Історія медицини та фармації України

ІСТОРІЯ МЕДИЦИНИ

ТА ФАРМАЦІЇ УКРАЇНИ

Книга відтворює основні події, досягнення та імена української історії
медицини та фармації на світовому тлі. Може бути рекомендована студентам
медичних та фармацевтичних факультетів вищих медичних навчальних
закладів, як навчальний посібник.

Розділ 1

Історія медицини та фармації України як наука та предмет викладання у
вищій медичній школі

1.1 Проблеми української історії медицини та фармації. Історія медицини
та фармації України – частина її національної історії і культури. Її
слід розглядати в контексті загальної історії України, тих соціально –
економічних і політичних процесів, що вплинули на її розвиток.

Відновлення в 1991р. незалежності Української держави дало можливість
українським фахівцям – історикам приступити до перегляду багатовікового
історичного шляху розвитку і написання правдивої історії нашої держави.

Історія України, якщо взяти відлік з християнських часів, сповнена
драматичних подій. Більше 100 років українські землі були під монголо –
татарським ігом, майже 300 років Україною володіли Велике князівство
Литовське і Річ Посполита, потім більше 200 років Правобережна Україна
була під протекторатом Польщі і Туреччини, майже шість століть
західноукраїнські землі входили до складу королівства Польського, Австро
– Угорської імперії, панської Польщі, Закарпатська Русь і Північна
Буковина віками відчували на собі володарювання Угорщини і румунських
бояр.

Із середини ХVII ст. починається 337 – літній період перебування України
у складі Московської держави, куди вона необачно потрапила “под высокую
царскую руку”.

Повернення історичної правди, зокрема стосовно історії медицини,
ліквідація “білих плям”, дослідження багатьох питань, які ще не так
давно були за завісою таємничості, нарешті, повернення незаслужено
забутих імен – це ті основні стратегічні напрями, якими йдуть
сьогоднішні дослідники історії медицини суверенної України.

Найтрагічніше в нашій історії є те, що довгий час самих понять
«українська держава» і “українська медицина” не існувало. Наукові
досягнення медиків – українців, як і самі видатні медики – українці за
походженням, називались “вітчизняними”. При цьому піддавалось забуттю
те, що Вітчизною для них була Україна.

Особливу сторінку в історії України займає Західна Україна, 600 – річне
перебування якої під владою інших держав наклало суттєвий відбиток на
розвиток всього краю, і медицини зокрема. Ці землі багаті своїм історико
– медичним минулим. Якщо суворо дотримуватись хронології, то саме тут з
` явилися перші на території сучасної суверенної України вищі навчальні
заклади, де вивчалася медицина, – академії Острозька (1578) і Замойська
(1593), найстаріший в Україні медичний факультет Львівського
університету (1661).

Має свої особливості і хронологічна характеристика епохи після
жовтневого перевороту 1917 р. Україна стала ареною кривавої боротьби за
владу між совітською Росією і українськими державними формуваннями –
Центральною Радою, Гетьманатом, Директорією.

До недавнього минулого ці факти історії свідомо замовчувались або
подавались в тенденційному вигляді. Потреба відтворення історичної
правди змушує оцінювати їх по – новому.

Слід переглянути й історичні особливості розвитку медицини в радянських
умовах. Необхідна об’єктивна, принципова і правдива оцінка цього
періоду.

Починати ліквідовувати “білі плями” треба з часів України – Руси, яку
звично було називати Древньоруською державою. Тут гра слів, яка потім
була піднесена до рівня політики. “Русь” – це стародавня назва України,
що пішла від слов’янських племен “русів” (“росів”), які ще в І
тисячолітті нової ери проживали на території Середнього Придніпров’я і
згодом, об’єднавшись, утворили державність “Руська земля”, яка після
проголошення Києва столицею, стала називатись “Київська Русь”.

До часів Київської Русі відноситься і побудова Києво – Печерської лаври,
яка нараховує 950 років і яка стала місцем заснування перших в Україні
лікарень і притулків. Вона дала перших представників медичної професії,
але в історико – медичному плані цей період досліджено слабко.

Особливе місце в історії України займає період, що називається
“козаччина”. Саме з ним пов’язане існування Запорізької Січі. Але її
історико – медичні аспекти відомі в основному з експозиції Музею
медицини та досліджень М. К. Бородія. Історики медицини, насамперед
областей, де були “козацькі вольності”, повинні зайнятися цими
дослідженнями, не обмежуючись тільки Трахтемирівським та Межигірським
козацькими шпиталями.

Потребують подальшого дослідження питання підготовки лікарів в Україні,
зокрема в Замойській і особливо Острозькій академіях. Як значний
культурний центр саме Острозька академія дала Києво – Могилянському
колегіуму перших викладачів. Її вихованцем був гетьман України П.
Сагайдачний, який разом з усім Запорізьким військом став колективним
членом Київського братства і фінансово підтримував діяльність Києво –
Могилянського колегіуму.

Взагалі Києво – Могилянський колегіум, а потім академія, як перший
світський навчальний заклад Східної Європи, в історико – медичному
аспекті майже не досліджено.

Майже нічого не відомо про діяльність в академії “медичного класу”, який
існував ще до відкриття в Києві медичного факультету. Відроджена в наші
дні Києво – Могилянська академія, як гуманітарний університет якісно
нового типу, чекає своїх дослідників – істориків – медицини.

Більше 100 років в Україні існувало гетьманське правління. Цей період
мало досліджений в історико – медичному плані. Зараз змінюються погляди
на гетьманів, на їх роль у боротьбі за самостійність України. По –
новому, зокрема, висвітлюється постать Мазепи, який за 22 роки
гетьманування в Україні відзначився широким меценатством, в тому числі і
будівництвом навчального корпусу Києво – Могилянської академії. Саме
тому її свого часу називали Могиляно – Мазепинською визнаючи внесок
гетьмана в справу освіти. На утримання шпиталю при Києво – Печерському
монастирі І. Мазепа подарував два села в Баришівському повіті
Переяславського полку.

Досить неординарною вважається і постать останнього гетьмана К.
Розумовського, який намагався перетворити Київську академію в
університет, а також розробив проект створення в Батурині університету з
медичним факультетом, для чого закупив за кордоном медичні прилади й
інструменти, побудував як навчальну базу першу в Україні сільську
лікарню, запроектував анатомічний театр.

“Білою плямою” залишається і питання благодійності в Україні. Це поняття
взагалі було вилучене з нашого лексикону, а тим часом саме на ниві
медицини в дореволюційний період в цій галузі було зроблено чимало.
Багато приміщень, в яких сьогодні містяться лікувальні заклади, колись
називалися іменами своїх меценатів.

Зберегти від забуття імена меценатів і благодійників, якими, наприклад,
у Києві були Н. Терещенко, І. Бродський, І. Зайцев, М. Дегтярьов та
інші, обов ` язок не лише істориків медицини, а й усіх лікарів.

Відомо, що Україна з давніх часів підтримувала міжнародні зв’язки в
галузі медицини, але ці сторінки історико – медичного минулого розкриті
далеко не повністю і обмежуються перетасуванням відомих подій і фактів.
Зараз, коли суверенна Україна розширює коло міжнародного
співробітництва, відтворення історичної правди в цьому напрямку має
велике політичне значення.

Сказане стосується, зокрема, Львівського університету, становлення і
розвиток медичного факультету якого відбувались під впливом і з
безпосередньою участю представників Віденського, Празького,
Ягеллонського та інших західноєвропейських університетів, викладачі яких
стали першими завідувачами кафедр медичного факультету, засновниками
наукового медичного мислення на західноукраїнських землях.

Нарешті, як не прикро про це говорити, “білою плямою” є питання
дослідження історії народної медицини України, інтерес до якої значно
підвищився останніми роками.

Стосовно наших часів, то тут теж є “білі плями”, які потребують
висвітлення, бо вони є наслідками сталінської політики щодо України.
Серед них штучні голодомори в Україні 1921 – 1922 і 1932 – 1933 рр. та
їхні наслідки для здоров’я населення, а також виявлення і вивчення
матеріалів про репресованих медиків України.

Належне місце повинен зайняти аналіз ролі так званих дискусій з вузлових
медико – біологічних питань на сумнозвісних академічних сесіях 1948,
1950, 1962, 70 – х років з генетики, павловської фізіології, психології
тощо та їхніх наслідків для України. Саме цей напрямок має висвітлити
справжні причини відставання окремих галузей української медичної науки,
що позначаються ще й досі.

Нещодавно в нашому лексиконі з’явився термін “українська діаспора”.
Відтворення діяльності її медичної частини за кордоном – важливе
завдання історії медицини.

Найбільшим недоліком або провиною перед нащадками є відсутність
науково-обгрунтованої фундаментальної праці “Історія медицини України”,
підготовка якої стала велінням часу.

В історії медицини як науки дуже багато болючих місць і одним з них
протягом багатьох років залишається її викладання в медичних вузах та
створення повноцінних науково-дослідних інституцій історико-медичного
профілю. Без цього, а також створення сучасного підручника не може бути
мови про відродження історії медицини України. Незважаючи на те, що в
умовах суверенітету це питання набуває державної і політичної ваги,
вивчення історії медицини перебуває в зародковому стані. І ще одне
надзвичайно важливе питання – це підготовка і підвищення кваліфікації
викладачів з історії медицини. Україна повинна сама створювати свою
систему післядипломної підготовки в галузі історії медицини. Вирішення
цього питання нерозривно пов’язане зі створенням в Україні хоча б єдиної
самостійної кафедри історії медицини і охорони здоров’я.

1.2 Джерела вивчення історії медицини та фармації.

Письмові джерела. Їхній зміст передається з допомогю графічних знаків
(рукописи, друк, папірус, кераміка тощо).

Речові джерела. Відзначаються розмаїттям форм (знаряддя праці,
інструменти, пам’ятники, кістки тварин та людей, медалі, монети тощо).

Етнографічні джерела. Це – явища культурного і суспільного життя, які
передаються з покоління в покоління (обряди, звички, пісні, перекази,
засоби лікування).

Спосіб життя сучасних племен, які живуть на рівні минулих епох.

Фото- та кінодокументи.

Фонодокументи, що відображають звукову сторону історичних подій.

Вивчення історії людності започатковано в античному Римі, зокрема,
медичну спадщину стародавньої Індії Вавилону, Єгипту, відтворив Корнелій
Цельс. Він видав 8-ми книжковий трактат “Про медицину”. Пізніше, в епоху
Відродження (16-17ст.) дослідники проявили живу цікавість до забутих та
спеціально перекручених пам’яток далекого минулого. На противагу
схоластичним догмам середньовіччя, вони відродили культурну та медичну
спадщину стародавнього світу. Були розшукані рукописи стародавніх
авторів, відкопані статуї, пам’ятники різних видів мистецтва та
медицини. Надалі вивчення минулого стало обовязковою передумовою
дослідження будь-якої медичної проблеми.

1.3 Періодизація історії медицини та фармації. Загальновизнаною є така
періодизація історії медицини та фармації, яка співпадає із
загальноісторичною періодизацією розвитку людства.

Історія медицини та фармації доісторичних часів. Обіймає період від
шестисот мільйонів років до чотирьох тисяч років до нашої ери (відкриття
календаря і письма).

Антична медицина. Обіймає період від чотирьох тисяч років до нашої ери
до чотириста сімдесят шостого року нашої ери, коли впала Римська
імперія.

Медицина епохи середньовіччя (476р. – кінець 17 ст.).

Медицина 18 сторіччя.

Медицина 19 сторіччя.

Медицина 20сторіччя.

Кожен з цих періодів розпадається на підперіоди, наприклад, епоха
середньовіччя поділяється на раннє (V-X ст), середнє середньовіччя (XI –
XVст), епоха Відродження (XVI – XVIIст.).

Для України, яка розвивалась в своєрідних соціально-економічних умовах,
ця періодизація потребує уточнення. Загалом можна сказати, що
цивілізаційні процеси в Україні йшли з певним запізненням. Так, античний
період, пов’язаний із впливом древньої Греції на причорноморські землі
України, можна датувати, починаючи із VII ст до нашої ери. Період
формування феодальної Української держави – Київської України – Руси –
починається з IX ст. Епохи ренесансу або відродження Україна не
переживала, тому тут феодальні середньовічні відносини продовжуються аж
до середини XIXст. На підставі вищесказаного періодизація історії
медицини та фармації України може бути представлена так:

медицина доісторичних часів (до VII ст.до н.е),

медицина стародавніх слов’ян і скіфів (VII ст.до н.е. – VIIIст. н.е),

медицина епохи середньовіччя (IX – XVIIIст.),

медицина і фармація XIXст.,

медицина і фармація XXст.

1.4 Навіщо лікарю і фармацевту потрібно знати історію медицини.

По-перше, щоб вважатись освіченою людиною. Не можна уявити фахівця з
вищою освітою, який не знає розвитку світових цивілізацій, коли було
винайдено письмо, сформовані сучасні світові релігії, відкриті перші
шпиталі тощо. По-друге, як казав великий німецький філософ Гегель, без
історії предмета немає теорії предмета. Медицина у всі часи свого
розвитку грунтувалась на певних теоретичних постулатах, на основі яких
пропонувались практичні заходи щодо поліпшення здоров’я людей. Створення
теоретичних постулатів завжди починається із вивчення попередніх теорій,
їхнього розвитку, здобутків і помилок. Фахівець, який формулює сучасну
теорію медицини і не знає її історії, приречений пройти тисячі років її
розвитку, але ж Бог відвів йому обмежений вік земного життя.

По-третє, знання історії допомагає уникнути помилок попередників.
Відомо, що вчення на помилках або, як ще кажуть, шляхом проб і похибок –
це дуже дороге і неефективне вчення. Водночас історія вчить, що нічого
нового на цій землі не буває. Усяке нове – це давно забуте старе, з тою
лиш різницею, що воно покладається на нові вимоги часу і грунтується на
досвіді попередників.

По–четверте, історія є могутнім джерелом виховання патріотизму,
усвідомленням того, хто є твій рід – носієм давньої культури чи
новітнього варварства. Для українців, чия національна свідомість грубо
упосліджувалась, це має особливе значення. Відомо, що народ, позбавлений
історії, втрачає свою самобутність, стає натовпом, населенням. Не може
заслуговувати на повагу і наука, що не має історичного коріння. Вона
приречена на пасивну роль в інтелектуальній взаємодії і здатна лише на
запозичення та наслідування.

У стрункій історичній будівлі української медицини, яку маємо
якнайшвидше звести, мусимо у всій повноті відтворити її підвалини. Тут
нас безчесно пограбовано російськими шовіністами від науки. Вчинений
ними акт інтелектуального злодійства, напевно не має аналогів в історії
світової науки.

Нагромаджено товстезні стоси псевдотеорій, згідно з якими український
народ позбавляється своєї праматері – давньоукраїнської Київської
держави. Апологети шовіністичної теорії про Київську Русь розглядають її
народ як єдиний, з якого виколисались три народи, а з єдиної мови, в
свою чергу, утворились три мови. Не кажучи вже про унікальність
подібного експерименту в історії людства, який не в’яжеться з
дослідженнями фахівців різних галузей знань, (наприклад, є велика
кількість фактів, які свідчать про більш давнє походження української
мови у порівнянні з російською), було б цікаво, з позицій сучасної
генетики, відповісти на питання: чи можливо, щоб за такий історично
короткий відтинок часу (якихось 200-300 років) з одного народу
утворилося три, кожен з яких має чітко окреслені генетичні особливості?

А якщо це можливо, то чому тоді український народ, який 300 років після
Переяславської Ради був поділений і одна частина його полонізувалася, а
друга – ще більш жорстоко – русифікувалася, не втратив своїх генетичних
особливостей.

Але навіть якщо прийняти офіціозну російську теорію за єдино вірну, то
залишається незрозумілим, чому прямим спадкоємцем культури та науки
Київської –Руси-України оголошується сучасна Росія, а Україна опиняється
десь осторонь, на узбіччі, хоча та культура і наука творилась не в
Москві, а в Києві. Уявімо собі на хвилину, що центр тієї Руси був не в
Києві, а в Москві і “Руська правда”, “Повість минулих літ”, “Ізборник
Святослава”, “Слово о полку Ігоревім” творились не на терені сучасної
України, а в Росії, а князь Володимир охрестив русичів не в Дніпрі, а в
Москва-ріці.

Що б сказали сьогоднішнім українцям, якби вони, грунтуючись на тій
“спільній колисці”, зазіхнули на ті творіння як на свої, а святкування
1000-ліття хрещення Руси перенесли з Москви до Києва?

Неймовірно, що в XVII столітті завдяки розгалуженій системі братських
шкіл та колегіyмів, людність України була майже суцільно грамотна, а її
козацька старшина мали за плечима італійські та Краківський
університети, Львівський, Острозький та Київський колегіуми. Сьогодні ми
маємо змогу заслуховувати на міжнародних конгресах україністів доповіді
на кшалт “Українські інституції в Римі та їх роля у XVII – XVIII
століттях” (професор інституту славістики Римського університету
Еммануїл Сгамбатті). Братські школи, що існувалии в багатьох полкових та
сотенних містах України, і стали тими осередками, звідки впродовж XVII і
першої половини XVIII сторіччя розповсюджувалась освіта і наука не лише
в Україні, а й в Росії. Так утворюється своєрідний інтелектуальний міст:
Італія – Польща – Україна – Росія, в центрі якого бачимо Україну.

Духовний занепад, що прийшов в Україну після т.з. приєднання до
Московії, триває і досі. І досі ми не можемо виплутатись із розряду
вторинної в інтелектуальному відношенні нації.

Повільність, яка супроводжує дію українських офіційних інституцій,
млявість наукової думки щодо утвердження української національної ідеї,
засмучує і насторожує. Тут велике поле діяльності для нової генерації
українських істориків медицини.

Нарешті, історія медицини є джерелом виховання подвижництва, гуманізму і
милосердя. Впродовж тисячоліть існування медицини таких прикладів маємо
безліч. Наведемо один з них. Коли Осип Ковшевич вчився в Бережанській
гімназії, тяжко захворіла його мати. Приватний лікар сказав ціну за
лікування, яку сім’я оплатити не змогла. Малий Осип дав собі клятву
вивчитись на лікаря і безкоштовно лікувати хворих і немічних. Закінчив
медичний факультет Віденського університету і все своє свідоме життя
дотримувався тої клятви. Однак, щоб бути матеріально незалежним, вступив
до цісарської армії і дослужився до полковника. Був активним учасником
визвольних змагань українського народу в 1914 – 1918 роках, одним із
засновників Української Галицької Армії. У 1918 році очолюючи боротьбу з
епідемією холери в Бережанському повіті, заразився і помер від цієї
недуги. За його труною йшли десятки тисяч людей з Бережанського та інших
повітів краю. Ім’я того лікаря-здирника, який хотів нажитися на сімейній
трагедії, нікому не відоме. А ім’я Осипа Ковшевича назавжди залишиться в
історії медицини.

Розділ 2

Медицина доісторичних часів.

Обіймає період від Палеозойської ери (600млн.років тому) до відкриття
календаря і письма (4тис.років до н. е.). Здобутки цієї медицини усі
народи Землі можуть записати на свій рахунок, оскільки немає підстав
виокремлювати котрийсь із них. За цей гігантський період розвитку людина
набула сучасних антропогенних рис, розвинула мову.

Величезною подією було застосування вогню для потреб людини. Очевидно,
цей вогонь людям подарувала блискавиця, а спостереження за його дією
переконало людину у можливості його використання для власних потреб.
Застосування вогню зменшило залежність людини від природи, чітко
відмежувало її від тваринного світу. Людина змогла збільшити територію
свого проживання. Урізноманітнилось її харчування. Спочатку це була
переважно рослинна їжа і вода, яку люди споживали із прісних водоймищ.
Місцем їх першого розселення були береги річок. Поруч із рослинною їжею
вживалась і риба. Приготована на вогні, їжа набула нових смакових і
споживчих властивостей. Споживаючи рослинну їжу, людина окрім рослин з
їстивними властивостями виокремила такі, що мали властивості отруйні.
цілющі тощо. Очевидно, що першими цілющими рослинами були знеболюючі,
проносні, блювотні, зокрема, мак, тютюн, гашиш тощо.

Першими знаряддями, з допомогою яких людина добувала собі засоби для
існування, були каменюка, потім отесана каменюка або кам’яна сокира,
поліно, спис з кам’яним наконечником. Люди жили спільно родами,
племенами, бо це надавало їм можливість здобути їжу. Очолювали ці роди і
племена жінки, що дало назву цьому періоду історії людства – матріархат.
Провідна роль жінки проявлялась не тількі в тому, що вона очолювала рід,
а й в тому, що несла відповідальність за його продовження, тому вона
вступала в статеві стосунки з усіма чоловіками. Полігамія була моральною
нормою життя.

Провідна роль жінки в управлінні людськими спільнотами знайшла
відтворення у численних зображеннях, які виліплювались із глини,
вистругувались із дерева або витесувались із каменя (кам’яні баби).
Подальшим геніальним винаходом людини були лук і стріла. Ці знаряддя
дозволили перейти до мисливського господарства. Тоді дичина стає
постійною їжею на рівні з рослинною, а потім займає домінуючі позиції.
Відкриваються цілющі властивості тваринної їжі. Зокрема, в якості ліків
для внутрішнього вживання застосовують тваринні органи, кров і попіл
тварин, а для зовнішнього вживання – жир, яким натирають хворі місця.

Мисливство незрівнянно збагатило людину, а тварину починають шанувати.
Вона стає символом племені, тому, на зміну зображень жінок приходить
зображення тварин. Жінка поступово втрачала свої лідерські позиції,
оскільки мисливцем був здебільшого чоловік. Відображенням того, що
тварина стала покровителем людини, є різноманітні амулети, які людина
чіпляє на шию, встромляє у вуха, ніс тощо.

