерва.
Спочатку темп руху має бути повільним. Через 15—20 хв від початку руху
робиться зупинка для приведення у порядок спорядження.

Для походу призначаються ведучий і замикальний. Перший вибирає шлях і
задає оптимальний темп руху. Замикальний не допускає відставання,
допомагає тим, хто стомився, подає сигнали ведучому.

Необхідно вміти правильно вибирати безпечне і зручне для відпочинку
місце, швидко поставити намет, а якщо його немає — спорудити тимчасове
укриття, в будь-яку погоду розкласти багаття, приготувати їжу. Для
відпочинку вибирається захищене від вітру, сухе, рівне місце, неподалік
від якого є дерева, вода; на обідній привал слід розміщуватися в тіні.

Для ночівлі треба вибирати місце в рідкому хвойному лісі, де ґрунт
засипаний сухою хвоєю, дерева далеко від багаття, на рівній ділянці з
м’яким ґрунтом краще на тому місці, яке зранку освітлюється сонцем. Не
можна обладнувати табір у густому чагарнику чи хвойних заростях, тому що
тут існує небезпека виникнення пожежі, а також багато комарів. Поблизу
намету не повинно бути сухих, гнилих дерев, що їх може повалити вітер.
Не слід розміщувати табір біля самої води, в незручному чи небезпечному
місці.

Ставити намет починають із закріплення його нижньої частини. Під дно
намету кладуть сухе листя, гілля, траву, папороть, мох, на дно всередині
намету — плащі, накидки, порожні рюкзаки пряжками донизу, інші речі.
Розтягуючи верх, стежать, щоб не утворювалося складок, провисань. Для
захисту від дощу навколо намету викопують рівчак глибиною 8—10 см з
відводом води по схилу.

Після заходу сонця вхід у намет закривають, щоб від роси чи туману не
відсиріли речі та продукти. Продукти розкладають всередині намету біля
стінок. Освітлювати намет краще електричним ліхтарем (свічкою
небезпечно).

Багаття розпалюють дрібними сухими сосновими і ялиновими гілками, корою,
недогарком свічки, трісками тощо (мал. 202). Під час дощу багаття
розводять під накриттям з брезенту або плащ-накидки. У суху погоду
навколо багаття прибирають суху траву, мох, хвою, щоб запобігти по-

жежі. Категорично забороняється розводити багаття на торфовищі. Перед
сном багаття гасять і заливають водою. Якщо потрібно зберегти вогонь, то
на ніч призначають чергового або засипають багаття попелом. Для
підвішування казанів, каструль, відер над багаттям натягують стальний
трос; можливі й інші способи (мал. 203). Для просушуван-

ня речей збоку від багаття на висоті 1,5—2м натягують шнур чи будують
загорожу у вигляді плоту.

В одноденних і дводенних походах можна організувати ночівлю і без
наметів. Знаходять сховища від вітру і дощу — природні порожнини,
обриви, скелі; їх використовують як рефлектор тепла, що йде від багаття,
розкладеного у кількох метрах від місця відпочинку.

У походах слід строго дотримуватися правил безпеки. Забороняється
купатися у необстежених місцях, відразу після маршу, у холодних
водоймищах. Потрібно бути обережними під час рубання і заготівлі дров,
розкладання вогню, готування їжі. Під час грози необхідно припинити рух,
швидко, оперативно зійти з висоти; не слід ховатися під поодинокими
високими деревами, бігати; металеві предмети потрібно залишити на
відстані від людей.

Табір розташовують на зручній галявині, рівній або з невеликим схилом
для стікання дощової води. Не слід розміщувати табір під кам’яними
схилами (може посипатися каміння), поблизу ліній електропередач.
Забороняється при розпалюванні вогню використовувати легкозаймисті
матеріали (бензин, гас, ацетон та ін.), розкладати вогонь у наметі.

Із числа учасників походу призначається проінструктований лікарем учень
(санітар) з метою надання в разі необхідності долікарської допомоги.

ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ

Встановлення намету

Покласти підстилку на обране для намету місце і закріпити її за кутові
петлі (мал. 204); скласти верхню перекладину і протягнути її крізь петлі
гребеня намету (мал. 205); протягнути вістря вертикального штока в отвір
на верхній перекладині і у відповідний отвір на гребені намету (мал.
206). Прив’язати кутові розтяжки і перехрестя до кілочків і закріпити
петлі основних розтяжок на вістрях штоків (мал. 207). Розтягнути намет,
натягуючи основні розтяжки, забити решту кілочків і закріпити розтяжку
так, щоб на наметі не було складок (мал. 208). Намет встановлено, і в
ньому можна жити (мал. 209).

. Заготівля дров для вогнища

Слід пам’ятати, що тверді породи дерев (ясен, бук, глід, дуб,
гостролист) горять добре, повільно і довго.

Швидко загоряються і добре горять дерева з м’якою деревиною: береза,
ліщина, ялина, модрина, сосна. Погано горять каштан і платан; зовсім не
придатні для багаття в’яз і верба.

Перш ніж користуватися великою сокирою, потрібно попрацювати сокиркою.
Піднімаючи сокиру для удару, плавно пересувають праву руку по держаку до
основи сокири (мал. 210).

Відрубуючи гілки від стовбура, треба стояти з протилежного від напряму
сокири боку (мал. 211).

На рубання дерева треба мати спеціальний дозвіл.

Перший удар — у напрямі падіння дерева (мал. 212, 213).

Пилка безпечніша і легша від сокири, нею можна обрізати і перепилювати
невеликі гілки (мал. 214).

Загострюючи сокиру, треба тримати пальці якомога далі від робочої
поверхні точильного каменя (мал. 215).

Готуючись рубати дрова, треба взути черевики з міцного матеріалу.

Перевірте, чи немає над головою яких-небудь перешкод (мал. 216). Стати
треба зручно і міцно, не напружу-

ватись і дивитися на місце, на яке ви націлюєтеся соки рою (мал. 217).

Несучи сокиру, слід тримати її за держак лезом від себе (мал. 218). Якщо
ви передаєте сокиру іншій людині, однією рукою тримайте її за держак,
другою — за основу (мал. 219).

Найкращий кут удару — 45° (мал. 220). Після роботи сокиру треба загнати
у колоду, на якій рубали дрова (мал. 221).

Відчувши втому, припиніть роботу і відпочиньте.

Розпалювання багаття

Хмиз можна знайти під сухою модриною, березою, ялиною (мал. 222).

Зніміть дерен із площі в 1 м2 і покладіть його у сирому місці. Увіткніть
вертикально в землю кілочок (мал. 223). Якщо земля сира, покладіть на
неї шматок фольги. Поставте «курінчиком» хмиз навколо кілочка (мал.
224). Поставте тоненькі палички щільно навколо хмизу, залишаючи трохи
місця з боку вітру, щоб запалити сірником. Запаліть сірника, прикриваючи
долонею полум’я. Запаліть хмиз, добавте трісочок (сухих гілочок) до
кожного язика полум’я, доки воно не розповсюдиться на товстіші гілки.
Якщо потрібно, роздмухайте вогонь, присунувшись близько до багаття.

Приготування їжі

•Колоди для багаття треба покласти з обох його боків так, щоб не
заважали доступу повітря і щоб на них можна було поставити ‘казанок,
решітку.

їжу готують на жевріючих вуглинах (мал. 225). М’ясні та інші продукти
краще готувати в «грубці». Для

цього треба викопати невелику яму і розкласти у ній багаття. Коли воно
перегорить, скласти продукти так, як показано на малюнку 226. Через
1,5—2 год їжа готова.

У великій картоплині вирізати середину і вилити туди сире яйце. Накрити
зверху зрізаною верхівкою картоплини і спекти на вуглинах (мал. 227).

Із борошна і води зробити тісто і спекти його на рожні.

Можна засмажити шашлик із м’яса і овочів.

Яблука, насаджені на палички, можна спекти на вуглинах (мал. 228).

Гігієна туриста

На привалі обладнується місце для вмивання: із дзеркалом, підставкою для
склянки із зубними щітками, підставкою для ніг (мал. 229). Можна
влаштувати і душ (мал. 230).

Мийте посуд відразу після їди, не залишаючи «на потім» (мал. 231). Коли
готуєте їжу, нагрійте воду для миття посуду.

Коли чергуєте на кухні, мийте казанки (гарячою водою) відразу, як вони
спорожніють, щоб жир не присох до них.

Обладнання табору

Табір другого загону поряд, але його не видно й не чути. Купка дров,
місце для рубання дров. Майданчик для «їдальні». Місце для вмивання.
Вода. Кухня. Газовий балон. Траншейне вогнище. Піч. Яма для попелу.
Мотузка

для сушіння одягу. Харчовий намет; харчі зберігаються на полицях у
коробках (мал. 232).

Вирушаючи далі в похід (або закінчуючи його), потрібно навести після
себе порядок: зібрати банки з-під консервів; папір та целофанові кульки
спалити; вогнище загасити і накрити його дерном, який до цього зрізали;
сміття прикопати; зняти всі позначки і ще раз перевірити територію.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Що таке туризм?

2. Розкажіть про особисте і групове туристичне спорядження.

3. Яка послідовність встановлення намету?

4. Які корисні знання та вміння можна набути у туристичних походах?

5. Як воєнізовані походи готують старшокласників до служби в армії?

Розділ другий

ПРИКЛАДНА ФІЗИЧНА ПІДГОТОВКА

Прикладна фізична підготовка е важливою частиною предмета «Допризовна
підготовка» і особливим елементом навчання та виховання юнаків —
майбутніх воїнів Збройних Сил України.

Мета прикладної фізичної підготовки полягає в тому, щоб
учні-допризовники набули фізичної загартованості, необхідної для
оволодіння зброєю та бойовою технікою і перенесення фізичних
навантажень, нервово-психічних напружень, несприятливих чинників бойової
діяльності.

Загальними завданнями прикладної фізичної підготовки є:

— зміцнення здоров’я, загартування організму і підвищення його стійкості
до впливу несприятливих чинників бойової діяльності, удосконалення
особистої фізичної підготовки, набутої на заняттях з фізичної культури;

— оволодіння навичками прискореного руху, подолання перешкод,
рукопашного бою, плавання, надання допомоги товаришеві;

— розвиток і постійне вдосконалення фізичних якостей — витривалості,
сили, швидкості, спритності;

— виховання психічної стійкості, впевненості у своїх силах,
цілеспрямованості, сміливості, рішучості, ініціативи, винахідливості,
наполегливості, витривалості, самовладання тощо.

Прикладна фізична підготовка має сприяти вихованню дисциплінованості,
колективізму, товариської взаємодопомоги і формуванню стройової виправки
та підтягнутості.

Чимало з цих завдань і цілей повинно вирішуватись безпосередньо на
уроках фізичної культури з першого класу, а для юнаків 10—11-х класів
починають діяти ще й вимоги Програми допризовної підготовки, у якій
передбачено окремий розділ — «Прикладна фізична підготовка». Це
ускладнює, але й доповнює шкільний курс

загальної фізичної культури. У цих класах більше уваги приділятиметься
загальнофізичній підготовці юнаків (допризовників) — одному із важливих
чинників прикладної фізичної підготовки, програмою якої передбачається:
1) подолання перешкод, 2) метання гранати в ціль, 3) рукопашний бій, 4)
гімнастика, 5) ігри.

Вправи цих розділів (тем) розвивають витриманість і самовладання,
швидкість у діях і швидкість рухових реакцій, силу і силову
витривалість.

Важливим моментом у системі фізичної підготовки є нормативні вимоги, які
зазначені у програмі з фізичної культури і якими слід керуватися на всіх
заняттях з прикладної фізичної підготовки (табл. 15).

Крім того, за завданням уряду України (від 24.01.95 р. № 759/1, 758/3)
розроблено тести відповідно до положення «Про державні тести і нормативи
оцінки фізичної підготовленості населення». Це ті вимоги, до яких треба
готувати себе фізично та психологічно (табл. 16).

23. Подолання перешкод

Подолання перешкод є одним з прикладних елементів (розділів) загальної
фізичної підготовки. У цьому розділі поєднано вправи на подолання
різноманітних перешкод і метання гранат у ціль, що сприяють вихованню
впевненості в своїх силах, сміливості, рішучості, а також розвитку
загальної та швидкісної витривалості, швидкості в діях і спритності.

Кожний юнак повинен знати, що для підготовки функціональних систем
організму й опорно-рухового апарату до навантаження треба виконувати
такі вправи: ходьба пригнувшись, підкрадання, біг боком, біг спиною
вперед, біг з прискоренням, вправи для різних груп м’язів у русі, а
також спеціальні вправи — подолання нескладних перешкод природного типу
в поєднанні з- бігом на 150—200 м, дії за раптовими командами керівника,
заняття зі зміною напрямку руху і його характеру.

Вивчаються і тренуються:

стрибки — безопорні й опорні, в глибину, в довжину, у висоту;

перелізання — самостійно і з допомогою, з опорою на груди, «зачіпом»,
«силою», пролізанням;

рух по вузькій опорі на висоті — кроком, бігом, сидячи верхом, за
допомогою страхувальних засобів;

вискок — із заглиблень і траншей;

метання гранати — в русі, з місця, стоячи, з коліна і лежачи з укриття;

спеціальні прийоми і дії — на спеціальних комплексах, спорудах, макетах
бойової техніки, з вантажем. Контрольні вправи

Перед виконанням вправи (прийому, дії) визначаються вихідне положення,
зміст і послідовність дій, засіб виконання й кінцеве положення, після
чого подається виконавча команда. Наприклад: «Вихідне положення — біля
лабіринту, перелізти через штахетник «силою» і бігом повернутися в
стрій. Юнак Клименко, вперед».

Для метання гранати вказуються ціль, засоби, порядок метання, потім
подається виконавча команда. Наприклад: «Відділення, по траншеї, з
коліна, справа по одному, гранатою — вогонь». За цією командою треба
взяти зброю у ліву руку (або покласти на бруствер) і, відводячи праву
руку з гранатою вниз або вверх назад, зробити замах, повертаючи тулуб
праворуч. Повертаючись грудьми до цілі, кинути гранату з коліна (мал.
233).

Збирання гранат проводиться за командою: «Зібрати гранати — вперед».

ЗАСОБИ ПОДОЛАННЯ ПЕРЕШКОД

1. Пересування по горизонтальному канату (мал. 234) Виконується у висі
знизу, головою вперед. Рух здійснюється або за рахунок поперемінного
перехвату руками, коли ноги вільно сковзають по канату, або за раху-

нок згинання у поперековому і тазостегновому суглобі і підтягування ніг
до рук, а потім поперемінного перехвату руками.

2. Стрибки

2.1. Подолання перешкоди стрибком наступаючи (мал. 235). Виконується
після короткого енергійного розбігу. Відштовхуючись ногою і посуваючи
тулуб вперед, наскочити на перепону, зігнувши махову ногу, не
випрямляючись, пронести над перепоною штовхальну ногу, заскочити на неї
і продовжити рух.

2.2. Подолання перешкоди стрибком з опорою на руку і ногу (мал. 236).
Виконується при подоланні перешкод заввишки до пояса. З розбігу
відштовхнутися лівою ногою і винести руку зі зброєю вперед, заскочити на
перепону, спираючись на неї лівою рукою і відведеною вбік ледь зігнутою
правою ногою. Не затримуючись на перепоні, перенести через неї ліву ногу
і заскочити на неї, подавши плечі і зброю вперед; приземлившись,
продовжити рух.

2.3. Стрибок в глибину із положення сидячи (мал. 237).

2.4. Стрибок в глибину із положення вису (мал. 238). Навчитися цих
стрибків можна дотримуючись такої схеми: безопорні стрибки в глибину із
положення стоячи з опорою на руки; стрибки заступаючи з опорою на руку і
ногу; стрибки у глибину з положення сидячи і з положення вис на руках.
Висота перепони і глибина стрибків збільшуються поступово.

3. Перелізання

3.1. Перелізання з опорою на руки застосовується при подоланні перешкод
висотою 1,3 м. Для виконання цієї вправи необхідно підбігти до перепони
і, схопившись руками за її верхній край, відштовхуючись обома ногами,
вийти в упор на руки; опертися ногою у верхній край пе-

репони, подати вперед тулуб і перенести другу ногу між опертою ногою і
руками; зіскочити і, приземлившись, продовжити рух уперед.

3.2. Перелізання з опорою на стегно застосовується при подоланні
перешкод висотою до 1,5 м (стіна, штахетник). Підбігти до перепони і,
схопившись руками за її верхній край, енергійним поштовхом обох ніг
вийти в упор на руки; перенести над перепоною одну ногу, сісти на
стегно, потім перенести другу ногу, не затримуючись, зіскочити з
перепони і продовжити рух уперед.

3.3. Перелізання з опорою на груди. Застосовується при подоланні перепон
висотою в зріст юнака. Для цього потрібно: ухопитися руками за верхній
край перепони, відштовхнутися ногами від землі, навалитися на перепону
грудьми, нахилити тулуб вперед, упершись долонями однієї руки у перепону
з протилежного боку та тримаючись другою рукою за верхній край перепони,
перенести ноги і зіскочити на землю.

3.4. Перелізання «зачіпом». Застосовується при подоланні дощатих
штахетників і стін висотою 2—2,2 м. Треба з розбігу відштовхнутися
однією ногою за крок до перепони і, спираючись носком зігнутої другої
ноги об перепону, ухопитися руками за її верхній край; підтягнутися,
повиснути на штахетнику лівим боком до перепони так, щоб його верхній
край був під пахвою лівої зігнутої руки, а передпліччя і долоня
притиснуті до штахетника з протилежного боку; зігнуту в коліні ліву ногу
притиснути до перепони, махом правої ноги догори зачепитися п’ятою за
верх штахетника; підтягуючись правою рукою, перевалитися через перепону,
зіскочити і продовжити рух.

3.5. Перелізання «силою». Застосовується при подоланні перепони висотою
2—2,2 м, як правило, без зброї (зброя — «за спину»). Для виконання цієї
вправи треба з розбігу відштовхнутися від землі однією ногою і заскочити
на перепону другою ногою, ухопитися руками за її верхній край; ривком
підтягнутися на руках і, допомагаючи ногами, вийти в упор; нахилитись
уперед так, щоб права рука спиралась на перепону з протилежного боку, а
ліва залишилась на верхньому краї штахетника, водночас перенести ноги
через перепону, зіскочити і продовжити рух.

3.6. Перелізання з опорою на стегно або на плечі товариша. Ці вправи
виконують удвох: перший — той,

хто влізає; другий — той, хто допомагає. При опорі на стегно, коли
перший ухопився за верхній край перепони, другий піднімає його за коліно
і гомілку зігнутої ноги до виходу в упор на перепону. При опорі на плечі
другий стає спиною до перепони, зігнувши і розставивши ноги, з’єднавши
кисті рук у «замок». Перший, послідовно спираючись ногами на руки і
плечі партнера, хапається руками за край перепони. Другий випрямляється
і піднімає першого до виходу в упор на перепону.

3.7. Перелізання з використанням жердин. Двоє юнаків стають обличчям
один до одного і боком до перепони, одну жердину тримають на опущених
руках, а другу — на плечах, віддалених від перепони.

Всі методи перелізання вивчаються послідовно: спочатку по розділах або з
допомогою підготовлених вправ, а потім в цілому, прискорюючи темп
виконання прийому. При вивченні прийому по розділах спочатку
відпрацьовуються поштовх і наскок на перепону з виходом в упор або вис,
потім саме перелізання і на завершення — зіскок і початок руху від
перепони.

Прийоми пролізання, як і вискоку, не складні щодо координації рухів,
тому для їх засвоєння не потрібні спеціальні вправи. Пролізання може
здійснюватися: головою вперед, головою і ногою вперед і боком.
Пролізання головою і ногою вперед потребує поєднання нахилу тулубу
вперед з одночасним посилом махової ноги в отвір перепони. При виході з
отвору не слід швидко випрямлятися, щоб не вдаритися спиною.

24. Метання гранати в ціль

Виконується: з місця із замахом вверх назад; з місця із замахом вниз
назад.

Метання гранати у ціль — це складна щодо координації, цілісна вправа,
яка потребує достатнього розвитку швидкісно-силових здібностей юнака.

Перш ніж починати навчатися метання гранат, слід провести декілька
тренувань для розвитку сили м’язів плечового пояса, щоб забезпечити
необхідний рівень готовності до виконання метальних рухів.

Протипіхотні гранати метають з місця стоячи, з коліна, із положення
лежачи, із траншеї, з люка танка і в русі.

Протитанкові гранати метають із-за укриття (стоячи, з коліна, з
положення лежачи) або з траншеї.

Спочатку розучується техніка кидка із замахом вверх-назад (за
розділами). Юнаки стають в одну шеренгу з інтервалами в 2—3 кроки. За
командою «Замах роби — раз» права рука має бути відведена вверх назад
ліктем уперед, тіло ледь прогнуте в попереку. За командою «Визначити
кидок, роби — два» юнаки, відштовхнувшись правою ногою і нахиливши тулуб
уперед, визначають кидок гранати. Після двох-трьох повторень за
розділами слід перейти до цілісного виконання рухів, поступово
збільшуючи їх швидкість. Потім приступити до метання по рубежах і цілях,
збільшуючи відстань кидка.

