.

Історія медицини та фармації України

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 25891
Скачать документ

ІСТОРІЯ МЕДИЦИНИ

ТА ФАРМАЦІЇ УКРАЇНИ

Книга відтворює основні події, досягнення та імена української історії
медицини та фармації на світовому тлі. Може бути рекомендована студентам
медичних та фармацевтичних факультетів вищих медичних навчальних
закладів, як навчальний посібник.

Розділ 1

Історія медицини та фармації України як наука та предмет викладання у
вищій медичній школі

1.1 Проблеми української історії медицини та фармації. Історія медицини
та фармації України – частина її національної історії і культури. Її
слід розглядати в контексті загальної історії України, тих соціально –
економічних і політичних процесів, що вплинули на її розвиток.

Відновлення в 1991р. незалежності Української держави дало можливість
українським фахівцям – історикам приступити до перегляду багатовікового
історичного шляху розвитку і написання правдивої історії нашої держави.

Історія України, якщо взяти відлік з християнських часів, сповнена
драматичних подій. Більше 100 років українські землі були під монголо –
татарським ігом, майже 300 років Україною володіли Велике князівство
Литовське і Річ Посполита, потім більше 200 років Правобережна Україна
була під протекторатом Польщі і Туреччини, майже шість століть
західноукраїнські землі входили до складу королівства Польського, Австро
– Угорської імперії, панської Польщі, Закарпатська Русь і Північна
Буковина віками відчували на собі володарювання Угорщини і румунських
бояр.

Із середини ХVII ст. починається 337 – літній період перебування України
у складі Московської держави, куди вона необачно потрапила “под высокую
царскую руку”.

Повернення історичної правди, зокрема стосовно історії медицини,
ліквідація “білих плям”, дослідження багатьох питань, які ще не так
давно були за завісою таємничості, нарешті, повернення незаслужено
забутих імен – це ті основні стратегічні напрями, якими йдуть
сьогоднішні дослідники історії медицини суверенної України.

Найтрагічніше в нашій історії є те, що довгий час самих понять
«українська держава» і “українська медицина” не існувало. Наукові
досягнення медиків – українців, як і самі видатні медики – українці за
походженням, називались “вітчизняними”. При цьому піддавалось забуттю
те, що Вітчизною для них була Україна.

Особливу сторінку в історії України займає Західна Україна, 600 – річне
перебування якої під владою інших держав наклало суттєвий відбиток на
розвиток всього краю, і медицини зокрема. Ці землі багаті своїм історико
– медичним минулим. Якщо суворо дотримуватись хронології, то саме тут з
` явилися перші на території сучасної суверенної України вищі навчальні
заклади, де вивчалася медицина, – академії Острозька (1578) і Замойська
(1593), найстаріший в Україні медичний факультет Львівського
університету (1661).

Має свої особливості і хронологічна характеристика епохи після
жовтневого перевороту 1917 р. Україна стала ареною кривавої боротьби за
владу між совітською Росією і українськими державними формуваннями –
Центральною Радою, Гетьманатом, Директорією.

До недавнього минулого ці факти історії свідомо замовчувались або
подавались в тенденційному вигляді. Потреба відтворення історичної
правди змушує оцінювати їх по – новому.

Слід переглянути й історичні особливості розвитку медицини в радянських
умовах. Необхідна об’єктивна, принципова і правдива оцінка цього
періоду.

Починати ліквідовувати “білі плями” треба з часів України – Руси, яку
звично було називати Древньоруською державою. Тут гра слів, яка потім
була піднесена до рівня політики. “Русь” – це стародавня назва України,
що пішла від слов’янських племен “русів” (“росів”), які ще в І
тисячолітті нової ери проживали на території Середнього Придніпров’я і
згодом, об’єднавшись, утворили державність “Руська земля”, яка після
проголошення Києва столицею, стала називатись “Київська Русь”.

До часів Київської Русі відноситься і побудова Києво – Печерської лаври,
яка нараховує 950 років і яка стала місцем заснування перших в Україні
лікарень і притулків. Вона дала перших представників медичної професії,
але в історико – медичному плані цей період досліджено слабко.

Особливе місце в історії України займає період, що називається
“козаччина”. Саме з ним пов’язане існування Запорізької Січі. Але її
історико – медичні аспекти відомі в основному з експозиції Музею
медицини та досліджень М. К. Бородія. Історики медицини, насамперед
областей, де були “козацькі вольності”, повинні зайнятися цими
дослідженнями, не обмежуючись тільки Трахтемирівським та Межигірським
козацькими шпиталями.

Потребують подальшого дослідження питання підготовки лікарів в Україні,
зокрема в Замойській і особливо Острозькій академіях. Як значний
культурний центр саме Острозька академія дала Києво – Могилянському
колегіуму перших викладачів. Її вихованцем був гетьман України П.
Сагайдачний, який разом з усім Запорізьким військом став колективним
членом Київського братства і фінансово підтримував діяльність Києво –
Могилянського колегіуму.

Взагалі Києво – Могилянський колегіум, а потім академія, як перший
світський навчальний заклад Східної Європи, в історико – медичному
аспекті майже не досліджено.

Майже нічого не відомо про діяльність в академії “медичного класу”, який
існував ще до відкриття в Києві медичного факультету. Відроджена в наші
дні Києво – Могилянська академія, як гуманітарний університет якісно
нового типу, чекає своїх дослідників – істориків – медицини.

Більше 100 років в Україні існувало гетьманське правління. Цей період
мало досліджений в історико – медичному плані. Зараз змінюються погляди
на гетьманів, на їх роль у боротьбі за самостійність України. По –
новому, зокрема, висвітлюється постать Мазепи, який за 22 роки
гетьманування в Україні відзначився широким меценатством, в тому числі і
будівництвом навчального корпусу Києво – Могилянської академії. Саме
тому її свого часу називали Могиляно – Мазепинською визнаючи внесок
гетьмана в справу освіти. На утримання шпиталю при Києво – Печерському
монастирі І. Мазепа подарував два села в Баришівському повіті
Переяславського полку.

Досить неординарною вважається і постать останнього гетьмана К.
Розумовського, який намагався перетворити Київську академію в
університет, а також розробив проект створення в Батурині університету з
медичним факультетом, для чого закупив за кордоном медичні прилади й
інструменти, побудував як навчальну базу першу в Україні сільську
лікарню, запроектував анатомічний театр.

“Білою плямою” залишається і питання благодійності в Україні. Це поняття
взагалі було вилучене з нашого лексикону, а тим часом саме на ниві
медицини в дореволюційний період в цій галузі було зроблено чимало.
Багато приміщень, в яких сьогодні містяться лікувальні заклади, колись
називалися іменами своїх меценатів.

Зберегти від забуття імена меценатів і благодійників, якими, наприклад,
у Києві були Н. Терещенко, І. Бродський, І. Зайцев, М. Дегтярьов та
інші, обов ` язок не лише істориків медицини, а й усіх лікарів.

Відомо, що Україна з давніх часів підтримувала міжнародні зв’язки в
галузі медицини, але ці сторінки історико – медичного минулого розкриті
далеко не повністю і обмежуються перетасуванням відомих подій і фактів.
Зараз, коли суверенна Україна розширює коло міжнародного
співробітництва, відтворення історичної правди в цьому напрямку має
велике політичне значення.

Сказане стосується, зокрема, Львівського університету, становлення і
розвиток медичного факультету якого відбувались під впливом і з
безпосередньою участю представників Віденського, Празького,
Ягеллонського та інших західноєвропейських університетів, викладачі яких
стали першими завідувачами кафедр медичного факультету, засновниками
наукового медичного мислення на західноукраїнських землях.

Нарешті, як не прикро про це говорити, “білою плямою” є питання
дослідження історії народної медицини України, інтерес до якої значно
підвищився останніми роками.

Стосовно наших часів, то тут теж є “білі плями”, які потребують
висвітлення, бо вони є наслідками сталінської політики щодо України.
Серед них штучні голодомори в Україні 1921 – 1922 і 1932 – 1933 рр. та
їхні наслідки для здоров’я населення, а також виявлення і вивчення
матеріалів про репресованих медиків України.

Належне місце повинен зайняти аналіз ролі так званих дискусій з вузлових
медико – біологічних питань на сумнозвісних академічних сесіях 1948,
1950, 1962, 70 – х років з генетики, павловської фізіології, психології
тощо та їхніх наслідків для України. Саме цей напрямок має висвітлити
справжні причини відставання окремих галузей української медичної науки,
що позначаються ще й досі.

Нещодавно в нашому лексиконі з’явився термін “українська діаспора”.
Відтворення діяльності її медичної частини за кордоном – важливе
завдання історії медицини.

Найбільшим недоліком або провиною перед нащадками є відсутність
науково-обгрунтованої фундаментальної праці “Історія медицини України”,
підготовка якої стала велінням часу.

В історії медицини як науки дуже багато болючих місць і одним з них
протягом багатьох років залишається її викладання в медичних вузах та
створення повноцінних науково-дослідних інституцій історико-медичного
профілю. Без цього, а також створення сучасного підручника не може бути
мови про відродження історії медицини України. Незважаючи на те, що в
умовах суверенітету це питання набуває державної і політичної ваги,
вивчення історії медицини перебуває в зародковому стані. І ще одне
надзвичайно важливе питання – це підготовка і підвищення кваліфікації
викладачів з історії медицини. Україна повинна сама створювати свою
систему післядипломної підготовки в галузі історії медицини. Вирішення
цього питання нерозривно пов’язане зі створенням в Україні хоча б єдиної
самостійної кафедри історії медицини і охорони здоров’я.

1.2 Джерела вивчення історії медицини та фармації.

Письмові джерела. Їхній зміст передається з допомогю графічних знаків
(рукописи, друк, папірус, кераміка тощо).

Речові джерела. Відзначаються розмаїттям форм (знаряддя праці,
інструменти, пам’ятники, кістки тварин та людей, медалі, монети тощо).

Етнографічні джерела. Це – явища культурного і суспільного життя, які
передаються з покоління в покоління (обряди, звички, пісні, перекази,
засоби лікування).

Спосіб життя сучасних племен, які живуть на рівні минулих епох.

Фото- та кінодокументи.

Фонодокументи, що відображають звукову сторону історичних подій.

Вивчення історії людності започатковано в античному Римі, зокрема,
медичну спадщину стародавньої Індії Вавилону, Єгипту, відтворив Корнелій
Цельс. Він видав 8-ми книжковий трактат “Про медицину”. Пізніше, в епоху
Відродження (16-17ст.) дослідники проявили живу цікавість до забутих та
спеціально перекручених пам’яток далекого минулого. На противагу
схоластичним догмам середньовіччя, вони відродили культурну та медичну
спадщину стародавнього світу. Були розшукані рукописи стародавніх
авторів, відкопані статуї, пам’ятники різних видів мистецтва та
медицини. Надалі вивчення минулого стало обовязковою передумовою
дослідження будь-якої медичної проблеми.

1.3 Періодизація історії медицини та фармації. Загальновизнаною є така
періодизація історії медицини та фармації, яка співпадає із
загальноісторичною періодизацією розвитку людства.

Історія медицини та фармації доісторичних часів. Обіймає період від
шестисот мільйонів років до чотирьох тисяч років до нашої ери (відкриття
календаря і письма).

Антична медицина. Обіймає період від чотирьох тисяч років до нашої ери
до чотириста сімдесят шостого року нашої ери, коли впала Римська
імперія.

Медицина епохи середньовіччя (476р. – кінець 17 ст.).

Медицина 18 сторіччя.

Медицина 19 сторіччя.

Медицина 20сторіччя.

Кожен з цих періодів розпадається на підперіоди, наприклад, епоха
середньовіччя поділяється на раннє (V-X ст), середнє середньовіччя (XI –
XVст), епоха Відродження (XVI – XVIIст.).

Для України, яка розвивалась в своєрідних соціально-економічних умовах,
ця періодизація потребує уточнення. Загалом можна сказати, що
цивілізаційні процеси в Україні йшли з певним запізненням. Так, античний
період, пов’язаний із впливом древньої Греції на причорноморські землі
України, можна датувати, починаючи із VII ст до нашої ери. Період
формування феодальної Української держави – Київської України – Руси –
починається з IX ст. Епохи ренесансу або відродження Україна не
переживала, тому тут феодальні середньовічні відносини продовжуються аж
до середини XIXст. На підставі вищесказаного періодизація історії
медицини та фармації України може бути представлена так:

медицина доісторичних часів (до VII ст.до н.е),

медицина стародавніх слов’ян і скіфів (VII ст.до н.е. – VIIIст. н.е),

медицина епохи середньовіччя (IX – XVIIIст.),

медицина і фармація XIXст.,

медицина і фармація XXст.

1.4 Навіщо лікарю і фармацевту потрібно знати історію медицини.

По-перше, щоб вважатись освіченою людиною. Не можна уявити фахівця з
вищою освітою, який не знає розвитку світових цивілізацій, коли було
винайдено письмо, сформовані сучасні світові релігії, відкриті перші
шпиталі тощо. По-друге, як казав великий німецький філософ Гегель, без
історії предмета немає теорії предмета. Медицина у всі часи свого
розвитку грунтувалась на певних теоретичних постулатах, на основі яких
пропонувались практичні заходи щодо поліпшення здоров’я людей. Створення
теоретичних постулатів завжди починається із вивчення попередніх теорій,
їхнього розвитку, здобутків і помилок. Фахівець, який формулює сучасну
теорію медицини і не знає її історії, приречений пройти тисячі років її
розвитку, але ж Бог відвів йому обмежений вік земного життя.

По-третє, знання історії допомагає уникнути помилок попередників.
Відомо, що вчення на помилках або, як ще кажуть, шляхом проб і похибок –
це дуже дороге і неефективне вчення. Водночас історія вчить, що нічого
нового на цій землі не буває. Усяке нове – це давно забуте старе, з тою
лиш різницею, що воно покладається на нові вимоги часу і грунтується на
досвіді попередників.

По–четверте, історія є могутнім джерелом виховання патріотизму,
усвідомленням того, хто є твій рід – носієм давньої культури чи
новітнього варварства. Для українців, чия національна свідомість грубо
упосліджувалась, це має особливе значення. Відомо, що народ, позбавлений
історії, втрачає свою самобутність, стає натовпом, населенням. Не може
заслуговувати на повагу і наука, що не має історичного коріння. Вона
приречена на пасивну роль в інтелектуальній взаємодії і здатна лише на
запозичення та наслідування.

У стрункій історичній будівлі української медицини, яку маємо
якнайшвидше звести, мусимо у всій повноті відтворити її підвалини. Тут
нас безчесно пограбовано російськими шовіністами від науки. Вчинений
ними акт інтелектуального злодійства, напевно не має аналогів в історії
світової науки.

Нагромаджено товстезні стоси псевдотеорій, згідно з якими український
народ позбавляється своєї праматері – давньоукраїнської Київської
держави. Апологети шовіністичної теорії про Київську Русь розглядають її
народ як єдиний, з якого виколисались три народи, а з єдиної мови, в
свою чергу, утворились три мови. Не кажучи вже про унікальність
подібного експерименту в історії людства, який не в’яжеться з
дослідженнями фахівців різних галузей знань, (наприклад, є велика
кількість фактів, які свідчать про більш давнє походження української
мови у порівнянні з російською), було б цікаво, з позицій сучасної
генетики, відповісти на питання: чи можливо, щоб за такий історично
короткий відтинок часу (якихось 200-300 років) з одного народу
утворилося три, кожен з яких має чітко окреслені генетичні особливості?

А якщо це можливо, то чому тоді український народ, який 300 років після
Переяславської Ради був поділений і одна частина його полонізувалася, а
друга – ще більш жорстоко – русифікувалася, не втратив своїх генетичних
особливостей.

Але навіть якщо прийняти офіціозну російську теорію за єдино вірну, то
залишається незрозумілим, чому прямим спадкоємцем культури та науки
Київської –Руси-України оголошується сучасна Росія, а Україна опиняється
десь осторонь, на узбіччі, хоча та культура і наука творилась не в
Москві, а в Києві. Уявімо собі на хвилину, що центр тієї Руси був не в
Києві, а в Москві і “Руська правда”, “Повість минулих літ”, “Ізборник
Святослава”, “Слово о полку Ігоревім” творились не на терені сучасної
України, а в Росії, а князь Володимир охрестив русичів не в Дніпрі, а в
Москва-ріці.

Що б сказали сьогоднішнім українцям, якби вони, грунтуючись на тій
“спільній колисці”, зазіхнули на ті творіння як на свої, а святкування
1000-ліття хрещення Руси перенесли з Москви до Києва?

Неймовірно, що в XVII столітті завдяки розгалуженій системі братських
шкіл та колегіyмів, людність України була майже суцільно грамотна, а її
козацька старшина мали за плечима італійські та Краківський
університети, Львівський, Острозький та Київський колегіуми. Сьогодні ми
маємо змогу заслуховувати на міжнародних конгресах україністів доповіді
на кшалт “Українські інституції в Римі та їх роля у XVII – XVIII
століттях” (професор інституту славістики Римського університету
Еммануїл Сгамбатті). Братські школи, що існувалии в багатьох полкових та
сотенних містах України, і стали тими осередками, звідки впродовж XVII і
першої половини XVIII сторіччя розповсюджувалась освіта і наука не лише
в Україні, а й в Росії. Так утворюється своєрідний інтелектуальний міст:
Італія – Польща – Україна – Росія, в центрі якого бачимо Україну.

Духовний занепад, що прийшов в Україну після т.з. приєднання до
Московії, триває і досі. І досі ми не можемо виплутатись із розряду
вторинної в інтелектуальному відношенні нації.

Повільність, яка супроводжує дію українських офіційних інституцій,
млявість наукової думки щодо утвердження української національної ідеї,
засмучує і насторожує. Тут велике поле діяльності для нової генерації
українських істориків медицини.

Нарешті, історія медицини є джерелом виховання подвижництва, гуманізму і
милосердя. Впродовж тисячоліть існування медицини таких прикладів маємо
безліч. Наведемо один з них. Коли Осип Ковшевич вчився в Бережанській
гімназії, тяжко захворіла його мати. Приватний лікар сказав ціну за
лікування, яку сім’я оплатити не змогла. Малий Осип дав собі клятву
вивчитись на лікаря і безкоштовно лікувати хворих і немічних. Закінчив
медичний факультет Віденського університету і все своє свідоме життя
дотримувався тої клятви. Однак, щоб бути матеріально незалежним, вступив
до цісарської армії і дослужився до полковника. Був активним учасником
визвольних змагань українського народу в 1914 – 1918 роках, одним із
засновників Української Галицької Армії. У 1918 році очолюючи боротьбу з
епідемією холери в Бережанському повіті, заразився і помер від цієї
недуги. За його труною йшли десятки тисяч людей з Бережанського та інших
повітів краю. Ім’я того лікаря-здирника, який хотів нажитися на сімейній
трагедії, нікому не відоме. А ім’я Осипа Ковшевича назавжди залишиться в
історії медицини.

Розділ 2

Медицина доісторичних часів.

Обіймає період від Палеозойської ери (600млн.років тому) до відкриття
календаря і письма (4тис.років до н. е.). Здобутки цієї медицини усі
народи Землі можуть записати на свій рахунок, оскільки немає підстав
виокремлювати котрийсь із них. За цей гігантський період розвитку людина
набула сучасних антропогенних рис, розвинула мову.

Величезною подією було застосування вогню для потреб людини. Очевидно,
цей вогонь людям подарувала блискавиця, а спостереження за його дією
переконало людину у можливості його використання для власних потреб.
Застосування вогню зменшило залежність людини від природи, чітко
відмежувало її від тваринного світу. Людина змогла збільшити територію
свого проживання. Урізноманітнилось її харчування. Спочатку це була
переважно рослинна їжа і вода, яку люди споживали із прісних водоймищ.
Місцем їх першого розселення були береги річок. Поруч із рослинною їжею
вживалась і риба. Приготована на вогні, їжа набула нових смакових і
споживчих властивостей. Споживаючи рослинну їжу, людина окрім рослин з
їстивними властивостями виокремила такі, що мали властивості отруйні.
цілющі тощо. Очевидно, що першими цілющими рослинами були знеболюючі,
проносні, блювотні, зокрема, мак, тютюн, гашиш тощо.

Першими знаряддями, з допомогою яких людина добувала собі засоби для
існування, були каменюка, потім отесана каменюка або кам’яна сокира,
поліно, спис з кам’яним наконечником. Люди жили спільно родами,
племенами, бо це надавало їм можливість здобути їжу. Очолювали ці роди і
племена жінки, що дало назву цьому періоду історії людства – матріархат.
Провідна роль жінки проявлялась не тількі в тому, що вона очолювала рід,
а й в тому, що несла відповідальність за його продовження, тому вона
вступала в статеві стосунки з усіма чоловіками. Полігамія була моральною
нормою життя.

Провідна роль жінки в управлінні людськими спільнотами знайшла
відтворення у численних зображеннях, які виліплювались із глини,
вистругувались із дерева або витесувались із каменя (кам’яні баби).
Подальшим геніальним винаходом людини були лук і стріла. Ці знаряддя
дозволили перейти до мисливського господарства. Тоді дичина стає
постійною їжею на рівні з рослинною, а потім займає домінуючі позиції.
Відкриваються цілющі властивості тваринної їжі. Зокрема, в якості ліків
для внутрішнього вживання застосовують тваринні органи, кров і попіл
тварин, а для зовнішнього вживання – жир, яким натирають хворі місця.

Мисливство незрівнянно збагатило людину, а тварину починають шанувати.
Вона стає символом племені, тому, на зміну зображень жінок приходить
зображення тварин. Жінка поступово втрачала свої лідерські позиції,
оскільки мисливцем був здебільшого чоловік. Відображенням того, що
тварина стала покровителем людини, є різноманітні амулети, які людина
чіпляє на шию, встромляє у вуха, ніс тощо.

Наступною епохою став перехід від мисливства до тваринництва, коли
людина приручила диких тварин і перетворила їх у свійських. На цей
період припадає дальший поступ у використанні засобів виробництва і
споживання. Людина винаходить глиняний посуд, в якому варить їжу і готує
ліки. Використовує самородні метали – мідь, олово, свинець, срібло,
золото, а потім починає виплавляти їх. Сплав міді з оловом дає бронзу, з
якої роблять різноманітні інструменти, в т.ч. перші хірургічні.

З’являється можливість спостерігати за дією рослин на тваринах. Арсенал
рослин розширюється. Відкриваються проносні властивості чемериці,
лікувальні (для ран) золототисячника тощо.

Догляд за тваринами передбачає допомогу їм у невідкладних випадках.
Першою операцією, яку людина застосовує з метою допомоги худобі при
отелі, стає цісарський розтин. Невдовзі він застосовується у людей. То
є, очевидно, перша хірургічна операція. Паралельно і, можливо, одночасно
застосовується кастрація, накладання шин при переломах кісток.

Давні люди помітили, що худоба, яка перенесла віспу, надалі цією
хворобою не хворіла. А ті, хто доглядав за хворими тваринами, теж
набували стійкості до віспи. Так виникає варіоляція, або втирання вмісту
віспяних папул в тіло людини, що призводило до запобігання захворювання.

Тваринництво сприяло ще більшому примноженню багатства людини. Тепер уже
не тільки рід, а й окремішня людина, звісно працьовита і наполеглива,
могла забезпечити своє існування. Вона перестає бути зацікавленою у
спільному казані і хоче, щоб нажиті нею багатства належали їй, більше
того, були успадковані її нащадками. Чоловік, який остаточно утверджує
свою провідну роль, добивається переходу від полігамії до моногамії, яка
дозволяє наслідувати багатство нащадкам, походження яких визначається за
батьком. Тепер основним шанувальником, після жінки і тварини, стає
попередник, тобто чоловік – голова сім’ї, особливо якщо він передав
своїм нащадкам пристойне багатство. Нащадки починають відображати на
стовпах, скелях, монетах попередника – чоловіка.

Виникають перші уявлення про причини хвороб. Хвороба вселяється у того,
хто не шанує предка. У того вселяється його дух, мучить його, робить
його хворим. Розвивається уява, яка породжує міфи і легенди.
Розвиваються лікувальні прийоми з метою запобігання або лікування
хвороби. Зображенню предка приносяться дари, в його честь виконуються
пісні і танці. Дух предка виганяється шляхом страхітливих прийомів,
вигуків, одяганням страхітливих масок тощо. Здійснюються заходи щодо
перенесення духа предка у якусь тварину.

З цією ж метою робиться трепанація черепа, щоб через отвір в голові
виходив дух предка. Цей дух висмоктується із тіла хворого з допомогою
трубок, оленячих рогів, скляних банок. Після всіх цих дій з’являється
місцевий крововилив, який підтверджує ефективність здійснюваного заходу.
Щоб хвороба вийшла ще швидше, тіло піддають скарифікації і насічкам за
допомогою щелепи риби, уламків раковин тощо.

Надалі предки оголошуються богами, в їх честь будуються храми, в яких
зосереджуються медичні знання. Виникає храмова медицина.

Розділ 3

Медицина античних часів.

У цей період, на доповнення до тваринництва, виникає і розвивається
землеробство, яке сприяє ще більшому збагаченню людської спільноти.
Виникає поділ праці та її спеціалізація. Засобом збагачення стає сама
людина, яку більш сильна особистість завойовує, привласнює, перетворює у
раба, якого змушує на себе працювати. Виникнення і подальший розвиток
приватної власності вимагають захисту, що, в свою чергу, призводить до
виникнення спеціального апарату: поліції, армії, суду, державних
службовців. Виникає держава як апарат захисту існуючого ладу, яка за
своєю основною ознакою (рабською працею як основним джерелом
збагачення), отримує назву рабовласницької. В цей період, як було
сказано вище, був відкриий календар і письмо. Найбільшого розвитку
рабовласницькі держави досягають в таких країнах, як Єгипет, Китай,
Індія, Вавилон та Ассирія, Греція і Рим.

3.1 Медицина Єгипту. Давньоєгипетська держава обіймає період з V
тисячоліття до народження Христа і поділяється на такі відрізки:
архаїчний період (V-IV тисячоліття до нової ери), Давнє царство (IV-III
тисячоліття до нашої ери), Середнє царство (II-III тисячоліття до нашої
ери), Нове царство (від ІІтисячоліття до н.е. до народження Христа).

Основними джерелами вивчення медицини цього періоду є археологічні
розкопки, зокрема, вміст гробниць фараонів, а також письмові пам’ятки,
які здійснювались на папірусах. Перші папіруси були відкриті в новітній
час англійськими дослідниками Смітом і Еберсом і ввійшли в історію під
їхніми іменами. Серед знайдених ними папірусів 6 книг носять медичний
зміст. Із цих джерел довідуємось, що в Стародавньому Єгипті медичну
допомогу надавали лікарі – жреці, що працювали в храмах, і цивільні
лікарі, серед яких зустрічались і раби. Богом медицини вважався лікар
Імготеп. Бальзамування фараонів сприяло розтинам трупів, тому єгипетські
лікарі мали певні анатомічні уявлення. Вони ж розвинули теорію медицини.
Згідно їхніх уявлень, по артеріям розносилась пневма, яка в легенях і
серці вступала в обмін з кров’ю, а далі кров венами розносилась по
всьому організму. Від співвідношення пневми і крові залежало здоров’я і
нездоров’я людини. Звідси пропонувались лікувальні засоби, які полягали
у відновленні співвідношення пневми і крові і очищення організму від
шлаків: проносні, потогінні, сечогінні. Використовувались хірургічні
методи лікування: переломів (Єгипет вів постійні війни), скріплення
зубів золотою стяжкою. Для знеболювання використовувався опій. Високо
ставились гігієнічні заходи: ранні пробудження, обтирання холодною
водою, біг, веслування, поміркованість у їжі. Здійснювались соціально-
медичні заходи: наймались на державну службу лікарі, що здійснювали
санітарний огляд продуктів на базарах, надавали допомогу хворим.

3.2 Медицина Китаю. Бере свій початок з IV тис. до н.е.. Основним
джерелом вивчення є письмові документи, адже письмо було винайдено саме
в Китаї. Давньокитайська медицина дотримувалась таких теоретичних
уявлень. Організм людини складається з п’ятьох елементів – вогню, землі,
води, дерева і металу. Процеси життєдіяльності залежать від
співвідношення двох начал: чоловічого – «Янь» і жіночого «Інь». Чоловіче
начало – активне і світле, жіноче – пасивне і темне. Перевага «Янь»
призводида до збудження функцій організму, «Інь» – до їхнього
пригнічення.

Медичну допомогу надавали фамільні лікарі тобто лікарі, що передавали
мистецтво із покоління в покоління, лікарі-жреці при храмах і лікарі –
емпірики. З метою діагностики хвороб застосовувалось опитування хворого
(анамнез), дослідження загального вигляду тіла. Лікарі пильно
лосліджували вуха, ніздрі, рот, очі, анус, годинами вислуховували пульс,
досліджували сечу на вигляд і смак.

Китайські медики надзвичайно розвинули фармакопею. До нас дійшли 52 томи
їхніх фармацевтичних засобів. Із ліків рослинного походження на перше
місце був поставлений корінь жень-шеню, із ліків тваринного походження –
роги молодих плямистих оленів, мускус, кістковий мозок. Із мінеральних
речовин використовувалась ртуть при сифілісі та сірка при корості.

Суто китайськими методами стали лікування чжень-цзю (уколами –
акупунктура) і лікування припіканнями. У книзі видатного китайського
лікаря Бьянь-Ціо “Трактат про захворювання” (VI – Vст до н.е) описано
600 точок, в які належить робити вколювання при захворюваннях.

Застосовувалось хірургічне лікування: ран, переломів, вивихів;
виготовлялись протези для ампутованих. Лікар Хуа-То (Vст до н.е) робив
порожнинні операції, використовуючи для знеболення вино, опій, сік
конопель. Надавалось великого значення гігієнічним заходам: “Одна ніч
без сну не спокутується десятками ночей сну”, кожні п’ять днів
рекомендувалось обмивати все тіло, голову мити що три дні, а руки п’ять
разів на день.

З метою запобігання захворювань на віспу засохлі струпи вісп’яних пустул
вдувались в ніздрі дітей.

3.3 Медицина Індії отримує розвиток з ІІІ тисячоліття до нашої ери.
Джерелами вивчення індійської медицини є письмові пам’ятки – Аюрведи та
закони Ману.

В Індії отримало широке розповсюдження анатомування трупів.

Теоретичні уявлення індійських медиків були такі: тіло людини
складається із жовчі, слизу і повітря. Життя тілові надає безсмертна
душа. Порушення співвідношення жовчі, слизу і повітря призводить до
хвороб.

Медичну допомогу надавали лікарі – жреці, які готувались в цивільних
медичних школах. При школах були лікарні і бібліотеки.

Із Аюрвед довідуємось, про вимоги, які ставились до лікаря та ставлення
до нього оточення. “Лікар, практика, якого має бути успішною, повинен
бути здоровим, охайним, скромним, терплячим, носити коротко підстрижену
бороду, старанно вичищені і обрізані нігті, білий, напарфумований одяг.
Мова його має бути тиха, приємна та підбадьорлива. Він повинен мати
відкрите, співчутливе серце, суворо правдивий характер, спокійний
темперамент, бути поміркованим. Завжди намагатися робити добро. Добрий
лікар зобов’язаний часто відвідувати і пильно досліджувати хворих. Не
бути боязким і нерішучим. Якщо лікар легковажно береться вилікувати
хворого невиліковною хворобою, він ризикує втратити репутацію, друзів та
великі прибутки.

Невипадково в Аюрведах стверджується, що “можна боятися батька, матері,
друзів, учителя, але не повинно відчувати остраху перед лікарем: він для
хворого батько, мати, друг і наставник”.

Серед терапевтичних заходів індійські лікарі віддавали перевагу
проносним та блювотним, кровопусканню. Їхній фармацевтичний арсенал
нараховував тисячі назв ліків рослинного походження.

Із хірургічних методів лікування застосовувались цісарський розтин,
поворот плода на ніжку при поперековому положенні, витини каменів із
сечового міхура, трепанація черепа, ампутації кінцівок, зупинка
кровотечі лігатурами. В древній Індії рабів карали, відрізуючи вуха і
ніс. Це примусило індійських лікарів розробити пластичні операції та
відповідні хірургічні інструменти (до нас дійшло більше 200 зразків).

Серед гігієнічних заходів перевага надавалась вставанню до схід сонця,
заняттям рухавкою, водним процедурам, танцям, іграм.

3.4. Медицина Вавилону та Ассирії. За дві тисячі років до нашої ери в
гирлі Тигру і Євфрату утворилось Вавилонське, а потім Ассирійське
царство.

У 1902 році була знайдена кам’яна плита часів царя Хаммурапі (2000р.до
н.е), на якій були викарбувані “справедливі закони, які могутній та
справедливий цар Хаммурапі встановив на користь та добро слабких,
гноблених, вдів та сиріт”, всього на плиті викарбувано 282 закони. В ці
ж роки в Ніневії знайдено бібліотеку царя Ашур-Боніпала (VIIст до н.е),
яка складається з глиняних табличок, на яких клинописом відтворено
життя-буття ассирійського царства. Серед табличок – близько тисячі із
медичним змістом. Це – основні джерела вивчення медицини Вавилону та
Ассирії.

Медичну допомогу надавали лікарі – жреці та лікарі, що закінчували
державні медичні школи.

Теоретичні уявлення медицини Вавилону та Ассирії були такі: людина
створена із землі, бог вдихнув у неї душу – пневму. Недуга – кара за
гріхи. Лікар починав огляд хворого зі слів: “не посягнув ти на будинок
ближнього свого, не проливав кров ближнього свого, не наближався до
жінки ближнього свого, не привласнював одяг ближнього свого”. Хвороба
зумовлювалась проникненням у тіло злих духів.

Тому, лікування починалось з вигнання духів заклинаннями, спалюванням
фігур демонів. Вавилоняни та Ассирійці першими навчились рахувати, до
13-ти. Все, що було далі вважалось таємничим і викликало острах.
Займались вони і вивченням небесних світил. Звідси лікарі під час
лікування цікавились положенням небесних світил, складали для хворого
гороскопи, визначали щасливі і нещасливі дні. Застосовувався і такий
прийом: хворих виносили на людні місця, де прохожі давали рекомендації
щодо їх лікування.