Наступною епохою став перехід від мисливства до тваринництва, коли
людина приручила диких тварин і перетворила їх у свійських. На цей
період припадає дальший поступ у використанні засобів виробництва і
споживання. Людина винаходить глиняний посуд, в якому варить їжу і готує
ліки. Використовує самородні метали – мідь, олово, свинець, срібло,
золото, а потім починає виплавляти їх. Сплав міді з оловом дає бронзу, з
якої роблять різноманітні інструменти, в т.ч. перші хірургічні.

З’являється можливість спостерігати за дією рослин на тваринах. Арсенал
рослин розширюється. Відкриваються проносні властивості чемериці,
лікувальні (для ран) золототисячника тощо.

Догляд за тваринами передбачає допомогу їм у невідкладних випадках.
Першою операцією, яку людина застосовує з метою допомоги худобі при
отелі, стає цісарський розтин. Невдовзі він застосовується у людей. То
є, очевидно, перша хірургічна операція. Паралельно і, можливо, одночасно
застосовується кастрація, накладання шин при переломах кісток.

Давні люди помітили, що худоба, яка перенесла віспу, надалі цією
хворобою не хворіла. А ті, хто доглядав за хворими тваринами, теж
набували стійкості до віспи. Так виникає варіоляція, або втирання вмісту
віспяних папул в тіло людини, що призводило до запобігання захворювання.

Тваринництво сприяло ще більшому примноженню багатства людини. Тепер уже
не тільки рід, а й окремішня людина, звісно працьовита і наполеглива,
могла забезпечити своє існування. Вона перестає бути зацікавленою у
спільному казані і хоче, щоб нажиті нею багатства належали їй, більше
того, були успадковані її нащадками. Чоловік, який остаточно утверджує
свою провідну роль, добивається переходу від полігамії до моногамії, яка
дозволяє наслідувати багатство нащадкам, походження яких визначається за
батьком. Тепер основним шанувальником, після жінки і тварини, стає
попередник, тобто чоловік – голова сім’ї, особливо якщо він передав
своїм нащадкам пристойне багатство. Нащадки починають відображати на
стовпах, скелях, монетах попередника – чоловіка.

Виникають перші уявлення про причини хвороб. Хвороба вселяється у того,
хто не шанує предка. У того вселяється його дух, мучить його, робить
його хворим. Розвивається уява, яка породжує міфи і легенди.
Розвиваються лікувальні прийоми з метою запобігання або лікування
хвороби. Зображенню предка приносяться дари, в його честь виконуються
пісні і танці. Дух предка виганяється шляхом страхітливих прийомів,
вигуків, одяганням страхітливих масок тощо. Здійснюються заходи щодо
перенесення духа предка у якусь тварину.

З цією ж метою робиться трепанація черепа, щоб через отвір в голові
виходив дух предка. Цей дух висмоктується із тіла хворого з допомогою
трубок, оленячих рогів, скляних банок. Після всіх цих дій з’являється
місцевий крововилив, який підтверджує ефективність здійснюваного заходу.
Щоб хвороба вийшла ще швидше, тіло піддають скарифікації і насічкам за
допомогою щелепи риби, уламків раковин тощо.

Надалі предки оголошуються богами, в їх честь будуються храми, в яких
зосереджуються медичні знання. Виникає храмова медицина.

Розділ 3

Медицина античних часів.

У цей період, на доповнення до тваринництва, виникає і розвивається
землеробство, яке сприяє ще більшому збагаченню людської спільноти.
Виникає поділ праці та її спеціалізація. Засобом збагачення стає сама
людина, яку більш сильна особистість завойовує, привласнює, перетворює у
раба, якого змушує на себе працювати. Виникнення і подальший розвиток
приватної власності вимагають захисту, що, в свою чергу, призводить до
виникнення спеціального апарату: поліції, армії, суду, державних
службовців. Виникає держава як апарат захисту існуючого ладу, яка за
своєю основною ознакою (рабською працею як основним джерелом
збагачення), отримує назву рабовласницької. В цей період, як було
сказано вище, був відкриий календар і письмо. Найбільшого розвитку
рабовласницькі держави досягають в таких країнах, як Єгипет, Китай,
Індія, Вавилон та Ассирія, Греція і Рим.

3.1 Медицина Єгипту. Давньоєгипетська держава обіймає період з V
тисячоліття до народження Христа і поділяється на такі відрізки:
архаїчний період (V-IV тисячоліття до нової ери), Давнє царство (IV-III
тисячоліття до нашої ери), Середнє царство (II-III тисячоліття до нашої
ери), Нове царство (від ІІтисячоліття до н.е. до народження Христа).

Основними джерелами вивчення медицини цього періоду є археологічні
розкопки, зокрема, вміст гробниць фараонів, а також письмові пам’ятки,
які здійснювались на папірусах. Перші папіруси були відкриті в новітній
час англійськими дослідниками Смітом і Еберсом і ввійшли в історію під
їхніми іменами. Серед знайдених ними папірусів 6 книг носять медичний
зміст. Із цих джерел довідуємось, що в Стародавньому Єгипті медичну
допомогу надавали лікарі – жреці, що працювали в храмах, і цивільні
лікарі, серед яких зустрічались і раби. Богом медицини вважався лікар
Імготеп. Бальзамування фараонів сприяло розтинам трупів, тому єгипетські
лікарі мали певні анатомічні уявлення. Вони ж розвинули теорію медицини.
Згідно їхніх уявлень, по артеріям розносилась пневма, яка в легенях і
серці вступала в обмін з кров’ю, а далі кров венами розносилась по
всьому організму. Від співвідношення пневми і крові залежало здоров’я і
нездоров’я людини. Звідси пропонувались лікувальні засоби, які полягали
у відновленні співвідношення пневми і крові і очищення організму від
шлаків: проносні, потогінні, сечогінні. Використовувались хірургічні
методи лікування: переломів (Єгипет вів постійні війни), скріплення
зубів золотою стяжкою. Для знеболювання використовувався опій. Високо
ставились гігієнічні заходи: ранні пробудження, обтирання холодною
водою, біг, веслування, поміркованість у їжі. Здійснювались соціально-
медичні заходи: наймались на державну службу лікарі, що здійснювали
санітарний огляд продуктів на базарах, надавали допомогу хворим.

3.2 Медицина Китаю. Бере свій початок з IV тис. до н.е.. Основним
джерелом вивчення є письмові документи, адже письмо було винайдено саме
в Китаї. Давньокитайська медицина дотримувалась таких теоретичних
уявлень. Організм людини складається з п’ятьох елементів – вогню, землі,
води, дерева і металу. Процеси життєдіяльності залежать від
співвідношення двох начал: чоловічого – «Янь» і жіночого «Інь». Чоловіче
начало – активне і світле, жіноче – пасивне і темне. Перевага «Янь»
призводида до збудження функцій організму, «Інь» – до їхнього
пригнічення.

Медичну допомогу надавали фамільні лікарі тобто лікарі, що передавали
мистецтво із покоління в покоління, лікарі-жреці при храмах і лікарі –
емпірики. З метою діагностики хвороб застосовувалось опитування хворого
(анамнез), дослідження загального вигляду тіла. Лікарі пильно
лосліджували вуха, ніздрі, рот, очі, анус, годинами вислуховували пульс,
досліджували сечу на вигляд і смак.

Китайські медики надзвичайно розвинули фармакопею. До нас дійшли 52 томи
їхніх фармацевтичних засобів. Із ліків рослинного походження на перше
місце був поставлений корінь жень-шеню, із ліків тваринного походження –
роги молодих плямистих оленів, мускус, кістковий мозок. Із мінеральних
речовин використовувалась ртуть при сифілісі та сірка при корості.

Суто китайськими методами стали лікування чжень-цзю (уколами –
акупунктура) і лікування припіканнями. У книзі видатного китайського
лікаря Бьянь-Ціо “Трактат про захворювання” (VI – Vст до н.е) описано
600 точок, в які належить робити вколювання при захворюваннях.

Застосовувалось хірургічне лікування: ран, переломів, вивихів;
виготовлялись протези для ампутованих. Лікар Хуа-То (Vст до н.е) робив
порожнинні операції, використовуючи для знеболення вино, опій, сік
конопель. Надавалось великого значення гігієнічним заходам: “Одна ніч
без сну не спокутується десятками ночей сну”, кожні п’ять днів
рекомендувалось обмивати все тіло, голову мити що три дні, а руки п’ять
разів на день.

З метою запобігання захворювань на віспу засохлі струпи вісп’яних пустул
вдувались в ніздрі дітей.

3.3 Медицина Індії отримує розвиток з ІІІ тисячоліття до нашої ери.
Джерелами вивчення індійської медицини є письмові пам’ятки – Аюрведи та
закони Ману.

В Індії отримало широке розповсюдження анатомування трупів.

Теоретичні уявлення індійських медиків були такі: тіло людини
складається із жовчі, слизу і повітря. Життя тілові надає безсмертна
душа. Порушення співвідношення жовчі, слизу і повітря призводить до
хвороб.

Медичну допомогу надавали лікарі – жреці, які готувались в цивільних
медичних школах. При школах були лікарні і бібліотеки.

Із Аюрвед довідуємось, про вимоги, які ставились до лікаря та ставлення
до нього оточення. “Лікар, практика, якого має бути успішною, повинен
бути здоровим, охайним, скромним, терплячим, носити коротко підстрижену
бороду, старанно вичищені і обрізані нігті, білий, напарфумований одяг.
Мова його має бути тиха, приємна та підбадьорлива. Він повинен мати
відкрите, співчутливе серце, суворо правдивий характер, спокійний
темперамент, бути поміркованим. Завжди намагатися робити добро. Добрий
лікар зобов’язаний часто відвідувати і пильно досліджувати хворих. Не
бути боязким і нерішучим. Якщо лікар легковажно береться вилікувати
хворого невиліковною хворобою, він ризикує втратити репутацію, друзів та
великі прибутки.

Невипадково в Аюрведах стверджується, що “можна боятися батька, матері,
друзів, учителя, але не повинно відчувати остраху перед лікарем: він для
хворого батько, мати, друг і наставник”.

Серед терапевтичних заходів індійські лікарі віддавали перевагу
проносним та блювотним, кровопусканню. Їхній фармацевтичний арсенал
нараховував тисячі назв ліків рослинного походження.

Із хірургічних методів лікування застосовувались цісарський розтин,
поворот плода на ніжку при поперековому положенні, витини каменів із
сечового міхура, трепанація черепа, ампутації кінцівок, зупинка
кровотечі лігатурами. В древній Індії рабів карали, відрізуючи вуха і
ніс. Це примусило індійських лікарів розробити пластичні операції та
відповідні хірургічні інструменти (до нас дійшло більше 200 зразків).

Серед гігієнічних заходів перевага надавалась вставанню до схід сонця,
заняттям рухавкою, водним процедурам, танцям, іграм.

3.4. Медицина Вавилону та Ассирії. За дві тисячі років до нашої ери в
гирлі Тигру і Євфрату утворилось Вавилонське, а потім Ассирійське
царство.

У 1902 році була знайдена кам’яна плита часів царя Хаммурапі (2000р.до
н.е), на якій були викарбувані “справедливі закони, які могутній та
справедливий цар Хаммурапі встановив на користь та добро слабких,
гноблених, вдів та сиріт”, всього на плиті викарбувано 282 закони. В ці
ж роки в Ніневії знайдено бібліотеку царя Ашур-Боніпала (VIIст до н.е),
яка складається з глиняних табличок, на яких клинописом відтворено
життя-буття ассирійського царства. Серед табличок – близько тисячі із
медичним змістом. Це – основні джерела вивчення медицини Вавилону та
Ассирії.

Медичну допомогу надавали лікарі – жреці та лікарі, що закінчували
державні медичні школи.

Теоретичні уявлення медицини Вавилону та Ассирії були такі: людина
створена із землі, бог вдихнув у неї душу – пневму. Недуга – кара за
гріхи. Лікар починав огляд хворого зі слів: “не посягнув ти на будинок
ближнього свого, не проливав кров ближнього свого, не наближався до
жінки ближнього свого, не привласнював одяг ближнього свого”. Хвороба
зумовлювалась проникненням у тіло злих духів.

Тому, лікування починалось з вигнання духів заклинаннями, спалюванням
фігур демонів. Вавилоняни та Ассирійці першими навчились рахувати, до
13-ти. Все, що було далі вважалось таємничим і викликало острах.
Займались вони і вивченням небесних світил. Звідси лікарі під час
лікування цікавились положенням небесних світил, складали для хворого
гороскопи, визначали щасливі і нещасливі дні. Застосовувався і такий
прийом: хворих виносили на людні місця, де прохожі давали рекомендації
щодо їх лікування.

Застосовувались трепанація черепа, видалення катаракт, поверхневих
пухлин, ампутація кінцівок, розтин гнояків, лікування переломів та
вивихів. Успішна операція з приводу катаракти вільному громадянинові
царства приносила лікареві 10 секелів срібла, за неуспішної- лікареві
відрубували руку. Якщо оперативне втручання рабові закінчувалось його
смертю, лікар відшкодовував господарю вартість раба.

3.5 Медицина Греції. Розквіт медицини стародавньої Греції припадає на
перше тисячоліття до н.е. Основними джерелами вивчення медицини
стародавньої Греції є писемні.

Богом медицини був Асклепій, внук Зевса і син Аполлона. Мав двох синів
Махаона і Подолірія і двох доньок – Гігією і Панакею. До нас дійшло
зображення Асклепія з посохом, обвитим змією. Змія древній символ
мудрості.

Медицина древньої Греції зосереджувалась в трьох місцях: храмах,
побудованих на честь Асклепія – асклепіонах. Нараховувалось більше 200
храмів. Другим осередком були цивільні лікарні – ятреї, і треті
уособлювали мандрівні лікарі – періодевти.

Лікарів готували в асклепіонах і в приватних родинних школах. Лікарське
мистецтво, зазвичай, передавалось із покоління в покоління. Так,
найвидатніший лікар стародавньої Греції Гіппократ (459-377р.до н.е) був
лікарем у 17 поколінні.

На відміну від теоретичних уявлень єгипетських, китайських та індійських
лікарів, грецькі лікарі шукали причину здоров’я і хвороби в природних
умовах. Всяка хвороба, за Гіппократом, є результат боротьби між цілющими
силами організму і шкідливими природніми причинами – розміщенням
грунтових вод, станом повітря, кліматом, манерою харчування харчування,
способом життя. Головним завданням лікаря є максимально можливе
підвищення цілющих властивостей організму.

До наших днів дійшов “Кодекс Гіппократа”, який складається із 15 книг з
внутрішніх хвороб, 8 з хірургії і 9 з жіночих хвороб. Згідно вчення
Гіппократа, людське тіло містить чотири соки: кров, слиз, чорну і жовту
жовч. Перевага одного із соків зумовлює темперамент людини: сангвінічний
(кров), флегматичний (слиз), холеричний (жовта жовч), меланхолічний
(чорна жовч). Сприятливе перемішування соків забезпечує ейкразію,
несприятливе – дискразію.

Величезних успіхів було досягнуто у діагностиці хвороб. На підставі
спостереження за їхнім перебігом були виокремлені і описані такі хвороби
та патологічні стани: плеврит, пневмонія, емпієма, гепатит, нефрит,
діарея, дизентерія, офтальмія, екзантема, фліктена, тетанус,
опістотонус, параплегія, епілепсія. Недаремно Гіппократа вважають
батьком клінічної медицини.

Терапія захворювань грунтувалась на такій засаді: протилежне лікувати
протилежним (Contraria contrariis) – переповнення спорожненням, працю
відпочинком, спокій рухом. При лікуванні рекомендувалось призначати
засоби, які б підсилювали цілющі сили природи – Vis medicatrix naturae.

Вважалось, що лікар повинен передовсім не зашкодити хворому – Primum non
nocere.

Великий історичний інтерес містять афоризми Гіппократа, наведемо деякі з
них:

“Безпричинна втома віщує хворобу”

“Під час усякої хвороби не занепадати духом і зберігати смак до їжі –
хороша ознака, протилежне – дурна”

“Євнухи не хворіють на подагру і не бувають лисими”

Закінчуючи навчання. учні Гіппократа давали клятву, яка і тепер в
незмінному вигляді виголощується в багатьох університетах світу.

Клятва Гіппократа

Клянуся Аполоном – лікарем, Асклепієм, Гігієєю і Панакеєю і всіма богами
і богинями. беручи їх у свідки, виконувати чесно, відповідно до моїх сил
і розуміння, таку присягу й письмове зобов’язання. Поважати особу, що
навчила мене лікарського мистецтва на рівні з моїми батьками і в разі
потреби допомагати їй в її потребах; її нащадків вважати своїми братами
і це мистецтво, якщо вони захочуть його вивчати, викладати їм
безкоштовно і без будь-якого договору; настанови, усні уроки і все інше
в науці передавати своїм синам, синам свого вчителя і учням, пов’язаним
зобов’язанням і клятвою за законом медичним, і нікому іншому.

Я скерую режим хворих на їх користь, відповідно до моїх сил і мого
розуміння, утримаюсь від заподіяння будь-якої щкоди і несправедливості.
Я не дам смертельного засобу нікому, хто проситиме його у мене, і не
покажу шляху до такого замислу; так само я не дам ніякій жінці
абортивного писарію. Чисто і непорочно провадитиму своє життя і своє
мистецтво. Нізащо я не робитиму витину у хворих на кам’яну хворобу,
полишаючи це людям, які займаються цією справою. В який би дім я не
зайшов, я ввійду туди задля хворого, уникаючи усього зловмисного,
неправедного і згубного особливо любовних стосунків з жінками й
чоловіками, вільними і рабами.

Щоб під час лікування чи без лікування я не побачив і не почув відносно
життя людини, чого не слід коли-небудь розголошувати, я мовчатиму,
вважаючи такі речі таємницею. Мені, що непорушно виконує клятву, нехай
буде щастя в житті і мистецтві та слава в усіх людей на вічні часи;
тому, хто порушить або дасть нещиру клятву, нехай буде протилежне цьому.

3.6 Медицина Риму. У 146 році до н.е. Рим завоював Грецію і протягом
майже шести століть володарював над тодішнім світом.

Медицина Риму увібрала в себе здобутки попередніх епох і водночас
доповнила її своїм неповторним внеском.

Про її часи ми дізнаємось переважно із писемних джерел. До нас дійшли
багато творів Асклепіада, Корнелія Цельса, Лукреція Кара, і, особливо,
Клавдія Галена.

Асклепіад (128-56 рр.до н.е.) – грек, вчився в Александрії і Афінах, у
90р.до н.е. приїхав у Рим. Його уявлення про природу людського тіла та
його хвороби багато в чому збігаються із уявленнями грецьких лікарів-
мислителів. Згідно вчення Асклепіада організм складається із атомів, які
до нього попадають із повітря, що розкладається на атоми в легенях, а
також із їжі, що подрібнюється в шлунку. Атоми через кров розносяться по
тілу. Якщо цей процес відбувається без перешкод, організм здоровий, якщо
ж рух атомів порушується, виникає хвороба. Її першопричинами, що
призводять до порушення руху атомів, є шкідливості клімату, місцевості
та способу життя. Основними засобами лікування Асклепіад вважав
раціональне харчування. тривале перебування на повітрі, фізичні вправи.
Із ліків перевагу надавав знеболюючим. Його девізом лікування було:
лікувати безпечно, швидко і приємно (Tuto, celeriter et jucunde
curarae).

Авл Корнелій Цельс (30р. до н.е. – 45р. н.е.) написав трактат із восьми
книг “Про медицину” (“De medicina libri octo”). Праця ця компілятивна,
але цінна тим, що донесла до нас багато даних, які були втрачені через
загибель першоджерел. Цельсу властиве нігілістичне ставлення до
медицини, яке виражалось у його кредо – “Et morbi, et medicina” (Хвороба
сама по собі – медицина сама по собі). Цельс проповідував ідею про
безглуздість застосування ліків.

Видатне місце в історії медицини займає праця Тита Лукреція Кара “Про
природу речей” (“De natura rerum”), в якій він першим висловив
припущення, що пошесні хвороби розносяться невидимим насінням.

Найвидатнішим лікарем древнього Риму був Клавдій Гален. До нас дійшло
125 праць Галена на філософські і юридичні теми і 131 трактат про
медицину. Після отримання загальної освіти в Римі, студіював медицину в
Пергамі, Смірні, Коринфі та Александрії.

Згідно теоретичних уявлень Галена, організм – це дивне створіння,
побудоване з майстерністю, яка перевищує людські можливості і є
найвагомішим підтвердженням існування вищого розуму. Основу людського
організму складає душа, яка є часткою всесвітньої душі – пневми. Ця
пневма з повітрям надходить у легені, з них у серце, звідки розноситься
по тілу артеріями. Кров утворюється в печінці.

Гален започаткував експерименти на тваринах – свинях і мавпах, що дало
йому змогу відкрити і описати чутливі і рухові нерви, відкрити сім
черепно-мозкових нервів, описати будову стінок артерій, кишок, матки. У
терапії хвороб Гален дотримувався гіппократового принципу лікувати
протилежне протилежним. Він запровадив вагові і об’ємні відношення при
виготовленні настоїв, екстрактів, відварів з рослин, що з тих часів
отримали назву галенових препаратів. Гален застосовував перев’язку судин
лігатурами з шовку або скручуванням.

У Стародавньому Римі створюється перша система медичної допомоги.
Запроваджуються районні лікарі (arhiater popularis) на чолі з arhiater
palatini (головним лікарем). Відкриваються державні школи для підготовки
лікарів. В державі проповідується культ здорового тіла, створюються
централізовані водогін і каналізація та громадські лазні.

Однак, поруч з цим, занепадає суспільна мораль, яка поступово призводить
до поширення таких аморальних і нездорових явищ, як переривання
вагітності, вільні статеві стосунки, гомосексуалізм, що, в свою чергу,
призвело до величезного поширення венеричних захворювань. Громадські
лазні перетворились у місця розпусти та оргій. Вільні люди Риму
перестали народжувати дітей і врешті решт цю державу не було кому
захистити від нашестя варварів.

