.

Ортопедична стоматологія (підручник)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
29 464649
Скачать документ

М.М. Рожко, В.П. Неспрядько

ОРТОПЕДИЧНА СТОМАТОЛОГІЯ

Рекомендовано Центральним методичним кабінетом

з вищої медичної освіти МОЗ України в якості підручника

для студентів стоматологічних факультетів вищих навчальних

медичних закладів III-IV рівнів акредитації

Київ, Книга плюс, 2003

УДК 616.314-089.23(07)

У підручнику висвітлюються питання організації ортопедичної допомоги
населенню, клініки, діагностики та лікування ортопедичних хворих.
Розділи підручника відповідають програмі та навчальному плану із
спеціальності “Ортопедична стоматологія”.

Викладено сучасні погляди на питання біомеханіки, артикуляції та
оклюзії, клінічного матеріалознавства, технології виготовлення
ортопедичних конструкцій, діагностики, клініки та лікування дефектів
зубів і зубних рядів, а також питання діагностики і лікування деформацій
щелеп та обличчя, які виникли в результаті травм, воєнних дій,
новоутворень.

Текст підручника супроводжується багатим ілюстративним матеріалом.

Для студентів стоматологічних факультетів, магістрантів, аспірантів,
клінічних ординаторів, лікарів-стоматологів.

Рецензенти: д-р мед. наук, ст. наук, співробіт. В.А. Лабунець д-р мед.
наук, проф. B.C. Онищенко

© Видавництво “Книга плюс”, 2003 ISBN 966-7619-26-5
© Рожко М.М., Неспрядько В.П., 2003

Присвячено

• 160-річчю Національного медичного універсигету ім. О.О. Богомольця;

• 55-річчю Івано-Франківської державної медичної академії;

• 25-річчю стоматологічного факультету Івано-Франківської державної
медичної академії;

• 10-річчю кафедри стоматології факультету післядипломної освіти лікарів
ІФДМА.

Від авторів

Становлення України як незалежної держави вимагає створення належних
умов для набуття її молодими громадянами висококваліфікованої
професійної підготовки з різних спеціальностей. Медицина належить до
однієї з таких галузей, адже кожна людина має непорушне право на охорону
життя та здоров’я. Так записано в основному законі України – Конституції
(стаття 49). Стоматологічна служба України є однією з важливих галузей
системи медичної допомоги населенню.

Ортопедична стоматологія включає в себе такі важливі розділи, як
пропедевтика, зубне протезування, щелепно-лицева ортопедія та
ортодонтія, вивчення яких вимагає глибоких і комплексних знань з різних
медичних та прикладних дисциплін.

Розуміння клініки ортопедичної стоматології, відхід від технічного ухилу
вивчення даної дисципліни дається з великими труднощами.

Це й спонукало нас створити підручник з ортопедичної стоматології на
державній мові для студентів стоматологічних факультетів,
лікарів-інтернів, магістрантів, аспірантів.

Підручник відображає сучасний рівень розвитку науки, повністю відповідає
програмі, яка передбачена для вивчення дисципліни. Ураховано значення,
теоретичну та практичну цінність класичних технологій виготовлення
зубних протезів, які вже не використовуються, але їх вивчення допоможе
детально зрозуміти сучасні технології виготовлення ортопедичних
конструкцій.

Викладено сучасні погляди та особливості виготовлення різних
ортопедичних апаратів і зубних протезів. Для зручності вивчення у
підручнику подано основи матеріалознавства з описанням властивостей
основних та допоміжних матеріалів, дана їх характеристика й умови
застосування.

Ми будемо щиро вдячні читачам за н е ї зауваження та побажання щодо
нашого підручника, оскільки це допоможе поліпшити його якість.

Вступ

Ортопедична стоматологія є невід’ємною частиною загальної стоматології
та самостійним розділом загальної ортопедії.

Основоположником ортопедії є французький х і р у р г Ніколя А н д р і (
1 6 5 8 -1742), який у 1741 р. видав свою працю “L’onthopedie”, тобто
“Ортопедія, або мистецтво запобігати деформаціям тіла у дітей та
виправляти їх”. Термін “ортопедія” складається з двох грецьких слів:
otthos — прямий, правильний, справедливий тараккіа — виховувати,
тренувати. Уводячи цей термін, Андрі мав на увазі правильне виховування
дітей (фізичне) і визначив ортопедію як “мистецтво запобігання
деформаціям у дітей та лікування їх”.

Такі самі завдання стоять перед ортопедичною стоматологією щодо ділянки
зубо-щелепної системи та щеленно-лицевого скелета.

Ортопедична стоматологія як самостійна дисципліна пройшла складний і
довгий шлях свого розвитку. Нині вона являє собою сформовану наукову
дисципліну, яка складається із загального та окремих курсів. Загальний
курс є пропедевтичним (підготовчим).

Окремі курси включають в себе три основних розділи: зубне протезування,
щелепно-лицеву ортопедію та ортодонтію.

Пропедевтичний курс ортопедичної стоматології висвітлює
анатомофізіологічні особливості жувального апарату, питання біомеханіки,
оклюзії та артикуляції, загальні і спеціальні методи обстеження хворого
в клініці ортопедичної стоматології, клінічне матеріалознавство,
лабораторну техніку виготовлення зубних протезів і різних ортопедичних
апаратів.

Основне місце в ортопедичній стоматології посідає зубне протезування,
яке включає діагностику, клініку, профілактику та усунення дефектів
зубів і зубних рядів, що виникли в результаті того чи іншого
патологічного процесу.

Щелепно-лицева ортопедія вивчає діагностику, клініку, профілактику,
питання ортопедичного лікування, виправлення деформацій щелеп та лиця,
які виникли в результаті травми, воєнних дій, захворювань, різних
операцій.

Ортодонтія вивчає лікування стійких аномалій та деформацій зубів, зубних
рядів і прикусу, методи запобігання їм.

Ортопедична стоматологія у сучасному баченні — це розділ клінічної
медицини, яка вивчає етіологію і патогенез захворювань, аномалій,
деформацій та ушкоджень зубів, щелеп й інших органів ротової порожнини і
щелепно-лицевої ділянки, а також займається розробкою методів їх
діагностики, лікування та профілактики.

Становлення та розвиток ортопедичної стоматології

Про те, що конструкції для заміни втрачених зубів використовувалися ще в
IX ст. до н. є., свідчать знахідки архіологічних розкопок етруського
міста Тар-квінія, де були знайдені прототипи зубних протезів. Ці протези
були представлені системою кілець із золотої смужки, за допомогою яких
штучні зуби фіксувалися до збережених зубів. Використання золотого дроту
та ниток, інших матеріалів треба віднести до перших спроб закріплення не
тільки штучних зубів, але й для шинування зубів у разі їх патологічної
рухомості.

Закони Римської імперії дозволяли, як виняток, захоронення померлих із
зубними протезами, тоді як категорично заборонялося залишати дорогоцінні
прикраси, які не належали до ритуальних. Зубне протезування у Римській
імперії використовувалося досить широко, а матеріалом для зубних
протезів служило золото, слонова кістка, дерево, людські зуби. З цього
можна зробити висновок, що ще за 4500 років до н. є. мистецтво
протезування зубів було високим, уже тоді стародавні римляни не
відокремлювали зубні протези від інших частин та органів тіла.
Виготовленням протезів займались ювеліри, чеканщики, ковалі, банщики,
масажисти, тому, незважаючи на успіхи в естетичному плані, такі протези
мали невисокі функціональні властивості; майстерність виготовлення
зубних протезів була досконалішою, ніж методів консервативного
зуболікування того часу.

Уперше спробу виділити зубопротезування як медичну науку зробив
арабський лікар Абулькасем (936-1013). До нього лікарі якщо і займалися
зу-бопротезуванням, усе ж вважали, що воно не має ніякого відношення до
медицини. Будучи хірургом, Абулькасем значну увагу приділяв
зубопротезуванню, йому належить детальне описання методики накладання
золотої або срібної лігатури для шинування рухомих зубів.

Ібн-Сіна (980-1037), описуючи операцію з приводу вовчої пащі,
рекомендував розхитані зуби зв’язувати золотим дротом.

Період занепаду в середні віки, наступ інквізиції на все прогресивне
негативно відбився і на розвитку медичної науки. Однак були окремі
цікаві і сміливі пропозиції, зокрема, лікар Джіованні Арколі
запропонував заповнювати каріозні порожнини листовим золотом.

На початку XV ст. починається епоха Відродження, яка ознаменована
великими успіхами у сфері практичного зубопротезування.

Французький хірург Амбруаз Паре (1509-1590) запропонував обтуратор із
слонової кістки для закриття наскрізних дефектів твердого піднебіння,
рекомендував розхитані або вибиті зуби шинувати дротом з метою
прирощування їх до щелепи.

До середини XVII ст. знімні базиси зубних протезів виготовлялися, як і в
давні часи; їх вирізали із слонової кістки або виготовляли із золота за
допомогою тих же прийомів, що і будь-який ювелірний виріб. Технології
виготовлення знімних зубних протезів у сучасному розумінні не існувало,
як не існувало єдиних критеріїв оцінки їх естетики та функціональних
цінностей.

У XVIII ст. починається удосконалення зубного протезування. Протези вже
задовольняють не тільки естетичні, але й деякі функціональні вимоги.
Зуболікування, у тому числі і зубопротезування, стає лікарською
дисципліною. У цей час з’являються лікарі, які серйозно займаються
вивченням і поліпшенням методики виготовлення зубних знімних протезів.
Цей період знаменуєть-ся низкою важливих винаходів у галузі
зубопротезної техніки. Удосконалюється методика виготовлення не тільки
часткових, але й повних знімних зубних протезів.

Якісні зміни в методиках виготовлення знімних зубних протезів тісно
пов’язані з іменем бреславського лікаря Матіаса Готфріда Пурмана (1721),
який запропонував за допомогою воску і сургучу знімати відбитки у хворих
із щелеп і за виготовленими моделями виточував протези із слонової
кістки.

Визначну роль у розвитку та становленні зубного протезування відіграла
праця французького лікаря П’єра Фошара “Le chirurgion dentiste on traite
de dents” (1728). Він запропонував для поліпшення функціональної
цінності повних знімних протезів фіксувати їх золотими пружинами, що
взаємно відштовхуються. П’єр Фошар першим запропонував використовувати
корені на щелепах для виготовлення штифтових зубів. Йому належить
пріоритет у покритті емаллю зубів, виготовлених із ікол морського коня.
Фошар удосконалив обтуратор для твердого піднебіння, який був
запропонований у XVI ст. хірургом Амбруазом Паре.

Використання гіпсу для відливки моделей запропонував Пфафф у 1756 р. У
тому ж році Мутон винайшов кламери, які виготовлялися із золота.

У 1776 р. аптекар Дюшато і лікар Дюбуа де Шеман почали випускати штучні
зуби із фарфору, які за формою і кольором мали вигляд природних зубів.

Зробивши новий крок у методиці протезування беззубих щелеп, Гардет
(1800) запропонував поліпшувати фіксацію знімних протезів у ротовій
порожнині за допомогою використання різниці атмосферного тиску над і під
протезом.

Фарфорові зуби з металевими крампонами вперше виготовив італієць Фонці
(1808). Фабричне виробництво фарфорових зубів було налагоджено в
середині XIX ст. Уайтом (1822-1879). Фарфор як базисний матеріал не
набув поширення, оскільки під час випалювання він дає значну усадку.

Водночас із вирішенням технологічних завдань з’явилися роботи,
спрямовані на підвищення функціональної цінності знімних протезів.

Першим серйозним успіхом вважається гіпсовий оклюдатор Гаріо (1805),
розробка якого пробудила інтерес до біомеханіки жувального апарату, в
результаті чого виникла теорія артикуляції. Відбиткові ложки були
винайдені Дела-баром(1820).

Масове виготовлення штучних зубів розпочалося у 1825 р. У XIX ст.
успішно завершилися пошуки матеріалу для заміни золота у виробництві
знімних зубних протезів. Після того як Пурман запропонував віск для
зняття відбитків, наступним дуже важливим кроком було винайдення майже
через 100 років методу вулканізації каучуку (Гудієр у 1839 р). У 1848 р.
Делабор застосував каучук у якості матеріалу для базисів знімних зубних
протезів. У 1856 р. Петмен сконструював перший вулканізатор. З’являються
нові відбиткові маси: гутаперча – у 1848 p., у 1856 р. – термопластична
маса – стене, яка отримала свою назву від імені автора, який її
розробив.

Наступною віхою у питанні вдосконалення функціональної цінності зубних
протезів стала методика отримання функціональних відбитків за Шротом
(1854), яка забезпечила надійнішу і фізіологічну фіксацію протезів
беззубих щелеп. Незважаючи на численні більш або менш вдалі модифікації,
класична методика Шрота залишається і нині актуальною.

З розвитком зубного протезування накопичувалися знання про закони рухів
нижньої щелепи, взаємовідношення зубних рядів між собою під час
функціонування. Так з’явилася теорія артикуляції, засновником якої по
праву вважають зубного лікаря Бонвілля (1833-1899). У своїй праці
“Артикуляція та артикулятори” (1865) він уперше застосував термін
“артикуляція”, розуміючи під цим співвідношення зубних рядів за умови
різних положень нижньої щелепи. Іншим вченим, який вніс значний вклад у
вивчення законів артикуляції, був Шпеє (1855-1937); він у 1890 р. описав
сагітальну оклюзійну криву у своїй праці “Путь смещения нижней челюсти
на черепе”. У 1840 р. Еванс отримав патент на артикулятор, який
відтворював протрузійні і бічні рухи нижньої щелепи. Досконаліший
артикулятор запропонував Бонвіль (1865). В основу побудови апарату було
покладено його теорію, яка стверджувала, що лінії, які з’єднують
середини суглобових головок нижньої щелепи і місце контакту різальних
поверхонь нижніх центральних різців, утворюють рівносторонній трикутник
з довжиною сторони 10 см.

Використання золота для заповнення каріозних порожнин, за даними
Лондона, було вперше запропоновано Марфі в 1879 p., а в 1884 р. француз
де Сарран уперше запропонував методику виготовлення вкладок для
відтворення цілісності форми зубів. У 1906 р. Карміхаель запропонував
виготовляти напівко-ронки із золота. Олендорф у 1909 р. для виготовлення
вкладок використав лиття. Водночас, на думку більшості вчених, кращий
метод лиття зубних протезів був розроблений і запропонований до
використання Таггардом (1907).

У Росії першу книгу про лі кування зубів написав у 1829 р. штаб-лікар
Петербурзької медико-хірургічної академії А.Соболєв. У ній, зокрема,
наголошувалося, що дантистика є складовою частиною загальної медицини.
Протягом XIX ст. на теренах російської імперії зубне протезування не
виділялося в окремий розділ медицини, воно було частиною зуболікування,
де недостатньо надавалося уваги таким важливим моментам, як взаємодія
зубних протезів з органами і тканинами ротової порожнини. У той час
з’явилася низка цікавих й оригінальних праць, де висвітлювалися
вищезгадані проблеми. Це насамперед “Руководство к зубоврачебной
технике” 1.1. Хрущова (1884), “Зубопротезная техника” Пірельмана (1910).

З’явилися дослідження з анатомії, фізіології та патології органів
ротової порожнини, а саме: “Изменение формьі костей под влиянием
ненормальньїх механических условий в окружаюіцей среде” В.О. Попова
(1880), “Зубная дуга и видоизменение ее у человека” А.І. Дементьєва
(1986), “Челюстное сочленение человека и животньїх” А. Анічкіна (1896),
“Анатомия зубов человека” М.В. Алтухова (1910), “Материальї для изучения
альвеолярной пиореи зубов” Н.Н. Несмєянова (1905), “Деформации лица при
аденоидах” П. Богословського (1903), “Патологическая анатомия” А.І.
Абрикосова (1914).

Велике науково-практичне значення мала монографія київського лікаря С.С.
Тігерштедта “Военно-полевая система лечения и протезирования
огне-стрельньїх челюстньїх ранений” (1916). Описана методика шинування
щелеп під час першої світової війни зберегла своє значення і до наших
днів.

У 20-30 роки XX ст. було організовані кафедри стоматології у медичних
інститутах (Москва, Ленінград, Казань, Київ, Харків, Одеса), створено
науково-дослідні заклади: протезний відділ Центрального інституту
травматології і ортопедії (ЦІТО), Одеський науково-дослідний інститут
стоматології тощо. Скликалися з’їзди стоматологів ( І –
1923,11-1925,111- 1928), де по новому ставилися питання незнімного
протезування (Е.М. Гофунг, ДА.Ентин, Г.Г.Беркович).

У 30-ті роки опубліковано важливі роботи для практики та теорії
протезної стоматології – “Симптоматическое значение аномалий зубной
системи” М.І.Агапова( 1929), “Основи протезного
зубоврачевания”Е.М.Гофунга( 1923), “Архитектура нижней челюсти”
А.Я.Катца (1931), “О функциональном травматизме пародонта” Н.А.Астахова
(1938), “Функциональное строение челюстей” Н.Д.Довгялло (1928),
“Анатомия, гистология измбриология полости рта” В.П.Воробйова і
Г.В.Ясвоїна (1936).

Вивчення порушень функції жування ознаменовано створенням статичної
системи визначення жувальної здатності М.І.Агаповим і методу
функціональної проби — Гельманом.

У 1936 р. за ініціативи А.Я. Катца протезна стоматологія була
переімено-вана в ортопедичну стоматологію.

Експериментальними дослідженнями І.П. Павлова та його учнів було
доведено роль акту жування у виникненні рефлекторної та хімічної фаз
травлення. А такі вчені, як С.Ф. Гельман та Б.А. Горчинський, довели, що
втрата зубів негативно впливає на систему травлення. Було сформульовано
загальні принципи показань та протипоказань до протезування,
започатковано фізіологічний напрямок, який є головним і нині.

У 1 9 4 0 р. побачив світ перший підручник з ортопедичної стоматології
(Н. А.Астахов, Е.Ф.Гофунг, А.Я.Катц). Виданням цього підручника
закінчився процес формування тодішньої радянської ортопедичної
стоматології як науки і вона по праву посіла своє місце серед інших
медичних дисциплін.

У роки Великої Вітчизняної війни було розроблено нові та удосконалено
відомі методики лікування вогнепальних поранень щелепно-лицевої ділянки
(Б.Н.Бинін, А.І.Бетельман, М.М.Ванкевич, Я.М.Збарж, В.Ю.Курляндський,
І.С.Рубінов, З.Р.Шур та ін.).

Успішному розвитку ортопедичної стоматології сприяли значною мірою й
успіхи в науковому поступі ортодонтії, а саме: поява функціонально
спрямованої апаратури (Кінгслей, Андрезен, А.М.Шварц, А.Я.Катц,
Г.Френкель, О.І.Дой-ніков, М.А.Нападов), глибоке вивчення
біоморфологічних процесів під час ортопедичних втручань (А.Оппенгейм,
Д.А.Калвеліс, В.Ю.Курляндський, В.М.Копєйкін та ін.).

Значно розширився діапазон фундаментальних досліджень у сфері
морфогенезу жувальної системи (А.Я.Катц, А.Т.Бусигін, О.І.Дойніков,
І.М.Оксман, Є.І.Гаврилов, Г.Ю.Пакалнс).

У 60-ті роки отримала подальший розвиток як клініка ортопедичної
стоматології, так і технологія виготовлення зубних протезів і, особливо,
розробки та впровадження нових стоматологічних матеріалів. Серед цих
досягнень необхідно назвати впровадження індиферентних матеріалів для
лиття на основі золота, срібла, паладію, кобальтохрому, що дало
можливість виготовляти бюгельні, мо-стоподібні протези суцільнолитими.
Було удосконалено і технологію виготовлення металокерамічних та
металопластмасових зубних протезів. Значно розширився арсенал лікаря
стоматолога-ортопеда у виборі відбиткових мас.

За роки незалежності України ортопедична стоматологія як медична наука
постійно розвивалася в усіх напрямках.За підтримки уряду України
створено належні умови для функціонування Інституту стоматології АН
України (м.Одеса), який очолює професор К.М. Косенко. Інститут є
науково-методичним центром з планування і проведення наукових
досліджень, організації та удосконалення стоматологічної допомоги
населенню. Ортопедичний відділ інституту очолює доктор медичних наук,
старший науковий співробітник В . А . Лабунець. Основними науковими
напрямками в роботі відділу є розробка та удосконалення організації
роботи ортопедичної служби в Україні, розробка та впровадження у
практику нових стоматологічних матеріалів.

Нині в Україні сконцентровано великий науково-педагогічний потенціал, що
дозволяє швидкими кроками рухатися вперед у ногу з науково-технічним
прогресом. Успішно функціонують кафедри ортопедичної стоматології
стоматологічних факультетів та факультетів післядипломної освіти.

У Національному медичному університеті кафедру ортопедичної стоматології
очолює професор В.П. Неспрядько. Пріоритетними напрямками наукових
досліджень кафедри є удосконалення методів лікування незнімними
конструкціями зубних протезів, вивчення патології ВНЩС.

Кафедру пропедевтики ортопедичної стоматології та ортодонтії у названому
університеті очолює професор П.С. Фліс. Науковий напрямок їх — це
розробка та впровадження нових стоматологічних матеріалів, удосконалення
ортодонтичних методів лікування дітей.

У Київській академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика кафедру
ортопедичної стоматології очолює професор B.C. Онищенко, а кафедру
стоматології — професор О. В. Павленко.

В Українській медичній стоматологічній академії (м.Полтава) кафедри
ортопедичного профілю очолюють професор М.Д. Король, професор М.Я.
Нідзельський, професор В.В. Рубаненко. Наукові дослідження цих
колективів спрямовані на удосконалення методів лікування ортопедичних
хворих знімними та незнімними конструкціями зубних протезів, розробку
проблем сучасної імплантології та впровадження нових стоматологічних
матеріалів.

Кафедру ортопедичної стоматології у Львівському державному медичному
університеті ім. Д.Галицького очолює професор В.Ф. Макеєв. Очолюваний
ним колектив активно працює над вирішенням проблем біосумісності
незнімних та знімних конструкцій зубних протезів.

У Харківському державному медичному університеті кафедру ортопедичної
стоматології очолює професор В.П. Голік, а в академії післядипломної
освіти — професор В.І. Гризодуб.

Кафедри ортопедичної стоматології у Донецькому державному університеті
ім. О.Горького очолюють професор В . А . Кльомін та професор С.К.
Сур-жанський.