Застосовувались трепанація черепа, видалення катаракт, поверхневих
пухлин, ампутація кінцівок, розтин гнояків, лікування переломів та
вивихів. Успішна операція з приводу катаракти вільному громадянинові
царства приносила лікареві 10 секелів срібла, за неуспішної- лікареві
відрубували руку. Якщо оперативне втручання рабові закінчувалось його
смертю, лікар відшкодовував господарю вартість раба.

3.5 Медицина Греції. Розквіт медицини стародавньої Греції припадає на
перше тисячоліття до н.е. Основними джерелами вивчення медицини
стародавньої Греції є писемні.

Богом медицини був Асклепій, внук Зевса і син Аполлона. Мав двох синів
Махаона і Подолірія і двох доньок – Гігією і Панакею. До нас дійшло
зображення Асклепія з посохом, обвитим змією. Змія древній символ
мудрості.

Медицина древньої Греції зосереджувалась в трьох місцях: храмах,
побудованих на честь Асклепія – асклепіонах. Нараховувалось більше 200
храмів. Другим осередком були цивільні лікарні – ятреї, і треті
уособлювали мандрівні лікарі – періодевти.

Лікарів готували в асклепіонах і в приватних родинних школах. Лікарське
мистецтво, зазвичай, передавалось із покоління в покоління. Так,
найвидатніший лікар стародавньої Греції Гіппократ (459-377р.до н.е) був
лікарем у 17 поколінні.

На відміну від теоретичних уявлень єгипетських, китайських та індійських
лікарів, грецькі лікарі шукали причину здоров’я і хвороби в природних
умовах. Всяка хвороба, за Гіппократом, є результат боротьби між цілющими
силами організму і шкідливими природніми причинами – розміщенням
грунтових вод, станом повітря, кліматом, манерою харчування харчування,
способом життя. Головним завданням лікаря є максимально можливе
підвищення цілющих властивостей організму.

До наших днів дійшов “Кодекс Гіппократа”, який складається із 15 книг з
внутрішніх хвороб, 8 з хірургії і 9 з жіночих хвороб. Згідно вчення
Гіппократа, людське тіло містить чотири соки: кров, слиз, чорну і жовту
жовч. Перевага одного із соків зумовлює темперамент людини: сангвінічний
(кров), флегматичний (слиз), холеричний (жовта жовч), меланхолічний
(чорна жовч). Сприятливе перемішування соків забезпечує ейкразію,
несприятливе – дискразію.

Величезних успіхів було досягнуто у діагностиці хвороб. На підставі
спостереження за їхнім перебігом були виокремлені і описані такі хвороби
та патологічні стани: плеврит, пневмонія, емпієма, гепатит, нефрит,
діарея, дизентерія, офтальмія, екзантема, фліктена, тетанус,
опістотонус, параплегія, епілепсія. Недаремно Гіппократа вважають
батьком клінічної медицини.

Терапія захворювань грунтувалась на такій засаді: протилежне лікувати
протилежним (Contraria contrariis) – переповнення спорожненням, працю
відпочинком, спокій рухом. При лікуванні рекомендувалось призначати
засоби, які б підсилювали цілющі сили природи – Vis medicatrix naturae.

Вважалось, що лікар повинен передовсім не зашкодити хворому – Primum non
nocere.

Великий історичний інтерес містять афоризми Гіппократа, наведемо деякі з
них:

“Безпричинна втома віщує хворобу”

“Під час усякої хвороби не занепадати духом і зберігати смак до їжі –
хороша ознака, протилежне – дурна”

“Євнухи не хворіють на подагру і не бувають лисими”

Закінчуючи навчання. учні Гіппократа давали клятву, яка і тепер в
незмінному вигляді виголощується в багатьох університетах світу.

Клятва Гіппократа

Клянуся Аполоном – лікарем, Асклепієм, Гігієєю і Панакеєю і всіма богами
і богинями. беручи їх у свідки, виконувати чесно, відповідно до моїх сил
і розуміння, таку присягу й письмове зобов’язання. Поважати особу, що
навчила мене лікарського мистецтва на рівні з моїми батьками і в разі
потреби допомагати їй в її потребах; її нащадків вважати своїми братами
і це мистецтво, якщо вони захочуть його вивчати, викладати їм
безкоштовно і без будь-якого договору; настанови, усні уроки і все інше
в науці передавати своїм синам, синам свого вчителя і учням, пов’язаним
зобов’язанням і клятвою за законом медичним, і нікому іншому.

Я скерую режим хворих на їх користь, відповідно до моїх сил і мого
розуміння, утримаюсь від заподіяння будь-якої щкоди і несправедливості.
Я не дам смертельного засобу нікому, хто проситиме його у мене, і не
покажу шляху до такого замислу; так само я не дам ніякій жінці
абортивного писарію. Чисто і непорочно провадитиму своє життя і своє
мистецтво. Нізащо я не робитиму витину у хворих на кам’яну хворобу,
полишаючи це людям, які займаються цією справою. В який би дім я не
зайшов, я ввійду туди задля хворого, уникаючи усього зловмисного,
неправедного і згубного особливо любовних стосунків з жінками й
чоловіками, вільними і рабами.

Щоб під час лікування чи без лікування я не побачив і не почув відносно
життя людини, чого не слід коли-небудь розголошувати, я мовчатиму,
вважаючи такі речі таємницею. Мені, що непорушно виконує клятву, нехай
буде щастя в житті і мистецтві та слава в усіх людей на вічні часи;
тому, хто порушить або дасть нещиру клятву, нехай буде протилежне цьому.

3.6 Медицина Риму. У 146 році до н.е. Рим завоював Грецію і протягом
майже шести століть володарював над тодішнім світом.

Медицина Риму увібрала в себе здобутки попередніх епох і водночас
доповнила її своїм неповторним внеском.

Про її часи ми дізнаємось переважно із писемних джерел. До нас дійшли
багато творів Асклепіада, Корнелія Цельса, Лукреція Кара, і, особливо,
Клавдія Галена.

Асклепіад (128-56 рр.до н.е.) – грек, вчився в Александрії і Афінах, у
90р.до н.е. приїхав у Рим. Його уявлення про природу людського тіла та
його хвороби багато в чому збігаються із уявленнями грецьких лікарів-
мислителів. Згідно вчення Асклепіада організм складається із атомів, які
до нього попадають із повітря, що розкладається на атоми в легенях, а
також із їжі, що подрібнюється в шлунку. Атоми через кров розносяться по
тілу. Якщо цей процес відбувається без перешкод, організм здоровий, якщо
ж рух атомів порушується, виникає хвороба. Її першопричинами, що
призводять до порушення руху атомів, є шкідливості клімату, місцевості
та способу життя. Основними засобами лікування Асклепіад вважав
раціональне харчування. тривале перебування на повітрі, фізичні вправи.
Із ліків перевагу надавав знеболюючим. Його девізом лікування було:
лікувати безпечно, швидко і приємно (Tuto, celeriter et jucunde
curarae).

Авл Корнелій Цельс (30р. до н.е. – 45р. н.е.) написав трактат із восьми
книг “Про медицину” (“De medicina libri octo”). Праця ця компілятивна,
але цінна тим, що донесла до нас багато даних, які були втрачені через
загибель першоджерел. Цельсу властиве нігілістичне ставлення до
медицини, яке виражалось у його кредо – “Et morbi, et medicina” (Хвороба
сама по собі – медицина сама по собі). Цельс проповідував ідею про
безглуздість застосування ліків.

Видатне місце в історії медицини займає праця Тита Лукреція Кара “Про
природу речей” (“De natura rerum”), в якій він першим висловив
припущення, що пошесні хвороби розносяться невидимим насінням.

Найвидатнішим лікарем древнього Риму був Клавдій Гален. До нас дійшло
125 праць Галена на філософські і юридичні теми і 131 трактат про
медицину. Після отримання загальної освіти в Римі, студіював медицину в
Пергамі, Смірні, Коринфі та Александрії.

Згідно теоретичних уявлень Галена, організм – це дивне створіння,
побудоване з майстерністю, яка перевищує людські можливості і є
найвагомішим підтвердженням існування вищого розуму. Основу людського
організму складає душа, яка є часткою всесвітньої душі – пневми. Ця
пневма з повітрям надходить у легені, з них у серце, звідки розноситься
по тілу артеріями. Кров утворюється в печінці.

Гален започаткував експерименти на тваринах – свинях і мавпах, що дало
йому змогу відкрити і описати чутливі і рухові нерви, відкрити сім
черепно-мозкових нервів, описати будову стінок артерій, кишок, матки. У
терапії хвороб Гален дотримувався гіппократового принципу лікувати
протилежне протилежним. Він запровадив вагові і об’ємні відношення при
виготовленні настоїв, екстрактів, відварів з рослин, що з тих часів
отримали назву галенових препаратів. Гален застосовував перев’язку судин
лігатурами з шовку або скручуванням.

У Стародавньому Римі створюється перша система медичної допомоги.
Запроваджуються районні лікарі (arhiater popularis) на чолі з arhiater
palatini (головним лікарем). Відкриваються державні школи для підготовки
лікарів. В державі проповідується культ здорового тіла, створюються
централізовані водогін і каналізація та громадські лазні.

Однак, поруч з цим, занепадає суспільна мораль, яка поступово призводить
до поширення таких аморальних і нездорових явищ, як переривання
вагітності, вільні статеві стосунки, гомосексуалізм, що, в свою чергу,
призвело до величезного поширення венеричних захворювань. Громадські
лазні перетворились у місця розпусти та оргій. Вільні люди Риму
перестали народжувати дітей і врешті решт цю державу не було кому
захистити від нашестя варварів.

3.7 Медицина часів стародавніх слов’ян та скіфів. Слов’яни з
давніх-давен населяли південні береги Балтійського моря, береги Вісли,
Дніпра, Дністра та їхніх приток. Через південні степові простори нашої
Батьківщини пролягали шляхи багатьох кочових народів, з якими східним
слов’янам доводилося вести запеклу боротьбу, відстоюючи право на
існування і свої землі. Предки слов’ян, як свідчать численні
археологічні розкопки жили великими поселеннями. В лісостеповій смузі, в
межах сучасних Харківської, Полтавської, Київської, Кіровоградської,
Вінницької та інших областей, їхні поселення — городища були укріплені
земляними валами й ровами. Під час розкопок таких городищ знайдено не
лише рештки жител, а й сліди гончарного, ковальського та ливарного
ремесел. За пізнішими літописами, племена слов’ян різнилися між собою
звичаями і побутом, «имяху бо обычаи свои закон отцов своих й преданья,
каждо свой нрав» (Лаврентіївський літопис). Займалися вони головним
чином землеробством, вирощували сільськогосподарські культури, мололи на
ручних жорнах, розводили худобу, займалися мисливством, рибальством. До
Х ст. всі вони були язичниками. Як провідну верховну силу славили бога
сонця, вірили в існування всіляких інших надприродних істот, що нібито
живуть у болотах, лісах, на полях, у джерелах, житлах людей. Поміж цими
надприродними істотами були добрі і злі, які могли вселятися в людину і
викликати різні хвороби. Вже за тих часів серед слов’ян були чоловіки і
жінки, які краще від інших зналися на цілющій дії рослин, уміли
допомагати при ушкодженнях. Це були волхви, знахарі, відуни.

Старослов’янська релігія мала свої обряди, свої святилища-храми, які
будувалися звичайно з дерева на берегах річок та озер.

Арабський письменник Аль-Масуді (перша половина Х ст. н. е.) пише, що у
слов’ян був храм на Чорній горі, який оточували чудові джерела з
цілющими водами. У храмі стояв великий ідол, якому й приносили жертви.
Культові обряди, як і в інших стародавніх народів, передбачали також
заходи гігієнічного характеру. Дослідники стародавнього побуту східних
слов’ян вважають, що в них місцем культу предків були лазні. Про
обов’язковий звичай користуватись ними свідчить договір Русі з Візантією
907 р., в якому окремо відзначається право русичів при відвідуванні
Константинополя користуватися лазнями — «…и да творят им мовь (баню)
елико хотять».

Арабські письменники Ібн-Донстара та Ібн-Фадлан (XII ст. н. е.)
розповідають про слов’ян: «Зростом вони високі, гарні собою і сміливі в
нападах. Люблять охайність, в одежі навіть чоловіки носять золоті
браслети, я бачив русів, як вони прибули в своїх торгових справах і
розташувались коло річки Атил. Я не бачив більш довершених тілом, ніж
вони. Вони подібні пальмам — біляві, гарні лицем, білі тілом». Грецький
історик Діакон пише про воїнів Святослава: «Цей нарід відважний до
нестями, хоробрий, сильний».

Із стародавніх народів, які населяли степові південні землі і з якими
наші предки мали стосунки, найбільше пам’яток залишили по собі скіфи.
Скіфи в VII ст. до н. е. населяли Крим і територію між Дніпром і Дунаєм.
Вони створили велике об’єднання племен. У У—ІУ ст. до н. е. частина
скіфів-кочівників починає переходити до осідлості, в них утворюється
примітивна держава з пережитками первіснообщинних відносин. Скіфи мали
торговельні й культурні зв’язки з грецькими містами-колоніями: Ольвією —
в гирлі Дніпровсько-Бузького лиману, Тірою — в гирлі Дністра, Херсонесом
— біля сучасного Севастополя, Пантікапеєм — на місці нинішньої Керчі.

Про скіфів ми довідуємося з розкопок численних могильників, городищ по
Дніпру, в Криму, з літературних джерел грецьких письменників, зокрема з
праць грецького історика Геродота, який відвідав наші південні землі.
Про них згадує у своїх працях і Гіппократ, але він у Скіфії не бував.
Скіфи, як і південні слов’янські племена, торгували з греками продуктами
скотарства, хутрами, хлібом, лікарськими рослинами, деревом, а діставали
від них різні ремісничі вироби, предмети побуту, посуд, прикраси. Скіфи,
як і кожен народ, мали певні знання щодо лікування різних хвороб і
ушкоджень, як набуті емпіричним шляхом, так і містичного характеру. У
них були свої знахарі. Під час розкопок Чортомлицького кургану поблизу
Нікополя, Куль-Обського кургану недалеко від Керчі знайдено золоті й
срібні вази із зображенням скіфів. На одній з них зображено скіфів, які
подають лікарську допомогу (перев’язка нижньої кінцівки, витягання
зуба). Деякі скіфи були обізнані з медициною античних греків, мали
велику лікарську практику в Афінах (Анахарсіс, Томсаріс).

Меншою мірою, ніж скіфи, мали торговельні і культурні зв’язки з
грецькими колоніями в ті часи і південні племена наших предків.

У II ст. до н. е. на наші південні землі вдерлися зі сходу кочові
племена сарматів, які витіснили (почасти асимілювали) скіфів і зайняли
степи Приазов’я та Нижнього Придніпров’я, зіткнувшись безпосередньо з
південними слов’янськими племенами. В І ст. н. е. придніпровські сармати
були асимільовані слов’янськими племенами, які з глибини лісостепу
просунулися до берегів Чорного моря. Це ще більше сприяло розширенню
зв’язків наших предків з країнами Сходу і Заходу.

Відокремлення ремесел від хліборобства, розвиток ремесел і торгівлі
сприяли розкладові первіснообщинного ладу, виникненню соціального
розшарування. Постійна небезпека нападу войовничих кочівників змушувала
слов’янські племена об’єднуватися, створювати військові загони —
дружини, здатні чинити опір сильним ворогам. З цим пов’язане
виокремлення вождів, військової верхівки.

Розпад первіснообщинного ладу в наших предків супроводився зародженням і
розвитком феодального ладу, минаючи рабовласницький період. Основною
формою державного утворення стали князівства, які, об’єднуючись,
утворили наприкінці viii ст. великі Новгородське і Київське князівства.
В IX ст. виникла могутня Українська ранньофеодальна держава —Київська
Русь.

Зазначимо ще деякі особливості медичних знань скіфів, сарматів та інших
племен і народів Північного Причорномор’я.

Скіфська медицина — народна медицина. Протягом довгих сторіч самобутня,
а в ряді випадків цілком оригінальна, скіфська медицина нагромадила
великий і багатий досвід у лікуванні хворих та запобіганні
захворюванням. І хоч вона перебувала значною мірою під
магічно-релігійним впливом, що звичайно, наклало на неї свій відбиток (в
її арсеналі поруч з дуже цінними значились також засоби, доцільність
яких дуже сумнівна), то все ж таки не можна сказати, що скіфська
медицина була тільки знахарством. Загалом народ вороже ставився до
знахарів, він не вірив в їхнє медичне уміння і навіть жорстоко карав. Це
свідчить про те, що скіфська медицина виросла на базі одвічного досвіду
— емпірії і містить у собі раціональні основи. Представники скіфської
народної медицини здобували свої знання з безпосереднього знайомства з
предметами навколишньої природи. Розвиток умов матеріального життя був
основною причиною виникнення і розвитку лікування.

Найважливішу главу скіфської медицини становлять лікувальні засоби
рослинного походження. Це виникало не тільки з самого способу життя як
кочових, так і землеробських скіфів, але й з рослинного багатства
земель, заселених скіфами. Україна, Кавказ і суміжні з ними землі
славились споконвіку своїми рослинними багатствами. Осіле скіфське
населення знайшло ряд лікарських рослин у зв’язку з хліборобством та
життям нерідко серед лісів, кочівники — у зв’язку з постійним випасанням
худоби. Вже античні письменники відзначили, що пастухи відкрили ряд
цілющих рослин, а це можливо було тільки завдяки довгому спостеріганню
над прирученими тваринами. Спостерігаючи дії рослин на тваринах, вони
переносили свої спостереження на людину. Протягом довгих століть
скіфське населення розшукало багато цілющих рослин як диких, так і
городніх, з яких значна кількість не втратила свого значення і сьогодні
не тільки в народній, але й в науковій медицині. От хоч би горицвіт,
солодкий корінь, ревінь, подорожник, не кажучи вже про цибулю, часник та
багато інших.

Серед цілющих рослин в скіфській медицині було чимало сильнодіючих, а то
навіть і отруйних. Вони також використовувались скіфами для лікування.
Для зменшення токсичної дії сильнодіючих та отруйних рослин скіфська
народна медицина додавала до них різні домішки та вивари, як мед, бобові
рослини тощо.

Античні письменники назвали тільки невеличку частину лікувальних рослин,
уживаних скіфською народною медициною. Зате вони помітили той важливий
факт, що найцінніші з них скіфи культивували на плантаціях і розвозили
їх по всьому стародавньому світі як товар.

Широке застосування в скіфській медицині мали також засоби тваринного
походження (боброва струмина, жири, мозок). Скіфській медицині були
відомі «панти», цінний медичний товар з висушених рогів молодого
плямистого оленя.

Щодо санітарно-гігієнічних заходів у скіфського населення, то тут
необхідно підкреслити особливе значення парової «скіфської лазні».

Досить було у скіфів раціональних заходів і у догляді за дітьми та
охороні їх здоров’я.

Скіфська народна медицина користувалася з давніх-давен також
хірургічними методами лікування і тут досягла значних успіхів. Виникла
вона з подання хірургічної допомоги свійським тваринам і скеровувалась,
очевидно, тільки на лікування органів і тканин, доступних без розтину
порожнин людського тіла. Такі операції, як вправляння вивихів, лікування
переломів, розрізування абсцесів, трепанація і навіть ампутація
кінцівок, не кажучи вже про виривання зубів, було звичними у скіфів. При
хірургічному лікуванні скіфи застосовували знеболюючі засоби, як
сп’яніння, опій, мандрагора тощо. Для лікування застосовували зміїну
отруту. Слід відмітити, що скіфські лікарі та їх лікувальні засоби і
методи мали свій вплив на грецьких лікарів, можливо, що і на Гіппократа.

Муміфікація та бальзамування померлих проводились скіфами на короткий
час і скоріш з запобіжною метою. Ішлося про обвіз тіла померлих царів по
підвладних племенах протягом не менше сорока днів. Скіфський спосіб
бальзамування був оригінальним і розроблено його без істотних чужих
впливів.

Медицина скіфів опрацювала за увесь час свого розвитку багато
раціональних методів лікування, але було в ній також немало
ірраціональних лікувальних засобів і заходів, які не мали нічого
спільного з науковою медициною.

Отже в своїй раціональній частині медицина скіфів ішла тим самим шляхом,
яким ішла медицина китайська, індійська, тібетська та інших народів.

Розділ 4

Світова медицина в епоху середньовіччя

Загибель Римської імперії у 476 році знаменувала закінчення античних
часів. На зміну рабовласницькій державі прийшла феодальна. Вона
відзначалась дещо вищим рівнем свободи простої людини, яка хоч і
залишалась власністю свого господаря, однак формально вбита ним бути не
могла. На зламі нової ери виникли і утвердились основні сучасні світові
релігії: у VI – V ст до н.е. – буддизм, християнство, яке започаткувало
нову еру та іслам (VIIст.н.е.).

Епоха середньовіччя поділяється на три періоди: раннє середньовіччя
(V-ІX ст), середнє (X-XІV ст) та пізнє або епоха Відродження (XV-XVII
ст).

4.1 Медицина Візантії. В 330 році імператор Костянтин переніс столицю
тоді ще єдиної Римської імперії із Риму до Костантинополя. У 395 році
Римська імперія остаточно розпалась на дві частини: західну і східну.
Якщо західна через декілька десятиліть буде повністю знищена варварами,
то східна або Візантійська – буде існувати ще тисячу років. Це існування
мало той позитивний сенс, що були значною мірою збережені культурні
надбання античного світу.

Для розвитку медицини мали значення деякі особливості: по-перше, у
Візантії виникають перші християнські монастирі, а при них лікарні і
медичні школи ( IV ст), по-друге, торгові каравани, натовпи прочан і
походи хрестоносців до гробу Господнього сприяли розносу інфекцій і
виникненню епідемій. Так, чума, що розповсюдилась в епоху правління
імператора Юстиніана (VI ст), ледве не призвела до падіння Візантійської
імперії. Дещо пізніше, в XIV ст., епідемія чуми, що охопила всю Європу,
забрала чверть жителів континенту.

Найвидатнішим лікарем Візантії був Орибазій (326-403), лейб-медик
імператора Юліана. Він зібрав величезну збірку праць вчених Греції і
Риму під назвою “Сінапсіс”, чим зберіг їх для наступних поколінь.

4.2. Арабська медицина. В VII столітті під зеленим стягом ісламу була
зібрана велетенська імперія арабів, від Гібралтару на заході до
Середньої Азії на сході. Проіснувавши півтора століття, імперія
розпалась на окремі халіфати.

Араби зробили значний внесок у розвиток культури і науки, зокрема
медицини. Наука зосереджувалась у товариствах освічених (меджліс –
уляма) і будинках науки (даріл-фінум).

Араби винайшли т.з. арабські цифри, додавши до раніше відомих нуль;
започаткували аналітичну геометрію, тригонометрію і алгебру (аль-джабр).
В астрономії вирахували географічні широту і довготу. Розвинули хімію,
якій дали назву аль-хімія, отримали азотну, соляну кислоти, спирт
(алкоголь), водяну баню, застосували фільтрування. Винайшли перо для
писання, водяний і механічний годинники, магнітну голку, збільшувальне
скло. Найвидатнішим арабським ученим був Магомед-аль-Хорезмі.

Великих успіхів було досягнуто в галузі медицини. Медицина
зосереджувалась в приватних лікарнях і медичних школах при них.

Аптека, як медичний заклад, бере свій початок в арабських халіфатах.

До найвидатніших представників арабської медицини належать: Аль-Разі
(850-923) і Ібн –Сіна (980-1037).

Аль Разі був засновником Багдадської лікарні і медичниї школи. Для
будівництва лікарні Аль-Разі пропонував розвішувати м’ясо в різних
місцях міста і будувати там, де воно найдовше збережеться. Він
рекомендував перевіряти в лікарнях описи хвороб, які не завжди
співпадатимуть з описаним, закликав лікарів відкривати нові лікувальні
засоби, невідомі раніше.

Найвидатніший лікар не лише арабського світу, а й всієї епохи
середньовіччя – Абу-Алі-аль Хусейн-ібн Абдуллах-ібн Сіна (Авіценна) –
народився в аулі Авшан біля Бухари. працював в Бухарі, Хорезмі,
Хамадані, Ізфагані. В Хорезмі (999-1014) написав “Канон медицини”, який
протягом п’яти століть був основним посібником, з якого майбутні медики
не лише в арабських, а й в європейських медичних школах вивчали
медицину. В Хамадані був візирем хана і запропонував план економічної і
культурної перебудови ханства, який складався із таких основних розділів
– покращення системи зрошення, запровадження пільг для купців, розвиток
освіти, будівництво лікарень, лазень і водогону. Той правитель розумний,
вважав Авіценна, який поширював освіту серед підлеглих. Теоретичні
постулати Авіценни були такими: людина складається із двох субстанцій –
тіла і душі; тіло інертне, смертне, душа активна і безсмертна; медицина
має служити людині; це наука про будову людського тіла, необхідна для
того, щоб зберігати здоров’я або вертати втрачене. В трактуванні причин
захворювань Авіценна розвивав погляди Гіппократа. Основними причинами
він вважав шкідливість клімату і місцевості, шкідливість харчування,
надмірну працю, конституцію тіла і душевні потрясіння. Для ілюстрації
впливу останніх проводив такий дослід: зачиняв у двох клітках по ягняті.
Обом давав добру їжу, але біля однієї з кліток прив’язував вовка. Ягня,
що мало вовка за сусіда, незважаючи на добру їжу, чахло і здихало.

Авіценна вважав, що дія ліків залежить від таких факторів: ясного
розуміння, чому саме ці ліки призначаються, стану хворого,
доброякісності ліків, правильної дози та місця введення ліків.

Авіценна першим поставив діагноз цукрового діабету, відмітивши у хворих
підвищений апетит, спрагу, поліурію і солодку сечу, яку пробував на
смак. Застосовував уринотерапію. Описав клініку виразки шлунку,
сибірської виразки, розробив техніку трахеотомії, літотомії, ектерпації
пухлин, кровопускань. Ввів у вжиток червону ртуть і вісмут, запропонував
катетер.

4.3 Медицина Західної Європи. Феодальний устрій західної Європи
характеризувався натуральним господарством, роздрібленістю окремих
феодальних держав та їхніх складових частин – князівств, графств тощо.
Єдиним і водночас могутнім об’єднуючим фактором була християнська
церква, яка вела небезуспішну боротьбу за володарювання над цивільним
життям. Спроби порушити церковні канони придушувались з допомогою
спеціального суду – інквізиції, яка, зазвичай, порушників цих канонів
засуджувала до єдиної ефективної міри покарання – спалювання на вогнищі.

В епоху раннього середньовіччя в Західній Європі виникають монастирі зі
шпиталями та медичними школами при них. В монастирях переписувались
древні праці Гіппократа і Галена.

В епоху середнього середньовіччя життя поступово пожвавлювалось. Цьому
сприяв розвиток міст, а в них ремесел. В містах, які відзначались
щільною забудовою, вузькими вулицями і зовнішніми мурами, бо феодалам
потрібно було платити за землю, поширювались епідемії. Окрім чуми,
величезною проблемою була проказа. Міста запроваджують посади міських
лікарів, основним завданням яких була боротьба із заносом інфекцій. В
портових містах вводиться карантин (40днів), під час якого корабель
стоїть на рейді, а його персонал в місто не допускається.

Окрім медичних шкіл при монастирях виникають цивільні медичні школи – в
Салерно (IX ст), в Болонії (1156), Парижі (1180), Падуї (1222). Окрім
медичних існували філософські і юридичні школи. В 1200 році в Парижі під
протекторатом короля відбулось об’єднання трьох шкіл в загальну школу
(studium generale). Управлялась школа земляцтвом студентів і викладачів
“Universitas”. Окремі школи або фахи оформились у факультети (від
facultas –здатність викладати той чи інший фах). Члени факультету
обирали голову – декана (decanus – десятник). Учні, що навчались в
Studium generale, яка невдовзі отримала назву університету, отримували
послідовно такі вчені ступені – бакалавр, ліцензіат, доктор.

Bacca laurei – студент, що провчився два роки, після чого увінчувався
вінком з ягодами, медичною практикою займатись не мав права. Це право
він отримував після п’яти років навчання, коли здобував ступінь
licentiatus in medicinаm, тобто обізнаного з медициною. Doctor (учитель)
– це найвище звання, яке присуджувалось після диспуту. Претендент на
здобуття вченого ступеня доктора подавав клопотання до факультету, який
визначав тему диспуту, наприклад, “Про корисність вживання кислої
капусти для п’яничок”, або “Вплив розміщення небесних тіл на перебіг
хвороби”. Диспут тривав декілька днів, після чого новоспечений доктор
влаштовував для членів факультету гостину і дарував їм дарунки. Під час
навчання учні називались студентами (від studere – вчити, вивчати).
Студенти обирали з-поміж себе правителя або rectora.

Університети користувались великою автономією, проте знаходились під
невсипущим наглядом церкви. Характерною особливістю викладання в
середньовічних університетах було те, що всі знання необхідні учню,
містяться в працях визнаних авторитетів і суть навчання полягала в тому,
щоби кожне явище пояснити аргументами, знайденими в працях авторитетів.
Такими авторитетами, канонізованими церквою, стали праці Гіппократа,
Галена і Авіценни. Такий спосіб навчання отримав назву схоластичного. У
1300 році папа Боніфацій VIII, під страхом відлучення від церкви,
заборонив розтинати трупи, що, звісно, не сприяло розвитку медичних
знань.

У XIII ст. Рожен Бекон склав рецепт пороху і в 1346 році в битві біля
міста Креси вперше застосовується вогнепальна зброя, яка призвела до
появи вогнепальних поранень. Для їх лікування у війську вводиться посада
фельдшера (у перекладі з німецької – “польві ножиці”).

Між церквою і феодалами точиться постійна боротьба за владу. Прагнучи
позбутись церковної опіки, деякі королі порушують папські заборони.
Зокрема, в 1376 році французький король дає дозвіл на розтин трупа
медичному факультету в Монпельє, в 1460 році такий дозвіл отримує
медичний факультет у Празі. У 1490 році Олександр Бенедетті побудував в
Падуанському університеті перший анатомічний театр.

Могутнього, революційного за суттю розвитку медицина набуває в епоху
Відродження. Цьому сприяли такі причини.

Подальший розвиток міст і ремесел вимагали економічного обміну і
торгівлі, подолання феодальної замкнутості. В містах з’явився освічений
прошарок городян, що закінчували цивільні школи (університети) і
порушили монополію церкви на освіту.

У XIV – XV століттях Європою прокочуєтся хвиля селянських війн, яка
нанесла незагойні рани феодальним замкам.

У 1492 році Христофор Колумб відкриває Америку, у 1498 – 1498 рр. Васко
да Гама огинає Африканський континент і досягає Індії, у 1519 році
Магеллан огинає з півдня Американських континент.

Ще раніше, у 1054 році християнська церква розкололась на православну і
католицьку, однак цей розкол не мав таких наслідків, як розкол
католицької церкви у XVI столітті і виникнення протестантизму, течії у
християнстві, яка відновила прості обряди раннього християнства.

Наука, передовсім природознавство, переходить до досліду як основного
методу пізнання природи. Могутній розвиток отримують такі науки як
механіка, математика і медицина. Епоха Відродження породила справжніх
титанів людської думки і духу. Серед них слід згадати Леонардо да Вінчі
(1452-1519), вченого енциклопедиста, який залишив 13 томів малюнків
людського тіла. Миколи Коперника (1473-1543) (учня Юрія Дрогобича,
нашого українського вченого епохи Відродження, доктора медицини і
теології Падуанського університету), який першим обгрунтував
геліоцентричну будову світу, Галілео Галілея, фундатора гідростатики і
гідродинаміки тощо. Серед титанів медицини епохи Відродження слід
назвати такі:

Парацельс (Філіпп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм) (1493-1541),
народився в Швейцарії, працював в Базельському університеті. У 1527 році
опублікував свої лекції з медицини. Його основний постулат такий –
“теорія лікаря є досвід”. Парацельс вважав, що медицина має спиратись на
хімію. Оскільки людина взята із землі, то її основу складають не кров,
слиз і жовч, як вважав Гіппократ, а ртуть. сірка і сіль. Вони вступають
між собою в організмі в хімічні реакції, як в реторті. Саме тому, хімія
мала дати для медицини ефективні ліки. Через це Парацельса недаремно
вважають фундатором фармації.

Андрій Везалій (1514 – 1564), народився в Брюсселі. Після закінчення
Паризького університету у 1537 році був запрошений очолити кафедру
анатомії в Падуанському університеті. На лекціях ввів демонстрацію
трупів. У 1543 році (рік видання М.Коперником своєї праці “Про обертання
небесних сфер”) видав свою працю “Про будову людського тіла” (De
corporis gumani fabrica). В цій книзі А.Везалій виправив більше 200
помилок Галена, який, як було сказано раніше, анатомував на тваринах. Це
була перша нормальна анатомія людини. Переслідувався церквою, мусив
тікати із Падуї, а потім поїхав замолювати “гріхи” в Єрусалим до гробу
Господнього. Подорож тривала 8 років, дорогою назад корабель розбився,
Везалія було викинуто на о.Занте, де він і помер. На острові великому
вченому поставлено пам’ятник.

Найбільше враження на сучасників Везалія справило його відкриття про
відсутність міжшлуночкового отвору у серці людини, про який писав Гален.
Відштовхуючись від відкриття Везалія, його учень Ренальдо Коломбо
відкрив мале коло кровообігу: правий шлуночок – легенева артерія –
легені – легенева вена – ліве передсердя. Коломбо зробив припущення, що
між артерією і веною існують дрібні судини, які пізніше відкрив Марчелло
Мальпігі (1661) з допомогою мікроскопу, який винайшли у 1590р. голландці
Янс і Янсен, а вдосконалив Левенгук. Незалежно від Коломбо до відкриття
малого кола кровообігу підійшов Мігель Сервет, спалений на вогнищі
Кальвіном.