3.7 Медицина часів стародавніх слов’ян та скіфів. Слов’яни з
давніх-давен населяли південні береги Балтійського моря, береги Вісли,
Дніпра, Дністра та їхніх приток. Через південні степові простори нашої
Батьківщини пролягали шляхи багатьох кочових народів, з якими східним
слов’янам доводилося вести запеклу боротьбу, відстоюючи право на
існування і свої землі. Предки слов’ян, як свідчать численні
археологічні розкопки жили великими поселеннями. В лісостеповій смузі, в
межах сучасних Харківської, Полтавської, Київської, Кіровоградської,
Вінницької та інших областей, їхні поселення — городища були укріплені
земляними валами й ровами. Під час розкопок таких городищ знайдено не
лише рештки жител, а й сліди гончарного, ковальського та ливарного
ремесел. За пізнішими літописами, племена слов’ян різнилися між собою
звичаями і побутом, «имяху бо обычаи свои закон отцов своих й преданья,
каждо свой нрав» (Лаврентіївський літопис). Займалися вони головним
чином землеробством, вирощували сільськогосподарські культури, мололи на
ручних жорнах, розводили худобу, займалися мисливством, рибальством. До
Х ст. всі вони були язичниками. Як провідну верховну силу славили бога
сонця, вірили в існування всіляких інших надприродних істот, що нібито
живуть у болотах, лісах, на полях, у джерелах, житлах людей. Поміж цими
надприродними істотами були добрі і злі, які могли вселятися в людину і
викликати різні хвороби. Вже за тих часів серед слов’ян були чоловіки і
жінки, які краще від інших зналися на цілющій дії рослин, уміли
допомагати при ушкодженнях. Це були волхви, знахарі, відуни.

Старослов’янська релігія мала свої обряди, свої святилища-храми, які
будувалися звичайно з дерева на берегах річок та озер.

Арабський письменник Аль-Масуді (перша половина Х ст. н. е.) пише, що у
слов’ян був храм на Чорній горі, який оточували чудові джерела з
цілющими водами. У храмі стояв великий ідол, якому й приносили жертви.
Культові обряди, як і в інших стародавніх народів, передбачали також
заходи гігієнічного характеру. Дослідники стародавнього побуту східних
слов’ян вважають, що в них місцем культу предків були лазні. Про
обов’язковий звичай користуватись ними свідчить договір Русі з Візантією
907 р., в якому окремо відзначається право русичів при відвідуванні
Константинополя користуватися лазнями — «…и да творят им мовь (баню)
елико хотять».

Арабські письменники Ібн-Донстара та Ібн-Фадлан (XII ст. н. е.)
розповідають про слов’ян: «Зростом вони високі, гарні собою і сміливі в
нападах. Люблять охайність, в одежі навіть чоловіки носять золоті
браслети, я бачив русів, як вони прибули в своїх торгових справах і
розташувались коло річки Атил. Я не бачив більш довершених тілом, ніж
вони. Вони подібні пальмам — біляві, гарні лицем, білі тілом». Грецький
історик Діакон пише про воїнів Святослава: «Цей нарід відважний до
нестями, хоробрий, сильний».

Із стародавніх народів, які населяли степові південні землі і з якими
наші предки мали стосунки, найбільше пам’яток залишили по собі скіфи.
Скіфи в VII ст. до н. е. населяли Крим і територію між Дніпром і Дунаєм.
Вони створили велике об’єднання племен. У У—ІУ ст. до н. е. частина
скіфів-кочівників починає переходити до осідлості, в них утворюється
примітивна держава з пережитками первіснообщинних відносин. Скіфи мали
торговельні й культурні зв’язки з грецькими містами-колоніями: Ольвією —
в гирлі Дніпровсько-Бузького лиману, Тірою — в гирлі Дністра, Херсонесом
— біля сучасного Севастополя, Пантікапеєм — на місці нинішньої Керчі.

Про скіфів ми довідуємося з розкопок численних могильників, городищ по
Дніпру, в Криму, з літературних джерел грецьких письменників, зокрема з
праць грецького історика Геродота, який відвідав наші південні землі.
Про них згадує у своїх працях і Гіппократ, але він у Скіфії не бував.
Скіфи, як і південні слов’янські племена, торгували з греками продуктами
скотарства, хутрами, хлібом, лікарськими рослинами, деревом, а діставали
від них різні ремісничі вироби, предмети побуту, посуд, прикраси. Скіфи,
як і кожен народ, мали певні знання щодо лікування різних хвороб і
ушкоджень, як набуті емпіричним шляхом, так і містичного характеру. У
них були свої знахарі. Під час розкопок Чортомлицького кургану поблизу
Нікополя, Куль-Обського кургану недалеко від Керчі знайдено золоті й
срібні вази із зображенням скіфів. На одній з них зображено скіфів, які
подають лікарську допомогу (перев’язка нижньої кінцівки, витягання
зуба). Деякі скіфи були обізнані з медициною античних греків, мали
велику лікарську практику в Афінах (Анахарсіс, Томсаріс).

Меншою мірою, ніж скіфи, мали торговельні і культурні зв’язки з
грецькими колоніями в ті часи і південні племена наших предків.

У II ст. до н. е. на наші південні землі вдерлися зі сходу кочові
племена сарматів, які витіснили (почасти асимілювали) скіфів і зайняли
степи Приазов’я та Нижнього Придніпров’я, зіткнувшись безпосередньо з
південними слов’янськими племенами. В І ст. н. е. придніпровські сармати
були асимільовані слов’янськими племенами, які з глибини лісостепу
просунулися до берегів Чорного моря. Це ще більше сприяло розширенню
зв’язків наших предків з країнами Сходу і Заходу.

Відокремлення ремесел від хліборобства, розвиток ремесел і торгівлі
сприяли розкладові первіснообщинного ладу, виникненню соціального
розшарування. Постійна небезпека нападу войовничих кочівників змушувала
слов’янські племена об’єднуватися, створювати військові загони —
дружини, здатні чинити опір сильним ворогам. З цим пов’язане
виокремлення вождів, військової верхівки.

Розпад первіснообщинного ладу в наших предків супроводився зародженням і
розвитком феодального ладу, минаючи рабовласницький період. Основною
формою державного утворення стали князівства, які, об’єднуючись,
утворили наприкінці viii ст. великі Новгородське і Київське князівства.
В IX ст. виникла могутня Українська ранньофеодальна держава —Київська
Русь.

Зазначимо ще деякі особливості медичних знань скіфів, сарматів та інших
племен і народів Північного Причорномор’я.

Скіфська медицина — народна медицина. Протягом довгих сторіч самобутня,
а в ряді випадків цілком оригінальна, скіфська медицина нагромадила
великий і багатий досвід у лікуванні хворих та запобіганні
захворюванням. І хоч вона перебувала значною мірою під
магічно-релігійним впливом, що звичайно, наклало на неї свій відбиток (в
її арсеналі поруч з дуже цінними значились також засоби, доцільність
яких дуже сумнівна), то все ж таки не можна сказати, що скіфська
медицина була тільки знахарством. Загалом народ вороже ставився до
знахарів, він не вірив в їхнє медичне уміння і навіть жорстоко карав. Це
свідчить про те, що скіфська медицина виросла на базі одвічного досвіду
— емпірії і містить у собі раціональні основи. Представники скіфської
народної медицини здобували свої знання з безпосереднього знайомства з
предметами навколишньої природи. Розвиток умов матеріального життя був
основною причиною виникнення і розвитку лікування.

Найважливішу главу скіфської медицини становлять лікувальні засоби
рослинного походження. Це виникало не тільки з самого способу життя як
кочових, так і землеробських скіфів, але й з рослинного багатства
земель, заселених скіфами. Україна, Кавказ і суміжні з ними землі
славились споконвіку своїми рослинними багатствами. Осіле скіфське
населення знайшло ряд лікарських рослин у зв’язку з хліборобством та
життям нерідко серед лісів, кочівники — у зв’язку з постійним випасанням
худоби. Вже античні письменники відзначили, що пастухи відкрили ряд
цілющих рослин, а це можливо було тільки завдяки довгому спостеріганню
над прирученими тваринами. Спостерігаючи дії рослин на тваринах, вони
переносили свої спостереження на людину. Протягом довгих століть
скіфське населення розшукало багато цілющих рослин як диких, так і
городніх, з яких значна кількість не втратила свого значення і сьогодні
не тільки в народній, але й в науковій медицині. От хоч би горицвіт,
солодкий корінь, ревінь, подорожник, не кажучи вже про цибулю, часник та
багато інших.

Серед цілющих рослин в скіфській медицині було чимало сильнодіючих, а то
навіть і отруйних. Вони також використовувались скіфами для лікування.
Для зменшення токсичної дії сильнодіючих та отруйних рослин скіфська
народна медицина додавала до них різні домішки та вивари, як мед, бобові
рослини тощо.

Античні письменники назвали тільки невеличку частину лікувальних рослин,
уживаних скіфською народною медициною. Зате вони помітили той важливий
факт, що найцінніші з них скіфи культивували на плантаціях і розвозили
їх по всьому стародавньому світі як товар.

Широке застосування в скіфській медицині мали також засоби тваринного
походження (боброва струмина, жири, мозок). Скіфській медицині були
відомі «панти», цінний медичний товар з висушених рогів молодого
плямистого оленя.

Щодо санітарно-гігієнічних заходів у скіфського населення, то тут
необхідно підкреслити особливе значення парової «скіфської лазні».

Досить було у скіфів раціональних заходів і у догляді за дітьми та
охороні їх здоров’я.

Скіфська народна медицина користувалася з давніх-давен також
хірургічними методами лікування і тут досягла значних успіхів. Виникла
вона з подання хірургічної допомоги свійським тваринам і скеровувалась,
очевидно, тільки на лікування органів і тканин, доступних без розтину
порожнин людського тіла. Такі операції, як вправляння вивихів, лікування
переломів, розрізування абсцесів, трепанація і навіть ампутація
кінцівок, не кажучи вже про виривання зубів, було звичними у скіфів. При
хірургічному лікуванні скіфи застосовували знеболюючі засоби, як
сп’яніння, опій, мандрагора тощо. Для лікування застосовували зміїну
отруту. Слід відмітити, що скіфські лікарі та їх лікувальні засоби і
методи мали свій вплив на грецьких лікарів, можливо, що і на Гіппократа.

Муміфікація та бальзамування померлих проводились скіфами на короткий
час і скоріш з запобіжною метою. Ішлося про обвіз тіла померлих царів по
підвладних племенах протягом не менше сорока днів. Скіфський спосіб
бальзамування був оригінальним і розроблено його без істотних чужих
впливів.

Медицина скіфів опрацювала за увесь час свого розвитку багато
раціональних методів лікування, але було в ній також немало
ірраціональних лікувальних засобів і заходів, які не мали нічого
спільного з науковою медициною.

Отже в своїй раціональній частині медицина скіфів ішла тим самим шляхом,
яким ішла медицина китайська, індійська, тібетська та інших народів.

Розділ 4

Світова медицина в епоху середньовіччя

Загибель Римської імперії у 476 році знаменувала закінчення античних
часів. На зміну рабовласницькій державі прийшла феодальна. Вона
відзначалась дещо вищим рівнем свободи простої людини, яка хоч і
залишалась власністю свого господаря, однак формально вбита ним бути не
могла. На зламі нової ери виникли і утвердились основні сучасні світові
релігії: у VI – V ст до н.е. – буддизм, християнство, яке започаткувало
нову еру та іслам (VIIст.н.е.).

Епоха середньовіччя поділяється на три періоди: раннє середньовіччя
(V-ІX ст), середнє (X-XІV ст) та пізнє або епоха Відродження (XV-XVII
ст).

4.1 Медицина Візантії. В 330 році імператор Костянтин переніс столицю
тоді ще єдиної Римської імперії із Риму до Костантинополя. У 395 році
Римська імперія остаточно розпалась на дві частини: західну і східну.
Якщо західна через декілька десятиліть буде повністю знищена варварами,
то східна або Візантійська – буде існувати ще тисячу років. Це існування
мало той позитивний сенс, що були значною мірою збережені культурні
надбання античного світу.

Для розвитку медицини мали значення деякі особливості: по-перше, у
Візантії виникають перші християнські монастирі, а при них лікарні і
медичні школи ( IV ст), по-друге, торгові каравани, натовпи прочан і
походи хрестоносців до гробу Господнього сприяли розносу інфекцій і
виникненню епідемій. Так, чума, що розповсюдилась в епоху правління
імператора Юстиніана (VI ст), ледве не призвела до падіння Візантійської
імперії. Дещо пізніше, в XIV ст., епідемія чуми, що охопила всю Європу,
забрала чверть жителів континенту.

Найвидатнішим лікарем Візантії був Орибазій (326-403), лейб-медик
імператора Юліана. Він зібрав величезну збірку праць вчених Греції і
Риму під назвою “Сінапсіс”, чим зберіг їх для наступних поколінь.

4.2. Арабська медицина. В VII столітті під зеленим стягом ісламу була
зібрана велетенська імперія арабів, від Гібралтару на заході до
Середньої Азії на сході. Проіснувавши півтора століття, імперія
розпалась на окремі халіфати.

Араби зробили значний внесок у розвиток культури і науки, зокрема
медицини. Наука зосереджувалась у товариствах освічених (меджліс –
уляма) і будинках науки (даріл-фінум).

Араби винайшли т.з. арабські цифри, додавши до раніше відомих нуль;
започаткували аналітичну геометрію, тригонометрію і алгебру (аль-джабр).
В астрономії вирахували географічні широту і довготу. Розвинули хімію,
якій дали назву аль-хімія, отримали азотну, соляну кислоти, спирт
(алкоголь), водяну баню, застосували фільтрування. Винайшли перо для
писання, водяний і механічний годинники, магнітну голку, збільшувальне
скло. Найвидатнішим арабським ученим був Магомед-аль-Хорезмі.

Великих успіхів було досягнуто в галузі медицини. Медицина
зосереджувалась в приватних лікарнях і медичних школах при них.

Аптека, як медичний заклад, бере свій початок в арабських халіфатах.

До найвидатніших представників арабської медицини належать: Аль-Разі
(850-923) і Ібн –Сіна (980-1037).

Аль Разі був засновником Багдадської лікарні і медичниї школи. Для
будівництва лікарні Аль-Разі пропонував розвішувати м’ясо в різних
місцях міста і будувати там, де воно найдовше збережеться. Він
рекомендував перевіряти в лікарнях описи хвороб, які не завжди
співпадатимуть з описаним, закликав лікарів відкривати нові лікувальні
засоби, невідомі раніше.

Найвидатніший лікар не лише арабського світу, а й всієї епохи
середньовіччя – Абу-Алі-аль Хусейн-ібн Абдуллах-ібн Сіна (Авіценна) –
народився в аулі Авшан біля Бухари. працював в Бухарі, Хорезмі,
Хамадані, Ізфагані. В Хорезмі (999-1014) написав “Канон медицини”, який
протягом п’яти століть був основним посібником, з якого майбутні медики
не лише в арабських, а й в європейських медичних школах вивчали
медицину. В Хамадані був візирем хана і запропонував план економічної і
культурної перебудови ханства, який складався із таких основних розділів
– покращення системи зрошення, запровадження пільг для купців, розвиток
освіти, будівництво лікарень, лазень і водогону. Той правитель розумний,
вважав Авіценна, який поширював освіту серед підлеглих. Теоретичні
постулати Авіценни були такими: людина складається із двох субстанцій –
тіла і душі; тіло інертне, смертне, душа активна і безсмертна; медицина
має служити людині; це наука про будову людського тіла, необхідна для
того, щоб зберігати здоров’я або вертати втрачене. В трактуванні причин
захворювань Авіценна розвивав погляди Гіппократа. Основними причинами
він вважав шкідливість клімату і місцевості, шкідливість харчування,
надмірну працю, конституцію тіла і душевні потрясіння. Для ілюстрації
впливу останніх проводив такий дослід: зачиняв у двох клітках по ягняті.
Обом давав добру їжу, але біля однієї з кліток прив’язував вовка. Ягня,
що мало вовка за сусіда, незважаючи на добру їжу, чахло і здихало.

Авіценна вважав, що дія ліків залежить від таких факторів: ясного
розуміння, чому саме ці ліки призначаються, стану хворого,
доброякісності ліків, правильної дози та місця введення ліків.

Авіценна першим поставив діагноз цукрового діабету, відмітивши у хворих
підвищений апетит, спрагу, поліурію і солодку сечу, яку пробував на
смак. Застосовував уринотерапію. Описав клініку виразки шлунку,
сибірської виразки, розробив техніку трахеотомії, літотомії, ектерпації
пухлин, кровопускань. Ввів у вжиток червону ртуть і вісмут, запропонував
катетер.

4.3 Медицина Західної Європи. Феодальний устрій західної Європи
характеризувався натуральним господарством, роздрібленістю окремих
феодальних держав та їхніх складових частин – князівств, графств тощо.
Єдиним і водночас могутнім об’єднуючим фактором була християнська
церква, яка вела небезуспішну боротьбу за володарювання над цивільним
життям. Спроби порушити церковні канони придушувались з допомогою
спеціального суду – інквізиції, яка, зазвичай, порушників цих канонів
засуджувала до єдиної ефективної міри покарання – спалювання на вогнищі.

В епоху раннього середньовіччя в Західній Європі виникають монастирі зі
шпиталями та медичними школами при них. В монастирях переписувались
древні праці Гіппократа і Галена.

В епоху середнього середньовіччя життя поступово пожвавлювалось. Цьому
сприяв розвиток міст, а в них ремесел. В містах, які відзначались
щільною забудовою, вузькими вулицями і зовнішніми мурами, бо феодалам
потрібно було платити за землю, поширювались епідемії. Окрім чуми,
величезною проблемою була проказа. Міста запроваджують посади міських
лікарів, основним завданням яких була боротьба із заносом інфекцій. В
портових містах вводиться карантин (40днів), під час якого корабель
стоїть на рейді, а його персонал в місто не допускається.

Окрім медичних шкіл при монастирях виникають цивільні медичні школи – в
Салерно (IX ст), в Болонії (1156), Парижі (1180), Падуї (1222). Окрім
медичних існували філософські і юридичні школи. В 1200 році в Парижі під
протекторатом короля відбулось об’єднання трьох шкіл в загальну школу
(studium generale). Управлялась школа земляцтвом студентів і викладачів
“Universitas”. Окремі школи або фахи оформились у факультети (від
facultas –здатність викладати той чи інший фах). Члени факультету
обирали голову – декана (decanus – десятник). Учні, що навчались в
Studium generale, яка невдовзі отримала назву університету, отримували
послідовно такі вчені ступені – бакалавр, ліцензіат, доктор.

Bacca laurei – студент, що провчився два роки, після чого увінчувався
вінком з ягодами, медичною практикою займатись не мав права. Це право
він отримував після п’яти років навчання, коли здобував ступінь
licentiatus in medicinаm, тобто обізнаного з медициною. Doctor (учитель)
– це найвище звання, яке присуджувалось після диспуту. Претендент на
здобуття вченого ступеня доктора подавав клопотання до факультету, який
визначав тему диспуту, наприклад, “Про корисність вживання кислої
капусти для п’яничок”, або “Вплив розміщення небесних тіл на перебіг
хвороби”. Диспут тривав декілька днів, після чого новоспечений доктор
влаштовував для членів факультету гостину і дарував їм дарунки. Під час
навчання учні називались студентами (від studere – вчити, вивчати).
Студенти обирали з-поміж себе правителя або rectora.

Університети користувались великою автономією, проте знаходились під
невсипущим наглядом церкви. Характерною особливістю викладання в
середньовічних університетах було те, що всі знання необхідні учню,
містяться в працях визнаних авторитетів і суть навчання полягала в тому,
щоби кожне явище пояснити аргументами, знайденими в працях авторитетів.
Такими авторитетами, канонізованими церквою, стали праці Гіппократа,
Галена і Авіценни. Такий спосіб навчання отримав назву схоластичного. У
1300 році папа Боніфацій VIII, під страхом відлучення від церкви,
заборонив розтинати трупи, що, звісно, не сприяло розвитку медичних
знань.

У XIII ст. Рожен Бекон склав рецепт пороху і в 1346 році в битві біля
міста Креси вперше застосовується вогнепальна зброя, яка призвела до
появи вогнепальних поранень. Для їх лікування у війську вводиться посада
фельдшера (у перекладі з німецької – “польві ножиці”).

Між церквою і феодалами точиться постійна боротьба за владу. Прагнучи
позбутись церковної опіки, деякі королі порушують папські заборони.
Зокрема, в 1376 році французький король дає дозвіл на розтин трупа
медичному факультету в Монпельє, в 1460 році такий дозвіл отримує
медичний факультет у Празі. У 1490 році Олександр Бенедетті побудував в
Падуанському університеті перший анатомічний театр.

Могутнього, революційного за суттю розвитку медицина набуває в епоху
Відродження. Цьому сприяли такі причини.

Подальший розвиток міст і ремесел вимагали економічного обміну і
торгівлі, подолання феодальної замкнутості. В містах з’явився освічений
прошарок городян, що закінчували цивільні школи (університети) і
порушили монополію церкви на освіту.

У XIV – XV століттях Європою прокочуєтся хвиля селянських війн, яка
нанесла незагойні рани феодальним замкам.

У 1492 році Христофор Колумб відкриває Америку, у 1498 – 1498 рр. Васко
да Гама огинає Африканський континент і досягає Індії, у 1519 році
Магеллан огинає з півдня Американських континент.

Ще раніше, у 1054 році християнська церква розкололась на православну і
католицьку, однак цей розкол не мав таких наслідків, як розкол
католицької церкви у XVI столітті і виникнення протестантизму, течії у
християнстві, яка відновила прості обряди раннього християнства.