В Одеському державному університеті кафедрою ортопедичної стоматології
завідує професор Л.Д. Чулак.

В автономній республіці Крим (м.Сімферополь) кафедри ортопедичної
стоматології університету ім.Георгієвського очолюють професор М.П.
Сисоєв та професор СІ. Жадько. Науковими колективами проводиться глибоке
вивчення та використання ефіроолійних рослин під час лікування знімними
конструкціями зубних протезів.

Кафедрою ортопедичної стоматології у Дніпропетровській медичній академії
завідує професор В.Г. Помойніцький.

В Івано-Франківській державній медичній академії кафедру стоматології
очолює професор М.М. Рожко. Основним науковим напрямком їх досліджень є
вивчення проблеми ортопедичного лікування хворих знімними конструкціями
зубних протезів. Кафедру ортопедичної стоматології очолює доцент З.Р.
Ожоган.

У Вінницькому державному медичному університеті ім.М.І.Пирогова кафедрою
ортопедичної стоматології завідує доцент Л.М. Мунтян.

У наймолодшому стоматологічному факультеті на Україні, який відкритий у
Луганському медичному університеті, кафедрою ортопедичної стоматології
завідує доцент М.О. Стрельніков.

Кафедрою ортопедичної стоматології Інституту народної медицини (м.Київ)
завідує доктор мед. наук. О.І. Мірза.

Загальна частина

ОРГАНІЗАЦІЯ ОРТОПЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ НАСЕЛЕННЮ

Кожна людина має невід’ємне і непорушне право на охорону життя і
здоров’я. Зокрема, стаття 49 Конституції України гарантує кожному
громадянину право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне
страхування, стаття 50 — право на безпечне для життя і здоров’я
довкілля, стаття 46 — право на соціальний захист, стаття 48 — право на
достатній матеріальний рівень для себе і своєї сім’ї.

Стоматологічна служба є однією з важливих галузей системи медичної
допомоги, яка має на меті запобігання захворюванням і лікування їх та
аномалій зубів, ротової порожнини, зубо-щелепної ділянки і шиї.

Серед основних видів стоматологічної допомоги ортопедична посідає чільне
місце. Питома вага стоматологічної захворюваності в структурі загальної
захворюваності населення складає 20-25%. Кількість звернень за допомогою
до лікарів-стоматологів посідає 2-ге місце після терапевтичної групи.

Одним із принципів охорони здоров’я в Україні є багатоукладність
економіки охорони здоров’я і багатоканальність її фінансування,
поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням
підприємництва і конкуренції.

Відомчі та інші заклади охорони здоров’я, що обслуговують лише окремі
категорії населення за професійною, відомчою або іншою, не пов’язаною із
здоров’ям людини ознакою, фінансуються за рахунок підприємств, установ і
організацій, які вони обслуговують.

Згідно з “Основами законодавства України про охорону здоров’я” (1992)
ортопедичні відділення міських, районних, обласних поліклінік мають
право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти,
добровільно передані підприємствами, установами, організаціями та
окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним
органу встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров’я. Перелік
таких платних послуг затверджується Кабінетом Міністрів за поданням МОЗ
України. Позабюджетні джерела фінансування, як уже згадувалося раніше, є
основними в організації роботи ортопедичних відділень.

Реалії нашого часу показали, що поряд з державними закладами охорони
здоров’я утворюються альтернативні установи з надання стоматологічних
noслуг на основі різних форм підприємницької діяльності та приватної і
колективної форм власності. Щоб отримати дозвіл на їх відкриття, слід
пройти державну реєстрацію у місцевих органах влади та отримати ліцензію
на право здійснення медичної практики в МОЗ України в порядку,
встановленому чинним законодавством.

Великим кроком уперед у наданні високоефективної ортопедичної допомоги
населенню України та зміцненні матеріально-технічної бази
стоматологічних поліклінік (ортопедичних відділень) буде впровадження
системи медичного страхування населення, яке декларується “Основами
законодавства України про охорону здоров’я” (1992). Страхування громадян
передбачається здійснювати за рахунок Державного бюджету України, коштів
підприємств, установ, організацій та їх власних внесків.

Особливістю ортопедичної стоматологічної служби є те, що вона
утримується за рахунок госпрозрахункових чи спеціальних коштів. Крім
бюджетного ортопедичного підрозділу є стоматологічне стаціонарне
відділення лікарні, де надається допомога хворим з ураженнями
щелепно-лицевої ділянки.

Надання ортопедичної допомоги міському населенню здійснюється
ортопедичним відділенням міської стоматологічної поліклініки. Потоки
хворих для ортопедичного лікування формуються за рахунок самостійного
звернення у поліклініку, а також шляхом направлення хворих, у тому числі
диспансерних, лікарями-стоматологами інших спеціалізацій.

Правом безкоштовного та пільгового лікування і протезування користуються
ліквідатори аварії на Чорнобильській АЕС, інваліди другої світової
війни, праці та особи, до них прирівняні, пенсіонери, діти та ін.

Ортопедичне лікування працівників промислових підприємств здійснюється в
організованих там стоматологічних кабінетах (відділенях)
медико-сані-тарних частин або в стоматологічних закладах за місцем
проживання. Крім того, надання ортопедичної допомоги можна організувати
за рахунок виїзних бригад лікарів стоматологів-ортопедів міської
стоматологічної поліклініки на промислові підприємства. Прийом хворих
ведеться безпосередньо у медико-сані-тарній частині, а зуботехнічну
роботу виконують централізовано — в зубо-технічній лабораторії
стоматологічної поліклініки. Промислові підприємства платять
стоматологічній поліклініці за виконане ортопедичне лікування
працівників.

Центром надання ортопедичної лікувальної допомоги сільському населенню є
центральна районна лікарня, до складу якої входить ортопедичне
відділення із зуботехнічною лабораторією. При ЦРЛ комплектуються
пересувні стоматологічні кабінети для надання стоматологічної допомоги
населенню району. До складу такого кабінету обов’язково входить лікар
стоматолог-ортопед. Насамперед такі кабінети надають допомогу населенню
лікарських дільниць, де відсутні лікарі-стоматологи, а також
організованим колективам у період масових сільськогосподарських робіт.

ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА СТОМАТОЛОГІЧНОЇ ПОЛІКЛІНІКИ ТА ОРТОПЕДИЧНОГО
ВІДДІЛЕННЯ

Стоматологічна поліклініка – це лікувально-профілактичний заклад,
діяльність якого спрямована на профілактику стоматологічних захворювань,
своєчасне виявлення та лікування хворих із захворюваннями
щелепно-лицевої ділянки.

Структура стоматологічної поліклініки

В організаційну структуру поліклініки входять: адміністративна частина,
реєстратура, кабінет первинного огляду та відділення терапевтичної,
хірургічної, ортопедичної стоматології. Крім того, у поліклініці
звичайно є рентгенкабінет, фізіотерапевтичний кабінет, лабораторія,
майстерня з ремонту обладнання та інструментів, організаційно-методичний
кабінет. Конкретна структура поліклініки визначається органами охорони
здоров’я за підпорядкованістю (схема 1).

Реєстратура є частиною стоматологічної поліклініки і посідає особливе
місце в її роботі. У реєстратурі повинні працювати особи з середньою
освітою, які пройшли спеціальну підготовку. Кількість медичних
реєстраторів установлюється у відповідності до розроблених МОЗ України
штатних нормативів з розрахунку 1 посада реєстратора на 10 посад
лікарів-стоматологів усіх спеціальностей.

Схема 2. План розміщення обладнання в ортопедичному кабінеті: / — крісло
стоматологічне; 2 — стілець для лікаря; З—установка стоматологічна; 4 —
столик лікаря; 5 — канцелярський стіл; 6 — стіл для стерильних
інструментів; 7-8 — стільці; 9 —умивальник; 10 — умивальник для миття
використаних інструментів; 11 — відро для сміття; 12 — столик з посудом
для знезараження відбитків; 13 — стіл для гіпсу; 14 — стілець для
медсестри; 15 — стерильний стіл для шприців та матеріалів; 16 — медична
шафа

У самостійних стоматологічних поліклініках, а також при великих
стоматологічних відділеннях лікувально-профілактичних закладів
організовують кабінет первинного прийому. Тут надається невідкладна
стоматологічна допомога, а у первинних хворих визначається обсяг та вид
спеціалізованої стоматологічної допомоги.

Основним структурним підрозділом стоматологічної поліклініки є
терапевтичне відділення. Хірургічне стоматологічне відділення є
спеціальним структурним підрозділом поліклініки, призначення якого –
надання хірургічної допомоги хворим.

Ортопедичне відділення стоматологічної поліклініки надає допомогу як
дорослому, так і дитячому населенню у тому разі, коли при дитячих
стоматологічних закладах ця допомога відсутня.

До складу ортопедичного відділення входять кабінети для прийому хворих,
зуботехнічна лабораторія та ливарня (див. схему 1).

Запис первинних хворих до лікарів-ортопедів здійснюється у реєстратурі
поліклініки, де заводиться відповідна медична документація, як і у разі
звичайного відвідування поліклініки. Черговий лікар оглядає хворого,
вибирає конструкцію необхідного протеза. Якщо у процесі огляду
виявляється необхідність санації ротової порожнини, то хворого
направляють у терапевтичне або хірургічне відділення, де проводиться
лікування і підготовка до протезування. Після цього медична сестра
виписує талон на прийом до лікаря-ортопеда.

Хворий оформляє в реєстратурі замовлення-наряд на виготовлення
ортопедичних конструкцій зубних протезів. Лікар-ортопед після
препарування необхідних зубів під визначену конструкцію знімає відбитки.
Медична сестра передає відбиток завідувачу виробництва, який і
розподіляє усі роботи серед зубних техніків. Завідувач виробництва
визначає терміни проміжного етапу виготовлення протеза, у які хворий
повинен з’явитися до лікаря.

Ортопедична допомога залежно від роботи зубних техніків надається у
трьох формах: індивідуальній, бригадній, поетапній. У разі
індивідуальної роботи зубний технік сам повністю виготовляє зубний
протез, у разі бригадної – йде розподіл за видом протезів, поетапної –
за видом операцій в одному протезі.

Планове навантаження лікаря стоматолога-ортопеда складає 18 умовних
одиниць працеємності (УОП). На виконання однієї одиниці витрачається
35-40 хв. У середньому навантаження лікаря-ортопеда за рік за умови його
роботи з оглядовим лікарем в залежності від стажу роботи коливається у
межах 1950 2300 УОП, якщо ж він працює без оглядового лікаря – 1750-2100
УОП.

Очолює стоматологічну поліклініку головний лікар, який має досвід
лікувальної та організаційної роботи і високу кваліфікацію.

Залежно від категорії поліклініки головний лікар може мати заступника з
медичної частини, а також з адміністративно-господарської роботи.

Головний лікар здійснює керівництво всією лікувально-профілактичною,
організаційно-методичною, господарською та фінансовою діяльністю
поліклініки і несе відповідальність за організацію, рівень і якість
стоматологічної допомоги населенню.

З цією метою від проводить аналіз якісних та кількісних показників
роботи лікарів поліклініки, стоматологічної захворюваності населення,
оцінює ефективність профілактичної та лікувальної роботи, забезпечує
підвищення професійної підготовки лікарів та середнього медичного
персоналу. Головний лікар несе відповідальність за розвиток
матеріально-технічної бази закладу, використання медичних кадрів,
стоматологічної техніки і лікарських засобів, своєчасність та
достовірність стоматологічного обліку і звітності, проведення і
представлення їх за звітними формами і в обсязі, встановленому МОЗ
України.

Першим помічником головного лікаря є його заступник з медичної частини.
Як і головного лікаря, його призначають з числа лікарів, які мають
необхідний досвід роботи за спеціальністю та організації поліклінічного
обслуговування. У своїй роботі він підлеглий головному лікареві й
організовує роботу відділень у відповідності до “Положення про
стоматологічну поліклініку”, наказів та інструкцій органів охорони
здоров’я, чинних законодавчих актів, розпоряджень та вказівок вищих
організацій.

Кожне з відділень очолює завідувач. Це звичайно лікар зі стажем
практичної роботи не менше 5 років. Він здійснює безпосереднє
керівництво діяльністю персоналу відділення, несе повну відповідальність
за якість і культуру обслуговування хворих. Завідувач відділення
проводить консультації хворих.

Залежно від кількості населення, яке обслуговується, та лікарських посад
стоматологічні поліклініки бувають п’яти категорій: І категорія — 30-40
лікарських посад; II категорія – 25-29; III – 20-24; IV – 15-19 і V –
10-14 штатних посад.

Штати медичного персоналу (лікарі стоматологи-ортопеди) утримуються за
рахунок зароблених або спеціальних коштів.

Норматив: одна посада на 10 тис. дорослого населення даного населеного
пункту, 0 , 7 посади для обслуговування 10 тис. дорослого сільського
населення та 0,8 посади — на 10 тис. дорослого населення інших населених
пунктів.

Посада завідувача ортопедичним відділенням (утримується на
госпрозрахунку або за рахунок спеціальних коштів) установлюється у
поліклініці, де за чинними штатними нормативами є не менше 4 посад
лікарів стоматологів-ор-топедів.

Посада заступника головного лікаря з медичної частини встановлюється за
наявності в штаті поліклініки 40 і більше лікарських посад, ураховуючи
посаду головного лікаря.

Посади лікарів-рентгенологів установлюються з розрахунку 1 посада на

16

Організація ортопедичної допомоги населенню

15 тис. рентгенологічних знімків на рік, а посади
лікарів-фізіотерапев-тів — за рішенням органу охорони здоров’я з
розрахунку 0,1 посади на 15 тис. прикріпленого населення.

Посади зубних техніків зуботехнічної лабораторії, які утримуються на
госпрозрахунку або за рахунок спеціальних коштів, установлюються залежно
від обсягів роботи із зубопротезування, що визначаються за чинними
нормативами часу на зуботехнічні роботи. На кожні 10 посад зубних
техніків установлюється 1 посада старшого зубного техніка.

У кожній поліклініці встановлюється також посада завідувача
зуботехніч-ної лабораторії (зав.виробництва), а в поліклініках зі
штатним числом посад зубних техніків і старших зубних техніків не менше
15 ця посада вводиться замість посади старшого зубного техніка.

Посада медичного статистика вводиться з розрахунку 1 посада на 40 посад
лікарів-стоматологів усіх спеціальностей.

Кількість посад молодших медичних сестер також залежить від кількості
посад лікарів. За штатними нормативами передбачена 1 посада молодшої
медичної сестри на 3 посади лікарів стоматологів-ортопедів та на 20
посад зубних техніків.

Оснащення та обладнання ортопедичного кабінету і зуботехнічної
лабораторії На одне робоче місце ортопедичного стоматологічного кабінету
повинно бути виділено просторе приміщення з достатнім природним
освітленням площею не менше ніж 14 кв.м. На кожне наступне додаткове
крісло додається площа не менше 7 кв.м. Висота приміщення повинна бути
достатньо високою (не менше 3 м). Крісло повинно розміщуватися поблизу і
навпроти вікна, щоб забезпечити природне освітлення ротової порожнини
хворого і доступ свіжого повітря до робочого місця.

Кабінет забезпечується приточно-витяжною вентиляцією і штучним
освітленням (лампи денного світла). Стіни звичайно фарбують олійними
фарбами м’яких тонів (блідо-голубий, салатовий). Підлогу покривають
лінолеумом, що забезпечує необхідні санітарно-гігієнічні вимоги.
Обладнання і меблі розміщують з таким розрахунком, щоб персонал не робив
зайвих рухів і були умови для роботи лікаря, медичної сестри, молодшої
медичної сестри (санітарки) і доброго самопочуття хворого. Для оснащення
кабінету лікаря-ортопеда необхідно спеціальне обладнання (схема 2).

Однією з основних маніпуляцій у клініці ортопедичної стоматології є
препарування зубів під коронки та інші види протезів за допомогою різної
форми дисків, алмазних чи карборундових каменів, головок, борів, що
приводяться в рух електричною чи пневмомашиною. Сучасні види
протезування вимагають різної швидкості обертання ріжучих інструментів
для препарування зубів.

Вітчизняна медична промисловість випускає електричну бормашину БЕО-30-2
із швидкістю обертання від 1000 до ЗО 000 об/хв. Це комплексна
установка, що включає додаткові пристосування: вентилятор, блок водяної
системи зі слиновідсмоктувачем, системою надходження холодної і гарячої
води, освітлювач тощо.

Випускаються і сучасніші стоматологічні установки — БПК-01, БПК-О1М,
БП-04М, БП-05М, БП-06М, які відрізняються тим, що крім елект-робормашини
вони оснащені пневматичною бормашиною з частотою обертання інструмента
від 280 000 об/хв і вище.

Нині розроблено стоматологічні установки, які складаються із
стоматологічного крісла, установки з мікромоторами для прямого і
кутового наконечників, турбінного наконечника зі швидкістю обертання
понад 300 000 об/хв. У комплекс входять також крісло лікаря, лікарський
столик (мал.1 — див.кольорову вклейку).

Для надання ортопедичної допомоги за межами стоматологічної поліклініки
(вдома, біля ліжка важкохворого, який за станом здоров’я не здатний
відвідувати лікувальні заклади, у польових умовах, у транспорті тощо)
може використовуватися портативна безрукавна бормашина БЕПБ-3, БЕПБ-07А
(мал. 1).

Така бормашина укомплектована мініатюрним електроприводом зі змінними
наконечниками для закріплення борів, швидкість обертання яких від 3000
до 10000 об/хв. Перемикання швидкостей відбувається за допомогою клавіш,
розміщених на панелі корпуса бормашини. Бормашина зручна також і тим, що
тут передбачено можливість живлення від автономного джерела струму
напругою 24В. Під час транспортування бормашину вкладають у спеціальну
валізу. Маса бормашини в укладці — 5 кг.

Крісло стоматологічне служить для перебування хворого в положенні си-

Мал. 1. Бормашина електрична безрукавна БЗПБ-3: / — загальний вигляд; 2
— блок перемикання швидкостей; 3 — ножна педаль; 4 — електропривід; 5 —
прямий наконечник; 6 — кутовий наконечник

18

Організація ортопедичної допомоги населенню

дячи чи лежачи. Воно забезпечує хворому зручність, необхідне положення
його голови, а лікарю — можливість доступу для виконання маніпуляцій у
ротовій порожнині.

Найфізіологічніше положення підчас виконання маніпуляцій усуває
дискомфорт і напруження у хворого.

Конструкція крісла забезпечує піднімання сидіння, зміну нахилу спинки,
встановлення підголовника в необхідне положення, відкидання правого
підлокітника для зручності під час посадки, а також регулювання опори
для ніг.

Обслуговування крісла здійснює лікар за допомогою пристроїв для
керування, розміщених у нижній частині, на спинці і на підніжці крісла.

Крісла, що випускаються промисловістю, оснащені паралелограмним
підіймачем, який забезпечує підвищену жорсткість конструкції, що робить
крісло надійним і зручним (мал. 2 — див. кольорову вклейку).

Стілець для стоматолога встановлюється на колесах, що забезпечує легке
переміщення його по підлозі в довільному напрямку. Висотасидіння
регулюється. Рухома спинка стільця півколом охоплює поперек, створюючи
добрий опір для спини під час роботи, що зменшує втому лікаря,
навантаження на поперековий відділ хребта, запобігаючи розвитку деяких
професійних захворювань (мал. 2 — див. кольорову вклейку).

Інструментарій. Для клінічного обстеження і ортопедичного лікування
використовують спеціальний набір інструментів, кожний із яких має певне
призначення. Основними інструментами для огляду є стоматологічне
дзеркало, пінцет і зонд (мал. 2), призначення яких таке ж, як і в
клініці терапевтичної стоматології.

Для замішування цементу в арсеналі лікаря-ортопеда є спеціальні шпа-

телі із нержавіючої сталі (мал. З — див. кольорову вклейку). Для
виконання робіт, пов’язаних з воском, використовують шпатель з
дерев’яною чи пластмасовою ручкою, один кінець якого має
скальнелеподібну форму, інший — дещо вигнутий, пристосований для
розплав-лення воску. Для роботи з металами є ножиці для різання металу.
Для припасовки коронок, виготовлення штифтів, вигинання кламерів є
спеціальні крам-понні щипці (мал. З — див. кольорову вклейку).

Для зняття коронок, мостоподібних

протезів використовуються щипці, одна ,
.

бранша яких має напівовальну форму для охоплення зуба, інша – у вигляді
ножа для розрізання коронки (мал. 3).

Для припасування коронок, виготовлення штифтів тощо використовують
зуботехнічну наковальню (мал. 4).

Для замішування гіпсу під час зняття відбитків і відливання моделей
використовують гумовічашки і металеві шпателі, для обрізання країв
моделей -гіпсові ножі (мал. 5).

Особливості організації зуботехнічної лабораторії

Звичайно ортопедичне відділення і зубопротезна лабораторія розміщуються
на одному поверсі. У лабораторії повинно бути передбачено приміщення із
урахуванням специфічних умов, які створюються на різних етапах
виготовлення протезів. Самостійними кімнатами лабораторії є: основна
кімната, кімната для гіпсування, кімната для формування,
полімеризаційна, паяльна, ливарня. Допустимо гіпсування, формування і
полімеризацію проводити в одній кімнаті. Основні вимоги до всіх кімнат
полягають у забезпеченні холодною і гарячою водою, великим столом з
металевою поверхнею, де встановлюється бункер для зберігання гіпсу, прес
для видавлювання гіпсу із кювет і звичайний прес. Крім того, необхідний
стіл для приготування тіста із різних пластмас і його формування в
кювети. Стіл повинен мати один чи два закріплені зуботехнічні преси для
пресування пластмасового тіста в кюветах перед фіксацією їх у бюгелі, а
також на столі повинна бути герметично закрита посудина для збирання
залишків пластмаси після формування у кювети з метою зменшення
випаровування метилметакрилату.

У полімеризаційній кімнаті на газовій плиті встановлюють не менше двох
стерилізаторів відкритого типу чи подібних їм апаратів. Над столом і
газовою плитою обов’язково повинен бути витяжний ковпак вентиляційної
установки.

Основна кімната. Ця кімната призначена для виконання основних процесів
щодо виготовлення зубних протезів (моделювання, постановка зубів,
оброблення протезів тощо). Висота робочого приміщення повинна бути не
менша ніж 3 м. На кожного працівника слід виділяти не менше ніж 13 м:і
об’єму виробничого приміщення і не менше 4 м2 площі.