У 1606 році Ієронім Фабрицій відкрив венозні клапани і показав, що з
їхньою допомогою кров рухається в напрямі до серця.

У 1628 році Вільям Гарвей відкрив велике коло кровообігу, чим остаточно
поклав початок науковій фізіології.

Джіролам Фракасторо (1483-1553) – фізик, астроном, поет і лікар. У 1546
році написав працю “Про пошесні хвороби” (“De morbis contagiosis”) в
якій описав різні епідемічні захворювання і розвинув припущення Лукреція
Кара про те, що причиною заразних хворою є невидимі для нашого ока живі
істоти – seminaria contagiorum, причому для кожної хвороби окремі, з
винятковою здатністю до розмноження. Передача заразних хвороб
здійснюється різними шляхами – через дотик, одяг повітря. Фракасторо
перший описав венеричну хворобу, якій дав назву “сифіліс”; лікувати
сифіліс рекомендував ртуттю.

Розділ 5

Медицина України – Руси в IX –XII ст.

5.1Монастирська медицина України – Руси та її основні преставники (IX
–XII ст). “Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть” (Євангеліє від
Матвія). Саме ці слова можуть бути епіграфом до діяльності лікарів
України-Руси. Протягом багатьох віків християнства на Русі милосердя,
допомога ближньому були одним з рушіїв життя руських людей. Святі
безсрібники Козьма і Даміан, великомученик і цілитель Пантелеймон — це
люди, що мали великий дар лікування, зцілили багатьох хворих і були
позбавлені життя за те, що своїм прикладом утверджували ідеї гуманізму й
людинолюбства.

Разом з християнством, яке прийшло на Русь із Візантійської імперії
понад 1000 років тому, були успадковані високі духовно-моральні
цінності, що виявлялися в милосерді, співчутті, у служінні ближньому.
Утвердившись в нашій Вітчизні, християнство взяло справу лікування під
свою безпосередню опіку. Церковний статут св. Володимира оголосив
лікарні церковними установами, а самих «лічців» (лікарів) — людьми
церковними, підлеглими єпископові. Св. Володимир, прийнявши хрещення,
будував церкви й лікарні, запровадив десятину для вбогих, сиріт, старих
і немічних. Як засвідчують літописи, св. Володимир звелів розшукувати по
місту хворих і доставляти їм додому поживок; те саме робили й інші
князі, які будували спеціальні палати при церквах, де «покоїли трудних»
тобто хворих.

З Візантії разом із християнством прийшли на Русь і тодішні погляди на
лікарську справу, зокрема, як на предмет безпосереднього відання й опіки
церкви. Чому саме християнство стало поштовхом для розвитку
медико-санітарної допомоги людині? Тому, що християнство величезною
мірою мало відношення до визнання цінності життя кожної окремої людини
як особистості. Служити людині означало служити Богу.

Носіями й розповсюджувачами цих ідей були монастирі, що створювалися на
взірець грецьких. Вони стали культурними центрами України – Руси,
осередками й поширювачами знань, у тім числі й медичних. Відомий
дослідник руської культури митрополит Серафим Чичагов писав: «Перші
зерна медичних знань принесені в Київську Русь з Греції з прийняттям
християнської релігії, і першими поширювачами медицини в нас були
монахи, переважно з Афонської гори». У стінах монастирів, поєднавшись з
традиційними навичками східних слов’ян, вони дали рясні сходи, що
виявилось у створенні своєрідної, характерної тільки для України – Руси
культури, в основі якої лежали високі духовно-моральні категорії
християнського вчення.

Велику роль в історії української медицини відіграв Києво-Печерський
монастир, заснований в ХІ ст. Прп. Антонієм та Феодосієм.
Києво-Печерський монастир вже з перших років свого існування став не
тільки одним з центрів православ’я, але й осередком вітчизняної культури
— літописання, мистецтва, архітектури. Тут жили і працювали видатні
письменники, художники. Перші ченці Печерського монастиря прийшли з
Афонської гори, де за імператора Романа при монастирі була закладена св.
Афанасієм «лікарня хворих ради», і принесли з собою лікарські знання.
Печерський Патерик доносить до нас відомості про кількох подвижників
печерських, що уславилися своїм лікарським мистецтвом. На скрижалях
вітчизняної історії значаться імена таких подвижників, котрі славилися
даром зцілення й лікування хворих, як Антоній Преподобний, Даміан,
Агапіт Печерський, Пимен Посник тощо. Чимало праведних «лічців» жило в
Києві за часів Ярослава Мудрого, при дворі князя Всеволода Ярославича та
його сина Володимира Мономаха.

Антоній Преподобний — засновник Києво-Печерського монастиря, що багато
років провів в Афонському монастирі, де й засвоїв медичні знання.
Антоній — цей «пречудний лікар», як іменує його монастирська хроніка,
особисто доглядав хворих, яких лікував, давав їм «вкушати» цілюще
«зілля». Служінням ближньому преподобний Антоній здобув палку любов не
тільки простого люду, а й князів. Так, вилікувавшись в Антонія, великий
князь київський Ізяслав подарував обителі гору над печерами, «ігумен же
і братія заклала церков велику і монастир… І відтоді почав зватися
Печерський монастир…» — зазначає літопис.

Нам відомий лікар і друг чернігівського князя Миколи Давидовича Петро
Сиріянин, що вступив разом з ним 1106 р. до Печерського монастиря, якого
літописець називає «лечець вельми хитр», і який, коли «блаженний князь
од трудів зробився хворим, готував йому зілля лікування ради».

Ченці з Києво-Печерського монастиря ішли в сусідні руські землі,
засновували нові монастирі, сприяючи тим широкому розповсюдженню
медичних знань, нагромаджених у стінах Лаври. «Від Печерського монастиря
Пречистої Богородиці многі єпископи поставлені були, і яко світила
освітили всю руську землю святим хрещенням», — так говориться у
стародавньому сказанні про монахів Печерської обителі.

Монастирська медицина була організатором перших на Русі лікарень.
Найперші згадки про монастирські лікарні відносяться до XI ст. Вони були
відкриті при монастирях у Переяславі та Києві на Дніпрі, згодом в
Новгороді, Смоленську, Львові. Жоден монастир на Русі не будувався без
«шпитальних палат». Монастирські лікарні перетворювались на військові
шпиталі під час воєнних дій, облоги міст, на карантинні лікарні — під
час епідемій. Так Никонівський літопис засвідчує, що в XI ст. (1091 р.)
митрополит Єфрем поставив у Переяславі будівлю «банну», влаштував
лікарні, де лікарі подавали «всім прихідцям безплатно лікування». Слава
про монастирських лікарів сягала далеко за межі їхніх монастирів, навіть
за кордони землі руської: так, наприклад, митрополита Олексія хан
запросив в орду, щоб той вилікував очі його дружини Тайдули.

З моменту свого виникнення монастирська медицина стала на ворожі позиції
стосовно медицини язичницької. У «Статуті про церковні суди» св.
Володимира серед злочинів проти віри, крім волхвування, значиться ще
«зелейництво», тобто використання різних лікувальних засобів язичницької
медицини. Її представники, волхви і знахарі, були оголошені слугами
диявола, їх почали переслідувати.

Серед народу нові погляди вкоренилися не відразу, і тривалий час
відбувалося змішування язичницьких уявлень з християнськими. Особливо
гостро протистояння різних поглядів виявилось у ставленні до волхвів: в
одних випадках народ відкрито виступав проти них (1071 р. в Білоозері,
1227 р. в Новгороді), а в інших, навпаки, ставав на бік волхвів, як то
було в Новгороді за князя Гліба.

Представники монастирської медицини були головними медичними діячами
Русі до XVI ст. Так, у «Домострої» – літературній пам’ятці тих часів, що
являє собою збірку правил про різні обов’язки людини, зовсім немає
світської медицини, й увесь розділ, присвячений тому, «яко лікуватися»,
цілковито грунтується на християнсько-монастирських поглядах у галузі
медицини. «Якщо Бог пошле на кого хворобу або яку слабість, то
лікуватися Божою Милостю, та сльозами, та молитвами, та постом, та
ласкою до вбогих, та щирим каяттям». Медична допомога в монастирських
лікарнях полягала у застосуванні цілющих трав та мазей. Сюди відносився
і догляд, який отримували хворі в монастирських общинах у вигляді
регулярного харчування, чистого одягу та білизни, промивання ран та
доброго заспокійливого слова. Лікування супроводжувалось релігійними
обрядами, такими як молебень, помазання єлеєм тощо.

Давньоруські монастирі були також центрами культури. Сюди надходили
античні й ранньосередньовічні медичні рукописи. На слов’янську мову їх
перекладали монахи (монахами були літописці Никон, Нестор тощо).
Написані на пергаменті, ці книги дійшли до наших днів.

Багато давньоруських монастирів були центрами освіти, в них навчали
медицині за грецькими та візантійськими рукописами. У процесі
перекладання рукописів з грецької й латини монахи доповнювали їх своїми
знаннями, в основі яких лежав досвід руського народного лікування.
Невелика кількість літературних пам’яток юридичного, оповідного змісту,
що дійшли до нас з часів Київської Руси-України, свідчить про широкий
кругозір їхніх авторів, обізнаність із працями видатних учених Заходу й
Сходу. У Кирило-Білозерському монастирі було знайдено рукопис XV ст.
«Галіново на Іппократє»—коментар Галена до праці Гіппократа, очевидно,
переклад з грецької мови.

У ті часи були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися
свідчення про лікування хвороб, виходячи з багатовікового емпіричного
досвіду нашого народу, і за писемними джерелами «Аскліповим і Галіним»
(від Асклепія і Галена), як у тогочасних джерелах називали медичну
літературу, яка потрапляла до нас з інших країн.

Серед тогочасних праць енциклопедичного характеру, в яких багато
відомостей медичного змісту, особливе місце займає «Ізборник
Святослава», перекладений у Х ст. з грецької на болгарську мову і
переписаний у 1076 р. для сина Ярослава Мудрого Святослава.

В «Ізборнику» медицина розглядається як майстерність найвищого порядку.
Для розпізнавання хвороби і успішного лікування її лікареві слід
докладно знати умови життя хворого: «Осмотри життя його, хожения,
седания, едения й всього обычая его пытай».

В “Ізборнику” знаходимо поради, як лікувати шлунково-кишкові розлади,
шкірні хвороби, а також опис деяких виродливостей раку. З лікарських
засобів згадується блекота, болиголов, полин, оцет, мед, жовч, мідь,
припікання залізом. Велика увага приділяється порадам щодо харчування,
підкреслюється особливе значення для здоров’я постійного підтримання
бадьорості — “печаль далече отрини от себе, да невскоре состареешися”.

Медицина часів Київської Руси-України мала кілька напрямів, зокрема
процвітала хірургія як найважливіша галузь практичного лікування. Це
було зумовлене частими війнами і побутовими травмами. Хірургія
давньоруською мовою називалася «різання», а хірург — «різалником».
Тогочасні хірурги володіли технікою операції на черепі при епілепсії та
інших захворюваннях. В XI ст. найпоширенішим видом хірургічного
втручання була ампутація кінцівок, при цьому «різалник» мав домогтися
безгнійного загоєння ран з ледь помітним шрамом.

Були відомі також ортопедичні прийоми, масаж, лікування виразок. Дьоготь
вважався одним з основних засобів для зцілення найрізноманітніших
захворювань шкіри, зокрема корости. Ним заливали також трупів й могили
тих, хто загинув від чуми. Відходи поташу, що містили кальцій,
застосовували при опіках.

Введенням у лікувальну практику багатьох засобів рослинного і тваринного
походження медицина західноєвропейських країн, Візантії та народів Малої
Азії значною мірою завдячує вітчизняній народній медицині.

За прикладом давньоруських «лічців» Авіценна рекомендував при багатьох
хворобах мед, квіти липи, березовий сік, називаючи ці засоби «руськими
ліками».

Як уже зазначалося, на жаль, медичних пам’яток часів Київської
Руси-України майже не збереглося. Багато творів загинуло у вогні пожеж
під час феодальних воєн та іноземних навал.

Життя печерських подвижників об’єднані в збірник, відомий під назвою
«Києво-Печерський патерик», який розповідає про цілу плеяду
монахів-цілителів. Видатний український історик і державний діяч
М.Грушевський дав дуже високу оцінку “Патерику”, назвавши його “золотою
книгою” українського письменного люду. Автори «Патерика» Нестор, Симон і
Полікарп були сучасниками подій, пов’язаних з виникненням монастиря. За
їх свідоцтвом, вже в XI ст. в монастирі була лікарня, куди приносили і
приводили різних хворих – хірургічних, терапевтичних, хворих з
психічними і нервовими захворюваннями (знаменита “келія біснуватих”, яка
існує по сьгоднішній день). Ще при Феодосії – ігумені Києво-Печерського
монастиря (1062—1074) – був заведений такий порядок: усіх хворих, що
приходили до монастиря, спочатку дивився настоятель, який направляв їх
до одного з ченців-«лічців», виходячи з характеру захворювання.

Так Св. Аліпій Іконник лікував переважно хворих зі шкірними
захворюваннями. Свою основну професію іконописця він вдало поєднував з
лікуванням, використовуючи як лікарські засоби фарби, якими писав ікони.
Рослинні барвники грали важливу роль в лікуванні шкірних хвороб у
багатьох народів. Аліпію приписували спроможність виліковувати
найрізноманітніші гострі і хронічні шкірні захворювання. Під час
лікування Аліпій брав фарбу з «вапниці» (горщика живописця) і змазував
нею гнійні виразки, роблячи це кілька разів. Потім хворий змивав фарбу
водою. Видужання хворого викликало захоплення пацієнтів. Фарбами
лікували не тільки шкірні хвороби. Фарбою індіго, сандалом, кубовою
фарбою давньоруські лікарі успішно виліковували «вогневиці», малярію,
пропасницю. Жовті і червоні фарби застосовувались при гнійних виразках і
ранах.

Прп. Даміан Цілитель лікував тільки дітей, Св. Григорій Чудотворець —
психічно хворих.

Особливо треба відзначити життя і лікарську діяльність ченця Агапіта,
який за свідченням «Києво-Печерського патерика», мав велику популярність
серед усіх верств населення стародавнього Києва.

Хто ж він, цей легендарний лікар? Де навчався мистецтву зцілення людей?
Єдиним джерелом для дослідження медичної діяльності Св. Агапіта (як й
інших ченців) є «Києво-Печерський патерик».

Агапіт – киянин, прийшов у монастир ще за Антонія. На жаль, рік не
зазначено. Невідома й дата народження Агапіта, немає відомостей про
минуле його життя. «Патерик» розповідає, що і в подвижництві, і в
лікарській справі Агапіт наслідував Антонія.

Сердечне, щире ставлення Агапіта до хворих, скромність, безкорисливість
(грошей за лікування він не брав) зажили йому слави й поваги народу. Над
мощами святого знаходиться ікона “Прп. Агапіт, врач безмездний”, тобто
безкорисливий.

«Києво-Печерський патерик» описує деякі випадки лікування Агапітом не
тільки простих людей, а й бояр, князів та їх родин. При цьому Агапіта
зображено принциповим ворогом славолюбства. В той час захворів
Чернігівський князь Володимир Всеволодович Мономах. Помираючий князь шле
у Київ за Агапітом. Той, дізнавшись про всі симптоми хвороби, вислав
йому зілля, бо знав “каким зелием лечися какой недуг”. Випивши ці ліки,
князь швидко одужав і встав зі смертного одра.

Після всіх цих подій Володимир Мономах їде в Київ до Агапіта, щоб
віддячити йому за своє зцілення і подарувати один із своїх маєтків.
Почувши про це, Агапіт сховався в печерах у своїй келії. Князь тоді
заслав боярина свого у печеру до Агапіта з великими дарами лікарю.
Агапіт відмовився їх прийняти і запропонував ці дари роздати жебракам, а
їстивне віднести до монастирської лікарні, що і було виконано.

Щодо методів, якими користувався Агапіт (він лікував в основному
травами), то в ті часи кожний «лічець» сам виготовляв ліки, був носієм і
досвіду, і секретів своїх попередників. Агапіт славився також умінням
підбирати продукти харчування для хворого. Крім того, він користувався
засобами, завезеними з інших країн. Так, коли лікар вірменин відвідав
Агапіта, то знайшов у нього «зелие», про яке сказав: «Несть се от наших
зелий, но мню яко се от Александриа приносять». Цікаво, що на долонях
Св. Агапіта були знайдені залишки міді та пилок рослин з берегів
колишньої Візантії. Вважається, що це є складові частини ліків
стародавнього українського лікаря.

Взагалі, цікавими були взаємовідносини між Агапітом і Вірменином, який
досконало володів усіма способами діагностики і прогнозом хвороб, міг по
«жилобиению» (по пульсу) передбачити перебіг захворювання. Але
суперництво між ними спалахнуло через заздрість Вірменина після довгого
і безуспішного лікування ним князя Володимира Мономаха. Вірменин і його
однодумці намагалися навіть отруїти Агапіта, але отрута не подіяла на
ченця.

Коли ж захворів сам Агапіт і не в змозі був піднятися з ліжка, то
прийшов до нього Вірменин і між ними відбулася суперечка про мистецтво і
мету лікування. Взяв Вірменин руку Агапіта і передрік йому смерть на
третій день. «Се ли єсть умение — смерть мя поведаши, а помощи мя не
можети!» — з докором відказав йому Агапіт.

Помер Агапіт у жовтні 1095 року. Поховано його було в Ближніх печерах
Києво-Печерської Лаври. Там і сьогодні, вже протягом 9 століть,
зберігаються добре муміфіковані останки першого київського лікаря.

Лікарська діяльність Агапіта дістала відображення в гравюрах XVI – ХУІІ
ст. Одним з перших іконографічний портрет Агапіта, надрукований в
«Патерику» (1661 р.), зробив гравер Києво-Печерської Лаври Ілля.
Збереглися зображення лікаря в монументальних розписах лаврських храмів.

1982 року на фасаді будинку колишньої Микільської церкви на згадку про
першого видатного лікаря України – Руси встановлено бронзову дошку з
його барельєфним портретом.

Проте зображення Агапіта, як правило, різні. Це й зрозуміло: кожний
художник користувався особистим розумінням образу стародавнього лікаря.

У 1986 році московський судмедексперт С.О.Нікітін створив скульптурний
портрет Агапіта. В основу роботи покладено метод відомого вченого
М.М.Герасимова. Агапіта зображено з пучком цілющої трави.

Добре збереження останків печерських ченців протягом стількох століть
постійно цікавило вчених. Завдяки яким факторам збереглися і
муміфікувалися поховані в печерах останки ченців? Чи це – природний
процес, чи штучне бальзамування?

Фахові комісії працювали в 1922 і 1939 роках. У 1985 році вчені знову
звернулися до цієї проблеми. Детальні дослідження дозволили встановити
зріст Агапіта — 166 см, вік, в якому він помер, — приблизно 60 років (це
збігається з літописними даними), час поховання — кінець XI ст.
Встановлено також, що за життя Св. Агапіт страждав на артрозоартрит
попереково – грудного відділу хребетного стовпа, спонділоартрит,
пародонтоз, накульгував на праву ногу; від народження в нього нe було
мізинця на лівій руці.

Біохімічні дослідження показали, що в муміфікованих тканинах останків
Агапіта та інших ченців зовсім не було дубильних і бальзамуючих речовин.
Тобто процес муміфікації проходив природним шляхом і можна назавжди
відкинути припущення про штучне бальзамування похованих в печерах ченців
Печерського монастиря.

5.2Світська та народна медицина. Проте монастирська медицина на Русі не
була монополістом. Існувала й світська, мирська медицина.

За часів князювання Володимира Святославича (978—1015) Україна – Русь
підноситься до рівня наймогутнішої держави тогочасної Європи.
Запровадження християнства в історичному аспекті мало позитивне
значення: єдність релігії сприяла господарському і культурному зближенню
і об’єднанню слов’янських князівств. З прийняттям його зміцнилася
позиція України – Руси серед інших європейських країн, в яких
християнство було вже державною релігією. Прийняття християнства
зміцнило зв’язки України – Руси з Візантією — найкультурнішою країною
тогочасного світу.

Виконання обрядів християнського культу вимагало письменних виконавців,
релігійних книжок слов’янською мовою, що сприяло розвиткові
письменності, перекладові церковних книг.

З часом почали перекладати не лише книги релігійного змісту. Ярослав
Мудрий (1019—1054), як про нього пише літописець, «собра писце многи, й
перекладаше от грек на словенское письмо, и списаше книги многи». Серед
феодальної верхівки проявляється потяг до знань. Літописець зазначає що
деякі з князів знають п’ять іноземних мов (Всеволод Ярославич), окремі з
них витрачають великі кошти на придбання книжок (Святослав Ярославич,
Микола Святоша).

«…Велика польза от учения книжного… Се бо суть реки, напояща
вселенную… Сими бо в печали утешаеми есьми»,—додає від себе
літописець. Письменність поширюється згодом не тільки у вищих верствах
населення і серед духівництва, а частково і серед ремісників та
торгового люду. Тим часом основою всіх практичних знань, які мав народ,
залишалися досвід і переказ. Розкопки свідчать, що в Х—XII ст. в Києві
та інших містах виготовляли високої якості металеву зброю, витончені
ювелірні вироби, скло тощо. Всі ці знання передавалися тільки практично.

Так само було і з медичною допомогою. По містах серед представників
різних професій були й особи, які займалися лікувальною справою. Вже в
ці часи окремі з них «спеціалізувалися» на лікуванні ран, переломів,
пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки),
лікуванні очей, допомозі породіллям тощо. Для частини цих осіб
лікувальна справа була не основним заняттям, а лише додатковим
заробітком. Із збільшенням населення міст зростав попит на медичну
допомогу. А отже зростала кількість осіб, для яких лікувальна справа
була основною професією, частіше спадковою. Основою знань цих
лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з
елементами містичного характеру, що зумовлювалося тогочасним
світоглядом. Ці народні лікарі користувалися довір’ям у населення і
представників влади.

У ранніх наших збірниках законоположень («Руська правда», XI ст.)
згадується про лікарів і винагороду їм за лікування. Поруч з
лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих княжих дворах, у
великих містах практикували і приїжджі лікарі з країн Заходу й Сходу.
Вони ознайомлювали наших лікарів з лікувальними засобами своїх країн і,
в свою чергу, запозичували і переносили в свої країни наш лікувальний
досвід, зокрема використання цілющих властивостей лікарських рослин.

У Візантії, яка була «вогнищем» медичних знань, вже у V столітті
видавалися самостійні медичні збірники. Багато лікарів — вихідців з
Візантії, зажило великої слави: Феофіл Нонн, Симеон Сич тощо. В
посольстві св. Володимира був лікар Іоан Смера.

Київський князь Володимир Мономах, який правив на рубежі ХІ-ХІІ ст., у
складеному ним “Повчанні” закликав власних синів як майбутніх
правителів: “Будьте отцями сиріт. Не залишайте сильним губити слабких.
Не залишайте хворих без допомоги”.

Були й жінки-цілительки. Так, селянська дівчина, дочка бортника
Февронія, яка дістала медичні знання від своїх батьків— народних
лікарів, успішно застосовувала їх на практиці. Дочка чернігівського
князя Єфросинія була «зело сведуща в Асклепієвих писаннях» — так
називали тоді медичні книги. Княжна Анна Всеволодівна в ХІ ст. у Києві
відкрила світську школу, де викладалась медицина. Онука Володимира
Мономаха – Євпраксія – зробила справжній революційний крок – написала
медичну працю, присвячену питанням фізіології, гігієни, пропедевтики та
профілактики деяких захворювань

Історія Євпраксії така. Із дитинства вона цікавилась секретами народної
медицини, вивчала властивості цілющих рослин та мазей. Ставши дорослою,
вона почала лікувати бідних людей. За свої успіхи в лікуванні та за
любов до людей Євпраксія була названа в народі Добродією. У 1122 році
Євпраксія вийшла заміж за візантійського царя Олексія Комнена та
отримала нове ім’я – Зоя. У Візантії в Євпраксії-Зої з’являються нові
можливості для здобуття медичних знань. Вона читає наукові книги та
розмовляє із вченими. В 30-х роках ХІІ ст. вона пише медичний трактат
“Мазі”. Руські історики вважають його першою науковою працею, написаною
жінкою.

Медичний трактат складається із 5 частин. У першій частині – загальний
огляд уявлень про гігієну. У другій частині – поради щодо дотримання
гігієни шлюбу, під час вагітності та догляду за дитиною. В третій
частині – положення про гігієну харчування. В четвертій – інформація про
зовнішні захворювання та рецепти лікування зубних та шкірних хвороб. В
п’ятій частині – серцеві та шлункові захворювання та поради з їх
профілактики.

Деякі поради, дані Євпраксією, цілком відповідають сучасним поглядам.
Наприклад, у главі “Як повинна вести себе вагітна жінка”, вона дає
пояснення тому, що вагітна повинна остерігатися втоми, не повинна
підніматися вгору, мусить митися в лазні із помірною температурою. У
главі “Як повинна вести себе годуюча жінка” Євпраксія-Зоя пише про те,
що жінка, яка годує немовля, повинна бути молодою, здоровою, із помірною
вагою, та мати біле молоко із приємним запахом. Така жінка повинна
тримати тіло своє в чистоті, тобто митися в лазні кожних три дні. Окрім
цього вона повинна отримувати допомогу у вигляді додаткового харчування.

В зв’язку із постійними війнами, в яких перебувала Україна – Русь, одним
із пріоритетних напрямків тогочасної медицини була травматологія. Ось як
історик описує сцену ворожого нападу на руські міста в ХІІ ст. “Ворог
опускав меча лише задля відпочинку і одразу знову починав проливати
кров. Задля вічної скорботи нащадків, ці злодії, осквернивши церкви та
домівки, піддавали вогню древні книги та рукописи, які там зберігалися,
тим самим позбавивши нашу історію назавжди цікавих пам’яток. Столиця, що
славилася перед тим багатством та славою, за один день позбулася своєї
краси, залишився лише дим, попел, закривавлена земля, трупи та обгорілі
церкви. Жахливий морок смерті лише деінде переривався глухими стогонами
окремих страждальців, порубаних мечами, але ще не позбавлених життя та
почуттів”.

Якою ж була доля пораненого у сутичках воїна у ті часи. У військових
походах армій періоду ХІІ-ХУ ст. вже брали участь світські лікарі.
Звичайно їх основною метою було надання допомоги князям та військовим
воєначальникам. Проте, як свідчать літописи, допомогу отримували і
рядові воїни. Її надавали спеціалісти-ремісники. Це були представники
народної медицини, передусім чоловіки. З метою заробітку вони скрізь
слідували за військом у військових походах для надання допомоги хворим
та пораненим. Поранені самі платили за надані послуги. Відомо також, що
елементарними заходами допомоги володіли й самі воїни. Проте немало
серед них було й жінок. Так народний епос того часу свідчить про
славного воїна Іллю Муромця та згадує про Марину – його постійну
лікарку. Новгородський літопис 1583 року згадує про “Наталю –
Клементівську жінку, лікарицю”, яка входила в число шести найбільш
прославлених новгородських лікарів у другій половині ХУІ ст.

Слід зауважити, що поранених не залишали на полі бою. Якщо сутичка
завершувалася перемогою, то їх виносили з поля бою та транспортували
слідом за військом до місця проживання. Найбільш поширеним засобом для
перенесення поранених на невеликі відстані був щит, а для перевезення на
велику відстань були вози – влітку та сани – взимку. Важкопоранених
доставляли в найближчі монастирські лікарні, які завжди були надійним
притулком для хворих, поранених та калік.

На противагу руським монастирям, монастирі Західної Європи вже із 1228
року перестали надавати допомогу хворим та пораненим. Це пов’язано із
тим, що в зазначеному році католицька церква, яка вважала заняття
хірургією гріховним, постановою Вюрцбурзького собору заборонила
духовенству надавати допомогу пораненим. Цим католицька церква сприяла
поглибленню протиріч між внутрішньою медициною та хірургією, яка на
довгий час залишилась в руках цирульників та пастухів.

Кожна війна несла за собою епідемії чуми, висипного тифу, кишкових
інфекцій, сибірки, віспи та цинги. В історичних літописах несприятлива
епідемічна ситуація називалася “мором”. Епідемії спустошували міста та
села. Армія під час епідемій втрачала більше людей, ніж під час
військових дій. Ще не в змозі встановити причину масової загибелі, люди
середньовіччя шукали засобів боротьби з нею.

Кожна епідемія ретельно реєструвалася в літописах як чергова
різновидність мору. Першим і найголовнішим заходом було “запирання
вулиць”, тобто карантин. Заражені місцевості оточувались. Підозрілі
товари, предмети та будівлі померлих спалювались. Інші будівлі
випалювались протягом 3-4-х днів сосновими дровами та полином. Померлих
ховали далеко за містом на велику глибину в спеціальних місцях.

Повідомлення із заражених районів до 7 раз пропускались через вогонь і
щоразу переписувались. Військові загони, які повертались із “чумних
районів”, витримувались в карантині до 2-х місяців. Хворих та підозрілих
відводили в ліс для ізоляції, де залишали під наглядом інших воїнів.

Щоб ізолювати епідемічні вогнища, законодавство суворо забороняло
спілкування між жителями заражених та незаражених районів. Щоб
перешкодити переходу жителів із епідемічних районів в інші місця,
ставилися застави, пости на всіх можливих переправах. Дороги
перекопувались та завалювались деревами. Купці з товарами затримувались,
а всі розмови із людьми, що підходили до охорони, проводились на
відстані десятків метрів.

У Київській Русі застосовувалося багато раціональних лікувальних
засобів: сира печінка тріски – для лікування так званої курячої сліпоти,
боброва струя – як тонізуючий засіб, застосування для лікування цинги
клюкви, морошки, вживання в разі потреби внутрішньо і як зовнішній засіб
– цибулі, часнику, хрону, редьки.

З давніх-давен у побуті народу в містах і селищах широко застосовувалося
миття в лазнях. У великих містах (Новгород) уперше в Європі в XII ст.
було дерев’яними та гончарними трубами проведено воду і зроблено
каналізаційні відтоки, вистелено вулиці деревом.

Важко зараз говорити про стосунки монастирської медицини і світської.
Але немає сумніву, що, незважаючи на окремі випадки антагонізму, то була
єдина система медичних знань і медичної допомоги. Вона була об’єднана
спільною християнською релігією, спільним ідеалом — служінням ближньому.

Значно затримали розвиток медицини, як і всього господарського життя й
культури України – Руси, навали кочівників (XIII—XV ст.), що призвело до
занепаду Руської землі.

Розділ 6

Медицина України-Руси в ХІІІ-ХVІІІ ст.

Для дальшого розвитку давньоруської держави не було сприятливих умов.
Відсутність міцної централізованої влади, постійні збройні сутички між
князями за землі і міста, в тому числі і за Київ, не сприяли розвитку
культури, зокрема розвитку медицини. Крім постійних чвар між князями,
від яких найбільше терпів трудовий люд, країну спустошували напади
кочівників, яким роз’єднані князі не завжди могли дати відсіч.

Тяжкий період в історії Русі настав з нашестям Батия, який у грудні 1240
р. захопив Київ. Найменш потерпіли від кочівників західні руські землі –
Волинь і Галичина.

Утворене пізніше Галицько-Волинське князівство відіграло велику роль у
захисті руських земель від завойовників із Заходу. Розвиток культури у
цьому князівстві був на той час на досить високому рівні.

В Густинському літописі знаходимо чимало записів, що стосуються медичної
справи. Зокрема, досить докладні описи хвороб. В 1287 р. подано такий
опис недуги князя Володимира Васильовича: «Володимиру же князю больну
сущу… рана неисцелимая… лежащу в болести 4 лета, болезнь же суще
скажем: нача ему гнити исподня устна, первого лета мало, второго
третьего больмо нача гнити… исходящему же четвертому лету й наставше
зиме й нача больми немочи, й опада ему все мясо с бороды й зубы й
исподняя вигнища вси й челюсть бородна перегни й бысть видети гортань; й
не вкушая по семь недель ничего же».

Літописець подає яскраву картину запущеного захворювання на рак нижньої
губи з ураженням навколишніх органів.

За часів нашестя кочівників кількість покалічених, хворих, взагалі осіб,
що потребували опіки, набагато збільшилася. Але глибокий загальний
занепад економічного і культурного життя народу не міг сприяти
розвиткові лікувальної справи в ці часи. Припиняються також зв’язки з
Візантією, південними і західними слов’янськими народами.

Наприкінці XII ст., борючись проти загрози з боку німецьких лицарів,
роздроблені литовські князівства об’єдналися в сильну ранньофеодальну
державу. Литовські князі, використовуючи палке прагнення руського народу
до визволення від золотоординських племен, порівняно легко підкорили в
1302 р. майже всі західні руські землі. Перед цим польські фео-дали
захопили в 1349 р. галицькі землі, а угорські—Закарпатську Русь.

6.1. Медичні школи, перші дипломовані лікарі. Литовці у XIV ст. щодо
культури значно поступалися перед українцями: вони не мали писемності,
вироблених форм державного права, не знали багатьох ремесел, що були
відомі українському населенню. Заволодівши величезними західними і
південними територіями України-Руси, що набагато перевищувала Литву
кількістю населення, литовці швидко підпали впливові підкорених.
Литовські князі приймають християнство, одружуються з руськими княжнами,
руська мова і письмо стають державними. Відновлюються торговельні і
культурні зв’язки з сусідніми народами. Складалися відносно сприятливі
умови для розвитку культурного життя, зокрема для розвитку медицини.
Крім церковної літератури з’являються слов’янські перекладні книжки, в
яких поряд з текстами релігійного змісту подавалися відомості з
астрології, математики, творів Гіппократа, Арістотеля, Галена та
коментарі до них.

Найпоширенішим був переклад праці, яка називалася «Галіново на
Гіпократа»—коментарі Галена до праці Гіппократа «Про природу людини» в
дуже скороченому переказі. В ній подається вчення про чотири рідини, з
яких складається людське тіло: кров, слиз, червону і чорну жовч. Як
Всесвіт (макрокосмос) за античною теорією складається з чотирьох
елементів, так і людина також побудована з чотирьох основних елементів і
становить «малий всесвіт» — мікрокосмос.