Після цього слід перейти до вивчення метання гранати із замахом по дузі
вниз-назад, керуючись запропонованою методикою.

Вивчивши прийоми метання, юнаки тренуються у метанні гранат у ціль із
різних положень.

25. Рукопашний бій

Це розділ прикладної фізичної підготовки, у якому юнаки оволодівають
прийомами рукопашної сутички з противником, озброєним холодною або
вогнепальною стрілецькою зброєю. Ці заняття спрямовані на розвиток
швидкості в діях, виховання сміливості, рішучості, впевненості у своїх
силах, ініціативи, винахідливості.

Вивчення прийомів рукопашного бою проводиться на спеціально обладнаних
місцях (рівні, зарослі травою майданчики, ями з піском чи з тирсою,
килими чи гімнастичні мати в залі). Уколи багнетом, удари прикладом,
ножем, лопатою, рукою чи ногою відпрацьовуються на підвісних мішках,
тренувальних опудалах, мішенях. Це все можуть виготовити самі юнаки.

У зміст занять включаються підготовчі вправи, прийоми самострахування,
прийоми бою зі зброєю (автоматом, ножем, лопаткою) та ін.
Найхарактернішими прийомами рукопашного бою є: укол багнетом; удар
прикладом збоку, відбив автоматом і малою лопаткою; удари ножем і малою
лопаткою; удари рукою і ногою; захист від ударів рукою; захист від удару
ногою відходом вбік; захист від удару ногою підставлянням рук; загин
руки за спину; обеззброєння противника під час удару ножем знизу
застосуванням загину руки за спину; важіль руки назовні; обеззброєння
противника при загрозі пістолетом в упор спереду застосуванням важелю
руки назовні; ки-

док із захватом ніг іззаду й удушення; задня підніжка; обеззброєння
противника при уколі багнетом із відходом ліворуч.

У підготовчу частину занять включають: рух, загальнорозвиваючі вправи
для різних груп м’язів, прийоми «напоготів до бою», найпростіші прийоми
боротьби з прийомами самострахування.

Щоб уникнути травмування, юнаки повинні суворо дотримуватися
послідовності у вивченні прийомів і дій, встановлювати оптимальні
інтервали і відстані між собою. А вчитель має забезпечити дотримання
правил страхування і самострахування, застосовування тільки навчальної
зброї (гумові ножі, пістолети тощо); під час виконання кидків страхувати
учня, притримуючи його за руку (одяг) і не допускаючи падіння на
партнера; стежити, щоб виривання зброї, викручування рук, больові
прийоми проводилися плавно, без ривків, щоб прийом негайно припинявся за
сигналом партнера «Є», щоб удари ножем, рукою, ногою тільки позначалися.

Найбільш специфічними в підготовчій частині заняття є такі прийоми:
«напоготів до бою»; перекидання через плече (мал. 239); самострахування
при падінні вперед (мал. 240); самострахування при падінні назад.

1. «Напоготів до бою». Потрібно зайняти найдоцільніше положення для
нападу на противника або захисту від нього. Приготування до бою
виконується зі зброєю (автомат, ніж, піхотна лопатка) і без зброї.
Спільним при приготуванні до бою є виставлення однієї ноги на крок
уперед (або вбік) і розміщення маси тіла рівномірно на обох трохи
зігнутих ногах; тулуб трохи нахилено вперед. При діях без зброї вперед
висовуються ліва нога і зігнута у ліктьовому суглобі ліва рука, кисть
лівої руки — на рівні грудей, кисть правої руки — біля пряжки пояса.
Таким чином, юнак перебуває у готовності однією рукою перехопити удар
або зброю противника, а другою завдати удар або провести больовий
прийом.

2. Перекидання через плече. Потрібно: обпертися на праве (ліве) коліно;
пропустити праву (ліву) руку поміж ніг долонею вниз; праве (ліве) плече
— на землю; голову відвести до лівого (правого) плеча, а підборіддя
притиснути до грудей; відштовхнувшись ногами, перекотитися на лівий
(правий) бік по діагоналі спини з правого (лівого) плеча в напрямі лівої
(правої) сідниці. Перекидання закінчити випереджувальним ударом
випрямленою лівою (правою) рукою і ногами об землю. В кінцевому
положенні ліва (права) нога зігнута, а права (ліва) — спереду на всій
ступні.

3. Самострахування при падінні вперед. Із фронтальної стійки впасти
вперед на ледь зігнуті і розведені ліктями в боки руки з наступним
перевертанням з грудей на живіт.

4. Самострахування при падінні назад. Із фронтальної стійки, присідаючи
і падаючи назад, перевернутися на спину, амортизуючи своє падіння
одночасним випереджувальним ударом розведених у сторони (під кутом до
45°) рук об землю.

В основній частині занять вивчаються:

— прийоми нападу зі зброєю — уколи і удари автоматом, удари ножем,
лопаткою;

— прийоми нападу без зброї — удари рукою, ногою, больові прийоми, кидки,
удушення;

— прийоми захисту (зі зброєю і без неї) та обеззброєння.

На заняттях застосовуються такі спеціальні команди:

— для підготовки до бою: «До бою готуйсь!»;

— для уколу на місці: «Коли!»;

— для відбивів: «Праворуч (ліворуч, вниз) відбийі»;

— для ударів: «Кулаком (ребром долоні, ногою, ножем, прикладом,
лопаткою) бий!».

І. ПРИЙОМИ НАПАДУ БЕЗ ЗБРОЇ

У рукопашному бою і при раптовому нападі противника треба добре володіти
больовими прийомами, ударами рукою і ногою, удушеннями і кидками.
Найпростішими при виведенні противника зі строю є удари рукою і ногою.
Найефективніший засіб впливу на противника — больові прийоми.

1. Загин руки за спину при нападі спереду (мал. 241). Виконуючи цю
вправу, потрібно: захопити кисть правої руки противника своєю лівою
рукою зверху, а правою — за одяг біля ліктя зовні і вдарити ногою по
гомілці або в промежину; смикнути противника до себе правою рукою, а
лівою від себе, повернути його руку всередину і зігнути її у ліктьовому
суглобі; продовжуючи натискати лівою рукою на передпліччя противника від
себе, а правою — на ліктьовий загин до себе, закласти передпліччя
захопленої руки у ліктьовий загин своєї лівої руки, водночас поставити
ліву ногу зовні його правої ноги і вдарити його ребром долоні по шиї,
захопити правою рукою за комір, волосся або ліве плече; звалити
противника на землю, сісти на нього верхи, міцно притиснути стегном
захоплену руку, провести загин за спину другої руки і зв’язати руки.

2. Загин руки за спину при нападі ззаду (мал. 242). Захопити зап’ястя
правої руки противника своєю правою рукою; сильно потягнути захоплену
руку на себе, водно-

час штовхаючи її долонею лівої руки в район ліктьового суглоба від себе;
повертаючи руку противника усередину і згинаючи її в ліктьовому суглобі,
закласти його передпліччя у ліктьовий загин своєї лівої руки.

3. Важіль руки зовні (мал. 243). Проводиться або спереду, або збоку:
захопити кисть правої руки противника обома руками так, щоб великі
пальці були на тильному боці долоні; піднімаючи захоплену руку догори,
зігнути кисть до передпліччя і вдарити ногою по гомілці або у промежину;
вивертаючи захоплену руку зовні, повалити противника на землю, вдарити
ногою, затиснути захоплену руку коліньми, перехопити праву руку за
пальці, а ліву — за одяг біля ліктя; перевертаючи противника обличчям
униз і сідаючи на нього, провести загин його руки за спину.

4. Важіль руки усередину (мал.244). Також проводиться спереду або збоку:
захопити передпліччя правої руки противника обома руками зверху і
вдарити ногою в коліно або у промежину; викручуючи руку всередину,
потягнути її на себе; відставляючи праву ногу назад і повертаючись
праворуч, підвести плече противника під своє ліве плече; натиснути на
захоплену руку своїм плечем, винести ліву ногу вперед, сісти на неї і
повалити противника; утримуючи лівою рукою ліктьовий згин захопленої
руки, перевести її на загин за спину і сісти на противника.

5. «Вузол» руки зверху (мал. 245). Також проводиться спереду або збоку:
захопити правою рукою праву руку противника за кисть зверху і,
потягнувши її на себе, вдарити передпліччям лівої руки у його ліктьовий
суглоб зверху; піднімаючи руку противника догори, захопити лівою рукою
своє праве передпліччя з-під руки противника (зав’язати «вузол»);
повертаючись ліворуч, вдарити ногою в промежину і повалити противника;
закінчити прийом загином руки за спину, щоб зв’язати противника.

П. ПРИЙОМИ НАПАДУ ЗІ ЗБРОЄЮ

1. Укол багнетом з випадом. Нахилити тулуб вперед і, випрямляючи праву
ногу, зробити випад лівою ногою, ставлячи її перекатом з підбора на всю
ступню, і послати автомат багнетом у ціль; висмикнути багнет і,
відштовхнувшись лівою ногою, повернутися у вихідне положення; або,
відштовхнувшись правою ногою, прийняти положення «напоготів до бою» і
продовжити рух уперед.

2. Удар прикладом збоку. Треба запам’ятати, що цей удар завдається
противнику після відбиття його зброї або тоді, коли вколоти багнетом
неможливо. Із положення «напоготів до бою» поштовхом правої ноги і
швидким рухом правої руки знизу вверх наліво, а лівою на себе з
одночасним повертанням тулуба ліворуч ударити прикладом у голову
противника (у щелепу, скроню). В мить удару права нога виставляється
трохи попереду лівої, права рука напівзігнута, ствол автомата спрямовано
вліво вниз.

III. ПРИЙОМИ ЗАХИСТУ

І.Від ударів рукою захищаються по-різному: відбивають, ухиляються,
підставлять свою руку і завдають удар у відповідь.

2. Від ударів ногою відходом убік (мал. 246): якщо противник б’є правою
ногою, то робиться крок лівою ногою ліворуч уперед з поверненням тулуба
праворуч. Захопити ногу противника, занесену в ударі, лівою рукою знизу;
піднімаючи її догори, повалити противника.

IV. ПРИЙОМИ ОБЕЗЗБРОЄННЯ ПРОТИВНИКА

1. При ударі ножем знизу (мал 247). Зустріти передпліччям лівої руки
озброєну руку противника, захопити правою рукою його одяг біля ліктя
зверху, вдарити ногою в промежину, загнути руку за спину і обеззброїти.

2. При загрозі пістолетам впритул спереду (мал. 248). Зробити крок лівою
ногою вперед ліворуч із одночасним поверненням тулуба праворуч; відбити
і захопити озброєну руку противника лівою рукою зверху, а правою —
знизу; вдарити ногою у промежину і, наклавши великі пальці обох рук на
кисть противника ззовні, провести важіль руки ззовні; повалити
противника на землю, вдарити ногою і, дотиснувши кисть, обеззброїти.

3. При загрозі пістолетом впритул ззаду (мал. 249). Повернутися праворуч
кругом на правій нозі; відбити правим передпліччям озброєну руку
противника, захопити її за кисть обома руками зверху; потягнути
противника за руку, продовжуючи поворот на лівій нозі, відставити праву
ногу назад і провести важіль руки всередину; натиснути на кисть ззовні й
обеззброїти противника.

КОМПЛЕКСНЕ ТРЕНУВАННЯ

Закріпивши навички виконання вивчених прийомів рукопашного бою
багаторазовим їх повторенням у різноманітних умовах (на місці, в русі,
після додаткових дій, без опору і з опором партнера), починають
комплексні тренування.

Основний зміст тренувань — це прийоми, вивчені на даному занятті, з
використанням раніше засвоєних. Комплексне тренування передбачає:
виконання прийомів і дій на 4—5 навчальних пунктах; виконання прийомів і
дій одноразово з подоланням 3—4 елементів смуги перешкод з імітованими
пожежами, вибухами, стрільбою; проведення навчальних рукопашних бійок із
заздалегідь обумовленими діями юнаків.

26. Гімнастика

І. ВПРАВИ В ПАРАХ

Нахили вперед-назад, прогини стоячи спиною один до одного і взявшись
іззаду ліктьовими згинами.

Згинання і розгинання рук у положенні стоячи обличчям один до одного,
немовби спершись на стінку; піднімання рук через боки з присіданням;
перетягування один одного.

Стрибки: ноги нарізко через партнера та ін.

II. ВПРАВИ З НАБИВНИМ М’ЯЧЕМ АБО ІНШИМ НАВАНТАЖЕННЯМ

Ці вправи потрібно якомога більше урізноманітнювати, що дасть змогу
постійно зміцнювати м’язи рук, ніг, виробляти реакцію руху.

Стати один проти одного на відстані 5—10 м і попе-ремінно кидати м’яч
від грудей, правою чи лівою рукою, із-за голови, через голову, між
ногами, лежачи на спині, на витягнутих руках тощо.

III. ВПРАВИ НА ПЕРЕКЛАДИНІ

1. Підтягування: з вису хватом зверху, щоразу з нерухомого положення у
висі на прямих руках (1—2 с), без ривків і махових рухів ногами;
підборіддя тримати вище рівня перекладини.

2. Вихід силою: з вису хватом зверху без ривків і махових рухів
поставити одну руку ліктем догори і, продовжуючи рух, вийти в упор на
прямі руки. Положення вису й упору фіксується на прямих руках (1—2 с),
спуск у вис виконується довільно. Можна тренувати вихід в упор на обох
руках.

3. Підйом переворотом: з вису хватом зверху без ривків і махів,
підтягнутись, підняти ноги до перекладини і, перевернувшись навколо
перекладини, вийти в упор на прямі руки. Положення вису й упору
фіксується на прямих руках (1—2 с). Спуск вниз повільний.

4. Піднімання прямих ніг: з вису хватом зверху без ривків і махових
рухів прямі ноги підняти до перекладини, торкнувшись її носками ніг.
Повільно, поступово опускаючи прямі ноги, перейти у вис. Повторювати до
втоми.

IV. ВПРАВИ НА БРУСАХ

1. «Кут»: із положення упору підняти прямі ноги в положення «кут» і
утримувати їх над жердинами. Момент виконання вправи визначається з того
часу, коли буде зафіксовано «кут», і до того, коли п’яти опустяться
нижче жердин.

2. Згинання і розгинання рук з розмахуванням. Вправа виконується з
положення упору, руки випрямлені. Опускання проводиться до повного
згинання рук, а розгинання — до повного їх випрямлення. Водночас з
опусканням (підніманням) розводяться ноги. Положення упору фіксується.

V. ВПРАВИ НА ГІМНАСТИЧНІЙ СТІНЦІ

Розминка: вилізти на гімнастичну стінку і спуститися, не пропускаючи
перекладин; вилізти кілька разів на гімнастичну стінку; вилізти на
гімнастичну стінку і спуститися з неї перемінним кроком.

/. «Кут»: стати спиною до стінки, витягнути руки догори, хватом знизу
взятися за перекладину і, не відриваючи таза від стінки, повільно
підняти ноги горизонтально. Тримати 1 с і повільно опустити. Повторювати
до втоми.

2. Прогини: стати обличчям до стінки, руками хват зверху, якомога вище
схопитися за перекладину, ногами стати на нижню перекладину.
Перехопленням обох рук опускатися якомога нижче, прогинаючи тулуб. Можна
виконувати вправу, переступаючи через перекладину ногами, а руками
нерухомо утримуючись у початковому положенні. Цю вправу можна виконувати
також з повертанням спиною до стінки.

VI. ЧОВНИКОВИЙ БІГ 10 х 10 м

Виконується з високого старту. За командою «Руш» пробігти 10 м,
торкнутися ногою землі за рискою повернення, обернутися кругом, пробігти
10 м у зворотному напрямку, торкнутися землі за рискою старту,
обернутися кругом і т.д. Усього треба пробігти не менше десяти
відрізків.

VII. БІГ НА 100—400 м

1. З високого старту: за командою «На старт» підійти до стартової лінії,
поставити одну ногу впритул до неї, другу відвести на півкроку назад на
носок. За командою «Увага» перенести вагу тіла на виставлену вперед
ногу, тулуб і голову нахилити вперед, руки зігнути в ліктях. За командою
«Руш» почати біг.

2. З низького старту: за командою «На старт» стати перед стартовими
колодками (ямками), присісти, впертися руками в доріжку попереду
стартової лінії. Стопу сильнішої ноги поставити на передній упор, а
другу — на задній. Ногою, що стоїть на задньому упорі, опуститися на
коліно, перевести руки назад за лінію старту (кисті рук — паралельно
стартовій лінії, великі пальці — до центра, решту пальців — разом,
зовні). Голову тримати без напруги шийних м’язів; дивитися униз,
приблизно на 1—2 м від старту. За командою «Увага» підняти таз і вивести
плечі вперед за лінію старту. За командою «Руш» починати стартовий
розгін і біг.

VIII. БІГ НА 1000—3000 м

Виконується на місцевості з підйомами і спусками. На підйом вгору краще
бігти короткими кроками і на носках, значно збільшивши нахил тулуба
вперед. При цьому треба енергійно відштовхуватись ногами, посилено
працювати руками. На спусках треба бігти швидше, трохи відхиливши тулуб
назад.

IX. СТРИБКИ ЧЕРЕЗ «КОНЯ» І «КОЗЛА» , В ДОВЖИНУ

/. Через «коня» (висота — 120 см): відштовхнутись руками, впираючись
ними у другу половину «коня». Місток (як трамплін) встановлюється
довільно.

2. Через «козла» (висота — 120 см). Місток обов’язково встановлюється на
відстані не менше як 1 м від снаряда; висота містка — 10 см.

X. ВПРАВИ З ЛАЗІННЯ

1. По жердині. Жердину обхопити руками, підтягнути ноги якомога вище і
затиснути ними жердину. Впираючись ногами, випрямитись, почергово
перехоплюючись руками, знову підтягнути ноги.

2. По канату (за допомогою ніг). Виконується у два прийоми: 1) підняти
ноги і затиснути канат ступнями і коліньми на висоті пояса; 2)
випрямляючи ноги, підтягнутись на руках і перехопитись руками вище.

Можна виконувати цю вправу на самих руках, без допомоги ніг: узятися за
нижчу позначку на канаті ( на висоті 2 м від підлоги), за командою «Руш»
піднятися по канату на 4 м без допомоги ніг до верхньої позначки,
торкнутись її однією рукою. Починати лазіння стрибком уверх не
дозволяється. Опускатись — довільно.

27. Ігри

І. З ЕЛЕМЕНТАМИ БОРОТЬБИ

Парт вправи. Перекидання вперед і назад; перевороти назад; присідання;
обертання; стрибки; ходьба; біг із партнером, який сидить на плечах; біг
із партнером у захваті на «млин»; біг із партнером, який лежить на руках
спереду; біг на одній нозі; біг із захопленням ніг сидячи на спині
партнера; біг із партнером, який сидить на спині; піднімання партнера із
різних початкових положень

(захоплення ніг спереду, захоплення на «млин», обхоп-лення тулуба ззаду,
захоплення ззаду під коліньми, під плечі, зворотним захопленням ніг
тощо, відрив партнера від килима у захопленні на «хрест»); переповзання
з партнером, який сидить або лежить на спині поперек і вздовж.
Переміщення у боротьбі лежачи, стоячи на одному коліні; висід праворуч
(ліворуч) в упорі, лежачи на животі; віджимання хвилею в упорі лежачи;
поворот на боці навколо вертикальної осі; лежачи на спині обертання ноги
(ніг) у колінному суглобі, руки на мосту, лежачи на спині обертання
згинанням ніг у тазостегновому суглобі.

П. ПЕРЕНЕСЕННЯ НАВАНТАЖЕНЬ

Навантаженням може бути: патронний ящик, гиря, трак гусениці танка,
камінь, штанга, людина та ін. Випрямити тулуб; підняти вантаж на плече,
спину, груди; згинати і розгинати руку з вантажем; нахиляти тулуб вперед
і вбік з вантажем над головою; присідати з вантажем над головою;
присідати з вантажем; переносити вантаж на плечах, перед собою, на
спині; підняти штангу на груди, виконати жим, ривок і поштовх штанги
двома руками; піднімати і переносити партнера на спині, плечах, верхом
на плечах, перед собою на руках, а також удвох способом «крісло».

III. З ГИРЯМИ

Початкове положення: ноги на ширину плечей, взявшись хватом зверху
однією рукою за гирю, яка стоїть на підлозі, за командою «Вправу
починай» підняти гирю вгору на пряму руку, потім опустити вниз, не
торкаючись підлоги. Вправа виконується протягом 1 хв на максимальну
кількість разів.

Деякі методичні поради

Для підвищення якості занять і тренувань доцільно скористатися
найпоширенішими методами їх організації.

Одночасне проведення. Юнаки у складі всього класу (взводу, групи)
одночасно виконують одні й ті самі вправи (прийоми, дії) при
різноманітних шикуваннях, але за загальною командою викладача. Цей метод
найчастіше використовується: при проведенні ранкової фізичної зарядки
(розминки) і підготовчої частини занять; при

виконанні вправ на багатоперегінних приладах, тренажерах, з вантажем;
при метанні гранат; при вивченні і тренуванні окремих прийомів
(елементів) рукопашного бою на спеціальному обладнанні.

Групове проведення. Клас (група) ділиться на дві-три групи (відділення),
які послідовно виконують вправи у різних місцях з обов’язковою заміною
їх за тривалістю.