Наука, передовсім природознавство, переходить до досліду як основного
методу пізнання природи. Могутній розвиток отримують такі науки як
механіка, математика і медицина. Епоха Відродження породила справжніх
титанів людської думки і духу. Серед них слід згадати Леонардо да Вінчі
(1452-1519), вченого енциклопедиста, який залишив 13 томів малюнків
людського тіла. Миколи Коперника (1473-1543) (учня Юрія Дрогобича,
нашого українського вченого епохи Відродження, доктора медицини і
теології Падуанського університету), який першим обгрунтував
геліоцентричну будову світу, Галілео Галілея, фундатора гідростатики і
гідродинаміки тощо. Серед титанів медицини епохи Відродження слід
назвати такі:

Парацельс (Філіпп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм) (1493-1541),
народився в Швейцарії, працював в Базельському університеті. У 1527 році
опублікував свої лекції з медицини. Його основний постулат такий –
“теорія лікаря є досвід”. Парацельс вважав, що медицина має спиратись на
хімію. Оскільки людина взята із землі, то її основу складають не кров,
слиз і жовч, як вважав Гіппократ, а ртуть. сірка і сіль. Вони вступають
між собою в організмі в хімічні реакції, як в реторті. Саме тому, хімія
мала дати для медицини ефективні ліки. Через це Парацельса недаремно
вважають фундатором фармації.

Андрій Везалій (1514 – 1564), народився в Брюсселі. Після закінчення
Паризького університету у 1537 році був запрошений очолити кафедру
анатомії в Падуанському університеті. На лекціях ввів демонстрацію
трупів. У 1543 році (рік видання М.Коперником своєї праці “Про обертання
небесних сфер”) видав свою працю “Про будову людського тіла” (De
corporis gumani fabrica). В цій книзі А.Везалій виправив більше 200
помилок Галена, який, як було сказано раніше, анатомував на тваринах. Це
була перша нормальна анатомія людини. Переслідувався церквою, мусив
тікати із Падуї, а потім поїхав замолювати “гріхи” в Єрусалим до гробу
Господнього. Подорож тривала 8 років, дорогою назад корабель розбився,
Везалія було викинуто на о.Занте, де він і помер. На острові великому
вченому поставлено пам’ятник.

Найбільше враження на сучасників Везалія справило його відкриття про
відсутність міжшлуночкового отвору у серці людини, про який писав Гален.
Відштовхуючись від відкриття Везалія, його учень Ренальдо Коломбо
відкрив мале коло кровообігу: правий шлуночок – легенева артерія –
легені – легенева вена – ліве передсердя. Коломбо зробив припущення, що
між артерією і веною існують дрібні судини, які пізніше відкрив Марчелло
Мальпігі (1661) з допомогою мікроскопу, який винайшли у 1590р. голландці
Янс і Янсен, а вдосконалив Левенгук. Незалежно від Коломбо до відкриття
малого кола кровообігу підійшов Мігель Сервет, спалений на вогнищі
Кальвіном.

У 1606 році Ієронім Фабрицій відкрив венозні клапани і показав, що з
їхньою допомогою кров рухається в напрямі до серця.

У 1628 році Вільям Гарвей відкрив велике коло кровообігу, чим остаточно
поклав початок науковій фізіології.

Джіролам Фракасторо (1483-1553) – фізик, астроном, поет і лікар. У 1546
році написав працю “Про пошесні хвороби” (“De morbis contagiosis”) в
якій описав різні епідемічні захворювання і розвинув припущення Лукреція
Кара про те, що причиною заразних хворою є невидимі для нашого ока живі
істоти – seminaria contagiorum, причому для кожної хвороби окремі, з
винятковою здатністю до розмноження. Передача заразних хвороб
здійснюється різними шляхами – через дотик, одяг повітря. Фракасторо
перший описав венеричну хворобу, якій дав назву “сифіліс”; лікувати
сифіліс рекомендував ртуттю.

Розділ 5

Медицина України – Руси в IX –XII ст.

5.1Монастирська медицина України – Руси та її основні преставники (IX
–XII ст). “Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть” (Євангеліє від
Матвія). Саме ці слова можуть бути епіграфом до діяльності лікарів
України-Руси. Протягом багатьох віків християнства на Русі милосердя,
допомога ближньому були одним з рушіїв життя руських людей. Святі
безсрібники Козьма і Даміан, великомученик і цілитель Пантелеймон — це
люди, що мали великий дар лікування, зцілили багатьох хворих і були
позбавлені життя за те, що своїм прикладом утверджували ідеї гуманізму й
людинолюбства.

Разом з християнством, яке прийшло на Русь із Візантійської імперії
понад 1000 років тому, були успадковані високі духовно-моральні
цінності, що виявлялися в милосерді, співчутті, у служінні ближньому.
Утвердившись в нашій Вітчизні, християнство взяло справу лікування під
свою безпосередню опіку. Церковний статут св. Володимира оголосив
лікарні церковними установами, а самих «лічців» (лікарів) — людьми
церковними, підлеглими єпископові. Св. Володимир, прийнявши хрещення,
будував церкви й лікарні, запровадив десятину для вбогих, сиріт, старих
і немічних. Як засвідчують літописи, св. Володимир звелів розшукувати по
місту хворих і доставляти їм додому поживок; те саме робили й інші
князі, які будували спеціальні палати при церквах, де «покоїли трудних»
тобто хворих.

З Візантії разом із християнством прийшли на Русь і тодішні погляди на
лікарську справу, зокрема, як на предмет безпосереднього відання й опіки
церкви. Чому саме християнство стало поштовхом для розвитку
медико-санітарної допомоги людині? Тому, що християнство величезною
мірою мало відношення до визнання цінності життя кожної окремої людини
як особистості. Служити людині означало служити Богу.

Носіями й розповсюджувачами цих ідей були монастирі, що створювалися на
взірець грецьких. Вони стали культурними центрами України – Руси,
осередками й поширювачами знань, у тім числі й медичних. Відомий
дослідник руської культури митрополит Серафим Чичагов писав: «Перші
зерна медичних знань принесені в Київську Русь з Греції з прийняттям
християнської релігії, і першими поширювачами медицини в нас були
монахи, переважно з Афонської гори». У стінах монастирів, поєднавшись з
традиційними навичками східних слов’ян, вони дали рясні сходи, що
виявилось у створенні своєрідної, характерної тільки для України – Руси
культури, в основі якої лежали високі духовно-моральні категорії
християнського вчення.

Велику роль в історії української медицини відіграв Києво-Печерський
монастир, заснований в ХІ ст. Прп. Антонієм та Феодосієм.
Києво-Печерський монастир вже з перших років свого існування став не
тільки одним з центрів православ’я, але й осередком вітчизняної культури
— літописання, мистецтва, архітектури. Тут жили і працювали видатні
письменники, художники. Перші ченці Печерського монастиря прийшли з
Афонської гори, де за імператора Романа при монастирі була закладена св.
Афанасієм «лікарня хворих ради», і принесли з собою лікарські знання.
Печерський Патерик доносить до нас відомості про кількох подвижників
печерських, що уславилися своїм лікарським мистецтвом. На скрижалях
вітчизняної історії значаться імена таких подвижників, котрі славилися
даром зцілення й лікування хворих, як Антоній Преподобний, Даміан,
Агапіт Печерський, Пимен Посник тощо. Чимало праведних «лічців» жило в
Києві за часів Ярослава Мудрого, при дворі князя Всеволода Ярославича та
його сина Володимира Мономаха.

Антоній Преподобний — засновник Києво-Печерського монастиря, що багато
років провів в Афонському монастирі, де й засвоїв медичні знання.
Антоній — цей «пречудний лікар», як іменує його монастирська хроніка,
особисто доглядав хворих, яких лікував, давав їм «вкушати» цілюще
«зілля». Служінням ближньому преподобний Антоній здобув палку любов не
тільки простого люду, а й князів. Так, вилікувавшись в Антонія, великий
князь київський Ізяслав подарував обителі гору над печерами, «ігумен же
і братія заклала церков велику і монастир… І відтоді почав зватися
Печерський монастир…» — зазначає літопис.

Нам відомий лікар і друг чернігівського князя Миколи Давидовича Петро
Сиріянин, що вступив разом з ним 1106 р. до Печерського монастиря, якого
літописець називає «лечець вельми хитр», і який, коли «блаженний князь
од трудів зробився хворим, готував йому зілля лікування ради».

Ченці з Києво-Печерського монастиря ішли в сусідні руські землі,
засновували нові монастирі, сприяючи тим широкому розповсюдженню
медичних знань, нагромаджених у стінах Лаври. «Від Печерського монастиря
Пречистої Богородиці многі єпископи поставлені були, і яко світила
освітили всю руську землю святим хрещенням», — так говориться у
стародавньому сказанні про монахів Печерської обителі.

Монастирська медицина була організатором перших на Русі лікарень.
Найперші згадки про монастирські лікарні відносяться до XI ст. Вони були
відкриті при монастирях у Переяславі та Києві на Дніпрі, згодом в
Новгороді, Смоленську, Львові. Жоден монастир на Русі не будувався без
«шпитальних палат». Монастирські лікарні перетворювались на військові
шпиталі під час воєнних дій, облоги міст, на карантинні лікарні — під
час епідемій. Так Никонівський літопис засвідчує, що в XI ст. (1091 р.)
митрополит Єфрем поставив у Переяславі будівлю «банну», влаштував
лікарні, де лікарі подавали «всім прихідцям безплатно лікування». Слава
про монастирських лікарів сягала далеко за межі їхніх монастирів, навіть
за кордони землі руської: так, наприклад, митрополита Олексія хан
запросив в орду, щоб той вилікував очі його дружини Тайдули.

З моменту свого виникнення монастирська медицина стала на ворожі позиції
стосовно медицини язичницької. У «Статуті про церковні суди» св.
Володимира серед злочинів проти віри, крім волхвування, значиться ще
«зелейництво», тобто використання різних лікувальних засобів язичницької
медицини. Її представники, волхви і знахарі, були оголошені слугами
диявола, їх почали переслідувати.

Серед народу нові погляди вкоренилися не відразу, і тривалий час
відбувалося змішування язичницьких уявлень з християнськими. Особливо
гостро протистояння різних поглядів виявилось у ставленні до волхвів: в
одних випадках народ відкрито виступав проти них (1071 р. в Білоозері,
1227 р. в Новгороді), а в інших, навпаки, ставав на бік волхвів, як то
було в Новгороді за князя Гліба.

Представники монастирської медицини були головними медичними діячами
Русі до XVI ст. Так, у «Домострої» – літературній пам’ятці тих часів, що
являє собою збірку правил про різні обов’язки людини, зовсім немає
світської медицини, й увесь розділ, присвячений тому, «яко лікуватися»,
цілковито грунтується на християнсько-монастирських поглядах у галузі
медицини. «Якщо Бог пошле на кого хворобу або яку слабість, то
лікуватися Божою Милостю, та сльозами, та молитвами, та постом, та
ласкою до вбогих, та щирим каяттям». Медична допомога в монастирських
лікарнях полягала у застосуванні цілющих трав та мазей. Сюди відносився
і догляд, який отримували хворі в монастирських общинах у вигляді
регулярного харчування, чистого одягу та білизни, промивання ран та
доброго заспокійливого слова. Лікування супроводжувалось релігійними
обрядами, такими як молебень, помазання єлеєм тощо.

Давньоруські монастирі були також центрами культури. Сюди надходили
античні й ранньосередньовічні медичні рукописи. На слов’янську мову їх
перекладали монахи (монахами були літописці Никон, Нестор тощо).
Написані на пергаменті, ці книги дійшли до наших днів.

Багато давньоруських монастирів були центрами освіти, в них навчали
медицині за грецькими та візантійськими рукописами. У процесі
перекладання рукописів з грецької й латини монахи доповнювали їх своїми
знаннями, в основі яких лежав досвід руського народного лікування.
Невелика кількість літературних пам’яток юридичного, оповідного змісту,
що дійшли до нас з часів Київської Руси-України, свідчить про широкий
кругозір їхніх авторів, обізнаність із працями видатних учених Заходу й
Сходу. У Кирило-Білозерському монастирі було знайдено рукопис XV ст.
«Галіново на Іппократє»—коментар Галена до праці Гіппократа, очевидно,
переклад з грецької мови.

У ті часи були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися
свідчення про лікування хвороб, виходячи з багатовікового емпіричного
досвіду нашого народу, і за писемними джерелами «Аскліповим і Галіним»
(від Асклепія і Галена), як у тогочасних джерелах називали медичну
літературу, яка потрапляла до нас з інших країн.

Серед тогочасних праць енциклопедичного характеру, в яких багато
відомостей медичного змісту, особливе місце займає «Ізборник
Святослава», перекладений у Х ст. з грецької на болгарську мову і
переписаний у 1076 р. для сина Ярослава Мудрого Святослава.

В «Ізборнику» медицина розглядається як майстерність найвищого порядку.
Для розпізнавання хвороби і успішного лікування її лікареві слід
докладно знати умови життя хворого: «Осмотри життя його, хожения,
седания, едения й всього обычая его пытай».

В “Ізборнику” знаходимо поради, як лікувати шлунково-кишкові розлади,
шкірні хвороби, а також опис деяких виродливостей раку. З лікарських
засобів згадується блекота, болиголов, полин, оцет, мед, жовч, мідь,
припікання залізом. Велика увага приділяється порадам щодо харчування,
підкреслюється особливе значення для здоров’я постійного підтримання
бадьорості — “печаль далече отрини от себе, да невскоре состареешися”.

Медицина часів Київської Руси-України мала кілька напрямів, зокрема
процвітала хірургія як найважливіша галузь практичного лікування. Це
було зумовлене частими війнами і побутовими травмами. Хірургія
давньоруською мовою називалася «різання», а хірург — «різалником».
Тогочасні хірурги володіли технікою операції на черепі при епілепсії та
інших захворюваннях. В XI ст. найпоширенішим видом хірургічного
втручання була ампутація кінцівок, при цьому «різалник» мав домогтися
безгнійного загоєння ран з ледь помітним шрамом.

Були відомі також ортопедичні прийоми, масаж, лікування виразок. Дьоготь
вважався одним з основних засобів для зцілення найрізноманітніших
захворювань шкіри, зокрема корости. Ним заливали також трупів й могили
тих, хто загинув від чуми. Відходи поташу, що містили кальцій,
застосовували при опіках.

Введенням у лікувальну практику багатьох засобів рослинного і тваринного
походження медицина західноєвропейських країн, Візантії та народів Малої
Азії значною мірою завдячує вітчизняній народній медицині.

За прикладом давньоруських «лічців» Авіценна рекомендував при багатьох
хворобах мед, квіти липи, березовий сік, називаючи ці засоби «руськими
ліками».

Як уже зазначалося, на жаль, медичних пам’яток часів Київської
Руси-України майже не збереглося. Багато творів загинуло у вогні пожеж
під час феодальних воєн та іноземних навал.

Життя печерських подвижників об’єднані в збірник, відомий під назвою
«Києво-Печерський патерик», який розповідає про цілу плеяду
монахів-цілителів. Видатний український історик і державний діяч
М.Грушевський дав дуже високу оцінку “Патерику”, назвавши його “золотою
книгою” українського письменного люду. Автори «Патерика» Нестор, Симон і
Полікарп були сучасниками подій, пов’язаних з виникненням монастиря. За
їх свідоцтвом, вже в XI ст. в монастирі була лікарня, куди приносили і
приводили різних хворих – хірургічних, терапевтичних, хворих з
психічними і нервовими захворюваннями (знаменита “келія біснуватих”, яка
існує по сьгоднішній день). Ще при Феодосії – ігумені Києво-Печерського
монастиря (1062—1074) – був заведений такий порядок: усіх хворих, що
приходили до монастиря, спочатку дивився настоятель, який направляв їх
до одного з ченців-«лічців», виходячи з характеру захворювання.

Так Св. Аліпій Іконник лікував переважно хворих зі шкірними
захворюваннями. Свою основну професію іконописця він вдало поєднував з
лікуванням, використовуючи як лікарські засоби фарби, якими писав ікони.
Рослинні барвники грали важливу роль в лікуванні шкірних хвороб у
багатьох народів. Аліпію приписували спроможність виліковувати
найрізноманітніші гострі і хронічні шкірні захворювання. Під час
лікування Аліпій брав фарбу з «вапниці» (горщика живописця) і змазував
нею гнійні виразки, роблячи це кілька разів. Потім хворий змивав фарбу
водою. Видужання хворого викликало захоплення пацієнтів. Фарбами
лікували не тільки шкірні хвороби. Фарбою індіго, сандалом, кубовою
фарбою давньоруські лікарі успішно виліковували «вогневиці», малярію,
пропасницю. Жовті і червоні фарби застосовувались при гнійних виразках і
ранах.

Прп. Даміан Цілитель лікував тільки дітей, Св. Григорій Чудотворець —
психічно хворих.

Особливо треба відзначити життя і лікарську діяльність ченця Агапіта,
який за свідченням «Києво-Печерського патерика», мав велику популярність
серед усіх верств населення стародавнього Києва.

Хто ж він, цей легендарний лікар? Де навчався мистецтву зцілення людей?
Єдиним джерелом для дослідження медичної діяльності Св. Агапіта (як й
інших ченців) є «Києво-Печерський патерик».

Агапіт – киянин, прийшов у монастир ще за Антонія. На жаль, рік не
зазначено. Невідома й дата народження Агапіта, немає відомостей про
минуле його життя. «Патерик» розповідає, що і в подвижництві, і в
лікарській справі Агапіт наслідував Антонія.

Сердечне, щире ставлення Агапіта до хворих, скромність, безкорисливість
(грошей за лікування він не брав) зажили йому слави й поваги народу. Над
мощами святого знаходиться ікона “Прп. Агапіт, врач безмездний”, тобто
безкорисливий.

«Києво-Печерський патерик» описує деякі випадки лікування Агапітом не
тільки простих людей, а й бояр, князів та їх родин. При цьому Агапіта
зображено принциповим ворогом славолюбства. В той час захворів
Чернігівський князь Володимир Всеволодович Мономах. Помираючий князь шле
у Київ за Агапітом. Той, дізнавшись про всі симптоми хвороби, вислав
йому зілля, бо знав “каким зелием лечися какой недуг”. Випивши ці ліки,
князь швидко одужав і встав зі смертного одра.

Після всіх цих подій Володимир Мономах їде в Київ до Агапіта, щоб
віддячити йому за своє зцілення і подарувати один із своїх маєтків.
Почувши про це, Агапіт сховався в печерах у своїй келії. Князь тоді
заслав боярина свого у печеру до Агапіта з великими дарами лікарю.
Агапіт відмовився їх прийняти і запропонував ці дари роздати жебракам, а
їстивне віднести до монастирської лікарні, що і було виконано.

Щодо методів, якими користувався Агапіт (він лікував в основному
травами), то в ті часи кожний «лічець» сам виготовляв ліки, був носієм і
досвіду, і секретів своїх попередників. Агапіт славився також умінням
підбирати продукти харчування для хворого. Крім того, він користувався
засобами, завезеними з інших країн. Так, коли лікар вірменин відвідав
Агапіта, то знайшов у нього «зелие», про яке сказав: «Несть се от наших
зелий, но мню яко се от Александриа приносять». Цікаво, що на долонях
Св. Агапіта були знайдені залишки міді та пилок рослин з берегів
колишньої Візантії. Вважається, що це є складові частини ліків
стародавнього українського лікаря.

Взагалі, цікавими були взаємовідносини між Агапітом і Вірменином, який
досконало володів усіма способами діагностики і прогнозом хвороб, міг по
«жилобиению» (по пульсу) передбачити перебіг захворювання. Але
суперництво між ними спалахнуло через заздрість Вірменина після довгого
і безуспішного лікування ним князя Володимира Мономаха. Вірменин і його
однодумці намагалися навіть отруїти Агапіта, але отрута не подіяла на
ченця.

Коли ж захворів сам Агапіт і не в змозі був піднятися з ліжка, то
прийшов до нього Вірменин і між ними відбулася суперечка про мистецтво і
мету лікування. Взяв Вірменин руку Агапіта і передрік йому смерть на
третій день. «Се ли єсть умение — смерть мя поведаши, а помощи мя не
можети!» — з докором відказав йому Агапіт.

Помер Агапіт у жовтні 1095 року. Поховано його було в Ближніх печерах
Києво-Печерської Лаври. Там і сьогодні, вже протягом 9 століть,
зберігаються добре муміфіковані останки першого київського лікаря.

Лікарська діяльність Агапіта дістала відображення в гравюрах XVI – ХУІІ
ст. Одним з перших іконографічний портрет Агапіта, надрукований в
«Патерику» (1661 р.), зробив гравер Києво-Печерської Лаври Ілля.
Збереглися зображення лікаря в монументальних розписах лаврських храмів.

1982 року на фасаді будинку колишньої Микільської церкви на згадку про
першого видатного лікаря України – Руси встановлено бронзову дошку з
його барельєфним портретом.

Проте зображення Агапіта, як правило, різні. Це й зрозуміло: кожний
художник користувався особистим розумінням образу стародавнього лікаря.

У 1986 році московський судмедексперт С.О.Нікітін створив скульптурний
портрет Агапіта. В основу роботи покладено метод відомого вченого
М.М.Герасимова. Агапіта зображено з пучком цілющої трави.

Добре збереження останків печерських ченців протягом стількох століть
постійно цікавило вчених. Завдяки яким факторам збереглися і
муміфікувалися поховані в печерах останки ченців? Чи це – природний
процес, чи штучне бальзамування?

Фахові комісії працювали в 1922 і 1939 роках. У 1985 році вчені знову
звернулися до цієї проблеми. Детальні дослідження дозволили встановити
зріст Агапіта — 166 см, вік, в якому він помер, — приблизно 60 років (це
збігається з літописними даними), час поховання — кінець XI ст.
Встановлено також, що за життя Св. Агапіт страждав на артрозоартрит
попереково – грудного відділу хребетного стовпа, спонділоартрит,
пародонтоз, накульгував на праву ногу; від народження в нього нe було
мізинця на лівій руці.