Стіни основного приміщення лабораторії повинні бути пофарбовані олійною
фарбою світлих тонів, підлога покрита лінолеумом. Вікна повинні
відповідати низці санітарно-гігієнічних вимог: світловий коефіцієнт
(відношення заскленої поверхні вікна до площі підлоги) передбачається не
менше ніж 1 / 5 , вікна повинні розміщуватися на рівній відстані одне
від одного і від кутків будинку; верхній край вікна повинен знаходитися
ближче до стелі (20-30 см); віконні перетинки повинні бути вузькі та
довгі; робочі місця слід розміщувати так, щоб світло падало на них прямо
або з лівого боку; відстань від місця роботи до вікон у приміщеннях, які
освітлюються природним світлом, неповинна перевищувати триразової
відстані від підлоги приміщення до верхньої межі віконного отвору,
гранична ширина площі, що освітлюється вікнами з двох боків приміщення,
повинна становити 15-18м. Названих величин слід дотримуватися, оскільки
вони мають велике значення для здоров’я техніків, аджеті виконують
тонку, ювелірну роботу з постійним напруженням зору.

Робоче місце зубного техніка. Для зручного, швидкого і найефективнішого
виконання усіх процесів, пов’язаних з виготовленням протезів, кожен
зубний технік повинен мати індивідуальне робоче місце (мал. 4 — див.
кольорову вклейку), що складається з лабораторного стола, поверхня якого
покрита мармуровою чи (на відстані 20-25 см від краю стола) листовою
латунню або нержавіючою сталлю. Поверхня стола має півмісяцевий виріз, а
в центрі є спеціальний виріз для обрізання моделей — фіиагель.
Безпосередньо під вирізом розміщуються один чи два ящики для зберігання
інструментів і збирання відходів гіпсу, пластмаси, обрізків металу.

На поверхні стола розміщують освітлювальний прилад — зліва чи
безпосередньо над столом, шлейф-мотор чи спеціально вмонтовану
бормашину, газову горілку, електрошпатель для розігріву воску та інших
операцій, пов’язаних з воском.

До кожного робочого місця обов’язково повинна бути підведена вентиляція
(витяжка).

Стілець для зубного техніка повинен бути із спинкою, що обертається.

Оснащенню робочого місця зубного техніка надається великого значення,
оскільки тут він проводить більшу частину свого робочого часу.
Необхідно, щоб воно відповідало всім вимогам ергономії, охорони праці і
здоров’я.

Водночас із технічними вимогами слід ураховувати елементи естетики,
сучасного дизайну.

Полірувальна і паяльна кімнати. Особливостями цих кімнат є розміщення
столів зі шлейф-моторами для полірування протезів із металів і сплавів,
пороховловлювачів для полірування протезів із дорогоцінних металів. До
всіх шлейф-моторів підводиться потужна пороховловлювальна система і
добре освітлення (мал. 5 – див. кольорову вклейку).

У паяльній кімнаті необхідно розмістити витяжні шафи, де встановлено
паяльні апарати, забезпечені компресорами для автоматичної подачі
бензину. У витяжних шафах розміщується муфельна піч для виплавлення
воску. Невід’ємним атрибутом є потужна витяжна вентиляція.

Ливарня. Широкі можливості для виготовлення різного виду протезів
відкрилися завдяки створенню оригінального устаткування, де
високочастотне індукційне плавлення сплавів металів поєднується з
доцентровим литтям і новою технологією приготування форм для лиття.
Високочастотна доцентрова піч розроблена С.Д.Богословським і
В.А.Марським у 1956 р. (мал.6).

Високочастотна установка типу ЛП-10-1 складається із двох блоків:
генераторного блоку, блоку індукційних печей. Генератор установки
знаходиться у металевому корпусі, що має кілька дверей для доступу до
відсіків різного призначення.

Організація ортопедичної допомоги населенню

Блок індукційних печей складається із металевого перешкодозахисного
корпусу, який має верхню кришку з оглядовим склом і бічні дверцята,
закріплені гвинтами. У середині під кришкою є блок подвійних печей, у
якому обмуровані індуктори і затискачі для опок мають протилежне
розміщення і один одного врівноважують.

В останні роки широко використовуються сучасні ливарні установки (мал. 6
— див. кольорову вклейку).

Кімната для роботи з металокерамікою і дорогоцінними металами. Головною
у роботі техніка є електропічка з програмним забезпеченням, де
відбувається обпік і глазурування поверхні зубних протезів із фарфору та
кераміки. Керування технологічним процесом здійснюється автоматично за
програмою (мал. 7 — див. кольорову вклейку).

Для замішування формувальної маси та покриття воскових композицій
моделей використовується вакуумний змішувач (мал. 8 — див. кольорову
вклейку).

Для очищення відлитих деталей від залишків формувальної маси, окалини і
підготовки поверхні до завершальної обробки використовується спеціальна
піскоструменева установка (мал. 9 — див. кольорову вклейку).

Для моделювальних робіт із кераміки випускаються спеціальні набори
інструментів для металокераміки (мал. 10 — див. кольорову вклейку).

У приміщенні слід дотримувати особливої чистоти і підтримувати постійну
температуру.

Для роботи з дорогоцінними металами використовують приміщення, що
знаходяться під охоронною сигналізацією. Необхідними в роботі є:
аналітичні ваги з точністю зважування до 0,00001 г, набір спеціальних
хімічних реактивів для визначення проби золотих сплавів.

Обліково-звітна документація

Під час звернення населення у реєстратуру поліклініки реєстратор
заповнює паспортну частину медичної картки стоматологічного хворого (ф.
№ 043/0), виписує талон на прийом до лікаря, де вказана дата і час
прийому, прізвище лікаря, номер кабінету, поверх, на якому він
розміщений. Уся облікова документація у реєстратурі повинна зберігатися
таким чином, щоб її легко можна було знайти.

Раціональним є розміщення картотек по дільницях, вулицях, за алфавітом
або відповідними номерами. Упровадження паралельно з цим автоматизованої
системи управління (АСУ) “Поліклініка” та “Талону амбулаторного
пацієнта” (а.025-6/0) дозволяє створити єдину базу даних про населення
району обслуговування, що полегшує облік та аналіз усіх розділів
діяльності поліклініки.

Для обліку роботи лікарів стоматологів-ортопедів існують документи, що
відображають специфіку їх роботи, – ф. 037-1/0,039-3/0, 039/0.

За результатами підсумку роботи всіх лікарів стоматологічного профілю за
12 місяців заповнюється також таблиця “Робота стоматологічного
кабінету”, річного “Звіту лікувально-профілактичного закладу” (ф.20).

Інформацію, що міститься у звітних документах (ф. 20, 039-2,3,4/0), в
оргметодкабінеті обробляє (обчислюються показники) й аналізує апарат
управління.

Необхідно зазначити, що нові зразки обліково-звітної документації
затверджені Наказом міністра охорони здоров’я України за №-302 від
27.12.99 р.

СТЕРИЛІЗАЦІЯ ТА ДЕЗІНФЕКЦІЯ У КЛІНІЦІ ОРТОПЕДИЧНОЇ СТОМАТОЛОГІЇ

Передстерилізаційна підготовка

У клініці ортопедичної стоматології передстерилізаційній підготовці
повинні піддаватися усі вироби (відбиткові ложки, пінцети, зонди,
шпателі тощо) перед їх стерилізацією з метою видалення білкових, жирових
та механічних забруднень, а також лікарських засобів.

Розбірні вироби повинні проходити передстерилізаційне очищення, яке
здійснюється ручним або механічним способом, у розібраному вигляді.

Для проведення передстерилізаційного очищення інструменти промивають у
проточній воді у ванні, раковині, потім їх замочують у миючих розчинах,
до складу яких уходять перекис водню із синтетичними миючими засобами
(“Астра”, “Лотос”,” Айна” тощо). Розчин для замочування готують у такому
співвідношенні: пергідроль по ДСТ1771-71 — 20 мл, миючий засіб “Астра”,
“Лотос” тощо — 5 г, вода водопровідна питна — 975 мл. Температура
миючого розчину має бути 50°С. Час замочування інструментарію — 15 хв.

Стерилізація

Стерилізації повинні піддаватися усі вироби, що контактують з рановою
поверхнею, з кров’ю або ін’єкційними препаратами, а також окремі види
медичних інструментів, які у процесі використання контактують зі
слизовою оболонкою і можуть бути причиною її ушкодження.

Існують різні методи стерилізації, а саме: паровий, повітряний,
хімічний. В амбулаторно-поліклінічній практиці найбільшого поширення
набув повітряний метод з використанням сухожарових шаф.

Стоматологічний інструментарій після передстерилізаційної обробки
підсушують за кімнатної температури або температури 35 °С до зникнення
вологи, після чого їх укладають у лотки чи в упаковку з непромокального
паперу у вигляді мішка, з паперу мішкового непромокального і ставлять у
стерилізатор, де витримують за температури 180 °С протягом 1 год.
Інструментарій, який простерилізовано у мішковому непромокальному
папері, може зберігатися протягом 3 діб, а інструментарій, який
простерилізовано без упаковки, повинен бути використаним безпосередньо
після стерилізації.

Метод стерилізації парою рекомендується для виробів з корозостійких
металів, скла, виробів із текстильних матеріалів, гуми. Для цього
використовують паровий стерилізатор, у який вміщують вироби в
стерилізаційних коробках без фільтрів або з фільтрами або у подвійній
м’якій упаковці з пергаменту, паперу мішкового непросоченого або
волокнистого на 20 хв за температури 132 “С і тиску пари 2 кГс/см2.

Хімічний метод стерилізації інструментарію використовується для виробів
з корозостійких металів та сплавів. У якості стерилізувального агента
використовують 6 % розчин перекису водню за ДСТ 177-71, термін
придатності якого в закритій посудині складає 7 діб.

Інструментарій вміщують у закриту посудину зі скла або в посудину з
не-ушкодженою емаллю, заливають 6 % розчином перекису водню та
витримують за температури 18 °С протягом 6 год, після чого промивають
дистильованою водою.

Вироби з гуми, пластмаси, в тому числі з металевими частинами з
корозо-стійких металів та сплавів, стерилізують препаратом “Дезоксон-1”
або 1 % розчином оцтової кислоти протягом 45 хв за температури 18°С.
Зберігають простерилізовані інструменти та вироби в стерильних посудинах
(стерилізаційні коробки), які вистелені стерильними простирадлами, 3
доби, розчин перекису водню може використовуватися протягом 7 діб з дня
приготування за умови зберігання йоговзакритій посудині в темному місці.
Розчин “Дезоксон-1” можна використовувати протягом 1 доби.

Дезінфекція

Стоматологічний інструментарій, який не контактує з рановою поверхнею,
кров’ю або ін’єкційними засобами, піддають дезінфекції.

Інструментарій, який використовується під час проведення гнійних
операцій або оперативних втручань у інфекційних хворих, піддають
дезінфекції перед передстерилізаційною обробкою та стерилізацією. Крім
того, дезінфекції підлягають вироби медичного призначення після
операцій, ін’єкцій тощо в осіб, які перенесли гепатити або з підозрою на
гепатит.

Правила дезінфекції у стоматологічних кабінетах

і. Стоматологічні інструменти з металів та скла, які використовуються
для огляду, дезінфікують: а) у киплячій воді протягом 30 хв; б) у
потрійному розчині (20% формалін, 0,3% фенол, 1,5% двовуглекисла сода) в
закритій посудині зі скла, пластмаси або в емальованій посудині за умови
повного занурення у розчин протягом 45 хв.

2. Стоматологічні наконечники до бормашин та турбін дезінфікують:

а) шляхом ретельного дворазового протирання з інтервалом 15 хв
зовнішньої поверхні наконечника та канату для борів стерильним тампоном,
змоченим 1% розчином хлораміну Б;

б) зануренням на 45 хв у потрійний розчин.

3. Дзеркала стоматологічні дезінфікують шляхом занурення у 3 % розчин
перекису водню на 1 год або зануренням у потрійний розчин на 45 хв.

4. Бори дезинфікують у відкритих посудинах у стерилізаторах сухим
гарячим повітрям протягом 1 год за температури 160 °С.

5. Диски стоматологічні – в 0 , 5 % розчині хлораміну Б в закритій
скляній посудині протягом ЗО хв.

6. Шпателі металеві кип’ятять у воді протягом 15 хв.

7. Медичні прилади, апарати, обладнання з гальванічним або полімерним
покриттям дезінфікують дворазовим протиранням:

1)1% розчином хлораміну Б;

2) 0,75% розчином хлораміну Б з 0,5% розчином миючого засобу “Лотос”,
“Астра”, “Новость”;

3) 0,2% розчином “Дезоксон-1”; 4) 2% розчином “Дихлор-1”.

8. Матеріали для прибирання кабінетів, коридорів тощо знезаражують
зануренням у 1% розчин хлораміну Б на 1 год з наступним промиванням та
просушуванням.

9. Санітарно-технічне обладнання (раковини, дверні ручки, вентилі кранів
тощо) знезаражують дворазовим протиранням 1% розчином хлораміну Б.

10. Приміщення, предмети інтер’єру дезінфікують шляхом дворазового
протирання 1% розчином хлораміну Б.

Дезінфекція відбитків

Проблема дезінфекції відбитків є складною і до кінця не вирішеною не
тільки в Україні, але й у всьому світі. Це знаходить пояснення у тому,
що способи та засоби, які застосовуються, повинні володіти високою
вірулоцидною, бактерицидною та фунгіцидною активністю і водночас не
повинні негативно впливати на властивості відбиткового матеріалу, на
точність моделей, які отримують за ними, бути індиферентними для
персоналу.

Робоча група спеціалістів з гігієни в стоматології з Німеччини дає такі
рекомендації щодо очищення та дезінфекції стоматологічних відбитків,
зуботех-нічних інструментів і предметів, допоміжних засобів:

1. Відбитки та інші зуботехнічні засоби, які виводяться з ротової
порожнини хворого, вважаються контагіозними.

2. Усі зуботехнічні предмети та допоміжні засоби також вважаються
зараженими, якщо вони використовувалися підчас роботи.

3. Лікар стоматолог-ортопед несе юридичну відповідальність за
гігієнічний стан відбитків та інших предметів, які надходять з його
кабінету в зуботехніч-ну лабораторію, що особливо важливо, адже
вищезгадані предмети під час їх обробки в рамках стоматологічної
практики можуть призвести до поширення мікроорганізмів.

4. Проведення усіх гігієнічних заходів повинно проходити під постійним
контролем лікаря. Це відноситься рівною мірою і до процедур у
зу-ботехнічній лабораторії.

Стоматологічні відбитки, всі зуботехнічні та інші допоміжні матеріали
повинні оброблятися таким чином:

1. Після виведення відбитка з ротової порожнини його необхідно ретельно
промити, очистити під струменем проточної води і продезінфікувати.

2. У тій же послідовності обробляють зуботехнічний інструментарій. Для
цього може бути використана ультразвукова апаратура в комбінації з
дезінфекційними засобами, особливо якщо мова йде про зубні протези, які
використовувалися раніше.

3. Після дезінфекції усі предмети та інструменти необхідно добре
прополоскати проточною водою.

4. Для дезінфекції використовують тільки ефективні, перевірені засоби,
які рекомендовані спеціальними органами і зберігають свої властивості
(особливо антивірусні — проти гепатиту, аденовірусів) за наявності слини
та крові.

Дезінфекційні засоби, що застосовуються, не повинні негативно впливати
на форму відбитків і повинні бути сумісними з гіпсом.

5. Особливі заходи запобігання потрібні під час лікування хворих, ризик
інфікування від яких збільшений, або осіб зі зниженою імунною реакцією;
необхідно використовувати такі методи зняття відбитків (наприклад,
еластичними матеріалами), які гарантують проведення надійної дезінфекції
у відповідності зі згаданими вище умовами. Лікар і медсестра повинні
чітко уявляти, що очищення та дезінфекція відбитків входять в
обов’язкові завдання їх роботи в клініці. Дезінфекція відбитків може
бути здійснена за допомогою фізичних та хімічних засобів. Але можливість
застосування фізичних засобів обмежена, оскільки існує небезпека
пошкодження відбиткових матеріалів дією цих чинників, таких, як висока
та низька температура, висушування, опромінення тощо.

Звичайне автоклавування може спричинити руйнування навіть гіпсу.
Мікрохвильове опромінення відбитків малоефективне щодо споротвірних
бактерій.

Хімічні засоби дезінфекції більш ефективні та доступні. Вони
застосовуються методом імерсії (занурення), у вигляді спрею (зрошення)
або аерозолю. За даними американської асоціації стоматологів,
Британського стоматологічного комітету, широким спектром антимікробної
дії володіють дезінфекційні засоби на основі хлору, формальдегіду,
глутарового альдегіду, фенолу, йодоформу тощо.

Відбитки на основі альгінатів знезаражують 0,5% розчином гіпохлориту
натрію протягом 3-10 хв методом занурення або застосування аерозолю.
Ефективним також є 2 % розчин глутарового альдегіду (протягом 1 год), а
занурення у розчин йодоформу на 3-Ю хв призводить до повної інактивації
віруса. Розчини на основі фенолу малоефективні.

Обробка відбитків на основі полісульфідних, поліефірних та силіконових
матеріалів вищеназваними речовинами у вигляді аерозолю або спрею також
достатньо ефективна.

П Р А В А ТА ОБОВ’ЯЗКИ МЕДИЧНОЇ С Е С Т Р И

Медична сестра стоматологічної поліклініки повинна мати середню
спеціальну освіту, підпорядковуватися головному лікареві поліклініки,
завідувачу відділення, лікарю-стоматологу на приііомі та головній
медсестрі.

До службових обов’язків медсестри входять такі: стежити за дотриманням
техніки безпеки і протипожежних заходів, санітарним станом кабінету,
контролювати якість роботи санітарки в кабінеті, своєчасно викликати
пацієнтів до лікаря, подавати лікарю стерильні інструменти, у разі
необхідності — стоматологічні матеріали. Під час лікування пацієнтів
допомагати лікарю готувати пломбувальну масу, пасту тощо, виконувати на
його прохання іншу роботу. Після прийому пацієнта обробляти
дезінфекційним розчином робочий столик лікаря і стоматологічне крісло. У
разі поганого самопочуття пацієнта виміряти AT та пульс. Якщо необхідно,
під контролем лікаря зробити необхідні ін’єкції чи дати краплі, у разі
погіршення самопочуття хворого — викликати невідкладну допомогу.
Своєчасно поповнювати аптечку невідкладної допомоги необхідними
препаратами. Постійно бути на робочому місці під час прийому пацієнта. У
разі виявлення поломок стоматологічної установки чи медичного обладнання
зробити запис у журналі технічного нагляду і повідомити адміністрацію. У
спілкуванні з пацієнтами і співробітниками бути чуйною, ввічливою,
дотримуватися правил деонтології. Протягом робочої зміни стежити за
економним використанням електроенергії, води, технічним станом
стоматологічного обладнання. Дотримуватися правил асептики й
антисептики.

Права медичної сестри: медична сестра має право контролювати роботу і
виконання функціональних обов’язків молодшого медичного персоналу, який
їй підпорядковується. Один разу 5 років проходити курси підвищення
кваліфікації та атестацію згідно з положен ням.. М ає право на щорічну
чергову відпустку терміном 24 календарні дні. Має право відмовитися від
роботи, якщо це загрожує її життю чи життю людей, які її оточують.

До службових обов’язків молодшої медичної сестри належать такі: перед
початком роботи молодша медична сестра зобов’язана перевірити кабінет,
зробити вологе прибирання підлоги і стін, віконних рам, підвіконня,
апаратури дезінфекційним розчином. Провести дезінфекцію стаканів для
прополіскування ротової порожнини пацієнта, приготувати теплу воду для
полоскання, вимити стерилізатори. Під контролем медсестри провести
кварцування кабінету. Робити вологе прибирання не рідше ніж 3-4 рази за
зміну, стежити за чистотою плювальниць. Молодша медична сестра підтримує
чистоту на робочому місці лікаря протягом робочого дня, миє інструменти,
готує їх до стерилізації. Вона повинна дотримуватися правил з охорони
праці і протипожежної безпеки, санітарно-гігієнічних норм, внутрішнього
трудового розпорядку. Після прийому хворих у кінці робочого дня молодша
медична сестра миє весь інструментарій, який використовувався, готує
його до стерилізації, обробляє посуд для полоскання рота хворого, робить
вологе прибирання апаратури, підлоги, стін, миє і дезінфікує
плювальницю.

Права молодшої медичної сестри, право на забезпечення необхідних умов
праці, інвентарем. Право відмовитися від роботи, якщо є загроза життю чи
здоров’ю її та людей, які ЇЇ оточують, і навколишньому середовищу.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Які правові акти гарантують надання стоматологічної ортопедичної
допомоги населенню?

2. За рахунок яких коштів функціонує стоматологічне ортопедичне
відділення?

3. Яка організаційна структура стоматологічної поліклініки?

4. Назвіть функціональні взаємозв’язки ортопедичного відділення.

5. Які штатні нормативи лікарів стоматологів-ортопедів для
обслуговування населення?

6. Які санітарні вимоги до оснащення ортопедичного кабінету та
зуботехнічної лабораторії?

7. Які види обліково-звітної документації існують для обліку роботи
лікарів стоматологів-ортопедів?

8. У чому суть перед стерилізаційної підготовки?

9. Назвіть види стерилізації.

10. Які вироби та матеріали підлягають дезінфекції?

11. Які права та обов’язки молодшої медичної та медичної сестри?

Функціональна анатомія та фізіологія жувального

апарату

ОНТОГЕНЕЗ ПЕРВИННОГО ЖУВАЛЬНОГО АПАРАТУ

У процесі розвитку лиця і первинної ротової порожнини беруть участь
ектодерма, мезодерма і нейроектодерма, у тому числі нервові гребені та
ектодер-мальні плакоди. Ектодерма служить джерелом розвитку
багатошарового плоского епітелію шкіри, слизової оболонки ротової
порожнини, залоз та емалі зубів. З мезодерми та латеральної пластинки
краніальної частини зародка формуються скелетні черепно-лицеві м’язи,
дерма і сполучна тканина дорсальної частини голови. З мезенхіми
утворюються структури лиця і глотки: хрящі, кістки, сухожилки, дерма
шкіри, дентин, сполучнотканинна строма залоз. З ектодер-мальних плакод
розвивається частина чутливих нейронів ганглію трійчастого нерва
(ganglion trigeminale) і ганглію колінця (ganglion geniculi) проміжного
нерва, а також усі нейрони VIII (спіральний ганглій, ganglion spirale
cochleae), IX (верхній ганглій,ganglionsuperius) та X (нижній ганглій,
ganglion inferius) пари черепномозкових нервів.