Поточне проведення. Вправи виконуються групами, змінами або у колоні по
одному, послідовно на кожній групі приладів, на навчальних місцях
(пунктах), на лініях приладів (мішеней, цілей і т.д.).

Цей метод широко застосовується під час виконання спеціальних бігових
підготовчих вправ на швидкість, вправ на силових тренажерах, стрибків
через «коня» і «козла», у тренуваннях з рукопашного бою з викорис^,
танням опудал, мішеней та ін.

Тренування повинні проводитися систематично, з багаторазовим повторенням
вправи, що вивчається, поступовим ускладненням умов її виконання та
підвищенням фізичних навантажень. А саме:

— виконання вправи в простих умовах, потім в ускладнених;

— виконання вправи після дій, пов’язаних із значним фізичним
навантаженням;

— виконання вправи у комплексі з іншими діями на спеціально
підготовлених місцях і на різноманітній по характеру місцевості;

— виконання деяких вправ у засобах індивідуального захисту (протигазах),
в умовах обмеженої видимості і вночі.

Розділ третій

МЕДИКО-САНІТАРНА ПІДГОТОВКА

28. Надання першої медичної допомоги

Завдання першої медичної допомоги полягає в тому, щоб найпростішими
засобами врятувати життя потерпілому, полегшити його страждання,
запобігти розвитку можливих ускладнень, зменшити тяжкість перебігу
травми чи захворювання.

Перша медична допомога може бути надана на місці ураження самим
потерпілим {самодопомога) чи його товаришем (взаємодопомога). Це —
тимчасова зупинка кровотечі, накладання стерильної пов’язки на рану або
опікову поверхню, штучне дихання, непрямий масаж серця, уведення
заспокійливих ліків, гасіння одягу, що загорівся, транспортна
іммобілізація, надівання протигаза, виведення (винесення) потерпілого із
зараженого місця, часткова санітарна обробка.

Надання першої медичної допомоги якомога швидше має вирішальне значення
для врятування життя і подальшого перебігу ураження. Першочергову
допомогу надають дітям і тим потерпілим, які можуть загинути, якщо не
допомогти їм вчасно.

Для першої медичної допомоги використовують табельні і підручні засоби.
До табельних засобів належать: перев’язувальні матеріали, кровоспинні
джгути, спеціальні шини для іммобілізації, а також деякі медикаменти:
розчин йоду спиртовий 5-процентний, спиртовий розчин зелені
брильянтової, нашатирний спирт, аптечка індивідуальна (АІ-2). Як
підручні засоби можуть використовуватися: при накладанні пов’язок —
чисте простирадло, сорочка, тканина (краще некольорова); для зупинки
кровотечі (замість джгута) — ремінь, пасок, скручена у джгут тканина;
при переломах (замість шин) — смужки твердого картону або фанери, дошки,
палиці тощо.

ПОНЯТТЯ ПРО РАНИ. КЛАСИФІКАЦІЯ РАН ТА ЇХ УСКЛАДНЕНЬ

Раною називається пошкодження шкіри, слизової оболонки чи глибокої
тканини, що супроводжується болем та кровотечею і має вигляд зяючого
отвору.

Рани бувають: вогнепальні, різані, рубані, колоті, вдарені, рвані,
вкушені, розміжчені.

Вогнепальні рани виникають внаслідок кульового або осколкового
поранення. Вони бувають: наскрізні, якщо є вхідний і вихідний ранові
отвори в шкірі; сліпі, якщо куля або осколок застряє у тканині тіла;
дотичні, якщо куля або осколок, пролітаючи по дотичній, пошкоджує шкіру
і м’які тканини тіла, але не застряє в них.

Різані й колоті рани мають невелику зону пошкоджень, рівні краї, стінки
ран зберігають життєздатність, дуже кровоточать, менше піддаються
інфікуванню. Колоті проникаючі рани при невеликій зоні пошкодження шкіри
чи слизової оболонки можуть мати значну глибину і бути дуже небезпечними
через пошкодження внутрішніх органів і занесення до них інфекції. Рубані
рани бувають різної глибини, з удареними місцями і розміжченими м’якими
тканинами тіла. Вдарені, рвані та розміжчені рани мають складну форму,
нерівні, насичені кров’ю краї, змертвілі тканини, де створюються
сприятливі умови для розвитку інфекції. Рвані рани є наслідком грубої
механічної дії, що призводить до розриву шкіри; можливі відокремлення
клаптиків шкіри, пошкодження сухожилля, м’язів і судин, значне
забруднення. Вкушені рани завжди інфіковані слиною.

Усі рани, крім операційних, вважаються первісно інфікованими. Мікроби
потрапляють до рани разом із предметом, яким заподіяно рану, а також із
землею, шматками одягу, повітрям і при дотиках до рани руками.
Потрапляючи до рани, мікроби можуть викликати її нагноєння.
Найнебезпечніші ті мікроби, що розвиваються в рані за умови відсутності
повітря і спричинюють газову гангрену. Небезпечним ускладненням ран є
зараження їх збудником стовбняка. Профілактика зараження рани — це
якомога швидше накладання на неї асептичної пов’язки для запобігання
доступу мікробів.

Рани можуть бути поверхневими або проникаючими в порожнину черепа,
грудну клітку, черевну порожнину. Проникаючі рани — найнебезпечніші.

ВИДИ КРОВОТЕЧ. ПЕРША МЕДИЧНА ДОПОМОГА ПРИ КРОВОТЕЧАХ

Найнебезпечнішим ускладненням ран є кровотечі, які безпосередньо,
загрожують життю. Кровотечами називають витік крові з ушкоджених
кровоносних судин.

Залежно від характеру ушкодження судин розрізняють артеріальні, венозні,
капілярні та паренхіматозні кровотечі. Надзвичайно небезпечна
артеріальна кровотеча, внаслідок якої за короткий проміжок часу з
організму може витекти значна кількість крові. Ознаки артеріальної
кровотечі: яскраво-червоний колір крові, витікання крові пульсуючим
струменем. При венозній кровотечі колір крові темніший, витікання крові
безперервне, явного струменя не спостерігається. Капілярна кровотеча
виникає внаслідок пошкодження дрібних судин шкіри, підшкірної клітковини
і м»язів. У цьому випадку кровоточить уся поранена поверхня.
Паренхіматозна кровотеча виникає при пошкодженні внутрішніх органів
(печінки, селезінки, нирок, легень) і завжди небезпечна для життя.

Кровотечі бувають зовнішні і внутрішні. При зовнішній кровотечі кров
витікає через рану в шкірі та у видимих слизових оболонках або з
порожнин. При внутрішній кровотечі кров виливається в тканини й органи
тіла; це називається крововиливом. Швидка втрата одного-двох літрів
крові, особливо при тяжких комбінованих ураженнях, може призвести До
смерті.

Залежно від виду кровотечі та засобів, що є під рукою, при наданні
першої медичної допомоги здійснюють тимчасову або повну зупинку
кровотечі.

Тимчасово кровотечу можна спинити одним із таких способів: накласти тугу
пов’язку; затиснути пальцем судину, що кровоточить; накласти
кровоспинний джгут і максимально зігнути кінцівку.

Накладання тугої пов’язки — найпростіший спосіб зупинки незначної
кровотечі. Для такої пов’язки використовують індивідуальний пакет. Проте
тугу пов’язку не слід накладати занадто туго. Якщо після накладання
пов’язки нога чи рука носиніє, то це означає, що пов’язка здавила вени,
відтік крові до серця утруднений і вона застоюється. У такому випадку
кровотеча може тільки посилитися. Збліднення кінцівки нижче місця
накладання тугої пов’язки означає повне припинення кровообігу.

Затиснути артерію пальцями з метою зупинки кровотечі можна за будь-яких
обставин. Затит екання проводиться не в рані, а вище — ближче до серця,
перед накладанням джгута або пов’язки (мал. 250).

Щоб уміло й швидко спинити кровотечу цим способом, потрібно добре знати
місця затискання артерій. Знаходять артерію за пульсом. Намацавши
артерію, притискують її до найближчих кісток вище місця поранення до
припинення пульсу і зупинки кровотечі.

Коли поранено обличчя, слід притиснути такі судини: на лобі — вискову
артерію спереду від вуха; якщо рана на підборідді або щоці — зовнішню
щелепну артерію; при пораненні шиї або голови — сонну артерію збоку від
гортані до хребта.

При кровотечах у районі плеча і плечового пояса потрібно притиснути
підключичну артерію — до першого ребра в надключичній ямці або пахвову
артерію — до плечової кістки в підпахвовій ямці.

При кровотечах із ран передпліччя притискують плечову артерію з
внутрішнього боку плеча до плечової кістки.

При кровотечах із ран стегна, гомілки і стопи притискують стегнову
артерію.

Джгут для зупинки крові застосовують при сильній кровотечі з поранених
кінцівок. Його накладають вище рани і якомога ближче до неї. Не можна
накладати джгут у середній третині плеча через небезпеку придушення
нерва і розвитку згодом паралічу руки. Місце, де накладається джгут,
спочатку захищають одягом, рушником, ватно-марлевою пов’язкою або іншими
матеріалами. Потім дуже розтягують гумовий джгут, роблять ним навколо
кінцівки одне-два кільця і кінці фіксують гачком (мал. 251). Якщо джгут
накладено правильно, то кровотеча припиняється, пульс затихає і кінцівка
блідне.

Якщо джгута немає, то для зупинки кровотечі треба вміти використовувати
закрутку, яку можна зробити з будь-якої достатньо міцної тканини,
тасьми, стрічки, мотузки. Як і при накладанні джгута, місце, де
накладається закрутка, захищають м’якою прокладкою (ватою, одягом).
Закрутку намотують на кінцівку, кінці зав’язують вузлом, у кільце, що
утворилося, вставляють палицю і закручують доти, поки не припиниться
кровотеча. Після цього палицю фіксують бинтом або іншим способом (мал.
252).

Наклавши на кінцівку джгут або закрутку, рану закривають первинною
пов’язкою і на ній позначають час накладання джгута або закрутки. Можна
записати час на клаптику паперу і прикріпити його до пов’язки останніми
обертами бинта або засунути під джгут.

Влітку джгут накладають на кінцівку не більш ніж на годину, взимку — на
півгодини. Наприкінці цього часу потрібно, притиснувши пальцями
відповідну артерію, ослабити джгут. Коли кінцівка порожевіє і
потеплішає, джгут знову затягують. Усього джгут накладається не більш
ніж на 2 години. У холодну пору року кінцівку із джгутом слід утеплити.

Щоб тимчасово спинити кровотечу при пораненнях кінцівок, треба
максимально зігнути кінцівку і зафіксувати її в цьому положенні (мал.
253). Наприклад, якщо поранено гомілку, в підколінну ямку кладуть валик,
зроблений з вати і марлі, ногу згинають у колінному суглобі і в такому
положенні затягують її ременем (бинтом, рушником, косинкою). Так само
при пораненні передпліччя руку згинають і фіксують у ліктьовому суглобі.
На верхню частину стегна накласти джгут неможливо. Тому ватно-марлевий
валик кладуть у пахову ділянку, стегно максимально притискують до живота
і зак-

ріплюють у такому положенні. Якщо рана в районі пахви або верхньої
частини плеча біля плечового суглоба, то потрібно якнайдалі завести руку
назад, притиснути до спини і зафіксувати.

У разі появи перших ознак внутрішньої кровотечі: раптової блідості на
обличчі, збліднення і похолодання кистей і стоп, почастішання пульсу,
запаморочення голови, шуму у вухах, холодного йоту — потерпілого слід
негайно відправити до лікувальної установи. Якщо є така можливість, у
тому місці тіла, де підозрюється внутрішня кровотеча, потрібно прикласти
гумовий пузир з льодом чи холодною водою.

Будь-яка, навіть невеличка рана становить загрозу для життя потерпілого,
оскільки вона може бути джерелом зараження різними мікробами або
причиною сильної кровотечі. Основний засіб профілактики цих ускладнень
при наданні першої медичної допомоги — якнайшвидше накладання на рану
стерильної пов’язки.

ПРАВИЛА НАКЛАДАННЯ ПОВ’ЯЗОК

Пов’язка — це перев’язувальний матеріал, яким закривають рану. Процес
накладання пов’язки на рану називають перев’язкою.

Накладаючи пов’язку, треба намагатися не завдати зайвого болю. Бинт
тримають у правій руці і розкручують його, не відриваючи від пов’язки,
яку підтримують лівою рукою. Бинтують зліва направо, кожним наступним
обертом (туром) перекриваючи попередній наполовину. Пов’язку накладають
не дуже туго (за винятком

тих випадків, коли потрібна спеціальна туга), щоб не порушити
кровообігу, проте й не слабко, щоб не сповзала з рани.

Пакет перев’язувальний індивідуальний складається з двох ватно-марлевих
подушечок розміром 32 х 17,5 см, бинта розміром 10 см х 7 м (мал. 254).
Одна подушечка пришита на кінці бинта, а друга вільно пересувається по
ньому. Подушечки і бинт стерильні, упаковані в пергаментний папір.
Зовнішній чохол пакета виготовляється з прогумованої тканини. Така
подвійна упаковка перев’язувального матеріалу забезпечує надійне
збереження його стерильності. У пакет вкладається шпилька. На чохлі
написано правила користування пакетом. Накладаючи пов’язку, пакет беруть
у ліву руку, правою рукою по лінії надрізу відкривають зовнішній чохол і
виймають внутрішню упаковку. Вийнявши шпильку, знімають папір і
розгортають перев’язувальний матеріал, не торкаючись руками внутрішньої
поверхні подушечок, тобто тієї поверхні, що прикладатиметься до рани.
Той, хто надає допомогу, може братися руками лише за прошиту кольоровими
нитками поверхню подушечок. Подушечку прибинтовують, кінець бинта
закріплюють шпилькою.

При наскрізних ранах рухому подушечку пересувають по бинту на потрібну
відстань, щоб закрити вхідний і вихідний отвори рани. Зовнішній чохол
пакета, внутрішня поверхня якого стерильна, використовується для
накладання герметичних пов’язок.

Бинт — це смужка марлі в скатаному вигляді. Скатана частина бинта
називається головкою, вільний кінець — початком. Стерильні бинти
герметично упаковані у пергаментний папір.

Серветки стерильні — це складені в декілька шарів чотирикутні шматки
марлі, герметично упаковані в пергаментний папір (по 20 штук в
упаковці). Розмір великих серветок — 70 х 68 см, маленьких — 68 х 35 см.

Пов’язки на голову, груди, плечові, ліктьові, колінні, гомілковостопні
суглоби, на кисті й стопи, на промежину накладають косинкою. Якщо
косинки не стерильні, то на поранену поверхню спочатку накладають
стерильні бинти чи серветки і фіксують їх косинкою.

Якщо табельних перев’язувальних матеріалів недостатньо чи немає зовсім,
використовують підручні засоби. Особливо зручні економні пов’язки за’
Машта-фаровим. Для них користуються шматками тканини (з простирадла,
сорочки тощо) різної величини, надрізавши їх кінці для шворок. Спочатку
на рану накладають стерильний бинт або серветку (якщо необхідно, то і
вату), а потім шматком тканини зі шворками закріплюють пов’язку (мал.
255).

НАКЛАДАННЯ ПОВ’ЯЗОК НА ГОЛОВУ І ГРУДИ

При травмах голови можуть накладатися різного виду бинтові пов»язки і
пов’язки з використанням косинок, стерильних серветок і липучого
пластиру. Вибір пов’язки залежить від розміщення і характеру рани.

Якщо поранено волосисту частину голови, то накладають пов’язку «чепець»
(мал. 256), закріплюючи її смужкою бинта (зав’язкою) за нижню щелепу.
Від бинта відрізають шматок завдовжки до 1 м, кладуть його середню
частину на тім’я поверх стерильної серветки, що закриває рану, кінці
опускають вертикально донизу попереду вух і утримують в натягненому
стані. Навколо голови роблять коловий закріплюючий хід, дійшовши до
зав’язки, обертають бинт навколо неї і ведуть косо на потилицю. Чергуючи
ходи бинта через потилицю і через лоб і щоразу направляючи його більш
вертикально, закривають усю волосисту частину голови. Після цього
двома-трьома коловими ходами закріплюють пов’язку. Кінці зав’язки бантом
зав’язують під підборіддям.

При пораненні шиї, гортані або потилиці накладають хрестоподібну
пов’язку (мал. 257). Коловими ходами бинт спочатку закріплюють навколо
голови, потім вище лівого вуха і позаду нього опускають бинт косо вниз
на шию. Далі бинт ведуть по правій

бічній поверхні шиї, закривають ним її передню поверхню і повертаються
на потилицю, проходять вище вух, повторюючи зроблені ходи. Пов’язка
закріплюється ходами бинта навколо голови.

На груди накладають спіральну або хрестоподібну пов’язку. Для спіральної
пов’язки (мал. 258) відрізають шматок бинта завдовжки до 1,5 м, кладуть
його на здорове передпліччя і залишають його кінці вільно звисати на
грудях. Потім, починаючи знизу зі спини, спіральними ходами бинтують
грудну клітку. Кінці відрізаного бинта зв’язують.

Хрестоподібну пов’язку на груди (мал. 259) накладають знизу двома-трьома
коловими фіксуючими ходами бинта (1—2), далі — зі спини справа на ліве
передпліччя (3), потім коловим фіксуючим ходом (4) знизу через праве
передпліччя (5), знову навколо грудної клітки і т.д. Кінець бинта
останнього колового ходу закріплюють шпилькою.

На ніс, лоб і підборіддя накладають пращоподібну пов’язку (мал. 260).
Під пов’язку на поранену поверхню обов’язково підкладають стерильну
серветку чи бинт.

НАКЛАДАННЯ ПОВ’ЯЗОК НА ЖИВІТ І ВЕРХНІ КІНЦІВКИ

Серед травм живота найнебезпечнішими для життя потерпілого є проникаючі
рани. Вони можуть призвести до випадіння внутрішніх органів, петель
кишок і сальника, до виникнення сильних кровотеч.

Якщо випали внутрішні органи, їх не можна впра-вляти у черевну
порожнину. Рану закривають стерильною серветкою чи стерильним бинтом
навколо внутрішніх органів, що випали. На серветку кладуть м’яке
ватно-марлеве кільце і накладають не дуже тугу пов’язку. Потерпілому з
проникаючою раною живота ні в якому разі не можна давати пити,
дозволяється лише змочити губи водою. На верхню частину живота
накладається стерильна пов’язка (послідовними коловими ходами знизу
вгору).

На нижній частині живота звичайно пов’язка сповзає, тому на живіт і
пахову частину тіла накладають колосоподібну пов’язку (мал. 261). її
починають з колових ходів навколо живота (1—3), потім хід бинта по
зовнішній

поверхні стегна (4) переводять у хід навколо стегна (5), знову проводять
по зовнішній поверхні стегна (6) і далі знову роблять колові ходи
навколо живота (7).

На значні опіки живота накладають косиночні пов’язки.

На верхні кінцівки накладають спіральні, колосоподібні, хрестоподібні
пов’язки.

Спіральну пов’язку на палець (мал. 262, а) починають ходом навколо
зап’ястка (1), далі бинт ведуть із тильного боку кисті до нігтьової
фаланги (2), роблять спіральні ходи бинта від кінця до початку пальця
(3—6) і зворотним ходом по тильній поверхні кисті (7) закріплюють бинт
на зап’ястку (8—9).

Хрестоподібну пов’язку накладають на пошкоджену долонну або тильну
поверхню кисті; починають із фіксованого ходу на зап’ястку (1), & далі з
тильного боку на долоню (мал. 262, б).

На плече і передпліччя накладають спіральні пов’язки, бинтуючи знизу
вгору і періодично перекручуючи бинт. Пов’язку на ліктьовий суглоб (мал.
262, в) починають двома-трьома ходами бинта через ліктьову ямку (1—3) і
далі ведуть спіральними . ходами бинта, по-перемінно чергуючи їх то на
передпліччя (4, 5, 8, 9, 12), то на плече (6, 7, 10, 11, 13) з
перехрещуванням у ліктьовій ямці (14).

Колосоподібну пов’язку на плечовий суглоб (мал. 263) накладають,
починаючи від здорового боку з пахвової ямки по грудях (1) і зовнішній
поверхні пошкодженого плеча ззаду через пахвову ямку на плече (2), далі
по спині через здорову пахвову ямку на груди (3) і, повторюючи ходи
бинта (4), поки вони не закриють весь суглоб, закріплюють кінець бинта
на грудях шпилькою.

НАКЛАДАННЯ ПОВ’ЯЗОК НА НИЖНІ КІНЦШКИ

Пов’язку на п’яту (мал. 264) накладають так: першим ходом бинта через ту
її частину, що найбільше виступає (І), далі по черзі вище (2) і нижче
(3) першого ходу бинта, а далі-для фіксації роблять косі (4) і
вісім-коподібні (5) ходи бинта.

На гомілковостопний суглоб накладають вісімкопо-дібну пов’язку (мал.
265). Перший фіксуючий хід бинта роблять вище щиколотки (1), далі — вниз
на підошву (2) і навколо стопи (3), потім бинт ведуть по тильній
поверхні стопи (4) вище щиколотки, повертаються (5) на стопу і на
щиколотку (6) й закріплюють кінець бинта коловими ходами (7 і 8) вище
щиколотки.