Біохімічні дослідження показали, що в муміфікованих тканинах останків
Агапіта та інших ченців зовсім не було дубильних і бальзамуючих речовин.
Тобто процес муміфікації проходив природним шляхом і можна назавжди
відкинути припущення про штучне бальзамування похованих в печерах ченців
Печерського монастиря.

5.2Світська та народна медицина. Проте монастирська медицина на Русі не
була монополістом. Існувала й світська, мирська медицина.

За часів князювання Володимира Святославича (978—1015) Україна – Русь
підноситься до рівня наймогутнішої держави тогочасної Європи.
Запровадження християнства в історичному аспекті мало позитивне
значення: єдність релігії сприяла господарському і культурному зближенню
і об’єднанню слов’янських князівств. З прийняттям його зміцнилася
позиція України – Руси серед інших європейських країн, в яких
християнство було вже державною релігією. Прийняття християнства
зміцнило зв’язки України – Руси з Візантією — найкультурнішою країною
тогочасного світу.

Виконання обрядів християнського культу вимагало письменних виконавців,
релігійних книжок слов’янською мовою, що сприяло розвиткові
письменності, перекладові церковних книг.

З часом почали перекладати не лише книги релігійного змісту. Ярослав
Мудрий (1019—1054), як про нього пише літописець, «собра писце многи, й
перекладаше от грек на словенское письмо, и списаше книги многи». Серед
феодальної верхівки проявляється потяг до знань. Літописець зазначає що
деякі з князів знають п’ять іноземних мов (Всеволод Ярославич), окремі з
них витрачають великі кошти на придбання книжок (Святослав Ярославич,
Микола Святоша).

«…Велика польза от учения книжного… Се бо суть реки, напояща
вселенную… Сими бо в печали утешаеми есьми»,—додає від себе
літописець. Письменність поширюється згодом не тільки у вищих верствах
населення і серед духівництва, а частково і серед ремісників та
торгового люду. Тим часом основою всіх практичних знань, які мав народ,
залишалися досвід і переказ. Розкопки свідчать, що в Х—XII ст. в Києві
та інших містах виготовляли високої якості металеву зброю, витончені
ювелірні вироби, скло тощо. Всі ці знання передавалися тільки практично.

Так само було і з медичною допомогою. По містах серед представників
різних професій були й особи, які займалися лікувальною справою. Вже в
ці часи окремі з них «спеціалізувалися» на лікуванні ран, переломів,
пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки),
лікуванні очей, допомозі породіллям тощо. Для частини цих осіб
лікувальна справа була не основним заняттям, а лише додатковим
заробітком. Із збільшенням населення міст зростав попит на медичну
допомогу. А отже зростала кількість осіб, для яких лікувальна справа
була основною професією, частіше спадковою. Основою знань цих
лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з
елементами містичного характеру, що зумовлювалося тогочасним
світоглядом. Ці народні лікарі користувалися довір’ям у населення і
представників влади.

У ранніх наших збірниках законоположень («Руська правда», XI ст.)
згадується про лікарів і винагороду їм за лікування. Поруч з
лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих княжих дворах, у
великих містах практикували і приїжджі лікарі з країн Заходу й Сходу.
Вони ознайомлювали наших лікарів з лікувальними засобами своїх країн і,
в свою чергу, запозичували і переносили в свої країни наш лікувальний
досвід, зокрема використання цілющих властивостей лікарських рослин.

У Візантії, яка була «вогнищем» медичних знань, вже у V столітті
видавалися самостійні медичні збірники. Багато лікарів — вихідців з
Візантії, зажило великої слави: Феофіл Нонн, Симеон Сич тощо. В
посольстві св. Володимира був лікар Іоан Смера.

Київський князь Володимир Мономах, який правив на рубежі ХІ-ХІІ ст., у
складеному ним “Повчанні” закликав власних синів як майбутніх
правителів: “Будьте отцями сиріт. Не залишайте сильним губити слабких.
Не залишайте хворих без допомоги”.

Були й жінки-цілительки. Так, селянська дівчина, дочка бортника
Февронія, яка дістала медичні знання від своїх батьків— народних
лікарів, успішно застосовувала їх на практиці. Дочка чернігівського
князя Єфросинія була «зело сведуща в Асклепієвих писаннях» — так
називали тоді медичні книги. Княжна Анна Всеволодівна в ХІ ст. у Києві
відкрила світську школу, де викладалась медицина. Онука Володимира
Мономаха – Євпраксія – зробила справжній революційний крок – написала
медичну працю, присвячену питанням фізіології, гігієни, пропедевтики та
профілактики деяких захворювань

Історія Євпраксії така. Із дитинства вона цікавилась секретами народної
медицини, вивчала властивості цілющих рослин та мазей. Ставши дорослою,
вона почала лікувати бідних людей. За свої успіхи в лікуванні та за
любов до людей Євпраксія була названа в народі Добродією. У 1122 році
Євпраксія вийшла заміж за візантійського царя Олексія Комнена та
отримала нове ім’я – Зоя. У Візантії в Євпраксії-Зої з’являються нові
можливості для здобуття медичних знань. Вона читає наукові книги та
розмовляє із вченими. В 30-х роках ХІІ ст. вона пише медичний трактат
“Мазі”. Руські історики вважають його першою науковою працею, написаною
жінкою.

Медичний трактат складається із 5 частин. У першій частині – загальний
огляд уявлень про гігієну. У другій частині – поради щодо дотримання
гігієни шлюбу, під час вагітності та догляду за дитиною. В третій
частині – положення про гігієну харчування. В четвертій – інформація про
зовнішні захворювання та рецепти лікування зубних та шкірних хвороб. В
п’ятій частині – серцеві та шлункові захворювання та поради з їх
профілактики.

Деякі поради, дані Євпраксією, цілком відповідають сучасним поглядам.
Наприклад, у главі “Як повинна вести себе вагітна жінка”, вона дає
пояснення тому, що вагітна повинна остерігатися втоми, не повинна
підніматися вгору, мусить митися в лазні із помірною температурою. У
главі “Як повинна вести себе годуюча жінка” Євпраксія-Зоя пише про те,
що жінка, яка годує немовля, повинна бути молодою, здоровою, із помірною
вагою, та мати біле молоко із приємним запахом. Така жінка повинна
тримати тіло своє в чистоті, тобто митися в лазні кожних три дні. Окрім
цього вона повинна отримувати допомогу у вигляді додаткового харчування.

В зв’язку із постійними війнами, в яких перебувала Україна – Русь, одним
із пріоритетних напрямків тогочасної медицини була травматологія. Ось як
історик описує сцену ворожого нападу на руські міста в ХІІ ст. “Ворог
опускав меча лише задля відпочинку і одразу знову починав проливати
кров. Задля вічної скорботи нащадків, ці злодії, осквернивши церкви та
домівки, піддавали вогню древні книги та рукописи, які там зберігалися,
тим самим позбавивши нашу історію назавжди цікавих пам’яток. Столиця, що
славилася перед тим багатством та славою, за один день позбулася своєї
краси, залишився лише дим, попел, закривавлена земля, трупи та обгорілі
церкви. Жахливий морок смерті лише деінде переривався глухими стогонами
окремих страждальців, порубаних мечами, але ще не позбавлених життя та
почуттів”.

Якою ж була доля пораненого у сутичках воїна у ті часи. У військових
походах армій періоду ХІІ-ХУ ст. вже брали участь світські лікарі.
Звичайно їх основною метою було надання допомоги князям та військовим
воєначальникам. Проте, як свідчать літописи, допомогу отримували і
рядові воїни. Її надавали спеціалісти-ремісники. Це були представники
народної медицини, передусім чоловіки. З метою заробітку вони скрізь
слідували за військом у військових походах для надання допомоги хворим
та пораненим. Поранені самі платили за надані послуги. Відомо також, що
елементарними заходами допомоги володіли й самі воїни. Проте немало
серед них було й жінок. Так народний епос того часу свідчить про
славного воїна Іллю Муромця та згадує про Марину – його постійну
лікарку. Новгородський літопис 1583 року згадує про “Наталю –
Клементівську жінку, лікарицю”, яка входила в число шести найбільш
прославлених новгородських лікарів у другій половині ХУІ ст.

Слід зауважити, що поранених не залишали на полі бою. Якщо сутичка
завершувалася перемогою, то їх виносили з поля бою та транспортували
слідом за військом до місця проживання. Найбільш поширеним засобом для
перенесення поранених на невеликі відстані був щит, а для перевезення на
велику відстань були вози – влітку та сани – взимку. Важкопоранених
доставляли в найближчі монастирські лікарні, які завжди були надійним
притулком для хворих, поранених та калік.

На противагу руським монастирям, монастирі Західної Європи вже із 1228
року перестали надавати допомогу хворим та пораненим. Це пов’язано із
тим, що в зазначеному році католицька церква, яка вважала заняття
хірургією гріховним, постановою Вюрцбурзького собору заборонила
духовенству надавати допомогу пораненим. Цим католицька церква сприяла
поглибленню протиріч між внутрішньою медициною та хірургією, яка на
довгий час залишилась в руках цирульників та пастухів.

Кожна війна несла за собою епідемії чуми, висипного тифу, кишкових
інфекцій, сибірки, віспи та цинги. В історичних літописах несприятлива
епідемічна ситуація називалася “мором”. Епідемії спустошували міста та
села. Армія під час епідемій втрачала більше людей, ніж під час
військових дій. Ще не в змозі встановити причину масової загибелі, люди
середньовіччя шукали засобів боротьби з нею.

Кожна епідемія ретельно реєструвалася в літописах як чергова
різновидність мору. Першим і найголовнішим заходом було “запирання
вулиць”, тобто карантин. Заражені місцевості оточувались. Підозрілі
товари, предмети та будівлі померлих спалювались. Інші будівлі
випалювались протягом 3-4-х днів сосновими дровами та полином. Померлих
ховали далеко за містом на велику глибину в спеціальних місцях.

Повідомлення із заражених районів до 7 раз пропускались через вогонь і
щоразу переписувались. Військові загони, які повертались із “чумних
районів”, витримувались в карантині до 2-х місяців. Хворих та підозрілих
відводили в ліс для ізоляції, де залишали під наглядом інших воїнів.

Щоб ізолювати епідемічні вогнища, законодавство суворо забороняло
спілкування між жителями заражених та незаражених районів. Щоб
перешкодити переходу жителів із епідемічних районів в інші місця,
ставилися застави, пости на всіх можливих переправах. Дороги
перекопувались та завалювались деревами. Купці з товарами затримувались,
а всі розмови із людьми, що підходили до охорони, проводились на
відстані десятків метрів.

У Київській Русі застосовувалося багато раціональних лікувальних
засобів: сира печінка тріски – для лікування так званої курячої сліпоти,
боброва струя – як тонізуючий засіб, застосування для лікування цинги
клюкви, морошки, вживання в разі потреби внутрішньо і як зовнішній засіб
– цибулі, часнику, хрону, редьки.

З давніх-давен у побуті народу в містах і селищах широко застосовувалося
миття в лазнях. У великих містах (Новгород) уперше в Європі в XII ст.
було дерев’яними та гончарними трубами проведено воду і зроблено
каналізаційні відтоки, вистелено вулиці деревом.

Важко зараз говорити про стосунки монастирської медицини і світської.
Але немає сумніву, що, незважаючи на окремі випадки антагонізму, то була
єдина система медичних знань і медичної допомоги. Вона була об’єднана
спільною християнською релігією, спільним ідеалом — служінням ближньому.

Значно затримали розвиток медицини, як і всього господарського життя й
культури України – Руси, навали кочівників (XIII—XV ст.), що призвело до
занепаду Руської землі.

Розділ 6

Медицина України-Руси в ХІІІ-ХVІІІ ст.

Для дальшого розвитку давньоруської держави не було сприятливих умов.
Відсутність міцної централізованої влади, постійні збройні сутички між
князями за землі і міста, в тому числі і за Київ, не сприяли розвитку
культури, зокрема розвитку медицини. Крім постійних чвар між князями,
від яких найбільше терпів трудовий люд, країну спустошували напади
кочівників, яким роз’єднані князі не завжди могли дати відсіч.

Тяжкий період в історії Русі настав з нашестям Батия, який у грудні 1240
р. захопив Київ. Найменш потерпіли від кочівників західні руські землі –
Волинь і Галичина.

Утворене пізніше Галицько-Волинське князівство відіграло велику роль у
захисті руських земель від завойовників із Заходу. Розвиток культури у
цьому князівстві був на той час на досить високому рівні.

В Густинському літописі знаходимо чимало записів, що стосуються медичної
справи. Зокрема, досить докладні описи хвороб. В 1287 р. подано такий
опис недуги князя Володимира Васильовича: «Володимиру же князю больну
сущу… рана неисцелимая… лежащу в болести 4 лета, болезнь же суще
скажем: нача ему гнити исподня устна, первого лета мало, второго
третьего больмо нача гнити… исходящему же четвертому лету й наставше
зиме й нача больми немочи, й опада ему все мясо с бороды й зубы й
исподняя вигнища вси й челюсть бородна перегни й бысть видети гортань; й
не вкушая по семь недель ничего же».

Літописець подає яскраву картину запущеного захворювання на рак нижньої
губи з ураженням навколишніх органів.

За часів нашестя кочівників кількість покалічених, хворих, взагалі осіб,
що потребували опіки, набагато збільшилася. Але глибокий загальний
занепад економічного і культурного життя народу не міг сприяти
розвиткові лікувальної справи в ці часи. Припиняються також зв’язки з
Візантією, південними і західними слов’янськими народами.

Наприкінці XII ст., борючись проти загрози з боку німецьких лицарів,
роздроблені литовські князівства об’єдналися в сильну ранньофеодальну
державу. Литовські князі, використовуючи палке прагнення руського народу
до визволення від золотоординських племен, порівняно легко підкорили в
1302 р. майже всі західні руські землі. Перед цим польські фео-дали
захопили в 1349 р. галицькі землі, а угорські—Закарпатську Русь.

6.1. Медичні школи, перші дипломовані лікарі. Литовці у XIV ст. щодо
культури значно поступалися перед українцями: вони не мали писемності,
вироблених форм державного права, не знали багатьох ремесел, що були
відомі українському населенню. Заволодівши величезними західними і
південними територіями України-Руси, що набагато перевищувала Литву
кількістю населення, литовці швидко підпали впливові підкорених.
Литовські князі приймають християнство, одружуються з руськими княжнами,
руська мова і письмо стають державними. Відновлюються торговельні і
культурні зв’язки з сусідніми народами. Складалися відносно сприятливі
умови для розвитку культурного життя, зокрема для розвитку медицини.
Крім церковної літератури з’являються слов’янські перекладні книжки, в
яких поряд з текстами релігійного змісту подавалися відомості з
астрології, математики, творів Гіппократа, Арістотеля, Галена та
коментарі до них.

Найпоширенішим був переклад праці, яка називалася «Галіново на
Гіпократа»—коментарі Галена до праці Гіппократа «Про природу людини» в
дуже скороченому переказі. В ній подається вчення про чотири рідини, з
яких складається людське тіло: кров, слиз, червону і чорну жовч. Як
Всесвіт (макрокосмос) за античною теорією складається з чотирьох
елементів, так і людина також побудована з чотирьох основних елементів і
становить «малий всесвіт» — мікрокосмос.

Другий поширений твір більш практичного змісту «Тайная тайних, або
Арістотелеві врата» — псевдоарістотелева праця арабського походження,
перероблена в Європі середньовічними схоластами. У творі даються
вказівки, як належить лікареві обстежувати хворого, описуються деякі
захворювання, подаються поради про харчування, житло, одяг, режим
статевого життя.

Чимало медичних відомостей знаходимо в «Проблематах», де докладніше, ніж
у всіх відомих стародавніх перекладних писемних джерелах, описано будову
і функції людського організму. Головний мозок, за «Проблематами», є
центр усього духовного життя людини. Цікаве зауваження автора відносно
того, що слиновиділення викликає не лише вигляд і запах їжі, а й саме
уявлення про неї.

Названі рукописні збірки і подібні до них були поширені у невеликій
кількості, відомі вузькому колу осіб. За тих часів переписування,
пергамент, а пізніше папір коштували дуже дорого, тому власниками
рукописів могли бути тільки поодинокі особи. Для подання медичної
допомоги феодалам запрошувались дипломовані лікарі, здебільшого
іноземці.

З XV ст. почалася підготовка учених лікарів у Польщі, в Краківському
університеті. Пізніше лікарів готували в Замойській академії в м.
Замості (коло Львова).

Академія в м. Замості заснована була з ініціативи графа Яна Замойського
в 1593 р. Ян Замойський, який сам здобув освіту в Падуанському
університеті, вирішив відкрити за зразком цього університету школу в
себе на батьківщині. Папа римський Клімент VIII затвердив статут
академії, надавши їй право присуджувати дипломи доктора філософії, права
і медицини. Проте король Стефан Баторій, щоб не створити конкурента для
Краківського університету, відмовився підтвердити цей папський привілей.
Лише в 1669 р. король Михайло Корибут дав Замойській академії всі
привілеї університетів і надав професорам академії шляхетські права.
Медичний факультет академії був слабшим від краківського. Викладали в
ньому всю медицину один-два професори. З 17 професорів медицини академії
12 дістали докторські дипломи в Падуї, 2 — в Римі і лише три не були
учнями італійських університетів.

Зв’язок Замойської академії з Падуанським університетом протягом всього
її існування був настільки постійним і близьким, що її можна було
вважати спадкоємицею цього університету. Варто згадати факт звертання
ректора Замойської академії від імені медичного факультету до медичного
факультету в Падуї з проханням висловити свою думку про причини
виникнення і лікування ковтуна — захворювання, поширеного в ті часи в
Галичині, особливо серед гуцулів, які заселяли гірські райони Карпат.
Питання обмірковувалось на спеціальній конференції професорів медичного
факультету. Основною причиною було названо незадовільний санітарний
рівень, несприятливі житлово-побутові умови, низьку культуру населення.

Студенти Замойської акидсмії об’єднувалися в земляцтва: польське,
литовське, руське та ін. На медичному факультеті кількість студентів не
перевищувала 45. При академії був шпиталь на 40 ліжок. Замойська
академія проіснувала 190 років.

Незважаючи на скромні можливості медичних факультетів Кракова і Замостя,
вони відіграли певну позитивну роль у поширенні наукових медичних знань
серед населення. Кількість випускників цих шкіл, особливо українців і
білорусів, була невелика, вони йшли на службу до феодалів, у резиденції
біскупів, осідали в більших містах, обслуговували, звичайно, заможні
верстви населення.

Окремі випускники, діставши звання ліценціатів медицини в Кракові чи
Замості, продовжували своє навчання в університетах Італії, де здобували
вчений ступінь доктора медицини. З таких докторів медицини є відомості
про Георгія Дрогобича та Пилипа Ляшковського.

Георгій Дрогобич-Котермак (1450—1494) під ім’ям Георгія-Михайла сина
Доната з Дрогобича був записаний у 1468 р. студентом Краківського
університету; дістав ступінь бакалавра у 1470 р., магістра—у 1473 р. Не
задовільняючись цією освітою, він вирушає в далеку Італію і вступає до
відомого в ті часи Болонського університету. Жилося Котермакові на
чужині нелегко. Зберігся лист його, в якому 6 лютого 1478 р. він пише
землякові Миколі Чепелю: «Хотів би я мати хоч один спокійний день, коли
б їв свій хліб без смутку і важкої турботи; я прибув до Болонської
школи, маючи мало грошей. Багато міг би досягти, якщо не мусив би
турбуватись про найнеобхідніше». В 1478 р. він дістає звання доктора
філософії, а в 1482 р.—доктора медицини. Вже в ці роки він викладає
астрономію, а на 1480 — 1482 рр. обирається одним з ректорів
університету по факультетах медицини і вільних інститутів. По святкових
днях він читає почесні лекції з медицини. З 1488 р. Котермак викладає
медицину в Краківському університеті. До наших часів збереглася (по
одному примірнику в Краківській бібліотеці і в бібліотеці Тюбінгена)
надрукована в Римі Котермаком книжка під заголовком:

«Прогностична оцінка поточного 1483 р. магістра Георгія Дрогобича з
Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету щасливо
виконана». Це перша в історії друкована книжка нашого співвітчизника;
вийшла вона в світ 7 лютого 1483 р.

Г. Дрогобич вірив у могутність людського розуму: «Хоч і далеко від очей
простори неба, та не такі віддалені від розуму людського». Майже все
своє свідоме трудове життя Г. Котермак провів за межами батьківщини.

Серед українських вчених пізніших часів слід згадати Єпіфанія
Славинецького. Закінчивши Київську братську школу, він вчився за
кордоном, далі працював викладачем у Києво-Могилянській колегії, став
ченцем. На запрошення царя Олексія Михайловича переїхав разом з Арсенієм
Сатановським до Москви для виправлення за першоджерелами релігійних
книг. Йому належить переклад слов’янською мовою (1658) скороченого
підручника анатомії Андреаса Везалія під заголовком: «Врачевська
анатомія с латинська, от книги Андреаса Вессалия Брукселенска». До наших
часів переклад не зберігся. Єпіфаній Славинецький разом з Арсенієм
Сатановським і монахом Ісаєм переклали слов’янською мовою ще
космографію, в якій пояснювалися системи Птолемея та Коперник:а.
Єпіфаній Славинецький в Москві очолював викладання «вольних наук» в
школі при Андріївському монастирі. Єпіфаній Славинецький уклав
слов’яно-грецький словник. Помер Єпіфаній Славинецький у Москві в 1675
р.

У 1701 р. завдяки гетьману І. Мазепі Київська колегія дістала титул і
право академії.