У 3,5-тижневого ембріона у ділянці зачатка лиця можна розрізнити такі
потовщення мезодерми: два нижньощелепні виступи (вентральна частина І
горлової дуги, що розташована каудальніше від ротової ямки); два
верхньощелепні виступи (дорсальна частина І горлової дуги, що
розташована латеральніше від ротової ямки); лобово-носовий виступ
(округле серединне підвищення ділянки переднього мозку, що розташоване
краніальніше від ротової ямки). Лобово-носовий виступ дає початок двом
латеральним і двом медіальним носовим відросткам, між якими розташовані
носові ямки. З медіальних носових відростків та середини лобово-носового
виступу формується спинка і кінчик носа, носова перетинка й центральна
частина верхньої губи, з латеральних носових відростків — крила носа.
Між медіальними і латеральними носовими відростками закладаються ніздрі.
У разі зростання медіальних і латеральних носових відростків виникає
атрезія (зарощення) ніздрів.

Верхньощелепні відростки ростуть у напрямку до присередньої лінії і
разом із нижньощелепними відростками формують кути рота. Таким чином,
вхід у ротову порожнину обмежують медіальні носові, верхньощелепні та
нижньо-

щелепні відростки. До кінця 5-го тижня ембріогенезу верхньощелепні
відростки відокремлені від латеральних носових відростків носо-сльозовою
борозною. Пізніше з неї формується носо-сльозовий канал, по якому
сльозова рідина з кон’юнктивального мішка стікає у носову порожнину.
Якщо носо-сльозова борозна в ході подальшого розвитку не закривається,
виникає вада розвитку, що має назву косої щілини лиця (fissura facialis
obliqua).

Протягом 6-го тижня ембріогенезу верхньощелепні відростки, що ростуть у
напрямку до присередньої лінії, зближують носові відростки і, одночасно
збільшуючись самі, поступово закривають нижню частину лобового виступу.
Протягом 7-го тижня верхньощелепні та медіальні носові відростки
зростаються й утворюють верхньогубну підносову ямку (philtrum). З
верхньощелепних відростків, що зрослися, формується верхня губа і
міжмаксилярний сегмент, який є джерелом розвитку первинного піднебіння і
премаксилярної частини зубної дуги. Аналогічний процес зростання
ембріональних зачатків відбувається і в ділянці формування
нижньощелепної дуги: нижньощелепні відростки зростаються між собою
уздовж середньої лінії, згодом з них утворюються зачатки нижньої щелепи
і нижньої губи.

У разі надмірного розвитку верхньої щелепи або недорозвиненої нижньої
щелепи спостерігається зміщення верхньої щелепи допереду — патологічна
про-гнатія. Якщо розвиток нижньої щелепи надмірний або недорозвинена
верхня щелепа, то допереду зміщується нижня щелепа — виникає патологічна
прогенія. За умови порушення зростання верхньощелепних і медіальних
носових відростків виникає розщеплення верхньої губи (fissio labialis
lateralis). Якщо не зростаються медіальні носові відростки,
спостерігається інша вада розвитку — присереднє розщеплення верхньої
губи (“заяча губа”, labium leporinum). У разі надмірного зростання
верхньощелепних відростків з нижньощелепними формується патологічно мала
ротова щілина (microstoma), якщо їх зростання недостатнє — надмірно
велика ротова щілина (macrostoma).

ОНТОГЕНЕЗ ВТОРИННОГО ЖУВАЛЬНОГО АПАРАТУ

Протягом 6-7-го тижня ембріогенезу відбувається формування твердого і
м’якого піднебіння та поділ первинної ротової порожнини на два відділи —
вторинну ротову і носову порожнини. На внутрішній поверхні
верхньощелепних відростків утворюються піднебінні відростки, краї яких
спершу нахилені донизу і розташовуються біля дна ротової порожнини по
обидва боки від язика. З розвитком нижньої щелепи і збільшенням об’єму
ротової порожнини язик поступово опускається вниз, а краї піднебінних
відростків підіймаються угору, до передньої лінії. Зростання відростків
починається від передньої частини і поступово поширюється до задньої.

За рахунок зростання піднебінних відростків утворюється більша частина
твер-

30

Функціональна анатомія та фізіологія жувального апарату

дого піднебіння. Передня частина твердого п і д н е б і пня формується
унаслідок зростання піднебінних відростків з різцевою частиною верхньої
щелепи. Перегородка, яка виникає внаслідок описаних процесів, є зачатком
твердого і м’якого піднебіння, вона відокремлює вторинну ротову
порожнину віт носової порожнини.

За умови недостатнього розвитку і незростання піднебінних відростків
виникає розщеплення твердого і м’якого піднебіння {fissiopalatinalis),
так звана вовча паща (faux lupina). Інколи розщеплення утворюється лише
у м’якому піднебінні. Вади щелепно-лицевої ділянки окрім естетичних
дефектів зумовлюють порушення дихання і харчування дітей раннього віку.

Протягом 7-го тижня ембріогенезу вздовж верхнього і нижнього країв
ротової ямки починається проліферація епітелію з поступовим уростанням
його у формі пластинки у навколишню мезенхіму. За такої умови формується
вестибулярна пластинка {lamina vestibularis), по краю якої утворюється
щілина, що відмежовує зачаток верхньої або нижньої щелепи від
відповідної губи або щоки. Ця щілина дає початок формуванню присінка
ротової порожнини. Спочатку рот зародка дуже широкий і досягає кутами
зачатків зовнішнього вуха. Згодом, унаслідок зростання країв порожнини
та утворення щік, ротова щілина істотно зменшується у розмірах.

Зачаток передньої частини язика уперше з’являється на 4-му тижні
ембріогенезу у вигляді двох латеральних язикових підвищень та одного
медіального підвищення (непарного горбка), які походять з І горлової
дуги зародка. Закладкою задньої частини язика є другий медіальний
горбик, що має назву під’язикового підвищення, або скоби {copula), і
походить з II та III горлових дуг. Слід пам’ятати, що зачатки передньої
частини язика вкриті ектодер-мальним епітелієм дна ротової ямки, тоді як
зачаток задньої частини язика вкриває ентодермальний епітелій передньої
кишки зародка. З ростом латеральні язикові підвищення обростають
непарний горбик і разом з ним формують передні 2/3, або тіло, язика.
Проміжок між непарним горбком та під’язиковими підвищеннями
перетворюється у межову борозну. Переважна більшість м’язових волокон
язика утворюється із міобластів, які походять з потиличних сомітів.

У разі порушень зростання латеральних язикових горбків утворюється
роздвоєний язик {lingua bifida). У разі неправильного розвитку непарного
горбка формується подвійний язик {lingua duplex), у разі короткої
вуздечки виникає прирощення язика {ankyloglossia). Крім названих вад
розвитку спостерігається також повна відсутність язика {aglossia),
недорозвинений язик {hypoplasis linguae) та надвеликий язик
(macroglossia).

Каудальніше непарного горбка від дна ротової ямки у напрямку до зачатка
трахеї росте епітеліальний дивертикул — щито-язикова протока, що є
джерелом розвитку щитоподібної залози. Закінчення цієї протоки,
досягнувши до кінця 7-го тижня ембріогенезу свого остаточного положення
спереду від трахеї, перетвориться у зачаток щитоподібної залози. Сліпий
отвір язика дорослого є залишком ембріональної щито-язикової протоки. На
8-9-му тижні ембріогенезу починається формування сосочків язика.

32

Розвиток смакових бруньок проходить паралельно з проростанням в епітелій
язика нервових волокон. Диференціація клітинних елементів бруньок
починається одночасно з появою скупчень безмієлінових нервових волокон
безпосередньо під ділянкою розташування майбутньої смакової бруньки.

Протягом 9-го тижня ембріогенезу з II пари глоткових кишень починають
формуватися піднебінні мигдалики. Утворення глоткового мигдалика
відбувається протягом 4-го місяця, язикового — протягом 5-го місяця
ембріогенезу.

РОЗВИТОК НИЖНЬОЇ І ВЕРХНЬОЇ Щ Е Л Е П

У міру злиття нижньощелепних відростків один з одним у їх мезенхімі
відбуваються процеси диференціації з утворенням великої палочкоподібної
пластинки гіалінового хряща, який називається меккелевим хрящем. Цей
хрящ розташовується від ділянки вуха, яке розвивається, до ділянки
злиття нижньощелепних відростків. По присередній лінії хрящі з обох
боків зустрічаються, але не зростаються — між ними зберігається шар
мезенхіми. На латеральній поверхні меккелевого хряща в ділянці його
середньої третини на 6-му тижні формується потовщення мезенхіми. На 7-му
тижні в ділянці цього потовщення виявляються остеогенні острівці, які
поширюються до середньої лінії і дозаду, і починається розвиток
кісткової тканини. Кістка, що розвивається, оточує нерви, які проходять
уздовж меккелевого хряща, створюючи внут-рішньокісткові канали.
Одночасно формуються медіальна і латеральна кісткові пластинки
коміркової частини, які охоплюють зубні зачатки, що розвиваються. Гілка
нижньої щелепи утворюється унаслідок швидкого поширення кісткової
тканини дозаду в напрямку І зябрової дуги; за такої умови відбувається
відхилення її від ходу меккелевого хряща. Таким чином, до 10-го тижня
формується нижня щелепа шляхом розвитку кісткової тканини з остеогенних
відростків мезенхіми та за безпосередньої участі меккелевого хряща. У
подальшому велика частина меккелевого хряща дегенеративно змінюється,
порушується і розсмоктується, замінюючись кістковою тканиною. Його
відділи, що розташовані ззаді, беруть участь у розвитку середнього вуха
— з нього розвиваються слухові кісточки (молоточок і наковальня).

У максилярних відростках мезенхімні клітини внаслідок диференціації
перетворюються в остеобластні, які утворюють кісткову тканину верхньої
щелепи. Із первинного центру окостеніння поширюється дозаду, нижче очної
ямки, до-переду — в ділянці майбутніх різців і догори — до лобового
відростка.

Починаючись у верхній щелепі, окостеніння поступово поширюється і на
піднебінні відростки, в результаті чого формується тверде піднебіння. Як
і в нижній щелепі, проходить утворення кісткових пластинок коміркового
відростка, які охоплюють зубні зачатки, що розвиваються.

Функціональна анатомія та фізіологія жувального апарату

РОТОВА ПОРОЖНИНА НЕМОВЛЯТИ

Жувальний апарат людини у віці немовляти чітко відображає спільність
форми та функції. У першій половині року після народження у ротовій
порожнині дитини ще немає зубів і всі елементи жувального апарату
повністю і цілком пристосовані для акту смоктання, необхідного для
вживання грудного молока.

Зупинимося спочатку на взаємозв’язку між формою і функцією у цей період.
У ротовій порожнині новонародженого для вживання їжі є спеціальні
ана-томо-фізіологічні пристосування. Найцікавіші з них такі: губи
новонародженого, ясенна мембрана, піднебінні поперечні складки і жирове
тіло щік.

1. Губи новонародженого м’які, дещо припухлі і мають хоботоподібну
форму. Добре виражений круговий м’яз рота. На губах розвинене утворення,
дещо подібне до смоктальної подушечки. Завдяки цьому утворенню дитина з
певною силою охоплює напружений сосок грудей.

2. Ясенна мембрана (membrana gingivalis) служить також для захоплення
соска грудей. Вона являє собою гребенеподібну складку слизової оболонки,
розташовану на коміркових відростках верхньої та комірковій частині
нижньої щелеп у фронтальній ділянці. Ясенна мембрана багата на маленькі
сосочко-подібні горбки і збагачена судинами, внаслідок чого вона має
здатність до ущільнення. Це анатомічне утворення особливо добре виражене
після забирання дитини від грудей.

3. Поперечні піднебінні складки (rugae palatinae) спостерігаються у
новонароджених у значно вираженішій формі, ніж у дорослого. У середньому
є 4-5 пар поперечних складок, з яких 2-3 пари відходять від піднебінного
сагітального шва. Поперечні складки складають шорсткуватість слизової
оболонки і служать для утримування соска під час ссання.

4. Жирове тіло щ і к являє собою самостійне часткове тіло, розташоване у
власній сполучнотканинній капсулі. Цьому анатомічному утворенню також
приписують роль смоктального пристосування. Крім названих анатомічних
утворень у ротовій порожнині грудної дитини є ще ряд інших особливостей,
які служать для вживання їжі. Так, наприклад, у грудної дитини різко
виражений смоктальний рефлекс. Якщо тільки доторкнутися пальцем до язика
чи губ, дитина починає смоктати. Сильне защемлення пальця, уведеного в
рот дитини, свідчить про те, що акт смоктання інстинктивно
супроводжується тиском, необхідним для отримання молока з грудей матері.

Сосок материнських грудей, укладений у ротову порожнину грудної дитини,
подразнює її рефлексогенну зону. Процес збудження, який передається по
аферентних волокнах трійчастого нерва, що іннервує органи ротової
порожнини, іде доцентрово до смоктального центру, закладеного в
довгастому мозку по обидва боки (corpus resiforme). У центрі це
збудження перетворюється в імпульс, який передається відцентрово по
рухових волокнах трьох нервів: під’язикового, трійчастого і лицевого; по
під’язиковому нерву проходить збуджен-

34

ня язика, по трійчастому — збудження жувального, зовнішнього
крилоподібного і щічного м’язів, а по лицевому нерву — збудження губ.
М’язи, язик, губи починають скорочуватись і таким чином утворюється
смоктальний рефлекс.

Фактом пристосування ротової порожнини новонародженого до вживання їжі є
дистальне положення його нижньої щелепи, так звана фізіологічна
новонароджена ретрогенія. Як відомо, дитина для витискування молока з
соска материнських грудей зміщує нижню щелепу допереду. Завдяки цьому
вона міцно охоплює сосок і робить ритмічні рухи спереду назад, за
допомогою яких видавлюється молоко. Відсутність суглобового горбка
полегшує дитині сагітальні рухи нижньої щелепи.

Ця ретрогенія до кінця віку новонародженості завдяки ритмічним рухам
нижньої щелепи під час акту смоктання перетворюється в ортогнатію.

У грудної дитини топографія гортані інша, ніж у дорослого.

Дорослий не може дихати під час ковтання. Грудна дитина одночасно ковтає
і дихає. Це пояснюється, на думку Гассе, тим, що надгортанник
розташований у дорослого глибше, ніж у дитини. У грудної дитини вхід у
гортань розташований високо, над нижньо-заднім краєм піднебінної
завіски, і з’єднаний тільки з носовою порожниною. Шлях для проходження
їжі розташований у дитини по боках від гортані, де є сполучення між
носовою порожниною і глоткою. Ці анатомічні співвідношення у ділянці
кореня язика і гортані в дитини дають їй можливість одночасно дихати і
ковтати їжу. Названа особливість життєво важлива: дитині не потрібно
переривати смоктання під час дихальних рухів, що стомлювало б її.

Такі анатомо-фізіологічні особливості ротової порожнини дитини, які
пристосовані для акту смоктання у перші 6 міс життя новонародженого.

МЕХАНІЗМ ТА ТЕРМІНИ П Р О Р І З У В А Н Н Я З У Б І В

Нині існує багато теорій, які пояснюють механізми прорізування зубів.
Найбільшого поширення отримали наступні 4 теорії.

Теорія росту кореня зуба пояснює механізм прорізування зубів таким
чином. Корінь, який збільшується, створює тиск на дно комірки і зумовлює
появу сили, яка виштовхує зуб вертикально. Ця теорія має низку серйозних
заперечень. Так, зокрема, вона не дає пояснення складним рухам, які
долають зачатки деяких зубів у щелепах до початку їх прорізування, а
також фактам прорізування зубів з коренями, які не сформовані.

Теорія гідростатичного тиску пояснює в одному з варіантів прорізування
зуба внаслідок збільшення тиску тканинної рідини в періапікальній зоні
його кореня. У такому разі створюється зусилля, яке виштовхує зуб у
напрямку ротової порожнини. Причиною підвищення гідростатичного тиску
більшість дослідників вважають локальне збільшення кровопостачання у
періапікальній зоні під час розвитку.

Функціональна анатомія та фізіологія жувального апарату

Підвищення періапікального гідростатичного тиску може бути пов’язано з
підвищенням проникності судин, яке призводить до накопичення рідини між
дном комірки і верхівкою кореня. Головним носієм рідини є основна
речовина, яка має високий рівень гідрофільності.

Згідно з іншим варіантом теорії гідростатичного тиску, пульпа зуба, яка
розвивається у результаті диференціації зубного сосочка, різко
збільшується в об’ємі, особливо в ділянці верхівки сосочка, створюючи
тиск всередині зубного зачатка. З названих позицій формування кореня є
не причиною, а наслідком прорізування зуба.

Теорія перебудови кісткової тканини передбачає, що прорізування
зумовлене наявністю вибіркового відкладання і резорбції кісткової
тканини у стінці комірки. Припускають, що кістка, яка росте на дні
комірки, може виштовхувати зуб у бік ротової порожнини. Існує також
думка, що утворення і резорбція кістки навколо кореня зуба, який
прорізується, є наслідком, а не причиною його прорізування.

Теорія тяги періодонта в останні роки отримала значне поширення. У
відповідності до головного положення, формування періодонта є основним
механізмом, який забезпечує прорізування зубів. Згідно з одним із
варіантів даної теорії, тяга періодонта зумовлена синтезом колагену,
який супроводжується вкороченням пучків даних волокон.

За другим варіантом акцент ставиться на скоротливу активність
фібробластів періодонта як на провідний механізм прорізування зубів.
Скорочувальні зусилля окремих фібробластів періодонта об’єднуються,
завдячуючи наявності міжклітинних зв’язків, що передаються на колагенові
волокна, перетворюючись у тягу, яка забезпечує прорізування зубів.

У сучасних умовах прорізування зубів розглядають як складний
фізіологічний процес, у якому беруть участь як окремі системи органів,
так і організм в цілому. Вплив нервової системи, ендокриннихорганів,
обміну речовин, різноманітні захворювання, розвиток зубів та коміркової
кістки в ембріона, географічні умови, спадковість — це чинники, які
відіграють важливу роль у процесі прорізування зубів.

Молочні зуби починають прорізуватися у середині 1-го року життя. Першими
прорізуються центральні різці – на 6-8-му місяці, на 7-10-му місяці —
бічні різці, на 12-16-му — перші великі кутні зуби, на 16-20-му — ікла,
на 2024-му — другі великі кутні зуби.

Спочатку прорізуються зуби нижньої щелепи, потім — верхньої, за винятком
перших молочних великих кутніх зубів. Як для молочних, так і для
постійних зубів характерною є парність прорізування. Від початку 3-го
року до 6 років функціонують тільки молочні зуби. Формування коренів
молочних зубів повністю закінчується для центральних і бічних
латеральних різців під кінець 2-го року, для великих кутніх зубів — до 4
років, для ікол — до 5 років.

Молочні зуби позначають римськими цифрами. Повна формула зубного ряду
молочних зубів верхньої і нижньої щелеп має такий вигляд:

36

Після розсмоктування коренів і випадання молочних зубів починають
прорізуватися постійні зуби: центральні різці — у 7-8 років, бічні різці
— у 8-9 років, ікла — у 10-13 років, перші малі кутні — у 9-Ю років,
другі малі кутні — у 11-12 років, перші великі кутні — у 6-7 років,
другі великі кутні — у 12-13 років, треті великі кутні — у 20-25 років і
пізніше.

Постійні зуби позначають арабськими цифрами і під час написання
клінічної формули слід пам’ятати, що кожен зуб верхньої і нижньої щелеп
праворуч і ліворуч має свій порядковий номер від середньої лінії:

Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) для запису постійних зубів
запропонувала формулу позначення зубів, а також половин щелеп за ходом
годинникової стрілки:

Під час записування формули зубів цим способом треба ставити не знак
відповідної половини щелепи, а її порядковий номер. Так, число 28
означає третій великий кутній зуб лівої половини верхньої щелепи. За
формулою ВООЗ запис молочних зубів роблять аналогічно — арабськими
порядковими числами, а половин щелеп — за ходом годинникової стрілки від
5 до 8:

Функціональна анатомія та фізіологія жувального апарату

З постійних зубів першими прорізуються перші великі нижні кутні зуби,
потім — центральні різці та перші верхні кутні, після них — бічні різці.
Далі настає черга перших малих кутніх зубів, ікол, других малих кутніх
зубів, других великих кутніх і в останню чергу — третіх великих кутніх
зубів.

Прорізування усіх молочних чи всіх постійних зубів закінчується
утворенням зубних рядів. Верхній ряд постійних зубів має форму
напівеліпса, нижній — параболи. Верхній зубний ряд ширший, ніж нижній,
тому верхні фронтальні зуби перекривають однойменні нижні, а щічні
горбки верхніх кутніх зубів розташовані назовні від однойменних нижніх.
Таке співвідношення зубних рядів збільшує жувальну екскурсію нижньої
щелепи та розширює площу для подрібнення і розчавлювання їжі.

НИЖНЬОЩЕЛЕПНА КІСТКА

Нижня щелепа є непарною кісткою, вона має підковоподібну форму (мал. 7)
і складається з тіла, коміркової частини, двох гілок; кожна гілка,
піднімаючись догори, закінчується двома відростками: переднім — вінцевим
(ргос. coronoideus) і заднім — виростковим {ргос. condylaris), верхня
частина якого називається головкою нижньої щелепи. Між відростками є
нижньощелепна вирізка (incisura mandibulae).

Нижня щелепа знаходиться під постійною дією жувальних м’язів, це
накладає відбиток як на рельєф, так і на її внутрішню структуру.
Зовнішня і внутрішня поверхні мають багато нерівностей, ямок, вдавлень,
форми яких залежать від способу прикріплення м’язів.

Внутрішня поверхня нижньої щелепи. У ділянці центральних різців на
базальній дузі розміщена внутрішня підборідна ость {spina mentalis), яка
побудо-

вана з трьох горбків: двох верхніх і одного нижнього. Вони утворені під
дією підборідно-язикового м’яза, який прикріплюється до верхніх горбків,
і підборідно-під’язикових м’язів, які прикріплені до нижнього горбка.
Поруч збоку і знизу розміщена плоска двочеревцева ямка (fossa
digastrica), утворена в результаті прикріплення двочеревцевого м’яза.
Латерально від двочеревцевої ямки розміщено нижньощелепний валик, який
прямує доверху і дозаду. Він утворений у результаті дії
щелепно-під’язикового м’яза, прикріпленого до цього валика. Утворена
лінія носить назву внутрішньої косої, або щелепно-під’язикової лінії.
Вище від передньої частини щелепно-під’язикової лінії є заглибина,
утворена в результаті прилягання під’язикової слинної залози. Нижче від
задньої частини валика розміщена інша заглибина, до якої прилягає
підщелепна слинна залоза.