Другий поширений твір більш практичного змісту «Тайная тайних, або
Арістотелеві врата» — псевдоарістотелева праця арабського походження,
перероблена в Європі середньовічними схоластами. У творі даються
вказівки, як належить лікареві обстежувати хворого, описуються деякі
захворювання, подаються поради про харчування, житло, одяг, режим
статевого життя.

Чимало медичних відомостей знаходимо в «Проблематах», де докладніше, ніж
у всіх відомих стародавніх перекладних писемних джерелах, описано будову
і функції людського організму. Головний мозок, за «Проблематами», є
центр усього духовного життя людини. Цікаве зауваження автора відносно
того, що слиновиділення викликає не лише вигляд і запах їжі, а й саме
уявлення про неї.

Названі рукописні збірки і подібні до них були поширені у невеликій
кількості, відомі вузькому колу осіб. За тих часів переписування,
пергамент, а пізніше папір коштували дуже дорого, тому власниками
рукописів могли бути тільки поодинокі особи. Для подання медичної
допомоги феодалам запрошувались дипломовані лікарі, здебільшого
іноземці.

З XV ст. почалася підготовка учених лікарів у Польщі, в Краківському
університеті. Пізніше лікарів готували в Замойській академії в м.
Замості (коло Львова).

Академія в м. Замості заснована була з ініціативи графа Яна Замойського
в 1593 р. Ян Замойський, який сам здобув освіту в Падуанському
університеті, вирішив відкрити за зразком цього університету школу в
себе на батьківщині. Папа римський Клімент VIII затвердив статут
академії, надавши їй право присуджувати дипломи доктора філософії, права
і медицини. Проте король Стефан Баторій, щоб не створити конкурента для
Краківського університету, відмовився підтвердити цей папський привілей.
Лише в 1669 р. король Михайло Корибут дав Замойській академії всі
привілеї університетів і надав професорам академії шляхетські права.
Медичний факультет академії був слабшим від краківського. Викладали в
ньому всю медицину один-два професори. З 17 професорів медицини академії
12 дістали докторські дипломи в Падуї, 2 — в Римі і лише три не були
учнями італійських університетів.

Зв’язок Замойської академії з Падуанським університетом протягом всього
її існування був настільки постійним і близьким, що її можна було
вважати спадкоємицею цього університету. Варто згадати факт звертання
ректора Замойської академії від імені медичного факультету до медичного
факультету в Падуї з проханням висловити свою думку про причини
виникнення і лікування ковтуна — захворювання, поширеного в ті часи в
Галичині, особливо серед гуцулів, які заселяли гірські райони Карпат.
Питання обмірковувалось на спеціальній конференції професорів медичного
факультету. Основною причиною було названо незадовільний санітарний
рівень, несприятливі житлово-побутові умови, низьку культуру населення.

Студенти Замойської акидсмії об’єднувалися в земляцтва: польське,
литовське, руське та ін. На медичному факультеті кількість студентів не
перевищувала 45. При академії був шпиталь на 40 ліжок. Замойська
академія проіснувала 190 років.

Незважаючи на скромні можливості медичних факультетів Кракова і Замостя,
вони відіграли певну позитивну роль у поширенні наукових медичних знань
серед населення. Кількість випускників цих шкіл, особливо українців і
білорусів, була невелика, вони йшли на службу до феодалів, у резиденції
біскупів, осідали в більших містах, обслуговували, звичайно, заможні
верстви населення.

Окремі випускники, діставши звання ліценціатів медицини в Кракові чи
Замості, продовжували своє навчання в університетах Італії, де здобували
вчений ступінь доктора медицини. З таких докторів медицини є відомості
про Георгія Дрогобича та Пилипа Ляшковського.

Георгій Дрогобич-Котермак (1450—1494) під ім’ям Георгія-Михайла сина
Доната з Дрогобича був записаний у 1468 р. студентом Краківського
університету; дістав ступінь бакалавра у 1470 р., магістра—у 1473 р. Не
задовільняючись цією освітою, він вирушає в далеку Італію і вступає до
відомого в ті часи Болонського університету. Жилося Котермакові на
чужині нелегко. Зберігся лист його, в якому 6 лютого 1478 р. він пише
землякові Миколі Чепелю: «Хотів би я мати хоч один спокійний день, коли
б їв свій хліб без смутку і важкої турботи; я прибув до Болонської
школи, маючи мало грошей. Багато міг би досягти, якщо не мусив би
турбуватись про найнеобхідніше». В 1478 р. він дістає звання доктора
філософії, а в 1482 р.—доктора медицини. Вже в ці роки він викладає
астрономію, а на 1480 — 1482 рр. обирається одним з ректорів
університету по факультетах медицини і вільних інститутів. По святкових
днях він читає почесні лекції з медицини. З 1488 р. Котермак викладає
медицину в Краківському університеті. До наших часів збереглася (по
одному примірнику в Краківській бібліотеці і в бібліотеці Тюбінгена)
надрукована в Римі Котермаком книжка під заголовком:

«Прогностична оцінка поточного 1483 р. магістра Георгія Дрогобича з
Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету щасливо
виконана». Це перша в історії друкована книжка нашого співвітчизника;
вийшла вона в світ 7 лютого 1483 р.

Г. Дрогобич вірив у могутність людського розуму: «Хоч і далеко від очей
простори неба, та не такі віддалені від розуму людського». Майже все
своє свідоме трудове життя Г. Котермак провів за межами батьківщини.

Серед українських вчених пізніших часів слід згадати Єпіфанія
Славинецького. Закінчивши Київську братську школу, він вчився за
кордоном, далі працював викладачем у Києво-Могилянській колегії, став
ченцем. На запрошення царя Олексія Михайловича переїхав разом з Арсенієм
Сатановським до Москви для виправлення за першоджерелами релігійних
книг. Йому належить переклад слов’янською мовою (1658) скороченого
підручника анатомії Андреаса Везалія під заголовком: «Врачевська
анатомія с латинська, от книги Андреаса Вессалия Брукселенска». До наших
часів переклад не зберігся. Єпіфаній Славинецький разом з Арсенієм
Сатановським і монахом Ісаєм переклали слов’янською мовою ще
космографію, в якій пояснювалися системи Птолемея та Коперник:а.
Єпіфаній Славинецький в Москві очолював викладання «вольних наук» в
школі при Андріївському монастирі. Єпіфаній Славинецький уклав
слов’яно-грецький словник. Помер Єпіфаній Славинецький у Москві в 1675
р.

У 1701 р. завдяки гетьману І. Мазепі Київська колегія дістала титул і
право академії.

Київська академія відіграла значну,.роль у підготовці медичних кадрів у
зв’язку з організацією шпитальних медичних шкіл. В доповіді Комісії з
нагоди нового законоуложення в 1798 р. відзначається, що протягом лише
14 років (з 1784 по 1798 р.) з Київської академії вступило до медичних
шкіл понад 300 осіб. Пізніше кадри для медичних шкіл готували
здебільшого колегії в Чернігові, Переяславі та Харкові. До медичних шкіл
йшли переважно найздібніші учні.

З часом курс у Київській академії дедалі більше розширюється. З початку
другої половини XVIII ст. до програми введено всесвітню історію,
тригонометрію, фізику, астрономію, викладаються архітектура, малярство,
іноземні мови. З 1802 р. в академії запроваджено курс медицини.

Викладачами були доктори медицини з губернської медичної інспекції, а з
1849 по 1871 рік викладав колишній професор судової медицини і медичної
поліції Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії Петро Пелехін.
Введенням такого курсу медична колегія сподівалась поширити знання основ
медицини серед освічених шарів населення. Правила шкільної гігієни в
уставі академії було подано в віршах:

В 1780 р. стараннями московських шовіністів згоріла майже дощенту
бібліотека академії. Вогонь знищив тисячі книжок і рукописів. З 2500
книжок, переданих бібліотеці її ректором і видатним культурним діячем
Петром Могилою, збереглося три. Через 30 років у 1811 р., бібліотека, до
якої було за спеціальним наказом завезено цінні історичні збірки з
різних міст України та монастирів, знову згоріла. Коли пригадати, що в
1787 р. згоріла і бібліотека Києво-Печерської лаври, в якій зберігалися
літературні пам’ятки та рукописи світового значення, то стане особливо
ясним, яких непоправних втрат зазнала історія культури нашого народу.
Так імперський центр нищив українську культурну спадщину.

В Київській академії навчалося понад тисячу учнів. При великому
гуртожитку була лікарня, лікували в якій ченці. За їхніми рецептами в
аптеках відпускали ліки. Дипломів ченці не мали, і тому на початку XIX
ст., за наказом Лікарської управи, ректорат академії вперше запросив
дипломованого лікаря.

6.2 Цехова медицина. У XV ст. зруйнований внаслідок постійних нападків
турків і кримських татар Київ втратив на деякий час провідну роль в
культурному житті українських земель. Таким містом стає Львів.

Вже під 1377 р. в міських актах Львова знаходимо відомості про
заснування в місті шпиталю для хворих і бідних. У податковому списку
міста за 1405 р. значиться доктор медицини Бенедикт. У 1407 р. в місто
проведено глиняними трубами воду, каналізаційні труби було проведено
через 70 років. Головні вулиці міста були бруковані каменем, по околицях
вистелені дошками. З 1408 р. в обов’язок міського ката входило вивезення
з вулиць сміття. В 1444 р. засновано школу «для науки дітей благородних
і простих». Перший запис про аптеку датовано 1445 р. Керував аптекою
русин Василь. В 1447р. в міських актах вперше згадується про запрошення
для задоволення громадських потреб лікаря з платнею 10 кіп грошів (600
грошів). У 1550 р. міським лікарем працював доктор медицини з Іспанії
Егреніус з зарплатою 103 злотих на рік. За тих часів у Львові було три
міські шпиталі і два при монастирях. Була в місті також лазня, яку «за
звичаєм та правом» було звільнено від усяких податків. Школярі та
вчителі мали право раз на два тижні користуватися нею безплатно.

Жителі міста дуже терпіли від частих епідемій, особливо чуми. Одна з
найбільших епідемій була в 1623 р,, коли загинуло до 20 тисяч чоловік,
вулиці міста були завалені трупами. Боротьбу проти чуми очолював війт —
доктор Мартин Кампіан, який один залишився з влади міста; портрет цієї
мужньої людини зберігається в історичному музеї Львова.

На час переходу Львова і галицьких земель в 1773 р. під владу Австрії у
місті було 25 тисяч жителів, з них лікарів 6 (2 французи, 1 італієць, 1
чех, 2 поляки).

Серед українських феодалів XVI ст. значна роль належала князям
Острозьким. Вони заснували в Острозі у 1581 р. школу, де крім релігійних
наук були і «науки визвольні» та класичні мови; окремі викладачі цієї
школи були вихованцями Падуанського університету. В цій школі працював
«визначний математик, філософ, астролог » Ян Латошинський, який перед
цим був професором у Краківському університеті. В Острозі також
функціонував великий шпиталь з річним бюджетом 4000 злотих — сума на той
час значна. Докладних відомостей про нього не збереглось, але можна
гадати, що лікувальною справою там керували дипломовані лікарі. В ті
часи лікарська справа була цілком поза увагою і контролем державної
влади.

Архівні матеріали свідчать, що лікарі складали з хворими угоди на
лікування як на звичайну торговельну справу, брали аванси, часом з дуже
сміливими зобов’язаннями в певний строк вилікувати ту або іншу хворобу.
Плата за лікування була дуже висока, недоступна для трудового народу.
Широкі маси населення взагалі обслуговували не дипломовані лікарі—, а
лікувальники-ремісники, відомі в нас, як і по інших країнах, під назвою
цирульників. Лікували вони, спираючись на віковий досвід народної
медицини, і їх слід розглядати як безпосередніх спадкоємців давніх
знахарів. У більших містах, виконуючи за приписом докторів медицини
різні лікувальні рукодійпі заходи, маючи взагалі близькі ділові стосунки
з дипломованими лікарями, цирульники поповнювали свої знання. Таке
поєднання досвіду побутової медицини з даними науки сприяло деякою мірою
збільшенню обсягу медичних знань цирульників. Окремі з них досягли
великої майстерності в лікуванні ран, проведенні ампутацій, операцій
витину каменів, виривання зубів і особливо в дуже поширеному засобі
лікування — кровопусканні.

Ремісники середньовічних міст з економічних і правових причин
об’єднувалися в цехи. Документальні відомості про
ремісників-лікувальників, або цирульників, знаходимо в архівах з кінця
XIV ст., коли по містах України заведено було самоврядування, відоме в
нашій історії під назвою магдебурзького права. В XV ст. Київському
магістратові були підпорядковані 16 ремісничих цехів різних
спеціальностей, між ними був і цех цирульників. Цехи цирульників
протягом багатьох століть були своєрідною і єдиною школою медичних
кадрів для широких народних мас.

За тих часів кожен дипломований лікар звичайно мав коло себе кількох
учнів, які допомагали йому в роботі, вчилися виконувати дрібні
лікувальні маніпуляції та набували навичок догляду за хворими. З часом
вони працювали по містечках і більших селах самостійно. Кількість таких
учнів була невелика. Працювати по містах, де були цехи цирульників, вони
не мали права під загрозою штрафів.

Зразком для цехів цирульників на Україні був львівський цех, заснований
у 1512 р.

Статути цехів цирульників розрізняли таких членів свого об’єднання: 1)
учнів, яких на Україні називали «хлопцями» ; 2) підмайстрів—вони
називалися «молодиками», «челядниками» ; 3) майстрів.Учнів приймали
віком 12 років, грамотність для них була не обов’язковою. Кожний учень
перед вступом вносив до цехової скриньки повний внесок (від 6 грошів до
6 злотих). Навчання учня тривало три роки. Учнів у одного майстра не
повинно було бути більше ніж 3-4. Їх вчили ставити банки, сухі та з
насічками (криваві), розрізати гнояки, виривати зуби,
перев’язувати.рани, накладати лещата при переломах, вправлятн вивихи,
виготовляти різні пластирі для лікування ран. Учні вивчали ознаки певних
хвороб і, обов’язково, голярську справу.

Збереглася копія статуту цеху цирульників XVIII ст. В ньому обсяг
діяльності цирульників окреслюється так: «Оное мастерство цирюльников
имеет состоять в том: бреить, кров жильную й зашкурную пускать, раны
гоить рубаные и стреляные, а особенно в вырывании зуба й в излечении
французской й шо-лудней болезней, в поставке крастеров й в шлюфовании
бритов». Як бачимо, вся травматологія, лікування венеричних, шкірних
хвороб, захворювання зубів підлягали компетенції цирульників. В
інструкції магістрату до статуту зазначається, що цирульники «особливо
внутренних и других к тому их цирюльническому майстерству неподлежащих
болезней, кроме какие они в тех своих пунктах показали, отнюдь лечить не
имеют».

Оскільки в більшості населених пунктів лікарів на Україні не було, то є
всі підстави вважати, що і «внутренние й другие неподлежащие их
мастерству болезни» лікували також цирульники.

Закінчивши навчання, учень вносив до цехової скриньки певний внесок
(близько 12 злотих), і його вписували в цехову книжку вже молодиком. За
більшістю статутів, підмайстер, закінчивши науку в основного майстра,
повинен був розпочати «мандрування». Діставши від свого цеху довідку про
навчання, він переходив до іншого міста, там звертався до цехмайстра і,
за його призначенням, починав працювати челядником в одного з майстрів.
«Мандрування» мало на меті ознайомлення молодика із засобами лікування
по інших містах. У Києві, Львові, Луцьку та деяких інших містах України
під обов’язку «мандрування» можна було відкупитися певним внеском до
цехової скриньки.

Попрацювавши три роки, тобто не раніше як через шість років після
початку навчання цнрульничної майстерності взагалі, молодик міг
клопотатися перед цехом про дозвіл складати іспит на майстра. Діставши
дозвіл, він вносив до цехової скриньки 10 злотих і одержував від цеху
матеріали для виготовлення іспитових лікувальних зразків. Для іспитів
потрібно було виготовити мазі, пластирі (окремі з них складалися з 19
речовин), порошки, направити нову бритву, ножиці, пущадло для
кровопускання. Якщо кандидат на майстра одружувався з удовою цирульника
або його дочкою, іспитовий грошовий внесок та й сам іспит щодо кількості
завдань зменшувався наполовину. Вдова по смерті чоловіка зберігала всі
права на майстерню. Цех виділяв для неї підмайстра, який вів справу.
Безправний стан підмайстрів не раз викликав страйки їх, якими вони
добивалися права на свої окремі збори, на вибори поміж себе старшого,
збільшення платні до половини виробітку, запровадження товариських судів
тощо.

В жодному статуті цеху цирульників не говориться про контроль лікарів за
їхньою працею. Очевидно, його не було. ,Життя членів цеху нормувалося
статутом. Особливо це стосувалося учнів та підмайстрів. У статуті,
власне, лише й була мова про їхні обов’язки на користь майстра і ні
слова про їхні права.

Після закінчення іспитів кандидат у майстри влаштовував гостину для
свого цеху. Оскільки це в середньому коштувало до 100 злотих, які не
завжди міг дати молодий майстер, то інколи дозволялося справити її через
рік після іспитів. Невиконання новим майстром цього обов’язку перед
цехом каралося штрафом до 5 фунтів воску (близько 20 злотих).

Члени цеху цирульників не користувалися в своїй масі пошаною серед
громадянства, і належність до цієї корпорації не вважалася почесною
навіть в очах інших цехів. Така негативна репутація цирульників у
тогочасному суспільстві пояснювалася поведінкою їх і ставленням до
хворих. Між членами цеху панувала жорстока конкуренція. Крім цехових
цирульників по великих містах медичною практикою займалося багато
цирульників, які в цехи з тієї чи іншої причини не були вписані.
Називалися вони «партачами» (приватниками). Між обома цими групами
постійно тривала запекла боротьба. У маєтках поміщики.мали своїх
цирульників з кріпаків, яких віддавали в науку до лікарів або до міських
цирульників.

За архівними матеріалами, цирульники навіть у Києві здебільше були
неписьменні. Свої знання вони здобували з переказів і наочним навчанням.
Лікували вони переважно засобами народної медицини, відомості про яку
знаходимо в тогочасних рукописних лікарських порадниках.

Одним з найпоширеніших методів лікування, яким користувалося міське і
сільське населення, було кровопускання. Його широко практикували
цирульники в майстернях, лазнях і по домівках. Поміщики перед початком
весняних польових робіт наказували робити кровопускання своїм кріпакам,
щоб звільнити їх від зимової «спрацьованої» крові. Вважали, що
кровопускання посилює міцність і працездатність.

Цирульники, обслуговуючи широкі маси міського і сільського населення,
близькі до них своїм світоглядом, становили основні кадри, які лікували
народ протягом багатьох віків. Фактично цехова медицина на Україні
втратила своє значення лише в другій половині XIX ст.

6.3. Опікувально-лікувальні заклади. В історії медицини на Україні не
можна обминути братств – організацій християнського міщанства, які в
період ХV-ХVII ст мали ведике значення в житті народу, в його боротьбі
проти національного гноблення і спроб окатоличення. Братства існували
здавна. Вони займалися різноманітною роботою: благодійницькою і
освітньою діяльністю, допомагали збіднілим членам своєї парафії тощо. В
описі Павла Алеппського, який з антіохійським патріархом подорожував
через Україну до Москви в 1654 р., читаємо: «Знай, що по всій землі
козацькій, в кожному місті, в кожному селі для їхніх убогих, немічних та
сиріт збудовано по краю чи в середині населеного місця будинки, в яких
вони мають притулок. Братські притулки вже в XVI ст. дістають назву
шпиталів (від лат. hospitalis — гостинний).

Одним із значних на Україні було Львівське братство. Найдавніші писемні
пам’ятки про його існування ми знаємо з 1439 р. Найбільшого впливу
братство набуває в другій половині XVI ст. Воно має свою друкарню,
обладнання якої спочатку складалося з викупленої із застави друкарні
Івана Федорова. З школи братства виходять перші викладачі «вільних наук»
для Києва, Луцька, Вільно, Слуцька та ін. При Онуфрієвському монастирі
братство влаштовує у 1522 р. шпиталь, для якого пізніше дістяє
матеріальну допомогу.

Шпиталі, школи утримувалися коштом парафіян. Великі ремісничі цехи
утримували свої шпиталі. Менші цехи об’єднувалися і мали один шпиталь. У
деяких містах шпиталі утримувалися на гроші, що їх одержували за
користування міськими вагами, за переїзд через мости, переправу паромом.
Крім шпиталів, які утримувалися на громадські кошти, були на Україні
шпиталі, існування яких забезпечувалося заповітами заможних осіб, які
відписували для цього села, млини і навіть шинки.

Про кількість шпиталів на Україні у XVII та XVIII ст. можна скласти
уявлення з відомостей ревізьких книг Лівобережної України архіву
Малоросійської колегії. За цими книгами, на 1742 р. у Чернігівському
полку було 118 шпиталів, Лубенському – 107, Миргородському – 29,
Ніжинському – 138, Полтавському – 42, Переяславському – 52,

Ці шпиталі мали опікувальну мету. Лікувальні заклади виникли пізніше.
Медичну допомогу хворим, за винятком безпритульних, подавали вдома, це
було цілком приватною справою.

Київське братство засноване пізніше – в 1615 р. Воно мало свою школу і
шпиталь «для людей убогих, старих, уломних та духовних, яко і свецких й
людей рицарских», як зазначається в його засновній грамоті.

Історія України XVI—XVII ст. характеризується запеклою боротьбою
українського народу за свою національну самобутність. У цій боротьбі
почесну роль відіграли українські козаки. Частина з них за дніпровськими
порогами створила свій осередок – Запорізьку Січ.

Життя запорізьких козаків здебільшого минало в походах і бойових
сутичках. Допомогу при різних пошкодженнях та захворюваннях вони
подавали за правилами та засобами народної медицини тих часів. Козаки
вміли пускати кров, виривати зуби, виготовляти пластирі для лікування
ран, накладати лещата при переломах. Вирушаючи в похід, вони разом із
запасами зброї і харчами брали й ліки.

Більш-менш докладні відомості про лікувальні звичаї запорізьких козаків
знаходимо у рукописах французького інженера Боплана, який прожив на
Україні 17 років і свої спостереження виклав у окремій книзі,
надрукованій у 1650 р. Він пише: «Я бачив козаків, які, щоб позбутись
гарячки, розбавляли у чарці горілки півзаряду пороху, випивали цю суміш,
лягали спати і на ранок просинались в доброму стані. Часто бачив я, як
козаки, поранені стрілами, коли не було хірургів, самі засипали свої
рани невеликою кількістю землі, яку перед цим розтирали на долоні
слиною. Козаки хвороб майже не знають. Більша частина з них помирає в
сутичках з ворогом або від старості… Від природи наділені вони силою
та ростом високим…» Боплан зазначає також, що під час зимових походів
серед козаків великих втрат від холоду не було, оскільки вони тричі на
день їли гарячу юшку з пива, яку заправляли олією та перцем.

Звичайно, що відомості Боплана не завжди вірогідні. Іноді вони
грунтувалися на переказах і домислах, не відбиваючи повною мірою
дійсного стану лікарської допомоги.

З походів запорізькі козаки поверталися з великою кількістю поранених,
частина яких залишалась назавжди інвалідами. З цих причин козаки змушені
були мати свої шпиталі.

Перший такий шпиталь було засновано в Дубовому лісі на острові між
річками Старою і Новою Самарою. Там були споруджені будинки й церква,
оточені захисними ровами. На прохання козаків з Києва в цей шпиталь було
запрошено ієромонаха Паїсія, на якого крім духовних обов’язків
покладався Запорізький Спас»—головний козацький шпиталь в Межигір’ї коло
Києва.

Наприкінці XVI ст. головним шпиталем козаків стає шпиталь в
Трахтемирівському монастирі на Дніпрі нижче Канева.

Військові шпиталі були й у монастирях: Лебединському біля Чигирина і
Левківському біля Овруча. Монастирі охоче приймали на себе піклування
про козаків, оскільки мали від цього матеріальний прибуток. В козацьких
шпиталях, на противагу цивільним в містах і селах, знаходили притулок не
тільки інваліди, тут також лікували поранених та покалічених. Це були
своєрідні перші військові лікувальні заклади на Україні.

В самій Запорізькій Січі були цирульники-професіонали. Так, у 1675 р.,
коли турецькі війська несподівано напали на Січ, під час боїв було, як
про це йдеться в літопису Величка, «ранено до осмидесяти товариства»,
яких кошовий Іван Сірко «целюрикам сечовим, за награждение им данное
лечити приказал».

Запорізька Січ задовольнялась медичною допомогою своїх цирульників.
Медична канцелярія для боротьби з чумою в Запоріжжі командирувала
лікарів (1738, 1760). Відомо, що кошовий отаман Г. Федорів звертався
через гетьмана К.Розумовського в Петербург з проханням призначити до
запорізьких козаків на постійну службу лікаря «з доволною аптекой й
помощниками». На це клопотання було видано згоду, але медичний пункт з
дипломованим лікарем так і не було відкрито.

Шпиталь в Межигір’ї після 1755 р. передбачалось перетворити на
інвалідний громадський будинок. Проте такий будинок було влаштовано в
Кирилівському монастирі в Києві, а в Межигір’ї наказано відкрити
військовий шпиталь, який у 1787 р., в день наміченого відвідування
Межигір’я Катериною II згорів. Архів монастиря згорів ще раніше – в 1764
р. Цим і пояснюється брак відомостей про організацію і роботу цього
лікувального закладу.

6.4. Пошесні хвороби і боротьба з ними. Уже в перших літописах ми маємо
відомості про епідемічні захворювання, не зовсім, правда, ясні.
Найнищівнішими були епідемії чуми, віспи, тифів. Найстрашнішою епідемією
чуми була пандемія в середині XIV ст., коли під назвою «чорна смерть»
вона обійшла всі відомі в ті часи країни, знищивши чверть усього
людства.

Вже в ті часи було відомо, що хвороба передається через речі хворих,
через дотик. «Видяще друг друга скоро умирающе й сами на себя тоже
ожидающе,– говориться в Никонівському літописі,– имения своя даяху
убогим й нищим, й никто же не взимаше; аще бо кто что у кого возмет,– в
тот час неизцелено умираху».

Нищівні епідемії виникали і в наступні роки. Причину епідемій вбачали в
карі божій за гріхи. По містах, для того щоб умилостивити бога, будували
протягом одного дня всією громадою церкву. Лише в XVI ст. в літописах
згадуються такі заходи, що вживалися при «моровому повітрі» (так
називали в давні часи пошесні хвороби), як ізоляція у вогнищі, де вперше
з’явилося захворювання.

Винятково тяжкі злигодні переживала Україна під час визвольної війни.
Спустошені були поля. На Поділлі в 1650 р. народ вживав у їжу листя
дерев та коріння. За свідченням сучасників, натовпи голодних, опухлих
людей рушили на Задніпров’я, шукаючи там порятунку. Одночасно з півдня
через Молдавію поширилась на Україну чума, від якої «люди падали і
лежали по дорогах, як дрова». У 1652 р. військо Богдана Хмельницького
після перемоги на Батозькому полі почало облогу Кам’янця-Подільського,
але через «морове повітря» змушене було зняти облогу. В наступному році
«великий мор був по всій Україні, вельми много померло людей», як
читаємо в Чернігівському літописі.

Чума не покидала України протягом трьох років у 1661— 1664. По всій
Україні пройшла чума в 1673 р., особливо потерпіло в цю епідемію
населення Львова і Запоріжжя. Козацька рада постановила відокремити
заражені курені, проте епідемія поширювалася і залишала по собі багато
жертв. У 1703 р. по Україні знову пройшла нова епідемія чуми.Ніяких
планомірних заходів у боротьбі з епідеміями в ті часи не провадилося.
Тогочасні дипломовані лікарі, які працювали у містах, своїми поглядами
на походження інфекційних хвороб, зокрема чуми, і засобами боротьби з
ними зробили крок назад порівняно з Фракасторо — відомим італійським
автором праці про інфекційні хвороби (1546). Так, доктор медицини
Слежковський у своїй книжці «Про запобігання моровому повітрю та
лікування його» (1623) причину появи чуми вбачав лише в карі божій. Щоб
запобігти чумі, слід, на його думку, натирати тіло соком рути, камфорою
та приймати три дні вранці суміш з теріаку Мітрідата, спирту, сечі
хлопчика в рівній кількості. При бубонній чумі він радив прикладати до
опухів теплі груди щойно забитого собаки, розпластаного живцем голуба,
жабу.

У друкованій праці італійського доктора медицини О.Бонфіглі (1711), який
працював на Україні, висловлювались поради для запобігання чумі
обкурюватися сіркою і мити руки оцтом. При захворюванні він рекомендував
давати блювотне, питво з суміші лимона, сірки, блекоти, на живіт
прикладати пластир з хліба та вина. Для визрівання бубонів Бонфіглі
рекомендував гарячі припарки такого складу: цибулі та калу людського чи
бичачого по 2 фунта, меду, жиру каплуна, олії з білих лілій по 1 унції,
сушеного скорпіона 1/2 унції.

Лише на початку XVIII ст. на Україні почали рекомендувати при чумних
епідеміях такі доцільні заходи, як ізоляція заражених міст, будинків, де
були хворі, спалювання одягу хворих (Вольф, 1750). Тим, хто захворів на
чуму, радили давати блювотне, натирати тіло оцтом з сіллю, призначали
приймати що-чверть години питво з бузку, рути, меду та оцту. Так
боролися на Україні з «моровим повітрям» дипломовані лікарі, які
обслуговували дуже обмежене коло населення. Як же лікували в ті часи
трудящий люд?

Крім будівництва всією громадою церкви за одну добу, що було під силу
досить великим містам, вдавалися до обкурювання будинків сіркою,
додавали сірку до будь-якого питва, горілки, борошна; обгороджували і по
всіх кутках вкопували хрести, палили багаття. У деяких місцевостях
вживали і більш жорстокі методи. Під час епідемії чуми в 1711—1720 рр.
було спалено в окремих селах жінок, яких обвинувачували у відьомстві і в
тому, що вони накликають на людей пошесті. Ще до кінця XVIII ст. були в
силі по всій Європі законоположення, згідно з якими за накликання
пошесних хвороб та чародійство «винні» підлягали страті через спалення.

Розділ 7

Світова медицина та фармація у XVIII – XIX ст.

Кінець XVIII і початок XIX століття характеризується зростанням
науково-технічної революції, що позитивно впливає на рівень виробничих
сил. Про це свідчить впровадження в промислове виробництво пару, винахід
силових машин, станків. Ці зрушення відбулися внаслідок прогресу в
області точних наук, фізики, хімії, природничих наук. Особливий вплив на
розвиток природознавства, медицини і фармації справили три великі
природничо-наукові відкриття.

1. Закон про збереження і перетворення енергії. Він посприяв більш
повному розумінню питань обміну речовин, їх механізму та ролі в живих
організмах за їхнього різного стану (Лавуазьє, 1773).

2. Єдність клітковової будови тваринного і рослинного організму. (Закон
сформований ботаніком Теодором Шлейдером та лікарем Томасом Шванном,
1859).

3. Еволюційне вчення Чарльза Дарвіна. Праця “Про походження видів”, 1859
р., розкрила причини різноманітності організмів, пристосування їх до
умов існування.

Медицина і фармація все більш набуває характеру природничо-наукових
дисциплін. Їхній розвиток набуває експериментального характеру.

Особлива увага надається дослідженням з анатомії людини. Після праць
середньовічного вченого Андреаса Везалія та його методики наочного
викладання анатомії значно зростає авторитет предмета та тих, хто його
викладає. Про це свідчать картини видатних художників, на яких
змальовують анатомів за роботою. На кафедрах анатомії споруджують
спеціальні лекційні приміщення у вигляді амфітеатрів. На основі
проведених досліджень анатоми описують раніше невідомі морфологічні
структури.

В Лейденському університеті (Нідерланди) проф. Альбінус збагатив
анатомію людини малюнками, виконаними з виключною художньою досконалістю
(перший анатомічний атлас). Професор Амстердамського університету
Фредерік Рюйш особисто підготував унікальну колекцію музейних експонатів
і створив перший анатомічний музей.

Як наука і предмет викладання, анатомія виділилась в окрему самостійну
дисципліну на початку XIX століття. До того вона об’єднувалась з
фізіологією, патологією і вивчалась в тісному зв’язку з хірургією. Про
значення, яке надавалось знанням з анатомії, свідчить вислів видатного
російського анатома проф. Е. Мухіна, (випускника Єлізаветградської
медико-хірургічної школи). “Лікар – не анатом – не тільки безкорисний,
але й шкідливий”.

Ще Уільям Гарвей та Френсіс Бекон (англійські вчені ХУІЇст.)
висловлювали думку про необхідність співставлення явищ, які
спостерігаються у хворих під час хвороби, зі змінами, які можливо
виявити після смерті на трупах людей. Початок цього напрямку розвитку
медицини був покладений талановитим професором-анатомом Падуанського
університету Джованні Морганьї (1688-1771). Він протягом 60 років вів
записи всіх відхилень, які він бачив в організмі померлих хворих.

Після узагальнення досліджень матеріалів 700 розтинів, Д. Морганьї в
1761 р. видає 12-томну працю “Про місце знаходження та причини хвороб”.

Своїми дослідженнями Д. Морганьї започаткував патологічну анатомію, яка
стала невід’ємною частиною клінічної медицини. Крім того, це була перша
наукова класифікація хвороб.

n

$

(

(

oe?c?oe?oe?oe?oe?oe?oe?oe?U?U?c?N?CN?CN?1/4?«??U?U?U?U?U?U?U?U?U?U?c?U?U
?U?N?

4жав, що тканини є носіями всіх життєвих процесів, а патологічні зміни
відбуваються не в органах, а в їхніх тканинах.

Карл Рокитанський (XIX ст.) видає “Основи патологічної анатомії і
вважає, що основною причиною хвороби є порушення складу рідин (соків)
організму, а патологічні зміни в органах і тканинах – вторинні явища.
Рудольф Вірхов – німецький патологоанатом, вивчав морфологічні зміни
клітин при різних хворобах. Він вважав, що “ненормальна діяльність”
клітин є джерелом захворювань, і на цій основі обгрунтував теорію
целюлярної патології (1858).

