Тема 1. Концептуальні основи діяльності фінансових посередників
(Лекційне заняття №1)
Лекцію розраховано на 2 год.
План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
1.1. Поняття фінансового посередництва
1.2. Функції фінансового посередництва
1.3. Структура фінансового ринку
1.4. Класифікація фінансових посередників
Після вивчення теми студент зможе:
• пояснити сутність термінів «фінансові послуги», «фінансове
посередництво»
• перелічити основні задачі фінансового посередництва
• описати основні елементи фінансового ринку
• назвати типи фінансових посередників
У розвиненому суспільстві фінансові послуги мають не менше значення, ніж
виробництво. Найбільш динамічно розвивається та частина сфери послуг,
яка пов’язана із задоволенням потреб суспільного виробництва:
фінансово-кредитне обслуговування, страхові послуги, інформаційне і
бухгалтерське обслуговування. Для проведення політики, спрямованої на
сприяння розвитку фінансового посередництва, необхідно обґрунтувати роль
фінансових посередників у сучасній економіці.
Для цього у темі 1 запропоновано вивчення сутності, функцій і
класифікації фінансового посередництва в ринковій економіці.
1. Поняття фінансового посередництва
Фінансове посередництво (financial intermediation) як окремий
специфічний вид економічної діяльності виділяється всіма сучасними
економістами.
За визначенням відомого американського економіста Ф. Мишкіна,
фінансове посередництво – це процес непрямого інвестування, за якого
фінансові посередники позичають кошти в тих, які їх заощадили, і, в свою
чергу, надають позики іншим.
Таке визначення не є цілковито повним, оскільки фінансові посередники не
лише надають позики (позики надають, як правило, лише банківські
установи), а й вкладають кошти в корпоративні права та інші цінні
папери, а також надають інші фінансові послуги.
Таким чином, поняття «фінансове посередництво» тісно пов’язане з
поняттям «фінансової послуги». У розвиненому суспільстві фінансові
послуги мають не менше значення, ніж виробництво. Найбільш динамічно
розвивається та частина сфери послуг, яка пов’язана із задоволенням
потреб суспільного виробництва: фінансово-кредитне обслуговування,
страхові послуги, інформаційне і бухгалтерське обслуговування.
За дослідженнями англійських економістів У. Очела і М. Вегнера зроблено
висновок – інтернаціоналізація економіки на мікро-, мезо- і макрорівні є
причиною та наслідком переходу до нового послуго-інтенсивного типу
економіки. Поняття «послуга» включає в себе комплекс різноманітних видів
економічної діяльності людини.
Деякі спеціалісти вважають, що до послуг можна віднести все, що не
пов’язане з видобуванням корисних копалин, промисловим і
сільськогосподарським виробництвом. Саме так визначають послуги в
західній статистиці національних рахунків. У ній послуги поділяються на
споживчі (ресторани, готелі), соціальні (освіта, медична допомога),
виробничі (інжиніринг, консультації, фінансові та кредитні послуги),
розподільчі (торгівля, транспортні) .
Такий підхід звужує роль фінансових послуг у розвитку ринку. У 1997 році
в Україні введено нову статистичну класифікацію видів економічної
діяльності . У цій класифікації виділена фінансова діяльність (код 65),
що включає фінансове посередництво, грошове посередництво, фінансовий
лізинг, страхування (код 66), допоміжна діяльність у сфері фінансів та
страхування (код 67), яка представлена значною кількістю фінансових
послуг.
В економічному розумінні під послугами розуміють функції або операції,
на які є попит і, відповідно, ціна, що встановлюється на відповідному
ринку . Іноді послуги визначають як нематеріальні блага, однією із
характерних рис яких є споживання на місці її надання.
Аналізуючи наведені підходи до визначення сутності поняття послуг,
можна погодитись із твердженням О. Ланге , що послуги – це будь-які
функції, пов’язані безпосередньо або опосередковано із задоволенням
людських потреб, але безпосередньо не направлені на виробництво
яких-небудь предметів.
Використовуючи останнє визначення щодо фінансових послуг, можна сказати,
що вони виконують фінансові функції, пов’язані із задоволенням потреб
суб’єктів ринку у виробництві та реалізації предмета їх діяльності.
Теоретичне обґрунтування ролі фінансового посередництва в економічному
розвитку базується на ідеях А. Пігу про розподіл ризиків та Й. Шумпетера
про фінансування інновацій. Ці теоретичні положення підтверджуються
досвідом економічного розвитку ХХ ст., узагальненого в концепціях Р.
Голдсміта про «фінансове поглиблення» як чинник економічного зростання
та Р. Левіна про фінансовий фактор сприяння структурним зрушенням.
Загальновизнано, що зростання доходів є об’єктивною передумовою розвитку
та вдосконалення системи фінансового посередництва («фінансові
інновації» Дж. Герлі). Разом з тим, «нова теорія фінансів» Дж. Штігліца
доводить, що для реалізації позитивної ролі фінансового посередництва в
економічному розвитку крім об’єктивних чинників велику роль відіграє
державна політика, спрямована на захист інтересів інвесторів,
забезпечення прозорості діяльності фінансових посередників, подолання
бар’єрів «морального ризику» та «асиметричної інформації» на всіх етапах
інвестиційного процесу.
Еволюція ідей про роль фінансового посередництва в економічному розвитку
представлена на рис. 1.
Рис. 1. Обґрунтування ролі фінансового посередництва в економічному
розвитку
Коротко сутність фінансового посередництва можна описати наступним
чином. У секторі непрямого фінансування поряд з двома базовими
суб’єктами, які умовно можна назвати кредитор-заощадник і
позичальник-витратник, з’являється третій економічний суб’єкт, який є
самостійним і рівноправним суб’єктом грошового ринку. Подібно до базових
суб’єктів він формує власні зобов’язання та вимоги і на цій підставі
емітує власні фінансові інструменти, які стають об’єктом торгівлі на
грошовому ринку. Вказані суб’єкти називаються фінансовими посередниками,
а їх діяльність з акумуляції вільного грошового капіталу та розміщення
його серед позичальників-витратників називається фінансовим
посередництвом.
Загальний вигляд взаємовідносин між базовими суб’єктами грошового ринку
та фінансовими посередниками можна показано на рис. 2.
Рис. 2. Загальна схема фінансового посередництва
Фінансові посередники відіграють важливу роль у функціонуванні грошового
ринку, а через нього – у розвитку ринкової економіки, їх економічне
призначення полягає в забезпеченні базовим суб’єктам грошового ринку
максимально сприятливих умов для їх успішного функціонування. Тобто
функціонально фінансові посередники спрямовані не всередину фінансової
сфери, не на самих себе, а зовні, на реальну економіку, на підвищення
ефективності діяльності її суб’єктів.
Звичайно, теоретично можна уявити ситуацію, коли економічні суб’єкти –
кредитори і позичальники – будують свої взаємовідносини прямо, не
звертаючись до посередників. Проте організація таких відносин була б для
них і суспільства набагато дорожчою, уповільненою, високоризикованою і
незручною.
Конкретні переваги фінансового посередництва виявляються у такому:
1) можливості для кожного окремого кредитора оперативно розмістити
вільні кошти в дохідні активи, а для позичальника – оперативно
мобілізувати додаткові кошти, необхідні для вирішення виробничих чи
споживчих завдань, і так само оперативно повернути їх на висхідні
позиції. Для цього кредитору достатньо звернутися до будь-якого
посередника і розмістити у нього свої кошти, поклавши їх ніби в
загальний котел, а позичальнику достатньо звернутися туди ж і одержати
їх у позичку, ніби взявши їх з цього котла. Шукати їм один одного зовсім
не потрібно і навіть знати про існування один одного не обов’язково.
Потрібний лише широкий розвиток мережі фінансових посередників;
2) скороченні витрат базових суб’єктів грошового ринку на формування
вільних коштів, розміщенні їх у дохідні активи та запозиченні додаткових
коштів. Це зумовлюється такими чинниками: кредитору і позичальнику не
потрібно багато часу та зусиль витрачати на пошуки один одного (на
рекламу, створення інформаційних систем тощо); не потрібно здійснювати
складні оціночно-аналітичні заходи щодо потенціального клієнта, щоб
визначити його надійність, платоспроможність. Цей клопіт і витрати бере
на себе фінансовий посередник; не потрібно мати справу з великою
кількістю дрібних кредиторів чи позичальників, на підтримання контактів
з якими потрібні значні кошти, їх консолідованим представником на ринку
є посередник, підтримання контактів з яким обійдеться значно дешевше.
Для забезпечення своєї діяльності фінансові посередники також витрачають
значні кошти, і утримання цих посередників обходиться суспільству
недешево. Проте завдяки великим обсягам виконуваних операцій, їх
оптовому характеру, собівартість кожної окремої операції коштуватиме
посередникам та суспільству значно дешевше, ніж якби вона виконувалась
безпосередньо кредиторами та позичальниками;
3) послабленні фінансових ризиків для базових суб’єктів грошового ринку,
оскільки значна частина їх перекладається на посередників. Це стає
можливим завдяки широкій диверсифікації посередницької діяльності,
створенню спеціальних систем страхування та захисту від фінансових
ризиків;
4) збільшенні дохідності позичкових капіталів, особливо зосереджених у
дрібних власників, завдяки зменшенню фінансових ризиків, скороченню
витрат на здійснення фінансових операцій та відкриттю доступу до
великого, високодохідного бізнесу. Це зумовлено тим, що посередники
мають можливість сконцентрувати значну кількість невеликих заощаджень і
спрямувати їх на фінансування великих, високодохідних операцій та
проектів;
5) можливості урізноманітнити відносини між кредиторами і позичальниками
наданням додаткових послуг, які беруть на себе посередники. Це, зокрема,
страхування кредитора від різних ризиків, задоволення потреб у
пенсійному забезпеченні, забезпеченні житлом, набутті права власності й
управління певними об’єктами тощо. Фінансові посередники спеціалізуються
на наданні таких послуг, у зв’язку з чим формується широке коло їх
окремих видів: депозитних інституцій, страхових компаній, пенсійних
фондів, інвестиційних і фінансових компаній, взаємних фондів тощо. У
кожній країні цей перелік може бути різним, причому чим більше в країні
розвинутий грошовий ринок, тим більшим буде ряд різноманітних фінансових
посередників.
Оскільки базові суб’єкти грошового ринку переважно є суб’єктами
реального сектора економіки (ділові підприємства та домашні
господарства), то, створюючи для їх функціонування сприятливі умови,
фінансові посередники позитивно впливають на кругооборот капіталу в
процесі розширеного відтворення, розвиток виробництва, торгівлі, інших
сфер економіки. Особливо важлива їх роль у переміщенні грошових
заощаджень домашніх господарств в оборот ділових підприємств. Це
зумовлено тим, що ці заощадження є найбільшим джерелом інвестицій в
економіку, проте вони перебувають у величезної кількості власників,
індивідуальні розміри їх невеликі, отже перерозподілити їх без
посередників було б технічно неможливо.
2. Функції фінансового посередництва
Функції (від лат. Functio – виконання) фінансового посередництва як
зовнішній прояв його властивостей у системі економічних відносин
випливають з унікальної ролі, яку покликано виконувати фінансове
посередництво в економічному розвитку. Як уже зазначалося, ця роль
полягає в ефективнішому розміщенні капіталів індивідуальних інвесторів,
що забезпечує економічний розвиток.
Виділимо основні функції фінансового посередництва:
1. Активізація механізмів трансформації заощаджень в інвестиції шляхом
підвищення інвестиційної активності індивідуальних інвесторів. У рамках
цієї функції фінансове посередництво виконує завдання забезпечення
додаткового обсягу інвестицій у виробництво національного продукту.
2. Активізація процесів перерозподілу та мобільності капіталів. У рамках
цієї функції фінансове посередництво виконує завдання піднесення якості
інвестицій та сприяння структурним зрушенням в економіці шляхом
переорієнтації потоків капіталу з традиційних у нові види економічної
діяльності.
3. Зниження відсоткових ставок: розвиток системи фінансового
посередництва сприяє розширенню пропозиції ресурсів на фінансових
ринках, дедалі більша частка заощаджень надходить на ці ринки через
фінансових посередників, що спричиняє зниження вартості залучення
капіталів для реального сектора економіки. Зниження вартості залучення
капіталів активізує попит на фінансові ресурси з боку реального сектора
та стимулює інвестиційну діяльність.
4. Подолання бар’єрів невизначеності (асиметричної інформації та
морального ризику), які утримують індивідуальних інвесторів від
вкладення фінансових ресурсів у «первинні зобов’язання» – позики або
цінні папери підприємств реального сектора. Фінансові посередники
розміщують зобов’язання власного випуску, які вважаються менш
ризикованими через прозорість діяльності та високий рівень оглядовості
фінансових посередників, яка забезпечується встановленими державою
нормами регулювання. У рамках цієї функції фінансові посередники
забезпечують подолання психологічних бар’єрів, залучаючи не схильних до
ризику інвесторів до інвестиційних процесів.
5. Професійний відбір об’єктів інвестування. Власники заощаджень не
можуть і не знають, як ефективно розміщувати свої кошти. Для цього
потрібно провести аналіз інформації про об’єкти інвестування
(позичальників, емітентів тощо) на предмет потенційної прибутковості й
ризику вкладання коштів та професійний відбір найпривабливіших об’єктів
інвестування. Фінансові посередники, виконуючи цю функцію, нагромаджують
і аналізують інформацію про потенційні об’єкти інвестування;
нагромаджені інформаційні ресурси використовуються багаторазово, в
результаті чого вартість обробки і аналізу інформації для кожного окремо
взятого індивідуального інвестора наближається до нуля.
6. Економія на масштабах операцій. Фінансові посередники в міру
зростання активів і зобов’язань отримують дедалі ширші можливості для
скорочення витрат на здійснення операцій з фінансовими активами. Кожен
окремо взятий інвестор у разі ведення ним операцій на фінансових ринках
самостійно змушений зазнавати значних транзакційних витрат у процентному
відношенні до отриманих доходів, які змушують його швидше утримуватися
від такої діяльності, аніж займатися нею. Фінансове посередництво робить
ці витрати для індивідуальних інвесторів несуттєвими по відношенню до
отриманих доходів.
7. Диверсифікація активів та уникнення ризиків інвестування.
Інвестування у велику кількість фінансових активів (надання кредитів
великій кількості позичальників або придбання цінних паперів багатьох
емітентів) забезпечує суттєве зниження ризиків інвестування для
індивідуальних інвесторів. Реалізація функції диверсифікації активів
забезпечує те, що ризик інвестування через фінансових посередників
виявляється набагато нижчим, аніж ризики прямих інвестицій.
8. Моніторинг та управління ризиками інвестування здійснюється для
розв’язання проблеми «асиметричної інформації» й «морального ризику»
протягом періоду інвестування. Для окремо взятого індивідуального
інвестора витрати на моніторинг об’єкта інвестування є фіксованими і
настільки значними, що це унеможливлює виконання такої функції
індивідуальними інвесторами самостійно. В міру нагромадження фінансовими
посередниками інформації та вдосконалення процедур моніторингу граничні
витрати на моніторинг у процесі інвестування скорочуються.
Крім виділених восьми функцій фінансового посередництва, які є
основними, виділяють також інші. Серед них необхідно звернути увагу на
функцію трансформації активів, яка полягає в тому, що фінансові
посередники забезпечують перетворення неліквідних активів на ліквідні
(наприклад, неліквідних довгострокових позик на ліквідні короткострокові
депозити); активів з великими номіналами в активи з малими номіналами.
Як ілюстрацію наведемо момент з дитячої казки «Попелюшка», коли
фея-хрещена перетворює гарбуза на карету, пацюків на коней, старе плаття
на нове вбрання і т. ін. У даному випадку, гарбуз, пацюки і старе плаття
– неліквіди, карета, коні й нове вбрання – більш ліквідні активи, а фея
виступає як фінансовий посередник, що виконує свою дев’яту функцію J
Деякі економісти окремо виділяють функцію контролю за діяльністю
позичальників (емітентів) аж до безпосередньої участі у створенні та
управлінні підприємствами. Слід розуміти, що така функція контролю тісно
переплітається з функцією моніторингу та управління ризиками. По суті,
участь в управлінні підприємствами – це крайній вияв моніторингу, коли
користувач інформації про об’єкт інвестування та розпорядник
інвестованих коштів втілюється в одній особі. Така діяльність може
проводитися фінансовими посередниками (наприклад, банками,
інвестиційними фондами венчурного типу), проте є більшою мірою
характерною для так званих холдингів.
Виконання наведених вище функцій фінансового посередництва як особливих
процедур, притаманних виключно цьому виду економічної діяльності, є
обов’язковим для фінансових посередників різного типу. Специфіка
реалізації цих функцій фінансовими посередниками різного типу
визначається певними законодавчими обмеженнями щодо окремих сторін їх
діяльності (зокрема щодо формування інвестиційного портфеля, залучення
коштів, участі в операціях на фондовому ринку). Крім того, окремі групи
фінансових посередників виконують і додаткові специфічні, притаманні
лише їм функції.
3. Структура фінансового ринку
Фінансовий ринок є механізмом, який забезпечує зведення покупців та
продавців фінансових активів і сприяє обміну цими активами: фінансові
ресурси обмінюються на фінансові інструменти, фінансові інструменти – на
фінансові ресурси. Фінансовий ринок – це сукупність фінансових
інститутів, які забезпечують ефективний перерозподіл фінансових ресурсів
від донорів до рецепієнтів.
Сучасний фінансовий ринок є складним утворенням з надзвичайно багатою
структурою. Як правило, вживаючи термін «фінансовий ринок» мають на
увазі цілісну систему окремих ринків, на яких урівноважується попит на
фінансові ресурси і їх пропозиція. Оскільки саме фінансові ресурси є тим
«товаром», який обертається на фінансових ринках, в економічній
літературі як синонім словосполучення «фінансовий ринок» іноді
використовується термін «ринок фінансових ресурсів».
Втім, таке визначення є недостатньо повним, оскільки фінансовий ринко –
це також сфера надання фінансових послуг. Сфера надання фінансових
послуг може розглядатися як сукупність усіх фірм, що надають фінансові
послуги. Або сфера надання фінансових послуг – об’єднання таких
традиційних і сегментованих галузей промисловості, як банківська
діяльність, цінні папери, страхування, нерухомість, кредит, фінанси.
Крім того, у США сфера надання фінансових послуг включає нефінансові
корпорації типу «General Motors», «Ford Motor Company», «Sears», «AT and
T», «J.C. Penney», які зайняті у виробництві та наданні фінансових
послуг.
Отже, структуру фінансового ринку можна уявити як інтегроване утворення,
основними складовими якого є ринок позикових коштів та ринок
інструментів власності. Для зображення структури фінансового ринку
зручно скористатися схемою, наведеною на рис. 3.
Рис. 3. Структура фінансового ринку
Фінансові посередники, як правило, опосередковують пропозицію фінансових
ресурсів з боку первинних донорів (або інвесторів) та пропозицію
фінансових активів, здебільшого виражених у формі цінних паперів, з боку
реципієнтів (емітентів цінних паперів).
Цей сегмент фінансового ринку, на якому здійснюється зустрічний рух
грошових коштів і цінних паперів, називають ринком цінних паперів або
фондовим ринком.
Яким чином співвідносяться основні складові фінансового ринку (ринок
позикових коштів та ринок інструментів власності) з ринком цінних
паперів? Для відповіді дамо коротку характеристику складовим фінансового
ринку.
Ринок позикових коштів є тим механізмом, у рамках якого встановлюються
взаємовідносини мі різноманітними особами, одні з яких мають потребу у
фінансових ресурсах, а інші можуть їх надати, як правило, на певний
термін за фіксовану плату.
За допомогою цього механізму здійснюється накопичення, рух, розподіл і
перерозподіл позикового капіталу між окремими суб’єктами, сферами
економіки, територіями. Водночас ринок позикових коштів – це синтез
ринків різноманітних платіжних засобів. При цьому залучення коштів у
рамках ринку позикових коштів можливе:
• шляхом укладання кредитної угоди (наприклад, між підприємством і
кредитним інститутом);
• через випуск та розміщення боргових інструментів (такі операції, як
правило, опосередковуються інвестиційними та аналогічними організаціями,
які є професійними учасниками фондового ринку).
Відповідно, ринок позикових коштів поділяється на кредитний ринок (у
складі якого виділяють ринок прямих кредитів і міжбанківський ринок) та
ринок інструментів позики. Та частина ринку позикових коштів, у рамках
якої руху фінансових ресурсів відповідає зустрічний рух інструментів
позики, входить до складу ринку цінних паперів.
Ринок інструментів власності є механізмом, за допомогою якого
підприємствами здійснюється залучення фінансових ресурсів інвесторів в
обмін на корпоративні права.
Основним інструментом, за допомогою якого здійснюється таке залучення
коштів, є акції. Можна стверджувати, що ринок інструментів власності
практично цілком агрегований у ринко цінних паперів. Таким чином,
фондовий ринок об’єднує частину ринку позикових коштів (а саме – ринок
інструментів позики) та практично цілком ринок інструментів власності.
Слід відзначити, що межа між ринком інструментів позики та ринком
інструментів власності є досить умовною. Як видно з визначень кожного з
наведених сегментів фондового ринку, критерієм відмінності між ними є
базові характеристики інструментів, що обертаються на відповідних
ринках, які визначають умови залучення коштів інвесторів та виплати
винагороди на їх користь. Проте в певних видів цінних паперів окремі зі
згаданих характеристик можуть відповідати характеристикам боргових
цінних паперів, а інші – пайових. Такі інструменти зазвичай іменують
гібридними.
Розвиток економіки в останні десятиліття супроводжується якісними
змінами структури фінансового ринку, його ускладненням. Наповненням
новими інструментами, інститутами та послугами. Зокрема, дедалі більшого
значення набуває така його складова як ринок похідних цінних паперів або
деривативів, яка є третім суттєвим елементом ринку цінних паперів.
Поданий на рис. 3 схематичний зріз фінансового ринку характеризує його
агреговану структуру. Кожна зі складових може бути сегментована по
окремих сегментах. Наприклад, той самий ринок інструментів позики може
бути поділений на ринок державних та ринок корпоративних боргових
паперів, у свою чергу ринок державних цінних паперів – на ринок
загальнодержавних і муніципальних паперів тощо.
Крім наведеної вище сегментації ринку цінних паперів, що здійснена за
категоріями фінансових інструментів, які на ньому обертаються, важливим
з погляду його характеристики як елемента фінансової середи є поділ
цього ринку на первинний і вторинний, організований та неорганізований,
а також за іншими ознаками (строками випуску фондових інструментів,
категоріями емітентів, територіальним поширенням тощо).
4. Класифікація фінансових посередників
Особливої уваги заслуговує класифікація фінансового посередництва. Щодо
цього питання нема єдиної точки зору ні у вітчизняній, ні в зарубіжній
літературі. У вітчизняній літературі найпоширенішим є поділ фінансових
посередників на дві групи:
• банки;
• небанківські фінансово-кредитні установи, які інколи називають ще
спеціалізованими фінансово-кредитними установами, чи парабанками.
В американській літературі фінансових посередників заведено поділяти на
три групи:
• депозитні інституції;
• договірні ощадні інституції;
• інвестиційні посередники.
Такий різнобій у класифікації фінансового посередництва зумовлюється
двома обставинами: відсутністю однозначного трактування самого поняття
“банк” та відсутністю загальновизнаних критеріїв класифікації всіх
посередників. В європейському законодавстві банк трактується значно
ширше, ніж в американському. Тому деякі з інституцій, які за
європейським законодавством належать до спеціалізованих банків,
наприклад інвестиційні банки, за американським законодавством не є
такими і в літературі їх відносять до спеціалізованих небанківських
інституцій (інвестиційних посередників).
Тому більш правомірним є класифікація всіх фінансових посередників за
одним критерієм – участю їх у формуванні пропозиції грошей. За цим
критерієм вони поділяються на:
• банки, які через грошово-кредитний мультиплікатор здатні впливати на
пропозицію грошей;
• небанківські фінансові посередники (фінансово-кредитні установи), які
такої здатності не мають.
Усередині кожної з цих груп посередники можуть класифікуватися на види
за іншими критеріями. На рис. 4 показаний розподіл фінансових
посередників за функціональною класифікацією. Проте, їх можна розділити
й за іншими ознаками:
1. За юридичним статусом фінансові посередники діляться на юридичних і
фізичних осіб.
2. За територіальною ознакою бувають місцеві, регіональні, державні,
міжнародні фінансові посередники.
3. За організаційною формою – акціонерні товариства (закриті й
відкриті), товариства з обмеженою відповідальністю, приватні
підприємства, спеціалізовані відділи або філії інших підприємств тощо.
4. За відповідністю чинному законодавству – легальні (фінансові
посередники, що зареєстровані і діють в рамках існуючого законодавства),
напівлегальні (підприємства, які зареєстровані згідно до чинного
законодавства, але виконують певні операції, цим законодавством не
передбачені) і нелегальні (фірми і особи, що здійснюють посередницьку
діяльність поза законом).
Рис. 4. Класифікація фінансових посередників за функціональною ознакою
5. За типом винагороди – фінансові посередники, що одержують дохід у
вигляді різниці відсотків на вхідні й вихідні фінансові потоки (або
різниці курсів цінних паперів, валют тощо), та фінансові посередники,
які працюють за фіксовану винагороду (наприклад, у вигляді комісійних).
6. За типом спілкування з клієнтами – фінансові посередники, що
взаємодіють безпосередньо особисто з клієнтом (так би мовити, в режимі
«оффлайн»), та фінансові посередники, які спілкуються з клієнтурою за
допомогою електронних засобів зв’язку (Інтернет, мобільний і
телебанкінг, Інтернет-трейдинг, онлайн-брокери, он лайн-консультанти
тощо).
7. Інше.
Савлук М.І., Мороз А.М., Пуховкіна М.Ф. Гроші та кредит: Підруч. –
3.вид., перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2002. – 598с. (Розділ 10, §10.1)
Тема 2. Математичний апарат і методичний інструментарій діяльності
фінансових посередників
(для самостійного вивчення студентами)
План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
2.1. Час як фактор у фінансових розрахунках
2.2. Види потоків платежів та їх основні параметри
2.3. Методи урахування податків і інфляції
2.4. Криві доходності інвестицій
Після вивчення теми студент зможе:
• сформулювати принципи врахування часу як фактору
• перелічити основні види потоків платежів
• пояснити способи врахування податків та інфляції в розрахунках
• побудувати криву доходності інвестицій
У процесі своєї діяльності фінансовий посередник може отримувати доходи
від приросту курсової вартості цінних паперів, доходи від продажу акцій
та облігацій, дивідендні доходи, відсоткові доходи, інші премії і доходи
тощо. Таким чином, дохід фінансового посередника знаходиться у
залежності від грошових потоків (cash-flows), пов’язаних із володінням
фінансовими активами та комерційної діяльністю з ними. У даній темі до
Вашої уваги пропонується математичний апарат і методичний інструментарій
для оцінки та управління цими грошовими потоками.
Оскільки викладений нижче матеріал багато в чому перекликається і є
повторенням матеріалу, вже засвоєного студентами під час вивчення
попередніх дисциплін (таких як «Математика для економістів»,
«Економетрія», «Інвестування», «Фінанси», «Інвестиційний менеджмент»,
«Фінансовий менеджмент» тощо), дана тема не розглядається під час
лекційного заняття, а виноситься для самостійної роботи студентів.
1. Час як фактор у фінансових розрахунках
У практичних фінансових операціях суми грошей поза залежністю від їх
призначення або походження так чи інакше, але обов’язково, пов’язуються
з конкретними моментами або періодами часу. Для цього в контрактах
фіксуються відповідні строки, дати, періодичність виплат. Поза часом
немає грошей. Фактор часу, особливо у довгострокових операціях, грає не
меншу, а іноді навіть більшу роль, ніж розміри грошових сум.
Необхідність урахування часового фактора витікає з сутності
фінансування, кредитування й інвестування та виражається в принципі
нерівноцінності грошей, які відносяться до різних моментів часу
(time-value of money), або в іншому формулюванні – принципі зміни
цінності грошей у часі. Інтуїтивно зрозуміло, що 1000 гривень, одержаних
через 5 років, не рівноцінні тій самій сумі, яка надійшла сьогодні,
навіть, якщо не приймати до уваги інфляцію і ризик їх неодержання. Тут,
мабуть, доцільним є відомий афоризм «Час – гроші».
Відмічена нерівноцінність двох однакових за абсолютною величиною
різночасових сум пов’язана передусім з тим, що наявні сьогодні гроші
можуть бути інвестовані і принести дохід у майбутньому. Одержаний дохід
у свою чергу ре інвестується і т.д. Якщо сьогоднішні гроші, в силу
сказаного, цінніші за майбутні, то, відповідно, майбутні надходження
менш цінні, аніж більш близькі при рівних їм сумах.
Наведемо ілюстрацію. У свій час газети повідомляли, що американська
компанія «Юніон Карбайд», на хімічному заводі якої в Індії відбулась
велика аварія, запропонувала в якості компенсації постраждалим виплатити
на протязі 35 років 200 млн. дол. (індійська сторона відхилила цю
пропозицію). Скористаємось цими даними для демонстрації фактору часу.
Визначимо суму коштів, яку необхідно покласти до банку, скажімо, під 10%
річних для того, щоб повністю забезпечити послідовну сплату 200 млн.
дол.. Виявляється, для цього достатньо виділити лише 57, 5 млн. дол..
Інакше кажучи, 57,5 млн. дол., сплачених сьогодні, еквівалентні 200 млн.
дол., які б погашалися щомісяця в рівних частках на протязі 35 років.
Вплив фактора часу багатократно посилюється, як ми знаємо з власного
життєвого досвіду, в період інфляції. Цей фактор часто лежить в основі
явного або прихованого шахрайства та недобросовісності. Достатньо у
зв’язку з цим нагадати про випадки, коли «продавець» отримував гроші в
якості передоплати за товар, який він і не збирався поставити. Знецінені
гроші через деякий термін повертались покупцеві.
Очевидним наслідком принципу зміни цінності грошей у часі є
неправомірність сумування грошових величин, що відносяться до різних
моментів часу, особливо при прийнятті рішень фінансового порядку.
Неправомірне також і безпосереднє порівняння різночасових грошових
величин. Їх порівняння припустиме тільки при приведенні таких сум до
одного моменту часу.
Не менш важливим в фінансовому менеджменті є принцип фінансової
еквівалентності. Під останнім розуміють рівність фінансових зобов’язань
сторін, що беруть участь в операції. Принцип еквівалентності дозволяє
змінювати умови контрактів без порушення прийнятих зобов’язань (тому в
старій фінансовій літературі цей принцип називався умовою
необразливості). Згідно до нього можна змінювати рівень відсоткових
ставок, їх вид, терміни виконання зобов’язань, розподіл платежів у часі
і т. ін., не порушуючи взаємної відповідальності.
Обидва вказані вище принципи не можуть бути реалізовані без того чи
іншого способу нарощення відсотків або дисконтування із застосуванням
певного виду відсоткової ставки.
2. Види потоків платежів та їх основні параметри
Будь-яка фінансово-кредитна операція, інвестиційний проект або
комерційна угода передбачають наявність ряду умов їх виконання, з якими
погоджуються сторони, що приймають участь. До таких умов відносяться
наступні кількісні дані: грошові суми, часові параметри, відсоткові
ставки тощо. Кожна з перерахованих характеристик може бути представлена
найрізноманітнішим чином. Наприклад, платежі можуть бути одноразовими
або в розстрочку, постійними або змінними у часі. Існує близько десяти
видів відсоткових ставок і методів нарахування відсотків. Час
встановлюється у вигляді фіксованих термінів платежів, інтервалів
надходження доходів, моментів погашення заборгованості та ін. У рамках
однієї операції перераховані показники утворюють певну взаємопов’язану
систему, підпорядковану відповідній логіці. У зв’язку з множинністю
параметрів такої системи кінцеві конкретні результати часто неочевидні.
Більш того, зміна значення навіть однієї величини в системі у більшій
або меншій мірі відіб’ється на результатах відповідної операції. Це
зумовлює той факт, що подібні системи можуть і повинні бути об’єктом
застосування кількісного фінансово-управлінського аналізу.
Кількісний фінансовий аналіз застосовується як в умовах визначеності,
так і невизначеності. У першому випадку передбачається, що дані для
аналізу завчасно відомі й фіксовані. Наприклад, при укладенні звичайного
договору комерційної концесії можуть бути однозначно оговорені всі
параметри. Аналіз помітно ускладнюється, коли доводиться враховувати
невизначеність – динаміку грошового ринку (рівень відсоткової ставки,
коливання валютного курсу), поведінку контрагента тощо.
У загальному вигляді під відсотковими грошима (interest) розуміють
абсолютну величину доходу від надання коштів у борг у будь-якій формі:
надання позики, продаж товару в кредит, розміщення грошей на депозитному
рахунку, облік векселю, придбання цінних паперів, операції лізингу,
факторингу, форфейтингу, концесії тощо. Якого б вигляду або походження
не набували б відсотки, це завжди конкретний прояв такої економічної
категорії як позиковий процент.
Рента описується наступними параметрами: член ренти (rent) – розмір
окремого платежу, період ренти (rent period, payment period) – часовий
інтервал між двома послідовними платежами, строк ренти (term) – час від
початку першого періоду ренти до кінця останнього, відсоткова ставка.
За кількістю виплат членів ренти протягом року ренти поділяються на
річні (виплата раз на рік) та p-строкові (p – кількість виплат на рік).
При аналізі виробничих інвестицій іноді застосовують ренти з періодами,
що перевищують рік. За кількістю разів нарахування відсотків протягом
року розрізняють: ренти з щорічним нарахуванням, з нарахуванням m разів
на рік, з неперервним нарахуванням. Моменти нарахування відсотків
необов’язково співпадають з моментами виплат членів ренти. Однак
розрахунки помітно спрощуються, якщо два вказаних моменти збігаються.
За ймовірністю виплат ренти поділяються на безспірні (certain) та умовні
(contingent). Безспірні ренти підлягають безумовній сплаті; число членів
такої ренти завчасно відоме. В свою чергу, сплата умовної ренти
ставиться у залежність від настання певного випадку; число її членів
завчасно невідоме. За кількістю членів розрізняють ренти з кінцевим
числом членів, або обмежені ренти (їх термін завчасно обумовлено), та
безкінечні, або вічні ренти (perpetuity). З вічною рентою стикаються на
практиці в низці довгострокових операцій, коли передбачається, що період
функціонування аналізованої системи або строк операції вельми тривалий і
не оговорений конкретними датами. В якості вічної ренти іноді логічно
розглядати й сплату роялті за більшістю концесійних угод і договорів
типу ВОТ, з огляду на їх довгостроковий характер.
За співвідношенням початку строку ренти і деякого моменту часу, що
попереджує початок ренти (наприклад, початок дії контракту або дата його
укладення), ренти поділяють на негайні та відстрочені (deferred).
Приклад відстроченої ренти: погашення боргу в розстрочку після
пільгового періоду. Дуже важливою є відмінність за моментом сплати
платежів у межах періоду ренти. Якщо платежі здійснюються наприкінці цих
періодів, то відповідні ренти називають звичайними або постнумерандо;
якщо платежі проводяться на початку періодів, їх відповідно називають
пренумерандо. Іноді контракти передбачають платежі і надходження коштів
у середині періодів.
Для нарахування відсотків можна застосовувати постійну базу нарахування
та послідовно змінювану (прості і складні відсоткові ставки). Важливим є
вибір принципу розрахунку відсоткових коштів: від сучасного до
майбутнього і, навпаки, від майбутнього до сучасного (ставки нарощування
і дисконтні ставки). У фінансовій літературі відсотки, одержані за
ставкою нарощування, прийнято називати декурсивними, за обліковою
ставкою – антисипативними. Ставки можна також розділити на фіксовані та
плаваючі (floating).
У практичних розрахунках застосовують, так звані, дискретні відсотки,
тобто відсотки, що нараховуються за фіксовані інтервали часу (рік,
півріччя і т.п.). Інакше кажучи, час розглядається як дискретна змінна.
В деяких випадках – у доказах і аналітичних фінансових розрахунках,
пов’язаних з процесами, котрі можна розглядати як неперервні, у
загальних теоретичних розробках і значно рідше на практиці – виникає
необхідність у застосуванні неперервних відсотків (continuous interest),
коли нарощування або дисконтування проводиться безперервно, за
безкінечно малі проміжки часу.
У переважній кількості практичних випадків аналіз потоку платежів
передбачає розрахунок однієї з двох узагальнюючих характеристик:
нарощеної суми або сучасної вартості потоку. Нарощена сума (amount of
cash flows) – сума всіх членів потоку платежів із нарахованими на них до
кінця строку відсотками. Під сучасною вартістю потоку платежів (present
value of cash flows) розуміють суму всіх його членів, дисконтова них на
початок строку ренти або деяких попередній момент часу. (В старій
російській фінансовій літературі аналогічний за змістом показник
називався справжньою ціною платежів.)
Нарощена сума може представляти собою загальну суму накопленої
заборгованості до кінця терміну, кінцевий об’єм інвестицій, накоплений
грошовий резерв і т. ін.. У свою чергу, сучасна вартість характеризує
приведені до початку здійснення проекту інвестиційні витрати, сумарний
капіталізований дохід або чистий приведений прибуток від реалізації
проекту тощо.
Як було показано вище, фінансова рента описується набором основних
параметрів: R – член ренти, n – строк дії угоди, і – відсоткова ставка,
– та додатковими параметрами p, m. Однак, при розробці контрактів і умов
операції можуть виникнути випадки, коли задається одна з двох
узагальнюючих характеристик: S – нарощена сума грошових потоків (сума в
кінці строку), або A – сучасна вартість майбутніх потоків коштів, – і
необхідно розрахувати значення невідомого параметру.
Розглянемо загальну постановку задачі. Припустимо, є ряд платежів Rt,
які сплачуються через час nt після деякого початкового моменту.
Загальний строк виплат – п років. Необхідно визначити нарощену на кінець
строку потоку платежів суму. Якщо відсотки нараховуються раз на рік за
складною ставкою і, то, позначивши величину, яку шукаємо, через S,
одержимо:
Сучасну вартість такого потоку також знаходимо прямим рахунком як суму
дисконтова них платежів:
,
– дисконтний множник за ставкою і.