На внутрішній поверхні кута нижньої щелепи є горбистість, утворена
внаслідок прикріплення внутрішнього крилоподібного м’яза. На внутрішній
поверхні гілки необхідно назвати нижньощелепний отвір (foramen
mandibulae), у який входять нерви і судини. Язичок (lingula mandibulae)
прикриває вхід у цей отвір. Нижче нижньощелепного отвору розміщена
щелепно-під’язикова борозна (sulcus mylohyoideus) — слід від прилягання
щелепно-під’язикової гілки нижньощелепної артерії і
щелепно-під’язикового нерва.

Вище і спереду від язичка розташований нижньощелепний валик. Ця ділянка
є місцем прикріплення двох зв’язок: щелепно-крилоподібної та
щелепно-клиноподібної. На вінцевому відростку знаходиться скроневий
гребінь, утворений в результаті прикріплення скроневого м’яза, а в
ділянці шийки виросткового відростка розміщена крилоподібна ямка,
утворена тиском прикріпленого тут бічного крилоподібного м’яза.

Зовнішня поверхня нижньої щелепи. Зовнішня поверхня нижньої щелепи
вирізняється такими анатомічними особливостями: підборідний виступ
(protuberantia mentalis) розміщенийуділянці симфізу — у місці зро-щення
двох половинок нижньої щелепи. Зрощення відбувається на 1 – м у році
життя дитини. У подальшому ця частина підборіддя зростається з
підборідними кісточками (ossicula mentalia), ці кісточки також беруть
участь в утворенні підборідного виступу. Підборідний виступ збоку
обмежений підборідним отвором (foramen mentale), який служить місцем
виходу підборідних нервів та судин і розміщується між першими і другими
премолярами. Доверху і дозаду від отвору тягнеться зовнішня коса лінія,
розміщена на межі між тілом нижньої щелепи і комірковою частиною.

На зовнішній поверхні куга нижньої щелепи є шорстка поверхня, утворена в
результаті тяги жувального м’яза, прикріпленого в цьому місці; вона
називається жувальною горбистісгю (tuberositas masseterica). Зовнішня
коса лінія, гак як і внутрішня, служить для зміцнення нижніх молярів і
захищає їх від розхитування у щічно-язиковому напрямку під час
трансверзальних жувальних рухів. Між суглобовою головкою і вінцевим
відростком є нижньощелепна вирізка, утворена в результаті
філогенетичного розвитку (incisura mabdibulae).

39

Функціональна анатомія та фізіологія жувального апарату

ВЕРХНЯ ЩЕЛЕПА

Верхня щелепа складається з тіла (corpus) і чотирьох відростків:
лобового (proc. frontalis), виличного (proc. zygomaticns), коміркового
(proc. alveolaris) і піднебінного (proc. palatinus) (мал. 8).

Тіло кістки має в собі порожнину – верхньощелепну пазуху (sinus
maxillaris) і обмежується п’ятьма поверхнями: верхньою — очноямковою
(fades orbitalis), передньою — лицевою (fades anterior),
медіально-носовою (fades nasalis), підскроневою (fades infratemporal) та
нижньою, на якій розвивається комірковий відросток.

Верхня щелепа з точки зору функції, яку вона виконує, відрізняється від
нижньої. Вона є нерухомою і знаходиться під постійним тиском нижньої
щелепи. За своєю будовою верхня щелепа простіша, ніж нижня. На ній є
невелике вдавлення (іклова ямка) в місці прикріплення м’яза-підіймача
кута рота. Воно розміщене на передній поверхні тіла кістки нижче від
підочноямкового отвору. Інші нерівності, шорсткості та борозенки, які є
на тілі верхньої щелепи, зумовлені приляганням судин.

Особливе функціональне значення мають контрфорси верхньої щелепи. Ці
контрфорси служать провідниками жувального тиску, який прямує від
нижньої щелепи підчас змикання зубних рядів. В о н и своєю основою
упираються у комірковий відросток, а верхівкою — у різні ділянки
лицевого скелета (мал. 9).

Усього їх є чотири: 1) лобово-носовий контрфорс відповідає бічний стінці
носової порожнини. Прямуючи догори, він переходить у носовий відросток,
змінюючи частину верхньої щелепи у цій ділянці, урівноважуючи силу тиску
і тяги, яку розвивають ікла в напрямку знизу догори; 2) виличний
контрфорс опирається зверху в тіло виличної кістки і зміцнюється ззаду
виличною дугою. Він розташований у ділянці, де росте перший моляр, і
врівноважує силу, яку розвивають жувальні зуби в напрямку знизу догори,
спереду дозаду і ззовні до середини; 3) крилоподібний контрфорс
утворений горбом верхньої щелепи, який підпирає крилоподібний відросток.
Він розташований у ділянці великих корінних зубів і врівноважує силу,
яка розвивається у цій ділянці знизу вгору і ззаду наперед (М.В.Алтухов,
1913); 4) піднебінний контрфорс, утворений піднебінними відростками,
зміцнює правий і лівий бік зубних дуг у поперечному напрямку. Цей
контрфорс урівноважує силу, яка розвивається під час жувального тиску в
поперечному напрямку.

ТВЕРДЕ ПІДНЕБІННЯ

Тверде піднебіння складається із піднебінних відростків верхньої щелепи
і горизонтальних пластинок піднебінних кісток (мал. 10).

Між собою ці частини твердого піднебіння з’єднані двома швами —
сагітальним і фронтальним. Сагітальне шво розміщене у місці зростання
лівого і правого відростків верхньої щелепи, лівої і правої
горизонтальних пластинок піднебінних кісток. Фронтальне шво розташоване
у місці з’єднання піднебінних відростків верхньої щелепи з
горизонтальними пластинками піднебінних кісток. Кістковий скелет
твердого піднебіння має різко виражену кривизну в сагітальному напрямку
і меншу кривизну — в поперечному напрямку. Задня частина піднебіння
плоска.

Верхня поверхня твердого піднебіння обернена до носової порожнини. За
наявності дефекту твердого піднебіння утворюється сполучення між носовою
і ротовою порожниною, відбувається зміна резонаторних властивостей їх.
Порушується функція мови, акту жування, ковтання і дихання. Ковтальна і
дихальна функція порушується тому, що частина їжі під час її вживання не
доходить до глотки, а потрапляє у носову порожнину. Крім того,
порушуються відчуття у ротовій порожнині: смаку, температурних коливань
тощо.

СКРОНЕВО-НИЖНЬОЩЕЛЕПНИЙ СУГЛОБ

Це суглоб парний, комбінований, утворений головками вінцевих відростків
нижньої щелепи, нижньощелепними ямками та суглобовими горбками скроневих
кісток (мал. 11).

Форма головки нижньої щелепи еліпсоподібна, витягнута у поперечному
напрямку. Осі, проведені вздовж вінцевих відростків, не проходять чітко
у лобовій площині, перетинаються перед великим (потиличним) отвором,
утворюючи кут 155-170°.

Суглобова поверхня нижньощелепної ямки скроневої кістки у 2-3 рази
більша, ніж суглобова поверхня головки, волокнистим хрящем покрита
тільки передня її частина, що розташована перед кам’янисто-барабанною
щілиною (fissura petrotympanica) скроневої кістки і входить до
суглобової порожнини. Хрящ покриває також суглобовий горбок. Передня
частина нижньощелепної ямки та горбок оточені суглобовою капсулою, що
має форму конуса з основою угорі. Передній край основи суглобової
капсули розташований перед суглобовим горбком, задній досягає
кам’янисто-барабанної щілини. Капсула на виростковому відростку
прикріплюється спереду вздовж краю головки нижньої щелепи, ззаду — на
0,5 см нижче від заднього її краю.

У порожнині суглоба міститься суглобовий диск (discus articularis) з
волокнистої хрящової тканини, подібний до двоввігнутої лінзи. Він ділить
суглобову порожнину на два ізольовані один від одного поверхи.

У верхньому поверсі суглобова поверхня нижньощелепної ямки сполучається
з верхньою поверхнею диска, а верхня синовіальна перетинка (membrana
synovialis superior) покриває внутрішню поверхню суглобової капсули,
прикріплюючись до зовнішнього краю суглобового хряща.

У нижньому поверсі головка нижньої щелепи сполучається з нижньою
поверхнею суглобового диска, а нижня синовіальна перетинка (membrana
synovialis inferior) крім суглобової капсули вистиляє ще й задню
поверхню шийки виросткового відростка, що міститься всередині капсули.
Особливістю суглобового диска є те, що він може переміщатися по
суглобовому горбку. Це зумовлено тим, що суглобова капсула на рівні
нижнього поверху суглобової порожнини міцніша і краще натягнута, а в
передньо-присередній край суглобового диска вплітаються сухожилкові
волокна бічного крилоподібного м’яза.

Зв’язковий апарат скронево-нижньощелепного суглоба складають бічна,
клино-нижньощелепна та шило-нижньощелепна зв’язки. Це потовщені
фасці-альні тяжі, розташовані за межами суглоба, присередньо від нього.

Бічна зв’язка (lig.laterale) зміцнює скронево-нижньощелепний суглоб
збоку. Вона віялом починається від основи виличного відростка скроневої
кістки, спускається донизу й назад і прикріплюється до задньобічної
поверхні шийки вінцевого відростка. Бічна зв’язка не тільки зміцнює
суглоб, а й гальмує рух головки нижньої щелепи дозаду і вбік.

Клино-нижньощелепна зв’язка (lig. sphenomandibulare) тягнеться тонким
фіброзним тяжем від ості клиноподібної кістки до язичка нижньої щелепи,
затримує її бічні й вертикальні рухи.

Шило-нижньощелепна зв’язка (lig. stylomandibular) натягнута між
шилоподібним відростком скроневої кістки і внутрішньою поверхнею
заднього краю гілки нижньої щелепи; вона гальмує висування нижньої
щелепи вперед.

Завдяки особливостям будови у скронево-нижньощелепному суглобі можливі
різноманітні рухи. Це пов’язано також зі складністю акту жування в
людини як всеядної істоти. Складні рухи нижньої щелепи під час жування
складаються з окремих простих рухів: опускання, піднімання, зміщення
вперед, назад, убік. Нижня щелепа може опускатися під час руху її
головки по нижній поверхні суглобового диска в нижньому поверсі
скронево-нижньощелепного суглоба. В цей час в обох суглобах одночасно
відбуваються однакові рухи по осях, що проходять уздовж найбільшої
довжини еліпсоподібної головки нижньої щелепи. Для більшого опускання
нижньої щелепи і широкого розкривання рота суглобовий диск ковзає
вперед, виходячи на суглобовий горбок, тобто рух відбувається також у
верхньому поверсі суглобової порожнини. Під час надто широкого
розкривання рота головка нижньої щелепи може зісковзувати з суглобового
горбка вперед у підскроневу ямку з виходом у скронево-нижньо-

44

щелепний суглоб. Під час піднімання щелепи всі рухи здійснюються у
зворотному напрямку.

Під час руху нижньої щелепи вперед в обох суглобах одночасно висуваються
головки вінцевих відростків разом з дисками та суглобові горбки
скроневих кісток. Основний рух відбувається у верхньому поверсі
суглобової порожнини, зуби верхньої й нижньої щелеп весь час торкаються
одні одних і ковзають. Кожна людина має індивідуальне співвідношення
форми руху в суглобі та ковзання передніх нижніх зубів по внутрішній
поверхні верхніх.

Повернення нижньої щелепи назад також здійснюється переважно завдяки
рухам у верхніх поверхах суглобових порожнин, а диски, повертаючись у
нижньощелепні ямки, дають змогу зубам нижньої щелепи змикатися з
верхніми в звичайному положенні.

Під час бічного руху нижньої щелепи однобічно висувається лише її
головка разом з диском та суглобовий горбок. Щелепа у такому разі
зміщується своєю передньою частиною у протилежний бік. Якщо такий рух
відбувається у лівому скронево-нижньощелепному суглобі, то щелепа
зміщується праворуч, а суглоб з протилежного боку не є пасивним, а
виконує інший рух, диск залишається у суглобовій ямці, але головка
нижньої щелепи під ним повертається навколо вертикальної осі. Рух
відбувається у нижньому поверсі суглобової порожнини.

Під час руху нижньої щелепи неможливо виділити окремо кожен з описаних
вище елементів складного переміщення. З цих елементів складаються три
колових рухи. Один коловий рух здійснюється тільки у сагітальній площині
без зміщення нижньої щелепи вбік. Цей рух властивий для жування
однорічної дитини (якщо прорізалися лише фронтальні зуби) та в старечому
віці (якщо збереглися різці).

За наявності достатньої кількості зубів коловий рух у сагітальній
площині відбувається лише на початку жування під час відкушування їжі.
Другий коловий рух здійснюється у лобовій площині й складається з
почергових опускань та піднімань нижньої щелепи, а також з бічних рухів.
Цей рух властивий для другої фази жування — фази розчавлювання і
подрібнення їжі. У прикінцевій фазі жування щелепа зміщується вперед і
вбік переважно в горизонтальній площині, завдяки чому забезпечується
розтирання їжі жувальними зубами. Отже, у процесі жування залежно від
характеру їжі усі види рухів чергуються, доповнюючи один одного.

Деякі рухи в суглобах у комбінації з рухами язика, аерофонічними
властивостями глотки та вібрацією голосових зв’язок гортані є елементами
артикуляції.

М’ЯЗИ ЖУВАЛЬНОГО АПАРАТУ

В акті жування беруть участь кілька м’язів, проте жувальними називають
тільки чотири, які починаються на кістках черепа й прикріплюються до
нижньої щелепи. Крім того, жувальні м’язи здійснюють ковтальні рухи й
частково беруть участь в акті мовлення.

МЯЗИ, ЩО ПІДНІМАЮТЬ НИЖНЮ ЩЕЛЕПУ

Жувальний м’яз (m.masseter) (мал. 11, див. кольорову вклейку) має
чотирикутну форму, розташований ззовні від гілок нижньої щелепи, чітко
вирізняється під час жування та міцного стискування зубів, коли можна
добре пропальпувати його передній край (орієнтир для виявлення пульсації
лицевої артерії на нижньому краї нижньої щелепи за 1 см до жувального
м’яза).

Жувальний м’яз має дві частини: поверхневу (велику) і глибоку (меншу).
Поверхнева частина (pars super facialis) починається досить потужним
сухожилком від зовнішньої поверхні виличної кістки й передніх двох
третин виличної дуги. Пучки м’язових волокон ідуть донизу і дозаду.
Глибока частина (pars profundus) м’яза починається від задньої третини
нижнього краю і всієї внутрішньої поверхні виличної дуги, пучки м’язових
волокон її прямують донизу і вперед, прикріплюються до сухожилка
скроневого м’яза.

М’яз прикріплюється до жувальної горбистості гілки нижньої щелепи
(tuberositas masseterica).

Функція. Під час скорочення піднімає нижню щелепу, притискуючи нижні
зуби до верхніх. Дуже тисне на задні верхні зуби, тому найбільше
розвинутий, якщо збережені всі зуби.

Поверхнева частина м’яза бере участь також у висуванні нижньої щелепи
вперед, а під час однобічного скорочення — у протилежний бік.

Скроневий м’яз (m.temporalis) належить до багатоперистих м’язів з
великим фізіологічним поперечником (мал. 12, а, див. кольорову вклейку).

М’яз починається від усієї поверхні скроневої ділянки, тобто від лобової
луски, лускової частини скроневої кістки, великого крила клиноподібної
кістки. Крім того, м’яз має початок на внутрішній поверхні скроневої
фасції (fascia temporalis) (мал. 11, див. кольорову вклейку), яка
закриває скроневу ямку від верхньої скроневої лінії (liп. temporalis
superior) до виличної дуги (arcus zygomaticus), перетворюючи її на
кістково-волокнистий футляр. Пучки волокон скроневого м’яза сходяться в
один потужний тяж, що переходить у сухожилок, який, пройшовши під
виличною дугою, прикріплюється до вінцевого відростка нижньої щелепи,
охоплюючи його з усіх боків. Прикріплення скроневого м’яза до вінцевого
відростка настільки міцне, що під час резекції нижньої щелепи відросток
звичайно відтинають разом із сухожилком.

Функція. Передні й середні пучки м’яза піднімають опущену нижню щелепу,
найдужче діють на змикання передніх зубів, задні — тягнуть висунуту

нижню щелепу назад. У разі бічного зміщення щелепи задні пучки
скроневого м’яза протилежного боку повертають її у звичайне положення.

Присередній крилоподібний м’яз (m.pterygoideus medialis) (мал. 12, б,
див. кольорову вклейку) починається від крилоподібної ямки та
присередньої пластинки крилоподібного відростка клиноподібної кістки,
опускається донизу й назовні, прикріплюється до крилоподібної
горбистості кута нижньої щелепи.

Функція. Піднімає нижню щелепу, найдужче тисне на задні зуби, під час
двобічного скорочення сприяє висуванню нижньої щелепи вперед, під час
однобічного — зміщенню її у протилежний бік.

М’ЯЗИ, ЩО ВИСУВАЮТЬ НИЖНЮ ЩЕЛЕПУ

Бічний крилоподібний м’яз (m.pterigoideus lateralis)(мал. 12, а, б —
див. кольорову вклейку) розташований у підскроневій ямці збоку від
присереднього крилоподібного і проходить майже в горизонтальному
напрямку. Має дві головки — верхню (меншу) і нижню. Верхня головка
починається від підскроневої головки і підскроневого гребеня великого
крила крилоподібної кістки. М’язові пучки обох головок сходяться,
тягнуться убік і назад та прикріплюються до передньої поверхні шийки
нижньої щелепи, суглобової капсули й суглобового диска
скронево-нижньощелепного суглоба.

Функція. Під час двобічного скорочення дуже висуває нижню щелепу,
відтягує вперед суглобову капсулу й суглобовий диск
скронево-нижньощелепного суглоба, під час однобічного — зміщує нижню
щелепу в протилежний бік.

М’ЯЗИ, ЩО ОПУСКАЮТЬ НИЖНЮ ЩЕЛЕПУ

Щелепно-під’язиковий м’яз (m.mylohyoideus) — дериват першої глоткової
дуги — з кожного боку має вигляд пластинки трикутної форми, пучки якої,
почавшись від щелепно-під’язикової лінії, прямують досередини й назад і
з пучками протилежного боку утворюють по присередній лінії шво, а задні
пучки прикріплюються до тіла під’язикової кістки. Цей м’яз утворює
головну частину (діафрагму) дна порожнини рота.

Двочеревцевий м’яз (m.digastricus) розвивається з мезенхіми першої
(переднє черевце) і другої (заднє черевце) глоткових дуг.

М’язові пучки переднього черевця починаються у двочеревцевій ямці
нижньої щелепи, звідси прямують назад і назовні до під’язикової кістки.

Заднє черевце, почавшись від соскоподібної вирізки скроневої кістки,
проходить вперед і донизу, переходячи в сухожилок, яким з’єднується з
переднім черевцем. Сухожилок м’язів фіксується до тіла і великого рогу
під’язикової кістки сполучнотканинною петлею.

Підборідно-під’язиковий м’яз (geniohyoideus) — дериват вентральних
м’язів. Починається від підборідної ості нижньої щелепи, розташовується
над щелепно-під’язиковим м’язом і прикріплюється до тіла під’язикової
кістки.

МІМІЧНІ М’ЯЗИ

Мімічні м’язи за своєю функцією мають багато спільного із жувальними.
Вони беруть участь у вживанні їжі і формуванні звуків, у захопленні їжі,
утримуванні ЇЇ у присінку ротової порожнини. Особливо важлива роль цих
м’язів в акті смоктання і вживання рідкої їжі. Вони також сприяють
чіткому вимовлянню звуків і виконанню інших функцій ротової порожнини —
ковтання, позіхання тощо.

У медицині аналіз діяльності мімічних м’язів має велике діагностичне
значення. Відомо, що больові відчуття знаходять відображення у вигляді
обличчя Гіппократа.

М’яз сміху (те. risorius) відтягує кут рота дозовні і призводить до
утворення ямки сміху. М’яз, що піднімає верхню губу (те. levator
labiisuperioris), вплітається в коловий м’яз рота, він піднімає верхню
губу і підтягує крило носа.

М’яз, що опускає нижню губу (те. depressor labii interioris), тягне
нижню губу донизу. Великий виличний м’яз (m. zygomaticus major) тягне
кут рота доверху і донизу. М’яз, що піднімає кут рота (те. levator
anguli oris), тягне кут рота догори і дозовні. М’яз, що опускає кут рота
(те. depressor anguli oris), тягне кут рота донизу і дозовні. Коловий
м’яз рога (т. orbicularis oris) звужує ротову щілину і витягує губи
допереду. Різцевий м’яз верхньої губи (те. incisivus labii superioris)
відтягує кут рота досередини і догори. Різцевий м’яз нижньої губи (те.
incisivus labii interioris) відтягує кут рота медіально і донизу.
Підборідний м’яз (те. mentalis) піднімає і зморщує шкіру підборіддя,
витягує нижню губу допереду. Щічний м’яз (те. buccinator) відтягує кут
рота вбік, притискає щоки до зубів.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Розкажіть про онтогенез первинного жувального апарату.

2. Розкажіть про онтогенез вторинного жувального апарату.

3. Який механізм розвитку нижньої та верхньої щелеп?

4. Які особливості ротової порожнини немовляти?

5. Які терміни та механізм прорізування зубів?

6. Які теорії пояснюють механізм прорізування зубів?

7. Назвіть особливості будови нижньощелепної кістки.

8. Які відмінності у будові верхньощелепної та нижньощелепної кісток?

9. Перерахуйте жувальні м’язи. Які особливості їх будови та функції?

10. Які м’язи опускають та піднімають нижню щелепу?

11. Які м’язи висувають нижню щелепу вперед?

12. Яка роль та функції щелепних м’язів?