В XVIII – XIX століттях відбулось становлення фізіології як самостійної
фундаментальної науки. Виникла нагальна потреба у з’ясуванні механізмів
процесів, які обумовлювали здоров’я та їхні хвороби.

Розвитку експериментального напрямку в проведенні дослідів сприяв
видатний французький вчений Франсуа Мажанді (1783-1855). Він розробив і
удосконалив техніку вівісекції (на тваринах). Найбільш відомі його праці
з вивчення нервової системи. В історію медицини він увійшов як засновник
витонченої хірургічної методики і гострого фізіологічного досліду. Його
учень Клод Бернар (1813-1873) вивчав функції спинного мозку, вплив
нервової системи на фізіологічні та патологічні процеси. Найбільше
поширення отримали його роботи з вивчення обміну цукру в організмі,
функції печінки. Він також займався експериментальною фармакологією,
проводячи дослідження стосовно дії ліків та отрут. Клод Бернар
стверджував, що терапія повинна опиратись на знання механізму
хворобливих явищ і властивостей застосованих ліків. “Фізіологія, – писав
Клод Бернар, – складає основу практичної медицини… Клініка ставить
завдання, а фізіологія пояснює явища, які виникають у хворому
організмі”.

Серед основоположників фізіології чільне місце займає німецький
природознавець Йоганс Мюлер. В 1833 р. він сформулював основні положення
рефлекторної теорії, яка знайшла подальший розвиток в працях російських
фізіологів Івана Сєченова та Івана Павлова.

Іван Сєченов (1829-1905) вивчав рефлекторну основу психічної діяльності
і впевнено довів, що “всі акти свідомого і несвідомого життя згідно
способу походження є рефлекси”. Класичним завершенням його роботи стала
праця “Рефлекси головного мозку” (1863). Він дав повне фізіологічне
обгрунтування механізму безумовних рефлексів.

Розвиток фізіології пов’язаний з ім’ям Івана Павлова (1843-1936). В 1897
р. були надруковані його “Лекції про роботу залоз травлення”. За
досягнення в обгрунтуванні механізму травлення Іван Павлов у 1904 р. був
удостоєний Нобелівської премії. Він впровадив в практику фізіологічних
доліджень метод хронічного експерименту, який дозволив вивчати цілісну,
практично здорову тварину. Вивчаючи поведінку тварин, він виявив
рефлекси нового типу, які формуються і закріплюються при певних умовах
навколишнього середовища. Павлов назвав їх умовними. Він довів, що
умовні рефлекси виробляються в корі великих півкуль мозку в нормі і
патології. В результаті цих досліджень було створено вчення про вищу
нервову діяльність — одне з найбільших досягнень природознавства. Відомі
також дослідження Павлова з фізіології серцево-судинної системи.

В результаті успіхів в дослідженні функцій центральної нервової системи,
кровообігу, органів травлення, розробки рефлекторної теорії, методик
оперативного втручання, фізіологія стала сформованою галуззю
природознавства і невід’ємною частиною клінічної медицини. В складі
лікарень почали створювати клініко-фізіологічні лабораторії.

В XIX столітті формується самостійна наука мікробіологія. Її історія
розвитку має два періоди: емпіричний та експериментальний. Ідея про
наявність живих збудників інфекційних захворювань існувала ще в глибокій
давнині. Застосовувались певні запобіжні заходи, ізоляція інфекційних
хворих. Першим описав живі мікрооганізми Антоній Левенгук за допомогою
сконструйованого ним мікроскопа (1695).

Видатним досягненням емпіричного періоду було відкриття методу
попередження захворювання натуральною віспою (вакцинація) англійцем
Дженнером. Він звернув увагу на те, що у доярок, які доять корів, хворих
коров’ячою віспою, на руках з’являються міхурці, які нагадують віспяні
пустули. Через декілька днів вони рубцюються. Коли в цій місцевості
виникала натуральна людська віспа, доярки ніколи нею не хворіли. Свої
спостереження Дженнер вів 25 років. В 1796 р. він прищепив восьмирічному
хлопчику вміст пустули коров’ячої віспи, пізніше – пустулу натуральної
віспи. Хлопчик не захворів. У 1798 р. Дженнер підсумовує свої
спостереження у книзі “Дослідження причин і дії коров’ячої віспи”. З
цього року віспощеплення впроваджується в англійській армії і флоті, а з
1808 р. стає державним заходом.

Початок експериментального періоду пов’язаний з відкриттями
видатного французького вченого-хіміка та мікробіолога Луї Пастера
(1822-1895). Він є засновником наукової мікробіології та імунології.
Основними відкриттями Пастера є:

1. Ферментаційна природа молочно-кислого та винно-спиртового бродіння.

2. Створення вакцини проти сибірської виразки.

3. Створення антирабічної сироватки (проти сказу).

В 1885 р. Пастер організував в Парижі першу в світі антирабічну станцію.
Друга станція в 1886 році була відкрита в Одесі Ілльою Мечніковим
(1845-1916), який разом з Пастером працював над винаходом антирабічної
сироватки. Іван Мечніков – видатний вчений, біолог, імунолог та
бактеріолог – творець фагоцитарної теорії імунітету (захисту організму
від окремих інфекційних захворювань). Вивчаючи процеси
внутрішньоклітинного травлення, він відкрив захисну функцію фагоцитів
від хворобонебезпечних мікроорганізмів. В кінці XIX століття німецький
вчений Пауль Ерліх започаткував вчення про антитіла як фактор
гуморального імунітету. Таким чином, разом з фагоцитарною теорією
Мечнікова, було створено вчення про імунітет. Його автори в 1908 р. були
удостоєні Нобелівської премії.

Велике значення для розвитку медичної мікробіології мали відкриття
німецького бактеріолога Роберта Коха (1843-1910), лауреата Нобелівської
премії. Його заслуги:

1. Першим запропонував метод вирощування чистих бактеріологічних культур
на твердих поживних середовищах.

2. Відкрив збудниів туберкульозу (1882) та холери (1883).

3. Встановив загальні принципи епідеміології інфекційних хвороб (тріада
Коха):

а) знаходження мікробів у всіх випадках захворювання.

б) можливість отримання чистої культури мікроорганізмів.

в) можливість відтворення хвороби у тварин через зараження культурою
мікроорганізму.

Завдяки відкриттям Пастера, Коха, Мечнікова, Ерліха мікробіологія
отримала широке розповсюдження. Успіхи мікробіології з вивчення
збудників інфекційних хвороб зумовили успішну специфічну профілактику.

Досягнення науково-технічної революції та фундаментальних наук обумовили
поступ практичної медицини, починаючи з методики дослідження хворих. У
XVIII столітті розвинулись наукові центри на півночі Европи, зокрема,
Лейденський університет в Нідерландах. Тут працювали природознавець Карл
Лінней, філософ Рене Декарт, лікар Ламетрі та багато інших вчених зі
світовим ім’ям. Відродивши гіппократівську традицію, студентів навчали
безпосередньо біля ліжка хворого. Адже в епоху середньовіччя навчання
було виключно теоретичним за книжками авторитетів. Цей схоластичний
метод продовжував діяти в багатьох університетах ще і в XVІІІ столітті.
В Лейденському університеті працював лікар і хімік Герман Бургаве
(1668-1738), доктор медицини і філософії. Найбільшу славу він завоював
як викладач внутрішніх хвороб. В 1698 р. він організував першу
терапевтичну клініку, на базі якої стали всебічно вивчати хвороби і
вирішувати наукові проблеми в інтересах хворого. До нього приїжджали
вчитися студенти і лікарі з інших країн і називали його “всієї Европи
вчитель”. Бургаве був прихильником ятрофізичного напрямку в медицині і
вважав, що основою життєдіяльності людини є рух. Теплота в організмі,
згідно його поглядів, створюється в результаті тертя крові об стінки
судин, а захворювання є наслідком застою крові в капілярах. Звідси, для
лікування, в першу чергу рекомендувались гімнастичні вправи, перебування
на повітрі, дієта. Свої погляди на терапевтичну клініку він узагальнив у
праці: “Вступ до клінічної медицини”. Бургаве писав, що клінічною
називається медицина, яка:

1. спостерігає хворих біля ліжка.

2. там же вивчає засоби, які необхідні для лікування.

3. використовує ці засоби.

Щоб лікувати, необхідно відвідати та побачити хворого, детально
відслідкувати з допомогою органів чуття людину здорову, хвору, вмираючу
і мертве тіло. Ці положення були спрямовані проти схоластики і визначали
впровадження в клінічну медицину спостереження і досліду. Завдяки новому
підходу вдосконалювалось описання нових форм хвороб. Разом з тим
діагностика їх була обмежена. Суттєві зміни в цьому відношенні відбулись
на межі XVIII і XIX століть, чому сприяли:

1. Прозекторська служба, яка, проводячи розтини померлих, з’ясовувала
точність прижиттєвої діагностики та правильність лікування, визначала
помилки лікарів.

2. Клініко-фізіологічні лабораторії, де, проводячи досліди на тваринах,
фахівці відкривали механізми хвороби та обґрунтовували дію ліків.

3. Започаткування перших клінічних аналізів, зокрема, крові та сечі.

Кінець XVIII та перша половина XIX століття характеризуються
визначними відкриттями діагностичних методик.

Віденський лікар Леопольд Ауенбруггер (1722-1809) відкрив і розробив
метод простукування (перкусії) для визначення наявності рідини в грудній
клітці. В 1761 р. він публікує результати своїх досліджень. Дивовижно,
але його відкриття залишилось поза увагою лікарів протягом 50 років.
Пізніше французький лікар Жан Корвізар (1755-1820), лейб-медик
Наполеона, ознайомившись з цим методом, протягом двадцяти років
перевіряв його на практиці, значно розширивши обсяг спостережень. Після
публікації власного досвіду, метод перкусії став загальноприйнятим.

Наступним кроком в розвитку діагностики було впровадження в клінічну
медицину вислуховування (аускультації). Відкриття зробив французький
лікар Рене Ласнек (1781-1826), клініцист, патологоанатом, викладач
медичної школи в Парижі. Він сконструював з дерева інструмент, названий
стетоскопом (від грецького – груди, дослідження). Він описав звукові
компоненти різних типів дихання, голосу, кашлю, хрипів. Без
попередників, власними силами досяг в розробці аускультації високої
досконалості. В другій половині XIX століття обидва методи діагностики
швидко вдосконалювались.

Завдяки досягненням фізики, з’явились перші освітлювальні та оптичні
прилади. Око лікаря отримало можливість розглядати процеси у внутрішніх
органах живої людини (цистоскоп, гастроскоп, бронхоскоп).

Завдяки розвитку органічної хімії удосконалювались лабораторні
дослідження. З’явилась експериментальна фармакологія, яка на основі
фізіологічних методів встановлювала дозовану дію препаратів рослинного
та синтетичного походження.

Завдяки мікробіології, лікувальний арсенал почав поповнюватись ліками
біологічного походження (вакцини, сироватки).

Все це сприяло розвитку провідної клінічної дисципліни – терапії.В
імперській Росії слід в розвитку терапії залишив професор Московського
університету Матвій Мудров (1776-1831). Він пропагував індивідуальний
підхід до хворого. Його основне положення – лікування не хвороби, а
самого хворого.

Серед терапевтів другої половини XIX століття слід згадати Сергія
Боткіна (1839-1889). Він описав клінічну картину ряду захворювань,
зокрема інфекційний гепатит (хвороба Боткіна), відкрив декілька
лабораторій і серед них – фізіологічну, якою завідував Іван Павлов,
створив новий напрямок в терапії – експериментальний та заклав основи
клінічної фармакології.

Прогрес хірургії в різних країнах Европи відображав особливості їх
економічного та соціального розвитку. До кінця XVIII століття хірургія в
Европі вважалась ремеслом, а не наукою. В 1731 році в Парижі була
відкрита перша хірургічна академія, яка прирівнювалась до медичного
факультету університету. Відсутність засобів тривалого знеболення та
боротьби з мікроорганізмами в рані обмежили діапазон хірургічних
втручань. Розвиток хімії став поштовхом для пошуку знеболювальних
речовин та використання їх у медицині. Першою такою речовиною став ефір,
винайдений аптекарями. В 1846 р. американський лікар Джексон разом із
зубним лікарем Мортоном вперше використали ефір для знеболення при
видаленні зуба. Після цього ефір почав інтенсивно впроваджуватись в
практику в багатьох країнах світу, в тому числі і на Україні. В 1847
році англійський хірург Сімпсон вперше використав хлороформ як
знеболюючий засіб. Завдяки цим відкриттям хірурги отримали можливість
більш спокійно, без поспіху, оперувати.

Залишалось ще одне завдання – боротьба з інфекцією ран. Віденський
акушер Земмельвейс, вивчивши причини післяпологової лихоманки та значної
смертності після неї, встановив (1847), що причина – в переносі
заразного початку руками та інструментами акушерів. Англійський хірург
Джозеф Лістер вважав, що збудниками нагноєння є нижчі істоти, які
знаходяться в повітрі (міазми), тобто мікроби. Як запобіжний засіб він
використовує карболову кислоту. Її розпилювали в операційній і над
столом хірурга під час операції. Цим же розчином обливали операційне
поле і рану. Рану накривали складною пов’язкою, насиченою карболовим
розчином. Концентрація парів карболової кислоти бувала такою, що хірурги
втрачали свідомість.

Надалі впроваджується стерилізація інструментів, перев’язочного
матеріалу, одягу персоналу проточним паром та паром під високим тиском.
Хіміки та фармацевти відкривають та впроваджують в практику такі
речовини, як йод, йодоформ, марганцево-кислий калій, пізніше – в XX
столітті – фурацилін, сульфаміди, антибіотики та інші антисептики.

Серед хірургів цієї епохи чільне місце займає Микола Пирогов
(1810-1881), діяльність якого протягом 15 років пов’язана з Україною.
Він дав наукове обгрунтування ефірного наркозу. Разом з фізіологом О.
Філомофітським в дослідах на тваринах були описані властивості ефіру з
наступною клінічною провіркою. Влітку 1847 року М. Пирогов випробував
ефірний наркоз на полі бою в Дагестані, де російські війська душили
свободу кавказьких народів. Пізніше М. Пирогов приймав участь в
кримській кампанії. Ним особисто зроблено біля 10 тис. ампутацій та
розтинів. Більшість оперованих померла від гнійних ускладнень.
Проживаючи з 1866 р. в садибі під Вінницею він займався вирощуванням
рослин, необхідних для приготування ліків. На території садиби було
побудовано невеличкий будиночок, де розміщувалась аптека.

Після відкриття наркозу і розробки методів асептики та антисептики
хірургія за декілька десятиріч досягла таких великих практичних
результатів, яких не знала за всю свою попередню багатовікову історію.
Значно розширились можливості оперативних втручань, зокрема, на органах
черевної порожнини. Великий внесок в розвиток техніки оперативних
втручань на органах черевної порожнини внесли французький хірург Пеан,
німецький хірург Т. Більрот, Т. Кохер. Останній за роботи з фізіології,
патології і хірургії щитовидної залози в 1909 році був удостоєний
Нобелівської премії. Крім того, він займався науковими проблемами
асептики та антисептики.

Широкий обсяг знань в галузі хірургії обумовив в кінці XIX століття
виокремлення самостійних хірургічних дисциплін: офтальмології,
гінекології, урології, травматології та інших.

З розвитком фізики, хімії, фізіології, мікробіології та інших
природничих і технічних наук безпосередньо пов’язане виникнення наукової
гігієни – науки про здоров’я. Розвиток промисловості обумовив і нову
патологію, раніше невідому, під впливом несприятливих умов праці та
побуту. В зв’язку з цим в другій половині XIX століття починаються
дослідження із промислової санітарії. Англійські санітарні лікарі
першими почали складати таблиці смертності, які допомагали з’ясовувати
вплив умов праці на тривалість життя і смертністі робітників. В цей
час отримує розвиток експериментальна гігієна, основоположником якої
був німецький лікар Макс Петтенкофер (1818-1901). Він розробив
об’єктивні методи гігієнічної оцінки повітря, грунту, води. Маючи
серйозну підготовку з фармації, медичної хімії, він створив першу
кафедру гігієни в Мюнхенському університеті.

Ботаніка та хімія завжди впливали на розвиток фармації. Зі свого боку
фармація сприяла прогресу цих дисциплін. Так, в епоху середньовіччя за
своєю структурою аптеки працювали як хімічні лабораторії. В цих
лабораторіях отримала свій початок методика хімічного аналізу
неорганічних речовин. Отримані результати використовувались як для
ліків, так і, безпосередньо, для хімічної науки.

Через це аптеки ставали центрами науки і фармацевти займали чільне місце
серед вчених того часу. XVIII століття стало століттям становлення
фармації як самостійної науки. До її фундаторів необхідно віднести
аптекаря зі Швеції Шеєле (1742-1786). На підставі наукових досліджень
він спростував уявлення, що всі кислоти органічного походження є оцтовою
кислотою, виділив щавелеву, молочну, лимонну, яблучну та інші кислоти і
дав їм характеристики, діючи окисом свинця на оливкову олію, Шеєле
відкрив солодку речовину, яку назвав гліцерином.

Фармацевти сприяли розвитку аналітичної хімії. Вони організували
виробництво аміаку, отримали в чистому вигляді сечовину, визначили роль
сірчаної кислоти для отримання ефіру. Аптекар Куртуа в 1811 р. відкрив
йод в золі морських водоростей. Професор хімії, аптекар Боляр відкрив
бром. Мор отримав йодоформ, бікарбонат натрію, його ім’ям названі
бюретки, піпетки, зажими, крани та інші прилади, які використовуються в
аптечній практиці.

Розвинулась фітохімія. З часів Галена не припинялись роботи лікознавців,
спрямовані на вилучення з рослинних матеріалів тої частини, яка особливо
важлива в фармацевтичному відношенні. Увага дослідників була спрямована
на найбільш діючі речовини: хінну кору, опій, каву, тютюн. Пріоритет
відкриття першого алкалоїда із опію (морфію – ім’я грецького бога сну)
належить аптекарю Зертюгнеру. Фармацевтами також були відкриті вератрін,
стріхнін, хінін, кофеїн та інші препарати.

Аптеки та ремесло аптекарів законодавчо визначились в епоху
середньовіччя. Значний вплив на їхню діяльність спочатку мали алхімія,
пізніше – ятрохімія. Аптечні заклади, правила їхнього функціонування,
кваліфікація фармацевтів, ціни на ліки, збереження та відпуск ліків
регламентувались спеціальними статутами, які мали силу закону. Це перший
декрет короля Південної Італії Фрідріха II (1224), який нормував
діяльність аптек і вперше розмежував функції лікаря і аптекаря. Подібний
розподіл функцій згодом був проведений у всіх европейських державах. В
Росії у XVI столітті у князів та іменитих бояр були свої домашні аптеки.
У монастирських лікарнях передбачались спеціальні приміщення для
виготовленні ліків. Ліки продавались у звичайних лавках. Перша
регламентована аптека відноситься до другої половини XVI століття. Тоді
ж виникла “Аптекарська палата”, яка в 1620 році була реорганізована в
“Аптекарський приказ”. Це був заклад, який завідував всією медичною
справою в країні. В функції приказу входила організація, розведення та
збір лікарських трав, закупівля за кордоном медикаментів, керівництво
діяльністю аптек. Крім того, він доручав спеціалістам складати медичні
твори (травники, лікувальники та інші), переклад закордонних книжок з
медицини та фармакології. Цікаво, що серед ста чоловік “Аптекарського
приказу” було чотири аптекарі, три алхіміки, городники, які вирощували
лікарські рослини. Приказ існував за рахунок прибутків від аптек. Аптеки
в Росії, на відміну від інших закладів, користувались на своїх
документах, сігнатурах державним гербом і звільнялись від податків,
військових постоїв та інших повинностей. Зміст цих прав та привілеїв був
в тому, щоб створити найбільш сприятливі умови, які забезпечили б
правильне приготування, збереження та відпуск ліків для охорони
населення від аптечних помилок. З цією метою у всіх державах законом був
встановлений для аптек особливо суворий режим. Всі ліки в аптеках
повинні були відповідати за якістю встановленим стандартам. Управління
аптекою довірялось особі, яка отримала спеціальну освіту. Ціни на ліки
(аптекарська такса) встановлювалися державною владою. Аптеки в ті часи
являли собою лабораторії, в яких готували не тільки ліки за рецептами,
але й всі галенові та інші хімічні препарати.

У військовій хірургічній академії була заснована (1798) кафедра “Маteria
medica”, пізніше названа кафедрою фармації. З 1809 р. кафедрою завідував
А.Нелюбін. Його праці виявлялися енциклопедією фармацевтичних знань і
більш як півстоліття були керівництвом для аптек. А.Нелюбін визначив
шляхи для подальшого розвитку фармації, визначив її завдання. Він
стверджував, що “фармація є особлива галузь природничих наук; її
завдання – складати цілком нові ліки та визначати їм доброту (якість)”.
Напрямки фармації, закладені Нелюбіним, продовжували його учні, серед
них Ю. Транп. Він був автором першого видання військової та цивільної
фармакопеї російською та іншими мовами.

З усіх кафедр фармації медичних факультетів Росії особливо визначалась
кафедра Дерптського університету (сучасне місто Тарту в Естонії). На цій
кафедрі працювали видатні вчені в галузі фармації, зокрема, аптекар
академік А. Шерер – засновник фармацевтичного товариства. Наукова
діяльність цієї кафедри була розвинена Г. Драгендорфом (1836-1898). За
його участю були вивчені основи послаблюючої дії крушини, сабура, сенни.
Було винайдено реактив, який використовується до цього часу і носить
його ім’я – подвійна сіль йодистого вісмуту та йодистого калію.

В XIX столітті наукова робота з фармації здійснювалась в багатьох
наукових центрах Європи. Публікувалось багато робіт, присвячених
дослідженням лікарських препаратів, води, руди, а також харчових
продуктів та вина, методам отримання нових лікарських засобів та
лікарських форм. Всіх їх об’єднував високий рівень знань сучасної хімії.
Цікаво, що засновник наукової гігієни М. Петтенкофер мав значний
аптекарський стаж. Бувши професором медичної хімії, він обіймав посаду
придворного аптекаря. Багато його досліджень були проведені в аптечній
лабораторії. Нові ліки ставали могутніми засобами у боротьбі з
найважчими хворобами, які забирали мільйони життів. Як вже
повідомлялось, діяльність аптек, фармацевтів в усіх країнах
регламентувалось відповідними державними статутами. Один з таких
статутів був прийнятий в Росії в 1789 р. Його зміст свідчить про велику
увагу, яка надавалась ції важливій галузі. Майже всі статті, які
визначають функції та відповідальністї аптекаря, не втратили свого
значення і донині.

Аптекарский устав 20-го сентября 1789 года.

Каждая аптека в Российском государстве должна быть управляема мужем
отличным й государственною медицинскою коллегиею в фармацевтическом
звании испытанным и удостоверенным.

Аптекарь, яко добрий гражданин, верно хранящий присяжную должность,
повинен быть искусен, честен, благоразумен, трезвъ, прилеженъ, во всякое
время присутственен й исполняющий звание своё всеобщему благу
соответственно.

Аптекарь должен иметь добрые, свежія, к употреблению годные й расходу
соразмерные припасы и из таковых приготовлять потребныя сложныя
лекарства въ такомъ только количестве, чтобы, оныя, паче чаяния
испортившись, не причинили ни самому убытка, ни вреда ближнему.

Дабы аптека в добромъ состоянии содержима была, должен аптекарь
соблюдать во всем отменную чистоту, какъ в наружености, такь особливо в
сосудах, лекарства содержащих. Матеріальная камера должна быть сверхъ
опрятности, так расположена, чтобы ни сырость, ни сушь вещам вредить не
могла, а лаборатория запасена всем темь, что для исправного аптекаря
потребно.

9. Аптекарь повинен иметь крайнее старание, чтобы лекарства составляемые
были вещами й весом точно по предписанию врача, дабы тем отвращена бьла
всякая погрешность, подвергшая больного здоровье й жизнь опасности, а
врача доброе имя безславію.

19. Аптекарям предписывать для больных лекарства й лечить оных
воспрещается.

На початку XIX століття в європейській медицині з’явився новий напрям в
розумінні методики лікування та механізму готування певних ліків під
назвою гомеопатія. Засновником цього напряму був Ганеман. З точки зору
гомеопатів вважалось, що для лікування кожної хвороби достатньо лише
одного простого лікувального засобу. Дія його тим сильніша, чим менша
доза. Діюча сила ліків досягається розведенням і потенціюванням. Так,
дві краплі свіжих соків чи первинних тінктур з рослинних ліків змішують
з 98 краплями спирту. Потім крапля цієї суміші – з 99 краплями спирту
складають друге розведення і так далі. З отриманих розведень готують
дрібні крупинки, обволікуючи їх молочним або звичайним цукром.
Фармацевти, які були прибічниками цього вчення, відкривали спеціальні
гомеопатичні аптеки. Мережа цих окремих аптек існує і в наш час.

Розділ 8

Українська медицина та фармація в XVIII, XIX та на початку XX століття

Українські медики внесли вагомий вклад у скарбницю світової медицини.

Олександр Шумлянський (1748—1796), родом з Полтавщини, вчився в
Київській академії і Петербурзькій госпітальній школі. Захистив у 1793
році дисертацію у Страсбурзькому університеті, присвячену побудові
нирок. За допомогою нових для того часу методів наповнення судин і
мікроскопа він перший описав мальпігієве тільце, встановивши, що воно є
не залоза, як вважалося тоді в науці, а судинний клубочок – glomerulus
(термін, запропонований О.Шумлянським). Він же відзначив, що glomerulus
має навколо себе “кільцеву межу” – оболонку, яку через 57 років, при вже
більш досконалій мікроскопічній техніці, вдруге описав англійський
учений Баумен. Ця оболонка дістала в науці назву бауменової, незважаючи
на те, що сам Баумен визнавав пріоритет у цьому відношенні Шумлянського.
У своїй дисертації О. Шумлянський описав і подав малюнок сечових
канальців з їх петльовим згином, який у другій половині XIX ст. вдруге
був описаний анатомом Генле і дістав в науці лише його ім’я. Шумлянський
довів, що ці канальці не сполучаються з артеріальними капілярами, як це
вважали за його часів видатні анатоми.

Мартин Тереховськнй (1740—1796), родом з Полтавщини, вчився в Київській
академії і Петербурзькій госпітальній школі. Захистив у Страсбургу
докторську дисертацію, в якій довів, що мікроорганізми в настоях води не
виникають самостійно, як це вважалося за тих часів більшістю вчених, а
заносяться ззовні. О. Шумлянський і М. Тереховський були командировані в
країни Західної Європи для вивчення постановки медичної освіти.
Повернувшись, вони розробили проект перетворення госпітальних шкіл на
медико-хірургічні училища. За цією реформою (1786) програми медичних
шкіл були наближені до програм медичних факультетів, але справжніми
вищими медичними школами вони стали лише з перетворенням їх у 1798 році
на медико-хірургічні академії, які були створені в Петербурзі і в
Москві.

Нестор Максимовнч-Амбодик (1744—1812), родом з Полтавщини, по закінченні
Київської академії і Петербурзької госпітальної школи, дістав
докторський диплом у Страсбургу. Протягом 24 років він уперше викладав
російською мовою акушерство в медичних школах Петербурга, написав перший
класичний підручник з акушерства, який мав, за тогочасним звичаєм,
довгий заголовок: “Искусство повивання или наука о бабичьем деле, в коем
кратко, но ясно толкуется, какое детородные женские части строение
имеют, каким образом надлежит пособлять беременным при родах, роженицам
после родов и новорожденным им младенцам во время младолетства; на 6
частей разделенная и многими рисунками снабженная”. Він першій увів
демонстрацію оперативного акушерства на фантомі, виготовленому за його
малюнками, запровадив у нас в практику акушерські кліщі.

Нестор Максимови був високоосвіченою людиною. Він написав ще “Врачебное
веществословие или описание целительных растений…” з прегарними
власними малюнками, “Анатомо-физиологический словарь”, в якому подав
багато нових термінів, підручник з ботаніки, ботанічний словник.

Сміливо для тих часів звучав епіграф Н.Максимовича до його підручника
акушерства, як критика політики “всемогутньої самодержиці” Катерини ІІ,
яка заселяла кращі землі Подніпров’я і Поволжя німецькими колоністами:
“Здравый рассудок повелевает больше о размножении народа прилежным
соблюдением новорожденных детей, чем население необработанной земли
неизвестными пришельцами”.

Данило Самойлович (1746–1811), закінчивши Київську академію й
Петербурзьку госпітальну школу, служив спочатку полковим лікарем. У 1780
році дістав докторський диплом у Лейдені. Після цього він майже весь час
працював на Україні, ведучи боротьбу з чумними епідеміями, які вибухали
в різних місцевостях нашого краю. Самойлович був близькою людиною до
всемогутнього в ті часи на Україні князя Потьомкіна, що давало йому
можливість широко і з великим успіхом здійснювати противочумні заходи,
йому належить багато праць російською і французькою мовами, присвячених,
головним чином, вивченню чуми.

Самойлович у своїх працях переконливо довів, що чума не переноситься
“міазмами”, що є наслідком життя різних органічних речовин, як це було
визнано тогочасною наукою, а передається при безпосередньому контакті з
хворим. Самойлович запропонував для медичних працівників запобіжне
щеплення проти чуми подібно до противіспяної варіоляції. Він розробив
нові методи ізоляції і дезинфекції при чумних епідеміях, які не вимагали
спалювання будинків і речей захворілих, від чого в ті часи тяжко
матеріально терпіло населення уражених місцевостей. Своїми працями вія
багато сприяв проведенню санітарних заходів у російській армії.

Самойлович робив наполегливі спроби за допомогою патологоанатомічних
розтинів і мікроскопічних досліджень знайти збудника чуми. Зрозуміло, що
ці спроби через недосконалість тогочасної мікроскопічної техніки не
могли увінчатися успіхом. Данила Самойловича було обрано членом 12
іноземних академій. Не був він лише членом Петербурзької академії.

Оскільки Данило Самойлович не працював у вищих медичних школах, ім’я
цього видатного вченого скоро було забуте і майже не згадувалося в
працях з історії медицини. Навіть дата його смерті точно не відома. За
одними авторами, він помер у Москві в 1805 році, за іншими, більш
вірогідними, він помер на своєму посту – в боротьбі з чумою в м.
Таганрозі в 1811 році.

Одночасно з Д. Самойловнчем велику роботу по оздоровленню армії, по
організації здорового побуту солдатів у мирний і воєнний час проводив
штаб-лікар Юхим Білопольський.

Юхим Білопольський народився в 1753 році, в родині козака. Закінчивши
Чернігівську колегію, вчився в Петербурзькій госпітальній школі.
Здійснював організацію заходів по охороні здоров’я солдатів. Пізніше
Білопольський працював під керівніцтвом Д. Самойловича в приморських
госпіталях на Чорному морі.

Данило Веланський (справжнє прізвище – Кавунник, 1774–1847), родом з
Чернігівщини, закінчив Київську академію і Петербурзьку госпітальну
медичну школу. Три роки вдосконалювався в Німеччині, звідки повернувся
гарячим прихильником ідеалістичної філософії Шеллінга. В 1817–1837 рр. –
професор фізіології і загальної патології Петербурзької
медико-хірургічної академії. Будучи видатним промовцем і
популяризатором, він скоро став визнаним представником натурфілософії в
Росії.

Природа, за Веланським, є “проявление абсолютного универса”, в сонові її
лежить “невидимая и неощутимая сущность”. Усі природничі науки, зокрема
і фізіологія, які грунтуються на досліді, на його думку, відбивають лише
зовнішнє в явищах природи і не спроможні виявити внутрішню суть. З цих
позицій він і написав “Основное начертание общей и частной физиологии
или физика органического мира”.

Петро Загорський (1764–1846), родом з Чернігівщини, закінчив госпітальну
медичну школу, здобув ступінь доктора медицини і хірургії в
Петербурзькій медико-хірургічній академії. Протягом 33 років очолював
кафедру анатомії, одночасно провадив, як це було в звичаї тих часів, і
лікувальну роботу.

В своїх анатомо-дослідних роботах Загорський широко використовував
порівняльну анатомію, відкидав преформізм у розвитку організму. Будучи
прихильником епігенезу, він з цієї позиції розробляв учення про
виродливості, використовуючи великий музей виродків при Академії наук,
який систематизував і привів до ладу. Загорськии написав класичний
підручник з анатомії (“Сокращенная анатомия или руководство к познанию
строения человеческого тела”, 2 ч., 1802 р.). На цьому підручнику
виховувалося багато поколінь лікарів. Загорський створив школу анатомів,
які викладали цю дисципліну майже в усіх вищих медичних школах. Під час
святкування 50-річного ювілею діяльності Загорського з коштів, зібраних
його учнями, був створений фонд для присудження відомої в історії
анатомічної науки премії імені П. І. Загорського за видатні анатомічні
наукові праці.

Ілля Буяльський (1789–1864) – син сільського священника з Чернігівщини.
По закінченні в 1814 р. Петербурзької медико-хірургічної академії був
залишений прозектором у Загорського, якого з часом змінив на кафедрі.
Бущучи першорядним анатомом, Буяльський був і віртуозним хірургом. Як
діагност і оператор користувався великим авторитетом серед медичних кіл
і популярністю в усіх верствах населення. Всім, чого він досяг, він
зобов’язаний своїм учителям, власному постійному потягові до
самовдосконалення і винятковій працьовитості. Серед численних його
друкованих праць (102) особливе значення мали “Анатомо-хирургические
таблицы” з текстом про топографію і операції на судинах та витин
каменів. Атлас цей дістав високу оцінку не лише у нас, але й в Європі та
Америці і був перекладений іноземними мовами.