Також поширеною задачею є визначення розміру члена ренти. Якщо рента
річна, постнумерандо, з щорічним нарахуванням відсотків, то:
Не науч
Нехай тепер умовами договору задано сучасну вартість ренти. Якщо рента
річна (m=1), то випливає, що:
Відомо, що принц Чарльз при розлученні з Діаною сплатив останній 17
млн. ф. ст.. Як повідомляли, ця сума було визначена у розрахунку на те,
що принцеса проживе ще 50 років (нажаль, це не збулось). Вказану суму
можна розглядати як сучасну вартість постійної ренти. Визначимо розмір
члена цієї ренти за умови, що відсоткова ставка дорівнює 10%, а виплати
проводяться щомісячно.
За умовами задачі, А = 17000 тис. ф. ст., n = 50, р = 12, і = 10%. Для
ренти постнумерандо зі вказаними параметрами можна записати наступну
рівність:
тис. ф. ст.
Дещо іншого вигляду набудуть вказані залежності, якщо розглядати „вічну
ренту”, під якою розуміють ряд платежів, кількість яких не обмежено –
теоретично вона сплачується на протязі нескінченної кількості років. На
практиці іноді стикаються з випадками, коли є сенс удатися до такої
абстракції, наприклад, якщо припущено, що строк потоку платежів дуже
великий і конкретно не оговорений. Очевидно, що нарощена вартість вічної
ренти дорівнює нескінченно великій величині. На перший погляд видається
нонсенсом і визначення сучасної вартості такої ренти. Однак сучасна
вартість вічної ренти є кінцевою величиною.
При n?? лімітом для коефіцієнта приведення є величина:
Звідси для вічної ренти сучасна вартість залежить тільки від розміру
члена ренти і відсоткової ставки. З (2.7) випливає:
Нехай необхідно викупити вічну ренту, член якої рівний 5 млн. грн., що
сплачуються в кінці кожного півріччя. Капіталізована вартість такої
ренти за умови, що для її визначення застосовано річну ставку 25%,
складе:
млн. грн..
При розробці умов контракту іноді виникає необхідність у визначенні
строку ренти, і, відповідно, кількості членів ренти. Визначено наступні
формули для розрахунку строку постійних рент:
Таблиця 1.
Порядок розрахунку термінів постійних рент постнумерандо
Який необхідний строк для накоплення 100 млн. грн., за умови, що
щомісяця вноситься по 1 млн. грн., а на накопичення нараховуються
відсотки за ставкою 25% річних?
Маємо р = 12, і = 25%. Отже:
роки
В аналізі виробничих фінансових проектів іноді зустрічаються ренти,
члени яких сплачуються з інтервалами, що перевищують рік. Визначимо
нарощену суму і сучасну вартість таких рент.
Нехай r – часовий інтервал між двома членами ренти, відсотки
нараховуються раз на рік. В цьому випадку сучасна вартість першого
платежу складе на початок ренти величину Tvr, другого – Tv2r, останнього
– Tvп, де Т – величина члена ренти, п – строк ренти, кратний r.
Послідовність дисконтованих платежів представляє собою геометричну
прогресію з першим членом Tvr, знаменником vr і кількістю членів п/р.
Сума членів такої прогресії за умови, що Т = 1, дорівнює:
Звісно, вказане у формулі співвідношення коефіцієнтів приведення і
нарощення можна використовувати у випадках, коли r – ціла кількість
років.
Порівнюються два варіанти будівництва деякого об’єкта. Перший потребує
разових вкладень у сумі 6 млн. грн. і капітального ремонту вартістю 0,8
млн. грн. кожні 5 років. Для другого витрати на створення рівні 7 млн.
грн., на капітальний ремонт – 0,4 млн. грн. кожні 10 років. Часовий
горизонт, що враховується у розрахунку, – 50 років.
Капіталізована сума витрат за умови, що і = 10%, оцінюється для кожного
варіанта у наступних розмірах:
млн. грн.,
млн. грн..
Таким чином, у фінансовому відношенні варіанти виявляються рівноцінними
при прийнятому рівні відсоткової ставки. Чим ставка вища, тим менше
впливають на результат витрати на ремонт. Так, якщо порівняння
проводиться за ставкою 20%, то одержимо А1 = 6,39; А2 = 7,05.
3. Методи урахування податків і інфляції
У розглянутих вище методах визначення нарощеної суми не враховувались
такі важливі моменти як податки й інфляція. Розглянемо цю проблему.
У ряді країн одержані (юридичними, а іноді й фізичними особами) відсотки
обкладаються податком, що, природно, зменшує реальну нарощену суму і
доходність операції.
Позначимо нарощену суму до сплати податків через S, а з урахуванням їх
сплати як S/. Нехай ставка податку на відсотки дорівнює g, а загальна
сума податку G.
При нарахуванні простих відсотків за весь рік знаходимо:
. Розмір податку пропорційний строку. Перейдемо до довгострокових
операцій зі складними відсотками:
Нехай ставка податку на відсотки дорівнює 10%. Відсоткова ставка – 30%
річних, строк нарахування відсотків – 3 роки. Першочергова сума позики
1000 тис. грн.. Визначимо розміри податку при нарахуванні простих і
складних відсотків.
При нарахуванні простих відсотків одержимо наступні показники:
1900 тис. грн. без сплати податку,
S/ = 1000(1+3(1-0,1)0,3) = 1810 тис. грн. з урахуванням сплати податку.
Нарахуємо тепер складні відсотки:
2197 тис. грн. без сплати податку,
S/ = 1000((1-0,1)(1+0,3)3+0,1) = 2077,3 тис. рн.. з урахуванням сплати
податку.
У розглянутих вище методах нарощення всі грошові величини вимірювались
за номіналом. Інакше кажучи, не приймалось до уваги зниження реальної
купівельної спроможності грошей за період, який охоплює операція. Однак
у сучасних умовах інфляція у грошових відносинах відіграє помітну роль,
і без її урахування кінцеві результати часто представляють собою умовну
величину.
Інфляцію необхідно враховувати по крайній мірі в двох випадках: при
розрахунку нарощеної суми грошей і при зміні реальної ефективності
(доходності) фінансової операції.
Неважко зв’язати індекс цін і темп інфляції. Під темпом інфляції h
розуміють відносний приріст цін за період (звичайно він вимірюється у
відсотках):
,
– індекс цін.
Інфляція є ланцюговим процесом. Отже, індекс цін за декілька періодів
рівний добутку ланцюгових індексів цін:
,
– темп інфляції в періоді t.
Нехай тепер мова йде про майбутнє. Якщо h – постійний очікуваний (або
прогнозований) темп інфляції за один період, то за п таких періодів
отримаємо:
.
Грубою помилкою, яка, нажаль, зустрічається у вітчизняній практиці, є
сумування темпів інфляції окремих періодів для одержання узагальнюючого
показника інфляції за весь термін. Що, відмітимо, суттєво занижує
величину одержаного показника.
Постійний темп інфляції на рівні 5% на місяць призводить до зростання
цін за рік у розмірі 1,0512=1,796.
Таким чином, дійсний річний темп інфляції рівний 79,6%, а не 60% як при
сумуванні.
Продовжимо приклад. Нехай прирости цін за 3 місяці склали: 1,5; 1,2 та
0,5%.
Індекс цін за три місяці рівний 1,015*1,012*1,005=1,0323.
Темп інфляції за три місяці – 3,23%.
Повернемось до проблеми знецінення грошей при їх нарощенні. Якщо
нарощення відбувається за простою ставкою, то нарощена сума з
урахуванням купівельної спроможності рівна:
.
На суму 1,5 млн. грн. на протязі трьох місяців нараховуються прості
відсотки за ставкою 28% річних, нарощена сума, отже, рівна 1,605 млн.
грн.. Щомісячна інфляція характеризується темпами 2,5; 2,0 і 1,8%.
Індекс цін рівний 1,025*1,02*1,018=1,06432.
З урахуванням знецінення нарощена сума складе: 1,605/1,06432=1,508 млн.
грн..
Звернемось тепер до нарощення за складними відсотками. Нарощена сума з
урахуванням інфляційного знецінення знаходиться як:
.
Очевидно, що при нарахуванні простих відсотків ставка, яка компенсує
вплив інфляції, відповідає величині:
.
Ставку, що перевищує критичне значення і/ (при нарахуванні складних
відсотків i/=h), називають позитивною ставкою відсотку.
Власники коштів, звісно, не можуть змиритись із їх інфляційним
знеціненням і здійснюють різні спроби компенсації втрат.
Найбільш розповсюдженим є коригування ставки відсотку, за яким
відбувається нарощення, тобто збільшення ставки на величину так званої
інфляційної премії. Підсумкову величину можна назвати брутто-ставкою.
4. Криві доходності інвестицій
Як ми вже зазначали, відсоткова ставка є вимірником доходності
фінансової операції. Її значення залежить від багатьох факторів. Для
практика важливо уявити собі закономірність зміни величини доходності
(або відсоткових ставок, що використовуються в однорідних за складом
операціях), в залежності від деяких фундаментальних факторів. Імовірно,
найбільш важливим з них є ризик неповернення вкладених коштів. Очевидно
також, що подібного роду ризик суттєво залежить від строку позики. Так,
при інших рівних умовах позика на 5 років більш ризикована, ніж,
скажімо, на 2 роки. Компенсувати ризик власникові коштів може підвищення
очікуваної доходності, договірної відсоткової ставки. Таким чином,
залежність «доходність-ризик» приблизьмо можна охарактеризувати за
допомогою залежності «доходність-строк», одержати яку для практичних
цілей суттєво простіше.
Таку залежність, представлену у вигляді графіку, називають кривою
доходності інвестицій (yield curve). На графіці по вертикалі відкладають
доходність (Y), по горизонталі – строк (n). Якщо графік охоплює широкий
діапазон строків (як короткострокові, так і довгострокові операції), що
теж практикується, то для виміру строку застосовують логарифмічну шкалу.
Рис. 5. Приклади кривої доходності інвестицій
Криві доходності звичайно будують окремо для коротко-, середньо- та
довгострокових операцій і однорідних фінансових інструментів. Значення
доходності, що спостерігаються, звичайно знаходяться близько кривої або
безпосередньо на ній. Конкретна крива доходності відповідає реальній
ситуації, що склалася на фінансовому ринку, і характерна для короткого
часового періоду. Зміна ситуації змінює форму кривої та її положення на
графіку. У ряді західних періодичних фінансових видань регулярно
наводяться такі криві.
Для нормальних економічних умов крива доходності інвестицій має форму
кривої А: доходність тут зростає по мірі збільшення строку. Причому
кожна наступна одиниця приросту строку дає все менше збільшення
доходності. Таку криву називають позитивною, або нормальною кривою
доходності. Нормальна форма кривої спостерігається в умовах, коли
інвестори в своїй масі враховують такі фактори, як зростання
невизначеності фінансових результатів (ризику) при збільшенні строку.
Крива доходності, близька до горизонтальної прямої (лінія Б), вказує на
те, що інвестори не приймають до уваги або в малому ступені враховують
ризик, пов’язаний зі строком.
Іноді зустрічаються «негативні» (В) і «згорблені» (Г) криві доходності
інвестицій. Перша з названих кривих відповідає зменшенню доходності
фінансового інструмента по мірі зростання строку (висока нестабільність
ринку, очікування підвищення відсоткових ставок), друга – падінню
доходності після деякого її зростання.
Існують декілька конкуруючих або, скоріше, доповнюючи теорій, що
пояснюють закономірності «поведінки» кривих доходності. Зупинимося на
двох з них: теорії ліквідності і теорії очікувань. Згідно з першою,
зміни доходності пов’язуються зі збільшенням ризику ліквідності
інвестицій у відносно короткі строки. Друга зі згаданих теорій
стверджує, що форма кривої може розглядатись як узагальнена
характеристика очікувань інвесторів, точніше, їх поведінки в поточний
момент у зв’язку з очікуваннями змін відсоткових ставок у майбутньому.
Однак інтерпретація форми кривої в цьому плані неоднозначна, та й не
може бути іншою, оскільки доводиться приймати до уваги по крайній мірі
дію двох факторів: ризик і очікування зміни ставок. Наприклад, позитивна
крива може інтерпретуватись як вказівка на те, що інвестори очікують
зростання ставок у майбутньому. Іноді ця ж форма кривої вважається
симптомом відносної стабільності фінансового ринку.
Криві доходності одержали широке розповсюдження як інструмент аналізу,
що допомагає при вирішення низки фінансових проблем, а саме, при
порівнянні доходності декількох фінансових інструментів, коригуванні
портфелю активів тощо.
Cartledge P. Financial arithmetic. А practioners guide. Euromoney
Books, 1993
Тема 3. Банк як суб’єкт фінансового посередництва
(Лекційне заняття №2)
Лекцію розраховано на 2 год.
План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
3.1. Роль банківської системи у сфері фінансових послуг
3.2. Функції сучасного комерційного банку
3.3. Класифікація комерційних банків за видами фінансових операцій
3.4. Моделі управління діяльністю банку як фінансового посередника
Після вивчення теми студент зможе:
• пояснити роль банків як фінансових посередників
• перелічити основні види комерційних банків за функціональною ознакою
• назвати основні операції сучасного банку
• здійснювати моделювання банківської діяльності у сфері фінансового
посередництва
Виділення банків в окрему групу характерне для всіх наявних класифікацій
фінансових посередників. Така одностайність базується на двох їхніх
функціональних особливостях: по-перше, банки беруть участь у формуванні
пропозиції грошей і мають можливість безпосередньо впливати на ринкову
кон’юнктуру й економічне зростання, більше того, діяльність банків з
пропозиції грошей багато в чому визначає становище всіх інших
посередників на грошовому ринку. По-друге, банки мають можливість
надавати економічним суб’єктам широкий асортимент різних послуг, тоді як
інші посередники спеціалізуються на окремих фінансових операціях. Тому
дослідженню діяльності комерційного банку як фінансового посередника
доцільно присвятити окреме лекційне заняття.
Разом тим, діяльність банків була достатньо повно висвітлена під час
вивчення студентами таких дисциплін як «Гроші і кредит», «Банківські
операції», «Банківська діяльність», «Банківський менеджмент». Тому, аби
уникнути повторів, у даній лекції ми опустимо деякі положення
загальнотеоретичного характеру, і приділимо більше уваги саме
посередницьким операціям комерційного банку (в основному, найбільш
сучасним з них) та економіко-математичним моделям, які описують сутність
банку як фінансового посередника.
1. Роль банківської системи у сфері фінансових послуг
Головною ланкою кредитної системи у будь-якій країні є банки, які
здійснюють основну масу кредитних і фінансових операцій.
Під терміном «банк» розуміють установу, яка створена для залучення
грошових коштів і розміщення їх від свого імені на умовах повернення,
платності і терміновості.
Основне завдання банку – здійснювати посередництво в переміщенні коштів
від кредиторів до позичальників.
Банківська система – організаційна сукупність різних видів банків у їх
взаємозв’язку, яка існує в тій чи іншій країні в цілком визначений
історичний період.
Залежно від впорядкованості банків, відповідно до діючого банківського
законодавства розрізняють два основних типи побудови банківської
системи:
• однорівнева банківська система;
• дворівнева банківська система.
Однорівнева банківська система передбачає горизонтальні зв’язки між
банками, універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки, що діють у
країні (включаючи й центральні банки), перебувають на одній ієрархічній
сходинці, виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового
обслуговування клієнтури. Такий принцип побудови банківської системи
характерний для економічно слаборозвинених країн, а також для країн з
тоталітарним, адміністративно-командним режимом управління.
Дворівнева банківська система, яка характерна для країн з ринковою
економікою, складається з двох рівнів. Верхній рівень – центральні
(емісійні) банки, які є банками в повному значенні цього слова лише для
двох категорій клієнтів: банківських інститутів та урядових структур.
Нижній рівень – комерційні банки, клієнтами яких є підприємства,
організації, населення.
Сьогодні в більшості країн світу функціонує дворівнева банківська
система. За такою системою відносини між банками будуються в двох
площинах: по вертикалі і по горизонталі. По вертикалі – це відносини
підпорядкування між центральним банком, як керівним органом усієї
банківської системи, і комерційними банками. По горизонталі – це
відносини рівноправного партнерства та конкуренції між комерційними
банками.
Як відомо, в Україні закладено основи класичної дворівневої банківської
системи, яка включає: Верхній рівень – Національний банк України як
центральний банк країни, головний банківський інститут, який є емісійним
центром держави і відповідає за управління всією грошово-кредитною
системою. Нижній рівень – мережа комерційних банків, які за умови
здорової конкуренції покликані задовольнити населення країни і народне
господарство щодо банківських послуг і створити для стабілізації та
поступового піднесення національної економіки.
Центральним банкам, або банкам першого рівня, притаманні функції
резервної системи:
• емісія кредитних грошей і контроль за грошовим обігом у країні,
кредитно-розрахункове обслуговування інших кредитних інститутів, тобто
виконання ролі “банку банків”;
• кредитно-розрахункове обслуговування держави;
• реалізація грошово-кредитної політики і регулювання на цій основі
економічних процесів.
Комерційні банки є багатофункціональними установами, що займаються
практично всіма видами кредитних і фінансових операцій, пов’язаних з
обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів Банківська
система в умовах ринку функціонує на основі певних умов.
Функції банківської системи:
1) Трансформаційна – зумовлена посередницькою місією банків.
Мобілізуючи вільні кошти і передаючи їх різним суб’єктам, банки мають
можливість їх трансформувати (змінювати) на різні строки, розміри, що
зменшує фінансові ризики.
2) Функція створення грошей і регулювання грошової маси.
3) Функція забезпечення сталості банків та грошового ринку
(стабілізаційна), яка проявляється:
• у прийнятті ряду законів та інших нормативних актів, що регламентують
діяльність усіх ланок банківської системи – від центрального банку до
вузькоспеціалізованих комерційних банків;
• у створенні дійового механізму державного контролю і нагляду за
дотриманням цих законів та за діяльністю банків узагалі.
Необхідність існування банківської системи визначається двома групами
причин:
1) потребою здійснення суспільного нагляду і регулювання банківської
діяльності, узгодження комерційних інтересів окремих банків Із
загальносуспільними інтересами – забезпечення сталості грошей і
стабільності роботи всіх банків;
2) забезпечення збалансованості попиту і пропозиції на грошовому ринку
і в кожному з його секторів. Банки при цьому повинні керуватися не
тільки своїми комерційними інтересами, а й вимогами системи в цілому.
2. Функції сучасного комерційного банку
Що таке банк? Гостра суперечливість між функціональними можливостями
банків як комерційних структур та правовою обмеженістю їх діяльності
робить надзвичайно актуальним правильне визначення самого поняття
“банк”. Будь-яка двозначність в його тлумаченні може створити можливість
для використання в комерційних цілях функціональних переваг банківської
діяльності й уникнути законодавчого її обмеження.
Недоліком правового підходу до визначення сутності банку є відсутність у
ньому економічних критеріїв віднесення тих чи інших посередницьких
операцій до сфери банківської діяльності. Не зрозуміло, чому одні
фінансові операції Закон дозволив банкам виконувати, а інші – не
дозволив, чому небанківським посередникам закон дозволив виконувати
деякі з дозволених банкам операцій, а інші – ні. Знайти відповідь на ці
питання можливо лише на підставі економічного підходу до визначення
сутності посередницьких операцій, які є виключною “вотчиною” банків. Це
дасть можливість визначити економічну сутність самого банку.
Аналіз багатовікової світової історії банківської справи та механізму
функціонування грошового ринку дає підстави віднести до банківської
діяльності комплекс із трьох посередницьких операцій:
• приймати грошові вклади від клієнтів;
• надавати клієнтам позички і створювати нові платіжні засоби;
• здійснювати розрахунки між клієнтами.
Виконання цього комплексу операцій можна вважати визначальною
економічною ознакою банку взагалі – як центрального, так і комерційного.
Перелічені операції є базовими, вони створюють первинну (родову) сферу
банківської діяльності. Це місце їх визначається самою природою
грошового ринку.
Визначення сутності банку через базові його операції поширюється на всі
види банків – як на комерційні, так і на центральні. Адже центральні
банки приймають депозити, видають позички і здійснюють розрахунки,
тільки мають справу не з господарюючими суб’єктами, а з самими банками.
Проте цей факт не змінює ситуації по суті – центральний банк є банком
банків і в цьому розумінні підпадає під вимоги базових банківських
ознак. Якби це було не так, то вказані ознаки навряд чи були б
достатніми для визначення сутності банку взагалі.
Будучи самостійними суб’єктами грошового ринку, банки виконують певні
економічні функції, в яких конкретизується їх сутність та призначення. У
літературі, на жаль, найчастіше функції банків ототожнюються з їх
певними напрямами чи видами діяльності, а то й просто з окремими
операціями. Такий підхід до визначення функцій банків не правомірний,
оскільки функція банку – більш складне, глибоке явище, ніж операція.
Вона характеризує банк як абстрактну економічну структуру з
макроекономічних позицій, з позицій її місця в економічній системі
взагалі і впливу на все економічне середовище, в якому банк функціонує.
Функція – це те, що властиве кожному банку постійно, незалежно від того,
які конкретні операції він виконує в даний момент. Операція ж
характеризує певний вид роботи банку тільки в даний момент і стосовно
лише окремого економічного суб’єкта, тобто на мікрорівні.
Враховуючи викладене вище, можна зробити висновок, що банки виконують
такі функції:
• трансформаційну;
• емісійну.
Трансформаційна функція банків зумовлена посередницькою місією банків
взагалі і їх особливим місцем серед фінансових посередників зокрема.
Полягає вона в зміні (трансформації) таких якісних характеристик
грошових потоків, що проходять через банки, як рівень ризикованості,
строковість, обсяги та просторове спрямування.
У зв’язку з цим можна виділити такі напрями цієї функції:
• трансформація ризиків;
• трансформація строків;
• трансформація обсягів;
• просторова трансформація.
Трансформація ризиків полягає в тому, що банки, діяльність яких
пов’язана з високим ризиком, вживаючи відповідних заходів, можуть звести
ці ризики для своїх вкладників та акціонерів до мінімуму. До таких
заходів належать: диверсифікація активних операцій, створення резервів,
диференціація процентних ставок залежно від ризикованості кредитів,
страхування депозитів тощо. Завдяки цим заходам банки беруть на себе
переважну частину ризиків непогашення позичок.
Трансформація строків означає, що, мобілізуючи значні обсяги
короткострокових коштів і постійно поповнюючи їх, банки одержують
можливість деяку їх частину спрямовувати в довгострокові позички та інші
довгострокові активи. Це вигідно не тільки банкам (вони одержують більш
високий дохід), а й їхнім клієнтам. Позичальники одержують можливість
профінансувати свої довгострокові проекти, а кредитори банків – одержати
більший дохід за своїми вкладами в банках.
Трансформація обсягів капіталів виявляється в тому, що, мобілізуючи
великі обсяги дрібних вкладів, банки дістають можливість акумулювати
великі маси капіталу для реалізації масштабних проектів. Без банків ці
кошти залишались би розпорошеними, використовувалися б з низькою
віддачею чи взагалі не використовувалися.
Просторова трансформація означає, що банки можуть акумулювати ресурси з
багатьох регіонів і навіть з інших країн і спрямувати на фінансування
проектів одного регіону, однієї країни, одного об’єкта. Таким чином
розсуваються географічні межі грошового ринку, він перетворюється у
міжнародний і світовий, що полегшує балансування попиту і пропозиції на
грошовому ринку в будь-якому місці світового ринку.
Емісійна функція банків полягає в тому, що тільки вони можуть створювати
додаткові платіжні засоби і спрямовувати їх в оборот, збільшуючи
пропозицію грошей, або ж вилучати їх з обороту, зменшуючи пропозицію
грошей. Цю функцію виконує як центральний банк, емітуючи готівкові
гроші, так і комерційні банки, емітуючи депозитні гроші через механізм
грошово-кредитного мультиплікатора. Свої функції комерційні банки
реалізують через виконання певного набору операцій. Перелік операцій,
які може здійснювати сучасний комерційний банк, змінюється залежно від
країни та виду банку. Коло операцій, що можуть виконувати найбільш
універсальні банки, показано на рис. 6.
Рис. 6. Основні види операцій та послуг сучасного комерційного банку
Підсумовуючи викладене вища, можна стверджувати, що зміст діяльності
будь-якого комерційного банку – це подвійний обмін фінансовими
зобов’язаннями у вигляді різноманітних фінансових інструментів:
депозитів, внесків, цінних паперів, кредитних угод тощо.
3. Класифікація комерційних банків за видами фінансових операцій
У широкому розумінні, комерційний банк – це будь-який банк, що
функціонує на другому рівні банківської системи. Таке трактування
комерційного банку характерне для української практики, в якій усі
банки, крім центрального, називаються комерційними.
У вузькому розумінні комерційний банк – це банк, який виконує повний
набір базових банківських операцій та єдиною метою має одержання
максимального прибутку.
Так він характеризується у банківській практиці Німеччини, США та інших
країн, у яких, поряд з групою комерційних банків, діє велика група інших
банків другого рівня, що не є комерційними.
Сучасна класифікація комерційних банків може бути представлена у такому
вигляді (див. табл. 2).
Світова практика виробила два принципи побудови комерційних банків:
• принцип сегментування, коли банківська діяльність обмежена певним
видом операцій чи сектором грошового ринку;
• принцип універсальності, коли будь-які обмеження на діяльність банків
на грошовому ринку знімаються.
Таблиця 2.
Загальна класифікація комерційних банків
Класифікаційні ознаки Види комерційних банків
Порядок створення Перепрофільовані, новостворені
Характер спеціалізації Універсальні, спеціалізовані
Територія діяльності Регіональні, республіканські, міжнародні
Розмір Великі, середні, малі
Форма власності Загальнодержавні, муніципальні, колективні (відкриті та
закриті акціонерні товариства, холдинги, товариства з обмеженою
відповідальністю, кооперативні), приватні, зі стопроцентною іноземною
власністю, змішані
Функції і характер виконуваних операцій Інвестиційні зберігання,
депозитні, інноваційні, поштово-пенсійні, промислові, агропромислові,
біржові, експортно-імпортні, лізингові, торговельні
Характер відносин Банки-гаранти, банки-кореспонденти, уповноважені
Ступінь впливу Монополісти, аутсайдери
Структура Розгалужені, безфіліальні
Ступінь контролю Контролюючі, контрольовані
Конкурентоспроможність Конкурентоспроможні, неконкурентоспроможні
Фінансовий стан Стійкі (стабільні), проблемні, кризові, банкрути
Незалежно від принципу, на який орієнтується банківське законодавство,
комерційні банки в кожній країні істотно відрізняються набором операцій
та послуг, що надаються. Одні з них виконують широке коло операцій,
охоплюють багато секторів грошового ринку та галузей економіки. Такі
банки прийнято називати універсальними. Інші банки виконують тільки
окремі операції на ринку чи функціонують у вузькому секторі ринку,
обслуговуючи окремі галузі економіки.
Такі банки називаються спеціалізованими. Спеціалізація може бути
функціональною, коли банки зосереджуються переважно на виконанні окремих
операцій, наприклад, іпотечних, інвестиційних тощо, та галузевою чи
секторною, наприклад, ощадні, сільськогосподарські, інноваційні банки.
Іноді, щоб дізнатись про спеціалізацію банку, достатньо просто
поглянути на його назву. Так наприклад, АБ «Кліринговий дім» робить
основну ставку на розрахунково-касове обслуговування і переклад коштів,
бізнес ВАТ «Кредитпромбанк» базується на кредитуванні підприємств
промислового сектора, «Приватбанк» позиціонує себе передусім як лідера
серед українських банків за кількістю приватних клієнтів і т. д. Іноді
засновники банків, проявляють фантазію, і тоді розшифровка назв стає
цікавішою: наприклад, однією з найважливіших послуг, які надає
«Факторіал-банк» є факторинг, а АКБ «Порто-Франко» знаходиться в Одесі і
традиційно кредитує моряків та співробітничає з крюінговими агенціями.
Погляньте на список українських комерційних банків і спробуйте
потренуватись у такій «фінансовій лінгвістиці».
Виходячи з досвіду західних країн, усі універсальні банки можна
об’єднати в 3 групи: комерційні банки (у вузькому розумінні); ощадні
банки; кооперативні банки. Відрізняються між собою ці групи банків
правовою формою, набором клієнтури та цілями діяльності.
Другу групу універсальних банків утворюють ощадні інститути. У різних
країнах вони по-різному називаються і класифікуються.
Ощадну справу в Україні здійснюють Ощадний банк України та інші
комерційні банки. Отже, Ощадний банк України є спеціалізованим
комерційним банком.
Керівництво Ощадним банком України здійснює Правління банку. Держава
гарантує збереження вкладів і цінних паперів в Ощадному банку України та
видача їх вкладникам за першою вимогою.
Спеціалізовані банки, на відміну від універсальних, функціонують на
вузьких секторах грошового ринку чи займаються вузьким колом банківських
операцій, де потрібні особливі технічні прийоми та спеціальні знання.
Тому ця діяльність для універсальних банків виявляється невигідною, вони
залишають відповідні ніші на грошовому ринку для спеціалізованих банків.
Найчастіше спеціалізовані банки виникали в таких секторах ринку:
• споживчого кредиту;
• іпотечного кредиту;
• сільськогосподарського кредиту;
• залучення малих вкладів та обслуговування малого бізнесу;
• у зовнішньоекономічній діяльності;
• у сфері інвестування капіталу;
• у житловому будівництві тощо.
Іпотечні банки займаються довгостроковим кредитуванням житлового
будівництва під заклад земельних ділянок (іпотеки), іншими
довгостроковими позичками під заклад нерухомості.
Іпотека надає банку право переважного задоволення його вимог до боржника
в межах вартості зареєстрованої застави. У випадку неплатоспроможності
боржника задоволення вимог кредитора здійснюється з виручки від
реалізованого майна. Ресурси іпотечного банку – власні накопичення й
іпотечні облігації – довгострокові цінні папери, що випускаються під
забезпечення нерухомим майном і приносять сталий відсоток.
Інвестиційні банки (компанії) займаються мобілізацією довгострокового
позичкового капіталу шляхом випуску боргових зобов’язань та розміщенням
його в цінні папери корпорацій та держави.
Інвестиційні банки виконують такі функції:
• емісія цінних паперів;
• погодження умов та видів позик (облігації, акції);
• випуск і розміщення цінних паперів, у тому числі за власний рахунок;
• гарантія емісії (зобов’язання купити нереалізовану частину випущених
цінних паперів);
• надання звичайних і довготермінових кредитів інвесторам – покупцям
цінних паперів;
• консультаційні послуги;
• організація банківських синдикатів, забезпечення вторинного ринку
цінними паперами тощо.
За кордоном функції інвестиційних банків виконують як центральні, так і
спеціалізовані банки.
При цьому інвестиційні банки виступають не просто посередниками між
позичальниками та інвесторами, а в ролі гарантів емісій та організаторів
ринку – вони купують та продають великі пакети акцій та облігацій за
свій рахунок, надають кредити покупцям цінних паперів. Класичний тип
інвестиційного банку притаманний США, де комерційним банкам заборонено
займатися інвестиційною діяльністю (крім операцій з державними та
муніципальними облігаціями).
Будівельні ощадні банки займаються довгостроковим кредитуванням
житлового будівництва.
Серед спеціалізованих банків західних країн є група банків, які
займаються дорученням (банки-гаранти).
Такі банки беруть на себе зобов’язання погашати за певних умов борги
підприємств, що відкриває останнім доступ до банківських позичок. На
жаль, в Україні такі банки поки що не створені.
Торгові банки – специфічна ланка англійської банківської системи.
Торгові банки здійснюють велику кількість різнобічних фінансових
операцій. Серед них:
• розміщення нових випусків промислових акцій та облігацій (у тому
числі з гарантією);
• фінансова консультація та розробка умов злиття та поглинання (у формі
покупки контрольного пакету акцій, отриманні контролю в раді директорів,
випуску нових акцій в обмін на старі);
• управління майном та портфелем цінних паперів;
• розрахунки за міжнародними операціями.
На ранніх стадіях розвитку банківської справи були розповсюджені
приватні банкірські дома та партнерські фірми. Так, у Великобританії
примітивні банківські функції виконували золотих справ майстри. Потрібно
зазначити, що в банківських системах різних країн до сьогоднішнього дня
збереглися приватні (не акціонерні) банки, капітал яких належить
обмеженому колу осіб. Так, у Німеччині , в Швейцарії вони зайняті
операціями в наданні позичок вибраній клієнтурі. Ці банки мають право не
публікувати свої баланси.
4. Моделі управління діяльністю банку як фінансового посередника
Перераховані вище функції і операції, здійснювані банківськими
установами, є свого роду базою для фундаментальної гіпотези, що пояснює
причини існування банків. Згідно до неї, банки розглядаються як
економічні інститути, що здійснюють трансформацію фінансових контрактів.
Такий підхід одержав розвиток у працях таких відомих економістів як
Бенстон, Сміт, Фама.
У рамках моделей, що розвивають мікроекономічну теорію банків як
фінансових посередників, можна виділити три принципові напрями.
До першого можна віднести моделі, які трактують банки як пули (ємкості)
ліквідності або коаліції депозиторів. Тут наголос робиться а розкриття
ролі банківських установ у якості сукупних фондів, що забезпечують
захист внесків своїх індивідуальних членів від випадкових ринкових
коливань. Найпростіша модель, що ілюструє механізм роботи пулів
ліквідності, була запропонована Брайантом.
одиниць акумульованих коштів, де ?1 – імовірність споживання продукту в
момент часу t=1). Решта коштів можуть бути спрямовані на деякий тривалий
(що завершується до моменту t=2) проект. Описана схема дозволяє
реалізувати на практиці оптимальний розподіл продукту.
Таким чином, можна зробити висновок, що оптимальний розподіл продукту,
який до того ж є гарантованим, досягається за допомогою фінансових
інститутів (банків).
Другий напрям базується на концепції банків як коаліції власників
інформації. Коротко її сутність може бути зведена до того, що у
переважній більшості випадків підприємці, які пропонують проекти, що
потребують фінансових вкладень, краще поінформовані про якість і
перспективи цих проектів, аніж потенційні інвестори. Це породжує для
останніх ситуацію несприятливого вибору. Основне теоретичне положення
даної теорії, посягає в тому, що умови інформаційної асиметрії можуть
спричиняти ефект економії за рахунок масштабу і створювати об’єктивну
необхідність у діяльності фінансових посередників
У раках передумов, що визначають умови функціонування ринку з
асиметричною інформацією (модель Ліланда-Пайна), видатки на одиницю
капіталу спадають зі збільшенням розміру коаліції позичальників. Однак
існують також інші підходи і моделі, що описують діяльність банків як
суспільних об’єднань в умовах несприятливого вибору. Коротко зупинимось
на них.
Відмітимо, що кожний агент ринку, який володіє певною приватною
інформацією і бажає отримати через це дохід, стикається з двома
принциповими проблемами. По-перше, якщо він намагається продати цю
інформацію, то покупець не може бути впевнений у її достовірності.
По-друге, дохід, одержаний від продажу інформації, може виявитись
незначним у порівнянні з витратами на її одержання. У крайньому випадку,
коли інформація є відкритою, дохід може виявитись нульовим. Таке явище
одержало назву парадоксу Гроссмана-Стігліца. Кемпбел і Кракоу та Аллен
вивчали цю проблему і сформулювали методи її рішення. У даному напрямку
працювали також Рамакрішнан і Такор, Міллон, Гортон і Пеначі.
Нарешті, третій напрям пов’язаний з так званою теорією делегованого
моніторингу. У загальному плані вона передбачає, що в умовах, коли
спостерігається ефект зростання доходів від масштабу, індивідуальні
позикодавці надають перевагу делегувати функції контролю (моніторингу)
за поведінкою підприємців, у проекти яких вони здійснили інвестиції,
спеціальним посередницьким фірмам, тобто банкам.
Очевидно, що діяльність з моніторингу позичальника може здійснюватись як
безпосередньо інвестором, так і спеціальними фірмами, наприклад,
рейтинговими агенціями, аналітичними або аудиторськими компаніями.
Зокрема, в цій ролі можуть виступати й банки.
, тобто менші.
а) схема безпосереднього моніторингу з боку інвесторів б) схема
делегованого моніторингу через банк
Рис. 7. Моніторинг позичальників з боку інвесторів: а) безпосередній; б)
через банк
Описана схема має назву моделі Даймонда. Ця модель також передбачає, що
фірми, які виходять на певний кредитний ринок, з самого початку є
неоднорідними. З точки зору результатів, одержаних на початковому
періоді функціонування (t=0), усі фірми можуть бути розділені на
«успішні» (ті, що зуміли реалізувати свій проект і одержати дохід) і
«неуспішні». Незважаючи на свою простоту, дана модель дозволяє виявити
деякі принципові якісні характеристики кредитного ринку:
• фірми з доброю репутацією можуть випускати боргові зобов’язання і
отримувати, таким чином, прямі позики;
• «неуспішні» фірми змушені підтримувати більшу ставку, аніж фірми, що
тільки-но виникли;
• проблеми недобросовісного управління можуть бути частково зменшені
ефектом доброї репутації.
У рамках теорії делегованого моніторингу були розроблені й інші моделі
діяльності банків, а саме: модель Хольмстрьома-Тіроля, модель
Шарпа-Райана, модель Бхаттачарья-Кьєзи тощо.
Розглянемо також моделі, що описують дохід банку як фінансового
посередника. Відомо, що банківський прибуток за вкладами розраховується,
як різниця процентів, за якими банк розміщує вільні кошти, та процентів,
які він сплачує вкладникові за користування ними, доданих на суму
вкладу.
Наприклад, доходи та витрати фінансово-кредитної установи від
зовнішньоекономічної діяльності включають в себе наступні параметри:
x доходи від здійснення міжнародних розрахункових операцій,
x доходи від здійснення кредитування міжнародних операцій,
x витрати на виплату відсотків по валютним депозитам,
x інші доходи та витрати (здійснення валютних операцій, операцій на
міжнародному фондовому ринку, іноземні інвестиції, міжнародні лізингові,
факторингові та форфейтингові операції, відкриття рахунків “Ностро” в
іноземній валюті в українських та іноземних банках, наявність рахунків
“Лоро” українських та іноземних банків, тощо).
Щоб краще проаналізувати результат банку від міжнародних валютних,
кредитних та розрахункових операцій, треба виділити також фактори
другого порядку, тобто ті, які здійснюють вплив на фактори першого
порядку, наведені вище.