Київська академія відіграла значну,.роль у підготовці медичних кадрів у
зв’язку з організацією шпитальних медичних шкіл. В доповіді Комісії з
нагоди нового законоуложення в 1798 р. відзначається, що протягом лише
14 років (з 1784 по 1798 р.) з Київської академії вступило до медичних
шкіл понад 300 осіб. Пізніше кадри для медичних шкіл готували
здебільшого колегії в Чернігові, Переяславі та Харкові. До медичних шкіл
йшли переважно найздібніші учні.

З часом курс у Київській академії дедалі більше розширюється. З початку
другої половини XVIII ст. до програми введено всесвітню історію,
тригонометрію, фізику, астрономію, викладаються архітектура, малярство,
іноземні мови. З 1802 р. в академії запроваджено курс медицини.

Викладачами були доктори медицини з губернської медичної інспекції, а з
1849 по 1871 рік викладав колишній професор судової медицини і медичної
поліції Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії Петро Пелехін.
Введенням такого курсу медична колегія сподівалась поширити знання основ
медицини серед освічених шарів населення. Правила шкільної гігієни в
уставі академії було подано в віршах:

В 1780 р. стараннями московських шовіністів згоріла майже дощенту
бібліотека академії. Вогонь знищив тисячі книжок і рукописів. З 2500
книжок, переданих бібліотеці її ректором і видатним культурним діячем
Петром Могилою, збереглося три. Через 30 років у 1811 р., бібліотека, до
якої було за спеціальним наказом завезено цінні історичні збірки з
різних міст України та монастирів, знову згоріла. Коли пригадати, що в
1787 р. згоріла і бібліотека Києво-Печерської лаври, в якій зберігалися
літературні пам’ятки та рукописи світового значення, то стане особливо
ясним, яких непоправних втрат зазнала історія культури нашого народу.
Так імперський центр нищив українську культурну спадщину.

В Київській академії навчалося понад тисячу учнів. При великому
гуртожитку була лікарня, лікували в якій ченці. За їхніми рецептами в
аптеках відпускали ліки. Дипломів ченці не мали, і тому на початку XIX
ст., за наказом Лікарської управи, ректорат академії вперше запросив
дипломованого лікаря.

6.2 Цехова медицина. У XV ст. зруйнований внаслідок постійних нападків
турків і кримських татар Київ втратив на деякий час провідну роль в
культурному житті українських земель. Таким містом стає Львів.

Вже під 1377 р. в міських актах Львова знаходимо відомості про
заснування в місті шпиталю для хворих і бідних. У податковому списку
міста за 1405 р. значиться доктор медицини Бенедикт. У 1407 р. в місто
проведено глиняними трубами воду, каналізаційні труби було проведено
через 70 років. Головні вулиці міста були бруковані каменем, по околицях
вистелені дошками. З 1408 р. в обов’язок міського ката входило вивезення
з вулиць сміття. В 1444 р. засновано школу «для науки дітей благородних
і простих». Перший запис про аптеку датовано 1445 р. Керував аптекою
русин Василь. В 1447р. в міських актах вперше згадується про запрошення
для задоволення громадських потреб лікаря з платнею 10 кіп грошів (600
грошів). У 1550 р. міським лікарем працював доктор медицини з Іспанії
Егреніус з зарплатою 103 злотих на рік. За тих часів у Львові було три
міські шпиталі і два при монастирях. Була в місті також лазня, яку «за
звичаєм та правом» було звільнено від усяких податків. Школярі та
вчителі мали право раз на два тижні користуватися нею безплатно.

Жителі міста дуже терпіли від частих епідемій, особливо чуми. Одна з
найбільших епідемій була в 1623 р,, коли загинуло до 20 тисяч чоловік,
вулиці міста були завалені трупами. Боротьбу проти чуми очолював війт —
доктор Мартин Кампіан, який один залишився з влади міста; портрет цієї
мужньої людини зберігається в історичному музеї Львова.

На час переходу Львова і галицьких земель в 1773 р. під владу Австрії у
місті було 25 тисяч жителів, з них лікарів 6 (2 французи, 1 італієць, 1
чех, 2 поляки).

Серед українських феодалів XVI ст. значна роль належала князям
Острозьким. Вони заснували в Острозі у 1581 р. школу, де крім релігійних
наук були і «науки визвольні» та класичні мови; окремі викладачі цієї
школи були вихованцями Падуанського університету. В цій школі працював
«визначний математик, філософ, астролог » Ян Латошинський, який перед
цим був професором у Краківському університеті. В Острозі також
функціонував великий шпиталь з річним бюджетом 4000 злотих — сума на той
час значна. Докладних відомостей про нього не збереглось, але можна
гадати, що лікувальною справою там керували дипломовані лікарі. В ті
часи лікарська справа була цілком поза увагою і контролем державної
влади.

Архівні матеріали свідчать, що лікарі складали з хворими угоди на
лікування як на звичайну торговельну справу, брали аванси, часом з дуже
сміливими зобов’язаннями в певний строк вилікувати ту або іншу хворобу.
Плата за лікування була дуже висока, недоступна для трудового народу.
Широкі маси населення взагалі обслуговували не дипломовані лікарі—, а
лікувальники-ремісники, відомі в нас, як і по інших країнах, під назвою
цирульників. Лікували вони, спираючись на віковий досвід народної
медицини, і їх слід розглядати як безпосередніх спадкоємців давніх
знахарів. У більших містах, виконуючи за приписом докторів медицини
різні лікувальні рукодійпі заходи, маючи взагалі близькі ділові стосунки
з дипломованими лікарями, цирульники поповнювали свої знання. Таке
поєднання досвіду побутової медицини з даними науки сприяло деякою мірою
збільшенню обсягу медичних знань цирульників. Окремі з них досягли
великої майстерності в лікуванні ран, проведенні ампутацій, операцій
витину каменів, виривання зубів і особливо в дуже поширеному засобі
лікування — кровопусканні.

Ремісники середньовічних міст з економічних і правових причин
об’єднувалися в цехи. Документальні відомості про
ремісників-лікувальників, або цирульників, знаходимо в архівах з кінця
XIV ст., коли по містах України заведено було самоврядування, відоме в
нашій історії під назвою магдебурзького права. В XV ст. Київському
магістратові були підпорядковані 16 ремісничих цехів різних
спеціальностей, між ними був і цех цирульників. Цехи цирульників
протягом багатьох століть були своєрідною і єдиною школою медичних
кадрів для широких народних мас.

За тих часів кожен дипломований лікар звичайно мав коло себе кількох
учнів, які допомагали йому в роботі, вчилися виконувати дрібні
лікувальні маніпуляції та набували навичок догляду за хворими. З часом
вони працювали по містечках і більших селах самостійно. Кількість таких
учнів була невелика. Працювати по містах, де були цехи цирульників, вони
не мали права під загрозою штрафів.

Зразком для цехів цирульників на Україні був львівський цех, заснований
у 1512 р.

Статути цехів цирульників розрізняли таких членів свого об’єднання: 1)
учнів, яких на Україні називали «хлопцями» ; 2) підмайстрів—вони
називалися «молодиками», «челядниками» ; 3) майстрів.Учнів приймали
віком 12 років, грамотність для них була не обов’язковою. Кожний учень
перед вступом вносив до цехової скриньки повний внесок (від 6 грошів до
6 злотих). Навчання учня тривало три роки. Учнів у одного майстра не
повинно було бути більше ніж 3-4. Їх вчили ставити банки, сухі та з
насічками (криваві), розрізати гнояки, виривати зуби,
перев’язувати.рани, накладати лещата при переломах, вправлятн вивихи,
виготовляти різні пластирі для лікування ран. Учні вивчали ознаки певних
хвороб і, обов’язково, голярську справу.

Збереглася копія статуту цеху цирульників XVIII ст. В ньому обсяг
діяльності цирульників окреслюється так: «Оное мастерство цирюльников
имеет состоять в том: бреить, кров жильную й зашкурную пускать, раны
гоить рубаные и стреляные, а особенно в вырывании зуба й в излечении
французской й шо-лудней болезней, в поставке крастеров й в шлюфовании
бритов». Як бачимо, вся травматологія, лікування венеричних, шкірних
хвороб, захворювання зубів підлягали компетенції цирульників. В
інструкції магістрату до статуту зазначається, що цирульники «особливо
внутренних и других к тому их цирюльническому майстерству неподлежащих
болезней, кроме какие они в тех своих пунктах показали, отнюдь лечить не
имеют».

Оскільки в більшості населених пунктів лікарів на Україні не було, то є
всі підстави вважати, що і «внутренние й другие неподлежащие их
мастерству болезни» лікували також цирульники.

Закінчивши навчання, учень вносив до цехової скриньки певний внесок
(близько 12 злотих), і його вписували в цехову книжку вже молодиком. За
більшістю статутів, підмайстер, закінчивши науку в основного майстра,
повинен був розпочати «мандрування». Діставши від свого цеху довідку про
навчання, він переходив до іншого міста, там звертався до цехмайстра і,
за його призначенням, починав працювати челядником в одного з майстрів.
«Мандрування» мало на меті ознайомлення молодика із засобами лікування
по інших містах. У Києві, Львові, Луцьку та деяких інших містах України
під обов’язку «мандрування» можна було відкупитися певним внеском до
цехової скриньки.

Попрацювавши три роки, тобто не раніше як через шість років після
початку навчання цнрульничної майстерності взагалі, молодик міг
клопотатися перед цехом про дозвіл складати іспит на майстра. Діставши
дозвіл, він вносив до цехової скриньки 10 злотих і одержував від цеху
матеріали для виготовлення іспитових лікувальних зразків. Для іспитів
потрібно було виготовити мазі, пластирі (окремі з них складалися з 19
речовин), порошки, направити нову бритву, ножиці, пущадло для
кровопускання. Якщо кандидат на майстра одружувався з удовою цирульника
або його дочкою, іспитовий грошовий внесок та й сам іспит щодо кількості
завдань зменшувався наполовину. Вдова по смерті чоловіка зберігала всі
права на майстерню. Цех виділяв для неї підмайстра, який вів справу.
Безправний стан підмайстрів не раз викликав страйки їх, якими вони
добивалися права на свої окремі збори, на вибори поміж себе старшого,
збільшення платні до половини виробітку, запровадження товариських судів
тощо.

В жодному статуті цеху цирульників не говориться про контроль лікарів за
їхньою працею. Очевидно, його не було. ,Життя членів цеху нормувалося
статутом. Особливо це стосувалося учнів та підмайстрів. У статуті,
власне, лише й була мова про їхні обов’язки на користь майстра і ні
слова про їхні права.

Після закінчення іспитів кандидат у майстри влаштовував гостину для
свого цеху. Оскільки це в середньому коштувало до 100 злотих, які не
завжди міг дати молодий майстер, то інколи дозволялося справити її через
рік після іспитів. Невиконання новим майстром цього обов’язку перед
цехом каралося штрафом до 5 фунтів воску (близько 20 злотих).

Члени цеху цирульників не користувалися в своїй масі пошаною серед
громадянства, і належність до цієї корпорації не вважалася почесною
навіть в очах інших цехів. Така негативна репутація цирульників у
тогочасному суспільстві пояснювалася поведінкою їх і ставленням до
хворих. Між членами цеху панувала жорстока конкуренція. Крім цехових
цирульників по великих містах медичною практикою займалося багато
цирульників, які в цехи з тієї чи іншої причини не були вписані.
Називалися вони «партачами» (приватниками). Між обома цими групами
постійно тривала запекла боротьба. У маєтках поміщики.мали своїх
цирульників з кріпаків, яких віддавали в науку до лікарів або до міських
цирульників.

За архівними матеріалами, цирульники навіть у Києві здебільше були
неписьменні. Свої знання вони здобували з переказів і наочним навчанням.
Лікували вони переважно засобами народної медицини, відомості про яку
знаходимо в тогочасних рукописних лікарських порадниках.

Одним з найпоширеніших методів лікування, яким користувалося міське і
сільське населення, було кровопускання. Його широко практикували
цирульники в майстернях, лазнях і по домівках. Поміщики перед початком
весняних польових робіт наказували робити кровопускання своїм кріпакам,
щоб звільнити їх від зимової «спрацьованої» крові. Вважали, що
кровопускання посилює міцність і працездатність.

Цирульники, обслуговуючи широкі маси міського і сільського населення,
близькі до них своїм світоглядом, становили основні кадри, які лікували
народ протягом багатьох віків. Фактично цехова медицина на Україні
втратила своє значення лише в другій половині XIX ст.

6.3. Опікувально-лікувальні заклади. В історії медицини на Україні не
можна обминути братств – організацій християнського міщанства, які в
період ХV-ХVII ст мали ведике значення в житті народу, в його боротьбі
проти національного гноблення і спроб окатоличення. Братства існували
здавна. Вони займалися різноманітною роботою: благодійницькою і
освітньою діяльністю, допомагали збіднілим членам своєї парафії тощо. В
описі Павла Алеппського, який з антіохійським патріархом подорожував
через Україну до Москви в 1654 р., читаємо: «Знай, що по всій землі
козацькій, в кожному місті, в кожному селі для їхніх убогих, немічних та
сиріт збудовано по краю чи в середині населеного місця будинки, в яких
вони мають притулок. Братські притулки вже в XVI ст. дістають назву
шпиталів (від лат. hospitalis — гостинний).

Одним із значних на Україні було Львівське братство. Найдавніші писемні
пам’ятки про його існування ми знаємо з 1439 р. Найбільшого впливу
братство набуває в другій половині XVI ст. Воно має свою друкарню,
обладнання якої спочатку складалося з викупленої із застави друкарні
Івана Федорова. З школи братства виходять перші викладачі «вільних наук»
для Києва, Луцька, Вільно, Слуцька та ін. При Онуфрієвському монастирі
братство влаштовує у 1522 р. шпиталь, для якого пізніше дістяє
матеріальну допомогу.

Шпиталі, школи утримувалися коштом парафіян. Великі ремісничі цехи
утримували свої шпиталі. Менші цехи об’єднувалися і мали один шпиталь. У
деяких містах шпиталі утримувалися на гроші, що їх одержували за
користування міськими вагами, за переїзд через мости, переправу паромом.
Крім шпиталів, які утримувалися на громадські кошти, були на Україні
шпиталі, існування яких забезпечувалося заповітами заможних осіб, які
відписували для цього села, млини і навіть шинки.

Про кількість шпиталів на Україні у XVII та XVIII ст. можна скласти
уявлення з відомостей ревізьких книг Лівобережної України архіву
Малоросійської колегії. За цими книгами, на 1742 р. у Чернігівському
полку було 118 шпиталів, Лубенському – 107, Миргородському – 29,
Ніжинському – 138, Полтавському – 42, Переяславському – 52,

Ці шпиталі мали опікувальну мету. Лікувальні заклади виникли пізніше.
Медичну допомогу хворим, за винятком безпритульних, подавали вдома, це
було цілком приватною справою.

Київське братство засноване пізніше – в 1615 р. Воно мало свою школу і
шпиталь «для людей убогих, старих, уломних та духовних, яко і свецких й
людей рицарских», як зазначається в його засновній грамоті.

Історія України XVI—XVII ст. характеризується запеклою боротьбою
українського народу за свою національну самобутність. У цій боротьбі
почесну роль відіграли українські козаки. Частина з них за дніпровськими
порогами створила свій осередок – Запорізьку Січ.

Життя запорізьких козаків здебільшого минало в походах і бойових
сутичках. Допомогу при різних пошкодженнях та захворюваннях вони
подавали за правилами та засобами народної медицини тих часів. Козаки
вміли пускати кров, виривати зуби, виготовляти пластирі для лікування
ран, накладати лещата при переломах. Вирушаючи в похід, вони разом із
запасами зброї і харчами брали й ліки.

Більш-менш докладні відомості про лікувальні звичаї запорізьких козаків
знаходимо у рукописах французького інженера Боплана, який прожив на
Україні 17 років і свої спостереження виклав у окремій книзі,
надрукованій у 1650 р. Він пише: «Я бачив козаків, які, щоб позбутись
гарячки, розбавляли у чарці горілки півзаряду пороху, випивали цю суміш,
лягали спати і на ранок просинались в доброму стані. Часто бачив я, як
козаки, поранені стрілами, коли не було хірургів, самі засипали свої
рани невеликою кількістю землі, яку перед цим розтирали на долоні
слиною. Козаки хвороб майже не знають. Більша частина з них помирає в
сутичках з ворогом або від старості… Від природи наділені вони силою
та ростом високим…» Боплан зазначає також, що під час зимових походів
серед козаків великих втрат від холоду не було, оскільки вони тричі на
день їли гарячу юшку з пива, яку заправляли олією та перцем.

Звичайно, що відомості Боплана не завжди вірогідні. Іноді вони
грунтувалися на переказах і домислах, не відбиваючи повною мірою
дійсного стану лікарської допомоги.

З походів запорізькі козаки поверталися з великою кількістю поранених,
частина яких залишалась назавжди інвалідами. З цих причин козаки змушені
були мати свої шпиталі.

Перший такий шпиталь було засновано в Дубовому лісі на острові між
річками Старою і Новою Самарою. Там були споруджені будинки й церква,
оточені захисними ровами. На прохання козаків з Києва в цей шпиталь було
запрошено ієромонаха Паїсія, на якого крім духовних обов’язків
покладався Запорізький Спас»—головний козацький шпиталь в Межигір’ї коло
Києва.

Наприкінці XVI ст. головним шпиталем козаків стає шпиталь в
Трахтемирівському монастирі на Дніпрі нижче Канева.

Військові шпиталі були й у монастирях: Лебединському біля Чигирина і
Левківському біля Овруча. Монастирі охоче приймали на себе піклування
про козаків, оскільки мали від цього матеріальний прибуток. В козацьких
шпиталях, на противагу цивільним в містах і селах, знаходили притулок не
тільки інваліди, тут також лікували поранених та покалічених. Це були
своєрідні перші військові лікувальні заклади на Україні.

В самій Запорізькій Січі були цирульники-професіонали. Так, у 1675 р.,
коли турецькі війська несподівано напали на Січ, під час боїв було, як
про це йдеться в літопису Величка, «ранено до осмидесяти товариства»,
яких кошовий Іван Сірко «целюрикам сечовим, за награждение им данное
лечити приказал».

Запорізька Січ задовольнялась медичною допомогою своїх цирульників.
Медична канцелярія для боротьби з чумою в Запоріжжі командирувала
лікарів (1738, 1760). Відомо, що кошовий отаман Г. Федорів звертався
через гетьмана К.Розумовського в Петербург з проханням призначити до
запорізьких козаків на постійну службу лікаря «з доволною аптекой й
помощниками». На це клопотання було видано згоду, але медичний пункт з
дипломованим лікарем так і не було відкрито.

Шпиталь в Межигір’ї після 1755 р. передбачалось перетворити на
інвалідний громадський будинок. Проте такий будинок було влаштовано в
Кирилівському монастирі в Києві, а в Межигір’ї наказано відкрити
військовий шпиталь, який у 1787 р., в день наміченого відвідування
Межигір’я Катериною II згорів. Архів монастиря згорів ще раніше – в 1764
р. Цим і пояснюється брак відомостей про організацію і роботу цього
лікувального закладу.

6.4. Пошесні хвороби і боротьба з ними. Уже в перших літописах ми маємо
відомості про епідемічні захворювання, не зовсім, правда, ясні.
Найнищівнішими були епідемії чуми, віспи, тифів. Найстрашнішою епідемією
чуми була пандемія в середині XIV ст., коли під назвою «чорна смерть»
вона обійшла всі відомі в ті часи країни, знищивши чверть усього
людства.

Вже в ті часи було відомо, що хвороба передається через речі хворих,
через дотик. «Видяще друг друга скоро умирающе й сами на себя тоже
ожидающе,– говориться в Никонівському літописі,– имения своя даяху
убогим й нищим, й никто же не взимаше; аще бо кто что у кого возмет,– в
тот час неизцелено умираху».

Нищівні епідемії виникали і в наступні роки. Причину епідемій вбачали в
карі божій за гріхи. По містах, для того щоб умилостивити бога, будували
протягом одного дня всією громадою церкву. Лише в XVI ст. в літописах
згадуються такі заходи, що вживалися при «моровому повітрі» (так
називали в давні часи пошесні хвороби), як ізоляція у вогнищі, де вперше
з’явилося захворювання.

Винятково тяжкі злигодні переживала Україна під час визвольної війни.
Спустошені були поля. На Поділлі в 1650 р. народ вживав у їжу листя
дерев та коріння. За свідченням сучасників, натовпи голодних, опухлих
людей рушили на Задніпров’я, шукаючи там порятунку. Одночасно з півдня
через Молдавію поширилась на Україну чума, від якої «люди падали і
лежали по дорогах, як дрова». У 1652 р. військо Богдана Хмельницького
після перемоги на Батозькому полі почало облогу Кам’янця-Подільського,
але через «морове повітря» змушене було зняти облогу. В наступному році
«великий мор був по всій Україні, вельми много померло людей», як
читаємо в Чернігівському літописі.

Чума не покидала України протягом трьох років у 1661— 1664. По всій
Україні пройшла чума в 1673 р., особливо потерпіло в цю епідемію
населення Львова і Запоріжжя. Козацька рада постановила відокремити
заражені курені, проте епідемія поширювалася і залишала по собі багато
жертв. У 1703 р. по Україні знову пройшла нова епідемія чуми.Ніяких
планомірних заходів у боротьбі з епідеміями в ті часи не провадилося.
Тогочасні дипломовані лікарі, які працювали у містах, своїми поглядами
на походження інфекційних хвороб, зокрема чуми, і засобами боротьби з
ними зробили крок назад порівняно з Фракасторо — відомим італійським
автором праці про інфекційні хвороби (1546). Так, доктор медицини
Слежковський у своїй книжці «Про запобігання моровому повітрю та
лікування його» (1623) причину появи чуми вбачав лише в карі божій. Щоб
запобігти чумі, слід, на його думку, натирати тіло соком рути, камфорою
та приймати три дні вранці суміш з теріаку Мітрідата, спирту, сечі
хлопчика в рівній кількості. При бубонній чумі він радив прикладати до
опухів теплі груди щойно забитого собаки, розпластаного живцем голуба,
жабу.