МОРФОЛОГІЯ З У Б І В

Зуби людини є складовою частиною жувально-мовленнєвого апарату, який
являє собою комплекс взаємопов’язаних і взаємодіючих органів, що беруть
участь у жуванні, диханні, утворенні голосу і мови. До нього входять:

1) тверда опора – лицевий скелет і скронево-нижньощелепний суглоб;

2) жувальні м’язи;

3) органи, призначені для захоплення, пересовування їжі і формування
харчової грудки для ковтання, а також звукоутворення і подрібнення їжі,
— зуби;

4) органи, які служать для змочування їжі і ферментативної її обробки, —
слинні залози ротової порожнини.

Зуби перебувають в оточенні різних анатомічних утворень, які в
сукупності складають зубні органи (organoni dentales). Зубні органи
утворюють на щелепах метамерні зубні ряди, тому ділянку щелепи з
приналежним їй зубом визначають як зубо-щелепний сегмент. Виділяють
зубо-щелепні сегменти верхньої щелепи {segmenta dentomaxillares) і
нижньої щелепи {segmenta dentomandibulares).

Зубо-щелепний сегментвключає(мал. 12):

1)зуб;

2) зубну комірку і прилеглу до неї частину щелепи, покриту слизовою
оболонкою;

3) зв’язковий апарат, який фіксує зуб до комірки;

4) судини і нерви.

Зуби людини належать до гетеродонтної і текодонтної систем дифідонт-ного
типу. Спочатку функціонують тимчасові молочні зуби (dentes decidui), які
в повному складі (20 зубів) з’являються до 2 років життя.

Починаючи з 5-6 років, вони доповнюються, а потім заміняються постійними
32 зубами {dentespermanentes).

Частини зуба (див. мал. 12). Кожен зуб {dens) складається з:

1) коронки {corona dentis) — потовщеної частини зуба, яка виступає із
зубної комірки;

2) шийки {cervis dentis) — звуженої частини, яка прилягає до коронки;

3) кореня {radix dentis) — частини зуба, яка розміщена всередині зубної
комірки; корінь зуба закінчується верхівкою {apex radicis dentis).

Різні у функціональному відношенні зуби мають неоднакову кількість
коренів — від 1 до 3. У стоматології прийнято розрізняти клінічну
коронку {corona clinica), під якою розуміють не всю ділянку зуба, а
тільки ділянку над яснами, і клінічний корінь {radixclinica) — ділянку
зуба, яка вкрита яснами.

Клінічна коронка внаслідок атрофії ясен з віком збільшується.

У середині зуба є невелика порожнина {cavitas dentis), форма якої різна
в різних зубах. Форма порожнини коронки зуба {cavitas coronalis) подібна
до форми коронок. Вона продовжується в корінь у вигляді каналу кореня
зуба (canales radicis dentis), який закінчується на верхівці кореня
отвором {foramen apicis dentis). У зубах з двома і трьома коренями є
відповідно по два і три кореневих канали та отвори. Канали нерідко
можуть роздвоюватися, розгалужуватися і знову з’єднуватися в один.

Стінка порожнини зуба, яка прилягає до його жувальної поверхні,
називається склепінням.

У малих і великих корінних зубах, на жувальній поверхні яких є жувальні
горбки, у склепінні помітні відповідні заглиблення, заповнені пульпою.
Поверхня порожнини, від якої починаються кореневі канали, називається
дном порожнини. В однокореневих зубах дно порожнини лійкоподібно
звужується і переходить у канал. У багатокореневих зубах дно більш
плоске, в ньому є отвір для кожного кореневого каналу.

Порожнина зуба заповнена пульпою (pulpa dentis) з особливою за будовою
пухкою сполучною тканиною, збагаченою клітинними елементами, судинами і
нервами. Відповідно до частин порожнини зуба розрізняють коронкову
пульпу {pulpa coronalis) і кореневу пульпу (pulpa radicularis).

Загальна будова зуба. Тверду основу зуба складає дентин {dentinum) —
речовина, подібна за будовою до кістки. Він визначає форму зуба. Дентин,
що утворює коронку, покритий шаром білої емалі {епатеlит), а ден-

50

тин кореня — цементом {cementum). Місце з’єднання емалі коронки і
цементу кореня розташоване на шийці зуба. Можливі три типи з’єднання
емалі з цементом: 1) вони з’єднуються впритул; 2) перекривають один
одного (емаль – цемент, і навпаки); 3) емаль не доходить до краю цементу
і між ними залишається відкрита ділянка дентину. На поверхні емалі
неушкоджених зубів знаходиться міцна, позбавлена звапнення кутикула
емалі {cuticula enameli).

Дентин є первинною тканиною зубів. У нижчих хребетних (риби, деякі
амфібії) зуби складаються тільки з дентину. Починаючи з рептилій, у
зубах з’являються емаль і цемент. Дентин за своєю структурою подібний до
грубоволокнистої кістки і відрізняється від неї відсутністю клітин і
більшою твердістю. У дентині дуже багато дентинних трубочок {tubuli
dentinales) — в 1 мм2 до 75 000. У цих трубочках проходять дентинні
відростки одонтобластів.

Поблизу пульпи трубочок більше, ніж у корені. Кількість дентинних
трубочок неоднакова в різних зубах: у різцях їх у 1 , 5 разу більше, ніж
у молярах.

Основна речовина дентину розташована між канальцями і складається з
колагенових волокон і речовини, що їх склеює. Розрізняють два шари
дентину: зовнішній — плащовий і внутрішній — припульпарний. У плащовому
шарі волокна основної речовини прямують у радіальному напрямку, а в
припульпар-ному — у тангенціальному. У бічних відділах коронки і в
корені волокна плащового шару розташовуються косо. По відношенню до
дентинних канальців колагенові волокна плащового шару проходять
паралельно, а припульпарного — під прямим кутом. Між колагеновими
волокнами відкладаються мінеральні солі (в основному фосфат кальцію,
карбонат кальцію, магнію і натрію) і кристали гідроксиапатиту.

Кристали солей орієнтовані за ходом волокон. Спостерігаються ділянки
дентину з малою або зовсім зневапненою основною речовиною
(інтерглобулярні простори). Ці ділянки можуть збільшуватися за наявності
патологічних процесів. У людей старшого віку спостерігаються ділянки
дентину, у яких звапнені і волокна. Внутрішній шар припульпарного
дентину зневапнений називається дентин-ною зоною (предентин). Ця зона є
місцем постійного росту дентину.

Емаль складається з емалевих призм {prismae enameli) — тонких (3-6 нм)
подовжених утворів, які йдуть хвилеподібно через усю товщу емалі і
міжприз-мову речовину. Товщина емалевого шару різна в різних відділах
зуба і коливається від 0,01 (у ділянці шийки зуба) до 1 , 7 мм (на рівні
жувальних горбків молярів). Емаль є найтвердішою тканиною тіла людини,
що пояснюється високим (до 97 %) вмістом у ній мінеральних солей.
Емалеві призми на поперечному зрізі мають полігональну форму і
розташовуються радіально до дентину і до поздовжньої осі зуба.

Із зовнішнього боку емаль покрита тонкою, стійкою до дії кислот
оболонкою — пелікулою.

Цемент нагадує грубоволокнисту кістку, складається з просякнутої вапном
(до 70 %) основної речовини, у якій у різних напрямках ідуть колагенові
волокна. Цемент верхівки кореня і міжкореневих відділів складають
особливі

51

клітини — цементоцити, які розташовані в кісткових порожнинах. Трубочок
і судин у цементі немає. Живиться він шляхом дифузії з боку періодонта.

Корінь зуба прикріплюється до зубної комірки за допомогою великої
кількості пучків сполучнотканинних волокон. Ці пучки — пухка сполучна
тканина і клітинні елементи — утворюють сполучнотканинну оболонку зуба,
яка знаходиться між коміркою і цементом, – періодонт (periodontium).
Періодонт відіграє роль внутрішнього окістя. Такого роду прикріплення є
одним із видів фіброзного з’єднання, або зубоальвеолярним з’єднанням
(articulatio dentoalveolaris). Такі утворення, як корінь зуба, комірки,
відповідна їм ділянка коміркового відростка і слизової оболонки ясен, є
складовими пародонта (parodentium).

БУДОВА ЗУБНИХ ДУГ

Зубні ряди являють собою єдине ціле як у морфологічному, так і в
функціональному відношенні. Єдність зубного ряду забезпечується
міжзубними контактами, комірковими відростком та частиною і пародонтом.

Значну роль у стійкості зубних рядів відіграє характер розташування
зубів, спрямування їх коронок і коренів. Міжзубні контактні пункти у
фронтальних зубах розташовані поблизу різального краю, а в бокових —
поблизу змикальної поверхні. Під ними знаходиться трикутний простір,
обернений основою до коміркового відростка. Цей простір заповнений
ясенним (міжзубним) сосочком, який, таким чином, є захищеним від
ушкодження їжею. Міжзубні контакти, забезпечуючи морфологічну одиницю
зубних рядів, надають їм під час жування характер органа. Тиск, який
припадає на будь-який зуб, поширюється не тільки по його коренях на
коміркові відросток та частину, але й по міжзубних контактах на сусідні
зуби. З віком контактні пункти стираються і замість них утворюються
контактні площадки. Стирання контактних пунктів є доказом фізіологічної
рухомості зубів, яка здійснюється у трьох взаємноперпендику-лярних
напрямках: вертикальному, поперечному і сагітальному. Стирання
контактних пунктів не порушує неперервності зубної дуги. Пояснюється цей
факт медіальним зсувом зубів, унаслідок чого відбувається укорочення
зубного ряду, яке досягає 1 см.

Єдність зубного ряду забезпечується також пародонтом і комірковими
відростком та частиною. Важливе значення для зв’язку між окремими зубами
є міжзубні зв’язки маргінального пародонта. Вони йдуть від цементу
одного зуба до цементу другого над верхівкою міжзубної перегородки у
вигляді міцного пучка сполучнотканинних волокон. Завдяки цій зв’язці
зсув одного зуба медіально або дистально спричиняє зсув зубів, що стоять
поруч.

Нижні зуби, крім того, одержують додаткову стійкість за рахунок щічної
випуклості зубної дуги, нахилу і форми коронок зубів. Слід зазначити, що
язикові поверхні нижніх зубів вужчі, ніж присінкові (лицеві), і тому
контактні поверхні коронок не паралельні, а зближуються (конвергують) у
напрямку до

52

язика. Ця особливість форми зубів не пов’язана з випуклістю зубних дуг,
оскільки верхні зуби мають паралельні контактні поверхні. У першого
верхнього моляра ці поверхні інколи навіть конвергують у зворотному,
щічному, напрямку.

Зуби нижньої щелепи нахилені коронками досередини, а коренями —
до-зовні. Випуклість зубної дуги, форма і положення зубів нижньої щелепи
надають таким чином стійкість нижньому зубному ряду. Коронки нижніх
молярів, крім того, нахилені вперед, а корені — назад. Таке положення
перешкоджає зсуву зубного ряду.

Нахил зубів верхньої щелепи менш сприятливий для стійкості: зуби
верхньої щелепи нахилені коронками до-зовні, а коренями — досередини.
Сили, які виникають під час жування, діють горизонтально; вони здатні
лише посилити нахил зуба, який у міру його відхилення дозовні все більше
втрачає підтримку сусідніх. Ця особливість розташування зубів робить
верхній зубний ряд менш стійким (порівняно з нижнім) і компенсується
більшою кількістю коренів у верхніх жувальних зубах.

Як було вже зазначено, верхній зубний ряд за формою нагадує напівеліпс,
а нижній — параболу. Форма зубних дуг, розташування у них зубів і
характер їх нахилу є індивідуальними особливостями. Тому поряд з типовою
і найпоширенішою формою зубних дуг спостерігається відхилення у той чи
інший бік (мал. ІЗ).

В ортопедичній стоматології прийнято розрізняти крім зубної коміркову і
базальну (апікальну) дуги (мал. 14).

Під комірковою дугою розуміють лінію, проведену по гребеню комірково-

го відростка або частини. Базальна дуга проходить по верхівках коренів
і часто називається апікальним базисом. Оскільки на верхній щелепі
коронки нахилені дозовні, а корені досередини, її зубна дуга ширша від
коміркової, а остання ширша від базальної. Базальна дуга, таким чином, є
місцем, де зосереджується жувальний тиск і беруть свій початок
контрфорси.

На нижній щелепі, навпаки, внаслідок нахилу коронок зубів досередини, а
коренів — дозовні зубна дуга вужча від коміркової, а остання вужча від
базальної. З цієї причини у разі повної втрати зубів нижня щелепа під
час її наближення до верхньої виступає вперед, створюючи враження
прогенії (стареча прогенія).

ОКЛЮЗІЙНІ КРИВІ

Поверхня, яка проходить через жувальні площадки і різальні краї зубів,
називається змикальною поверхнею, або оклюзійною. У ділянці бічних зубів
верхньої щелепи змикальна поверхня має викривлення, спрямоване своєю
випуклістю донизу, яке отримало назву сагітальної оклюзійної кривої.
Оклю-зійна крива чітко виявляється після прорізування усіх постійних
зубів. Вона починається на дистальній контактній поверхні першого
премоляра і закінчується на дистальному щічному горбку зуба мудрості.
Практично її встановлюють на рівні перехрестя нижніх і щічних горбків з
верхніми. Крім сагітальної оклюзійної кривої розрізняють трансверзальну
криву. Вона проходить через жувальні поверхні молярів з правого і лівого
боків у поперечному напрямку (мал. 15).

ПРИКУС. ВИДИ ПРИКУСУ

Прикус — це взаємовідношення між зубними рядами в стані центральної
оклюзії. Центральною оклюзією, як відомо, називається таке змикання
зубних рядів, у разі якого зуби мають максимальну кількість контактних
точок, а суглобові головки нижньої щелепи розташовуються за допомогою
диска в основі скату суглобових горбків.

Прикуси поділяються за функціональною ознакою на 2 групи: фізіологічні
та патологічні. До фізіологічних відносять прикуси, які забезпечують
повноцінну функцію незалежно від різних морфологічних особливостей, до
патологічних — прикуси з порушенням функції.

Фізіологічні прикуси. До фізіологічних прикусів відносять
ортогнатич-ний, прямий, фізіологічну прогнатію і фізіологічну
опістогнатію.

Ортогнатичний прикус. Ортогнатія характеризується морфологічними
ознаками, з яких одні стосуються всієї зубної дуги, другі — тільки до
фронтальних зубів, а треті — тільки до жувальних (мал. 16).

Ознаки, що стосуються всієї зубної дуги:

1. Верхня зубна дуга має еліпсоподібну форму, нижня — форму параболи.

2. На верхній щелепі зубна дуга більша від коміркової, а коміркова —
більша від базальної.

На нижній щелепі спостерігаються зворотні взаємовідношення: зубна дуга
менша від коміркової, а остання — від базальної. Таким чином, верхня
зубна дуга більша від нижньої, а верхня коміркова дуга менша від
нижньої. Це пояснює той факт, що за наявності зубів в ортогнатичному
прикусі верхній зубний ряд перекриває нижній, а в разі втрати всіх зубів
і навіть за незначної атрофії коміркових відростків спостерігається
зворотнє співвідношення коміркових дуг.

3. Кожен із зубів змикається звичайно з двома антагоністами, із яких
один називається головним, а другий — додатковим (Алтухов), за винятком
верхніх зубів мудрості і нижніх центральних різців, які мають по одному
антагоністу. Кожен верхній зуб змикається з однойменним (головним) і
розміщеним поза-

ду нижн ім зубом; кожен нижній зуб змикається з однойменним (головним) і
розміщеним попереду верхнім зубом.

4. Зуби кожного зубного ряду, прилягаючи один до одного, взаємно
торкаються контактними точками, розташованими на апроксимальних
поверхнях.

5. Висота зубних коронок поступово зменшується від центральних різців до
молярів (виняток складають ікла).

6. Верхні зуби нахилені коронками дозовні, а коренями — досередини,

нижні зуби, навпаки, нахилені коронками у бік язика, а коренями —
дозовні. Ознаки, що стосується змикання фронтальних зубів:

1. Верхні фронтальні зуби перекривають, подібно до ножиць, нижні зуби
приблизно на одну третину коронки (1,5-3 мм).

2. Середні лінії між верхніми і нижніми центральними різцями знаходяться
в одній сагітальній площині.

Ознаки, що стосуються змикання жувальних зубів, можуть бути двоякого
роду: а) у разі змикання у щічно-піднебінному напрямку; б) у разі
змикання у передньозадньому напрямку.

Ознаки, які стосуються змикання зубів у щічно-піднебінному напрямку:

1. Щічні горбки верхніх зубів розташован і дозовні від однойменних
горбків нижніх зубів, а щічні горбки нижніх зубів — досередини від
однойменних горбків верхніх зубів, тому верхні піднебінні горбки
потрапляють у змикальні щілини нижніх зубів, а нижні щічні – у змикальні
щілини верхніх зубів.

2. Язикові горбки нижніх зубів розташовані досередини від піднебінних
горбків верхніх зубів.

3. Зовнішні (щічні) і внутрішні горбки, як верхніх, так і нижніх
жувальних зубів, з обох боків щелеп розташовані на різних рівнях.
Фронтальний розріз щелеп через жувальні зуби, який іде справа наліво або
в зворотному напрямку, являє собою поперечну криву, випуклу на верхніх
зубах і ввігнуту на нижніх.

Ознаки, які стосуються змикання жувальних зубів у передньо-задньому
напрямку:

1. Передній щічний горбок першого верхнього моляра розташований на
щічному боці першого нижнього моляра в поперечній борозні між щічними
горбками, а задній щічний горбок верхнього першого моляра розташовується
між дистально-щічним горбком першого нижнього моляра і медіально-щічним
горбком другого нижнього моляра.

2. Жувальні поверхні нижніх зубів, починаючи від премолярів і закінчуючи
останнім моляром, створюють сагітальні ввігнуті криві поверхні. Жувальні
поверхні верхніх зубів створюють сагітальну криву, але не ввігнуту, а
випуклу, яка повторює форму нижньої увігнутої кривої

Таке взаємовідношення між зубними рядами має пояснення:

1. Верхні центральні різці ширші від нижніх центральних різців і
артикулюють з двома нижніми різцями, тому верхні зуби зміщені дистально
по відношенню до зубів нижнього ряду і кожен зуб має два антагоністи.
Верхній зуб мудрості вужчий від нижнього зуба мудрості, тому дистальне
зміщення верхніх зубів по відношенню до однойменних нижніх вирівнюється
у ділянці зубів мудрості, і задні поверхні верхнього і нижнього зубів
мудрості знаходяться в одній фронтальній площині. Змикання одного зуба з
двома антагоністами дуже важливо: навіть у разі втрати одного
антагоніста другий захищає зуб на протилежній щелепі від зміщення. З
цієї точки зору фронтальні зуби розташовані точніше, ніж бічні.

2. Зуби одного ряду, що ростуть поруч, торкаються один одного своїми

56

апроксимальними поверхнями. Ділянки, що знаходяться у ділянці дотику
зубів, називаються контактними точками. Це взаємне розташування зубів
має велике значення як для їх стійкості, так і для функції. По-перше,
воно захищає зуби від зсувів у передньо-задньому напрямку, зменшуючи
амплітуду фізіологічної рухомості їх підчас дії горизонтальних
компонентів жувального тиску, що важливо з точки зору стійкості зубів.
По-друге, контактні точки на апроксималь-них поверхнях зубів зумовлюють
проходження їжі у напрямку до ясенного сосочка і цим захищають його від
травми і від застрягання харчових часточок. Зрештою, якщо б зуби не мали
контактів, то зубний ряд являв би собою просту суму і кожен зуб діяв би
автономно, тобто самостійно, ізольовано від інших зубів. Завдяки бічним
контактам не тільки один зуб сполучається з іншим, але і ввесь зубний
ряд із числа зубів, що діють самостійно, перетворюється у систему тісно
пов’язаних елементів зубної дуги. Завдяки фізіологічній рухомості зубів
і контактам, з одного боку, робота кожного зуба залежить від роботи
інших елементів зубо-щелепної системи, а з іншого — функція кожного зуба
відображається на роботі всієї гілки.

3. Запобігає руху зубного ряду назад і його розхитуванню, на думку
Катца, той факт, що нижні моляри нахилені коронками медіально, а
коренями — дистально; зуби, що розміщені позаду, ніби підпирають зуби,
що розміщені спереду.

4. Починаючи від різців довжина коронок зменшується у напрямку до
жувальних зубів, особливо в нижньому зубному ряді. Таке розміщення зубів
є доброю умовою для функціонування зуба, його жувальна здатність
залежить від місця розташування і від довжини коронки: чим далі
розташований зуб від середньої лінії, тим вищою повинна бути його
функціональна цінність.

5. На верхній щелепі коронки спрямовані дозовні, у бік щоки і губи, а
корені — досередини. На нижній щелепі коронки спрямовані у бік язика, а
корені — дозовні. Завдяки цьому верхня зубна дуга більша від нижньої і
верхній зубний ряд перекриває нижній. Усі ці анатомічні особливості
значною мірою сприяють стійкості нижньої зубної дуги.

Нижні фронтальні зуби, як і всі інші, мають тенденцію до руху допереду,
але така можливість обмежена внаслідок перекриття нижніх зубів верхніми.

Для зубів верхньої щелепи тенденція руху вперед дещо обмежена тим, що
верхня щелепа нерухомо сполучена з місцевими кістками.

6. Нижні моляри нахилені коронками досередини, а верхні — дозовні. Це
сприяє потраплянню язикових горбків верхніх молярів у змикальні щілини
нижніх молярів, а щічних горбків нижніх молярів — у змикальні щілини
верхніх молярів. Таким чином зуби утримуються від зсуву в
щічно-піднебінному напрямку. Оскільки верхня зубна дуга більша від
нижньої, то вона охоплює нижню, як описана дуга вписану, і передні зуби
діють на харчовий комок як різальний пристрій, подібний до ножиць.

Ножицеподібна будова зубних дуг ортогнатичного прикусу збільшує, крім
того, жувальну поверхню і забезпечує великий розмах для жувальних
екскурсій нижньої щелепи.

Нарешті, перекриття верхньою зубною дугою нижньої запобігає защемленню
щік і язика під час змикання зубів.