На витрати банку на сплату відсотків по валютних депозитах впливають, в
основному, два фактори: середньомісячна ставка відсотку та місячна сума
вкладень у іноземній валюті. Доходи банку від здійснення валютного
кредитування залежать також від двох факторів: середньомісячної ставки
відсотку по валютним кредитам та місячної суми кредитної заборгованості.
Також два основних фактори мають вплив і на доходи від здійснення
міжнародних розрахункових операцій: середньомісячний рівень комісійних
за здійснення цих операцій та їхній обсяг.
Можна також прослідкувати, що фактори впливають один на інший.
З’ясовано, що зростання ставки відсотку по валютним депозитам викликає
збільшення суми вкладень у іноземній валюті, оскільки клієнти банку
вкладають більше грошових коштів в надії отримати більший прибуток. З
практики видно також, що підвищення ставки відсотку по валютним
депозитам викликає й підвищення ставки по валютним кредитам, оскільки
остання має перевищувати першу для того, аби банк працював у цій сфері
прибутково.
Проте одночасно збільшення кредитного відсотку негативно впливає на суму
виданих позик, оскільки клієнти починають шукати більш дешеві кредити в
інших банківських закладах. Взаємозалежність між динамікою зміни ставки
відсотку по валютних депозитах і суми вкладень населення в інвалюті
показана на прикладі одного з українських комерційних банків на рис. 8.
Рис. 8 Динаміка зміни ставки відсотку по валютних депозитах і суми
вкладень населення в інвалюті: графік з двома осями Y
До необхідної та бажаної інформації, якою має володіти керівництво
банку, відносяться:
• рівняння та коефіцієнт кореляції між ставкою відсотку по валютним
депозитам та сумою вкладів у іноземній валюті,
• рівняння та коефіцієнт кореляції між ставкою відсотку по валютним
кредитам та сумою виданих кредитів у іноземній валюті,
• рівняння та коефіцієнт кореляції між ставкою комісійного відсотку за
здійснення міжнародних розрахункових операцій та обсягом цих операцій,
• рівняння та коефіцієнт кореляції між курсами купівлі-продажу основних
іноземних валют та прибутками банку від здійснення міжнародних
розрахункових і валютних операцій,
• рекомендації Національного банку щодо відсоткової ставки по кредитах
і депозитах,
• “валютний коридор”, встановлений Національним банком у даному
періоді,
• дані маркетингового відділу щодо попиту на послуги банку у попередні
періоди та прогнозні дані на наступний період,
• дані маркетингового відділу щодо загальної ситуації на ринку
банківських послуг та щодо обсягів і вартості здійснення таких послуг
конкуруючими банківськими структурами,
x проекти доходів та витрат, пов’язаних із міжнародними лізинговими,
факторинговими та форфейтинговими операціями, та із участю, здійсненням
чи одержанням іноземних інвестицій, тощо.
Володіючи вказаними вище даними, керівництво банку може планувати та
прогнозувати прибутки від здійснення міжнародних розрахункових та
валютних операцій на наступні періоди, а також встановлювати, у межах
рекомендованих НБУ, відсоткові ставки на валютні кредити і депозити та
курси іноземних валют, їх оптимальне співвідношення, задля оптимізації
ефективності своєї діяльності у цьому напрямку, тобто задля одержання
максимального прибутку при мінімальних витратах і підвищення попиту на
свої послуги у цій сфері.
Тобто виникає наступна ситуація: коли обидві ставки більш низькі, банк
видає більшу кількість кредитів, але в нього не вистачає валютних коштів
для їх фінансування, оскільки сума валютних вкладень занизька. І
навпаки, коли обидві ставки знаходяться на більш високому рівні, до
банку надходить велика кількість валютних коштів, але вони перевищують
потребу, оскільки банк видає меншу кількість кредитів. Отже, завжди банк
має або надлишок коштів у іноземній валюті, або їх нестачу. Ситуація
виправляється дуже легко шляхом купівлі або продажу необхідної кількості
валюти. Таким чином, існує ще один важливий фактор впливу – валютний
курс. Вплив усіх факторів на результат (прибуток) банку від здійснення
валютно-кредитних і розрахункових операцій ілюструє рис.9.
Володіючи інформацією щодо кореляції вказаних факторів, керівництво
банку може планувати та прогнозувати прибутки від здійснення міжнародних
розрахункових та валютних операцій на наступні періоди, а також
встановлювати, у межах рекомендованих НБУ, відсоткові ставки на валютні
кредити і депозити та курси іноземних валют, їх оптимальне
співвідношення, задля оптимізації ефективності своєї діяльності у цьому
напрямку, тобто задля одержання максимального прибутку при мінімальних
витратах і підвищення попиту на свої послуги у цій сфері.
Тепер, для того, щоб спрогнозувати прибутки банку від здійснення
міжнародних валютних, кредитних та розрахункових операцій і встановити
оптимальний порядок їх проведення (тобто визначити оптимальний рівень та
співвідношення відсоткових та комісійних ставок, а також курсу валюти),
необхідно скласти економіко-математичну модель на базі схеми, наведеної
на рис.9.
Рис.9. Фактори прибутку від здійснення міжнародних розрахункових,
кредитних та валютних операцій
,
– загальний прибуток банку від здійснення міжнародних розрахункових,
валютних та кредитних операцій;
– місячна сума витрат банку на виплату відсотків за валютними
депозитами;
– місячна сума доходів банку від одержання відсотків за валютними
кредитами;
– місячна сума доходів банку від одержання комісійного відсотку за
проведення міжнародних розрахунків;
– місячна сума інших доходів та витрат банку за зовнішньоекономічними
та валютними операціями.
,
де у1 – місячна сума валютних вкладень,
,
де х1 – середньомісячна ставка відсотку за валютними депозитами (має
знаходитися у межах від m1 до n1)
,
де у2 – місячна сума валютних позик,
,
де х2 – середньомісячна ставка відсотку за валютними кредитами
(знаходиться у межах від m2 до n2).
,
,
де х3 – середньомісячна комісійна ставка за проведення міжнародних
розрахункових операцій (знаходиться у межах від m3 до n3)
,
де t – загальний прибуток банку від здійснення міжнародних
розрахункових, валютних та кредитних операцій, розрахований на основі
рівняння залежності від зміни валютного курсу.
,
де х4 – курс купівлі іноземної валюти (знаходиться у межах від m4 до n4
гривень за 1 долар США); х5 – курс продажу іноземної валюти (знаходиться
у межах від m5 до n5 гривень за 1 долар США); ai, bi – параметри і-того
рівняння кореляції, розраховані дослідним шляхом; mi, ni – мінімальна та
максимальна межа коридору, рекомендованого НБУ по даній позиції.
Фундаментальною проблемою для банківської сфери є потенційне протиріччя
між намаганням фінансових установ з метою залучення клієнтури сплачувати
більш високі відсотки і зниженням їх надійності, до якого подібні дії
можуть призвести. Одним із засобів рішення даної проблеми є впровадження
оптимізаційної моделі, що врахує явні і приховані зв’язки між
показниками.
Рогальська Н.Г. Моделі оптимізації фінансової діяльності великих
економічних систем з використанням кореляційного аналізу // Автоматика.
Автоматизация. Электротехнические комплексы и системы. – 2005. – №2(16).
– С. 183-190.
Тема 4. Інвестиційні установи як суб’єкти фінансового посередництва
(Лекційне заняття №3)
Лекцію розраховано на 2 год.
План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
4.1. Поняття інвестиційного ринку і характеристика його видів
4.2. Учасники інвестиційного ринку та їх функції
4.3. Управління діяльністю інститутів спільного інвестування
4.4. Оперативне управління портфелем фінансових інвестицій
Після вивчення теми студент зможе:
• дати визначення терміну «інвестиційний ринок» і охарактеризувати його
види
• класифікувати учасників інвестиційного ринку за функціональними
особливостями
• пояснити основи діяльності інститутів спільного інвестування
• базуючись на зарубіжному досвіді, визначити перспективи розвитку
інституту інвестиційного посередництва в Україні
Небанківські фінансово-кредитні установи теж є фінансовими посередниками
грошового ринку, які здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у
дохідні активи: у цінні папери та кредити (переважно довгострокові). У
своїй діяльності вони мають багато спільного з банками, тому деякі
теоретичні положення і практичні моделі, засвоєні під час попередньої
лекції, будуть актуальними і при розгляді даної теми.
У розвинутих країнах інвестиційні фонди є могутніми фінансовими
структурами. Розвиток їх безпосередньо пов’язаний з розвитком середнього
класу в країні, зі зростанням його заощаджень та інвестиційних
уподобань. Якраз через вказані фонди цей клас може зручно і вигідно
реалізувати свої інвестиційні можливості. В Україні подібні фонди не
відіграють відчутної ролі на грошовому ринку. Для їх розвитку ще немає
достатніх передумов, тому при вивченні даної теми ми будемо спиратись
переважно на зарубіжний досвід, з огляду на можливість його застосування
в Україні.
1. Поняття інвестиційного ринку і характеристика його видів
Інститут фінансового посередництва нерозривно пов’язаний із
функціонуванням інвестиційного ринку, розвитком його видів і сегментів,
станом його кон’юнктури. Хоча термін «інвестиційний ринок» уже достатньо
тривалий час використовується економістами, однозначного трактування
цього поняття досі не вироблено.
У зарубіжній практиці інвестиційний ринок ототожнюється, як правило, з
ринком цінних паперів, які виступають основним інструментом
інвестиційного вкладення капіталу як індивідуальним, так і
інституціональними інвесторами. В нашій країні переважним напрямом
інвестиційної діяльності є реальне інвестування у формі капітальних
вкладень; відповідно інвестиційний ринок у найбільш частому трактуванні
вітчизняних економістів розглядається як ринок капітальних товарів.
Обидва ці підходи є надмірно вузькими, тому поняття інвестиційного ринку
доцільно сформулювати наступним чином.
Інвестиційний ринок представляє собою ринок, на якому об’єктами
купівлі-продажу виступають різноманітні інвестиційні товари та
інструменти, а також інвестиційні послуги, що забезпечують процес
реального і фінансового інвестування.
Інвестиційний ринок є надзвичайно складною системою, в якій обертаються
багатоманітні товари та інструменти, що забезпечують інвестиційний попит
усіх видів інвесторів. Цей ринок обслуговується спеціальними
інвестиційними інституціями, розпоряджається досить розгалуженою і
різноплановою інвестиційною інфраструктурою.
В економічній системі країни, що функціонує на ринкових принципах,
інвестиційний ринок відіграє велику роль, яка визначається наступними
основними функціями:
1. Активною мобілізацією тимчасово вільного капіталу з різноманітних
джерел.
2. Ефективним розподілом акумульованого вільного капіталу між
численними кінцевими його споживачами.
3. Визначенням найбільш ефективних напрямів використання капіталу в
інвестиційній сфері.
4. Формуванням ринкових цін на окремі інвестиційні товари, інструменти
і послуги, що найбільш ефективно відображають співвідношення між їх
пропозицією і попитом, яке склалося.
5. Здійснення кваліфікованого посередництва між продавцем і покупцем
інвестиційних товарів та інструментів.
6. Формуванням умов для мінімізації інвестиційного і комерційного
ризику.
7. Прискоренням обігу капіталу, яке сприяє активізації економічних
процесів.
Поняття «інвестиційний ринко» є в певній мірі збірним, узагальненим. В
реальній практиці воно характеризує широкий спектр окремих видів
інвестиційних ринків з різноманітними сегментами кожного з цих видів.
Сучасна систематизація інвестиційних ринків виділяє різні їх види у
відповідності до наступних основних ознак (рис. 10).
Рис. 10. Систематизація інвестиційних ринків за основними ознаками
2. Учасники інвестиційного ринку та їх функції
На інвестиційному ринку діють різноманітні учасники, функції яких
визначаються цілями їх діяльності та ступенем участі у здійсненні
окремих угод. Склад основних учасників інвестиційного ринку варіюється в
залежності від форм здійснення угод. Загалом основні учасники
інвестиційного ринку диференціюються на дві групи:
1) Продавці і покупці інвестиційних товарів, інструментів і послуг;
2) Інвестиційні (фінансові) посередники.
Окрім основних учасників інвестиційного ринку, що приймають безпосередню
участь у здійсненні угод, до складу його суб’єктів відносяться численні
учасники, що здійснюють допоміжні функції. З урахуванням викладеного
загальний склад учасників інвестиційного ринку класифікується наступним
чином (рис. 11).
Рис. 11. Склад основних груп учасників інвестиційного ринку
Інвестиційні посередники складають доволі численну групу основних
учасників інвестиційного ринку, що забезпечує посередницький зв’язок між
покупцями і продавцями інвестиційних послуг. Певна частина інвестиційних
посередників сама може виступати на інвестиційному ринку в ролі покупця
або продавця.
Інвестиційно-фінансові посередники, що здійснюють виключно брокерську
діяльність, є професійними учасниками інвестиційного ринку, діяльність
яких підлягає обов’язковому ліцензуванню. Основною функцією таких
посередників є надання допомоги як продавцям, так і покупцям
інвестиційних товарів, інструментів і послуг у здійсненні діяльності на
інвестиційному ринку. Інвестиційно-фінансовий посередник, що здійснює
брокерську діяльність, бере участь у підписанні угод в якості повіреного
(на основі договору-доручення від клієнта) або в якості комісіонера (на
основі договору комісії).
Цю групу інвестиційно-фінансових посередників представляє чисельний
інститут товарних і фінансових брокерів, які здійснюють свою діяльність
як на організованому (біржовому), так і на неорганізованому
(позабіржовому) інвестиційних ринках. В якості брокерів у відповідності
до законодавства можуть виступати як юридичні особи (брокерські контори
і фірми), так і фізичні особи.
Інвестиційно-фінансові посередники, що здійснюють дилерську діяльність,
також є професійними учасниками інвестиційного ринку. Основною функцією
таких посередників є купівля-продаж інвестиційних товарів та
інструментів від свого імені і за свій рахунок з метою одержання
прибутку від різниці в цінах. За рахунок здійснення спекулятивних
дилерських операцій багато в чому забезпечується страхування цінового
ризику на інвестиційному ринку.
Цю групу інвестиційно-фінансових посередників представляють різноманітні
інвестиційні і кредитно-фінансові інститути, основними з яких є:
• спеціалізовані відділи комерційних банків (які ми розглядали у
попередній темі);
• інвестиційні компанії (підприємства-торговці цінними паперами, які,
крім ведення посередницьких операцій на фондовому ринку можуть залучати
кошти для здійснення спільного інвестування шляхом емісії і розміщення
власних цінних паперів);
• інвестиційні фонди (юридичні особи, створені у формі акціонерного
товариства, що акумулюють кошті дрібних індивідуальних інвесторів для
здійснення спільного інвестування. Інвестиційні фонди діляться на
відкриті, створювані на невизначений термін і здійснюючі викуп власних
цінних паперів у строки, встановлені інвестиційною декларацією; і
закриті, створювані на певний термін і здійснюючі розрахунки за власними
цінними паперами по закінченні періоду діяльності;
• інвестиційні дилери або андерайтери (спеціальні банківські установи
або компанії, що займаються первинним продажем емітованих акцій і
облігацій шляхом купівлі нових їх місій та організації підписки
(реалізації) їх учасникам вторинного фондового ринку дрібними партіями);
• трастові компанії або інвестиційні управляючі (інвестиційно-фінансові
посередники, що здійснюють довірче управління цінними паперами або
грошовими коштами, переданими їх у володіння третіми особами з метою
інвестування в цінні папери);
• фінансово-промислові групи або фінансові холдингові компанії
(материнські компанії, яким належать підприємства, інвестиційні і
страхові фірми, кредитно-фінансові установи та інші учасники, що
функціонують у вигляді дочірніх її підприємств. Материнській компанії,
що очолює фінансово-промислову групу, належить звичайно контрольний
пакет акцій дочірніх підприємств);
• інвестиційно-фінансовий дім або інвестиційно-фінансовий супермаркет
(інвестиційний інститут, що здійснює посередницьку діяльність н
різноманітних інвестиційних ринках і надає комплексні інвестиційні
послуги своїм клієнтам);
• страхові компанії і пенсійні фонди (діяльність яких детальніше
розглядатиметься у темі 6);
• інші інвестиційні і кредитно-фінансові інститути.
З метою запобігання можливим недобросовісним діям
інвестиційно-фінансових посередників по відношенню до своїх клієнтів, в
останні роки значно посилено державний контроль за їх діяльністю.
Учасники, що здійснюють допоміжні функції на інвестиційному ринку,
представлені численними суб’єктами його інфраструктури. У складі цих
суб’єктів інфраструктури інвестиційного ринку виділяються наступні
установи:
• товарна біржа;
• фондова біржа;
• валютна біржа;
• депозитарій цінних паперів;
• реєстратор цінних паперів;
• розрахунково-клірингові центри;
• інформаційно-консультаційні центри.
(Всі ці суб’єкти будуть розглянуті детальніше на наступних лекційних
заняттях).
3. Управління діяльністю інститутів спільного інвестування
Як було зазначено у попередньому параграфі, інвестиційні фонди
поділяються на фонди відкритого та закритого типів. Зупинимось на їх
характеристиці детальніше.
Інвестиційний фонд вважається фондом відкритого типу, якщо він (або
компанія з управління його активами) бере на себе зобов’язання в
будь-який час на вимогу інвесторів викупити цінні папери, емітовані цим
фондом (або компанією з управління його активами).
Дивіденди за цінними паперами інвестиційного фонду відкритого типу не
нараховуються і не сплачуються. Активи відкритого фонду повинні бути
диверсифіковані відповідно до вимог законодавства. При проведенні
відкритої підписки на акції відкритого фонду не менше 10% активів
повинні утримуватися в грошових коштах, які зберігаються на спеціальних
депозитних рахунках.
Інвестиційний фонд вважається фондом закритого типу, якщо він (або
компанія з управління його активами) не бере на себе зобов’язання
викуповувати цінні папери, емітовані цим фондом (або компанією з
управління його активами) до моменту його реорганізації чи ліквідації.
Фонд закритого типу може бути лише строковим.
Окрім того, існує третій вид інвестиційних фондів.
Так, якщо інвестиційний фонд (або компанія з управління його активами)
бере на себе зобов’язання на вимогу інвесторів викупити цінні папери,
емітовані цим фондом (або компанією з управління його активами),
протягом обумовленого у проспекті емісії строку (але не рідше одного
разу на рік), то такий фонд називається фондом інтервального типу.
Дивіденди по цінних паперах такого виду не сплачуються. На такі фонди
поширюються вимоги щодо диверсифікації активів і ліквідності,
встановлені для фондів відкритого типу.
Інвестиційний фонд може бути диверсифікованого або не диверсифікованого
виду.
Фонд вважається диверсифікованим, якщо:
• кількість цінних паперів одного емітента в активах фонду не перевищує
10% загального обсягу їх емісії);
• загальна сума пакетів цінних паперів одного емітента, які містять
кількість, більшу ніж 5% загального обсягу емісії на момент їх
придбання, не перевищує 40% вартості чистих активів фонду;
• активи фонду не менше ніж на 80% складаються з грошових коштів,
ощадних сертифікатів, облігацій підприємств і місцевих позик, державних
цінних паперів, а також цінних паперів, що допущені до торгів на
фондовій біржі або в торговельно-інформаційній системі.
Диверсифікованим фондам забороняється:
• тримати на поточних і депозитних рахунках, в ощадних сертифікатах та
облігаціях, емітованих комерційними банками, більше ніж 30% загальної
вартості активів фонду;
• володіти цінними паперами одного емітента на суму, яка перевищує 5%
загальної вартості активів фонду;
• володіти державними цінними паперами в сумі що перевищує 25%
загальної вартості активів фонду;
• володіти облігаціями органів місцевого самоврядування в сумі, що
перевищує 10% загальної вартості активів фонду;
• володіти облігаціями українських емітентів-резидентів України (крім
комерційних банків) на суму, що перевищує 40% загальної вартості активів
фонду;
• володіти цінними паперами, доходи за якими гарантовано урядом
іноземної держави, на суму, що перевищує 10% загальної вартості активів
фонду;
• володіти акціями та облігаціями, емітованими нерезидентами, які
котируються на організованих фондових ринках іноземних держав, на суму,
що перевищує 20% загальної вартості активів фонду.
Якщо фонд не відповідає переліченим вище вимогам щодо диверсифікації
активів, він вважається недиверсифікованим.
Венчурними вважаються не диверсифіковані фонди закритого типу, які
здійснюють виключно приватне розміщення цінних паперів власного випуску
та активи яких більше ніж на 50% складаються з корпоративних прав та
цінних паперів, що не котируються на торгах фондової біржі або
торговельно-інформаційної системи.
Учасниками венчурного фонду можуть бути лише юридичні особи.
Залежно від організаційної форми інвестиційні фонди поділяються на
корпоративні і пайові.
Корпоративний інвестиційний фонд – це інститут спільного інвестування,
який створюється у формі відкритого акціонерного товариства і здійснює
виключну діяльність зі спільного інвестування.
Правовстановлюючими документами при створенні корпоративного
інвестиційного фонду є статут і регламент. Управління активами
корпоративного інвестиційного фонду здійснює компанія з управління
активами, яка зобов’язана діяти від імені та в інтересах корпоративного
інвестиційного фонду на підставі договору про управління активами. Такий
договір укладається на термін, що не перевищує трьох років, і його дія
може бути продовжена тільки за рішенням загальних зборів акціонерів
фонду.
Особливості управління такими фондами показано на рис. 12.
З досвіду інших країн відомо, що в разі колективного інвестування
захистити кошти інвесторів від несумлінного використання чи помилок
компанії з управління активами можна лише шляхом розподілу довіри між
двома особами – виконавцем (компанією з управління) та незалежним
контролером (спеціалізованим зберігачем). В Україні додатковий контроль
зобов’язаний здійснювати зберігач фонду.
Пайовий інвестиційний фонд – це активи, що належать інвесторам за
правом спільної часткової власності, перебувають в управління компанії з
менеджменту активів та обліковуються нею окремо від результатів її
господарської діяльності.
Згідно з законодавством пайовий інвестиційний фонд не є юридичною
особою. Функціонування пайового інвестиційного фонду регулюється
виключно регламентом (такий фонд працює без статуту).
Рис. 12. Механізм управління корпоративним інвестиційним фондом
На відміну від корпоративного інвестиційного фонду інвестори пайового
фонду не набувають прав, установлених законом для акціонерів. Натомість,
замість поняття «акціонер» використовується поняття 2учасник». Учасником
пайового інвестиційного фонду є інвестор, який придбав інвестиційний
сертифікат цього фонду. Інвестиційний сертифікат – це цінний папір, який
випускається компанією з управління активами пайового інвестиційного
фонду та засвідчує право власності інвестора на частку в пайовому
інвестиційному фонді.
Укладаючи договори, предметом яких є активи пайового інвестиційного
фонду, компанія з управління активами діє від свого імені, про що вона
обов’язково інформує третіх осіб. Фактично пайовий інвестиційний фонд є
інвестиційним портфелем, сформованим компанією з управління активами від
свого імені за рахунок коштів учасників, тобто по суті має місце довірче
управління коштами, сплаченими за інвестиційні сертифікати (рис. 13).
Рис. 13. Механізм управління пайовим інвестиційним фондом
4. Оперативне управління портфелем фінансових інвестицій
Визначення цілей фінансового інвестування й типу інвестиційного
портфеля, що реалізує обрану політику, дозволяє перейти до
безпосереднього формування інвестиційного портфеля шляхом включення в
нього відповідних фінансових інструментів.
Процес формування інвестиційного портфеля здійснюється за наступними
основними етапами (рис. 14).
Рис. 14. Основні етапи формування портфеля фінансових інвестицій
Приклад структурування портфеля за видами фінансових інструментів
інвестування наведений в таблиці 3.
Управління інвестиційними грошовими потоками пов’язано не лише з
формуванням, але й з постійною оперативною реструктуризацією портфеля
фінансових інвестицій.
Таблиця 3.
Альтернативна структура портфеля за видами
фінансових інструментів, %
Види фінансових інструментів Тип портфеля
Консервативний Помірний (компромісний) Агресивний (спекулятивний)
Державні короткострокові облігації 45 30 –
Державні довгострокові облігації 35 25 15
Довгострокові облігації підприємств 15 25 35
Прості акції 5 20 50
Всього 100 100 100
Під оперативним управлінням реструктуризацією портфеля фінансових
інвестицій розуміють обґрунтування і реалізацію управлінських рішень, що
забезпечують підтримання цільової інвестиційної спрямованості
сформованого портфеля за параметрами його доходності, ризику і
ліквідності шляхом ротації окремих його інструментів.
У процесі оперативного управління реструктуризацією портфеля фінансових
інвестицій основну увагу має бути приділено виявленню динаміки факторів,
які впливають на зниження рівня доходності, ризику і ліквідності
фінансових інструментів, які входять до складу портфеля підприємства. До
числа основних факторів, які негативно впливають на рівень доходності
фінансових інструментів інвестування, відносяться наступні (рис. 15):
Рис. 15. Склад основних факторів, що знижують рівень доходності
фінансових інструментів інвестування
Теорія оперативного управління портфелем фінансових інструментів
інвестування виділяє два принципових підходи до здійснення цього
управління – пасивний та активний. Ці підходи розрізняються як задачами,
так і методами оперативного управління портфелем.
Пасивний підхід до управління портфелем ґрунтується на принципі
«слідування у фарватері ринку». Практична реалізація цього принципу
означає, що реструктуризація портфеля фінансових інвестицій має чітко
відображати тенденції кон’юнктури фондового ринку. Послідовники цього
підходу вважають, що ефективність портфеля на 90% забезпечується
структурою видів фінансових інструментів і лише на 10% – конкретними їх
різновидами у рамках окремих видів. В найбільшій мірі пасивний підхід
відображає менталітет формування консервативного типу портфеля.
Активний підхід до управління портфелем ґрунтується на принципі
«випередження ринку». Практична реалізація цього принципу означає, що
реструктуризація портфеля фінансових інвестицій має базуватися на
прогнозних розрахунках ринкової кон’юнктури, а не відображати поточну її
динаміку. Активний метод передбачає також глибоку індивідуалізацію
методів прогнозування кон’юнктури фондового ринку, заснованого переважно
на фундаментальному його аналізі. В найбільшій мірі активний підхід до
управління портфелем відображає менталітет агресивного його формування.
При пасивному підході до оперативного управління портфелем основна увага
приділяється забезпеченню глибокої його диверсифікації у рамках окремих
видів фінансових інструментів.
Одним із методів, характерних для цього підходу до управління, є також
імунізація портфеля, спрямована на зменшення відсоткового ризику по
борговим цінним паперам. Сутність цього методу полягає в підборі до
портфелю боргових цінних паперів з періодом обігу, в рамках якого
відсоткова ставка на фінансовому ринку прогнозується незмінною.
При активному підході до оперативного управління портфелем основна увага
приділяється пошуку і придбанню недооцінених фінансових інструментів
інвестування.
Цей підхід використовує так званий «Метод Грехема» – інвестиційну
теорію, яка стверджує, що найбільш ефективною стратегією управління є
формування портфеля за рахунок таких фондових інструментів, ринкові ціни
на які нижчі за їх реальну внутрішню вартість (вирахувану на основі
оцінки вартості чистих активів компанії).
Складність оперативного управління портфелем фінансових інвестицій
визначає необхідність широкого використання в цьому процесі сучасних
комп’ютерних технологій. Програмні продукти, пов’язані з використанням
таких технологій, повинні забезпечувати моніторинг основних параметрів
окремих фінансових інструментів і портфеля фінансових інвестицій в
цілому, визначати напрями і строки реструктуризації портфеля за
основними видами і різновидами фінансових інструментів, формувати
найбільш ефективні альтернативні проекти наказів брокеру на здійснення
необхідних угод.
У середньовічній Англії брокером називали служителя в шинку або
таверні, що розкривав пивні й винні бочки, пробиваючи їхнім спеціальним
ломиком, і наповнював протягнені йому кружки відвідувачів.
_http://www.netresource.com/math/funfacts.html (9.06.96)
Савлук М.І., Мороз А.М., Пуховкіна М.Ф. Гроші та кредит: Підруч. –
3.вид., перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2002. – 598с. (Розділ 10, §10.4)
Тема 5. Фондова біржа як суб’єкт фінансового посередництва
(Лекційне заняття №4)
Лекцію розраховано на 2 год.
План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
5.1. Роль і функції біржової торгівлі в ринковій економіці
5.2. Організація біржової інфраструктури
5.3. Учасники біржових торгів і загальна характеристика суб’єктів
біржового посередництва
5.4. Основи фундаментального і технічного аналізу як запорука успішної
діяльності біржового посередника
Після вивчення теми студент зможе:
• знати економічні, соціальні та політичні функції біржі, задачі та
можливості бірж, функції біржі
• охарактеризувати біржову інфраструктуру
• розрізняти поняття «брокерська контора», «брокерська фірма»,
«брокерське бюро»
• продемонструвати базові знання методів фундаментального і технічного
аналізу фінансових ринків.
У сучасних умовах велика увага приділяється біржам та біржовій торгівлі.
Біржі посідають особливе місце в інфраструктурі сучасної ринкової
економіки. Підвищення ефективності біржової торгівлі динамізує
національні й міжнародні товарні, фондові й валютні ринки; уніфікує,
робить доступними й надійними складні виробничо-фінансові операції
великої кількості підприємств і організацій. Тому дану лекцію буде
присвячено діяльності фондової біржі.
Оскільки студенти вже володіють знаннями щодо сутності поняття «біржі»,
видів бірж і операцій які вони охоплюють (це було предметом вивчення
курсів «Фінанси», «Біржові операції», «Ринок фінансових послуг» тощо),
сьогодні ми зупинимось виключно на розгляді біржових посередників та тих
аспектів діяльності біржі, які цих посередників безпосередньо
стосуються. Великої уваги також приділимо основам методів
фундаментального і технічного аналізу фінансових ринків, грамотне
застосування яких є запорукою ефективної діяльності біржових
посередників – брокерів, дилерів, трейдерів тощо.
1. Роль і функції бірж в ринковій економіці
Економічна роль біржової торгівлі відбивається в функціях, що
виконуються біржами в сучасних умовах з метою реалізації їх основного
завдання (рис. 5).
Біржа надає засобам масової інформації численні дані про біржові ціни,
компанії, що торгують на біржі, про ринкову кон’юнктуру, прогнози різних
ринків і т. д. Інформації на діяльність сучасної біржі в розвинених
країнах настільки значна, що до 30% своїх прибутків вона отримує від
продажу біржової інформації.
Рис. 16. Функції сучасної біржі
У розповсюдженні біржової інформації дедалі більшу участь беруть різного
роду підприємства (фірми, компанії й т. ін.), для яких передача такої
інформації за допомогою сучасних технічних засобів є одним із основних
або основним видом діяльності. Зокрема, реалізацію біржової інформації
електронною поштою здійснює агентство «Інтерфакс» для підприємств, які є
абонентами мережі. Такими абонентами в областях є, наприклад, відповідні
структури системи матеріально-технічного постачання промисловості й
сільського господарства. Інформація електронною поштою надходить до
абонентів щодня (по телефону, через модемні пристрої), накопичується в
комп’ютерній мережі і включає:
• дані про товари, що пропонуються до продажу на окремих біржах на
найближчі торги (найменування, ціна, кількість);
• інформацію про основні контракти, укладені на останніх торгах на
окремих біржах (продані товари, ціни, кількість та ін.);
• біржову хроніку;
• аналітичні огляди;
• рекламу.
Фондовий ринок виконує ряд функцій, які можна умовно розділити на дві
групи: загальноринкові функції, властиві будь-якому ринку, і специфічні
функції, які відрізняють його від інших ринків.
До загальноринкових функцій належать такі:
• комерційна функція, тобто одержання прибутку від операцій на даному
ринку;
• цінова функція, тобто формування цін, їхній постійний рух;
• інформаційна функція, тобто доведення до своїх учасників інформації
про обсяги й об’єкти торгівлі, її учасників;
• регулююча функція, тобто визначення правил торгівлі й участі в ній,
порядок вирішення спорів між учасниками, установлює пріоритети, органи
контролю і т.п.
До специфічних функцій фондового ринку можна віднести наступні:
• перерозподільна функція;
• функція страхування цінових і фінансових ризиків;
• накопичувальна функція.
Таким чином, основним завданням і функцією біржі є надання її членам, що
торгують, «фізичних» засобів для укладання угод і проведення пов’язаних
з цим операцій.
Основними учасниками фондового ринку України в залежності від їхньої
ролі і функцій є:
1. Емітенти – юридичні особи, які випускають в обіг на фондовий ринок
цінні папери з метою залучення додаткового фінансового капіталу; держава
в особі своїх органів і муніципальні власті для покриття дефіциту
бюджетів;
2. Інвестори – фізичні, юридичні особи й інституційні інвестори
(інвестиційні фонди і компанії, довірчі товариства, пенсійні фонди,
страхові компанії й ін.), які мають вільні фінансові ресурси, необхідні
для інвестування з метою збільшення ринкової вартості цінних паперів;
3. Держава, яка на основі прийняття законодавчих актів виконує
регулювання діяльності фондового ринку, а також Державна комісія з
цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР);
4. Посередники (фінансові торговці цінними паперами) – юридичні особи,
які надають професійні послуги на фондовому ринку емітентам і
інвесторам.
Організації, котрі обслуговують функціонування фондового ринку,
включають:
• організаторів ринку:
а) біржі – УМВБ, УФБ, КМФБ, ДФБ;
б) саморегулюючі організації: ПФТС, ПАРД, УАІБ.
• депозитарії (ВАТ «Міжрегіональний фондовий союз»);
• реєстраторів (378 – з них 37 комерційні банки);
• зберігачів (28 – з них 25 комерційні банки).
В Україні фондові біржі є основними організаторами біржового ринку, де
відбувається купівля-продаж цінних паперів, але вони функціонують окремо
одна від одної. На біржовому ринку діють такі зареєстровані біржі:
• Українська фондова біржа (УФБ);
• Київська міжнародна фондова біржа (КМФБ);
• Українська міжбанківська валютна біржа (УМВБ);
• Донецька фондова біржа (ДФБ);
• Придніпровська фондова біржа (ПФБ).
З перелічених фондових бірж найбільш могутня і розвинена – це Українська
фондова біржа (УФБ). її філії і фондові центри розташовані в 31 регіоні,
а брокерські контори УФБ поширені по 200 регіонам, що сприяє реалізації
прав юридичних і фізичних осіб на купівлю-продаж цінних паперів на всій
території України.
На фондовій біржі обертаються цінні папери, допущені до обороту. Такі
цінні папери проходять спеціальну експертизу і включаються до біржового
списку (називаний лістингом). Для цього компанії подають на фондову
біржу заяву з доданими до неї необхідними документами про фінансове
положення для проведення експертизи.
Основними посередниками на фондовій біржі є брокери і дилери.
Дилери – це члени фондової біржі, які здійснюють операції з
купівлі-продажу цінних паперів від свого імені і за власний рахунок.
2. Організація біржової інфраструктури
Для забезпечення нормального функціонування біржової торгівлі необхідна
біржова інфраструктура, тобто певні організації, які виступають
професійними учасниками біржової торгівлі. До них відносяться
депозитарії, реєстратори, клірингові (розрахункові) організації,
інформаційні агентства, біржові склади.
Депозитарії – це юридичні особи, організації, що створюються в формі
акціонерних товариств, які надають послуги зі зберігання цінних паперів,
а також обліку прав, які надаються.
Потреба в таких організаціях виникла з появою в Україні фондового ринку.
Передусім наявність депозитарію, який обслуговує конкретну біржу,
прискорює виконання угод.
Основними функціями депозитарію є:
• зберігання цінних паперів;
• облік прав, що випливають з цінних паперів (ведення рахунків на
основі депозитарного договору);
• виконання ролі посередника між емітентом й інвестором
Реєстратори, або держателі реєстру – юридичні особи, що мають
спеціальну ліцензію й займаються збором, фіксацією, обробкою,
зберіганням і наданням даних, які складають систему ведення реєстру
власників цінних паперів.
Реєстр, який складається на певну дату, дозволяє ідентифікувати
власників цінних паперів і являє собою список зареєстрованих власників з
вказівкою кількості, номінальної вартості, категорії іменних цінних
паперів, що належать їм. Реєстр необхідний, передусім, емітенту для
виконання зобов’язань перед держателями цінних паперів, яким
виплачуються дивіденди, розсилаються запрошення на збори акціонерів і т.
ін..
У зарубіжній практиці роль реєстраторів виконують депозитарії або
трансфер-агенти. В Україні трансфер-агенти розглядаються як помічники
реєстраторів. Вони не мають спеціальної ліцензії на таку діяльність, бо
вона не ліцензується, однак обов’язково повинні мати ліцензію брокера,
депозитарію, реєстроодержувача і т. ін. на здійснення якої-небудь
діяльності на фондовому ринку.
На початок 2000 року в нашій країні функціонувало близько 450
професійних учасників депозитарної системи фондового ринку, з них 2
депозитарії, 72 зберігачі та 376 реєстраторів.
Незалежні реєстратори і депозитарії в Україні об’єднає в Професійну
асоціацію реєстраторів і депозитаріїв, координує їхню діяльність.
Здійснення біржових угод супроводжується не тільки передачею біржового
активу одним власником іншому або переобліком прав власності на них, але
і протилежно направленою передачею грошей за ці активи від їх покупця до
продавця.
Коли кількість угод і учасників торгівлі дуже велика, то розрахунки
звичайним шляхом утруднюються і виникає необхідність у створенні
спеціалізованих на цих розрахунках організаціях. На практиці їх
називають Розрахункова палата, Розрахунковий центр і т.п..
Загалом, Розрахунково-клірингова організація – це спеціалізована
організація банківського типу, що здійснює розрахункове обслуговування
учасників біржового ринку.
Вона може бути створена в формі акціонерного товариства закритого типу й
повинна мати ліцензію Національного банку України на право
обслуговування всіх видів розрахункових операцій на відповідному
біржовому ринку і вести розрахункове обслуговування декількох бірж. Це
комерційна організація, прибутки якої складаються з:
• плати за реєстрацію угод;
• прибутків від продажу інформації;
• прибутків від обігу грошових коштів, що знаходяться в розпорядженні
організації;
• надходжень від продажу своїх технологій розрахунків, програмного
забезпечення і т. ін.