На гомілку і стегно спіральні пов’язки накладають так само, як на
передпліччя і плече.

Пов’язку на колінний суглоб починають з колового

ходу через надколінну чашечку, а потім ходи бинта йдуть поперемінне
нижче і вище, перехрещуючись у підколінній ямці.

ПЕРША МЕДИЧНА ДОПОМОГА ПРИ ПЕРЕЛОМАХ

Переломи виникають внаслідок різких рухів, ударів, падіння з висоти,
інших причин. Бувають закритими і відкритими. При закритих переломах не
порушується цілісність шкірного покриву, при відкритих — у місцях
перелому залишається рана (мал. 266). Найнебезпечніші відкриті переломи.

Розрізняють переломи із зміщенням і без зміщення кісткових уламків.

Під час аварій, катастроф, землетрусів, ядерного ураження у потерпілого
можуть бути численні переломи кісток. Найтяжчими є переломи, що
супроводжуються опіками і радіаційним ураженням.

Переломи, що виникають внаслідок дії кулі або осколка снаряда,
називаються вогнепальними. Вони характеризуються розтрощенням кісток на
великі й дрібні осколки, розміжченням м’яких тканин тіла в місцях
перелому і відриванням частин кінцівки.

Основні ознаки переломів — біль, припухлість, синці, незвична рухомість
у місцях перелому, порушення функцій кінцівки.

У тяжких випадках переломи супроводжуються шоком. Особливо часто
розвивається шок при відкритих переломах з артеріальною кровотечею.

Травматичний шок — це загрозливе для життя ускладнення важких уражень,
що характеризується розладом діяльності центральної нервової системи,
порушенням кровообігу, обміну речовин, інших важливих функцій організму.
Причиною шоку можуть бути тяжкі травми, особливо повторні.

Щоб зменшити больове відчуття і запобігти виникненню травматичного
шоку, потерпілому необхідно ввести болезаспокійливі ліки, які є в
аптечці індивідуальній.

Шприц-тюбик (мал. 267) складається з поліетиленового корпуса,
ін’єкційної голки і захисного ковпачка; призначений для одноразового
внутрім’язового або підшкірного введення протибольових ліків.

Щоб зробити укол, правою рукою беруть шприц-тюбик за корпус, лівою — за
ребристий обідок, і корпус прокручують до кінця. Знімають ковпачок з
голки. Не торкаючись голки руками, роблять укол у м’які частини тіла.
Міцно тримаючи пальцями корпус шприц-тюбика, вводять ліки і, не
відриваючи руки, виймають голку. Використаний шприц-тюбик приколюють до
одягу потерпілого на груди, щоб на наступних етапах евакуації було
відомо, що йому введено болезаспокійливі ліки.

Основне правило надання першої медичної допомоги при переломах —
здійснення в першу чергу тих заходів, від яких залежить збереження життя
потерпілого, а саме: зупинка артеріальної кровотечі, попередження трав-

матичного шоку, накладання стерильної пов’язки на рану, проведення
іммобілізації табельними чи підручними засобами.

Іммобілізація — це забезпечення нерухомості кісток у місці перелому;
вона зменшує біль, що дає змогу уникнути травматичного шоку. Проводячи
іммобілізацію, необхідно щадити потерпілого. Нерухомість у місці
перелому досягається накладанням спеціальних шин або підручних засобів і
фіксацією двох найближчих суглобів (вище і нижче місця перелому). Така
іммобілізація називається транспортною (мал. 268).

Підручними засобами іммобілізації можуть служити смужки фанери, палиці,
тонкі дошки, різноманітні побутові предмети, за допомогою яких можна
забезпечити нерухомість у місці перелому.

При переломах ключиці на зону надпліч накладають два ватно-марлевих
кільця і зв’язують їх на спині. Руку підвішують на косинці.

При переломі кісток передпліччя руку потрібно обережно зігнути в
ліктьовому суглобі під прямим кутом, повернути долонею до грудей і в
такому положенні зафіксувати шиною або підручними засобами. Шину
накладають від основи пальців до верхньої третини плеча. При цьому
досягається нерухомість у проме-невозап’ястковому і ліктьовому суглобах.
Руку підвішують на косинці.

Переломи стегнової кістки, особливо відкриті,— дуже важка травма, що
часто супроводжується кровотечею і шоком. Підручні засоби (наприклад,
дошки) при іммобілізації стегна накладають на його бічні поверхні (одну
— на внутрішню, другу — на зовнішню) і фіксують до кінцівки і тулуба
широким бинтом, поясним ременем, рушником. На кісткові виступи
гомілковостопного і колінного суглобів, а також у пахову впадину і в пах
підкладають вату.

ПЕРША МЕДИЧНА ДОПОМОГА ПРИ ОПІКАХ

Опіки виникають під дією високих температур. Опіки від світлового
випромінювання, полум’я, кип’ятку і гарячої пари називаються термічними,
й від дії на шкіру і слизові оболонки сильних кислот і лугів, які
спричинюють не тільки місцеве ураження, а й загальне отруєння організму,
— хімічними.

Важкими є опіки від напалму та інших запалювальних речовин. Напалм
прилипає до одягу і, продовжуючи горіти, вражає не лише шкіру, а й
підшкірну клітковину та м’язи й утворює глибокі опіки.

Залежно від глибини ураження шкіри і тканин тіла розрізняють чотири
ступені опіків: легкий (І) — почервоніння шкіри; середньої тяжкості (П)
— утворення пухирів; тяжкий (Ш) — змертвіння всієї товщини шкіри;
надзвичайно тяжкий (IV) — обвуглювання тканин тіла.

При великих (понад 10—15% поверхні тіла) опіках II—III ступенів виникає
важке загальне ураження організму — опікова хвороба, яка нерідко
ускладнюється опіковим шоком. Особливістю опікового шоку є його
довготривалість (24—72 години). Опікова хвороба характеризується гострою
інтоксикацією, порушенням в організмі водно-сольового обміну. Все це
часто призводить до запалення легенів, ураження печінки, нирок, гострих
виразок шлунково-кишкового тракту.

При опіках насамперед потрібно погасити одяг, якщо він горить, для чого
на ураженого слід накинути пальто, ковдру тощо. Потім необхідно дати
потерпілому випити теплої підсоленої води. Обпечену частину тіла
звільняють від одягу, обрізаючи і залишаючи на місці ті його шматки, що
прилипли до тіла. Не можна розрізати або роздушувати пухирі, торкатись
обпаленої поверхні руками, змазувати її жиром, маззю чи іншими
речовинами. На опікову поверхню накладається стерильна пов’язка.

При великих опіках, ‘які займають значну поверхню тіла, ураженого слід
загорнути в чисте простирадло, вжити всіх необхідних заходів для
запобігання шоку і терміново транспортувати його до медичного закладу.

ПЕРША МЕДИЧНА ДОПОМОГА ПРИ ВІДМОРОЖЕННІ

Відмороження — це ушкодження тканин організму внаслідок дії на них
низьких температур. Відмороження можливі навіть за температури вище 0°С,
особливо при періодичних відлигах. До відмороження призводить мокре і
тісне взуття, тривале перебування в нерухомому стані на холоді і в
снігу, під холодним дощем. Найчастіше відморожуються кінцівки,
насамперед нижні.

Залежно від глибини ураження тканин тіла розрізняють чотири ступені
відморожень: легкий (І) — набряклість, синюшність; середньої тяжкості
(П) — хворобливість шкіри; тяжкий (Ш) — утворення пухирів (заживления
без наслідків); надзвичайно тяжкий (TV) — змертвіння м’яких тканин тіла
і навіть кісток.

Надаючи першу медичну допомогу, потерпілого кладуть у ванну з теплою
водою, а коли такої можливості немає, то захищають від холоду на місці:
дають йому гарячий чай, каву, а мокрий одяг, мокре взуття замінюють
сухим. Якщо ще не настали зміни в тканинах (пухирі на шкірі,
змертвіння), то відморожені місця протирають спиртом чи одеколоном й
обережно розтирають ватним тампоном або вимитими сухими руками до
почервоніння шкіри. Якщо ж зміни вже є, то ушкоджені місця протирають
спиртом і накладають стерильну пов’язку. Не рекомендується при
відмороженнях будь-якого ступеня розтирати ушкоджені місця шкіри снігом,
бо це може погіршити стан потерпілого.

ПЕРША МЕДИЧНА ДОПОМОГА ПРИ ЕЛЕКТРОТРАВМАХ

Ураження електрострумом виникають у побуті й на виробництві найчастіше
через порушення правил користування джерелами електроенергії; іноді
трапляються ураження блискавкою. Проходження електричного струму
викликає в організмі загальні й локальні зміни. Ураження відбувається
тоді, коли людина виявляється увімкненою в електричне коло і струм
проходить крізь неї в землю, а також під час дії індукційного струму.
Тяжкість ураження залежить від величини струму, віку і стану здоров’я
потерпілого. Мають також значення ступінь опірності тканин і навколишнє
середовище. Так, електричний струм добре проходить крізь вологі тканини
тіла і погано — крізь шкіру долонь і п’ят. Більш виражені зміни
відбуваються зі шкірою підвищеної вологості, стомленою і виснаженою.

Постійний струм напругою до 40 В не викликає смертельного ураження. При
напрузі 220—880 В вмирають 20—30%, при 1000 В — 50%. Дія струму напругою
3000 В і більше практично завжди призводить до смерті потерпілого.
Змінний струм напругою 127— 220— 380 В і частотою 50 Гц небезпечніший,
ніж постійний.

Суха шкіра має достатній опір і не ушкоджується струмом напругою 60 В.
При напрузі 220 В шкіра ушкоджується завжди. При напрузі понад 500 В
виникають «пробої» шкіри; тоді електричному струму чинять опір лише
внутрішні органи.

При ураженні блискавкою дуже небезпечним є пряме попадання в голову.
80—90% потерпілих непритомніють. Порушення серцевої діяльності при
ураженні блискавкою менш небезпечне, ніж при ураженні електричним
струмом, у зв’язку з короткочасністю дії і високою напругою в зоні
розряду. Зупинка дихання найчастіше виникає як вторинне явище, що
спричиняється рефлекторною зупинкою серця, ушкодженням ребер і мозку
після падіння потерпілого.

При наданні першої допомоги слід насамперед, дотримуючись правил
безпеки, припинити дію електричного струму на потерпілого (вимкнути
струм, перервати або відвести дріт). Усе це треба зробити дуже швидко,
але й обережно, користуючись предметами, що не проводять струм (палицею,
сухою мотузкою). Слід одягнути гумові рукавиці, взути калоші або гумові
чоботи, якщо вони є. При зупинці дихання проводять штучну вентиляцію
легень. В разі зупинки серця роблять його закритий масаж; перед цим
потрібно один-два рази вдарити кулаком у нижню частину грудної клітки.

ПЕРША МЕДИЧНА ДОПОМОГА

ПРИ РАПТОВОМУ ПРИПИНЕННІ

СЕРЦЕВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ І ДИХАННЯ

Нерідко зовнішній вигляд людини, яка потрапила в біду, значні
ушкодження, нерухомість її тіла можуть створити враження, що вона
померла. Тому необхідно знати ознаки, які вказують на те, що потерпілий
живий і потребує медичної допомоги:

дзеркало, прикладене до рота, пітніє — отже, потерпілий дихає;

зіниця звужується при наближенні джерела світла (запаленого сірника,
електричного ліхтарика) і роз-

ширюється при віддаленні;

палець руки набрякає, якщо його перев’язати ниткою — отже, система
кровообігу діє, фіксуються застійні явища;

шкіра запалюється (червоніє) під дією запаленого сірника чи цигарки.

При раптовому припиненні серцевої діяльності і дихання наступає стан
клінічної смерті. Якщо відразу ж розпочати непрямий масаж серця і штучне
дихання (штучну вентиляцію легень), то є шанс урятувати потерпілого.
Штучну вентиляцію легень виконують різними способами; з них
найрозповсюдженіший — «з рота в рот».

Перш ніж розпочати штучне дихання, потрібно покласти потерпілого на
спину і переконатися, що його повітропроникні шляхи вільні для
проходження повітря. З цією метою його голову максимально відхиляють
назад. Якщо щелепи стиснуті, то треба висунути нижню щелепу вперед і,
натискуючи на підборіддя, розкрити рот, потім серветкою очистити ротову
порожнину від слини та блювотної маси і розпочати штучне дихання:
накласти на відкритий рот потерпілого розкриту серветку (носову
хустинку), затиснути йому ніс, зробити глибокий вдих, щільно притулити
свої губи до губ потерпілого (для герметичності) і з силою видихнути
повітря йому в рот (мал. 269, а). Вдувати треба таку кількість повітря,
щоб воно щоразу якомога повніше розправляло легені потерпілого (це можна
побачити, стежачи за рухом грудної клітки). При пораненні (ушкодженні)
нижньої щелепи штучне дихання можна здійснити іншим способом: вдувати
повітря через ніс потерпілого (рот має бути закритим). Повітря вдувають
ритмічно 16—18 разів за 1 хв до поновлення природного дихання або до
встановлення цілком певних ознак смерті.

При раптовому припиненні серцевої діяльності, ознаками якого є
відсутність пульсу, серцебиття і реакції зіниць на світло (зіниці широко
розкриті), негайно розпочинають непрямий масаж серця: потерпілого
кладуть на спину на тверду, жорстку поверхню. Стають з лівого боку від
нього і кладуть свої долоні одна на одну на ділянку нижньої третини
грудної клітки потерпілого. Енергійними ритмічними поштовхами (50—60
разів за 1 хв) натискують на груди, після кожного поштовху відпускаючи
руки, щоб дати можливість випростатися

Мал. 269. Штучне дихання і непрямий масаж серця: а — вдих; б — видих

грудній клітці. Передня стінка грудної клітки повинна зміщуватися на
глибину не менше ніж 3^4 см.

Непрямий масаж серця виконується в поєднанні зі штучним диханням (мал.
269, б). У цьому випадку допомогу потерпілому надають двоє або троє.
Перший робить непрямий масаж, другий — штучне дихання способом «з рота в
рот», а третій стоїть справа від потерпілого, підтримує його голову і
має бути готовим замінити будь-кого з тих, хто надає допомогу, щоб
штучне дихання і непрямий масаж серця здійснювалися безперервно. Під час
вдування повітря натискати на грудну клітку не можна, це потрібно робити
поперемінно: 4—5 натискань на грудну клітку (на видиху), потім одне
вдування повітря в легені (вдих).

Штучне дихання у поєднанні з непрямим масажем серця є найпростішим
способом реанімації (оживлення) людини, котра перебуває у стані
клінічної смерті. Коли потерпілі — літні люди, слід пам’ятати, що кістки
в такому віці крихкі, тому рухи повинні бути не дуже енергійними.
Здійснюючи непрямий масаж маленьким ді-

тям, на грудну клітку натискають пальцем.

Якщо припинення дихання і серцевої діяльності сталося внаслідок ураження
електричним струмом, то спочатку потерпілого звільняють від дії струму,
від тісного одягу, а потім негайно починають реанімацію.

Після поновлення серцевої діяльності і дихання потерпілого зігрівають,
на рани й опіки накладають стерильні пов’язки.

СПОСОБИ ПЕРЕНЕСЕННЯ ПОТЕРПІЛИХ

ЗА ДОПОМОГОЮ ТАБЕЛЬНИХ І ПІДРУЧНИХ

ЗАСОБІВ

Розрізняють такі способи перенесення: на руках, на плечах, на спині,
однією або двома особами з використанням носильних лямок і підручних
засобів, на санітарних носилках.

Якщо допомога надається однією особою, то, щоб перенести потерпілого на
руках, носій стає на коліно збоку від нього, бере його однією рукою під
спину, а другою — під стегна; потерпілий охоплює носія за шию і
притуляється до нього. Далі носій підводиться на ноги і несе потерпілого
на руках перед собою. Такий спосіб допустимий для потерпілих без
переломів кінцівок і ребер.

Можна переносити потерпілого на спині: носій садовить його на
підвищення, стає до нього спиною між його ногами і схиляється на одне
коліно. Потерпілий охоплює носія за плечі, а той бере його обома руками
під стегна і зводиться на ноги.

На невелику відстань зручно переносити потерпілого на плечі. Його
кладуть на праве плече носія головою вниз. Носій правою рукою охоплює
його ноги, а лівою тримає за праве передпліччя або кисть. Проте цим
способом не можна скористатися, якщо у потерпілого переломи кінцівок або
грудної клітки.

Існують такі способи перенесення на руках двома особами: на «замку»,
«один за одним» і з положення лежачи. При перенесенні на «замку» носії
стають поруч і з’єднують руки таким чином, щоб утворилося сидіння
(«замок»). Якщо потрібно притримувати потерпілого, то «замок» робиться
двома або трьома руками. На «замку» з чотирьох рук потерпілий сам
тримається за шиї носіїв (мал. 270).

При перенесенні «один за одним» один з носіїв підходить до потерпілого
збоку голови і підхоплює його під

руки зігнутими в ліктях руками, другий носій стає між ногами потерпілого
спиною до нього, охоплює його ноги під колінами (перший носій не повинен
з’єднувати свої руки на грудях потерпілого, щоб не утруднювати йому
дихання). Обидва носії одночасно підводяться і переносять потерпілого.

При перенесенні з використанням лямки складену в кільце лямку одягають
на великі пальці розведених рук. При цьому одну руку треба зігнути в
ліктьовому суглобі під прямим кутом; лямка не повинна провисати. Якщо
немає носильних лямок, їх можна виготовити з поясних ременів.

Перенесення здійснюється двома способами. Перший: носильну лямку,
складену кільцем, підводять під потерпілого, який лежить на землі, так,
щоб одна половина лямки була під сідницями, а друга — на спині. По
обидва боки потерпілого утворюються петлі. Носій лягає спереду
потерпілого, одягає собі на плечі петлі, зв’язує їх вільним кінцем лямки
в себе на грудях і кладе потерпілого собі на спину, потім стає на одне
коліно і піднімається на весь зріст. Потерпілий сидить на лямці,
притиснутий до носія. Якщо у потерпілого поранено грудну клітку, то цей
спосіб не годиться.

Другий спосіб: носильну лямку складено вісімкою, її перехрестя
просовують під сідниці потерпілого і кладуть його на здоровий бік. Носій
лягає, притулившись до потерпілого спиною, одягає вільні кінці (петлі)
лямки собі на плечі і кладе собі на спину потерпілого, який тримається
за плечі носія. Із положення лежачи носій підводиться так само, як і в
першому випадку.

При перенесенні способом «поруч» два носії стають поряд, одягають на
себе лямку, складену вісімкою, так, щоб перехрестя лямки виявилося між
ними на рівні кульшових суглобів, а петлі були перекинуті в одного носія
через праве, а в другого — через ліве плече. Далі носії стають один на
праве, другий на ліве коліно, піднімають і кладуть потерпілого на свої
зімкнуті коліна, підводять лямку під його сідниці й разом зводяться на
ноги.

Переносячи потерпілого на невелику відстань, два носії можуть також
використовувати підручні засоби для утворення сидіння: рушники, палиці,
поясні ремені, стільці. Можна переносити за допомогою жердини,
простирадла, лямки-(мотузки), ковдри.

Носилки можна також виготовити з підручних матеріалів: з двох жердин,
з’єднаних дерев’яними розпірками і сплетених лямками (мотузкою,
ременем), з матрацного чохла і двох жердин, з Двох мішків і двох жердин
тощо (мал. 271). •

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Які завдання першої медичної допомоги? Кому її надають в першу чергу?

2. Які підручні засоби можна використовувати при наданні першої медичної
допомоги?

3. Які бувають рани?

4. Що необхідно зробити, щоб запобігти інфікуванню рани?

5. Які бувають види кровотеч?

6. Назвіть найпростіші способи тимчасової зупинки кровотечі.

7. Які існують правила накладання пов’язок при пораненнях?

8. Як надається перша медична допомога при переломах? При відмороженнях?
При опіках? При ураженнях електричним струмом?

Розділ четвертий

ЦИВІЛЬНА ОБОРОНА

«Цивільна оборона України є державною системою органів управління, сил і
засобів, що створюється для організації і забезпечення захисту населення
від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, екологічного,
природного та воєнного характеру» (закон «Про цивільну оборону України»,
ст. 1).

Громадяни України мають право на захист свого життя і здоров’я від
наслідків аварій, катастроф, значних пожеж, стихійного лиха. Уряд
України, інші органи виконавчої влади, адміністрації підприємств,
установ і організацій, незалежно від форм власності і господарювання,
повинні забезпечувати реалізацію цього права. Держава, як гарант цього
права, створює систему цивільної оборони. Мета її — захист населення від
небезпечних наслідків аварій і катастроф, від стихійного лиха,
сильнодіючих отруйних речовин, зброї. Заходи цивільної оборони
поширюються на всю територію України, на всі верстви населення. Розподіл
цих заходів за обсягом і відповідальністю за їх виконання здійснюється
за територіально-виробничим принципом.