7. Нижній зубний ряд сформований, з точки зору стійкості, досконаліше,
ніж верхній. Клиноподібна форма коронок, медіо-дистальний нахил молярів,
нахил жувальних зубів у бік язика сприяють стійкості його. Крім того, за
А.Я.Катцом, зовнішня пластинка компактної речовини нижньощелепної кістки
охоплює усю зубну дугу. Зрештою, стійкості бічних ділянок зубної дуги
сприяє вигин кортикальної пластинки в ділянці внутрішньої і зовнішньої
косих ліній. Верхній зубний ряд сформований, з точки зору стійкості,
менш сприятливо. Коронки верхніх зубів нахилені дозовні, тому під час
жувальних рухів, спрямованих на верхній щелепі дозовні, зубний ряд може
набути ще більш віялоподібної форми. Від цього захищають верхній зубний
ряд чотири чинники: 1) наявність системи контрфорсів у ділянці ікол і
жувальних зубів; 2) піднебінні відростки, які з’єднують бічні ділянки в
поперечному напрямку; 3) велика еластичність присінкової стінки
коміркового відростка у ділянці передніх зубів; 4) наявність третього
кореня — піднебінного, який є у верхніх молярів. Усі ці особливості
надають верхній зубній дузі незаперечну стійкість.

Прямий прикус. Іншим варіантом фізіологічного прикусу є прямий. Прямий
прикус відрізняється від ортогнатичного тим, що різальні краї верхніх
зубів не перекривають, а потрапляють прямо, подібно до щипців, на
різальні краї нижніх зубів. У ділянці бічних зубів взаємовідношення між
зубами таке ж, як і в ортогнатичному прикусі. У результаті за наявності
прямого прикусу інколи відбувається більш швидке стирання зубів, ніж у
разі ортогнатичного. За такої умови поверхні зубів відполіровані,
останні вирізняються резистентністю до карієсу, стійко утримуються у
комірках і уражаються парадонтозом чи паро-донтитом не частіше, ніж за
інших форм фізіологічного прикусу (мал. 17).

Фізіологічна опістогнатія і фізіологічна прогнатія характеризуються тим
самим взаємовідношенням зубних рядів, що й за ортогнатичного прикусу.
Різниця лише у напрямку коміркових відростків та частин і фронтальних
зубів. У разі опістогнатичного прикусу фронтальні зуби разом з
комірковим відростком та частиною спрямовані дозаду, у разі
прогнатичного — допереду. Харак-

тер змикання зубних рядів у стані центральної оклюзії за умови цих
різновидів прикусу такий, як і в разі ортогнатії, тому вони також
повноцінні у функціональному відношенні (мал. 18).

Патологічні прикуси. До патологічних прикусів належать прогнатія,
прогенія, глибокий, відкритий, перехресний прикуси. Для патологічних
прикусів характерне порушення як взаємовідношення зубних рядів, так і
функції жування, мовлення та зовніш-

нього вигляду хворого.

Прогнатія характеризується висунутим положенням верхньої щелепи.
Унаслідок дистального зсуву нижньої щелепи чи висування верхньої щелепи
вперед спостерігається порушення змикання як передніх, так і бічних
зубів (мал. 19).

За умови нормальних співвідношень щелеп фронтальні зуби верхньої щелепи
перекривають нижні з наявністю різально-горбко-вого контакту. Зуби
верхньої щелепи у разі прогнати висунуті вперед, між ними і нижніми
зубами є щілина. Часто нижні зуби торкаються слизової оболонки,
ушкоджуючи її під час зми—катіня Щ е л е п . У такому разі говорять
про травмівний прикус. За наявності прогнати порушення співвідношень у
ділянці корінних зубів призводить до того, що передньощічний горбок
першого верхнього моляра потрапляє на однойменні горбки нижнього моляра,
а інколи у змикаль-ну щілину між премоляром і передньощічним горбком
першого нижнього моляра. у разі різко вираженої про-

гнатіїзуби верхньої щелепи дуже виступають вперед, висуваючи верхню
губу, з-під якої видно різальні краї зубів. Нижня губа, навпаки,
потрапляє під верхні фронтальні зуби. Усе це в цілому відображається на
зовнішньому вигляді і одночасно порушує функцію жування та мовлення.

Прогенія. У разі прогенічного співвідношення зубних рядів
спостерігається

висування нижньої щелепи вперед, унаслідок чого нижні передні зуби
перекривають однойменні верхні. Якщо нижня щелепа висунута незначно, між
передніми зубами зберігається контакт. їжа у разі подібних
взаємовідношень щелеп відкушується передніми зубами. За наявності
значного зміщення нижньої щелепи вперед між зубами утворюється щілина,
відкушування їжі різцями стає неможливим і переноситься на бічні зуби
(мал. 20).

Оскільки є медіальний зсув нижньої щелепи, то передній щічний горбок
верхнього першого моляра вступає у контакт із заднім щічним горбком
однойменного нижнього моляра або потрапляє у змикальну щілину між першим
і другим молярами. Нижня зубна дуга у разі прогенії часто

ширша, ніж верхня, від чого щічні горбки жувальних зубів розміщуються
до-зовні від однойменних верхніх. Зовнішній вигляд хворого різко
змінений, у нього порушені мова і жування.

Глибокий прикус характеризується значним перекриттям фронтальними зубами
верхньої щелепи фронтальних зубів нижньої за відсутності
різально-горбкового контакту. Різальні краї нижніх зубів можуть
торкатися шийки верхніх зубів. Інколи контакт відсутній і зуби
торкаються ясен, ушкоджуючи їх. Бічні різці змикаються, як заумови
ортогнатичного прикусу (мал. 21).

Слід розрізняти глибокий прикус і глибоке перекриття. За наявності
глибокого перекриття верхні фронтальні зуби перекривають нижні більше
ніж на 1/3 висоти своїх коронок, однак різально- горбковий контакт
зберігається. У разі глибокого прикусу він звичайно відсутній. Глибоке
перекриття є анатомічним варіантом ортогнатичного прикусу. Глибокий
прикус, навпаки, належить до аномалій.

Відкритий прикус. За такого виду прикусу відсутнє змикання фронталь-

них зубів, а інколи і премо-лярів, у контакт вступають лише моляри.
Одночасно є глибокі функціональні порушення. Відсутність контактів між
фронтальними зубами примушує хворого відкушувати їжу премоля-рами або
молярами. Скорочення корисної жувальної поверхні (оклюзійне поле)
утруднює і розжовування їжі. У розтиранні їжі значну участь бере язик,
який збільшується у розмірах. Мова хворого порушена, як і його зовнішній
вигляд (мал. 22).

Перехресний прикус. Під перехресним прикусом розуміють таке
співвідношення зубних рядів, за якого щічні горбки нижніх бічних
жувальних зубів розташовані дозовні від однойменних верхніх. Фронтальні
зуби змикаються правильно. Цей прикус виникає

унаслідок звуження верхньої зубної дуги та може бути однобічним і
двобічним (мал. 23).

АРТИКУЛЯЦІЯ ТА ОКЛЮЗІЯ

Визначення понять “артикуляція” та “оклюзія” зумовлює багато
суперечливих поглядів і дискусій серед стоматологів-ортопедів протягом
багатьох десятиліть. Термін “артикуляція” запозичено з нормальної
анатомії, де він означає «суглоб, з’єднання».

Щодо трактування цих понять, то одні визначають оклюзію як змикання, а
артикуляцію — як з’єднання і вважають ці поняття ідентичними. Інші
визначають артикуляцію як взаємовідношення зубних рядів під час рухів
нижньої щелепи, а оклюзію — як співвідношення зубних рядів у стані
спокою.

Повне і правильне визначення артикуляції дає А.Я. Катц (1931). Під
поняттям «артикуляція» він розуміє різні положення та переміщення
нижньої щелепи по відношенню до верхньої, які здійснюються за допомогою
жувальних м’язів та під контролем ЦНС.

Оклюзія — це змикання зубних рядів у цілому або окремих груп зубів
протягом більшого або меншого відрізку часу. Таким чином, оклюзію можна
розглядати як окремий випадок артикуляції, один із її моментів.

Умовно вважають, що динамічний стан нижньої щелепи характеризується
переміщенням її у просторі, а статичний — змиканням зубних рядів у стані
передньої, двох бічних і центральної оклюзії.

На практиці доцільно визначати артикуляцію як ланку різних варіантів
оклюзії, що змінюють одна одну. Отже, можна зробити висновок, що
артикуляція є узагальнювальним поняттям, а будь-яка оклюзія — частковим.

ВИДИ ОКЛЮЗІЇ

Розрізняють три види оклюзії: передню, бічну і центральну. Передньою
оклюзією називають змикання зубних рядів під час висування уперед
нижньої щелепи, бічною оклюзією — змикання зубних рядів під час зміщення
нижньої щелепи убік. Щодо центральної оклюзії, то різні автори
визначають її по-різному. Одні характеризують з точки зору положення
суглобової головки в суглобовій ямці і називають центральною оклюзією
таке змикання зубних рядів, за якого суглобова головка знаходиться у
суглобовій ямці і прилягає до задньої поверхні суглобового горбка біля
його основи. Інші виходять із стану жувальних м’язів і називають
центральною оклюзією таке змикання зубних рядів, за якого
спостерігається найбільше скорочення власне жувальних м’язів і передніх
пучків скроневих м’язів. Так, Д.А. Ентін (1925) вважає, що звичне
змикання щелеп (центральна оклюзія) супроводжується одночасним і
рівномірним скороченням жувальних і скроневих м’язів з обох боків. Треті
визначають центральну оклюзію, виходячи з характеру взаємовідношення
зубних рядів під час їх змикання. Наїхню думку, центральна оклюзія
характеризується множинними контактами зубних рядів (Б.Н. Бинін, 1947).

Існує також визначення центральної оклюзії як початкового і кінцевого
моменту артикуляції (М. Мюллер). Це визначення стане зрозумілим, якщо
згадати, що Гізі в акті жування розрізняє 4 фази: перша фаза витікає із
центральної оклюзії, а четверта закінчується переходом нижніх зубних
рядів у вихідне положення, тобто в центральну оклюзію.

Однак названі ознаки не можуть бути використані у клініці ортопедичної
стоматології для визначення центратьної оклюзії, оскільки вимагають
складних методів дослідження. Наприклад, для визначення положення
суглобової головки в суглобовій ямці необхідна рентгенографія, для
визначення множинного змикання необхідно виготовити гіпсові моделі
зубних рядів тощо. Найдоступнішим і практично цінним способом визначення
центральної оклюзії за наявності великої кількості пар
зубів-антагоністів є використання ознак, які ми можемо бачити
неозброєним оком. Тому пропонується визначати центральну оклюзію у разі
ортогнатичного прикусу як змикання зубів, які характеризуються принаймні
такими чотирма ознаками:

1. Кожний верхній або нижній зуб змикається з двома антагоністами:
верхній — з нижніми зубами (однойменними і тими, що позаду), нижній — з
верхніми зубами (однойменним і тими, що попереду). Винятком є верхні
зуби мудрості і нижні центральні різці, які мають тільки по одному
антагоністу.

2. Присередні лінії між верхніми і нижніми центральними зубами є
продовженням одна одної і розташовані в одній сагітальній площині.

3. Верхні фронтальні зуби перекривають нижні майже на 1 / 3 довжини
коронки зуба (1,5-3 мм).

4. Верхній перший моляр, змикаючись з двома нижніми молярами, перекриває
приблизно 2/3 першого моляра і 1 / 3 другого. Щічно-медіальний горбок
верхнього першого моляра потрапляє у змикальну щілину між щічними
горбками нижнього першого моляра.

САГІТАЛЬНІ ТАТРАНСВЕРЗАЛЬНІ ОКЛЮЗІЙНІ КРИВІ

Оклюзійною поверхнею змикання називається поверхня, яка проходить через
жувальні і різальні краї зубів. Ф.Шпеє (1890) уперше описав сагітальну
ок-люзійну криву нижньої щелепи в ділянці жувальних зубів, на зубній
дузі. За Шпеє, вона проявляється тим, що умовна лінія, проведена через
жувальні поверхні нижніх зубів, починається від дистальної контактної
поверхні першого премоляра і закінчується на дистальному щічному горбку
зуба мудрості.

Найглибшим місцем у цій кривій є жувальна поверхня першого нижнього
моляра. Верхній зубний ряд у ділянці корінних зубів також являє собою
сагітальну криву, але не ввігнуту, а випуклу, яка повторює нижню
ввігнуту криву. Практично її встановлюють на рівні перекриття щічних
горбків нижніх зубів верхніми (мал. 24).

Трансверзальною оклюзійною кривою називається поверхня, яка проходить
через жувальні поверхні молярів з правого і лівого боку в поперечному

напрямку. Вивчаючи розміщення жувальних зубів, можна визначити, що щічні
горбки з обох боків нижньої щелепи розміщені на вищому рівні порівняно з
язиковими. Отже, поперечна лінія, проведена по жувальних поверхнях
корінних зубів нижньої щелепи, яка проходить справа наліво або у
зворотному напрямку, являє собою увігнуту трансверзальну криву (мал.
25).

МЕХАНІЗМ ЖУВАННЯ ТА КОВТАННЯ І М’ЯЗИ, ЩО ЇХ ЗДІЙСНЮЮТЬ

Механізм жування являє собою сукупність механічних процесів, які
призводять до подрібнення, розмелювання їжі у ротовій порожнині. Акт
жування складається з відкушування, подрібнення і розчавлювання їжі.
Механічна обробка їжі у ротовій порожнині здійснюється за допомогою
зубів, які разом із нижньою щелепою виконують складний цикл рухів.

Відкушування, подрібнення та розчавлювання їжі відбувається за допомогою
груп м’язів. Зокрема, опускання нижньої щелепи відбувається завдяки
скороченню щелепно-під’язикового, підборідно-під’язикового та
двочеревце-вого м’язів за умови фіксації під’язикової кістки м’язами,
які розташовані нижче від неї. Під час закривання рота піднімання
нижньої щелепи здійснюється скороченням скроневого, жувального та
присереднього крилоподібного м’язів за умови поступового розслаблення
м’язів, які опускають нижню щелепу. Рух нижньої щелепи вперед
здійснюється скороченням бічних крилоподібних м’язів. Бічні рухи нижньої
щелепи виникають у результаті скорочення присе-реднього крилоподібного
м’яза з одного боку. В дійсності рухи нижньої щелепи дуже складні,
оскільки являють собою комбінацію різних рухів. Під час подрібнення їжі
нижня щелепа здійснює цикл рухів. Гізі представив циклічність рухів
нижньої щелепи у вигляді схеми (мал. 26).

Початковим моментом руху є положення центрального співвідношення щелеп.
Потім безперервно по черзі йдуть одна за одною чотири фази. У першій
фазі щелепа опускається і рухається уперед. У другій фазі проходить
зміщення щелепи вбік. У третій фазі зуби змикаються на робочому боці
однойменни-

ми горбками, а на протилежному — різнойменними. У четвертій фазі зуби
повертаються у положення центрального співвідношення щелеп, і жувальний
цикл повторюється знову. Після закінчення жування щелепа повертається у
положення фізіологічного спокою.

Акт ковтання відбувається так: ротова порожнина закривається круговим
м’язом рота, щелепи стискаються жувальними м’язами і нижня щелепа стає
нерухомою точкою по відношенню до під’язикової кістки. Починають діяти
м’язи дна ротової порожнини, в тому числі і м’язи, які опускають нижню
щелепу, які підтягують під’язикову кістку і тим самим — спинку язика.
Корінь язика в результаті скорочення шило-язикового,
піднебінно-язикового і, певною мірою, шило-під’язикового м’язів також
придавлюється до твердого піднебіння, і харчовий комок потрапляє у зів.
Зворотному руху комка перешкоджають піднебінні дужки, які притягнуті
одна до одної. Потраплянню їжі в носову порожнину перешкоджає те, що в
результаті підняття і натягу м’якого піднебіння закривається сполучення
з носовою частиною глотки. Одночасно з цим скорочується верхній м’яз —
звужувач глотки, утворений у такому разі валик Пассавана приєднується до
піднятого м’якого піднебіння і замикає носоглотковий простір.

Гортань закривається за допомогою іншого механізму. Піднімачі
під’язикової кістки скорочуються і піднімають язик та гортань. Язик, у
свою чергу, внаслідок скорочення шило-язикового м’яза відтягується
дозаду, придавлює надгортанник біля входу в гортань і вхід в гортань
закривається. Таким чином, комок, проходячи над надгортанником і
гортанню, може потрапити тільки до задньої частини глотки. Задня звужена
частина глотки розширюється завдяки скороченню шило-ковтального м’яза, і
харчовий комок проходить у глотку і стравохід. Дихання у такому разі
припиняється, оскільки під час ковтання носова і ротова порожнини та
гортань закриті.

ФУНКЦІОНАЛЬНО ОРІЄНТОВАНІ ГРУПИ ЗУБІВ

Зуби людини можна поділити за формою, функцією, місцерозташуванням і
кількістю коренів на кілька груп.

За формою зуби поділяють на лопатоподібні (різці), конусоподібні (ікла),
циліндричні (премоляри), кубічні (моляри).

За функцією: на різальні зуби, зуби, які рвуть, зуби, які відкушують,
жувальні зуби.

За місцерозташуванням: на фронтальні, кутові, бічні.

За кількістю коренів: на однокореневі, двокореневі, три- або
багато-кореневі.

Клінічна формула постійних та молочних зубів дає змогу коротко і чітко
визначити статус жувального апарату. Постійні зуби позначаються
арабськими цифрами, молочні — римськими:

Анатомічні особливості будови коронок зубів дозволяють за низкою ознак
визначити належність їх до верхньої або нижньої щелепи людини, а також
до правого або лівого боку.

Ознака кореня: відхилення поздовжньої осі кореня від середньої лінії
коронки для різців таікол — убік, премолярів і молярів — дистально;
іншими словами, верхівки коренів фронтальної групи зубів відхилені від
середньої лінії латерально, жувальної групи — дистально.

Ознаки кута коронки: кут, утворений різальним краєм і ближчою поверхнею,
гостріший, ніж кут,утворений різальним краєм і дальшою поверхнею зуба.

Така ж закономірність спостерігається для зубів жувальної групи —
гостріші кути утворені у місці контакту жувальної поверхні з ближчою.

Ознаки кривизни коронки: найбільш випукла частина присінкової поверхні
коронок зубів зміщена до ближчої поверхні їх або присінкова поверхня
переходить у ближчу більш круто, ніж у дальшу. Медіальний край коронки
розвинений краще, ніж дистальний.

Ознака контактної (апроксимальної) поверхні: контактна поверхня коронки
завжди ширша порівняно з апроксимально-дистальною (латеральною).

РОТОВА ПОРОЖНИНА ЯК РЕЗОНАТОР ВИМОВЛЯННЯ СЛІВ. РОЛЬ ЗУБІВ ТА ЯЗИКА У
ПРОЦЕСІ ЧІТКОГО ВИМОВЛЯННЯ

Під час спокійного дихання голосові складки в’ялі й утворюють широку
щілину для вільного проходження повітря. У разі відновлення звуку вони
напружуються, наближаються одна до одної і голосова щілина звужується.
Повітря проходить через цю щілину важко і коливає голосові зв’язки, які,
в свою чергу, коливають повітря і породжують звук, що називається
голосом.

Звукові хвилі потрапляють у відділ, який розташований вище від гортані,
— у надставну трубку, тобто у порожнину глотки, носа і рота. Проходячи
через рот, голосова хвиля коливається залежно від різних скорочень
піднебінних, язикових, губних і жувальних м’язів. Завдяки діяльності цих
м’язів змінюється положення язика, об’сяг та форма ротової щілини,
положення, форма губ і щік. Відбувається взаємне змикання губ, губ із
зубами, язика із зубами та язика з твердим піднебінням, замикання
носоглоткового простору піднебінною завіскою, повне та неповне
відокремлення носової порожнини від ротової (шляхом змикання піднебінної
завіски з коренем язика). У роті утворюються різноманітні канали та
щілини, в яких переривається вільний рух повітряної (голосової) хвилі, і
в результаті виникають звуки. Звуки бувають мовними та не-мовними.
Мовні, в свою чергу, діляться на голосні і приголосні.

Під час утворення різних звуків форма резонаторних порожнин змінюється.
Так, під час вимови звуків А, О, У утворюються звуження між коренем
язика та піднебінною завіскою; під час вимови звуків Е, /звуження
утворюється між піднятими доверху язиком і твердим піднебінням.
Приголосні звуки виникають унаслідок тертя повітря у надставній трубці і
в перериванні повітряної хвилі.

Приголосні звуки діляться на вибухові і проривні. Перші утворюються в
результаті накопичення повітря перед ротовою перепоною (змичкою) і
проходження цієї перешкоди шляхом вибуху; до них належать звуки dim;
біп; гік. До проривних належать інші приголосні. Проривні звуки
виникають унаслідок проходження сильного струменя повітря через звужений
отвір, який створює перепону для вільного його руху.

М’яке піднебіння має велике значення для мовної функції. Для ясного
вимовляння усіх звуків, крім М і Н, необхідне закриття носової частини
глотки, що досягається підняттям піднебінної завіски. Для вимовляння
звуків М і Я, навпаки, необхідне вільне проходження струменя повітря
через ніс, для чого ротова порожнина повинна бути закритою шляхом
опускання і просування до задніх відділів язика піднебінної завіски. У
разі вад м’якого піднебіння і патологічних змін тканин носової частини
глотки порушується звуковимовляння і з’являється гугнявість.
Розрізняютьдві форми гугнявості — відкриту і закриту (rhinolalia aperta,
rhinolalia clansa).

67

У тому разі, коли у носовій частині глотки є розростання аденоїдної
тканини, поліпи, скривлення перегородки та інші патологічні зміни,
утруднене проходження повітря через носову порожнину, хворий страждає на
закриту гугнявість. За нормального стану тканин носової порожнини, але у
разі патологічних змін піднебінної завіски, наприклад, за наявності вад
м’якого піднебіння, повітря проникає у носову порожнину під час
вимовляння усіх звуків і всі звуки набувають носового відтінку. Ця
гугнявість називається відкритою.

Відкрита гугнявість особливо проявляється під час вимовлення звуків Б і
Я, які звучать як М. Річ у тому, що з точ ки зору артикуляції Б і Я
вимовляються як М, оскільки Б і Я є проривний і губний звук.
Відрізняються вони тільки тим, що під час вимовляння звуку М повітря
проходить через ніс вільно, а під час вимовляння Б і Я носова порожнина
повинна бути роз’єднаною з глоткою. У разі відкритої гугнявості вхід у
носову порожнину завжди відкритий і механізм утворення звуків Б і Я
такий же, як і М, тому Б і Я вимовляються як М.

Таким чином, м’яке піднебіння відіграє велику роль в утворенні звуків,
його повноцінна рухомість, анатомічна цілісність і досконалий розвиток
м’язового апарату зумовлені швидкою зміною форми надставної трубки і
регуляцією повітряної хвилі, що сприяє чіткому і зрозумілому вимовлянню
звуків.