Членами розрахунково-клірингової організації звичайно виступають великі
банки й фінансові компанії.
У банківській сфері є поняття комунікаційного бар’єра між фінансистами
(інвестиційними банкірами) і трейдерами. Цей бар’єр зводиться щоб
уникнути витоку внутрішньої інформації, якою можуть володіти банкіри, і
одержав назву “Велика китайська стіна”.
_http://www.k2kapital.com/glossary/c.html
Інформаційні агентства (служби, фірми, компанії й т.д.) займаються
поширенням біржової інформації різним підприємствам за допомогою
сучасних технічних засобів.
На сьогодні функціонують мережі міжрегіонального обміну комерційною
інформацією, які створено з метою оперативної швидкої організації
горизонтальних зв’язків між підприємствами й підприємцями різних галузей
і регіонів, а також міжнародних зв’язків.
Біржові склади необхідні біржі для організації постачання товарів
(зберігання, упаковка товарів, виконання транспортно-експедиційних
операцій).
Склад може належати біржі або вона укладає договір про зберігання
товарів на складі. Покупці не стануть укладати угоди на біржі, якщо не
будуть знати, де вони зможуть отримати товар за контрактом або якщо
місце постачання буде неприйнятне для них. Склади можуть розташовуватися
як близько до біржі (у разі торгівлі реальним товаром), так і в інших
місцях або навіть країнах. Щоб стати біржовим, склад укладає договір з
біржею з вказівкою тривалості його дії, місця знаходження, потужності і
посиланням на документ, який уповноважує склад займатися складським
бізнесом.
Більшість вітчизняних товарних бірж такої інфраструктури не має, що не
сприяє підвищенню їх ролі на ринку реального товару, зводить її до
«чистого» посередництва.
3. Учасники біржових торгів і загальна характеристика суб’єктів
біржового посередництва
З розвитком і ускладненням ринку, його географічні поширенням інститут
посередництва розростається й урізноманітнюється. Між продавцем і
покупцем найчастіше виступає не один, а кілька, а інколи й велика
кількість посередників. На ринку діє безліч торговців (покупців), які
здійснюй операції з товарами та без них. З різним рівнем умовності і
можна класифікувати за різними оцінками. Однією з ознак класифікації
посередників, яка дає змогу зрозуміти особливості механізму біржової і
брокерської торгівлі, є їх поділ за джерелами, способами одержання
прибутків, за рахунок яких покриваються витрати й утворюється прибуток
посередників. За цією ознакою їх можна розподілити на дві групи: на
посередників, які здійснюють операції за рахунок клієнтів, та
посередників, які здійснюють операції за свій рахунок.
До першої групи належать агенти (агенти-посередник комісійні агенти),
брокери, особисті представники.
Агент (від. лат. Agens – діючий) – юридична чи фізична особа, яка
здійснює певні операції за дорученням інше особи (принципала) за його
рахунок і від його імені, а також забезпечує підготовку операцій, але
без права підпису контракту.
Свої дії агент здійснює з відома принципала за агент кою згодою за
винагороду.
Агенти-посередники (комісійні агенти) у здійсненні контрактів можуть
бути тільки комісіонерами. Вони не беруть і себе ніякого фінансового
ризику в операціях (за винятком ризику, що випливає з можливості
банкрутства їх клієнтів), а їх прибуток складається з комісійних,
виплачуваних клієнтами за надані посередницькі послуги.
Агенти, як правило, працюють на підприємстві або в брокерській конторі,
виконують представницькі функції свого підприємства, а оплата їх праці
здійснюється в тому ж порядку, що й інших працівників підприємства.
Брокер (від. англ. Broker – комісіонер, маклер) – це посередник, який
виступає як агент у стосунках між продавцем і покупцем.
Брокер продає або купує товар (цінні папери) за ціною, яку визначив
клієнт. Це може бути тверда ціна або ціна в заданих клієнтом межах, що
зазначається в його дорученні-наказі брокеру на здійснення операції.
За надану послугу брокер одержує від свого клієнта комісійні (брокерська
комісія, або куртаж) у зумовленому розмірі. По суті, брокер сам (від
свого імені) практично нічого не купує і нічого не продає. Він лише
зводить продавця (виробника або господаря товару, власника цінних
паперів) з покупцем, або навпаки, в т.ч. через біржу. Брокер як фізична
особа є службовцем брокерської фірми (контори).
На біржі під час торгу за сферою діяльності брокери поділяються на дві
групи:
• “брокер біля столу” – це брокер, який здійснює пошук клієнта
(продавця або покупця) на ринку реального товару;
• “біржовий брокер” (за біржовою термінологією – «брокер на підлозі»,
«брокер в ямі», «брокер у біржовому кільці»).
Брокерською, як і іншою посередницькою діяльністю, може займатись
будь-яка юридична або фізична особа незалежно під членства на біржі.
Важливо розрізняти форми організації цієї діяльності.
З правової точки зору необхідно розрізняти такі форми організації
брокерської діяльності: брокерська фірма (компанія), брокерська контора,
брокерський підрозділ (відокремлений і невідокремлений) підприємства. В
основі їх відмінностей лежать форми й відносини власності.
Друга група посередників (що здійснюють операції за свій рахунок) більш
різноманітна й численна.
Дилер (від англ. Dealer – торговець) – особа (фірма), яка здійснює
торговельне посередництво, у тому числі на біржах, або інші операції від
свого імені, за свій рахунок і на свій ризик.
Тобто це найбільш висока й ризикована, у порівнянні з брокерською, форма
організації посередництва. Прибутки дилер одержує за рахунок різниці в
ціні купівлі та продажу товарів, цінних паперів і валют (дилерських
знижок), а також зміни ціни й курсів (спекулятивні угоди).
Як і брокери, дилери залежно від сфери діяльності такої поділяються на
дві групи: дилери, які функціонують на ринку реального товару, та
біржові дилери.
До першої групи належать підприємства (фірми, компанії і т. ін.), а
також окремі фізичні особи, які здійснюють купівлю-продаж товару, тією
чи іншою мірою реально (прямо або побічно) беруть участь в його русі від
виробників до споживачів. Прямі дилери займаються переважно
посередництвом у купівлі-продажу тих товарів, які не є біржовими (тобто
не є предметом купівлі-продажу на товарних біржах), і спеціалізуються в
умовах ринкової економіки на посередництві головним чином сировинних
товарів, переважно сільськогосподарського походження. Сюди можна
віднести, наприклад, торговий будинок, різного роду оптові торговельні
фірми (за старою термінологією – оптові бази, бази
матеріально-технічного обслуговування і т. ін.).
Джобер (від англ. Jobber) – це фірма (особа), яка скуповує великі
партії товарів для швидкого перепродажу.
Біржовий механізм джобери використовують переважно з метою гри на
підвищенні або зниженні цін, курсів акцій, валют.
Скальпери – це професійні торговці, які торгують для себе. Техніка
торгівлі складається з торгівлі на мінімальних коливаннях, отримання
невеликого прибутку чи збитку на великих обсягах торгівлі.
Готовність «скальперів» купувати за запропонованою ціною та продавати за
ціною замовлення; за пропонованою ціною, створює величезну кількість
загальної спекулятивної ліквідності. Як і одноденні трейдери, скальпери
рідко залишають позиції до наступної торгової сесії.
Залежно від того, на яких видах різниці в цінах грають трейдери, вони
поділяються на професійні групи. Основі з них – арбітражисти (від франц.
Arbitrage – посередник у спорі) і спредери.
Арбітражисти грають на географічній різниці в цінах. Арбітраж – це
одночасна купівля й продаж товару (контракту) на різних ринках (біржах).
Арбітражисти використовують, наприклад, різницю в цінах на
сільськогосподарські продукцію на біржах окремих регіонів і країн. При
цьому вони враховують витрати на транспортування, зберігання, втрати в
дорозі, зниження якості продукції тощо.
Спредери грають на різниці в цінах на товар у часі, вивчаючи
закономірності й взаємозв’язок цін на нього в різні періоди року (в
окремі місяці) і прогнозуючи їх на майбутній період (на живу тварину
ціни нижчі восени, зерно коштує дешевше в період збирання, ніж через
кілька місяців, тому що в ціні відбиваються витрати на зберігання і т.
ін.).
Дрібних спекулянтів, непрофесійних торговців на біржі називають
публікою, інститут (групу) непрофесійних приватних маклерів за біржовою
термінологією – кулісою, а неофіційних біржових посередників, маклерів,
які укладають біржові угоди без участі офіційних маклерів, – кулісьє.
До біржових торгів в операційну залу допускаються лише учасники торгів.
До них відносяться біржові посередники, якими є уповноважені Біржовим
комітетом особи як із числа членів біржі, так і спеціально для цього
наймані, які мають досвід роботи на біржовому ринку. Ними можуть бути
брокери, дилери, трейдери, клерки, маклери.
Кожен дилер або трейдер може наймати клерків-помічників. На Чиказькій
товарній біржі клерки мають жовті піджаки і повинні перебувати поза
“ямою”.
В “ямі” серед брокерів і трейдерів знаходиться лише клерк у блакитному
піджаку – це фіксувальник цін. У нього рація, і за кожної зміни ціни
контракту він зобов’язаний повідомити про це по рації.
В торговій залі знаходяться і клерки в світло-зелених піджаках. Це
контролери, які надають інформацію про угоди раніше укладені, а потім
визнані помилковими. їх задача – знайти учасників таких угод і виправити
помилки. Є в залі також клерки-сищики, які слідкують за дотриманням
правил торгівлі брокерами і грейдерами.
Клерки є фізичними особами, які беруть участь в діяльності біржі на
основі трудового договору у формі контракту.
Серед учасників біржової торгівлі важливе місце займають ф’ючерсні
комісійні купці – ФКМ. Ця категорія посередників уповноважена надати всі
види послуг клієнтам. В США така посередницька біржова система включає
близько 400 ФКМ, що мають більше 50 тисяч торгових представників у
всьому світі. ФКМ забезпечує виконання послуг і діє як клірингові агенти
за угодами своїх клієнтів. Деякі ФКМ займаються лише ф’ючерсною
торгівлею, інші надають повний комплекс брокерських послуг, що включають
операції з акціями, облігаціями і іншими фінансовими інструментами.
Трейдери на фондових біржах прагнуть усіляко принизити своїх
конкурентів, що нерідко приводить до травм. З метою зменшення
виробничого травматизму нещодавно на Чиказькій фондовій біржі прийняли
постанову, що обмежує висоту каблуків трейдерів.
Система біржового посередництва має декілька організаційних форм:
брокерська фірма (компанія); брокерська контора; брокерське бюро
(підрозділ).
Брокерське бюро – це, як правило, госпрозрахунковий підрозділ
підприємства, який займається брокерським посередництвом, діє на
підставі свого положення з правом відкриття рахунка в банку.
На міжнародних біржових ринках як для індивідуальних клієнтів, так і для
великих компаній існує широкий вибір брокерських фірм. Велика компанія,
яка здійснює торгівлю великими партіями товарів, вибирає не одну, а
кілька брокерських фірм (можливо дві-три), що мають досвід роботи з
великими обсягами замовлень. Компанії менших розмірів надають перевагу
середнім брокерським конторам (фірмам), хоча в них і більш високі ставки
комісійних, але є більше часу на аналіз біржових ринків і на роботу з
кожним клієнтом.
Враховується також спеціалізація брокерів. У біржовій торгівлі нафтою на
біржах Нью-Йорка і Лондона є брокери, що працюють з нафтовими
промисловцями, і брокери, які надають послуги індивідуальним
спекулянтам.
Вибираючи не одного, а кількох брокерів (брокерських фірм) клієнт може
через одного з них розміщувати свої замовлення за угодами, а від інших
отримувати інформацію про ситуацію на ринку і консультації. Крім цього,
деякі фірми мають кількох брокерів з тою метою, щоб жоден із них не мав
повного уявлення про операції клієнта.
Організаційна структура і штат брокерської фірми, оплата зайнятих у ній
осіб встановлюються її власником або керівником в залежності від рівня
прибутковості фірми. У штат брокерської контори входять її керівник
(старший брокер), брокери і необхідний технічний персонал. Керівник
брокерської контори і брокери призначаються членом біржі, який відкрив
брокерську контору, якщо інше не передбачено договором між брокерською
конторою і членом біржі. Брокери, як правило, спеціалізуються на
операціях із певними видами товарів або товарними групами.
Число брокерів у брокерській конторі визначається членом біржі, що її
відкрив, за узгодженням із Біржовим комітетом виходячи з розмірів.
Багато що залежить від рівня професійної компетентності брокерів,
працюючого персоналу і керівників фірми та від розробленої системи
оплати праці, (рис. 19).
Рис. 17. Типова організаційна структура брокерської фірми
Організаційна структура брокерської фірми також може включати:
• Відділ нових рахунків – перевіряють документи і фінансовий стан
клієнта і присвоюють новому клієнту номер рахунка.
• Відділ маржі – після відкриття рахунка цей відділ встановлює вимоги
щодо маржі для клієнта і дозволяє йому торгівлю. Після початку операцій
службовці відділу слідкують за станом рахунка і виписують вимогу про
поповнення маржі, якщо це необхідно. Цей відділ разом з керівником фірми
приймає рішення у випадку дефіциту на рахунку клієнта, а також дозволяє
знімати кошти з рахунка клієнта.
• Відділ указів – забезпечує постійний зв’язок з біржею і виконання
всіх вказівок, що надходять з місцевих відділів. Вказівки надходять в
операційний зал по телефону або телеграфу, оскільки брокерські фірми
використовують власні телеграфні системи – електронні комунікації, які
з’єднують кожен їх відділ з операційним залом біржі.
• Відділ обробки даних – приймає всі вказівки після їх виконання. Тут
угоди перевіряються і вводяться в комп’ютер, який видає звіти за
угодами.
• Відділ постачання займається постачанням і одержанням товару за
форвардними і ф’ючерсними контрактами, а також: розрахунками за тими
ф’ючерсними контрактами, де не потрібне реальне постачання товару.
• Відділ продажу – це відділ, який відповідає за управління місцевими
відділами.
За даними психологів найбільш напружена трудова діяльність у США в
брокерів, що працюють на біржах. Не дивно, адже їх робочий день
ненормований і залежить тільки від режиму роботи бірж. Тому в сленгу
брокерів з’явилася нове слово-абревіатура, що українською перекладається
як “СБУП”. Перші дві букви слова означають “Слава Богу”, а третя й
четверта – “Уже П’ятниця”.
“Общая газета”, N 3, 1997, стр. 10
Організаційна структура брокерської фірми може бути різною, але основні
підрозділи і їхні функції аналогічні.
4. Основи фундаментального і технічного аналізу як запорука успішної
діяльності біржового посередника
В систем методів дослідження кон’юнктури фінансового ринку найбільш
надійним методичним апаратом володіє фундаментальний аналіз, хоча його
складність і відносно висока вартість проведення суттєво стримують сферу
його застосування. Результати фундаментального аналізу є головною умовою
забезпечення високого ступеня ефективності фінансового ринку (у той час
як результати технічного аналізу можуть забезпечити ефективність
фінансового ринку лише в слабкому ступені).
Діапазон досліджень фінансового ринку на основі методів фундаментального
аналізу найбільш широкий. Основними напрямами такого дослідження є:
• аналіз і прогнозування кон’юнктури фінансового ринку в цілому у
зв’язку із загальноекономічним розвитком країни;
• аналіз і прогнозування кон’юнктури окремих видів і сегментів
фінансового ринку;
• аналіз та оцінка перспектив фінансової привабливості окремих галузей
економіки;
• аналіз і оцінка перспектив фінансової привабливості окремих регіонів
країни;
• аналіз і прогнозування фінансової позиції підприємств;
• порівняльний аналіз фінансових якостей окремих реальних проектів
фінансових інструментів та відповідне прогнозування динаміки рівня цін
на них.
Фундаментальний аналіз заснований на дослідженні окремих факторів, що
впливають на динаміку показників, що вивчаються, і визначенні можливої
зміни цих факторів у майбутньому періоді. В процесі прогнозування
кон’юнктури фінансового ринку на основі фундаментального аналізу
використовуються наступні основні методи:
1. Метод прогнозування «згори-донизу» передбачає здійснення прогнозних
розрахунків у напрямку від загального до конкретного. У процесі
здійснення таких прогнозних розрахунків спочатку оцінюється можлива
зміна параметрів загальноекономічного розвитку країни; потім
прогнозуються основні параметри майбутнього розвитку окремих елементів
фінансового ринку в цілому; після цього прогнозується кон’юнктура
окремих видів фінансових ринків; потім здійснюється прогноз кон’юнктури
окремих сегментів фінансового ринку, що цікавлять його учасника; на
завершальній стадії прогнозних розрахунків визначаються вірогідні
параметри обороту на ринку конкретних видів фінансових товарів та
інструментів.
2. Метод прогнозування «знизу-догори» передбачає здійснення прогнозних
розрахунків у зворотній послідовності. Число рівнів прогнозування
визначає при цьому сам аналітик виходячи з поставлених перед ним задач.
3. Імовірнісний метод прогнозування здійснюється в умовах недостатності
вихідної інформації, особливо тієї, яка характеризує майбутню динаміку
макроекономічних факторів. У цьому випадку прогнозування окремих
показників кон’юнктури фінансового ринку на всіх його рівнях носить
багатоваріантний характер у діапазоні від оптимістичної до песимістичної
оцінки можливого розвитку окремих факторних показників.
4. Метод економетричного моделювання прогнозованих показників
кон’юнктури фінансового ринку або окремих фінансових товарів та
інструментів заснований на побудові індивідуальних економетричних
(економіко-математичних) моделей, як правило, багатофакторних.
5. Метод моделювання фінансових і фінансових коефіцієнтів
використовується, в основному, для прогнозування показників розвитку
окремих учасників фінансового ринку. Система таких коефіцієнтів дозволяє
оцінити рентабельність, фінансову стійкість, платоспроможність та інші
сторони майбутньої фінансової діяльності конкретного підприємства.
6. Метод об’єктно-орієнтованого моделювання (або метод побудови
електронних таблиць) ґрунтується на розкладанні окремих прогнозованих
інтегральних показників на низку окремих їх значень при використанні
комп’ютерних електронних таблиць.
Використання у поєднанні методичного апарату фундаментального і
технічного аналізу створює передумови для здійснення надійних прогнозів
кон’юнктури фінансового ринку на різних його рівнях.
Технічний аналіз ґрунтується на простому затвердженні: “Усе у світі
повторюється”, і якщо курси валют найближчим часом зміняться, то цьому
будуть передувати характерна ознака, установити які можна за допомогою
аналізу попередньої історії руху курсів. Досвідчені дилери роками
виробляють свої критерії прогнозу курсів і прийняття рішень про покупку
або продаж валюти (операції обміну однієї валюти на іншу). Досвід
дилерів підсумовано у великій кількості літератури, видаваної за
рубежем, але важкодоступної в Україні.
Кожний з методів технічного аналізу містить деяке число параметрів
(довжина аналізованого історичного періоду, припустиме відхилення курсу
від середньої тенденції, що свідчить про настання змін на ринку…). Ці
параметри, як і ефективність роботи кожного з методів, залежать від
кон’юнктури ринку. Вибір оптимальних значень таких параметрів – типове
завдання комп’ютерної оптимізації. Прикладами використовуваних методів
можуть служити: розбіжність поточних середніх (Moving Average
Convergence-Divergence), індекс коливання цін (Ultimate Oscillator),
альфа-бета метод (Alpha-Beta Trend), метод Боуллінжера (Bollinger
Bands), покажчик зміни тенденцій (Key Reversal) і інші.
Істотним для технічного аналізу є те, що він має справу більшою мірою з
ринком, аніж із самим продуктом. Технічному аналітикові не потрібна
інформація про прибуток компанії. Деякі навіть говорять, що вони не
мають потреби у знанні найменування продукту для застосування своїх
методів.
Діаграми є першою асоціацією, пов’язаною з технічним аналізом. Діаграми
цін стали синонімом технічного аналізу. Це не зовсім вірно. Діаграми –
це спосіб подання даних, який використовується як технічними
аналітиками, так і фундаменталістами. Розходження складається лише в
тім, для чого ці групи використають діаграми. Діаграми для
фундаментального аналітика є способом створення візуальної картини зміни
ціни товару, а технічний аналітик іде далі. Він інтерпретує процес зміни
цін для визначення старих структур і дає прогноз зміни цін у
майбутньому. Він шукає характерні рівні цін, що означає підтримку або
опір.
Існує кілька видів діаграм які використаються для технічного аналізу. У
даному прикладі всі діаграми показують зміни по днях. Вибір інтервалів
діаграм вільний. Всі типи діаграм можуть показувати щоденну, щотижневу,
щогодинну й навіть щохвилинну інформацію.
Діаграми є засобами наочного подання даних і полегшують виконання
порівнянь, виявлення закономірностей і тенденцій даних. Наприклад,
замість аналізу декількох стовпців чисел на аркуші можна, глянувши на
діаграму, довідатися, падають або ростуть обсяги продажів по кварталах
або як дійсні обсяги продажів співвідносяться із планованими.
У Microsoft Excel діаграму можна створити на окремому листі або
помістити як впроваджений об’єкт на лист із даними. Крім того, діаграму
можна опублікувати на веб-сторінці. Щоб створити діаграму, необхідно
спочатку ввести для неї дані на листі. Після цього, виділивши ці дані,
варто скористатися майстром діаграм для покрокового створення діаграми,
при якому вибираються її тип і різні параметри. Або використайте для
створення основної діаграми панель інструментів Діаграма, що згодом
можна буде змінити.
Щоб активізувати меню Діаграма, виберіть діаграму. У меню Діаграма
виберіть команду Тип діаграми. Виконайте одну з наступних дій.
1. Оберіть стандартний тип діаграми
2. Відкрийте вкладку Стандартні й виберіть убудований тип діаграми для
використання за замовчуванням.
3. Виберіть команду Зробити стандартною й натисніть кнопку Так.
4. Натисніть кнопку OK.
Як ми бачимо, діаграми є основними засобами технічних аналітиків. Вони
використовують діаграми для виявлення відхилень, структури даних, що
повторюється, або для виявлення меж, у яких ціна буде втримуватися з
певною ймовірністю. Вони використовують цю інформацію для прийняття
рішень про час покупки або продажу.
Лінійні діаграми звичайно використаються, якщо доступна й повинна бути
представлена інформація лише про одну ціну. Звичайно діаграми такого
типу використаються для підсумовування щоденної динаміки цін або
фіксованих цін.
Ціни, що спостерігаються протягом дня, з’єднуються, утворюючи лінію:
Рис. 18. Приклад лінійної діаграми
Стовпчикові диаграми (гістограми). Така діаграма складається, як про це
свідчить сама назва, з горизонтальних стовпчиків. Стовпчикові діаграми
включають більше інформації, ніж звичайні лінійні діаграми. Вони
використовуються для подання інформації з більш ніж однієї ціни. Простим
прикладом може бути інформація про розвиток двох цін за одиницю часу.
Наприклад, комбінація відкриття – закриття або висока – низька ціна.
Стовпчикові графіки можуть надавати до чотирьох видів інформації із
ціни.
Даний приклад показує графік висока/низька/закрита.
Рис. 19. Приклад стовпчикової діаграми
Сам стовпчик показує межі високої й низької цін, тобто, найвища ціна
протягом дня з’єднана з найнижчою ціною за день. Оцінка праворуч
стовпчика показує ціну закриття на день проведення торгів. Якщо ціна
відкриття також відома, то вона буде зазначена ліворуч стовпчика.
Примітка: бувають дні, коли ринок відкривається по найвищій або
найнижчій ціні дня. У таких випадках, оцінка ціни закриття ставиться
відповідно вгорі або внизу стовпчика.
Брущаті діаграми. Якщо є інформація із всім чотирьох цінам в одиницю
часу, вони можуть бути представлені або у вигляді стовпчикової діаграми,
або у вигляді брущатої діаграми. Назва “брущата діаграма” походить від
форми стовпчика. Вони виглядають як свічі.
Важливо визнати, що брущаті діаграми включають не більше інформації, ніж
відповідні стовпчикові діаграми. Багато хто з аналітиків як і раніше
віддає перевагу брущатим діаграмам, оскільки вони легше читаються.
Біржова діаграма. Microsoft Excel пропонує чотири види спеціальних
біржових діаграм. Перша, найпростіша, відображає набори даних з трьох
значень (найнижчий курс, найвищий курс, ціна закриття). Друга – з
чотирьох (курс відкриття, найвищий курс, найнижчий курс, курс закриття).
Третя враховує інші чотири параметри (об’єм, найвищий курс, найнижчий
курс, курс закриття). І, нарешті, четверта відображає дані з п’яти
позицій (об’єм, курс відкриття, найвищий курс, найнижчий курс, курс
закриття).
Рис. 20. Приклад брущатої діаграми
Рис. 21. Приклад біржової діаграми (1 тип)
Рис. 22. Приклад біржової діаграми (2 тип)
Рис. 23. Приклад біржової діаграми (3 тип)
Тенденційний графік. Тенденційний графік означає, що ціна розвивається
відповідно до загальної тенденції. Після визначення тенденція розвитку,
нагору – униз, або убік можна приймати відповідне рішення. Якщо лінія
тенденції обривається, тобто, ціна цінного папера перетинає лінію
тенденції внизу (при тенденції до підвищення) або вгорі (при тенденції
до зниження), то говорять, що тенденція зупинилася й не можна очікувати
розвитку ціни цінного папера в первісному напрямку.
Тренд – загальний напрямок зміни ринку.
Тренд залежить від тривалості тимчасового інтервалу на якому він
будується. Розрізняють тренд нагору (bullish), тренд униз (bearish) і
горизонтальний тренди. При побудові тренда, для наочності рекомендуємо
використати свічі (одна свічка за проміжок часу t будується по hi(t) –
максимальна ціна за проміжок часу t, low(t) – мінімальна ціна, XYWX(t) –
перша ціна, close(t) – остання ціна, при цьому open/close утворять
прямокутник білих кольорів або чорного, залежно від того, яка ціна вище
– open або close) чи бари (high(t), low(t), close(t)), як графік курсу.
Уздовж тренда завжди можна провести дві лінії, що обмежують коливання
цін у рамках тренда зверху й знизу. У випадку яскраво вираженого
висхідного або спадного тренда вони, як правило, розташовуються майже
паралельно. Лінія, розташована праворуч зветься лінією тренда, а
розташована ліворуч – лінією каналу. У випадку горизонтального тренда
лінії можуть бути як паралельними, так і розташованими під кутом друг до
друга.
Рис. 24. Приклад біржової діаграми (4 тип)
Лінії тренда дозволяють графічно відображати тенденції даних і
прогнозувати їхні подальші зміни. Подібний аналіз називається також
регресійним аналізом. Використовуючи регресійний аналіз, можна
продовжити лінію тренда в діаграмі за межі реальних даних для
пророкування майбутніх значень.
У рамках Microsoft Excel можливе створення лінійних даних без
використання діаграми. Щоб створити дані, що відповідають лінійним і
експонентним лініям, використайте авто заповнення або одну зі
статистичних функцій, таких як РІСТ() або ТЕНДЕНЦІЯ().
Існує шість різних видів ліній тренда, які можуть бути додані на
діаграму Microsoft Excel. Спосіб варто вибирати залежно від типу даних.
Лінійна апроксимація – це пряма лінія, що щонайкраще описує набір даних.
Вона застосовується в найпростіших випадках, коли крапки даних
розташовані близько до прямої. Говорячи інакше кажучи, лінійна
апроксимація гарна для величини, що збільшується або спадає з постійною
швидкістю.
Логарифмічна апроксимація корисна для опису величини, що спочатку швидко
росте або спадає, а потім поступово стабілізується. Логарифмічна
апроксимація використає як негативні, так і позитивні величини.
Поліноміальна апроксимація використовується для опису величин, що
поперемінно зростають і спадають. Вона корисна, наприклад, для аналізу
великого набору даних про нестабільну величину. Ступінь полінома
визначається кількістю екстремумів (максимумів і мінімумів) кривої.
Поліном другого ступеня може описати тільки один максимум або мінімум.
Поліном третього ступеня має один або два екстремуми. Поліном четвертого
ступеня може мати не більше трьох екстремумів.
Ступенева апроксимація корисна для опису монотонно зростаючої або
монотонно спадаючої величини.
Експонентна апроксимація корисна в тому випадку, якщо швидкість зміни
даних безупинно зростає.
Лінія тренда найбільшою мірою наближається до представленого на діаграмі
залежності, якщо значення R-квадрат (число від 0 до 1, яке відображає
близькість значень лінії тренда до фактичних даних. Воно також
називається квадратом змішаної кореляції) дорівнює або близько до 1. При
апроксимації даних за допомогою лінії тренда значення R-квадрат
розраховується автоматично. Отриманий результат можна вивести на
діаграмі.
В процесі графічного вивчення поточної динаміки показників, що
спостерігаються, методами технічного аналізу ставляться наступні основні
задачі:
1. Визначити характер тенденцій показника, що вивчається.
2. Визначити «точки зламу» тенденції. Під точкою зламу тенденції
розуміють максимальні або мінімальні значення аналізованого показника,
після яких тенденція змінюється на протилежну. Точки зламу ринку «биків»
визначаються по максимальному рівню цін у короткому періоді, у той час
як точки зламу «ведмежого» ринку – відповідно по мінімальному рівню цін
у короткому періоді. У рамках довгострокової тенденції система точок
зламу доповнюється й піковими (максимальними і мінімальними) рівнями
цін.
Скульптура, що зображує бій бика й ведмедя, перебуває в Нью-Йорку
перед будинком біржі
3. Визначити рівні підтримки та опору показника, що спостерігається.
Рівень підтримки представляє собою побудовану на графіку лінію з’єднання
всіх мінімальних значень показника по відповідним точкам зламу, а рівень
опору – аналогічну лінію, побудовану по максимальним його значенням.
4. Визначити частоту і характер розривів показника, що спостерігається.
В теорії технічного аналізу виділяють різні види розривів (прискорюючий,
уповільнюючий, випереджуючий, острівний, кінцевий тощо), кожен з яких
дозволяє визначити напрями й ступінь інтенсивності зміни тенденції
показника.
Висновки технічного аналізу використовуються не тільки для дослідження
поточної кон’юнктури фінансового ринку, але й для її прогнозування.
Прогнозний апарат технічного аналізу базується на окремих теоріях, серед
яких найбільше розповсюдження одержали: теорія Доу, теорія хвиль Еліота,
теорія ковзаючої середньої та деякі інші.
Бланк И.А. Торговый менеджмент. – К.: Украинско-финский институт
менеджмента и бизнеса, 1997
Тема 6. Фінансове посередництво на валютному ринку Forex
(Лекційне заняття №5)
Лекцію розраховано на 2 год.
План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
6.1. Основні принципи роботи і типи угод на ринку FOREX
6.2. Сутність маржинальної торгівлі і розрахунок прибутку трейдера
6.3. Психологія FOREX. Основи фундаментального і технічного аналізу як
запорука успішної діяльності валютного трейдера.
6.4. Робота на ринку Forex за допомогою сучасних технічних засобів
(Інтернет, мобільного зв’язку, тощо)
Після вивчення теми студент зможе:
• Пояснити сутність і принципи роботи Forex
• Назвати основні види угод на ринку Forex
• Охарактеризувати порядок розрахунку прибутку трейдера
• Зазначити психологічні особливості роботи на ринку Forex
• Сформулювати сутність Інтернет-трейдингу, мобільного трейдингу
Дана тема є логічним продовження попередньої, оскільки в діяльності
посередників фондового і валютного ринків є чимало спільного. У
сьогоднішній лекції ми розглянемо економічні, фінансові, інформаційні і
психологічні аспекти валютного посередництва на ринку FOREX. Також свого
продовження отримає вивчення основних методів фундаментального і
технічного аналізу фінансового ринку, яке ми розпочали в останньому
параграфі попередньої лекції.
1. Основні принципи роботи і типи угод на ринку FOREX
Перш ніж почати розмову про методики аналізу ринку, правила керування
капіталом, побудову торговельної системи необхідно розібратися в
основах. Тому, щоб ми могли легко розуміти один одного, спробуємо ввести
деякі основні поняття й визначення.
Отже, на ринку Forex торгують валютами. Валюти обмінюються одна стосовно
іншої за певним курсом, що встановлюється виходячи зі співвідношення
попиту та пропозиції. Торгувати можна будь-якими вільно конвертованими
валютами. Хоча при здійсненні угод з деякими «екзотичними» валютами
можна зіштовхнутися із проблемою ліквідності (попит та пропозиція на них
існую не завжди).
На цей час більшість компаній дозволяє здійснювати угоди по наступних
валютних парах (табл. 10).
Всі угоди здійснюються по котируваннях (курсам).
Котирування – це вартість одиниці однієї валюти (називаної базовою),
виражена в одиницях іншої валюти (називаної котируваною).
У позначенні пари валют (наприклад, USD/CHF) базова валюта записується
першою, котирувана – другою. Котирування складається із двох цифр.
Перша цифра – бід (Bid) – ціна, за якою клієнт може продати базову
валюту, друга – аск (Ask або Offer) – ціна, за якою клієнт може купити
базову валюту за котирувану. Різниця між цими курсами, називається
спредом (spread). Розмір спреду залежить від розглянутої пари валют і
від стану ринку.
Таблиця 4.
Угоди по валютних парах
Пари валют Позначення
Євро – долар США EUR/USD
Долар США – японська ієна USD/JPY
Британський фунт – долар США GBP/USD
Долар США – швейцарський франк USD/CHF
Євро – швейцарський франк EUR/CHF
Австралійський долар – долар США AUD/USD
Долар США – канадський долар USD/CAD
Новозеландський долар – долар США NZD/USD
Євро – британський фунт EUR/GBP
Євро – японська ієна EUR/JPY
Британський фунт – японська ієна GBP/JPY
Швейцарський франк – японська ієна CHF/JPY
Британський фунт – швейцарський франк GBP/CHF
Євро – австралійський долар EUR/AUD
Євро – канадський долар EUR/CAD
Австралійський долар – канадський долар AUD/CAD
Австралійський долар – японська ієна AUD/JPY
Австралійський долар – новозеландський долар AUD/NZD
Котирування залежно від надаваної інформації бувають:
• інформаційними (котирування від різних банків, трансльовані, як
правило, для проведення всебічного аналізу ринку);
• торговельними (котирування, по яких у цей момент часу може бути
здійснена угода купівлі/продажу валюти між Клієнтом і конкретним
Дилінговим Центром).
Слід зазначити, що всі інші котирування є інформаційними. Єдиних
торговельних котирувань бути не може. Адже існує маса банків. І кожний
має власну валютну позицію й економічний інтерес.
Крім того, котирування бувають прямі (кількість національної валюти,
який необхідно заплатити за один долар США) і зворотні (кількість
доларів за одиницю національної валюти). Прикладом прямого котирування є
пара USD/JPY або USD/CHF. Те, що найчастіше пряме котирування мають пари
з американським доларом пов’язане з тим, що довгий час долар був (та й
донині залишається) основною резервною світовою валютою. Хоча в деяких
випадках базовою може бути й інша валюта (як, наприклад, фунт стерлінгів
або євро). Крім звичайних валютних пар (з американським доларом) на
даному ринку операції можна здійснювати із крос-курсами.
Крос-курс – співвідношення між двома валютами, що випливає з їхнього
відношення до курсу третьої валюти.
Найчастіше розрахунок кросу-курсу здійснюється через курси валют до
долара. Залежно від типу котирувань (пряма/зворотна) розрахунок може
провадитися трьома способами.
Наприклад:
CHFJPY=USDJPY/USDCHF
GBPCHF=GBPUSD*USDCHF
EURGBP= EURUSD / GBPUSD
Більшість валют котирується з точністю до 0.0001 (виключення становлять
курс USDJPY і крос-курси з ієною. У цьому випадку, котирування
здійснюється з точністю до сотих часток).
Зміна котирування на 0.0001 або 0.01 є мінімальним і називається
пунктом. Трейдери часто називають пункт Pips або Point.
Угоди на даному сегменті фінансового ринку не відбуваються в довільних
обсягах.
Лот – фіксований розмір ставки, завжди рівний 100 000 (сто тисяч)
одиниць базової валюти. Число лотів, з яким відбуваються ігрові угоди,
завжди є цілим числом (1,2,3,4 і т.д. лоти).
Оскільки різні валютні пари мають різний тип котирувань (прямий й
зворотній), то інтерпретація графіка може бути зв’язана на початковому
етапі з певними труднощами. Для валютних пар із прямим котируванням, рух
графіка нагору позначає зміцнення долара й, отже, ослаблення
національної валюти. І, навпаки, якщо нагору рухається графік валютної
пари зі зворотним котируванням (долар слабшає, а євро або фунт зміцнює).
Тому варто запам’ятати одне: для одержання прибутку від угоди купувати
треба тоді, коли графік перебуває на мінімальній оцінці, а продавати –
на максимальній. Безумовно, зміцнення або ослаблення тієї або іншої
валюти не буває мимовільним. Для цього завжди існують які-небудь
передумови. По-перше, рух може бути обумовлено тільки технічними
факторами. До них найчастіше відносять відкриття/закриття позицій
інвесторами (наприклад, при наближенні цін до якого-небудь рівня).
По-друге, на динаміку курсів впливають фактори фундаментального
характеру (це всілякі економічні звіти, політичні події, форс-мажорні
ситуації, природні катаклізми). Докладніше про вплив цих факторів ми
поговоримо у відповідних розділах, присвячених методам аналізу ринку.
Як уже говорилося, суть роботи на ринку Forex – це здійснення операції з
покупки або продажу валютних контрактів, з метою одержання прибутку за
рахунок зміни курсів валют. Валютна операція (ставка) – чинена Клієнтом
покупка або продаж валюти. На ринку Forex угоди відбуваються без
реальної поставки валюти (торгівля здійснюється за допомогою нових
інформаційних технологій і з використанням кредитного плеча).
У чинність того, що валюти можуть дорожчати або дешевшати по відношенню
одна до іншої, а також того, що торгівля здійснюється без реальної
поставки, Ви можете в будь-який момент часу здійснити операцію в одному
з 2-х напрямків: buy – покупка, sell – продаж базової валюти.
Покупка (BUY) – валютна операція, укладена Клієнтом розраховуючи на
підвищення курсу (подорожчання) базової валюти проти контрвалюти.