НАДЗВИЧАЙНІ СИТУАЦІЇ

ТЕХНОГЕННОГО, ЕКОЛОГІЧНОГО,

ПРИРОДНОГО ТА ВОЄННОГО

ХАРАКТЕРУ

29. Аварії (катастрофи), стихійні лиха, зброя

АВАРІЇ (КАТАСТРОФИ)

Аварія — це порушення нормальної роботи певного механізму, що призводить
до значних ушкоджень, знищення матеріальних цінностей, ураження і
загибелі лю-

дей. Катастрофа — це аварія значних масштабів з трагічними наслідками.

Небезпечними наслідками великих аварій є пожежі та вибухи. Вибухають під
великим тиском котли, балони, трубопроводи на промислових підприємствах,
вугільний пил і газ у шахтах, пара лакофарбових речовин на меблевих і
деревообробних підприємствах. На об’єктах нафтової, хімічної і газової
промисловості аварію спричинюють загазованість атмосфери, розливання
нафтопродуктів, агресивних рідин та сильнодіючих отруйних речовин
(СДОР). Найнебезпечніші аварії можуть виникнути на підприємствах, які
виробляють, використовують або зберігають сильнодіючі отруйні, вибухо- і
вогненебезпечні речовини і матеріали. Це підприємства хімічної,
нафтопереробної, нафтохімічної та інших споріднених галузей
промисловості; підприємства, що мають холодильні установки, в яких
використовується аміак; це також залізничні станції, на яких є колії
відстою рухомого складу зі СДОР; це склади і бази із запасами
отрутохімікатів.

Здебільшого аварії виникають через: порушення технологи виробництва,
правил експлуатації обладнання, машин і механізмів; низьку трудову і
технологічну дисципліну; недотримання заходів безпеки; незадовільне
впровадження прогресивних систем пожежогасіння: відсутність належного
нагляду за станом обладнання, а також через стихійні лиха.

Сильнодіючі отруйні речовини (СДОР)

Нині у світі нараховується до 6 млн хімічних речовин; 90% з них — це
органічні сполуки, більшість яких токсичні. У промисловій технології
щодо токсичних хімікатів вживається поняття «шкідлива речовина»; при
контакті з організмом людини вона може викликати травми, отруєння,
захворювання, інші відхилення у стані здоров’я.

Цивільна оборона до групи сильнодіючих отруйних речовин (СДОР) відносить
не всі шкідливі речовини, а тільки ті, що заражають повітря в
небезпечних концентраціях, здатних викликати масові ураження людей,
тварин і рослин.

За фізичними властивостями до групи СДОР належать:

тверді леткі речовини: солі синильної кислоти, гранозан,
етилмеркурфосфат, етилмеркурхлорид, меркуран;

рідкі леткі речовини, що зберігаються в місткостях під тиском: у
підгрупі А — аміак, окис вуглецю; у підгрупі Б — хлор, сірчистий газ,
сірководень, фосген, бромметил;

рідкі леткі речовини, що зберігаються в місткостях без тиску: у підгрупі
А — нітро- й аміносполуки ароматичного ряду, синильна кислота; у
підгрупі Б — нітро-акрилова кислота, нікотин, октаметил, тіофос,
метафос, сірковуглець, тетраетилсвинець, дифосген, дихлоретан,
хлорпікрин;

димучі кислоти — сірчана, азотна, соляна, плавикова, хлорангідриди
сірчаної, сірчистої та піросірчаної кислот.

Розглянемо основні характеристики найпоширеніших сильнодіючих отруйних
речовин, що знаходяться у великих кількостях на підприємствах, які їх
виробляють або використовують.

Хлор — газ жовто-зеленого кольору з різким характерним запахом.
Малорозчинний у воді. Важчий за повітря, тому накопичується в низинах. У
великих кількостях використовується для відбілювання тканин і паперової
маси, знезараження питної води та ін. Перевозиться в зрідженому стані
під тиском у цистернах і балонах. Потрапивши в атмосферу, димить.

Аміак — безбарвний газ із характерним різким запахом (нашатирний спирт).
Легший за повітря. Добре розчиняється у воді. Рідкий аміак
використовується як робоча речовина у холодильних машинах. Аміачна вода
застосовується як добриво. Перевозиться у зрідженому стані під тиском у
цистернах і балонах. Потрапивши в атмосферу, димить.

Сірководень — безбарвний газ із неприємним запахом. Важчий за повітря.
Розчиняється у воді. Його пара утворює з повітрям вибухонебезпечні
суміші.

Двоокис сірки (сірчистий газ, сірчистий ангідрид) — безбарвний газ із
характерним різким запахом. Добре розчиняється у воді. У великих
кількостях використовується для виготовлення сірчаної кислоти,
застосовується в паперовому і текстильному виробництві, для дезінфекції
приміщень.

Акрилонітрил (нітрил акрилової кислоти) — безбарвна, легколетка,
низькокипляча рідина з неприємним запахом. Розчиняється у воді. Пара
важча за повітря. При взаємодії акрилонітрилу з повітрям утворюються
вибухонебезпечні суміші. Під час горіння акрилонітрилу виділяються
отруйні гази.

Синильна кислота — безбарвна, прозора, дуже лётка рідина. Пара її в
звичайному стані безбарвна, має своєрідний п’янкий запах (гіркого
мигдалю). Добре змішується з водою.

Фосген — безбарвний газ. При температурі нижче 8°С конденсується (у
безбарвну рідину). Запах нагадує запах прілих фруктів чи сіна. Фосген
важчий за повітря. Малорозчинний у воді. Отруйна тільки пара фосгену.

Бензол — безбарвна рідина з характерним запахом. Його пара важча за
повітря і утворює з ним вибухонебезпечні суміші.

СТИХІЙНІ ЛИХА

Стихійне лихо — це надзвичайне природне явище, що діє з великою
руйнівною силою, завдає значної шкоди району, в якому відбувається,
порушує нормальну життєдіяльність населення, знищує матеріальні
цінності. Розглянемо основні види стихійних лих.

Пожежі — це стихійне поширення вогню, що вийшов з-під контролю людини.
Пожежі трапляються у лісах і на торф’яниках, у житлових і виробничих
приміщеннях, в енергетичних мережах і на транспорті. Пожежі завдають
величезних матеріальних збитків і нерідко призводять до загибелі людей.

Повені — значні затоплення суходолу, коли вода у річках піднімається
вище звичайного рівня внаслідок рясних опадів, швидкого танення снігів,
утворення льодових заторів або коли вітер жене воду з боку моря в гирла
річок.

Землетруси — явища, що проходять у певних ділянках земної кори. Це одне
із жахливих стихійних лих. Воно виникає зненацька. І хоча тривалість
основного поштовху не перевищує кількох секунд, його наслідки сягають
величезних масштабів. Попередити землет-РУС, зупинити його чи уникнути
неможливо. Люди не вміють точно передбачити його початок.

На земній кулі щороку відбувається понад 100 тис землетрусів; більшість
з них призводять до загибелі тисяч людей і до різноманітних руйнувань.

Селеві потоки — це стрімкий рух з гір селю — суміші води, каміння,
щебеню, піску і глини; вони затоплюють, знищують усе на своєму шляху.

Зсуви відбуваються частіше по берегах річок і водоймищ. Основною
причиною їх виникнення є надлишкове насичення підземними водами
глинистих порід до текучого стану, внаслідок чого вниз по схилах
зсовуються величезні маси грунту, а разом з ним — усі споруди.

Снігові замети утворюються взимку під час снігопадів і можуть бути
настільки великими, що набувають характеру стихійного лиха.

Ураган -це посилення вітру до 35 м/с і більше (12 балів за шкалою
Бофорта).

Шквал — різке короткочасне посилення вітру (від кількох хвилин до
кількох десятків хвилин), іноді до 30-70 м/с зі зміною його напрямку,
частіше під час грози. Ширина шквалу 2-3 км.

ЗБРОЯ

Хімічна зброя — це зброя масового ураження, дія якої ґрунтується на
токсичних властивостях ‘ деяких хімічних речовин. До неї належать бойові
отруйні речовини, засоби їх застосування і доставки до цілі.

Отруйні речовини (ОР) — хімічні сполуки, здатні уражати людей і тварин
на великих площах, проникати в споруди, заражати місцевість і водойми.
Існує така класифікація отруйних речовин за характером токсичної дії:

1) нервово-паралітичної дії — зарин, зоман, Ві-Екс;

2) шкірно-наривні — іприт;

3) загальноотруйної дії — синильна кислота, хлорціан;

4) задушливі — фосген;

5) психохімічні — Бі-Зет;

6) подразнювальні — хлорацетонфенон, адамсит, Сі-Ар, Сі-Ес.

Залежно від тривалості збереження уражальної здатності отруйні речовини
розподіляються на стійкі і нестійкі. Стійкі отруйні речовини зберігають
ура-жальну дію до кількох діб і навіть тижнів. Це — Ві-Екс, зоман,
іприт. Нестійкі отруйні речовини швид-

ко випаровуються. При бойовому застосуванні на відкритій місцевості вони
зберігають уражальну дію протягом кількох десятків хвилин. Це — синильна
кислота, хлорціан, фосген.

Залежно від швидкості дії на організм і появи ознак ураження отруйні
речовини ділять на швидкодіючі і по-вільнодіючі.

Швидкодіючі отруйні речовини не мають періоду прихованої дії. Вони
уражають уже через кілька хвилин (зарин, зоман, синильна кислота,
хлорціан, Сі-Ес, Сі-Ар). Повільнодіючі отруйні речовини мають період
прихованої дії і призводять до ураження через деякий час (Ві-Екс, іприт,
фосген, Бі-Зет).

Застосовуються отруйні речовини у краплиннорідкому стані, у вигляді газу
(пари) та аерозолю (туману, диму).

Засоби доставки отруйних речовин — це ракети, авіабомби, артилерійські
снаряди і міни, хімічні фугаси, а також виливні авіаційні прилади (ВАЛ).

Звичайні хімічні боєприпаси споряджаються однією готовою отруйною
речовиною, добутою в стаціонарних заводських установках. На відміну від
них бінарні боєприпаси споряджаються двома ізольованими (звідси і
термін) нетоксичними або малотоксичними вихідними компонентами. Під час
польоту хімічного бінарного боєприпасу до цілі вихідні компоненти
змішуються і вступають між собою в хімічну реакцію з утворенням
високотоксичних отруйних речовин, наприклад, зарину. Компоненти для
отримання відповідної отруйної речовини можуть бути системою «рідина —
рідина» або «рідина — тверде тіло». Всі ці системи включають також
хімічні добавки. Використовуються каталізатори, що прискорюють швидкість
хімічної реакції, та стабілізатори, які забезпечують стійкість вихідних
компонентів та одержаних отруйних речовин. Засоби доставки такі самі, як
і для звичайних отруйних речовин.

Бактеріологічною (біологічною) зброєю називають спеціальні боєприпаси і
бойові прилади із засобами доставки, споряджені біологічними засобами.
Вона призначена для масового знищення живої сили, сільськогосподарських
тварин і посівів, а також псування деяких видів військових матеріалів і
спорядження. Основу біологічної зброї становлять біологічні засоби —
хвороботворні мікро-

організми (бактерії, віруси, рикетсії, грибки) і вироблювані деякими
бактеріями отрути (токсини).

Як біологічні боєприпаси можуть використовуватись авіаційні бомби,
касети, контейнери, розпилювальні прилади, боєприпаси реактивної
артилерії, бойові частини ракет, портативні прилади (генератори
аерозолей, розпилювальні пенали і т.п.) для диверсійного використання
біологічних засобів.

Розрізняють такі види біологічних засобів:

з класу бактерій — збудники чуми, сибірської виразки, сапу, туляремії,
холери, меліоідозу та ін.;

з класу вірусів — збудники жовтої пропасниці, натуральної віспи, різних
видів енцефалітів, пропасниці Ден-ге та ін.;

з класу рикетсій — збудники висипного тифу, плями^ стої пропасниці
Скелястих гір, пропасниці цицига-муші та ін.;

з класу грибків — збудники бластомікозу, кокци-діоідомікозу,
гістоплазмозу та ін.

Для ураження сільськогосподарських тварин можуть використовуватися
збудники таких захворювань, як чума великої рогатої худоби і свиней, а
також збудники деяких захворювань, небезпечних для людини, наприклад,
сибірська виразка, сап, меліоідоз.

Для ураження сільськогосподарських рослин можливе використання збудників
іржі злаків, картопляної гнилі, грибкового захворювання рису та інших
рослин, а також комах-шкідників (колорадський жук, саранча, гессенська
муха).

До звичайних засобів ураження відносять різного виду осколкові
боєприпаси та запалювальну зброю.

Осколкові боєприпаси призначені головним чином для ураження людей.
Найефективніші боєприпаси цього типу — кулькові бомби. Особливістю таких
боєприпасів є величезна кількість (від кількох сотень до кількох тисяч)
осколків масою від часток грама до кількох грамів. Кулькові протипіхотні
бомби можуть бути розміром від тенісного до футбольного м’яча і містити
до 6 тис. металевих або пластмасових кульок діаметром 5—6 мм. Радіус
ураження такої бомби залежно від калібру — від 1,5 до 15 м. Кулькові
бомби скидають з літаків у спеціальних упаковках (касетах), що містять
96—640 бомб.

Від дії виштовхувального заряду касета над землею руйнується, кулькові
бомби розлітаються і вибухають на площі до 250 тис. м2. Оснащуються вони
різними підрива-чами — інерційними, натискної, натяжної або уповільненої
дії. Наприклад, коли з касети розсіюють протипіхотні міни, то кожна міна
при ударі об землю викидає дротики-вусики. Якщо до них доторкнутися, то
міна підлітає на висоту людського зросту і вибухає у повітрі. Такі
боєприпаси завдають багато поранень (ефект граду).

Боєнринас об’ємного вибуху, або «вакуумна бомба» — авіаційна касета,
наповнена рідким окисом етилену. Під час вибуху утворюється аерозольна
хмара діаметром до 15м. Вона переміщується з киснем повітря і
підривається у кількох місцях спеціальними детонаторами. У зоні
детонації за кілька десятків мікросекунд розвивається температура
2500—3000°С. У момент вибуху всередині хмари з паливно-повітряної суміші
утворюється відносна порожнеча. Головним уражальним чинником боєприпасу
об’ємного вибуху є ударна хвиля. Ці боєприпаси за своєю потужністю
займають проміжне становище між ядерними і фугасними боєприпасами.
Надлишковий тиск у фронті ударної хвилі на відстані 100 м від центра
вибуху може досягти 100 кПа (1 кгс/см2).

Запалювальна зброя призначена для ураження живої сили, знищення
населених пунктів, промислових об’єктів, лісових масивів. Основу
запалювальних боєприпасів становлять запалювальні речовини і суміші, їх
підрозділяють на такі групи:

запалювальні суміші на основі нафтопродуктів (напалми), температура
горіння 800… 1200°С;

металізовані запалювальні суміші (пірогелі), температура горіння 1200…
1600°С;

терміт і термітні сполуки, температура горіння 3000°С;

звичайний або пластифікований фосфор, температура горіння 800… 900°С.

Основу запалювальних боєприпасів різних типів становлять авіаційні
запалювальні бомби і баки, а також касети, заправлені запалювальними
бомбами, та вогневі фугаси.

Ядерною називається зброя, енергія для вражальної дії якої виділяється
при ядерних реакціях поділу або синтезу. Засобами доставки ядерних і
термоядерних боєприпасів є: головні частини ракет, авіаційні ядерні
бомби

та артилерійські снаряди. Ядерна зброя призначена для масового ураження
людей, знищення або руйнування адміністративних і промислових центрів,
різних об’єктів, споруд, техніки.

Уражальна дія ядерного вибуху залежить від потужності боєприпасу, виду
вибуху (наземний, підземний, повітряний, підводний, висотний), типу
ядерного заряду. Потужність ядерного боєприпасу характеризується
тротиловим еквівалентом, тобто масою тротилу, енергія вибуху якого
еквівалентна енергії вибуху даного ядерного боєприпасу, і вимірюється у
тоннах. За потужністю ядерні боєприпаси розподіляються на понадмалі
(менше 1 тис. т), малі (І_Ю тис. т), середні (10—100 тис. т), великі
(100 тис. т — 1 млн т) і понадвеликі (більше 1 млн т).

Уражальні чинники ядерного вибуху — це ударна хвиля, світлове
випромінювання і проникаюча радіація і як наслідок ядерного вибуху —
радіоактивне зараження місцевості в районі вибуху та за рухом
радіоактивної хмари.

Ударна хвиля — це поширення стиснутого повітря в усі боки від центра
вибуху з надзвуковою швидкістю. Вражальна дія ударної хвилі
характеризується величиною надлишкового тиску. Надлишковий тиск — це
різниця між максимальним тиском у фронті ударної хвилі і нормальним
атмосферним тиском перед фронтом хвилі. Одиниця надлишкового тиску і
швидкісного натиску повітря у Системі одиниць (СО) — паскаль (Па),
позасистемна одиниця — кілограм-сила на квадратний сантиметр (кгс/см2).
Один кгс/смг дорівнює 100 кПа.

Світлове випромінювання — це потік променевої енергії, що включає
фіолетові, видимі та інфрачервоні промені. Джерелом світлового
випромінювання є місце вибуху, що світиться. Тривалість світлового
випромінювання — 10—12 с.

Проникаюча радіація — потік гамма-випромінювання і нейтронів, що
випускаються із зони і хмари ядерного вибуху. Час дії проникаючої
радіації — 15— 20 с, а потім хмара піднімається на висоту 2—3 км, де
гамма-ней-тронне випромінювання поглинається товщею повітря і практично
не досягає поверхні землі.

Доза випромінювання — це кількість енергії іонізуючих випромінювань,
поглинутих одиницею маси опромінюваного середовища.

Експозиційна доза — це доза випромінювання у повітрі. Вона характеризує
потенційну небезпеку іонізуючих випромінювань при загальному і
рівномірному опроміненні тіла людини. У СО експозиційна доза вимірюється
у кулонах на 1 кілограм (кл/кг). Позасистемною одиницею експозиційної
дози випромінювання є рентген (Р). Один рентген дорівнює 2,58 • 10
кл/кг. Рентген — це доза гамма-випромінювання, під впливом якої в 1 см*
сухого повітря за нормальних умов (температура 0°С, тиск 760 мм рт.ст.)
утворюються іони, що несуть одну електростатичну одиницю кількості
електрики кожного знака. Доза в один рентген дорівнює 2,08 • 109 пар
іонів в 1 см» повітря.

Впливу радіоактивного зараження може зазнавати не тільки район, що
прилягає до місця вибуху, а й місцевість, віддалена на десятки і сотні
кілометрів. При цьому на великих площах протягом тривалого часу існує
зараження, що становить загрозу для людей і тварин. На ра-діоактивно
забрудненій місцевості джерелами радіоактивного забруднення є: осколки
(продукти) поділу ядерної речовини; радіоактивність, що виникає у ґрунті
та інших матеріалах; нерозділена частина ядерного заряду. Під час вибуху
ядерного боєприпасу радіоактивні продукти піднімаються разом із хмарою
вибуху, змішуються з частинками ґрунту, під дією висотних вітрів
переміщуються на великі відстані, випадають, заражаючи місцевість, і
утворюють так званий слід радіоактивної хмари. Слід радіоактивної хмари
має форму еліпса й умовно ділиться на чотири зони зараження: помірного
(А), сильного (Б), небезпечного (В) і надзвичайно небезпечного (Г) (мал.
272 і табл. 17).

Таблиця 17 РАДІОАКТИВНІСТЬ НА КОРДОНАХ ЗОН ЗАРАЖЕННЯ

Зона Доза випромінювання, рад Рівень радіації, рад/год

А 40 8

В 400 80

В 1200 240

Г 4000 800

На схемах і картах зовнішні кордони зон радіоактивного забруднення
наносяться різними кольорами: А — синім, Б — зеленим, В — коричневим, Г
— чорним.

Електромагнітний імпульс (ЕМІ) — це потужне електромагнітне поле, що
виникає під час ядерного вибуху й існує короткий час. Уражальна дія ЕМІ
обумовлена виникненням електричних напруг і струмів значної вели* чини у
дротах і кабелях повітряних ліній зв’язку, сигналізації, електропередач,
в антенах радіостанцій.

Нейтронна зброя — це різновид ядерної зброї; її основним уражальним
чинником є проникаюча радіація. Боєприпаси з потужним виходом
нейтронного потоку у складі проникаючої радіації прийнято називати
нейтронними. До заряду нейтронного боєприпасу, крім атомного запалу,
входять важкі ізотопи водню — дейтерій і тритій. Коли підривають атомний
запал, розвиваються високий тиск і висока температура, що створює умови,
необхідні для протікання термоядерних реакцій синтезу дейтерію і тритію.
Основна частка енергії, що вивільняється під час реакції, передається
нейтронам, які виходять назовні у вигляді смертоносної радіації.

Уражальні чинники нейтронного боєприпасу з енергетичним співвідношенням
основного та ініційованого зарядів 50:50% наводяться в таблиці 18.

Таблиця 18

РОЗПОДІЛ ЕНЕРГІЇ ЗА УРАЖАЛЬНИМИ ЧИННИКАМИ

Уражальні чинники Нейтронний боєприпас, % Звичайний ядерний боєприпас, %

1. Ударна хвиля 40 50

2. Світлове випромінювання 25 35

3. Проникаюча радіація 30 5

4. Радіоактивне зараження 5 10

За вражальною дією на людей вибух нейтронного боєприпасу потужністю 1 кт
(кілотонна) еквівалентний вибуху сучасного тактичного атомного
боєприпасу потужністю 10—12 кт.