Буяльський перший у нас зробив з успіхом операцію резекції верхньої
щелепи, перев’язав двічі безіменну артерію, розробив оригінальний метод
дренування запальних процесів малого таза через foramen obturatorii, що
в хірургії до наших часів носить його ім’я. Він запропонував багато
різних хірургічних інструментів, з яких ложечка і кюретка Буяльського
збереглися в хірургічних наборах до наших часів. Працюючи в
доантисептичні часи, Буяльський емпірично рекомендував, щоб запобігти
зараженню під час оброблення септичних ран, вживати розчин хлорного
вапна. Свою велику колекцію анатомічних препаратів він передав
Петербурзькій медико-хірургічній академії, яка зберігає в своїх стінах
кабінет-музей його імені до наших днів.

Першу капітальну працю з воєннопольової хірургії у нас написав Яким
Чаруківський (1798–1848), родом з Полтавщини, під назвою
“Военно-походная медицина”, в 5 частинах (1836–1837). Йому ж, крім низки
статей з воєнно-польової хірургії, належить велика праця про народну
медицину. Брат його – Прохір Чаруківський (1790–1842) – був видатним
професором терапії Медико-хірургічної академії в Петербурзі, автор
підручників “Общая патологическая семиотика”, “Опыт системы практической
медицины” в 4 частинах. Він же написав одну з перших у нас праць про
аускультацію.

Піонером антисептики в Росії був Павло Пелехін (1842–1917). Уже через
кілька місяців після опублікування праць Лістера П.Пелехін їде в Англію
і вивчає метод у самого автора. Повернувшись на батьківщину, він
опубліковує першу в нас працю з антисептики – “Успех новых идей в
хирургии при лечении ран, сложных переломов и гнойных накоплений”.
Пелехін робить доповіді на цю ж тему в Петербурзькому товаристві
лікарів, в яких закликає хірургів перевірити на практиці цю методику,
оскільки, на його думку, переворот, який обіцяє розробка на цьому шляху,
великий, і стосується всієї хірургії. Лише в 1878 році, коли Пелехін
почав завідувати хірургічною клінікою Медико-хірургічної академії, він
зміг широко застосовувати антисептичний метод, добившись після складних
оперативних втручань надзвичайно низької на ті часи летальності (7 %). В
його клініці запропоновано було замінити шкідливу для організму
карболову кислоту на трихлорфенол – більш бактерицидний і менш
подразливий препарат.

Павло Пелехін походив з стародавньої козацької родини. Один з його
попередників – Григорій Пелех – наприкінці XVII ст. був кошовим
Запорізької Січі. Батько його Петро Павлович (1794-1870) вчися в
Київській академії, Петербурзькій медико-хірургічній академії,
удосконалювався, як у майбутньому і його син, в Едінбурзькому
університеті. Був професором судової медицини в Петербурзькій
медико-хірургічній академії, а з 1849 року викладав у Києві курс
медичних наук у духовній академї. Всі свої значні заощадження Петро
Пелехін заповів передати організації, яка могла б сприяти підготовці
українських медичних наукових кадрів. Виконуючи його волю, Павло
Пелехін, оскільки в умовах царської Росії про підготовку національних
українських кадрів не могло бути й мови, передає фонди батька з своїми
заощадженнями в загальній сумі 70 тисяч карбованців золотом Науковому
товариству ім. Т.Г.Шевченка у Львові (1898) з призначенням організувати
“кафедру хірургії імені Петра Пелехіна” при першому українському
університеті. До заснування кафедри треба було створити фонд стипендій
“для виведення на велику дорогу людей з народу, бо за час історії
України,– писав товириству П.Пелехін,– це давало найкращих діячів”.

В другій половині XIX ст. хірургічні клініки медичних факультетів двох
університетів на Україні – в Харкові і Києві – стають справжніми
осередками хірургічної науки і практики для нашої країни. В Харкові
створив свою школу і відіграв велику роль у підготовці земських хірургів
професор В. Грубе. В Києві, з перших часів існування університету,
хірургічну науку очолив видатний хірург В. Караваєв.

Вільгельм Грубе (1827–1898), естонець, закінчив університет в Юр’єві
(Тарту) в 1850 р. Маючи вже достатній практичний досвід, він у 1858 р.
за конкурсом дістає кафедру в Харкові, на якій з великою користю працює
39 років. Грубе докорінно перебудував педагогічну і лікувальну роботу
клініки. За звітами про роботу його клініки можна встежити, як
змінювалися наслідки оперативних втручань зі зміною методів: при витинах
каменів, приміром, у доасептичний період, при роботі тих же хірургів,
летальність була 13 %, в антисептичний – 7 %, асептичний – 1%; при
лапаротоміях у період доасептичний летальність дорівнювала 40 %,
антисептичний – 15 %, асептичний – 2 %.

Грубе був засновником Харківського медичного товариства, яке мало
великий вплив на розвиток громадсько-медичної думки лікарів далеко за
межами Харкова. За свою виняткову сумлінність у роботі І високу
гуманність він заслужив велику пошану медичної громадськості, яка обрала
його довічним почесним головою Харківського медичного товариства.

Гідним товаришем Грубе по роботі в Харкові був професор хірургічної
патології І. Зарубін, який протягом 14 років очолював медичний факультет
і багато сприяв його розвиткові. Зокрема, завдяки наполегливості
Зарубіна в 1882 році було відкрито госпітальну хірургічну клініку в
Харкові,

В наступні роки учень В. Грубе Н. Трінклер (1859–1927) продовжував
славну традицію свого вчителя. Весь трудовий шлях Трінклера був
пов’язаний з Харківським університетом. Клініка факультетської хірургії
під час його завідування за своїм обладнанням і складністю лікувальної
роботи вважалася однією з найпередовіших в країні. В науковій праці
Трінклер особливу увагу приділяв питанням хірургії органів живота і
лікуванню ран. Його монографія з останнього питання не втратила інтересу
до наших часів.

В Київському університеті, з часу заснування медичного факультету
(1841), протягом 48 років викладав хірургію В. Караваєв.

Володимир Караваєв (1811–1892) у своїй науковій і практичній діяльності
дотримувався анатомо-фізіологічного напряму. Будучи знавцем
топографічної анатомії, досвідченим клініцистом, володіючи віртуозно
хірургічною технікою, він ще в доантисептичних умовах досяг блискучих
успіхів при багатьох складних операціях, включаючи лапаротомії. При
викладанні хірургії Караваєв особливу увагу приділяв роботі студентів
коло ліжка хворого, практичній їх роботі в операційній, перев’язочній,
амбулаторії, що приваблювало студентів вивчати хірургію. Під його
впливом стало хірургами багато сотень лікарів, які були піонерами
пропаганди хірургічних методів лікування серед селян у наших дільничних
земських лікарнях. Караваєв створив підручник оперативної хірургії, який
користувався популярністю серед практичних хірургів. Одночасно з
Іноземцевим і Пироговим Караваєв почав у 1847 році оперувати під ефірним
наркозом, йому належить заслуга популяризації цього методу, знеболювання
в лікувальних закладах України. Великий вклад вніс Караваєв у розробку
оперативної офтальмології. Він перший почав усувати катаракту догірним
методом.

За свідченням сучасників, операцію з приводу катаракти Караваєв
виконував протягом кількох секунд; всього він зробив до 10000 таких
операцій. У своїй невеликій клініці і амбулаторії Караваєв зробив за
весь час понад 10 тисяч операцій. За його часів такої кількості операцій
не зробив ні один клінічний професор. Варто відзначити, що переважну
більшість його хворих становили селяни, яких він лікував безкоштовно.

З наступних керівників хірургічних кафедр Київського університету
потрібно відзначити Миколу Волковича (1858–1928), який очолював спочатку
госпітальну (1903), а пізніше (1911–1928) факультетську клініку. З його
наукових праць не втратила значення до наших часів монографія про
риносклерому (1888) і праця “Пошкодження кісток і суглобів” (1928). У
свій час популярною була запропонована ним при переломах у нижній
третині гомілки картоногіпсова стременна шина.

М. Волкович був організатором Київського хірургічного товариства (1908),
яке він очолював до смерті. За радянських часів це товариство було
перетворено на республіканське. В сприятливих умовах, у порівнянні з
Харківським університетом, відбулося в Київському університеті і
викладання анатомії. Цю кафедру очолював довгий час (1846–1868)
Олександр Вальтер (1817–1889).

Гідним наступником О. Вальтера по кафедрі анатомії був його учень В.
Бец, наукові праці якого з макро- і мікроморфології мозку дістали
загальносвітове визнання.

Володимир Бец (1834–1894), родом з Чернігівщини, закінчив з відзнакою
Київський університет у 1860. Спочатку працював прозектором кафедри
анатомії, викладав гістологію, з 1868 по 1890 р. – професор анатомії.

В. О. Бец перший описав великі пірамідні клітини кори мозку, які в науці
носять його ім’я. Він також перший визначив морфологічно рухову зону
мозку, його справедливо вважають засновником науки про архітектоніку
кори головного мозку. Велику колекцію препаратів мозку, яка була
премійована на наших виставках і за кордоном, іноземні фірми
запропонували Бецу опублікувати як атлас. З патріотичних міркувань він
відмовився від цього, сподіваючись здійснити видання свого атласа в
Росії. Ці сподівання не справдилися: лише мала частина його робіт була
надрукована. Прекрасна колекція препаратів В. Беца зберігається до наших
часів в анатомічному музеї Київського медичного інституту.

Василь Образцов (1850–1921) вчився в духовній семінарії, а потім
блискуче закінчив Медико-хірургічну академію в Петербурзі. Після
короткочасної роботи в земстві він був у відрядженні за кордоном.
Захистив докторську дисертацію з морфології крові і кістковомозкового
кроветворення. Образцов дістає спочатку завідування терапевтичним
відділом військового госпіталя в Києві, а пізніше, в 1887 р.,–
терапевтичним відділом міської лікарні на 80 ліжок. На свої кошти він
при відділі організує лабораторію, об’єднує навколо себе здібних молодих
лікарів, перетворює терапевтичний відділ міської лікарні на справжню
клініку. Лише в 1893 р. Образцова обирають професором медичного
факультету Київського університету, з яким він уже не втрачає зв’язку до
смерті.

Великою заслугою В. П. Образцова в історії світової клінічної медицини є
розробка глибокої методичної ковзної пальпації органів живота.

Відкриті Ауенбругером у 1761 році перкусія, Лаенеком у 1816 році
аускультація відіграли виняткову роль для діагностики захворювань
органів грудної клітки. Для діагностики захворювань органів живота ці
методи не мали істотного значення. Образцов, застосовуючи розроблений
ним метод пальпації, показав, що його методом після певного тренування
можна зазначити точно положення, фізичні властивої органів живота і
патологічні зміни в них. Його перші повідомлення про це на засіданнях
медичних товариств, у журналах були зустрінуті скептично, навіть після
підтвердження його клінічних висновків на операціях і секціях. Лише з
введенням у клініку рентгенологічних досліджень (1904–1910), коли були
проведені порівняльні дослідження пальпаторних даних з даними
рентгеноскопічними, метод пальпації за Образцовим дістав загальносвітове
визнання. Методика глибокої систематичної ковзної пальпації, за
Образцовим, поставила діагностику органів живота на твердий грунт, і
тому справедливо в історії клінічної медицини відкриття В. Образцова
оцінюється нарівні з відкриттями Ауенбругера і Лаенека.

Використовуючи свій метод пальпації, Образцов розробив уперше
диференціальну діагностику між колітом і ентеритом, раком і
туберкульозом сліпої кишки, тазового апендициту. Він перший описав
клінічну картину і поставив за життя діагноз грижі Трейца, коли тонка
кишка ущемлюється в fossa duodenojejunalis.

В розвиток фізіології видатний внесок зробили вчені медичних шкіл
України.

Засновником експериментальної фізіології в Харківському університеті був
І. Щолков (1833–1909). Він був вихованцем цього університету, працював
по фізіології у Карла Людвіга у Відні. Призначений у 1863 р. завідувати
кафедрою фізіології, він організував при ній першу на Україні
експериментальну лабораторію. В своїх працях Щолков головну увагу
приділяв фізіології нервової системи та вивченню газообміну. Він написав
посібник з фізіології; широко залучав до наукової роботи студентів. В
його лабораторії виконав першу свою наукову роботу В.Данилевський, який
пізніше майже півсторіччя очолював фізіологічну науку в Харкові.

Василь Данилевський (1852–1939), закінчивши Харківський університет,
пройшов, як і його вчитель, фізіологічну школу Карла Людвіга, а потім
працював у Парижі в лабораторії відомого фізіолога-біофізика д’Арсонваля
(1851–1940).

В. Данилевському належить відкриття в головному мозку центрів регуляції
вегетативних процесів, він провів перші досліди по реєстрації
електричних явищ у мозку, що пізніше лягли в основу
електроенцефалографії. Данилевський був піонером фізіологічного вивчення
гіпнозу в тварині людини. Він перший довів можливість дістати ефект
вагусного подразнення при перфузії коронарних судин серця через 24
години після клінічної смерті.

В. Данилевському належать видатні праці, присвячені вивченню паразитів
крові птахів. Він перший показав, що гемоспоридії, паразитуючи в
еритроцитах, дуже поширені в різних хребетних тваринах. Ці праці
відіграли велику роль в експериментальному вивченні малярії та її
хіміотерапії.

В. Данилевський був організатором і керівником Українського інституту
ендокринології і терапії в Харкові. У 1910 р., незважаючи на опір
міністерства освіти, він засновує жіночі медичні курси.

Брат В. Данилевського – Олександр Данилевський (1838–1923) – видатний
вітчизняний біохімік. Він очолював кафедри фізіологічної хімії в різні
роки в Казані, Харкові та Військово-медичній академії в Петербурзі, йому
належать видатні праці, присвячені вивченню протеолітичних ферментів,
хімії білків та питанням харчування.

В Києві фізіологічну науку очолював В. Чаговець (1873–1941). Основні
його праці присвячені електрофізіології. В 1903 р. Чаговець опублікував
монографію “Очерк електрических явлений на живых тканях с точки зрения
новейших физико-химических теорий”, в якій обгрунтував іонну теорію
збудження.

Величезні заслуги мають українські вчені і в створенні важливої галузі
людського знання – мікробіології (спочатку вживалася назва
“бактеріологія”). Своїми працями в цій галузі вони не тільки відкрили
нові, досконалі засоби боротьби з захворюваннями, але виявили й показали
суть процесів, що перебігають в організмі при певних захворюваннях.

Засновником першої школи українських мікробіологів був Л.Ценковський
(1822–1887). Левко Ценковський, за національністю поляк, вищу освіту
здобув у Петербурзькому університеті. Протягом 22 років працював
професором спочатку в Одесі, пізніше в Харкові. За фахом він був
ботанік. Ценковський перший створив у нас справжню наукову ботанічну
лабораторію з широким застосуванням мікроскопу. Вивчаючи найпростіші
форми на межі рослин і тварин, він основну увагу, як природодослідник з
широким біологічним кругозором звертав не тільки на їх морфологію, а,
головне, на еволюцію розвитку. Він описав 43 нові види мікроорганізмів,
його праці мали велику вагу для агрономії, ветеринарії і медицини.
Особливе значення мало винайдення Ценковським методу виготовлення
вакцини проти сибірки.

У 1881 році вакцину проти сибірки виготовив Пастер. Спосіб її
виготовлення придбала торговельна фірма. Коли в 1882 р. Ценковський
приїхав у Париж, щоб вивчити виготовлення протисибіркової вакцини, то
йому в цьому було відмовлено. Повернувшись на батьківщину, Ценковський,
не в дуже несприятливих умовах створив лабораторію на задвірках
Харківського ветеринарного інституту. Після наполегливої трирічної
роботи він винайшов свій, оригінальний спосіб виготовлення вакцини проти
сибірки, яка була більш дійова, ніж виготовлена методом Пастера.
Виготовлення протисибіркової вакцини за Ценковським, з деякими змінами,
застосовується до наших днів.

Внесок світового значення в розвиток мікробіології, в створення нових
напрямів у науці – еволюційної патології, імунології – зробив І.
Мечников.

Ілля Мечников (1845–1916) народився в с. Іванівці Куп’янського повіту на
Харківщині. Батько його був дрібним поміщиком. Закінчивши з золотою
медаллю гімназію, І. Мечников вступає на природничий відділ Харківського
університету. Складаючи іспити позачергово, він закінчує університет за
два роки, на 19-му році життя. На свої кошти він їде за кордон.
Повернувшись, захищає в 1867 реці дисертацію на ступінь доктора
зоології. З 1870 по 1882 р. він працює в Одеському (Новоросійському)
університеті професором зоології.

Вивчаючи внутрішньоклітинне травлення в хребетних тварин, Мечников
зустрівся з дуже важливим фактором, який вплинув на хід його дальших
наукових праць. Відомо, що жаба розвивається з яйця в рибоподібну
личинку з хвостом і жабрами. Коли у личинки виростають лапки, вона
втрачає хвіст і жабра. Як це стається? Мечников показав, що хвіст
відпадає через зруйнування його амебоподібними клітинами, які захоплюють
частинки тканини хвоста і внутрішньоклітинно перетравлюють їх. Вивчаючи
глибше це питання, Мечников прийшов до висновку, що рухливі клітини в
організмі відіграють певну захисну роль.

Своє вчення про фагоцитоз Мечников поклав в основу розуміння запального
процесу. Мечников довів, що запалення є активною реакцією організму
проти шкідливих факторів, зокрема бактерій, захисним актом організму,
набутим у ході еволюційного розвитку тварин і людини. Наслідки вивчення
процесу запалення у тварин різного ступеня еволюційного розвитку
Мечников подав у праці “Лекции о сравнительной патологии воспаления”
(1892 р.).

Грунтуючись на еволюційному методі порівняльної патології, Мечников
розробляє своє вчення про імунітет. На протилежність поглядові
переважної більшості тогочасних бактеріологів на чолі з Р. Кохом, які в
походженні хвороби головну роль надавали лише бактеріям, Мечников довів,
що захворювання, зокрема інфекційне, є боротьба макро- і мікроорганізму.
Організм бореться з хвороботворним агентом фізіологічними силами, однією
з яких і є фагоцитоз. Роль організму в імунітеті Мечников висвітлив у
книзі “Невосприимчивость в инфекционных болезнях” (1901 р.).

Фагоцитарну теорію Мечникова велика кількість учених зустріла різко
негативно. Особливо гостро критикували його теорію німецькі вчені,
зокрема Роберт Кох, який глузливо називав вчення Мечникова про фагоцитоз
“східною казкою”. Мечников гаряче відстоював свої погляди, силою фактів,
що він здобував своїми експериментами, силою логіки він переконував і
поступово примусив учений світ визнати правоту свого вчення. Лістер, до
речі скажемо, був теж спочатку проти вчення Мечникова, але згодом визнав
його. На конгресі Британської медичної асоціації, він, позитивно
висловившись про теорію Мечникова, додав: “Якщо в патології був
коли-небудь романтичний розділ, то, звичайно, це історія фагоцитозу”.

Під натиском громадської думки, Російська академія наук у 1902 р. надала
Мечникову звання почесного академіка. В 1908 р. Мечников дістає найвищу
тогочасну світову нагороду – наукову Нобелівську премію.

В останні роки свого життя Мечников приділив велику увагу вивченню
проблеми довголіття. Зміст його теорії загальновідомий. Проблему
старості, довголіття, смерті Мечников підніс на рівень
загальнофілософських питань, підходив до них не тільки як
природознавець, але й як великий гуманіст.

Засновником київської школи мікробіологів був учень Л.Ценковського,
видатний мікробіолог, епідеміолог і патологоанатом В. Високович.

Володимир Високович (1854–1912), родом з м. Гайсина на Поділлі, син
ветеринарного лікаря. Закінчив у 1876 р. Харківський університет,
працював спочатку в Харкові прозектором, з 1895 року – професор
патологічної анатомії Київського університету. У видатній своїй праці “О
судьбе микробов, введенных в кровь” (1886) він перший довів, що через
15–30 хвилин після введення в кров бактерії зникають, їх захоплюють
ендотеліальні клітини судин, особливо в органах з сповільненим
кровообігом, як селезінка, печінка, кістковий мозок, легені, лімфатичні
вузли. Це положення Високовича суперечило вченню Мечникова, який
визнавав здатність захоплювати бактерії лише за лейкоцитами. Внаслідок
робіт Високовича Мечников повинен був змінити свій погляд. Праці
Мечникова про фагоцитоз і Високовича про захоплення бактерій ендотелієм
судин були опубліковані у вісімдесятих роках XIX ст. і лягли в основу
вчення про ретикулоендотеліальну систему.

В. Високович очолював експедицію в Індію по вивченню чуми, перший почав
застосовувати вакцинацію проти черевного тифу, довів мікробну етіологію
цереброспінального менінгіту (незалежно від А. Вейксельбаума) та
туберкульозний характер золотухи.

В експедиції В. Високовича в Індію в 1896 р. брав участь Д.Заболотний,
який залишив глибокий слід в історії вітчизняної мікробіології та
епідеміології.

Данило Заболотний (1866–1929), син селянина з с. Чоботарки (тепер с.
Заболотне) на Вінничині, закінчив природничий відділ
фізико-математичного факультету Одеського (Новоросійського) університету
і медичний факультет Київського університету. Будучи ще студентом, він
виконав низку наукових праць під керівництвом І.Мечникова і В.
Підвисоцького. Разом з І. Савченком Заболотний у 1893 р., на багато
років раніше від О. Безредки, в дослідах на собі довів, що холерна
вакцина, прийнята через рот, забезпечує від захворювання на холеру. Все
своє життя Д. Заболотний особливу увагу приділяє вивченню шляхів
поширення чуми та її лікування. Він вивчає її в Індії, Аравії, Монголії,
Китаї, в Поволжі, Казахстані, Забайкаллі. Під час експедиції в Монголію
Заболотний заражається чумою. В 1911 році він доводить зв’язок поширення
чуми з гризунами тарбаганами.

Вивчаючи сифіліс, він за два роки до Шаудіна і Гофмана відкриває
спірохету, але не опубліковує цього. В 1898 р. Заболотний засновує першу
в Росії кафедру бактеріології в Петербурзькому жіночому медичному
інституті, яку очолює протягом багатьох років. В 1920 р. він засновує в
Одесі першу в світі самостійну кафедру епідеміології. В 1927 р.
Заболотний видав перший на російській мові оригінальний підручник
“Основы зпидемиологии”.

У 1922 р. Д. Заболотного було обрано академіком Академії наук УРСР, у
1928 р. – президентом її, в 1926 р. – академіком Академії наук СРСР. В
складі Академії наук УРСР він організує Інститут мікробіології, який
носить тепер його ім’я. Особливу увагу Заболотний приділяв поширенню
санітарної освіти серед населення, йому належить багато популярних праць
санітарно-медичного характеру. Поховано Д. Заболотного, за його
заповітом, в с.Чоботарці, поруч з дружиною, яка багато років учителювала
в цьому селі. В хаті Заболотного в с. Чоботарці створено музей його
імені. На могилі Д. Заболотного написано: “Тут поховано тіло померлого
Президента Всеукраїнської Академії наук Данила Кириловича Заболотного,
селянина с. Чоботарка”.

Іван Горбачевський – великий український вчений, громадський діяч, життя
і творчість якого охоплюють період від 60-х років XIX до 40-х років XX
століття.

Життєвий шлях Івана Горбачевського починається із с.Зарубинці
Збаразького району недалеко від Тернополя, де 15 травня 1854 р. він
народився в сім’ї священника. Вчився в Тернопільській гімназії, тут
виявив великий хист та любов до знань. В гімназії став членом
нелегального гуртка “Громада”, який ставив за мету будити в народі
національну свідомість. Цю ідею Іван Якович проніс усе своє життя і
передав у спадок багаточисленним своїм учням і послідовникам. Велика
тяга до знань, внутрішній поклик працювати для визволення народу,
вказали йому дорогу до Відня, а відтак до Праги. Закінчив медичний
факультет Віденського університету.

З 1883 до 1917 р.р. Горбачевський працює професором кафедри медичної
хімії Чеського Карлового університету в Празі, очолює кафедри
фармакології та фізіологічної хімії. В 1902-1903 р.р. є ректором
Чеського університету. Він був не тільки великим українським патріотом,
але і великим громадянином Чехії.

Він брав участь у створенні пам’ятника великому борцю за волю Чехії –
Яну Гусу. Монумент Гусу було доручено відкрити українцеві Івану
Горбачевському.

Великий вклад вніс він в організацію і становлення Українського
лікарського товариства, створеного на основі НТШ ім.Т. Шевченка, був
обраний першим його почесним головою. В 1919 році він стає професором
кафедри хімії щойно створеного у Відні Українського університету; 1921
р. професором, а з 1923 р. – ректором Українського університету у Празі.
З 1923 року одночасно викладає хімію в Українській господарській
академії в Подебрадах. У 1923-1924 р.р. та з 1932 р. Іван Горбачевський
– ректор Українського університету, на посаді професора працює до 1938
р.

Наукову працю розпочав у молодому віці. Перша публікація вийшла в 1875
р. Праці його стосуються переважно органічної та фізіологічної хімії.
Він одним з перших виділив амінокислоти, встановив, що вони є тими
цеглинами, із яких побудовані білки, еластин. Вперше в світі синтезував
(1882) сечову кислоту із сечовини та амінокислоти гліцину. В 1886 р.
опублікував працю про синтез креатину, відкрив фермент ксантиноксидазу
(1889-1891). Праці Горбачевського започаткували вивчення метаболізму
азотистих сполук та патології пуринового обміну, зокрема подагри. Ряд
праць вченого присвячені загальній хімії, гігієні, епідеміології.

Всеукраїнська АН у Києві (1925) обрала його дійсним членом. Помер Іван
Горбачевський 24 травня 1942 р. на 88 році життя, похований у Празі.

Попри вагомі наукові здобутки, медична допомога для широкого люду
залишилась малодоступною.

На початку XIX століття в російській імперії, в тому числі і на
території Східної України, в повітових містах встановлюється посада
повітового лікаря. На нього накладались такі обов’язки:

1. організація боротьби з епідемічними хворобами.

2. надання швидкої медичної допомоги.

3. заготівля лікарських трав.

У повітових лікарів були помічники, т.з. лікарські учні. Це були молоді
люди без медичної освіти. Лікарі мали навчати їх готувати ліки і
виконувати найпростіші лікарські призначення. Ніяких асигнувань на
медикаменти не відпускалось. Лікарі обмежувались, в основному,
застосуванням лікарських рослин. Рецепти виписувались на трави, коріння,
масла, настойки, відвари, що їх добували з рослинної сировини.
Найчастіше призначались примочки, полоскання, збори, тим часом, як
рецепти на порошки, краплі та мазі зустрічались рідко. Зовсім не
виписувались рецепти на супозиторії та глобули.

Серед перших повітових лікарів зустрічаємо лікаря з Переяслава Київської
губернії Андрія Козачківського. Він був близький до Тараса Шевченка.
Перебуваючи у Козачківського, Т. Шевченко написав “Заповіт”. Під час
заслання Козаківський надавав матеріальну допомогу та підтримував
морально великого поета. Почуття Шевченка до свого переяславського друга
відображені у вірші “Козачківському”, написаному в Орській фортеці в
1847 р.:

“А іноді так буває,

Що й сльози не стане,

І благав би я о смерті,

Так ти і Украйна,

І Дніпро крутоберегий,

І надія брате

Не даєте мені в бога

О смерті благати”

Останній раз Т. Шевченко гостював у Козачківського в 1859 р. Сам Андрій
Козачківський як лікар мав велику популярність. Його слава поширилась
далеко за межі Переяславського повіту та Київської губернії. Він помер у
1889 р.

Необхідно відмітити, що на початку XIX століття в Росії відмічався
гострий дефіцит у медичних та фармацевтичних кадрах. В Україні в цей час
лікарями працювали переважно вихованці вищих і середніх спеціальних
навчальних закладів Москви та Петербурга, а також випускники
західно-європейських університетів.

Підготовка лікарів в Україні пожвавилася після відкриття в 1805 р.
Харківського університету. Медичний факультет було створено в 1806 р. у
складі шести кафедр, в тому числі “матеріа медіка” (фармації,
фармакогнозії та фармакології). Спершу умови праці і навчання на
факультеті були тяжкими, обладнання погане і вкрай недосконале. В 1814
р. були відкриті терапевтична та хірургічна клініки, які мали по шість
ліжок, пологова палата – на чотири ліжка, в якій за перші шість років
було прийнято 20 пологів. Пересічний випуск складав 9 – 10 лікарів.

При університеті поступово створювались навчально-допоміжні заклади:
кабінети, лабораторії, ботанічний сад. В університеті, як і в інших
навчальних закладах царської Росії, при медичному факультеті були
організовані провізорські курси, слухачі яких вважались вільними
слухачами і з’являлись в університеті для проведення окремих практичних
робіт і оформлення своїх документів. Базою фармацевтичного відділення
була фармацевтична лабораторія, де з слухачами проводились практичні
заняття з фармакогнозії, судової хімії. Решта занять, які включали
ботаніку, зоологію, неорганічну хімію, якісний і кількісний аналізи,
фізику, органічну хімію і фармакологію проводились на базі медичного
факультету університету. Після трирічної роботи в аптеці учень міг
скласти при медичному факультеті іспити на звання аптекарського
помічника. Отримавши його, аптекарський помічник міг бути завідувачем
невеликих аптек у сільській місцевості або працювати на другорядних
посадах в інших аптеках. Якщо він бажав отримати звання провізора, то
після трирічної праці в аптеці міг поступити на дворічне фармацевтичне
відділення медичного факультету як вільний слухач. Жінки на
фармацевтичне відділення не приймалися.

Серед викладачів медичного факультету на кафедрі “матеріа медіка”
працював відомий професор Є. Гордієнко (1812-1897). Його лекції завжди
супроводжувались демонстраціями. Він організував фармакологічну
лабораторію, а пізніше навіть домігся виділення фармакології в окрему
спеціалізовану кафедру.

В 1834 році було засновано Університет Св. Володимира в Києві з
відкриттям медичного факультету з 1841 р. Обладнання і бібліотека були
завезені із пограбованих царатом Кременецького ліцею і Вільнюського
університету. На перший курс було зараховано 22 студенти. З 1900 р.
відкрито медичний факультет Новоросійського університету (1865) в Одесі.
Ці три вищі навчальні заклади відіграли значну позитивну роль в історії
медичної освіти в Україні та обслуговуванні потреб її людей. За весь
період існування до 1917 р. вони підготували 12818 дипломованих лікарів.
Варто зазначити, що якісний рівень медичної підготовки, особливо в
першій половині XIX століття, викликав численні нарікання, через те, що
підготовка майбутніх фахівців проводилась застарілими методами.
Більшість клінічних дисциплін викладалась латинською мовою.

Потребувала серйозного удосконалення і фармацевтична підготовка
майбутніх фармацевтів. Проте пропозиція лікарської громадськості
відкрити спеціалізований фармацевтичний інститут не отримала підтримки
урядових кіл і не була реалізована. Цікавий такий факт: екзаменаційні
правила для фармацевтів запроваджені у 1845 р. застосовувались без змін
аж до 1917 р. У “Правилах випробування лікарів, фармацевтів,
ветеринарів, дантистів та повивальних бабок” для фармацевтів
встановлювались такі вчені ступені та звання:

1) аптекарський помічник;

2) провізор; .

3) магістр фармації (аптекар).

Особи, які претендували на найвищий фармацевтичний ступінь магістра
повинні були бути провізорами. Крім іспитів з окремих дисциплін та
практичних досліджень, заключним етапом було написання дисертації
(латинською, російською або європейською мовами). Якщо публічний захист
визнавався задовільним, то здобувачу присуджувався ступінь магістра
фармації.

Повелінням імператора Олександра II (1871) аптекарський фах був
дозволений і жіноцтву. Жінкам надавалось право на здобуття
фармацевтичних ступенів від аптекарського учня до провізора. В той же
час не дозволялось прослуховування дворічного фармацевтичного курсу при
університетах. Цікаво, що на іспитах оцінка виставлялась за двобальною
системою – “задовільно” та “незадовільно”. Особи, які незадовільно
складали іспити, позбавлялись права одержання бажаного ступеня або
звання. У виняткових випадках особа, яка блискуче складала іспити і
виявляла надзвичайно ґрунтовні знання, могла отримати диплом і свідоцтво
із зазначенням, що вона пройшла випробування з “відзнакою”.

Необхідно відмітити, що аптечна справа в Російській імперії підлягала
досить жорсткій державній регламентації. В 1836 р. Миколою І був
“высочайше” затверджений новий “статут аптекарский”, котрий зберігав
своє значення упродовж всього XIX століття.

Статут містив 47 параграфів, які об’єднувались у п’ять розлілів:

1) Порядок заведення, улаштування й передачі аптек.

2) Внутрішній устрій аптеки.

3) Порядок внутрішнього управління аптек, заготівлі та відпуску ліків.

4) Права та обов’язки фармацевтів.

5) Відповідальність фармацевтів.

В першому розділі дозволялось відкривати казенні аптеки тільки за
розпорядженням Міністерства внутрішніх справ, вільні ж – з дозволу
Медичного департаменту цього ж Міністерства. До 1918 р. управління
медициною та фармацією здійснювалось Міністерством внутрішніх справ.

Відкривати й утримувати аптеку дозволялось кожному бажаючому, якщо він
мав фармацевтичне звання аптекаря або провізора. Якщо ж власник не
відповідав цим вимогам, то повинен був найняти управителя аптеки з
відповідним званням.

Другий розділ регламентував обов’язкові приміщення і необхідні лікарські
засоби. До приміщень відносились: рецептурна кімната, матеріальна
кімната, лабораторія, сухий підвал, льодовник і сушарня для лікарських
рослин, “пристойне сухе місце” для зберігання трав, квітів, коріння та
інше. Наголошувалось, що отруйні речовини повинні зберігатися окремо від
решти ліків під замком та з печаткою аптекаря або управителя. Для
зважування отруйних речовин слід було використовувати спеціальні ваги.