Продаж (SELL) – угода, протилежна покупці й укладена Клієнтом
розраховуючи на зниження курсу (здешевлення) базової валюти проти
контрвалюти.
Будь-яка угода на ринку Forex має дату виконання умов угоди або,
простіше, дату поставки валют. Її називають датою валютування (Value
Date). Більшість угод на Forex є спотовими (Spot), тобто відповідно до
цієї умови торгівлі, валюта поставляється на другий робочий день після
заключення угоди. При цьому можливий варіант як з реальною поставкою
валют, так і без її.
Припустимо 23.03.2005 “Банк А” вирішив купити в “Банку Б” 100000
доларів за курсом 1.2310 CHF за долар. Тоді Банк А и Банк Б перерахують
один одному продану валюту USD і CHF 25.03.2005 (за умови, що 23, 24 і
25 – робочі дні).
2. Сутність маржинальної торгівлі і розрахунок прибутку трейдера
Донедавна основними учасниками ринку Forex були банки, багатонаціональні
корпорації й великі брокерські фірми. Мінімальні вимоги банків до обсягу
коштів для роботи на цьому ринку становили порядку мільйона доларів США.
Даний вид бізнесу був недосяжний простим людям саме через необхідність
великого вкладення коштів для початку операцій.
Напевно Ви задалися питанням, а де мені взяти такі гроші? Вихід був
знайдений. Із введенням у середині вісімдесятих років маржинальної
торгівлі (“margin trading”) картина різко змінилася. Ринок Forex став
доступний і для дрібномасштабних інвесторів. Тепер банки й Дилінгові
Центри (ДЦ) надають своїм клієнтам кредитну лінію.
Суть маржинальної торгівлі полягає в тім, що для того, щоб купити,
наприклад, 100000 одиниць якої-небудь валюти, вам зовсім не потрібно
мати всю цю суму. Ви можете дати банку або ДЦ “заставу” на час операції
в розмірі значно меншому, чим необхідна сума. Заставу називають маржею
(margin) і становить вона, звичайно, 1-10% (частіше 2-5%) від суми
угоди. Відкриття рахунку й внесення грошей на депозит (внесення маржі) –
перше, що Ви повинні зробити перед початком проведення торговельних
операцій. Призначення депозиту – гарантія компенсації можливих втрат.
Коли Ви бажаєте продати більшу суму якої-небудь валюти, Вам видається
кредит у цій валюті на цю суму. А куплена Вами валюта розміщається на
депозит. Це дозволяє працювати з різними валютами (а не тільки з валютою
депозиту) і на покупку й на продаж. Цей кредит і депозит є
безпроцентними, якщо позиція закрита в той же день. Таке кредитування (і
розміщення депозиту) виконуються автоматично за умовами торгівлі й без
усякого спеціального оформлення.
Незважаючи на таке кредитування, банк або брокер це виконуючий, не бере
участь у прибутках клієнта – весь прибуток і всі збитки від торговельних
операцій належать клієнтові. Таким чином, при маржинальній торгівлі
поставка валют заміняється зобов’язанням закрити позицію зворотною
угодою. А коли позиція закрита, відбувається зарахування на рахунок
клієнта (реальна поставка) тільки отриманого прибутку або збитку.
Отже, для здійснення угоди по покупці або продажу валюти ваш
фінансовий партнер, у цьому випадку ДЦ, кредитує вас відсутньою сумою,
або, як говорять трейдери, надає “кредитне плече” або “важіль”
(leverage).
Наприклад, для покупки 100000 доларів за швейцарські франки при маржі в
1% (плече 1:100), необхідно внести лише 1000 доларів застави. Це,
природно, підвищує потенційні можливості гравця: маючи в наявності
відносно невеликі кошти, вона може оперувати на ринку сумами в багато
разів більшими. При цьому весь прибуток або збитки, що виникли від зміни
валютних курсів, записуються на його рахунок.
Клієнт укладає договір з компанією, по якому остання зобов’язується з
доручення клієнта за свій рахунок і від свого імені здійснювати дані
операції. При цьому в неї виникає ризик втрат від здійснення подібних
угод, тому клієнт як застава розміщає на депозит певну суму. У випадку,
якщо дилінгова компанія одержує збиток від проведеної операції, то в
трейдера виникають зобов’язання перед нею в розмірі цього збитку, які
покриваються зі станового депозиту; якщо компанія дістала прибуток від
проведеної операції, то в неї виникають зобов’язання перед трейдером у
розмірі цього прибутку. На величину збитку або прибутку відповідно або
зменшується або збільшується становий депозит клієнта. Дилер
зобов’язаний відслідковувати всі поточні ризики по відкритій валютній
позиції по кожному клієнті окремо й не допускати перевищення поточними
збитками величини стартового депозиту.
Укладення угоди складається з декількох етапів: запит котирування,
одержання котирування, подача команди, підтвердження угоди. При запиті
потрібно вказати пару валют, що цікавить (інструмент), і суму угоди. При
цьому не слід повідомляти брокерові про свої наміри – покупка або
продаж.
Страховий депозит дорівнює 5 000 USD, важіль 100. За даних умов клієнт
може відкрити позицію, розмір якої не перевищує 500 000 USD (=5000*100)
або еквівалент в іншій валюті. Якщо ж він відкрив позицію не 500 000, а
100 000 USD, то він задіяв не весь свій депозит. Використовуваний ним
важіль буде дорівнює 20 (=100 000/5 000), а вільні кошти 4 000 (= 5 000
– 100 000 / 100) можуть бути використані для відкриття інших позицій.
Після одержання котирування потрібно дати команду Buy (купити) або Sell
(продати) або Out (відбій, нічого). Рішення потрібно прийняти
заздалегідь, тому що відповідь потрібно дати протягом секунд – ціни на
ринку постійно міняються й брокер може скасувати котирування й
запропонувати інше. Потім брокер підтвердить висновок угоди, після чого
її вже не можна скасувати.
Ордер – розпорядження, дане Клієнтом Букмекерові, про відкриття,
закриття або встановлення параметрів позиції.
Види ордерів:
• Ринковий ордер (Market Order) – відкриття/закриття позиції по
котируванню, що запропонує Букмекер у момент запиту Клієнта;
• Ліміт ордер (Limit Order) – вказівка максимальної/мінімальної ціни
для здійснення Букмекером BUY/SELL операцій. Для позиції типу BUY ліміт
повинен бути більше поточної ціни або ціни GTС ордера на 15 пунктів; для
позиції типу SELL ліміт повинен бути менше поточної ціни або ціни GTС
ордера на 15 пунктів; Ліміт ордер – це замовлення на здійснення угоди по
більш вигідному курсу, чим є на ринку в момент розміщення ордера (тобто
по більш високому курсу для продажу або більш низькому – для покупки).
Ліміт ордер використається для фіксування прибутку (“Take Profit”) або
збитку у випадку сприятливого руху курсу;
• Стоп ордер (Stop Order) – вказівка Букмекерові ціни, по досягненні
якої необхідно закрити відкриту позицію. Для позицій типу BUY стіп
повинен бути менше поточної ціни на 15 пунктів. Для позицій типу SELL
стоп повинен бути більше поточної ціни на 15 пунктів. Стоп ордер – це
замовлення на здійснення угоди по менш вигідному курсу, чим є на ринку в
момент розміщення ордера (тобто по більше низькому курсі для продажу або
більше високому – для покупки). Стоп ордер використовується для
обмеження можливих збитків (“Stop Loss”) або для фіксування частини
прибутку (“Stop Profit”) по відкритій позиції у випадку несприятливого
руху курсу. Ордера типів “stop” і “limit” діють до виконання або до
скасування невиконаного ордера самим Клієнтом;
• GTС (Good Till Cancel) – ордер, що діє не обмежений час до скасування
Клієнтом або скасування по Margin сall. Являє собою вказівку Букмекерові
здійснити від імені Клієнта угоду при досягненні заданої в ордері
котирування. При виставлянні GTC ордера задане котирування повинно
відрізняться від поточного котирування не менш, ніж на 15 пунктів.
Букмекер виконує GTC-ордер у випадку, коли котирування стає рівним
заданому в ордері або ціна пересікається із заданоюу, але при цьому
різниця між поточним і попереднім котируванням (тобто розрив, gap) не
перевищує 20 пунктів. Ордери можуть мати ознаку GTC (Good Till Cancelled
– дійсний до скасування). Ордер з такою ознакою залишається обов’язковим
до виконання доти, поки клієнт його не скасує.
Відкрита позиція – це стан, коли трейдер підданий ризику, тобто коли
зміна курсів валют впливає на стан його рахунку або, інакше кажучи, коли
він може дістати прибуток або збиток від зміни курсів валют.
Якщо трейдер провів операцію покупки валюти, то говорять, що в нього
довга позиція. Якщо продав – коротка позиція. Стан, коли немає відкритої
позиції, трейдери часто називають “сквер” або “я в сквері”. Ці жаргонні
вирази походять від англійського слова Square.
Приклад 1:
Відкриття позиції. Якщо укладено угоду Buy 100 000 GBP за курсом
1.8322 і, відповідно, Sell 183 220 USD, то виникла довга позиція по
фунту (або можна сказати по GBP/USD) і коротка позиція – по долару.
Приклад 2:
Закриття позиції. Якщо тепер укласти угоду Sell 100 000 GBP, то тим
самим позиція буде закрита. При цьому буде отриманий прибуток або
збиток, залежно від курсу закриття.
Якщо Ви купили валюту по одній ціні, потім продали неї по іншій, то
прибуток або збиток складе різницю між ціною продажу й ціною покупки
помноженої на суму угоди.
(6.1) Прибуток або збиток = Сума угоди * (Ціна продажу – Ціна покупки)
Кілька зауважень:
1. Результат розрахунків по цій формулі виражається в котируваній
валюті.
2. Сума угоди в цій формулі повинна бути виражена в базовій валюті,
причому сума проданої й купленої базової валюти повинна бути однакова.
3. Якщо є прибуток від операції, то після розрахунків буде отриманий
позитивний результат, якщо втрати – негативний.
4. Результат не залежить від того, як проводилася операція: спочатку
покупка, а потім продаж або навпаки.
Приклад 3:
Припустимо, що поточне котирування USD/CHF 1.2055/1.2060 і Ви граєте
на підвищення, тобто прогнозуєте, що долар буде рости. Ви відкриваєте
позицію покупкою долара по 1.2060. Через якийсь проміжок часу,
допустимо, при досягненні курсу 1.2090, Ви вирішуєте закрити позицію.
Прибуток або збиток = 100 000 * (1.2090 – 1.2060) = 300 CHF
Або, у перерахунку на долари:
Прибуток = 300 / 1.2090 = 248.14 USD
Використання наведеної вище формули обмежено простими випадками. Для
обчислення прибутку або збитку в загальному випадку потрібно окремо
підсумувати базову й окремо котирувану валюти, причому куплена валюта
береться зі знаком плюс, продана – зі знаком мінус. Цей метод дозволяє
розраховувати прибуток або збиток незалежно від того в базовій або
котируваній валюті були зазначені суми угод, чи однакова сума купленої й
проданої валюти.
Якщо у Вас є відкрита позиція, то у зв’язку з постійною зміною курсу, у
Вас буде виникати необхідність розрахунку можливого прибутку або збитку
в конкретні моменти часу. Поки позиція не закрита, дані прибутки або
збитки не є остаточними й називаються плаваючими (можливими або
нереалізованими). Якщо Ви закриєте позицію в цей момент за цим курсом,
то одержите саме такий прибуток або збиток. Для розрахунку можливого
прибутку або збитку використаються ті ж формули.
При наявності відкритої позиції поточний залишок на торговельному
рахунку (або актив, Equity – сума депозиту й поточного прибутку/збитку)
постійно міняється відповідно до змін валютних курсів. Ваш брокер
постійно відслідковує стан Вашого рахунку. Це робиться для того, щоб не
дозволити Вам втратити більше, ніж Ви розмістили на депозит – у
противному випадку брокерові прийде взяти на себе частина Вашого
збитку.
Необхідна застава – це частка депозиту, необхідна для відкриття й
підтримки позиції (=Позиція/Важіль). Мінімальний рівень застави – це
граничне значення депозиту (виражений звичайно у відсотках від
необхідної застави), при досягненні якого брокер примусово закриває
позицію клієнта за поточним курсом. У різних брокерів значення
мінімального рівня застави різне – від 100% до 10% від необхідної
застави. Щоб не допустити примусового закриття, не слід відкривати
занадто більші позиції для Вашого депозиту, варто вчасно закривати
збиткові позиції, рекомендується виставляти Стоп ордера або вчасно
поповнювати депозит.
Приклад 4 :
Страховий депозит 10 000 USD. Кредитне плече 100. Мінімальний рівень
застави 25% від необхідного. Клієнт купив 500 000 USD проти CHF за
курсом 1.7020, розраховуючи на зміцнення долара. Необхідна застава для
цієї позиції дорівнює 5 000 USD (=500 000/100). Мінімальний рівень
застави дорівнює 1 250 USD (=0.25*5 000). При падінні курсу на 1.6725
нереалізований збиток складе 8 819 USD (=500 000 (1.7020 –
1.6725)/1.6725) і актив, відповідно, складе 1 181 USD (=10 000 – 8 819),
що менше мінімального рівня застави. У цьому випадку брокер буде
змушений закрити позицію клієнта за поточним курсом.
3. Психологія FOREX. Основи фундаментального і технічного аналізу як
запорука успішної діяльності валютного трейдера.
Згадаймо твердження про те, що будь-який колектив – модель цілого
суспільства. І якщо представити, що ринок Forex – міні-модель нашого
життя, то всі відносини, які ми будуємо в ньому, підкоряються тим же
законам психології, що діють у звичайному житті.
Треба знати, що є певна поведінка, а з нею емоції, які можуть
перешкодити успішній торгівлі на ринку Forex, а є такі принципи, які
допоможуть переборювати труднощі й домагатися позитивних результатів.
Подивиться на наведену таблицю.
Таблиця 5.
Сильні та слабкі сторони валютного трейдера
– +
Самовпевненість
Непевність
Страх
Паніка
Ілюзії
Жадібність
Емоційне прийняття рішень
Песимізм
Мрії (фантазії)
Головне – гроші Об’єктивність
Упевненість
Холоднокровність
Незворушність
Реалізм
Терпіння
Залізна дисципліна
Помірний оптимізм
Здоровий скептицизм
Головне – грамотна гра
Скажімо відразу, біржова гра, заснована на емоціях, приречена на провал.
Не навчившись контролювати свої емоції, Ви не зможете контролювати свій
капітал.
Зайва емоційність будується, як правило, на незнанні. І властива вона
звичайно новачкам від Forex. Чи то голова запаморочилася від швидкого
успіху, чи те від невдачі він упав у депресію або, навпаки, агресивний
стан, і намагається на цьому тлі або рватися нагору й вище, переоцінюючи
свої таланти, або починає «мстити» ринку, не до діла вплутуючись у
торги, і погоджуючи ще більше в болоті власних емоцій. Але, на жаль, це
приводить до необдуманих дій, які випливають за емоціями.
Тому одним із перших і основних завдань починаючого трейдера є
досягнення оптимального рівня емоційної стабільності, що
характеризується здатністю спокійно аналізувати потік вхідної
інформації. Тут у пригоді стануть існуючі, перевірені багаторічним
досвідом методи аналізу ринків:
1. Японські свічки. Найдавніший з відомих методів технічного аналізу, що
виник у XVIII столітті в Японії для прогнозування майбутньої ціни рису
нового врожаю, отримав «другу молодість» у 80-і роки ХХ ст. з бурхливим
зростанням термінового біржового ринку ф’ючерсів та опціонів. Можна
виділити наступні найбільш розповсюджені тринадцять різновидів японських
свічок.
Родоначальником цього методу був Мунехіса Хомма, якого у 18 ст. в
Японії називали «королем ринків». Його могутність базувалась на тому, що
йому була відома інформація про стан рисового ринку. Крім того, Хомма
вів на протязі багатьох років спостереження за погодою. Щоб краще
розуміти психологію інвесторів, Хомма проаналізував ціни на рис за всю
історію існування японської біржі. Він також створив власну систему
зв’язку. В узгоджений час він розставляв людей на дахах будинків, і вони
прапорами посилали по ланцюгу сигнали.
Таблиця 6.
Різновиди японських свічок
Тип Різновид свічки Аналіз свічки
Звичайні свічі Біла свічка
Звичайна січка, у якої присутні обидві тіні й тіло, причому всі не
видатних розмірів. Типова лінійна динаміка ринку при формуванні свічок
показана справа від свічки, Дана свічка є звичайною для «бичачого»
ринку.
Чорна свічка
Дана свічка є звичайною для «ведмежого» ринку
Захват за пояс (Belt-hold lines) Бичачий захват за пояс
Дана свічка часто з’являється на «бичачому» ринку. Якщо вона
з’являється на «ведмежому» ринку, то це може слугувати сигналом до
розвороту тренду. Сигналізує про силу «биків», яка тим більша, чим не
значніша верхня тінь свічки. Чим довше тіло, тим значніший «бичачий»
характер свічки.
Ведмежий захват за пояс
Дана свічка часто з’являється на «ведмежому» ринку. Якщо вона
з’являється на «бичачому» ринку, то це може слугувати сигналом до
розвороту тренду. Сигналізує про силу «ведмедів», яка тим більша, чим не
значніша нижня тінь свічки. Чим довше тіло, тим значніший «ведмежий»
характер свічки.
Довга біла свічка
Дана свічка є відображенням сильного «бичачого тренду». Нижня і верхня
тіні або дуже короткі, або взагалі відсутні. Чим коротші тіні і довше
тіло, тим значніший «бичачий» характер свічки.
Довга чорна свічка
Дана свічка є відображенням сильного «ведмежого» тренду. Чим коротші
тіні і довше тіло, тим значніший «ведмежий» характер свічки
«Молот» та «Повішаний» (Hummer & Hanging man) Білий «Молот» або
«Повішаний»
Обидві ці свічки можуть носити як «бичачий», так і «ведмежий» характер
у залежності від того, на якому ринку вони виникають. Часто є
передвісниками розвороту тренду. При появі на «бичачому» ринку
називається «молот», а на «ведмежому» – «повішаний». Нижня тінь має бути
як мінімум у два рази довша за тіло. Верхня тінь у цієї свічки або дуже
коротка, або її взагалі немає. Чим довша нижня тінь і коротша верхня,
тим вищим є розворотний потенціал свічки.
Чорний «Молот» або «Повішаний»
«Вовчки» (Spinning tops) Білий «Вовчок»
Обидві ці свічки мають невеликі тіла, що відображає нездатність жодної
зі сторін («биків» і «ведмедів») взяти гору. «Вовчки» зазвичай
з’являються в періоди консолідації ринку і набувають особливого значення
в контексті ситуації.
Чорний «Вовчок»
Дожі (Doji) Дожі
Ціни відкриття і закриття всіх доді рівні або майже рівні. Цей дожі за
своїми якостями нагадує «вовчок», відрізняючись від нього лише
відсутністю тіла.
Довгоногий дожі і «рикша»
Даний дожі відрізняється від звичайного дожі однією або обидвома
довгими тінями, що звичайно трактується як невпевненість ринку у виборі
якогось одного напряму руху ціни. Якщо ціни відкриття і закриття
знаходяться в центрі свічки, то такий дожі називають «рикшею». Якщо
з’являється на сильному тренді, дає розворот ний сигнал.
Дожі – могильний камінь
У цього дожі нижня тінь або дуже коротка, або взагалі відсутня, а ціни
відкриття й закриття знаходяться на мінімумі. Дожі – могильний камінь
звичайно є «ведмежою» свічкою, особливо важливою в періоди «бичачого
тренду». Чим довша верхня тінь, тим сильнішим є сигнал, що подається
свічкою.
Всі решта свічок є своєрідною видозміною цих за рахунок подовження чи
скорочення тіл і тіней. Деякі з них носять достатньо екзотичні і навіть
поетичні назви: «ранкова зоря», «вечірня зоря», «темні хмари», «три
падаючі свічі», «дві ворони, що злітають» тощо. Існують цілі альбоми
таких фігур.
2. «Хрестики-нулики». Під цією назвою, що навіває дитячі спогади,
сховано один з найстаріших методів технічного аналізу, створений більше
100 років тому. Аналіз руху акцій методом «хрестики-нулики» був
розроблений як логічний, продуманий спосіб ведення звіту про боротьбу
між попитом і пропозицією. Закон попиту і пропозиції управляє рухом ціни
акцій або будь-чого іншого: якщо більше покупців, аніж продавців,
готових продати , то ціна зростає. З іншого боку, коли продавців більше,
ніж покупців, ціна падає.
Графік «хрестики-нулики» просто демонструє, хто виграє битву – попит чи
пропозиція. Основна особливість цього способу побудови графіку полягає в
тому, що на ньому немає осі Х. Зміст цього методу в тому, що на осі
ординат позначається діапазон цін на актив, а на графіку відкладається
сама зміна ціни. Якщо це підвищення, ставиться хрестик, якщо зниження –
відповідно, нулик. В результаті маємо достатньо громіздке креслення, на
якому можливе визначення тренду, ліній підтримки та опору, а також
виявлення поворотних або корективних фігур.
Тенісний матч – вдала аналогія, що допомагає показати на графіку, що
відбувається у боротьбі між попитом і пропозицією. Розглянемо,
наприклад, матч між Роджером Федерером і Рафаелем Надалем. Нехай назвемо
Федерера попитом, а Надаля – пропозицією. Тенісний матч складається з
різних сетів. Сети, що граються в тенісному матчі, схожі на графіки
«хрестики-нулики», де все рухається. Видозмінюючи колонки хрестиків і
нуликів. Цей рух на графіку «хрестиків» і «нуликів», що здається
хаотичним, схожий на зміну рахунку в сетах, зіграних під час тенісного
матчу. Але тільки тоді, коли матч закінчено, у нас є можливість
обговорити, куди, скоріше за все, буде рухатись акція. Графік
«хрестики-нулики» враховує навіть ті сети, які не впливають на процес
прийняття рішень.
Графік «хрестики-нулики» розглядає лише ціновий рух – об’єм не
включається в аналіз. Пам’ятайте, що нас цікавить тільки боротьба між
попитом і пропозицією. «Х» представляє попит, «О» – пропозицію. Ключ до
методу – у русі графіку від однієї колонки до іншої. Найчастіше
використовують метод розвороту на три клітинки (рис. 25).
0
0
0
0 X
25 0 X X
0 X X 0 X
0 X 0 X 0 X
0 X 0 X 0
0 0
20
Рис. 25. Приклад графіку «хрестики-нулики»
Як бачимо, колонки «Х» та «О», що чергуються, формують графічну модель.
«Х» може змінитись на «О» одним-єдиним способом. Цей спосіб – зворотній
хід на три клітинки. Той самий метод застосовується й до колонки «О».
Основна ідея полягає в наступному. В якій би колонці не знаходився
графік, ви залишаєтесь в цій колонці доти, доки акція продовжує рухатись
у цьому напрямі.
3. Аналіз з числами Фібоначчі. Леонардо Фібоначчі (1180-1240), якого
також називали Леонардо Пізанський, був одним із кращих математиків
свого часу. Свої базові знання він почерпнув від давньоєгипетських,
давньогрецьких та арабських математиків, систематизувавши їх у своїй
основній праці «Книга обчислень» (“Liber Abaci”). Ця книга побачила світ
у 1202 р. й містила низку нових для європейців ідей, однією з
найзнаменитіших з яких були арабські цифри. В цій самій книзі Фібоначчі
навів ряд натуральних чисел 1, 1, 2, 3, 5, 8, 13, 21, 34, 55, 89, 144 і
т.д. до безкінечності, який названо на його честь «рядом чисел
Фібоначчі» і який став предметом досліджень сучасних технічних
аналітиків. Для того, щоб трохи розважитись, можна навести наступне
правило, відкрите у 1680 р. французьким астрономом Жан-Домініком
Кассіні:
,
де Fn+1 – число з ряду Фібоначчі, наступне за числом Fn;
Fn-1 – число з ряду Фібоначчі, попереднє числу Fn;
з рискою).
«Золоте січення» за загальновизнаною думкою є відображенням вселенських
законів співвідношення різних мір, істинною мірою будь-якого
співвідношення. Так, спіральні космічні утворення, спіралі річкових і
морських мушель, і навіть людських вушних раковин також підкоряються
«золотому січенню», а геніальний Леонардо да Вінчі використовував його
для побудови пропорцій тіла людини.
можемо знайти також на екранах телевізорів, листівках, фотокартках і
кредитних картках, де співвідношення ширини і довжини рівне цьому числу.
Відомо, що ряд чисел Фібоначчі найкращим чином підходить для побудови
«золотого січення». При цьому числа ряду Фібоначчі мають цілу низку
закономірностей. Так, кожне число ряду представляє собою суму двох
попередніх чисел: 0+1=1; 1+1=2; 1+2=3; 2+3=5 і т.д.
Законам природи підкоряється й поведінка людей. Фінансові ринки,
відображаючи очікування, оцінки та рішення всіх учасників ринку, зводять
їх у кінцевому підсумку до руху одного-єдиного показника – ціни, яка, в
свою чергу, теж підкоряється закону чисел Фібоначчі.
То в чому ж полягає закономірність і в чому її користь для інвестора?
Досить часто на ринку можна спостерігати таке явище, коли зростаючий
тренд раптом на деякий час завмирає, повертається назад і
перегрупується, щоб згодом знову продовжити своє сходження. Знання того,
яким саме буде подібне «повернення» (або, як його ще називають,
«відкат») може надати інвестору непогану послугу.
Як це не дивно, але подібні «повернення» дуже часто підкоряються
співвідношенню чисел Фібоначчі – тобто зміни відбуваються на рівні 38,2%
та 61,8%. Також нерідко нові рівні підтримки й опору встановлюються на
рівні, похідному від цих – наприклад, на рівні 50%.
Уявімо, ринок знаходиться у спадаючому тренді, який раптово повертається
та йде угору. Ви хочете передбачити рівень підвищення. Зліва на діаграмі
знайдіть найближчу точку, коли ціна паперу була рівна нашому
сьогоднішньому переломному «мінімуму». Між цими двома «мінімумами»
оберіть точку з найвищим рівнем ціни. Це буде потрібний Вам «максимум»
Тепер, маючи перед собою показники «максимуму» та «мінімуму», Ви легко
одержите значення різниці цих двох величин.
Далі, Ви послідовно перемножуєте це значення на 0,382, на 0,5 та на
0,618. Додавши кожну з одержаних сум до значення «зламного мінімуму», Ви
одержите три можливих рівні, на яких, за законом Фібоначчі, скоріше за
все, й відбудеться повернення тренду до вихідного спадаючого руху.
У випадку, коли мова йде про висхідний тренд, який раптом «злякався» і
повернув назад униз, дії з вибору точки відліку виконуються точно
навпаки. Зліва від точки «відкоту» (сьогоднішній переломний «максимум»)
знайдіть точку, коли папір торгувався за точно такою ж ціною. Між цими
двома «максимумами» знайдіть найнижчий показник вартості цінного паперу.
Це і є Ваша шукана точка відліку – «мінімум». Різниця значень
«максимуму» і «мінімуму», як і в попередньому прикладі, слугує базою для
розрахунку нових можливих рівнів підтримки.
Перемноживши цю різницю послідовно на 0,382, 0,5 й на 0,618 і віднявши
кожну з одержаних сум від сьогоднішнього переломного «максимуму», Ви
одержите три значення ціни, за яких, за законом Фібоначчі, найбільш
вірогідним є повернення тренду до свого минулого, висхідного напряму.
Додамо, що тим, кому ці підрахунки здаються занадто складними, не варто
непокоїтись. Усі подібні обчислення проводяться у брокерських системах
автоматично (на сайті он лайн-брокера повинна бути передбачена така
можливість), і все, що потребується від Вас – це обрати на графіці точки
«мінімуму» і «максимуму», що, погодьтеся, зовсім не складно.
За твердженням багатьох трейдерів закономірність чисел Фібоначчі дійсно
дозволяє передбачити можливу поведінку ринку і є надійним, перевіреним
часом інструментом. Саме за цією причиною ряд чисел Фібоначчі обрано
деякими технічними аналітиками в якості основи для створення маси
способів аналізу й прогнозування цін, найбільш відомими з яких є
наступні чотири:
ue віялові лінії Фібоначчі;
ue дуги Фібоначчі;
ue рівні корекції Фібоначчі;
ue часові періоди Фібоначчі.
Віялові лінії Фібоначчі являють собою три лінії, побудовані на основі
відкладеної на графіці ціни лінії [А-В]. Лінія [А-В] проводиться від
ключових точок графіку, його поворотних моментів – максимумів і
мінімумів цін. Для кращого застосування ліній Фібоначчі рекомендується
проводити вказану [А-В] при розвороті «бичачого» тренду від максимум до
мінімуму, а при розвороті «ведмежого» тренду – від мінімуму до
максимуму. Слід також враховувати, що побудовані таким чином лінії
Фібоначчі є нерухомими і при різкій зміні ситуації можливо вимагають
нової побудови, на основі нової лінії [А-В]. Як видно на приведених
нижче рисунках, лінія [А-В] є діагоналлю прямокутника, всередині цього
прямокутника відкладаються паралельні вісі часу лінії на рівні 61.8%,
50% і 38.2% від загальної величини квадрата. Точки перетину даних ліній
з правою вертикальною стороною прямокутника і дадуть нам основу провести
лінії Фібоначчі.
Лінії Фібоначчі демонструють сильні рівні опору і підтримки. НА
«ведмежому» ринку це, як правило, лінії resistance, а на «бичачому» –
лінії support.
На рис. 26 можна побачити лінії Фіббоначі, що побудовані на тижневому
графіку японської ієни до долару США.
Рис. 26. Приклад віялових ліній Фібоначчі.
Дуги Фібоначчі (Arcs Fibonacci) будуються аналогічно до віялових ліній.
Спочатку між двома ключовими точками на графіці ціни – максимумом і
мінімумом проводиться лінія АВ. Центром дуг Фібоначчі є другий екстремум
ціни, а самі дуги проводяться через три точки, що перетинають лінію АВ
на рівнях 61.8%, 50% і 38.2%. На продовженні цієї лінії можна будувати
додаткові дуги на рівнях Фібоначчі 138.2%, 161.8%, 261.8% та 423.6%.
Останнє число є третім ступенем одного з основних чисел Фібоначчі
1.618034.
На «бичачому» тренді рекомендується будувати лінію АВ від максимальної
ціни до мінімальної (згори-вниз), а на «ведмежому» – від мінімальної до
максимальної ціни (знизу-догори). При цьому перші дуги зазвичай
показують рівні підтримки, а другі – рівні опору.
Рис. 27. Приклад дуг Фібоначчі
Рівні корекції Фібоначчі (Retracement levels Fibonacci) будуються
аналогічно. У цьому випадку між двома ключовими точками на графіку ціни
також проводиться лінія АВ на рівнях якої відкладаються десять
горизонтальних ліній. Рівнями корекції Фібоначчі є 0%, 23.6%, 38.2%,
50%, 61.8%, 100%, 138.2%, 161.8%, 261.8% та 423.6%. На «бичачому» тренді
рекомендується будувати лінію АВ від максимальної ціни до мінімальної
(згори-вниз), а на «ведмежому» – від мінімальної до максимальної ціни
(знизу-догори).
Рис. 28. Приклад рівнів корекції Фібоначчі
Періоди Фібоначчі представляють собою цілий ряд вертикальних ліній, що
відповідають числовому ряду Фібоначчі. Ці лінії символізують ключові
моменти в динаміці курсу. Це може бути або розворот тренду, або його
прискорення, або просто тимчасовий сильний рух.
При побудові періодів Фібоначчі використовується правило числового ряду
Фібоначчі, де дистанція між вказаними вертикальними лініями є сумою
попередніх двох дистанцій (аналогічно до чисел Фібоначчі, де
5+8=13,8+13=21 і т.д.).
При аналізі періодів Фібоначчі звичайно перші три лінії ігноруються. Для
того, щоб побудувати період Фібоначчі, необхідно відмітити на графіці
один з ключових на вашу думку моментів. Подальша побудова періодів
Фібоначчі відбудеться автоматично для тих, у кого в розпорядженні є
програма, що дозволяє будувати періоди Фібоначчі. У кого такої програми
немає, побудова періодів Фібоначчі ускладнена.
Рис. 29. Приклад часових періодів Фібоначчі
В цілому можна відмітити, що періоди Фібоначчі добре сигналізують про
можливість ключового моменту починаючи з третього періоду, іноді з
другого періоду.
4. Аналіз і побудова ліній Ганна. Вільям Д. Ганн (W.D. Gann, 1878-1955)
був легендарним трейдером на ринках акцій і товарів. Він одним з перших
для аналізу став використовувати принципи математики і геометрії, що
сприяло успіхам його практичної діяльності.
Взаємозв’язок між часом і ціною слугує основою в роботі Ганна.
Найважливішою в побудові ліній Ганна є 45-градусна лінія (співвідношення
між ціною та часом 1 до 1). Будь-який перетин графіком ціни цієї лінії
сигналізує про сильну зміну тренду. Повний комплекс ліній Ганна включає
в себе 9 ліній, чисельні значення яких наведені в таблиці 7.
Співвідношення часу й ціни 1 до 8 означає, що за одну одиницю часу ціна
змінюється на вісім одиниць. Перевищення даного співвідношення
відповідає дуже сильному тренду, коли швидкість зміни ціни відносно часу
набагато перевищує звичайний рух подій. Найважливішими лініями є середні
п’ять – від 71,25 до 18,75 включно.
Таблиця 7.
Співвідношення Час х Ціна та відповідні їм лінії Ганна
Рис. 30. Приклад побудови ліній Ганна
На рисунку видно, що курс в цілому знаходиться всередині ліній Ганна,
постійно впродовж дії одного тренду наближаючись до 45-градусної лінії.
Найскладніше при побудові ліній Ганна – визначити ключовий момент. Як
правило, якщо курс виходить за межі ліній Ганна, то було припущено
помилки у виборі точки відліку. Хоча можливі й короткострокові сильні
коливання ціни, які можуть на короткий час вибити курс зі звичайної
колії змін.
У фінансовому аналізі технічними аналітиками часто застосовуються
графіки коливання курсів валют і цінних паперів. Одна з найбільш
розповсюджених фігур, які можна побачити на цих графіках, являє собою
типове формування розподілу. Воно складається з фінального (h), що
розділяє два менших, не обов’язково ідентичних, максимуми (s). Прийняте
у колі фінансистів найменування цієї конструкції співпадає з назвою
певної торгової марки. Увага, питання для розумників: а від чого
покликаний позбавити продукт, що випускається під даною маркою, якщо
вірити його рекламі?
Відповідь: від лупи.
Коментар: фігура має назву «Head&Shoulders» (голова-плечі), бо візуально
нагадує верхню частину силуету людини. До речі, лінія, що з’єднує основи
двох плечей, називається «шийною лінією» (neckline – N).
4. Робота на ринку Forex за допомогою сучасних технічних засобів
(Інтернет, мобільного зв’язку, тощо)
Ще зовсім недавно робота на Forex була недоступна фізичним особам. Це
пояснюється насамперед дуже дорогим устаткуванням. Для одержання
оперативної інформації й здійснення угод дилери використовують Reuter
Dealing 2000 (укладення угод), CQG, Тенфор або Телерейт. Подібне
встаткування коштує не дешево – до 15,000 доларів. Подібні видатки
занадто великі для приватного інвестора.
Однак, з розвитком Інтернет, сьогодні в кожного є можливість працювати
на ринку Forex. В Інтернеті зараз можна знайти масу дилінгових центрів,
які пропонують online торгівлю – досить набрати в пошуковій системі
(наприклад, www.yahoo.com) слово “FOREX”.
Як правило, дилінгові центри надають для роботи власне програмне
забезпечення. Деякі будують спілкування із клієнтами за допомогою
JAVA-компонентів і звичайних браузерів, що не є плюсом.
Для роботи з “Акмос-Трейд” Вам буде потрібен Internet Explorer версії
4.0 або вище, або Netscape Navigator версій 4.03 або 4.04. Великим
недоліком є те, що при побудові нових чартів, всі дані перекачуються із
сервера з нуля, а це займає якийсь час, і трейдер просто не встигає
встежити за рухом ринку. Також робота за допомогою JAVA-компонентів не
може вважатися надійною.
Іншим представником послуг на ринку Forex серед численних західних
дилінгових центрів, є Global Forex (www.globalforex.com). Однак він
також не надає власного програмного забезпечення, а пропонує проводити
операції за допомогою Dial Station. Усе зводиться до використання тих же
броузеров з JAVA-підтримкою.
Для роботи через Інтернет Ви повинні дуже серйозно поставитися до вибору
постачальника послуг Інтернет – провайдера. Якщо Ваш провайдер буде
ненадійним, то Ви можете потрапити в складну ситуацію, коли у Вас
відкрита позиція, а до провайдера неможливо додзвонитися або просто
провайдер “тимчасово не працює”. Немаловажним фактором є якість зв’язку
– якщо зв’язок буде обриватися або буде занадто низька швидкість
передачі даних, те краще з таким провайдером не мати справи взагалі.
Також варто перевірити якість каналу зв’язку Вашого провайдера, тому що
Ви не зможете працювати на Forex, якщо швидкість обміну даними з
дилінговим центром буде занадто низька.
На даний момент також є доступною трансляція за допомогою мобільного
зв’язку наступних крос-курсів: EUR/USD USD/JPY GBP/USD USD/CHF USD/CAD
AUD/USD EUR/JPY EUR/GBP EUR/CHF GBP/JPY GBP/CHF. Розсилання котирувань
відбувається на підставі правил, які Ви створюєте у своєму аккаунті.
Правила діляться на три групи: Заборони, Розклади, Умови.
Правила стандартизовані в рамках кожної із груп і враховують практично
всі можливі варіанти відсилань SMS повідомлень на Ваш мобільний телефон.
Правила можна додавати/видаляти й включати/виключати.
Редагування правил не підтримується, тому що вони досить прості. Якщо
буде потреба, створюється нове правило з іншими параметрами, а старе
може бути вилучене або тимчасово виключено. Ви маєте можливість
створювати необмежену кількість правил (стільки, скільки Вам необхідно).
Будь-яке створене правило починає працювати тільки з того моменту, коли
Ви його включите.