ЗО. Характеристика осередків ураження, що виникають внаслідок аварій
(катастроф), стихійних лих і застосування сучасних засобів ураження

Осередки ураження на підприємствах з вибухо- і по-жежонебезпечною
технологією виникають внаслідок витоку газоподібних або зріджених
вуглеводневих продуктів, при перемішуванні яких з повітрям утворюються
вибухо-і пожежонебезпечні суміші таких газів, як пропілен, метан,
пропан, бутан, етилен, бутилен та інші, що призводить до руйнування і
пошкодження приміщень, споруд, технологічних установок, місткостей,
трубопроводів. Вибух або згоряння відбувається при певному вмісті газу в
повітрі. Під час вибуху газоповітряної суміші утворюється ударна хвиля,
подібна до ударної хвилі при вибуху фугасних боєприпасів. За
надлишкового тиску 20—40 кПа незахищені люди можуть дістати легкі
ушкодження (удари, контузії). Дія ударної хвилі з надлишковим тиском
40—60 кПа призводить до уражень середньої важкості (непритомність,
ушкодження органів слуху, сильні вивихи кінцівок, кровотеча з носа і з
вух). Важкі травми виникають за надмірного тиску понад 60 кПа і
характеризуються сильними контузіями усього організму, переломами
кінцівок, ураженням внутрішніх органів.

Із численних осередків уражень, що виникають під час стихійних лих,
найзначнішими за масштабами наслідків є ті, що утворюються при
землетрусах і повенях.

Осередком ураження при землетрусі називається територія, в межах якої
сталися руйнування споруд та інших об’єктів, поранення і загибель людей
і тварин, пошкодження сільськогосподарських угідь. Осередки масового
ураження виникають під час землетрусу, інтенсивність якого за шкалою
Ріхтера становить 7—8 балів і вище. Осередки ураження при землетрусах за
характером руйнування можна порівняти з осередком ядерного ураження..

Осередком ураження при повенях називається територія, в межах якої
сталися: затоплення місцевості, руйнування споруд та інших об’єктів,
поранення і загибель людей і тварин, знищення врожаю
сільськогосподарських культур, псування сировини, палива, продуктів
харчування, добрив тощо. Масштаби повеней залежать від висоти води та
тривалості її стояння на небезпечному рівні, від площ затоплення, пори
року.

Осередком ураження при урагані (шквалі) називається територія, в межах
якої сталися руйнування споруд, мереж електропостачання та зв’язку,
поранення та загибель людей і тварин, пошкодження та знищення
сільськогосподарських угідь, лісових масивів тощо.

Осередком хімічного ураження називається територія, що зазнала
безпосереднього впливу отруйних речовин (ОР) або під час землетрусу,
якщо він призвів до руйнування місткостей, у яких зберігаються ОР і
СДОР, або при виробничій аварії з викидом ОР і СДОР. При цьому
утворюється заражена хмара; її називають первинною. Вторинна хмара
складається з парів ОР і СДОР. Отже, розрізняють первинне і вторинне
хімічне зараження. Фізико-хімічні і технічні характеристики зараження,
перші ознаки отруєння сильнодіючими отруйними речовинами наведено в
таблиці 19.

Токсодоза — кількісна характеристика токсичності СДОР (ОР), що
відповідає певному ефекту ураження. При інгаляційних ураженнях вона
дорівнює Ccep-t, де Ссер — середня концентрація СДОР (ОР) у повітрі
(мг/л); t — час перебування людини на зараженому повітрі (хв). Знаючи
середню концентрацію СДОР (ОР) в осередку ураження і час перебування там
людей без засобів захисту, можна розрахувати, яку вони дістануть
токсодозу.

Факт застосування хімічної зброї можна встановити за такими ознаками:

поява у місцях вибухів авіабомб або снарядів характерної, іноді
забарвленої хмари;

маслянисті краплі, плями і мазки у вирвах від авіаційних бомб і снарядів
або біля вирв; поява маслянистої райдужної плівки на поверхні води;

в’янення рослинності, пожовтіння або побуріння листя; темні смуги, що
тягнуться за літаком, осідаючи на землю.

ВПЛИВ ОТРУЙНИХ РЕЧОВИН (ОР) НА ОРГАНІЗМ ЛЮДИНИ

Нервово-паралітичні ОР викликають головний біль, загальну слабкість,
міоз (різке звуження зіниць), при важчому ураженні — судоми,
запаморочення.

Шкірно-наривні ОР уражають шкірне покриття, органи дихання, очі, а
потрапивши в організм з водою і їжею,— органи травлення, що призводить
до загального

отруєння організму. При попаданні крапель на шкіру через 2—6 год
з’являються почервоніння, потім пухирці, а через 2—3 доби — виразки.

При вдиханні загальноотруйних речовин відчувається: запах гіркого
мигдалю, металевий присмак, оніміння кінчика язика, запаморочення,
тривожність, жар у роті, поколювання навколо очей.

Задушливі ОР спричинюють: кашель, стиснення у грудях, запаморочення,
болі в серці, нудоту, блювоту. Згодом ці явища минають і настає стан
уявного благополуччя (прихований період). Після нього з’являються
задуха, головний біль, кисневе голодания, серцева слабкість, підвищення
температури тіла до 38— 39°.

Психохімічні ОР викликають сухість у роті, приливання крові до шкіри,
прискорене серцебиття, погіршення зору, головний біль, запаморочення,
психічний розлад (порушення свідомості, мислення, слухові галюцинації,
марення).

ОР подразнювальної дії викликають жар і біль у роті, горлі та очах,
сильне сльозовиділення, кашель, утруднене дихання.

БАКТЕРІОЛОГІЧНЕ ЗАРАЖЕННЯ

Застосування бактеріологічної зброї призводить до масових інфекційних
захворювань, небезпечних для людини (табл. 20).

ВПЛИВ НА ЛЮДЕЙ І БУДІВЛІ УРАЖАЛЬНИХ ЧИННИКІВ ЯДЕРНОГО ВИБУХУ

Ураження, що виникають під дією ударної хвилі від ядерного вибуху,
діляться на легкі, середні, важкі і надто важкі (смертельні).

Легкі ураження виникають при надлишковому тиску у фронті ударної хвилі
20—40 кПа і характеризуються легкою контузією, тимчасовою втратою слуху,
легкими ушкодженнями та вивихами.

Середні ураження виникають при надлишковому тиску 40—60 кПа і
характеризуються травмами мозку з непритомністю, пошкодженням органів
слуху, кровотечами з носа та вух, переломами і вивихами кінцівок.

Важкі і надто важкі ураження виникають при надлишкових тисках відповідно
60—100 кПа та понад 100 кПа і супроводжуються травмами мозку з
довготривалою непритомністю, пошкодженням внутрішніх органів, тяжкими
переломами кінцівок. Побічний вплив ударної хвилі виявляється в ураженні
людей уламками будівель, камінням, деревами, битим склом та іншими
предметами. Світлове випромінювання, впливаючи на людей, викликає опіки
ділянок тіла, очей, тимчасову втрату зору. Залежно від значення
світлового імпульсу розрізняють опіки шкіри чотирьох ступенів: перший
ступінь — почервоніння, припухлість і набрякання шкіри; другий

ступінь — утворення пухирів; третій ступінь — омертвіння шкіри й
утворення виразок; четвертий ступінь — омертвіння не тільки шкіри, а й
шарів тканин, обвуглення.

Проникаюча радіація (гамма-випромінювання та по.-тік нейтронів) — це
активно проникаючі види іонізуючих випромінювань, які для людини
найбільш небезпечні при зовнішньому опроміненні.

Радіоактивні частинки (бета і альфа) мають малу проникаючу здатність і
безпечні при зовнішньому опроміненні людини. Проте при потраплянні
всередину організму людини з їжею, водою і повітрям вони дуже
небезпечні. Під впливом іонізуючої радіації руйнуються окремі складні
молекули і елементи клітинних структур (табл. 21). Це призводить до
порушення нормального обміну речовин, зміни характеру життєдіяльності
клітин, окремих органів і систем організму. Внаслідок такого впливу
виникає променева хвороба. За ступенем важкості променеві хвороби ділять
на чотири групи.

Променева хвороба І ступеня (легка група) виникає при сумарній дозі
100—200 рад. Прихований період триває З—5 тижнів, після чого з’являються
загальна слабкість, нудота, запаморочення, підвищення температури. Після
одужання працездатність, як правило, зберігається.

Променева хвороба II ступеня (середня група) виникає при сумарній дозі
200—400 рад. Протягом перших 2—3 діб спостерігається первинна реакція
організму (нудота і блювання). Потім триває прихований період (15—20
діб). Ознаки захворювання виявляються яскравіше. Одужання за умови
активного лікування настає через 2—3 місяці.

Променева хвороба III ступеня (важка група) виникає при дозі 400—600
рад. Первинна реакція різко виражена. Прихований період — 5—10 діб.
Хвороба проходить інтенсивно і важко. У сприятливому випадку одужання
може настати через 3—6 місяців.

Променева хвороба IV ступеня (надважка група) виникає при дозі понад 600
рад. У більшості випадків закінчується смертю.

Осередком ядерного ураження називається територія, що зазнала
безпосереднього впливу вражальних чинників ядерного вибуху. Осередки
ядерного ураження умовно поділяють на зони з приблизно однаковими за
характером руйнуваннями. Це — зона повних руйнувань, зона великих
руйнувань, зона середніх руйнувань, зона слабких руйнувань.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Назвіть небезпечні для населення аварії.

2. Назвіть основні причини аварій.

3. Назвіть основні види стихійних лих.

4. Назвіть сильнодіючі отруйні речовини, які застосовуються на
підприємствах.

5. Дайте характеристику СДОР.

6. Дайте характеристику ОР за токсичною дією.

7. Назвіть основні види біологічних засобів ураження.

8. Назвіть звичайні засоби ураження.

9. Назвіть уражальні чинники ядерного вибуху.

10. Дайте коротку характеристику осередку ураження при землетрусі.

11. Що таке токсодоза?

12. Як впливають отруйні речовини на організм людини?

13. Назвіть основні шляхи передачі інфекції.

14. Чим небезпечна проникаюча радіація?

15. Що таке бер? Що таке рад?

ЗАХИСТ НАСЕЛЕННЯ У НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЯХ

31.Прилади радіаційної, хімічної розвідки і дозиметричного контролю

Для організації захисту населення від уражальної дії зброї масового
знищення, зокрема від радіоактивного і хімічного зараження, проводяться
вимірювання стану навколишнього середовища за допомогою спеціальних
приладів.

ВІЙСЬКОВИЙ ПРИЛАД ХІМІЧНОЇ РОЗВІДКИ

Військовий прилад хімічної розвідки (ВПХР) служить для визначення у
повітрі, на місцевості, на техніці наявності отруйних речовин: зарину,
зоману, іприту, фосгену, дифосгену, синильної кислоти, хлорціану, а
також парів V-газів у повітрі (мал. 273).

Принцип визначення наявності і типу ОР полягає у примусовому, за
допомогою всмоктувального насоса, про-

качуванні крізь індикаторні трубки повітря. Зміна кольору наповнювача
індикаторних трубок свідчить про наявність, приблизну концентрацію і
групу ОР.

Індикаторні трубки (мал. 274) бувають трьох видів: з червоним кільцем і
червоною крапкою — для визначення ОР типу зарин, зоман, V-гази; з трьома
зеленими кільцями — для визначення ОР типу фосген, дифосген, синильна
кислота, хлорціан; із жовтим кільцем — для визначення ОР типу іприт.

Для визначення отруйних речовин у повітрі потрібно: відкрити кришку
приладу, відсунути засувку і вийняти насос. З касети вийняти дві трубки
з червоним кільцем і червоною крапкою, надрізйти їх кінці і розкрити.
Ампуловідкривачем з маркіруванням, що відповідає маркіруванню
індикаторних трубок, розбити верхні ампули трубок, взяти їх за
маркіровані кінці і енергійно струснути 2—3 рази. Вставити дослідну
трубку не-маркірованим кінцем у гніздо насоса і накачати повітря (5—6
качань). Контрольну трубку помістити у гніздо в

корпусі приладу. Потім розбити нижні ампули обох трубок, струснути і
спостерігати за зміною забарвлення наповнювача. Якщо червоний колір
наповнювача у дослідній трубці зберігається, а в контрольній пожовтів,
то це означає наявність ОР. Одночасне пожовтіння наповнювача в обох
трубках — відсутність ОР в небезпечних концентраціях. Визначення цих ОР
у безпечних концентраціях проводять так само, але роблять 50—60
накачувань і нижні ампули розбивають через 2—3 хв.

Незалежно від того, що покаже трубка з червоним кільцем і червоною
крапкою, слід продовжити визначення ОР за допомогою трубок, що
залишилися: спочатку з трьома зеленими кільцями, потім з одним жовтим
кільцем.

Відкрити індикаторну трубку з трьома зеленими кільцями, розбити ампулу,
енергійно струснути її, вставити у гніздо насоса і зробити 10—15 качань.
Вийняти грубку з гнізда і порівняти забарвлення наповнювачів з
кольоровим еталоном на лицьовому боці касети, визначити наявність у
повітрі парів іприту за допомогою індикаторної трубки із жовтим кільцем.
Відкрити трубку, вставити у гніздо насоса і зробити 60 качань.
Спостерігати зміну забарвлення наповнювача через 1 хв; порівняти його зі
зразком на касеті. Для обстеження повітря за допомогою індикаторних
трубок із червоним кільцем і червоною крапкою при низьких температурах
(+5° С і нижче) потрібно підготувати грілку до роботи: вставити до

упору в центральне гніздо грілки патрон, ударом руки по головці
ампуловідкривача розбити ампулу, що у патроні, занурити ампуловідкривач
до кінця і не виймати його з патрона до припинення виділення пари;
вставити дві трубки у бічні гнізда грілки, після відтавання ампул трубки
негайно вийняти і помістити в штатив; відкрити трубки, розбити верхні
ампули, енергійно 2—3 рази струснути і прокачати повітря через дослідну
трубку.

Контрольну трубку тримати у штативі і виконати такі дії: підігріти
обидві трубки у грілці протягом 1 хв, після чого розбити нижні ампули
дослідної і контрольної трубок і струснути їх одночасно; спостерігати за
змінами забарвлення наповнювача трубок.

У концентраціях, що не викликають небезпеки, порядок роботи з трубками
такий самий: після всмоктування повітря витримати трубки протягом 2—3
хв, у грілці — 1 хв, поза грілкою (у штативі) — 1—2 хв.

Слід пам’ятати, що перегрівання трубки призводить до її псування.

Насадкою до насоса визначають ОР в диму, на ґрунті, в озброєнні, на
бойовій техніці, обмундируванні та інших предметах, а також у сипучих
продуктах.

Догляд і зберігання приладу здійснюється згідно з інструкцією щодо його
експлуатації.

РАДІОАКТИВНІ ВИПРОМІНЮВАННЯ І МЕТОДИ ЇХ ВИМІРЮВАННЯ

Під час вибуху ядерного боєприпасу утворюється велика кількість
радіоактивних речовин, ядра атомів яких здатні розпадатись і
перетворюватись у ядра інших елементів, випускаючи при цьому невидимі
випромінювання. Вони забруднюють місцевість, будівлі й різні предмети,
діють на людей і тварин. Випромінювання радіоактивних речовин можуть
бути трьох видів: гамма-випромінювання, бета-випромінювання,
альфа-випромінювання.

Гамма-випромінювання — це електромагнітні хвилі, аналогічні
рентгенівським променям. Поширюються у повітрі зі швидкістю 300 000
км/с. Здатні проникати через товщу різноманітних матеріалів. Становлять
основну небезпеку для людей, бо іонізують клітини організму.

Бета-випромінювання — це потік електронів, які називаються
бета-частинками. Швидкість їх руху може

досягати в деяких випадках швидкості світла. Проникаюча здатність їх
менша за гамма-випромінювання, але іонізуюча дія в сотні разів більша.

Альфа-випромінювання — це потік ядер атомів гелію, які називаються
альфа-частинками. В них дуже висока іонізуюча дія. Область
розповсюдження альфа-частинок у повітрі сягає всього 10 см, а в твердих
та рідких тілах — ще менше. Одяг, засоби індивідуального захисту
повністю затримують альфа-частинки. Внаслідок високої іонізуючої дії
альфа-частинки дуже небезпечні у разі проникнення всередину організму.

Нейтрони утворюються тільки в зоні ядерного вибуху, їх іонізуюче
випромінювання не має ні кольору, ні запаху,— людина їх не відчуває.

Основні методи виявлення і вимірювання іонізуючих випромінювань —
фотографічний, хімічний, сцинтиляційний та іонізаційний.

Фотографічний метод засновано на впливі іонізуючих випромінювань на
світлочутливий шар фотоплівки, щільність потемніння якої пропорційна
дозі опромінення.

Хімічний метод грунтується на здатності іонізуючих випромінювань
спричинювати хімічні зміни деяких речовин, що супроводжуються появою
нового забарвлення розчину цих речовин.

Сцинтиляційний метод використовує явище світіння (сцинтиляції) деяких
речовин під впливом іонізуючих випромінювань. Кількість спалахів
пропорційна інтенсивності випромінювання.

Іонізаційний метод використовує явище іонізації атомів речовин під
впливом іонізуючого випромінювання, внаслідок якого електричне
нейтральні атоми розпадаються й утворюють іони. Якщо в опромінювану
речовину помістити електроди і подати до них напругу від джерела
постійного струму, то виникає іонний струм, сила якого пропорційна
інтенсивності випромінювання. Цей метод є основним, і його нині
використовують в усіх дозиметричних приладах.

ПРИНЦИПИ ДІЇ ДОЗИМЕТРИЧНИХ ПРИЛАДІВ

Прилади, призначені для виявлення і вимірювання радіоактивних
випромінювань, називаються дозиметричними (мал. 275). їх основними
елементами є прий-

мальний пристрій (1), підсилювач іонізаційного струму (2), вимірювальний
прилад (3), перетворювач струму (4), джерело живлення (5).

Приймальний пристрій складається з іонізаційної камери або
газорозрядного лічильника.

Іонізаційна камера — це заповнений повітрям замкнутий простір з двома
ізольованими один від одного електродами: корпус камери вкрито зсередини
шаром струмо-провідної речовини. Цей шар разом з осердям є позитивним
електродом камери, а негативним — металеве кільце, вихід з якого — через
ізолятор. До електродів працюючої камери надходить напруга від джерела
постійного струму, тому між її електродами виникає електричне поле. Під
дією іонізуючих випромінювань деякі молекули повітря втрачають електрони
і стають позитивно зарядженими іонами. Іони й електрони під впливом
електричного поля переміщуються, і в ланцюгу камери виникає іонізуючий
струм (мал. 276). Величина цього струму пропорційна величині
радіоактивного випромінювання.

Газорозрядний лічильник — це порожнистий металевий циліндр, що служить
катодом; його заповнено сумішшю інертних газів з невеликою кількістю
галогенів. Анодом є металева нитка, натягнена всередині циліндра і
з’єднана з позитивним полюсом джерела живлення. Виводи анода і катода
зроблені через ізолятори, розташовані у торцях корпуса лічильника. На
відміну від іонізаційних камер газорозрядні лічильники працюють у режимі

ударної іонізації (мал. 277). Іонізуючі випромінювання, потрапивши у
лічильник, утворюють у ньому первинні електрони і позитивні іони;
електрони під дією електричного поля переміщуються до анода лічильника
і, здобувши кінетичну енергію, самі вибивають електрони з атомів
газового середовища. Це явище й називається ударною іонізацією. Вибиті
вторинні електрони також розганяються і разом з первинними підсилюють
ударну іонізацію. Якщо у лічильник потрапляє хоча б одна частка
іонізуючого випромінювання, це викликає утворення лавини вільних
електронів, і до анода лічильника прямує багато електронів. Інертні гази
створюють у корпусі газорозрядного лічильника умови для виникнення
ударної іонізації, розряджання забезпечує швидке набування електронами
необхідної кінетичної енергії.

Вимірювач потужності дози (рентгенометр) ДІ1-5В

призначений для вимірювання рівнів гамма-радіації і радіоактивної
зараженості різноманітних предметів гамма-випромінюванням. Передню
панель зображено на малюнку 278. Потужність експозиційної дози
гамма-випромінювання визначається у мілірентгенах (або рентгенах) на 1
год для тієї точки простору, де знаходиться блок детектування приладу.
Крім того, приладом ДП-5В можна виміряти і рівень бета-випромінювання.

Діапазон вимірювання по гамма-випромінюванню — від 0,05 мР/год до 200
Р/год. Прилад має шість піддіапа-зонів вимірювань (табл. 22).