В третьому розділі визначався штат аптеки, порядок прийому та звільнення
персоналу, контроль за виготовленням лікарських засобів, відпуск
медикаментів та правила їх реєстрації. Четвертий розділ регламентував
права та обов’язки власників вільних аптек. Параграф 33 застерігав, що
власники та управителі аптек повинні були “честного й незазорного
поведения” і суворо стежити за тим, аби:

1. підлеглі їм фармацевти сумлінно виконували посадові обов’язки, вели
себе добре і з клієнтами поводились ввічливо, а учні встигали з
фармації;

2. аптека мала свіжі й до лікарського вжитку придатні матеріали;

3. медикаменти виготовлялись обов’язково за фармацевтичними правилами;

4. складні ліки готувались винятково аптечною лабораторією, а не
купувались;

5. під час контрольного огляду аптек Лікарськими управліннями
контролерам показувати усі відділення, матеріали та ліки.

Параграф 35 забороняв виписувати ліки й здійснювати лікування недужих,
окрім невідкладних випадків, коли потрібна невідкладна допомога, а
поблизу немає лікаря.

Розділ п’ятий передбачав відповідальність фармацевтів. Передбачалось, що
аптекарі, провізори та аптекарські помічники, які одержували
багаторазові зауваження й догани, за рішенням медичної ради позбавлялись
права на фармацевтичну практику в залежності від провини: на рік, кілька
років або ж назавжди.

В 1861 р. в Російській імперії скасовується кріпацтво і створюються
місцеві органи самоврядування (земства з 1864 року). Вони були відразу
створені на Лівобережній Україні. У трьох правобережних українських
губерніях – Київській, Волинській, Подільській земства були створені
лише 1911 р. В їх підпорядкування було передано наявні медичні заклади,
які раніше були підпорядковані Приказам громадського призріння. Медицина
того часу увійшла в історію як земська медицина. В її розвитку
виділялось два етапи. Перший – початковий (роз’їздний) –
характеризувався виїздною, в більшості випадків фельдшерською допомогою
для сільського люду. Територія була поділена на дільниці, де проживало
150-200 тисяч людей, радіус обслуговування досягав більше 100
кілометрів. В основному велася боротьба з епідеміями. Сучасники так
характеризували цей період. “Загальна характеристика її складається в
тому, що лікар завжди в подорожі, а хворі ніколи не знають, де його
шукати”. Наприкінці XIX століття земські губернії поповнювались молодими
лікарями, які після закінчення університетів добровільно їхали у
сільську місцевість, щоб надавати медичну допомогу селянам. В цей період
земства будують лікарні і хворі отримують можливість стаціонарної
допомоги. Суттєвим досягненням стало зменшення радіусу дільниць
(чисельність населення дільниці в кінці XIX – на початку XX століття
пересічно становила 28 тисячі). На Україні найбільш укомплектованими
лікарями вважались Чернігівська та Полтавська земські губернії.

Попри окремі недоліки земська медицина відіграла в історії медицини
помітну роль. Це була організація, яка за рівнем наближення до широких
мас сільського люду наукової, зокрема, хірургічної допомоги, в ті часи
не мала аналогів у жодній країні світу. Матеріали дільничих лікарів щодо
захворюваності, склали виразну картину поширення хвороб серед людей.
Земську санітарну статистику на Міжнародній гігієнічній виставці в
Дрездені в 1911 році було визнано зразковою.

З розвитком земської медицини виникло питання і про земські аптеки. Це
були невеличкі аптеки при лікарнях (біля 2500), в яких хворих
забезпечували найпростішими ліками. Обладнані земські аптеки були доволі
невибагливо, обслуговувались фельдшерами. Тривалий час у сільській
місцевості аптек майже не було. Пояснювалось це тим, що, за монопольним
правом, їх відкривали лише у містах, оскільки право на відкриття аптек
надавалось винятково провізорам. У 1881 р. було прийнято закон, згідно
якого дозволялось відкривати аптеку у селі не лише провізору, а й
помічникові провізора. Сільська аптека не мала лабораторії. Її власники
не мали права навчати аптекарських учнів. Значну громадську роль для
земської медицини відігравали Пироговські з’їзди лікарів, які
відбувалися кожні два роки. Важливе місце у діяльності Пироговського
товариства також займали питання аптечної справи. Внаслідок економічної
відсталості Росія не мала власної фармацевтичної промисловості. Майже 70
% медикаменів завозилось з-за кордону. В зв’язку з надходженням багатьох
іноземних медикаментів виготовлення їх в аптеках стає невигідною
справою, й аптечні заклади наприкінці XIX століття майже цілковито
втрачають виробничі функції, ліквідовують аптечні лабораторії та
зосереджуються на перепродажу готових ліків. Такий стан аптечної справи
турбував Пироговське товариство. У рішеннях IX з’їзду (1904 р.),
зокрема, було зазначено: “Наявна монопольна система аптечної справи
позбавляє широкі верстви населення доступної лікарської допомоги,
шкідливо позначається на інтересах фармацевтичної корпорації”. Під
тиском рішень Пироговських з’їздів уряд царської Росії у 1912 р. був
змушений надати право земським та міським самоуправлінням на підставі
рішень земських зібрань та міських дум відкривати вільні аптеки, які
були б незалежні від монополії. Існуюча конкуренція все ж не сприяла
розвитку земських “вільних” аптек. Так, у Чернігівській губернії у 1914
р. нараховувалось 57 приватних, 4 земські та одна аптека Червоного
Хреста, в яких загалом працювало 98 фармацевтів та 59 учнів.

Найбільший прогрес у розвитку фармації на той час було досягнуто в
центрі Південно-Західного краю – Києві. У 1896 р. у місті функціонували
(не рахуючи дрібних закладів) великі аптеки: три – на Хрещатику, дві –
на Володимирській, та дві на інших центральних вулицях. У 1881 р. у
Києві постало “Південноросійське товариство торгівлі аптекарськими
товарами”, яке на 1913 р. володіло шістьома власними крамницями та мало
у своєму складі власну виробничу лабораторію, яку згодом перетворили на
завод (нині – Київський завод медпрепаратів). У 1912-1913 р.р. в Києві
видавався тижневик “Всеросійський фармацевтичний вісник”.

По всій території підросійської України 1913 року діяло 1067 аптек, з
яких 1024 належали приватним власникам, а 43 – земствам. Пересічно одна
аптека припадала на 24 тис. мешканців, в той час, як у Києві – на 11
тис. В аптечних установах працювало 2009 фармацевтів, в тому числі 758 –
з вищою і 1251 – з середньою фармацевтичною освітою.

На західних теренах України, що перебували у складі Австро-Угорської
імперії, медицина та фармація розвивались дещо інакше.

В 1772 р., внаслідок першого поділу Польщі, Східна Галичина відійшла до
Австрії. На той час на всій території Галичини було зареєстровано 11
лікарів, сім з яких займались практикою у Львові. В інших населених
пунктах медичною допомогою займались цирульники, знахарі,
бабки-повитухи. У Львові налічувалось 8 аптек, з яких п’ять були
приватними і три – монастирськими. Австрійський уряд встановив державні
посади окружних та повітових лікарів. Вони мали контролювати діяльність
осіб, які займались медичною практикою, дбати про санітарно-гігієнічний
порядок, а в містах – забезпечення населення чистою питною водою,
проведення протиепідемічних заходів. Їм дозволялось також займатися
лікувальною роботою шляхом приватної практики. Про стан медичної
допомоги свідчили висновки щодо міста Львова крайового фізика (лікаря)
фон Люца. Він писав: “Ті, що займаються хірургією – повні неуки, яким
надано безмежні права для лікарської практики та безкарного вбивства
людей. Баби-повитухи – цілковиті невігласи. Аптеки продають ліки за
цінами, які їм подобаються, бо немає ніякої такси. Ліки не якісні,
оскільки аптеки не підлягають жодним ревізіям”. Про невтішне становище з
медичним забезпеченням міста свідчив у листі до губернатора Галичини й
крайовий фізик А. Крупинський: “Хворі бідняки лежать по вулицях і
смітниках, покриті червою та брудом, їхній останній лік – це лягти в
болото, вони залишені і забуті, позбавлені всякої допомоги, шпиталі їх
не приймають”.

У 1850 р. в Галичині нараховувався 201 лікар, переважно випускники
Віденського університету, а також 84 хірурги та 12 акушерок. Всі вони
працювали в містах, а на селі медичну допомогу надавали знахарі. В
містах нараховувалось 16 лікувальних закладів, з них половина існувала
за рахунок меценатів. Серед лікарів не було жодного українця. Всі
пандемії загрозливих інфекцій, що проникали в Европу, зокрема, холери,
доходили до Галичини. Особливі спалахи були в 1833 – 1837 р.р. Для
боротьби з епідеміями намісництво приймало жорсткі заходи, зокрема,
передбачалось, що особи, які порушували кордони карантину, підлягали
військово-польовому суду із застосуванням найвищої міри покарання –
розстрілу. Починаючи з 1873 р. Крайова рада здоров’я (Львів) зайнялась
питанням створення посад гмінних (дільничих лікарів), які мали надавати
допомогу сільському люду. Однак їхнє число зростало дуже повільно. Так,
в 1907 р. їх було 49 гмінних лікарів, а число гмін – понад три тисячі. В
останній чверті XIX століття в Галичині були найвищі показники
смертності в Европі. Причини смерті українського люду були типовими для
колоніальних країн. Це – інфекційні хвороби, туберкульоз, високий рівень
смертності немовлят.

Що стосується навчальних закладів, то в 1784 р. було знову відкрито
Львівський університет, який проіснував недовго, до 1805 р. Після цього
відкривається медико-хірургічна школа, яка готувала хірургів, акушерів
та провізорів. Вона проіснувала до чергового відкриття унверситету, в
якому з 1894 р. почав функціонувати медичний факультет.

Щоб якось нормалізувати фармацевтичне обслуговування людей, на початку
XIX століття австрійська адміністрація видала чимало указів та постанов.
У 1806 р. було створено керівну та наукову установу – Головний
аптекарський греміум (колегіум) Галичини з філіями в окружних містах.
Статут цього органу передбачав підпорядкування йому власників аптечних
закладів, фармацевтів та їхніх учнів.

Відчутний слід в історії фармації першої половини XIX століття залишив
Теодор Торосевич, уродженець Станіслава (Івано-Франківськ). Після
закінчення у Відні хімічного факультету він у 1819 р. відкрив у Львові
власну аптеку. Був автором понад ста наукових праць з природознавства,
хімії, фармації, дослідив десятки мінеральних джерел. Львівське
аптекарство XIX століття було тісно пов’язане із розвитком галицьких
нафтопромислів. Так, зокрема, в лабораторії аптеки Міколяша у 1853 р.
магістр фармації Іван Зех вперше одержав ректифікат “скельної олії”
(нафти). У приміщенні цієї ж самої аптеки засвітилася перша у світі
гасова лампа. А в липні того ж року гасові лампи вже освітлювали головну
львівську міську лікарню, згодом гасова лампа стала основним засобом
освітлення будинків та установ.

20 вересня 1868 р. при Греміумі започаткувало свою діяльність одне з
найстаріших в Європі “Галицьке аптекарське товариство”, яке видавало
свій часопис, мало бібліотеку, лабораторію, а також фармацевтичний музей
(частина його експонатів увійшла нині до фонду-музею у Львові).
Товариство поставило перед собою цілий ряд завдань. Серед них:

розгляд і налагодження усіх загальних питань аптечної справи;

сприяння членам Товариства у поглибленні фахових знань, заснування
хімічної лабораторії, бібліотеки, видання власного журналу;

надання допомоги членам Товариства у випадку втрати працездатності їх
вдовам та сиротам;

надання старанним, але не заможним студентам-фармацевтам позичок для
оплати екзаменаційних витрат;

посередництво у працевлаштуванні магістрів фармації та підаптекарів.

До найважливаівших здобутків “Галицького аптекарського товариства” варто
віднести:

1. заснування у 1871 р. власного друкованого органу “Часопис Товариства
аптекарського”, який видавався до 1939 р. і присвячувався як науковим,
так і професійно-практичним і соціальним проблемам фармацевтів регіону.

2. відкриття спільно з Греміумом школи для аптекарських учнів.

3. видання спеціальної фармацевтичної літератури.

4. фінансова підтримка фармацевтів.

5. провідна роль у справі відновлення фармацевтичного відділу
Львівського університету та побудові фармацевтичного корпусу.

В 1890 р. у Львові функціонувало 13 аптек, відповідні зміни були і в
інших містах.

До ХІХ століття навчання фармації зосереджувалось в самих аптеках на
засадах цехового навчання (учнівський період 2-7 років, а після
отримання звання підаптекаря – підаптекарська практика 1,5-3 роки, після
чого отримувалось звання майстра). В XIX столітті вимоги щодо закінчення
вищого учбового закладу ставились тільки перед власниками та керівниками
аптек. Навчатися ж вони мусили за межами краю, у Відні та Кракові. Певні
зміни відбулися у практиці підготовки підаптекарів, учнівська практика
тривала 3-4 роки, такі ж терміни були встановлені і для асистенської
практики. Лише після цього підаптекар і ассистент мали змогу вступати до
університету.

Вища фармацевтична освіта почала розвиватися у Львові лише після
підписання імператором Францом-Йосифом І указу про створення у 1854-55
навчальному році фармацевтичного відділення при філософському факультеті
Львівського університету. Заняття відбувалися за двохрічною програмою, і
проводили їх професори філософського факультету та медико-хірургічного
відділення Львівського університету. Фармацевти вважались нетрадиційними
слухачами, й, окрім обов’язкових предметів, їм рекомендувалося
відвідувати й інші заняття природничого напрямку. В 1889 р. відбулась
реформа фармацевтичної освіти в Австрії. Згідно цієї реформи,
асистенська практика скасовувалась, а навчання в університеті
розпочиналося після іспиту. Була введена вимога закінчення шести класів
гімназії як неодмінна умова прийняття учня до аптеки.

Важливою подією для фармацевтичного відділу став запроваджений із 1900
р. дозвіл жінкам вивчати фармацію. В 1905 р. у Львові першою в Австрії
отримала диплом магістра фармації Софія Рейх. А вже у 1913-14
навчальному році у Львівському університеті навчалась половина усіх
студенток фармацевтичного профілю Австрії.

За часів Австрії була прийнята і реалізувалась значна частина юридичних
документів, які регулювали фармацевтичну діяльність. Вони визначали
нормування прав і обов’язків фармацевтів, інспектування та вимоги до
аптечних підприємств, регламентуваня фармацевтичної освіти.

Розпорядженням Міністерства внутрішніх справ (1911 р.): “Про вимоги до
аптечних приміщень” чітко визначались обов’язкові в аптеці приміщення
(торговий зал, матеріальна кімната, лабораторія, зіллярське горище,
аптечний підвал, інспекційна кімната) та вимоги щодо їхнього обладнання.
Основні зміни в фармацевтичному законодавстві на початку ХХ століття
пов’язані з ухваленням у 1906 р. закону “Про врегулювання аптечних
взаємовідносин”, який був одним з кращих профільних законів в Европі і
діяв у Галичині до жовтня 1939 р.

В роки першої світової війни і доби революційних потрясінь та визвольних
змагань українського народу (1914-1920) докорінно змінилось життя
суспільства та визначились перспективи його подальшого розвитку на
найближчі десятиліття.

Руйнівна дія війни та політичних катаклізмів призвели до загального
розладу життя, катастрофічного стану економіки та інших галузей
господарства. Не стала винятком у цьому відношенні й система охорони
здоров’я та аптечна справа, що зазнали особливого нищення і занепаду.
Мережу цивільних лікувально-профілактичних і аптечних закладів, брак
яких гостро відчувався і в мирний час, під час воєнних дій було фактично
ліквідовано. Згідно законів воєнного часу лікарі, фельдшери та
фармацевти підлягали обов’язковій мобілізації, а всі наявні запаси
лікарських засобів – передачі до військових медико-санітарних частин.
Цивільне населення практично було позбавлене будь-якої лікувальної і
медикаментозної допомоги, хоча потреба у цих специфічних видах послуг у
ті часи особливо зросла. Внаслідок війни різко погіршився санітарний
стан України, колосально зросла захворюваність, особливо, інфекційна,
яка прийняла характер епідемій з високою смертністю людей. У 1919-1920
р.р. епідемія тифу не лише забрала життя мільйонів людей, але й
спричинила втрату боєздатності цілих армій (наприклад, в Українській
Галицькій Армії пошесть вразила близько 90% рядового складу й старшин).
Така ж доля спіткала й Дієву армію Української Народної Республіки.
Загалом, у 1920 р. на висипний та поворотний тифи в Україні хворіло 4,3
млн. осіб. Значно зросла захворюваність на туберкульоз. Занепала
медикаментозна допомога. Україна була позбавлена джерел поповнення
медикаментами і використовувала виключно старі запаси, які в
екстремальних умовах війни та голоду дуже швидко вичерпались.
Відчувалась гостра нестача жарознижуючих, знеболюючих, дезинфікуючих
засобів, шприців, бинтів, вати, інструментарію. Спроби відновити роботу
закладів охорони здоров’я і аптек неодноразово робилися урядами
Української Центральної Ради, гетьмана П.Скоропадського й Директорії
УНР. Але внаслідок обмежених можливостей національної влади і поразки
українських визвольних змагань, ці намагання не принесли відчутних
результатів і залишились деклараціями та планами. З ініціативи гетьмана
П.Скоропадського в травні 1918 р. було створено Міністерство народного
здоров’я та суспільної опіки. Першим міністром став Всеволод Любинський,
при Директорії цю посаду певний час займав Овксентій
Корчак-Чепурківський – фундатор української соціальної медицини.

В період існування Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) у
Львові було організовано Державний Секретаріат охорони здоров’я
(листопад 1918 р.), який очолив І. Куровець – відомий громадський і
політичний діяч.

Відновлена українська державність проіснувала недовго. На черзі був
тривалий період “совіцької” влади, з 1920 до 1991 р.

Розділ 9

Світова медицина та фармація в ХХ столітті

Закінчилось останнє століття другого тисячоліття. Воно було свідком
неймовірних суспільних подій, інтенсивного розвитку технічних і
прикладних наук, інформаційного вибуху, швидкого зростання світової
економіки, зміни умов життя людей. Особливо досягнуто значних успіхів в
медицині. Науковцям, практичним лікарям вдалось проникнути в таємниці
багатьох хвороб, створити ефективні хімічні, біологічні препарати по
боротьбі з інфекційними хворобами, перемогти біль та бактеріальне
забруднення під час хірургічних операцій, знайти та розкрити механізм
дії важливих ліків, методи профілактики та лікування найбільш
розповсюджених та загрозливих хвороб. Шлях, пройдений медициною, був
тернистим і тяжким. Це був шлях пошуків і самовідданої праці дослідників
різних професій: лікарів, фармацевтів, біологів, хіміків, яких об’єднала
одна мета – створення засобів рятування людського життя.

Медико-біологічні науки, клінічна медицина, гігієна, фармація та
практична охорона здоров’я сягнули нових обріїв, на стан і рівень яких
вплинули науково-технічний прогрес, спосіб виробництва, розвиток
міжнародних зв’язків.

9.1 Медико-біологічні дисципліни Під впливом науково-технічного
прогресу, досягнень природничих наук відбулись суттєві зрушення в
розвитку медико-біологічних наук. З’явилось ряд нових, раніше невідомих
розділів і напрямків. Це, перш за все, стосується обгрунтування та
розвитку теорії спадковості, у витоків якої стояли праці чеського
вченого Г.Менделя (1822-1884) та німецького біолога А.Вейсмана
(1834-1914). Американський біолог Т.Морган (1866-1945) на початку ХХ ст.
створив хромосомну теорію спадковості, обгрунтував, що незримий живий
елемент під терміном “ген” забезпечує спадкову передачу окремих ознак.
Дальші дослідження показали особливості морфологічної побудови хромосом,
їх внутрішньої організації і поведінки на всіх стадіях розвитку. В 50-х
роках були знайдені генетичні властивості хромосом та їх носія –
дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК), створена уява про генетичний код.

У першій половині ХХ ст. був впроваджений метод культивування тканинних
культур, проведено прижиттєве вивчення тканин організму, зокрема їх
життєдіяльності в часі.

Експериментальні роботи були присвячені вивченню провідних механізмів
старіння та пошуку методів і засобів впливу на продовження життя.
Проводилась розробка препаратів, що нормалізують регуляцію обміну
речовин в клітині, впливають на життєві процеси, попереджують ушкодження
важливих молекул, затримуючи темп старіння. При цьому прагнули збільшити
тривалість життя, розробити заходи, які б сприяли збереженню
працездатності людини, продовженню творчого періоду, іншими словами,
якості життя.

Видатних успіхів досягнула фізіологія. Англійський фізіолог С.Шерінгтон
(1859-1952) розглядав всі фізіологічні явища в широкому
загальнобіологічному плані. Він створив вчення про рецептивні поля,
розглядав організм як цілісне утворення. Німецький фізіолог М.Ферворн
(1863-1921), будучи прибічником концепції Р. Вірхова про целюларну
федерацію і морфологічну автономність клітин, вважав, що загальна
фізіологія повинна стати фізіологією клітин. Одночасно з цією тенденцією
в нього мали місце позитивні експериментальні дослідження функцій
нервової системи головного мозку.

Видатний американський фізіолог У.Кеннон (1871-1945) під впливом вчення
І.Павлова створив сучасне вчення про функції вегетативної нервової
системи. Він встановив, що єдина сисмпатична система підтримує стійкий
стан організму (гомеостаз), обгрунтував фізіологічний механізм емоційних
станів як рефлекторне збудження. При вивченні фізіологічних функцій
центральної нервової системи було використано ряд нових приладів,
розроблено більш досконалі методи дослідження. Електрофізіологічному
вивченню механізмів рефлекторної діяльності центральної нервової системи
і природи збудження і гальмування присвячені дослідження австрійського
нейрофізіолога Д.Екклса, який з’ясував іонні механізми цього процесу.

Англійський фізіолог У.Уолтерс в 1935 році проводив дослідження
електричної активності мозку в нормі і паталогії, одним з перших
застосував кібернетичну методику в дослідженні нервової системи. В
роботі “Живий мозок” (1953 р.) описав створені ним штучні моделі нерва і
механізму мозку.

Нарівні з вивченням фізіології нервової діяльності були продовжені
дослідження з фізіології дихання, крові і кровообігу, травлення,
м’язевої діяльності, органів внутрішньої секреції та інші. Англійський
фізіолог Дж. Барктрофт (1872-1947) розробив вчення про дихальну функцію
крові. Ним була запропонована методика визначення газів крові, вивчений
механізм перенесення кров’ю кисню. В умовах хронічного експерименту ним
показана роль селезінки як кровяного органу, вивчено механізм регуляції
і з’ясовано значення депо в нормі та патології. Англійський фізіолог
Дж.Халдейн (1860-1936) створив вчення про дихання людини в нормі і
патології та гуморальну теорію регуляції дихання. Теорія м’язевого
скорочення розроблена англійським фізіологом А.Хіллом (1886-1977).
Згідно з нею, м’яз і нерв в спокійному стані споживають кисень,
виділяючи тепло.

Фізіологія відіграла значну роль у встановленні та розвитку нової науки
– космічної медицини. В її практиці використовується цілий ряд
фізіологічних тестів, розроблених для відбору та підготовки космонавтів,
пов’язаних з вивченням серцево-судинної системи, водно-сольового
обміну,вестибулярного апарату.

Космічною медициною, завдяки глибокому пізнанню фізіології, відкриті
значні внутрішні людські резерви,нагромаджений великий досвід активного
управління процесами адаптації організму і стабілізації здоров’я людини
в різних екстремальних умовах,що має значний інтерес для теорії і
практики медицини.

В кінці ХІХ ст. почалась розробка вчення про фізіологію органів
внутрішньої секреції. У 1889-1890 р.р. П.Мерінг і О.Мінковський
встановили зв’язок між цукровим діабетом і порушенням секреції
підшлункової залози. У 1901 р. російський вчений Л.Соболєв відкрив
внутрішньосекреторну діяльність острівців Лангенгарса і намітив шлях
одержання екстракта цієї секреції. Канадський фізіолог Ф.Бангтін
(1891-1941) в 1921 році отримав в чистому вигляді гормон лангенгарсових
острівців, – інсулін, який знайшов широке використання для лікуванні
цукрового діабету. Протягом десятиліть продовжувались багаточисельні
дослідження, внаслідок яких з’являються нові факти, розкриваються нові
закономірності фізіологічних функцій живого організму. В
Массачусетському технологічному інституті створено пристрій, який може
виконувати функцію підшлункової залози, підтримуючи нормальний вміст
цукру в крові при діабеті шляхом виділення виробленого ним інсуліну.
Регуляторні системи організму функціонують з допомогою різних хімічних
з’єднань – носіїв інформаційних молекул. В ході еволюції ці особливі
молекули набули значення сигналів-індукторів різних біохімічних реакцій.
Розкриття їх закономірностей дозволило конструювати і синтезувати нові
аналоги гормонів, дія яких на декілька порядків більша, ніж їх природніх
прототипів.

Значні досягнення фізіології сприяли розвитку фармакології, біохімії,
патології, імунології, клінічних дисциплін та гігієни. Одним із
засновників сучасної експериментальної фармакології є О.Шмідеберг
(1838-1921). Ним покладений початок фармакології вегетативної нервової
системи, зроблено ряд важливих відкриттів.

Одним із суттєвих досягнень фармакології і терапії був пошук і
впровадження в практику хіміотерапевтичних засобів. Можливість впливу
ліків на збудника в організмі було обгрунтовано німецьким вченим
М.Ерліхом (1854-1915). Він зробив науково-обгрунтований висновок, що
умовою впливу речовини на функцію клітини є їхня властивість
зв’язуватись із життєво важливими структурами протоплазми. На цій основі
М.Ерліх впровадив у практику ряд хіміо-препаратів. Особливе значення та
ефект мало впровадження сальварсану для лікування сифілісу (1907 р.).

Не дивлячись на поповнення фармацевтичних засобів, до 30-их років
бактерії залишались невразливими для хімічних препаратів. Якраз в цей
час відбулося відкриття, яке започаткувало нову історичну епоху боротьби
з бактеріями. В 1932 р. німецька фірма Фарбен-Індустрія запатентувала
червоний барвник пронтозіл. Молодший лікар Герхард Домагк повинен був
перевірити цю речовину на мишах,заражених стрептококом. Приречені на
загибель миші,після того як їм ввели пронтозіл, не виявили жодних ознак
хвороби. Домагк став першовідкривачем чудового засобу, яким стали
успішно користуватись для лікування ангін, ревматизму, пологової
лихоманки та інших захворювань, обумовлених стрептококом. Цей препарат
отримав назву стрептоцид. До речі, перше випробування дії препарата
Домагк провів на своїй доньці, в якої після незначної травми виникло
зараження крові (сепсис). Надалі були синтезовані: в 1935 р. –
сульфідін, в 1938 – сульфаниламід, в 1939 – сульфатіазол. Останій був в
50 разів ефективніший за початковий сульфідін.

В 1939 р. Генріху Домагку була присуджена Нобелівська премія. Необхідно
відмітити, що в роки другої світової війни сульфамідні препарати широко
використовувались в арміях воюючих сторін. Завдяки їм було збережено
життя сотень тисяч поранених.

На відкриття радикальних лікувальних засобів витрачається багато років
і інколи вони розпочинались і завершувались різними дослідниками.
Повчальною є історія відкриття першого антибіотика пенициліна. У 20-их
роках в Лондоні бактеріолог Флемінг ставив досліди з колоніями
стрептококів на спеціальному середовищі. Він звернув увагу, що
середовище забруднила цвіль,яка розчинила культуру стрептококів. Із
цвілі дослідник здобув антибактеріальний фермент лізоцим. Продовжуючи
досліди, Флемінг помітив, що зелена цвіль виділяє антибактеріальну
речовину, яка пригнічує ріст багатьох бактерій. Цю речовину він назвав
пеніцилін. Після ряду публікацій та доповіді на Міжнародному конгресі
мікробіологів в 1936 р. відкриття, однак, не привернуло до себе уваги.
Пізніше пеніцилін в чистому вигляді отримала група оксфордських вчених,
яку очолили мікробіолог Г.Флорі (1898-1968) і біохімік Е.Чейн
(1906-1979). Вперше його застосували 12 лютого 1941 р. в Лондоні.
Промисловий випуск пеніциліну розпочався в 1943 р. в США. Від початку
відкриття і до практичного втілення пройшло 20 років.

Відкриття ще одного антибіотика – стрептоміцину – належить Зіновію
Ваксману (1888-1973). Він, починаючи з 1939 р., дослідив понад 500
мікроорганізмі і в 1942 р. виділив стрептоміцин, що став могутньою
зброєю в боротьбі з інфекціями, які викликаються гнильними бактеріями.
Завдяки стрептоміцину вдалось досягнути значних успіхів у лікуванні
туберкульозу.

До 1946 р. грибки-продуценти антибіотиків вирощували на поверхні рідких
середовищ в сотнях тисяч пляшок з-під молока. Пляшки мили в спеціальному
апараті, стерилізували, наповнювали стерильним поживним середовищем,
засівали штамом необхідного грибка, чекали його розростання, після чого
добували препарат. Відбувалось це на конвеєрах довжиною в декілька сот
метрів. Такою була перша технологія отримання антибіотиків. Тепер грибки
вирощують в спеціальних котлах, що вміщують 10 000 літрів середовища.
Завдяки новій технології зросли кількість і якість отриманих
антибіотиків. Надалі були внесені зміни в їхню хімічну структуру,
розпочався синтез антибіотиків. Сім’я природніх пеніцилінів поповнилась
низкою препаратів (ампіцилін, оксацилін, метицилін тощо). Тепер медицина
щороку отримує на озброєння нові антибіотики.

Поруч з хіміопрепаратами та антибіотиками на основі досягнень науки
були розроблені комплекси лікувальних засобів рослинного походження.
Сучасна фітотерапія широко використовується для лікування
серцево-судинних захворювань, зокрема, гіпертонічної хвороби.
Ефективність фітолікування підвищується комплексним використанням
рослин. Розроблені різні композиції, що збагатило клінічну фармакологію.

В ХХ сторіччі німецькі вчені створили препарат проти інфаркту. Завдяки
його застосуванню вдалося в 70 % хворих відкрити закупорені артерії
серця. Цей препарат назвали активатор тканинного плазміногену (АТП).

Болгарська фірма “Фармахізм” розробила препарет (пірамем), що добре
стимулює нервово-психічну діяльність і дає можливість значно прискорити
лікування порушень при крововиливах. Постійне кількісне зростання ліків,
підвишення їхньої ефективності є характерною рисою фармації ХХ століття.

В ХХ ст. посилилась увага до вітамінів, зокрема, механізму їх отримання
та впровадження у медичну практику. Відкриття кожного вітаміна мало свою
історію. Так, нідерландський лікар Ейкман, перебуваючи на острові Ява,
звернув увагу на хворобливий стан курей, які знаходились у клітці і
годувались об’їдками з лікарні, що, в основному, містили очищений рис.
Кури, які бродили по двору і самі розшукували різноманітну їжу, мали
здоровий вигляд. Пройшло багато часу, поки Ейкману вдалося виділити з
рисових висівок речовину, яка в своєму складі мала амінову групу. Цю
речовину стали називати “життєвими амідами”. З 1932 р. за нею
закріпилась назва “вітамін”, від латинського “віта” – життя. Першим було
відкрито вітамін “В”, завдяки чому вдалося попереджувати та лікувати
хворобу “бері-бері”. Ще в ХІІІ ст. була детально описана цинга
(скорбут), яка виникала серед учасників хрестового походу. Лише в 1925
році була отримана речовина, що виліковувала цю хворобу. Вона була
виділена із соку капусти і отримала назву вітамін “С” (аскорбінова
кислота). В 1936 році була знайдена речовина, відсутність якої викликала
у експериментальних тварин безпліддя. Їй дали назву вітамін “Е” або
“токоферол” (токос- потомство і феро- несу). Приблизно тоді ж почалось
вивчення вітаміна, відсутність якого в їжї обумовлювало зниження або
втрату зору. Новий вітамін вдалось виділити з моркви, його назвали
вітаміном “А”. В 1935 р. датський біохімік Генріх Дамм встановив у
експерименті над курчатами, що відсутність певної речовини призводить до
крововиливів. Ця речовина в достатній кількості знаходиться в траві і
зелених листах. Їй дали назву вітамін “К”. В 1942 р. в Радянському Союзі
була синтезована речовина, що утримує вітамін “К” – вікасол. В 1931 р.
дві групи хіміків (Німеччина, Англія) майже одночасно повідомили про
відкриття продукту, який володіє високою протирахітичною активністю
(вітамін “Д”). Під сучасну пору відомо більш як два десятки речовин, які
можуть бути віднесені до вітамінів.

Значний розвиток отримала біологічна хімія, яка зародилась в другій
половині ХІХ століття. Вчені-біохіміки провели дослідження щодо природи
хімічних процесів внутрішніх структур, які відіграють важливу роль в
життєдіяльності організму. Біохімія збагатилась новими методами
дослідження (ультрафіолетова мікроскопія, рефрактомерія,
магнітометричний метод, електронна мікроскопія та інші), що відкрили
нові можливості вивчення біологічних явищ.

Протягом усього ХХ ст. спостерігалося інтенсивне збагачення
мікробіології та її дочірніх дисциплін. Один з фундаторів медичної
мікробіології німецький вчений Ф.Леффер (1852- 1915) відкрив ряд
мікроорганізмів, вивчив їх біологічну природу та відносини з організмом
людини. Він виділив чисту культуру збудника дифтерії. Учень Р.Коха
німецький бактеріолог Р.Перейфер (1858-1945) створив теорію про
бактерицидну дію (властивість вбивати бактерії) органічних рідин
людського тіла (дія сироватки), відкрив мікроб-інфлюенцію, який викликає
грип. М. Вейнберг (1868-1940) заклав початок вивчення збудників
анаеробних інфекцій і в 1915 р. приготував перші зразки
протигангренозних сироваток. На початку ХХ ст. стали проводитись
дослідження з вивчення паразитарних інфекцій (тифів). В 1909 р.
французький паразитилог Ш.Ніколь (1866-1936) прищепив плямистий тиф
шимпанзе і експериментально ствердив, що носієм збудника є платяна вош
людини. Цією проблемою займались також американський мікробіолог Г.
Ріккетс (1906-1910) та чеський паразитолог С. Провачек.