У друкованій праці італійського доктора медицини О.Бонфіглі (1711), який
працював на Україні, висловлювались поради для запобігання чумі
обкурюватися сіркою і мити руки оцтом. При захворюванні він рекомендував
давати блювотне, питво з суміші лимона, сірки, блекоти, на живіт
прикладати пластир з хліба та вина. Для визрівання бубонів Бонфіглі
рекомендував гарячі припарки такого складу: цибулі та калу людського чи
бичачого по 2 фунта, меду, жиру каплуна, олії з білих лілій по 1 унції,
сушеного скорпіона 1/2 унції.

Лише на початку XVIII ст. на Україні почали рекомендувати при чумних
епідеміях такі доцільні заходи, як ізоляція заражених міст, будинків, де
були хворі, спалювання одягу хворих (Вольф, 1750). Тим, хто захворів на
чуму, радили давати блювотне, натирати тіло оцтом з сіллю, призначали
приймати що-чверть години питво з бузку, рути, меду та оцту. Так
боролися на Україні з «моровим повітрям» дипломовані лікарі, які
обслуговували дуже обмежене коло населення. Як же лікували в ті часи
трудящий люд?

Крім будівництва всією громадою церкви за одну добу, що було під силу
досить великим містам, вдавалися до обкурювання будинків сіркою,
додавали сірку до будь-якого питва, горілки, борошна; обгороджували і по
всіх кутках вкопували хрести, палили багаття. У деяких місцевостях
вживали і більш жорстокі методи. Під час епідемії чуми в 1711—1720 рр.
було спалено в окремих селах жінок, яких обвинувачували у відьомстві і в
тому, що вони накликають на людей пошесті. Ще до кінця XVIII ст. були в
силі по всій Європі законоположення, згідно з якими за накликання
пошесних хвороб та чародійство «винні» підлягали страті через спалення.

Розділ 7

Світова медицина та фармація у XVIII – XIX ст.

Кінець XVIII і початок XIX століття характеризується зростанням
науково-технічної революції, що позитивно впливає на рівень виробничих
сил. Про це свідчить впровадження в промислове виробництво пару, винахід
силових машин, станків. Ці зрушення відбулися внаслідок прогресу в
області точних наук, фізики, хімії, природничих наук. Особливий вплив на
розвиток природознавства, медицини і фармації справили три великі
природничо-наукові відкриття.

1. Закон про збереження і перетворення енергії. Він посприяв більш
повному розумінню питань обміну речовин, їх механізму та ролі в живих
організмах за їхнього різного стану (Лавуазьє, 1773).

2. Єдність клітковової будови тваринного і рослинного організму. (Закон
сформований ботаніком Теодором Шлейдером та лікарем Томасом Шванном,
1859).

3. Еволюційне вчення Чарльза Дарвіна. Праця “Про походження видів”, 1859
р., розкрила причини різноманітності організмів, пристосування їх до
умов існування.

Медицина і фармація все більш набуває характеру природничо-наукових
дисциплін. Їхній розвиток набуває експериментального характеру.

Особлива увага надається дослідженням з анатомії людини. Після праць
середньовічного вченого Андреаса Везалія та його методики наочного
викладання анатомії значно зростає авторитет предмета та тих, хто його
викладає. Про це свідчать картини видатних художників, на яких
змальовують анатомів за роботою. На кафедрах анатомії споруджують
спеціальні лекційні приміщення у вигляді амфітеатрів. На основі
проведених досліджень анатоми описують раніше невідомі морфологічні
структури.

В Лейденському університеті (Нідерланди) проф. Альбінус збагатив
анатомію людини малюнками, виконаними з виключною художньою досконалістю
(перший анатомічний атлас). Професор Амстердамського університету
Фредерік Рюйш особисто підготував унікальну колекцію музейних експонатів
і створив перший анатомічний музей.

Як наука і предмет викладання, анатомія виділилась в окрему самостійну
дисципліну на початку XIX століття. До того вона об’єднувалась з
фізіологією, патологією і вивчалась в тісному зв’язку з хірургією. Про
значення, яке надавалось знанням з анатомії, свідчить вислів видатного
російського анатома проф. Е. Мухіна, (випускника Єлізаветградської
медико-хірургічної школи). “Лікар – не анатом – не тільки безкорисний,
але й шкідливий”.

Ще Уільям Гарвей та Френсіс Бекон (англійські вчені ХУІЇст.)
висловлювали думку про необхідність співставлення явищ, які
спостерігаються у хворих під час хвороби, зі змінами, які можливо
виявити після смерті на трупах людей. Початок цього напрямку розвитку
медицини був покладений талановитим професором-анатомом Падуанського
університету Джованні Морганьї (1688-1771). Він протягом 60 років вів
записи всіх відхилень, які він бачив в організмі померлих хворих.

Після узагальнення досліджень матеріалів 700 розтинів, Д. Морганьї в
1761 р. видає 12-томну працю “Про місце знаходження та причини хвороб”.

Своїми дослідженнями Д. Морганьї започаткував патологічну анатомію, яка
стала невід’ємною частиною клінічної медицини. Крім того, це була перша
наукова класифікація хвороб.

n

$

(

(

oe?c?oe?oe?oe?oe?oe?oe?oe?U?U?c?N?CN?CN?1/4?«??U?U?U?U?U?U?U?U?U?U?c?U?U
?U?N?

4жав, що тканини є носіями всіх життєвих процесів, а патологічні зміни
відбуваються не в органах, а в їхніх тканинах.

Карл Рокитанський (XIX ст.) видає “Основи патологічної анатомії і
вважає, що основною причиною хвороби є порушення складу рідин (соків)
організму, а патологічні зміни в органах і тканинах – вторинні явища.
Рудольф Вірхов – німецький патологоанатом, вивчав морфологічні зміни
клітин при різних хворобах. Він вважав, що “ненормальна діяльність”
клітин є джерелом захворювань, і на цій основі обгрунтував теорію
целюлярної патології (1858).

В XVIII – XIX століттях відбулось становлення фізіології як самостійної
фундаментальної науки. Виникла нагальна потреба у з’ясуванні механізмів
процесів, які обумовлювали здоров’я та їхні хвороби.

Розвитку експериментального напрямку в проведенні дослідів сприяв
видатний французький вчений Франсуа Мажанді (1783-1855). Він розробив і
удосконалив техніку вівісекції (на тваринах). Найбільш відомі його праці
з вивчення нервової системи. В історію медицини він увійшов як засновник
витонченої хірургічної методики і гострого фізіологічного досліду. Його
учень Клод Бернар (1813-1873) вивчав функції спинного мозку, вплив
нервової системи на фізіологічні та патологічні процеси. Найбільше
поширення отримали його роботи з вивчення обміну цукру в організмі,
функції печінки. Він також займався експериментальною фармакологією,
проводячи дослідження стосовно дії ліків та отрут. Клод Бернар
стверджував, що терапія повинна опиратись на знання механізму
хворобливих явищ і властивостей застосованих ліків. “Фізіологія, – писав
Клод Бернар, – складає основу практичної медицини… Клініка ставить
завдання, а фізіологія пояснює явища, які виникають у хворому
організмі”.

Серед основоположників фізіології чільне місце займає німецький
природознавець Йоганс Мюлер. В 1833 р. він сформулював основні положення
рефлекторної теорії, яка знайшла подальший розвиток в працях російських
фізіологів Івана Сєченова та Івана Павлова.

Іван Сєченов (1829-1905) вивчав рефлекторну основу психічної діяльності
і впевнено довів, що “всі акти свідомого і несвідомого життя згідно
способу походження є рефлекси”. Класичним завершенням його роботи стала
праця “Рефлекси головного мозку” (1863). Він дав повне фізіологічне
обгрунтування механізму безумовних рефлексів.

Розвиток фізіології пов’язаний з ім’ям Івана Павлова (1843-1936). В 1897
р. були надруковані його “Лекції про роботу залоз травлення”. За
досягнення в обгрунтуванні механізму травлення Іван Павлов у 1904 р. був
удостоєний Нобелівської премії. Він впровадив в практику фізіологічних
доліджень метод хронічного експерименту, який дозволив вивчати цілісну,
практично здорову тварину. Вивчаючи поведінку тварин, він виявив
рефлекси нового типу, які формуються і закріплюються при певних умовах
навколишнього середовища. Павлов назвав їх умовними. Він довів, що
умовні рефлекси виробляються в корі великих півкуль мозку в нормі і
патології. В результаті цих досліджень було створено вчення про вищу
нервову діяльність — одне з найбільших досягнень природознавства. Відомі
також дослідження Павлова з фізіології серцево-судинної системи.

В результаті успіхів в дослідженні функцій центральної нервової системи,
кровообігу, органів травлення, розробки рефлекторної теорії, методик
оперативного втручання, фізіологія стала сформованою галуззю
природознавства і невід’ємною частиною клінічної медицини. В складі
лікарень почали створювати клініко-фізіологічні лабораторії.

В XIX столітті формується самостійна наука мікробіологія. Її історія
розвитку має два періоди: емпіричний та експериментальний. Ідея про
наявність живих збудників інфекційних захворювань існувала ще в глибокій
давнині. Застосовувались певні запобіжні заходи, ізоляція інфекційних
хворих. Першим описав живі мікрооганізми Антоній Левенгук за допомогою
сконструйованого ним мікроскопа (1695).

Видатним досягненням емпіричного періоду було відкриття методу
попередження захворювання натуральною віспою (вакцинація) англійцем
Дженнером. Він звернув увагу на те, що у доярок, які доять корів, хворих
коров’ячою віспою, на руках з’являються міхурці, які нагадують віспяні
пустули. Через декілька днів вони рубцюються. Коли в цій місцевості
виникала натуральна людська віспа, доярки ніколи нею не хворіли. Свої
спостереження Дженнер вів 25 років. В 1796 р. він прищепив восьмирічному
хлопчику вміст пустули коров’ячої віспи, пізніше – пустулу натуральної
віспи. Хлопчик не захворів. У 1798 р. Дженнер підсумовує свої
спостереження у книзі “Дослідження причин і дії коров’ячої віспи”. З
цього року віспощеплення впроваджується в англійській армії і флоті, а з
1808 р. стає державним заходом.

Початок експериментального періоду пов’язаний з відкриттями
видатного французького вченого-хіміка та мікробіолога Луї Пастера
(1822-1895). Він є засновником наукової мікробіології та імунології.
Основними відкриттями Пастера є:

1. Ферментаційна природа молочно-кислого та винно-спиртового бродіння.

2. Створення вакцини проти сибірської виразки.

3. Створення антирабічної сироватки (проти сказу).

В 1885 р. Пастер організував в Парижі першу в світі антирабічну станцію.
Друга станція в 1886 році була відкрита в Одесі Ілльою Мечніковим
(1845-1916), який разом з Пастером працював над винаходом антирабічної
сироватки. Іван Мечніков – видатний вчений, біолог, імунолог та
бактеріолог – творець фагоцитарної теорії імунітету (захисту організму
від окремих інфекційних захворювань). Вивчаючи процеси
внутрішньоклітинного травлення, він відкрив захисну функцію фагоцитів
від хворобонебезпечних мікроорганізмів. В кінці XIX століття німецький
вчений Пауль Ерліх започаткував вчення про антитіла як фактор
гуморального імунітету. Таким чином, разом з фагоцитарною теорією
Мечнікова, було створено вчення про імунітет. Його автори в 1908 р. були
удостоєні Нобелівської премії.

Велике значення для розвитку медичної мікробіології мали відкриття
німецького бактеріолога Роберта Коха (1843-1910), лауреата Нобелівської
премії. Його заслуги:

1. Першим запропонував метод вирощування чистих бактеріологічних культур
на твердих поживних середовищах.

2. Відкрив збудниів туберкульозу (1882) та холери (1883).

3. Встановив загальні принципи епідеміології інфекційних хвороб (тріада
Коха):

а) знаходження мікробів у всіх випадках захворювання.

б) можливість отримання чистої культури мікроорганізмів.

в) можливість відтворення хвороби у тварин через зараження культурою
мікроорганізму.

Завдяки відкриттям Пастера, Коха, Мечнікова, Ерліха мікробіологія
отримала широке розповсюдження. Успіхи мікробіології з вивчення
збудників інфекційних хвороб зумовили успішну специфічну профілактику.

Досягнення науково-технічної революції та фундаментальних наук обумовили
поступ практичної медицини, починаючи з методики дослідження хворих. У
XVIII столітті розвинулись наукові центри на півночі Европи, зокрема,
Лейденський університет в Нідерландах. Тут працювали природознавець Карл
Лінней, філософ Рене Декарт, лікар Ламетрі та багато інших вчених зі
світовим ім’ям. Відродивши гіппократівську традицію, студентів навчали
безпосередньо біля ліжка хворого. Адже в епоху середньовіччя навчання
було виключно теоретичним за книжками авторитетів. Цей схоластичний
метод продовжував діяти в багатьох університетах ще і в XVІІІ столітті.
В Лейденському університеті працював лікар і хімік Герман Бургаве
(1668-1738), доктор медицини і філософії. Найбільшу славу він завоював
як викладач внутрішніх хвороб. В 1698 р. він організував першу
терапевтичну клініку, на базі якої стали всебічно вивчати хвороби і
вирішувати наукові проблеми в інтересах хворого. До нього приїжджали
вчитися студенти і лікарі з інших країн і називали його “всієї Европи
вчитель”. Бургаве був прихильником ятрофізичного напрямку в медицині і
вважав, що основою життєдіяльності людини є рух. Теплота в організмі,
згідно його поглядів, створюється в результаті тертя крові об стінки
судин, а захворювання є наслідком застою крові в капілярах. Звідси, для
лікування, в першу чергу рекомендувались гімнастичні вправи, перебування
на повітрі, дієта. Свої погляди на терапевтичну клініку він узагальнив у
праці: “Вступ до клінічної медицини”. Бургаве писав, що клінічною
називається медицина, яка:

1. спостерігає хворих біля ліжка.

2. там же вивчає засоби, які необхідні для лікування.

3. використовує ці засоби.

Щоб лікувати, необхідно відвідати та побачити хворого, детально
відслідкувати з допомогою органів чуття людину здорову, хвору, вмираючу
і мертве тіло. Ці положення були спрямовані проти схоластики і визначали
впровадження в клінічну медицину спостереження і досліду. Завдяки новому
підходу вдосконалювалось описання нових форм хвороб. Разом з тим
діагностика їх була обмежена. Суттєві зміни в цьому відношенні відбулись
на межі XVIII і XIX століть, чому сприяли:

1. Прозекторська служба, яка, проводячи розтини померлих, з’ясовувала
точність прижиттєвої діагностики та правильність лікування, визначала
помилки лікарів.

2. Клініко-фізіологічні лабораторії, де, проводячи досліди на тваринах,
фахівці відкривали механізми хвороби та обґрунтовували дію ліків.

3. Започаткування перших клінічних аналізів, зокрема, крові та сечі.

Кінець XVIII та перша половина XIX століття характеризуються
визначними відкриттями діагностичних методик.

Віденський лікар Леопольд Ауенбруггер (1722-1809) відкрив і розробив
метод простукування (перкусії) для визначення наявності рідини в грудній
клітці. В 1761 р. він публікує результати своїх досліджень. Дивовижно,
але його відкриття залишилось поза увагою лікарів протягом 50 років.
Пізніше французький лікар Жан Корвізар (1755-1820), лейб-медик
Наполеона, ознайомившись з цим методом, протягом двадцяти років
перевіряв його на практиці, значно розширивши обсяг спостережень. Після
публікації власного досвіду, метод перкусії став загальноприйнятим.

Наступним кроком в розвитку діагностики було впровадження в клінічну
медицину вислуховування (аускультації). Відкриття зробив французький
лікар Рене Ласнек (1781-1826), клініцист, патологоанатом, викладач
медичної школи в Парижі. Він сконструював з дерева інструмент, названий
стетоскопом (від грецького – груди, дослідження). Він описав звукові
компоненти різних типів дихання, голосу, кашлю, хрипів. Без
попередників, власними силами досяг в розробці аускультації високої
досконалості. В другій половині XIX століття обидва методи діагностики
швидко вдосконалювались.

Завдяки досягненням фізики, з’явились перші освітлювальні та оптичні
прилади. Око лікаря отримало можливість розглядати процеси у внутрішніх
органах живої людини (цистоскоп, гастроскоп, бронхоскоп).

Завдяки розвитку органічної хімії удосконалювались лабораторні
дослідження. З’явилась експериментальна фармакологія, яка на основі
фізіологічних методів встановлювала дозовану дію препаратів рослинного
та синтетичного походження.

Завдяки мікробіології, лікувальний арсенал почав поповнюватись ліками
біологічного походження (вакцини, сироватки).

Все це сприяло розвитку провідної клінічної дисципліни – терапії.В
імперській Росії слід в розвитку терапії залишив професор Московського
університету Матвій Мудров (1776-1831). Він пропагував індивідуальний
підхід до хворого. Його основне положення – лікування не хвороби, а
самого хворого.

Серед терапевтів другої половини XIX століття слід згадати Сергія
Боткіна (1839-1889). Він описав клінічну картину ряду захворювань,
зокрема інфекційний гепатит (хвороба Боткіна), відкрив декілька
лабораторій і серед них – фізіологічну, якою завідував Іван Павлов,
створив новий напрямок в терапії – експериментальний та заклав основи
клінічної фармакології.

Прогрес хірургії в різних країнах Европи відображав особливості їх
економічного та соціального розвитку. До кінця XVIII століття хірургія в
Европі вважалась ремеслом, а не наукою. В 1731 році в Парижі була
відкрита перша хірургічна академія, яка прирівнювалась до медичного
факультету університету. Відсутність засобів тривалого знеболення та
боротьби з мікроорганізмами в рані обмежили діапазон хірургічних
втручань. Розвиток хімії став поштовхом для пошуку знеболювальних
речовин та використання їх у медицині. Першою такою речовиною став ефір,
винайдений аптекарями. В 1846 р. американський лікар Джексон разом із
зубним лікарем Мортоном вперше використали ефір для знеболення при
видаленні зуба. Після цього ефір почав інтенсивно впроваджуватись в
практику в багатьох країнах світу, в тому числі і на Україні. В 1847
році англійський хірург Сімпсон вперше використав хлороформ як
знеболюючий засіб. Завдяки цим відкриттям хірурги отримали можливість
більш спокійно, без поспіху, оперувати.

Залишалось ще одне завдання – боротьба з інфекцією ран. Віденський
акушер Земмельвейс, вивчивши причини післяпологової лихоманки та значної
смертності після неї, встановив (1847), що причина – в переносі
заразного початку руками та інструментами акушерів. Англійський хірург
Джозеф Лістер вважав, що збудниками нагноєння є нижчі істоти, які
знаходяться в повітрі (міазми), тобто мікроби. Як запобіжний засіб він
використовує карболову кислоту. Її розпилювали в операційній і над
столом хірурга під час операції. Цим же розчином обливали операційне
поле і рану. Рану накривали складною пов’язкою, насиченою карболовим
розчином. Концентрація парів карболової кислоти бувала такою, що хірурги
втрачали свідомість.

Надалі впроваджується стерилізація інструментів, перев’язочного
матеріалу, одягу персоналу проточним паром та паром під високим тиском.
Хіміки та фармацевти відкривають та впроваджують в практику такі
речовини, як йод, йодоформ, марганцево-кислий калій, пізніше – в XX
столітті – фурацилін, сульфаміди, антибіотики та інші антисептики.

Серед хірургів цієї епохи чільне місце займає Микола Пирогов
(1810-1881), діяльність якого протягом 15 років пов’язана з Україною.
Він дав наукове обгрунтування ефірного наркозу. Разом з фізіологом О.
Філомофітським в дослідах на тваринах були описані властивості ефіру з
наступною клінічною провіркою. Влітку 1847 року М. Пирогов випробував
ефірний наркоз на полі бою в Дагестані, де російські війська душили
свободу кавказьких народів. Пізніше М. Пирогов приймав участь в
кримській кампанії. Ним особисто зроблено біля 10 тис. ампутацій та
розтинів. Більшість оперованих померла від гнійних ускладнень.
Проживаючи з 1866 р. в садибі під Вінницею він займався вирощуванням
рослин, необхідних для приготування ліків. На території садиби було
побудовано невеличкий будиночок, де розміщувалась аптека.

Після відкриття наркозу і розробки методів асептики та антисептики
хірургія за декілька десятиріч досягла таких великих практичних
результатів, яких не знала за всю свою попередню багатовікову історію.
Значно розширились можливості оперативних втручань, зокрема, на органах
черевної порожнини. Великий внесок в розвиток техніки оперативних
втручань на органах черевної порожнини внесли французький хірург Пеан,
німецький хірург Т. Більрот, Т. Кохер. Останній за роботи з фізіології,
патології і хірургії щитовидної залози в 1909 році був удостоєний
Нобелівської премії. Крім того, він займався науковими проблемами
асептики та антисептики.

Широкий обсяг знань в галузі хірургії обумовив в кінці XIX століття
виокремлення самостійних хірургічних дисциплін: офтальмології,
гінекології, урології, травматології та інших.

З розвитком фізики, хімії, фізіології, мікробіології та інших
природничих і технічних наук безпосередньо пов’язане виникнення наукової
гігієни – науки про здоров’я. Розвиток промисловості обумовив і нову
патологію, раніше невідому, під впливом несприятливих умов праці та
побуту. В зв’язку з цим в другій половині XIX століття починаються
дослідження із промислової санітарії. Англійські санітарні лікарі
першими почали складати таблиці смертності, які допомагали з’ясовувати
вплив умов праці на тривалість життя і смертністі робітників. В цей
час отримує розвиток експериментальна гігієна, основоположником якої
був німецький лікар Макс Петтенкофер (1818-1901). Він розробив
об’єктивні методи гігієнічної оцінки повітря, грунту, води. Маючи
серйозну підготовку з фармації, медичної хімії, він створив першу
кафедру гігієни в Мюнхенському університеті.