Таблиця 22

ПІДДІАПАЗОНИ ВИМІРЮВАНЬ ДП-бВ

Шддіапазон Положення ручки перемикача Шкала

Одиниця виміру Межа вимірювання

1 200 0—200 Р/год 5—200

2 X 1000 0— 5 мР/год 500—5000

3 X 100 0—5 мР/год 50—500

4 X 10 0—5 мР/год 5—50

5 X 1 0—5 мР/год 0,5—5

6 X 0,1 0—5 мР/год 0,05—0,5

При вимірюванні потужностей гамма-випромінювання й сумарного бета- і
гамма-випромінювання в межах від 0,05 до 500 мР/год відлік ведеться за
верхньою шкалою (О—5) з наступним множенням на відповідний коефіцієнт
піддіапазону, а відлік величини потужностей доз — від 5 до 200 Р/год —
за нижньою шкалою (5—200). На 2—6 під-діапазонах прилад має звукову
індикацію через головні телефони. Похибка вимірювань становить ±30% від
вимірюваної величини. Справність приладу перевіряється контрольним
бета-препаратом, прикріпленим в заглибленні на екрані блока
детектування. Живлення приладу здійснюється від трьох елементів типу 1,6
ПМЦ-х-1,05, два з яких використовуються для живлення схеми приладу, а
третій — для освітлення шкали. Передбачено живлення від зовнішніх джерел
постійного струму напругою 12 або 24 В; при цьому використовується
розподілювач напруги.

Підготовка приладу до роботи. Вийняти прилад із футляра, здійснити
зовнішній огляд, встановити джерело живлення, додержуючи полярності,
перемикач піддіапазонів установити навпроти чорного трикутника (контроль
режиму). Стрілка приладу має бути у режимному секторі (якщо це не так,
то треба поміняти місцями джерела живлення). Перевірити справність
приладу від бета-препарату, для чого поворотний екран зонда поставити у
положення «К», підключити головні телефони і поступово переводити ручку
перемикача піддіапазонів в усі положення від х 1000 до хО,1. Показання
приладу на піддіапазоні хІО звірити із записом у формулярі. Якщо вони не
виходять за межі допустимої похибки, приладом можна користуватися. Екран
зонда встановити у положення «Г», ручку перемикача піддіапа—зонів —
проти чорного трикутника, приєднати штангу. Прилад готовий до роботи.

Для вимірювання гамма-радіації на місцевості екран зонда встановлюється
у положення «Г». Зонд — на витягнутій убік руці на висоті близько 1 м
від поверхні землі (мал. 279). Вимірювання проводиться послідовно на
всіх піддіапазонах, починаючи з першого.

Визначення гамма-зараження об’єктів проводиться,; як правило, на
незараженій місцевості. При вимірюванні зонд розміщують на відстані
1—1,5 см від поверхні об’єкта (мал. 280, 281).

У 1989 р. розроблено індивідуальні дозиметри для населення і з 1990 р.
розпочато серійний випуск малогабаритних індивідуальних дозиметрів із
цифровою шкалою та звуковою сигналізацією. В Україні виготовляють
дозиметри типу «Прип’ять» (мал. 282), «Рось» та ін. Такі дозиметри дають
кожній людині змогу оцінити індивідуальні дози та рівень випромінювання
від зовнішнього фону, провести індикацію рівня, який відповідає
радіоактивному забрудненню продуктів харчування та кормів. Крім того,
розпочато випуск простих приладів-індика-торів, які забезпечують оцінку
потужності дози зовнішнього випромінювання від фонових значень до 60
мкбер/г та індикацію допустимого рівня потужності дози зовнішнього
гамма-випромінювання 60 мкбер/г. Детектором гамма-випромінювання служить
малогабаритний розрядний лічильник. Принцип роботи цих приладів такий,
як і ДП-

5.КОМПЛЕКТ ІНДИВІДУАЛЬНИХ ДОЗИМЕТРІВ ДП-22В (ДП-24)

Комплект вимірювачів дози радіації (дозиметрів) ДП-22В (ДП-24)
призначається для вимірювання індивідуальних експозиційних доз
гамма-випромінювання за допомогою кишенькових прямопоказуючих дозиметрів
ДКП-50А. До комплекту ДП-22В (ДП-24) входять 50 (5) ін-

дивідуальних дозиметрів ДКП-50А, зарядний пристрій ЗД-5, ящик і технічна
документація (мал. 283).

Дозиметр ДКП-50А (мал. 284) забезпечує вимірювання індивідуальних доз
гамма-випромінювання в діапазоні від 2 до 50 Р при потужності
експозиційної дози від 0,5 до 200 Р/год. Похибка вимірювання становить
±10 %. Принцип дії подібний до принципу дії електроскопа. Основна
частина дозиметра — малогабаритна іонізаційна камера з
«повітроеквівалентними» стінками, до яких підключено конденсатор з
електроскопом. Під впливом гамма-випромінювання у робочому відділенні
камери виникає іонізаційний струм, що зменшує потенціал конденсатора і
камери. Зменшення потенціалу пропорційне експозиційній дозі опромінення.
Відхилення рухомої системи електроскопа — платинової нитки — вимірюється
відрахунковим мікроскопом зі шкалою, від-градуйованою у рентгенах.

Зарядний пристрій забезпечує плавну зміну напруги для зарядки
конденсатора — від 180 до 250 В. Живлення здійснюється від двох
елементів 1,6 ПМЦ-У-8.

Для приведення дозиметра у робочий стан потрібно: відгвинтити захисну
оправу дозиметра і ковпачок зарядного гнізда ЗД-5; повернути ручку
регулятора напруги ЗД-5 проти годинникової стрілки до упору, встановити
дозиметр у зарядне гніздо; натиснути на дозиметр і, спостерігаючи в
окуляр, плавним обертом ручки регулятора напруги за годинниковою
стрілкою встановити зображення нитки на «О» шкали. Вийняти дозиметр із
зарядного гнізда, закрутити захисну оправу. Під час встановлення
візирної нитки на «О» стежити, щоб нитка рухалась справа наліво. Якщо
нитка переміщується зліва направо, то треба відгвинтити фасонну гайку
дозиметра, повернути окуляр зі шкалою на 180° і загвинтити гайку.

Дозу іонізуючого випромінювання вимірюють за шкалою дозиметра,
спостерігаїбчи через окуляр крізь світло, що проходить.

Комплект індивідуальних дозиметрів Щ-1 (мал. 285) служить для
вимірювання поглинених доз гамма-нейтронного випромінювання у межах від
2 до 500 рад при потужності дози від 10 до 360 000 рад/год. Ціна поділки
н$ шкалі дозиметра — 20 рад (мал. 286). Дозиметр перезаряджається від
зарядного пристрою ЗД-6.

ПОСТ РАДІАЦІЙНОГО І ХІМІЧНОГО СПОСТЕРЕЖЕННЯ

Для спостереження за радіаційним і хімічним станом на кожному об’єкті
народного господарства створюються пости радіаційного і хімічного
спостереження (РХС). Вони є основними джерелами інформації про
обстановку для начальників цивільної оборони, об’єктів та начальників
штабів. Завдання поста РХС ставить начальник штабу об’єкта народного
господарства, а начальник поста організовує його виконання: доводить
завдання до відома підлеглих, визначає порядок обладнання поста,
перевіряє справність приладів, організовує зв’язок з пунктом управління
об’єкта, встановлює порядок спостереження і керує діями спостерігачів.

Пост складається з трьох чоловік. Це — начальник поста,
розвідник-дозиметрист і розвідник-хімік. Основні завдання поста (мал.
287): визначення місця та інших параметрів ядерного вибуху; визначення
радіоактивного, хімічного і бактеріологічного зараження; фіксація годин
початку і закінчення випадання радіоактивних речовин і напряму руху
радіоактивної хмари чи хмари зі СДОР; подача сигналів оповіщення;
визначення типу ОР, СДОР; уточнення концентрації ОР, СДОР, рівня
радіації; метеорологічні спостереження.

На посту мають бути: фільтрувальні протигази, засоби медичного захисту
(ПІП-8, АІ-2), засоби захисту шкіри, прилади радіаційної та хімічної
розвідки і дозиметричного контролю опромінення, а також журнал
спостережень, компас, годинник, схема орієнтирів, таблиця сигналів
оповіщення, бінокль, засоби подачі сигналів і зв’язку.

Для захисту особового складу поста обладнується найпростіше укриття —
перекрита щілина або спеціальна захисна споруда із залізобетонних
елементів (мал. 288).

Постійне спостереження веде черговий спостерігач. Решта особового складу
перебуває в укритті у готовності до виконання завдання.

Начальник поста зобов’язаний: вивчити район спостереження, уточнити
порядок підтримання зв’язку і доповідей про результати спостережень та
їх черговість; скласти схему орієнтирів і поставити завдання
спостерігачам; перевірити справність засобів зв’язку і доповісти про
початок спостереження; робити записи у журналі про результати
спостережень.

Черговий спостерігач повинен: вести безперервне спостереження у
визначеному районі (секторі), проводити метеорологічні спостереження,
періодично включати прилади і стежити за їх показаннями.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. У чому полягає принцип визначення наявності отруйних речовин у
повітрі?

2. Назвіть основні методи виявлення і вимірювання іонізуючих
випромінювань.

3. Підготуйте прилад ДП-5В до роботи.

4. На чому засновано принцип вимірювання експозиційних

доз дозиметром ДКП-50А? б. Які основні завдання поста
радіаційного і хімічного

спостереження?

32. Оповіщення населення в надзвичайних ситуаціях у мирний і воєнний
час

З-поміж комплексу заходів щодо захисту населення під час надзвичайних
ситуацій важливе місце належить організації своєчасного оповіщення. Це —
завдання органів цивільної оборони.

Завивання сирени, переривчасті гудки підприємств і сигнали транспортних
засобів означають попереджувальний сигнал «Увага всім!». За цим сигналом
потрібно увімкнути радіо, радіотрансляційні і. телевізійні приймачі для
прослуховування термінових повідомлень.

У мирний час передається інформація про аварії на атомній електростанції
чи на хімічно небезпечній ділянці, повідомлення про можливий землетрус
чи повінь, штормове попередження.

Тексти інформації можуть бути такими:

Увага! Говорить штаб цивільної оборони. Громадяни! Трапилась аварія на
заводі «Оболонь» з виливанням СДОР — аміаку. Хмара отруєного повітря
поширюється в напрямі житлового масиву Оболонь. Населенню, яке проживає
чи працює ва вулицях Маршала Малиновського, Північній, проспекті
Оборонському, залишатися у своїх приміщеннях і провести додаткову
герметизацію. Населенню, яке проживає чи працює ва вулицях Приозерній,
Мате Залки і майдані Дружби Народів, негайно покинути житлові будинки,
приміщення підприємств, організацій, установ і вийти в район станції
Петрівка. Про почуту інформацію повідомте сусідів. Надалі діяти за
вказівкою штабу цивільної оборони.

Увага! Говорить штаб цивільної оборони. Громадяни! У зв’язку з
підвищенням рівня води у річці Дніпро очікується підтоплення будинків у
районі вулиць… Населенню, яке проживає на цих вулицях, зібрати
необхідні речі, продукти харчування, воду, відключити газ,
електроенергію і вийти… Про почуту інформацію повідомте сусідів,
допоможіть вийти літнім і хворим людям. У разі раптового підвищення
рівня води зайняти місце на узвишші (верхні поверхи будинків, дахи,
дерева) і чекати на допомогу. Будьте уважні до повідомлень штабу
цивільної оборони.

Коли виникає загроза нападу противника, місцеві органи влади і штаб ЦО
через засоби масової інформації передають постанови і розпорядження про
порядок дій населення. З цього часу радіоточки, телевізори повинні бути
постійно увімкнені для прийому нових повідомлень.

Якщо існує безпосередня небезпека ударів ворога з повітря або загроза
хімічного чи радіоактивного зараження, спочатку подається сигнал «Увага
всім!», а потім по радіо і телебаченню передається коротке повідомлення
про порядок дій і правила поведінки. Наприклад:

Увага! Говорить штаб цивільної оборони. Громадяни! Повітряна тривога!
Відключіть світло, газ, воду, погасіть вогонь у печах. Візьміть засоби
індивідуального захисту, документи, запас продуктів і води. Попередьте
сусідів, допоможіть хворим і літнім людям. Якнайшвидше йдіть до захисної
споруди або сховайтеся за нерівностями на місцевості, зберігайте спокій
і порядок. Будьте уважні до повідомлень штабу цивільної оборони.

33. Дії населення в надзвичайних ситуаціях у мирний і воєнний час

ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ І ДІЇ ПІД ЧАС ПОЖЕЖІ

Для запобігання виникненню пожеж кожний громадянин зобов’язаний суворо
додержувати встановлених правил щодо їх попередження у житлових
будинках, на підприємствах, у лісах, на торф’яниках, у полі та в інших
місцях.

На об’єктах народного господарства, з урахуванням виробничих умов,
встановлюється протипожежний режим і розробляються інструкції як для
всього об’єкта,

так і для окремих цехів, дільниць, бригад. В інструкціях наводяться
норми зберігання різних матеріалів, зазначаються місця, де не можна
курити і влаштовувати відкрите полум’я, описується порядок дій у разі
виникнення пожежі.

У навчальних закладах, дитячих, лікувальних і культурних установах
особлива увага приділяється питанням евакуації людей на випадок пожежі.

Ефективним засобом гасіння загорянь є вогнегасник. Потрібно знати, що
для гасіння вогню не завжди можна користуватися водою. Не можна
направляти водяний струмінь на електропровід, що горить, або на
електрообладнання, бо людину може вразити струм, оскільки вода є
провідником. Перш ніж гасити, слід зняти напругу; можна застосовувати
вуглекислотні та порошкові вогнегасники. Горючу суміш і запалювальні
речовини гасять піском, хімічною або повітряно-механічною піною,
спеціальними порошковими сумішами.

У задимлене приміщення слід заходити обов’язково удвох, йти, тримаючись
за стіни, щоб не втратити орієнтир. Працювати в ізольованих або
фільтрувальних протигазах, але з гопкалітовим патроном. Двері в палаюче
приміщення відкривати обережно і користуватися ними як прикриттям. Людей
із задимленого, палаючого приміщення вивести назовні, попередньо
накинувши їм на голову вологу тканину або одяг. Якщо вихід відрізано
вогнем, людей евакуюють через вікна, балкони, застосовуючи ручні,
механічні, стаціонарні драбинки і різні автопідйомники. Використовують
також рятувальні мотузки.

Більшість лісових, торф’яних і польових пожеж виникають поблизу
населених пунктів і доріг через необережне поводження з вогнем, від
непогашених вогнищ чи іскор, що вилітають із вихлопних труб автомобілів,
тракторів. Особливо легко загоряються хвойні ліси, сухі торф’яники,
дозрілі хліба, суха трава. Тому не можна розводити вогнища у лісах,
особливо хвойних, на торф’яниках, у заростях очерету, поблизу посівів
зернових. Не дозволяється курити у лісі (можна на спеціально обладнаних
майданчиках), біля валків скошеного хліба, під час роботи на комбайнах,
тракторах, підбирачах, автомобілях. Усі машини повинні бути обладнані
іскрогасниками.

ПРАВИЛА ПОВЕДШЕЙ І ДЙ ПІД ЧАС ПОВЕНІ

Про загрозу повені (затоплення) населення оповіщається завчасно. У
період повеней радіотрансляційна мережа у квартирах повинна діяти
цілодобово. З місць, яким загрожує повінь, населення евакуюється.
Підсилюють кріплення окремих конструкцій, механізмів і обладнання. Коли
вода почала підніматися, людей і матеріальні цінності, як правило,
вивозять автотранспортом, худобу переганяють.

Перш ніж покинути будинки, переносять на верхні поверхи або горища все,
що може зіпсувати вода, вимикають світло і газ. Захопивши із собою
документи, най-необхідніші речі, невеликий запас продуктів і води,
прибувають на місце збору. В разі необхідності евакуацію продовжують на
ботах, баржах, катерах, човнах, інших плавальних засобах. Під час
посадки людей човен або інший засіб повинен бути закріплений. Входити в
човен слід по одному, ступаючи на середину настилу. Розсаджуватись — за
вказівкою старшого. Під час руху не можна мінятися місцями, сідати на
борт човна. Переправа людей по воді без плавальних засобів дозволяється
тільки там, де є визначений брід глибиною не більше 1 м. Потрапивши у
воду, треба відразу ж пливти до найближчого незатопленого місця. Слід
бути дуже уважним, щоб не вдаритись об предмети, які можуть бути під
водою або плавати поряд. У залитому водою чагарнику, густій високій
траві не варто робити різких рухів, бо можна заплутатись — краще пливти
на спині. Якщо ногу судомить, треба випрямити її і за великий палець
потягнути на себе.

Надаючи допомогу тому, хто тоне, підпливати до нього треба ззаду,
стежачи, щоб він не схопив вас за ногу* руку, шию чи тулуб і не потягнув
углиб. Брати його можна за комір, голову, передпліччя, руки або під
пахви, повернувши обличчям догори. Пливти з потопаючим слід на боці або
спині, працюючи ногами і вільною рукою. На човні до потопаючого
підходять проти течії, а піднімати його найзручніше з корми. Якщо у воді
опинилось кілька чоловік, у першу чергу підбирають тих, хто потребує
негайної допомоги, іншим дають рятувальні засоби.

Врятованих треба перевдягнути в сухий, теплий одяг, дати заспокійливі
засоби. Якщо людина не дихає, їй роблять штучне дихання.

ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ І ДІЇ ПІД ЧАС ЗЕМЛЕТРУСУ

Виведення населення у безпечні місця проводиться організовано, з
урахуванням обстановки. Із службових приміщень і житлових будинків треба
виходити швидко, не заважаючи іншим.

Якщо сильні підземні поштовхи застали вас на вулиці, слід якнайдалі
відійти від будинків. Не можна залишатися поблизу об’єктів, що мають
легкозаймисті і сильнодіючі отруйні речовини, на мостах і шляхопроводах.
Не можна триматися за високі стовпи і паркани, ховатись на нижніх
поверхах і в підвальних приміщеннях будинків. Усі транспортні засоби
зупиняються, пасажири залишають їх і відходять на безпечну відстань.
Особливу організованість слід проявити, виходячи з вокзалів, театрів,
магазинів; необхідно точно виконувати розпорядження адміністрації.

Під час урагану, шквалу треба сховатись у підвалах, підпіллях, погребах,
канавах, траншеях, улоговинах, укриттях цивільної оборони. Від селю
порятунок у тому, щоб терміново і завчасно залишити зону, яку він може
затопити.

ДІЇ ПІД ЧАС АВАРІЇ

В разі виникнення виробничої аварії начальник цивільної оборони об’єкта
терміново організовує оповіщення керівництва і всіх працівників
підприємства про небезпеку. Якщо трапилося витікання СДОР, то
оповіщується також населення, яке мешкає поблизу об’єкта і в напрямі
можливого поширення отруйних газів. Населення повинно слухати
повідомлення штабу ЦО і діяти за його вказівкою. Організовується
розвідка, яка встановлює місце аварії, вид СДОР, ступінь зараження
території та повітря, стан людей у зоні зараження, кордони зон
забруднення, напрям і швидкість вітру в приземному шарі, напрям
поширення зараженого повітря.

Уражених після надання їм допомоги доставляють у незаражений район, а в
разі необхідності — до лікувального закладу.

Продукти харчування і вода у зоні зараження перевіряються, і приймається
рішення про їх дегазацію або знищення.

Необхідно пам’ятати, що чим швидше люди покинуть заражену місцевість,
тим менша небезпека ураження. Покидати заражену територію треба швидко,
намагаючись не піднімати пилу і не торкатися навколишніх предметів. На
зараженій території не можна знімати засоби захисту, курити, їсти, пити.
Після виходу з району зараження потрібно пройти санітарну обробку,
змінити білизну або весь одяг. Ці ж самі правила поведінки стосуються
населення, яке опинилось у зоні хімічного зараження отруйними
речовинами.

Крім того, необхідно вміти захистити органи дихання від СДОР і вміти
надавати першу допомогу при отруєнні (табл. 23).

ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ ТА ДІЇ У ЗОНІ БАКТЕРІОЛОГІЧНОГО ЗАРАЖЕННЯ

У зоні бактеріологічного зараження запроваджують спеціальний режим —
карантин або обсервацію.

Карантин — суворий режим ізоляції певної групи населення з метою
запобігання розповсюдженню інфекційних захворювань. У зоні карантину не
дозволяється виходити зі своїх житлових приміщень. Продукти харчування і
предмети першої необхідності доставляються додому. Вихід (виїзд) з
районів, у яких оголошено карантин, забороняється.

Обсервація — медичне спостереження за певною групою населення. В зоні
обсервації медична служба цивільної оборони виявляє захворювання,
проводить профілактичні заходи, робить спеціальні щеплення. Обмежується
спілкування між людьми. Навчальні та культурно-освітні заклади можуть
продовжувати свою роботу, але за умови суворого виконання встановлених
правил.

Населення, яке перебуває у зоні бактеріологічного зараження, повинно
суворо додержувати вимог медичної служби ЦО. Надзвичайно важливо не
порушувати режиму харчування. Можна їсти тільки ті продукти, що
зберігалися у холодильнику або в закритій тарі, їжу слід обов’язково
піддавати тепловій обробці, воду для пиття — кип’ятити.

Велике значення в цих умовах має чистота жител, дворів, місць загального
користування. Необхідно суворо виконувати вимоги особистої гігієни:
щодня митися, щотижня міняти натільну і постільну білизну, постійно
стежити за чистотою рук, волосся. В усіх випадках, перебуваючи у зоні
бактеріологічного зараження, потрібно зберігати спокій і додержувати
встановлених правил.

ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ І ДІЇ В ЗОНІ РАДІОАКТИВНОГО ЗАБРУДНЕННЯ (ЗАРАЖЕННЯ)

Радіоактивне зараженою може виявитися місцевість не тільки після
ядерного вибуху, а й внаслідок аварії на атомній електростанції, на
інших об’єктах, що виробляють або використовують розщеплені матеріали.

Характерна особливість радіоактивного зараження місцевості після
ядерного вибуху — швидкий спад рівнів

радіації через безперервний розпад радіоактивних речовин. Так, через 7
год після вибуху рівень радіації на місцевості зменшується у 10 разів,
через добу — приблизно у 40 разів, через 49 годин — у 100 разів.
Найдужче спадають рівні радіації у першу добу, яка становить найбільшу
небезпеку для людей.

У тих населених пунктах і районах, де виявлено радіоактивне зараження,
усі мешканці повинні надягнути респіратори, протипилові тканинні маски,
ватно-марлеві пов’язки або протигази, взяти документи, запас їжі і води,
медикаменти, предмети першої необхідності й піти до захисної споруди.
(Цього не було зроблено у Прип’яті, Чорнобилі та в навколишніх населених
пунктах після аварії на ЧАЕС у 1986 р.) Якщо обставини змусили когось
сховатись у квартирі або виробничому приміщенні, потрібно, не гаючи
часу, зачинити вікна і двері, завісити їх цупкою тканиною, затулити всі
щілини.

Якщо ж люди опинилися в зоні зараження або їм потрібно залишити її,
кожна людина повинна прийняти радіозахисний засіб. Складною і дуже
відповідальною проблемою в таких умовах є харчування. Готувати їжу
найкраще на незараженій території. В разі крайньої потреби можна
готувати на відкритій місцевості з рівнем радіації не вищим 1 Р/год, а
якщо рівень радіації — до 5 Р/год, то у наметах. Коли радіація вища за 5
Р/год — лише у закритих герметичних і дезактивованих приміщеннях або у
захисних спорудах.

Слід пам’ятати, що і після зняття обмежень треба додержувати заходів
перестороги, оскільки частина радіоактивних речовин (в основному ізотопи
цезію-137 і стронцію-90) надовго залишається на ґрунті, рослинності, у
воді, на поверхні будівель. Вони можуть потрапити до організму з їжею і
водою. Тому для приготування їжі придатні тільки ті продукти, що
зберігалися у погребах, підстіллях, холодильниках, кухонних столах,
шафах, закритому скляному посуді, були загорнуті в пилонепроникні
матеріали.

Щоб запобігти масовому радіаційному опроміненню (чи хоча б знизити його
дози до допустимих норм), штаби ЦО у цих зонах запроваджують режими
радіаційного захисту, тобто визначають час безперервного перебування
людей у захисних спорудах, тривалість перебування у будин-

ках і на відкритій місцевості. Якщо підприємство і в цих умовах
продовжує свою діяльність, то для кожного цеху встановлюється час
роботи, час відпочинку в захисних спорудах або житлових приміщеннях.
Вибір режиму залежить від рівнів радіації, захисних властивостей сховищ,
наявності протирадіаційних укриттів та інших умов.

Нині розроблено і рекомендовано вісім типових режимів захисту для різних
категорій населення: режими 1-3 — для непрацюючого населення, режими 4—7
— для робітників і службовців, режим 8 — для особового складу
невоєнізованих формувань.

Кожний режим радіаційного захисту ділиться на три етапи: перший —
перебування у захисних спорудах; другий — перебування у захисних
спорудах і будинках; третій — перебування у приміщеннях та обмежений час
перебування на відкритій місцевості (мал. 289).

Для непрацюючого населення розроблено такі режими (з урахуванням К^у,—
коефіцієнта ослаблення):

Режим № 1 — для населення, яке проживає в дерев’яних будинках з kqcj,^ 2
і використовує ПРУ з 1?^.= 50.

Режим № 2 — для населення, яке проживає у цегляних одноповерхових
будинках з К^у, = 10 і використовує ПРУ з КосЛ.= 50.

Режим № 3 — для населення, яке проживає у багатоповерхових цегляних
будинках з К^^,^ 20 і використовує ПРУ з Косл^ 200—400.

Наприклад: При рівні радіації 300 р/год:

— для населення, що проживає в дерев’яних будинках (режим № 1), загальна
тривалість дотримання режиму захисту — 25 діб. З них: перебування в ПРУ
— 5 діб; в ПРУ та будинку — 10 діб (у т.ч. протягом доби: 6,5 год у
будинку, 17 год у ПРУ, 0,5 год на відкритій місцевості); у будинку — 10
діб з виходом на відкриту місцевість до 1 год на добу;

— для населення, що проживає в цегляних одноповерхових будинках (режим №
2), загальна тривалість дотримання режиму захисту — 20 діб. З них:
перебування в ПРУ — 3 доби; в ПРУ та будинку — 4 доби (у т.ч. протягом
доби: 11 год у будинку, 11 год. у ПРУ, 2 год на відкритій місцевості); у
будинку — 13 діб з виходом на відкриту місцевість до 1 год на добу;

— для населення, що проживає у багатоповерхових будинках (режим № 3),
загальна тривалість дотримання режиму захисту — 7 діб. З них:
перебування в ПРУ — 16 год; в будинку — 6 діб (у т.ч. протягом доби: 23
год у будинку, 1 год на відкритій місцевості).

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Як подається сигнал цивільної оборони? Перекажіть повідомлення штабу
ЦО, що передаються у різних надзвичайних ситуаціях.

2. Які основні правила поведінки під час пожежі?

3. Які основні правила поведінки від час повені?

4. Що таке карантин та обсервація?

9. Розкажіть про правила поведінки в зоні радіоактивного зараження.

34.Захист сільськогосподарських тварин і рослин від ураження

СПОСОБИ ЗАХИСТУ ТВАРИН

Основний спосіб групового захисту тварин — укриття їх в обладнаних
тваринницьких приміщеннях. Можна також обладнати для тварин силосні та
сінажні траншеї, овоче- і картоплесховища, підземні виробки, печери.
Якщо приміщень немає, то тварин, що були на пасовищах, ховають у лісі,
ярах, улоговинах, під навісом.

Для профілактики і захисту тварин від радіоактивних речовин (РР),
отруйних речовин (ОР) і бактеріологічних засобів (БЗ) застосовують
спеціальні препарати: радіопро-тектори проти ураження РР, антидоти від
ОР і біопрепарати (вакцини і сироватки) для профілактики і лікування
інфекційних захворювань. Ці речовини уводяться тваринам усередину через
рот або підшкірне. Найпростішими засобами індивідуального захисту
великих тварин є захисні маски для органів дихання і накидки для
шкірного покриву, панчохи для кінцівок. Вони використовуються при
перегонах (перевезеннях) тварин через ділянки радіоактивного зараження.
Захисна маска виготовляється з трьох шарів мішковини і двох шарів
фільтрувального матеріалу (вата, клоччя, мох), має форму циліндра з дещо
розширеним дном. На вільному краї роблять-, валик для

щільного прилягання маски до морди тварини. Маска затримує до 85 %
радіоактивного пилу. Якщо просочити маску спеціальними сумішами, вона
захищатиме і від деяких отруйних речовин (мал. 290).

У тваринницьких приміщеннях усі щілини замазують цементним розчином, у
дерев’яних будівлях щільно зашивають дошками або конопатять клоччям чи
ганчір’ям. Вікна заклеюють синтетичною плівкою ззовні, усередині
закривають щільними навісними щитами (віконницями), віконт проміжки без
рам можна закласти цеглою. Двері по периметру ущільнюють смужками гуми
або повстю, оббивають плівкою або толем. На двірний проміжок зсередини
навішують зволожений брезент. У приточні вентиляційні труби вставляють
найпростіші фільтри з тирси, моху, сіна, загорнутих у мішковину. На
вентиляційні отвори ставлять щільні засуви. Для підсилення захисної
потужності дерев’яних стін до них ззовні підсипають грунт (сніг) до
висоти вікон.

У приміщенні створюють запас кормів і води на 5—7 діб (у кормових
проходах, коморах, тамбурах, на горищах).

Для виробничого персоналу, який залишається на фермі, обладнується
спеціальна кімната, пристосована для захисту. У ній повинні бути
продукти харчування, питна вода. Потрібно мати й аварійне освітлення,
спец-

одяг, аптечку для надання першої медичної допомоги людям і тваринам. На
території ферми влаштовується протирадіаційне укриття. Передбачається
місце, де можна було б провести ветеринарну обробку тварин.
Радіоактивний пил з тіла тварини змивають чистою водою або водою з
милом, лугами, пральним порошком.

Для обробки тварин, уражених отруйними речовинами і бактеріологічними
засобами, застосовують спеціальні хімічні речовини — дегазатори, що
розкладають (нейтралізують) ОР, і дезінфектори, що згубно діють на
мікроби (віруси). Ці речовини за своєю дією розподіляються на
хлорувальні й окислювальні. Хлорувальні — це хлорне вапно,
двохтретиноосновна сіль гіпохлориду кальцію, хлораміни, нейтральний
гіпохлорид кальцію, а також різні солі дихлорізоціанурової та
трихлорізоціанурової кислот. Окислювальні речовини — марганцевокислий
калій, перекис водню. Можуть застосовуватися розчини формаліну, їдкого
натру.

ЗАХИСТ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ РОСЛИН

Ураження і загибель рослин спричинюють проникаюча радіація,
радіоактивний пил, гербіциди (паракват, ефіри 2,4-Д або 2,4,5-Т,
какодилова кислота та інші, що застосовуються у чистому вигляді і в
різних сумішах). Біологічні засоби ураження рослин — це збудники
грибкових захворювань сільськогосподарських культур: стеблової, жовтої,
бурої іржі злакових, пірикуляріозу рису, фітофторозу картоплі, а також
деякі комахи-шкідники та бур’яни.

Щоб захистити рослини від радіоактивних речовин, зменшити забруднення
ними врожаю, проводять спеціальні агрохімічні та агротехнічні заходи.
Агрохімічні заходи .— це внесення мінеральних та органічних добрив у
підвищених дозах, додатковий полив, культивація, боротьба з бур’янами та
ін. Агротехнічні заходи — це змивання з рослин радіоактивного пилу
дощувальними установками, переорювання забруднених угідь — звичайне або
глибоке (до 60 см) — спеціальними плугами з перевертанням пласта землі.
Якщо рослини повністю загинули, їх збирають з полів, вивозять у
відведені місця і спалюють, а ділянки переорюють.

Засоби боротьби з хворобами і шкідниками рослин — обприскування,
обпилювання, фумігація, протруювання насіння. Обприскування — це
нанесення на рослини отрутохімікатів у краплиннорідкому стані. При
обпилюванні рослин наноситься хімічна речовина у порошку (дуст). При
фумігації в атмосферу, що оточує уражені місця в закритих приміщеннях,
вводиться хімічна речовина в пароподібному або газоподібному стані.
Протруювання — це передпосівний обробіток насіння такими
отрутохімікатами проти збудників хвороб і шкідників, як цинеб, купрозан,
карбофос, метафос, хлорокис міді, бордоська рідина, полі-карбоцин,
гранозан та ін. Отрутохімікати зберігаються під охороною на особливих
складах на певній відстані від населених пунктів. Доступ стороннім
особам на ці склади забороняється.

Робочі розчини отрутохімікатів ‘приготовляються у день їх застосування
на спеціально відведених для цього майданчиках. Перевезення здійснюється
спеціальним транспортом. Особи, зайняті обробітком посівів або насіння,
проходять спеціальний інструктаж. Під час робіт не дозволяється їсти,
пити, курити; не можна працювати без респіратора і спецодягу. До робіт
не допускаються підлітки до 18 років, вагітні жінки, матері, які годують
немовлят. Після перевезення хімікатів та обробітку

ними посівів транспорт і техніку промивають чистою водою. Усі роботи з
хімічного захисту рослин проводяться тільки під керівництвом фахівців.

Для обробітку посівів сільськогосподарських культур застосовуються
обпилювачі та обприскувачі різних типів. Наприклад, для обробітку
польових культур, садів, виноградників, бавовни, а також закритого
ґрунту використовують обприскувачі ОВТ-1 (мал. 291), ОНК-Б, OB-3, OBC-A
та ін.; на невеликих ділянках застосовують ручні обприскувачі ОРД-Б,
ОРП-Г. З цією самою метою застосовують літаки (АН-2) і вертольоти
(Ка-26, Мі-2) сільськогосподарської авіації.

Найбільш економним і ефективним вважається аерозольний спосіб обробітку
посівів аерозольними генераторами (АГ-Л6, АГ-УД-2).

ЗАХИСТ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ

Зберігання продукції на герметизованих складах і в підземних виробках —
один з надійних способів захисту. Корми для тварин — сінаж і силос —
захищені від ураження РР, ОР і БЗ у сінажних і силосних траншеях, ямах,
баштах.

Якщо продукція зберігається не в приміщенні, її слід заховати в тару.
Для цього використовують мішки — багатошарові паперові, лляні з
прокладкою з поліетиленової плівки, бочки, щільні картонні або дерев’яні
ящики.

Зерно, сіно, солому можна заховати під навісом, накрити поліетиленовою
плівкою або брезентом, дрібними гілками, солом’яними чи очеретяними
матами.

Картоплю, моркву, буряк, турнепс добре захищають овочесховища, особливо
напівзаглиблені. У польових умовах їх зберігають в ямах, траншеях,
прикритих землею, або ж складують у бурти, а зверху накривають шаром
соломи і засипають землею.

При транспортуванні надійний захист сільськогосподарської продукції
забезпечує спеціальний транспорт: бо-рошновози, рефрижератори, цистерни.
Вони герметичні і не допускають уражень. Залізничні вагони потрібно
герметизувати, приділяючи особливу увагу дверям і вікнам. На суднах
герметизують завантажувальні люки. Звичайним вантажним автотранспортом
продукцію треба перевозити у тарі. Якщо зерно насипають у кузов
автомобіля, то

його герметизують: зверху накривають брезентом або поліетиленовою
плівкою, кінці закріплюють на бортах дерев’яними планками.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Як здійснюється захист сільськогосподарських тварин?

2. Як проводиться захист рослин від радіоактивних речовин?

3. Як проводиться боротьба із збудниками хвороб і шкідниками рослин?

4. Розкажіть про основні способи захисту сільськогосподарської
продукції.

35. Засоби індивідуального захисту

Засоби індивідуального захисту (313) використовуються для захисту людини
від отруйних речовин, сильнодіючих отрут, радіоактивних речовин і
бактеріологічних засобів і за своїм призначенням діляться на засоби
захисту органів дихання та засоби захисту шкіри.

ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ОРГАНІВ ДИХАННЯ

Найпростіші засоби захисту органів дихання — про-типилова тканинна маска
і ватно-марлева пов’язка. Вони захищають органи дихання від
радіоактивного пилу і деяких видів бактеріологічних засобів, а для
захисту від отруйних речовин непридатні.

Протипилова тканинна маска (мал. 292) складається з двох частин —
корпусу і кріплення. Корпус маски шиють з 4—5 шарів тканини. Зовнішні
шари роблять з тканини без ворсу, а внутрішні — для кращої фільтрації —
з ворсом. Кріпленням служать смужки тканини, пришиті збоку корпуса.
Маски виготовляються семи розмірів, відповідно до висоти обличчя: до 80
мм — перший розмір, 80—90 мм — другий,

91—100 мм — третій, 101—110 мм — четвертий, 111—120 мм — п’ятий, 121—130
мм — шостий, 131 мм і більше — сьомий розмір. Готову маску перевіряють і
приміряють. Розкрій виконують за викройками або лекалами, при цьому
обов’язково роблять припуски приблизно в 1 см. Викройку (лекало)
накладають на шматок тканини вздовж до-льової нитки.

Ватно-марлева пов’язка (мал. 293) виготовляється із шматка марлі
розміром 100×50 см. Його розстеляють на столі, посередині на площі 30×20
см кладуть шар вати завтовшки 1—2 см (якщо немає вати, то її замінюють
марлею в 5—6 шарів). Вільний край марлі по довжині загинають з обох
боків на вату, а на кінцях роблять розрізи (ЗО—35 см).

Пов’язка повинна добре закривати ніс і рот, тому верхній її край має
бути на рівні очей, а нижній — заходити за підборіддя. Нижні кінці
зав’язують на тім’ї, верхні — на потилиці.. Для захисту очей необхідно
надіти спеціальні окуляри, які щільно прилягають до обличчя.

Респіратори застосовують для захисту органів дихання від радіоактивного
і ґрунтового пилу. Найбільш поширені респіратори Р-2 і ШБ-1
(«Пелюсток»),

Респіратор Р-2 складається із фільтрувальної напівмаски з
наголовником. Напівмаска має два клапани

вдиху і один — видиху. У клапана видиху є запобіжний екран. Зовнішня
частина напівмаски виготовлена з поліуре-танового пінопласту зеленого
кольору, а внутрішня — з тонкої повітронепроникної плівки, до якої
вмонтовано два клапани вдиху. Між поліуретаном і плівкою є фільтр із
полімерних волокон. Респіратор має носовий затискач, щоб притиснути
напівмаску до перенісся (мал. 294).

Принцип дії респіратора ґрунтується на тому, що при вдиху повітря
послідовно проходить крізь фільтрувальний поліуретановий шар маски, де
очищається від грубодис-персного пилу, потім крізь фільтрувальний
полімерний волокнистий матеріал, де очищається від тонкодисперсно-го
пилу. Після очищення повітря крізь клапани вдиху потрапляє у підмасковий
простір та в органи дихання. При видиханні повітря з підмаскового
простору виходить через клапан видиху.

Респіратори Р-2 виготовляються трьох розмірів відповідно до висоти
обличчя: 99—109 мм — перший розмір, 109—110 мм — другий розмір, понад
110 мм — третій розмір.

Зберігаються респіратори у запаяному поліетиленовому пакеті. Щоб
підігнати респіратор Р-2 до свого обличчя, треба перевірити його
справність, надіти напівмаску на обличчя так, щоб підборіддя і ніс були
всередині, одна тасьма наголовника, що не розтягується, була б на тім’ї
голови, а друга — на потилиці; за допомогою пряжок, що є на тасьмах,
відрегулювати й довжину (для чого треба зняти напівмаску) таким чином,
щоб надіта напівмаска щільно прилягала до обличчя; кінці носового
затискача притиснути до носа.

Респіратори надягають за командою «Респіратор надіти!» або самостійно.
Знявши респіратор, треба провести його дезактивацію: видалити пил із
зовнішньої частини напівмаски щіткою або витрусити, внутрішню поверхню
напівмаски протерти тампоном і просушити. Респіратор покласти в
поліетиленовий пакет і закрити його кільцем.

Респіратор ШБ-1 («Пелюсток») широко застосовувався під час ліквідації
наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і надійно захищав від
радіоактивного зараження. Це респіратор одноразового користування,
безрозмірний; фільтрувальним елементом у ньому є тканина Петрянова.

Фільтрувальний протигаз призначений для захисту органів дихання, очей,
шкіри обличчя від впливу ОР, РР, БЗ і деяких СДОР, а також від різних
шкідливих домішок, що є у повітрі.

У системі цивільної оборони країни для захисту населення
використовуються такі фільтрувальні протигази: для дорослого населення —
ЦП-5, ЦП-5М, ЦП-7, ЦП-7В; для дітей — ПДФ-Д, ПДФ-Ш, ПДФ-2Д, ПДФ-2ПІ, КЗД
(камера захисна дитяча).

До складу комплекту цивільного фільтрувального протигаза ЦП-5 входять
два основні елементи: лицьова частина ШМ-62У і
фільтрувально-погли-нальна коробка ЦП-5. Крім того, протигаз
комплектується сумкою для зберігання і перенесення та коробкою з
плівками, що не запотівають (мал. 295).

Усередині фільтрувалью>поглинальної коробки ЦП-5 є протиаерозольний
фільтр і шихта. Лицьова частина ШМ-62У — шолом-маска, виготовлена з
натурального або синтетичного каучуку. У шолом-маску вмонтовано
окулярний вузол і клапанну коробку, яка має один клапан вдиху, два —
видиху і служить для розподілу потоків повітря. Плівки, що не
запотівають, виготовлені з целюлози і мають однобічне желатинове
покриття, їх вставляють з внутрішнього боку скелець протигаза
желатиновим покриттям до очей і фіксують затискними кільцями. Желатин
рівномірно всотує конденсовану вологу, завдяки чому зберігається
прозорість плівки.

Протигаз ЦП-5М має шолом-маску ШМ-66МУ з переговорним пристроєм
мембранного типу і вирізи для вух.

Нині для захисту дорослого населення, у тому числі й особового складу
невоєнізованих формувань, дедалі більше використовується новий цивільний
протигаз ЦП-7 (мал. 296). Він складається з фільтрувально-поглинальної
коробки ЦП-7К, лицьової частини ПЦП, плівок, що не запотівають,
захисного трикотажного чохла і сумки. Його маса без сумки — до 900 г,
маса фільтрувальне-поглинальної коробки ЦП-7К — 250 г, лицьової частини
МЦП — 600 г. Опір диханню при вдиху, коли швидкість постійного струменя
повітря дорівнює ЗО л/хв, становить не більше 16 мм водяного стовпчика,
коли 250 л/хв — не більше 2