Група правил Заборони дозволяє блокувати відсилання яких або SMS
повідомлень на Ваш мобільний телефон. При цьому, всі правила даної групи
мають найвищий пріоритет стосовно правил інших груп (Розкладів і Умов).
Розглянемо на практичних прикладах:
Приклад 1.
Якщо Ви додасте 2 правила:
“Не відсилати нічого в інтервалі часу з 22:00 по 24:00”
“Не відсилати нічого в інтервалі часу з 00:00 по 09:00”
тим самим забезпечите собі щоденний спокійний сон 🙂 SMS повідомлення не
будуть приходити, навіть якщо за правилами з інших груп (Розкладів або
Умов) вони могли б відсилатися.
Важливо! Щоб правильно встановити блокування розсилання на нічний час,
потрібно додавати саме два правила, тому що при додаванні одним правилом
“з 22:00 по 09:00” ми маємо некоректний проміжок часу, у якому
початковий час “22:00” більше, ніж кінцеве “09:00”. Тому, по логіці,
спершу встановлюється 1-і правило до опівночі “з 22:00 до 24:00”, потім
друге “з 00:00 по 09:00”.
Приклад 2.
Ви не торгуєте на початку тижня й наприкінці, тому що вважаєте, що
ринок у ці дні нестабільний. Для цього встановлюєте правило:
“Не відсилати нічого в пн. пт.”
Приклад 3.
На випадок, якщо Ви побажаєте тимчасово блокувати розсилання на певний
строк (наприклад 20 днів), тоді ставте правило:
“Не відсилати нічого 20 днів, починаючи з 01-01-2005”
Приклад 4.
Якщо Ви хочете обмежити добову кількість вступників SMS повідомлень c
метою економії коштів або з інших причин, можна задати правило: “Не
відсилати більш, ніж 20 повідомлень за 1 добу”.
Група правил Розкладу. Дана група правил дозволяє задати розкладу
розсилання SMS повідомлень. Розглянемо на практичних прикладах:
Приклад 5.
Хочете одержувати котирування EUR/USD кожні 2 години?
Додавайте й включайте правило: “Відсилати котирування кросу-курсу
EUR/USD кожні 2 год. ”
Приклад 6.
Хочете одержувати котирування USD/JPY щодня в 08:00, а EUR/USD в
21:00? Додавайте й включайте 2 правила:
“Відсилати котирування кросу-курсу USD/JPY в 08:00”
“Відсилати котирування кросу-курсу EUR/JPY в 21:00”
Група правил Умови. Дана група правил дозволяє визначити умови, при яких
буде відбуватися відсилання SMS повідомлень.
Розглянемо на практичних прикладах:
Приклад 7.
Ви відкрили позицію по EUR/USD і бажаєте бути в курсі рухів
кросу-курсу в очікуваному або несприятливому для Вас напрямку. Поставили
правило: “Відсилати котирування, якщо крос-курс EUR/USD змінився більш,
ніж на 100 пунктів протягом 1 год.” В даному випадку, буде відбуватися
спостереження за рухом курсу EUR/USD в інтервалі останніх 60 хвилин.
Якщо курс зміниться (упаде або виросте) на 100 пунктів і більше, Ви
одержите значення курсу на свій мобільний телефон. Далі, після
відсилання, спостереження за курсом буде тривати й Ви одержите чергове
повідомлення з курсом, якщо він зміниться знову на 100 пунктів у
порівнянні з попереднім значенням за період менш години або за наступну
годину. Однак, Ви не будете одержувати ніяких повідомлень, якщо в межах
тривалого періоду часу курс буде рухатися плавно, наприклад, змінюючись
на 50-70 пунктів у межах будь-яких 60 хвилин. У такий спосіб він може
змінитися на значення в 200-300 пунктів і більше, але Ви не будете в
курсі що відбувається. Тому, дане правило зручно застосовувати в
сукупності із правилами інших типів, щоб картина руху ринку була для Вас
цілісною.
Приклад 8.
Хочете одержати котирування EUR/USD, коли вона досягне певного
значення? Поставте правило: “Відсилати котирування, якщо крос-курс
EUR/USD перетне значення 2.3000 пунктів”
_http://www.globalforex.com
_http://www.forexite.com
_http://www.fxo.ru/forum-2/messages/83979.html
_http://www.teletrade.kiev.ua/study/?page=bk&part=6
_http://www.forexpoiski.narod.ru/soveti.html
_http://www.bull-n-bear.ru/technic/
_http://www.forekc.ru/
_http://candlestick.forekc.ru/
_http://chart.forekc.ru/
_http://tid.com.ua/
_http://www.analitika.ru/
_http://forex.lviv.ua/
_http://www.fxcompas.com/
_http://ruforex.net/t
_http://www.stockportal.ru/main/school/
Тема 7. Договірні ощадні інститути як суб’єкти фінансового
посередництва
(Лекційне заняття №6)
Лекцію розраховано на 2 год.
План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
7.1. Недержавні пенсійні фонди
7.2. Види пенсійних схем. Розрахунок премій і пенсій
7.3. Управління діяльністю страхових компаній
7.4. Страхові ймовірності і страхування життя
Після вивчення теми студент зможе:
• знати економічні, соціальні та політичні функції біржі, задачі та
можливості бірж, функції біржі
• охарактеризувати біржову інфраструктуру
• пояснити види діяльності біржових торговців
• розрізняти поняття «брокерська контора», «брокерська фірма»,
«брокерське бюро»
Договірні ощадні інститути (пенсійні фонди та страхові компанії)
відіграють вирішальну роль в акумуляції інвестиційних заощаджень
довгострокового характеру. На відміну від банківських установ та
інвестиційних посередників ці фінансові інституції безпосередньо не
спеціалізуються на ефективному розміщенні фінансових ресурсів, їх
основною функцією є забезпечення своєчасних пенсійних та страхових
виплат клієнтам.
Розсудлива людина намагається передусім забезпечити свою старість та, в
разі смерті, свою родину коштами (спадщиною). Тому виникає попит на
послуги пенсійних фондів і на страхові поліси зі страхування життя. З
погляду економічної сутності послуги зі страхування життя та послуги з
недержавного пенсійного страхування мають чимало спільного. Отже, саме
вони і будуть предметом нашої сьогоднішньої лекції.
1. Недержавні пенсійні фонди
Проблема пенсійного забезпечення зачепила в останні десятиліття всі
розвинуті країни, що в значній мірі пов’язано з помітним старінням
населення. Не минула ця проблема й України. Свій внесок у її рішення
вносять недержавні пенсійні фонди (НПФ). Такі фонди не є новиною для
України.
До 1917 р. подібного роду заклади функціонували в Російській імперії
під назвою пенсійні та емеритальні каси.
Недержавні пенсійні фонди як інституційні інвестори функціонують у всіх
країнах з ринковою економікою. При цьому їх роль та місце у структурі
фінансового посередництва є неоднаковою у різних країнах. У країнах з
високо розвинутими системами державного пенсійного забезпечення,
наприклад, роль таких установ незначна порівняно зі США, де вони стали
основними інституційними інвесторами за обсягами контрольованих
фінансових активів.
Недержавні пенсійні фонди є установами сфери недержавного
добровільного пенсійного забезпечення, які спеціалізуються виключно на
операціях з накопичення, розміщення та управління пенсійними внесками, а
також здійсненні пенсійних виплат учасникам цих фондів.
З економічної точки зору забезпечення пенсіями у зв’язку зі старістю на
базі НПФ представляє собою своєрідний довгостроковий інвестиційний
процес, на першому етапі якого здійснюються вкладення (внески до фонду)
і послідовне нарощення коштів за рахунок доходів від інвестування
вільних грошових коштів, на другому – одержання віддачі у вигляді
періодичних пенсій.
Залежно від кола можливих учасників пенсійні фонди поділяються на такі,
що здійснюють пенсійне забезпечення:
• працівників конкретного підприємства чи групи підприємств
(корпоративні або виробничі фонди);
• громадян, пов’язаних за родом їхньої професійної діяльності
(професійні фонди);
• будь-яких громадян незалежно від місця та характеру роботи (так звані
відкриті фонди).
Пенсійним фондам зазвичай надається сприяння на державному рівні,
оскільки інвестиційна політика цих установ має переважно консервативний
характер, значні обсяги акцій та облігацій, які перебувають у володінні
пенсійних фондів, «вилучаються з обігу» і не використовуються у фондових
спекуляціях. Отже, пенсійні фонди відіграють важливу роль у стабілізації
фінансових ринків. Притаманна пенсійним фондам гнучкість інвестиційної
політики та умов пенсійного забезпечення дає змогу якнайповніше
узгоджувати соціальні, інвестиційні та інші інтереси учасників
(працівників) та спонсорів (передусім – роботодавців) цих установ.
Обрані роботодавцями умови та порядок здійснення додаткового пенсійного
забезпечення учасників визначають тип пенсійних рахунків, які
використовуються недержавними пенсійними фондами. Пенсійні фонди можуть
формувати накопичення на індивідуальних або солідарних пенсійних
рахунках.
Формування індивідуальних пенсійних рахунків пов’язане із застосуванням
накопичувальної системи пенсійного забезпечення, принципом якої є
систематичне довгострокове нагромадження коштів для забезпечення виплати
пенсій, досягнення балансу пенсійних внесків і виплат пенсій.
Накопичувальна система пенсійного забезпечення може функціонувати за
методом виплати пенсій за рахунок резерву.
Метод виплати пенсій за рахунок резерву забезпечує цілковиту гарантію
виплати пенсії в майбутньому. За такого методу на ім’я кожного з
учасників пенсійного фонду відкривається індивідуальний пенсійний
рахунок, пенсійні виплати здійснюються в межах залишків на пенсійних
рахунках. Тобто за такого методу виплати пенсій одним учасникам не
можуть здійснюватись за рахунок коштів інших учасників.
У разі застосування пенсійними фондами системи солідарного пенсійного
забезпечення попереднє здійснення накопичень для виплати пенсій не є
обов’язковим. За найпростішої «солідарної схеми» пенсійні виплати на
користь учасників, що вийшли на пенсію, фінансуються за рахунок поточних
надходжень (внесків) на солідарні рахунки пенсійних фондів. При цьому
розмір пенсії не залежить від суми внесків окремого працівника, а
встановлюється виходячи з виробничого стажу його роботи та його
середньої заробітної плати. Для фінансування виплат пенсій із
застосуванням солідарної системи використовується метод покриття
поточних виплат, який не передбачає створення резерву для виплати
пенсій. Відповідно, недоліком солідарної системи є те, що вона не дає
стовідсоткових гарантій щодо сплати пенсій у майбутньому – в разі
застосування такої системи недержавним пенсійним фондом можливе
виникнення дефіциту поточних внесків, що не дозволить йому виконувати
зобов’язання з виплат пенсій.
В солідарних системах пенсійного забезпечення може застосовуватись метод
послідовного створення резерву, який у спеціалізованій літературі також
називають змішаним методом, оскільки він є гібридним по відношенню до
двох попередніх методів. У разі використання зазначеного методу пенсійні
внески на початку діяльності пенсійного фонду значно перевищують поточні
витрати на сплату пенсій. Вільні кошти інвестуються з метою отримання
додаткового доходу в різноманітні фінансові інструменти (нерідко це
можуть бути й акції підприємств-роботодавців). У період, коли більшість
учасників фонду досягає пенсійного віку, дефіцит поточних внесків
покривається за рахунок капіталізованих внесків, які були здійснені
раніше, та інвестиційних одходів, отримуваних від володіння пенсійними
активами за період функціонування фонду. Крім того, практикується
створення спеціалізованих установ щодо гарантування пенсійних виплат.
Схему взаємодії засновників та учасників недержавного пенсійного фонду,
адміністратора, компанії з управління активами та зберігача наведено на
рис. 20.
Рис. 20. Орієнтовний механізм функціонування недержавного пенсійного
фонду
2. Види пенсійних схем. Розрахунок премій і пенсій
У діючих тривалий час пенсійних фондах накопичуються величезні кошти.
Наприклад, активи пенсійних фондів країн Європейського союзу у 1993 р.
складали більше 1,2 трлн. дол..
За умовами фінансування пенсійні схеми, що практикуються у світі та в
Україні, поділяються на:
• нефондовані (передбачається виплата пенсій з поточних надходжень); ці
схеми не представляють великого інтересу у відношенні застосування
кількісного фінансового аналізу;
• фондовані, або накопичувальні (для забезпечення виплати пенсій
створюються цільові фонди);
• частково фондовані (цільові фонди створюються не для всіх учасників;
наприклад, тільки для осіб, що виходять на пенсію).
До фондованих схем відносяться:
• ощадні (відмінні особливості: не враховуються ймовірності дожиття
кожного учасника фонду, передбачається успадкування накопичень, відсутня
солідарність учасників у забезпеченні виплат, оговорюється конкретний
термін виплат); даний метод забезпечення старості представляє собою
купівлю індивідуальної фінансової ренти;
• страхові (солідарність учасників, немає успадкування накопичень,
ураховуються ймовірності дожиття застрахованих);
• змішані ощадно-страхові схеми.
В українських НПФ одержали розповсюдження як страхові, так і ощадні
пенсійні схеми. У методичних цілях аналіз зручніше розпочати з останніх.
У таких схемах платежі (внески, пенсії) не пов’язуються з ймовірностями
їх виплат, тому немає необхідності застосовувати таблиці смертності й
комутаційні числа, де аргументом є вік.
Для розрахунку премій, вочевидь, слід застосовувати формули, що
визначають сучасну вартість ренти, якщо премія сплачується єдино разовим
внеском, або розміри членів обмежених постійних рент, якщо премії
сплачуються в розстрочку.
Розглянемо приклади розрахунку суми єдиноразового внеску і розмірів
послідовних внесків до фонду на протязі низки років.
Нехай необхідно визначити розміри премій, необхідні для забезпечення
виплат страхової пенсії. Пенсійні виплати, відкладені на n років,
повинні складати R тис. грн. на рік, пренумерандо. Строк виплат t років.
На внесок нараховуються відсотки за ставкою і. Очевидно, що єдиноразовий
внесок дорівнює сучасній вартості майбутніх виплат. Загальна формула для
його розрахунку має вигляд:
(7.1) Е = А*v-n
де v – дисконтний множник за ставкою і
v = 1+і
А – сума, накопичена на індивідуальному рахунку учасника фонду на
початок виплат пенсії
А = R[1-(1+i)-t]/i (1+і)
Нехай ці дані представлені наступними значеннями:
n
R
t
i
20
10
15
0,09
Таким чином, виплати представляють собою відкладену на 20 років, річну
фінансову ренту, розмір якої дорівнює 10 тис. грн.
v= 1+0,09 = 1,09
А = 10000 грн. х [1-(1+0,09)-15]/0,09 х 1,09 = 87861,5 грн.
Е = 87861*1,09-20 = 15677 грн.
Таким чином, аби одержати бажаний розмір пенсії через 20 років,
необхідно на сплатити внесок у розмірі 15677 грн.
Рішення можна проілюструвати наступним графіком:
Рис. 21. Накопичення і сплата пенсії
Розглянемо інший приклад. Необхідно визначити єдиноразову нетто-премію,
що сплачується при укладенні страхового пенсійного контракту з чоловіком
N1 років. Розмір річної пенсії P тис. дол., виплати пренумерандо з N2
років довічно. Норматив доходності – q %.
Визначимо цей самий показник у випадку, коли пенсія сплачується не
довічно, а на строк N3 років.
Для скорочення запису страхових ануїтетів і спрощення розрахунків
застосовують так звані комутаційні функції. Зміст цих чисел важко, хоча
й можливо, змістовно інтерпретувати. Їх простіше сприймати як чисто
технічні, допоміжні засоби (детальніше див. Тему 2).
Нехай аналізовані дані представлені значеннями:
N1
N2
N3
P
Q
40
60
15
1
9
В цьому випадку маємо відкладений, пожиттєвий ануїтет пренумерандо. Для
наявних даних одержимо (скориставшись таблицею комутаційних функцій):
Е40 = 1 тис. дол. х N60/D40 = 1х3082,2/2939,5 = 1,0485 тис. дол.
Якщо пенсія страхується не довічно, а на строк 15 років, то розмір
нетто-премії складе:
Е40 = 1 тис. дол. х (N60-N75)/D40 = 0,8158 тис. дол.
Таблиця 8.
Таблиця смертності та стандартних комутаційних функцій
(чоловіки, дисконтна ставка – 9%)
x lx qx dx Dx Nx Cx Mx
18 100000 0,00149 149 21199 244593 28,979 1003,6
19 99851 0,00173 173 19420 223393 30,823 974,7
20 99678 0,00196 195 17786 203973 31,982 943,8
21 99483 0,00216 215 16285 186188 32,272 911,9
22 99268 0,00234 232 14908 169903 32,005 879,6
23 99036 0,00249 247 13645 154994 31,171 847,6
24 98789 0,00263 260 12487 141349 30,130 816,4
25 98529 0,00277 273 11426 128862 29,037 786,3
26 98256 0,00293 288 10454 117435 28,100 757,2
27 97968 0,00312 306 9562,5 106982 27,372 729,1
28 97663 0,00333 325 8745,6 97419,2 26,718 701,8
29 97338 0,00356 347 7996,7 88673,6 26,118 675,1
30 96991 0,00381 370 7310,3 80676,9 25,553 648,9
31 96622 0,00405 391 6681,2 73366,6 24,825 623,4
32 96230 0,00425 409 6104,7 66685,4 23,803 598,6
33 95821 0,00445 426 5576,8 60580,7 22,768 574,8
34 95395 0,00465 444 5093,6 55003,9 21,730 552,0
35 94951 0,00487 462 4651,3 49910,3 20,781 530,3
36 94489 0,00514 486 4246,5 45259,0 20,025 509,5
37 94003 0,00550 517 3875,8 41012,6 19,557 489,4
38 93486 0,00595 556 3536,2 37136,7 19,303 469,9
39 92930 0,00649 603 3224,9 33600,5 19,202 450,6
40 92327 0,00708 654 2939,5 30375,6 19,093 431,4
41 91673 0,00770 706 2677,7 27436,1 18,916 412,3
42 90967 0,00831 756 2437,7 24758,5 18,584 393,4
43 90211 0,00888 801 2217,8 22320,8 18,068 374,8
44 89410 0,00943 843 2016,6 20103,0 17,446 356,7
45 88567 0,00997 883 1832,7 18086,4 16,763 339,3
46 87684 0,01057 927 1664,6 16253,7 16,142 322,5
47 86757 0,01126 977 1511,0 14589,2 15,609 306,4
48 85780 0,01208 1036 1370,6 13078,2 15,190 290,8
49 84744 0,01303 1104 1242,3 11707,6 14,850 275,6
50 83640 0,01409 1178 1124,8 10465,3 14,540 260,7
51 82461 0,01522 1255 1017,4 9340,48 14,207 246,2
52 81206 0,01637 1329 919,20 8323,06 13,805 232,0
53 79877 0,01754 1401 829,50 7403,85 13,348 218,2
54 78476 0,01872 1469 747,66 6574,35 12,841 204,8
55 77007 0,01997 1538 673,09 5826,69 12,332 192,0
56 75469 0,02136 1612 605,18 5153,60 11,859 179,7
57 73857 0,02293 1694 543,35 4548,42 11,430 167,8
58 72164 0,02470 1782 487,06 4005,07 11,037 156,4
59 70381 0,02665 1876 435,81 3518,01 10,655 145,3
60 68505 0,02871 1967 389,17 3082,20 10,250 134,7
61 66539 0,03080 2049 346,78 2693,04 9,799 124,4
62 64489 0,03296 2126 308,35 2346,25 9,324 114,6
63 62364 0,03523 2197 273,57 2037,90 8,842 105,3
64 60167 0,03765 2265 242,14 1764,34 8,364 96 5
65 57901 0,04027 2332 213,78 1522,20 7,898 88,1
66 55570 0,04310 2395 188,23 1308,42 7,443 80,2
67 53175 0,04616 2455 165,25 1120,19 6,998 72,8
68 50720 0,04947 2509 144.60 954,947 6,563 65,8
69 48211 0,05304 2557 126,10 810,344 6,136 59,2
70 45654 0,05691 2598 109,55 684,243 5,720 53,1
71 43056 0,06108 2630 94,787 574,691 5,312 47,3
73 37775 0,07044 2661 69,995 398,255 4,523 37,1
74 35114 0,07568 2657 59,692 328,260 4,145 32,6
75 32456 0,08129 2638 50,619 268,568 3,775 28,4
76 29818 0,08738 2606 42,664 217,949 3,420 24,7
77 27213 0,09393 2556 35,721 175,284 3,078 21,2
78 24656 0,10098 2490 29,694 139,563 2,751 18,2
79 22167 0,10857 2407 24,491 109,869 2,439 15,4
80 19760 0,11672 2306 20,029 85,3780 2,145 13,0
81 17454 0,12548 2190 16,231 65,3486 1,868 10,8
82 15264 0,13489 2059 13,022 49,1178 1,612 9,0
83 13205 0,14497 1914 10,335 36,0957 1,375 7,4
84 11290 0,15577 1759 8,1074 25,7603 1,159 6,0
85 9531,7 0,16733 1594,9 6,2794 17,6529 0,964 4,8
86 7936,7 0,23931 1899,3 4,7969 11,3735 1,053 3,9
87 6037,4 0,34210 2065,4 3,3477 6,57654 1,051 2,8
88 3972,0 0,48910 1942,7 2,0206 3,22886 0,907 1,8
89 2029,3 0,69940 1419,3 0,9471 1,20827 0,608 0,8
90 610,01 1 610,01 0,2612 0,26119 0,240 0,2
Розглянемо ще один варіант нарахування і сплати пенсій. Потрібно
визначити розмір премії для наступних умов. Сорокарічний чоловік вносить
премію на протязі T1 років; пенсія річна, довічна, в розмірі P тис.
грн.. Обидва потоки платежів (премії і виплати) пренумерандо. Ставка
доходності – q %. Розрахуємо розмір премії при розстрочці у T2 років.
Нехай аналізовані дані представлені значеннями:
T1
T2
P
Q
5
10
10
9
Р = 10000 х N60/(N40-N45) = 2508,1 тис. грн.
Р = 10000 х N60/(N40-N50) = 1548,0 тис. грн.
3. Управління діяльністю страхових компаній
Напрям страхування, який прийнято узагальнено називати страхуванням
життя, охоплює всі види страхування від подій, які неминуче колись
настануть.
В англомовній практиці для позначення цього напряму страхування навіть
вживається спеціальний термін assurance, що означає «впевненість», у той
час коли для інших видів страхування (так званих ризикових)
використовується термін insurance, тобто «забезпечення».
Договори страхування життя – це договори змішаного страхування життя,
страхування дітей до повноліття і вступу в шлюб, страхування додаткової
пенсії та ренти, довічне страхування тощо. Договори страхування життя
укладаються здебільшого громадянами, а не юридичними особами. Такі
договори не лише забезпечують страховий захист людини, а й являють собою
своєрідні інвестиції, що їх робить страхувальник.
На відміну від інших фінансових посередників страхові компанії, що
здійснюють страхування життя, мають змогу залучати вільні кошти
страхувальників під значно менший відсоток річних, оскільки таке
залучення відбувається на підставі забезпечення страхового захисту. Тому
страховики перебувають у вигіднішому становищі порівняно з іншими
фінансовими посередниками. Договори страхування життя укладаються на
тривалий строк, зобов’язання по виплатах віддалені в часі, їх можна
досить точно прогнозувати. Тому страховики можуть дозволити собі
формувати значну частку довгострокових вкладень у загальному обсязі
фінансових інвестицій. Особливі інвестиційні можливості компаній зі
страхування життя роблять їх становище на фінансових ринках унікальним –
саме вони (поряд із пенсійними фондами) задовольняють значну частину
потреб економіки в дефіцитному та дешевому довгостроковому капіталі.
Необхідно виділити два основні види страхових полісів зі страхування
життя:
1. Безперервне страхування життя (на все життя).
2. Строкове страхування життя (на певний термін).
Поліси з безперервного страхування життя передбачають сплату
страхувальником значної суми початкового страхового внеску, як правило,
протягом перших двох років після укладання угоди. Вартість полісу з
безперервного страхування з часом зростає у зв’язку зі зростанням
імовірності смерті власника. При цьому власнику надаються права
анулювання полісу та повернення коштів. Таким чином, придбання полісів з
безперервного страхування життя є одним з альтернативних видів
інвестицій.
Державне регулювання діяльності страхових компаній передбачає
встановлення обмежень щодо володіння ризиковими активами (звичайні
акції) а зобов’язує страхові компанії формувати достатні обсяги
високоліквідних активів для забезпечення страхових виплат. На практиці
компанії зі страхування життя дотримуються консервативної інвестиційної
політики, вкладаючи кошти в довгострокові активи з високим інвестиційним
рейтингом – облігації та акції корпорацій, комерційні заставні, державні
облігації.
Поруч із пенсійними фондами страхові компанії надають послуги з
індивідуального та колективного пенсійного страхування. У разі
колективного страхування страхова компанія обслуговує персонал окремих
підприємств або членів окремих профспілок, при цьому кожен працівник
страхується в індивідуальному порядку. Характерною особливістю
пенсійного страхування є чітко фіксована сума пенсійних виплат, яка
залежить від розмірів страхових внесків.
Таким чином, страхова пенсія – це страховий ануїтет, сплата якого
відбувається в разі досягнення страхувальником визначеного угодою віку.
У процесі діяльності страхової компанії створюється резерв страхових
виплат для забезпечення платежів у майбутньому. Резерви страхових виплат
з пенсійного страхування розраховуються як різниця теперішньої вартості
виплат, які зобов’язана провести страхова компанія в майбутньому, і
теперішньої вартості майбутніх внесків страхувальників за кожним
контрактом:
– резерв страхових виплат;
– теперішня вартість майбутніх внесків страхувальника.
Резерви пенсійних виплат використовуються як джерело для інвестування
коштів у цінні папери та інші фінансові активи. Таке інвестування
здійснюється або шляхом укладення договору про довірче управління
коштами між страховою компанією та трастовим відділом комерційного
банку, або шляхом безпосереднього вкладення коштів у фінансові активи.
4. Страхові ймовірності і страхування життя
Для здійснення актуарних розрахунків, у тому числі розрахунків вартостей
страхових ануїтетів, необхідні вихідні дані, що характеризують
сукупність застрахованих за статтю та віком, а також система нормативних
демографічних показників, які відображають статистичні закономірності
дожиття до того чи іншого віку. Останні містяться у таблицях смертності
(табл. 8).
Ця таблиця представляє собою числову модель процесу вимирання за віком
деякої абстрактної сукупності людей. Така таблиця демонструє, як
послідовно зі зростанням віку зменшується ця сукупність, досягаючи нуля
відразу після граничного віку ?. Вона є узагальненням даних
демографічної статистики за деякий період часу.
Основний показник таблиці смертності – кількість людей lx у віці рівно х
років, що залишились у живих з первісної сукупності l0, яка звичайно
рівна 100 тис. чоловік. Для актуарних розрахунків застосовують повні
таблиці смертності, в яких вік показаний з інтервалом в 1 рік.
Величини lx визначаються розрахунковим шляхом на основі заданих
ймовірностей смерті (qx) або, що рідше, кількості померлих (dx).
На практиці застосовують і більш повні таблиці. Зокрема, у груповому
пенсійному і медичному страхуванні застосовують таблиці вибуття, в яких
окрім смертності ураховуються й інші причини скорочення числа учасників
страхування.
На основі даних таблиці смертності нескладно одержати систему
ймовірностей дожиття, необхідну для розрахунку відповідних страхових
показників. Розглянемо найбільш важливі з таких ймовірностей.
Імовірність прожити від віку х до х+п:
Наприклад:
Імовірність чоловіку у віці 30 років прожити ще 10 років складе:
За даними таблиці смертності знаходять й імовірності смерті у певному
віці. Наприклад, імовірність померти у віці від х до х+п:
Приклад:
Імовірність для чоловіка у віці 30 років померти на протязі наступних
10 років визначається як:
У деяких актуарних розрахунках (наприклад, у пенсійному страхуванні)
необхідні імовірності дожиття подружніх пар. Ці імовірності також
розраховуються по таблицях смертності.
Зимовець В.В., Зубик С.П., Фінансове посередництво: Навч. посіб. – К.:
КНЕУ, 2004. – 288 с. (Розділ 3, §3.3.3-3.34)
Тема 8. Концепція аутсорсингу і вузькопрофільні фінасові посередники
(Лекційне заняття №7)
Лекцію розраховано на 2 год.
План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
8.1. Компанії з управління лізинговими операціями
8.2. Компанії з управління операціями факторингу
8.3. Організації з управління операціями франчайзингу
8.4. Управління іншими сучасними формами залучення активів
Після вивчення теми студент зможе:
• визначити засади діяльності лізингових компаній;
• охарактеризувати можливості фінансового посередництва у сфері
франчайзингу;
• пояснити зміст факторингових і форфейтингових операцій;
• ознайомитись з змістом понять «толінг», «секьюритизація»,
«аутстаффінг».
Різкі зміни в інформаційних, управлінських та інших технологіях, що
відбулися в останні десятиліття, сприяли тому, що умови прийняття
управлінських рішень помітно ускладнились, а головним завданням
менеджерів стало забезпечення конкурентоспроможності організації.
Ключовим фактором успіху в багатьох галузях економіки став аутсорсинг,
тобто передача внутрішніх функцій підприємства та пов’язаних з ними
активів до організації постачальника послуг, що пропонує надавати певну
послугу на протязі визначеного часу за обумовленою ціною.
Згідно теорії, що лежить в основі віртуальної організації, будь-яка
функція, що не є основною, може бути передана зовнішньому спеціалісту в
даній сфері. Це, у тому числі, стосується й фінансово-інвестиційної
діяльності підприємства, зокрема, операцій із залучення альтернативних
джерел фінансування, які і розглядатимуться на сьогоднішній лекції.
1. Компанії з управління лізинговими операціями
Придбання майна виробничого призначення (транспортні засоби, виробниче
обладнання, комп’ютерна техніка тощо) часто здійснюється із залученням
комерційного або банківського кредиту, що звичайно погашається в
розстрочку. Одержання обладнання для розширення та/або модернізації
виробництва можливе й у порядку оренди. Оренда обладнання відома по
крайній мірі з середньовіччя (наприклад, оренда судових якорів, Венеція
ХІ ст.). В останні роки в промислово розвинених країнах стрімко
розвиваються спеціальні види орендних відносин.
Саме за цими видами оренди закріпився термін «лізинг», який позначає
вид підприємницької діяльності, що полягає в інвестуванні власних або
залучених фінансових засобів шляхом придбання виробничого майна для
наступної здачі його в оренду, або, більш широко, як спеціальний вид
оренди майна виробничого призначення.
Розрізняють два основних види лізингу – фінансовий та оперативний.
Фінансовий або капітальний лізинг передбачає повне повернення всіх
витрат лізингодавця на придбання майна та його передачу для виробничого
використання лізингоотримувачу. В кінці терміну орендар, в залежності
від умов контракту, може викупити його по залишковій вартості.
Правила, прийняті у низці країн, передбачають деякі вимоги до умов
лізингових операцій, в тому числі:
• правило обов’язкової мінімальної власної участі лізингодавця у
фінансуванні угоди на рівні не нижче 20%;
• правило максимального терміну лізингу, згідно з яким цей термін має
бути меншим за корисний термін життя обладнання.
Окремим випадком фінансового лізингу є зворотний лізинг, який
передбачає продаж обладнання й отримання його назад у нового власника у
порядку фінансового лізингу.
Таким чином, разом з відмовою від права власності колишній власник
обладнання отримує кошти для фінансування інших своїх потреб. Крім того,
орендар має можливість скоротити податкові виплати, пов’язані з вартістю
орендованого майна.
До оперативного лізингу відносять всі види оренди, які не є фінансовим
лізингом. Оперативний лізинг характеризується короткими строками, що
передбачає можливість неодноразової здачі обладнання в оренду. Право
власності не переходить до орендаря.
Нижче будемо обговорювати проблеми, пов’язані в основному з фінансовим
лізингом.
Основною метою управління фінансовим лізингом з позицій залучення
підприємством позикового капіталу є мінімізація потоку платежів з
обслуговування кожної лізингової операції.
Основу грошового потоку лізингу активу складають авансовий лізинговий
платіж (якщо він оговорений умовами лізингової угоди) і регулярні
лізингові платежі (орендна плата) за використання активу. Розрахунок
загальної суми цього грошового потоку у сучасній вартості здійснюється
за наступною формулою:
,
де ДПЛ – сума грошового потоку по лізингу, приведена до сучасної
вартості;
АПл – сума авансового лізингового платежу.
У розрахунковому алгоритмі, наведеному вище, вартість активу
передбачається до повного списання в кінці терміну його використання.
Якщо після строку використання активу, взятого в оренду на умовах
фінансового лізингу або придбаного у власність, він має ліквідаційну
вартість, то прогнозована її сума вираховується з грошового потоку.
У процесі управління фінансовим лізингом слід урахувати, що багато
правових норм його регулювання в нашій країні ще не встановлені або
розроблені недостатньо. У цих умовах слід орієнтуватися на міжнародні
стандарти здійснення лізингових операцій з відповідною їх адаптацією до
економічних умов нашої країни.
2. Компанії з управління операціями факторингу
Факторинг (від англійського factor – агент, посередник) – це придбання
банком або спеціалізованою .факторинговою компанією грошових вимог
постачальника до покупця та їх інкасація за певну винагороду.
Механізм здійснення факторингових операцій передбачає такі дії:
x придбання факторинговою компанією (фактор-фірмою) платіжних вимог до
покупців у своїх клієнтів на умовах негайної оплати клієнту 80 – 90%
вартості відфактурованих поставок;
x оплату в строго визначений термін іншої частини вартості з
відрахуванням комісійних та відсотків за кредит, незалежно від
надходження виручки від покупців. Платіж, який надходить потім від
покупця, повністю зараховується на рахунок фактор-компанії.
В умовах міжнародних відносин кредитний ризик постачальника особливо
зростає при постачанні товарів на експорт, що пов’язано з більшими
труднощами оцінки платоспроможності іноземних клієнтів, тривалішими
строками документу та товарообігу, факторами політичної нестабільності в
країнах-учасницях цих відносин.
Специфіка міжнародного факторингу полягає у тому, що при роботі з
експортером факторингова компанія, як правило, укладає угоду з
факторинговою компанією країни імпортера та передає їй частину своїх
функцій. У свою чергу, вона виконує роботу, пов’язану з дорученнями
іноземної факторингової компанії. Такий зустрічний факторинг має назву
взаємного або двофакторного. Його переваги зумовлені тим, що для кожної
з компаній, які обслуговують імпортерів, боргові вимоги є внутрішніми, а
не зовнішніми. Це значно спрощує процедури визначення
кредитоспроможності імпортера, страхування ризиків, інкасування бонових
вимог та ін.
Наприкінці 50-х років ХХ сторіччя виник новий тип фінансово-кредитних
відносин – форфейтинг (від французького a` forfeit – відмова від прав).
Ця операція одержала розповсюдження у зовнішній торгівлі, де вона
послугувала важливим стимулюючим фактором розвитку. Відмітимо, що немає
жодних вагомих причин, що заважають її застосуванню й у
внутрішньодержавній торгівлі.
До форфейтингу долучаються при продажу якого-небудь великого об’єкту
(комплект обладнання, судно, підприємство, велика партія товару тощо).
Покупець (імпортер) купує товар в умовах, коли у нього немає відповідних
грошових ресурсів. Разом з тим, продавець (експортер) також не можу
відкласти отримання грошей на майбутнє й продати товар у кредит.
Протиріччя вирішується наступним чином. Покупець виписує комплект
векселів на суму, рівну вартості товару плюс відсотки за кредит, який
ніби надається покупцеві продавцем.
Строки векселів рівномірно розподілені у часі. Звичайно передбачаються
рівні інтервали часу (півріччя) між платежами за векселями. Продавець
одразу ж після одержання портфелю векселів обліковує його в банку без
права обороту на себе, отримуючи гроші на самому початку угоди. Таким
чином, фактично не сам продавець кредитує покупця – кредит повністю
надається банком. Банк, форфейтуючи угоду, бере весь ризик на себе.
Отже, операція форфейтингу пов’язує інтереси продавця, покупця й банку.
В якості четвертого агента угоди іноді виступає гарант-банк покупця, що
гарантує погашення заборгованості по векселях.
Послідовність погашення векселів можна розглядати як потік платежів.
Сукупні витрати покупця з урахуванням фактору часу дорівнюють сучасній
вартості цього потоку. Сума векселя може бути одержана двома шляхами:
а) відсотки по кредиту нараховуються на залишкову суму боргу. Для цього
варіанту сучасна величина платежів по векселях складе:
,
де Р – ціна товару (якщо умови операції передбачають сплату авансу, то
останній вираховується з ціни і далі не береться до уваги; інакше
кажучи, під Р розуміємо ціну за мінусом авансу);
п – кількість векселів;
і – ставка простих відсотків за період, під яку проводиться
кредитування;
t – період;
v – дисконтний множник за ринковою відсотковою ставкою;
z – коефіцієнт коригування.
Коефіцієнт коригування визначається як:
,
де d – проста облікова ставка, що використовується банком при обліку
векселів.
б) відсотки нараховуються на суму погашення основного боргу за векселем:
.
Найбільш цікавою і практично важливою є залежність сучасної вартості
витрат від кількості послідовно погашених векселів п. Нескладно
помітити, що за одних комбінацій вихідних параметрів операції (і, d, t)
значення W може зростати, за інших – падати. Більш того, при деяких
співвідношеннях параметрів існує така кількість векселів, за якої
сукупні витрати покупця стають мінімальними. Суворий аналітичний підхід
для визначення оптимального п призводить до громіздких математичних
виразів. Простіше розрахувати ряди показників для заданого набору
параметрів і обрати оптимальне значення п.
3. Організації з управління операціями франчайзингу
Комерційна концесія (франчайзинг) – це фінансово-економічні відносини,
що полягають в наданні однією стороною (як правило, більшим
підприємством) іншій прав на використання певних нематеріальних активів
і комплексу специфічних послуг, пов’язаних із цими правами, в обмін на
разову грошову винагороду та/або періодичні грошові виплати (роялті) на
засадах партнерства та взаємовигідних умовах.