Ботаніка та хімія завжди впливали на розвиток фармації. Зі свого боку
фармація сприяла прогресу цих дисциплін. Так, в епоху середньовіччя за
своєю структурою аптеки працювали як хімічні лабораторії. В цих
лабораторіях отримала свій початок методика хімічного аналізу
неорганічних речовин. Отримані результати використовувались як для
ліків, так і, безпосередньо, для хімічної науки.

Через це аптеки ставали центрами науки і фармацевти займали чільне місце
серед вчених того часу. XVIII століття стало століттям становлення
фармації як самостійної науки. До її фундаторів необхідно віднести
аптекаря зі Швеції Шеєле (1742-1786). На підставі наукових досліджень
він спростував уявлення, що всі кислоти органічного походження є оцтовою
кислотою, виділив щавелеву, молочну, лимонну, яблучну та інші кислоти і
дав їм характеристики, діючи окисом свинця на оливкову олію, Шеєле
відкрив солодку речовину, яку назвав гліцерином.

Фармацевти сприяли розвитку аналітичної хімії. Вони організували
виробництво аміаку, отримали в чистому вигляді сечовину, визначили роль
сірчаної кислоти для отримання ефіру. Аптекар Куртуа в 1811 р. відкрив
йод в золі морських водоростей. Професор хімії, аптекар Боляр відкрив
бром. Мор отримав йодоформ, бікарбонат натрію, його ім’ям названі
бюретки, піпетки, зажими, крани та інші прилади, які використовуються в
аптечній практиці.

Розвинулась фітохімія. З часів Галена не припинялись роботи лікознавців,
спрямовані на вилучення з рослинних матеріалів тої частини, яка особливо
важлива в фармацевтичному відношенні. Увага дослідників була спрямована
на найбільш діючі речовини: хінну кору, опій, каву, тютюн. Пріоритет
відкриття першого алкалоїда із опію (морфію – ім’я грецького бога сну)
належить аптекарю Зертюгнеру. Фармацевтами також були відкриті вератрін,
стріхнін, хінін, кофеїн та інші препарати.

Аптеки та ремесло аптекарів законодавчо визначились в епоху
середньовіччя. Значний вплив на їхню діяльність спочатку мали алхімія,
пізніше – ятрохімія. Аптечні заклади, правила їхнього функціонування,
кваліфікація фармацевтів, ціни на ліки, збереження та відпуск ліків
регламентувались спеціальними статутами, які мали силу закону. Це перший
декрет короля Південної Італії Фрідріха II (1224), який нормував
діяльність аптек і вперше розмежував функції лікаря і аптекаря. Подібний
розподіл функцій згодом був проведений у всіх европейських державах. В
Росії у XVI столітті у князів та іменитих бояр були свої домашні аптеки.
У монастирських лікарнях передбачались спеціальні приміщення для
виготовленні ліків. Ліки продавались у звичайних лавках. Перша
регламентована аптека відноситься до другої половини XVI століття. Тоді
ж виникла “Аптекарська палата”, яка в 1620 році була реорганізована в
“Аптекарський приказ”. Це був заклад, який завідував всією медичною
справою в країні. В функції приказу входила організація, розведення та
збір лікарських трав, закупівля за кордоном медикаментів, керівництво
діяльністю аптек. Крім того, він доручав спеціалістам складати медичні
твори (травники, лікувальники та інші), переклад закордонних книжок з
медицини та фармакології. Цікаво, що серед ста чоловік “Аптекарського
приказу” було чотири аптекарі, три алхіміки, городники, які вирощували
лікарські рослини. Приказ існував за рахунок прибутків від аптек. Аптеки
в Росії, на відміну від інших закладів, користувались на своїх
документах, сігнатурах державним гербом і звільнялись від податків,
військових постоїв та інших повинностей. Зміст цих прав та привілеїв був
в тому, щоб створити найбільш сприятливі умови, які забезпечили б
правильне приготування, збереження та відпуск ліків для охорони
населення від аптечних помилок. З цією метою у всіх державах законом був
встановлений для аптек особливо суворий режим. Всі ліки в аптеках
повинні були відповідати за якістю встановленим стандартам. Управління
аптекою довірялось особі, яка отримала спеціальну освіту. Ціни на ліки
(аптекарська такса) встановлювалися державною владою. Аптеки в ті часи
являли собою лабораторії, в яких готували не тільки ліки за рецептами,
але й всі галенові та інші хімічні препарати.

У військовій хірургічній академії була заснована (1798) кафедра “Маteria
medica”, пізніше названа кафедрою фармації. З 1809 р. кафедрою завідував
А.Нелюбін. Його праці виявлялися енциклопедією фармацевтичних знань і
більш як півстоліття були керівництвом для аптек. А.Нелюбін визначив
шляхи для подальшого розвитку фармації, визначив її завдання. Він
стверджував, що “фармація є особлива галузь природничих наук; її
завдання – складати цілком нові ліки та визначати їм доброту (якість)”.
Напрямки фармації, закладені Нелюбіним, продовжували його учні, серед
них Ю. Транп. Він був автором першого видання військової та цивільної
фармакопеї російською та іншими мовами.

З усіх кафедр фармації медичних факультетів Росії особливо визначалась
кафедра Дерптського університету (сучасне місто Тарту в Естонії). На цій
кафедрі працювали видатні вчені в галузі фармації, зокрема, аптекар
академік А. Шерер – засновник фармацевтичного товариства. Наукова
діяльність цієї кафедри була розвинена Г. Драгендорфом (1836-1898). За
його участю були вивчені основи послаблюючої дії крушини, сабура, сенни.
Було винайдено реактив, який використовується до цього часу і носить
його ім’я – подвійна сіль йодистого вісмуту та йодистого калію.

В XIX столітті наукова робота з фармації здійснювалась в багатьох
наукових центрах Європи. Публікувалось багато робіт, присвячених
дослідженням лікарських препаратів, води, руди, а також харчових
продуктів та вина, методам отримання нових лікарських засобів та
лікарських форм. Всіх їх об’єднував високий рівень знань сучасної хімії.
Цікаво, що засновник наукової гігієни М. Петтенкофер мав значний
аптекарський стаж. Бувши професором медичної хімії, він обіймав посаду
придворного аптекаря. Багато його досліджень були проведені в аптечній
лабораторії. Нові ліки ставали могутніми засобами у боротьбі з
найважчими хворобами, які забирали мільйони життів. Як вже
повідомлялось, діяльність аптек, фармацевтів в усіх країнах
регламентувалось відповідними державними статутами. Один з таких
статутів був прийнятий в Росії в 1789 р. Його зміст свідчить про велику
увагу, яка надавалась ції важливій галузі. Майже всі статті, які
визначають функції та відповідальністї аптекаря, не втратили свого
значення і донині.

Аптекарский устав 20-го сентября 1789 года.

Каждая аптека в Российском государстве должна быть управляема мужем
отличным й государственною медицинскою коллегиею в фармацевтическом
звании испытанным и удостоверенным.

Аптекарь, яко добрий гражданин, верно хранящий присяжную должность,
повинен быть искусен, честен, благоразумен, трезвъ, прилеженъ, во всякое
время присутственен й исполняющий звание своё всеобщему благу
соответственно.

Аптекарь должен иметь добрые, свежія, к употреблению годные й расходу
соразмерные припасы и из таковых приготовлять потребныя сложныя
лекарства въ такомъ только количестве, чтобы, оныя, паче чаяния
испортившись, не причинили ни самому убытка, ни вреда ближнему.

Дабы аптека в добромъ состоянии содержима была, должен аптекарь
соблюдать во всем отменную чистоту, какъ в наружености, такь особливо в
сосудах, лекарства содержащих. Матеріальная камера должна быть сверхъ
опрятности, так расположена, чтобы ни сырость, ни сушь вещам вредить не
могла, а лаборатория запасена всем темь, что для исправного аптекаря
потребно.

9. Аптекарь повинен иметь крайнее старание, чтобы лекарства составляемые
были вещами й весом точно по предписанию врача, дабы тем отвращена бьла
всякая погрешность, подвергшая больного здоровье й жизнь опасности, а
врача доброе имя безславію.

19. Аптекарям предписывать для больных лекарства й лечить оных
воспрещается.

На початку XIX століття в європейській медицині з’явився новий напрям в
розумінні методики лікування та механізму готування певних ліків під
назвою гомеопатія. Засновником цього напряму був Ганеман. З точки зору
гомеопатів вважалось, що для лікування кожної хвороби достатньо лише
одного простого лікувального засобу. Дія його тим сильніша, чим менша
доза. Діюча сила ліків досягається розведенням і потенціюванням. Так,
дві краплі свіжих соків чи первинних тінктур з рослинних ліків змішують
з 98 краплями спирту. Потім крапля цієї суміші – з 99 краплями спирту
складають друге розведення і так далі. З отриманих розведень готують
дрібні крупинки, обволікуючи їх молочним або звичайним цукром.
Фармацевти, які були прибічниками цього вчення, відкривали спеціальні
гомеопатичні аптеки. Мережа цих окремих аптек існує і в наш час.

Розділ 8

Українська медицина та фармація в XVIII, XIX та на початку XX століття

Українські медики внесли вагомий вклад у скарбницю світової медицини.

Олександр Шумлянський (1748—1796), родом з Полтавщини, вчився в
Київській академії і Петербурзькій госпітальній школі. Захистив у 1793
році дисертацію у Страсбурзькому університеті, присвячену побудові
нирок. За допомогою нових для того часу методів наповнення судин і
мікроскопа він перший описав мальпігієве тільце, встановивши, що воно є
не залоза, як вважалося тоді в науці, а судинний клубочок – glomerulus
(термін, запропонований О.Шумлянським). Він же відзначив, що glomerulus
має навколо себе “кільцеву межу” – оболонку, яку через 57 років, при вже
більш досконалій мікроскопічній техніці, вдруге описав англійський
учений Баумен. Ця оболонка дістала в науці назву бауменової, незважаючи
на те, що сам Баумен визнавав пріоритет у цьому відношенні Шумлянського.
У своїй дисертації О. Шумлянський описав і подав малюнок сечових
канальців з їх петльовим згином, який у другій половині XIX ст. вдруге
був описаний анатомом Генле і дістав в науці лише його ім’я. Шумлянський
довів, що ці канальці не сполучаються з артеріальними капілярами, як це
вважали за його часів видатні анатоми.

Мартин Тереховськнй (1740—1796), родом з Полтавщини, вчився в Київській
академії і Петербурзькій госпітальній школі. Захистив у Страсбургу
докторську дисертацію, в якій довів, що мікроорганізми в настоях води не
виникають самостійно, як це вважалося за тих часів більшістю вчених, а
заносяться ззовні. О. Шумлянський і М. Тереховський були командировані в
країни Західної Європи для вивчення постановки медичної освіти.
Повернувшись, вони розробили проект перетворення госпітальних шкіл на
медико-хірургічні училища. За цією реформою (1786) програми медичних
шкіл були наближені до програм медичних факультетів, але справжніми
вищими медичними школами вони стали лише з перетворенням їх у 1798 році
на медико-хірургічні академії, які були створені в Петербурзі і в
Москві.

Нестор Максимовнч-Амбодик (1744—1812), родом з Полтавщини, по закінченні
Київської академії і Петербурзької госпітальної школи, дістав
докторський диплом у Страсбургу. Протягом 24 років він уперше викладав
російською мовою акушерство в медичних школах Петербурга, написав перший
класичний підручник з акушерства, який мав, за тогочасним звичаєм,
довгий заголовок: “Искусство повивання или наука о бабичьем деле, в коем
кратко, но ясно толкуется, какое детородные женские части строение
имеют, каким образом надлежит пособлять беременным при родах, роженицам
после родов и новорожденным им младенцам во время младолетства; на 6
частей разделенная и многими рисунками снабженная”. Він першій увів
демонстрацію оперативного акушерства на фантомі, виготовленому за його
малюнками, запровадив у нас в практику акушерські кліщі.

Нестор Максимови був високоосвіченою людиною. Він написав ще “Врачебное
веществословие или описание целительных растений…” з прегарними
власними малюнками, “Анатомо-физиологический словарь”, в якому подав
багато нових термінів, підручник з ботаніки, ботанічний словник.

Сміливо для тих часів звучав епіграф Н.Максимовича до його підручника
акушерства, як критика політики “всемогутньої самодержиці” Катерини ІІ,
яка заселяла кращі землі Подніпров’я і Поволжя німецькими колоністами:
“Здравый рассудок повелевает больше о размножении народа прилежным
соблюдением новорожденных детей, чем население необработанной земли
неизвестными пришельцами”.

Данило Самойлович (1746–1811), закінчивши Київську академію й
Петербурзьку госпітальну школу, служив спочатку полковим лікарем. У 1780
році дістав докторський диплом у Лейдені. Після цього він майже весь час
працював на Україні, ведучи боротьбу з чумними епідеміями, які вибухали
в різних місцевостях нашого краю. Самойлович був близькою людиною до
всемогутнього в ті часи на Україні князя Потьомкіна, що давало йому
можливість широко і з великим успіхом здійснювати противочумні заходи,
йому належить багато праць російською і французькою мовами, присвячених,
головним чином, вивченню чуми.

Самойлович у своїх працях переконливо довів, що чума не переноситься
“міазмами”, що є наслідком життя різних органічних речовин, як це було
визнано тогочасною наукою, а передається при безпосередньому контакті з
хворим. Самойлович запропонував для медичних працівників запобіжне
щеплення проти чуми подібно до противіспяної варіоляції. Він розробив
нові методи ізоляції і дезинфекції при чумних епідеміях, які не вимагали
спалювання будинків і речей захворілих, від чого в ті часи тяжко
матеріально терпіло населення уражених місцевостей. Своїми працями вія
багато сприяв проведенню санітарних заходів у російській армії.

Самойлович робив наполегливі спроби за допомогою патологоанатомічних
розтинів і мікроскопічних досліджень знайти збудника чуми. Зрозуміло, що
ці спроби через недосконалість тогочасної мікроскопічної техніки не
могли увінчатися успіхом. Данила Самойловича було обрано членом 12
іноземних академій. Не був він лише членом Петербурзької академії.

Оскільки Данило Самойлович не працював у вищих медичних школах, ім’я
цього видатного вченого скоро було забуте і майже не згадувалося в
працях з історії медицини. Навіть дата його смерті точно не відома. За
одними авторами, він помер у Москві в 1805 році, за іншими, більш
вірогідними, він помер на своєму посту – в боротьбі з чумою в м.
Таганрозі в 1811 році.

Одночасно з Д. Самойловнчем велику роботу по оздоровленню армії, по
організації здорового побуту солдатів у мирний і воєнний час проводив
штаб-лікар Юхим Білопольський.

Юхим Білопольський народився в 1753 році, в родині козака. Закінчивши
Чернігівську колегію, вчився в Петербурзькій госпітальній школі.
Здійснював організацію заходів по охороні здоров’я солдатів. Пізніше
Білопольський працював під керівніцтвом Д. Самойловича в приморських
госпіталях на Чорному морі.

Данило Веланський (справжнє прізвище – Кавунник, 1774–1847), родом з
Чернігівщини, закінчив Київську академію і Петербурзьку госпітальну
медичну школу. Три роки вдосконалювався в Німеччині, звідки повернувся
гарячим прихильником ідеалістичної філософії Шеллінга. В 1817–1837 рр. –
професор фізіології і загальної патології Петербурзької
медико-хірургічної академії. Будучи видатним промовцем і
популяризатором, він скоро став визнаним представником натурфілософії в
Росії.

Природа, за Веланським, є “проявление абсолютного универса”, в сонові її
лежить “невидимая и неощутимая сущность”. Усі природничі науки, зокрема
і фізіологія, які грунтуються на досліді, на його думку, відбивають лише
зовнішнє в явищах природи і не спроможні виявити внутрішню суть. З цих
позицій він і написав “Основное начертание общей и частной физиологии
или физика органического мира”.

Петро Загорський (1764–1846), родом з Чернігівщини, закінчив госпітальну
медичну школу, здобув ступінь доктора медицини і хірургії в
Петербурзькій медико-хірургічній академії. Протягом 33 років очолював
кафедру анатомії, одночасно провадив, як це було в звичаї тих часів, і
лікувальну роботу.

В своїх анатомо-дослідних роботах Загорський широко використовував
порівняльну анатомію, відкидав преформізм у розвитку організму. Будучи
прихильником епігенезу, він з цієї позиції розробляв учення про
виродливості, використовуючи великий музей виродків при Академії наук,
який систематизував і привів до ладу. Загорськии написав класичний
підручник з анатомії (“Сокращенная анатомия или руководство к познанию
строения человеческого тела”, 2 ч., 1802 р.). На цьому підручнику
виховувалося багато поколінь лікарів. Загорський створив школу анатомів,
які викладали цю дисципліну майже в усіх вищих медичних школах. Під час
святкування 50-річного ювілею діяльності Загорського з коштів, зібраних
його учнями, був створений фонд для присудження відомої в історії
анатомічної науки премії імені П. І. Загорського за видатні анатомічні
наукові праці.

Ілля Буяльський (1789–1864) – син сільського священника з Чернігівщини.
По закінченні в 1814 р. Петербурзької медико-хірургічної академії був
залишений прозектором у Загорського, якого з часом змінив на кафедрі.
Бущучи першорядним анатомом, Буяльський був і віртуозним хірургом. Як
діагност і оператор користувався великим авторитетом серед медичних кіл
і популярністю в усіх верствах населення. Всім, чого він досяг, він
зобов’язаний своїм учителям, власному постійному потягові до
самовдосконалення і винятковій працьовитості. Серед численних його
друкованих праць (102) особливе значення мали “Анатомо-хирургические
таблицы” з текстом про топографію і операції на судинах та витин
каменів. Атлас цей дістав високу оцінку не лише у нас, але й в Європі та
Америці і був перекладений іноземними мовами.

Буяльський перший у нас зробив з успіхом операцію резекції верхньої
щелепи, перев’язав двічі безіменну артерію, розробив оригінальний метод
дренування запальних процесів малого таза через foramen obturatorii, що
в хірургії до наших часів носить його ім’я. Він запропонував багато
різних хірургічних інструментів, з яких ложечка і кюретка Буяльського
збереглися в хірургічних наборах до наших часів. Працюючи в
доантисептичні часи, Буяльський емпірично рекомендував, щоб запобігти
зараженню під час оброблення септичних ран, вживати розчин хлорного
вапна. Свою велику колекцію анатомічних препаратів він передав
Петербурзькій медико-хірургічній академії, яка зберігає в своїх стінах
кабінет-музей його імені до наших днів.

Першу капітальну працю з воєннопольової хірургії у нас написав Яким
Чаруківський (1798–1848), родом з Полтавщини, під назвою
“Военно-походная медицина”, в 5 частинах (1836–1837). Йому ж, крім низки
статей з воєнно-польової хірургії, належить велика праця про народну
медицину. Брат його – Прохір Чаруківський (1790–1842) – був видатним
професором терапії Медико-хірургічної академії в Петербурзі, автор
підручників “Общая патологическая семиотика”, “Опыт системы практической
медицины” в 4 частинах. Він же написав одну з перших у нас праць про
аускультацію.

Піонером антисептики в Росії був Павло Пелехін (1842–1917). Уже через
кілька місяців після опублікування праць Лістера П.Пелехін їде в Англію
і вивчає метод у самого автора. Повернувшись на батьківщину, він
опубліковує першу в нас працю з антисептики – “Успех новых идей в
хирургии при лечении ран, сложных переломов и гнойных накоплений”.
Пелехін робить доповіді на цю ж тему в Петербурзькому товаристві
лікарів, в яких закликає хірургів перевірити на практиці цю методику,
оскільки, на його думку, переворот, який обіцяє розробка на цьому шляху,
великий, і стосується всієї хірургії. Лише в 1878 році, коли Пелехін
почав завідувати хірургічною клінікою Медико-хірургічної академії, він
зміг широко застосовувати антисептичний метод, добившись після складних
оперативних втручань надзвичайно низької на ті часи летальності (7 %). В
його клініці запропоновано було замінити шкідливу для організму
карболову кислоту на трихлорфенол – більш бактерицидний і менш
подразливий препарат.

Павло Пелехін походив з стародавньої козацької родини. Один з його
попередників – Григорій Пелех – наприкінці XVII ст. був кошовим
Запорізької Січі. Батько його Петро Павлович (1794-1870) вчися в
Київській академії, Петербурзькій медико-хірургічній академії,
удосконалювався, як у майбутньому і його син, в Едінбурзькому
університеті. Був професором судової медицини в Петербурзькій
медико-хірургічній академії, а з 1849 року викладав у Києві курс
медичних наук у духовній академї. Всі свої значні заощадження Петро
Пелехін заповів передати організації, яка могла б сприяти підготовці
українських медичних наукових кадрів. Виконуючи його волю, Павло
Пелехін, оскільки в умовах царської Росії про підготовку національних
українських кадрів не могло бути й мови, передає фонди батька з своїми
заощадженнями в загальній сумі 70 тисяч карбованців золотом Науковому
товариству ім. Т.Г.Шевченка у Львові (1898) з призначенням організувати
“кафедру хірургії імені Петра Пелехіна” при першому українському
університеті. До заснування кафедри треба було створити фонд стипендій
“для виведення на велику дорогу людей з народу, бо за час історії
України,– писав товириству П.Пелехін,– це давало найкращих діячів”.

В другій половині XIX ст. хірургічні клініки медичних факультетів двох
університетів на Україні – в Харкові і Києві – стають справжніми
осередками хірургічної науки і практики для нашої країни. В Харкові
створив свою школу і відіграв велику роль у підготовці земських хірургів
професор В. Грубе. В Києві, з перших часів існування університету,
хірургічну науку очолив видатний