Залежно від того, які саме органи беруть участь в утворенні тієї чи
іншої приголосної, Грот ділить їх на губні, зубні, піднебінні, гортанні
та язикові звуки. Звуки Р і Л він відносить до язикових. Для вимов и Р
язик притискується на верхній щелепі до ясен і тремтить, у результаті
чого утворюється заглиблення, по якому проходить повітря. Для вимовляння
звука Л язик, як і під час вимови Д і Т, торкається верхньої губи, і
повітряна хвиля проходить по обидва боки від язика — між язиком і
щоками. Звуки М і Я називаються носовими, але з точки зору тих органів
мови, які беруть участь в їх утворенні, звук М повинен бути віднесений
до губних, а Я — до зубних. Деякі автори вважають, що звук С утворюється
шляхом змиканням зубів, аЗ — змиканням язика з твердим піднебінням.

ПЕРІОДОНТ, ПАРОДОНТ. БУДОВА ТА ФУНКЦІЇ

Періодонт – зв’язка, що утримує корінь зуба в зубній комірці. Його
волокна у вигляді товстих колагенових пучків одним кінцем вплітаються у
цемент, другим — у комірковий відросток, створюючи кілька груп. Між
пучками волокон є проміжки, заповнені пухкою волокнистою сполучною
(інтерстиціальною) тканиною, що містить в собі судини і нервові волокна.
Тут же розташовуються епітеліальні залишки (острівки Маляссе) – задишки
гертвігівської епітеліальної кореневої піхви та епітелію зубної
пластинки (див. мал. 12).

Функції періодонта

1) опорна (утримувальна та амортизаційна) — утримування зуба у зубній

комірці, розподілення жувального навантаження на волокна основної
речовини і рідини, пов’язаної з ними;

2) участь у прорізуванні зубів;

3) пропріоцептивна — завдяки наявності численних сенсорних нервових
закінчень механорецептори, які сприймають навантаження, сприяють
регуляції жувальних сил;

4) трофічна — забезпечує живлення і життєздатність цементу, частково
(через додаткові канали) — пульпи зуба;

5) гомеостатична — регуляція проліферативної і функціональної
активності клітин, процесів поповнення колагену, резорбції і репарації
цементу, перебудови коміркової частини — усіх механізмів, пов’язаних з
безперервними структурно-функціональними змінами зуба та апарату, що
його утримує в умовах росту і виконання жувальної функції;

6) репаративна — бере участь у відновних процесах шляхом утворення
цементу як у разі перелому кореня зуба, так і під час резорбції його
поверхневих шарів; володіє великим потенціалом власного відновлення
після ушкодження; завдяки особливостям репаративних процесів у
періодонті анкілозування кореня зуба не відбувається;

7) захисна — забезпечується макрофагами і лейкоцитами.

Будова періодонта. Волокна періодонта натягнуті в дуже вузькій щілині,
обмеженій коренем зуба і комірковими відростком та частиною, яка
називається періодонтальним простором. Ширина цього простору складає в
середньому 0,2-0,3 мм і неоднакова в різних його відділах (мінімальна в
середній третині кореня). Вона скорочується під час бездіяльності зуба і
наростає за умови надмірних оклюзійних навантажень. Об’єм
періодонтального простору дорівнює ЗО-100 мм3 для однокореневих зубів і
60-150 мм:( — для багатокореневих. 62% цього об’єму займають коллагенові
пучки, 38% — пухка волокниста сполучна (інтерстиціальна) тканина (див.
мал. 12).

Структурними компонентами періодонта є його клітини і міжклітинна
речовина, яка утворена волокнами і основною аморфною речовиною.

Підтримувальний апарат зуба (пародонт) включає: цемент, періодонт,
стінку зубної комірки і ясна. Він виконує низку функцій:

1) опорну та амортизаційну, утримуючи зуб у комірці, розподіляючи
жувальне навантаження і регулюючи тиск під час жування;

2) бар’єрну, формуючи бар’єр, перешкоджаючи проникненню мікроорганізмів
і побічних речовин у ділянку кореня;

3) трофічну, забезпечуючи живлення цементу;

4) рефлекторну, завдяки наявності в періодонті великої кількості
чутливих нервових закінчень.

СЛИЗОВА ОБОЛОНКА РОТОВОЇ ПОРОЖНИНИ ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ У РАЗІ ОРТОПЕДИЧНОГО
ЛІКУВАННЯ

Будова слизової оболонки ротової порожнини різна в окремих ділянках, що
зумовлено різними функціями, які вона виконує.

Зупинимося на будові тільки тих ділянок слизової оболонки ротової
порожнини, які мають безпосереднє відношення до ортопедичних конструкцій
зубних протезів. Розрізняють такі ділянки слизової оболонки ротової
порожнини:

1. Жувальна слизова оболонка вистилає тверде піднебіння і ясна, бере
участь переважно в механічній обробці їжі. Вона вкрита епітелієм, який
не роговіє і щільно прилягає, міцно прикріплена до кістки, що
розташована нижче, практично нерухома, має високу механічну міцність і
низьку проникність.

2. Покривна слизова оболонка ротової порожнини включає слизову оболонку
щік, губ, дна ротової порожнини, коміркових відростка та частини,
передньої (оральної) поверхні м’якого піднебіння і нижньої (вентральної)
поверхні язика. Вона вкрита епітелієм, який не роговіє, рухома й
еластична, прикріплена переважно до м’язів, частково — до кісток;
розтягується і, порівняно з іншими ділянками слизової оболонки ротової
порожнини, найбільш проникна для різних речовин.

3. Спеціалізована слизова оболонка, що покриває дорсальну поверхню
язика. Вона вистелена епітелієм, що роговіє шляхом орто- і паракератозу,
та епітелієм, який не роговіє. Характеризується наявністю особливих
сосочків і смакових рецепторів, прикріплена до м’язової тканини,
розташованої нижче, помірно рухома і механічно міцна.

Для клініки ортопедичної стоматології важливим є поділ слизової оболонки
ротової порожнини на рухому і нерухому. Рухома слизова оболонка покриває
щоки, губи і дно ротової порожнини. У своїй будові вона має пухкий
підслизовий шар, який включає в себе жировий шар, багато судин, значну
кількість еластичних волокон, а тому є досить рухома і легко збирається
у складки.

Нерухома або малорухома слизова покриває коміркові відросток та частину
і тверде піднебіння. У ділянці піднебінного шва безпосередньо
прикріплюється до окістя без підслизового шару.

Рухома слизова оболонка рухається у двох напрямках — вертикальному і
горизонтальному. Малорухома зміщується тільки у вертикальному напрямку.
Місце переходу нерухомої слизової оболонки в рухому отримало назву
нейтральної зони.

Особливості слизової оболонки верхньої та нижньої щелеп необхідно
враховувати під час ортопедичного лікування. Так, на верхній щелепі у
присінку ротової порожнини, по середній лінії між центральними різцями
розміщена вуздечка верхньої губи (frenulum labiisuperioris). Вуздечка
закінчується на слизовій оболонці коміркового відростка звичайно на 5-8
мм вище від ясенного краю.

Необхідно сказати про бічну складку (plica gingivobuccalis) в ділянці
верхньої щелепи. Вона відмежовує передню частину присінка ротової
порожнини від бічної частини. Розрізняють ще крило-щелепну складку
(plica pterygomandibularis), яка йде від гачка крилоподібного відростка
до гребінця щічного м’яза на нижній щелепі. У присінку ротової порожнини
розташоване невелике підвищення округлої форми — слинний сосочок,
розміщений на слизовій оболонці щоки на рівні другого моляра. На цьому
підвищенні є отвір вихідної протоки привушної слинної залози. Із
внутрішнього боку на верхній щелепі необхідно звертати увагу на стан
різцевого сосочка (papilla incisiva), розміщеного по середній лінії
піднебіння позаду від центральних різців.

Важливе функціональне значення має вираженість у передній третині
твердого піднебіння поперечних піднебінних складок (rugae palatinae). На
нижній щелепі звертають увагу на такі анатомічні особливості: в присінку
ротової порожнини є вуздечка нижньої губи (frenulum labii inferioris) і
складки в ділянці премолярів (plica dingivobuccalis). У власне ротовій
порожнині є ще вуздечка язика (frenulum linguae), яка фіксує язик і
обмежує певною мірою його рухи.

ЖУВАЛЬНІ РЕФЛЕКСИ

Виконання складних функцій зубо-щелепною системою було б неможливим без
наявності у її тканинах великої кількості нервових волокон і чутливих
нервових закінчень.

Періодонт з його багаточисленними нервовими закінченнями водночас із
слизовою оболонкою ротової порожнини та жувальними м’язами являють собою
рефлексогенне поле, подразнення якого може бути причиною як внутрішньо-,
так і позасистемних рефлексів. До числа останніх можно віднести рефлекси
на жувальні м’язи, що регулюють їх скорочення.

За наявності їжі у ротовій порожнині відбувається подразнення
рецепторів, які розміщені у її слизовій оболонці. Подразнення сприймають
температурні, смакові, тактильні рецептори. Дальші імпульси від
рецепторів по II та III гілках трійчастого нерва надходять у довгастий
мозок, де розташовані чутливі ядра. Від цих ядер починається II нейрон
чутливої частини трійчастого нерва, який спрямовується до таламуса
(зорового горба). Від таламуса починається III нейрон, який іде до
чутливої зони кори великого мозку, звідки еферентні імпульси також по
гілках трійчастого нерва надходять до жувальних м’язів. У жувальних
м’язах є нервові пристрої (м’язове відчуття), які регулюють рухи нижньої
щелепи залежно від сили скорочення м’язів. Уся ця рефлекторна діяльність
підпорядкована кірковим впливам.

Функція жувальних м’язів і нервова рецепція проявляються залежно від
розміщення окремих груп зубів у зубній дузі. З цієї точки зору є смисл
виділити в зубо-щелепній системі функціональні ланки у ділянці
фронтальних та бічних зубів (мал. 27).

До жувальної ланки входять такі одиниці, або частини:

— опорна частина (періодонт);

— моторна частина (м’язи);

— нервово-регуляторна частина;

— відповідні зони васкуляризації та іннервації, які забезпечують
живлення органів і тканин жувальної ланки та обмінні процеси в них.

У нормі у жувальній ланці проходить координована взаємодія між опорною
(періодонт), моторною (м’язи) та нервово-регуляторною частинами. У
злагодженості функцій окремих частин жувальної ланки важливу роль
відіграє нервова рецепція жувальних м’язів, періодонта та слизової
оболонки ротової порожнини.

Із рефлексів, які виникають у ділянці зубо-щелепної системи у процесі
жування, можно виділити такі: періодонто-м’язовий, гінгіво-м’язовий,
міостатич-ний та взаємопоєднані.

Періодонго-м’язовий рефлекс проявляється під час жування природними
зубами, за такої умови сила скорочень жувальних м’язів регулюється
чутливістю рецепторів періодонта.

Гінгіво-м’язовий рефлекс виникає після втрати зубів, коли сила скорочень
жувальних м’язів регулюється центрами слизової оболонки ясен та
коміркових відростка і частини (мал. 28).

Міостатичні рефлекси проявляються за наявності функціональних станів,
пов’язаних з розтягненням жувальних м’язів. Початок міостатичному
рефлексу дають імпульси, що виникають у рецепторах, безпосередньо
розміщених у жувальних м’язах та їх сухожилках. Ці рецептори
подразнюються під час розтягнення м’язів, унаслідок чого останні
скорочуються. Чим більше опущена нижня щелепа, тим більше розтягуються
м’язи. У відповідь на розтягнення м’язів настає їх рефлекторне
скорочення.

Водночас із перерахованими рефлексами під час жування їжі відбувається
координована діяльність окремих груп м’язів, які пов’язані із взаємним
поєднанням рефлексів. Відповідно до визначених рухів нижньої щелепи
група м’язів-синергістів перебуває у фазі скорочення, а група
м’язів-антагоністів — у фазі розслаблення.

Особливе значення для клініки ортопедичної стоматології мають знання,
пов’язані з поєднаними рефлексами, коли мова йде про розмикання
(підвищення) прикусу. Рефлекси на розмикання прикусу проявляються під
час довготривалого опускання нижньої щелепи на відстань більше ніж 4-6
мм від верхньої. Такий статичний стан опущеної нижньої щелепи, що
перевищує її вихідний стан за умови фізіологічного стану спокою,
призводить до появи тонічних рефлексів, які виникають у різних
рецепторних полях жувальної системи. Під час формування рефлексів на
розмикання прикусу головними є міостатичні рефлекси. Залежно від опори,
яка вибрана для розмикання прикусу, — природні зуби, слизова оболонка
коміркових відростка та частини, твердого піднебіння — проявляється
відповідне поєднання рефлексів.

САГІТАЛЬНІ, ВЕРТИКАЛЬНІ ТА ТРАНСВЕРЗАЛЬНІ РУХИ НИЖНЬОЇ Щ Е Л Е П И І
М’ЯЗИ, ЩО ЇХ ЗДІЙСНЮЮТЬ

Вертикальні рухи відповідають відкриванню та закриванню рота і
здійснюються завдяки почерговому розслабленню і скороченню м’язів, які
опускають та піднімають нижню щелепу. Опускання нижньої щелепи
здійснюється під час активного скорочення щелепно-під’язикового,
підборідно-під’язикового, двочеревцевого м’язів за умови фіксації
під’язикової кістки м’язами, що знаходяться нижче від неї. Під час
закривання рота піднімання нижньої щелепи здійснюється за рахунок
скорочення скроневого, жувального і присереднього крилоподібного м’язів
за умови поступового розслаблення м’язів, що опускають нижню щелепу.

Під час відкривання рота одночасно з обертанням нижньої щелепи навколо
осі, що проходить через головки нижньої щелепи у поперечному напрямку,
останні ковзають по скату суглобового горбка вниз і вперед. Під час
максимального відкривання рота головки нижньої щелепи розташовуються на
передньому краї суглобового горбка, у такому разі в різних відділах
суглоба

спостерігаються різні рухи. У верхньому відділі відбувається ковзання
суглобового диска разом з головкою нижньої щелепи вниз і вперед, а в
нижньому головка обертається у заглибині нижньої поверхні диска, який
для неї є рухомою суглобовою ямкою.

Зубні ряди під час опускання нижньої щелепи розмикаються, а під час
закривання рота, навпаки, змикаються. Відстань між верхнім і нижнім
зубними рядами у дорослої людини під час максимального розмикання у
середньому дорівнює 4,4 см. Неповне опускання нижньої щелепи (шепіт,
тиха мова, пиття) може здійснюватися по типу шарнірного руху. У такому
разі головки обертаються у диску навколо власної осі, яка проходить у
фронтальній площині.

Під час відкривання рота кожен зуб нижньої щелепи опускається вниз і,
зміщуючись назад, описує концентричну криву із спільним центром у
суглобовій головці. Оскільки нижня щелепа під час відкривання рота
опускається донизу і зміщується дозаду, криві у просторі будуть
зміщуватись, одночасно буде зміщуватись і вісь обертання головки нижньої
щелепи. Якщо розділити шлях, який пройшла головка нижньої щелепи
відносно скату суглобового горбка (суглобовий шлях) на окремих
відрізках, то кожному відрізку буде відповідати своя крива. Таким чином,
весь шлях, пройдений будь-якою точкою, розташованою, наприклад, на
підборідному виступі, опише не правильну криву, а ламану лінію, що
складатиметься з багатьох кривих.

Гізі визначив центр обертання нижньої щелепи під час її вертикальних
рухів. У різні фази її руху центр обертання відповідно зміщується.

Сагітальні рухи нижньої щелепи. Рухи нижньої щелепи вперед здійснюються
двобічним скороченням бічних крилоподібних м’язів, фіксованих з одного
боку в ямках крилоподібних відростків, з іншого — на передній поверхні
головки нижньої щелепи суглобовим диском. Рух нижньої щелепи вперед може
бути розділено на дві фази. У першій фазі диск разом з головкою нижньої
щелепи ковзає по поверхні суглобового горбка. У другій фазі до ковзання
головки приєднується шарнірний рух її навколо власної поперечної осі.

Зазначені рухи відбуваються одночасно справа і зліва. Відстань, яку може
пройти головка вперед і вниз по суглобовому горбку, дорівнює 0,75-1 см.
Під час жування ця відстань складає 2-3 см.

Відстань, яку проходить головка нижньої щелепи під час руху нижньої
щелепи вперед, має назву сагітального суглобового шляху (мал. 29). Він
характеризується виділеним кутом — кутом сагітального суглобового шляху.
Цей кут утворюється шляхом перетинання лінії, що лежить на продовженні
сагітального суглобового шляху, з оклюзійною (протетичною) площиною. Під
останньою розуміється

площина, яка проходить через різальні краї перших різців нижньої щелепи
і дистально-щічні горбки зубів мудрості, за їх відсутності — через
подібні горбки інших молярів. Кут суглобового сагітального шляху, за
даними Гізі, в середньому становить 33°. Насправді розміри цього кута
індивідуальні, оскільки він визначається нахилом і сту-

пенем розвитку суглобового горбка. Крім того, відбуваються його вікові
зміни. Під час руху нижньої щелепи за наявності ортогнатичного прикусу
фронтальні зуби можуть вийти вперед тільки за умови, що вони
звільняються від перекриття їх верхніми зубами. Цей рух супроводжується
ковзанням нижніх різців по піднебінній поверхні до моменту доторкування
різальних країв (передня ок-люзія). Шлях, який здійснюється нижніми
різцями під час висування нижньої щелепи вперед, називається сагітальним
різцевим шляхом. У разі перетинання лінії сагітального різцевого шляху з
оклюзійною площиною утворюється кут, який називається кутом сагітального
різцевого шляху. Величина його індивідуальна і залежить від характеру
перекриття. За Гізі, він дорівнює в середньому 40-50° (мал. ЗО).

Трьохпунктний контакт за Бонвілем. За наявності передньої оклюзії
можливі контакти зубів у трьох точках; одна з них розташована на
передніх зубах, а дві — на задніх горбках третіх молярів. Уперше це було
описано Бонвілем (1865) і отримало назву трьохпунктного контакту Бонвіля
(мал. 31).

Трансверзальні рухи нижньої щелепи. Бічні рухи нижньої щелепи виникають
у результаті скорочення крилоподібного м’яза з одного боку. Під час руху
щелепи вліво скорочується правий бічний крилоподібний м’яз. У такому
разі головка з одного боку обертається навколо своєї осі, яка йде майже
вертикаль-

но вниз через гілку нижньої щелепи. Одночасно головка з другого боку
разом з диском ковзає по поверхні суглобового горбка. Якщо нижня щелепа
рухається, наприклад, управо, то з лівого боку головка її рухається вниз
і вперед, а з правого обертається навколо вертикальної осі.

Кут трансверзального суглобового шляху. Головка нижньої щелепи на боці,
де скоротився м’яз, рухається вниз, вперед і (незначно) досередини. При
цьому вона долає шлях під кутом до сагітальної лінії суглобового шляху.
Цей кут був уперше опи-

саний Беннетом і тому отримав назву за його іменем. Його називають ще
кутом бічного суглобового шляху. В середньому він дорівнює 17° (мал.
32).

Трансверзальні рухи характеризуються певними змінами і оклюзійними
контактами зубів. Оскільки нижня щелепа постійно зміщується то вправо,
то вліво, зуби в цей час описують криві, які перетинаються під тупим
кутом. Чим дальше від головки нижньої щелепи знаходиться зуб, тим кут
більший. Кут, який утворюється у місці перетину різців, є найбільш
тупим. Цей кут називається кутом трансверзального різцевого шляху, або
готичним кутом. Він визначає амплітуду бічних рухів різців і дорівнює
100-110° (мал. 33).

Великий інтерес викликають зміни взаємовідношення жувальних зубів під
час бічних рухів щелепи. Під час бічних рухів щелепи розрізняють два
боки: робочий і балансний. На робочому боці зуби стикаються однойменними
горбками, а на балансному — різнойменними, тобто щічні нижні горбки
стикаються з верхніми піднебінними (мал. 34).

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Яка анатомічна будова зуба?

2. Розкажіть про роль емалі, дентину, цементу у функціонуванні зуба.

3. Назвіть особливості будови зубних дуг верхньої та нижньої щелеп.

4. Назвіть чинники, які забезпечують стійкість зубного ряду.

5. Дайте визначення терміну “прикус”. Види прикусу.

6. Визначення та характеристика патологічних прикусів.

7. Визначення артикуляції за А.Я.Катцом.

8. Назвіть види оклюзії.

9. Розкажіть про значення сагітальних та трансверзальних оклюзійних
кривих.

10. Які м’язи здійснюють механізм жування та ковтання?

11. Як поділяють зуби за формою, функцією, місцерозташуванням у зубній
дузі?

12. Порожнина рота як резонатор вимовляння слів та роль зубів і язика.

13. Які функції і будова пародонта?

14. Яка роль слизової оболонки ротової порожнини у разі ортопедичного
лікування?

15. Які є види жувальних рефлексів, що виникають у ділянці зубо-щелепної
системи?

16. Які м’язи здійснюють сагітальні, вертикальні та трансверзальні рухи
нижньої щелепи?

Обстеження хворого у клініці ортопедичної

стоматології

СУБ’ЄКТИВНІ МЕТОДИ ОБСТЕЖЕННЯ

Для надання висококваліфікованої та ефективної ортопедичної допомоги
населенню необхідно дотримуватися загальноприйнятих методів обстеження
хворого у клініці. Обстеження хворого, якому необхідно надати
ортопедичну допомогу, так само, як і інших хворих із соматичною
патологією, складається із збору загальнореєстраційних даних, анамнезу
та об’єктивного дослідження. Анамнез складається із скарг хворого,
анамнезу даного захворювання {anamnesis тогЬї) і анамнезу життя
{anamnesis vitae). Починати потрібно з вислуховування скарг. Скарги
ортопедичних хворих звичайно зводяться на погане або неможливе
пережовування їжі, естетичний дискомфорт, який може бути пов’язаний з
аномальним розміщенням зубів у фронтальній ділянці, зміни кольору
коронкової частини. Хворі можуть акцентувати увагу на больових відчуттях
під час накушування та болю у скронево-нижньощелепному суглобі. Скарги
бувають різними і частково залежать від віку. Лікар-ортопед зобов’язаний
уважно вислухати всі скарги, адже отримана інформація дає змогу
визначити психоемоційний стан хворого, тип нервової системи, отримати
необхідну інформацію. Анамнез певного захворювання складається із даних
про терміни і можливі прич