На сьогоднішній день ціна франшизи, яку пропонують іноземні
компанії-франчайзери, варіюється у межах 10-200 тисяч доларів
(наприклад, першочергові інвестиції франчайзі у заклади харчування
можуть скласти порядку 10-50 тис. дол.., вартість франшизи сучасної АЗС
складає мінімум 150 тис. дол..). Що стосується суми щомісячного роялті,
то вона залежить від багатьох факторів і може бути встановлена як у
відсотковому відношенні до прибутку (8-40%), так і у вигляді грошової
премії (в середньому близько 500 доларів).
Вітчизняні й зарубіжні економісти відмічають наступні схеми участі
комерційних банків у фінансуванні суб’єктів комерційної концесії:
1. Кредитування операторів комерційним банком з використанням державних
гарантій. У відповідності з даним механізмом, держава виступає
поручителем по кредитам, наданим концесійним підприємствам, і, у випадку
неповернення одержаних фінансових ресурсів останніми, за рахунок коштів
бюджету або позабюджетних фондів повертає банку його збитки.
Слід відмітити, що за надання гарантій державним органом стягується
комісія у розмірі 2,5 – 5% від суми кредиту. Діяльність ряду країн, в
тому числі Великобританії, показала, що загальний розмір комісій значно
перевищує витрати на сплату збитків комерційних банків і складає вельми
суттєвий дохід держави.
Проте, в Україні ця модель фінансування на сьогодні не може бути
застосована через низку проблем, пов’язаних із недостатньою
розробленістю відповідного законодавства, та, передусім, у зв’язку з не
дуже стабільним положенням і невисоким ступенем довіри до суб’єктів
підприємницької діяльності з боку державних органів.
Рис. 21. Структура фінансових джерел франчайзингу у країнах СНД
2. Кредитування компаній-правовласників під заставу брендів, що
належать їм. При використанні цієї схеми вартість бренду має оцінюватись
компаніями, що спеціалізуються у даній сфері (наприклад, „Інтербренд”).
У цьому випадку торгова марка повинна бути достатньо відомою і мати
вартість, близьку до розмірів запитуваного кредиту. При неповерненні
кредиту актив може бути реалізований шляхом проведення аукціону або
перейти у власність банку. В останньому випадку кредитна організація
набуває права збору роялті з діючих операторів даної мережі. Перевагою
даного механізму є те, що при реалізації бренду або регулярному
стягненні роялті з операторів франшизи комерційний банк має можливість
одержати значно більшу суму, аніж розмір виданого кредиту і відсотків за
ним.
3. Кредитування підприємств з використанням механізму факторингу. В
цьому випадку відсоткові платежі за використання кредиту правовласник не
сплачує безпосередньо банку, а надає останньому право вимоги роялті з
одного або декількох користувачів. При цьому обсяг роялті має
відповідати розмірам відсоткових платежів за користування кредитними
ресурсами.
4. Кредитування користувачів комерційним банком під поручительство
правовласника або асоціацій операторів, тобто структур, що об’єднують
користувачів однієї або декількох систем і намагаються захистити їх
інтереси, надати інформаційні та консалтингові послуги, взаємне
кредитування за рахунок коштів спільно створеного фонду, поручительство
по кредитним договорам і договорам позики.
5. Використання механізму венчурного інвестування, що здійснюється
банком для забезпечення концесійних компаній фінансовими ресурсами. Дані
інвестиції здійснюються з метою отримати дохід від росту капіталізації
компанії – реципієнта фінансових ресурсів. Необхідно відмітити, що
зростання капіталізації франшиз відбувається значно швидше у порівнянні
з незалежними фірмами. Світовими лідерами за ростом капіталізації є
компанії, які активно використовують комерційну концесію у своїй
діяльності, такі як Coca-Cola, PepsiCo, McDonalds, Burger King, збутові
підрозділи нафтових компаній та ряд авіакомпаній.
Відмітимо, що, не дивлячись на простоту і привабливість описаного вище
механізму венчурного інвестування і велику вірогідність росту
капіталізації відповідних компаній, дана схема застосовується тільки у
відношенні компаній-правовласників. Це відбувається тому, що можливості
підприємства-оператора бути публічним та відповідно емітувати акції
жорстко обмежені по ряду причин.
6. Кредитування суб’єктів комерційної концесії під заставу із приватної
власності з використанням гарантій третіх осіб.
7. Надання кредитів суб’єктам концесії з використанням схем страхування
кредитних ризиків великими страховими компаніями.
На думку вчених, в комерційних банках Східної Європи у найближчі часи
з’явиться необхідність організації відділів обслуговування суб’єктів
пільгового підприємництва. Такий відділ називають „супермаркетом послуг
для суб’єктів франчайзингу”.
Визначення „супермаркет” у даному випадку базується на
багатофункціональності подібного підрозділу. А саме, до функцій такого
„супермаркету послуг” відносяться наступні:
1. Консалтинг інформаційного характеру, що заключається в наданні
потенційним і діючим операторам детальної інформації щодо ринку
комерційної концесії.
2. Консультування і структурування діяльності підприємств в області
розробки бізнес-плану; надання корпоративного програмного забезпечення
для розробки бізнес-планів.
3. Посередницькі послуги в області встановлення контактів між
правовласником і потенційними користувачами; програми підбору
операторів.
4. Консультування юридичного характеру в галузі законодавства (в тому
числі іноземного), в сфері комерційної концесії, параметрів концесійного
контракту та інших правовідносин.
5. Забезпечення фінансовими ресурсами підприємств-операторів та
власників: розробка програм, визначення інструментів і джерел боргового
та акціонерного фінансування, участь у складанні та оптимізації
внутрішньобанківських програм контролю і хеджування операційних ризиків.
6. Проведення виставок, презентацій і конференцій з питань комерційної
концесії, популяризація основоположних принципів комерційної концесії
серед підприємців; проведення тренінгових та освітніх програм в області,
консультування з питань кадрового менеджменту.
7. Організація зв’язків із засобами масової інформації (ЗМІ);
підготовка та маркетинг пропозицій з внесення змін і доповнень до
законодавства у сфері комерційної концесії.
Політика різних кредитних організацій в області надання фінансових
ресурсів мережам підприємств схожа. Її основними аспектами є:
x встановлення більш низьких відсоткових ставок у порівнянні з даним
параметром, що застосовується при кредитуванні самостійних підприємств;
x можливість прив’язки відсоткових ставок по кредитам до базових
галузевих показників. Наприклад, при кредитуванні операторів нафтових
компаній, відсоткова ставка по кредитам співвідноситься з індексом зміни
цін на сиру нафту або кінцеві нафтопродукти. При коливаннях даного
індексу відсоткова ставка коригується;
x більш поширене використання механізму відстрочки виплат як відсотків
за користування кредитними ресурсами, так і основного тіла кредиту;
x надання суб’єктам концесії безкоштовного обслуговування в банку на
протязі першого року. Даний механізм надає можливість операторам та
правовласникові користуватись усім спектром банківських послуг без
необхідності сплати комісій та винагород. Деякі банки за умови значного
постійного річного обороту коштів за розрахунковим рахунком збільшують
даний період.
x стягування більш низького розміру плати за організацію кредитування,
що складає в середньому 1% від суми кредиту без урахування відсотків
(при кредитуванні незалежних компаній даний показник складає до 3% від
розміру кредиту).
4. Управління іншими сучасними формами залучення активів
В останні десятиліття у світі з’явились багато альтернативних форм
залучення капіталу, серед яких варто виділити толінг (залучення
оборотного капіталу – сировини, матеріалів тощо), секьюритизацію
(залучення фінансового капіталу), аутстаффінг (залучення людського
капіталу) тощо.
Толінг, або виробництво продукції з давальницької сировини, одержав
широке поширення у світовій економічній практиці й узаконений
Всесвітньою торговельною організацією (ВТО) як одна з форм міжнародного
поділу праці.
Передумовами тому послужили супутні толінгу економічно привабливі
фактори, включаючи гнучкість варіантів розрахунків при переробці
давальницької сировини. Нині у світовий і вітчизняний комерційний оборот
міцно ввійшло поняття “толінгові операції”, що відбуває від англійського
слова “tolling”, дослівно означаючого оплату за послуги з переробки
давальницької сировини цією же сировиною. У широкому ж змісті слова під
толінговими операціями розуміють порядок організації виробництва з
переробки давальницької сировини, способи реалізації готової продукції,
виготовленої із цієї сировини, умови й форма розрахунків за послуги з
переробки.
За даними економічної статистики, застосування толінгових схем найбільш
поширене в харчовій, текстильній, швейній, фармацевтичній, хімічній
галузях промисловості, у кольоровій і чорній металургії. Прикладом
можуть служити толінгові операції на ринку цукру. Тільки в Європі існує
кілька десятків заводів по переробці цукру-сирцю в білий цукор
(наприклад, у Франції, Португалії, Фінляндії, Великобританії). Близько
20 аналогічних заводів, що переробляють тростинний цукор, розташовано в
США. Стійко й широко практикується толінг як форма міжнародної
кооперації, що здешевлює вартість металу, в алюмінієвій промисловості.
Так, за даними газети “Коммерсантъ” по толінгових схемах працює 11
алюмінієвих заводів Росії, а також біля половини виробничих потужностей
легкої й хімічної промисловості, 60% цинкової й мідної галузей
кольорової металургії.
Необхідно відмітити, що сьогодні й багато вітчизняних підприємств, що
діють у переробних галузях промисловості, при організації процесу
виробництва готової продукції поруч із власними оборотними засобами
(сировиною, матеріалами, що комплектують) досить широко використовують
приналежні стороннім підприємствам і організаціям сировинні ресурси,
іменовані в повсякденному комерційному обороті давальницькою сировиною.
Названим видом сировини вважаються сировина, матеріали, продукція,
передані їхніми власниками без оплати, на договірній основі,
підприємствам-переробникам для виробництва готової продукції шляхом
переробки, обробки, технологічної доробки, розливу підакцизних товарів.
До об’єктивних причин поширення й використання толінгу на
пострадянському економічному просторі відносяться: дефіцит власної
сировини за наявності потужного комплексу переробних підприємств;
відсутність в останніх оборотних коштів, достатніх для придбання
необхідної кількості сировини; соціальний тиск із боку не завантаженого
роботою виробничого персоналу переробних підприємств; реальна загроза
згортання й припинення виробництва в деяких галузях промисловості.
Залежно від асортиментних груп давальницької сировини можна виділити
найпоширеніші види толінгових схем:
• переробка на давальницьких умовах підакцизних видів мінеральної
сировини;
• переробка на давальницьких умовах мінеральної, хімічної,
фармацевтичної сировини;
• виробництво на давальницьких умовах продукції легкої промисловості, у
першу чергу виробів швейного виробництва;
• переробка й виробництво на давальницьких умовах підакцизної
продукції;
• переробка на давальницьких умовах сільськогосподарської сировини й
виробництво харчової продукції.
Визначень секьюритизації існує багато, але сутність її в класичному
вигляді незмінна – це фінансування шляхом перетворення неліквідних
активів у високоліквідні папери.
Класична схема секьюритизації досить складна. Ініціатор секьюритизації,
якого називають оригінатором, передає свій неліквідний актив, на умовах
“дійсного продажу” або застави спеціально створеній для секьюритизації
компанії (Special Purpose Vehicle, SPV). SPV засновується, як правило, в
офшорі, що робиться не тільки з податкових, але й з наглядових
міркувань: необхідний законодавством офшорних зон розмір власного
капіталу, ліквідних коштів мінімальний, розмір організаційних та інших
видатків теж невеликий. Крім того, будучи резидентом офшорної зони, SPV
не підпадає під регулювання відповідних органів країни оригінатора.
Після виконання ряду необхідних формальностей SPV випускає спеціальні
цінні папери (Asset-Backed Securities, ABS), забезпечені неліквідним
активом оригінатора, або бере від свого імені банківські кредити для
оригінатора.
Усталені схеми секьюритизації крім власне продавця, покупця й різних
консультантів, припускають велику кількість додаткових учасників угоди,
таких як страховики, гаранти й інші. У результаті ризик кожного учасника
угоди розпорошується, що дозволяє оригінатору залучати кошти дешевше,
ніж по корпоративних облігаціях.
Приватним випадком секьюритизації є так звана «синтетична
секьюритизація», або німецька модель секьюритизації. До відмінних рис
цієї моделі секьюритизації відноситься, насамперед, те, що це інструмент
балансового фінансування, тобто активи залишаються на балансі (при
класичній англосаксонській секьюритизації активи виводяться поза
баланс).
По-друге, немає необхідності в створенні спеціальної компанії (SPV/SPE),
і по-третє, основною метою синтетичної секьюритизації є хеджування
кредитних ризиків, а традиційної – одержання більш дешевого
фінансування. Синтетичною секьюритизація називається через використання
кредитних деривативів (своп дефолту по кредиту, ноти, пов’язані із
кредитом) з метою хеджування процентних ризиків. Через відсутність
необхідності в SPV і видатків на юридичні процедури по її створенню
синтетична секьюритизація іноді виходить дешевше класичної.
Схема секьюритизації несе значні вигоди як для оригінатора, так і для
інвесторів, забезпечує достатній рівень захисту від ризиків.
Коли у серіалі «Не родись вродливою» Катя Пушкарьова та Андрій Жданов
засновують фірму «Ніка-Мода» з мінімальним розміром статутного фонду і
штатом у три особи, передають їй у заставу компанію «Zimaletto», яка
знаходиться на межі банкрутства, і від імені «Ніка-Моди» беруть у банків
кредити для «Zimaletto», – перед нами один з прикладів секьюритизації.
Щоправда, оскільки серіал є «клоном» колумбійського проекту
«Бетті-опудало», а законодавство Колумбії дещо відрізняється від
російського в плані закріплення й описання процесу секьюритизації, у
фінансистів та юристів виникли деякі претензії до сценаристів «Не родись
вродливою» щодо правильності висвітлення цього процесу, але це вже тема
для іншої розмови.
Управління персоналом як активом сьогодні стає усе більше важливою
складовою успішного розвитку підприємства. Чим кваліфікованіші
співробітники, чим краще організований робочий процес, тим у компанії
більше шансів вийти на лідируючі позиції на ринку. Однак кадри, особливо
у великій фірмі, досить витратна стаття бюджету, це:
• виплата заробітної плати;
• платежі по соціальних податках;
• ведення кадрового документообігу;
• витрати на розробку стратегії мотивації персоналу;
• навчання й атестація співробітників;
• наймання персоналу за допомогою кадрових агентств;
• витрати на рішення трудових суперечок.
У наш час існує така послуга, як аутстаффінг, або лізинг персоналу,
покликана допомогти керівникові вирішити проблеми, що виникають при
роботі з кадрами, скоротити ймовірність виникнення ризиків і
адміністративні видатки, які несе компанія.
Суть цієї послуги полягає в тім, що кадрове агентство виступає в ролі
провайдера або формального роботодавця.
У штат агентства переводяться співробітники підприємства, яких воно
потім винаймає для виконання тих самих робіт. Крім того, є ще одна
серйозна перевага: весь соціальний блок зобов’язань роботодавця бере на
себе провайдер.
Лізинг персоналу з’явився ще в 70-х роках минулого століття в Сполучених
Штатах Америки й на сьогоднішній день за кордоном є досить
розповсюдженим видом послуг, які надають кадрові агентства. Є
провайдери, що вибрали цей вид роботи на ринку персоналу в якості
профілюючої. Сьогодні, за статистичним даними, тільки в США налічується
близько 2000 компаній, що пропонують послуги лізингу персоналу, і цей
ринок приростає на 35% щорічно. Тенденції розвитку ринку персоналу в
Україні показують, що до послуг аутстаффінгу сьогодні прибігає усе
більше вітчизняних компаній, особливо в тих випадках, коли немає
можливості чітко прогнозувати розвиток бізнесу. В умовах вітчизняної
економіки в аутстаффінгу з’являється ще одна істотна перевага: укладаючи
договір про лізинг співробітників, а не приймаючи їх у штат, замовник
одержує можливість зберегти статус малого підприємства з усіма
витікаючими звідси податковими й іншими пільгами.
При розробці політики управління привабленням фінансових ресурсів
необхідно враховувати можливість застосування того чи іншого
альтернативного механізму залучення активів. Правильно підібраний
фінансовий інструментарій дозволить не тільки знизити вартість
залучуваних фінансових ресурсів підприємства, але й мінімізувати
інвестиційні ризики компанії.
Хейвуд Дж.Б. Аутсорсинг: в поисках конкурентных преимуществ.: Пер. с
англ.. – М.: Издательский дом «Вильямс», 2002. – 176 с.
Тема 9. Інші послуги сучасних фінансових посередників
(Лекційне заняття №8)
Лекцію розраховано на 2 год.
План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
9.1. Сутність фінансового консультування і послуги консалтингових фірм,
рейтингових агенцій, бюро кредитних історій
9.2. Поняття фінансової оцінки і послуги аудиторських фірм, фірм з
оцінки майна
9.3. Роль фінансового менеджера як посередника. Послуги з антикризового
управління компанією
9.4. Послуги, пов’язані з реструктуризацією підприємства
Після вивчення теми студент зможе:
• визначити основне завдання фінансового консультування;
• охарактеризувати сутність і значення фінансової оцінки і діагностики
підприємства;
• пояснити роль фінансового менеджера як посередника між підприємством
та ринками капіталу;
• ознайомитись зі змістом понять «реструктуризація», «злиття»,
«поглинання», «рейдер», «грінмейл» тощо.
Становлення інформаційної (або як її ще називають електронної, цифрової
або нової) економіки, яка на відміну від індустріальної епохи,
характеризується пріоритетною роллю знань, перевагою інтелектуальної
складової у формуванні доданої вартості, стрімким скороченням життєвого
циклу інновації, які забезпечують ринковий успіх компанії. За таких умов
функціонування підприємств нагадує спринтерські змагання за набуттям
конкурентних переваг. Сьогодні перемогу у конкурентній боротьбі важко
забезпечити тільки матеріальними ресурсами компанії, основу її
стратегічних переваг формують передусім нематеріальні активи,
інтелектуальна складова бізнесу.
Продиктовані вимогами часу, в останні роки з’явились нові види
фінансових послуг, а, отже, й нові «гравці» фінансового ринку –
фінансові посередники, що виконують передусім інформаційні функції:
інвестиційне консультування, рейтингову оцінку підприємств, фінансовий
моніторинг і діагностику, фінансовий менеджмент і антикризове управління
тощо. Діяльність таких посередників, чиє існування є відносно новим для
України, є предметом розгляду нашої лекції.
Варто відмітити, що більшість вітчизняних підручників і посібників з
фінансового посередництва обходять увагою інформаційно-консалтингову
складову діяльності фінансових посередників. Подібну інформацію можна
прочитати або в перекладних виданнях (але вони не враховують специфіки
діяльності таких фірм в Україні), або на спеціалізованих веб-сторінках.
Власне, сьогоднішня лекція представляє собою «концентрат» з
найважливіших відомостей з даної тематики, що їх можна знайти у
друкованих виданнях або в Інтернеті.
1. Сутність фінансового консультування і послуги консалтингових фірм,
рейтингових агенцій, бюро кредитних історій
Започаткування консалтингового бізнесу було пов’язане з бажанням
колишніх успішних підприємців і керівників, які за різних причин
відійшли від справ, передати свій досвід іншим компаніям. Так була
створена перша консалтингова фірма (“Служба ділових досліджень”), яка
з’явилась на початку ХХ ст. в Чикаго і пропонувала клієнтам проведення
робіт з підвищення ефективності функціонування промислових підприємств.
Консалтинг початку XXI століття характеризується системним і ситуаційним
підходом при вивченні і розв’язанні управлінських проблем підприємств,
розробкою інтелектуальних продуктів, що розробляються на стиках
функціональних аспектів менеджменту, міжгалузевої взаємодії, розвитку
кластерної економіки.
Основним завданням управлінського консультування є надання допомоги
клієнтам у вирішенні їх управлінських та ділових проблем, оптимізації їх
бізнесу, підвищенні ефективності функціонування клієнтської організації.
Продуцентами консалтингового продукту, що визначають пропозицію на
консалтинговому ринку, є консалтингові фірми.
На управлінському ринку консалтингові послуги пропонують:
• консалтингові транснаціональні корпорації (McKinsey & Co, Deloitte &
Touch Tohmatsu int., PriceWaterhouseCoopers, Ernst & Young, KPMG,
Booz-Allen & Hamilton,), що мають розгалужену мережу регіональних
представництв, об’єднаних єдиною корпоративною стратегією та культурою;
• великі багатофункціональні фірми, в яких працює близько сотні
професійних консультантів, що спеціалізуються на обслуговуванні великих
компаній та пропонують весь спектр управлінських послуг і вирішення
найскладніших проблем. Як правило, такі фірми займаються також і
дослідницькою діяльністю, що дозволяє їм постійно удосконалювати
запропонований продукт;
• вузькоспеціалізовані фірми, як правило, надають консалтингові послуги
дрібним і середнім фірмам та пропонують свої послуги в обмеженому
секторі управлінського консультування, що дозволяє їм досягти високої
якості обслуговування. Переважно вони намагаються працювати в
установленому територіальному просторі;
• університети, учбові центри, проводячи серйозну підготовку
спеціалістів, можуть здійснювати тренінги, ініціюючи тих, хто
навчається, до отримання консалтингових послуг з різних питань бізнесу;
• незалежні окремі консультанти – висококваліфікованих спеціалістів, що
володіють серйозним досвідом роботи, і, як правило, виступають або в
ролі експертів з будь-яких проблем, або постійними консультантами
невеликих фірм.
Ринок фінансового консалтингу внаслідок впливу багатьох факторів важко
назвати ринком у класичному розумінні. Його складно розділити на
сегменти за ціновими та якісними характеристиками і ще важче визначити
для кожного сегмента мінімальний набір аксіом та правил, за якими
відбувається коливання попиту та пропозиції, а в остаточному підсумку
формування ціни (або хоча б коридору цін).
Сьогодні ринок фінансового консалтингу в Україні розвивається і росте.
Щорічно консалтингові компанії, що мають на ринку статус надійних і
стабільних, збільшують свої портфелі замовлень і регулярно рапортують
про вдало реалізовані проекти. Розширюється список наданих послуг: аудит
і податковий консалтинг, консалтинг побудови систем фінансового
управління, консалтинг оцінки активів, консалтинг залучення позикових
коштів, ІРО, консалтинг з управління структурою капіталу – і це далеко
не повний перелік. З’являються нові компанії, у тому числі
представництва фірм із країн ближнього і далекого зарубіжжя, що
декларують цілі для завоювання провідних позицій у фінансовому
консалтингу.
На практиці часто зустрічаються випадки, коли підприємство вирішує
звернутися до консультантів з метою постановки системи управління. Як
правило, компанії, що ініціюють подібні внутрішні зміни, являють собою
систему з усталеною організацією основних процесів: постачання,
виробництво, збут. Фінанси у таких компаніях є сполучним елементом та
індикатором основних процесів. Коли керівництво компанії бачить, що
фінансова функція в ній здійснюється не завдяки, а усупереч їхнім діям і
очікуванням, воно розуміє, що домогтися підвищення ефективності існуючої
структури неможливо без проведення змін. Усвідомлення проблеми стає
причиною звернення до фінансового консультанта.
Сьогодні таке звернення можна порівняти з відвіданням дантиста. Процес
«лікування» – затяжний і болісний. Спочатку аналізуються внутрішні
резерви і ставки у вирішенні проблем робляться на власних спеціалістів.
У ролі рятувальників найчастіше є фінансисти та економісти. І без того
занадто завантажені роботою, вони не мають достатньо часу, щоб виявити і
«вилікувати» проблему. До того ж, будучи працівниками одного з
підрозділів підприємства, не завжди можна розраховувати на достатню
лояльність колег з інших відділів, без чого скласти цілісну картину
існуючих процесів досить проблематично.
Навіть коли проблему знайдено, запропоновані шляхи її вирішення можуть
так і залишитися на папері. Адже в них будуть задіяні інтереси тих чи
інших менеджерів, що брали участь у прийнятті рішень. У кінцевому
результаті менеджери або дають відбій на впровадження змін, або,
дотримуючись вольового рішення керівника (власника), залучають
консалтингову фірму. На цьому етапі дехто намагається заощадити. Але
потрібно чітко розуміти, що вирішити серйозну проблему, на яку вже було
витрачено чимало внутрішніх ресурсів, може лише фірма, що володіє
висококваліфікованими спеціалістами, а процес знайдення рішень займе
якийсь час.
З погляду підвищення ефективності фінансового посередництва всіма
учасниками ринку визнається необхідність і доцільність створення
інституту (бюро) кредитних історій.
Джерелами надання інформації для формування кредитних історій
законопроектом передбачені відомості, які надаються самими учасниками
кредитних бюро, а також відомості загальнодоступних реєстрів та інших
публічних баз даних, зокрема, відомості щодо заборгованості суб’єкта
кредитної історії за податками, рішення судів, що стосуються виникнення,
виконання та припинення зобов’язань за укладеним кредитним правочином.
Зрозуміло, що інформація, яка надається учасникам кредитного бюро, не є
гарантією повернення кредиту або сплати товарів та послуг, наданих у
кредит. Інформація з кредитних історій є одним із джерел інформації для
прийняття виваженого рішення про надання відповідної послуги учасником
бюро кредитних історій.
Отримати інформацію з бюро мають можливість тільки організації, які
уклали з ним угоду на передачу кредитних історій своїх позичальників (за
їх згодою) і стали учасниками кредитного бюро.
Якщо кредитна організація не є учасником бюро і не надає інформації по
власних клієнтах, то вона, відповідно, не має доступу до кредитних
історій, які надані іншими організаціями-учасниками. У результаті
кредитор, який не бажає надавати інформацію по своїх позичальниках, не
має можливості доступу до кредитних історій, які надані іншими
організаціями-учасниками бюро і опиняється в так званому “інформаційному
вакуумі”.
Починаючи з 1993 року, кредитні бюро створені в Естонії (1993 р.),
Іспанії (1994 р.), Бразилії (1996 р.), Польщі (1997 р.), Мексиці
(1997 р.), Туреччині (1999 р.), Чехії (2002 р.). Продовжується робота з
розробки законодавства і створення кредитних бюро в Узбекистані,
Казахстані та Росії.
Досвід країн, де діють кредитні бюро, свідчить, що добровільне
формування кредитної історії змінює психологію позичальника, оскільки
формування позитивного іміджу буде вигідно з економічного погляду, а для
невеликих підприємств – це безкоштовна реклама їх ділової репутації та
кредитоспроможності. Відмова позичальника від формування власної
кредитної історії ставить його у невигідне становище у порівнянні з
тими, хто дав згоду, та, крім того, дає змогу оцінити його готовність
щодо своєчасного повернення кредиту.
Фінансову інформацію можна отримати також завдяки рейтинговим
агенціям.
Так, наприклад, завдяки рейтингам Standard & Poor’s, Moody’s та Fitch
інвестор вивчає перспективність капіталовкладень у той чи інший проект.
Трапляється, що будівничі рейтингів помиляються, й інвестор програє.
Порте це не привід нехтувати оцінками «аналітичної трійки», адже
альтернативи цим впливовим агенціям наразі не існує.
Найстарішою міжнародною рейтинговою агенцією є Standard & Poor’s, яка
веде свою історію з 50-х років XIX ст. У ті часи ще не було
спеціалізованих агенцій, не існувало й Standard & Poor’s, а був Генрі
Пур – головний редактор журналу American Railroad Journal, що розповідав
про будні американської залізниці. Американські магістралі були на той
час об’єктом підвищеної уваги з боку європейських банків. Однак не кожен
банкір зі Старого Cвіту ризикував укладати капітали в США: до
залізничних концесій нерідко долучалися шахраї, і знайти надійного
партнера за океаном європейцям було вельми складно.
Генрі Пур вирішив допомогти потенційним інвесторам: провів анкетування
серед гравців американського залізничного ринку. Адекватні, на думку
Пура, фінансові звіти було надруковано в American Railroad Journal.
«Закритим» компаніям на сторінках журналу було присвячено гнівну
публікацію. Компанії, інформація про які з’являлася у пурівських
виданнях, швидше отримували кредити від британських, німецьких і
французьких банків, натомість «закриті» американські залізничні фірми
мали значно менший доступ до іноземних інвестицій.
У США стала афоризмом фраза тележурналіста Томаса Фрідмана: «Прямим
конкурентом наших рейтингових агенцій, вочевидь, є Пентагон: він може
нищити цілі держави за допомогою бомбардувань, а Moody’s робить те саме,
знижуючи рейтинг суверенних зобов’язань».
Між трьома рейтинговими «китами» складно знайти серйозні відмінності.
Наймолодшу – Fitch IBKA прийнято вважати найменш впливовою. Найстарша –
Standard & Poor’s – має репутацію найконсервативнішої. У своїх
рейтингових класифікаціях усі троє дуже схожі між собою. Принцип
розподілу залишився незмінним з часів Джона Муді: зобов’язання
інвестиційного гатунку, спекулятивні та зобов’язання країн, що
перебувають у стані дефолту. Відповідно рейтингові позиції мають свою
літеру: А – найкраща, С – найгірша. Існує чимало проміжних підвидів, що
у рейтингах Standard & Poor’s і Fitch IBKA позначені знаками «плюс» та
«мінус», а в рейтингах Moody’s – цифрами від 1 до 3 (див. табл. 2). За
цими рейтингами можна визначити кілька макроекономічних показників: за
методологією Standard & Poor’s рейтинг ААА відповідає рівню інфляції від
0 до 10%, АА – 4-15%, А – 7-25%, ВВВ – 10-50%, ВВ – 25-100%. Дохідність
облігацій за стандартами Moody’s визначається так: Ааа – 6,7% річних, Аа
— 6,9%, А – 7,1% і Ваа – 7,3%.
Для банків агенції розробили окрему систему класифікації — рейтинг
внутрішньої фінансової стійкості (категорії A, B, C, D, E). Завдяки
цьому рейтингу інвестор має можливість оцінити фінансову політику
установи поза зовнішніми економічними та політичними ризиками.
Інвестор, який шукає місце для капіталовкладень за кордоном, здебільшого
вивчає два рейтинги: оцінки надійності свого потенційного партнера (якщо
його діяльність оцінена фахівцями «трійки») і так званий суверенний
рейтинг країни (див. табл. 9), в економіку якої він збирається вкладати
кошти. Фахівці провідних рейтингових агенцій, зазвичай виставляють свої
оцінки так, щоб рейтинг кредитоспроможності окремої компанії не був
вищим за суверенний рейтинг держави, в якій її зареєстровано.
Таблиця 9.
Україна у міжнародних рейтингах
Рейтингова агенція Категорія
Standard&Poor’s B2
Moody’s B
Fitch B+
Таблиця. 10.
Шкала кредитних рейтингів агенцій Moody’s, Standard&Poor’s і Fitch
Moody’s S&P, Fitch Характеристика емітента
Рейтинги інвестиційного класу
Aaa AAA Можливості емітента з виплати боргу і відсотків винятково високі
Aa1 AA+ Можливості емітента з виплати боргу і відсотків дуже високі
Aa2 AA
Aa3 AA-
A1 A+ Можливості емітента з виплати боргу і відсотків досить високі,
але залежать від внутрішньоекономічної ситуації
A2 A
A3 A-
Baa1 BBB+ Можливості емітента з виплати боргу і відсотків залежать від
внутрішньої економічної ситуації на цей час
Baa2 BBB
Baa3 BBB-
Ba1 BB+ Нестабільність внутрішньоекономічної ситуації може впливати на
платоспроможність емітента
Ba2 BB
Ba3 BB-
Рейтинги спекулятивного класу
B1 B+ Обмежена платоспроможність емітента,яка відповідає поточному
обсягу випущених боргових зобов’язань
B2 B
B3 B-
Caa1 CCC+ Деякий захист інтересів інвесторів є, але ризики й
нестабільність високі
Caa2 CCC
Caa3 CCC-
Ca CC Платоспроможність емітента надто залежить від
внутрішньоекономічної ситуації
C C Платоспроможність емітента повністю залежить від
внутрішньоекономічної ситуації
SD Вибірковий дефолт
D Дефолт
2. Поняття фінансової оцінки і послуги аудиторських фірм, фірм з оцінки
майна
Діагностичний аналіз підприємства – визначення об’єктивного стану
обраних параметрів у діяльності підприємства і їхня інтерпретація для
формування висновків і рекомендацій з оцінки поточного стану
підприємства.
Діагностичний аналіз підприємства дозволяє охарактеризувати проблеми
підприємства з погляду персоналу, устаткування, технології, ефективності
виробничої діяльності, збуту, керування, планування й інших напрямків.
Щоб успішно провести діагностику, її необхідно ретельно спланувати. Для
цього варто відповісти на ряд поставлених питань: ціль проведення
діагностичного аналізу, які ресурси виділяються для проведення
діагностичного аналізу залучати – чи незалежних консультантів, який час
приділяється для проведення діагностичного аналізу тощо.
Відповіді на ці питання дозволять спланувати проведення діагностичного
аналізу і, при необхідності, залучити зовнішніх експертів для спільного
складання плану діагностичного аналізу.
Фінансово-економічний аналіз є складовою частиною комплексної
діагностики компанії і являє собою ефективний метод, що дозволяє
здійснити оцінку її фінансового стану.
Система діагностики фінансово-економічної діяльності підприємства
базується на використанні алгоритмів, технологій, методів і показників
економічного аналізу. Умови будь-якої господарської діяльності
змінюються чи не щодня, і в такій динамічній ситуації фінансові або
ділові показники орієнтують керівництво стосовно тих найбільш важливих
питань, що вимагають першочергової уваги. За визначенням, показники
(коефіцієнти) показують зв’язки та залежності між різними сторонами
бізнесу. Вони висвітлюють значущі взаємовідносини та необхідність
гармонійної співпраці між окремими підрозділами економічної системи
(табл. 11).
Таблиця 11
Зведена таблиця коефіцієнтів ліквідності (платоспроможності), фінансової
стійкості, ділової активності підприємства
НА – нематеріальні активи;
ЗНА – знос НА;
ВЗ – вартість залогового майна;
ДЗ – дебіторська заборгованість;
КЗ – кредиторська заборгованість;
ІВ – сума інвестицій.
За певних умов доцільним є проведення фінансового аналізу підприємства
за відкритими даними (рис. 22). В процесі подібного моніторингу
враховуються не дані фінансової звітності суб’єкта, а числові показники,
розраховані за допомогою так званих “відкритих даних”: ЗМІ, Інтернет,
експертних оцінок, опитувань, тестувань і т. ін.
Рис. 22. Методика фінансового аналізу за відкритими даними у загальному
вигляді
За основу береться інформація щодо приблизної вартості сировини або
матеріалів у даному регіоні, розрахованої шляхом знаходження середнього
у якнайбільшому масиві даних (прайс-листи, об’яви, дані газет, журналів,
Інтернет-видань). Враховуються усі сезонні знижки та націнки, а також
максимальні та мінімальні можливі транспортні витрати при відомій
середній вартості пального в регіоні та наявних маршрутах.
Встановлюється середня вартість оренди приміщень у тому районі міста, де
знаходиться підприємство, а також основного обладнання, необхідного для
виробництва товару або послуги. Оцінюється розмір середньої заробітної
плати по регіону для працівників потрібної кваліфікації (на основі даних
кадрових агентств). Аналізуються затрати на рекламу – вимірюється площа
рекламних матеріалів у центральній та регіональній пресі і помножується
на вартість 1 кв. см. реклами у даному засобі масової інформації,
тривалість рекламних оголошень на ТБ і радіо (помножується на вартість 1
хвилини ефірного часу), розраховується приблизна кількість і вартість
рекламних постерів і бігбордів фірми у регіоні. Враховуються амортизація
на основні фонди, нарахування на заробітну плату та існуючі в даній
місцевості податки.
Одержані дані порівнюються з оцінкою собівартості виробленої продукції
(наданих послуг), даною групою авторитетних незалежних експертів, після
чого виводиться середня. Ціни на аналогічну продукцію в даній місцевості
можна встановити шляхом спостереження за ринком регіону (знов-таки, за
допомогою прайс-листів, ЗМІ, експертних даних).
Можливо також задіяти на даному етапі соціологічні методи дослідження:
опитування деякої вибірки з групи потенційних споживачів, щодо того,
товарами та послугами яких компаній вони користуються, а також щодо
середніх цін на ці товари (послуги) та їх якості. В окремих випадках
можливе проведення експрес-опитувань споживачів безпосередньо після
виходу з даного закладу (коли йдеться про сервісні підприємства або
заклади торгівлі).
Подібні опитування одержали назву „exit-poll” та широко
використовуються соціологами у різноманітних областях – від
прогнозування результатів виборів до маркетингових досліджень.
Далі дані вибірки поширюються (екстраполюються) на весь масив, і, таким
чином, встановлюються не тільки середні ціни, а й приблизна кількість
покупців (клієнтів). На заключному етапі аналізу, підбиваються підсумки
з усіх показників, одержаних методом “відкритих даних”, та порівнюються
з офіційними показниками (дані звітності підприємства). У випадку, коли
підприємство не фальсифікує інформацію і дані його звітів є
об’єктивними, суттєвих розбіжностей між отриманими показниками виникнути
не має.
3. Роль фінансового менеджера як посередника. Послуги з антикризового
управління компанією
Фінансовий менеджмент представляє собою систему управління фінансовими
ресурсами, що поєднує в собі фінансову політику, методи, інструменти, а
також людей, що приймають управлінські рішення і перетворюють їх на
практику з метою досягнення поставлених цілей фінансової стабільності і
зростання. Фінансовий менеджмент охоплює всі ланки фінансової системи і
виступає найважливішою складовою частиною структури управління в умовах
ринку.
З огляду на це, найманого менеджера підприємства іноді розглядають як
фінансового посередника. Таку ідею висловлюють, наприклад, Р. Брейлі та
С. Майєрс у книзі «Принципи корпоративних фінансів». На їх думку,
фінансовий менеджер діє як посередник між фірмою та ринком капіталів, де
відбувається купівля-продаж цінних паперів. Роль фінансового менеджера
показано на рис. 23, де схематично зображені потоки грошових коштів від
інвесторів до фірми і назад до інвесторів. Потік виникає, коли фірма
випускає цінні папери з метою залучення грошових коштів (стрілка 1 на
рисунку). Гроші йдуть на придбання реальних активів, що використовуються
в діяльності фірми (стрілка 2). Пізніше, якщо фірма діє вдало, реальні
активи дають більший приток грошових коштів, аніж необхідно для покриття
первісних інвестицій (стрілка 3). І, нарешті, грошові кошти або
реінвестуються (стрілка 4), або повертаються інвесторам, які придбали
цінні папери первинної емісії (стрілка 5).