Майже одночасно з мікробіологією виникла імунологія – наука про
захисні, головним чином, специфічні, реакції організму, їх природні
закономірності і практичне використання. На цьому грунті були створені
вакцини проти ряду інфекційних хвороб. Французький мікробіолог
А.Кальметт (1863-1933) створив першу живу протитуберкульозну вакцину
(вакцина БЦЖ). Вона була також запропонована для діагностики
туберкульозу. Надалі імунологія розширила використання біохімічних і
фізикоматематичних методів включно з радіоактивними.

Продовжувалось дослідження збудників хвороб – дрібних внутрікліткових
паразитів, що отримали назву вірусів. Розвиток вірусології тісно
пов’язаний з відкриттям електронного мікроскопа. Вірусологами відкрито
низку збудників хвороб, розроблені специфічні методи профілактики
вірусних інфекцій, створені вакцини з живих або вбитих збудників проти
поліомієліту та жовтої лихоманки.

Наприкінці ХІХ ст. українським фізиком І. Пулюєм (1845-1918) та
німецьким фізиком К. Рентгеном (1845-1923) були відкриті Х-промені. Вони
ввійшли в практику під назвою рентгенівського проміння. Подружжя
Жоліо-Кюрі в 1943 р. відкрило явище штучної радіоактивності і вивчило
способи застосування радіоактивних ізотопів для дослідження різних
процесів в організмі. Явище радіоактивності отримало широке застосування
для експериментальних досліджень, діагностики та лікування в біології,
медицині. Обидва відкриття сприяли розвитку рентгенології, радіології,
радіобіології та інших суміжних дисциплін.

Приведені дані свідчать про те, що розвиток природничих наук на грунті
технічного прогресу обумовили значні успіхи, які об’єктивно створюють
необмежені можливості розвитку цих наук.

9.2 Клінічні дисципліни Досягнення медико-біологічних, технічних наук
та природознавства сприяли розвитку клінічних дисциплін, прискоренню
їхньої диференціації і вузької спеціалізації, виникненню концепцій щодо
діагностики, лікування і попередження хвороб, розробці і впровадженні
нових лікувальних засобів.

Розвиткові клініки внутрішніх хвороб сприяла їхня зростаюча технічна
озброєність. Після другої світової війни в медичну практику
впроваджуються мічені атоми. Поширюється електронна діагностична
апаратура. З клініки внутрішніх захворювань відпочкувався дочірній
розділ – кардіологія. Призвідцями кардіології вважаються англійський
клініцист Дж. Маккензі (1853- 1925) та німецький терапевт Ф. Краус
(1858-1936), що описав основні показники електрокардіограми здорового і
хворого серця.

Арсенал діагностичних засобів і методів лікування в кардіології суттєво
розширився. З’явилося нове покоління електрокардіографів з
мікропроцесорним управлінням, комплексні системи для поліклінік і
стаціонарів, які дозволяють проводити ехокардіографію з автоматичним
розрахунком показників. Створені кардіомоніторна техніка, комп’ютери для
оцінки роботи серця, магнітнорезонансна томографія, що дозволяє бачити
серце, його стінки, перетинки і порожнини. Нові обрії в діагностиці
відкрили ехокардіографія, радіонуклідні методи тощо.

З-поміж серцевої патології вельми широке розповсюдження має аритмія.
Раптова смерть від фібріляції або неузгодженого скорочення м’язевих
волокон серця хвилює вчених всього світу. Для дефібріляції спочатку був
створений препарат – етмозин, потім ще більш ефективний препарат –
етазіцін. Завдяки йому стало можливим лікувати тяжкі форми аритмій, які
раніше не піддавались медиментозній терапії.

Вагому роль для своєчасного лікування серцевих захворювань мають
впроваджені в практику спеціальні діагностичні програми для
полікдінічної служби. Вони включають мінімальне коло досліджень,
спрямованих на виявлення перших ознак серцевої недостатності з наступним
ефективним лікуванням.

В ХХ ст. була вирішена проблема очищення крові та інших рідин організму
від токсичних речовин, які через паталогію нирок і печінки не могли бути
нейтралізовані. Цьому сприяло відкриття і синтез т. з. сорбентів, які
поглинають токсичні речовини. Сконтруйована та удосконалюється
спеціальна апаратура, яка виконує функції печінки або нирки (“штучні
печінка і нирка”).

Знайшов застосування новий діагностичний метод – теплобачення. З
допомогою спеціальних оптико-електроних приладів – тепловізорів – можна
вловити навіть початкові стадії запальних процесів, пухлин і судиних
ушкоджень. Це обумовлено тим, що, залежно від підвищення чи пониження
місцевої температури, на фоні звичайних обрисів органа чи кінцівки,
посилюється чи, навпаки, ослаблюється яскравість світіння на місці
патологічного процесу. Цей метод наближається до ідеального, оскільки
він нешкідливий, безкровний і неболючий. Теплобачення дозволяє одночасно
отримати анатомо-топографічні та функціональні дані про уражену зону.

Велике розповсюдження в клінічній медицині отримав метод гіпербаричної
оксигенації, тобто утримання хворого в атмосфері з підвищеним тиском
кисню. Тоді в крові пацієнта кисень переносять не тільки звичайні носії
– еритроцити, але й сама плазма. Це зменшує кисневе голодування тканин,
властиве багатьом захворюванням, особливо серцево-судинним. В окремих
випадках такі операції, як реконструкція клапанів чи судин серця,
виконуються в бароопераційній. При цьому насиченість киснем організму
хворого настільки може бути високою, що дозволяє проводити операцію з
припиненням кровообігу протягом певного часу.

Останні десятиріччя також характеризуються широким впровадженням в
практику ендоскопічних методів діагностики, зокрема, з використанням
гнучких фіброендоскопів. Зростає і лікувальна роль фіброендоскопії в
зупинці кровотеч, видаленні патологічних утворень.

В ХХ ст. досягла розвитку педіатрія – наука про здорову дитину, дитячі
захворювання та заходи щодо боротьби з ними. Відкрито спеціальні лікарні
для дітей. Була створена потужна система охорони здоров’я дітей.
Особливих успіхів у зниженні смертності немовлят досягли Японія та
скандинавські країни.

В галузі дитячої інфекційної патології чільне місце належить
австрійському патологу і педіатру К. Пірке (1874-1929). Його праці
присвячені вивченню алергічних явищ і туберкульозу у дітей. Ним
розроблена діагностична шкірна реакція на туберкульоз.

Видатних успіхів в ХХ ст. досягла хірургія. Удосконалення наркозу,
антисептики і асептики, застосування штучного знекровлення, дозволили
проникати в різні ділянки людського тіла, подовжити оперативне
втручання. Розвинулась оперативна хірургія. У витоків новітної хірургії
стоїть видатна постать Т. Кохера (1841-1917). Він важав, що всяка
операція, якою б вона не була ефективною, повинна служити лише засобом,
а не метою лікарського втручання. Ця концепція, однак, не завадила Т.
Кохеру бути високим майстром оперативної техніки, автором деяких
хірургічних операцій та прийомів і винахідником нових інструментів. Він
вніс значний внесок у вивчення ролі щитовидної золози та хірургічне
лікування її захворювань.

Плідний розвиток хірургії в першій чверті ХХ ст. пов’язаний з іменем
німецького хірурга Ф. Тренделенбурга (1844-1924). Він вніс багато нового
в розробку хірургічної діагностики і техніки. Багато із запроваджених
ним методів, симптомів та ознак війшли в хірургію під його іменем.

Французький хірург-експериментатор А. Каррель (1883-1944) значно
збагатив практичну хірургію і теоретичну медицину. Він є автором
методики судинного шва “кінець в кінець”, що сприяло збереженню
кровоносних судин і органів та пересадці органів із збереженням їхніх
функцій.

Розвиток нейрохірургії пов’язаний з іменем Г. Кушінга (1869-1939). В
1912 р. він провів першу операцію на мозку, видаливши внутрішню пухлину.
В 1932 р. він опублікував дані про проведення ним біля 2000 операційних
втручань у мозок.

В 40-50 р.р. сформувалась як самостійна наука анестезіологія.
Запровадження інтратрахеального наркозу, т. з. керованого дихання, мало
важливе значення для прогресу хірургії.

Особливих успіхів сягнула хірургія серця. В 1914 р. парижський хірург
Т. Тюфьє провів першу операцію при стенозі аорти. Тепер операції на
серці здійснюються для лікування вад серцевих клапанів, закриття
боталової протоки, лікування інфаркту міокарду, стенокардії та інших
захворювань. Розвитку серцево-судинної хірургії сприяло застосування
штучного медикаментозного зниження температури тіла хворого, що підвищує
стійкість до шоку і кисневого голодування.

Епохальною подією стала пересадка серця від померлої людини іншій з
тяжким ураженням серця, яку здійснив в 1968 р. південноафриканський
хірург Х. Бернард (1922-2001). Тепер пацієнти з пересадженими серцями
живуть десятки років. Однак ця операція не отримала етико-юридичного
обгрунтування і її проведення залежить від випадку і дозволу видалити
серце у загиблої людини. Подальше впровадження в практику цієї операції
пов’язується зі штучним серцем, перше з яких пересаджено пацієнту в США
в 2001 р. Правда, поки-що результати пересадки штучного серця невтішні.

Американський хірург Денеді Куль здійснив імплантацію штучного серця
людині, а потім замінив штучне серце на натуральне. Операція закінчилася
смертю пацієнта. Вчені вважають, що штучне серце, вживлене людині, буде
реагувати лише на зміну фізичного навантаження. Його чутливість до
психічних настроїв людини буде дорівнювати нулю. В майбутньому,
вірогідно, буде створена найтонша електронна система, через яку штучне
серце зможе реагувати і на емоції. Ця проблема має відношення до нової
галузі хірургії – реконструктивної. Вона об’єднує пластичний метод,
реплантацію, гомопересадку тканини і органів, введення в організм різних
протезів судин, серцевих клапанів та інших складних конструкцій з
полімерів і металів. Їхнє введення в організм викликає т. з. імуногенну
реакцію – відторгнення. Подолання бар’єру несумісництва є важливим
завданням сучасної світової медицини. Для цього хімія та фармакологія
мають відкривати відповідні засоби та речовини.

Відгалуження мікрохірургії створило нові можливості оперативного
втручання, перш за все, в травматології. Це реплантація (приживлення на
пошкодженому місці) пальців китиць, всієї кінцівки тощо. Серцево-судинна
хірургія, трансплантація органів і тканин, пластична і щелепно-лицева
хірургія, урологія, гінекологія сьогодні не можуть існувати без
мікрохірургії.

Завдяки мікрохірургії отримали друге народження майже всі традиційні
операції на очах. Вони стали набагато ощадливішими та ефективнішими.
Відкрились принципово нові можливості впливу на мікроструктуру очей,
розробку нездійснених раніше втручань.

Довгий час заповітною мрією хірургів була безкровна операція. Це
сталося з впровадження в хірургію винаходу ХХ ст. – лазерного променя.

Лазерний скальпель розсікає тканину і одночасно зупиняє кровотечу. Крім
того, промінь забезпечує ідеальну стерильність розрізу, чим виключає
можливість виникнення набряків і запалень. Лазерний промінь виявився
перспективним в хірургії паренхіматозних органів завдяки його здатності
“запаювати” кровоносні та лімфатичні судини, жовчні протоки і протоки
підшлункової залози.

Під сучасну пору для хірургії немає заборонених зон в людському тілі.
Вона стає гуманнішою, постійно нарощуючи фізіологічну обгрунтованість,
терапевтичну доцільність, функціональну спрямованість, косметичне
удосконалення.

Невирішеною проблемою в ХХ ст. залишилася проблема раку, що не мала
собі рівних за складністю. Онкологічні захворювання займають друге місце
серед причин смертності в розвинених країнах. Наступ на рак іде багатьма
шляхами. Один із ключових – рання діагностика захворювань. Створено
десятки методів, багато з яких володіють високою точністю ( до 80 %)
виявлення пухлин на ранній стадії. Для лікування використовуються
хірургічні методи, променева терапія і, певною мірою, ефективні ліки.
Значна роль в боротьбі з пухлинами належить створенню нових ефективних
ліків. Одна із ідей для їхнього пошуку – це ідея використання згубних
для ракових клітин речовин. Отримано препарат – сарколізин. Співпрацею
хіміків, біологів та фармацевтів створені нові препарати рослинного
походження, як ханерол, хризомалін, антибіотик дактиноміцин тощо.
Важливими шляхами є вивчення канцерогенезу та епідеміології раку.
Можливо, перше століття нового тисячоліття стане вирішальним у вирішенні
проблеми раку. Особливі перспективи пов’язуються з генною інженерією.
Вже сьогодні розроблені “генетичні” методи лікування раку. Французські
вчені ввели в уражені тканини клітини-вбивці, які знищують гени-носіїв
хвороби. Потім спеціальний вірус, який не порушує здорової тканини,
доставляє клітини-відновлювачі. Визначено більше 30 генів, що
“програмують” спадкову схильність до тих чи інших ракових захворювань.
Заміна “хворих генів” здоровими, скоріше всього, визволить людство від
онкологічних захворювань. З’являються ліки для паралізованих внаслідок
травм хребта. Вони впливають на ген, який паралізує клітини спинного
мозку, недаючи можливості їм відновлюватися.

Метод клітинної терапії має велике майбутнє у лікуванні захвороювань.
Він дає позитивні результати навіть тоді, коли діагноз звучить як вирок:
цироз печінки, хвороба Дауна, СНІД, рак. Клітинна терапія буде
використана як засіб відновлення життєво важливих функцій організму,
зокрема, для продовження молодості. Вчені вважають, що ця технологія
збереже життя мільйонам людей третього тисячоліття.

Завдяки новітнім вакцинам буде повністю переможено поліомієліт, а діти
перестануть хворіти кором. Поступово щезатимуть інші інфекційні хвороби.
Вакцини нового покоління врятують людство від СНІДу і гіпертонії.
Новітнє досягнення – клонування – допоможе медикам вирощувати людські
“запчастини” – органи для трансплантації, що дозволить відмовитися від
донорських органів.

Розділ 10

Українська медицина, фармація та охорона здоров’я в

ХХ сторічі

Українські вчені-медики та організатори охорони здоров’я внесли
достойний вклад в скарбницю медицини ХХ сторіччя.

Видатний український анатом, представник харківської школи анатомів
Володимир Воробйов (1876-1937) ввів макро- та мікроскопічний підхід в
анатомії. Він описав іннервацію шлунка (1913) та поверхневе
(Воробйовське) нервове сплетіння серця. В 1934 р. Воробйов опублікував
капітальну працю українською мовою “Анатомія людини” (т. 1), а вже після
його смерті вийшов п’ятитомний “Атласс анатомии человека” (1946-1948).
Коли в 1924 р. помер вождь світового пролетаріату В. Ульянов (Ленін), в
Москві не знайшлося анатома, здатного набальзувати його тіло. Це зробив
В.Воробйов.

Український фізіолог Володимир Правди-Неминський (1879-1921) першим в
1913 р. записав електроенцефалограму на собаці за допомогою стрілкового
гальванометра. Ганс Бергер у 1924 р. записав електроенцефалограму у
людини.

В 1928 р. Юліан Валявський (1898-1975) відкрив ентерогастрон в тонкій
кишці, – гормон, що зменшує шлункову секрецію та скорочуваність, – і
запропонував теорію походження виразки шлунка, базуючись на функції
ентерогастрону.

Основоположні роботи з теорії стресу були виконані Олександром
Богомольцем (1881-1946). Він встановив роль кори надниркових залоз в
регуляції захисних реакцій проти інфекційних та хімічних подразників
(1933-1936). Він розвинув вчення про ретикулоендотеліальну систему,
показав захисну і трофічну функції сполучної тканини, а також отримав
антиретикулярну цитотоксичну сироватку (1941-1945). Його учень Микола
Сиротинін (1896-1977) запропонував практичні рекомендації при гіпоксії в
космічній медицині (1973).

Яків Парнас (1884-1949) вніс вагомий внесок у розкриття послідовності
обміну глюкози (шлях Ембдена-Мейєрхофа-Парнаса, 1935).

Видатні відкриття в галузі біохімії здійснені Олександром Палладіним
(1885-1972). В 1938 р. він першим синтезував вітаміни. Вивчав функції
м’язів, біохімічну топографію, обмін білків, нуклеотидів,
карбогідрофосфатів та іонів в нервовій системі під час роботи та спокою.

Олег Горникевич (н. 1926) виявив нестачу допаміну в смугастому тілі при
хворобі Паркінсона (1960) та запропонував L-допа для її лікування.

В 1906 р. Данило Заболотний в докторській дисертації підтвердив
відкриття Фрітца Шаудінна та Еріка Гоффмана, що сифіліс викликається
Treponema pallidum (1905). В 1912 р. він першим лабораторними
дослідженнями довів роль диких гризунів (ховрахів, тарабаганів) у
збереженні і розповсюдженні чумних паличок та їхній ролі у виникненні
чумних епідемій.

Олександр Безредка (1870-1940) в 1903 р. відкрив антивіруси, сформулював
теорію місцевого імунітету (1925), описав пробу відхилення комплементу
при туберкульозі (реакція Безредки) та ввів метод десенсибілізації при
щепленні правцевим анатоксином та імуноглобуліном (1930).

В 1938 р. Ростислав Кавецький (1899-1978) сформулював принцип взаємодії
між пухлиною та організмом. В 1969 р. він першим запровадив використання
лазера в онкології.

Євген Завойський (1907-1976) в 1944 р. відкрив ядерний магнітний
резонанс.

В 1909 р. Василь Образцов (1849-1920) та Микола Стражеско (1876-1952)
першим поставили клінічний діагноз гострого інфаркту міокарду внаслідок
тромбозу вінцевої артерії.

Леонід Дмитерко (1875-1957) описав м’які серцеві шуми при ендокардиті.

В 1939 р. Володимир Василенко разом з Миколою Стражеско розробили
клінічну класифікацію серцевої недостатності.

В 1973 р. Олександр Грицюк (1923-1990) описав перехід
підендокардіального інфаркту міокарда у внутрішньостінний, а в 1975 р.
Євген Газов (н. 1929) ввів внутрішньосерцевий тромболіз при інфаркті
міокарду.

В 1910-11 р.р. Володимир Шамов (1882-1962) застосував електрокоагуляцію
для руйнування злоякісних пухлин. В 1928 р. він успішно перелив трупну
кров, довівши, таким чином, можливість пересадки трупних органів.

Значний вклад в пластичну та очну хірургію зробив Володимир Філатов
(1876-1956). Він розробив клапоть на ніжці (1917), використав трупну
рогівку при кератопластиці (1931), обгрунтував теорію тканинної терапії
(1933).

Теодор Гринчак (1889-1952) запропонував надлобкову простатектомію з
первинним закриттям ложа передміхурової залози і сечового міхура
(простатектомія Гринчака).

В 1929 р. Юрій Вороний (1895-1961) встановив, що відторгнення
пересадженої нирки має імунологічний механізм, і описав
комплемент-зв’язуючі антитіла, що з’являються після експериментальної
пересадки. Йому вдалося розкрити імунологічну основу відторгнення. Він
виконав першу пересадку нирки людині в 1933 р. жінці, яка помирала від
гострої ниркової недостатності після отруєння сулемою. Пересаджена нирка
була від чоловіка, що загинув від травми мозку; пересадка була виконана
до стегнової артерії та вени під місцевим знеболюванням. Хвора померла
через 48 год. без ознак функціонування пересадженої нирки. Під час
операції Вороний застосував подвійно-голковий судинний шов.

Микола Амосов (н. 1913) ввів застосування механічних швів в грудну
хірургію (1957), запровадив медичну кібернетику (1960), удосконалив
апарат штучного кровообігу (1962), сконструював двохстулкові клапани для
мітрального положення (1962).

В 1960 р. Павло Джуль (н. 1921) заклав основи мікрохірургії середнього
вуха. Він запропонував внутрішньопорожнинне лікування раку верхньої
щелепи (1967). Очолює Всесвітню федерацію українських лікарських
товариств.

Любомир Кузьмак (н. 1931) розробив пристосовуване кремнійне тасьмування
шлунка при важкому ожирінні (1983-86).

В 1949 р. психоневролог Костянтин Платонов (1877-1966) описав
психотерапевтичну підготовку вагітних до пологів. Він написав працю
“Слово як фізіологічний та лікувальний фактор” (1957).

Валентин Грищенко (н. 1928) запропонував гіпотермію та кріохірургію в
акушерстві та гінекології, а також електрокардіографію для виявлення
аномалій серця плоду (1977-78).

В 1874 р. перший з’їзд дікарів Херсонської губернії сформулював засади
громадської організації медицини, цебто такої медицини, яка опікувалась
не індивідуальним, а громадським здоров’ям. Була створена перша в
світовій практиці система громадської медицини, яка поставила собі за
мету поліпшення здоров’я людської спільноти. Ця система являла собою
мережу дільничних лікарень, які мали надавати меличну допомогу
населенню, що проживало на певній території (дільниці). Медична допомога
мала бути доступною для кожного мешканця дільниці, відповідати останнім
досягненням медичної науки, мати профілактичний (попереджувальний)
характер, бути безоплатною для пацієнтів. Її утримання мали взяти на
себе органи місцевого самоврядування. Кожен випадок звертання пацієнта
за допомогою мав реєструватися на спеціальній карті. Лікар, що працював
у лікарні, надавав усі види медичної допомоги, був фахівцем-універсалом,
хоча й мав певні уподобання, передусім в хірургії.

Реєстрація захворювань і смертей сотень тисяч людей дозволила встановити
закономірності громадського здоров’я, встановити причини захворюваності
і смертності, проводити цілеспрямовані профілактичні і лікувальні
заходи, планомірно розвивати мережу лікарських дільниць.

В 1913 р. в Україні існувало більше 1000 дільничних лікарень, радіус
дільниці становив 20 км, а чисельність жителів на дільниці складала
пересічно 28 тисяч мешканців.

Вивчення закономірностей громадського здоров’я стало предметом нової
науки, яка отримала назву “громадська гігієна”, пізніше “соцільна
гігієна”. Її фундатором став видатний український громадський лікар,
академік Овксентій Корчак-Чепурківський. Він перший у світовій практиці
у 1906 р. прочитав систематизований курс нової науки.

Розвиток громадських засад в медицині призвів до утворення перших
державних органів організації і управління медичною справою. В 1917 р.
вперше в історії медицини в Австро-Угорщині створюється Міністерство
народного здоров’я. Першим міністром охорони здоров’я став видатний
український вчений-біохімік Іван Горбачевський.

В 1918 р. в складі українського Гетьманату утворюється Міністерство
народного здоров’я і опікування. Міністром призначено видатного
українського вченого в галузі медицини В.Любинського.

З 1920 р. подальша доля української медицини і охорони здоров’я
пов’язується з двома державами – Радянським Союзом і Польщею.

До 1936 р. Україна в складі Радянського Союзу користувалась певною
автономією, зокрема, охорона здоров’я знаходилась в її підпорядкуванні.
В епоху т. з. українського Відродження, пізніше названого розстріляним,
на Україні народились основні організаційні форми медичної допомоги, які
отримали широке розповсюдження у світі.

Окрім дільничної засади організації медичної допомоги, було теоретично
обгрунтовано і реалізовано на практиці диспансерний метод обслуговування
пацієнтів. Він став практичним втіленням профілактичної засади охорони
здоров’я, його суть полягає в активному виявленні і оздоровленні хвороб.
Створюється широка мережа спеціалізованих диспансерів і диспансерних
пунктів. В 1925 р. на Україні виникають санітарно-епідеміологічні
станції, що взяли під контроль охорону довкілля, праці, навчання і
попередження інфекційних хвороб. В 1932 р. на Україні створюються перші
медико-санітарні частини, що почали надавати допомогу працівникам
підприємств за виробничим принципом.

До 1949 р. була створена трьохрівнева система організації
здоровоохорони, що включала дільничні – районні, міські і обласні
лікарні.

В 1979 р. спеціальна Асамблея ООН ухвалила концепцію розвитку первинної
медико-санітарної допомоги як основи раціональних систем охорони
здоров’я тобто отримала міжнародне визнання та система медичної
допомоги, яка була створена на Україні більше 100 років тому.

Деякі історико-медичні події та науково-медичні відкриття українських
вчених

1063 – Введення ігуменом Києво-Печерської Лаври Феодосієм Печерським
першого в Україні монастирського статуту, яким передбачалась, зокрема,
організація при монастирях опіки хворих та калік

1073 – Складання для князя Чернігівського та Київського Святослава
рукописного перекладу з грецької мови «Ізборника Святослава» —
своєрідного збірника енциклопедичних, в тому числі і медичних знань того
часу

1478 – Захист першим вихідцем з України Георгієм Дрогобичем-Кодтермаком
(1450—1494) докторської дисертації в Болонському університеті

1483 «Прогностическое суждение текущего 1483 года Георгия Дрогобича с
Руси, доктора медицини Болонского университета» — перша в історії
друкована праця українського вченого

1538 – Притулок — шпиталь при церкві Богоявлення у Львові

1578 – Острозька академія («Волинські Афіни»), де вивчалась медицина

1578 – Перша приватна аптека у Луцьку

1578 – Шпиталь при Острозькій академії

1593 – Замойська (м. Замостя поблизу Львова) академія з медичним класом
(факультетом) та шпиталем на 40 ліжок (граф Я Замойський,)

1623 «Про морову епідемію» — описання епідемії чуми у Львові

1658 – Перший переклад Єпіфанієм Славинецьким на слов’янську мову
скороченого підручника анатомії А. Везалія «Врачевська анатомія»
(«Епітоме»)

1728 – Перша приватна аптека в Києві (Ейстер І.)

1743 – Перша приватна аптека в Глухові

1773 – «Колегіум медикум» у Львові — перша медико-хірургічна школа на
західноукраїнських землях. Засновник і перший викладач — А. Крупинський

1773 – Крайова санітарна (медична) комісія (колегія) при
австро-угорському намісництві у Львові

1773 – Надання австро-угорським урядом на «Колегіум медикум» (Львів)
функцій державного управління медико-санітарною справою на території
Галичини

1775 – Висновок, що “рідинні тваринки” — це мікроорганізми, які можуть
гинути від тепла чи холоду (М. Тереховський).

1778 – Перша в Слобідській Україні державна аптека (Харків)

1781 – Здогадка (Д. Самойлович), що людина може бути носієм збудників
чуми.

1782 – Опис анатомічної та функціональної одиниці нирки, яка утворює
сечу – клубочкової капсули та ниркових трубочок (О. Шумлянський).

1783 – «Роздуми про чуму», «Роздуми про щеплення чуми» (Самойлович Д.,
Страсбург)

1783 – Перша школа акушерок в Чернівцях (Глабах І.,)

1802 – Опис прямого масажу серця (І. Каменський).

1803 – Перша соматична лікарня в Києві

1809-1822 – Опис виразкової хвороби (Ф. К. Уден).

1836 – Розробка анатомування заморожених трупів (І. Буяльський).

1840 – Перикардіоцентез при серцевій тампонаді (О. Караваєв).

1842 – Застосування гіпотермії (О. Вальтер)

1853 – Анатомічний театр медичного факультету університету Св.
Володимира (Київ)

1859 – Опис Lamblia intestinalis (В. Ламбль).

1863- Амбулаторія Харківського медичного товариства

1865 – Відкриття нейроентеричного каналу (О. Ковалевський).

1868 – Галицьке товариство аптекарів (Львів)

1868 – Застосування методу антисептики в Харкові (В.Грубе)

1868 – Товариство лікарів Галичини, прийняття статуту)

1868 – Фельдшерська школа при Чернігівській губернській земській лікарні

1873 – Відкриття рухової зони в корі головного мозку (В. Бец)

1873 – Кафедра гігієни Харківського університету (А. Якобій )

1874 – Відкриття великих пірамідальних вузлових клітин мозкової кори, що
відповідають за рухову функцію (В. Бец).

1875 – Опис амебної дизентерії (Ф. Леш).

1878 – «О делении животных клеток» (П. Перемежко)

1878 – Відкриття мітозу (П. Переміжко).

1882 – Відкриття клітинного імунітету (фагоцитоз; І. Мечников).

1882 – Синтез сечової кислоти (І. Горбачевський).

1883 – Перше повідомлення про клітинну теорію імунітету — вчення про
фагоцитоз (І. Мечников)

1893 – Виконання в Києві першої в Російській державі гомопластичної
пересадки роговиці (О. Шимановський )

1893 – Дослід на собі по вивченню ефективності перорального введення
холерної вакцини, що поклало початок методу ентеровакцинації
профілактики кишкових інфекцій (Д. Заболотний , І. Савченко)

1893 – Доказ (І. Савченко та Д. Заболотний), що людина може бути носієм
збудників.

1897 – Закриття кулевого поранення серця, що ознаменувало початок ери
серцевої хірургії (А. Подріз).

1897 – Опис аргентафінних клітин (М. Кульчицький).

1899 – Опис зміщення кривої розщеплення гемоглобіну під зміною
парціального тиску вуглекислоти та рН (Б. Веріго).

1902-06 – Відсмоктуючий дренаж ран та абсцесів (М. Суботін).

1903 – Станція швидкої медичної допомоги в Одесі

1905 – Вислухувальне вимірювання систолічного та діастолічного
кров’яного тиску М. Коротков).

1907 – Клінічна дігностика захворювань нирок (Ф. Пастернацький).

1908 – Кафедра отоларингології Львівського університету (А. Юраш)

1909 – Розпізнання гострого інфаркту міокарду (В. Образцов, М.
Стражеско).

1912 – Розвиток дитячої психології (І. Сікорський).

1913 – Відкриття електроенцефалографії (В. Правдич-Неминський).

1915 – Розробка трубчатого та ніжкового шкіряного клаптя (В.Філатов).

1918 – Націоналізація аптек в Україні

1918 – Медичний факультет Українського державного народного університету
(Київ)

1918 – Перша в Києві інфекційна лікарня, створена на базі монастирської
лікарні Києво-Печерської Лаври

1918, 3 травня – Створення гетьманом П. Скоропадським Міністерства
народного здоров’я і опіки

1918, 25 грудня – Призначення урядом Директорії лікаря Матюшенка
Міністром народного здоров’я і опіки

1920-23 – Розробка анатомічного обгрунтування позаплевральних доступів
до піддіафрагмальних просторів та абсцесів (О. Мельников)

1923 – Введення в медичних вузах України «нахилів» з
лікувально-профілактичного та санітарно-профілактичного напрямків

1923 – Кафедри соціальної гігієни (Харків, Одеса)

1923 – Початок створення мережі протитуберкульозних диспансерів
(Дніпропетровськ, Житомир та ін.)

1923 – Створення фармацевтичних вузів двох типів – технікумів з вищою
освітою та хімікофармацевтичних інститутів

1923- Київський фармацевтичний інститут

1923- Перші в Україні санепідвідділи Полтавського і Сумського
губздороввідділів

1925-30 – Закладання основ судової медицини (М. Бокаріус).

1928 – «Врачебное дело» (Харків)

1928 – «Фармацевтичний журнал»

1928 – Інститут мікробіології і вірусології ім. акад. Д. Заболотного
(Київ)

1928 – Науково-дослідний інститут курортології та медичної реабілітації
(Одеса)

1928 – Науково-дослідний інститут стоматології (Одеса)

1928 – Перший в країні онкологічний диспансер (Харків)

1928 – Перші райздоровінспектури в сільській місцевості

1928 – Доведення можливості пересадки трупних органів шляхом успішно
переливання трупної крові (В. Шамов).

1931 – Розвиток дитячої психології (С. Балій).

1933 – Перша алотрансплантація нирки людині (Ю. Вороний).

1933-36 – Теорія стресу (О. Богомолець).

1935 – Відкриття шляху обміну глюкози (Я. Парнас).

1938 – Житомирська фармацевтична школа

1938 – Розвиток педагогічної психології (С. Балій).

1944 – Винахід ядерного магнітного резонансу (ЯМР, Є. Завойський)

1945 – Розробка механічного зшивання (накладання скобок) в хірургії (В.
Гудов).

1948 – Запровадження в медичних вузах викладання історії медицини

1949 – Механічне зшивання в судинній хірургії (Ю. Вороний).

1949 – Психопрофілактична підготовка до пологів (К.Платонов).

1952 – Внутрішньоматкова ресусцитація плоду (А. Ніколаєв).

1953 – Приєднання Київського інституту удосконалення провізорів до
Київського інституту удосконалення лікарів на правах фармацевтичного
факультету

1953 – Докази вірусного походження раку молочних залоз (Л. Дмоховський).

1957 – Запровадження механічного зшивання в грудну хірургію(М. Амосов).

1958 – Вступ України в члени Дитячого Фонду ООН

1959 – Розвиток соціальної психології (С. Балій).

1959 – Розробка повного клубового ендопротезу (К. Сиваш).

1959-60 – Описання кальцієвих каналів клітин міокарду (П. Костюк).

1960 – Запровадження мікрохірургічних методів лікування захворювань
середнього вуха (П. Джуль).

1961 – Перший політ людини в космос (С. Корольов) та розробка основ
космічної медицини і медичних комп’ютерів (В. Парін, М. Амосов, О.
Газенко).

1962 – Конструкція та вживлення стулкових клапанних протезів серця (М.
Амосов).

1969 – Застосування лазера в онкології (Р. Кавецький).

1973 – Описання переходу підендокардіального у внутрішньостінний інфаркт
міокарду (О.Грицюк).

1975 – Розробка внутрішньовінцевого тромболізу при інфаркті міокарду (Є.
Чазов).

1978 – Розробка повного колінного ендопротезу (К. Сиваш).

1988 – Науково-дослідний інститут соціальної гігієни та управління
охороною здоров’я (Київ)

1996 – Інститут громадського здоров’я (Київ).

С.А.Верхратський Історія медицини Видання третє К. Вища школа 1983

Багато імен взято із книги С. Верхратського “Історія медицини”. К.:
Вища школа, 1983

PAGE 1

PAGE 1

PAGE 96

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019