Рис. 23. Потоки грошових коштів між ринками капіталів та фірмою.
Фінансовий менеджмент як управлінська система характеризується й
наявністю певних суб’єктів управління. Сучасна практика фінансового
менеджменту дозволяє виділити три основні групи таких суб’єктів (рис.
24):
Рис. 24. Склад основних суб’єктів фінансового менеджменту
Зі зростанням обсягів фінансової діяльності та її диверсифікацією
потреба в фінансових менеджерах всіх рівнів буде зростати, а їх
спеціалізація – постійно розширюватись.
Відмітимо, що в якості фінансового посередника можна розглядати лише
найманого менеджера. У Європі поширена не акціонерна, а приватна
власність, коли компанія належить певній сім’ї і переходить від батька
до сина. Якщо тамтешній власник намагається диверсифікувати свій
капітал, вкладаючи гроші в кілька бізнесів, або отримує у спадок фірму,
не маючи при цьому спеціальних фахових знань, він наймає професіонала.
Це норма.
Частина ж українських підприємців досі переконана, що найкраще свій
бізнес очолювати самому. На найманого топ-менеджера наш бізнесмен
згоджується лише в разі, коли:
• підприємство розрослося і бракує кваліфікації розкручувати його далі
самому;
• хоче вкласти гроші в новий прибутковий бізнес, не втрачаючи старого;
• бізнес занепадає і потрібно підлити “нового вина в старі міхи”;
• стає депутатом або держслужбовцем (може мати частину акцій) i мусить
за законом призначити іншого директора. А собі вигадати посаду на
громадських засадах, на зразок почесний президент, почесний голова,
фактично лишаючись керівником підприємства.
Компанія GР group дослідила співвідношення співвітчизників-управлінців
та іноземців-управлінців на вищих керівних постах у 100 компаніях.
До цієї сотнi потрапили чотири вітчизняні компанії та дев’ять компаній з
іноземними інвестиціями. У цих компаніях всі управлінські посади
обiймають наші співвітчизники-найманці.
Інші 87 компаній виявилися представництвами великих мультинаціональних
корпорацій. Наймані українські топ-менеджери обiймають перші посади в 49
з них і, відповідно, у 38 компаніях керівні посади займають
менеджери-іноземці. З’ясувалося, найбільший ефект зусилля найманих
топ-менеджерів приносять у банківській, інвестиційній та промисловій
сферах. У той час, як у сфері торгівлі, поліграфічного, консультаційного
та аудиторського сервісу, страхування лідирують ті компанії, де важелі
управління перебувають у руках безпосередніх власників.
Специфічною функцією фінансового менеджера є антикризове управління
фірмою, тобто спеціальним чином організована система управління, яка має
комплексний, системний характер, націлена на найбільш оперативне
виявлення ознак кризи та створення відповідних передумов для їх
своєчасного подолання з метою забезпечення відновлення життєздатності
суб’єкта підприємницької діяльності, недопущення виникнення ситуації
його банкрутства, запобігання їх виникненню в майбутньому.
Антикризове управління базується на використанні усього потенціалу
засобів і методів сучасного менеджменту з урахуванням ресурсних і
часових обмежень антикризового процесу. Основними етапами (складовими)
процесу антикризового управління є діагностика кризи розвитку суб’єкта
підприємницької діяльності, яка охоплює: діагностику кризових явищ і
загрози банкрутства; перспективну оцінку наслідків порушення справи про
банкрутство; експертизу можливостей (потенціалу) виживання; розроблення
та реалізацію спеціальної антикризової програми спираючись на власні
сили та можливості або із залученням стороннього інвестора (санатора),
здійснення контролю за процесом її реалізації; розроблення та
впровадження системи запобігання кризових явищ у майбутньому.
Ці функції можуть виконувати:
• функціональний антикризовий менеджер-працівник підприємства, який
спеціалізується тільки на антикризовому управлінні та має відповідну
підготовку;
• функціональний антикризовий менеджер-працівник консалтингової фірми,
який залучається на підприємство на платній основі для реалізації
завдань антикризового управління;
• арбітражний керуючий, затверджений постановою суду в разі порушення
справи про банкрутство підприємства, який є сертифікованим фахівцем,
пройшов відповідну спеціальну підготовку та акредитований у судових
органах;
• представники кредиторів або фахівці з антикризового управління,
залучені ними для мінімізації збитків внаслідок банкрутства боржника;
• представники інвестора (санатора), залучені ним для підвищення
ефективності участі в санації та результативності реалізації програми
санації тощо.
4. Послуги, пов’язані з реструктуризацією підприємства
Послуги по реструктуризації підприємств передбачають:
• діагностику поточного стану підприємства;
• розробку проектів реструктуризації;
• оптимізацію та регламентацію оргструктури та системи
відповідальності;
• впровадження систем планування, контролю та аналізу діяльності;
• аналіз доцільності об’єднання або формування окремих бізнес-одиниць
та розробка бізнес-планів розвитку;
• розробку й впровадження систем ефективного управління групами
підприємств (холдингами).
Слід врахувати, що робота з реструктуризації потребує значних витрат
часу, чіткої інформації та високої кваліфікації консультанта. Її, як
правило, не можуть здійснити самі працівники підприємства. Причина
полягає в тому, що найдосвідченіше керівництво не може мати високого
рівня кваліфікації у всіх вузькоспеціалізованих сферах. Цілісне бачення
проблем підприємства, що потребує реструктуризації, може сформувати лише
зовнішній консультант.
У зв’язку із цим провідні українські консалтингові фірми пропонують для
життєздатних, але малоприбуткових фірм, а також тих, що мають тенденцію
до згасання виробничого циклу, комплексні консалтингові послуги з
реструктуризації. Такі фірми потребують запровадження технологічних,
організаційних та управлінських змін. За своїм характером роботи з
реструктуризації передбачають:
• реорганізацію;
• реінжиніринг;
• антикризове управління;
• здійснення ліквідаційних заходів.
У рамках реструктуризації ці роботи можуть здійснюватися і як самостійні
комплексні послуги, і в певному поєднанні.
Реорганізація здійснюється при незадовільній структурі господарських
зв’язків чи системи управління підприємством. Вона може включати: зміну
кадрового складу; зміну системи підпорядкованості; зміну функцій окремих
підрозділів, їхнє скасування чи об’єднання; виділення зі складу фірми
госпрозрахункових підрозділів аж до утворення нових юридичних осіб.
Реінжиніринг – найбільш близький до західного підходу до
реструктуризації, оскільки він вимагає залучення вузькоспеціалізованих
технічних фахівців, а роботи з реорганізації вирішуються відповідно до
практики менеджменту. В українських умовах роботи з модернізації,
впровадження нових технологій далеко не завжди відіграють самостійну
роль.
Антикризове управління як комплексна консалтингова послуга надається
для підприємств, що потрапили у кризову ситуацію, а тому необхідним є
контроль за всіма аспектами діяльності підприємства до моменту виходу з
кризи.
Як правило, підприємства, які потребують антикризового управління, мають
цілий комплекс невирішених проблем: заборгованість перед бюджетом, із
зарплат працівникам, суміжникам і енергетикам; непридатний чи
неукомплектований для випуску конкурентоспроможної продукції
технологічний парк, зруйнована система збуту, низько професійний і
малоініціативний кадровий склад тощо.
Терміни здійснення робіт із забезпечення виведення підприємств із важкої
економічної ситуації також значною мірою залежать від глибини проблем,
які необхідно вирішити, загального стану галузі і ступеня готовності
команди самої фірми до спільної роботи.
Для забезпечення робіт з антикризового управління на підприємстві
створюється робоча група з фахівців підприємства й експертів
консалтингової фірми, які володіють високим рівнем кваліфікації для
вирішення специфічних проблем підприємства. У процесі роботи
здійснюється навчання експертами консалтингової фірми фахівців, які
надалі забезпечуватимуть роботу підприємства у післякризовий період і
запобігатимуть виникненню нових кризових ситуацій.
Зараз українські консалтингові фірми також проводять роботу, пов’язану
із зовнішнім супроводженням підприємств у кризовий і післякризовий
період шляхом створення середовища, що полегшує вирішення тих чи інших
проблем. До послуг зовнішнього антикризового консалтингу належать:
інформаційне забезпечення, залучення різних експертів для вирішення
специфічних завдань, системна робота з потенційними інвесторами і
кредиторами, лобіювання законодавчих і підзаконних актів, що дають змогу
отримувати економічні вигоди тощо.
Іноді для підприємств економічно доцільним є процедура банкрутства з
наступною зміною власників чи ліквідацією юридичної особи.
Здійснення ліквідаційних заходів може передбачати і ліквідацію виділених
з реструктуризованого підприємства підрозділів, і здійснення процедури
банкрутства підприємства в цілому.
Ліквідаційні послуги надаються в тих випадках, коли методами
реорганізації, реінжинірингу й антикризового управління неможливо
забезпечити рентабельну роботу підприємства чи окремих його підрозділів.
У цьому разі завдання консультантів – виробити механізми продажу чи
зміни власника з мінімальними втратами.
Ліквідація –- це припинення діяльності підприємства без переходу прав
і обов’язків третім особам.
Ліквідація юридичної особи спричинює припинення його діяльності без
переходу прав і обов’язків у порядку правонаступництва до інших осіб.
Ліквідація може бути ініційована за рішенням власників підприємства або
за рішенням суду. Власники приймають рішення про ліквідацію фірми після
отримання висновку консультантів або своїм вольовим рішенням. У разі,
якщо вже існує намір про прийняття такого рішення, консультанти повинні
запропонувати до його прийняття ефективні заходи після проведення
всебічного аналізу ситуації.
Процедура ліквідації вимагає бездоганних бухгалтерських документів, тому
що за подання заяви про ліквідацію майже напевно (як показує практика)
буде призначена податкова перевірка за весь період діяльності
підприємства. Всі угоди повинні бути завершені, і документи приведені у
відповідність з порядком, встановленим законами і підзаконними актами. У
підприємства не повинно залишатися жодних заборгованостей, включаючи
комунальні платежі і розрахунки з фондами. Усі кредити, видані
підприємству, повинні бути повернені.
Окрім перерахованих вище реорганізації, реінжинірингу, антикризового
управління і ліквідації термін «реструктуризація підприємства» включає
також такі поняття як злиття і поглинання.
Злиття у широкому сенсі слова – це будь-яка комбінація двох компаній.
У вузькому – придбання компанії, за якого всі активи і зобов’язання
поглинаються покупцем.
Термін «злиття» є близьким за змістом до поняття «амальгамація», або
створення нової компанії шляхом об’єднання рівних за масштабом компаній.
При цьому підприємства, що об’єднуються, втрачають свою самостійність і
обмінюють свої акції на акції новоствореної компанії.
Поглинання або аквізиція – це скупка однією особою або групою осіб
контрольного пакету акцій, перехід контролю від однієї групи акціонерів
до іншої.
«Посередників», що пропонують свої послуги на ринку злиття і поглинань
компаній, називають рейдерами.
Історично рейдерами (від англ. Raid – набіг, наліт) називали військові
кораблі або озброєні торгівельні судна, що ведуть самостійні бойові дії
на морських або океанських комунікаціях зі знищення військових
транспортів і торговельних суден суперника. Нині цей термін застосовують
для позначення фірм, що займаються поглинанням чужого бізнесу.
Проте важливо не сплутати два суттєво різних поняття: «недружнє
поглинання» та «поглинання із застосуванням незаконних методів», яке
часто іменують просто «захопленням». Це – абсолютно різні речі.
На фінансовому слензі «законних» рейдерів називають «білими лицарями»
(white knights), а «незаконних» – чорними, по аналогії з шаховими
фігурами (в англійській мові white knight та black knight – це білий і
чорний шаховий коні відповідно) або персонажами «Аліси в Задзеркаллі» Л.
Керролла.
Класичний приклад недружнього поглинання, схваленого як керівництвом
Європейського Союзу, так і суспільною думкою всіх розвинених країн,
продемонстрував власник найбільшого у світі сталелитейного концерну
«Mittal Steel» Лакшмі Міттал, поглинувши найбільш крупного конкурента –
концерн «Arcelor».
«Захопленнями» ж називають поглинання із застосуванням протизаконних
методів, силових ресурсів, адміністративного тиску, інших дій,
наприклад, грінмейлу.
Грінмейл (від англ. Greenmail – зелений лист, ідіома, якій в
українській мові відповідає словосполучення «чорна мітка) на діловому
слензі означає корпоративний шантаж, інакше кажучи, це зловживання
правом з боку акціонера для підвищення вартості акцій, що йому належать.
В нашій країні грінмейл – поняття більш ємне. Воно охоплює й такі дії
як, наприклад, корпоративна розвідка, інформаційний тиск тощо.
Загалом рейдерські фірми пропонують такі послуги у наступному порядку:
1. Збір інформації – найважливіший підготовчий етап для атаки рейдера
на підприємство, звичайно займає від двох місяців і проводиться
приховано. Рейдер аналізує ситуацію всередині АТ, розклад сил і оцінює
ресурси, що маються у розпорядженні компанії.
2. Скупка акцій у дрібних акціонерів (міноритаріїв). Ті, як правило,
легко розлучаються з акціями, тому що дивідендів по ним ніколи не
отримували. Паралельно рейдери починають компрометувати підприємство у
ЗМІ, щоб дезорганізувати керівництво і продемонструвати акціонерам, що
коливаються, «проблемність» їхніх акцій.
3. Пошук союзників – для практично легального відбору підприємства
рейдеру достатньо 30% + 1 акція. Серйозні шанси дає йому наявність
пакету в 10%. Для досягнення своїх цілей рейдери прибігають до тактики
інтриг і заколотів, щоб змінити співвідношення на свою користь.
4. Створення паралельного органу управління і перехват управління –
кульмінація атаки на акціонерне товариство. Далі відбувається власне
поглинання і подальший перепродаж активів.
Першими «дзвіночками» про те, що фірму готуються атакувати рейдери
можуть бути такі:
ue керуючий орган або акціонери отримали замовні листи з повідомленням
про вручення, в яких знаходиться чистий арку паперу або привітання зі
святом;
ue міноритарні акціонери починають проявляти живий інтерес до
діяльності товариства і запитувати в нього різноманітні документи;
ue починаються перевірки підприємства різними інстанціями;
ue ЗМІ починають проявляти підвищену цікавість до товариства;
ue на сусідніх територіях підвергаються поглинанню підприємства,
аналогічного до вашого профілю;
ue на ринку різко зростає кількість операцій з вашими цінними паперами.
_http://www.berator.ru
Тема 10. Основи ризик-менеджменту у діяльності фінансових посередників
(для самостійного вивчення студентів)
План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
10.1. Поняття ризику фінансування
10.2. Диверсифікація інвестицій і дисперсія доходу
10.3. Мінімізація ризику фінансового портфелю підприємства
10.4. Стратегічне фінансове планування і методи портфоліо-аналізу
Після вивчення теми студент зможе:
• надати визначення фінансового ризику;
• показати переваги диверсифікації інвестицій;
• описати методи мінімізації ризику фінансового портфеля;
• провести стратегічний аналіз інвестицій підприємства
Вибір будь-яким фінансовим посередником політики управління активами у
першу чергу залежить від визначення рівня припустимого ризику, на який
погоджується клієнт з огляду на заданий рівень очікуваної доходності.
Варіативність доходності фінансових вкладень викликає необхідність
ураховувати вірогідність настання тих чи інших значень, які можуть
відхилятися від очікуваного, та їх величину.
Оскільки викладений нижче матеріал багато в чому перекликається і є
повторенням матеріалу, вже засвоєного студентами під час вивчення
попередніх дисциплін (таких як «Математика для економістів»,
«Економетрія», «Інвестування», «Фінанси», «Інвестиційний менеджмент»,
«Фінансовий менеджмент» тощо), дана тема не розглядається під час
лекційного заняття, а виноситься для самостійної роботи студентів.
1. Поняття ризику фінансування
У фінансовому аналізі виробничих інвестицій ми обов’язково стикаємось із
невизначеністю, неоднозначністю показників витрат і віддачі. У зв’язку з
цим виникає проблема виміру ризику ті його впливу на результати
інвестицій.
Широко розповсюджений термін «ризик», як відомо, розуміється
неоднозначно. Його зміст визначається тією конкретною задачею, де цей
термін використовується. Достатньо просто перерахувати такі поняття як
кредитний, валютний, фінансовий, політичний, технологічний ризики, ризик
ліквідності активів тощо. Відмітимо, що навіть найбільш узагальнене
визначення цього поняття не залишалось незмінним у часі. Кажучи про
перше в економіці наукове визначення ризику, звичайно посилаються на Ф.
Найта (1921), який розрізняти ризик і невизначеність. Ризик має місце
тоді, коли певна дія може привести до декількох взаємовиключних
результатів з відомим розподілом їх ймовірностей. Якщо ж такий розподіл
невідомий, то відповідна ситуація розглядається як невизначеність.
В економічній практиці, особливо фінансовій, звичайно не роблять різниці
між ризиком і невизначеністю.
Найчастіше під ризиком розуміють деяку можливу втрату, викликану
настанням випадкових несприятливих подій.
В деяких областях економічної діяльності склалися стійкі традиції
розуміння й виміру ризику. Найбільшу увагу до виміру ризику проявлено у
страхуванні. Пояснювати причину такої уваги немає необхідності. Вимірник
ризику, як можлива втрата страховика, був використаний ще наприкінці 18
ст. В інших напрямах фінансової діяльності під ризиком також розуміється
певна втрата. Вона може бути об’єктивною, тобто визначатись зовнішніми
впливами на хід і результати діяльності господарюючого суб’єкта. Так,
наприклад, втрата купівельної спроможності грошей (інфляційний ризик) не
залежить від волі та дій їх власника. Однак часто ризик як можлива
втрата може бути пов’язаний з вибором того чи іншого рішення, тієї чи
іншої лінії поведінки.
Коли неможливі безпосередні виміри розмірів втрат або їх ймовірностей,
ризик можна квантифікувати за допомогою ранжирування відповідних
об’єктів, процесів або явищ у відношення можливих втрат. Ранжирування
звичайно базується на експертних судженнях.
Природною реакцією на наявність ризику у фінансовій діяльності є
намагання компенсувати його за допомогою так званих ризикових премій,
які представляють собою різного роду надбавки (до ціни, рівня
відсоткової ставки, тарифу тощо), які виступають у вигляді «плати за
ризик».
Другий шлях послаблення впливу ризику заклечається в управлінні ризиком.
Останнє здійснюється на основі різноманітних прийомів, наприклад, за
допомогою укладання форвардних контрактів, купівлі валютних або
відсоткових опціонів тощо.
Одним із прийомів скорочення ризику, що застосовується в фінансових
рішеннях, є диверсифікація, під якою розуміють розподіл загальної
фінансової суми поміж декількома об’єктами.
Диверсифікація – загальноприйнятий засіб скорочення будь-якого виду
ризику. Зі зростанням числа елементів набору (портфеля) зменшується
загальний розмір ризику. Однак тільки у випадку, коли ризик може бути
виміряний я представлений у вигляді статистичного показника, управління
ризиком одержує надійну основу, а наслідки диверсифікації піддаються
аналізу із залученням методів математичної статистики.
В фінансовому аналізі і страховій справі ризик часто вимірюється за
допомогою таких стандартних статистичних характеристик як дисперсія і
середнє квадратичне (стандартне) відхилення. Обидві характеристики
вимірюють коливання, у даному випадку – коливання доходу. Чим вони
більші, тим вище розсіювання показників доходу навколо середньої та,
отже, ступінь ризику.
Нагадаємо, що між дисперсією (D) і середнім квадратичним відхиленням (?)
існує наступне співвідношення:
У свою чергу дисперсія відносно вибіркової середньої знаходиться як:
,
де п – кількість спостережень;
тощо.
2. Диверсифікація інвестицій і дисперсія доходу
Визначимо тепер, що дає диверсифікація для зменшення ризику і виявимо
умови, коли ця мета досягається. В якості об’єкту аналізу приймемо
деякий абстрактний портфель цінних паперів. Такий вибір пояснюється
методологічними перевагами – в цьому випадку простіше виявити залежності
між основними змінними. Однак отримані результати можна розповсюдити й
на виробничі інвестиції.
У попередньому параграфі ми відмічали, що в якості вимірника ризику в
довгострокових фінансових операціях широко розповсюджена така міра, як
дисперсія доходу у часі. Диверсифікація портфеля при правильному її
застосуванні призводить до зменшення цієї дисперсії при всіх інших
рівних умовах. Диверсифікація базується на простій гіпотезі. Якщо кожна
компонента портфеля (або вид цінного паперу) характеризується деякою
дисперсією доходу, то дохід від портфеля має дисперсію, яка визначається
його складом. Таким чином, змінюючи склад портфеля, можна змінювати
сумарну дисперсію доходу, а в деяких випадках звести її до мінімуму.
Отже, нехай є портфель з п видів цінних паперів. Дохід від одного паперу
виду і складає величину di. Сумарний дохід (А), вочевидь, рівний:
,
де аі – кількість паперів виду і.
Для початку положимо, що показники доходів різних видів паперів є
статистично незалежними величинами (інакше кажучи, не корелюють між
собою). Дисперсія доходу портфеля (D) в цьому випадку знаходиться як:
,
– дисперсія доходу від паперу виду і;
п – кількість видів цінних паперів.
Для залежних у статистичному змісті показників доходу окремих паперів
дисперсію сумарного доходу знаходимо наступним чином:
,
– дисперсія доходу від паперу виду і;
п – кількість видів цінних паперів;
– частки в портфелі паперів видів i та j;
–коефіцієнт кореляції доходу від паперів видів i та j;
– середнє квадратичне відхилення доходу у паперів видів i та j.
Коефіцієнт кореляції двох змінних х та у, як відомо визначається за
формулою:
і лежить у межах від -1 до +1.
Оскільки коефіцієнт кореляції може бути як позитивною, так і негативною
величиною, то, як це випливає з формули (6.5), при позитивній кореляції
дисперсія сумарного доходу зростає, при негативній – скорочується.
Насправді, при помітній негативній кореляції позитивні відхилення від
середнього доходу одних паперів погашаються негативними відхиленнями в
інших. І навпаки, при позитивній кореляції відхилення складаються, що
збільшує загальну дисперсію та ризик.
Простежимо тепер, який вплив масштабу диверсифікації на розмір ризику.
Під масштабом диверсифікації тут будемо розуміти кількість об’єктів,
обраних для інвестицій (кількість видів цінних паперів). Звернемося до
умовного прикладу, який дозволяє виділити вплив указаного фактору. Отже,
нехай портфель складається з паперів різного виду, але таких, що мають
однакову дисперсію доходу (?20). Питома вага в портфелі кожного виду
паперів теж однакова, а загальна сума вкладень рівна 1. Нехай показники
доходності у окремих видів паперів статистично незалежні, тобто
застосовується формула (6.4). Скористуємось наведеною формулою і
визначимо дисперсію доходу для портфеля, що складається з двох і трьох
видів паперів. Отже, для двох паперів маємо:
.
Для трьох видів паперів квадратичне відхилення портфеля складе 0,58?0.
Таким чином, зі збільшенням кількості складових портфеля ризик
зменшується навіть за однакової дисперсії складових елементів. Однак
приріст дієвості диверсифікації зменшується.
Портфель має складатись із двох видів паперів, параметри яких:
. Дисперсія суми доходу складе:
Визначимо дохід і дисперсію для портфеля з частками, рівними,
припустимо, 0,3 та 0,7. Одержимо за формулою (6.5):
.
3. Мінімізація ризику фінансового портфелю підприємства
Наведені вище вирази для дисперсії сумарного доходу дозволяють
розглянути проблему диверсифікації інвестицій і ризику ще в одному
аспекті, а саме, – визначити структуру портфеля, яка мінімізує
дисперсію, а, отже, ризик. Для знаходження мінімуму дисперсії
повернемось до формул, що її визначають. Якщо припустити, що немає
статистичної залежності між доходами від окремих видів інвестицій, то
знайти оптимальну у вказаному сенсі структуру портфеля не так вже й
складно. Припустимо, що портфель, як і раніше, складається з двох видів
паперів Х та Y. Їх частки у портфелі складають ах та 1–ах, а дисперсії
Dx та Dy. Загальна дисперсія визначається за формулою (6.4). Оскільки ця
функція є неперервною, то застосуємо стандартний метод визначення
екстремуму. Нагадаємо, що мінімальне значення дисперсії суми має місце,
коли:
,
.
За наявності кореляції між показниками доходів звернемось до (6.5).
Мінімум цієї функції має місце, коли:
,
Як видно з наведених формул, розрахункова величина частки одного з
паперів може за деяких умов виявитись від’ємною. Звідси випливає, що цей
вид паперу просто не повинен включатися в портфель.
Повернемось до даних попереднього прикладу і визначимо структуру
портфеля з мінімальною дисперсією. Нагадаємо, що
При повній позитивній кореляції розрахункові значення частки першого
паперу складуть за формулою (6.8):
. Отже, мінімальна дисперсія має місце у випадку, коли портфель
складається з одного паперу виду Х. Середній дохід від портфеля рівний
2.
При повній негативній кореляції знаходимо:
Дисперсія в цьому випадку дорівнює нулю, а середній дохід складе 2,421.
Нарешті, за відсутності кореляції одержимо за формулою (6.7):
. Дисперсія доходу при такій структурі рівна 0,418, а середній дохід
рівний 2,346.
Перейдемо до загальної постановки задачі і визначимо структуру портфеля
з п складовими. Припустимо, що доходи статистично незалежні. Опустимо
докази і наведемо результат у матричному вигляді:
,
де е – одиничний вектор, що характеризує структуру портфеля,
,
– вектор, що характеризує п–1 елементів структури портфеля.
.
Наприклад:
Експерти оцінили наступні відношення дисперсій для портфеля, що
складається з чотирьох видів паперів:
. За формулою (6.9) одержимо:
, звідки:
.
Відмітимо, що структуру портфеля, яка мінімізує дисперсію доходу, з п
складовими за наявності кореляції визначити так само просто, як це було
зроблено вище, неможна. Однак рішення існує, хоча його одержання
достатньо клопітка справа.
Аналіз диверсифікації представляє собою перший етап у дослідженні
портфеля інвестицій. Наступним є максимізація доходу. Ця проблема також
пов’язана з виміром ризику і потребує детального спеціального
обговорення, який виходить за межі даного предмету.
Тому обмежимось лише тезою про те, що метод Г. Марковіца, який
заключається у розробці й рішенні спеціальної моделі нелінійного
програмування з використання показників доходів і дисперсій, у
теоретичному плані не викликає зауважень.
Що стосується його практичного застосування, то тут, на погляд багатьох
спеціалістів, приховані серйозні підводні камені.
4. Стратегічне фінансове планування і методи портфоліо-аналізу
Для розробки певних стратегічних рішень відносно підприємств, які є
об’єктами фінансових вкладень, доцільним є використання матриці
Бостонської консалтингової групи (BCG Matrix). Дана матриця, являє собою
один з найбільш відомих інструментів стратегічного аналізу номенклатури
фірми – так званого портфоліо-аналізу. На нашу думку, портфельний аналіз
підприємства, є важливим складовим елементом процесу прогнозування
результатів його діяльності. В класичному вигляді матриця БКГ
використовується для оцінки і порівняння товарних груп та містить 4
квадранти в координатах „швидкість зростання” – „відносна частка ринку”:
– „Собаки” – найменш привабливий сектор.
– „Знаки питання” (в літературі також зустрічаються терміни „важкі
діти”, „дикі кішки”) – швидке зростання робить їх привабливими для
ринку. Але їх відносна частка низька і породжує питання, чи вдасться
реалізувати потенційно високі прибутки.
– „Зірки” – зазвичай, найкраща позиція для бізнесу. Вони також можуть
генерувати власні внутрішні потоки інвестицій.
– „Грошові мішки” („дійні корови”) – бізнес в цьому секторі з відносно
великою контрольованою часткою ринку і за лідируючих позицій у галузі
забезпечує достатньо високий прибуток.
Як інструмент аналізу матриця Бостонської консалтингової групи
використовується й у фінансовому плануванні – для оцінки портфелю
активів, формуючи наступні принципи фінансової політики компанії:
здійснювати інвестиції у „зірки”; одержувати доходи від „корів”
(„грошових мішків”); вилучати ресурси з „собак”; уважно відстежувати
ресурси, вкладені у „знаки питання”.
До недоліків матриць БКГ відноситься їх надмірна спрощеність. Варто
відмітити, що матриця типу 2*2 дає лише загальні рекомендації, а при
ближчому огляді породжує питання: чи дійсно не варто здійснювати значні
інвестиції в „грошові мішки” (БКГ рекомендує це, але, з іншого боку,
найбільша віддача від інвестицій – саме в цьому секторі); чи дійсно
безперспективними є „собаки” (матриця рекомендує вилучати інвестиції з
цих секторів, або, принаймні, більше в них не вкладати, але існують
приклади, коли такого роду компанії приносили високі прибутки) тощо.
У ролі узагальнюючого показника ефективності фінансово-фінансової
діяльності концесійного підприємства виступає рентабельність інвестицій
(return on investments, ROI), який розраховано за формулою
,
де ЧП – чистий прибуток підприємства;
– сума інвестицій в той або інший фінансовий проект.
В якості прикладу наведемо результати протфоліо-аналізу інвестицій ВАТ
«Укртелеком».
Показники ефективності фінансових вкладень ВАТ „Укртелеком” в інші
підприємства (СП ТОВ „Інфоком”, ЗАТ „Утел”, ЗАТ „Елсаком-Україна”, ВАТ
„Свемон-Інвест”, ВАТ „Телекомінвест”, ЗАТ „Телесистеми України” та АППБ
„Аваль”) наведено в табл. .
На рис. побудовано матрицю типу БКГ для оцінки ефективності портфелю
активів ВАТ „Укртелеком”, де вісь Х – це сума інвестицій товариства, Y –
чистий прибуток аналізованих підприємств (для ЗАТ „Утел”, прибуток якого
значно перевищує прибутки решти підприємств і частка ВАТ „Укртелеком” в
статутному фонді якого складає 100%, використано вісь Y/). З метою
поглибленого аналізу, використано третій параметр, який пропорційно
впливає на довжину радіусу кола, що позначає сектор на координатній осі,
– тобто введено додаткову, внутрішня вісь. В даному випадку в ролі такої
осі виступає частка ВАТ „Укртелеком” у капіталі аналізованого
підприємства.
Таблиця 12.
Аналіз рентабельності фінансових вкладень ВАТ „Укртелеком” у 2003 р. (у
тис. грн.)
Найменування показника СП ТОВ „Інфоком” ЗАТ „Утел” ЗАТ
„Елсаком-Україна” ВАТ „Свемон-інвест” ВАТ „Телекомінвест” ЗАТ
„Телесистеми України” АППБ „Аваль”
Статутний фонд підприємства 9240 11672 7945 400 1154 276,6 800000
Частка ВАТ „Укртелеком”, % 51% 100% 34% 10% 26% 9,9% 1,32%
Інвестиції ВАТ „Укртелеком” 4712,4 11672 2701,3 40 300,04 27,38 10560
Чистий прибуток (збиток) 6500 145620 -1549 2490,8 -825 126 11706
Прибуток/втрати для інвестора 3315 145620 -526,7 249,08 -214,5 12,474
154,52
ROI загалом по підприємству 0,70 12,48 -0,19 6,23 -0,71 0,45 0,02
ROI для ВАТ „Укртелеком” 1,38 12,48 -0,57 62,27 -2,75 4,60 1,11
Вплив фінансових результатів підприємства на прибуток ВАТ „Укртелеком”,
% 0,53% 23,6% -0,09% 0,04% -0,03% 0,002% 0,02%
Таблицю складено на основі даних фінансової звітності аналізованих
підприємств.
На базі аналізу портфелю активів ВАТ „Укртелеком” можна зробити наступні
висновки:
1. До групи „грошових мішків” („дійних корів”) відносяться ЗАТ „Утел”
та АППБ „Аваль”, які є стабільно прибутковими. Такі вкладення не
потребують особливих заходів, направлених на підвищення їх ефективності.
Проте, оскільки даний квадрант відповідає такому етапові життєвого циклу
як стабілізація/стагнація, за яким через певний проміжок часу неминуче
наступить етап спаду, варто постійно проводити експрес-аналіз динаміки
результатів діяльності цих підприємств.
2. СП ТОВ „Інфоком” є єдиним представником групи „зірок”. Для цього
підприємства доцільним буде збільшення обсягу інвестицій з боку ВАТ
„Укртелеком” , оскільки вкладення в даний актив є на даний момент
найбільш перспективними.
3. Решта підприємств потрапили до групи „знаків питань”. До цієї групи
відносяться передусім підприємства з невеликим розміром власного
капіталу, а також підприємства, які продемонстрували від’ємний
фінансовий результат. У першому варіанті до таких активів слід
застосувати агресивну стратегію зростання для реалізації можливостей
швидкого росту. У другому випадку, якщо витрати на посилення позицій і
фінансовий ризик переважать потенційні прибутки, рекомендовано
застосувати політику „роздягання” або „згортання”. Загалом дана локальна
група вимагає зваженого підходу, і розумніше буде використати стратегію
очікування (stand-by) та індивідуального розгляду кожного з підприємств
сектору.
4. Жоден з фінансових активів ВАТ „Укртелеком” не відноситься до групи
„собак”, що в цілому свідчить про виваженість і збалансованість
фінансово-фінансової політики товариства.
Рис. 25. Матриця аналізу ефективності портфелю активів ВАТ „Укртелеком”.
Побудовано на основі даних табл. 12.
Рогальська Н.Г. Організація управління підприємством на основі
комерційної концесії: Дис… канд. ек. Наук: 08.06.01. – Херсон, 2006. –
220 с. (Розділ 2, §2.2)
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Биржевое дело: Учеб. / Под ред. В.А. Галанова, А.И. Басова. – М.:
Финансы и статистика, 1998
2. Біржова діяльність: Навчальний посібник / Під ред. д.е.н. В.І.
Крамаренко, д.е.н. Б.І. Холод. – К.: ЦУЛ, 2003. – 264 с.
3. Бланк И.А. Основы инвестиционного менеджмента. – К.: Эльга-Н,
Ника-Центр. – Т.1. – 2001. – 536 с.
4. Бланк И.А. Торговый менеджмент. – К.: Украинско-финский институт
менеджмента и бизнеса, 1997
5. Брейли Р., Майерс С. Принципы корпоративных финансов. – М.:
Олимп-Бизнес, 1997.
6. Венецкий И.Г., Венецкая В.И. Основные математико-статистические
понятия и формулы в экономическом анализе. – М.: Финансы и статистика,
1979.
7. Гречаний О. Беремо правильний курс: ринок фінансового консалтингу в
Україні. // Консалтинг в Україні. – №2. – 2006.
8. Дудяк Р.П., Бугіль С.Я. Організація біржової діяльності: основи
теорії і практикум: Навчальний посібник. 2-ге видання, доповнене. –
Львів: “Новий світ-2000”, “Магнолія плюс”. – 2003. – 360 с.
9. Зимовець В.В., Зубик С.П., Фінансове посередництво: Навч. посіб. –
К.: КНЕУ, 2004. – 288 с.
10. Кандинская О. Стратегический маркетинг и финансовое планирование //
Маркетинг. – 2001. – №2. – С. 34-46.
11. Кандинская О.А. Управление финансовыми рисками: поиск оптимальной
стратегии. – М.: Консалтбанкир, 2000. – 272 с.
12. Конюховский П.В. Микроэкономическое моделирование банковской
деятельности. – СПб.: Питер, 2001. – 224 с.
13. Крапивенко Д. Конкуренти Пентагону. // Контракти. – №01 від
12.01.2004
14. Кушнір Т.Б. Економіка і організація біржової торгівлі: Навч. Посіб.:
2 вид., стереотипне. – Харків: Консул, 2004. – 216 с.
15. Лахтіонова Л.А. Фінансовий аналіз суб’єктів господарювання.
Монографія. – К.: КНЕУ, 2001. – 387 с.
16. Маккензі В. Посібник Financial Times з аналізу та використання
фінансової звітності: Пер. з англ. – К.: Наукова думка, 2003. – 283 с.
17. Матеріали CD-збірника «Урожай знань. Розвиток приватного бізнесу.
2004»
18. Новиков В. Бюро кредитних історій в Україні. // Юр.Газета. – №9. –
10 листопада 2003 р.
19. Первозванский А.А., Первозванская Т.Н. Финансовый рынок: Расчет и
Риск. – М.: Инфра-М, 1994.
20. Рогальська Н.Г. Моделі оптимізації фінансової діяльності великих
економічних систем з використанням кореляційного аналізу // Автоматика.
Автоматизация. Электротехнические комплексы и системы. – 2005. – №2(16).
– С. 183-190.
21. Рогальська Н.Г. Організація управління підприємством на основі
комерційної концесії: Дис… канд. ек. Наук: 08.06.01. – Херсон, 2006. –
220 с.
22. Савлук М.І., Мороз А.М., Пуховкіна М.Ф. Гроші та кредит: Підруч. –
3.вид., перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2002. – 598с.
23. Тренев Н.Н. Управление финансами. – М.: Финансы и статистика, 1999.
– 495 с.
24. Уолш К. Ключові фінансові показники. Аналіз та управління розвитком
підприємства: Пер. з англ. – К.: Наукова думка, 2001. – 367 с.
25. Фабоцци Ф. Управление инвестициями: Пер. с англ. – М.: ИНФРА-М,
2000. – ХХVIII, 932 с.
26. Хейвуд Дж.Б. Аутсорсинг: в поисках конкурентных преимуществ.: Пер. с
англ.. – М.: Издательский дом «Вильямс», 2002. – 176 с.
27. Ходаківська В.П., Данілов О.Д. Ринок фінансових послуг: Навчальний
посібник. – Ірпінь: Академія ДПС України, 2001. – 501 с.
28. Четыркин Е.М. Финансовая математика: Учебник. – 4-е изд. – М.: Дело,
2004. – 400 с.
29. Шарп Х.Ф., Александер Г. Дж., Бейли Дж.В. Инвестиции. – М.: Инфра-М,
1997. (Главы 5, 13)
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
